Елементал

Частина перша

Початок цієї темної історії я люблю нази вати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі «Поглинач змій».

Взагалі то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справж нім борщем та нормальною жінкою. Саме так сталося і під ту веселу оказію, коли я «випустив джина із пляшки» і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.

На початку травня, коли наш Леґіон святкує свою найбільшу перемогу «Камерун», тут ого лошують день відчинених дверей, і недоступна територія псів війни перетворюється на про хідний двір. Сюди сунуть всілякі гості, жур налюги, клошари, роззяви і навіть дівулі з непристойно припухлими губами та надією влипнути в якусь романтичну пригоду. Іноді це їм вдається, як, наприклад, моїй веснянку ватій ластівці Ніколь, котру я, скориставшись «відчиненими дверима», затягнув тоді до бару, аби подратувати гусей із нашого секціону*.

____________

* Підрозділ Французького іноземного легіону чисельністю 50 чоловік.

Крім усього, я хотів віддячити Ніколь за бурхливу нічку, проведену в її однокімнатній квартирці, схожій на келію грішної черниці. А може, то й справді була келія, адже старо винний будинок, у якому змостила гніздо моя ластівка, колись належав монастиреві. Я в це повірив одразу, бо ліжко Ніколь займало всю кімнатину, і в квартирі ще залишалося місце тільки для тісної душової, де, звичайно ж, можна було й помолитися. Саме там я роздивився на зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпа шілому тілі проступало в найнесподіваніших місцинах.

Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього вия вилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Видно, він уже хильнув не мен ше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було почепити ковіньку.

Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла - пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вби рала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змі нюється сумне дерево Молукських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливости позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на авто маті, який випльовував нам безкоштовні пре зервативи.

- А це правда, що вам заборонено одружуватися? - зі щирою цікавістю запитала вона.

- Авжеж, вісім років.

- Вісім ро-о-о-о-оків?

- Дрібниця, - сказав я. - Почекаєш?

- Звичайно. - Ніколь охоче приставала на будь яку гру. - Подумаєш, якихось вісім років.

Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?

- А мені буде… Ідеальний час для одру ження.

- Ти чудо, - вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука - млосно лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.

Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.

- А це правда, що ви їсте змій? - спитала вона.

- Брехня, - сказав я. - Ми їмо жіночі серця.

Чи принаймні бичачі яйця.

- О! - засміялась вона. - А чим запиваєте?

- Дощем.

- Дощем? - Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молукських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.

Отоді то все й зіпсував Марек, бо від заз дрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.

- Де ти підчепив цю рябу кобилу? - спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.

Може, ще все обійшлося б, але, правду ка жучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного.

Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося леґендою, коли в Конґо цей гевал застрелив старого неґра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього.

А в барі мене найдужче зачепило за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте від чула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.

- У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі, - стромив я шпильку в його болюче місце. Я промовив це майже з московським акцентом, але йому не дійшло.

- Що ти сказа а ав? Ану повтори!

- Не пий сечі, бо вона б’є тобі в голову.

- Ти, салоїд! - він підскочив до нашого столу і вхопив мою ж таки, ще недопиту пляшку із джином.

Мені зовсім не хотілося вирушати услід за доблесним російським взводним, що поліг смертю хоробрих від руки Марека, та бідолаш ним неґром, а тому, зводячись на рівні, я зацідив бугаєві поміж роги з такого розрахунку, аби цього вистачило на кількахвилинну амнезію.

Але я таки був на добрячому підпитку, бо трішечки не вгадав - під щиколотками пругко хруснуло перенісся, і Марек завалився навзнак на підлогу. Він таки знепритомнів і навіть не подбав про мій недопитий джин - пузата пляшка випорснула з його руки і вибухнула, як протипіхотна ґраната, розбризкуючи навсібіч осколки. Мені навіть здалося, що Марек також, як пійло, розпливається по підлозі і його доведеться збирати в коряк.

Ніхто нічого не зрозумів. Як і бідна Ніколь.

Бо замість того, щоб ще одну нічку відмолю вати гріхи в її келії, я отримав двадцять діб прізону*.

_____________

* Свого роду гаупвахта у Легіоні.

Однак порівняно з нашою конотопською «губою», де колись прищакуватий лейтенантик суворовець примушував мене переганяти воду з калюжі в калюжу, прізон - це просто розкіш ний курорт на березі Середземного моря. Дали тобі в руки ґазонокосарку - і вперед, стрижи, хлопче, травичку, якщо сверблять кулаки, а коняча доза спиртного вибила з голови наста нову нашого психоаналітика Андре Сіяка: «Нам не потрібні горили, які здатні віддубасити кого завгодно в барі, - казав він. - Ми надаємо перевагу хлопцям, які можуть відвідати бар, та, зрозумівши, що це не найкраще місце, вчасно звідти піти».

Усе це, звичайно, так, і я лиш дивуюся, чому цих «не найкращих місць» ніколи не бракує у нас під самісіньким носом. Невже тільки для того, щоб кровні грошики поглиначів змій не осідали десь осторонь? Аби їх не жертвували, наприклад, на монастирі та інші благодійницькі справи?

Косарочка дзумрить у моїх руках, як бджола, і під її дзижчання так гарно думається. Особ ливо про борщ і нормальну жінку. Цікаво, чи Ніколь знає, що на світі є борщ, сало, вареники і є путня горілка, а не всі оці їхні підсолоджені сцяки, що так по дурному б’ють у голову? Що, окрім стрижених ґазонів, є високі некошені трави, в яких із нормальною жінкою може втопитися навіть такий неперевершений пла вець, як я, найкрутіший плавець спецсекціону «Жаби», якому на воді і під водою підвладне все.

А втім, я люблю, як пахне скошена трава. Так ще пахне від молодого жеребця, який жує ко нюшину, зазеленюючи свої шовкові заїди, і, щоб швидше збігав час, ти можеш уявити себе конем, тим більше, якщо ти ще недавно спав із рябою кобилою, ти вже, вважай, став жеребцем, який випасає ось ці соковиті галявини - чим більше трави, тим краще. Перевтілюватися дуже легко, тут не потрібно жодних зусиль, особливо якщо ти вже давно не людина, а звичайнісінький елементал - істота, яка живиться стихіями.

Втім, той таки наш психоаналітик Андре Сіяк каже, що елементали (це його улюблена тема) стоять не нижче за людину і відрізняються від неї лише тим, що в них не одна душа, а кілька.

Різниця полягає в тому, каже Андре Сіяк, що ми не походимо від Адама. Так, ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам. Ми розчиняємося в людсь кому натовпі і знаємо все, що відбувається навколо. Щоправда, дехто із нас залишається на рівні рослинного існування, однак той, хто навчиться підкоряти собі всі стихії, хто зуміє живитися ними, як жаба живиться комахами, той зможе все.

Невдовзі мені дадуть шанс переконатися в цьому, та поки що я, звичайнісінький жеребець, випасаю траву. Її сік аж бризкає з під гребінця косарки і лоскоче мою… ні, не душу, адже їх у мене багато, а це все одно, що немає жодної.

Натомість я маю хіба що міцну грудну клітку, в яку час від часу хтось підкидає зозулині яйця.

Але якщо я, пане Сіяк, не походжу від Адама, то чому ж тоді під час відбору до Леґіону, під час тестування ви серед багатьох хитрих за питань поцікавилися, чи мій батько спить із чужими жінками? А може, саме тоді ви й від несли мене до елементалів, коли я сказав, що ні, не спить, і взагалі я мав би сумнів, чи мій татусь торкався коли небудь жінок, якби я не з’явився на світ. Вам це дуже сподобалось, пане Сіяк, дуже. Ви навіть не перепитали, як же я сумнівався б, не народившись, бо саме таким, ненародженим, я вам і був потрібний. То я добре придумав з тією відповіддю.

Так само, як ось тепер із цим конем. Хай но вийду з прізону - першого ж вечора подамся до Ніколь у монастир і скажу, що я напашений жеребець, а вона голодна лошиця. Ніколь шизіє від таких розваг, тоді ластовиння ще дужче проступає на її обличчі, і вона стає схожою на юну Ані Жирардо. Чому, власне, схожою, вона справді нею стає, для елементала це просто дрібничка - заволодіти Ані Жирар до, Сінді Кроуфорд чи ким завгодно.

Ось тільки випасати ґазони ще доведеться сімнадцять днів, і за цей час перевтілення можуть довести мене до того, що я заіржу.

Але я недаремно так часто згадував Андре Сіяка, бо невдовзі асфальтовою доріжкою до мене підкотив чорний «пежо», і за його кермом я впізнав біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика. - Є р р розмова, - сказав Сіяк україн ською, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.

- За що ти зламав йому носа? - спитав Сіяк уже в машині, коли я перевдягнувся і ми з вітерцем помчали рівненькою трасою неві домо куди.

- За сало, - сказав я.

- Він що - вкрав у тебе сало? - засміявся Сіяк. Навіть його білі зуби видавалися жовту ватими на тлі неприродно білого обличчя.

- Ні, повівся по свинському.

- Ти не казав, що володієш… цими східними штуками. Ти багато від нас приховав.

- Які там східні штуки? - знизав я плечи ма. - У нас своїх вистачає.

- Бойовий гопак? -іронічно спитав він.

- Ні, прямий удар поміж роги. Бугая валить. Або захват попідсилки. Але веслування і плавання у мене справді на першому місці.

- Ти знав, що карате і всякі такі дурниці у нас не в пошані, так?

- Звісно ж.

- І знаєш чому? - спитав він.

Я милувався автострадою, по обидва боки якої височіли неонові ліхтарі, хоч їхали ми не містом, - тут і там зеленіли виноградники, лиш де не де видніли черепичні дахи. Сіяк тримав стрілку спідометра під дві сотні і не зводив очей з дороги.

- Знаю, - сказав я. - Дехто вважає, що це є причиною зайвих конфліктів.

- Ні, не тільки. Просто це викаблучування потрібне лише в гівняних американських фільмах. Де один недоносок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не буває?

Я вирішив, що на це запитання відповідати не обов’язково. Зрештою, то була тільки прелюдія до набагато важливішої розмови - така собі розминка, яка ні до чого не зобов’я зувала.

Перед естакадою Сіяк скинув швидкість, і синій щит шляхової розв’язки підказував, що ми десь між Тулоном і Ніццою. Отже, тери торія нашого полку лишилася позаду, і мені ближчим часом не світила зустріч ні з язикатим Мареком, ні з благочестивою Ніколь, чий солодкий язичок, здається, був призначений зовсім не для розмов.

Сіяк також зрозумів, що пора переходити до головного, і, скориставшись меншою швид кістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.

- Ти добре знаєш Чечню?

Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбі носів не беруть.

- Ні, - сказав я. - Був там, ото і все.

- На чиєму боці?

- На нашому. Ви ж знаєте.

Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на… своєму власному боці. - Є одна пропозиція, - сказав він те, що вже давно було зрозуміло - просто так із прізону нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив:

- Саме пропозиція - не наказ. Тобто ти можеш відмовитись. Якщо погодишся - оплата подвійна, як за бойову операцію. А в разі відмінного виконання - винагорода. Півміль йона франків.

Моєю грудною кліткою пробіг холодок. Не тільки тому, що вражала сума в сто тисяч баксів, а ще й через те, що вона якраз дорівнювала страховому відшкодуванню за мою смерть.

«Пежо» вже з’їхав з автобану і котився вузь кою бетонованою дорогою серед поля. Зупи нився перед шлаґбаумом «STOP», той піднявся угору, як ґільйотина.

- То що, їдемо далі? - спитав Сіяк. -

Подумати ще буде час.

Здавалось, він просто грається зі мною, випробовує на ще один тест, адже поки що не було про що й думати - хіба подумки лічити купу грошей, яких вистачить мені не лише на пристойний пам’ятник, але й на скромний мавзолей.

Попереду була ще ґратчаста металева брама, яка теж відчинилася автоматично (цей чорний «пежо» і його господаря тут добре знали), а далі ми зупинилися перед дерев’яним двоповерховим будиночком, який здивував мене своєю непоказною простотою. Тоді я ще не знав, що навіть військовий штаб НАТО (не Брюссельська штаб квартира, а саме польо вий SHAPE) тулиться в таких же непримітних клунях.

Всередині теж не було нічого особливого, тут стояла лінива тиша, і вартовий леґіонер у білому однострої не подав ані звуку, лиш витягнувся у струну.

