Енн із Зелених Дахів

III. Сюрприз для Мерил Катберт

Мерил швидко піднялася їм назустріч, коли почула, як Ме-тью відкрив двері. Та щойно її погляд впав на маленьку дивну фігурку в тісній негарній сукні, з довгими яскраво-рудими косами й радісно сяючими очима вона пригальмувала та з подивом вигукнула:

– Метью, хто це? Де хлопчик?

– Там не було хлопчика, – відповів Метью з нещасним виглядом. – Там була тільки вона.

Він кивнув на дівчинку, тільки тепер згадавши, що навіть не запитав, як її звуть.

– Як не було хлопчика? Але там повинен був бути хлопчик, – наполягала Мерил. – Адже ми просили пані Спенсер привезти хлопчика.

– Вона цього не зробила. Вона привезла її. Я запитав начальника станції. І мені довелося взяти її додому. Не можна ж було залишити дитину одну на ніч на станції, хоч і сталася помилка.

– Отакої! – вигукнула Мерил.

Протягом цього діалогу дівчинка не промовила й слова, тільки погляд її перебігав з одного співрозмовника на іншого. Все пожвавлення миттєво щезло з її обличчя. Здавалося, вона нарешті зрозуміла весь сенс сказаного. Кинувши свій дорогоцінний саквояж, вона підскочила ближче, заломила руки й закричала:

– Ви не хочете взяти мене! Я вам не потрібна, бо не хлопчик! Я мала на це очікувати. Ніхто ніколи не хотів взяти мене! Я повинна була знати, що це занадто добре для мене, щоб було насправді. Я повинна була знати, що нікому не потрібна. О, що мені робити? Я, напевно, буду вічно плакати!

Саме так вона і вчинила: впала на стілець, що стояв біля столу, поклала руки на стіл, впала на них обличчям і відчайдушно заридала. Мерил і Метью розгублено переглянулися поверх кухонної плити. Обидвоє не знали, що сказати або зробити. Нарешті, Мерил незграбно спробувала виправити ситуацію:

– Ну-ну, нема про що тут так плакати.

– Нема про що? – дівчинка швидко підняла голову, показавши залите сльозами обличчя й тремтячі губи. – Ви теж плакали б, якби були сиротою, а потім приїхали в те місце, яке, як ви думали, стане вашим домом, і раптом дізналися б, що вас не хочуть залишити, тому що ви не хлопчик. О, це найтрагіч-ніша хвилина в моєму житті!

Щось на зразок мимовільної усмішки, немов заржавілої від того, що до неї так довго не вдавалися, пом’якшило суворе обличчя Мерил.

– Ну, не плач більше. Ми ж не збираємося негайно вигнати тебе з дому. Ти залишишся тут, поки не з’ясується, в чому справа. Як тебе звати?

Дівчинка на мить завагалася.

– Будь ласка, називайте мене Корделія, – сказала вона гаряче.

– Називати тебе Корделія! Це що, твоє ім’я?

– Ні, не зовсім, але я хотіла б називатися Корделією. Це так вишукано!

– Не розумію, про що ти говориш. Якщо Корделія не твоє ім’я, то як тебе звати?

– Енн Ширлі, – неохоче пробурмотіла дівчинка. – Проте, будь ласка, називайте мене Корделією. Адже вам все одно, як називати мене, якщо я залишуся тут ненадовго, правда? Енн – таке неромантичне ім’я.

– Романтичне-неромантичне, нісенітниця! – сказала Мерил, знизавши плечима. – Енн – гарне, просте, розумне ім’я. І тобі нічого його соромитися.

– Та ні, я не соромлюся, – пояснила Енн, – просто Корделія мені подобається більше. Я завжди уявляю, що моє ім’я Корделія, в усякому разі останніми роками. Коли я була молодшою, то уявляла, що мене звуть Джеральдина, але тепер мені більше подобається Корделія. Проте, якщо ви називатимете мене Енн, то, будь ласка, кажіть Анна, а не Енн.

– Яке це має значення? – запитала Мерил з тією самою, немов заіржавілою, усмішкою, беручись за чайник.

– О, велике. Анна виглядає набагато красивіше. Коли ви чуєте, як ім’я вимовляють, хіба ви не бачите його в уяві, немов надрукованим? Я бачу. І Енн виглядає жахливо, а Анна – набагато вишуканіше. Якщо ви називатимете мене Анна, а не Енн, я постараюся примиритися з тим, що ви не кличете мене Корделією.

