ЧАСТИНА ПЕРША

Листопад, 2000 року

* * *

– Я здурію, це неможливо! – кричала у слухавку Ілона Павлівна, нервово витираючи вологе волосся великим махровим рушником. У просторій п'ятикімнатній квартирі панував безлад. Кілька упаковок із новими колготками лежали упереміж із парфумами, на клітці з папугою теліпалася рожева комбінація. Сама господиня була у повному розпачі. На тому кінці дроту щось гаряче говорила подруга, але Ілона її майже не слухала.

– Він пішов! – кричала вона, – Пішов саме зараз, коли нам треба разом бути на цій клятій презентації. Я не можу з'явитися туди сама, зрозумій мене! Це – принизливо. Там усі будуть удвох, так вимагає протокол, – ти ж знаєш, у цих американців – культ родини. Уяви собі – тільки я буду, як біла ворона! Це неможливо. А не піти я не можу – сама ж заварила усю цю кашу! Цілий рік працювала на цей проект, моталася по районах та закордонах, шукала партнерів, умовляла інвесторів – і ось на тобі: маю бути сама, як остання покинута баба! Я цього не витримаю. Я здурію.

– А той твій приятель? – запитала подруга.

– Михайло?! Та ти що? Ти хоч пам'ятаєш, як він виглядає, – завжди брудні черевики! Хай Бог милує…

– Зачекай-но… Я тобі перетелефоную за п'ять хвилин – може, щось придумаю! – сказала подруга, й Ілона нервово натисла на кнопку радіотелефона. Її вірна подруга Олена завжди вміла знайти вихід зі складних ситуацій – надія була тільки на неї. Ілона запалила й почала накручувати волосся на бігуді, затиснувши цигарку в зубах і морщачись від диму, що потрапляв в очі. Їй справді сьогодні не таланило. Хоч як вона вмовляла чоловіка взяти «тайм-аут» на цей вечір, він не погодився й пішов, голосно грюкнувши дверима. Свідотцтво про розлучення вони отримали вчора й він не хотів лишатись ані хвилини. Ілона вперше пошкодувала, що не мала часу завести коханця. Вона весь час керувала людьми, заробляла гроші, крутилась як могла й зовсім зігнорувала цей важливий складник життя ділової жінки – необтяжливого, але респектабельного коханця. І тепер, у цей найважливіший для неї день, змушена шукати першого-ліпшого, хто б мав більш-менш презентабельний вигляд для офіційної вечірки у посольстві. До презентації лишалося якихось три години. Ще треба було зробити макіяж, за півгодини мала прийти перукарка, у шафі висіла нова вечірня сукня… А що далі? Найважливішого не було. З-під блакитного рушника, що лежав на софі, долинув дзвінок радіотелефона.

– Ну? – видихнула Ілона.

– Я дещо придумала, – повідомила Олена, – Але вислухай спокійно, обіцяєш?

– Звісно. Хоча у моєму стані це досить важко.

– Так от. Зараз переді мною газета – «Експрес-об'ява», – Олена демонстративно зашелестіла газетою у слухавку. – Читаю: «Фірма «Ескорт-сервіс» пропонує ескорт-послуги заможним жінкам. Тільки у нас ви можете замовити справжніх джентльменів для супроводу віком від 20 до 35 років. Порядність та інтелігентність гарантуємо. Без надання секс-послуг. Звертатися за телефоном…»

– Ідіотка! – вигукнула Ілона, – Я тобі що – повія? Я відома людина. Я себе, зрештою, поважаю…

– Ти обіцяла слухати спокійно.

– О, Господи… Ну, слухаю… – зітхнула Ілона.

– Тут чітко написано: «Без секс-послуг». Ти просто якась несучасна совдепівка, дарма що «бізнес-леді»! До речі, на Заході це звичайна річ: якщо леді незручно з'являтися десь самій, вона замовляє собі інтелігентного красеня на кілька годин. От і все! А потім каже йому: «Дякую. Було дуже приємно з вами познайомитися», платить гроші й – вони розходяться. Просто і красиво.