Ми східцями піднялися на другий поверх, і тільки тут, проходячи довгим вузьким коридо ром, я побачив на дверях банальні конторські таблички з написами «Відділ з питань плану вання й політики», «Відділ оперативного реаґування», «Відділ моніторинґу міжнародних кризових ситуацій»…

Авжеж, саме ці останні двері штовхнув Андре Сіяк і пропустив мене наперед.

У приймальні за комп’ютером сиділа поро диста кобилка в дим окулярах, з розкішним буланим хвостом, схопленим угорі чорним бантом, і я, згадавши своє пасовисько, ледве не заіржав. Може б, це ще зрозумів тонкий психо аналітик Андре Сіяк, але не господар кабінету, який видавався аж надто суворим, хоча зодяг нутий був у цивільне. Проте не відомо, чи то він сірий твідовий костюм підібрав до сірих очей, чи, навпаки, підігнав сірі скляні очі до свого дорогого костюма. На його місці я, наприклад, був би значно поштивішим з потенційним володарем ста тисяч баксів і, можна сказати, франковим напівмільйонером.

На відміну від Андре Сіяка він без жодних передмов подав мені кольорову карту неве личкого формату і попросив запам’ятати всі населені пункти, обведені червоними кружеч ками. Таких було п’ять.

Не минуло й хвилини, як знавець міжна родних кризових ситуацій простяг руку і, забравши мапу, подав мені таку саму, але цього разу без географічних назв. Тобто це вже була бліда контурна копія попередньої.

- Позначте об’єкти, які ви запам’ятали, - звелів він і подав мені червоний маркер.

Це нагадувало гру в хрестики нулики, але я слухняно позначив у центрі Грозний, ліворуч північніше - Моздок, праворуч - Гудермес, а південніше ще два нулики - Ножай Юрт і Ведено.

Якусь мить повагавшись, я трохи відступив од Моздока і для повного кайфу таки поставив хрестик.

Він узяв мапу, оглянув її і подивився на Андре Сіяка. В його сірих очах не було ні задоволення, ні здивування. Тільки холодний спокій. Потім він перевів погляд на мене.

- А що це за хрест?

- Там мене поховали, - сказав я.

Я вилетів на Північний Кавказ як пред ставник Міжнародного Червоного Хре ста, і, дрімаючи в череві вантажного «боїнґа» (чого мені найбільше бракувало в Леґіоні, то це сну), я сну… сну… снував собі думочку, що хрест - то таки особливий знак, який, крім усього, має ще й силу провидіння. Варто було мені намалю вати його червоним маркером на контурній мапі, як він уже перемістився на мої груди, - це був пільговий знак війни - не стріляти! - хоча й нагадував той таки хрест в оптичному прицілі.

Це я вдруге вирушав у ті краї, причому обидва рази, можна сказати, з однаковою місією «cherchez la femme»*.

Та якщо першого разу я самотужки подався в те пекло наосліп і голіруч, то тепер моя «червонохресна» місія мала чітко вироблений план і надійне забезпечення. На перший погляд, завдання було іграшковим. Я навіть не міг допетрати, звідкіля набігали оті сто тисяч, - власне, сама винагорода і видава лася найнебезпечнішою в цьому вояжі, оскільки, вочевидь, припускала неабиякий ризик. Інакше все скидалося б на романтичну прогулянку, та ще й у парі з «дорогоцінною» кралею, котру я мав підібрати в одній глухій місцині і, пильну ючи, щоб з її голови не впала волосина, допра вити до Марселя.

- Федерали полюють не лише на чечен ських лідерів, а й на всіх їхніх родичів, - ще тоді сказав шеф відділу кризових ситуацій.

- У Басаєва вже немає нікого, - я подивив ся в його сірі скляні очі, але вони так і лишилися непроникними. - Тепер це самотній вовк.

- Однак не треба забувати, що в заручники потрапляють і представники міжнародних організацій. І не тільки в заручники. Яка ймо вірність того, що вас там можуть упізнати?

___________________

* Шукайте жінку (фр.)

- Майже ніякої, - сказав я.

- Майже… Цього «майже» не виключає навіть ваша тамтешня смерть?

- Знаєте, що з цього приводу сказав гене рал Дудаєв?

- З якого приводу? - не зрозумів він.

- Найцікавіше у цій війні настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

- Мертві? З того світу? Ці кавказці уміють розмовляти афоризмами. Але за тією пишно мовністю не завжди збагнеш, що вони мають на увазі.

Що і кого мав на увазі генерал, знав, мабуть, тільки він один, і з мого боку було б недоречно зараз тлумачити суть його слів, які я вперше почув від Султана Аржа, тобто Султана Чорно го із села Гухой. Та саме тоді він розповів мо торошну історію про поховання першого гру зинського президента Звіада Гамсахурдіа, котрий під час вигнання знайшов собі прихис ток у Чеченії. Взагалі то Султан Арж був зовсім не чорний, він мав русяве волосся і сині очі, які часто бувають у чеченців, і хоч зростом сягав під два метри, скидався на велетенську дитину, наділену, як у леґендах, неприродною силою. Єдиним, кого боявся Султан, був Аллах, і лише раз у житті його спиною повзали мурашки.

На початку січня 1994 року надійшла сумна звістка про самогубство Звіада. Для тих, хто хоч трохи знав опального президента, це була приголомшлива несподіванка, адже він тільки но вирушив із Грозного у Західну Грузію, щоб очолити рух за відновлення конституційного ладу в своїй країні. Світ розгубився у здогадах і підозрах, подейкували про таємниче вбивство і тяжку хворобу Гамсахурдіа, через яку він, мовляв, у відчаї наклав на себе руки, а тим часом вдова президента звернулася до Джохара з про ханням про посередництво між родиною Гамса хурдіа та режимом Шеварднадзе у справі з’ясування справжньої долі її чоловіка.

Джохар відразу розпорядився створити урядову комісію, яку очолив Зелімхан Яндарбієв.

Окрім міністра закордонних справ Юсефа Шамсуддіна, радника Дудаєва Гелані Ахмедова, до неї увійшло ще кілька дебелих хлопців, серед яких в охороні був і Султан Чорний.

Зв’язалися з Тбілісі, де, на превеликий подив, чеченську комісію прийняли без жодних запе речень і на найвищому рівні, хоча й з неприхованою насторогою. Річ у тім, що тут нічогісінько не знали про обставини загибелі Звіада, а дізнатися дуже кортіло, і вже в аеропорту чеченців зустрі чали високі урядовці та керівники спецслужб.

Де? Коли? Як? Ці запитання однаковою мірою хвилювали і генпрокурора, і того ж таки Шеварднадзе, який також прийняв Яндарбієва без жодних зволікань.

Але Зелімхан Яндарбієв був не лише держав ним діячем, а ще й поетом, а тому із завеликою дозою красномовства почав з того, що Звіад Гамсахурдіа - видатний син свого народу і його належить поховати поруч із грузинськими царями.

Шеварднадзе змінився з лиця і, зворухнувши жовнами, різко перебив Яндарбієва:

- Ніякий він не син! Не син і не видатний. На ньому кров і нещастя народу.

Зелімхан завважив, що професійному дипло матові забракло протокольної витримки, і, пригладивши бороду, сказав незворушно:

- Він син не лише Грузії, він син усього Кав казу. А на кому кров і нещастя народу - роз судить історія.

- Вона вже розсудила!

- Досвідченим політикам не личить така нестриманість у ставленні до своїх опонентів.

- Це вам не личить мене повчати. Джохар ніколи б не дозволив собі так розмовляти зі мною.

- Пробачте, - чемно сказав Зелімхан. - Я тільки прагну адекватної оцінки особи небіжчика.

- Ми не для того тут з вами зустрілися. І не будемо робити проблему з цього похорону. Він може бути похований тільки як рядовий грома дянин.

Шеварднадзе нервово підвівся, даючи знати, що розмову закінчено.

Чеченський візит фактично закінчився нічим, проте було домовлено про координацію дій з обох сторін, і невдовзі до Грозного прибула слідча група з генпрокуратури Грузії. Її прийняв Джохар Дудаєв.

Генерал, як завжди, був у своїй камуфльованій робі без знаків розрізнення - тільки сині рубчики на пілотці вказували на рід військ.

- Мій народ з гордістю сприйме факт поховання першого президента Грузії на чечен ській землі, - сказав він. - Але, зважаючи на роль і значення постаті Звіада Гамсахурдіа, вважав би правильним поховати його на батьківщині з усіма почестями. Поруч з найбільшими синами Грузії.

- Але ж… - зам’явся заступник генпрокуро ра, - з нами не хоче навіть зустрітися вдова покійного.

- У вдів, - сказав генерал, - завжди своє особливе ставлення до таких подій. І це треба сприймати з розумінням. А нам потрібно яко мога швидше владнати всі формальності і зай нятися головним - похованням Звіада. Чи то в Грузії, чи в Чеченії.

Однак «формальностям» не видно було кінця.

Бо та ж слідча група давно розгорнула пошуки тіла Звіада по всій Західній Грузії і, заграючи з чеченцями, лише намагалася виграти час. Та всі зусилля виявилися марними і, втрапивши в глухий кут, грузинські спецслужби були змушені допус тити до цього чеченців і ґарантувати безпе решкодне вивезення тіла до Грозного. Після візуальної ідентифікації.

Можливо, взаємні претензії так і не вщухли б, але в середині лютого до чеченської сторони приєдналися всюдисущі литовці, і в Тбілісі вже прибули члени їхнього парламенту. Знову фор мальності, уточнення протоколу розпізнання і передачі тіла. Ніяк не вгавав той таки заступ ник генпрокурора, який наполягав на судово медичній експертизі в повному обсязі, інакше він не дасть санкції на перевезення тіла. Трохи остудити його вдалося сивим академікам, котрі добре знали Звіада і в останній момент увійшли до грузинської делеґації.

Нарешті вилетіли в Зугдіді, де пересіли на вертоліт, залишивши тут частину людей, у тому числі й академіків. А далі вирушили тим маршрутом, що його вказував представник родини Гамсахурдіа, охоронець Звіада, який був із ним до останньої хвилини. Султан Чорний казав, що грузини з великою повагою дивилися на цього чоловіка, як, зрештою, з такою ж шанобою ставилися вони й до чеченців, і якби викинути з вертольота заступника генпро курора, казав Султан Чорний, то всі ми нага дували б одну сім’ю.

Приземлилися в гірському селі. Було вітряно, холодно, і вони щулилися на тому вітрі, ховаючи один від одного очі. І не дивилися на селян, які збіглися на гуркіт вертольота. Вони бачили тільки згорблену спину провідника, який вів їх до т о г о м і с ц я.

Так мовчки і дійшли до господи селянина Зарандія. Тут, на подвір’ї, під широким навісним дахом, у закутку вони побачили купку рудої землі, наче хто глини нагорнув для замісу.

Вони познімали шапки і знов, не дивлячись одне на одного, розписалися у протоколі.

Відкопали труну. За півтора місяця свіжо стругана дошка ще не встигла зчорніти.

- Відкрийте віко, - сказав Залімхан. - І хто його знав, хай підійдуть ближче.

Відхилили віко. Грузини, пропускаючи один одного наперед, підступили до труни й відразу закивали головами.

- Це він…

- Немає сумніву.

Труну повантажили у вертоліт і полетіли в Зугдіді, де чекав літак. Тут ще раз відкрили віко, щоб розпізнання тіла засвідчили академіки, і вони також закивали головами.

Підписали третій протокол. У літак, який тепер вирушав до Грозного, сіли й кілька грузинів.

Похорон призначили на 24 лютого.

Першого президента Грузії ховали не на рідній землі, але, як і годиться, з усіма почестями. Під жалобний марш у супроводі почесної варти труну доправили на військовому лафеті до блоку «Б» Президентського палацу, де відбулася громадська панахида.

Прибули сотні земляків Звіада і навіть патріарх грузинської церкви. Тихою чорною рікою текла процесія до резиденції президента Ічкерії, де було приготоване останнє приста новище для небіжчика.

Султан Чорний поволі відмірював крок у почесній варті, і його спиною повзали мурашки.

Минулої ночі, охороняючи труну, він не витри мав і ще раз відхилив віко. Не вірячи своїм очам, навіть торкнувся рукою… Людського тіла там не було. І ось тепер, спостерігаючи за цим велелюдним дійством і тамуючи в собі досі незнайомий страх, Султан Чорний благав Аллаха, аби той поставився до цього з розумінням.

