Енн із Зелених Дахів

VI. Рішення Мерил

І все-таки вони туди приїхали. Пані Спенсер жила у великому жовтому будинку біля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибігла на ґанок, а її усміхнене обличчя одночасно виражало і здивування, й радість.

– Боже мій, – вигукнула вона, – на кого-кого, а на вас я сьогодні не очікувала. Проте дуже рада бачити. Може, краще розпрягти коня? Як ся маєш, Енн?

– Дякую, добре, – відповіла Енн і тінь смутку лягла на її обличчя.

– Ми зайдемо на хвилинку, поки кінь відпочине, – сказала Мерил. – Я пообіцяла Метью не затримуватися. Річ у тім, пані Спенсер, що сталося непорозуміння, і я приїхала з’ясувати це. Ми, Метью і я, просили вашого родича Роберта Спенсера передати вам, щоб ви привезли нам з притулку хлопчика десяти або одинадцяти років.

– Мерил, що ви таке кажете! – засмучено вигукнула пані Спенсер. – Роберт прислав до мене свою дочку Ненсі, яка повідомила, що вам потрібна дівчинка… Адже так, Флоро-Джейн? – звернулася вона до своєї дочки, яка теж вийшла на ґанок.

– Так, саме так вона й сказала, пані Катберт, – рішуче підтвердила Флора-Джейн.

– Мені страшенно неприємно, – засмутилася пані Спенсер, – що так вийшло, але це не з моєї вини, пані Катберт. Я намагалася влаштувати все якнайкраще й намагалася діяти відповідно до ваших бажань. Ненсі жахлива розтелепа. Скільки разів я її' лаяла за неуважність!

– Ми, звичайно, й самі винні, – визнала Мерил. – Нам слід було самим приїхати до вас, а не передавати такі важливі речі через інших. Ну, нічого не поробиш, помилка сталася, і тепер потрібно подумати, як її виправити. Чи можемо ми відправити дівчинку в притулок? Я вважаю, її візьмуть назад, адже так?

– Гадаю, що так, – сказала пані Спенсер задумливо, – але можливо, не доведеться й відправляти. Вчора до мене заходила пані Блеветт і дуже шкодувала, що не попросила мене привезти їй дівчинку, щоб допомагати по господарству. У пані Блеветт, як ви знаєте, велика родина, їй важко знайти прислугу. Енн їй дуже підійде. Я називаю це Божим промислом!

Однак Мерил не дуже вірилось, що Бог мав хоч якесь відношення до цієї справи. Вона не була знайома з пані Блеветт, але кілька разів бачила цю маленьку кістляву жінку зі злим обличчям. Говорили, що вона дуже вимоглива хазяйка. Дівча-та-служниці, які в неї не затримувалися, розповідали жахливі історії про її дратівливість, скнарість та нахабних, забіякуватих дітей. Мерил аж жахнулася, коли уявила, що потрібно віддавати Енн на милість такої жінки.

– Добре, я зайду в будинок, і ми обговоримо цю справу, – сказала вона.

– А чи це не пані Блеветт, власною персоною, йде там по доріжці? – вигукнула пані Спенсер, заводячи гостей з передпокою до вітальні, де на них війнуло таким жахливим холодом, неначе повітря, проходячи через темно-зелені щільно закриті жалюзі, втрачало все своє тепло. – Яке щастя! Ми можемо владнати цю справу прямо зараз. Сідайте в крісло, пані Кат-берт. Енн, сядь на отоманку й не крутись. Давайте сюди ваші капелюхи. Флоро-Джейн, піди й постав чайник… Добрий день, пані Блеветт! Ми якраз говорили про вас, ви дуже вчасно прийшли. Знайомтеся: пані Блеветт, це пані Катберт. О, вибачте, я на хвилиночку відлучуся. Забула сказати Флорі-Джейн, щоб вона вийняла булочки з плити.

Вона швидко вибігла з кімнати, попередньо піднявши жалюзі. Енн мовчки сиділа на отоманці, міцно зціпивши на колінах руки, й дивилася на пані Блеветт як загіпнозована. Невже її віддадуть цій жінці з кощавим обличчям і такими суворими очима? Вона відчула, як до горла підіймається грудка й починають щипати очі. Сльози вже от-от мали бризнути, коли повернулася пані Спенсер, рум’яна й сяюча, готова подолати будь-яке утруднення – фізичне, інтелектуальне, духовне.

– Сталася помилка ось з цією маленькою дівчинкою, пані Блеветт, – сказала вона. – Я була впевнена, що пан і пані Кат-берти хочуть взяти на виховання дівчинку. Мені саме так сказали. Проте з’ясувалося, що вони просили надіслати хлопчика. Тож, якщо ви не змінили своє рішення від учора, гадаю, Енн – саме те, що вам потрібно.

Пані Блеветт зміряла Енн з голови до ніг суворим поглядом.

– Скільки тобі років і як тебе звати? – запитала вона.

– Енн Ширлі, – затинаючись, вимовила дівчинка, ще більше зіщулюючись і не наважуючись висловити жодних застережень щодо свого імені. – Мені одинадцять років.

– Гм! На одинадцять ти не виглядаєш. Це, мабуть, через худорбу. Не впевнена, але, кажуть, худорляві люди – непогані працівники. Утім, якщо я візьму тебе, ти повинна бути хорошою дівчинкою – працьовитою, старанною, слухняною. Сподіваюся, ти чесно відпрацюєш за своє утримання. Я позбавлю вас від неї, пані Катберт. Мій найменшенький такий примхливий, всю мене змучив. Якщо хочете, я заберу її просто зараз.