– Дуже добре. Тоді, Анна, а не Енн, чи не можеш ти пояснити нам, що за помилка сталася? Ми просили передати пані Спенсер, щоб вона привезла нам хлопчика. Хіба в притулку немає хлопчиків?

– О, їх там навіть занадто багато. Але пані Спенсер чітко сказала, що ви хочете дівчинку років одинадцяти. І завідувачка запевнила, що, на її думку, я вам підійду. Ви не уявляєте, в якому захваті я була: не могла спати від радості всю минулу ніч. О, – додала вона з докором, обернувшись до Метью, – чому ви не сказали мені на станції, що я вам не потрібна, і не залишили мене там? Якби я не бачила Білого Шляху Чарівності й Озера Блискучих Вод, мені не було б тепер так важко на душі.

– Та про що ж вона говорить? – запитала Мерил, здивовано глянувши на Метью.

– Вона… вона згадує, про що ми говорили дорогою, – сказав Метью поспішно. – Я піду розпрягати кобилу, Мерил. Приготуй чай до мого повернення.

– Пані Спенсер везла ще якусь дитину, крім тебе? – повела далі Мерил, коли Метью вийшов.

– Вона взяла Лілі Джоунс для себе. Лілі всього п’ять років, і вона дуже красива. У неї каштанове волосся. Якби я була дуже касивою та ще й з каштановим волоссям, ви б все одно мене не взяли?

– Ні. Нам потрібен хлопчик, щоб допомагати Метью на фермі. А дівчинка нам ні до чого. Знімай капелюха. Я покладу його та твою сумку на столі у вітальні.

Енн слухняно зняла капелюха. Саме повернувся Метью, й вони сіли вечеряти. Але Енн не могла їсти. Тільки даремно кришила хліб із маслом і безтямно перевертала ложкою яблучне повидло в маленькій креманці із зубчиками. Вона зовсім не просунулася в цій справі.

– Ти нічого не їси, – сказала Мерил, суворо дивлячись на дівчинку, ніби це був вчинок, гідний осуду.

Енн зітхнула:

– Не можу. Я в безодні горя. Ви можете їсти, коли ви в безодні горя?

– Ніколи не була в безодні горя, тому не знаю, – відповіла Мерил.

– Як це не були? Але ви коли-небудь намагалися уявити, що ви в безодні горя?

– Ні, не намагалася.

– Тоді, гадаю, ви не зможете зрозуміти, як це. Але це справді дуже неприємне відчуття. Коли намагаєшся їсти, грудка встає в горлі й неможливо нічого проковтнути, навіть якби це була шоколадна цукерка. Я одного разу їла шоколадну цукерку два роки тому – це було просто чудово. Мені часто після цього сниться, що в мене безліч шоколадних цукерок, але я завжди

прокидаюся, тільки-но одну з них беру до рук. Все тут неймовірно смачно, але все одно я не можу їсти.

– Мабуть, вона втомилася, – сказав Метью, який не зронив ще ні слова з того часу, як повернувся зі стайні. – Приготуй їй постіль, Мерил.

Мерил саме роздумувала, де покласти Енн спати. Для бажаного й довгоочікуваного хлопчика вона заздалегідь постелила на канапці, що стояла в комірчині біля кухні. Там все дихало охайністю, проте їй здалося, що все-таки дівчинці там спати недоречно. Про те, щоб помістити це бездомне створіння в кімнаті для гостей, не могло бути й мови. Тож залишалася тільки невеличка кімнатка в мезоніні з вікнами, оберненими на схід.

Мерил запалила свічку й покликала Енн за собою. У передпокої дівчинка прихопила свій капелюшок та саквояж, які здавалися такими неохайними посеред блискучої чистоти. Проте маленька кімнатка в мезоніні, куди вони увійшли через хвилину, здавалася ще чистішою.

Мерил поставила свічку на трикутний столик із трьома ніжками й відкинула ковдру на ліжку.

– У тебе, напевно, є нічна сорочка? – запитала вона.

Енн кивнула:

– Так, аж дві. Директорка пошила їх для мене. Та вони страшенно тісні. У притулку завжди бракує всього, тому все завжди тісне – в усякому разі, в такому бідному сиротинці, як наш. Ненавиджу тісні нічні сорочки. Утім, людина може в них спати так само солодко, як і в пишних сорочках з рюшами навколо шиї. Це єдина розрада.