Літак приземлився в аеропорту Махачка ли, і я вилузався з його сонного черева майже як Одіссей із троянського коня. Хоч би де я вибирався з літака чи гелікоптера після тривалого перельоту, а завжди насамперед принюхуюся до підсоння*, наче все залежить від нього, і тепер також глибоко втягнув повітря, як перед стрибком у воду. Травневе сонце пригрівало, але ще не пекло, десь, либонь, чи не з Каспію, подував свіжий легіт, і я сказав собі:

________

*Клімат.

«Ласкаво просимо, мосьє Дюшан, чурек і сак ля - все твоє», - сказав я, звичайно, не вголос, бо внизу біля трапа вже переминався з ноги на ногу жвавий чоловічок і світився до мене порцеляновими зубами.

- Мосьє Дюшан? - спитав він.

- Мосьє Пелен?

Якби я вмів ніяковіти, то, напевно, зашарівся б, адже немає нічого примітивнішого за всі ці аґентурні «ля ля фа фа», і мені здається, що якби на той час місію Червоного Хреста очо лював тут не француз, то все відбулося б так само. Тільки на моєму місці був би хтось інший, і в його грудній порожнині нічого не зворух нулося б навіть тоді, коли б він угледів те, що побачив я, - на ближній посадковій смузі грівся на сонечку Іл 86 і маґнетизував мосьє Дюшана крикливим написом «УКРАЇНА».

Пелен, мабуть, подумав, що мене вразили бетеери, які тут і там бовваніли довкола летовища, і винувато розвів руками:

- A la guerre comme a la guerre*, - сказав він. - Тут розташовані військові частини федералів.

Усе під їхнім контролем. - І навіть ваша місія? - безцеремонно спи тав я.

- Ну, не зовсім…

У тому числі й ви особисто, мосьє Пелен, подумав я, закидаючи за плече важкенького саквояжа, якого Пелен уже зважив очима.

- Сподіваюсь, у вас там нічого такого… е е е…

- Нічого. Окрім зброї, - сказав я.

- Зброї?

_____________________

* На війні як на війні (фр.).

- Так, найгрізнішої зброї проти росіян.

Vodka «Smirnoff».

- О! - Пелен штучно засміявся штучними зубами, бо після мого жарту йому ще не відлягло.

Але потерпав він недаремно. В аеропорту не було й натяку на зелений коридор, і мені довелося пройти найсуворіший митний кон троль, позбувшись із своїх запасів першої пляшки «смирновки».

- Я відшкодую, - знов винувато всміхався Пелен. - Ви ж розумієте, що з ними краще не сваритися.

Я розумів. Ми пройшли до офісу Червоного Хреста, що містився тут таки, в приміщенні аеропорту. Пелен виставив пляшку дорогого французького коньяку, який виявився, як завжди, звичайнісіньким бренді. Коли він узяв свою склянку, вона затанцювала в його руці, і Пелен хапливо, але майже з відразою відпив добру половину.

- Взагалі то наша головна база не тут, а в Хасав Юрті, це на кордоні між Дагестаном і Чечнею, - розповідав він про химині кури. - Там ми зосереджуємо всі гуманітарні надход ження, а потім відправляємо їх за призна ченням… Та ви пийте, пийте, мосьє Дюшан!

Тут усі п’ють, тут без цього можна збожеволіти.

Підохочуючи мене, він знов узяв склянку, і тепер, після першого причастя, його рука стала значно твердішою. Однак ми ще не встигли вмочити губи, як раптом відчинилися двері, і до кімнати влетів такий розлючений чолов’яга, що я відчув, як мимоволі напружились мої м’язи. Він мав до того чорнюще обличчя, що я сприйняв його за кавказця, та вже з першої фрази розпізнав свого земляка.

- Да шо ж это за сваволье такое, господин Пелен? Сначала с нас требовали по двести доларов в час за простой самолёта, а теперь, выявляется, нет кому разгружать нашу гума нитарку! Это так не пройдёт, господин Пелен, я не только депутат украинского парламента, у меня мандат Организации непредстав ленных народов, выданный в Гааге…

Пелен заходився втихомирювати мого зем ляка, а я дивувався тісноті цього світу, який і досі тримається на бюрократичних папірцях, липових печатках та фальшивих посвідках, адже й мені перед виїздом спершу приготували мандат Організації непредставлених народів, підписаний самим генсеком UNPO Майклом ван Прааґом, а потім чомусь передумали й пошили з мене червоного хрестоносця.

Тим часом володар мандату UNPO закипав усе дужче, казав, що він давав російським сол датам два ящики тушонки, щоб тільки розван тажили літак, а ті, голодні, як шакали, бояться, бо тут усім і всіма керує ФСК*, а ви, пане Пелен, потураєте їм, - сказав мій земляк, - українці зібрали сорок дві тонни тушонки, одягу, меди каментів, а тут підкочується всіляка бізнесова наволоч і сіпається все це перекупити, поки не розтягли за так, поки не конфіскували гамузом, але цього не буде, пане Пелен, за нами Євро парламент! - сказав мій земляк і грюкнув дверима, і якби моя воля, то я сам пішов би розвантажувати той літак, отой уже знайомий мені Іл 86, що грівся на сонечку, але це зовсім не личило мосьє Дюшану, мосьє Дюшан потягував бренді з високої склянки і дивився на мосьє Пелена, який представляв тут найгуманнішу організацію в світі.

_____________________________

* Федеральна служба контррозвідки.

- Швидше б усе це скінчилося, - сказав він невідомо про що, демонстративно зітхнув і випив. - Тут лише на Північному Кавказі стонадцять республік, а мені ще якоїсь України бракувало. Ви чули про таку країну, мосьє Дюшан? Скажіть мені щиро, ви чули коли небудь про Україну?

Я знизав плечима, і він зрозумів мене правильно - нема про що говорити.

- То на чому нас перебили? Ага, Хасав Юрт.

Я це до того, мосьє Дюшан, що туди час від часу ходить наш транспорт. І якщо ваш маршрут збігається з тим напрямком, то можна поспри яти…

- Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.

- Але ж… - він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: - Але ж повертатися ви будете через нас?

- Звісно. - І не сам?

- Думаю, ні.

- Коли це буде?

- Що? - грубо спитав я.

- Коли на вас чекати?

- А коли буде літак?

- Ну, чіткого розкладу тут і бути не може.

Все це спецрейси і… - Він узяв зі столу візи тівку й простяг мені. - Але ви можете тримати зі мною зв’язок.

- Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?

- Без проблем. Та тут усі живуть як і жили.

Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна пере плутати з бойовими…

- Ви там були? - гостро спитав я.

- О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір, - ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.

- Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зареко мендував себе і в серйозних справах.

Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0, 22 калібру - для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.

- Для самозахисту, - всміхнувся Пелен. - Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.

Якби він дав мені замість цього мисливсько шпигунського пугача «парабелума» чи бодай австрійського «ґлока», то я почувався б іще спокійніше.

- У мене, мосьє Пелен, немає органу хви лювання, - я подивився на нього з таким ба гатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.

- Merci, мені вже пора. - Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.

Пелен ще раз винувато розвів руками:

- A la bonne heure!*

________________

* У добрий час (фр.)

Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово зелених блузах, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» - дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар* не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сигарету.

________________

* Так чеченців називають російських солдатів.

- А можна двє? - дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.

- А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? - спитав я.

- Чаво о о?

- Таво, - я дав йому ще одну сиґарету.

- А зажигалку можна?

- Зараз модно припалювати сірниками, - сказав я. - Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?

- Чаво о о?

- Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.

Я повагом рушив до стоянки таксі з приці лом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.

- Куди? - спитав він, уже переходячи на четверту.

- До міста. А якщо зможеш, то й далі.

- Далі - це куди?

- В Кизляр.

- В Кизляр? - він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. - А ти хоч знаєш, де той Кизляр?

- Знаю, - сказав я. - Кілометрів сто п’ятдесят.

- Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.

- Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?

- Там розбиті дороги… І блокпости.

- Сто, - сказав я.

- Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав Юрта.

А там можна взяти іншу машину.

- Добре, дорогою подумаєш.

- Тільки той… якщо можна…

Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплю щив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Яка різниця? Земля кругла й малень ка, як макове зерня.

Минулого разу я проїжджав цією доро гою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почому ківш лиха. Все пішло косо криво після того, як мене, майже відмін ника романо ґерманського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, ви перли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових наря дах картоплю, а під час марш кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика»* і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.

______________

* Так чеченці називають кулемет Калашникова.

Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости про щавай» листи перестали надходити, і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейте нантикові суворовцю, який після кожної чер гової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень другий розко шувань тією волею у рідному містечку Миро нівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.

Я знав, що життя тепер паскудне, але все таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні - це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку волю.

Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з під хати, що вона опинилася в ямі. Я знав, що нарешті можу поновитися в університеті, але не бачив у тому жодного сенсу, мене й так запро шували до школи викладати французьку, та я пішов вантажником на цукроварню - єдине місце, де ще можна було щось отримати бодай натурою. Мої заробітки - п’ятдесятикіло грамові слюдяні мішки з цукром - батько з матір’ю вивозили продавати на київську трасу тим візочком, у якому заколисували мене ще малого, і треба сказати, цукор у нас, як і горілка, таки був твердою валютою, бо через кілька місяців я вже міг вирушати в дорогу.

Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшу кав, була Асина приятелька однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.

Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:

- Де Ася?

- Ася? - Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети. - Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.

- Тобто?

- Асі - це по чеченському й буде Ася.

- Ти можеш конкретніше?

- Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.

- Вона покинула інститут?

- Начебто взяла академвідпустку… але…

Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?

- З ким вона поїхала? З нашими хлопця ми? - спитав я.

- Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

- Лі, розкажи мені правду.

- Знаєш, у чому тепер уся правда? У гро шах, - сказала вона. - Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Ґуда. Красивий, гад…

- Якого ще Робін Ґуда? - Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

- Непоганий бізнес, - сказав я.

- По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

- Тут щось не те, - сказав я. - Лі, тут щось не так.

- Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

- Вона тобі пише?

- Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. - В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

- Ти від’їжджаєш? - здивувалася вона. - Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

- Ти вийшла заміж? - спитав я, коли вона сховала мобільник.

- Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.

- Чому?

- Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.

- Ти що, лесбіянка?

- Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.

- Лі, ти дуже класна, - сказав я. - І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням.

Жаль, що мені треба йти між люди.

Вона взяла серветку, провела по ній зволо женим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, на писала червоним свій телефон.

- А тепер іди між свої люди, - сказала Лі.

Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла* впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991 го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ят ника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.

- Дядечку Толю, - сказав я. - Мені треба в Чечню.

- Куди и и? - Він затягнувся термоядер ним «примаком», начиненим кізяками, й за кашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її при палив і сказав:

- Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.

- Ви там буваєте часто.

- То в мене ж там друзі!

____________________

* Очевидно, йдеться про одного із лідерів УНА (Української Національної Асамблеї), багатолітнього політв’язня Анатолія Лупиноса (1937 - 2000 рр.), якого так називали в патріотичних колах (ред.).

- У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Ґуда?

- Робін Ґуда? - він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. - Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?

Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтрацій ними таборами, в яких уже також устиг побу вати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.

А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі.

Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коро тенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і неса мовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А-а-а-ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку.

Вранці Лі сказала:

- Я знаю. Ти більше не прийдеш.

- Лі, ти класна. Я тебе люблю.

- Але не кохаєш.

- Ні, - сказав я. - Тільки люблю.

- Ти будеш її шукати? - спитала вона.

- Буду.

- Якщо знайдеш…

- Передати вітання?

- Ні, скажи, що я її ненавиджу.

Перед Хасав Юртом ми вперлися в росій ський блокпост, і мій водій, не чекаючи за прошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

- Куди проти ночі?

- Везу пасажира. У Хасав Юрт.

- Документи!

Другий визвірився до мене:

- Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

- А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

- У комітет біженців?

- Так, - сказав я.

«Вань» повернув мені картку.

- Хрест козир, - сказав він тому, що мав менше звивин. - Відчиніть баґажник.

Там була каністра з бензином та ще запаска.

- Що в сумці? - глянув він на заднє си діння. - Відкрийте.

- Гостинці, - сказав я і подав йому пляшку «смирновки».

- Не отруєна? - задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.

- Ну ти, не нахабній, - дорікнув йому «Вань». - Проїжджайте.

Ми рушили далі, і мій водій довгоносик сказав:

- Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.

- Повернешся, - сказав я, бо від самого по чатку не збирався їхати з ним далі Хасав Юрта.

Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з най меншою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.

Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.

Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: «Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!» То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недо сяжність.

Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті решт науково технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном «Інмарсат», подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від «Інмарсата» на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак бомбарду вальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйона доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому «героя» в разі успішної операції. 21 квітня 1996 року російський літак даль нього радіолокаційного виявлення А 50 з тим таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.

Тим часом Джохар виїхав своєю «Нивою» в супроводі охорони до села Рошни Чу, звідки мав вести телефоном переговори з Москвою. Біля нього були офіційний представник Чеченії в Москві Гамад Курбанов і ще одна вельми цікава особа, про яку ніколи й ніде не згадає жодна інформаґенція. Бізнесмен москвич Хачтукаєв мав однаково великий вплив як у кримінальних, так і в урядових колах, оскільки багато важив для кремлівської «партії війни». Ті, хто розв’я зав цю війну, знали, що через Хачтукаєва ідуть грошові потоки в Чечню, і забезпечували йому дах. Та зрештою і з ним зіграли «в темну». 21 квітня на зустріч із Джохаром прибув і його «давній приятель» Хачтукаєв - йому випала роль посередника й свідка важливих переговорів про припинення бойових дій.

Після того, як російський літак А 50 набрав висоту, значно нижче за нього в небі з’явилося два бомбардувальники Су 24. Під вечір у них уже закінчувалося пальне, а сиґнал про координати цілі так і не надійшов. Довелося повертатися на аеродром, щоб дозаправитися і таки довер шити цю «героїчну» справу.

Все буде о’кей, адже літак А 50 є цілковитим аналогом американського «Авакса», а супут никовий телефон «Інмарсат», який наведе на ціль, має таке ж походження… Світ тісний, а земля маленька, як макове зерня.

Генерал зупинив свою «Ниву» серед поля уже в сутінках. На капоті встановив «Інмарсат» і набрав телефон Борового… Коли він корис тувався звичайним зв’язком, то завжди розкру чував телефонний шнур за якусь сотню метрів од машини і тільки тоді вів розмову. А тут був «давній приятель» генерала і «друг» Москви, котрий сказав, що розмова триватиме лічені секунди. Важко гадати, що відбулося за ті секунди в сутінках серед поля, але «сушки» таки отримали точні координати, і дві ракети водно час було спрямовано в ціль. Перша, як це часто буває у найвідповідальнішу хвилину, зарила носом у землю й не вибухнула, зате друга влу чила прямо в «Ниву».

Хто був поблизу «Інмарсата» - загинули всі.

Не лишилося живого місця на Курбанові, оді рвало голову Хачтукаєву, «Нива» розлетілася полем разом з осколками.

Того ж вечора Барсукову доповіли, що від генерала залишилася тільки пілотка із синень кою каймою, тож можна вважати, що він заги нув у повітряному бою, як і личить іменитому літунові.

Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську.

На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.

- Борсук підожде, - сказав Єльцин і заходив ся вминати сибірські пельмені, потім спохо пився: - А, Барсу у уков!

Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:

- Це правда?! Не зосталося мокрого місця?

До застілля Єльцин повертався пританцьо вуючи, а тоді пішов у справжній танок, плес каючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не «мокре місце» від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав «героя».

Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала.

Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.

Хасав Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети «Незборима нація», відряджувальним посвід ченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.

Ламбаду так прозвали, напевно, за його ве селу вдачу й моторність, хоч важко було зрозу міти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як «таблеткою».

Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною профе сією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:

- А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники?

Ні? А так, як і українці - сір ни ки! - вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, що правда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.

- Ти можеш довго не дихати? - спитав Ламбада.

- Як… не дихати?

- Ну, тобі доведеться їхати в труні. - І цілу дорогу не дихати?

- Та ні, - сказав Ламбада. - Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно - живому лежати в труні й не дихати. - Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.

- У дитинстві, - сказав я, - коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком. - І що?

- Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.

- Ну то можна вирушати, - сказав Ламбада. - Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда*.

Давай краще я тебе здам Радуєву.

- У мене там пропала сестра, - сказав я.

_______________________________

* Надтеречний район контролювали проросійські угру пування Умара Автурханова, який був в опозиції до Дудаєва й очолював так звану Тимчасову Раду.

- Сестра? Вах! - зумівся Ламбада. - Як же вона там опинилася?

- Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Ґуда…

- Ай, погано, погано, - похитав головою Ламбада. - Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Ґудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.

- А що, - спитав я обережно, - у вас теж можуть бути будинки розпусти?

- Я чув тільки про один, - сказав Ламба да. - Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Сал ман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.

Це справді було смішно - я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами.

Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і зако пають живцем у землю.

Ото вже сміху буде! Але мені стало непере ливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.

«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами ( думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:

- Чоловік чи жінка?

- Мужик, - сказав Ламбада. - Росіянин.

- Ану відкрий!

Я затамував подих.

- Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, - сказав Ламбада і голосно засміявся.

- Краще відкривай уже сам.

Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.

- Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? - сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті й що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.

- Може, кави? - спитав Ламбада.

- Я не проти.

- А бабу хочеш?

- Це взагалі був би клас.

- Таку, знаєш, кістляву, з косою, - сказав Ламбада. - Оту, яка ще нікому не відмовила.

Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.

- Це вже наша територія, - сказав він. - Виходь, розімни кістки.

Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.

Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по своєму.

- Копарі відійшли, і повернулися птахи, - сказав він.

Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Грунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.

- Бензин женуть, шайтани! - сказав Лам бада.

- Як… женуть? - не зрозумів я.

- А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак - дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки - солярка.

Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.

- Це лісник, - сказав Ламбада. Він зупинив «таблетку» - салам алейкум! - а далі я не зрозумів, про що вони говорили.

- Тебе запрошують на хліб сіль, - сказав Ламбада. - А потім відведуть до Салмана.

- А може…

- Негарно відмовлятися. Вони якраз на смажили… е е е.. не знаю, як по російському.

Ми ще трохи під’їхали «таблеткою», потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підліт ки, - хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна - невже й справді женуть бензин?

- Вибачай, брате, горілки немає. Магомет не дозволяє, - сказав здоровенний хлопчина із наївно синіми очима й пшеничною бородою.

Лише важкий клинцюватий ніс і видовжені, приплюснуті до голови вуха виказували в ньому кавказця. Це й був Султан Арж, Султан Чорний із села Гухой, як він себе називав, очевидно, пишаючись приналежністю до чинхойського тейпу*.

_______________________

* У чеченеців існує родовий поділ на тейпи. До чинхойського належав і Джохар Дудаєв.

Вигляд у нього був, звичайно, такий, що справляв враження, а якщо світлий чоловік має прізвисько Чорний, то й поготів.

Ми їли баранину, смажену впереміш із якимось лапатим зіллям, що нагадувало листя конвалії, і, відчувши смак молодого часнику, я здогадався, якого слова не знав Ламбада: «че ремша». Вона була напрочуд смачною, ця сма жена черемша, просякнута соком і лоєм ситого валаха.

Потім ми попрощалися з Ламбадою, він подав мені свою єдину руку й сказав:

- А ти збрехав мені, правда ж?

- Коли?

- Будеш одружуватися на своїй сестрі - поклич на весілля.

Однак я не збирався ні з ким одружуватися.

Я тільки хотів знати правду і тому залишив ся в Радуєва. Це бажання, мов куля, застрягло у грудях й не гоїлось, воно жило в мені окре мим життям, незалежним уже ні від Асі, ні від мене, - мета, за якою не було нічого, окрім гордині.

А Салман теж із своїми причудами. Темні окуляри, чорна коротка борода, чорний берет - викапаний тобі Че Гевара, який п о в е р н у в с я з т о г о с в і т у і зустрів мене в холодній печері, посадив за ще холодніший стіл, голий, обшитий якоюсь бляхою, сам сів навпроти і дивиться крізь темні скельця.

- Мені потрібні хоробрі хлопці, - каже. - А ти хоробрий?

- Не знаю, - кажу.

- Перевіримо?

- Давай.

Він знімає з паска «лимонку», висмикує з неї чеку і кладе серед столу.

Якийсь час ми дивимось один на одного, а потім разом в одну мить опиняємося під сто лом, стукаючись там, як барани, лобами. Над нашими головами лунає такий вибух, що закладає у вухах, але я ще годен почути його голос:

- Ти нам підходиш. Якби відразу кинувся тікати до виходу, то, хлібом клянусь, не взяв би.

Уже майже смеркло, коли біля хасав’юр тської автостанції я розпрощався з водієм, його «шісткою» та машкарою мосьє Дюшана і, кинувши на плече саквояж, перетворився на такого собі батяра, котрому море по коліна. Я рушив до найгамірнішої тут місцини, знайомої мені ще з перших відвідин цього містечка, - «Хінкальної», яка тулилася у напівпідвально му приміщенні непримітного готелю. Щоправ да, цього разу вона виявилася не такою вже й гамірною, бо з дешевої забігайлівки виряди лася в ресторан. Колись тут стояли голі плас тикові столи із замацаними жиром пляшками від кефіру, ті пляшки були наповнені перцем, бо дрібна посудина аж ніяк не годилася для приправи, яку чоловічі компанії поглинали разом з хінкалі жменями.

Тепер ці столи накрили зеленими скатер ками, за ними сиділо кілька чоловік, серед яких були і жінки, дві дівки висіли на високих дзиґ лях біля стойки бару, й, окинувши все це оком, я зрозумів, що не дуже тут вирізнятимусь: джин совий шарм давно докотився до всіх кишлаків і аулів. А те, що одна з яскраво нафарбованих дівок уже відверто дивилась на мене, так то, можливо, її професія.

Я підійшов до шинквасу і вмостився поруч із другою, яка теж пахла, як нічна красуня* Перу.

__________________

* Назва південноамериканської квітки.

- Я вас уважно слухаю, - справді уважно дивився на мене бармен, у якого підголені над губою вусики нагадували третю брову.

- Яка у вас найчистіша горілка?

- «Абсолют»! - не вагаючись, сказав він. - Двадцять п’ять тисяч «сотка».

- Двісті грамів «абсолюту» і потрійну порцію хінкалі. Але… Ти можеш розміняти сотню?

- Без проблем.

Я дав йому сто доларів, він помацав їх, смикнув на розрив і відлічив на стойку цілу купу дерев’яних російських рублів.

- Сідай за стіл, - сказав. - Я все принесу.

- Шампанським не пригостиш? - спитала «нічна красуня» Перу.

- А що, є нагода?

- За ближче знайомство.

- Боюсь зіпсувати твою ходу, - сказав я. - Якщо ми ближче познайомимося, то ти кульга тимеш.

- Це вже цікаво.

- Цікаво? Тоді відкоркуй їм пляшку шам панського, - сказав я барменові і пішов до вільного столу під стіною.

Він приніс карафку з «абсолютом» і сам налив мені чарку.

- Хінкалі будуть через десять хвилин. Уже вкинули в окріп. Може, чогось закусити?

- Ні. Пізніше принесеш каву.

- Даремно ти, - сказав він. - Нормальні телиці. Можна з готелем.

- Я поспішаю. Якби ти мені організував колеса, то це було б щось.

- Куди їхати?

- В Осетію. Скажімо, до Моздока, можеш?

З під його третьої брови під носом вирвався свист.

- Це ж довкола всієї Чечні.

- Не всієї. Тут кілометрів триста. Я плачу.

- Скільки?

- Дві сотні.

- Треба подумать. Подзвоню, спитаю.

Він пішов на кухню, а я випив, і треба сказати, горілка була непогана, хоча, звичайно, не «абсолют».

Та, що пропонувала ближче знайомство, здалеку підняла до мене келих із шампанським, я кивнув і теж підніс свою чарку.

Зате хінкалі були перфектні - тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кав казьких «вареників», що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.

- Смачного!

Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба - дивно, як його голова не розкололася навпіл.

Він сів за мій стіл навпроти і також кутуляв щелепами, але не хінкалі, а жуйку, на його вузлуватому вказівному пальці подзенькували ключі, і я здогадався, що це так швидко прибув водій, який не проти заробити цієї ночі двісті баксів.

- То куди їдемо? - спитав він.

- В Моздок.

- Прямо зараз?

- Ні, після того, як вип’ємо кави. - Я акуратно складав на край тарелі скручені з тіста «пуп’янки», в яких не було м’яса, і коли їх там лежало вже три десятки, витер серветкою губи.

- У тебе з документами все нормально? - спитав він.

- Не хвилюйся. Нормальніше не буває.