– І все? – замислено повторила Ілона.

– Запевняю. Це ж – цивілізація! Сервіс. Не більше.

– Треба поміркувати, подзвонити туди й розпитати докладніше…

– Я вже дзвонила! – радісно доповіла Олена.

– І що?

– Усе дуже добре. Фірма серйозна. Вибір великий. Година коштує сто «у.є.»! Скільки годин триватиме твій прийом?

– Години дві.

– Ну от і маєш. Дешево і сердито.

– Ти – геній, – з полегшенням зітхнула Ілона. – Я твоя боржниця, Оленко! Зроби ще одну послугу – зателефонуй і зроби замовлення.

– От завжди ти так… Спочатку кричиш, а потім усе валиш на мене!

– Ну, Оленко, сонечко, така вже я є… За мною вечеря в китайському ресторані!

– В італійському!

– Як скажеш!

– Добре, – змилостивилася Олена. – Кажи, який «екземпляр» тобі замовляти? Вік? Очі? Колір волосся?…

– Це ж треба! – засміялася Ілона. – Ну, гаразд. Значить так: вік – не більше двадцяти п'яти…

– Ти що, подруго, чи не занадто?…

– Нехай подивляться! Нічого. Тепер: статура – спортивна, блондинчик, очі – світлі… Словом, нехай буде як ляльковий Кен. Знаєш такого?

– Авжеж – чоловік Барбі? О'кей. Але навряд чи у нас знайдеться хоч один такий мужик.

– Замовляй найвродливішого, а там подивимось. Іншого виходу у мене все одно немає…

– От бачиш, а я завжди казала, що за своєю божевільною роботою ти втрачаєш найголовніше. Ну, про це ми ще якось поговоримо… Все. Телефоную. На котру годину він тобі потрібен?

– На сьому.

– Добре. Чекай. Я все зроблю.

Ілона знову кинула слухавку на софу. До сьомої лишалося дві години.

Вона пішла в душ. Тепла вода розслабила й заспокоїла її. Ілона одягла халат і, зручно вмостившись у кріслі, почала чекати на перукарку.

«Я йду вперед семимильними кроками, – міркувала вона. – Чому ж мені завжди траплялися чоловіки, яких треба тягнути на собі? Я простягала руку, сподівалася хоча б на розуміння, а вони завжди намагалися стягнути мене вниз, до кухні, прання, прибирання. А коли я виконувала й це – вони йшли від мене, грюкнувши дверима. Мовляв, ти занадто сильна». Такими були обидва її чоловіки. Життя не складалося. Ілона керувала великою фірмою, відкривала нові філії, а по ночах тихо скавучала в подушку. Сьогоднішня ситуація була особливо принизливою. Вона намагалася відігнати від себе невеселі думки.

Перукарка Таня, як завжди, зробила все майстерно і швидко. Ілона огледіла себе в люстро й лишилася задоволена. «А я ще нічого!» – сказала вона собі й полізла до шафи по сукню.

О пів на сьому Ілона швиденько поскидала речі в один куток, поправила фіранки, провела пальцем по поверхні мармурового столика – чисто! Не дарма платить прибиральниці… Виставила на столик холодну пляшку «Асті-мартіні» та два фужери. Потім вирішила, що це зайве, й прибрала усе до серванту. Відчула, що хвилюється і не хоче нікуди йти. «Господи, який сором, – думала вона. – Я змушена платити за молодого альфонса, як стара мільйонерка! Негайно треба заводити хоч якогось мужчину… Але як це робиться? Немає ані сил, ані часу… І, кажучи відверто, бажання також…»

Вишукано вбрана й зачесана, вона сиділа на великому шкіряному дивані посеред порожньої, вилизаної до блиску квартири й шалено нервувала. За п'ять хвилин до сьомої не втрималася й налила собі у склянку коньяку. Ледь устигла зробити ковток, як у двері подзвонили…

Увійшли двоє – дівчина в охайному діловому костюмі та чоловік. Ілона намагалася на нього не дивитися.

