Елементарні частинки

1

Повернувшись до Парижа, він знайшов у поштовій скриньці листа від Деплешена. Згідно з пунктом 66 внутрішнього розпорядку Національної ради з наукових досліджень він має за два місяця до закінчення обумовленої відпустки клопотати або про її подовження, або про своє повернення на роботу. Лист був увічливий, сповнений гумору, — Деплешен іронізував над бюрократичними обмеженнями, однак запізнення вже перевершило тритижневий термін. Він поклав листа на стіл, глибока непевність охопила його. Протягом року він міг самостійно окреслювати коло своїх досліджень — і чого ж він досяг? Зрештою, майже нічого. Ввімкнувши свій ноутбук, він з відразою констатував, що його е–мейл збагатився двома десятками нових сторінок, а тим часом він був відсутній усього дві доби. Одне з повідомлень було з Інституту молекулярної біології у Палезо. Та колега, що зайняла його місце, запустила в дію програму досліджень ДНК мітохондрій: вона — на відміну від ядерної ДНК — як уявлялося, була позбавлена механізмів корекції генного коду, який зазнав впливу вільних радикалів; власне, тут несподіванок не було. З університету в Огайо надійшла цікавіша інформація: у ході досліджень із цукроміцетами[35] там з'ясували, що при репродукції статевим шляхом їх різновиди еволюціонують не так швидко, як при розмноженні клонуванням; отже, у такому разі алеаторні мутації більш продуктивні, ніж природна селекція. Експериментальна схема була цікавішою і вочевидь суперечила класичній гіпотезі статевої репродукції як рушійної сили еволюції, але в будь–якому разі це не мало жодного інтересу, крім анекдотичного. Щойно генетичний код буде повністю розшифровано (а це вже питання не років, а місяців), людство дістане можливість контролювати свою власну біологічну еволюцію; тоді сексуальність безперечно стане саме тим, чим вона є: функцією зайвою, небезпечною і регресивною. Навіть якщо вдасться визначати появу мутацій, тобто розрахувати наперед їх можливий шкідливий ефект, ніщо нині не допоможе з’ясувати, наскільки вони детерміновані; отже, не буде і способу знайти їм конкретне застосування. Однак, певно, саме в цьому напрямку і слід вести подальші дослідження.

Вивільнений від папок і книг, які займали геть усі полиці, кабінет Деплешена здавався величезним.

— Ось так, — мовив він, ледь помітно усміхаючись. — Наприкінці місяця йду на пенсію.

Джерзінські так і залишився стояти з роззявленим ротом. Спілкуєшся з людиною роками, іноді десятиліттями, поволі звикаючи уникати особистих питань і по–справжньому важливих тем; але плекаєш надію, що згодом за більш сприятливих обставин, звичайно ж, знайдеться час наблизитися до цих питань і тем; раз за разом відсунута перспектива більш тісного людського контакту ніколи не зникає повністю лише через те, що це неможливо, оскільки ніяке спілкування між людьми не вкладається в занадто вузькі застиглі рамки. Отже, попереду завжди майорить перспектива «справжніх і глибоких» стосунків, яка може проіснувати роки, іноді десятки років, аж доки будь–яка вирішальна і безжальна обставина (найчастіше смерть чи смертельна невиліковна хвороба) не засвідчать нам, що вже запізно, що саме ті «найглибші і найсправжніші» стосунки, про які ми мріяли, не здійсняться, як не збулося і все решта. Протягом усіх п’ятнадцяти років своєї професійної діяльності він не знав нікого, крім Деплешена, з ким йому хотілось би налагодити стосунки, які виходили за межі простого співробітництва, хоча б іноді поза цим, суто утилітарним, невимовно нудним, яке і створює звичну атмосферу життя установи. Що ж, не вийшло. Він ошелешено дивився на картонні коробки з книжками, розставлені на підлозі кабінету.

— Гадаю, нам варто піти куди–небудь пропустити по чарчині, — запропонував Деплешен, безпомильно збагнувши специфіку моменту.

Пройшовши повз музей д’Орсе, вони розташувались на терасі «Дев’ятнадцяте сторіччя». За сусіднім столиком жваво щебетала купка італійських туристів. Джерзінські замовив пиво, а Деплешен — нерозбавлене ірландське віскі.

— Що ж ви тепер збираєтеся робити?

— Не знаю. — Деплешен, схоже, справді не знав. — Помандрувати… Може, трохи сексуального туризму. — Він усміхнувся; коли він усміхався, його обличчя все ще не втрачало залишків вроди; то було гірке очарування зневіреної людини, яка, проте, зберегла природний шарм. — Я пожартував… Щиро кажучи, це мене вже зовсім не цікавить. Знання, авжеж… Жага знань залишилася. Цікава це штука — жага знань. Вона притаманна небагатьом, навіть серед учених; більшість задовольняється тим, що робить кар’єру, вони швидко переходять в адміністратори; однак для історії людства вона дуже важлива, ця жага. Уявіть собі сюжет, в якому маленька група людей — всього декілька сот на всій планеті — одержимо прямує до дуже складної, дуже абстрактної, абсолютно незрозумілої для непричетних мети. Ці люди навіки залишаються невідомими більшій частині населення; немає у них ані влади, ні багатства, ні пошани; ніхто навіть і гадки не має про ту втіху, яку їм дає їхня скромна діяльність. А проте вони — найважливіша із світових ланок з тієї простої причини, що в руках у них — ключ до раціональної достовірності. Все те, що вони проголошують істинним, рано чи пізно визнає більшість населення. Ніяка влада — економічна, політична, суспільна чи релігійна, вочевидь не в змозі заперечувати обґрунтовану розумом істинність. Можна стверджувати, що Захід надміру цікавиться філософією і політикою, окрім того, абсолютно нерозумно ламає списи довкола філософських і політичних питань; можна також стверджувати, що Захід палко любить літературу й мистецтво; але насправді ніщо не відіграє в його історії такої визначальної ролі, як потреба у раціональній достовірності. Зрештою Захід готовий в ім’я цієї потреби пожертвувати усім: релігією, щастям, своїми надіями і зрештою самим життям. Це факт, про який не слід забувати, коли маєш намір скласти узагальнену думку про західну цивілізацію.

Деплешен замислився. Його погляд, поблукавши з хвилину серед столиків, зупинився на склянці.

— Згадую одного хлопця, я з ним познайомився у першому класі ліцею, коли мені було шістнадцять. Він був з таких… Дуже складний, дуже неспокійний. Він виходець з багатої, досить патріархальної родини, до того ж він повною мірою поділяв усі поняття свого кола. Одного разу під час суперечки він сказав мені: «Цінність релігії визначається якістю моралі, яка в ній закладена». Я втратив мову від несподіванки і захвату. Так і не збагну, чи він самотужки дійшов такого висновку, чи десь вичитав цю тезу; у будь–якому разі його фраза мене надзвичайно вразила. Ось уже протягом сорока років я розмірковую над нею і саме сьогодні дійшов висновку, що він помилявся. Мені здається неможливим щодо релігії ставати виключно на точку зору моралі; одначе Кант не безпричинно стверджував, що сам Спаситель роду людського має підкорятися універсальним законам всесвітньої моральності. Але я дійшов висновку, що суть релігії передусім — це спроби пояснення світобудови, а жодна подібна спроба не може бути самостійною, якщо вона суперечить нашій потребі в раціональній достовірності. Математичний доказ, експериментальний підхід — це вищі досягнення людської свідомості. Я цілком усвідомлюю, що, на перший погляд, факти мені заперечують, розумію, що іслам, схоже, найдурніша, найбрехливіша і найбільш обскурантська з усіх релігій, тепер, певне, перейшов у наступ; але все це не більше ніж поверхові і скороминущі явища; у тривалій перспективі іслам приречений, його крах ще більш неминучий, ніж крах християнства.

