Елементал

Частина третя

Я сидів у чоловічому салоні вроди «Нарцис», що на Тверському бульварі, і чекав, поки надзвичайно люб’язна німфа зробить ме ні у вусі прокол для сережки. На відміну від справжнього Нарциса, я милувався на свою «красу» не в джерелі, а в овальному дзеркалі, і також був патологічно задоволений: щетина на щоках уже висіялася більша, ніж у Мікі Рурка, ще трохи - і вона стане бородою, короткий чуб завдяки старанням чаклунки Ехо* зробився ясно-рудим, і тепер із дзеркала на мене диви лася зовсім чужа фізіономія, в яку я боявся закохатися тільки тому, що не хотів змінювати свою уже й так підірвану орієнтацію.

- Ви в якому вусі носитимете сережку? - спитала Ехо з неабиякою цікавістю, побоюючись, що я скажу: в правому, - бо то означа тиме, що в моїх жилах тече блакитна кров і шансів у Ехо - ніяких.

___________________________________

*Німфа, коханням якої знехтував Нарцис, за що його й покарали боги.

Та я даю їй цей шанс.

- У лівому, - кажу я і чомусь згадую казочку про Кобилячу Голову: дівонько дівонько, за глянь мені у праве вухо… Я вже втратив коня, а ці мотиви, що причепилися до мене в прізоні, так і мандрують через усі кордони.

- У лівому? - Ехо на радощах так близько схиляється до мого лівого вуха, що її соковита цицька лягає на моє плече, як генеральський погон.

Однак генерал нічого не має проти, його зараз просто не цікавлять такі дурниці, його цікавить лише ота фізіономія, що дивиться на нього із дзеркала, і генерал не розуміє, навіщо деякі непевні типи роблять пластичні операції, щоб змінити своє обличчя. Можливості гриму й косметики безмежні.

- Робимо прокол? - десь наче здалеку до лунює голос Ехо, хоч вона вже майже вся залізла у моє вухо.

- Так, - кажу я, дарма що слово «прокол» мені не зовсім подобається. Стосовно мене, зви чайно, а якщо йдеться про таких бравих хлопців, як оті, що охороняли шале, то чого ж… Прокол є прокол. Представлені народи, котрі звикли покладатися на потужні армії й атомні бомби, часом зовсім безпорадні в найпримітивніших ситуаціях, особливо у себе вдома. Моя прогу лянка на базу відпочинку - то всього лиш квіточки, ба навіть пуп’янки порівняно з тими ягідками, що їх уміють вирощувати жаби. Такі квіточки називаються жаб’ячим милом, вони зацвітають жовтеньким ранньої весни на луках поблизу річок та озер. А жаб’яче мило проникає скрізь. І коли наш психоаналітик Андре Сіяк казав про перемогу одинаків над арміями в гівняних американських фільмах, то мав на увазі, певна річ, не мистецький наїв, а саму Америку. Країну, яка повсякчас готується до війн на чужій території. Світовий лідер шпи гунства ЦРУ півсторіччя було зациклене на червоній московській чумі, Берлінській стіні та інших привидах комунізму і не бачило того, що робиться в них під носом. А коли щось трап лялося, приховували це ще з більшою наполег ливістю, ніж порушення прав непредставлених націй. Ще ніколи американську розвідку не доймала така криза ідей.

Немає в Тихому океані потужнішої військово морської бази за Ґуам, як немає ніде і надійнішої охорони з найдосконалішими засобами електрон ного стеження та цифровим контролем за підступами до військової цитаделі. У Пентаґоні швидше чекали прибульців із космосу, ніж нападу на Ґуам, де було зосереджено найкращі сили ВМС США.

Рано вранці 13 квітня 1994 року група теро ристів проникла на територію бази у найпри мітивніший спосіб: вони приїхали до контрольно пропускного пункту на такому ж «Б’юїку Конвертибл», на якому їздив тризірковий адмірал, начальник гарнізону Генрі Шелтон. Вісім душ помістилося в затемненому салоні машини, ще четверо - у баґажнику. Охорона і гадки не мала щось там перевіряти, шлаґбауми піднімалися автоматично.

Озброєні, крім усього, ґранатами, ці відчай духи вдерлися в казарму, де ще спали гладкі тюлені*, і наробили такого шуму, що всім заціпило.

Прикриваючись заручниками, терористи про никли навіть у житлове містечко на Німітц Гілл, де мешкали із сім’ями старші офіцери.

Врешті решт морпіхам вдалося великими силами оточити і казарму, й містечко, але наслідки були кривавими. Загинуло кілька десят ків заручників, п’ятеро з них слугували живим щитом під час відходу нападників, які безкарно щезли у джунґлях, що починалися, вважай, на межі бази.

Коли нахабна преса почала рознюхувати цю історію, Пентаґон дав офіційну відповідь: на території Ґуаму відбувалися супернавчання, де в реальних умовах відпрацьовувалися методи боротьби з терористами. Гонор і реноме були настільки вражені, що цього разу ніхто й не додумався щось списувати на всюдисущого Осаму** бен Ладена.

_________________

* Морська піхота спеціального призначення.

** Невтаємничені називають його Усамою.

Всюдисущий мільярдер Осама тим часом сидів у скромній печері, запивав водою черствий чурек і зашивав циганською голкою латку на штанах, що протерлися якраз на коліні. Він сном духом нічого не знав про бешкет на базі Ґуам, він тільки знав, що все зло - у невирішенні національ них і релігійних питань та поділі націй на представлені і непредставлені.

Отож чуб мій був кольору жаб’ячого мила, щетина більша, як у Мікі Рурка, а ліве вухо прикрашала сережка - поки що з грубої нитки, такий собі ще один дармовис. Дармовис, бо я не дуже вірив у доцільність цієї конспірації і вдавався до неї швидше для розваги, для коротання часу, поки перейде дощик і мені щось путнє спаде на думку.

Я був певен, що мене шукають, як шукають і Хеду, особливо пильнують аеропорти та вокзали, тож треба трошки пересидіти, потер піти, поки вони зіб’ються з ніг.

Переді мною знов лежали три шляхи, три прокляті українські шляхи, в яких заплутався цілий народ, а що вже казати про мене одного.

Я сам…

- Ви сам? - відгукується до мене Ехо. - Ви потім самі вставите сережку чи прийдете до нас?

Варто було б оглянути прокол…

Вона не знає, що на мені все заживає як на собаці, але я не хочу її розчаровувати.

- Прийду. Прийду до вас особисто.

Я вийшов із «Нарциса» і рушив угору Тверським бульваром, як лондонський денді.

Цілком пристойний бульвар і написи здебіль шого англійською мовою, як у Лондоні. Не знаю, чому дехто так не любить Москву. Для мене це вже майже рідне місто, а якщо взяти до уваги, що тут колись жив троюрідний брат дядька мого батька, то я, можна сказати, корінний москвич у третьому коліні.

Тільки от три шляхи у мене українські.

Перший, як було обумовлено в чітко вироб леному плані, веде знов до Махачкали, до літака місії Червоного Хреста, яким я мусив доправити російську дівчину з Інгушетії до Франції на лікування. Але цей шлях дуже слизький. В аеропорту Махачкали нас можуть виглядати, бо це ворота Північного Кавказу, бо там Пелен, якому я не зовсім вірю, і тут уже нічим не зарадить навіть член інгушського парламенту Русланбек, якому я вірю. Але він не є професі оналом у таких справах, і саме тому я опинився в дурному становищі. Чітко вироблений план розвалився; на визначеному маршруті можна поставити відразу хрестик і нулик, шановний шефе відділу міжнародних кризових ситуацій.

Другий шлях я умовно називав роман тичним, бо він пролягав через Україну і тут фантазія брала гору над логікою. Ми з Хедою потягом чи машиною дістаємося Києва, я знаходжу дядечка Толю, який знає усіх полі тиків, депутатів, і швиденько обстругуємо це діло. Хоча не так… Наші продадуть відразу. А якщо й не продадуть, то хтось не втримає язика за зубами, дійде до СБУ, а це все одно, що до ФСБ. Саме так схопили Вахтанґа Кобалію*, начальника національної ґвардії Грузії, сорат ника Звіада Гамсахурдіа. Лоті (так називали його друзі) під’їхав до бензостанції заправити машину, а тут уже всі гуртом - і наші, і німці.

_____________

* Це сталося 6 липня 1994 р. в Києві.

Зробимо не так. Дядечко Толя піде до ли товського посольства, адже аятолла має великі заслуги перед Литвою, має навіть медаль за оборону телецентру у Вільнюсі, а ще більше заслуг перед литовським народом має Джохар Дудаєв, котрий під час штурму тієї телевежі служив у Литві, і жоден солдат його гарнізону не вийшов з казарми. Литовці перекинуть нас до Вільнюса, а це вже вільна Європа. Я ще й устигну провідати свого кота Барсика… Ні, я вже схибнувся з цим Барсиком - найволелюб нішою істотою в Україні, і мене повело замість Марселя в Миронівку. Романтика… Суцільна романтика.

Якщо вже мова про посольство, то чому б не звернутися до французьких дипломатів ось тут у Москві і попросити, щоб посприяли у вильоті…

Це, власне, і був третій шлях, найнадійніший і найпряміший, то більше, що я мав службовий французький паспорт, а Хеда, громадянка Російської Федерації, - візу, законно постав лену в тих палітурках, які мені дав Русланбек.

Проте на цьому третьому шляху теж були камені спотикання. За мною вже тягся «чечен ський» слід, причому він проходив через шале «червоною» ниткою, і я міг тут добряче підста вити французьких амбасадорів. У такому разі моє завдання вже точно не було б виконане бездоганно, а отже, й ляснула б моя винагорода.

Якби не йшлося про оту нічим не обумовлену бездоганність, то в крайньому разі можна було б сісти на якийсь внутрішній рейс і без особливих зусиль, без зброї захопити літак. А так… я навіть не дзвонив до Марселя, щоб запитати поради, хоча мав такий дозвіл на випадок виняткових обставин.

Втім, усе могло бути набагато простішим.

Можливо, Ася відвела найпершу підозру від чеченського, а тим більше французького сліду.