Знов підійшов бармен, який встигав тут і за кельнера, поставив переді мною пиндюрку густої, як дьоготь, кави, подав рахунок.

- Домовилися? - спитав він.

- Так, - я відлічив йому дерев’яними вп’ятеро більше, ніж було в рахунку, і він пішов задоволений.

Я смачно закурив під каву товсту коротку сиґарету «Gitanes», яка зовні нагадувала «примак» дядечка Толі, але начинена була тютюном, а не кізяками.

- Тебе як звуть? - спитав я.

- Там.

- Що - там?

- Мене звуть Там.

- А мене - Тут, - сказав я. - Ти не схожий на прибалта.

- Мене звуть Тамерлан. Або Там.

Ну от, ще не вистачало тільки «голих онучат». А я хіба що казав? Чурек і сакля - все твоє.

- Ти ось що, Таме, постережи мою торбу, а я схожу помию руки. Після хінкалі, знаєш…

Краще вже відразу випробувати його на вошивість, ніж потім мати клопіт у дорозі.

Я вийшов до вбиральні і, поки мив руки, по глядав у дзеркало на свого неголеного, a la Miкi Рурк, писка, поки не вгледів у тому дзеркалі ще двох гицлів. Клацнула засувка вхідних дверей (навіщо її тут приліпили, якщо в туалеті були окремі кабіни?), в одного з них вигуль кнув у руці невеличкий револьвер, добре, що не мій «Сміт і Вессон», бо я вже подумав було, що почали трусити саквояжа, і той, з револь вером, став біля дверей, а другий рушив до мене.

- Гей, чувак, вивертай кишені!

Я знав, що чувак - це зовсім не чурек, зате ці сміливці не знали однієї давньої кавказької мудрости: якщо запрягаєш вола, то заходь ізза ду, щоб він не буцнув тебе рогами, а коли запрягаєш коня, то тримайся попереду, щоб він не хвицнув тебе ногою. Й оскільки я був усе таки швидше конем, ніж волом, хоча вже й вийшов з тієї ролі, яку навіяв собі у прізоні, то пружно відштовхнувся обома руками від стіни і, не повертаючись, так угатив копитом цього чувачка, щоб він, як більярдна куля, влучив у другого, а той уже як там вийде - чи в борт, чи в лузу. Для його довбешки чудовою лузою був пісуар, якраз за його розміром, ці пісуари ніби спеціально виготовляють десь п’ятдесятого розміру, і поки той, що не знав кавказької муд рости, осувався на кахляну підлогу, я його приятеля погладив по голівці також ногою, а потім узяв за тім’я і заплішив його макітру в той таки пісуар, мабуть, забитий, бо насподі стояла руда сеча, в якій плавали недопалки.

Коли він почав захлинатися, я підняв за чуба його голову і спитав:

- Хто вас послав?

- Ніхто. Ти сам засвітив бабки, - відпльо вуючись, сказав він.

Я знову ткнув його хлебталом у пісуар, але тут загупали в двері:

- Відчиніть, міліція!

Відпустивши небораку і витираючи об штани долоню, до якої налипло волосся із його «скальпа», я відчинив двері. Там справді стояв міліціонер і ще двоє в цивільному.

- Що за шум?

- Та ось хлопці тут амури крутять, - сказав я з бездоганним французьким акцентом і показав на вмитого сечею «підера» та його партнера, що прибрав лежачу, але не зовсім зручну позу. - Не знали, що я в кабіні, і давай…

Всі троє отетеріло дивились на цю пікантну картинку і вдавали, що не помічають револь вера, який залетів аж під рукомийник.

- Документи! - попросив міліціонер, узяв мою посвідку, покрутив у руках і передав одному з тих, що були в цивільному.

- Ясно, - сказав той. - Ви зупинилися в Хасав Юрті?

- Ні, я тут проїздом.

- Куди?

- Поки що в Моздок.

- Допомога потрібна?

- Ні, дякую.

- Ви вільні. А з оцими ми розберемося. І тут я заледве не остовпів: «Твою мать, та вони ж ведуть мене! Ведуть, як останнього лоха, від самісінького аеропорту. Пелен… Цей сучий алкоголік… Як же я повернуся?»

А ти, Тамерлане, також із ними? Можливо.

Хоча сидиш і, як вірний пес, стережеш саквояж свого «голого онука». Але це ще нічого не означає. Це ще нічого не означає, мій золотий дідусю.

Я зробив йому жест - момент! - підійшов до бару і замовив ще сто «абсолюту». Мені, професійному коневі, у теперішньому стані було б просто гріх не випити «на коня».

Дві нічні квіточки Перу і далі висіли на круглих дзиґлях.

- Я вас люблю, - сказав я.

Вони так зраділи моїй появі, що одна з них пирснула і мовила щиро:

- Я хочу кульгати.

- Кульгай, хто тобі не дає, - сказав я, перехилив свою чарку і пішов до дідуся Тамерлана, пішов до свого вірного могола, який колись розгромив Золоту орду, а тепер мав доправити мене до Моздока.

Його висока «Нива» викликала довіру на цих розбитих дорогах, і я відстібнув йому комплімент:

- У тебе тачка, як у Дудаєва.

- Знущаєшся? У Джохара тільки зверху була «Нива», а всередині… атомний криголам.

Однак і його машина була надійною, часом навіть це викликало підозру - як упевнено ми долаємо гірські заломи, як без особливих труднощів перетинаємо блокпости, і тільки в одному місці, десь уже перед самим Моздоком, у груди мені вперся автомат п’яного сержанта, коли я хотів підійти до бетонної балки, обліп леної фотознімками людей, примітивними ксерозображеннями, що їх побачиш біля кожного відділку міліції, але й при тьмяному світлі я впізнав те фото, яке в набагато виразнішому вигляді так пильно вивчав перед тим, як вирушити в ці краї. Я впізнав його ще зоддалік і хотів підійти ближче, але в груди мені вперлося дуло «акаема», і саме там, перед Моздоком, ляснули майже всі мої запаси «смирновки» разом із блоком «Gitanes». Мені до дідька подобалось те фото, я його вже встиг облюбувати, присвоїти, окупувати, я його вже увібрав у себе, бо не міг узяти в дорогу, а тут якесь п’яне рило, мабуть, дрочить біля нього ночами, бо кинулося з автоматом, як сказяне, навіть Тамерлан, коли ми вже рушили далі, здивувався: «Чого це він?» Та в мене вже і те здивування викликало підозру, я нічого не став пояснювати і сам ні про що не розпитував Тамерлана, хоч, може, він був нормальним хлопцем, який чесно відробляв свої двісті баксів і міг би мені розповісти багато чого цікавого, наприклад, про того ж Лечо Геліс хана, авжеж, про Ламбаду, якого знав увесь Хасав Юрт і який обіцявся погуляти на моєму весіллі, коли я одружуватимусь із «сестрич кою».

Але інцесту не вийшло, свою кров я змішу вав лише з мужиками, і вперше це сталось тоді, коли Салман повів нас на Первомайськ. Про той похід Радуєва верещав увесь світ (ах, ах, захопили лікарню!), насправді ж ми захопили в полон півсотні копарів та дванадцять дагес танських омонівців, але саме біля лікарні дурна куля чи не з того ж «красавчика», якого я так полюбив ще в армії, зачепила моє плече, і права рука повисла, як ганчір’яна. Болить зараза, ще й теліпається, хоч одірви і викинь, бо ж за кожним «теліп» темніє в очах. Тоді в лікарняній їдальні я взяв круглу чорну хлібину, підмостив її під пахву, і мені стало набагато легше, бо рука вже не гойдалася. Так із тією хлібиною і повертався назад через гори, а коли зупинилися на привал, побачив, що той буха нець уже мокрий від крови, він убирав мою крівцю, як губка. Я поклав його на камінь су шитися, а сам, уже з перев’язаним плечем, заснув. Прокинувся, глядь - немає моєї хліби ни, тільки хлопці посміхаються в бороди й вуса.

- Ми її з’їли, - сказав Мовсар, справжній шайтан, який на ходу міг зняти акумулятор з «бетеера». - На ось мою папаху, підклади.

Саме з Мовсаром і Султаном Чорним ми поїхали в гості до Лабазанова, який називав себе Робін Ґудом. Він тоді стояв в одному буарі* в Урус Мартанівському районі, і ми спершу хотіли зробити туди нічну вилазку, але Радуєв нас відрадив.

____________________

* Село (чечен.)

- На хера такі ландиші, - сказав Салман, який колись навчався в інституті народного гос подарства в Ростові і там набрався грамоти. - Ви що, теж хочете погратися в середньовічних героїв? Я не збираюся шукати вас на тому світі**. Домовлюся по телефону з Русланом, і ви поїдете до нього на білому кабріолеті.

__________________

* За повідомленнями ЗМІ і твердженнями російських воєначальників, Салман радуєв гинув тричі. Четвертий раз він воскрес у Лефортовській тюрмі, але в особі свого блідого двійника.

Білим кабріолетом був допотопний ГАЗ-69 з одірваним верхом. На ньому ще за радянської влади їздив, щонайменше, голова колгоспу, а в бездоріжжя, можливо, навіть секретар райко му. Ми запакували його повним БК* і, самі теж при параді, подалися втрьох у буар. Мовсар ще сказав, що коли накладемо головами, то з нас виліплять трьох дурнів** і поставлять у Ножай Юрті.

- А чому в Ножай Юрті? - спитав я.

- Бо там народився Салман.

Однак Робін Ґуд зустрів наш білий кабрі олет не в буарі, а за селом на шосейній розвилці, з охороною, як і годиться, чи, може, ліпше сказати, зі свитою, і це, треба зізнатися, був справжнісінький шайба***, не менший за Султана Чорного. Під два метри зростом, тугий, накачаний, а глибоко запалі очі так близько поставлені одне до одного, що нагадували дуло двостволки. На ньому було стільки військової амуніції, що треба мати здоров’я, аби все те носити: автомат з підшивним до ствола ґрана тометом, два пістолети Стєчкіна із запасними обоймами, рація, ніж, «лимонка»… Цікаво, що при цьому в нього були вільні руки, і Робін Ґуд ще вхитрявся однією перебирати чотки.

- А чотки тобі навіщо? - спитав наївний Султан Чорний.

- Кидаю курити. Допомагає, - відповів Робін Ґуд, і голос у нього теж був такий, що можна присмирити не тільки дівчат абхазького узбережжя.

___________________

* Бойовий комплект.

** У Грозному стояв пам’ятник трьом російським визволителям, який у народі називали «три дурні».

***Так чеченці називають кремезних чоловіків, переважно російських солдатів.

Взагалі то Султан добре знав Лабазанова, той також колись був в охороні Дудаєва, підко тився до нього ще в серпні дев’яносто першого, коли під час ґекачепістського шарварку втік із слідчого ізолятора разом із своєю бандою, ось ми, Джохаре, які борці зі старим режимом. Тоді ще всяк, хто виходив з тюрми, був героєм, і Джохар розчулився, пригрів їх коло себе, а потім усе й почалося. Почалося і закінчилося тим, що Лабазанов учинив заколот проти президента, дійшло навіть до стрілянини, під час якої загинув Русланів брат, і сухумський мафіозі втік у Надтеречний район, контрольований росія нами, втік із жадобою кровної помсти.

Пригрів Джохар гадюку на грудях, думав тепер Султан Чорний, бо чотки в руках Лаба занова, які він перебирав так незграбно, нага дували дохлу гадину. Вах, як не пощастило чеченцям із цими Русланами, думав Султан Чорний, - Руслан Лабазанов, Руслан Хасбу латов…

- То про що буде базар? - запитує Робін Ґуд, намотуючи «дохлу гадину» на великий палець, а Мовсар на мене киває, тут ось питан нячко в нашого друга до тебе, делікатне дуже питаннячко, не знаємо, з чого й почати, і я, щоб не сполохати його, почав з того, що пропала моя сестра, вдома усі хвилюються, а від неї ніякої звістки. Нам нічого не треба, нехай живе собі як хоче, тільки б знати, де вона і чи жива здорова.

Асею її звуть, Біслан приїхав до Києва, забрав…

- Не забрав він її, - сказав Робін Ґуд. - Сама побігла за ним, як сучка. - При слові «сучка» Султан із Мовсаром поправили свої автомати на плечах, а мені, навпаки, полег шало. - Там усе по чесному, я на цьому товарі розуміюся, повірте мені. Любов у них.

- А ти що - свічку тримав? - знов попра вив автомат Мовсар.

