Елементарні частинки

1

Одразу за Путьє Брюно втратив контроль над машиною. Його «Пежо-305» занесло до розділової смуги, машина трохи шаркнула по металу огорожі й завмерла, розвернувшись задом наперед. «Чорт! — глухо вилаявся він. — Вселенське паскудство!» «Ягуар», що летів зі швидкістю 220 км/год, різко загальмував, теж ледве не врізавшись в огорожу, і під ревіння клаксона поїхав далі. Брюно вистрибнув і погрозив кулаком йому услід. «Педик! — вигукнув він. — Чортів педик!» Потім він розвернув машину й поїхав своєю дорогою.

Так званий Край Змін був створений у 1975 році групою колишніх бунтівників шістдесят восьмого (правду кажучи, ніхто нічого славного в той час не здійснив, але, скажімо, в них відчувався дух шістдесят восьмого); вони зайняли широку територію трохи на південь від Шоле. Ця земля належала батькам одного з них. Їх задум, що містив у собі відбиток модних на початку сімдесятих анархістських поглядів, полягав у тому, щоб здійснити конкретну утопію, тобто «тут і зараз» заснувати певний простір де можна було б жити у злагоді з принципами самоврядування, поваги до прав особистості та справжньої демократії. Втім, Край не був новою общиною; мета була набагато скромнішою — створити місце відпочинку, тобто місце, де прихильники цієї ідеї мали б нагоду об’єднатися в літні місяці для втілення ідей у життя; йшлося також про створення сприятливих умов для спільної діяльності, творчих зустрічей, і все це в дусі гуманізму та народовладдя; і нарешті, якщо вживати термінологію засновників, йшлося про те, щоб «добряче перепихнутися».

Брюно повернув з дороги поблизу виїзду із Шоле–Сюд і кілометрів з десять їхав уздовж прибережного шосе. Карта місцевості була незрозумілою, стояла задушлива спека. Він побачив табличку, як йому здалося, майже випадково. Різнобарвні літери на білому тлі повідомляли: «КРАЙ ЗМІН»; нижче, на приклеєній фанерці меншими червоними літерами було каліграфічно виведено те, що, певно, було місцевим девізом: «Воля інших продовжує мою до нескінченності» (Михайло Бакунін). Праворуч дорога вела до моря; дві дівчини тягли по ній пластикову качку. Під футболками в них, поганок, нічого не було. Брюно дивився їм услід, у нього засвербіло у штанях, «футболки мокрі, — сумно сказав він собі, — висохнуть — липнути вже не будуть». Мабуть, вони прямували до прибережного кемпінгу.

Він поставив на стоянку свій 305–й і пішов до маленької дощатої контори з вивіскою «ЛАСКАВО ПРОСИМО». Всередині, підгорнувши під себе ноги, сиділа жінка років шістдесяти. Її худі зморшкуваті груди майже вивалювалися з вирізу довгої бавовняної блузи; поява Брюно додала їй зайвого клопоту. Її доброзичлива посмішка здавалася трохи вдаваною. «Ласкаво просимо до Краю», — мовила нарешті вона. І знову широко усміхнулась (чи не ідіотка?) «У тебе є броня?» Брюно відкрив валізу зі штучної шкіри, дістав звідти документи. «Чудово», — сказала недоумкувата, все ще з дурнуватою посмішкою на вустах.

Їздити на машині по території кемпінгу заборонялося; він вирішив уладнати справу за два заходи. Спочатку знайти місце для намету, а потім забрати речі. Саме перед поїздкою він купив намет типу іглу в «Самаритені» (вироблений в Китайській Народній Республиці, дво-, тримісний, 449 франків).

Коли Брюно вийшов на галявину, перше, що він побачив, була піраміда. Двадцять метрів в основі, стільки ж заввишки: бездоганно рівносторонній об’єкт. Усі стінки скляні, поділені на прямокутники сіткою рам з темного дерева. Деякі з прямокутників блищали, відбиваючи промені призахідного сонця; крізь інші можна було розгледіти структуру внутрішньої будови: сходові майданчики, перегородки теж з темного дерева. В цілому, ансамбль мав нагадувати дерево, і це виходило досить непогано — циліндрична конструкція, що проходила крізь центр піраміди, ховаючи східці, зображала стовбур. З будівлі поодинці чи гуртом виходили люди; одні були оголені, інші одягнені. У присмерковому світлі, від якого виблискувала свіжа трава, все нагадувало науково–пізнавальний фільм. Подивившись на цю сцену дві–три хвилини, Брюно взяв свій намет під пахву і подався до найближчого пагорба.

Маєток складався з кількох лісистих пагорбів, землі, суціль укритої сосновими голками, подекуди були й галявини; то тут, то там були розкидані вбиральні; можливості розміщення були не безкінечними. Брюно трохи спітнів, його обдимало; мабуть, у придорожніх ресторанах він забагато з’їв. Усе це заважало ясно мислити, втім, він чітко усвідомлював, що вибір місця може стати вирішальним чинником вдалого перебування тут.

В ту саму мить, коли йому спала ця думка, він помітив мотузку, що була натягнута між двома деревами. На ній досушувалися дівчачі трусики, які лагідно колихав вечірній бриз. «Мабуть, це непогана ідея, — сказав він собі, — між сусідами в кемпінгу зав’язується знайомство, це дозволить зрушити з мертвої точки». Він поклав свій намет додолу й почав вивчати інструкцію з його збирання. Французький переклад був нестерпним, англійський — трохи кращим; з іншими європейськими мовами справи, мабуть, були такими ж. Чортові китайози. Ну що, наприклад, може означати: «вигорнути напівжорстке кріплення, щоб зафіксувати положення купола»?

З усе більшим відчаєм він тупо дивився на схеми. Раптом праворуч від нього з’явилося щось схоже на скво[10]; жінка була одягнена в шкіряну міні–спідницю; у сутінках можна було побачити її пишні важкі груди. «Ти щойно приїхав? — запитала примара. — Допомогти натягнути намет?» — «Я справлюся, — прохрипів він глухим голосом, — усе добре, дякую. Дуже люб’язно з вашого боку», — додав він, і в нього перехопило подих. Він відчув пастку. І справді, за якусь мить із сусіднього вігвама (де вони спромоглися купити цю штуку? Самі зробили?) долинуло голосіння. Скво рвонула туди й одразу ж повернулася з двома малими опецьками, по одному на кожному стегні, й почала похитувати стегнами. Голосіння посилилося. Риссю прибіг самець скво з членом назовні. То був бородатий здоровань років п’ятдесяти з довгими сивими патлами. Він узяв одного малюка й почав його пестити; це було огидно. Брюно відійшов на кілька метрів; од спеки він був увесь мокрий. З цими монстрами безсонна ніч йому забезпечена. Певна річ, ця корова годує їх груддю; а груди таки нічогенькі!

Брюно відступив на кілька кроків по пагорбу, намагаючись непомітно відійти од вігваму; втім, він не дуже хотів занадто віддалятися від трусиків. То була делікатна штучка, прозора, вся в мереживах; неможливо уявити, щоб такі могли належати скво. Він віднайшов місце між наметами двох канадок (кузин? сестер? ліцейських подруг?) і взявся до роботи.

Коли він, нарешті, закінчив, уже майже стемніло. В останніх променях вечірнього світла він спустився за своїми речами. По дорозі він зустрів кількох людей: і пар, і одинаків. Самотні жінки переважно років сорока. Час від часу він читав таблички, прибиті до дерев: «БУДЬТЕ ВЗАЄМНО ВВІЧЛИВІ»; він підійшов до однієї з них. Під нею була розташована маленька купіль, повністю наповнена презервативами вітчизняного виробництва. Нижче стояла біла пластикова урна для сміття. Він натиснув на педаль, увімкнув кишеньковий ліхтарик: усередині здебільшого банки з–під пива, але також і кілька використаних презервативів. «Це вселяє надію, — сказав собі Брюно, — здається, тут часу не марнують».

Повертатися нагору було важко; валізи впивались у руки і різали їх, дихання було уривчастим; йому довелося зупинитись на півдорозі. Якісь люди вешталися по кемпінгу, промені їх ліхтариків схрещувались у темряві. Трохи далі, на прибережній дорозі, ще був жвавий рух. У «Династії», що на Сен–Клеманському шосе, очікувалося шоу оголених бюстів, але в нього вже не було сил туди йти — ні туди, ні будь–куди. Брюно ще з півгодини не рухався з місця. «Я дивлюся на світло фар, що мерехтять за деревами, — думав він, — це моє життя».

Повернувшись до свого намету, він налив собі віскі й почав тихесенько мастурбувати, гортаючи «Свінг меґезін» (розділ «Право на насолоду»); свіжий номер він купив на автостоянці поблизу Анже. Він не припускав, що зможе скористатися різноманітними пропозиціями цього видання; не відчував себе на висоті для групового сексу чи могутніх сім’явивержень. Жінки, готові до інтимних зустрічей з чоловіками, як правило, надають перевагу чорношкірим і потребують таких мінімальних розмірів члена, до яких йому було далеко. Вивчаючи номер за номером, він мимоволі смиренно усвідомив, що його член надто малий: з таким не увійдеш до лав порногігантів.

Проте, його загалом задовольняли власні фізичні можливості. Капілярні імплантати добре засвоїлися: лікар знався на своїй справі. Він регулярно відвідував спорт–клуб і, відверто кажучи, вважав, що як для сорокадворічного чоловіка він не в такій уже й поганій формі. Він знову налив собі віскі, кінчив просто на журнал і заснув майже умиротворений.

2

4

Він йшов і йшов, він дійшов до межі. Зграя хижих птахів кружляла в небі, тяжіючи до невидимого центру — мабуть, до падла. М’язи його ніг пружно відгукувалися на нерівності дороги. Завіса жовтої трави вкривала пагорби; на схід око бачило безкрайню панораму. З учорашнього дня він нічого не їв; йому не було страшно.

Прокинувся він в одежі, лежачи впоперек ліжка. Перед входом до магазину «Монопрі» розвантажувалася вантажівка з товарами. Було трохи більше сьомої години ранку.

Вже багато років Мішель вів суто інтелектуальне життя. Почуття, що визначають життя людини, його не цікавили; він погано розумівся на них. У наш час можна організувати своє життя з бездоганною чіткістю; касирки в супермаркеті відгукувалися на його коротке вітання. За десять років, які він прожив у гуртожитку, його мешканці змінювалися безліч разів. Час од часу формувалися сімейні пари. Тоді він міг спостерігати за переїздом: їхні друзі перетягували сходами коробки та лампи. Всі були молоді, всі посміхались. Часто (але не завжди) після чергового розриву обоє жильців виїжджали водночас. Помешкання звільнялося. Що з цього виходить? Як пояснити те, що відбувається? Важко зробити якийсь певний висновок.

Сам він хотів лише кохати, принаймні він не бажав нічого іншого. Нічого конкретного. Життя, вважав Мішель, має бути простим, щоб його можна було прожити як низку маленьких обрядів, які слід постійно повторювати. Часом ці обряди дурнуваті, а втім, на них можна покластися. Життя без гри випадку, без драм. Але людське життя влаштоване інакше. Частенько він виходив прогулятися, спостерігаючи за молоддю, дивлячись на будинки. Він був певен: більше ніхто не розуміє, як слід жити. Втім, тут він перебільшував: дехто з людей все ж таки виглядав зібраним, захопленим своєю справою, тому їхнє життя, здавалося, було сповнене сенсу. Так, прихильники руху «Асt Uр»[16] вважали дуже важливим протягнути на телеекрани деякі реклами (що їх дехто засуджував за порнографію), які б зображували крупним планом різноманітні гомосексуальні утіхи. Зазвичай, життя персонажів було цікавим і динамічним, сповненим усіляких подій. У них було безліч сексуальних партнерів, вони з ними злягалися в різних потаємних місцях. Іноді презервативи зсувалися і рвалися. Тоді вони помирали від СНІДу, але навіть смерть їх набирала вигляду доблесного та гідного.

Телебачення, особливо перший канал, полюбляло постійно давати глядачеві уроки гідності. Замолоду Мішель вірив, що особливу гідність надають людині лише страждання. Тепер слід було визнати: він помилявся. Коли щось і надавало людині додаткової гідності, то це саме телебачення.

Незважаючи на постійні невинні радощі, що їх йому давало телебачення, він вважав за потрібне виходити у світ. Бодай за покупками. Без точних орієнтирів людина розривається, розмінюється на дрібниці, з такої вже нічого путнього не витягнеш.

Вранці 9 липня (на день Святої Амандіни) він помітив, що зошити, папки та картотечні ящички вже з’явилися на своєму місці в «Монопрі». Під гаслом «Початок навчального року без головного болю», що здавалося Мішелю цілком переконливим, починалась рекламна кампанія. Адже що таке навчання, накопичення знань, як не суцільний головний біль?

Наступного дня в своїй поштовій скриньці він знайшов каталог «Труа Сюїс», колекція осінь–зима. На упаковці з товстого картону не було зазначено жодної адреси; мабуть, якийсь комівояжер сунув йому цей буклет. Як старий клієнт дешевих магазинів з доставкою додому, він уже давно звик до цих невеличких ознак уваги, свідчень взаємної приязні. Літо в розпалі, комерційні стратеги орієнтуються на осінній попит; проте небо як і раніше сяє, а надворі, по суті, лише початок липня.

Ще замолоду Мішель читав різні романи, де все крутилося навколо теми абсурду, екзистенціального відчаю, нерухомої порожнечі буття. Така література лише частково переконала його. В той час він часто бачився з Брюно. Брюно хотів стати письменником; він мазюкав сторінку за сторінкою та багато мастурбував; він допоміг Мішелю відкрити для себе Бекетта. Мабуть, Бекетт насправді був, що називається, великим письменником, проте Мішель не зміг дочитати до кінця жодного його твору. Це було наприкінці сімдесятих; йому та Брюно було по двадцять років, і вони вже не відчували себе молодими. Так усе й триватиме: вони відчуватимуть себе все більш старими й соромитимуться цього. Епосі вдалося здійснити в них неймовірну трансформацію: втопити трагічне передчуття смерті в повсякденному і в’ялому відчутті старіння. Два десятиріччя по тому Брюно все ще по–справжньому не замислювався над смертю; спочатку він сумнівався, що коли–небудь замислюватиметься над нею. До самого кінця він прагнутиме жити повним життям, з його проблемами, боротьбою з негодами та ускладненнями конкретного існування і недугами старіючого тіла. До останнього дня він вимагатиме хоча б невеличкої відстрочки, продовження свого земного буття. А головне, до кінця життя він шукатиме останньої солодкої миті, сподіваючись урвати собі останній ласий шматочок. Добряча феляція, хоч якою б незначною перед лицем вічності вона була, дає реальне задоволення; заперечувати це було б безглуздо, думав Мішель, перегортаючи сторінки каталогу, присвячені спідній білизні («Пасок на талії — чуттєвий силует!»).

Що ж до Мішеля, то він мастурбував нечасто; сексуальні фантазії, які йому, молодому досліднику, могли навіяти реальні молоді жінки (переважно комерційні представниці великих фармацевтичних лабораторій) через Мінітель[17], поступово згасали в його уяві. Тепер він спокійно контролював занепад власної мужності через легке безпечне мастурбування, для натхнення йому було досить його каталогу «Труа Сюїс», а часто ще й симпатичного CD–ROM за 79 франків. Брюно ж, наскільки йому було відомо, навпаки, тратив свої зрілі роки, полюючи на непостійних легковажних лоліт з пухкими персами, круглими сідницями і привабливими губками; слава Богу, у Брюно було міцне становище держслужбовця. Але він не жив у світі абсурду, ні: скоріше в певній мелодраматичній мішанині, серед винних парів та еротичних мрій. Мішель жив у точному, історично неміцному світі, який, однак, підпорядкований загальному ритму деяких комерційних церемоніалів, на кшталт турніру Ролан-Гарос, Різдва, Нового року чи виходу раз на два роки каталогу «Труа Сюїс». Якби він був гомосексуалістом, він міг би взяти участь у «Спідафоні» чи «Гей–прайді»; Якби він був розпусником, то був би у захваті від «Еротичного салону». Якби він був спортивнішим, у цей самий час він спостерігав би за перипетіями піренейського етапу «Тур де Франс». Будучи споживачем без певних інтересів, він, проте, щоразу з радістю відвідував би два тижні італійських товарів у своєму «Монопрі». Все це було добре організовано, воістину гуманно; у всьому цьому він міг би віднайти своє щастя; нічого кращого він не зміг би вигадати, навіть якби бажав цього.

Вранці 15 липня він дістав з урни біля під’їзду проспект релігійного змісту. Різні життєві сюжети закінчувались одним блаженним фіналом: зустріччю з Христом, що воскрес. Його зацікавила історія однієї молодої жінки («Ізабель була шокована, адже вона ризикувала пропустити навчальний рік в університеті»), хоча слід було визнати, що до його власного досвіду ближчою була історія якогось Павла («Для Павла, офіцера чехословацької армії, піком його військової кар’єри стала посада командира протиракетної установки»). Він легко міг вжити до самого себе таке твердження: «Будучи гарним спеціалістом в технічній галузі, випускником престижного навчального закладу, Павел міг би бути задоволений своїм становищем. Але попри це, він був глибоко нещасним і перебував у постійному пошуку сенсу життя».

Каталог «Труа Сюїс», зі свого боку, здавалося, надавав читачеві історично більш обгрунтоване уявлення про хворобливу неміч європейців. Навіюючи з перших же сторінок думку про близькість докорінних змін цивілізації, на сімнадцятій сторінці ця теза набувала остаточного формулювання; Мішель кілька годин розмірковував над повідомленням, що містилося в тих двох фразах, які визначали тему колекції: «Оптимізм, великодушність, злагода та гармонія рухають світ уперед. ЗАВТРАШНІЙ ДЕНЬ БУДЕ ЖІНОЧИМ».

Брюно Мазюр у вечірніх новинах повідомив, що американський зонд щойно знайшов на Марсі закам’янілі сліди життя. Йшлося про бактеріальні форми, певно, про метанові археобактерії. Отже, на планеті, близькій до Землі, було можливе виникнення макромолекулярних біоорганізмів, вони могли утворитися від аморфних структур, що самовідтворюються і складаються з примітивного ядра та маловивченої мембрани; потім, певно, цей процес зупинився під впливом кліматичних змін: відтворення все більш ускладнювалось, а тоді й зовсім припинилося. Історія життя на Марсі виявилася досить скромним сюжетом. Однак (хоча Брюно Мазюр, здається, не до кінця це усвідомлював) ця стисла, дещо в’яла розповідь про невдачу жорстко суперечила всім міфічним і релігійним витворам, якими зазвичай тішить себе людство. Не було єдиного, грандіозного акту створення; не було обраного народу, навіть простору чи планети обраної не було. Була лише безліч розкиданих у Всесвіті дрібних, безнадійних і переважно малопереконливих спроб. До того ж, усе це відбувалося із страхітливою одноманітністю. ДНК марсіанських та земних бактерій виявилась, мабуть, ідентичною. Цей висновок укинув його в легкий смуток, який сам по собі вже був симптомом депресії. Дослідника, який перебуває в нормальному, тобто бадьорому та діяльному стані, така ідентичність, навпаки, мала б обрадувати, він побачив би в цьому запоруку багатообіцяючих узагальнених положень. Якщо ДНК всюди однакова, то, мабуть, на те повинні бути свої причини, глибокі причини, пов’язані з молекулярною структурою пептидів або ж з топологічними умовами самовідтворення. Він міг би знайти ці глибинні причини; він пам’ятав, що коли був молодшим, така перспектива надихнула б його, кинула б у захват.

Коли у 1982 році Джерзінські познайомився з Деплешеном, він закінчував писати дисертацію в університеті в Орсе. Як дисертант він мав брати участь у блискучих дослідах Алена Аспе, що підтверджують нерелевантність розходжень у поведінці двох фотонів, випущених одним і тим самим атомом кальцію; в цій команді він був наймолодшим дослідником.