Джерзінські підвів голову — він слухав дуже уважно. Він ніколи не думав, що Деплешена хвилюють подібні проблеми; а той, трохи повагавшись, вів далі:

— Здобувши ступінь бакалавра, я спустив Філіппа з ока, а через кілька років дізнався, що він покінчив життя самогубством. Зрештою, я вважаю, що тут є якийсь зв’язок: бути одночасно гомосексуалістом, католиком–фундаменталістом і роялістом — це, слід визнати, нелегка ноша, хоч би як там було.

У ці хвилини Джерзінські зрозумів, що він сам у глибині душі ніколи не переймався по–справжньому проблемами релігії, але чітко усвідомлював, і вже давно, що матеріалістична метафізика, спочатку зруйнувавши ущент релігійні вірування попереднього сторіччя, сама була знищена новітніми досягненнями фізики. Цікаво, що ні він, ні будь–хто з фізиків, з якими йому доводилося спілкуватися, ніколи не відчували щонайменшого хвилювання чи сумнівів, пов’язаних з проблемами духу.

— Щодо мене, — сказав Мішель, щойно ця думка сформувалась у його мозку, — то мені здається, що я маю дотримуватись прагматичного позитивізму як фундаменту, на якому загалом тримається праця дослідника. Існують факти, пов’язані закономірностями, а поняття причинності ненаукове. Світ дорівнює сумі тих знань, які ми про нього маємо.

— Я більше не вчений, — відповів Деплешен, сповнений невідпорної щирості. Може, саме тому я й запізнило дозволив метафізичним питанням так захопити мене. Але ви, безперечно, маєте слушність. Слід продовжувати пошуки, експериментувати, відкривати нові закони, а все решта не має значення. Згадайте Паскаля: «Взагалі слід сказати: це утворюється через уяву і рух, бо це істинно. Описати щось абстрактне і створити машину — це смішно, оскільки це марно, ненадійно, болісно. Але повторюся ще раз, що слушність має саме він, а не Декарт. До речі, ви вже визначилися, що будете робити? Я питаю про це через… — він зробив вибачливий жест, — через цю історію із закінченням терміну.

— Авжеж. Я хотів би дістати посаду в Голуейському дослідному центрі в Ірландії. Необхідно швидко здійснити підготовку до простих дослідів з цілою низкою радіоактивних міток при постійній температурі й тиску. Але передовсім мені знадобиться велика обчислювальна база і, здається, там є все необхідне для цього.

— Ви розмірковуєте над новим напрямком досліджень? — Голос Деплешена ледь помітно затремтів, що свідчило про неабияку схвильованість, він і сам це помітив, і знову на його вустах з’явилась усмішка, яка, здавалося, свідчила, що він сам собі видається смішним. Він м’яко додав: — Жага знань…

— Я вважаю помилковим, що ми збираємося виходити тільки з природної ДНК. Молекула ДНК дуже складна, її еволюція до деякої міри підвладна випадковості: тут наявна невиправдана надмірність, довгі ланцюжки, які не кодують інформацію, і ще бозна–що. Якщо справді хочеш вивчити умови мутації цілком і частково, як вихідний матеріал слід брати простіші самовідтворювані молекули, в яких кількість зв’язків не перевищує кількох сотень.

Деплешен похитав головою, очі його палали, він не намагався більше приховати своєї схвильованості. Туристи тим часом розійшлись, у кафе крім них не залишилося нікого.

— Справа ця, звичайно, дуже тривала, — провадив далі Мішель, — структури, які підлягають мутації, не мають апріорних відмінностей. Але тут мають виникнути передумови структурної стабільності на субатомному рівні. Якщо пощастить зробити розрахунок стабільної структури, хоча б щодо кількох сот атомів, питання залишиться одне — про силу впливу… Зрештою, я, здається, трохи просунувся.

— Все це таке невизначене… — голос Деплешена пролунав цього разу замріяно і протяжливо, як у людини, яка передбачає безкінечно віддалені перспективи, вдивляється у примарні, невідомі умовиводи.

— Мені потрібна можливість працювати абсолютно незалежно, поза ієрархією Дослідного центру. Тут є речі, які можна припустити лише як чисту гіпотезу; пояснювати це надто довго, надто важко.

— Звичайно. Я напишу Уолкотту, він керівник центру і непогана людина, він не стромлятиме палиці в колеса. Ви, здається, свого часу вже працювали разом? Та історія з коровами…

— То пусте.

— Не переймайтесь. Я йду на пенсію, — цього разу в його усмішці промайнула гіркота, — але мого впливу ще вистачить, аби все владнати. В адміністративному плані ви зберігатиме те становище тимчасово відрядженого, яке буде поновлюватись із року в рік так довго, як тільки ви забажаєте. Хоч би хто став моїм наступником, не існує жодної небезпеки, що це рішення буде переглянуте.

Трохи згодом вони розпрощалися біля Пон–Руаялю. Деплешен простяг Мішелю руку. В нього не було сина. Його сексуальні пристрасті позбавили його такої можливості, а сама ідея шлюбу з обопільної згоди завжди здавалася йому сміховинною. За ті кілька секунд рукостискання він усвідомив, що потрапив до сфери піднесених переживань, потім зізнався собі, що смертельно втомився, а тоді обернувся й пішов геть набережною повз крамниці букіністів. А Джерзінські ще якусь мить дивився вслід людині, що віддалялась у світлі згасаючого дня.

2

Наступного дня, під час вечері в Анабель, він пояснив їй чітко й аргументовано, чому йому слід їхати до Ірландії. Програма, яку йому в майбутньому слід було виконати, тепер повністю окреслилась, і все постало в чіткому взаємозв’язку. Її суть полягала в тому, щоб не зосереджуватися лише на ДНК, а розглядати живу істоту у всій її цілісності як самовідновлювальну систему.

Спочатку Анабель нічого не відповідала, вона намагалася приховати розгубленість — і не могла, її рот трохи скривився. Потім налила йому вина, для цього вечора вона приготувала рибу; її квартирка більше ніж будь–коли нагадувала корабельну каюту.

— Ти не запропонував мені їхати з тобою… — ці слова прозвучали в тиші, і запала глибока мовчанка. — Тобі навіть на думку таке не спало, — мовила вона здивовано з майже дитячою образою і розридалася. Він не поворухнувся. Якби він у цю хвилину підійшов до неї, вона б його мабуть відштовхнула, людям випадає плакати, а іноді їм тільки це й лишається. — А ми з тобою добре ладнали, коли нам було по дванадцять років, — сказала вона крізь сльози. Потім підвела на нього очі. Обличчя рідкісної, чистої краси. — Зроби мені дитину. Мені необхідно, щоб поруч хтось був. Звичайно, тобі не доведеться ні ростити її, ні опікуватися нею, у тебе навіть не буде необхідності знайомитися. Я не прошу тебе любити — ні її, ні мене, просто подаруй мені дитину. Знаю, мені вже сорок: хай так, я ризикну. Тепер це мій останній шанс. Іноді я жалкую з приводу своїх абортів. Однак перший чоловік, од якого я завагітніла, виявився лайном, другий — безвідповідальним нікчемою; коли мені було сімнадцять, я навіть уявити собі не могла, яке коротке життя, які недовговічні наші можливості.

Щоб зібратися з думками, Мішель запалив сигарету.

— Це дивна думка, — промовив він крізь зуби. Дивна ідея — репродукувати себе для життя, яке не любиш.

Анабель підвелась і почала поступово роздягатися.

— Хоч би як там було, давай кохатися, — сказала вона. — Ми цього не робили щонайменше з місяць. Відтоді, як я перестала приймати пігулки, минуло два тижні, і день у мене сьогодні сприятливий.