- Можна сказати, тримав, який мені інтерес брехати.

- То вони в тебе?

- Ні, - похитав він головою і прицмокнув язиком, як це роблять кавказці, коли кажуть «ні». - Біслан пішов до Умара, йому тісно у мене стало. Бісланові треба робити кар’єру, і він пішов у Знам’янське* лизати озаддя Умарові.

_________________

* Селище Знам'янське - центр проросійської опозиції, де діяла і так звана тимчасова Рада на чолі з Умаром Автурхановим.

Звідти прямий шлях на Москву.

- То й вона там із ним у Знам’янському?

- Може, й там, а може, в Стамбулі чи ще десь, - сказав Робін Гуд. - Мені на все це на чхати. Я тепер з Умаром не якшаюся. Ти можеш думати про мене що завгодно, - стрельнув він зі своєї «двостволки» в Султана Чорного, - але, хлібом клянусь, я ніколи не був проти нашої неза лежности. Все?

Так, усе. Ти хотів знати правду - ти її знаєш.

Ми сіли в білий кабріолет і поїхали.

Здрастуй, Моздок! Ти мене, мабуть, уже забув, а я тебе не забуду ніколи, особливо підвали фільтраційного табору, окрім яких, я, власне, нічого тут і не бачив. А тому вибач, ста рий, я за тобою зовсім не скучив і йду ва банк, умовляю свого дідуся Тамерлана відвезти мене в Назрань - це вже зовсім недалеко, якихось кілометрів шістдесят, якщо без викрутасів і при год, це вже кинь палицею і влучиш у те місце, де на мене чекають, і, мабуть, не варто пересідати на інше авто, бо якщо мене ведуть, то все одно впадуть на хвіст.

Тамерлан з підозрою поглядає на свого пасажира, але хіба йому що, йому аби гроші, цьому славному хлопцеві Тамові, бензин, слава Аллаху, продають прямо на трасі з каністр - де вони тільки його наливають у ті каністри, мабуть, женуть як самогон, і Там заправляє повен бак, і ми їдемо далі: вперед, Тамерлане, веди мене прямою дорогою, як каже перша сура Корану, дорогою тих, що перебувають під гнівом, та не заблудяться, веди мене, свого голого онука, котрий належить до тих, що досягнуть успіху, бо вірять у воскресіння мертвих, як каже друга сура Корану. Аллах Ак бар! Немає нічого моторошнішого за це протяжне «Аллах Акбар» під час бою, особливо, коли воно перемежовується з добірним росій ським матом, - автоматна і кулеметна стріля нина - то просто сорочиний стрекіт порівняно з цим роздери душу криком: «Алла а а ах акба а ар!»

Так було і тоді, коли ми тримали міст Соїп Мулли через Аргун, взагалі то міленьку річку, яка після затяжних дощів так піднялася, що прийшла нам на поміч. Росіяни пішли на штурм мосту вдосвіта, ще й не розвиднилося, як раптом холодну тишу розірвали арти лерійські снаряди, а небо спалахнуло від освіт лювальних ракет. Так тривало кілька хвилин, потім усе враз затихло, і в надрах тієї сирої тиші вродилися звуки, від яких тілом пішов мороз. Здавалося, десь із під самої землі пульсує мелодія пондура*, підсилена пересту ком бубна й сплеском долонь. То чеченці по цей бік мосту танцювали свій зікр - танець слу жіння Всевишньому.

___________________

* Струнний інструмент.

Та ось уже забряжчали гусениці, сивину похмурого ранку прошили вогняні хвости кумулятивних снарядів. Ми з Мовсаром сиділи неподалік мостових «биків», де я нагледів собі зручну місцину в широкій бетонній трубі, що правила за стічний тунель і своїм жерлом сягала аж до води. Це була непогана вогнева точка для ґранатомета, хоч, може, й не ідеальна, оскільки сама могла стати помітною ціллю, та для по чатку - кращої не знайдеш. По той бік мосту здіймалось узвишшя, і поки копарі його не пере йшли, можна спокійно лупити в усе, що на тому узвишші ворушиться. А саме там якраз і вимальовувалася цікава картинка: два танки Т 80 на швидкості вискакували на пагорб, робили по одному пострілу і так само спішно відко чувались назад, щезаючи з поля зору.

Але ґранатомет, либонь, найнадійніша зброя. Уже за третім разом я підловив один із танків, і він так спалахнув, що на узвишші відразу розвиднилося. Та мій постріл, здава лося, струсонув усю їхню лаву, бо там, за горою, хтось відпустив стиснуту пружину, й до мосту вже поповзла панцерна армада, за нею посуну ла розгорнута в ланцюг піхота, і зчинилася така какофонія, що я не чув співу Мовсарового «красавчика». Кулемет танцював у його руках, але ввижалося, що Мовсар без пострілів лише теліпає «красавчиком», щоб витрясти з нього душу.

Ми відбили першу атаку, другу, а вони лізли, як таргани. Потім на якусь часину настало затишшя, і ми почули далекий гул «вертушок».

- Зараз у бій підуть підери*, - сказав Мовсар, й чекати довелося недовго: перегрупувавши свої лави, росіяни знову пішли до мосту і знову спеклися - під завісою димових шашок вони волокли з поля бою убитих й поранених, відтягували підбиту техніку. Та не було їм числа того дня, і коли вдарили міномети, нам надійшов наказ відійти.

- Відходимо! Відходимо! - кричав Мовсар, теліпаючи «красавчиком», мені тільки пізніше дійшло, що це ж він так гукає до мене, а я, бач, оглух, тоді Мовсар, аби показати мені, що треба робити, повернувся й побіг під укіс від мосту, а коли озирнувся, від труби, в якій я сидів, не лишилося й сліду, вона розлетілася на порох, ота бетонна стічна труба, і від ґранатомета не зосталося й рурочки, бо керований кумуля тивний снаряд влучив прямісінько в мою вогневу точку, це було бездоганне пряме влу чання, якого я побоювався ще тоді, коли облюбував цю місцину. Мені треба було раніше її покинути, та я не зробив цього, й ось тепер від мене не лишилося й знаку, і Мовсар, приго ломшений таким несправедливим вознесінням, прошепотів не ім’я Аллаха, а слово, яке звучало майже так само, як і моєю мовою: «Маті»**…

______________________________

* Від ПДР - парашутно десантна рота.

**Матінко (чечен.).

Що ж до мого власного імені, то Мовсар із Султаном Чорним напишуть його на камені валунові, якого викотять на берег Аргуну біля мосту Соїп Мулли, а потім це скромне ім’я за поданням Салмана Радуєва та Указом прези дента ЧРІ Джохара Дудаєва занесуть серед інших до Мехкан Кіентийн Жайна - Списку Синів Вітчизни, який «увічнює пам’ять особис тостей, у тому числі й громадян інших держав, що виявили жертовність, мужність, відвагу та героїзм у боротьбі за волю народу і незалеж ність Вітчизни під час віроломного нападу росій ських аґресорів».

Чи не той напис на камені та ще публікація Указу Дудаєва в газетці «Ічкерія» (2750 примір ників) про нагородження мене медаллю «Честь нації» (посмертно) послужили приводом для російської пропаґанди твердити, що в районі Урус Мартана діяв загін українських найманців числом до п’ятдесяти чоловік, які пройшли підготовку в таборах Хаттаба і навчені методів бойових дій в умовах партизанської війни; що й на висоті Екі Тюбе знайдено вбитого бандита українця. І тут уже дійшло до абсурду, коли генерал Шпигун з хохляцьким акцентом заявив перед телекамерами, що в його кишені і зараз лежить фото мертвого найманця і всі, кому він його показував, кажуть, що це українець.

Ось так. І якщо, наприклад, вагабістів ще розрізняли за довгими бородами і поголеними вусами та підкоченими холошами, то я досі не можу збагнути, за чим же все таки розпізнавали українців, котрі давно зреклися оселедців і шароварів. Це ж вам не сімнадцяте сторіччя, не 1645 рік, коли наші хлопці найманці допома гали французам брати Дюнкерк, оскільки тоді ще не було французького іноземного леґіону і, тим більше, його спецсекціону «Жаби»; на воді і під водою тоді все було підвладне лише козакам, які з однаковим хистом користувалися що підводними човнами, що очеретяними дудочками в роті, і якщо мій безіменний пра пра пра прадід десь упав смертю хоробрих біля отого Дюнкерка, то, звичайно, його ні з ким не могли сплутати.

А що каже Коран з цього приводу? А Коран каже, що ніщо з усього сущого не буває без особ ливого знаку, тільки треба його побачити.

А мій золотий Тамерлан каже, що ми вже в’їжджаємо в Назрань, ще зовсім недавно провінційне містечко, яке тепер стало столицею інгушів, котрі також мають свого президента і свій парламент. Тільки інгушам, на відміну від чеченців, пощастило з Русланами, вони обрали своїм президентом Руслана Аушева, вони до свого парламенту обрали кільканадцять Русла нів, телефон одного із них тепер міцно сидить у моїй черепній коробці разом з адресою - зовсім легенький п’ятизначний номер, навіть корот ший на одну цифру за те число, що становить суму моєї винагороди за цю мандрівку. В разі відмінного виконання, звичайно, хоча в нашій умові не було застережень щодо надійности Пелена, у нас взагалі не буває розмов про довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю.

Однак ще рано судити про Пелена, мені могли впасти на хвіст і без нього, не думаю, що ті, хто мене сюди послав, так необачно тут злегко важили. Та й невідомо, чи зараз мене пасуть, чи облишили, адже в саму Чечню я поки що не показував носа. Щось певне сказати тут важко, бо в цьому випадку не обов’язково сідати на хвіст, якщо є добрий зв’язок між блокпостами.

Я розпрощався з Тамерланом у центрі міста і, взявши схудлий за ніч саквояж, вирішив походити цією столицею, яка нахапалася від інших стольних градів хіба що рекламних фа наберій. А решта все було, як і має бути в про вінційному містечку. Ген і стандартний п’яти поверховий готель «Назрань», де, я був певен, зараз у мене почнуть вимагати паспорт, та все таки вирішив ризикнути: по перше, ніхто не стовбичив біля стійки адміністратора, а по друге, за тією стійкою сиділа така здобна франзоля*, що в мене потекла слина.

_________________

* Франкузька булочка.

- Радий вас бачити, - сказав я. - Ви мене ще не забули?

- Вас?.. - Її ротик так і лишився відкритим.

- Ми тоді з вами… - Я «розгубився» ще дужче за неї. - Жаль, я сподівався… Тут і пере ночувати всього одну ніч, а я десь посіяв пас порт. - І більш ніякого документа? - спитала франзоля, дивлячись на мене двома родзин ками.

- Та от… ніякого, - я порпався по кишенях, зумисне перекладаючи з одної в другу жмені м’ятої грошви, виміняної ще в хасав’юртському барі. - Але я в боргу не залишуся. Всього одну ніч, - повторив я, ніби виторговував на ту одну ніч не кімнату, а саму франзолю.

- Взагалі так не можна… Але… одну ніч… У нас тепер порожньо.

- Люкс, якщо можна, - сказав я.

Франзоля не прогадала: поверх купи дере в’яних за номер я поклав їй ще двадцять баксів зверху, і вона так розрум’янилася, хоч відразу клади до рота. Та головне, я тепер знав, що вона нікому про мене не писне, хіба що з неї почнуть виколупувати киш миш.

На мій подив, люкс тут на другому поверсі був не такий і поганий: передпокій, дві кімнати, телефон, телевізор, не було тільки, певна річ, гарячої води, але я залюбки заліз під душ і, як справжня жаба, став жадібно ловити його хо лодні струмені. Я, їй право, скучав за водою, я таки був істотою води, з якої народився вдруге.

Через півгодини я вже сидів у фотелі свіжий, як з грядки, і дивився на телефон, від якого тепер так багато залежало. Але хай, поспішати не варто, нехай усе встоїться вляжеться.

Та погляд мій постійно наштовхувався на телефон, я його так намагнітив, що він раптом задзвонив дзвінко й пронизливо. Напевно, хтось не туди потрапив.

- Алло!

По той бік дроту мовчали, там навіть не дихали, однак я добре відчував людину по той бік дроту.