Точні, строгі, добре задокументовані, досліди Аспе мали викликати жвавий відгук в науковому світі: усі вважали, що вони є першим вичерпним спростуванням доказів, що їх у 1935 році висловили Ейнштейн, Подольський та Розен проти формалізму квантової теорії. Нерівності Белла, як вважалося, виходячи з гіпотез Ейнштейна, були цілком спростовані, до того ж результати повністю збігалися з тим, що припускала квантова теорія. Після цього залишалися тільки дві гіпотези. Згідно з однією, приховані властивості, що зумовлювали поведінку частинок, не піддавалися локалізації, тобто дві частинки могли впливати одна на одну тільки на довільній взаємовідстані. Згідно з другою гіпотезою, слід було відмовитися від самого терміна елементарна частинка через повну неспроможність визначити її внутрішні характеристики: тоді дослідник опинявся перед максимальною онтологічною порожнечею, якщо тільки не переходив до радикального позитивізму, обмежуючись математичним виразом передбачення явищ, що спостерігаються, повністю відрікаючись від пояснення їх реальної фізичної сутності. Певна річ, саме до цієї гіпотези і мала схилитися більшість вчених.

Перший звіт про експерименти Аспе з’явився у сорок восьмому номері «Фізікл рев’ю» під назвою: «Experimental realization of Einstein — Podolsky —Rosen Gedankexperiment: а new violation of Вell’sinequalities»[18]. Джерзінскі був одним із співавторів статті. За кілька днів Деплешен сам прийшов до нього. В той час йому було сорок років, і він керував Інститутом молекулярної біології Національного науково–дослідного центру у Жіф–сюр–Іветт. Чим далі, тим більше він усвідомлював, що в механізмі генних мутацій з їх уваги випадає щось головне, і це щось, мабуть, пов’язане з більш глибокими явищами, які виявляються на атомному рівні.

Вперше вони зустрілись у кімнаті Мішеля, в університетському корпусі. Аскетична похмурість обстановки не здивувала Деплешена: він чекав на щось подібне. Розмова затяглася до глибокої ночі. Саме існування повного списку базових хімічних елементів, нагадав Деплешен, уже в десятих роках стало для Нільса Бора першим поштовхом для міркувань. Теорія гравітаційних та електронних полів у планетарній моделі атома неминуче мала привести до існування безлічі хімічних речовин. Утім, в основі всієї світобудови лежить якась сотня елементів, їх список чітко вивірений і незмінний. Таке ненормальне, з точки зору класичних теорій електромагнетизму та рівнянь Максвелла, становище мало, знов нагадав Деплешен, зміцнити справедливість положень квантової механіки. На його думку, біологія перебувала на сьогодні саме в такому становищі. Те, що в усьому тваринному і рослинному царстві є ідентичні макромолекули, незмінні клітинні структури, не можна переконливо пояснити в межах класичної хімії. Тим чи іншим чином (яким саме, поки що неможливо сказати) теорія квантів має безпосередньо втрутитись у вчення про регуляцію біологічних явищ. Саме тут відкривається цілком нове поле для досліджень.

Того першого вечора Деплешен був вражений широтою мислення та незворушністю свого юного співрозмовника. На ступної суботи він запросив його на обід до себе, на вулицю Еколь Політекнік. Там також був присутній його колега–біохімік, автор численних праць про транскрипції РНК[19].

Коли Мішель прийшов до Деплешена, в нього склалося враження, наче він потрапив у декорації кінофільму. Меблі зі світлого дерева, підлога, викладена теракотовим кахлем, афганські ткані килими, репродукції Матісса… До того часу він мав лише неясне уявлення про життя цього благополучного культурного середовища з його тонким і впевненим смаком; тепер йому було легко додумати решту: фамільний маєток у Бретані, мабуть, сільський будиночок в Любероні. «Авжеж, квінтети Бартока і таке інше», — подумав він, заходжуючись коло першої страви. Обід був із шампанським, потім десерт — шарлотка з полуницею та малиною під чудове рожеве напівсухе винце. Саме тоді Деплешен і виклав йому свій план. Він може створити одну контрактну посаду в своєму дослідницькому центрі в Жифі; Мішель має зажити доброї слави серед біохіміків, але зробити це слід щонайшвидше. Водночас Деплешен курируватиме підготовку його дисертації, а відразу після захисту Мішель зможе обійняти належну штатну посаду.

Мішель кинув погляд на маленьку кхмерську статуетку, що стояла в центрі на каміні; зроблена дуже витончено, вона зображала Будду–проповідника. Він одкашлявся, прочищаючи горло; потім сказав, що приймає цю пропозицію.

Надзвичайний прогрес, якого наука досягла за наступне десятиріччя в галузі приладобудування і техніки мічення за допомогою радіоактивних ізотопів, дозволив зібрати значну кількість інформації. Втім, як розмірковував тепер Джерзінські, в тому, що стосується теоретичних питань, про які говорив Деплешен під час їхньої першої зустрічі, то віз і досі там.

Була глибока ніч, коли марсіанські бактерії знову розбудили в ньому жвавий інтерес: він знайшов в Інтернеті більше десятка повідомлень з цього приводу, переважно вони були з американських університетів. Аденін, гуанін, тімін та цитозин були знайдені там у нормальних пропорціях. Частково знічев’я він зайшов на сайт Енн Арбор і знайшов там повідомлення про проблеми старіння. Алісія Марсія–Коельо звертала увагу читачів на втрату кодуючих сегментів ДНК під час повторних реплікацій фіброшарів з тканин гладких м’язів; у цьому теж не було нічого дивного. Він знав цю Алісію; більше того, саме вона десять років тому позбавила його невинності в Балтіморі, де в той час відбувався конгрес генетиків, після вечері, що супроводжувалася добрячою випивкою. Вона була такою п’яною, що навіть не змогла допомогти йому зняти з неї ліфчик. То була стомлююча і навіть важка мить; вона тільки–но розсталася зі своїм чоловіком, про що повідомила йому, поки він боровся з її застібками. Потім усе пішло як слід; він сам здивувався, що зміг устромити свою зброю в піхву дослідниці й навіть еякулювати, не відчуваючи ані найменшого задоволення.

5

6

У ніч з п’ятниці на суботу він погано спав, його мучили тяжкі сни. Він бачив себе в образі молодого кабанчика з пухким і гладеньким тілом. Разом зі своїми братами–свинями його тягла течія у величезний темний тунель, звивистий, зі стінами, вкритими іржею. Потік води, що ніс його, був не дуже сильним, час від часу йому вдавалося дістати ногами дна; потім набігала сильніша хвиля, і його знову відносило течією на кілька метрів униз. Іноді він ледве розрізняв біляве тільце когось зі своїх товаришів, якого нещадно тягло в глибину. Вони боролись у темряві, в тиші, яку порушував лише уривчастий скрегіт, з яким їхні копитця торкалися металевих стін. Його теж затягувало кудись униз, але разом з тим він усе чіткіше чув з глибини тунелю глухий шум механізмів. Поступово до нього дійшло, що потік тягне його до турбін з гігантськими ріжучими лопатами.

Потім його відрубана голова валялася на галявині за кілька метрів вище від жерла тунелю. Його череп був розкраяний навпіл, згори вниз; проте та його частина, що лишилася неушкодженою і лежала серед трави, ще не загубила свідомості. Він розумів, що мурахи поступово пожиратимуть нейрони; тоді він остаточно поринув у непритомність. Його єдине око повернулося до обрію. Трав’яниста рівнина, здавалося, йшла в нескінченну далечінь. Величезні зубчаті колеса крутилися назад під платиновим небом. Мабуть, він спостерігав за кінцем світу; принаймні, той світ, який він знав, добіг свого кінця.

За сніданком він познайомився з бретонцем років сімдесяти, який вів гурток акварелі. Його звали Поль Ле Дантек, він був рідним братом директора Краю і належав до числа перших його засновників. У своїй індіанській куртці, з довгою сивою бородою та тріскелем на перев’язі він дуже нагадував симпатичного доісторичного хіпі. Минувши п’ятдесятирічну межу, старий пень почав жити умиротвореним життям. Він уставав на світанку, ходив поміж пагорбів, спостерігав за птахами. Потім серед людської метушні сідав перед піалою кави з кальвадосом і скручував цигарку. Гурток акварелі починав працювати не раніше десятої години, тож у нього було досить часу, щоб побазікати.

— Як давній завсідник цих місць, — Брюно хихикнув, щоб створити бодай видимість взаєморозуміння, — ти маєш пам’ятати перші роки Краю, сексуальне звільнення, епоху сімдесятих…

— Звільнення мого заду! — буркнув пращур. — Дівки, готові стати підстилками в груповусі, були завжди. І завжди були хлопці, що потрясали своїми членами. Нічого не змінилося. Що було, те і є, хлопче.

— Проте, — наполягав Брюно, — мені казали, що СНІД змінив стан речей…

— Атож, — погодився аквареліст, прокашлявшись, — раніше для чоловіків усе було простіше. Часом усе було відкрите, що роти, що проміж ніг, йди собі навпростець, навіть рекомендуватися не треба. Але це тільки коли влаштовувалася справжня груповуха, до того ж відбувався попередній відбір: зазвичай люди приходили парами. Я безліч разів бачив: дівка відкрита, аж соком сходить, а весь вечір проводить, мастурбуючи наодинці, ніхто не підійде, не всуне їй, так‑то, хлопче.

— Отже, — задумливо зауважив Брюно, — ніякого сексуального комунізму ніколи не було, була лише розширена система спокуси.

— Це так, — підтвердив старий бовдур, — спокуса–бо завжди існувала.

Все це не надихало. Проте настала субота, буде новий заїзд. Брюно вирішив розслабитися, сприйняти речі такими, якими вони є, по–рок–н-рольному, завдяки чому день проходив без неприємностей і навіть, чесно кажучи, без найменших пригод. Близько одинадцятої години він прогулювався повз джакузі. Над лагідним дзюркотінням води підіймалася легка пара, пронизана світлом повновидого місяця. Брюно мовчки підійшов. Басейн був три метри в діаметрі. Біля протилежного краю розважалася парочка; здається, жінка сиділа на чоловікові зверху. «Маю право», — подумав Брюно, розізлившись. Він швидко скинув одежу і заліз у джакузі. За контрастом з прохолодою нічного повітря тепла вода була чарівною. Над басейном крізь переплетені гілки сосен сяяли зірки; він дещо розслабився. Парочка не звернула на нього жодної уваги: дівка все скакала верхи, та ще й почала стогнати. Він не міг розрізнити рис її обличчя. Чоловік теж почав голосно сопіти. Рухи дівчини прискорилися; на мить вона відкинулася назад, місяць освітив її груди; темна маса волосся ховала плечі. Потім вона прихилилася до партнера, обхопивши його руками; він задихав сильніше, протяжно заричав і замовк.

Хвилини дві вони лишалися сплетеними, потім чоловік підвівся і вийшов з басейну. Перш ніж одягтися, він зняв з члена презерватив. Брюно здивувався, побачивши, що жінка не ворушилася. Чоловікові кроки віддалялися, знову запанувала тиша. Вона витягнула ноги у воді. Брюно зробив так само. Його стопа, задівши її кіску, лягла їй на стегно. З легким сплеском вона відштовхнулася від бортика басейну та опинилася поруч. Тепер хмари ховали місяць; жінка була за півметра від нього, але розглядіти обличчя він усе ще не міг. Одну руку вона поклала йому на стегно, іншою оповила плечі. Брюно притулився до неї, вткнувшись обличчям у її груди; бюст у неї був маленький і пружний. Віддавшись її обіймам, він одплив од бортика, відчуваючи, як вона тягне його до центру басейна. Потім вона почала повільно повертатися. М’язи його шиї раптом ослабли, голова стала дуже важкою. Варто було опустити її на кілька сантиметрів нижче, і шум води, який було ледве чути зверху, перетворився на сильний рокіт підводної турбіни. Зірки м’яко крутилися перед його обличчям. Він розслабився в її руках, його член устав, винирнувши з води. Вона лагідно гладила його тіло, пестощі її рук були майже не відчутні, він відчував повне умиротворення. Довге волосся дівчини лоскотало йому живіт, потім язик торкнувся кінчика його члена. Всім тілом він затремтів од щастя. Вона зімкнула губи й повільно, дуже повільно взяла його в рот. Він заплющив очі, трепет екстазу пронизав його. Підводний рокіт був нескінченно затишним. Коли губи жінки досягли основи його члена, він почав відчувати рухи її горла. Хвилі блаженства, що пробігали по його тілу, посилились, і водночас він відчував, як його гойдає підводна течія; він миттю запалився. Стінки його горла м’яко стиснулись, і вся його енергія відразу зосередилась у члені. Він голосно кінчив; ще ніколи в житті він не відчував такої насолоди.

7

8

Брюно прокинувся першим. Високо десь у кронах дерев виспівували пташки. Крістіана уві сні скинула з себе ковдру. В неї були чарівні сідниці, все ще круглі, дуже привабливі. Він пригадав фразу з «Русалоньки», вдома в нього була стара сорокап’ятка «Матроська пісенька» у виконанні ансамблю «Брати Жак». Русалонька витримала всі випробування, відмовилася від свого голосу, від батьківщини, від чарівного русалкового хвоста, і все через кохання до принца, сподіваючись стати справжньою жінкою. Посеред ночі викинута штормом на прибережний пісок, вона п’є магічний еліксир. їй здається, ніби її розрубують надвоє, біль такий нестерпний, що вона непритомніє. Йдуть кілька музичних акордів у зовсім іншому дусі, начебто відкриваючи перед очима нову картину; потім читець виголошує фразу, що так зачепила Брюно: «Коли вона прокинулася, сонечко сяяло, а перед нею стояв чарівний принц».

Він знову пригадав учорашню розмову з Крістіаною і подумав, що, мабуть, зуміє покохати її трохи відвислі, але солодкі губи. Як завжди вранці, що властиво більшості чоловіків, йому запраглося. У блідому світлі ранкової зорі обличчя Крістіани, що потопало в густій масі її чорного сплутаного волосся, здавалося дуже блідим. Вона лише трохи розплющила очі, коли він увійшов у неї. Вона розсунула ноги, хоча, здається, була дещо здивована. Він рухався в ній, але помітив, що з кожною секундою стає все більш кволим. Він відчув глибокий сум, до якого долучилися стурбованість і сором.

— Ти хочеш, щоб я надів презерватив? — спитав він.

— Так, будь ласка. Вони в пакеті, поруч, на туалетному столику.

Він розірвав упаковку; то були дюрекси фірми «Техніка». Цілком природно, що член, опинившись у гумі, зовсім розм’як.

— Мені шкода, — буркнув він, — справді.

— Нічого, — лагідно сказала вона, — йди, лягай.

Безперечно, СНІД був справжнім благодійником для чоловіків цієї генерації. Іноді досить зняти ковпачок, щоб їхній член одразу розслабився.

— Ніколи не зможу пристосуватись до цього…

Здійснивши цю маленьку церемонію, що в принципі захищала їх мужність, вони можуть знову лягти у ліжко, притулитись до тіла дружини і спокійно спати.

Після сніданку вони спустилися з пагорба, пройшлися повз піраміди. На березі ставка нікого не було. Вони розляглися на залитій сонцем галявині; Крістіана стягнула з нього шорти й почала йому догоджати. Вона працювала дуже лагідно, надзвичайно чуттєво. Згодом, коли вони ввійшли до таємного товариства пар вільної поведінки, Брюно був змушений зрозуміти, наскільки це рідкісна риса. Більшість жінок з цього середовища діяли грубо, без жодних нюансів. Вони надто сильно стискали член, трясли ним з тупим завзяттям, мабуть, бажаючи бути схожими на актрис з порнофільмів. Мабуть. На екрані це виглядає досить виразно, але дотикальний результат так собі, якщо не болісний. Крістіана ж, навпаки, вдавалася до методу легких доторків, постійно зволожувала свої пальці, пестила чуттєві зони. Жінка у вільній індійській блузі пройшла повз них і сіла на березі. Брюно глибоко зітхнув і стримав виверження. Крістіана усміхнулася йому; сонце починало припікати. Він зрозумів, що другий тиждень у Краї має бути дуже приємним. Мабуть, вони навіть не розстануться, старітимуть разом. Часто вона даруватиме йому коротку мить фізичного блаженства, вони удвох пройдуть крізь період пригасання пристрастей. Так мине кілька років; потім усе скінчиться, вони постарішають, комедія плотського кохання закінчиться для них.

Поки Крістіана приймала душ, Брюно вивчав інструкцію омолоджуючого крему на основі мікрокапсул, який він напередодні придбав у центрі Леклерка. Тоді, як реклама на упаковці підкреслювала новизну засобу, більш докладний текст інструкції щодо застосування особливо наполягав на трьох пунктах: фільтрації шкідливих складових сонячного світла, виділенні активних зволожувачів протягом цілого дня та нейтралізації вільних радикалів. Його читання було перерване приходом Катрін, екс–феміністки, яка була зациклена на єгипетських картах таро. Вона не приховувала, що повертається із занять гуртка з розвитку особистості «Працюйте граючись». Йдеться про виявлення власних схильностей за допомогою серії символічних ігор; ці ігри дозволяють поступово звільнити «внутрішнього героя», що ховається в кожному з учасників. Під час першого дня занять виявилося, що Катрін трохи чаклунка, але разом з тим трохи левиця; це відкриття, певна річ, мало зорієнтувати її на відповідальну посаду у сфері торгівлі.

— Гм-м-м, — пробурмотів Брюно.

Аж тут вернулася Крістіана. З усієї одежі на ній був лише рушник навколо талії. Катрін осіклась, не зуміла приховати роздратування. Пославшись на початок занять у гуртку «Медитації дзен та аргентинського танго», вона поквапливо пішла геть.

— А я гадала, що ти займаєшся у групі «Тантра та бухгалтерський облік», — кинула їй услід Крістіана.

— Ти її знаєш?

— Авжеж, цю дурепу я знаю вже років двадцять. Вона тут теж із самого початку, фактично з дня заснування Краю.

Вона труснула волоссям, тюрбаном намотала рушник на голову. Вони вийшли разом. Раптом Брюно захотів узяти її за руку. Так він і зробив.

— Я завжди терпіти не могла феміністок, — знову сказала Крістіана, коли вони пройшли півдороги схилом нагору. — Ці шльондри весь час базікають про миття посуду чи розподіл обов’язків, вони просто поведені на митті посуду. Часом вони щось говорять про кухню чи пилососи, але брудний посуд завжди залишається головною темою в їхніх розмовах. За кілька років вони перетворюють чоловіків, що їх оточують, у безсилих невротиків, які весь час буркотять. І тоді — цілком природний і неминучий результат — вони починають відчувати ностальгію за мужністю. Врешті–решт вони посилають до біса своїх приятелів, жадаючи, щоб їх як слід обробив якийсь латиноамериканський мачо. Я завжди дивувалася схильності інтелектуалок до пройдисвітів, брутальних тварюк та бовдурів. Коротше, вони встигають перепихнутися з двома–трьома, іншим, більш апетитним, перепадає більше, потім змушують когось зробити їм дитину й починають готувати домашнє повидло за фірмовими рецептами від «Марі–Клер». Власне, я такий сценарій спостерігала десятки разів.

— Це вже в минулому, — примирливо зауважив Брюно.

Другу половину дня вони провели в басейні. Навпроти, по інший його бік, група дівчат стрибала на місці, відбираючи одна в одної плеєр.

— Гарненькі, правда? — зауважила Крістіана. — Он та блондинка з маленьким бюстом — справжня красуня. — Потім вона розтягнулася на лазневому рушнику. — Подай мені крем.

Крістіана не брала участі в жодному гуртку. Вона відчувала певну відразу до цієї, як вона казала, шизофренічної активності.