Вона притисла долоні до свого живота, потім її руки ковзнули до грудей, вона трохи розсунула ноги. Анабель була прекрасна, бажана, сповнена кохання, чому ж він нічого не відчував? Це було незбагненно. Він знову запалив, але раптом помітив, що його роздуми ні до чого не ведуть. Зробити дитину, не зробити — все це не з тих рішень, які людська істота може здійснити раціональним шляхом. Він розчавив недопалок у попільниці і буркнув: «Згоден».

Анабель допомогла йому роздягтися і легенько потерла у нього між ногами, щоб він зробив усе як слід. Він не відчув нічого особливого, крім ніжності і жару її піхви. Незабаром він завмер без руху, вражений геометричною очевидністю злягання, зачарований пружністю і розкішшю слизових оболонок. Анабель притиснулася своїми губами до його, обвила його руками. Він заплющив очі, більш чітко відчув свій статевий орган і відновив рухи вгору–вниз. Незадовго до еякуляції він побачив видіння, на диво реалістичне — злиття гамет і одразу ж перший клітинний поділ. Це було мовби заглядання наперед, маленьке самогубство. Хвиля усвідомлення цього вивергнула потужний струмінь сперми. Анабель теж відчула це. У неї вирвався вдоволений стогін, і вони обоє залишилися лежати нерухомо.

— Вам би ще місяць тому слід було здати мазок, — утомленим голосом сказав гінеколог. — Натомість ви перестали приймати пігулки, не порадившися зі мною, а крім того, примудрились завагітніти. Ви ж уже не дівчинка!

Повітря в кабінеті було прохолодне і трохи вологе. Вийшовши на вулицю, Анабель здивувалась яскравому світлу червневого сонця.

Наступного дня вона зателефонувала. Клітинне дослідження вказувало на досить серйозні аномалії; слід було зробити біопсію і мазок зі слизової оболонки матки.

Щодо вагітності, то, безперечно, саме тепер слід одмовитися від неї. Буде краще, коли ви повторите її на здоровому підґрунті. — Голос лікаря був не стурбований, а наче трохи нудний.

Отже, Анабель пережила свій третій аборт — зародкові було не більше двох тижнів, тож вистачило короткої аспірації. Апаратура значно удосконалилася з часу її колишньої операції, і на її подив усе закінчилось менше ніж за десять хвилин. Результати аналізу були отримані через три дні.

— Що ж, — немолодий лікар виглядав компетентним і замордованим, — на жаль, я припускаю, що у вас рак матки в передінвазивній стадії. — Він знову начепив окуляри і заглянув у бланки, вираз переконливої компетентності при цьому помітно посилився. Він не був глибоко вражений: рак матки часто зустрічається у жінок саме в період перед менопаузою, а те, що в неї не було дітей, ще й посилює чинник ризику. Методи лікування добре відомі, тут у нього не було жодних сумнівів. Необхідно провести очеревинну гістеректомію та білатеральну сальпінго–офоріектомію. Нині такі операції добре освоєні, ризик ускладнень близький до нуля.

Він глянув на Анабель: кепські справи, вона не реагує, застигла в повній прострації, схоже, це ознака нервового нападу. Як правило, у таких ситуаціях лікарям рекомендується направляти пацієнтку до психотерапевта для допоміжного лікування — він уже й аркуш з адресами приготував, — а головне, акцентувати увагу на «ключовій думці»: втрата спроможності до народження дітей зовсім не означає кінець сексуального життя, у деяких пацієнток навпаки бажання помітно погострюються…

— Отже, у мене видалять матку… — сказала вона недовірливо.

— Матку, яєчники і фаллопієві труби; таким чином, виключається будь–який ризик поширення хвороби. Я пропишу вам замісну гормональну терапію — хоча її все частіше прописують навіть у ситуації простої менопаузи.

Вона повернулася до своїх рідних у Кресі–ан–Брі; операцію призначили на 17 липня. Мішель разом з її матір’ю проводжав Анабель до лікарні в Мо. Вона не боялася. Хірургічна операція тривала трохи довше двох годин. Вона прийшла до тями наступного ранку. У вікні побачила блакитне небо, дерева, які похитували кронами на легкому вітерці. Вона практично нічого не відчувала. Їй лише хотілося глянути на шрам унизу живота, але вона не наважувалася попросити про це медсестру. Дивно було усвідомлювати, що вона та сама жінка, але дітородні органи у неї видалені. Слово «ампутація» якийсь час крутилось у неї в голові, потім його замінив більш жорстокий образ. «Мене випотрошили, — прошепотіла вона, — вони випотрошили мене, немов курку».

За тиждень вона виписалася з лікарні. Мішель написав Уолкотту і попередив, що його від’їзд затримується, після деяких вагань він згодився поселитись у її батьків, у колишній кімнаті її брата.

Анабель помітила, що за той час, який вона провела у лікарні, він заприязнився з її матір’ю. Та й її старший брат став частіше з’являтися вдома, відколи там оселився Мішель. По суті, їм майже ні про що було говорити: Мішель нічогісінько не тямив у проблемах малого бізнесу, а Жан–П’єру абсолютно чужими були питання, пов’язані з дослідженнями в галузі молекулярної біології; і все‑таки помалу за вечірнім аперитивом утворилася напівфіктивна чоловіча співдружність.

Їй належало відпочивати і, головне, не піднімати важкого, але тепер вона вже могла митися самостійно і нормально харчуватись. У години пополудні вона сиділа в саду, а Мішель разом з матір’ю збирав полуницю або сливи. Це були наче якісь дивовижні канікули або повернення у дитинство. Вона відчувала ласку сонячних променів на своєму обличчі і руках. Найчастіше вона сиділа у цілковитій бездіяльності, іноді вишивала чи майструвала іграшки для свого племінника або племінниць. Психіатр із Мо прописав їй снодійне і досить великі дози транквілізаторів. Так чи інакше, вона багато спала, а її сни постійно були мирними і спокійними, щасливими; можливості душі безмірні, коли вона перебуває у своїх володіннях. Мішель лежав у ліжку разом з нею, його рука обіймала її за талію і він відчував, як рівномірно вона дихає. Психіатр регулярно навідував її, хвилювався, тихо бурмотів щось, казав про «втрату адекватності у взаєминах з дійсністю». Вона стала дуже ніжною, трохи дивною, часто сміялася без причини, іноді траплялося так, що її очі наповнювалися слізьми. Тоді вона приймала додаткову дозу терціану.

Наприкінці третього тижня вона вже почала виходити і робила короткі прогулянки берегом річки або в сусідніх лісах. Стояв напрочуд гарний серпень, дні змінювали один одного, однакові, осяйні, без натяку на небезпеку грози і взагалі без будь–яких інших ознак кінця. Мішель тримав її руку, вони часто сиділи поруч на лавці на березі Гран–Морен. Прибережні трави були висушені майже дотла, річка під навислими буками несла вдалечінь свої безкінечні темно–зелені хвилі. Зовнішній світ жив за своїми власними законами, які не були людськими.

3

Двадцять п’ятого серпня контрольні аналізи виявили метастази в очеревині, у таких випадках їх розростання продовжується, рак швидко поширюється. Можна спробувати радіотерапію. Власне, саме це і було єдиним можливим засобом; але не слід обманювати себе, мова йшла про важке лікування, а шанси на одужання не перевищують 50 відсотків.

— Тебе вилікують, моя крихітко, — сказала мати Анабель, і голос її ледь помітно затремтів. Анабель обняла матір за шию, притислася чолом до її чола, у цій позі вони пробули з хвилину. Коли мати пішла спати, Анабель попленталась у вітальню, погортала там якісь книжки. Мішель сидів у кріслі і спостерігав за нею.

— Можна порадитися ще з кимось, — сказав він після тривалої мовчанки.