– Марина, менеджер фірми, – привітно посміхаючись, представилася дівчина. – А це, – вказала на свого супутника, – Олексій. Якщо ви не проти – розрахуймося зараз. У нас попередня оплата.

Вона дістала з теки якусь квитанцію й простягнула Ілоні.

– Двісті доларів.

Тремтячою рукою Ілона дістала гроші й розписалася на папірці, що його копію Марина лишила на столику.

– На все добре! Бажаю гарного вечора! – попрощалася вона й ступила за поріг.

Ілона лишилася стояти навпроти свого нового знайомця і нарешті змогла пильно й прискіпливо огледіти його: красень-блондин у чорному смокінгу із білою гвоздикою в нагрудній кишені. Олексій швидко зорієнтувався, нахилився й поцілував їй руку.

– Що ж, проходьте до кімнати, – сказала Ілона, – Познайомимося. Я розповім вам, що треба робити. За п'ять хвилин приїде авто.

Олексій увійшов до зали й сів у крісло, невимушено закинувши ногу на ногу. «Звичайно ж! – відмітила Ілона. – Геть за Бальзаком: «Вільно себе почувають у чужому домі тільки крадії та куртизанки…»

Пауза затяглася, але перша незручність поволі миналася. «А він нічого, – думала Ілона. – Головне – мовчазний. Манери непогані. Якось буде…»

Вона хотіла щось сказати, та задзеленчав телефон.

– Ну як, прийшов? – таємничим голосом запитала подруга.

– Так, так, – швидко відповіла Ілона.

– І який він? – не вгавала Олена.

– Може, поговоримо про це завтра?

– Ну хоч слово скажи! – молила цікава подруга, – Я ж до завтра не доживу!

Ілона очима вказала Олексію на пляшку та бокали у серванті й вийшла на кухню.

– Справжній Кен, – прошепотіла вона у слухавку.

– Ну от бачиш, подруго, я ж тобі казала, усе буде гаразд. Тримайся! Цілую! Бувай.

Коли Ілона знову увійшла до кімнати, на столі вже стояли два бокали, наповнені вином.

– Отже, за знайомство! – підняла свій.

– За знайомство! – повторив Олексій. Ілона уперше почула його приємний оксамитовий баритон. їй кортіло розпитати хлопця, хто він, як потрапив на таку роботу. «Це, мабуть, звичайне бажання клієнта – розпитати повію про її тяжку долю! – зупинила вона себе, – Ні. Балачки тут ні до чого. Та й навряд чи він скаже правду…»

Знову зависла якась «непрофесійна» для «хлопчика за викликом» пауза. Обоє одночасно подивилися на стрілки годинника. Олексій тихенько прокашлявся й нарешті вимовив:

– До речі, якщо забажаєте подовжити замовлення – я не проти. За додатковий час я беру п'ятдесят доларів за годину.

– Додатковий час – для чого?

– Це на той випадок, якщо вам не схочеться бути самій після презентації…

– А як же умова вашого закладу – «без секс-послуг»? – посміхнулася Ілона. Він посміхнувся також.

– А це моя особиста справа. Запевняю – не пожалкуєте…

Він зовсім освоївся, й у погляді блакитних очей засвітився масний котячий вогник.

– Я подумаю, – пообіцяла Ілона й підвелася з крісла. Саме в цю мить у дворі засигналила машина. – Нам треба вирушати.

Вони вийшли з під'їзду як молодята – стрункий білявий красень у смокінгу і вродлива жінка «у віці елеґантности». Водій вишневого мерседеса аж присвиснув й захоплено вирячив очі. Ілоні сподобалася така реакція. Вона міцніше притислася до могутнього плеча свого супутника і їй насправді здалося, що вона – молода наречена, що прямує до свого щастя.