Можливо, саме тому я їй подарував життя. Ібрагім також мовчатиме, щоб не виказати свою причетність до щезнення Хеди, а окрім нього, ніхто мене тут більше не знав. І він також не знав, хто я насправді. Сміт і Вессон мертві.

Так що французькі коридори в московських аеропортах швидше за все «зелені». Можливо…

Цілком можливо…

Проте ліпше трохи перечекати. Ще трохи, ще… Бо якщо вже бути відвертим до кінця, то мені було тут зовсім непогано. А може, й добре.

Дуже добре. І я знав, що такого не буде більше ніколи.

Тієї першої ночі я ще довго сидів на кухні, де в холодильнику замість експлуатаційної інструкції було все, що треба; після сумлінно виконаної роботи можна дозволити собі розсла битися, тим більше, що в морозильній камері уже достиг лід, а віскі «Білий кінь» цілком відповідало моєму настрою.

Я тримав у руці наповнену склянку, що приємно холодила руку, і слухав шум води, який долинав із ванної. Хеда відмовилася розділити зі мною компанію, хоч я припас для неї сухе «Шардоне» та пляшку шампанського «Мум Кордон Руж». Аби складалося враження, що ми вже в Марселі. Атож, ми вже в «Готелі дю Порт», з вікон якого видно жовто зелене море, а взавтра підемо до собору Notre Dame de la Garde, собору Захисниці тих, кого переслідує небезпека на водах, і поставимо Їй свічку за те, що все так добре скінчилося. Потім заблукаємо у вузень ких, як струмки, вуличках старого міста, загу бимося в якійсь глибокій пивничці, де продають справжнє «Шардоне» і справжній «Мум Кор дон Руж», а тоді підемо до порту і… попро щаємося. Попрощаємося назавжди. Хеда сяде на корабель, який повезе її невідь куди, а я стану франковим напівмільйонером, якщо бездо ганно виконаю це завдання, і піду в монастир до Ніколь відмолювати гріхи. Їх, цих гріхів, назбиралося чималенько. Та, можливо, саме завдяки їм мені вдасться потрапити до «шаро вого» полку, який десь на острові в Тихому океані охороняє атомний полігон; робота не бий лежачого, а платня вдвічі більша. А можна ще їздити по «місіях»: три місяці відвоював - рік гуляєш.

Крізь скло у кухонних дверях я побачив, як майнула її гола тінь із ванної, і тільки тепер подумав, що в Хеди тут немає нічого, крім отієї куцої сукенки, в якій я вихопив її із шале. Треба купити їй щось із одягу, вранці спитаю… Хай минеться у неї це стресове заціпеніння, що поклало печать на тонке обличчя кольору молодого меду, відбилось у темно синіх очах, які нікому так не пасують, як смаглявим жінкам.

Бузковий туман стояв у тих відсутніх очах, а страх уже став байдужістю.

Мене трохи здивувала її коротка зачіска, яка начебто не зовсім в’язалася з кавказькою дівчиною, однак Хеда була не з глухого буару і навіть не з гір… Коротко підстрижене волосся робило її схожою на хлопчика, - напевно, тому, що на обличчі зовсім не було косметики, а я вже давно відвик од таких жінок.

На фотознімку, як і на ксерокопіях, порозві шуваних на російських блокпостах, у неї були довгі коси, - очевидно, ними довелося пожерт вувати, щоб хоч трохи змінити зовнішність…

Я також довго стояв під душем, а коли вийшов, Хеда вже спала. Принаймні світло в її кімнаті не горіло. Я пішов до себе, ліг і заснув, як після десятикілометрового кросу через мертву пустелю. А потім мене розбудив крик…

Пустеля мертва лише вдень, коли від спеки глибоко ховаються змії і скорпіони, а вночі вона оживає, вночі подеколи настає така прохолода, що трусить тобою, як малярійна пропасниця.

Тоді все живе виповзає на світ. Ти лежиш у спальному мішку і дивишся в чуже небо, де мерехтять зелені зірки, зовсім не такі, як удома, де місяць зовсім не той, що у нас, це якась зовсім інша планета, що пласко лежить на небі і на її ріжок не повісиш відра.

Цей сон мені снився часто: втома, як живчик, озивається в кожній клітині тіла, потім поволі тане, розтікається теплом, й тебе огортає такий млосний затишок, ніби вже ніколи не треба підводитися, нікуди не треба бігти, не треба втікати від тіні свого двійника. На грудях у тебе згорнувся калачиком Барсик, ти хочеш його погладити, тягнешся до нього рукою і раптом торкаєшся холодного слизу змії. Ти скрикуєш і прокидаєшся, свідомо розплющуєш очі, бо знаєш, що це сон.

Але я ніколи не кричав уві сні. Крик долинув із кімнати Хеди, я одним скоком опинився біля її дверей, прочинив їх і побачив Хеду в тій самій позі, в якій застав її там, на другому поверсі, - вона підтягла простирадло до підборіддя і так заціпеніла у темряві.

- Хедо… тобі щось приснилося?

Я увімкнув світло, її відсутні очі навіть не примружилися. У них і страху не було, тільки якась застигла апатія.

- Ти бачила поганий сон, Хедо?

- Ні, - сказала вона. - Не сон.

- А що?

- Я бачила те, що було. Вони знов прийдуть.

- Ніхто не прийде. Для того я тут.

- Не лишай мене, - сказала вона.

- Я тебе не залишу, Хедо. Поки ти будеш…

- Ти не зрозумів… Зараз. Дай мені руку. Будь ласка. - Вона відпустила простирадло.

Я присів на край ліжка, взяв її руку. Вона була холодна і знов уп’ялася нігтями в мою долоню.

- Ляж біля мене, - сказала вона. - Я тебе не боюся. Мені страшно самій. Не треба вимикати світло.

Я гладив її коротенького чубчика, відчу ваючи, як слабне Хедина рука в моїй долоні.

Там, де поруч з’являються нормальний чоловік і нормальна жінка, завжди виникають потаємні думки і бажання. Але я не був нормаль ним чоловіком, тому лиш гладив її зворуш ливого чубчика, аж поки вона не заснула.

Вранці за кавою я намагався Хеду розгово рити, однак вона так і лишалася загальмо ваною. Навіть тоді, коли я показав закордонний паспорт, який дав мені Русланбек, її обличчя було відчуженим.

- Ми скоро поїдемо звідси, - сказав я. - Все буде добре.

Це прозвучало для неї так, якби я сказав, що надворі давно розвиднилося…

- Ти не рада?

- Добре, - сказала вона. - Поїдемо.

- Хедо, я зараз піду…

Вона звела на мене очі, і тепер у їхній байдужості знов прокинувся страх.

- Куди?

- Мені треба вийти.

- Я з тобою.

- Хедо, тобі зараз краще побути тут.

- Нас шукають?

- Ніхто нас уже не шукає. Але так буде краще. Я хочу тобі щось купити з одягу. Що б ти хотіла?

- Мені все одно.

- Хедо, не можна так.

- Купи мені зубну щітку.

- Добре, - зрадів я. - Я куплю тобі зубну щітку. Що іще?

- На свій розсуд.

- Ти мені довіряєш? - усміхнувся я, але Хеда не вловила у тому жодного натяку.

- Що вважаєш за потрібне, те й купи, - сказала вона. - І не барися, добре?

- А ти нікому не відчиняй.

- Хіба сюди хтось може прийти?

- Ні, я тільки хотів сказати, що я не дзво нитиму в двері. Відчиню ключем, домовились?

Вона кивнула. Я взяв її холодну руку і злегенька похукав на неї теплом.

Потім уже на порозі зупинився й сказав:

- До речі, мене звуть Анрі. Анрі Дюшан.

Це вперше в житті я ходив по ганчір’яних крамничках з таким задоволенням. Слава Богу, їх вистачало на кожному кроці, і вишколені дівчатка продавці були чемні й догідливі до нахабства.

- Що вас цікавить? На кого? Яка модель? А як вам оце - останній писк… Якщо не підійде за розміром, ми вам залюбки поміняємо.

Щоб вони менше мені докучали, я казав, що шукаю щось таке… знаєте… з березового ситцю, та врешті-решт вибрав одну сукню легеньку блакитну й одну довгу вечірню, кольору темного безу.

Де я незручно почувався, то це в секції жіночої білизни, але й там узяв кілька білих «серветок» на випадок глупої ночі.

Що ще? Ще мені потрібен був найповніший телефонний довідник міста Москви, і я напитав його в першому ліпшому кіоску, де купував газети. Взагалі то я не збирався подовгу роз балакувати по телефону зі своїх апартаментів, але один дзвінок зробити можна. Так, для дозвільного марнування часу. Ще не зашкодило б задзвонити Ібрагімові, запитати, коротше, чи нічого не чути від Сміта і Вессона та що з цього приводу каже Путята, але, мабуть, утримаюся.

А раптом він переконаний, що мене вже немає в Москві або й на світі. Під час супернавчань, коли в реальних умовах відпрацьовуються методи боротьби з терористами, всяке трапляється.

Русланбекові також зателефоную пізніше, коли вже буду далеко від цього прекрасного міста, якого дехто чомусь не любить. Як на мене, то нічогенька собі столиця, набагато краща за Назрань, і все тут можна купити - «Мум Кордон Руж», жіночі «серветки» і навіть сиґарети «Gitanes», значно дешевші, ніж у Марселі.

Якість, звичайно, не та, але все таки кращі за «примак» дядечка Толі.

Цікаво, як би аятолла зреаґував, якби я приїхав до Києва і сказав, що ось така й така справа? Спершу, либонь, захлинувся б димом, приголомшений моєю з’явою: «Це ти, зірви голово? Мені сказали, що ти загинув». - «Я, дядечку Толю, я. Найцікавіше починається тоді, коли мертві повертаються з того світу, правда ж?»

Я пішки дійшов аж до Нового Арбату, де набрів на кав’ярню «Самотня зірка», і замовив собі віскі «Білий кінь». Мені хотілося погомоніти з аятоллою бодай отак, подумки, то більше, що він також побував у Моздокському фільтра ційному таборі, і нам було з ним про що поговорити. Хоча б порадіти тому, що ми не потрапили до підвалів Владикавказького медінституту, ідеального місця як для тортур, так і для сучасного центру трансплантології, а також для виготовлення «секретної» зброї.