— Звичайно, — відповіла вона безтурботно. Вона не могла кохатися: шрам був надто свіжим і болючим; але вона довго стискала його в обіймах. Чула, як він у тиші скреготить зубами. Був момент, коли вона, провівши долонею по його обличчю, помітила, що воно мокре од сліз. Вона стала ніжно пестити його, це збуджувало і водночас умиротворяло. Він випив дві пігулки мепронізину й нарешті заснув.

Близько третьої години попівночі вона встала, накинула халат і спустилась у кухню. Попорпавшись у буфеті, знайшла піалу, на якій було написане її ім’я, — хрещена мати подарувала її колись Анабель, коли тій виповнилося десять років. У піалі вона ретельно розім’яла вміст тюбика рогіпнолу, додавши трохи цукру і води. Вона не відчувала нічого, крім якогось узагальнено–абстрактного, майже метафізичного смутку. Таке воно життя, настав непередбачений, безпричинний розлад, тепер її тіло не могло більше бути джерелом радості та щастя. Воно, навпаки, поступово, а по суті досить швидко стане для неї самої і для оточуючих джерелом муки. Отже, її тіло має бути знищене. Масивний дерев’яний годинник на стіні голосно відлічував секунди, він дістався матері від її бабусі, яка володіла ним ще тоді, коли виходила заміж, — це була найстаріша річ у будинку. Анабель досипала в піалу ще трохи цукру. В її психологічному настрої не було й тіні примирення, життя здавалося лише кепським жартом. Хоч як намагаєшся підлаштуватися до нього, а воно однак залишається таким, як є. За короткі тижні своєї хвороби вона з дивовижною швидкістю дозріла до відчуття, яке так часто зустрічається у літніх людей: вона не бажала бути для інших тягарем. Відтоді, як минула для неї пора юності, її життя покотилося дуже швидко, потім настав період тривалої нудьги, а під кінець знову все почало розкручуватись дуже стрімко, з дикою швидкістю.

Незадовго до світанку Мішель, перевернувшись з боку на бік, помітив, що Анабель немає поруч. Він накинув халат і спустився вниз: на дивані у вітальні лежало її розпластане, майже бездиханне тіло. Поряд на столі він знайшов її листа. Він починався словами: «Я хочу вмерти серед тих, кого люблю».

Головний лікар служби швидкої допомоги в Мо був молодим тридцятирічним чоловіком з темним кучерявим волоссям і відкритим обличчям, він одразу справив на них добре враження. Шансів, що вона прийде до тями, мало, сказав він, вони можуть лишитися біля неї, він особисто не вбачає в цьому нічого поганого. Кома — стан дивний, до кінця не вивчений. Він був майже переконаний, що Анабель не сприймає їхньої присутності, проте слабка електрична активність у її мозку збереглася; вона, певно, якимось чином співвідноситься з процесом мислення, природа якого абсолютно не з’ясована. Сам по собі медичний прогноз був невтішний: відомі випадки, коли хворий, провівши у стані коми тиждень, а то й місяці, раптом повністю повертався до життя, найчастіше ж коматозний стан переходив у смерть. їй не більше сорока, принаймні є надія, що серце витримає, на цю хвилину це все, що можна сказати.

Над містом прокидався новий день. Сидячи поряд з Мітелем, брат Анабель безупинно повторював: «Це неможливо… Це неможливо…», — наче його слова могли що–небудь змінити. Але насправді таке можливо. Все можливо. Повз них пройшла медсестра, штовхаючи поперед себе металевого візка, на якому дзвеніли пляшечки із сироваткою.

Трохи згодом сонце прорвалося крізь хмари, небо засиніло. День обіцяв бути чудовим, таким же гарним, як і попередні. Мати Анабель важко, звелася на ноги. «Треба трохи перепочити, — сказала вона, тамуючи ридання. Її син також підвівся, безсило звісивши руки, і ніби автомат пішов за нею. Мішель похитав головою, відмовляючись іти з ними. Він не відчував ніякої втоми. В наступні хвилини він переважно відчував дивне сприйняття реального світу. Він сидів сам у залитому сонцем коридорі на плетеному пластиковому стільці. В цьому крилі лікарні панував дивовижний спокій. У кінці коридору час від часу відчинялися двері, звідки виходили медсестри і йшли до інших відділень. Гомін міста, долітаючи знизу, звучав зовсім глухо. У стані абсолютної внутрішньої відчуженості він вдивлявся в переплетіння обставин, у деталі машини, яка скалічила їхні життя. Все виглядало безповоротним, чітким і незаперечним, все постало в непорушній очевидності завершеного минулого. Нині здається майже неймовірним, щоб сімнадцятирічна дівчина була настільки наївною, але найголовніше сьогодні те, що в сімнадцять років дівчина могла надавати такого значення саме коханню. З часів юності Анабель минуло двадцять п’ять років, і якщо вірити результатам опитувань молоді і твердженням газет, сьогодні все дуже змінилося. Сучасні дівчата стали більш раціональними та обачливими. Їх насамперед цікавить шкільна успішність, вони намагаються щонайперше забезпечити собі в майбутньому гідну кар’єру. Зустрічі з хлопцями для них не більше ніж канікулярні пригоди, розвага, що складається навпіл із сексуального задоволення і нарцистичного самозамилування. Згодом вони намагаються вигідно одружитися на підставах достатньої соціо–професійної відповідності і певного збігу смаків. Зрозуміло, що вони тим самим позбавляли себе усіх можливостей щастя, які вважаються невід’ємними складовими синкретичного і регресивного стану душі й суперечать міщанському досвіду мислення, — натомість вони розраховували таким чином уникнути моральних і сердечних мук, від яких потерпали їх попередниці. Хоча ці сподівання з часом руйнуються; насправді вирування пристрастей, зникаючи з життя, залишає по собі великий простір для нудьги, враження порожнечі, вразливого очікування старості і смерті… Друга половина життя Анабель була набагато сумнішою і похмурішою, ніж перша, під кінець їй не вдалося зберегти в пам’яті жодної найменшої згадки про цю пору.

Десь опівдні Мішель відчинив двері її палати. Дихання хворої було вкрай слабким, простирадло на її грудях майже не рухалося, проте, за словами лікаря, цього було досить для живлення тканин киснем, якщо дихання ще більше ослабне, доведеться застосовувати допоміжний вентиляційний апарат. А поки що в неї вище ліктя стирчала голка крапельниці, на тім’ї був прикріплений електрод, і це було все. Сонячний промінь розлився по білосніжному простирадлу, грався її гарними світлими пасмами. Її обличчя із заплющеними очима, трохи блідіше, ніж звичайно, здавалося безкінечно спокійним і мирним. Так, ніби її полишили всі страхи, ніколи ще вона не здавалася Мішелю такою щасливою. Він завжди був схильний плутати щастя з комою; однак зараз вона здавалася йому незмірно щасливою. Він провів рукою по її волоссю, поцілував у чоло, в теплі губи. Це трапилося надто пізно, однак це було добре. Він пробув у палаті до пізнього вечора. Повернувшись у коридор, він розкрив книгу буддійських медитацій, зібраних доктором Авансом Венцем (протягом останніх місяців він носив її в кишені — це була зовсім маленька, у темно–червоній оправі книжечка).

Так трапилось не тільки через них, подумав він, вони живуть у тяжкому світі, де панують конкуренція і боротьба, метушня і насильство, гармонійного світу вони не знали. З другого боку, вони нічого не зробили для того, щоб змінити його на краще, абсолютно нічого. Він нарешті визнав, що слід було подарувати Анабель дитину. Раптом згадав, що він зробив це або майже зробив, принаймні згодився на таку перспективу, ця думка якоюсь мірою сповнила його позитивом. Тепер він зрозумів, звідки взялись ота ніжність і вдоволення, якими дихали ці останні тижні. І саме тепер він не міг більше нічого, в імперії нездоров’я і смерті ніхто нічого більше не спроможний зробити, але хоча б декілька тижнів вона прожила з відчуттям, що її люблять.