«Мабуть, треба подумати про «додатковий час»… – промайнула думка. – Маю ж я право розслабитися хоч на один вечір…»

Красива пара сіла в авто під цікавим поглядом консьєржа, що виглядав зі свого віконечка.

«У нашої леді з'явився коханець. Щось дуже швидко…» – подумав він і подивився на годинник. Було п'ять хвилин на восьму.

* * *

Менеджер «Ескорт-сервісу» Марина повернулася до порожнього офісу. Кожного вечора по дев'ятій вона «здавала чергування» надомниці Лані й вирушала в місто на полювання «за свіжиною». В офісі було порожньо і темно. Директор Дана В'ячеславівна рідко засиджувалася на роботі, двоє водіїв були «на маршруті», замовлень на сьогодні більше не передбачалося. Треба було лише передзвонити Лані та здати їй чергування. Лана була інвалідом і працювала диспетчером тільки у нічний час.

Марина зайшла до гардеробної й скинула діловий костюм, розпустила тугу «гульку». Тепер можна було натягнути улюблені джинси, легку «адідасівську» вітрівку й грубі чоботи на високій платформі. За годину вона перетвориться на «дівчинку із натовпу» й розчиниться у ньому. Хіба що очі, старанно закамуфльовані дзеркальними скельцями окулярів, залишаться серйозними й уцілятимуть, як завжди, в «десятку». «Якщо тобі не подобається твоя робота – перетвори її на гру!» – неодноразово казала їй на самому початку Дана В'ячеславівна. За два роки існування фірми Марина вже навчилася не перейматися своїми обов'язками, не думати про незручності своєї роботи. її переваги вона зрозуміла кілька років тому.

Тоді один її знайомий цілий вечір водив її засніженим містом, поки вона не перетворилася на крижинку і втямила, що в молодика немає жодної копійки, аби запросити бодай у найближчу забігайлівку та погрітися філіжанкою кави чи чаю. Вона запропонувала це сама, хлопець образився. На цьому побачення закінчилося. Наскільки було б простіше, якщо б заплатив той, хто на той момент мав змогу! І от тепер Марина вважала, що встановлює деяку рівновагу у стосунках між статями. Тим більше, що фірма процвітала, і виявилося, що бізнес, який вони розпочали майже першими, має щодалі більші перспективи.

Марина заварила собі кави, налляла туди трохи бальзаму, який завжди був у барі, й набрала номер Лани.

– Привіт, Ланусю! Починається твій час. Доповідаю: номер перший обслуговує презентацію до дев'ятої – зателефонуєш йому на мобілку. Поки що замовлень немає. Якщо будуть – видзвониш номер сьомий або дев'ятий. Скажеш водію (сьогодні на маршруті Вова), щоб не забув узяти розписку. На цьому все. Зідзвонимось завтра о десятій. Привіт!