— Мабуть, я дещо жорстка, — сказала вона мені, — але я знаю цих дітей шістдесят восьмого, що перейшли поріг сорокаліття, практично я теж належу до їх числа. Вони старіють на самоті, їх піхви майже мертві. Побазікай з ними п’ять хвилин і ти побачиш, що вони не вірять у всі ці балачки про чакри, кристали та світоносні вібрації. Хоча й намагаються у все це повірити, часто їм це вдається на кілька годин, поки йде заняття у групі. Вони відчувають янгольську присутність, внутрішню квітку, що розкривається в їх животі і таке інше; потім заняття закінчується, і вони знову бачать, що самотні, старі й дурні. Вони страждають на нервові зриви, ревуть. Не помічав? Особливо після занять дзен. Правду кажучи, вони не мають вибору, адже в них є ще й проблеми з грошима. Майже всі вони пройшли курс психоаналізу, це повністю спустошило їхні гаманці. Мантра і таро — страшенна маячня, але ж це принаймні дешевше, ніж психоаналітики.

— Авжеж, та й ще стоматологи… — невиразно пробурмотів Брюно. Він поклав голову між її розкинутих стегон, відчуваючи, що так і засне.

Коли настала ніч, вони пішли у джакузі. Він попросив її не збуджувати його. Повернувшись до трейлера, вони почали кохатися. Він потягнувся був за презервативом, але Крістіана зупинила його: «Облиш». Увійшовши в неї, він відчув, що вона щаслива. Одна з найдивовижніших рис плотського кохання — відчуття близькості, яке воно викликає, коли бажання змішується з найменшою взаємною симпатією. З перших же хвилин від «ви» переходиш на «ти», і здається, ніби коханка, яку ти зустрів навіть лише напередодні, має право на такий ступінь відвертості, до якого ти б не дійшов із жодною людською істотою. Так і Брюно тієї ночі розповів Крістіані щось таке, про що він ніколи не розповідав, навіть Мішелю, а вже своєму психіатрові й поготів. Він говорив про своє дитинство, про смерть бабусі й приниження, яких він зазнав у пансіоні для хлопчиків. Він розповів про своє отроцтво, мастурбації в електричках за два кроки од дівчат; а ще про літні місяці у будинку свого батька. Крістіана слухала, погладжуючи його волосся.

Вони провели разом тиждень, а напередодні від’їзду Брюно пообідали в ресторані дарів моря у Сен–Жорж‑де–Дідонн. Повітря було гаряче і нерухоме, полум’я свічок, що освітлювало їхній столик, майже не здригалося. Зверху вони дивилися на широке гирло Жиронди, а вдалечині можна було побачити мис Грав.

— Коли я бачу, як місяць сяє над морем, — сказав Брюно, — я з надзвичайною ясністю усвідомлюю, що нам нема чого, абсолютно нема чого робити у цьому світі.

— Ти справді мусиш їхати?

— Так, я маю провести два тижні з сином. Насправді, мені слід було поїхати ще минулого тижня, більше я не можу затримуватися. Післязавтра його мати відлітає; вона вже все прорахувала, квитки заброньовані.

— Скільки років твоєму синові?

— Дванадцять.

Крістіана задумливо замовкла, зробила ковток мюскаде. На ній була довга сукня, вона зробила макіяж і здавалася молодою дівчиною. Крізь мережива корсажу вгадувалися груди; полум’я свічок іскорками відбивалося в очах.

— Мені здається, що я трохи закохалася, — мовила вона. Брюно чекав, завмерши, не наважуючись поворухнутись. — Я живу в Нуайоні, — вела вона далі, — разом із сином. У нас все було більш–менш добре, доки йому не виповнилося тринадцять. Не знаю, мабуть, йому бракувало батька… Хоча я й не впевнена, чи насправді дітям потрібен батько. Йому ж його син був напевно не потрібен. Спочатку він зрідка брав його з собою, водив у кіно чи в «Макдональдс». Потім це відбувалося все рідше й рідше, а коли він переїхав зі своєю новою подругою на південь, припинилося зовсім. Я виростила його майже сама, певно, мені бракувало авторитету. Ось уже два роки, як він почав пропадати з дому, завів собі поганих знайомих. Це багато кого дивує, але Нуайон — неспокійне місто. Багато чорних та арабів, на останніх виборах Національний фронт здобув сорок відсотків. Я мешкаю в будинку на окраїні, у поштовій скриньці зламані дверцята, нічого не можу залишити в підвалі. Часто мені буває страшно, час від часу можна почути стрілянину. Прийшовши з ліцею, замикаюся в себе, ніколи не виходжу на вулицю вечорами. Син повертається додому пізно, а часто й зовсім не приходить. Я нічого не насмілююсь сказати йому, боюся, щоб він мене не ударив.

— Нуайон далеко від Парижа?

Вона усміхнулася.

— Зовсім ні, це в департаменті Уаза, кілометрів вісімдесят, не більше… — Вона замовкла й знову всміхнулась; її обличчя в цю мить випромінювало лагідність і надію. — Я любила життя, — сказала вона. — Любила життя і від природи була чуттєвою та пристрасною, завжди обожнювала кохатися. Щось пішло не так; я не зовсім розумію, що саме, але щось у моєму житті не заладилось.

Брюно вже склав намет, завантажив багаж в автомобіль; свою останню ніч він провів у трейлері. Вранці спробував увійти в Крістіану, але цього разу спасував, він відчував себе напруженим і розстроєним. «Кінчай просто на мене», — сказала вона. Крістіана розмазала сперму по своєму обличчю та грудях. Коли він уже йшов, вона попросила: «Приїжджай до мене в гості». Він пообіцяв. То було в суботу, першого серпня.

9

Всупереч своїй звичці, Брюно зараз їхав маленькими сільськими дорогами. Трохи не доїжджаючи до Партене, він зупинився. В нього виникла необхідність подумати; авжеж, але про що? Він зупинив машину серед мирного нудного ландшафту, біля каналу з майже нерухомою водою. Прибережні чагарники чи то росли, чи то гнили, важко сказати. Тишу переривало невиразне дзижчання, воно лунало з повітря, мабуть, тут чимало комах. Він ліг на схил, що заріс травою, і почав спостерігати за слабким, ледве вловимим рухом води: вона повільно текла на південь. Жаб не було помітно — жодної.

У жовтні 1975–го, перед самим вступом на факультет, коли Брюно облаштувався в маленькому помешканні, що його зняв для нього батько, в нього було таке враження, ніби він починає нове життя. Але дуже швидко йому довелося розчаруватися. Певна річ, дівчата на філологічному факультеті в Сензьє були, навіть дуже багато дівчат, проте всі вони виглядали страшенно заклопотаними своїми справами або принаймні не висловлювали ніякого бажання зав’язати з ним стосунки. Щоб налагодити контакти, він відвідував усі додаткові заняття, всі практикуми та семінари і дуже швидко став таким чином гарним студентом. Він бачив дівчат у кафетерії, чув їхнє базікання: вони приходили, потім ішли, зустрічалися з приятелями, запрошували одна одну на вечірки. Брюно почав багато їсти. Незабаром він встановив для себе продовольчий маршрут — униз бульваром Сен–Мішель. Спочатку він купував хот–дог у лавці на перехресті з вулицею Гей–Люссака; потім трохи далі з’їдав піцу або ж, рідше, сандвіч по–грецьки. У «Макдональдсі», що на перехресті з бульваром Сен–Жермен, поглинав кілька чізбургерів, запиваючи їх кока–колою та молочно–банановим коктейлем; потім, спотикаючись, шкандибав вулицею Ла–Арп, щоб завершити бенкет у туніських кондитерських. Йдучи додому, він зупинявся перед кінотеатром «Латен», який пропонував два порнофільми за один сеанс. Часто–густо він з півгодини тупцявся перед входом, вдаючи, ніби вивчає схему автобусних маршрутів, сподіваючись — завжди марно — побачити, як туди входить якась парочка чи самотня жінка. Але найчастіше він не знаходив собі компаньйонів. Опинившись у залі, він одразу почувався краще, білетерка була бездоганна у своїй скромній стриманості. Чоловіки сідали подалі один від одного, між ними завжди зберігалася відстань у кілька вільних місць. Він спокійно мастурбував, дивлячись «Похітливих медсестер», «Тих, що мандрують автостопом, не носять трусиків», «Професіоналку з розсунутими ногами», «Відсмокталок» та ще безліч подібних фільмів. Єдина річ, що його бентежила, — момент, коли слід було вийти з кінотеатру прямісінько на бульвар Сен–Мішель, де він міг запросто зустрітися з кимось зі своїх однокурсниць. Звичайно він чекав, поки якийсь тип не підведеться зі свого місця, а потім невідступно йшов за ним: піти на порнофільм з приятелем здавалося йому менш ганебним. Додому він повертався близько опівночі, перед сном читав Руссо чи Шатобріана.

Раз чи двічі на тиждень Брюно приймав рішення радикально змінити життя. Ось як це відбувалося. Спочатку він роздягався — зовсім, догола — і ставав перед дзеркалом: слід було дійти до порога самознищення, досконально роздивитись усю мерзенність свого роздутого пуза, відвислих щік, уже в’ялих сідниць. Потім він вимикав світло. Стуляв ноги, схрещував руки на грудях, трохи нахиляв голову, щоб досягти кращого самозаглиблення. Тут він робив глибокий повільний вдих, надуваючи свій огидний живіт; теж дуже повільний, і при цьому подумки рахував. Усі цифри були дуже важливими, він не повинен був ані на мить послабити свою зосередженість; але найважливішими були чотири, вісім і, звичайно, шістнадцять, остання цифра. Коли, видихнувши щосили, він випрямиться, вигукнувши фінальне «шістнадцять!», він стане цілком іншою людиною, врешті–решт готовим жити, кинутися в круговерть буття. Він більше не знатиме ані страху, ані сорому; почне нормально харчуватися й нормально поводитися з дівчатами. «Сьогодні перший день твого нового життя».

Цей маленький церемоніал нічого не міг зробити з його боязкістю, але іноді він міг трохи впливати на його булімію; часом минало пару днів, перш ніж він знову впадав в обжерливість. Невдачу він пояснював браком зібраності, потім, дуже швидко, знову починав вірити в успіх. Він був ще молодим.

Одного вечора, виходячи з кондитерської «Ласощі Південного Тунісу», він зіткнувся з Анік. Він не бачив її з часу їх останньої короткої зустрічі влітку 1974–го. Вона ще більше споганіла, тепер вона була майже гладкою. Квадратні окуляри в чорній оправі з товстим склом зменшували її й без того маленькі карі очі, підкреслюючи нездорову білість шкіри. Вони разом пили каву, до того ж обоє відчували досить помітне збентеження. Вона теж була студенткою, вивчала в Сорбонні літературу; її кімната з вікнами на бульвар Сен–Мішель розташовувалася зовсім поруч. Коли вони прощались, вона залишила йому номер свого телефону.

У наступні тижні він кілька разів заходив до неї. Вона відмовлялась роздягатися, власна зовнішність надто принижувала її; втім, першого вечора вона запропонувала Брюно мінет. Про свої фізичні вади вона не говорила, пославшись на те, що не прийняла пілюлі. «Правда, мені це подобається, я хочу, повір…» Вона нікуди не ходила, сидячи вечорами вдома. Готувала собі настойки, намагалась дотримуватися дієти; але нічого не допомагало. Брюно кілька разів пробував стягти з неї штани; вона згорталася в клубок і, нічого не кажучи, несамовито відштовхувала його. Врешті–решт він поступався, дістаючи свій член. Вона відсмоктувала його квапливо, аж надто сильно; він кінчав їй у рот. Коли–не–коли вони розмовляли про навчання, але недовго; зазвичай він дуже швидко йшов додому. Чесно кажучи, вона була настільки потворна, що він не міг уявити себе поруч з нею на вулиці, в ресторані, в черзі до кінотеатру. Він до нудоти об’їдався в кондитерській, потім піднімався до неї, давав себе відсмоктати і йшов геть. Так, мабуть, воно й краще.

У вечір смерті Анік на вулиці було дуже тепло. Був ще тільки кінець березня, але вечір був по–справжньому весняний. У своїй звичній кондитерській Брюно купив довгий рогалик з мигдалем, потім спустився до набережної Сени. Звук гучномовця з річного трамвайчика розносився у повітрі, відбиваючись луною від стін Нотр–Дама. Він доїв липкий, обмазаний медом рогалик, потім вкотре відчув гостру огиду до самого себе. А, мабуть, гарна ідея, подумав він, випробувати свій метод тут, у самому серці Парижа, в центрі світу, серед людей. Він заплющив очі, стулив каблуки, схрестив на грудях руки. Зосередившись, він почав повільно, рішуче рахувати. Вимовивши заповітне «шістнадцять!», він енергійно випрямився. Річний трамвайчик зник, набережна була безлюдна. Повітря все ще залишалось доволі теплим.

Перед будинком Анік тіснився невеличкий натовп, двоє поліцейських стримували його. Він підійшов. Знівечене тіло дівчини лежало на землі, дивно скорчившись. Її роздроблені руки, наче щупальця, охоплювали голову, калюжа крові оточувала те, що лишилося від її обличчя; мабуть, перед падінням вона останнім рефлекторним жестом самозахисту піднесла руки до обличчя. «Стрибнула з восьмого поверху. Миттєва смерть», — з дивним задоволенням пояснила жінка, що стояла поруч.

Під’їхала машина невідкладної допомоги, з неї вийшли двоє чоловіків з носилками. В ту мить, коли вони підіймали її, він побачив розколотий череп і відвів очі. Невідкладна допомога помчала під завивання сирени. Так закінчилося перше кохання Брюно.

Літо 1976–го було, мабуть, найжорсткішим періодом в його житті; йому тільки–но виповнилося двадцять років. Стояла нестерпна спека, навіть ночі не приносили з собою ніякої свіжості; з цієї точки зору, літо 76–го має залишитись у пам’яті нащадків. Дівчата ходили в коротких прозорих сукнях, від поту тканина липла до тіла. Він вештався цілими днями в нестямі від бажання. Уставав з ліжка ночами, пішки обходив Париж, зупиняючись біля терас кафе, підстерігаючи дівчат біля входу на дискотеки. Танцювати він не умів. Збудження не стихало ні на мить. Йому здавалося, що між ніг у нього шматок м’яса, який стікає вологою і гниє, а хробаки пожирають його. Кілька разів він пробував завести з дівчатами розмову просто на вулиці, але у відповідь чув лише принизливі глузування. Ночами він дивився на себе у дзеркало. Його спітніле, прилипле до голови волосся з лоба починало рідіти; під сорочкою проступали складки живота. Він почав відвідувати секс–шопи та піп–шоу, але не домігся нічого, крім загострення своїх мук. Тоді він уперше скористався послугами повії.

У західному суспільстві в 1974 — 1975 роках відбувся невловимий і рішучий поворот. Він усе ще лежав на трав’янистому схилі над каналом; згорнута й засунута під голову полотняна куртка заміняла йому подушку. Він вирвав пучок трави, відчув її вологу шорсткість. У ті самі роки, коли він марно намагався пристосуватися до життя, західні суспільства ступили на якийсь темний шлях. Того літа сімдесят шостого вже було зрозуміло, що все це погано скінчиться. Фізичне насильство, найбільш виражений прояв індивідуалізму, знову мало з’явитися на Заході, слідом за хтивістю.

10

11

Після візиту Брюно Мішель цілих два тижні провалявся у ліжку. Справді, думав він, як суспільство може існувати без релігії? Це ж дуже важко, навіть якщо йдеться про окремого індивідуума. Кілька днів поспіль він розглядав батарею, розташовану ліворуч од ліжка. Під час опалювального сезону її відсіки заповнює гаряча вода, це корисний, хитрий винахід; але все ж таки, скільки часу західне суспільство може обходитися без будь–якої релігії? У дитинстві він полюбляв поливати рослини на городі. В нього збереглася маленька прямокутна чорно–біла фотокартка, на якій він з лійкою в руках під наглядом бабусі; мабуть, йому було тоді років шість. Згодом він полюбив щось купувати. На здачу від хліба йому дозволяли купити трохи карамельок. Потім він йшов на ферму по молоко; на витягнутій руці він ніс, похитуючи, алюмінієвий солдатський казанок з ще теплим молоком, і йому було моторошно, коли він повертався вже вночі вибоїстою дорогою, уздовж якої росли колючі чагарники. Тепер будь–яке відвідування супермаркету було для нього справжньою мукою. Але асортимент змінювався, раз у раз виникали нові типи заморожених продуктів для холостяків. Нещодавно у м’ясному відділі супермаркету вперше у житті він побачив біфштекс із страуса.

Щоб забезпечити відтворення, дві нитки ДНК розходяться, і до кожної приєднуються додаткові нуклеотиди. Цей момент поділу дуже небезпечний, бо саме тут можуть втрутитися неконтрольовані, переважно згубні, мутації. Голодування стимулює інтелект — це факт, і наприкінці першого тижня Мішель інтуїтивно здогадався, що бездоганне відтворення неможливе, доки молекула ДНК має форму спіралі. Для отримання бездоганної реплікації незліченної кількості генерацій клітин, мабуть, слід було надати генетичній інформації більш компактної форми, на кшталт, наприклад, торту чи стрічки Мебіуса.

У дитинстві він не міг змиритися з природною руйнацією речей, їх поламками, зношуванням. Так, багато років він зберігав, безліч разів лагодив, обмотував скотчем розколену надвоє маленьку лінійку з білої пластмаси. Після додаткових потовщень лінійка втратила свою прямизну, було вже неможливо провести пряму лінію, вона вже не могла слугувати лінійкою. І все ж таки він її зберігав. Вона знову ламалася, він її знову лагодив, товстіше намотував скотч і вперто клав у ранець.

Однією з властивостей генія Джерзінські, як багато років по тому напише Фредерік Хюбчеяк, було те, що він зміг просунутися далі за своє перше осяяння, згідно з яким відтворення статевим шляхом несе в собі джерело шкідливих мутацій. Протягом тисячоліть, підкреслює Хюбчеяк, усі культури людства несли на собі більш–менш чіткий відбиток інтуїтивного усвідомлення нероздільного зв’язку між сексом та смертю; для винахідника, що тільки–но беззаперечними доказами в галузі молекулярної біології підтвердив цей зв’язок, було б цілком природно зупинитися на цьому і вважати, що його мета досягнута. Проте Джерзінські відчував, що має вийти за межі проблеми відтворення статевим шляхом, щоб розглянути разом усі топологічні умови клітинного поділу.

З першого ж року свого навчання в початковій школі у Шарні Мішель був вражений жорстокістю хлопчиків. Щоправда, то були селянські діти, тобто маленькі звірі, що недалеко відійшли од дикої природи. Але воістину можна було тільки дивом дивуватися тому, з якою природною, інстинктивною радістю вони протикали жабенят голками від циркулів або пір’ям від ручок; фіолетові чорнила затікали під шкіру нещасного створіння, яке повільно вмирало від ядухи. Вони збирались у коло і з палаючими очами спостерігали за цією агонією. Інша їх улюблена забава була відрізати ножицями ріжки равликів. Ріжки у равликів — їх єдиний чуттєвий орган; на кінці в них маленькі очі. Позбавлений своїх ріжок, равлик стає лише кволим страждаючим шматочком плоті, що не в змозі орієнтуватися. Мішель швидко усвідомив, що в його інтересах встановити дистанцію між собою та цими малими звірами; навпаки, в нього не було достатньо підстав, щоб побоюватися дівчат, більш лагідних створінь. Згодом цю першу здогадку про закони цього світу підкріпила передача «Життя тварин», яка йшла щоп’ятниці ввечері. Серед усієї мерзенної підлості, постійної різанини, що є природним проявом живої природи, єдиним проблиском відданості та самопожертвування була материнська любов або щось таке, що від інстинкту захисту непомітно приводить до того ж материнського почуття. Так, самка кальмара, малюсіньке лагідне двадцяти сантиметрове створіння, не вагаючись нападає на плавця, якщо він наблизиться до відкладених нею яєчок.

Тридцять років по тому він знову прийде до того ж висновку: жінки, безперечно, кращі за чоловіків. Вони лагідніші, більше схильні до кохання, співчуття, ніжності; менше виявляють насильство, егоїзм, самоствердження і жорстокість. До того ж вони розсудливіші, розумніші та працьовитіші.