Увечері мати Анабель приєдналась до нього, вона прийшла довідатися, чи немає якихось новин. Ні, ситуація не змінилася; стан глибокої коми міг тривати довго й бути стабільним, як нагадала їй медсестра, іноді місяці минають, перш ніж стає можливим щось прогнозувати. Мати зайшла до дочки, а вже за хвилину вийшла ридаючи. «Я не можу збагнути… Не розумію, чому так складається життя. Знаєте, це була така мила дівчинка. Завжди сердечна, без фокусів. Не скаржилась, але я знаю, щасливою вона не була. Вона прожила не таке життя, на яке заслуговувала».

Трохи згодом вона пішла, було помітно, що мужність покидає її. А йому, як не дивно, не хотілося ні їсти, ні спати. Він пройшовся коридором, спустився вниз, у хол. Латинос, який чергував на вході, розв’язував кросворд; він кивнув йому. Мішель узяв на роздачі чашку гарячого какао, підійшов до вікна. На небі у просвіті між висотними будинками плив місяць; автомобілі весь час проїздили по авеню Шалон. Він непогано розбирався в медицині, щоб зрозуміти — життя Анабель висить на волосинці. Її мати мала слушність, хоч і не усвідомлювала цього, людина за самою своєю природою не сприймає смерті — ані своєї, ані чужої. Мішель підійшов до вахтера і спитав, чи не дасть той йому папірця, трохи здивований, той простяг пачку бланків з лікарняним грифом (саме цей гриф дав згодом Хюбчеяку змогу ідентифікувати текст, виділивши його з купи нотаток, знайдених у Кліфдені). Деякі люди несамовито чіпляються за життя, вони розлучаються з ним, як казав Руссо, без охоти; з Анабель, як він уже зрозумів, усе було інакше.

4

Анабель померла за два дні, і для родини це було, схоже, на краще. Коли мова заходить про чиюсь смерть, люди завжди схильні виголошувати банальності, але її матері й братові справді було б тяжко винести такий стан невизначеності, якби він затягувався.

У споруді зі світлого залізобетону, саме тій, де колись померла його бабуся, Джерзінські вдруге пережив відчуття всесильності порожнечі. Він перетнув палату й підійшов до мертвої Анабель. її тіло було точнісінько таким, яким він знав його, з тією лише різницею, що з нього повільно витікало живе тепло. Тепер ця плоть майже зовсім охолола.

Деякі люди примудряються дожити до сімдесяти, а то й до вісімдесяти, сподіваючись, що попереду ще можливе щось нове, і пригоди, як‑то кажуть, чекають на них за рогом; врешті- решт, їх слід було просто б убити, щоб привести до тями чи бодай покалічити, довести до стану глибокої інвалідності. Але не таким був Мішель Джерзінські. Своє чоловіче життя він провів одинаком у зірковій порожнечі. Він зробив внесок у прогрес науки, це було його покликанням, способом самовираження, застосуванням своїх природних здібностей; що ж до кохання, то він його не знав. Анабель, попри на її красу, не судилося бути коханою, а тепер вона була мертва. Її тіло лежало на низенькому столі, яскраво освітлене, віднині непотрібне, не більше ніж мертвий вантаж. Потім труну накрили віком.

У своєму прощальному листі вона висловила побажання, щоб її піддали кремації. Перед церемонією вони пили каву в одному з лікарняних залів для відвідувачів; за сусіднім столиком циган під крапельницею весело теревенив про своє авто двом приятелям, які прийшли його навідати. Освітлення було тьмяне — кілька світильників на стелі, прикрашених арматурою, схожою на гігантські пробкові поплавки.

Вони вийшли на вулицю під яскраве сонце. Служби крематорію були розташовані неподалік від корпусів — це був єдиний комплекс. Кремаційна зала являла собою просторий куб із світлого бетону, всередині якого було розташоване таке ж біле підвищення, реверберація сліпила очі. Струмки гарячого повітря вилися довкола них, схожі на міріади дрібнесеньких змійок.

Труну поставили на пересувну платформу, яка призначена була для її доставки у надра печі. Півхвилини загальної зосередженості — і служитель увімкнув механізм. Зубчасті коліщата, на яких рухалася платформа, легенько скрипіли, двері зачинились. Ілюмінатор із жаростійкого скла дозволяв спостерігати за спалюванням. Як тільки з величезних форсунок рвонулося полум’я, Мішель одвернувся. Ще близько двадцяти секунд він краєм ока бачив темно–червоні зблиски вогню; потім усе скінчилось. Служитель згріб попіл у маленьку скриньку із світлої піхти у формі паралелепіпеда і передав її старшому братові Анабель.

Вони поїхали назад у Кресі, машина рухалася повільно. Сонце вигравало в листі каштанів алеї Ратуші. Тієї самої алеї, де вони з Анабель гуляли двадцять п’ять років тому після шкільних занять. У саду перед будиночком її матері зібралися сусіди, душ п’ятнадцять. Молодший брат Анабель з цієї причини приїхав зі Сполучених Штатів; він був худорлявий, знервований, пригнічений, одягнений досить елегантно.

Анабель просила, щоб її прах розвіяли в саду біля маминого будинку, що й було зроблено. Сонце почало хилитися на захід. Це був пил — світлий, майже білий пил. Він м’яко опустився, схожий на туман, серед трояндових кущів на землю. У цей час здалеку від залізничного переїзду долинув дзвін. Мішель пригадав їхні післяполудневі зустрічі, коли йому було п’ятнадцять років; як Анабель чекала на нього біля вокзалу, як кидалася йому на шию. Він дивився на землю, на сонце, на троянди, на пружний килим трави. Незбагненно. Присутні мовчали. Мати Анабель присунула усім чарки — пом’янути. Вона подала йому вино, заглянула в очі. «Якщо хочете, можете залишитись на кілька днів, Мішелю», — тихо мовила вона. Ні, він поклав собі їхати працювати. Нічого іншого він не вміє. Йому здалося, що небо перерізав промінь, і тут він відчув, що плаче.

5

У ту мить, коли літак наближався до хмарної стелі, що простиралася безкрайньо під невиразним небом, йому уявилось, що все його життя було дорогою до цієї миті. Ще за кілька секунд він уже не бачив нічого, крім величезного блакитного купола, а внизу розкинулося безмежне хвилясте поле, де яскрава білизна поєднувалася з білизною матовою; потім вони увійшли у проміжну переливчасто–сіру зону, де погляд губився в тумані. А внизу у світі людей були луки, тварини, дерева, все було зеленим, вологим і неймовірно чітким.

У Шаннонському аеропорту на нього чекав Уолкотт. Це був кремезний чоловік, швидкий у рухах, з вінчиком світло–рудого волосся навколо лисини. На пристойній швидкості він повів свою «Тойоту–Старлет» мимо пасовиськ і пагорбів. Центр знаходився трохи північніше Голуен на території Роскахільської комуни. Уолкотт показав Мішелю обладнання, познайомив з технічним персоналом, вони допомагатимуть йому у проведенні дослідів з метою програмування розрахунків молекулярних структур. Оснащення було найсучасніше, чистота в залах надзвичайна — комплекс фінансувався з фондів ЄЕС. У рефрижераторному залі Джерзінські впали в око дві величезні ЕОМ у вигляді башти, контрольні панелі яких світились у напівтемряві. Поміщені в них мільйони процесорів, призначених для паралельної обробки даних, вже готові проінтегрувати Лагранжеві функції, хвильові рівняння, дані спектроскопії, многочлени Ерміта — ось він, той світ, у якому віднині буде минати його життя. Схрестивши руки на грудях, міцно притиснувши їх до тіла, він марно намагався прогнати смуток, відчуття холоду, який виходив із середини. Уолкотт порекомендував йому кафе з автоматичною роздачею, з широченних вікон якого можна було розгледіти зелені схили, що збігали в темні води озера Лох–Кориб.