Дехто зрозумів, що торгувати людськими органами набагато рентабельніше, ніж людьми, і поставив цей бізнес на конвеєр. Відпрацьо ваний людський матеріал згодовували свиням, його й називали «секретною зброєю»…

Я розгорнув «Комсомолку» - чудова газета, на відміну від «Незборимої нації» та «Ічкерії», її продають навіть у Марселі. Я іноді купую цю газетку, дядечку Толю, бо вона пише й про Україну. Вона до нас набагато уважніша, ніж «Фіґаро» чи «Франс Суар», але до неї я не звернуся… Я, дядечку Толю, цього разу, про бачте, не звернуся й до вас, і ви мене зрозумієте: я роблю європейський вибір, обираю, як тепер кажуть, третій шлях. Світи ж мені, самотня зірко, світи на цьому шляху, де залишилося зробити всього лиш один крок - dernier coup de main*. Я залишаю на цьому столику непрочитану газету, залишаю недопите віскі. Я хочу бачити Хеду, я так її хочу бачити, що мені прикро в цьому собі зізнаватись.

_____________________

*Останнє прикладання руки (фр.).

Хеда зустрічає мене в коридорі.

- Ти так довго, - каже вона, і з її лиця спадає напруга.

- Вибач. Я тобі тут дещо купив. Приміряй.

Я даю їй пакет, іду до своєї кімнати, але й через стіну бачу, як вона приміряє сукні. Спершу блакитну, легеньку, потім ту, кольору темного безу.

- Подивися! - кличе вона. - Ти будеш моїм дзеркалом.

Я заходжу до неї і дивуюся тому, як вона оживає. Все правильно: Хеда стоїть у довгій буз ковій сукні і це вже не загнаний хлопчик, а юна панна, якій до лиця навіть тихий задавнений смуток. Вона справді дивиться на мене, як у дзеркало.

- Звідки ти знав мій розмір? І колір?

- Я про тебе знаю багато.

- Що? Що ти знаєш?

- Усе, Хедо. Майже все. А колір - то до твоїх очей.

- Хочеш побачити блакитну? Ні, не виходь.

Тільки відвернися.

Я відвертаюся, але бачу, як вона знімає безову сукню. У неї все тіло кольору молодого меду, тонке, худорляве, і тільки там, де золотіють її жіночі ложесна, воно повніє пругкою щедрістю.

- Ну як?

Я повертаюсь до неї обличчям, і мені не потрібні слова, бо все відбивається в «дзеркалі».

Я тільки підходжу до Хеди ближче, беру її руку, щоб зігріти своїм диханням, і чую, що вона тепла.

Ми з нею майже не розмовляємо. Навіть за вечерею, коли я потягую свого «Білого коня», а Хеда пригублює зеленаве «Шардоне», ми мовчимо. Іноді наші очі надовго стрічаються, але й вони нічого не говорять одне одному і ні про що не запитують. Тільки перед тим, як піти, вона подає голос:

- Ти прийдеш?

Я дивлюся на неї, ніби нічого не розумію. Я й справді багато чого не розумію.

- Ти хочеш?

- Так.

- Прийду.

Вона йде до ванної, а я знову слухаю шум води і чую, як склянка із льодом холодить мої пальці. Я думаю про те, що двоє людей можуть прожити життя лише вдвох, без нікого. Ділити повітря, їжу, ліжко і жити навіть без балачок, без дурних запитань, хто ти і звідки, скільки тобі років, чим займаються твої батько мати і який розмір твого взуття.

- Ти можеш вимкнути світло, - каже вона.

Ми лежимо з нею вдвох, заховані в мушлю ночі від усього світу. Двоє зернят у серцевині яблука. Я тільки знаходжу рукою її чубчика, бо знаю, що так вона краще засинає.

- Розкажи мені казку, - просить Хеда.

- Казку?.. Треба згадати.

- Згадай. Будь ласка.

Я розповідаю їй про Котигорошка, про те, як він визволив сестру Оленку з полону Змія, і самому так чудно, що досі пам’ятаю цю казку.

Потім я замовкаю, прислухаюся до її дихання, але його зовсім не чути.

- Ти спиш?

- Ні, - каже вона. - Ти ще не закінчив. Не розповів, як Котигорошко визволив королівну й одружився з нею.

- Ти знаєш цю казку? Хедо, звідки?

- Мені цікаво, звідки знаєш її ти. Я жила в Україні. І, між іншим, ходила до школи*. Боже, яка маленька ця земля.

______________

* Очевидно, тут натяк на те, що Джохар Дудаєв свого часу служив на Полтавщині, де стояла військова авіачастина (ред.).

- Тоді далі розказуй ти, - прошу я.

Хеда розповідає про те, як Котигорошко визволив королівну з підземелля, де її тримав злий дідок із бородою на сажень, і як покарав своїх друзів за те, що вони хотіли відібрати у нього дівчину.

- Як? Як він їх покарав? - допитуюсь я, знаючи, що казка цього не уточнює, але мені завжди кортіло дізнатися, яку саме кару придумав Котигорошко зрадникам.

- Хіба ти не знаєш? - дивується вона.

- Ні.

- Він їх убив, - просто каже Хеда.

Я призначив йому зустріч у «Самотній зір ці» і впізнав його відразу, як тільки він зайшов до кав’ярні. Це був щупленький хлоп чина з чорними кучерями, схожий, до речі, на кавказця, а проте яскраво виявлений француз із типовим ім’ям Франсуа і типовими маноріями замашного журналіста. У кожному разі він умить виокремив мене за столом, хоч я не подав йому жодного знаку.

Це був ризикований крок навмання, але я на нього відважився, щоб убезпечити Хеду, і вранці подзвонив до московського корпункту аґенції «Франс Прес». Попросив підійти до телефону кого небудь із журналістів, хто зацікавиться сенсаційним повідомленням. Мені покликали Франсуа Дервіля, видно, найголіннішого до всіляких сенсацій, бо він навіть не спитав, про що піде мова, лише попросив назвати місце зустрічі.

- Мосьє Дюшан? - він дивився на мене з тією ж цікавістю, як колись дивився Пелен. - Франсуа Дервіль. Я, здається, не запізнився?

- Ні, - сказав я. - Що будемо пити?

- Та що завгодно, - повів він плечима. - Я частую, в рахунок майбутнього гонорару.

- Я мушу вас трохи розчарувати і попросити вибачення. Ніяких сенсаційних заяв у мене для вас немає.

- Тобто?

- Так що й гонорару може не бути. У мене до вас поки що чоловіча розмова.

- Це теж непогано, - сказав він. - У наш час чоловічі розмови також рідкість.

Підійшов офіціант, і ми обоє зійшлися на віскі.

- Сьогодні я нічого особливого вам не можу сказати. Принаймні конкретного. Але є справа, з якою я більше ні до кого не можу звернутися.

- Дякую, - сказав він, і його очиці заблищали майже по собачому. Взагалі з тими кучерями він скидався на недоглянутого пуделя.

- Я не буду наголошувати на конфіденцій ності нашої розмови. Думаю, ви самі зрозумієте, що довіритись вам мене змусили виняткові обставини. Однак я вам вірю, мосьє Дервіль, і не тому, що ви такий гарний, а через те, що в мене немає іншого виходу. Я просто приречений вам вірити. Бо те, про що піде мова, - це справа чести… не моєї, і не вашої, а, даруйте за високі слова, йдеться про честь нашої з вами… країни.

Він таки трошки був циніком, цей Франсуа, бо при слові «країна» не втримався, щоб не випити. Мені це сподобалося. На таких хлопців можна покластися. І коли я заговорив трохи конкретніше, він сидів і не кліпав.

- Річ у тому, що невдовзі мені доведеться вилітати з московського аеропорту з однією людиною, на яку полюють російські спецслуж би. Сподіваюся, що все обійдеться без проблем.

Але є п’ять відсотків із ста, що нас перепинять.

Я зробив паузу, підніс склянку і жестом запросив його випити. Адже п’ять відсотків - це було трохи замало для нього, щоб сподіватися на сенсаційну подію.

- Я вас уважно слухаю, - сказав Франсуа.

- Ця людина ніде ні в чому не завинила.

Більше того, вона сама стала жертвою. На неї полюють тільки тому, що вона має родинні стосунки з тим, кого Росія вважає своїм ворогом.

Чи треба вам розповідати про сучасну торгівлю людьми і спекуляцію заручниками? Думаю, що ні. Ви, мабуть, уже здогадалися, яка підтримка потрібна від вас?

- Приблизно.

- На цьому приблизно ми поки що й зупи нимося. Я хочу, щоб під час нашого вильоту ви були в аеропорту. З камерою. Думаю, що коли ту людину заарештують, то їй допоможе тільки розголос цього факту. Якщо буде широке висвітлення в пресі, то я майже певен, що їй нічого не загрожуватиме. Рано чи пізно вони змушені будуть її відпустити.

- Гм… - він подивився на мене майже з підозрою. - Якщо особа, як ви кажете, абсолютно ні в чому не винна, то чому не зробити інформа ційне випередження? Здіймемо галас - і її ніхто не чіпатиме.

- Ні, - сказав я. - Цей варіант має свої мінуси.

Я не хотів йому пояснювати, що ця людина під чужим ім’ям, що її документи сфальсифі ковані. А отже, формальних приводів для затримання уже вистачає. Я й так йому багато сказав. Проте Франсуа мене зрозумів.

- Коли я вам буду потрібний? - спитав він.

- Про це я скажу пізніше. До того ще накидаю заяву, тобто викладу вам усі дані для преси. Але це ви також отримаєте в останній момент. Якщо, звичайно, виникне така потреба, чого мені дуже б не хотілося. Згода?

- Добре, - сказав він, волого поблискуючи очицями. - Вип’ємо за те, щоб такої потреби не виникло.

Потім дістав візитівку і від руки дописав на ній номер стільникового телефону.

- Я до ваших послуг удень і вночі.

- Дякую, - сказав я. - Назвіть суму.

- Ви хочете зі мною посваритися?

- Я маю на увазі технічні витрати.

- О, то буде для вас дуже дорого, - засміявся Франсуа. - На такі випадки існує prix fixe*. - Скільки? - Із вас ще по одному віскі.

_________________

*Тверда ціна (фр.). Тут - такса.

Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.