По суті, думав Мішель, спостерігаючи за тим, як сонце, просвічуючи крізь фіранки, повільно пливе до заходу, для чого потрібні чоловіки? Мабуть, що за стародавніх часів, коли було багато ведмедів, мужність могла відігравати особливу та незамінну роль; але ось уже впродовж кількох сторіч потреба в чоловіках майже повністю відпала. Вряди–годи вони, вбиваючи нудьгу, перекидаються партійкою в теніс, що є найменшим лихом; але буває таке, що вони вважають за корисне рухати історію вперед, тобто головним чином розпалюють революції та війни. Окрім безглуздих страждань, що вони їх несуть, війни та революції руйнують те краще, що було у минулому, щоразу вимагаючи собі чистого аркуша, щоб будувати все знову. Поза рівномірним поступом розвитку еволюція людства набирає хаотичного, руйнівного, невпорядкованого та буйного характеру. У всьому цьому винні виключно чоловіки з їх любов’ю до ігор та ризику, непомірним марнославством, безвідповідальністю, природженим потягом до насильства. Світ, який би населяли самі жінки, у будь–якому разі був би набагато кращим; його еволюція відбувалася б повільніше, але безперервно, без різких відкотів назад і згубних зривів, він упевнено просувався б до загального щастя.

15 серпня вранці він устав, вийшов з помешкання, сподіваючись у душі, що на вулицях у цей час небагато народу; майже так воно й було. Він зробив кілька нотаток, до яких він повернеться років за десять, коли прийде час готувати свою найважливішу працю «Пролегомени до бездоганної реплікації».

Тим часом Брюно привіз сина до своєї колишньої дружини. Він відчував себе вимученим і пригніченим. Анна поверталася з експедиції агенції «Нувель фронтьєр» чи то на острів Пасхи, чи то в Бенін, він достеменно не пам’ятає; мабуть, вона знайшла собі подруг, обмінялась адресами — вони ще зустрінуться два–три рази, доки не набридне; але з чоловіками вона не зустрічалась — у Брюно виникло таке враження, ніби вона цілком відмовилась од усього, що було пов’язане з чоловіками. Анна відвела його вбік на кілька хвилин, вона хотіла знати, «як усе пройшло». Він відповів: «Добре», вдавшись до того спокійного впевненого тону, який подобається жінкам; проте з іронією додав: «А втім, Віктор багато дивився телевізор». Без цигарки він швидко став почуватися ніяково: відколи Анна кинула палити, вона не виносила, щоб хтось курив у її присутності. Гніздечко було умебльоване зі смаком. Він знав, що коли треба буде йти, він відчує глибокий жаль, знову замислиться, що слід зробити, щоб змінити хід речей, швидко поцілує Віктора, потім піде геть. От і все: так закінчиться його відпустка, яку він провів із сином.

Фактично ці два тижні були справжньою мукою. Розтягнувшись на своєму матраці, поставивши пляшку бурбону на відстані витягнутої руки, Брюно чув звуки, які його син видавав у сусідній кімнаті: як той, попісявши, спускає воду, як клацає пульт дистанційного керування. Сам того не усвідомлюючи, він, так само, як і його зведений брат, одночасно — і також годинами — тупо дивився на труби парового опалення. Віктор лежав у вітальні на ліжку–канапі; він дивився телевізор по п’ятнадцять годин на добу. Вранці, коли Брюно прокидався, вже був уключений канал «М6», по якому йшли мультики. Щоб потужний звук нікому не заважав, Віктор надягав навушники. Він не був грубіяном, не намагався завдавати прикрощів; але їм з батьком було нічого сказати одне одному. Двічі на день Брюно розігрівав готові страви; вони їли, сидячи один проти одного, майже в цілковитій тиші.

Як вони дійшли до цього? Вікторові лише кілька місяців тому виповнилося тринадцять. Лише якихось кілька років тому він малював і показував свої малюнки батькові. Він перемальовував персонажів коміксів Марвела: там були Фаталіс, Фантастікус, Фараон майбутнього, він зображував їх у неймовірних ситуаціях. Час від часу вони гралися в «Тисячу віх» або йшли недільного ранку до Лувру. До дня народження Брюно Віктор — йому тоді було десять — величезними різнокольоровими літерами вивів на лініяному аркуші: ТАТО Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ. Тепер з цим покінчено. І Брюно знав, що дедалі буде гірше: від взаємної привітності вони перейдуть до ненависті. Що згодом за два роки син почне пробувати гуляти з дівчатами його віку; Брюно й сам жадатиме цих п’ятнадцятирічних дівчат. Наближався час суперництва, стану, властивого чоловікам. Вони були наче звірі, що б’ються в одній клітці на ім’я час.

Повертаючись додому, Брюно купив у арабського бакалійника дві пляшки анісового лікеру; потім, перед тим як надудлитися до чортиків, подзвонив братові, щоб домовитися про зустріч на завтра. Коли він прийшов до Мішеля, той після свого голодного періоду переживав раптовий напад дикого апетиту, пожираючи шматок за шматком італійську ковбасу, великими склянками запиваючи її вином. «Накладай собі, пригощайся», — незрозуміло буркнув він. Брюно здавалося, що той його майже не чує. То було схоже на розмову з психіатром або навіть зі стіною. Одначе він розповідав далі:

— Кілька років поспіль мій син тягнувся до мене, він хотів моєї любові; я був у депресії, незадоволений життям, я відштовхував його, очікуючи на кращі часи. Тоді я не розумів, як швидко минуть ці роки. Дитина від семи до дванадцяти — чудове створіння, миле, розумне, відкрите. Вона живе у повній гармонії з розумом і живе з радістю. Вона сповнена любові, і її задовольняє та любов, яку інші готові дати їй. Потім усе псується. Усе змінюється на гірше, і виправити це неможливо.

Мішель з’їв два останніх шматки ковбаси, знову налив собі склянку вина. Його руки трусилися. Брюно вів далі:

— Важко собі уявити більш дурну, агресивну, нестерпну та злісну істоту, ніж підліток, насамперед якщо його оточують хлопці його віку. Підліток — це монстр, помножений на бовдура, його конформізм майже неймовірний; підліток являє собою продукт раптової та шкідливої (до того ж непередбачуваної, якщо виходити з характеру дитини) кристалізації всього найгіршого, що є в людині. І як після цього сумніватися, що сексуальність є абсолютним лихом? Як люди терплять необхідність жити під одним дахом з підлітком? Моя теза полягає в тому, що це їм вдається лише тому, що їх власне життя зовсім порожнє; втім, моє життя теж порожнє, але мені це не вдається. Хай там як, але всі брешуть, до того ж доходять у своїй брехні до гротеску. Вони розлучаються, але залишаються добрими друзями. Беруть сина до себе кожного другого вихідного — це ж огидно. Повна і цілковита гидота. Насправді чоловіки ніколи не цікавляться своїми дітьми, ніколи не відчувають до них любові, чоловіки взагалі нездатні відчувати любов, це почуття їм дуже далеке. Що вони добре знають, так це хтивість, статевий потяг, що доходить до грубого тваринного почуття і суперництва між самцями; потім, набагато пізніше, вже перебуваючи у шлюбі, вони коли–не–коли можуть відчути певну вдячність до своєї дружини — за те, що вона подарувала їм дітей, вправно веде домашнє господарство, виявила себе гарною кухаркою та гарною коханкою; тоді чоловік отримує насолоду, перебуваючи з нею в одному ліжку. Мабуть, не цього прагнуть жінки, мабуть, це якесь непорозуміння, але ж це знов‑таки почуття, що може бути сильним; і навіть, коли чоловіки зазнають збудження, втім, нетривалого, поплескуючи час од часу якийсь маленький зад, вони вже практично не можуть жити без своєї дружини, і якщо, на жаль, її раптом не стане, вони починають пити і швидко помирають, зазвичай упродовж кількох місяців. Що ж до дітей, то раніше вони були потрібні, щоб стати спадкоємцями багатства, суспільних та родинних традицій. Певна річ, це стосувалося передусім родовитих сімейств, але те ж саме можна сказати про комерсантів, селян, ремісників — тобто фактично про всі верстви населення. Сьогодні ж усе це вже не суттєво: я живу на зарплатню, в мене немає багатства, я нічого не можу залишити синові у спадок. У мене немає й ремесла, якому я міг би навчити його, я навіть не знаю, чим у майбутньому він зможе зайнятися; правила, за якими я жив, не являють для нього якоїсь цінності, він житиме в іншому світі. Прийняти ідеологію нескінченних змін означає визнати, що життя людини строго обмежується її індивідуальним буттям, а минулі й майбутні покоління нічого для неї вже не означають. Ось так тепер ми й живемо. Чоловікові не треба сьогодні заводити дитину. Для жінок все інакше, адже вони й далі мають потребу в істоті, яку можна любити, це непотрібно і ніколи не було потрібно чоловікам. Було б невірним вважати, що чоловіки схильні няньчитися з дітьми, гратися з ними, пестити їх. Можна скільки завгодно стверджувати зворотне, але це все одно залишиться брехнею. Тільки–но людина розлучається, пориває родинні зв’язки, будь- які стосунки з дітьми одразу втрачають сенс. Дитина — це підступна пастка; це — ворог, якого ти маєш утримувати і який переживе тебе.

Мішель підвівся, пішов на кухню, щоб налити собі склянку води. Перед його очима пливли різнобарвні кола, його нудило.

Перш за все він мав упоратися з тремтінням рук. Брюно мав рацію, батьківська любов — брехня, фікція. Брехня корисна, подумав він, якщо вона дозволяє перетворити реальність; але якщо це перетворення не вдалося, тоді лишаються лише брехня, гіркота і сором.

Він повернувся до кімнати. Брюно скрючився в кріслі: навіть якби він був мертвий, він би не зміг сидіти й далі нерухомо. Вежі будівель поринали у ніч; після ще одного пекельного дня температура ставала більш терпимою. Раптом Мішель помітив порожню клітку, в якій кілька років прожила його канарка; слід її викинути, заводити нового птаха він не збирався. Мимохідь він згадав сусідку з будинку навпроти, редакторку «Двадцяти років»; він не бачив її кілька місяців, мабуть, вона переїхала. Він спробував зосередитися на своїх руках, відзначив, що тремтіння трохи вгамувалося. Брюно, як і раніше, не ворушився; мовчання тривало ще кілька хвилин.

12

— Я зустрів Анну у 1981–му, — зітхнувши, провадив далі Брюно. — Вона не була такою вже вродливою, але мені набридла самотня мастурбація. До того ж у неї були великі груди. Мені завжди подобалися великі груди… — Він знову протяжливо зітхнув. — Моя протестантська грудаста буржуа… — на превеликий подив Мішеля, його очі наповнилися сльозами. — Потім її груди відвисли, і наш шлюб теж дав тріщину. Я похерив її життя, пустив на вітер. Ось що я ніколи не зможу забути: я похерив життя цієї жінки. В тебе ще лишилося трохи вина?

Мішель пішов на кухню за пляшкою. Все це було дещо занадто, він знав, що Брюно відвідував психіатра, а потім кинув це. Адже фактично людина завжди шукає способу полегшити свої страждання. Мука сповіді здається менш тяжкою, от людина і сповідається; а потім замовкає, здається, залишається на самоті. Якщо Брюно знову відчув потребу повернутися до своєї життєвої катастрофи, це означає, що, мабуть, у нього з’явилася надія, можливість нової спроби; мабуть, це гарний знак.

Не те щоб вона була потворною, — вів далі Брюно, — але її обличчя було так собі, без витонченості. В неї ніколи не було тієї витонченості, того сіяння, що подекуди можна побачити в обличчях молоденьких дівчат. Зі своїми товстуватими ногами вона навіть подумати не могла, щоб надягти міні–спідницю; але я навчив її носити дуже короткі блузки та ходити без ліфчика; це дуже збуджує, коли під блузкою чітко вимальовуються великі груди. Спочатку її це дещо бентежило, але врешті–решт вона погодилася; вона не розумілася на еротиці, білизні, в неї не було досвіду. А втім, що я тобі все це торочу, ти ж, здається, знав її?

— Я був на твоєму весіллі….

Авжеж, і справді, — розгублено, на межі з отупінням погодився Брюно. — Пам’ятаю, тоді я дуже здивувався, що ти приїхав. Мені здавалося, ти не бажаєш більше спілкуватися зі мною.

— Я й не бажав спілкуватися з тобою.

У цю мить Мішель знову замислився, розмірковуючи, що насправді могло спонукати його приїхати на цю нудну церемонію. Він згадав храм у Неї, залу з майже голими стінами, гнітюче сувору, більш ніж наполовину заповнену натовпом багатіїв, які дотримувалися зовнішньої скромності: батько нареченої займався фінансами.

— Тоді вони були лівими, — сказав Брюно (втім, тоді всі були лівими!). — Для них було цілком нормально, що я жив разом з їхньою донькою ще до шлюбу: ми одружилися, бо вона завагітніла, — зрештою, це звична справа.

Мішель згадав проповідь пастора, його голос лунко відбивався в холодній порожнечі зали: він розповідав про Христа як про реальну людину і справжнього Бога, про новий союз, який він уклав у Вічності зі своїм народом… Втім, було дуже важко зрозуміти, про що саме йшлося на цій проповіді. Після сорока п’яти хвилин такої проповіді Мішель впав у стан, близький до сну, але раптом прокинувся, почувши наступне формулювання: «Хай благословить вас Господь Бог Ізраїлю, Він, що пожалів двох самотніх дітей». Спочатку йому було важко прийти до тями, тоді він подумав: «Невже тут усі євреї?» Йому знадобилася ціла хвилина міркувань, щоб усвідомити, що фактично йдеться про того ж самого Бога. Спритно зв’язавши одне з іншим, пастор продовжував з усе зростаючою переконливістю: «Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе. Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву, бо ми — члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його! “Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, — і будуть обоє вони одним тілом”. Ця таємниця велика, — а я говорю про Христа та про Церкву!». Оце так, у самісіньке яблучко: «стануть обидва плоттю єдиною». Поміркувавши якийсь час над цією перспективою, Мішель глянув на Анну: спокійна, зосереджена, вона, здавалося, затамувала подих; від цього вона стала майже вродливою. Мабуть, надихнувшись цитатою із Святого Павла, пастор продовжував з усе зростаючим запалом: «Господи, поглянь милостиво на служницю Твою: готуючись з’єднатися зі своїм чоловіком, вона благає захистити її. Допоможи їй завжди бути у Христі дружиною вірною та цнотливою, і нехай наслідує вона приклад святих дружин: нехай буде вона мила для свого чоловіка, як Рахіль, розумна, як Ребека, та вірна, як Сара. Нехай залишиться вона вірною своїй вірі та заповідям Господа, єдина зі своїм чоловіком, нехай уникне вона всіх поганих зв’язків, нехай заслужить повагу своєю скромністю та пошану — своєю чистотою, нехай напоумить її Бог. Нехай вона буде плодовита, нехай вони обидва побачать дітей своїх, і дітей своїх дітей, до третього та четвертого коліна. Нехай доживуть вони до щасливої старості і поміж обраних пізнають спокій у царстві Господа. В ім’я Бога нашого Ісуса Христа, амінь». Мішель, розштовхуючи натовп, пішов до вівтаря, накликаючи на себе з усіх боків стурбовані погляди. Він був за три ряди од вівтаря, коли молодята обмінялись обручками. Пастор узяв їх за руки, схилив голову з виразом вражаючої зосередженості; абсолютна тиша запанувала у стінах храму. Потім він підвів голову і гучним голосом, пристрасним та водночас безнадійним, з неймовірною виразністю вигукнув: «Нехай не розірве людина того, що з’єднав Господь!»

Трохи згодом Мішель підійшов до пастора, який збирав церковне начиння. «Мене дуже зацікавило те, про що ви щойно говорили…» Служитель Господа привітно посміхнувся. Тоді Мішель розповів про досліди Асе та парадокси взаємодій елементарних частинок: коли дві частинки з’єднуються, вони утворюють єдине ціле, «мені здається, що це те ж саме, що і ваш сюжет про єдину плоть». Посмішка пастора трохи перекосилася. «Я хочу сказати, — жваво вів далі Мішель, — в онтологічному плані в гільбертовий простір можна вивести новий вектор єдиного стану. Розумієте, про що я кажу?» — «Авжеж, авжеж, звичайно, — пробурмотів служитель Божий озираючись. — Пробачте, — різко кинув він і обернувся до батька нареченої. Вони довго тиснули один одному руки, обіймалися. «Дуже гарне богослужіння, просто чудове», — з почуттям вимовив фінансист.

— Ти не залишився на святкову вечерю, — нагадав Брюно. — Мені там було трохи ніяково, я ж нікого не знав, а втім, то було моє весілля. Мій батько дуже запізнився, але все ж таки він приїхав: він був погано поголений, краватка з’їхала набік, він виглядав точнісінько, як старий розпусник. Я певен, що батьки Анни хотіли б іншого зятя, але що вдієш, до того ж вони ліві буржуа–протестанти, попри все це, вони з певною повагою ставилися до освічених людей. До того ж я — агреже[22], а вона мала право викладати лише в середній школі. Та найжахливішим було те, що її сестра була дуже чарівною. Вона була дуже схожою на старшу, і груди в неї теж були, що треба, але обличчя — зовсім інше, дуже миле. Одразу й не збагнеш, у чому різниця. Скоріше за все, річ у домірності рис, у деталях. Важко сказати…

Він ще раз зітхнув, налив у свою склянку.

— Своє перше місце я здобув у вісімдесят четвертому, в ліцеї Карно, у Діжоні, то був початок навчального року. Анна була на сьомому місяці. Ми обидва викладачі, культурне подружжя, всі умови для нормального життя. Ми найняли помешкання на вулиці Ваннері, за два кроки од ліцею. «Наші ціни не можна порівнювати з паризькими, — сказала дівчина з агенції. — Життя в нас теж далеко не паризьке, але ви побачите, як тут весело влітку, багато туристів, а під час фестивалю барокової музики багато молоді». Барокова музика?..

Я одразу зрозумів, що проклятий. Що життя «далеко не паризьке», на це мені було начхати, у Парижі я був постійно нещасливий. Просто я жадав усіх жінок, окрім власної дружини. У Діжоні, як у будь–якому провінційному місті, багато чарівних дівчат, це ще важче, ніж у Парижі. В той час мода дедалі ставала все сексуальнішою. Це було нестерпно, всі дівчата зі своїми личками, коротенькими спідничками, смішками. Я бачив їх щодня на заняттях, бачив опівдні в «Пенальті» — барі, що поруч з ліцеєм. Вони базікали з хлопцями, а я йшов обідати зі своєю дружиною. По суботах я знову бачив їх: після обіду на торгових вуличках — вони купували шмотки і платівки. Я був з Анною, вона розглядала дитячий одяг, її вагітність тривала добре, і вона була неймовірно щаслива. Багато спала, їла все, що заманеться; ми більше не кохались, але, здається, вона цього навіть не усвідомлювала. Під час занять з підготовки до пологів вона подружилася з іншими вагітними, виглядала товариською та симпатичною, з нею було легко. Коли я дізнався, що очікується хлопчик, я був жорстоко вражений. Все одразу складалося дуже погано. Мабуть, така вже була моя доля — переживати найгірше. Я мав би радіти, мені було всього двадцять вісім, а я відчував себе мерцем.