Мерил глянула на Енн, і серце її здригнулося. На блідому обличчі дівчинки читався німий відчай безпорадної маленької істоти, яка знову опинилася в тій самій пастці, з якої щойно вибралася. Мерил раптом зрозуміла, що ця картина переслідуватиме її повсюдно, якщо вона не наважиться покласти край стражданням маленької бідолаги. А ця пані Блеветт! Як можна віддати вразливу, чуйну дитину такій жінці! Ні, вона не візьме на себе таку відповідальність!

– Не знаю, – проказала Мерил повільно. – Я не кажу, що ми з Метью остаточно вирішили не залишати її в себе. Ба більше: Метью навіть налаштований залишити її. Я приїхала тільки, щоб з’ясувати, як саме сталася помилка. Тепер вважаю, що нам краще повернутися та ще раз поговорити з Метью, бо відчуваю, що не повинна приймати остаточне рішення, не порадившись із ним. Якщо ми вирішимо, що не хочемо залишати, то привеземо або відправимо її до вас завтра ввечері. Якщо цього не зробимо, то, значить, вона залишається в нас. Ви згодні на це, пані Блеветт?

– Доведеться погодитися, – відповіла жінка не дуже люб’язно.

Поки Мерил говорила, обличчя Енн немов освітилося сонцем: спочатку стерся вираз відчаю, потім з’явився слабкий промінь надії. Очі її засяяли, як ранкові зорі. Дівчинка зовсім змінилася, а коли через хвилину пані Спенсер і пані Блеветт вийшли з кімнати, щоб пошукати якийсь кулінарний рецепт, за яким та, власне, й прийшла. Енн схопилася й кинулася до Мерил.

– О, пані Катберт, ви й справді сказали, що, може, дозволите мені залишитися в Зелених Дахах? – шепотіла вона майже беззвучно, немов ця чудова можливість могла розвіятися від гучного звуку. – Ви й справді це сказали? Чи я тільки уявила?

– Гадаю, що тобі слід навчитися тримати свою уяву у вузді, Енн, а то ти не можеш розрізняти реальність і фантазії, – ска-зала Мерил сухо. – Так, я справді це сказала, але нічого більше. Ще нічого не вирішено, і можливо, все-таки тебе візьме пані Блеветт. Їй ти, безсумнівно, потрібніше, ніж мені.

– Тоді я краще повернуся до притулку, ніж піду жити до неї, – гаряче вигукнула Енн. – Вона виглядає зовсім як… як свердло.

Мерил придушила усмішку, вважаючи, що Енн слід відчитати за такі слова.

– Соромно маленькій дівчинці говорити такі речі про даму, до того ж незнайому, – сказала вона суворо. – Піди на своє місце, сиди тихо й мовчи, як добре вихована дівчинка.

– Я намагатимуся й робитиму все, що ви скажете. Тільки залишіть мене у вас! – гаряче просила Енн, слухняно повертаючись на своє місце на отоманці.

Коли того вечора вони знову приїхали в Зелені Дахи Ме-тью зустрів їх на дорозі. Мерил ще здалеку помітила брата, який походжав доріжкою і безпомилково вгадала причину його занепокоєння. Вона прочитала полегшення на його обличчі, коли він побачив їх разом з Енн. Але нічого не сказала йому, поки вони не пішли в хлів на доїння. Там вона коротко виклала йому життєву історію Енн і результати своєї бесіди з пані Спенсер.

– Я б і собаки не віддав цій бабі Блеветт, – сказав Метью з незвичайною для нього гарячковістю.

– Мені вона теж не сподобалася, – зізналася Мерил. – Але, Метью, або ми віддамо Енн їй, або нам доведеться залишити її в себе. Здається, ти вже вирішив, тоді я теж згодна… або, точніше, мені доводиться погодитися. Я так довго про це думала, що, здається, звиклася з цією думкою. Мені це видається певного роду обов’язком. Я ніколи не виховувала дитину, тим більше дівчинку, тож, гадаю, в мене буде повно турбот. Але я зроблю все, що зможу. Що стосується мене, Метью, вона може залишитися.

Сумне обличчя Метью враз полагіднішало.

– Ну, я так і знав, Мерил, що ти до цього прийдеш, – сказав він. – Вона така цікава істота.

– Було б краще, якби ти міг сказати, що вона корисна істота, – відрізала Мерил. – Але я постараюся, щоб вона такою стала. І запам’ятай, Метью, не втручайся в мої методи виховання. Може, стара діва небагато знає про виховання дітей, але, впевнена, що старий парубок знає про це ще менше. Якщо мене спіткає невдача, то залишиться цілком достатньо часу, щоб тобі втрутитися й допомогти мені.

– Добре, добре, Мерил, буде, як ти захочеш, – запевнив Метью. – Тільки будь до неї доброю. Гадаю, вона з тих, з ким можна зробити все, якщо тільки підійти з любов’ю.

Мерил фиркнула у відповідь, висловивши своє презирство до поглядів Метью на це чисто жіноче питання, й пішла до молочної кімнати з відрами молока.

«Сьогодні я не скажу їй ні слова, – думала Мерил, розливаючи молоко в глечики. – А то вона так розхвилюється, що не засне. Ну й потрапила ж ти, Мерил Катберт, в історію! Чи думалося тобі хоч колись, що прийде день, коли доведеться взяти на виховання дівчинку з притулку? Це так дивно! Але ще дивніше, що саме Метью причина цього, Метью, який завжди смертельно боявся маленьких дівчаток. Хай там як, ми взяли на себе неабияку відповідальність, і один Бог відає, що з цього вийде!»