Я відчинив броньовані двері й одразу вдих нув порожнечу - вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.

- Хедо!

Ні, її ніде не було. Але не було й чужого «людського духу», який я уловлював значно гостріше за Змія.

Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама, - запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необ хідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.

Потім ми обідали в дорогому безлюдному ресторані, де подавали соковиту форель, приготовану на лозі, і я потішив Хеду, розби раючи рибу руками. Це відразу знімає скутість, яка часом находить на тебе в занадто вишуканій ресторації з її снобістською ритуальністю.

Хеда вправно давала форелі раду ножем і виделочкою, але якби я теж так робив, то весь вік ходив би голодним.

- Я така вдячна тобі, - сказала вона.

- За що? - спитав я, чомусь думаючи про пилочки ножички й оті жіночі штучки, що їх показують у телерекламі.

- А ти не знаєш?

- Ні, Хедо. За що?

- Тоді тобі й знати не треба.

- За те, що я твій охоронець? Це, Хедо, моя робота.

- Не за те, - сказала вона. - Ти просто при дурюєшся. Я про наші ночі.

- А а а… Ти про казку.

- Перестань, ти знаєш, про що я кажу.

- Хедо, це теж входить у мої обов’язки. Я мушу стежити, щоб з твоєї голівки не впала жодна волосина. - «І з лобка також», - ледве не додав я, а вголос сказав: - Як я можу поводитись інакше з дівчинкою?

Це була провокація. Не спонука до якоїсь там конкретної відповіді, а провокація різкого зрушення у її психологічному стані. Тут іноді буває корисна навіть брутальність. Відверта грубість у таких випадках часом допомагає більше, ніж сором’язливе сюсюкання. І даремно я не сказав оту фразу вголос. Про лобок, якого не соромиться навіть дитяча казочка: «Цок - та в лобок, та в писану торбу».

- З дівчинкою? - Ну от, вона вже усміх нулася. - Це ти гарно сказав. Дуже гарно.

- Бо з гарною дівчинкою…

- Неправда, - мовила Хеда. - Я зараз схожа на обскубану курку.

- Ні, ти гірша, - я знов поступово переходив до провокативного методу. - Ти, Хедо, гірша за обскубану курку, бо та своєю оголеністю…

- Сам ти півень кастрований, - раптом сказала вона й відразу схаменулася. - Ой, пробач…

Я засміявся з усією щирістю, мені справді стало весело, адже моя психотерапія дала блискучий результат: Хеда вже була майже здоровою дівчинкою, якщо віддала мені такий «пас». Однак сама вона зовсім не перейнялася тим жартом, навпаки, мій сміх ще дужче її наполохав, і Хеда тільки повторювала:

- Пробач… я не подумала…

Сині сльози стояли в її очах.

- Пробач… Будь ласка!

- Не пробачу, - сказав я. - Мені це дуже сподобалося. Я це тобі пригадаю.

І ось тепер кастрований півень стояв у по рожніх апартаментах геть безголосий і при голомшений, до всього ще й півень гомосек суаліст із жовтим гребенем, кольору жаб’ячого мила, й одною сережкою, півень, який кублить ся б’ється з такими ж когутами, як сам, бо зовсім не має підходу до несучок, й від нього втекла навіть обскубана курка.

Лихий інстинкт ледве не погнав мене надвір, але я схаменувся і знов зайшов до Хединої кімнати. Бігати з висолопленим язиком не було жодного сенсу. Якщо Хеда сама вирішила прогулятися, то незабаром повернеться. А якщо це не так, тоді вважай, що смерть усмокталася в тебе невідчепним цілунком. Що ж, так і буде.

Поставлю хрест на Легіоні і подамся до бельґій ців. Там вільний контракт. Або ще краще - до голландців, ближче до Гааґи. У крайньому разі на мій вік вистачить ще й Юґославії. Щоправда, платять там мізер. І пити доведеться хіба що самопальну ракію.

Як зараз бачу ідилійну картинку. Теплий густо синій вечір. Подвір’я майже сільського будинку на околиці великого міста - шовковиця, персики, а під листяним дахом винограду сидить вусатий чоловік біля дубового кадібця.

Чудопал виніс його з льоху, вирішив покай фувати на свіжому повітрі. Тільки зблизька видно, що жовта ракія цідиться з краника на землю, і цівка крови стікає зі скроні вусаня. Зов сім недавно він одкрутив той краник…

У моїй кімнаті задзвонив телефон. Хеда не знає його номера, і я їй заборонив піднімати слухавку.

- Алло?

- Вибачте, ви коли виїжджаєте?

- Так, як і домовлялися. Через добу нас тут не буде.

- Дякую.

Це господар. Я знав, що тільки він міг сюди дзвонити, але замлоїло якесь дурне передчуття.

Зі мною взагалі починало щось діятися незро зуміле: ще трохи і я відчую у грудній клітці незнайомий мені стукіт. На тому місці, де колись було серце. Там уже вібрує дрібненька жилочка.

Примушую себе думати про все на світі, згадую казку про вовка і семеро козенят, а там тонко бринить холодний пульс: Хеда, Хеда…

Виходжу на кухню, наливаю собі у склянку віскі і відчуваю ту вібрацію кожною пучкою пальців. Це мерзенне відчуття. Це ще гірше за п’ятиденний марш кидок, коли тобі від корчів зводить ноги, піт виїдає очі, а ти біжиш на одному місці у вакуумі, де вже не лишилося ні грамини повітря, пензлюєш невідомо куди і раптом починаєш згадувати Бога…

Врешті решт я не витримав, вийшов надвір, обходив усі оті крамнички, де ми з нею були, заглянув навіть до ресторану, в якому готують форель на лозі і частують блакитних півнів.

Я не хотів припускати, що нас могли вичис лити, тут імовірність була один із мільйона, хоч іноді саме ту одиницю обирає злий фатум; це коли йдеться про удачу, талан - тоді цей жереб не витягнеш і з десяти, а лихо - ось воно, ти вихопиш його із заплющеними очима, маючи один шанс із мільйона. Тільки не тепер, не тепер…

Боже, будь ласка. Поверни мені цю дівчину, я не хочу ста тисяч, не хочу «шарових» полків, я тільки хочу, щоб вона сіла в Марселі на корабель, а я, стоячи під платанами, запорошеними курявою всього світу, сказав їй «Прощай». Господи, хлібом клянусь, мені не треба півмільйона франків, я їстиму отруйних змій і запиватиму їх Твоїм дощем, тільки не дай, не дай скривдити цю дівчину, нехай попливе вона у свою далечінь, відому тільки Тобі, нехай береже її Та, що рятує на водах, Боже, будь ласка… Ти даремно подумав, що я, останній грішник, закохався у неї, Ти почув, як у грудях моїх прокинувся стукіт, але то не від того, я не міг собі це дозволити, бо все у Твоїм світі має свою межу і свій кінець, окрім Твоєї, Господи, волі…

Ох, як швидко ми забуваємо свої обіцянки, навіть ті, що даємо Богові.

Я ходив містом уже без надії, хоча й здригався на кожну блакитну пляму серед перехожих.

Хеда щезла із дому саме в тій блакитній сукні, що я їй купив недавно. Я перейшов увесь Твер ський бульвар, довго стояв біля «Білого па пуги», де ми вийшли з машини тієї ночі, ніби тут мала лишитися мітка, якийсь віщий знак, що підкаже мені не тільки помилку, але й по дальший шлях. Стояв там і нічого не бачив, лише в очах розпливалися плями: блакитні, бузкові, червоні… І раптом я майже побіг. Поміж тих різно барвних плямин, поміж людей і машин, що вищали клаксонами й гальмами, поміж клумб і дерев… Я біг до нашого будинку, бо то було єдине місце, куди Хеда могла ще прийти, то було наше останнє пристановище в цьому чужому місті, наша мушля фортеця.

Я у два скоки опинився на другому поверсі, відчинив двері, і подих мені забив запах жінки, чужої, незнайомої жінки, той запах вів у Хедину кімнату, і я пішов на нього уже поволі, неквапом, м’яко так пішов, як барс, і, нарешті, побачив цю красиву гадину, цю змію підколодну, що сліпила мене своєю непристойною вродою - очі на все обличчя, більше нічого й не видно за тими очима, хіба що губи, хтиві і безсоромні, червоно роз тулилися у здивуванні - що за один? - і навіть чубчик, що став тепер ще коротшим, ніж був, наїжачився проти мене. Диво, що може зробити косметика з жінкою, жодна пластична операція не витворить того, що може вичаклувати цей відьомський макіяж. Моя обскубана курочка вбралася в таке пір’я, що мені відібрало мову, а її синющі очі волали безсоромним тріумфом: ну як?!

Та як: я зі своїм гребенем кольору жаб’ячого мила і сережкою в лівому вусі (краще б уже кільце затяг у ніздрю) міг тут тільки сопіти в ган чірочку. Добре, хоч здогадався, де вона про падала, і за інших обставин мій розпач, либонь, перейшов би у гнів, проте зараз він танув у мені щемливим теплом. Зрештою, Хеда зробила те, про що я сам хотів її попросити, але: а) зробити це взавтра в день вильоту; б) до косметичного салону шпацірувати лише в супроводі охо ронця; в) чепуритися не так виклично, аби менше привертати увагу.

- Я тобі й така не подобаюся? - спитала вона розчаровано, хоч гадина знала: подо бається до запаморочення.

- Хедо, ти провинилася. Інший на моєму місці задер би тобі платтячко і так надавав би, щоб ти запам’ятала надовго. - І в чому ж річ? - спитала вона. - Я не проти.

Це зухвальство, цей синій дим у її очах і ця стрижена майже під «нуль» голівка довели моє легке запаморочення до нестями.

Я взяв її за плечі, повернув і так кинув на ліжко, що коротку блакитну сукенку не треба було й задирати. Вона сама підсмикнулася, оголюючи білу «серветку», таку білу, що я не посмів чіпати її руками, нахилився, узяв губами і легенько потяг донизу. Я відчув дурманний пах її зміїної отрути й потягся до неї, як самогубець, а Хеда застогнала від болю. Вона потрапила до рук справжнього поглинача змій і тепер, зрозумівши це, безсило звивалася у тих руках і боронилася глибоким здавленим криком.