Спускаючись дорогою, що вела в Роскахіл, вони проїздили через луг на похилому пагорбі, де мимо проходила череда корів, тварини були дещо меншого розміру, ніж звичайно, гарної світло–коричневої масті.

— Упізнаєте? — з посмішкою спитав Уолкот. — Так, це нащадки перших корів, отриманих у результаті ваших зусиль, відтоді вже минуло десять років. Наш центр тоді був ще зовсім маленьким, досить погано обладнаним, ви нас добряче підштовхнули. Корови міцні, розмножуються легко і дають чудове молоко. Хочете поглянути на них? — Він загальмував на перехресті. Мішель підійшов до низенької кам’яної огорожі, яка тягнулася вздовж усього пасовиська. Корови спокійно паслися, терлись головами об боки своїх подружок, а дві чи три лежали. Генетичний код, який керував реплікацією їх клітин, був створений ним чи принаймні ним удосконалений. Для тварин він має бути чимось на взірець Господа Бога, а між іншим, його присутність їх зовсім не цікавила. Густий туман сповзав з вершини пагорба, поступово закриваючи череду від очей. Він повернувся до машини.

Сівши за кермо, Уолкотт запалив «Кревен», почався дощ і став заливати переднє скло авто. М’яким, стриманим тоном (який проте не свідчив про байдужість хазяїна) він спитав:

— У вас скоїлося лихо?

І Мішель розповів йому всю історію Анабель аж до самісінького кінця. Уолкотт слухав, зрідка хитаючи головою або зітхаючи. Коли розповідь закінчилась, він мовчки запалив нову сигарету, потім загасив її і сказав:

— Я не уродженець Ірландії, я народився в Кембриджі і, схоже, значною мірою так і залишився британцем. Часто кажуть, що англійцям притаманні такі позитивні риси характеру, як холоднокровність і розважливість, а також манера сприймати життєві обставини, зокрема й трагічні, з гумором. Приблизно так воно і є, і це справжнісіньке ідіотство з їхнього боку. Гумор не рятує, зрештою від нього немає жодної користі. Можна якийсь час з гумором сприймати явища реального світу, це може тривати багато років, іноді вдається протриматись мало не до гробової дошки, а життя врешті–решт однаково розбиває вам серце. Скільки б не було відваги, здорового глузду і гумору, хоч усе життя розвивай у собі ці якості, однак завжди кінчаєш тим, що серце розбивається. А це означає — годі сміятись. У результаті залишаються тільки самотність, холод і мовчання. Нічого немає в кінцевому підсумку, крім смерті.

Він увімкнув очисник, знову завів мотор.

— Тут багато католиків, — додав він. — Але все змінюється, до того йдеться. Ірландія модернізується. Багато високотехнологічних підприємств стало на ноги завдяки зменшенню соціальних виплат тощо — у цьому регіоні ми маємо «Роч» та «Ліллі».

І звичайно, «Майкрософт»: уся тутешня молодь мріє працювати на «Майкрософт». На месу ходять тепер рідше, сексуальної свободи стало більше, ніж декілька років тому, і дискотек побільшало, і антидепресантів теж. Отже, все за класичним сценарієм…

Вони їхали понад озером. Сонце визирнуло крізь туман, розмалювавши поверхню води райдужними розводами.

— Одначе, — вів далі Уолкотт, — католицизм тут усе ще лишається в силі. Зокрема, значна частина технічного персоналу центру — католики, а саме це не сприяє моєму зближенню з ними. Вони коректні, ввічливі, але дивляться на мене як на чужака, з яким по–справжньому не поспілкуєшся.

Сонце нарешті повністю виборсалося з тенет туману — навколо нього утворилося коло бездоганної синяви, й одразу чітко стало видно озеро, залите потоками сонячного світла. На горизонті вершини гір Твелв Бенс накладались одна на одну у гамі блідого сірого кольору, наче кадри з кіноплівки сну. Обидва помовчали. Коли в’їжджали в Голуей, Уолкотт знову заговорив:

— Я залишався атеїстом, але зрозумів, як тут стають католиками. Це з певного погляду зовсім особливий край. Все постійно дрижить — і трава на луках, і водна поверхня — все наче вказує на чиюсь присутність. Світло м’яке і рухливе, наче мінлива матерія. Самі побачите. Небо тут — і те живе.

6

Він винайняв помешкання біля Кліфдена, на Скай–роуд у старому приміщенні берегової охорони, яке було перебудоване під готель для туристів. Прикрасою кімнат були прядки, гасові лампи, коротше кажучи, старовинні предмети, покликані звеселяти очі туристів, це йому не заважало. Він знав: у цьому будинку, та й у житті взагалі, йому віднині судилося почувати себе як у готелі.

У нього зовсім не було бажання повертатися до Франції, але протягом перших тижнів йому довелося кілька разів з’їздити у Париж — зайнятися продажем помешкання і переведенням рахунків. Він вилітав рейсом об 11.50 із Шаннона. Літак летів над морем, сонце до білого розжарювало поверхню води, хвилі нагадували черв’яків, які переплітаються і гризуть один одного на велетенських просторах. Він знав, що під цим гігантським покривалом черв’яків плодяться молюски, які гризуть їхню плоть, а тих жеруть гострозубі риби, яких потім ковтають інші риби, ще більших розмірів. Він часто дрімав, йому снилися погані сни. Коли він прокидався, літак летів уже над сільською місцевістю. У своєму напівсні він дивувався, чому поля мають такий одноманітний колір. Вони були рудими, іноді зеленими, але завжди блідими. Паризьке передмістя було сірим. Літак повільно спускався, неухильно притягуваний земним життям, диханням мільйонів істот.

Починаючи з середини жовтня, півострів Кліфден заполонив густий туман, який напливав безпосередньо з Атлантики. Останні туристи роз’їхалися. Було не холодно, однак усе тонуло в м’якій глибокій сірості. Джерзінські рідко виходив на вулицю. Він привіз із собою три DVD з базою даних більш ніж у сорок гігабайт. Час од часу він умикав ноутбук, трохи працював над молекулярними структурами, потім лягав на своє величезне ліжко, поклавши пачку сигарет на відстані витягнутої руки. У центр він поки що не повертався. За шибками вікон повільно клубочились хвилі туману.

Десь із двадцятого листопада небо очистилося, погода стала більш сухою і прохолодною. Він звик робити тривалі прогулянки пішки уздовж берегової лінії. Минаючи Гортрамнаг і Нокавейллі, він найчастіше доходив до Кладегдафа, а іноді і до Огрус–Пойнту. Тоді він опинявся у найзахіднішій точці Європи і всього західного світу. Перед ним простягався Атлантичний океан, чотири тисячі кілометрів відділяли його від Америки.

Якщо вірити Хюбчеяку, то ці два чи три місяці одиноких роздумів Мішель нічого не робив, не поставив жодного експерименту, не програмував жодних розрахунків, але саме цей період слід визнати найважливішим, коли намітилися головні елементи його більш пізніх концепцій. Так чи інакше, останні місяці 1999 року були для європейського населення якимсь дивним періодом, позначеним особливими очікуваннями, схожими на глухе передчуття.

Тридцять перше грудня 1999 року припало на п’ятницю. У клініці Вер’єр–ле–Бюїсон, де Брюно судилося провести свої останні дні, влаштували невеличке свято, спільне для пацієнтів і обслуговуючого персоналу. Пили шампанське, закушували чіпсами з паприкою. Згодом, у розпал вечірки Брюно танцював з медсестрою. Він не відчував себе нещасним, ліки робили свою справу, і всі бажання в нього були мертвими. Він любив попоїсти, захопився телегрою, яку перед вечерею дивились усі. Від зміни днів він уже не очікував нічого, і цей вечір — останній вечір другого тисячоліття минув для нього непогано.