Марина поклала слухавку, увімкнула сигналізацію, старанно зачинила двері й здала ключ на прохідній. їй не хотілося сідати в машину – вечір був чудовий, у повітрі витав запах осіннього листя та кави з сусідньої кнайпи. За столиками сиділи люди. «Навіщо ходити далеко?» – вирішила Марина, сховала ключі від машини в кишеню й попрямувала до столиків. Вона знала, що Дані це не сподобалося б. «З дешевої рибки – погана юшка! – часто повторювала вона. – Наша рибка водиться біля центральних ресторанів або на виставках». Марина з цим не погоджувалася – в респектабельних місцях чоловіки не потребували додаткового заробітку. Марина взяла собі ріденьку, погано зварену каву у пластиковій склянці, сіла за найдальший столик й почала роздивлятися публіку. Поблизу гиготіла компанія студентів – чотири юнаки та дві дівчини. Марина ледь ковзнула поглядом по їхніх обличчях – одразу помітно: ані виховання, ані статури. Прищаві комп'ютерники, бліді заручники моніторів, майбутні жебраки-науковці! Трохи далі – двоє чоловіків: старший і молодший. Молодший ніби нічого, тільки чорнявий… Запам'ятаймо… Що ще? А ось, здається, те, що треба. Маринин погляд професійно вп'явся в парочку на протилежному кінці майданчика. «Біла королева й Чорний король!» – посміхнулася Марина. На дівчині був світлий плащ, на її супутнику – темний. Обоє біляві. Тільки його довге волосся, стягнуте ззаду, мало живий рудувато-пшеничний відтінок – на відміну від її, фарбованого, із тьмяною жовтизною на потилиці. Вона явно програвала у порівнянні із ним. Але, як завважила Марина, саме вона керує стосунками і вважає себе неперевершеною. Він ліниво помішував пластмасовою паличкою вихололу каву та, опустивши очі, слухав, що каже йому дівчина. Марина напружилась, аби почути хоч уривок їхньої розмови. Але вони несподівано замовкли: «Біла королева» різко встала, ледь не перекинувши легкий стілець, і, не оглядаючись, пішла геть. Він спочатку рвонувся її наздоганяти, але передумав, вибив із зім'ятої пачки цигарку і почав шукати в кишенях сірники.

– Yes! – задоволено видихнула Марина, підвелася з-за свого столика й попрямувала повз молодика до виходу, дістаючи разом із ключами від авто яскраву «зіппівську» запальничку.

– Будьте ласкаві…

Звичайно ж! «Чорний король» дивився на неї очима побитого спанієля.

Марина повільно обійшла столик, сіла саме на той стілець, з якого щойно випурхнула нервова білявка. Картинно простягла руку й клацнула запальничкою, пильно дивлячись у вічі молодикові.

– Посварилися?…

– Це у нас постійно, – махнув рукою той.

– Дружина?

Марина була упевнена, що він залюбки погомонить із нею, аби зняти напругу від попередньої розмови, й набрала співчутливого вигляду.

– Наречена…

– Вибачте за відвертість, але на мою думку, вона вас не варта. І, до речі, вона це добре усвідомлює – тому й нервує…

Марина помітила, що «Чорний король» подивився на неї з цікавістю – гачок було закинуто. Марина хитнула головою, і хвиля довгого світлого волосся, як завісою, закрила півобличчя. Вона знала, що цей порух завжди справляє враження на чоловіків.

– Я про це не думав…

– Даремно. Усі наші непорозуміння виникають через те, що ми обираємо не тих, хто нам потрібен. Ми уникаємо вибору. А у вас він міг би бути великим.

Він замислився.

– Дякую. Мабуть, уже настали часи, коли жінки роблять компліменти чоловікам. Дозвольте чимось віддячити. Вип'єте зі мною шампанського?

– Не відмовлюсь.

Молодик пішов до павільойнчика і за мить повернувся з пляшкою та двома одноразовими склянками.

Шампанське було тепле. На фрукти або цукерки «Чорний король» не розщедрився.

– Отже, ми розмовляли про вибір, – нагадав він. – А хіба може бути вибір у інженера, що працює в напівживому проектному інституті?

– А ви дуже цінуєте свою роботу?

– Швидше навпаки. Усі тікають на фірми, я один тягну весь відділ за 140 гривень, – зітхнув він. – Але давайте поговоримо про щось веселіше…

– Тоді перейдемо до справи, – змінила тон Марина. Останнім часом вона втомлювалася від довгих бесід, тим більше, що старалася не для себе і її випадковими співрозмовниками в більшості були ті чоловіки, які її зовсім не цікавили. – Я хочу запропонувати вам роботу в нашій фірмі.

Молодик здивовано кліпнув очима.

– Фірма у нас не зовсім звичайна, – продовжувала Марина. – Я маю на увазі – незвичайна для нашого суспільства. Але років за п'ять-десять ця незвичайність зникне. Зараз ми просто перші.