- Хедо, не бійся…

- Ще… ще…

- Тобі не треба нічого боятися. Якщо ти дівчинка… Хедо, якщо ти дівчинка… то я можу з тобою, як із хлопчиком.

- Як хочеш… як хоч…

- Хедо…

- Ти можеш і так, і так. І так… як тобі найдужче подобається.

А тоді я знов став конем. Божевільна верш ниця мчала на мені, не бачучи дороги, мчала із заплющеними очима через гарячу пустелю, при павши до мене мокрими від утоми ложеснами, і з мене вже також білими бризками летіла піна. І тільки я, мудрий досвідчений кінь, бачив своїм фіолетовим оком кінець тій дорозі. Там, у тому кінці, під запорошеними платанами стояв самотній вовк і сумно дивився услід кораблеві, що відпливав у невідомі краї.

Усе в цьому світі має свою межу і свій кі нець, - кажуть Коран і Біблія, - усе, окрім Божої волі.

Даруй мені, дорога Moskau, я не прощаюся з тобою, щоб не наврочити, я, як лондонський денді, щезну по англійському, а якщо не вдасть ся, тоді поговоримо в Лефортово.

А поки що ми беремо таксі і вирушаємо в Шереметьєво, звідки об 11.30 відлітає «Боїнґ-737» за маршрутом Москва - Мадрид з посад кою у Марселі. Літак авіакомпанії KLM, якщо не помиляюся, бо я не брав квитків у касі попе реднього продажу, візьму їх уже в аеропорту незадовго перед відльотом.

Я, звичайно, вже побував у Шереметьєво, трохи обнюхався, роздивився, дізнався, що з квитками на цей рейс сутуги немає. Все буде гаразд.

Ми з Хедою знову сидимо поруч на задньому сидінні, я гостро відчуваю її присутність. На ній блакитна сукенка, в бузковій вона так нікуди й не виходила, бузкова буде їй просто на пам’ять.

А мені залишаться на згадку два дармовиси: самотній вовк на зеленому тлі брелока і срібна сережка у лівому вусі. Все буде добре, ми швидко пройдемо паспортний і митний контроль, у нас тільки ручний баґаж - мій бувалий у бувальцях худий саквояж та жіноча сумка у Хеди.

Цього разу Хеда навела шарм сама, я тільки подивувався її хистові і смаку. А тим часом вискочив у місто, зробив два телефонних дзвінки.

Один із них по міжнародній лінії: назвав тільки рейс і дату вильоту. Все. Більше боргів у мене тут ніяких.

Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.

- Як ти? - спитав я, аби не мовчати.

- Нічого, - сказала вона. - Тільки мені нікуди не хочеться їхати.

- Справді?

- Так не хочеться, що мене аж піднуджує.

- Може, ти… - я нахилився до неї і прошепо тів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.

Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:

- Дурненький.

Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружу ємося, але діти належать не нам».

- Пробач, - сказав я. - Просто мені також не хочеться нікуди їхати.

- Все гаразд. - Вона відвернулася до вікна. - Не переймайся. І більше нічого не кажи, бо в мене потече фарба.

- Добре. Більше про це не будемо. Коли приїдемо, ти почекаєш мене в барі. Там стоять столики прямо у вестибюлі. Праворуч… Поси диш, поки я візьму квитки. І тим часом заповниш декларацію.

- Ти про це вже казав.

- Справді? Мабуть, мені просто хочеться з тобою поговорити.

- А мені - кричати, - сказала вона.

Все було, як ми й домовлялися. Поки я, не поспішаючи, розраховувався з водієм, Хеда пішла в приміщення аеровокзалу.

Його чорні кучері я помітив одразу. Франсуа покурював біля центрального входу, через плече у нього звисала розчохлена портативна камера. Коли я проходив повз нього, він не повів і бровою, тільки викинув недопалок в урну.

На наш рейс уже почалася реєстрація паса жирів. Взагалі в аеропортах дуже цікава пуб ліка. Всяк дивиться десь угору, люди вешта ються із задертими головами, якимось дивом розминаючись одне з одним. Чи в них перед по льотом небесне тяжіння уже переважає земне, чи то просто від того, що всі інформаційні табло світяться переважно вгорі.

Я підійшов до внутрішньої авіакаси і з провансальським акцентом запитав квитки на літак до Мадрида. Будь ласка, скільки завгодно.

- Мені два до Марселя, мадам, - я подав у віконечко свій службовий і Хедин закордонний паспорт. - Бізнес клас, якщо можна.

Поки сувора, але дуже чемна мадам оформ ляла квитки, я роззирнувся довкола і не помітив жодного горизонтального погляду. Навіть моя далека тінь, мій пильний Франсуа блукав очима десь у склепіннях цього занадто просторого анґару.

- Merci, madame.

- Тільки поспішайте, - сказала вона. -

Реєстрація вже закінчується.

Я пішов до бару і ще звіддалік побачив за столиком найвродливішу з усіх mademoiselle* з чубчиком, коротшим ніж у garcon, таким доро гим і зворушливим, що я ледве стримався, аби не підійти й не погладити його. Перед Хедою стояла пластикова склянка з колою, і коли я подумав, що її піднуджує від того, що нікуди не хочеться їхати, у грудях тонко озвалася та жилочка, яка прокинулась у мені вчора.

Я сів біля стійки бару, попросив собі віскі з льодом і майже всміхнувся, коли побачив, що поруч усівся Франсуа і зробив те саме. Ні, він мені подобався, цей кучерявий чортисько, за інших обставин ми б тут гарненько посиділи.

- Закінчується реєстрація на рейс 272 за маршрутом Москва - Мадрид, - виловив я оголошення майже із суцільного інформаційного потоку, що линув попід високим скле пінням анґару.

_______________

* Буквально - мою дівчину (фр.).

І тут я помітив його. Горизонтальний погляд.

Закінчувалася реєстрація на наш рейс, Хеда допивала свою колу, я потягував холодне віскі, Франсуа брав із мене добрий приклад, а той тип сидів за дальнім столиком, як намальований, і низав мене таким поглядом, що я відчув його раніше, ніж глянув у той бік. Гарний портрет, нічого не скажеш, - з отих портретів, що, куди не ступи, він поведе за тобою очима.

Спершу я подумав, що чоловік дивиться на мене з простої цікавости, буває, чого ж - сережка у вусі, чуб кольору жаб’ячого мила, а потім чітко розпізнав у ньому фіскала. Такий, знаєте, п огляд спершу напружений, тоді враз цілковита розслабленість, ніби й сидить він не в цьому барі, а так десь, у хмарах чи в Проні Прокопівни на іменинах.

Я так накрутив себе, що мені вже ввижалося, ніби я його десь бачив, зустрічався із ним - чи не в хасав’юртському туалеті, коли туди наго дилися міліціонер і двоє в цивільному? Чи не цьому жукові поліцай подав тоді моє «хрестове» посвідчення?

- Ви зупинилися в Хасав Юрті?

- Ні, я тут проїздом.

- Куди?

- Поки що в Моздок.

- Допомога потрібна?

- Ні, дякую.

Це було щось неймовірне, це був отой єдиний жереб із мільйона, який ти аж ніяк не можеш витягнути за теорією імовірности, проте лихий фатум викидає тобі його безпомильно.

Так, шановний, тепер мені, здається, справді потрібна допомога. Бувають дива навіть у нашому з тобою житті. Один раз на мільйон, але бувають. Якщо не бреше підручник з психології контррозвідки; там, у тому під ручнику, це називається професійною солі дарністю антагоністів. І навіть наведено приклад - такий зворушливий, що можна заридати.

Російський шпигун Іван Вишатов на прізвисько Циліндр належав до розвідників нелеґалів. Ле ґалами вважаються ті, що працюють під офі ційним прикриттям дипломатичного корпусу чи відомих інформаційних аґенцій. Нелеґали ж - це законсервовані аґенти, які проникли до США (і не тільки) під ідентифікованими документами справжніх американців. Саме таким був і Ци ліндр. Однак історія знає багато прикладів, коли розвідник спокушається на подвійну гру. Заро бітки зростають за геометричною проґресією, як, до речі, і ризик.

Циліндр пообіцяв продати американцям таємницю хімічних реактивів, якими користу валися російські аґенти для тайнопису. Але по тім його перемкнуло. Як сказав один поважний офіцер ЦРУ, це був сором’язливий коханець, який спершу пропонує дамі руку і серце, а потім забирає свої слова назад.

Дійшло до того, що Циліндр вирішив утекти з Америки. Він уже сидів в аеропорту Кеннеді, сидів, звичайно, у барі, тамуючи хвилювання черговою порцією віскі, поки до нього не підійшов аґент ФБР Джой Муді.

- А мене почастуєш? - спитав він.

- Хто ти такий? - зіщулився Циліндр.

- Я той, хто про тебе знає все, - сказав Му ді. - Але не збираюся тебе видавати. Ми люди однієї професії й іноді також повинні мати почуття солідарности. Сьогодні я врятую тебе, взавтра ти мене. І вони добре випили. Та коли Циліндр прилетів до Москви, його заарештували ще в Шереметьєво.

А потім розстріляли.

Я летів, навпаки, з Москви, і якби в мого Муді спрацювало почуття солідарности, то розстріл у Марселі мені не загрожував.

Однак він, здається, поки що не збирається до мене підходити, а часу зовсім мало. І на роз думи теж. Втім, я ще встигну заскочити до туалету, щоб дізнатися точно, чи він пантрує за мною, чи сидить у Проньки на іменинах. Ці ро сійські фіскали страх як полюбляють туалети.

Хлібом їх не годуй, а дай когось замочити в нужнику й понюхати пари.

Я демонстративно позирнув на годинник і, не беручи свій саквояж із сусіднього стільчика, неквапом рушив до східців, що вели вниз. У великих приміщеннях і туалети великі. Це була простора кахляна камера, розрахована на добрячий гурт серунів. По один бік вилискували пісуари, а по другий - суцільним рядком стояли кабіни. Тут було, вважай, порожньо. Лише в дальньому кутку дуже вихований чоловік курив сиґарету і струшував попіл не в пісуар, а в полив’яну урну.

Я став одразу біля дверей і теж закурив.