Ти молодець, що не став одразу дзвонити, кажу сам собі, ти мудра жаба, яка знає, коли їй квакати, а коли заніміти, коли сидіти крячкою, а коли стрибати. Ти вже давно став жабою, до того, як прийшов у Леґіон і потрапив у цей елітний секціон «Жаби», крутіший за німець кий «Губерт» і американську «Дельту». Ти був непоганим пуголовком ще в дитинстві, коли пересиджував під водою усіх хлопчаків і ставав вожаком на суші. А коли під час вступних випробувань до Леґіону сказали, що під водою треба протриматися не менше двох хвилин, тобі стало просто смішно, бо ти ще не знав, що це тільки початок, що потім вони розкладуть тебе на молекули, розпорошать на атоми, відтак усе це переберуть перевіють і зроблять із тебе елементала. Уже після «ферми»* ти зрозумієш, що перейшов в іншу стадію існу вання, особливо після «диявольського тижня», коли п’ять діб тобі не дозволяють стулити ока, ти підпираєш повіки, вставляючи в очниці сірники, і все одно спиш, як риба, з розплю щеними очима.

_____________________

* Так у Легіоні називають період найвиснажливіших випробувань, які не витимують більшість новобранців.

Але жабою, погодься, ти став ще раніше, вже тоді, коли простір над Аргуном розтинав ку мулятивний снаряд, спрямований у твою вогневу точку, скерований точнісінько в жерло стічної труби, яка підпалила вже третій танк, і той снаряд не свистів у повітрі, не тяг за собою вогняного хвоста, його звук був тихіший від комариного писку, але ти відчув його, ти вгадав його, вичислив сьомим чуттям, і коли Мовсар побіг під укіс від мосту, ти, мов жаба, стрибнув у річку, стрибнув у руду холодну воду, перемішану з брудом і сміттям. Аргун був зовсім мілкий, це він, може, уперше набрався дощової води, що міг заховати людину, та коли вибухова хвиля дістала тебе під водою і притисла до дна, тобі здавалося, що ти провалився на той світ, з якого вже не треба вертатися, однак течія підхопила тебе й понесла, понесла, аж поки не викинула, як сміття, на мілину. Ти лежав там контужений, доведений до стану гіпотермії*, такого звичного для командос із «Губерта», «Дельти» і «Жаб», про які ти тоді нічого не чув, хоча вже носив жаб’ячо зелене хабе, схоже на їхнє. Ти лишень чув про підерів, обрів**, котрі тебе підібрали на тій мілині і не добили тільки тому, що мали замовлення на живий товар слов’янської зов нішности. Ось так неждано негадано ти потра пив у «вимріяне» селище Знам’янське, що також мало свого президента і свій уряд під назвою Тимчасова Рада, яка містилася в приміщенні колишнього райкому партії Надтеречного району і мала свою армію, сформовану з карних злочинців, убивць, ґвалтівників, злодіїв, росій ських інструкторів та іншої шушвалі, голінної до свіжої крови. Твоє екіпірування, не задав нений шрам на плечі, місце полону не залишили жодних надій на леґенду, тим більше, що при тобі не було навіть липових папірців, виданих дядечком Толею.

_____________________

* Різке переохолодження тіла.

** Від російського ОБР - отряд бістрого реагирования.

У підвалі смерділо бензином, бо в наповнену ним залізну бочку посадили одного старого чеченця, якого впіймали на тому, що він, торгуючи пальним, за так віддавав його дуда євським бойовикам, а їм, таким же чеченцям, не захотів відпустити й за гроші. Голова старого впала на груди, і тільки з того, як у бочці опускався і піднімався рівень бензину, було видно, що він ще дихав.

Другий бранець, як і я, мав обличчя не кав казької національности, проте, відколи мене кинули до підвалу, він не обмовився жодним словом: або йому відрізали язика, або вже впав у таку прострацію, що не знав, на якому він світі. І навіть тоді, коли нас двох, перевдягнувши в російську солдатську форму, вивезли за село і там, за чагарником жимолости, поклали на землю, я не міг зрозуміти, навіщо і його зв’язали, якщо сердега не тримався на ногах, а через нер вову кволість на його обличчі не здригнулася жодна жилочка, коли йому до горла піднесли ніж.

- Підожди! - зупинив жилавого бороданя той, що стояв з кінокамерою. - Підожди, я зайду з того боку, так буде краще.

Ніж був довгий і широкий, як коса, він розмашисто пройшов по горлянці, легко дола ючи хрящі, і з хрускотом застряг у стовбурі шийного хребта; кров цвиркнула бороданеві аж у лице, та він не став її витирати, а вперся однією рукою в колодку ножа, а другою щосили притис край леза і так гойднувся всім тілом на тесакові, що геть відчленував голову, яка тепер, уже без тулуба, здавалася набагато живішою, ніж до цього, її давно згаслі очі дивилися тепер на світ як живі. І коли бородань, навіть не витерши кров із лиця, нагнувся наді мною з отим ножем, я дивився не на нього, а на того красивого гада, що знімав усе це на камеру, такого красивого, що мене раптом осяяло якесь чорне світло уже з того світу, і, маючи один шанс із тисячі, я звернувся до нього:

- Біслан!!! Єдине прошу - не показуй цю плівку Асі.

Він жестом зупинив бороданя, опустив камеру.

- Якій Асі?

Я назвав її прізвище.

- Звідки ти її знаєш?

- Приїхав до неї. Я її брат.

- Я не Біслан, - похитав головою красивий гад - аж непристойно красивий як для чолові ка. - А чому ти відразу не сказав, що приїхав до неї?

- Мене ніхто не питав.

- Тебе ж узяли в Радуєва.

- Я журналіст. Мене могли взяти так само і в Лабазанова, і в кого завгодно.

- Ти був і в Лабазанова? - здивувався він.

- Спершу мені сказали, що Біслан у Робін Ґуда.

- Так воно і було, - погодився непристойно красивий гад і, повагавшись, махнув борода неві: - Розв’яжи!

Той невдоволено глипнув на нього, потім перевів погляд на гицлів, що стояли осторонь.

- Я сказав розв’язати! - гримнув красюк. - Ви перевели мені плівку! Ви все зіпсували.

Бородань тим же ножем розрізав линву, якою примоцували мої руки до тулуба від пліч аж до пояса, і знов подивився на красюка, чи той не передумав. Але красюк сказав:

- Біжи вмийся. А цього закопайте.

Тоді одвів мене вбік і спитав:

- Чому ти подумав, що я Біслан?

- Не знаю.

- Хіба ти його ніколи не бачив?

- Ні, - сказав я.

- Асі тут зараз немає. І Біслана також, вони далеко. Але ми все перевіримо, я зв’яжуся з ними по телефону. А поки що вибач, дорогий, я не можу тебе відпустити.

Мене відвезли у той же підвал, де вже не було й старого чеченця, тільки бочка з бензином стояла, а наступного ранку зайшов сам красюк і сказав:

- Я думав, що ти збрехав, але ні: Асі підтвер дила, що має такого брата. Вона попросила, щоб тебе відпустили. Тільки вибач, дорогий, над нами тут є ще начальство. Тобі доведеться пройти деякі формальності на фільтраційному пункті.

- Вона нічого мені не переказувала?

- Нічого. - На його до відрази красивому обличчі застигла співчутлива усмішечка.

Я набрав п’ятизначний номер, і чоловічий голос відгукнувся одразу.

- Вас турбують із Комітету біженців, - сказав я. - Чи можна Русланбека Ахметовича?

- Його немає. Щось передати?

- Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів*.

- Спробуйте передзвонити через півгодини.

- Добре, дякую.

Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.

___________________

*Парламент Інгушетії.

- У ресторані «Рояль», - сказала вона.

Ну от, ще один атрибут європейської сто лиці.

- Там що, грають на роялі? - спитав я.

Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звиайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.

Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.

За всю дорогу він не обмовився жодним сло вом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.

Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цег лину» дорожнього знака, й завернули на сам шитову алею, яка вела вже прямо до такої роз кішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря - літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.

- Як доїхали?

- Доїхав, - сказав я.

Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не до торкнувся.

- Ви не зважайте на мене, - сказав він. - Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.

Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.

- Це треба було зробити давно, - він дивився на мене так, ніби просив вибачення. - Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати? - Ґренуй*, - сказав я.

- Як? - Ґре - нуй!

- Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Ґренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.

- Дитину? - повів я бровою.

- Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ. Хеда вразлива дівчинка…

- Хеда? Її звуть Хеда?

- Хіба ви не знали? - здивувався він.

- Для мене це не має ніякого значення, - сказав я. - Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?

- Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне.

Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже зна єте, коли буде літак?

- Днями, - сказав я.

_________________

* Grenouill - жаба (фр.)

- Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.

Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.

Мусою виявився той кам’янолиций хлоп, що зустрів мене біля входу. Я сів на заднє сидіння «сімки», а він поруч із водієм, і вони якось чудно перезирнулися. Я був певен, що обидва ревну ють мене. Не до Хеди, звичайно, а до того зав дання, яке випало мені, а не їм. «Муса… Муса, - подумав я. - Нещасливе твоє ім’я».

Мусою звали й охоронця Джохара Дудаєва, котрий після трагедії біля села Рошни Чу супро воджував дружину генерала під час її спроби пробратися до Туреччини.

Тим часом шеф ФСК Михаїл Барсуков продов жував щодня термосувати Опергрупу контр розвідки в Чечні:

- Козли! Дебіли! За весь час ви зловили одного тракториста*, та й той виявився п’ятиюрідним братом! Де Алла Дудаєва? Де Овлур**? Де все їхнє кодло? Без них ми ніколи ні про що не дізнаємося! Розжену всіх к такій матері!

Нарешті, удача. Аллу Дудаєву з Мусою ви стежили в Нальчику і там схопили. Мусу спро вадили в Лефортово, а дружину генерала сховали в підмосковному особняку під вартою. В Росії готувалися чергові президентські вибори і нові сенсаційні заяви.

____________________________

* Насправді в Лефортово тоді посадили рідного брата Дудаєва, котрий був водієм автобуса.

** Старший син Джохара, котрий воює і досі.

Проте сталася зовсім непередбачувана по дія: група невідомих викрала Аллу Дудаєву і вивезла в невідомому напрямку. Після того один із відділів ФСК було розігнано, а слід генералової дружини втрачено назавжди.

Щоправда, в Чеченії згодом з’явилася відео касета, яку навіть показали по телебаченню, - на ній Алла Федорівна звернулася до народу з проханням поставитися з розумінням до того, що вона зустріла людину, дуже схожу на Джо хара, і хоче вийти заміж. Однак хто цьому повірить у час цифрових війн та касетних містифікацій?

Сонце вже потонуло за щербаті гори, коли наша «сімка» звернула в лісову прогалину і зупинилася. Далі треба було йти пішки.

Ми перетнули неглибоку ущелину, потім зіп’ялися на схил гори, порослий горішником, і нарешті у фіолетовому присмерку побачили лісничівку: двоповерховий дерев’яний будинок з невеличкими прибудовами, порожня загоро да для овець.

Муса неголосно свиснув, сказав:

- Вони що там - поснули всі?

Ми наддали кроку, та раптом повгрузали в землю. На стежці лежав великий чорний соба цюра, який і вухом не повів у наш бік. Він був мертвий.

Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи «пса»* і ногою відчинив вхідні двері.

_______________

* Пістолет Стєчкіна.

Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.

Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.

Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пере сторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіоле тове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.

Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч, - він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.

Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.

- Саїде, - звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований. - Що я скажу твоїй матері?

Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.

- Не розумію… Нічого не розумію, - уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою. - Це справа рук фіскалів*.

Але ж навіщо така жорстокість? Боже…

- Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося, - сказав Муса.

- Кого це - своїх? - скинувся Русланбек. - Кого ти маєш на увазі?

- Чеченців, не нас же із вами.

- Я думаю, що це зробили кацапчі**. Чеченці викрали б її без крови, - сказав Русланбек. - І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так… - Він знову схилив голову. - Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?

- Тому я й кажу, що тут замішані свої, - стояв на своєму Муса. - За гроші дехто піде на все.

- Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу, - сказав Русланбек. - Це неможливо.

- Можливо, - вперся Муса. - Справа тільки в сумі.

- Ти що, справді не віриш чинхойцям?

- Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.

- Ну, годі, - не сприйняв Русланбек його лестощів. - Залиш нас удвох, поговоримо потім.

Муса ледь помітно вклонився і вийшов.

- Нічого не розумію… - Русланбек поди вився на мене. - Ви щось можете сказати з цього приводу?

____________

* Від ФСК.

** Різуни (тюрк.).

- Тільки те, що Хеду треба знайти.

- Де? - зробив він рачині очі. - У Таїланді* чи в Москві?