Віктор народився в грудні; я пам’ятаю його хрещення у церкві Сен–Мішель, то було дуже хвилююче. «Хрещені стають живим камінням для побудови духовної будівлі, задля святого служіння Господові», — мовив священик. Віктор лежав у сорочечці з білих мережив, весь червоний, зморщений. Це було колективне хрещення, як у перших християнських церквах; там було з десяток родин. «Хрещення приводить людей у Церкву, — провадив священик, — усі ми члени тіла Христового». Анна тримала хлопчика на руках, він важив чотири кіло. Був дуже спокійним, не кричав. «Чи відтепер, — питав священик, — ми не стали так само близькі одне до одного?» Батьки почали переглядатися, здається, з деяким сумнівом. Після цього священик тричі полив голову сина святою водою; потім помазав її єлеєм. Ця ароматна олія, освячена єпископом, символізує дар Святого Духа, пояснив священик. Після цього він звернувся безпосередньо до малюка. «Вікторе, — мовив святий отець, — тепер ти став християнином. Через це помазання Духа Святого ти прилучився до Христа. Відтепер ти розділяєш його пророчу, священицьку, царствену місію». Усе це мене так вразило, що я навіть записався до групи «Віра та Життя», яка збиралася щосереди. Ці збори відвідувала одна молода кореянка, дуже вродлива, мені одразу захотілося трахнути її. Це було нелегко, вона знала, що я одружений. Одного разу, в суботу, Анна запросила всю групу до нас, кореянка сиділа на канапі, на ній була коротка спідниця, і весь вечір я витріщався на її ноги, проте ніхто нічого не помітив.

У лютому Анна разом з Віктором поїхала на канікули до своїх батьків; я залишився в Діжоні сам. І зробив чергову спробу стати справжнім католиком; лежав на своєму матраці «Епеда» і, потягуючи анісовий лікер, читав «Містерію про святих праведників». Який він чудовий, цей Пегі[23], просто блискучий, але під кінець навіть він увів мене в цілковиту депресію. Всі ці балачки про історію гріха, відпущення гріхів, Бог, що радіє покаянню грішника більше, ніж тисячі праведників… хотів би я бути грішником, але в мене не виходило. Мені здавалося, що в мене вкрали молодість. Усе, чого я бажав, так це давати молоденьким шльондрам з їх пухкими губками посмоктати мій член. На дискотеках було багато губатих шльондр, кілька разів за час відсутності Анни я заходив у «Slow Rock» і в «Пекло»; але вони йшли з іншими, а не зі мною, смоктали не мій, а чужі члени; і чорт забирай, я не міг більше цього терпіти. Саме тоді настав період розквіту «Рожевого мінітеля», навколо якого був загальний бум, і я цілими ночами просиджував підключеним до нього. Віктор спав у нашій кімнаті, він добре спав, у нього ж не було цієї проблеми. Коли прийшов перший телефонний рахунок, я страшенно перелякався, дістав його з поштової скриньки і прочитав дорогою до ліцею: чотирнадцять тисяч франків. На щастя, в мене ще зі студентства збереглася ощадна книжка, і я все перевів на наш рахунок, Анна ні про що не дізналася.

Бажаєш нормально жити — поглянь навколо. Поступово я став помічати, що мої колеги, викладачі ліцею Карно, дивляться на мене без злості та глузування. Вони не бачили у мені суперника; ми робили одну справу, я був одним зі своїх. Вони навчили мене буденно сприймати речі. Отримав водійські права, почав цікавитися каталогами «КАМІФ»[24]. Коли прийшла весна, ми часто проводили післяобідні години на галявині у Гільмарів. Ця сімейка мешкала у доволі потворному будинку на Фонтен–ле–Діжон, але там була дуже гарна галявина з деревами. Гільмар був учителем математики, ми з ним викладали приблизно в одних і тих самих класах. Він був довготелесим, сухорлявим, сутулим, із світлим, трохи рожевим волоссям та обвислими вусами; чимось був схожий на німецького бухгалтера. Він з дружиною готував барбекю. Наближався вечір, ми розмовляли про канікули. Настрій у всіх був грайливий; зазвичай там збиралися чотири–п’ять пар викладачів. Дружина Гільмара працювала медичною сестрою, вона мала репутацію супершльондри; коли вона сідала на галявину, кожен міг побачити, що в неї під спідницею немає нічого. Свої канікули вони проводили на мисі Агд, у секторі нудистів. Я також вважаю, що зони відвідували сауну для парочок на майдані Босюе, принаймні до мене доходили такі чутки. Я ніколи не насмілювався говорити про це з Анною, але мені вони здавалися симпатичними, в них збереглися соціал–демократичні схильності — які цілком відрізняються від тих хіпі, що в сімдесятих невідступно товклися навколо нашої матері. Гільмар був гарним вчителем, він завжди не вагаючись залишався після занять, щоб допомогти учню розібратись у складній задачі. Гадаю, він не відмовляв у допомозі й інвалідам.

Раптом Брюно замовк. Почекавши кілька хвилин, Мішель підвівся, відчинив скляні двері й вийшов на балкон подихати нічним свіжим повітрям. Більшість тих, кого він знав, жили саме таким життям, як Брюно. За винятком деяких доволі складних сфер, як–от реклама та мода, отримати доступ у професійне середовище відносно легко, досить лише засвоїти обмежену кількість необхідних «умовних рефлексів». Після кількох років праці сексуальна хтивість пригасає, люди починають зосереджуватися на шлунку та випивці; дехто з його колег, набагато молодший за нього, вже почав створювати для себе винні погрібці. Що ж до Брюно, то все було не так, він аж ніяк не прокоментував вино, а то було «Старе Папське» за 11 франків 95 сантимів.

Майже забувши про присутність брата, Мішель зіперся об поруччя, глянув на будинки. Вже настала ніч, майже у всіх вікнах світло було погашене. То була ніч з неділі на понеділок, 15 серпня. Він повернувся до Брюно, сів поруч; їхні коліна майже торкалися. Чи можна вважати Брюно індивідуальністю? Його старіючий організм належить йому, саме він як особистість має дізнатися, що таке фізичний розпад і смерть. З другого боку, його гедоністичне бачення світу, силові поля, що формують його свідомість, його потреби властиві для всього покоління. Так само, як і при аналізі експериментального препарату, коли вибір одного чи кількох доступних для дослідження елементів дозволяє отримати на атомному рівні картину корпускулярних або хвильових характеристик всього об’єкта. Брюно може проявити себе як індивід, але з іншої точки зору він не більш ніж пасивний елемент історичного процесу. Його мотивації, цінності, бажання — ніщо не виділяє його з–поміж його однолітків. Перша реакція фрустрованої тварини звичайно полягає в тому, щоб докласти ще більше зусиль, намагаючись досягти своєї мети. Наприклад, зголодніла курка (Gallus domesticus), якій залізна огорожа не дає дістатись до корму, намагатиметься все більш гарячково протиснутися крізь цю огорожу. Проте потроху ця поведінка зміниться іншою, зовні безглуздою. Так і голуби (Columba livia), які не можуть отримати жаданої їжі, нервово клюють землю, навіть якщо в ній не міститься нічого їстивного. Вони не тільки займаються цим безрозсудним заняттям, але часто починають чистити своє пір’я; така цілком недоречна поведінка характерна для ситуацій, що обумовлюють фрустрацію чи конфлікт, — це зветься активністю, що заміщає. На початку 1986–го, невдовзі після свого тридцятиріччя, Брюно почав писати.

13

«Жодна метафізична мутація, — напише згодом Джерзінські, — неможлива без сукупності малих мутацій, які пророкують, готують і полегшують її, часто–густо залишаючись непомітними в контексті історичних випадковостей. Особисто я вважаю себе однією з таких малих мутацій».

Здибуючись із мешканцями Європи, Джерзінські за життя ніколи не зустрічав розуміння. Думка, що розвивається за відсутності реального співрозмовника, як підкреслює Хюбчеяк у своїй передмові до «Кліфденських нотаток», іноді може вислизнути з пасток ідеосинкразії та психозу; проте ще не було випадку, щоб вона у своєму вираженні могла обрати формально незаперечні доводи. До цього можна додати, що Джерзінські мав до кінця вважати себе передовсім ученим; його внесок у розвиток людства, як йому здавалося, полягав саме в його дослідженнях з біофізики, що були виконані у повній відповідності до класичних критеріїв неспростовності та самодостатності доказів. Філософські елементи, що містилися в його останніх записах, являли для нього самого лише випадкові пропозиції, навіть дещо безглузді, що ґрунтувалися не стільки на логіці, скільки на суто особистих мотивах.

Йому трохи хотілося спати; місяць плив над сонним містом. Він знав: досить одного його слова, і Брюно встане, натягне куртку, ввійде у кабіну ліфта; а спіймати таксі на Ла Мотт- Піке можна завжди. Дивлячись на власне життя, ми весь час вагаємося між вірою у випадковість та очевидністю того факту, що все вже визначено. Проте, коли йдеться про минуле, у нас немає жодних сумнівів: нам здається, що все вийшло так, як і мало статися. Цю ілюзію сприйняття Джерзінські вже в принципі здолав; немає сумнівів, що саме через це він не вимовив простих, звичних слів, які б обірвали сповідь цього створіння, що пхикає і гине, що пов’язане з ним половинчасто спільним походженням, створіння, яке, розкинувшись на канапі, вже давно вийшло за існуючі правила пристойності людської розмови. Він не відчував ані співчуття, ані поваги, втім, він керувався слабким, підсвідомим, непереможним відчуттям: у зарозумілих, сповнених патетики словах Брюно цього разу з’явиться якесь послання; якщо дати йому вибалакатися, його слова — вперше — набудуть якогось остаточного сенсу. Він підвівся, пішов до вбиральні, зачинився. Дуже обережно, без зайвого шуму, блював. Потім змочив обличчя й повернувся у вітальню.

— Ти не гуманний, — тихо мовив Брюно, підводячи на нього очі. — Я з самого початку відчув це, коли побачив, як ти повівся з Анабель. І все ж таки, ти — співрозмовник, якого мені послало саме життя. Гадаю, ти не здивувався, коли свого часу отримав мої записки про Іоанна Павла Другого.

— Всі цивілізації, — сумно відгукнувся Мішель, — всі цивілізації були змушені зіткнутися з необхідністю виправдання батьківської жертовності. Зважаючи на історичні обставини, в тебе не було вибору.

— Але ж я справді захоплювався Іоанном Павлом Другим! — запротестував Брюно. — Я пам’ятаю, то було у 1986–му. Тоді саме створювалися «Канал–плюс» та «М6», коли почали випускати «Глоб», відкривалися «Ресторани сердець»[25]. Іоанн Павло Другий був дуже самотнім, тільки він розумів суть того, що відбувається на Заході. Я був надзвичайно вражений, коли піжонська група «Віра та життя» вороже сприйняла мої нотатки; вони критикували позицію Папи щодо абортів, презервативів, усіх цих дурниць. Правду кажучи, я й сам нічого не робив, щоб зрозуміти їх. Пам’ятаю, що зібрання відбувалися по черзі в будинках різних подружніх пар, подавали різні вінегрети, салати, пироги. Весь вечір я по–дурному шкірився, похитуючи головою, і налягав на вино; я взагалі не слухав, про що йшлося. Анна, навпаки, була безмежно натхненна, вона записалась до групи, що боролася з неписьменністю. В ті вечори я підсипав снодійне у дитячий рогалик Віктора, а потім мастурбував, підключившись до «Рожевого мінітеля»; але мені ніколи не вдавалося зустрітися з кимось.

У квітні, до дня народження Анни, я купив їй розшитий сріблом корсет з підв’язками. Спочатку вона протестувала, але потім погодилася надіти його. Поки вона намагалася застебнути це бойове спорядження, я випив залишки шампанського. Потім почув її голос, слабкий і дещо тремтячий: «Я готова…» Повернувшись до спальні, я одразу зрозумів, що все марно. Її сідниці, притиснуті підв’язками, відвисли; груди були зіпсовані годуванням. Слід було видалити жир, уприснути силікон, повністю перебудувати… вона ніколи б на це не погодилася. Заплющивши очі, я сунув палець їй у трусики; я був наче ватяний. У цю мить Віктор у сусідній кімнаті розлючено заголосив — знаєш, таке довге ревіння, різке, нестерпне. Вона накинула халат і кинулася туди. Коли вона повернулась, я просто попросив її відсмоктати. Смоктала вона погано, я відчував її зуби; але я заплющив очі і уявив собі рот однієї з дівчат з мого другого класу, вона була з Гани. Уявивши її рожевий, трохи шорсткуватий язик, я зміг розрядитись у рот дружини. Я не збирався заводити інших дітей. Наступного дня я склав свій текст про сім’ю, той, що згодом був надрукований.

— Я його зберіг, — уставив Мішель. Він звівся на ноги, відшукав на книжкових полицях потрібний журнал. Брюно з легким подивом погортав його, знайшов потрібну сторінку.

Одразу після написання цього тексту Брюно впав у щось на зразок етилової коми. За дві години він отямився од криків сина. Між двома і чотирма роками людські діти все більше наближаються до усвідомлення власного «я», що викликає в них напади егоцентричної мегаломанії. Відтепер мета дитини — перетворити своє соціальне оточення (яке звичайно складають його батьки) на слухняних рабів, які б покірно прислуховувалися до щонайменших її бажань; її егоїзм не знає меж; такі вже умови індивідуального існування. Брюно підвівся з паласу вітальні; крики посилилися, виказуючи шалену лють. Він розчавив пару пігулок лексомілу в ложці джему й пішов до Вікторової кімнати. Дитина обробилася. Де там вештається Анна? Її заняття з навчання негритосів грамоті закінчуються дедалі пізніше. Він схопив забруднений підгузок, кинув додолу; нестерпний сморід поширився по кімнаті. Дитина легко проковтнула солодку суміш і напружено завмерла, наче уражена наповал. Брюно надів куртку й пішов у «Медісон», до нічного бару на вулиці Шодронрі. Кредиткою заплатив три тисячі франків за пляшку «Дом Періньон», яку він розпив у товаристві дуже вродливої блондинки; в одній з кімнат нагорі дівчина довго вовтузилася з його членом, час від часу довго відтягуючи кульмінацію. Її звали Елен, вона тут народилась і вчилася на менеджера з туризму; їй було дев’ятнадцять. У ту мить, коли він проник у неї, вона зсередини сильно здавила його член, — він пережив не менше трьох хвилин цілковитого щастя. Виходячи од неї, Брюно поцілував її в губи і наполягав на тому, щоб вона взяла гроші — в нього ще лишилося триста франків готівкою.

Наступного тижня він наважився показати свої тексти колезі по ліцею — п’ятдесятирічному викладачу літератури, марксисту, дуже витонченому суб’єкту, що мав репутацію гомосексуаліста. Фажарді був приємно вражений. «Вплив Клоделя… або, мабуть, скоріше Пегі, верлібрів Пегі… Але, безперечно, це дуже оригінально. Зараз такого вже не зустрінеш». У нього не було жодних сумнівів щодо того, як саме слід діяти далі: «Нескінченність» — ось де сьогодні створюється література. Ваші тексти слід надіслати Соллерсу». Дещо здивований Брюно попросив повторити це прізвище, відзначив, що воно схоже на марку канапи, потім надіслав свої тексти. За три тижні після того зателефонував до видавництва «Деноель» — на його превеликий подив, Соллерс відгукнувся, запропонував зустрітись. У середу в нього не було занять, за день дуже легко обернутися туди й назад. У потязі він спробував поринути в читання «Дивної самотності», дуже швидко облишив цей намір, проте встиг переглянути кілька сторінок журналу «Жінки» — насамперед пасажі про зади. Вони зустрілися в кафе на Університетській вулиці. Видавець запізнився на десять хвилин, увійшов, розмахуючи мундштуком, мабуть, обов’язковим атрибутом його популярності.

— Ви живете в провінції? Погано. Слід негайно переїжджати до Парижа. У вас талант.

Він повідомив Брюно, що тексти про Іоанна Павла Другого будуть надруковані в найближчому номері «Нескінченності». Це збентежило Брюно; він не знав, що у Соллерса в розпалі його «період католицької контрреформації», і почав вихваляти Папу.

— Пегі, я від нього у захваті! — у запалі вигукнув видавець. — І Сад! Сад! Головне, читайте Сада!..

— Мій текст про сім’ю…

— Так, це теж дуже добре. Ви реакціонер, от і чудово. Всі великі письменники — реакціонери. Бальзак, Флобер, Достоєвський: он скільки реакціонерів. Але ж трахатися теж потрібно, га? Потрібна груповуха. Це дуже важливо.

Хвилин за п’ять Соллерс пішов, залишивши Брюно у стані легкого нарцисового сп’яніння. Їдучи додому, він потроху заспокоївся. Філіпп Соллерс, мабуть, видатний письменник; але, якщо почитати «Жінок», розумієш, що йому не вдається потрахати нікого, крім старих шльондр з культурного середовища; мабуть, справжні красуні воліють співаків. А коли це так, то навіщо друкувати дурні віршики у гівняному журналі?

— Коли вийшов черговий номер «Нескінченності», — розповідав Брюно, — я все ж таки купив п’ять номерів. На щастя, вони не стали друкувати нотаток про Іоанна Павла Другого. — Він зітхнув. — Насправді то був поганий текст… У тебе ще вина не лишилося?

— Всього одна пляшка. — Мішель пройшов на кухню, дістав з коробки зі «Старим Папським» шосту, і останню, пляшку; він почувався справді втомленим. — Здається, тобі завтра на роботу? — спитав він.

Брюно нічого не відповів. Він зосереджено роздивлявся щось на паркеті; але там ні на що було дивитися, хіба що на кавалок бруду. Проте, коли дзвякнула пробка, він пожвавився, простягнув свою склянку. Він пив повільно, маленькими ковтками; тепер його погляд був неуважний, десь блукав на рівні батареї опалення; здавалося, він уже не хоче продовжувати розмову. Повагавшись, Мішель увімкнув телевізор. Передавали зоологічну передачу про кролів. Він вимкнув звук. Можливо, насправді, йшлося про зайців — Мішель їх завжди плутав. Він здивувався, знову почувши поруч голос Брюно:

— Я намагаюся згадати, скільки часу прожив у Діжоні. Чотири роки? П’ять років? Варто увійти в робочий режим, і всі роки стають схожими один на одного. Події, що ми їх переживаємо, мають медичну природу, ну ще й діти, вони ростуть. Віктор підріс; він називав мене татом.

Раптом Брюно розридався. Скорчившись на канапі, він трусився від плачу, схлипував. Мішель глянув на годинник, уже була п’ята година. На екрані дика кішка тримала в зубах мертвого зайця.

Брюно дістав з кишені паперову серветку і промокнув очі. Сльози продовжували литися. Він думав про свого сина. Бідолашний маленький Віктор, він перемальовував картинки із «Стренджа», він любив батька. А Брюно подарував йому так мало щасливих хвилин, так мало любові, а тепер хлопцю незабаром виповниться п’ятнадцять, для нього час для щастя вже минув.

— Анна хотіла б мати ще дітей, фактично їй личила роль матері сімейства. Але я пропонував їй повернутись у паризький округ в пошуках роботи. Звісно, вона не наважилася відмовити: професійна діяльність — запорука розквіту жінки, саме так усі думають в наш час чи вдають, що так думають; а вона насамперед прагне думати так, як усі. Я добре розумів, що мета нашого повернення до Парижа полягала в тому, щоб розлучитися тихо, без зайвого галасу. У провінції, попри все, люди спілкуються, ходять одне до одного в гості; я не хотів би, щоб моє розлучення викликало якісь коментарі, хай навіть і мирні, схвальні. Влітку 89–го ми їздили відпочивати до Марокко в «Клаб–мед», то була остання відпустка, яку ми провели разом. Я пам’ятаю дурні аперитиви та години, які я провів на пляжі, витріщаючись на красунь; Анна базікала з іншими матерями сімейств. Коли вона поверталася на живіт, можна було побачити, що в неї целюліт; коли ж лягала горілиць — червоні смужки на шкірі. Араби були неприємні та агресивні, сонце палило надто сильно. Щоб помастурбувати, не потрібно було виходити з номера: можна було з легкістю підчепити рак шкіри. А ось Віктор добре використав своє перебування там, він багато веселився у «Міні–клабс»… — Голос Брюно знову зірвався. — Я був тварюкою і знав, що я — тварюка. Цілком нормально, якщо батьки приносили себе в жертву, це природно. А я не міг примиритися з тим, що моя молодість скінчилася; винести думку, що мій син ростиме, замість мене стане юнаком, що, мабуть, його життя буде більш вдалим, ніж моє. Своє життя я занапастив. Я хотів знову стати відособленою особистістю.