Хтозна, скільки доведеться випробовувати терпіння Муді. Дуже вихований чоловік, оче видно, іноземець, чемно подивився на мене з якоюсь внутрішньою солідарною усмішкою, мовляв, скоро полетимо. «Авжеж, - так само привітно подивився я на нього. - Зараз. Поле тимо, тільки в різні боки».

Ще не догоріла моя товстенька «Gitanes», коли відчинилися двері і до туалету ввійшов напружений Муді.

- Друже! - вигукнув я. - Це ти?

Він не встиг і дихнути, як я вхопив його в обійми й кинувся цілувати. Це найбридкіший прийом з усіх, які я знаю, бо тут чоловік, котрий хапає іншого чоловіка «попідсилки», мусить водночас заткнути йому рот своїм ротом. Не кожному до снаги така огидна процедура, ліпше вже спізнати поцілунок смерти, ніж припадати губами до рота ворога, але наразі йшлося не про мою кар’єру.

Дуже вихований чоловік ще не встиг відвер нутися, як я вже затяг свого давнього приятеля в крайню кабіну. Коли Муді зовсім розслабився, обм’як, я дуже акуратно посадив його на унітаз і дбайливо прихилив спиною до бачка, аби йому було зручно. А щоб Муді ніхто не турбував, я защібнув двері кабіни зсередини (це була справжня професійна солідарність, гідна не одного підручника), потім став на той таки бачок, узявся за перестінок і переліз у сусідню кабіну. Прислухався, спустив в унітазі воду, вийшов.

Вихованого чоловіка, певна річ, як вітром здуло, він уже полетів, а на його місці стояв бісової душі Франсуа, який нікуди й не збирався летіти, а тільки ходив за мною по п’ятах. Я йому злегенька підморгнув і швидко пішов до бару, де Хеда сиділа вже на голках.

Я взяв на стільчику свій саквояж і, кивнувши їй, пішов до нашого реєстраційного проходу.

Тут уже було зовсім безлюдно. Власне, ми могли піти й на зелений коридор, оскільки мали при собі тільки ручний баґаж і менше ніж по тисячі доларів на душу, як і зазначили в деклараціях.

- Pardon, madame! - сказав я реєстраторці квитків, пропускаючи Хеду наперед. - Ми не спізнилися?

- Ще б дві хвилини - і був би вам «пардон», - сказала вона. - Ідіть на паспортний контроль і кожен тримайте свої документи при собі.

- Merci, merci, madame!

Я озирнувся. По той бік кордону, так, уже майже кордону, стояв Франсуа з камерою на плечі і точнісінько, як наш бармен Сиріл, показував мені великого пальця. Не знаю, що він мав на увазі під тим жестом «люкс» - Хеду чи, може, щось інше.

Я помахав йому рукою, шкодуючи, що це єдиний знак уваги, який я можу виявити цьому кучерявому кмітливцю.

На митному контролі камера висвітила лише Хедині пилочки ножички, які не заборо нялося перевозити. А в прохідній рамці металом задзвенів я.

Тлустий митар у синій тенісці байдужно показав рукою, щоб я ще раз пройшов через рамку. Тут дзвенять майже всі - як не пряжками, то ключами. Але в мене не було ні ключів, ні пряжки. Коли знов пролунав сиґнал, митар підійшов до мене, спритно провів обома руками від пахв аж до п’ят.

Хеда напружилася, боячись, що зараз він витягне з моєї матні чи ще звідкись якусь чортівню. Наприклад, остання новинка від «Сміт і Вессон» спокійно помістилася б за шкарпеткою.

- Pardon, - сказав я, дістаючи із задньої кишені джинсів металевий круглячок. Це був усього навсього дармовис до ключів, на зеле ному тлі якого лежав самотній вовк. - Сувенір.

- Проходьте, - сказав митар.

Нам пощастило навіть у тому, що не треба було виїжджати на летовище. Літак подали до закритого переходу, який із другого поверху аеровокзалу вів прямо в черево «боїнґа».

- Buenos dias, - привіталася на вході про відниця іспанською мовою, ніби ми вже були в Мадриді.

У ближчому до кабіни пілотів салоні бізнес класу я посадив Хеду біля ілюмінатора і сам, кинувши саквояж на полицю для ручного баґажу, опустився поруч. Невже все? Хотілося закурити, бо Муді, чорти його піднесли, так і не дав мені допалити сиґарету. Однак табло вже забороняло палити і веліло застебнути паски.

У літаку ще було чимало вільних місць, навіть праворуч від мене ніхто не сидів.

Тепер потяглися довгі, неприємні хвилини, якими завжди нудишся, поки літак, нарешті, відірветься від землі. Спершу його причепом відтягли на летовище, потім він довго свистів і здригався перед тим, як виповзти на злітну смугу, відтак знов зупинився і вже задзижчав до різі у вухах. Зате, коли «боїнґ» зробив розгін і майже непомітно відірвався від землі, я подя кував будівничим конструкторам, котрі приду мали таку добру штуку. Якби не літак, ми б і досі думали, що земля велика, тоді як вона зовсім дрібнюня.

Хеда втислася в крісло і заплющила очі: видно, її ще й досі піднуджувало. Можливо, вона погано переносила перельоти, а що вже казати про це круте здіймання угору. Навіть літак, твердять його будівничі, зовсім не зношується у повітрі під час горизонтального лету - він старіє тільки тоді, коли набирає висоту і робить посадку. Либонь, саме тому його підстерігають катастрофи якраз у цей час.

Але не тепер. Не тепер… Зараз «боїнг», якби навіть надійшов сиґнал приземлитися, не зміг би це швидко зробити. А якщо в пілота виникне знагла така необхідність, то тут уже мені до ведеться вмикати важіль швидкого реаґування.

Не зовсім приємна річ, звичайно, але що вдієш.

Зате я роблю це без особливого шуму й, зви чайно, без крови. І, боронь Боже, без ствола, як кажуть Сміт і Вессон. Казали… Мені тут не потрібні навіть Хедині пилочки ножички…

Біля мене в проході зупиняється дуже чемна провідниця з візочком, на якому повно всіляких напоїв. Це якраз те, що треба.

Хеда погоджується тільки на содову, а я залюбки вип’ю коньяку, навіть якщо він вия виться звичайнісіньким бренді. Беру пласти кову склянку із жовтим напоєм і вдячно дивлюся на стюардесу: шийка у неї тоненька, з блакит ними прожилками…

- Grasias, - кажу їй також іспанською.

- Porfavor, porfavor, - милозвучно викочу ються слова із її тоненького, ніжного, як у пташ ки, горличка.

Ще одна дівчина котить триповерховий візочок з наїдками. Замотані у слюду ножик і виделочка зовсім мізерні, але навіть якби вони були з дамаської сталі, все одно мене б не зацікавили. Ножі потрібні істеричним маніякам і невпевненим у собі терористам, а я зовсім не люблю крови. Я люблю чисту роботу. Як от із Муді. Сидить собі чоловік на унітазі й у вус не дме. Цікаво, коли його знайдуть?

Хеда відмовилася і від їжі.

- Тобі зовсім погано? - я взяв її руку.

- Ні, - сказала вона. - Просто немає апети ту. Ти ж знаєш, коли у мене з’являється апетит?

Я знав. Після того, як задер їй сукню і карав аж до вечора, ми ледве не розтормосували холодильник.

- Хедо… - спогад накрив мене з головою.

- Що?

- Там… там є туалет.

- Ти здурів.

- Може, й так. Швидше за все так і є. Але якщо ти не підеш туди і не почекаєш мене, то станеться катастрофа.

- Ти ще не пробував у літаку? - спитала вона. - Це тобі потрібно для… колекції?

- Ні, Хедо. Ні. Я хочу тебе обняти.

- Обніми тут.

- Не так. Я хочу не так.

- А люди?

- Там усе гарно зачиняється. Ніхто й не помітить. Хедо…

- Ти мене вже… довів…

Це був чудовий літак, честь і хвала його будівничим. Угорі над нашими кріслами монітор показував точний маршрут польоту, на ламаній червоній стрілці засвітилася «Варшава».

Ми подолали майже половину шляху, до Марселя залишалося півтори тисячі кілометрів.

Честь і хвала тобі, авіакомпаніє KLM. Спа сибі тобі, Голландіє, за таку надійну авіакомпанію і водночас за те, що ти маєш славне місто Гааґу, яке так ревно захищає права людини і націй. Можливо, саме тому я так затишно почуваюся в цьому американському «боїнґу», де нам уже ніщо не загрожує.

Дякую і тобі, мила дівчинко з тоненькою шийкою і ніжним, як у пташки, горличком. Ти настільки уважна, що, помітивши Хедин сплін*, завваживши, що вона не їсть, не п’є, підносиш їй сувенір компанії KLM - маленький білий будиночок, що поміщається на долоні, таке собі мініатюрне шале із зеленими віконцями і зеленим дахом, з якого стримить біленький комин, і якщо витягти з того комина корочок, то можна налити собі п’ятдесят грамів якогось особливого напою, думаю собі, що, можливо, навіть то є приворотне зілля, бо, скуштувавши його, Хеда згодом підводиться і йде у хвіст літака…

__________________

* Дражливий настрій, хандра.

Не знаю, як той хвіст не відірвався (стаю перед вами на коліна, будівничі), бо коли і я проник у ту чисту, охайну кабінку, щоправда, трішечки тіснувату, але вам прощається, панове будівничі, вам усе прощається; так от, коли і я проник у ту симпатичну кабінку, то там стався такий вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба (ганьба вам, фізики ядерники!), це була така експльозія, що з нею не зрівняється ви верження вулкану; спершу мої руки спинились у Хеди під пахвами, а потім помандрували вниз, ніби я був якимось верховним митарем, котрому дозволено облапувати жінок ще й у літаковому туалеті, дозволено шукати у найпотаємніших куточках їхнього тіла, навіть там, усередині, і я це робив з патологічною насолодою невбла ганного митаря садиста, який заводить свою жертву в ізольовану кімнату й примушує роздягтись догола, наказує повернутися спи ною, розставити широко ноги й нагнутися, а потім ще раз зазирає в жіночу піхву, чи не заховано там якогось особливого скарбу - так, саме скарбу, бо митарі на своєму святотатському сленґу так і називають цей епіцентр жіночого тіла - скарбничкою.