На цвинтарях усього світу нещодавні небіжчики продовжували гнити в своїх могилах, повільно перетворюючись на скелети.

Мішель провів вечір у себе вдома. Його думки блукали надто далеко, щоб він міг почути відгомін свята, яке вирувало у селищі. Декілька разів до нього приходили спомини про Анабель — згладжені часом мирні картини, образ бабусі теж виникав у пам’яті. Він згадав, як у віці тринадцяти–чотирнадцяти років він купував кишенькові ліхтарики, маленькі механічні пристрої, які він полюбляв без кінця розбирати і збирати знову. Згадав він і літачок з моторчиком — подарунок бабусі, який йому ніколи не вдавалось підняти у повітря. Це був красивий літак кольору хакі, зрештою він так і залишився лежати в коробці. Буття, зігріте потоками споминів, схоже, було наділене деякими індивідуальними рисами. Поки є істоти, є й думки. Думки не займають жодного місця. Істоти ж окуповують частину простору, ми їх бачимо. Їх образ формується на кристалику, проникає крізь вологу слизової оболонки ока і потрапляє на сітківку. Один у порожньому домі, Мішель був присутній на скромному параді спогадів. Протягом вечора у його мозок повільно входила, заповнюючи його, єдина незаперечна переконаність: незабаром, дуже скоро він зможе знову взятися до роботи.

Всюди на поверхні планети рід людський, натомлений, змучений, без віри в самого себе і власну історію, попри всі незгоди, готувався вступити у нове тисячоліття.

7

Дехто каже:

Між 1905 і 1915 роками Альберт Ейнштейн майже зовсім самотужки, до того ж, маючи досить обмежені математичні знання, зміг, виходячи з первісного інтуїтивного здогаду, який і визначив, власне, принципи теорії відносності, розробити загальну теорію гравітації, простору і часу, яка й визначила в подальшому розвиток астрофізики. Цю зухвалу поодиноку працю, що здійснилась, на думку Гілберта, «на честь розуму людського» у сфері, схоже, далекій від будь–якої корисної практики, в епоху, не придатну для створення дослідницьких товариств, можна порівняти з працями Кантора, який створив типологію утворюваної безкінечності, або Готлоба Фреге, котрий переглянув основи логіки. Разом з тим, як підкреслює Хюбчеяк у своїй передмові до «Кліфденських нотаток», його можна прирівняти до самостійних інтелектуальних зусиль, які здійснив між 2000 і 2009 роками у Кліфдені Джерзінські, тим паче що йому навіть більшою мірою, ніж свого часу Ейнштейну бракувало математичного забезпечення, щоб підвести під свої гіпотези по–справжньому точний фундамент.

Утім, перша публікація Джерзінські «Топологія редукційного поділу клітини», яка побачила світ у 2002 році, викликала досить помітний резонанс. Там було твердження, вперше обгрунтоване незаперечними аргументами з галузі термодинаміки, що хромосомний поділ, який починається в момент мейозу з метою зародження гаплоїдних гамет, у самому собі містить джерело структурної нестабільності; інакше кажучи, кожен біологічний вид, який має стать, неминуче смертний.

Опублікована у 2004 році робота «Три вірогідності топології гілбертових просторів» була зустрінута із подивом. Її можна розглядати як заперечення динаміки континууму і як спробу — з деякими обертонами платонізму — нового обґрунтування топологічної алгебри. Визнаючи інтерес щодо поданих автором вірогідностей, математики–професіонали завжди підкреслювали брак чіткості в його пропозиціях, деякий анахронізм у самому характері підходу до питання. І справді, Хюбчеяк визнає, що Джерзінські у той час не мав доступу до новітніх математичних публікацій, навіть складалося враження, що він не дуже й цікавився ними. По суті, ми маємо дуже обмежену кількість свідчень його діяльності у 2004 — 2007 роках. Він регулярно наїжджав до Голуейського центру, але його стосунки з іншими експериментаторами залишалися суто професіональними і функціональними. Він придбав деякі рудиментарні компоненти асемблера «Крей», що переважно позбавляло його необхідності звертатись по допомогу до програмістів. Лише Уолкотт, схоже, підтримував з ним більш тісні стосунки. Він і сам жив поблизу Кліфдена і коли–не–коли під вечір навідував Мішеля. За його словами, Джерзінські часто згадував Огюста Конта, особливо його листи до Кметільди де Во і «Суб’єктивний синтез» — останній незавершений твір філософа. До того ж, у плані наукової методики Конт може бути визнаний істинним основоположником позитивізму. Ніяка метафізика, ніяка онтологія, які визнавались у ті часи, не становили для нього жодної цінності. Джерзінські передбачав, що Конт, схоже, опинившись у такій же інтелектуальній ситуації, в якій між 1924 і 1927 роками перебував Нільс Бор, неухильно зберігав би свої позитивістські принципи, тобто приєднався б до копенгагенського напрямку. У будь–якому разі настирність і непохитність французького філософа у ствердженні реальності соціальних функцій відносно умовності індивідуального буття, його постійно відновлюваний інтерес до історичних процесів і течій суспільної думки, а особливо його загострена чутливість створюють передумови, щоб припустити, що у нього, певно, не викликав би протесту новітній проект онтологічного перетворення, підтверджений працями Зурека, Зеє і Хардкасла, — проект заміни онтології об’єктів онтологією соціальних співтовариств. Дійсно, лише онтологія співтовариства здатна відродити на практиці можливість людських стосунків. В онтології стану частинок не видно, тому при їх характеристиці слід обмежуватись аспектом їх «чисельності», яку ми й спостерігаємо. Єдині сутності, які можна в такій онтології відзначити і визначити, — це суто хвильові функції і визначувані за їх допомогою вектори стану. Звідси й аналогічна можливість повернути сенс поняттям братерства, симпатії і любові.

Вони йшли Балліконнільською дорогою, океан мерехтів біля їхніх ніг. На обрії над Атлантикою сідало сонце. В Уолкотта все частіше складалося враження, що думками Джерзінські витає у туманних, якщо не сказати містичних, сферах. Він сам залишався прихильником радикального інструменталізму, нащадок традицій англосаксонського прагматизму, до того ж, визнаючи вплив на себе праці Віденського гуртка[36], він з деякою недовірою ставився до праць Конта, з його точки зору вони були занадто романтичними. Позитивізм, на відміну від матеріалізму, що його він змінив, може, підкреслював Уолкотт, стати підґрунтям нового гуманізму, який насправді виникне вперше (оскільки матеріалізм за своєю суттю несумісний з гуманізмом, недарма ж він його врешті–решт зруйнував). Хоча це й не виключає історичної ролі матеріалізму: слід було взяти перший бар’єр, тобто відмовитися від Бога; взявши його, люди розгубились і запанікували. Але сьогодні і цей другий бар’єр усунено, і це здійснилося в Копенгагені. Вони не потребують більше ні Бога, ні ідеї позамежної реальності. «Існують, — казав Уолкотт, — людські сприйняття, людські свідчення, досвід; є розум, який зв’язує ці перцепції воєдино, і є почуття, яке оживляє їх. Усе це розвивається поза будь- якою метафізикою чи будь–якою онтологією. Нам уже не потрібні ідеї Бога, природи або реальності. На основі експериментальних даних всередині співтовариства спостерігачів згода може бути встановлена на раціональній міжособистісній основі, зв’язок між дослідами встановлюється через теорії, які по можливості мають задовольняти принцип економії та обов’язково бути спірними. Є світ, який сприймається, відчувається, світ людський».