— Монадою, — м’яко сказав Мішель. Брюно не відгукнувся, допив своє вино.

— Пляшка порожня… — зауважив він з легким зніяковінням. Він підвівся, надів куртку. Мішель провів його до дверей. — Я люблю свого сина, — додав ще Брюно. — Коли з ним щось трапиться, якесь лихо, я цього не переживу. Я люблю цього хлопчика понад усе на світі. І все ж таки я ніколи не міг примиритися з його існуванням.

Мішель розуміюче кивнув. Брюно пішов до ліфта.

Мішель повернувся до свого кабінету, написав на аркуші паперу: «Відзначити дещо стосовно крові»; потім ліг, відчуваючи потребу спокійно поміркувати, але майже одразу заснув. Кілька днів по тому він знайшов той аркуш, акуратно дописав нижче: «Закон крові» — і збентежено простояв хвилин десять.

14

Вранці першого вересня Брюно чекав на Крістіану на Північному вокзалі. Із Нуайона вона доїхала автобусом до Ам'єна, а потім прямим потягом до Парижа. День був чудовий; її потяг прибув об 11.37. На ній була довга сукня в дрібні квіточки, з мереживними манжетами. Він стис її у своїх обіймах. Їхні серця калатали з неймовірною силою.

Вони пообідали в індійському ресторані, потім повернулися до Брюно, щоб віддатися коханню. Він натер воском паркет, розставив вази з квітами; простирадла були чисті й гарно пахли. Він зміг надовго увійти в неї, дочекатися моменту її оргазму; сонячний промінь пробивався в щілину між фіранками, вигравав у її чорному волоссі — в ньому вже можна було побачити кілька сивих волосинок. Вона відчула оргазм першою, одразу ж її піхва почала різко конвульсивно стискатись; у цю мить він кінчив у неї. І одразу затих, скулився в її обіймах, вони заснули.

Коли прокинулися, сонце вже сідало між вежами; було близько сьомої години вечора. Брюно відкоркував пляшку білого вина.

Він нікому ніколи не розповідав про роки, що минули після його повернення з Діжона; тепер він зробить це.

— У вісімдесят дев’ятому, на початку навчального року, Анна дістала посаду викладача в ліцеї Кондорсе. Ми винайняли трикімнатне помешкання на вулиці Родьє, маленьке і дещо темнувате. Віктор ходив у дитячий садок, тепер вдень я був вільний. Саме тоді я почав відвідувати шльондр. У кварталі було багато салонів тайського масажу — «Новий Бангкок», «Золотий лотос», «Маї Лін»; дівчата були дуже ввічливі, люб’язні, завжди посміхались, усе проходило чудово. Водночас я почав відвідувати психіатра; достеменно вже не пам’ятаю, здається, в нього була борода, але, можливо, я сплутав його з персонажем фільму. Я почав змальовувати йому своє отроцтво, багато говорив про масажні салони; я відчував, що він зневажає мене, і мені це подобалось. У січні я змінив його. Новий був добрягою, він приймав неподалік од Страсбур–Сен–Дені, тож, повертаючись від нього, я міг завернути до піп–шоу. Його звали доктор Азуле, в його приймальні завжди були примірники «Парі–матч»: загалом, у мене склалося враження, що він гарний фахівець. Мій випадок не надто зацікавив його, та я не ображаюсь — адже все це й справді так банально, я був типовим старіючим фрустрованим бовдуром, який уже втратив пристрасть до своєї дружини. Тим часом його запросили як експерта на судовий процес групи молодих сатаністів, які розчленили та зжерли якусь пришелепкувату — це все ж таки набагато цікавіше, та й галасу більше. Наприкінці кожного сеансу він радив мені зайнятися спортом, це була в нього «ідея–фікс» — слід відзначити, що в нього самого вже почало відростати черевце. Врешті–решт його сеанси були доволі милі, хоча й дещо нуднуваті; єдина тема, при якій він завжди пожвавлювався, — мої стосунки з батьками. На початку лютого я дістав можливість розповісти йому з цього приводу справді цікаву історію. Це трапилося в залі очікування «Маї Лін»; входячи, я помітив суб’єкта, що сидів осторонь. Його обличчя когось мені неясно нагадувало, дуже невиразно, мені лише так здалося. Потім його викликали, а невдовзі настала й моя черга. Масажні кабінки відокремлювались одна від одної поліетиленовими завісками, кабінок було лише дві, тож я мимоволі опинився поруч з тим типом. У той час, коли дівчина своїми намиленими грудьми почала гладити мені низ живота, мені наче сяйнуло: людина в сусідній кабінці, що замовила сеанс «тіло до тіла», — мій батько. Він постарів і був схожий тепер на справжнього пенсіонера, але, поза всяким сумнівом це був він. Тоді я почув, як він кінчив, уловивши слабкий звук, з яким спорожнюється його мошонка. Вивергнувшись у свою чергу, я кілька хвилин зачекав з одяганням; я не хотів зіткнутися з ним на виході. Але коли я розповів психіатрові про цей випадок, то, повернувшись додому, одразу зателефонував старому. Здавалося, він здивувався, можна навіть сказати, приємно здивувався, почувши мій голос. Він справді вже вийшов на пенсію, перепродавши свою частку у каннській лікарні. За останні роки мій батько витратив чимало грошей, але він ще тримався, інші були в набагато скрутнішому становищі. Ми домовилися днями зустрітися; зробити це негайно не виходило.

На початку березня мені зателефонували з академічної інспекції. Якась викладачка пішла у декретну відпустку раніше, ніж передбачалось, її місце звільнялося до кінця навчального року, йшлося про ліцей у Мо. Я трохи вагався, адже в мене залишилися кепські спогади про це містечко. Сумніви роздирали мене години три, поки я не зрозумів, що мені начхати на спогади. Мабуть, це і є старість: емоційні реакції притупляються, в тобі залишається мало злості та мало радощів; цікавишся переважно функціонуванням власних органів, їх ненадійною збалансованістю. Коли я вийшов з потяга і потім ішов містом, найбільше мене вразили його невеликі розміри, потворність та безликість. У дитинстві, повертаючись недільними вечорами в Мо, мені здавалося, нібито я потрапляю до величезного пекла. Насправді ж пекло було зовсім маленьке, цілком позбавлене будь–якої виразності. Будиночки, вулиці… Все це не викликало в мені жодних спогадів; навіть ліцей був модернізований. Я відвідав інтернат, який був перетворений на музей місцевої історії. В цих залах мене били й принижували, в мене плювалися, сцяли мені на обличчя, сунули мою голову в унітаз із лайном. І все ж таки я не відчував ніякого хвилювання, хіба що легкий смуток — дуже загальний. «Навіть Господь неспроможний зробити небувалим те, що було», — стверджує десь, не пам’ятаю який, письменник–католик; але зважаючи на те, що в мене залишилось від мого дитинства в Мо, це не таке вже важке завдання.

Кілька годин поспіль я блукав містом, зайшов навіть до Пляжного бару. Згадував Кароліну Єсаян, Патрицію Хохвайлер, але, правду кажучи, я ніколи не забував про них; ніщо на цих вулицях особливо мені їх не нагадувало. Я зустрічав багато молоді, іммігрантів — передусім чорних, їх стало набагато більше, ніж за часів мого отроцтва, тільки це й було по–справжньому новим. Після цього я пішов до ліцею, знайомитися. Директора потішило, що я один з колишніх тутешніх учнів, забавило, він навіть хотів знайти мою особисту справу, але я змінив тему і зумів відвернути його увагу. Мені дали три класи: другий, перший «А» та перший «В», зі спеціалізацією «Науки». Я одразу зрозумів, що найважче буде з десятим «А»: там було лише троє хлопців та три десятки дівчат. Тридцять шістнадцятирічних дівчат. Блондинок, брюнеток, рудих. Француженки, арабки, азіатки… всі апетитні, всі жадані. І вони спали з хлопцями, це було видно, міняли їх, наче рукавички, тобто повністю користалися своєю молодістю; щодня я проходив повз автомат, що торгує презервативами, вони купували їх на моїх очах, навіть не ховаючись.

Усе почалося з того, що я почав думати, що, мабуть, у мене є шанс. Мабуть, тут багато дівчат із розлучених родин, я зумію знайти таку, що шукає образ батька. Це може спрацювати, я це відчував: може. Але батько має бути мужнім, впевненим у собі, плечистим. Я відпустив бороду й записався до гімнастичного клубу. Ідея з бородою була не надто вдалою, вона вийшла ріденькою і надавала мені трохи дивного вигляду, а–ля Сальман Рушді; проте мої м’язи відреагували добре: за кілька тижнів я за всіма правилами розвинув дельтовидні та грудні м’язи. Але виникла ще одна, нова проблема — мій член. Тепер це може здаватися диким, але в сімдесятих ніхто особливо не цікавився розмірами чоловічого знаряддя; у молодості в мене були всі комплекси щодо власного тіла, які тільки можна собі уявити. Всі, крім цього. Не знаю, хто першим торкнувся цієї теми, мабуть, гоміки; втім, певний інтерес проявляють до неї й американські детективні романи; у Сартра, навпаки, вона цілком відсутня. Хай там як, у душовій гімнастичного клубу я усвідомив, що член у мене дуже маленький. Перевірив удома: якщо притиснути кінець сантиметра до основи члена, виходить 12, а якщо дуже постаратись — щонайбільше 13 — 14 сантиметрів. Я знайшов нове джерело для своїх мук, а тут уже нічого не вдієш, це була остаточна і непоправна вада. Саме з цього моменту я зненавидів негрів. Утім, в моєму ліцеї їх було небагато, більшість з них переважно вчилась у ліцеї П’єра де Кубертена, тому найславетнішому ліцеї, де відомий Дефранс влаштовував свої філософські стриптизи та вправлявся у плазуванні перед молоддю. В моїх класах чорношкірий був лише один, у першому «А», здоровань на ім’я Бен. Він завжди розгулював у кашкеті та кросівках «Найк»; я певен, що в нього був величезний штир. Певна річ, всі дівки розстилалися перед цим бабуїном; а я, що намагався заставити їх вивчати Маларме, не викликав у них жодного інтересу. Ось який фінал приготувала доля європейській цивілізації, сумно думав я: ми знову стоїмо на колінах перед товстими фалосами, наче в того павіана з виду hamadryas. Я взяв за звичку приходити на заняття без трусів. Негритос гуляв саме з тою, котру б я обрав для себе, — тендітною, з дуже білявим волоссям, дитячим личком і гарненькими, наче яблучка, груденятами. Вони приходили на заняття, тримаючись за руки. Під час письмових контрольних робіт я завжди залишав вікна зачиненими; дівчатам було жарко, вони скидали свої светри, їх футболки липли до грудей; я мастурбував, ховаючись за письмовим столом. Ще пам’ятаю день, коли я доручив їм розібрати фразу з роману «У Германтів»[26]:

«Чистота крові, до якої протягом кількох поколінь поспіль не намішувалося нічого, що не належало до найвеличніших, найшляхетніших родів Франції, позбавила цих людей навіть тіні того, що ми називаємо «манірністю», надавши їм бездоганної простоти».

Я глянув на Бена: він чухав потилицю, яйця, розминав жуйку. Що може зрозуміти тут ця мавпа? Втім, і всі решта, що вони можуть зрозуміти в цьому? Я й сам іноді напевно не знаю, що саме хотів сказати Пруст. Ці його десятки сторінок про чистоту крові, про шляхетність знатності, про особливості середовища видатних професорів медицини… Все це здавалось мені цілковитим проносом. Певно, ми живемо зараз у спрощеному світі. Герцогиня Германтська мала куди менше «бабла», ніж Снуп Доггі Дог, в останнього «зелені» менше, ніж у Біла Гейтса, проте він має набагато більше дівок. Два параметри, не більше. Звичайно, можна було б задумати написати прустіанський роман для всяких там jet set[27], де б популярність протистояла багатству, або ж вивести на сцену протиборство між знаменитістю, що працює на публіку, і знаменитістю для більш вузького кола, для тих happy few, деяких щасливців, але все це не викликало б жодного інтересу. Популярність у науці та культурі не більш ніж посередній ерзац справжньої слави, насаджуваної засобами масової інформації; і ця остання разом з індустрією розваг викачує більш значні грошові маси, ніж будь–яка інша сфера людської діяльності. Що таке банкір, міністр, директор підприєства у порівнянні з кіноактором чи рок–зіркою? З фінансової, сексуальної та будь–якої іншої точки зору не більше, ніж нуль. Стратегія виключності, яку так точно описав Пруст, у наш час втратила будь–який сенс. Якщо вважати людину як ієрархічну тварину, будівника ієрархій, то між суспільством XVIII сторіччя і нашим не більше спільного, ніж між Малим Тріаноном та радіовежею. Пруст залишався переконаним європейцем, одним з останніх європейців, разом з Томасом Манном; те, що він писав, уже не має жодного зв’язку з будь–якою реальністю. Звичайно, фраза щодо герцогині Германтської залишається неперевершеною. Однак, усе це зараз звучить трохи нуднувато; і врешті–решт я звернувся до Бодлера. Тривога, смерть, сором, хміль, ностальгія, занапащене дитинство… все це лише безсумнівні сюжети, міцні теми. Проте дивно це виглядало. Весна, спека, всі ці збуджуючі красуні — і я, що декламує:

Я витримав паузу. Вірш їх схвилював, я відчував це, весь клас затамував подих. Це був останній урок, за півгодини мені знову йти на потяг, потім повертатися до дружини. Раптом з глибини зали почув голос Бена: «Ого, старий! Так у тебе ж смерть у голові сидить!» Він мовив це голосно, але то була не зухвалість, у його голосі я почув навіть якісь нотки захоплення. Я так і не зрозумів, чи то звертався він до Бодлера, чи то до мене; в принципі, як коментар до тексту це було не так уже й погано. Проте я мав припинити це. Я просто сказав: «Вийдіть геть». Він не зрушив з місця. Я зачекав тридцять секунд; я спітнів од страху; я відчував: ще трохи, і я не зможу вимовити ані звуку; втім, я знайшов у собі сили повторити: «Вийдіть геть». Він підвівся, дуже повільно зібрав свої речі й пішов на мене. У всіх силових конфліктах є благословенний момент, чарівна мить, коли воля та агресія обох супротивників врівноважують одна одну. Бен зупинився переді мною, він був на цілу голову вищий за мене, я думав, він зараз дасть мені ляпаса, але ж ні, зрештою він просто пішов до дверей. Я переміг. То була маленька перемога: наступного дня він знову прийшов на заняття. Здається, він щось зрозумів, одного разу, зустрівшись зі мною очима, він почав тискати свою подругу просто під час занять. Він задирав їй спідницю, совав руку якомога далі, м’яв їй стегна; потім, нахабно посміхаючись, дивився на мене. Я жадав цю кралю до нестями. Весь вихідний я складав расистський памфлет, перебуваючи весь час у стані майже безперервної ерекції; в понеділок я зателефонував до «Нескінченності». Цього разу Солерс прийняв мене у своєму кабінеті. Він був грайливим і лукавим, наче на екрані телевізора, ба навіть кращий. «Ви справжній расист, це відчувається, це вас живить, дуже добре. Ба–бах!» Витонченим жестом він дістав одну зі сторінок, позначив пасаж на полях: «Ми заздримо неграм, ми ними захоплюємось, бо прагнемо, як вони, знову стати тваринами, тваринами з великим членом і крихітним мозком рептилії, підпорядкованим потребам їхнього члена». Він пустотливо потряс аркушем: «Це круто, сміливо, дуже шикувато. У вас справжній талант. Утім, місцями поверхово, — наприклад, мені не дуже сподобався підзаголовок: «Расистом не народжуються, ним стають». Другорядності, обмовки — це завжди трохи… Гм…» Його обличчя спохмурніло, але він зробив пірует мундштуком і знов усміхнувся. Справжній клоун, просто душка. «Майже не відчувається зайвого впливу, і потім нічого такого, щоб надто шокувало. Наприклад, ви не антисеміт!». Він дістає інший пасаж: «Тільки євреї не жаліють, що вони не негри, бо з давніх–давен вони обрали шлях розуму, сорому й відчуття провини. Ніщо в західній культурі не може зрівнятися чи принаймні наблизитися до тих висот, яких досягай євреї, спонукувані усвідомленням винності та сорому; саме тому негри так завзято ненавидять їх». Із щасливим виглядом він плюхнувся назад у крісло, закинувши руки за голову; на якусь мить мені здалося, що зараз він покладе ноги на стіл, але цього не сталося. І знову подався вперед, він не міг усидіти спокійно на місці.

— То що ж робитимемо?

— Не знаю, але ви могли б надрукувати мій текст.

— О–ля–ля! — він розреготався, наче я вдало пожартував. — Надрукувати таке в «Нескінченності»? Друже, ви не усвідомлюєте… Тепер уже не часи Селіна. Є такі теми, про які вже не можна писати, що заманеться… такий текст може накликати на мене великі неприємності. Думаєте, в мене замало неприємностей? Якщо я працюю у видавництві «Галімар», то, ви гадаєте, я можу робити все, що захочу? Знаєте, за мною стежать. Чекають на промах. Ні, ні, це було б дуже важко. Що ще ви можете запропонувати?

Здається, він був справді здивований, що я не приніс іншого тексту. Мені було прикро, що я розчарував його, я залюбки був би його дружком, і щоб він водив мене на танці, купував мені віскі у Пон–Руаялі. Вийшовши на вулицю, я відчув крайній відчай. По бульвару Сен–Жермен проходили жінки, стояла передвечірня спека, і я зрозумів, що ніколи не стану письменником; я також зрозумів, що мені начхати на це. Втім, що тоді робити? Секс уже коштував мені половини платні, неймовірно, що Анна досі ні про що не здогадалась. Я міг би виступити за Національний фронт, заради чого їсти кислу капусту у товаристві недоносків? Хай там як, але серед правих марно шукати жінок, якщо вони й існують, то завжди плутаються з десантниками. Мій текст був цілковитою нісенітницею, я викинув його у першу–ліпшу урну. Мені слід було зберегти свою позицію «лівого гуманіста», це мій єдиний виграшний шанс, у глибині душі я був у цьому певен. Я сів на терасі «Ескуріалу». Мій пеніс болів, роздувся. Я замовив два пива, потім пішки пішов додому. Переходячи Сену, згадав Аджілу. Це була арабка з мого другого класу, дуже гарненька, дуже витончена. Зразкова учениця, серйозна. Вона на рік випереджала своїх однокласників. У неї було лагідне, розумне обличчя, жодного глузування в очах; вона дуже хотіла встигати в навчанні. Нерідко навколо таких дівчат вештаються негідники та вбивці, з них було досить, аби їх трохи приголубили. Упродовж наступних тижнів я часто розмовляв з нею, викликав до дошки. Вона не уникала моїх очей, мені здалося, що вона не вважає це дивним. Слід було поспішати, адже за вікнами вже червень. Коли вона поверталася на своє місце, я дивився на її маленький зад, туго стягнутий джинсами. Вона мені так подобалася, що я почав чіплятися до повій. Я уявляв, як мій член проникає в її лагідне довге чорняве волосся; я навіть мастурбував на один з її творів.