Так, добре, дуже добре, тут усе гаразд, а тепер но відкрийте свій ротик, нам дуже цікаво, що там у вас робиться під язичком, покажіть, будь ласка, свій язичок, цю рожеву пелюсточку, що виділяє солодку отруту, а зубки, будь ласка, сховайте, - добре… дуже добре… чудово… прекрасно… райськи… божественно… і ось він, цей вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба і жоден вулкан, хіба що гарячий ґейзер, що фонтанує ув’язненим десь у глибинах джерелом, але ні, це все таки радше вибух, бо наступної миті його хвиля викидає мене з літака, я падаю в блакитну безвість, а тоді падаю на коліна, - тільки не перед вами, панове будівничі, даруйте, цієї хвилини не перед вами, бо мої руки обняли її стегна, і я вже не митар, я вже ніхто, навіть не пасажир цього чудового лайнера, а тільки самотній вовк, що стоїть під платанами, запо рошеними курявою всього світу, і дивиться услід кораблеві, який осідає за обрієм. Прощай.

Дякую Тобі, Господи, що ти подарував мені таке довге життя із нею, заледве не тиждень! - таке довге довге життя подарував Ти мені, людині жабі, не вартій ступити в її слід, елементалу, в якого немає душі, і тільки зовсім недавно Ти, Великий Будівничий, відродив у його грудній порожнині тонесеньку жилочку, що вібрує, як натягнутий до краю кінський волос на мандоліні блазня. Ти освітив моє нікчемне життя Своєю іскрою, яка ось ось погасне, та її світла вистачить мені довіку. І за це я складаю Тобі подяку. Не суди мене гірко за цей останній вибух розпачу.

Пробач і ти мені, мій надійний літаче, що не зношуєшся під час горизонтального польоту, вибачте мені, всі пасажири, якщо я когось образив бодай убогою думкою, особливо прости мені ти, моя пташко, хай береже Господь твою ніжну шийку із синіми прожилками. Із непідробним каяттям я складаю щиру подяку тобі, дорога Москво, і всім москвичам, живим і убієнним, і всім усім, кого я зустрів на прямій дорозі, що так підступно й невідворотно розчахується на три шляхи, серед яких жодного немає щасливого. Та я за всіх вас молюся. Амінь.

Це все.

«Боїнґ» рішуче ляга на крило, так, що навіть я, із другого крісла від ілюмінатора, бачу жовто зелену пелену моря і гирло тихої річки Рони. Це все. Це Марсель.

- Хедо…

Вона мовчить, тільки її нігті впиваються у мою долоню.

- Хедо… Я хочу, щоб ти знала… я…

- Не треба, - каже вона. - Не треба, бо я зараз справді почну кричати.

Це все. Зараз її в аеропорту заберуть назав жди. То я вигадав собі ті запорошені платани і той корабель для останньої втіхи. В Марселі є платани, порти, кораблі, тільки Хеду заберуть зараз і назавжди. Навіки. Напевно, мені навіть не дадуть побачити, хто її зустрічатиме, хоч мені дуже хотілося б… Ні, не думаю, що там буде хтось із тих, що повернулися з того світу, але я хотів би, дуже хотів би побачити, хто замінить мене біля неї. Мені навіть здавалося, що я маю на це право, заслужив його чесно й сумлінно, це право, адже готовий був вийняти своє око за одну її волосину і, хлібом клянуся, поклав би за неї життя.

- Хедо…

Зараз кров бризне з моєї долоні, о, як я ненавиджу кров, якби хто знав, як я її ненавиджу.

- Хедо, - кажу я. - Котигорошко не вбив своїх друзів.

- Яких друзів? - вона дивиться на мене пригаслими, далекими очима.

- Вернигору, Вернидуба і Крутивуса. Він їх не вбив.

- А що?

- Він їх покарав інакше. Він просто не покликав їх на своє весілля. А знаєш, чому?

Тому, що весілля не було. То вже люди приду мали казку. Був змій, був дідок із бородою на сажень, було підземне царство і королівна - усе це чиста правда. Не було тільки весілля.

- А любов? - спитала вона.

- Любов? - я дивлюся, як ближчають її очі, чую, які вони гарячі, але мені треба встигнути сказати те, що я тримав наостанок, аби не тривожити її раніше. - Коли вийдемо з літака, ти не зважай на мене. Більше мене не існує, зрозуміла? Я буду твоєю тінню. А якщо десь затримаюся, ти йди з усіма пасажирами. Там тебе зустрінуть. Це дуже важливо, Хедо.

- Поцілуй мене, - сказала вона.

Я торкнувся губами подушечки її вуха, потім вуст. Вони були холодні, як крига.

- Усміхнися, - попросив я.

Вона спробувала, але їй не вдалося.

«Боїнґ» стрімко мчав до землі. Він так об неї вдарився, що маленька земля здригнулася. Це все. Я виконав своє завдання. Можливо, не бездоганно, але Хеда уже в Марселі. Тепер про блеми можуть виникнути лише в мене одного.

Якщо знайшли Муді і хтось щось помітив, то могли вже давно повідомити тутешнім жан дармам. Але мені начхати. Що буде - те й буде.

Головне - позаду. Найкраще залишилося на тій дорозі, якою не повертаються. Тепер я не можу навіть узяти Хеду за руку. І час зодягати на себе іншу личину. Все.

Я беру свій саквояж, пропускаю Хеду наперед і жадібно вдихаю повітря, в якому тремтить її вогко трав’яний пахіт.

- Asta la vista, - кажу на виході з літака тій дівчині з тоненькою шийкою в синіх прожил ках. - Grasias.

Цього разу «боїнґ» не підкотив до анґару, він стояв на летовищі, до нього вже подали трап і я, вдихнувши теплого провансальського підсоння, побачив їх одразу. Пасажири сходили трапом і тут таки простували до напіввідкритого авто буса, а ці двоє, молоді і статечні, зодягнуті ци вільно, зате суворо, огиналися обіч, когось виглядаючи. Ну, це вже порушення будь якого етикету, можна ж було зустріти мене по-людському, там, де зустрічають усіх пасажирів, все одно тут немає куди тікати, але їм, бач, не терпілося, мабуть, уже залучили Інтерпол для затримання особливо небезпечного терориста, і ось тобі маєш: ще одна парочка - Чук і Гек - на моїй бездоганно прямій дорозі.

- Не зупиняйся, - шепнув я Хеді. І був певен, що десь по той бік літака стоїть мікробус, напханий жандармами, а в кишенях у Чука і Гека подзенькують бранзолети. При їхали.

Втім, ще була надія, що вони не мали відо мостей про зовнішність злочинця, а тільки підозрювали, що він полетів цим літаком.

Можливо, тут тільки візуальне стеження за всіма пасажирами рейсу. Чорт забирай! Якби хоч не цей гребінь і не ця сережка - вони просто їдять мене очима.

Я був дуже низької думки про себе, коли думав, що тут десь причаївся мікробус із жандармами. Раптом де не взялися два чорних автомобілі і помчали прямо на нас - до літака.

Отже, ні про яке візуальне стеження уже не йшлося, злочинець відомий, операція захоп лення відпрацьована до найменших дрібниць.

Невже Франсуа? Невже я так жорстоко помилився у цьому кучерявому чортові? Я був певен, що він нічого не помітив і до туалетної кабіни ніхто не зазирне щонайменше добу.

Прокляття!

Та була у мене і величезна втіха, з якою не порівняти жоден провал: Хеда пройшла повз Чука і Гека, красиво так пройшла, як змія про шелестіла травою, і вже поміж пасажирів пливла до автобуса, а тим часом два чорних авта, ніби на параді, підлетіли водночас до літака і різко загальмували по обидва боки трапа кроків за двадцять один від одного. З того, що зупи нився ліворуч від мене, вискочив круглоголовий гевал у чорному костюмі (як вони не подушаться в тих унікостюмах за такої тепліні) і кинувся до мене, та я навіть не глянув на нього, я проводжав очима Хеду до автобуса і з жахом (так, так, десь узявся в мені цей давно забутий холод) помітив, як із другої машини біжить до автобуса ще один височезний чолов’яга.

Цей, перший, із бездоганно круглою, як глобус, головою, спочатку налетів не на мене, а викинув уперед простягнуту руку перед Чуком і Геком, показуючи їм посвідчення, і поки ті, як один, покірно кивнули, я зрозумів, що маю справу з таємною поліцією.

Мені ж особисто Глобус не вважав за потріб не щось там показувати, він просто дістав із кишені піджака бранзолети, майже срібні, майже з такого металу, як моя сережка у лівому вусі, і промовисто подивився мені в очі.

Опинатися не було жодного сенсу.

Я простяг йому обидві руки, однак Глобус із професійною спритністю накинув кільце лише на мою праву руку, а друге кільце надів на свою лівицю. Й ось так ми з’єднані, наче сіамські близнюки, мовби залюблені один в одного Сміт і Вессон, пішли до машини. Соромно зізнатися, але я тепер і справді, як той жалюгідний Вессон, лише озирався через праве плече на Хеду, яку довготелесий уже тримав за лікоть. Він, прише лепок, навіть не здогадувався, до кого посмів простягнути руку, бо був упевнений, що Хеда всього лиш моя спільниця.

Ні, хлопці, так не буде, подумав я. Ви, зви чайно, мене візьмете, тут питань немає, але буде трохи не так. Якщо ви простягли руки й до неї, то тут уже, братці, вам не обійтися без стволів, живого ви мене не візьмете, і зараз, можливо, вперше у своїй потаємній практиці ви побачите, як тонкий бранзолет розтинає суглоб трохи вище зап’ястка, авжеж, у тому місці, де безіменні дикі гусаки полюбляють ставити татуювання, тільки рука буде розсічена не в дикого гусака, ви зараз побачите, як це просто робиться, хай відвер нуться ті, у кого кволі нерви, хто ще не бачив оголених білих кісток, що стримлять із людського тіла, як деревина, з якої щойно обдерли кору.

- Анрі-і-і!

Це був роздери душу крик, вона прокинулася в мені, та давно вимерзла душа, бо це кричала Хеда, яка так довго тамувала в собі це кричання, а я, стоіменний кретин, спершу навіть не зрозумів, що Анрі - це я, що вона гукає мене.