– Ну, роздягайся швидше й лягай. Я прийду хвилин за п’ять, щоб забрати свічку. Не чіпай її, бо ще пожежі наробиш.

Коли Мерил пішла, Енн сумно озирнулась навкруги. Побілені голі стіни додали їй смутку. Вона навіть подумала, що вони, мабуть, також страждають від своєї наготи. Підлога теж була голою, тільки посередині сиротливо притулився куций плетений килимок – таких Енн ніколи не бачила раніше. В одному кутку стояло високе старомодне ліжко з чотирма темними точеними балясинами, в іншому – вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою червоною оксамитовою подушечкою для шпильок, такою твердою, що вона могла зігнути кінець найтвердішої шпильки. Над ним висіло невелике, 15 на 20 сантиметрів, дзеркало. Між столом і ліжком було вікно зі сніжно-білою мусліновою фіранкою нагорі, а навпроти стояв умивальник.

Від усієї кімнати віяло таким холодом, що в Енн забракло слів описати те, як він пробрав її до самої душі. Плачучи, вона поспіхом стягнула з себе одяг, наділа вузьку нічну сорочку й пірнула в ліжко, сховавши обличчя в подушку й натягнувши ковдру на голову. Коли Мерил повернулася за свічкою, тільки убога одежина, розкидана по підлозі, та злегка порушена постіль означили присутність ще когось у кімнаті. Вона неспішно зібрала одяг дівчинки, акуратно поклала його на жовтий стілець і, піднявши свічку, обернулася до ліжка.

– Добраніч, – проказала трохи зніяковіло, але не сердито.

Бліде обличчя несподівано вигулькнуло з-під ковдри.

– Як ви можете називати її доброю, коли знаєте, що це буде найжахливіша ніч в моєму житті? – схлипнула Енн з докором.

Відтак знову пірнула під ковдру.

Мерил повільно спустилася на кухню й узялася мити посуд. Метью тим часом курив – ознака того, що ним опанував неспокій. Він рідко це робив, бо Мерил вела рішучу боротьбу проти цієї поганої звички. Але іноді його нездоланно тягло покурити, й сестра поступалася, розуміючи, що й чоловікові треба дати вихід почуттям.

– Веселенька історія, – сказала вона гнівно. – Ось що виходить, коли доручаєш іншим робити свою справу. Родичі Роберта Спенсера щось наплутали, коли передавали наше прохання. Завтра комусь із нас доведеться поїхати до пані Спенсер. Дівчинку потрібно відправити назад у притулок.

– Гадаю, так, – сказав Метью неохоче.

– Ти гадаєш! Хіба ти в цьому не впевнений?

– Мм… вона справді непогана, Мерил. Шкода відправляти її назад, якщо їй тут так сподобалося.

– Метью, не хочеш же ти сказати, що ми повинні залишити її в себе?

Мерил здивувалася б менше, якби Метью раптом висловив бажання стати на голову.

– Мм… ні, я вважаю, ні… не зовсім, – пробурмотів, затинаючись, Метью, притиснутий цим запитанням. – Я вважаю… ніхто не може від нас цього вимагати.

– Ще б пак! Яка нам від неї користь?

– Може, їй від нас була б користь, – сказав Метью несподівано.

– Метью, гадаю, ця дитина тебе зачарувала. Я дедалі більше переконуюсь, що ти хочеш її залишити.

– Ну, вона направду цікава, – вчергове промимрив Метью. – Ти б послухала, що вона говорила, коли ми їхали зі станції!

– О, розмовляти вона вміє. Я одразу зрозуміла. Та це не свідчить, втім, на її користь. Я не люблю дітей, у яких завжди є що сказати. І не хочу тримати в себе дівчинку з притулку. Але навіть якби і захотіла, то вибрала б не з таких. Щось є в ній, чого я не розумію. Ні, вона поїде туди, звідки приїхала.

– Я можу найняти французького хлопчика, щоб він допомагав мені на фермі, – сказав Метью, – а вона хай тобі допомагає.

– Я не потребую допомоги, – відрізала Мерил. – І не збираюся залишати її.

– Ну, добре, як ти скажеш, Мерил, так і буде, – примирливо проказав Метью, відкладаючи трубку. – Я йду спати.

Так він і вчинив. Упорядкувавши посуд, рушила до ліжка й Мерил, рішуче насупивши брови. А нагорі, в кімнатці мезоніну, наплакавшись досхочу, вже спала самотня і спрагла любові дівчинка.