- Не має значення, - сказав я. - Земля маленька. - І що ви пропонуєте?

- Поки що я чекаю ваших пропозицій.

- Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. - І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. - Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…

- Не бійтеся. Я сам не поїду.

- На що ви сподіваєтеся?

- На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?

Русланбек знітився. Потім сказав:

- Ви стороння людина, пане… пане… - Ґренуй, - підказав я.

- Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою.

Люди змінюють не тільки свої обличчя плас тичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…

- Але з того й почнемо, - сказав я.

- З чого?

- Ви зробите мені паспорт.

- Який паспорт?

- Громадянина Росії. Інгушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?

_____________________________________

* До Таїланду еміґрував молодший син Джохара Дудаєва.

- І що далі?

- Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується.

Якщо ви дуже захочете - дуже дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу».

Домовились?

- Ви шайтан, пане Ґренуй, - сказав він. - Але я вам теж не який небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інгушетія. Виданий у паспортному столі.

- Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».

Ресторан уже зачинявся - було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсі датися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.

- Ну ви й вечеряєте, - сказала франзоля. - Я думала, що вас затримали без документів.

- А що, у вас комендантська година?

- Майже. - Вона знов накинула на дверні ручки скобу.

- Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? - я показав на пакунок.

- Ну що ви, я ж на роботі.

- Думаєте, хтось приб’ється вночі?

- Не думаю, але я тут не сама.

- Рито, - сказав я, зчитуючи її ім’я з бейджика візитівки на схвильованих грудях. - Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.

- Облиште, - сказала вона. - Цього ніколи не було.

Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» - Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.

- Я чекатиму на вас, - сказав я і пішов у свій номер.

У «люксі» все було на місці, сюди не захо дила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.

Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи поки живеться. Минуло трохи більше до би, як ти вилузався з літака в аеропорту Ма хачкали, а здається - місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?

Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки - це все таки найкращі і най відкритіші істоти, в чиє єство ти можеш про никнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті, - це коли в Конґо біля Мвенги повстанці закопали живцем де сятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю по вій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потріб ний. Там я був ніким.

Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.

А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:

- Нема на них Сталіна.

- Нема, - погоджувався я.

- Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?

- Знаю, - казав я, бо чув про це сотні разів.

- Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою.

А ти…

А я одного разу сказав:

- Поїду.

Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета - миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощад жувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустин кою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку. І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними що ками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пі шов ти, - і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.

Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.

А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потра пив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.

Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:

- Чого більше у році - днів чи ночей?

- Скільки буде - двічі по два?

- Ви впевнені, що чотири?

- Як звати коханку вашого батька?

Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.

Тож надолужуй, пане Ґренуй! Вона вже йде до тебе, вона беззахисна перед твоїми флюїдами, ти ними майже вселився у неї, в її породисте тіло, яке ти розгорнеш ось на цьому ліжку й увійдеш у нього, як у тісні ворота, що ведуть до життя; я хочу, Ґреную, щоб ти ще пожив, щоб ти ще по тішився травневим теплом і цією тишею за вік ном, такою глибокою, яка буває тільки вночі, - тому так голосно відлунюють у ній кроки конвою.

А в коридорі кроки майже не чутні, і в двері також ніби миша шкрябнула. Я відчиняю їх, беру її обличчя в долоні, цілую в рот, який відкри вається, наче мушля. Ми не гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задо вольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її ба жання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось ось оживе.

- Тільки не в мене… - шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.

Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.

- Ну?.. - Її голос просочується у моє без дум’я. - І коли ж ми з тобою зустрічалися?

- Ти не згадала?

- Я хочу це почути від тебе.

- У попередньому житті, - кажу я. - Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі.

Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.

Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.

Хеда. Т а м, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непро никній тиші…

Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти - мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій.

Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.

- Хто ти? - раптом питає вона.

- Твій друг, - кажу я.

Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.

- Якщо тобі треба, ти можеш іще зали шитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.

- Тільки заради тебе, Рито.

Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.

- Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.

- Кого? - запитую я.

- Брехунця, - каже Рита. І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.

- Радий бачити вас, пане… пане… - Ґренуй, - підказую я.

- Ні, - похитав він головою, - не Ґренуй.

Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».

- Не Ґренуй, - каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проник ливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.

Я знизав плечима: ні - то й ні.

- Ви тепер громадянин Інгушетії, - він підводиться і врочисто вручає мені палітур ки. - А в нас є всякі імена - від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…

Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй.

Але мушу в дечому й заперечити.

- Ну, не зовсім громадянин Інгушетії, і ніякий я тут не галгай*.

________________

* Самоназва інгушів.

- Не кривіть душею, - він доброзичливо посварився на мене пальцем. - Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації - ви його маєте.

Але я одного не розумію…

Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?

- Звідки ви знали? - він глянув мені у самі зіниці.

- Що?

- Що її відвезуть до Росії.

- Хеду?

- Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов.

Хіба не тому ви попросили цей паспорт?

- Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.

- Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Ви бачте, на інгуша ви не схожий.

- Можете називати мене скорочено - Скот.

Думаю, вам це більше сподобається. Майже по англійському.

- Справді, мені чомусь це й на думку не спало, - усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. - Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.

- Я з вами згоден, тому й попросив цей пас порт. А що, вже є якась інформація? - Є, - сказав він. - Хеда в Москві. Ці при дурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.

- Про що він казав? - спитав я, хоч добре це пам’ятав.

- Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином…

Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.

- Чому саме в Америці? - спитав я.

- Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот… тєлов, - він усе таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно. - Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтів ний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підзе меллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?

- Шаміля, - сказав я. - Імама Шаміля.

- Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов, - призвичаював він мене до нового прізвища. - Як ви гадаєте - чи в Медіні спочиває прах Шаміля?

Я нічого не відповів, але Русланбекові й не потрібна була моя відповідь. Він просто поринув у пишномовність, за якою не швидко збагнеш, про що йдеться, як каже шеф відділу міжнародних кризових ситуацій. Той був на багато лаконічніший - обвів те Ведено черво ним кружечком нуликом, і до побачення. Мені такий стиль розмови більш до вподоби, інакше я теж міг розповісти, що в Суботові, де начебто похований «п’яний Богдан», також нема його праху, і не тому, що його викинули з могили поляки, а тому, що його ніколи там не ховали.

Однак кацапчі Скотєлов не міг цього знати і мовчки лупав на Русланбека баранячими очима.

- Джип, бункер, охорона зі смертників, - вів той далі, - а тим часом генерал їздить на «Ниві» і сидить в халабуді врем’янці, яка тільки й того, що обвішана зсередини кили мами. І ходить, загримований, в охороні Мас хадова у гості до росіян, начебто на переговори.

Цікаво, правда ж? І його не можуть ніяк впо лювати. Вибухає одна машина, друга, всі дороги встелені вибухівками, потім завер бований фіскалами шакал потрапляє до гене рала навіть у кухарі, а йому хоч би що.

Згадавши кухню, Русланбек підсідає до сто лика і наливає мені коньяку. Перфектна річ - і натяку на підробку. Тут усе справдешнє: якщо вже коньяк - то коньяк, якщо паспорт - то пас порт. Про фальсифікат і мови нема.

- Більше того, - каже він, - генерал навіть виїздить за кордон, виступає там перед публі кою. І тут починаються збіги обставин. Дуже дрібненькі збіги, яких ніхто не помічає. Вони дуже тонкі, - Русланбек так приплющує очі,

наче тими щілинками показує, які тонкі ці збіги обставин. - Американці поплескують по плечу генерала і дарують йому супутниковий теле фон «Інмарсат». Потім через якийсь час Клін тон, цей симпатичний демократ з незнищен ною усмішкою, на весь світ заявляє, що в Чечні ллється марна кров… що там усе можна влад нати… дуже малою кров’ю.

- Фігуральний вислів, - вставляю і я сло вечко, розслабившись після коньяку, який вступає у кров, починаючи ще з язика. Мені хочеться навіть додати, що в цьому світі немає особливих мудреців, котрі б знали істину, і змагання між ними тільки й полягає у фігу ральності вислову. Інакше не може й бути у світі, де всі пристають з однаковою готовністю і до думки, що слово - Бог, і до тієї, що слово - полова.

- Ні, це не фігуральний вислів, - каже Русланбек. - Це те, що дало підстави генераль ному прокуророві Ічкерії подати на Клінтона в суд. Він звернувся до Міжнародного суду ООН у Гаазі із звинуваченням Клінтона у підбурю ванні росіян до кровопролитних дій. Бо скажіть мені, пане Скотєлов, може, ви знаєте: яка це кров маленька, а яка велика? Це що - коньяк, який можна налити у більшу і меншу чарку? - І якою ж була відповідь із Гааґи? - спитав я, смакуючи разом з коньяком цим чарівним словечком «Гааґа», від якого я просто балдів. Я взагалі дурію від таких назв, як Брюссель, Же нева, Ґенуя, де печуть, як франзолі, всілякі між народні конвенції, а що вже казати про Гааґу - Га а ґу, слово, що само роззявляє тобі рот аж до вух, Гааґу, де, окрім Міжнародного суду ООН, розмістилася ще й Організація непредстав лених народів (UNPO) на чолі з найсимпа тичнішим мені чоловіком - доктором Майклом ван Вальтом ван Прааґом, генеральним секре тарем цієї UNPO - Організації упосліджених націй, одну з яких представляв мій земляк, що супроводжував тушонку до Махачкали, й одну із них представляєте ви, воша* Русланбек, - націю, яку не хочуть мати за рівню представ лені нації і дивляться на неї з висоти своїх хмарочосів справді наче на вошу.

- Якою була відповідь із Гааґи? - перепитує Русланбек. - Та ніякої. Ото тільки ракетний удар дістав генералову «Ниву».

Він одійшов до вікна, довго мовчав. Він був збіса мудрий, цей Русланбек, член парламенту непредставленого народу. Його напружена спина видавала зрозуміле мені вагання.

- Ви знаєте, де її тримають? - спитав я.

- Ні. Але думаю, що наші люди дізнаються.

- Як мені краще вилетіти до Москви?

- Ви твердо вирішили?

- Я нічого не вирішував. У мене є завдання.

Або я його виконую, або заробляю «поцілунок смерти»**.

- З одного боку, це добре, що ви не є особою, як вони кажуть, кавказької національности. А з другого…

- Другого боку немає, - сказав я.

______________________

*Увічливе звертання до старшого чоловіка у чеченців та інгушів.

**Іноземні військовики називають «поцілунком смерти» не стільки загибель, як фатальну помилку, що ставить хрест на кар’єрі.

- Є. Вчора ви самі могли пересвідчитися.

Там, у горах… Одна річ зробити те, про що було домовлено раніше, і зовсім інша - стромляти голову шайтанові в зуби. Ви хочете спокусити долю?

- Це моя професія. Я поїду туди, навіть якщо ви мені забороните.

Він повернувся до мене обличчям.

- Тут справа така: або ви, або хтось. І мені треба знати напевно. Ваша перевага в тому, що в її закордонному паспорті стоїть французька віза. Але, як ви самі розумієте, все ще можна змінити.

Він вийшов до сусідньої кімнати і повер нувся з іще одним паспортом, який також подав мені.

Я розгорнув палітурки. На мене дивилося знайоме обличчя, яке я давно вже носив у собі.

- Вона тут також особа не кавказької національности, - сказав я. - І зовсім не Хеда.

- А вона не дуже й схожа на чеченку. Мати ж у неї… Тобто батько…

Він простяг руку, щоб забрати паспорт, але я сказав:

- Ні, він мій, бо тут наша віза. А якщо ви захочете все переграти, то вам все одно знадо биться інший. То як мені краще вилетіти?

- Це не проблема. Можна із Нальчика, можна із Слєпцовська. Але ви мусите тримати контакт із нами. І там також. Я вам запишу телефони.

- Я їх запам’ятаю.

Він недовірливо схилив набік голову.

- Там довгі номери мобільників, чужі для вас імена…

- Це моє хобі, - сказав я. - Довгі номери і чужі імена.

- Непередбачувані витрати ми, звичайно, візьмемо на себе. І ще одне велике прохання.

Потрібна абсолютно чиста робота. Без трупів, без крови… Ви мене розумієте?

- Ще б пак.

Ну хто його тут міг зрозуміти краще за мене?

- Дозвольте вам зробити скромний подару нок, пане Русланбек.

Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій «Сміт і Вессон».

- Що це?

- Сувенір, - сказав я і майже по панібрат ському йому підморгнув.