У п’ятницю 11 червня вона прийшла у короткій чорній спідниці; уроки закінчувались о шостій. Вона сиділа в першому ряду. В ту мить, коли вона схрестила ноги під столом, я мало не впав непритомний. Вона сиділа поруч з товстою блондинкою, яка вибігла з класу одразу після дзвінка. Я підвівся, поклав руку на її папку. Вона продовжувала сидіти, здавалося, вона нікуди не поспішає. Всі учні вийшли, мертва тиша запанувала в класі. У мене в руках була її папка, я навіть зумів прочитати деякі слова: «Remember…[28] пекло…». Я сів поруч, поклав папку на стіл, але не міг вимовити жодного слова. Так, мовчки, ми просиділи не менше хвилини. Кілька разів я поринав очима у безмежну глибину її великих чорних очей, але водночас я помічав щонайменший її рух, ледве помітний трепет її грудей. Вона сиділа впівоберта до мене, її ноги були розсунуті. Я не пам’ятаю, як я зробив наступний жест, певно, він був напівсвідомим. Наступної миті я відчув, що моя ліва рука лежить на її коліні, у голові все змішалось, я згадав Кароліну Єсаян, і спалах сорому обпік мене. Та сама помилка, та ж самісінька помилка, якої я припустився через двадцять років! Як Кароліна Єсаян два десятиріччя тому, вона кілька секунд сиділа нерухомо, трохи зашарівшись. Потім дуже лагідно відвела мою руку, але не встала, не спробувала піти. Крізь заґратоване вікно я бачив дівчину, яка швидко йшла через подвір’я до гаража. Правою рукою я розстебнув блискавку своїх штанів. Вона витріщилася на мій член. Її очі випромінювали палкий трепет, я міг би кінчити тільки від одного її погляду, але в той же час я усвідомлював: треба, щоб вона зробила бодай якийсь рух назустріч, тоді б ми стали спільниками. Моя права рука потяглася до її руки, але в мене не вистачило сил здійснити задумане. Замість цього я схопив свій член і благально простягнув його до неї. Вона пирснула од сміху, здається. Я теж засміявся — і почав мастурбувати. Я продовжував сміятися й ялозити рукою член, поки вона збирала свої зошити та книжки, і потім, коли вона підвелась, щоб іти. На порозі вона обернулась, аби ще раз глянути на мене; я вивергнувся й більше нічого не бачив. Тільки чітко почув стукіт дверей, що зачинилися, та звук її кроків, що віддалялись. Я був наче приголомшений ударом великого гонга. І все ж таки з вокзалу я зміг зателефонувати Азуле. Я зовсім не пам’ятаю, як потягом повертався додому, як їхав у метро; він прийняв мене о восьмій. Я весь тремтів, я не міг опанувати себе, він одразу вколов мені заспокійливе.

Три ночі я провів у лікарні Святої Анни, потім мене перевели до психіатричної клініки міністерства освіти, у Верньєр–ле–Бюїсон. Азуле був помітно стривожений; того року журналісти почали багато писати про випадки педофілії, всі немов змовилися «ставити на педофілів». Скоріше за все через ненависть до старих, через ворожість та огиду до старості, це ставало простотаки національною ідеєю. Дівчині було п’ятнадцять, я був її викладачем, зловживав своєю владою; до того ж вона була арабкою. Отже, ідеальне досьє для звільнення й подальшого лінчування. За два тижні я почав потроху заспокоюватися; навчальний рік закінчувався, а Аджила, певно, нічого нікому не розповіла. Моя особиста справа набирала більш традиційного характеру. Викладач, що страждає на депресію, з певною схильністю до суїциду, якому слід було підлікувати психіку. Найцікавіше у всій цій історії те, що ліцей міста Мо не вважався надто «крутим»; але повернення туди роз’ятрило психологічні травми мого раннього дитинства; зрештою, справу свою вони знали і робили її добре.

У клініці я провів трохи більше півроку; мій батько кілька разів приходив навідувати мене, щоразу він виглядав усе доброзичливішим та ще більш втомленим. Я був так нашпигований транквілізаторами, що не відчував більше жодних сексуальних бажань; утім, час од часу медсестри бралися за мене. Я притулявся до них, завмирав на одну–дві хвилини, потім знову лягав. Це приносило мені таке полегшення, що головний психіатр рекомендував не ігнорувати таких методів, якщо вони самі не вбачають у цьому непереборних перешкод. Він підозрював, що Азуле сказав йому не все, але в нього було дуже багато більш серйозних пацієнтів, шизофреніків та небезпечних божевільних, він не мав досить часу, щоб опікуватися мною; він вважав, що у мене є свій лікар, і це головне.

Звісно, про викладання більше не могло бути й мови, але на початку 1991–го міністерство освіти знайшло мені місце в Комісії з програм французької мови. Я втратив погодинну оплату вчителя та шкільні канікули, але моя платня не зменшилася. Згодом я розлучився з Анною. Щодо аліментів та черговості спілкування з сином ми зійшлися на цілком традиційному рішенні — адвокати майже не залишають вам права вибору, існує щось на зразок типового контракту. На судовому засіданні ми проходили серед перших, суддя скоромовкою зачитав текст. Уся церемонія розлучення забрала менше п’ятнадцяти хвилин. Ми разом спустилися сходами Палацу правосудця, було трохи по дванадцятій годині. Починався березень, мені щойно виповнилося тридцять п’ять; я знав, що перша половина мого життя минула.

Брюно замовк. Уже була глибока ніч; ані він, ані Крістіана так і не одяглися. Він підвів на неї очі. І тут вона зробила дивовижну річ: підійшла до нього, обвила шию й поцілувала в обидві щоки.

— У наступні роки все йшло, як раніше, — м’яко провадив далі Брюно. — Я зробив пересадку волосся на голові, операція пройшла добре, хірург був товаришем мого батька. Я продовжував відвідувати гімнастичний клуб. Коли підходила відпустка, я звертався до «Нувель Фронтьєр», або знов‑таки у «Клабмед», або ж у профспілку викладачів. У мене було декілька маленьких романів, зрештою, дуже мало; жінки мого віку вже не дуже хочуть трахатися. Вони, певна річ, стверджують зворотне, правда й те, що часто–густо вони хотіли б знову зазнати емоцій, почуттів, пристрасті, бажання; але я був нездатний дати їм це. Раніше я ніколи не зустрічав таких жінок, як ти. Навіть не сподівався, що така жінка може існувати.

— Тут слід… — мовила вона голосом, що злегка тремтів, — слід мати трохи великодушності, слід, щоб хтось почав першим. Якби я була на місці тієї арабки, не знаю, як би я реагувала. Але вже тоді у тебе було щось зворушливе, я впевнена в цьому. Гадаю, принаймні мені так здається, що я погодилась би зробити тобі приємне. — Вона лягла, опустивши голову між колін Брюно, кілька разів лизнула кінчик його члена. — Я охоче з’їла б що–небудь… — раптом сказала вона. — Вже друга година ночі, але в Парижі це, мабуть, можливо?

— Звісно.

— Я можу приголубити тебе просто зараз, чи ти хочеш, щоб я попестила твого дружка в таксі?

— Ні, зараз.

15

16

17

Лист застав Мішеля в гострому нападі концептуального безсилля. Згідно з гіпотезою Маргенау, індивідуальну свідомість можна порівняти з полем ймовірностей у просторі Фока, що визначається як пряма сума просторів Гільберта. Теоретично цей простір може бути вибудуваний виходячи з елементарних електронних подій на синоптичному рівні. У цьому разі нормальна поведінка узгоджується з пружними деформаціями поля, а вільна дія — з розривом поля; втім, незрозуміло, в якій топології? Немає жодної гарантії, що природна топологія гільбертових просторів дозволяє розраховувати на реєстрацію вільної дії; немає навіть упевненості в тому, що сьогодні можна поставити цю проблему інакше, ніж у суто метафоричній формі. Однак, Мішель був переконаний, що зараз просто необхідно створити нову концептуальну базу. Щовечора, перш ніж вимкнути свій переносний комп’ютер, він запускав через інтернет запит про доступ до результатів експериментів, що були розміщені протягом дня. Наступного ранку він знайомився з ними, пересвідчувався, що дослідницькі центри по всьому світу безнадійно сліпі, застрягши у безглуздому емпіризмі. Жоден результат не давав можливості прийти до певного висновку чи бодай сформулювати найменшу теоретичну гіпотезу. Як відомо, індивідуальна свідомість виникла у тваринному світі раптово, без видимої причини; безперечно, це відбулося задовго до появи мови. Дарвіністи у підсвідомому тяжінні до ідеї кінцевої мети звичайно висували на перший план можливі переваги природного відбору, пов’язуючи це з розвитком мови, що, як завжди, нічого не пояснювало, це була така собі симпатична міфологічна конструкція; але антропогенний принцип у цьому разі втрачає будь- яку переконливість. Світ дав нам очі, які можуть бачити його, і розум, який здатен його усвідомити; гаразд, але що з цього виходить? До розуміння феномену це нічого не додає. Самосвідомість, відсутня у нематод, спостерігається у більшості простіших ящірок, таких, як Lacera agilis; тут можна з певною ймовірністю припустити наявність центральної нервової системи і щось іще, окрім неї. Це щось залишається цілковитою таємницею; поява свідомості, мабуть, не пов’язана з будь–якими анатомічними, біохімічними чи клітинними даними; це бентежило.

Що б зробив Гайзенберг? Що вчинив би Нільс Бор? Відсторонитися, поміркувати; поблукати за містом, послухати музику. Нове не створюється шляхом простої інтерполяції старого; дані додаються до даних, наче пригорщі піску, за своєю природою визначаючись концептуальними межами, що локалізують поле експерименту; зараз більше ніж будь–коли потрібен новий погляд.

Спекотні та швидкоплинні дні проминали сумно. Уночі проти 15 вересня Мішелю наснився незвично щасливий сон. Він був поруч з маленькою дівчинкою, що бігала по лісу серед метеликів та квітів (прокинувшись, він здогадався, що цей образ, який знову виник через тридцять років, походив од «Принца Сапфіра», серіалу, який він дивився щонеділі вдень у помешканні своєї бабусі і який так бездоганно знаходив шлях до його серця). За мить він уже йшов сам горбкуватим лугом, серед високої трави. Він не розрізняв обрію, здавалося, цим трав’янистим пагорбам під блідо–сірим небом, що так гарно сяяло, немає кінця–краю. Проте він ішов уперед не вагаючись і не поспішаючи; він знав, що на глибині кількох метрів у нього під ногами тече підземна річка і що інстинкт безпомилково вів його уздовж її русла. Навколо в повітрі гойдались високі трави.

Прокинувся він веселим і сповненим енергії. Таким він не відчував себе з дня свого звільнення, вже більше двох місяців. Вийшовши з дому, повернув на вулицю Еміля Золя, пішов під молодими липами. Він був сам, та це його не турбувало. На розі вулиці Антрепренер він зупинився. Магазин «Золя–колор» відчинився, продавщиці–азіатки зайняли свої місця за касами; було близько дев’ятої години ранку. Небо у прогалині між високими будівлями Богренель сяяло вже надто яскраво; у всьому цьому була безвихідь. Мабуть, йому варто було поспілкуватися зі своєю сусідкою навпроти, дівчиною з «Двадцяти років». Вона працює у неспеціалізованому журналі, все знає про події в суспільстві, певно, їй відомі механізми налагодження контактів із зовнішнім світом; та й психологічні чинники їй теж, мабуть, не чужі; слід гадати, ця дівчина багато чому могла б навчити його. Сягнистими кроками, мало не риссю він поспішив назад, миттю злетів на поверх, де мешкала сусідка. Довго дзвонив, тричі повторив спробу. Ніхто не відповів. Розгубившись, він повернув назад, додому, а підійшовши до ліфта, задумався. Що це з ним? Мабуть, у нього депресія, і саме в ній справа? Ось уже кілька років, як у кварталі з’явилися й поширюються листівки, що закликають до пильності та боротьби проти Національного фронту. Безмірна байдужість, яку він виявляв як до прибічників, так і до його супротивників, уже сама по собі могла стати тривожним симптомом. Традиційна «ясність свідомості депресивних хворих», яка, судячи з описів, нерідко набуває форми крайньої незацікавленості стосовно людських проблем, передусім виявляється в браку зацікавленості до питань, які справді не дуже на неї заслуговують. Отож, висловлюючись точно, можна уявити собі любовну депресію, тим часом як депресія патріотична виглядає цілком безглуздою.

Повернувшись до себе на кухню, він подумав про те, що природна для демократичного сумління віра в обумовленість людських вчинків розумом і свободою вибору, зокрема в таку саму обумовленість політичних переваг, слід–гадати, стала наслідком змішування термінів свободи та непередбачуваності. Вири річки там, де вона омиває підпори мосту, структурно не передбачувані; але ж нікому не спаде на думку вважати їх за це вільними. Він налив собі білого вина, закрив штори й ліг, щоб поміркувати. Рівняння теорії хаосу не демонструють жодного зв’язку з властивостями фізичної галузі, в якій проявлялися їх результати; ця спільність дозволяє так само застосовувати їх як у гідродинаміці, генетиці популяцій, метеорології, так і в груповій соціології. Можливості їх морфологічного моделювання дуже добрі, але властивість передбачувати майже дорівнює нулю. А рівняння квантової механіки, навпаки, дозволяє передбачувати характеристики мікрофізичних систем з надзвичайною точністю, якщо ж відмовитись од будь–якої надії на повернення до онтології матеріального світу, ця точність може стати абсолютною. Було б принаймні передчасно, а може, й неможливо намагатися встановити між цими двома теоріями математичну відповідність. І все ж таки Мішель був переконаний: будова атракторів при еволюції нейронів та сінапсів — ключ до розуміння людських вчинків та думок.

Шукаючи фотокопію останніх публікацій, він усвідомив, що вже більше тижня не заглядав у поштову скриньку. Як завжди, там була майже сама реклама. У зв’язку із пуском на воду судна «Коста Романтика» фірма «ТМК» претендує на те, щоб стати родоначальницею нової інституційної норми в галузі шикарних морських круїзів. Цей корабель описують як справжній плавучий рай. Ось як могли пройти — можна тільки побажати — перші миті його круїзу: «Спочатку ви потрапляєте до величезної, залитої сонячним світлом зали під гігантським скляним куполом. У ліфтах панорамного огляду ви підіймаєтесь на верхню палубу. Там, через величезне вікно у носовій частині, ви можете, як на великому екрані, милуватися морем». Він одсунув проспект убік, пообіцявши собі вивчити його більш ретельно. Крокувати верхньою палубою, дивитися крізь скляні стіни на море, тижнями плисти під одноманітним небом… чому б і ні? За цей час Західна Європа може зруйнуватися під бомбами. Вони пристануть до берега, геть засмаглі, і їх зустріне інший континент.

Тим часом слід було жити, і можна це робити весело, порозумному, не втрачаючи почуття відповідальності. В останньому випуску «Свіжих новин від мережі “Монопрі”» більше ніж будь–коли робили акцент на понятті громадянської ініціативи. Автор колонки редактора повністю спростовував загальну думку про те, що гастрономічні задоволення несумісні з гарною фізичною формою. «Головне — дотримуватися балансу у всьому, краще розпочати сьогодні ж», — без усякого сорому стверджував видавець. За цією першою задиристою (читай: ангажованою) сторінкою йшли розважальні матеріали, освітні ігри, різне «хочу все знати». Так Мішель дістав можливість побавитися, розрахувавши, скільки калорій він споживає за добу. За ці останні місяці він не підмітав, не прасував, не плавав, не грав у теніс та й не кохався; єдині три заняття, за які він справді мав відповідати, були такі: лежання, сидіння та спання. Після всіх розрахунків виявилося, що його потреби сягають близько 1750 кілокалорій на день. Судячи з листа Брюно, він уже, здається, багато плаває та кохається. Мішель зробив перерахунок з цими новими даними: вийшло, що у брата денна витрата енергії сягає 2700 кілокалорій.

Був ще один лист, його надіслали з мерії Кресі–ан–Брі. Внаслідок робіт з розширення автостанції слід внести зміни до плану муніципального цвинтаря й перенести кілька могил, у тому числі могилу його бабусі. Згідно з правилами, під час перепоховання треба, щоб був присутній хтось із членів сім’ї. Він міг би зустрітися з представником похоронного бюро між пів на одинадцяту та дванадцятою.

18

19

Було зрозуміло, що серед самогубного буття західного світу їм не залишається жодного шансу. І все ж таки вони продовжували зустрічатися раз чи двічі на тиждень. Анабель порадилася з гінекологом і знову почала приймати пігулки. В нього виходило проникати у неї, але найбільше йому подобалося засинати поруч з нею, відчувати близькість її живої плоті. Однієї ночі йому привидівся парк у Руані, на правому березі Сени. Велике, майже порожнє колесо огляду крутилось у мертво–блідому небі, що нависло над силуетами важких непоказних яток, над металевими конструкціями, що їх поїла іржа. Він ішов між складських будівель, пофарбованих у тьмяні й разом з тим крикливі кольори; крижаний вітер дощовими струменями хльостав його по обличчю. В ту саму мить, коли він дійшов до виходу з території складів, на нього напали якісь одягнені в шкіру молодики з лезами. Після того, як вони кілька хвилин з люттю кремсали його, вони його відпустили. У нього кровоточили очі, він знав, що назавжди залишиться сліпим, і права рука була в нього наполовину відтята: проте всупереч болю він знав також і те, що Анабель не кине його, її кохання назавжди буде захистом для нього.

На день Всіх Святих вони разом поїхали в Сулак, на дачу брата Анабель. Першого ж ранку після приїзду вони пішли удвох на пляж. Він відчув утому, сів на лаву, а вона пішла далі. Морський простір гуркотів, накочуючи на берег туманні, сріблисто–сірі хвилі. Розбиваючись об піщані мілини, вони породжували на горизонті вологий туман, що яскраво мерехтів на сонці. Силует Анабель, майже непомітний у довгій світлій блузі, плив на тлі водної гладіні. Дуже стара німецька вівчарка сновигала між білими пластиковими столиками пляжного кафе; її теж майже не було видно, вона наче розчинялась у туманному повітрі, сповненому сонця та бризок.

Анабель попросила, щоб на вечерю їм підсмажили сіньоротого окуня; суспільство, в якому вони жили, прилучило обох до певних надмірностей, окрім звичайного задоволення їжею; отже, вони могли спробувати жити, але, по суті, їм уже не надто цього хотілося. Він співчував їй, тим величезним запасам кохання, яке, як він здогадувався, тріпотіло в глибині її скаліченої життям душі; він їй співчував, і, мабуть, це було єдине людське почуття, яке ще могло проникнути в його свідомість. В іншому все його тіло заповнювала крижана стриманість; кохати по- справжньому він більше не міг.

Повернувшись до Парижа, вони ще відчували веселі миттєвості, схожі на ті, що показують у рекламі парфумів (збігти удвох монмартськими сходами чи, припустімо, завмерти, обнявшись, на мосту Мистецтв, під раптовими спалахами прожекторів з річних трамвайчиків, що розвертаються). Вони зазнали і недільних пообідніх сутичок, майже сварок, і мовчазних миттєвостей, коли тіло скручується під простирадлом, — ці руйнівні паузи безмовності та нудьги. Квартирка Анабель була затемна, з четвертої години пополудні вже треба було вмикати світло. Нерідко вони сумували, але найголовніше, обоє були дуже серйозними. Вони знали — і він, і вона, — що переживають свій останній по–справжньому людський зв’язок, і усвідомлення цього факту вносило у кожну даровану їм миттєвість щось неймовірне. Вони відчували одне до одного надзвичайну повагу та безмірну жалість. І все ж таки в інші дні через несподівану чарівну милість вони мали хвилини, пронизані свіжим повітрям і щедрим підбадьорливим сонцем; проте набагато частіше вони відчували, як сіра завіса накриває їх самих і землю, якою вони ступають; у всьому вони вбачали призвістку кінця.

20

Брюно з Крістіаною теж повернулися до Парижа. Вранці, йдучи на роботу, він подумав про того лікаря, що зробив їм такий надзвичайний подарунок: два тижні нічим не виправданої відпустки через нібито хворобу. Він пішов до свого офісу по вулиці Гренель. Піднявшись на свій поверх, він раптом збагнув, який в нього засмаглий, здоровий вигляд і наскільки така ситуація комічна, але одразу відчув, що йому на це начхати. Колеги зі своїми аналітичними семінарами, виховання підлітків у дусі гуманності, знайомство зі світом інших культур… — усе це в його очах не мало аніякого сенсу. Крістіана відсмоктувала йому член і ходила за ним, коли він хворів; тільки Крістіана мала значення. В ту ж саму мить він усвідомив, що ніколи не побачить сина.