– Що ж це за бізнес? Кілерство? – посміхнувся він.

– А ви згодні й на таке? – вона пильно подивилася йому у вічі. – Ні, не хвилюйтеся. Наша фірма називається «Ескорт-сервіс», ми надаємо послуги заможним жінкам: супроводження на різні вечірки, презентації, фуршети, в казино та до нічних клубів. Словом, на усі заходи, на які жінці приємніше приходити з кавалером.

– Хлопчики за викликом? – знову посміхнувся він.

– Зовсім ні. Секс-послуги не входять в обов'язки нашіх працівників. Якщо ми дізнаємось про такі випадки – суворо караємо, звільняємо з роботи. У нас серйозна, можна сказати, інтелігентна робота. Ми маємо ліцензію й вчасно сплачуємо податки. А наші джентльмени одержують від 500 умовних одиниць на місяць. Я кажу «від» тому, що остаточна цифра – комерційна таємниця. Але початкова – саме така й не менша.

Молодик присвиснув. Марина бачила, як заблищали його очі. Помітила й внутрішню боротьбу, що відбилася на його обличчі. Не даючи йому змоги вставити слово, вела далі:

– Ви, звичайно ж, можете лишатися на своїй основній роботі, якщо вона вам така дорога. Але побачите, що в цьому не буде потреби. Ви підете на курси іноземної мови, в школу етикету, до тренажерного залу. Одягатиметесь у кращих модельєрів і, зрештою, побачите світ. Адже наші замовниці нерідко беруть супутника у закордонні поїздки й на відпочинок.

– Яка ж для них у цьому користь? У них що, якісь вади, чи мова йде про божевільних старих мільйонерок? – нарешті запитав він.

– Одразу видно, що ви не знаєте життя… Подивіться навкруги, розплющіть очі: кожна друга жінка самотня, кожна п'ята має свій бізнес. Поговоріть із ними – вони не хочуть заміж. Навіщо? Словом, кожній час від часу потрібне необтяжливе спілкування, презентабельний партнер на кілька годин. І саме наша фірма надає такі послуги. У нас багато клієнток – милих, інтелігентних, заможних. І, як то кажуть, без криміналу. Усе на найвищому рівні. А тепер так: якщо ви згодні попрацювати в нас – кажіть одразу. Якщо ні – вмовляти далі не буду.

– Якщо згоден – як ми домовляємося? – запитав він, опустивши очі.

– Я даю вам візитівку. Завтра зранку ми чекатимемо на вас в офісі.

Марина дістала візитівку й поклала її на стіл перед «Чорним королем» – він швидким рухом сховав її в кишеню.

– От і добре! – зраділа Марина й, тамуючи огиду, проковтнула теплу рідину з пластикової склянки. Підвелася зі стільця: – Я називатиму вас Чорним

королем!

– Чому так?

– Не знаю. Так мені хочеться. А, до речі, як вас звуть?

– Серьожа…

– Відтепер, Серьожа, ви – Сергій. Ваше життя змінюється на краще! Чи відчуваєте ви, як скрипить колесо Фортуни? – засміялася Марина. – Отже, до завтра! О'кей?

– О'кей!

Марина пішла не озираючись. Вона знала, що Чорний король на ймення «Серьожа» дивиться їй услід. Марина також помітила, що з-за рогу за ними увесь цей час спостерігала його наречена. «Ревнива дівчинка, – подумала Марина. – Начувайся, на тебе чекає ще й не таке!»

Вона перейшла дорогу, сіла в авто, голосно грюкнувши дверцятами.