Його позиція була непохитною, і Джерзінські усвідомлював це: хіба потреба в онтології не була дитячою хворобою людського розуму? Наприкінці 2005 року він під час поїздки до Дубліна випадково натрапив на «Книгу кельтів». Хюбчеяк стверджує цілком упевнено, що зустрічі з цією яскравою, у формальному відношенні неймовірно складною книжкою, рукописом, найімовірніше, створеним монахом–ірландцем у VII столітті нашої ери, судилося стати поворотним пунктом у розвитку його думки, і що тривале споглядання цієї праці дозволило йому в результаті серії прозрінь, які заднім числом набувають у нас характеру дива, подолати складнощі розрахунку енергетичної стабільності у надрах макромолекул, що зустрічаються у біології. Не визнаючи необхідності погоджуватися з усіма твердженнями Хюбчеяка, слід зауважити, що «Книга кельтів» завжди протягом століть викликала у коментаторів екзальтовані, майже екстатичні висловлювання. Можна навести як приклад коментар, зроблений у 1185 році Геральдусом Камбренсісом:

Можна також погодитися з Хюбчеяком у його твердженні, що будь–яка нова філософія, навіть якщо вона і заявляє про себе в аксіоматичній, суто логічній формі, насправді взаємозв’язана з новою візуальною концепцією Всесвіту. Наділяючи людство фізичним безсмертям, Джерзінські, цілком вочевидь, зробив глибоку модифікацію нашої концепції часу; але головним його досягненням, на думку Хюбчеяка, було те, що саме він заклав вихідні елементи нової філософії простору. Щоб трохи наблизитися до Джерзінські, відчути хід його міркувань, достатньо заглибитись у безкінечні будови з кіл та спіралей, які складають орнаментальне підґрунтя «Книги кельтів», або перечитати розкішні «Міркування про переплетіння», навіяні йому цим манускриптом і надруковані окремо від «Кліфденських нотаток».

«Природні форми, — пише Джерзінські, — суть форми людські. Це в нашій голові виникли трикутники, переплетіння і розгалуження. Ми впізнаємо їх, ми їх оцінюємо, ми живемо, оточені ними. Живемо серед наших же, людських створінь, які співвідносяться з людиною, ми розвиваємось і вмираємо. У лоні простору, людського простору, ми здійснюємо вимірювання; саме завдяки їм ми творимо простір.

Людина мало що знає, — розмірковує далі Джерзінські, — Ті лякає ідея простору; вона вважає його величезним, нічним і розверстим. Вона уявляє собі істот найпростішої кулеподібної форми, загублених у просторі, стиснутих, розчавлених вічною присутністю трьох вимірів. Налякані ідеєю простору, людські істоти щуляться — їм холодно і лячно. У кращому разі, вони долають простір, сумно вітаючи одне одного при зустрічі. А тим часом цей простір міститься у них самих, йдеться не більше ніж про витвір їх власної свідомості.

У цьому просторі, який навіює страх, — пише далі Джерзінські, — людські істоти вчаться жити і вмирати, у просторі їх свідомості зароджується розлука, відокремленість та біль. Це не потребує тривалих роздумів: закоханий через гори і океани чує поклик своєї коханої, мати чує волання своєї дитини. Любов поєднує і поєднує навік. Практика добра — поєднання, практика зла — роз'єднання. Роз'єднання — це друге імя зла, таке ж друге імя і в брехні. Насправді ж не існує нічого, крім чудового зв ’язку, великого, надійного і взаємного».

Хюбчеяк слушно задзначає, що найбільшою заслугою Джерзінські є не те, що він відкинув застаріле поняття індивідуальної свободи (оскільки ця концепція вже була значно знецінена в його час, і кожен визнавав, бодай мовчки, про себе, що вона аж ніяк не може служити підґрунтям прогресу людства), а те, що він з точки зору постулатів квантової механіки зумів шляхом інтерпретацій, щоправда, дещо зухвало, заново відродити умови можливості любові. У зв’язку з цим варто ще раз згадати

Анабель: особисто не пізнавши кохання, Джерзінські через Анабель зумів отримати уявлення про нього; він дістав унікальну нагоду зрозуміти, що кохання у певному сенсі може існувати в невідомих досі формах. Вельми вірогідно, що це уявлення пойняло його в ті останні місяці теоретичних досліджень, про які нам так мало відомо.

За свідченнями тих небагатьох осіб, з якими Джерзінські спілкувався в Ірландії протягом останніх тижнів, його опанував, здавалося, спокій. Його жваве, рухливе обличчя виглядало безтурботним. Він подовгу блукав по Окай–роуд, і свідком цих тривалих замріяних прогулянок були лише небеса. Звиваючись узгір’ями, дорога, то обривиста, то рівна, йшла на захід. Море сяяло, відкидаючи тремтливі відблиски на скелясті береги далеких острівців. Хмари, швидко підхоплені вітром у напрямку обрію, утворювали блискучі дивовижні маси, які здавалися напрочуд щільними. Мішель йшов і йшов, не відчуваючи втоми, и і легкий серпанок вологою осідав на його обличчі. Його праця завершилася, він знав це. У кімнаті, перетвореній на кабінет, вікна якої виходили на мис Ерісланен, він упорядкував свої записи — кілька сотень сторінок розмірковувань на найрізноманітніші теми. Результати його власне наукових робіт вмістилися на вісімдесяти машинописних сторінках — Мішель не вважав за потрібне наводити подробиці своїх розрахунків.

27 березня 2009 року під вечір він вирушив на центральний поштамт. Спочатку він надіслав перший примірник своїх праць у Париж до Академії наук, потім другий примірник до Великобританії — в журнал «Природа». Що ж до того, що він зробив далі, немає якихось конкретних відомостей. Той факт, що його автомобіль знайшли у безпосередній близькості від Огрус- Пойнта, безумовно, наштовхує на думку про самогубство, тим більше, що ні Уолкотт, ні будь–хто з технічного персоналу центру, власне, не висловив подиву з приводу подібного кінця: «У ньому було щось невимовно печальне, — неохоче пояснив Уолкотт, — на мою думку, це була найбезрадісніша людина, яку мені довелося зустріти в житті, до того ж слово «печаль» мені видається заслабким у цьому випадку: радше було б сказати, що про нього склалося враження, як про людину вкрай зруйновану, спустошену. Мені завжди здавалося, що життя його обтяжує, що він встиг утратити будь–який зв’язок з усім живим. Я вважаю, що він протримався саме стільки часу, скільки було необхідно для завершення його праць, і нікому з нас не дано уявити, яких зусиль це йому коштувало».

Хоч би як там було, але навколо зникнення Джерзінські згустилася таємниця, а та обставина, що його тіло так і не було знайдене, породила стійку легенду, що він подався в Азію, а саме до Тибету, перевірити результати своєї роботи співставленням з деякими положеннями традиційного буддизму. Нині ця гіпотеза одностайно відкидається. З одного боку, не знайшлося жодних слідів його авіаперельоту з Ірландії до Тибету; з другого — малюнки, які залишилися на останніх сторінках його блокнота і які свого часу трактувались як мандали, зрештою були ідентифіковані як комбінації кельтських символів, близьких до тих, що були використані у «Книзі кельтів».

Нині ми переконані, що Мішель Джерзінські знайшов свою смерть в Ірландії, там, де він на свій розсуд прожив останні роки земного життя. Ми також вважаємо, що тільки–но його праці були завершені, він — позбавлений будь–яких людських уподобань — вирішив піти з життя. Багато свідчень того, що він перебував під невимовним впливом цієї віддаленої точки західного світу, що омивається вічно ніжним, тремтливим світлом, де він так любив блукати або, як він писав в одній зі своїх останніх нотаток, «де перемішані небо, вода і сонячне сяйво». Ми схиляємося до того, що Мішель Джерзінські зник у морі.