Патріс, син Крістіани, влаштував у помешканні неймовірний бедлам: роздавлені шматочки піци, коробки з–під коли, підлога, вщерть укрита недопалками, подекуди пропалена. Якусь хвилину вона вагалася, чи не піти до готелю; потім вирішила прибрати, навести лад. Нуайон був брудним містечком, нецікавим і небезпечним; вона звикла кожного вихідного тікати до Парижа. Майже щосуботи вони відвідували нічні клуби парочок, як–от «2+2», «Кріс та Ману», «Свічки». їх перший вечір у «Крісі та Ману» мав залишити у Брюно найжвавіші спогади. Поруч з танцпідлогою розташовувалося кілька залів, залитих чарівним бузковим світлом; ліжка були розставлені майже впритул. Повсюди навколо парочки трахалися, пестили одне одного, лизали. Більшість жінок були оголені, на деяких залишались блузка чи теніска, а решта обмежувалися тим, що задирали спідницю. В найбільшій залі було пар двадцять; майже ніхто не розмовляв; можна було почути лише гул вентилятора та голосне дихання жінок, близьких до оргазму. Він сів на ліжко поруч з тілистою повногрудою брюнеткою, яка дозволяла лизати себе якомусь типу років п’ятдесяти, що не зняв із себе ані сорочки, ані краватки. Крістіана розстебнула йому штани й почала масувати його член, з цікавістю озираючись навколо себе. Підійшов чоловік, сунув руку їй під спідницю. Вона розстебнула застібку, спідниця зісковзнула на палас; під нею нічого не було. Чоловік опустився на коліна й почав пестити її, поки вона займалася Брюно. Поруч, на сусідньому ліжку, все голосніше й голосніше стогнала брюнетка. Інша пара підійшла й сіла збоку від них; на жінці, рудій крихітці років двадцяти, була міні–спідниця з чорної штучної шкіри. Вона глянула на Крістіану; Крістіана усміхнулась і задерла футболку, щоб показати їй свої груди. Та підібрала спідницю, показався лобок, що густо заріс шерсткою. Крістіана взяла її руку і притягнула до члена Брюно. Жінка почала гладити його, тим часом як Крістіана знову пустила в хід язик. За кілька секунд, вражений неймовірно хтивим здриганням, він вивергнувся просто їй в обличчя. «Я не хотів, — промимрив він. — Пробач». Вона обняла його, притулилась, і він відчув смак своєї сперми на її щоках. «Нічого, — лагідно відповіла вона, — це зовсім не страшно». Згодом вона спитала: «Хочеш, підемо звідси?» Він сумно хитнув головою; від його збудження нічого не лишилося. Вони похапцем одяглися й одразу ж пішли геть.

Наступні тижні йому вдавалося трохи краще контролювати себе, і це було початком доброго, щасливого періоду. Його життя набуло сенсу, який зводився до вихідних, що він їх проводив з Крістіаною. В медичному відділі книгарні він відшукав книгу, написану американським сексологом, який мав намір за допомогою серії вправ, розташованих у порядку зростання їх складності, навчити чоловіків контролювати свою еякуляцію. В основному йшлося про зміцнення малого дугоподібного м’яза, розташованого під яєчками, лобково–куприкового мускула. Різко скорочуючи цей мускул, супроводжуючи цей процес глибоким видихом, можна в принципі перед самісіньким оргазмом запобігти еякуляції. Брюно почав ці вправи; мета була варта того, щоб постаратись. Відвідуючи найвідоміші клуби, він щоразу дивувався, коли бачив, як чоловіки, набагато старші за нього, трахають кількох дівчат водночас, дають відсмоктувати, аж ніяк не втрачаючи своєї стійкості. Бентежило його лише те, що він був змушений визнати: більшість з них мали члени довші та товстіші за його власний. Крістіана стверджувала, що це не важливо, для неї це не має ніякого значення. Він вірив їй, адже вона була закохана в нього; втім, йому здавалося, що більшість жінок, які відвідували такі клуби, відчували певне розчарування, щойно він діставав свій член. Вони ніколи не робили йому жодних зауважень, усі були показово люб’язні, там панувала атмосфера ввічливості; втім, їхні погляди були недвозначні, потроху він усвідомив, що в сексуальному плані він теж не на висоті. Проте, він відчував моменти величезної пристрасної насолоди на межі запаморочення, коли з нього виривалися справжні крики; але це не могло бути доказом чоловічої сили, а свідчило скоріше про тонку чуттєвість його органів. Утім, він умів пестити, Крістіана казала йому це, він знав, що так і є: майже завжди він міг довести жінку до оргазму. Приблизно всередині грудня він помітив, що Крістіана трохи схудла, а її обличчя покрилося червоними плямами. Біль у спині не припинявся, тому (принаймні так вона пояснювала) необхідно було збільшити дозу ліків; худорлявість і плями — лише побічна дія прийому медикаментів. Вона швидко змінила тему розмови; він відчув, що їй ніяково, і трохи занепокоївся. Поза всяким сумнівом, вона може брехати, щоб не тривожити його: вона була такою милою, такою лагідною. Зазвичай суботніми вечорами вона поралася на кухні, готуючи смачні страви; потім вони йшли до клубу. Вона носила спідниці з розрізом, коротенькі прозорі блузочки, панчохи з підв’язками. То були чарівні вечори, він ніколи й не мріяв пережити таке. Часом, коли Крістіана віддавалася після бурхливих пестощів, у неї починало шалено калатати серце, вона глибоко, уривчасто зітхала, і Брюно ставало лячно. Тоді вони завмирали; вона калачиком влаштовувалась у його обіймах, пригорталася, гладила волосся та шию.

21

Звісно, часом траплялася цілковита безвихідь. Чоловіки й жінки, котрі відвідують клуби для парочок, швидко відмовляються від пошуків задоволення (що потребує тонкості, чуттєвості, неквапливості) заради фантазму сексуальної активності, фактично доволі холодної, яка просто запозичена зі сцен групового сексу в «модних» порно, що транслюються по «Каналу- плюс». На знак пошани до Карла Маркса, який заклав у фундамент свого вчення, наче смертоносну ентелехію[32], загадкове поняття «спрямованого падіння норми прибутку», дуже спокусливо було б поставити в основу тієї системи розпусти, в яку нещодавно вступили Брюно та Крістіана, існування певним чином спрямованого падіння норми задоволення; але це було б занадто загально й неточно. Культурні, антропологічні та інші феномени, жага та насолода зрештою нічого не пояснюють у питаннях сексу; будучи далеко не вирішальними чинниками, вони самі, навпаки, в соціологічному відношенні абсолютно визначені. У моногамній, тобто романтичній, любовній системі ці питання можна вирішити за допомогою істоти, яку ти кохаєш, у принципі, єдину. В ліберальному ж суспільстві, де жили Брюно та Крістіана, сексуальна модель, що її пропонує офіційна культура (реклама, журнали, суспільні організації та охорона здоров’я), була моделлю авантюрною: всередині такої системи бажання та насолода з’являються як результат процесу спокуси, що висуває на перший план новизну, пристрасть і власну винахідливість (Якості, які вимагаються навіть від службовця в межах його професійної діяльності). Приниження інтелектуальних та моральних критеріїв спокуси за рахунок наголошення на суто фізичних ознаках помалу підводило відвідувачів клубів для парочок до системи Сада, яку можна було б визначити як фантазм офіційної культури. Усередині такої системи статеві органи завжди грубо–гротескні, груди напхані силіконом, піхви слиняві й позбавлені волосся. Прихильниці «Єднання» або «Гарячого відео», відвідувачки клубів для парочок ставили перед собою одну–єдину мету — напоротися на безліч величезних прутнів. Звичайно, наступний етап цих насолод визначався клубами садомазохісгів. Насолода — це звички, як, мабуть, сказав би Паскаль, коли б він цікавився усім цим.

Зі своїм тринадцятисантиметровим членом та нечастими ерекціями (він ніколи, якщо не брати до уваги ранньої молодості, не міг триматися по–справжньому довго, та й латентні періоди між двома еякуляціями з того часу значно збільшилися: певна річ, адже він уже був не такий молодий), по суті, Брюно було не місце в таких клубах. І все ж таки він був щасливий, маючи у власному розпорядженні більше кицьок і ротів, ніж він будь–коли міг мріяти; він відчував, що всім цим зобов’язаний Крістіані. Найсолодшими все ще залишались ті миті, коли вона пестила інших жінок; її випадкові подруги завжди захоплювалися вправністю її язика, спритністю, з якою пальці намацували і збуджували їхні клітори; на жаль, коли вони насмілювались віддячити тим самим, розчарування здебільшого було неминучим. їхні піхви, надто розтягнуті зляганням по ланцюжку та грубими пальцями (адже часто в хід йдуть кілька пальців водночас, а то й навіть уся рука), щодо чуттєвості нагадували шматок сала. Одержимі шаленим ритмом актрис групових порнофільмів, вони смикали його прутня так грубо, наче то був важіль із якоїсь деревини, до того ж робили це з кумедним кривлянням гравців на корнет–а-пістоні (повсюдна присутність музики техно на шкоду ритмам більш тонкої чуттєвості, безперечно, також вплинула на той надто механічний стиль, в якому вони виконували власну повинність). Він вивергався швидко і без справжнього задоволення; для нього вечір тим і закінчувався. Вони лишалися ще на півгодини–годину; Крістіана віддавалася по черзі, щиро прагнучи тим самим збудити його мужність. Прокидаючись уранці, вони знову кохалися; нічні картини повертались до нього, напівсонного, у приємнішому вигляді; тоді для них наставали миті невимовної ніжності.

У принципі, ідеально було б запросити до себе кілька обраних пар, провести вечір разом за дружньою розмовою, супроводжуваною пестощами. Певно, вони так і зроблять — підсвідомо Брюно був у цьому певен; йому слід також відновити свої вправи щодо зміцнення м’яза, які пропонував американський сексолог. Його історія з Крістіаною була важлива й вагома, жодна інша подія його життя не давала йому стільки радості. Принаймні так він іноді думав, коли дивився, як вона одягається чи метушиться на кухні. Втім, коли під час робочого тижня вона була далеко від нього, ним набагато частіше володіло передчуття, що все це нікчемний фарс, останній огидний жарт, який влаштувало йому життя. Найстрашніше лихо наздоганяє нас у ту мить, коли нам здається, що щастя — ось воно, поруч, таке реальне і досяжне.

Катастрофа сталася в лютому, коли вони були у «Кріса та Ману». Розлігшись на матраці в центральній кімнаті, примостивши голову на подушки, Брюно дав Крістіані відсмоктати; він тримав її за руку. Вона стояла перед ним на колінах, розсунувши ноги, відкривши зад чоловікам, які, підходячи до неї, натягували презервативи й по черзі оволодівали нею. Їх пройшло вже п’ятеро, а вона навіть не глянула на жодного з них; приплющивши, наче у півсні, очі, вона проводила язиком по члену Брюно, просуваючись сантиметр за сантиметром. Раптом вона коротко, різко скрикнула. Тип позаду неї, стрижений здоровило, продовжував сумлінно трахати її, активно рухаючи стегнами; його погляд був порожнім і трохи неуважним. «Стійте! Припиніть!» — вигукнув Брюно; йому здавалося, що він наче кричить, але голос зрадив його, він видав лише слабке скигління. Він підскочив і грубо відштовхнув типа, який збентежено завмер з відстовбурченим членом і спущеними додолу руками. Крістіана впала набік; страждання спотворило її обличчя. «Ти не можеш поворухнутися?» — спитав він. Вона мовчки хитнула головою; він кинувся до бару, попросив телефон. Бригада швидкої прибула хвилин за десять. Усі учасники були вже одягнені; в абсолютній тиші вони спостерігали за тим, як санітари піднімають Крістіану, кладуть її на носилки. Брюно увійшов у машину швидкої допомоги, сів поруч із нею; вони були за два кроки від Центральної лікарні. Кілька годин він чекав у коридорі з покритою лінолеумом підлогою, потім вийшов черговий лікар і сказав йому: вона заснула, її життя у безпеці.

У неділю їй зробили пункцію кісткового мозку; Брюно прийшов о сьомій вечора. Вже стемніло, над Сеною мрячив холодний дрібний дощик. Крістіана сиділа в ліжку, спираючись спиною на купу подушок. Побачивши його, вона усміхнулася. Діагноз був однозначним: некроз куприкового відділу хребта у невиліковній стадії. Останні кілька місяців вона очікувала цього, воно вже могло статися з хвилини на хвилину; ліки загальмували процес, але аж ніяк не зупинили його. Тепер хвороба не прогресуватиме, нових ускладнень можна не побоюватись; але її ноги паралізовані, і вдіяти з цим нічого не можна.

З лікарні її виписали за десять днів; Брюно чекав там на неї. Тепер все змінилося. Звичайно життя характеризується довгими, здебільшого похмурими періодами нудьги; аж потім раптом з’являється нове відгалуження, і виявляється, що ця нова гілка життя тягтиметься аж до кінця. Крістіані мали тепер призначити пенсію за інвалідністю, вона вже ніколи не зможе працювати; вона навіть має право на безкоштовну допомогу хатньої робітниці. Вона покотила йому назустріч своє крісло. Вона пересувалася ще незграбно — слід було налягти, а руки в неї були слабкуваті в передпліччі. Він поцілував її в щоки, потім у губи. «Тепер, — сказав він, — ти можеш переїхати до мене. В Париж». Вона підвела голову, глянула йому в вічі. Він не зміг витримати її погляду. «Ти певен? — лагідно спитала вона. — Певен, що це саме те, чого ти бажаєш?» Він не відповів, принаймні зволікав з відповіддю. Мовчання тривало півхвилини, потім вона додала: «Ти нічим нікому не зобов’язаний. У тебе не так багато часу, щоб жити; навіщо марнувати цей час, опікуючись калікою». Настанови нашого сучасного сумління більше не узгоджуються з нашим смертним випробуванням. Ще ніколи, в жодну епоху, в жодній цивілізації ніхто так довго, так постійно не думав про свій вік; зараз кожен чітко розуміє ясну перспективу майбутнього: прийде час, коли сума фізичних радощів, які заготовлені для нього життям, стане меншою, ніж сума страждань, що чекають на них (в цілому, людина знає, що лічильник працює — і крутиться він в один бік). Таке раціональне зважування радощів та страждань, до якого кожен рано чи пізно доходить, починаючи з певного віку неминуче веде до думки про суїцид. До речі, цікаво відзначити, що Дельоз та Дебор, двоє поважних інтелектуалів кінця сторіччя, обидва покінчили життя самогубством без певної причини, виключно тому, що ні один, ні другий не змогли примиритися з перспективою власної фізичної деградації. Ці самогубства нікого не здивували, не викликали ніяких коментарів; сьогодні суїцид літніх людей, що став досить поширеним явищем, дедалі здається нам учинком цілком логічним. Також можна відзначити як симптоматичну деталь реакцію публіки на ризик терористичного нападу: майже у всіх без винятку випадках люди воліють бути вбитими на місці, ніж покаліченими чи навіть просто спотвореними. Звичайно, частково річ у тому, що декому просто набридло це життя; але головне — ніщо, навіть сама смерть, не лякає їх так сильно, як життя в ослаблому тілі.

Він повернув біля Лашапель–ан–Серваль. Найлегше було врізатись у дерево, їдучи через Комп’єнський ліс. Ті кілька секунд у лікарні, що він вагався, виявились фатальними; бідолашна Крістіана. До того ж він зволікав ще кілька днів, перед тим як зателефонувати до неї; він знав, що вона в своїй дешевій квартирці наодинці із сином, він уявляв її в кріслі на великих колесах, поруч з телефоном. Він аж ніяк не зобов’язаний опікуватися калікою, так вона сказала, і він знав, що вона вмирала без озлоблення. Розбите крісло на великих колесах знайшли біля поштових скриньок, у самому кінці останнього сходового прольоту. В неї було розпухле обличчя і зламана шия. Брюно був записаний у графі «кого інформувати у разі нещастя»; вона прийняла рішення, коли її поклали до лікарні.

Комплекс похоронних послуг розташовувався одразу за Нуайоном, на дорозі, що веде до Шоні, слід було завернути після Бабефа. Двоє робітників у блакитному робочому одягу чекали на нього в білій спекотній будівлі з безліччю батарей — приміщення було трохи схоже на лекційну залу технічного ліцею. У вікна можна було побачити низькі — в модерновому стилі — будинки напівелітного житлового кварталу. Труна, ще відкрита, стояла на розкладному столі. Брюно підійшов, побачив тіло Крістіани й відчув, що падає горілиць; його голова з силою вдарилась об долівку. Робітники обережно підняли його. «Поплачте! Треба поплакати!» — наполегливо умовляв старший з них. Він похитав головою, знаючи, що нічого не вийде. Тіло Крістіани не зможе більше рухатися, ані дихати, ані говорити. Тіло Крістіани більше не зможе кохати, для цього тіла вже немає долі, і в цьому винен тільки він. Цього разу всі карти роздано, гру закінчено, остання партія відбулася і закінчилась остаточним програшем. Він теж не був здатен кохати, так само, як і його батьки. У стані якогось оніміння почуттів, наче зависнувши за кілька сантиметрів од землі, він дивився, як робітники за допомогою гайковерта закручують кришку. Він пішов за ними до «стіни мовчання» — сірої бетонної огорожі в три метри заввишки, де рядами, одна над одною містилися похоронні ніші; майже половина з них були порожні. Старший робітник заглянув у якийсь список і попрямував до комірки номер 632; його колега віз за ним труну на двоколісному візку. Погода була холодною, вогкою, навіть почав мрячити дощ. Комірка номер 632 була посередині — на висоті приблизно метр п’ятдесят. Гнучким і діловим рухом, що забрав усього кілька секунд, робітники підняли труну та всунули її в комірку. За допомогою пневматичного пістолета вони розпорошили всередині трохи бетону, що надзвичайно швидко застигає; потім один з робітників дав Брюно розписатись у реєстрі. «Ви можете, — додав він, ідучи геть, — помолитися тут за упокій, якщо хочете».

Назад Брюно їхав по дорозі А1, близько одинадцятої години був уже в передмісті Парижа. Він узяв день відгулу, бо не знав, що церемонія вийде такою короткою. Він минув Шатійонські ворота і в пошуках зручного місця для паркування обрав вулицю Альбера Сореля, зупинившись якраз навпроти будинку своєї колишньої дружини. Чекати довелося недовго: хвилин за десять з’явився його син — з ранцем за спиною він повернув з вулиці Ернеста Рейє. Він виглядав стурбованим і на ходу розмовляв сам із собою. Про що він може міркувати? Анна попереджала, що цей хлопчик — скоріше самотній; замість того щоб снідати в колежі з друзями, він воліє повернутися додому та розігріти їжу, яку вона залишає йому перед тим як піти. Чи страждав він од відсутності батька? Мабуть, що так, але він нічого про це не казав. Діти терпляче ставляться до світу, створеного для них дорослими; вони намагаються якомога краще пристосуватись до нього; а потім найчастіше вони також відтворюють такий самісінький світ. Віктор підійшов до дверей, набрав код; він був за якихось кілька метрів од машини, але не помітив його. Брюно взявся за ручку дверцят, випростався на сидінні. Двері під’їзду зачинилися за хлопчиком; кілька секунд Брюно сидів нерухомо, потім важко обм’як на сидінні. Що міг він сказати своєму синові, який заповіт передати? Нічого. В нього нічого не було. Він знав, що його життю настав кінець, але не міг збагнути цього кінця. Все залишалося похмурим, болісним і невиразним.

Він завів машину й поїхав Південною трасою, потім повернув на Воалан. Психіатрична лікарня міністерства освіти містилася неподалік від Вер’єр–ле–Бюїсона, на самісінькому узліссі Вер’єрського лісу; він добре пам’ятав лікарняний парк. Він зупинив машину на вулиці Віктора Консідерана й пішки пройшов ті кілька метрів, що відділяли його від огорожі. Упізнав чергового фельдшера. І сказав: «Я повернувся».

22