Хеда вперше назвала мене на ім’я, щось у ній зрушилося, якщо вона мене так покликала, щось вона мені мала сказати дуже важливе, чого не встигла сказати раніше, бо Ти, Боже, дав нам так мало, Ти вділив нам часу осісьо на ніготь, і ми навіть не встигли нічого сказати одне одному, тож тепер вибачай, я інакше не можу, я не можу звідси піти отак із ганьбою на хрест…

- Анрі-і=і!

Нуте приготуйтесь, панове, подивитися на цей бойовий гопак, ви ще такого не бачили, усі, всі дивіться, затримайте там автобус із пасажирами, нехай теж поторгують витрішками, нехай ще побудуть тут, бо мені знадобляться заручники, і ти, дівчинко із тоненькою шийкою в синіх прожилках, підходь сюди ближче, не бійся, я не збираюся тебе душити, і ви, панове пілоти, нікуди не щезайте, цілком можливо, що ви мені ще будете потрібні, цілком можливо, що ми з вами, панове пілоти, ще полетимо до Таї ланду, де живуть дуже симпатичні сіамці - ви чули про таку непредставлену націю? - ні? - тоді заводьте свій «боїнґ», поїдемо до них у гості, це, панове, таке королівство в Індокитаї, яке чекає на мою королівну, і я певен, що ви не відмовите мені в такій ласці - полетіти до кхонтаїв*, це зовсім близенько, адже земля така крихітна, як макове зерня; отже, розпочинаємо, панове, мені тільки жаль, якщо цього не всти гнуть побачити ті, хто послав мене в цю дорогу, повісивши на мої порожні груди червоний хрест як пільговий знак війни - не стріляти! - і я саме з ним, із цим символом найгуманнішої органі зації в світі, вирушаю у свій останній хрестовий похід у парі із мусульманкою, завважте панове, це дуже важливо, у парі, у парі, у парі із мусульманкою, на яку ви вже скинули сто мегатонн тротилу, яку ви обтикали замість червоних хрестів червоними прапорцями, розпочавши це дике полювання, та зараз ви побачите, як з поміж тих прапорців вислизають самотні вовки у парі, у парі, у парі із мусуль манкою чинхойського тейпу, завважте панове, це дуже важливо для Міжнародного суду в Гаазі, тож будьте мені за свідків. Розпочинаємо…

_______________

* Самоназва сіамців.

Але хрест - то таки особливий знак, я недарма поставив його на карті ще тоді, у відділі міжнародних кризових ситуацій, після чого він одразу перемістився на мої груди. І хоч потім я зняв той бейджик із візитівкою Червоного Хреста, знамення його постійно відчував у дорозі. Знамення і провидіння.

Ось і тепер, як тільки я згадав його разом із тими, хто посилав мене в цю дорогу, і коли вже зібрався на силі, щоб зробити перший вивертень з рукою, прикутою бранзолетами до моєї правиці, як раптом у чорному авто, до якого мене вів Глобус, опустилося темне переднє скло, і я побачив біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика.

- Та вор р рушися ж ти швидше! - крикнув Андре Сіяк українською мовою, і лише хрип ливе «р» видавало, що він народився у Франції.

Тільки тут мені з очей спала мана. Я впізнав його чорний «пежо» і зрозумів, що відділ міжнародних кризових ситуацій блискуче зіграв на випередження. Навіть таємним поліцаям довелося вхопити облизня, бо немає у цьому світі нічого такого високого, над чим би не стояло щось іще вище. Леґіон уміє подбати за своїх людей. Так, він вичавить із тебе всі соки, розкладе на молекули, але ніколи не залишить тебе у біді.

Я стояв, уже тримаючись за відчинені задні дверцята «пежо», до якого мав сісти зі своїм сіамським близнюком Глобусом, і дивився на те інше авто, біля якого стояла Хеда і також трималася за відчинені задні дверцята.

Ми дивилися одне на одного і розуміли, що це і є той кінець дороги. Щасливий кінець. Без платанів, без кораблів, без собору Тієї, що рятує на водах, але щасливий.

Тільки вітер зривав із її очей сині сльози, а в моїх жаріла висушена до тла пустеля.

Коли Хеда сіла в машину, тоді Глобусові вдалося й мене затягти на заднє сидіння, і він одразу звільнив нас обох від бранзолетів, мабуть, не здогадуючись, чого йому могла коштувати ця бездоганна імітація арешту.

Сіяк викермував із летовища через відчинену браму, де щойно востаннє майнуло перед нами друге авто. За чорною задньою шибою Хеду я вже не побачив.

Глобус також перед аеропортом вийшов з машини, потираючи ту місцину вище зап’ястка, де могла оголитися кістка, і я лиш тепер помітив, що в нього там було витатуйовано три слова «Que sera, sera»*. Сіяк запросив мене ближче до себе, на переднє сидіння.

- Ти змінив імідж? - подивився він на мій півнячий гребінь кольору жаб’ячого мила і на сережку в лівому вусі.

«Личину», - хотів відповісти я, але тільки знизав плечима.

Ми помчали схожою на широку алею доро гою, обсадженою тими ж таки платанами. Їхні безкорі оливкові стовбури скидалися на колони із слонової кістки, а лапате листя було припо рошене курявою всього світу.

- Все одно я дуже радий тебе бачити, - сказав Андре Сіяк. - Ти навіть не уявляєш…

________________

* Що буде, те й буде (фр.).

Я думав він скаже «… який ти молодець», проте наш психоаналітик не відзначався щед рістю на похвалу.

- Ти навіть не уявляєш, як ти мене здивував своїм дзвінком із Москви.

- Звісно, - сказав я. - Ви ж чекали мене з Махачкали.

- Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.

- Не зрозумів.

- Ми вважали, що ти вже мертвий, - сказав він.

- Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?

- Ні, - сказав Сіяк. - Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.

Я ще раз подивувався Ібрагімовій захлан ності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей ску пий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку. - І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?

- Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

- Ти так казав? - він кинув на мене здиво ваний позирк.

- Ну, не зовсім я… Але…

- Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? - Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.

Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.

- Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.

Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.

Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс П’єр де Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все таки я чомусь думав, що заслу жив таке право.

- Як ви гадаєте, - спитав я, - а її батько повернеться з того світу?

- Чий батько? - не зрозумів він.

- Хедин.

- Якої Хеди? - Сіяк не зводив очей з дороги.

- Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літа ка, - просто сказав я, дратуючись його психоло гічними вивертами.

- У цієї дівчини ніколи не було батька.

- Як… не було?

- Так, - сказав він. - Очевидно, мама її народила від елементала.

Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.

- Не розумію…

- Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?

- Про що? - ледве не закричав я. - Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.

- Звісно, - Сіяк побарабанив пальцями по керму. - Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.

Я думав про своє. Чия ж вона все таки дочка?

Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтав щина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення - чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли небудь натрапити на її слід. Свята наївність - хто ж тобі скаже?

- Невже ти справді не здогадався? - знов запитав психоаналітик альбінос. - Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.

- Яку правду?

- На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.

Ні, він мене доконає. «У ліжку», - хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.

- Яке це має значення?

- Дуже велике, - сказав Сіяк. - Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.

- Для мене це щось інше… ніж тест.

- Жаль.

І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.

- Хеда ніколи не буде для мене тестом.

- Ніякої Хеди нема. Це наша людина.

- Хто-о-о?

- Вона такий же наш командос, як і ти.

Елементал.

Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.

- Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці, - сказав Сіяк. - Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.

- То для чого оце все було?

- Випробування, - сказав він. - Випро бування в реальних умовах.

Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.

- А Русланбек? - спитав я.

- А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…

- А трупи? А кров?!! - я таки зірвався на крик.

- Трупи? - профіль альбіноса знов зворух нувся у посмішці. - Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей? Не повірю. Чи, може, ти кидав бомби на жінок і дітей?

Але я вже його не слухав. Моя грудна по рожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:

- А казка… Звідки вона знала про Коти горошка?

- Елементали знають усе, - сказав він. - І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.

Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…

- Але гроші ти, звичайно, отримаєш, - сказав він. - Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…

Він ударив по гальмах - попереду, під естакадою, утворився затор.

- Бо що? - спитав я.

Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, по вернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола альбіноса. Та я витримав його погляд.

- Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам, - сказав він.

Ще була та рання передвечірня година, ко ли наш полковий бар «Поглинач змій» зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклав ши свій саквояж на сусідній стільчик кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.

- Це ти? - Сиріл насилу мене впізнав. - Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?

- Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати. - Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку «Gitanes» і черкнув сірником перед його здивованим носом. - Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?

- То це вже прізон у Парижі? - здивувався Сиріл. - І тебе достроково випустили?

- Так, переводять на інше місце, - я кивнув на свій саквояж. - Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.

- Жаль, - сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.

- Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.

- Мені жаль, - сказав Сиріл. - Я втрачаю найщедрішого клієнта.

- Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.

- Хіба що… на прощання.

Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого».

Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.

Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипа ючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками.

Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово «Allons!»*

- Куди, якщо не таємниця? - спитав Сиріл.

- Таємниця.

Щоб компенсувати його невтамовану ціка вість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.

- Почастуєш і Марека.

- Ого! Ти так розбагатів?

- Ква ква, - сказав я на прощання.

Поминувши контрольно пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.

_____________

* «Ходімо!» (фр.).

Перед прохідною стояв розкішний бла китний «Сітроен ксантія», і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.

- Анрі!

Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.

- Анрі!

- Пішла ти… - сказав я і рушив хідником далі.

«Сітроен» покотився за мною.

- Анрі! Пробач, будь ласка…

- Згинь, суко! - сказав я.

- То було насправді, Анрі! Усе було на справді.

Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.

- Пробач, будь ласка…

- Кобра! Гюрза! Самиця скажена!

- Так! - сказала вона. - Так! Скажена самиця.

Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.

Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, нама цуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.

А потім вона сказала:

- У мене сорок днів відпустки.

Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.

- У мене сорок днів, - сказала вона. - А в тебе, напевно, усі вісімдесят?

- Ти й тут усе знаєш, - сказав я.

- Може, десь поїдемо? Далеко далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…

- Поїдемо, - сказав я. - Тільки ще далі. Я страшенно скучив за своїм котом Барсиком. То істота, яку я люблю найдужче, - сказав я. І це була правда.