За кермо вона сіла нещодавно й майже у примусовому порядку – Дана В'ячеславівна віддала їй свій старенький опель, адже чоловік подарував їй інше авто, й веліла активізувати своє щовечірнє полювання. «Проїдуся ще й набережною», – вирішила Марина, хоча погода почала псуватися й над містом за якихось двадцять хвилин, що вона була у кав'ярні, почали купчитися темні важкі хмари. Марина їхала повільно. Машин на шосе було мало, перехожих також. Вуличні кав'яреньки та забігайлівки зачинялися, офіціанти заносили столики до приміщень і складали «гіркою» різнобарвні пластмасові стільчики.

Стежачи за дорогою, Марина краєм ока поглядала на тротуар. Вона помітила хлопчика років десяти, який, ховаючись під рекламним щитом, обстрілював машини та перехожих з іграшкової рушниці. Він націлився й у Марину. З поруху його вуст вона зрозуміла, що він вигукнув: «Пух!» Марина печально посміхнулася: «Мене вбито. Непоганий початок для оповідання… «Мене вбив хлопчик. Він розстріляв мене майже впритул із задоволеною посмішкою малого садиста. Але я вижила… Повернулася додому, де на мене ніхто не чекав, і поставила чайник. День минув благополучно». Марина знову глянула на хлопчика у скельце заднього бачення – він вже поціляв у автофургон із написом «Риба». Хлопчик викликав у неї огиду. «От з таких виродків виростають вбивці або тихі сімейні тирани…» їй закортіло вийти з авта й надавати юному стрілку стусанів. «Як я їх усіх ненавиджу – подумала Марина. – Ні, сьогодні з мене досить!…» Вона круто розвернулася й поїхала додому.

* * *

Труп було знайдено у центральному сквері на майданчику біля житлового будинку номер 57 о п'ятій годині ранку. Спочатку огрядному панові, який вивів свого собаку по «малій потребі», здалося, що з сусіднього бутика модного вбрання на вулицю викинули манекен – надто вишуканий одяг був на молодику: чорний довгий смокінг, краватка й сорочка, що, мабуть, колись була білою. Пан із собачкою підійшов ближче. Пес пручався й почав тоненько скавучати. За три кроки до знахідки пан нарешті із жахом зрозумів, що перед ним не манекен, а небіжчик. У широко розплющених і вже каламутних зіницях застиг вираз невимовного подиву. Легкий вранішній вітерець куйовдив короткі пасма світлого волосся. Огрядного пана знудило. Затиснувши долонею рота й забувши про свого песика, він побіг до найближчого телефона й тремтячою рукою набрав «02»…

* * *

Марина прокинулася рівно о шостій. Раніше їй завжди не вистачало години, аби остаточно відчути себе бадьорою. Вона прокидалася о дев'ятій під огидне дзеленчання будильника й стрімголов зривалася на роботу, кленучи все на світі. Тепер, коли нарешті можна було розслабитися й не поспішати, її внутрішній годинник ніби хтось навмисне переводив на 3-4 години уперед. Й цьому не було ані ради, ані пояснення. Вона прокидалася й більше не могла заснути. Зазвичай заварювала міцну каву й вешталася своєю однокімнатною затишною квартиркою, обмірковуючи плани на день. Відносний добробут і спокій так само не приносити задоволення, як і колишнє напівжебрацьке існування у штаті науково-дослідного інституту. Тоді майже вся її зарплатня завбільшки п'ятдесят «умовних одиниць» йшла на утримання цієї затишної однокімнатної «хрущовки», яку вона недавно приватизувала. Можна було б переїхати в один з центральних районів. Але у самому центрі жили її батьки, і такий переїзд міг означати одне: їхні постійні візити з багаточасовими розмовами на теми моралі. Марина це могла витримати не більше одного-двох разів на рік. Дівчина намагалася відвідувати родичів якнайрідше. Картала себе за це, завжди приносила дорогі подарунки й умовляла себе не сперечатися з ними. Але це було понад її сили. Усім своїм нинішнім життям Марина намагалася довести самій собі, що випросталася з-під гніту їхнього виховання, густо замішаного на цитатах класиків, конспектуванні творів Шопенґавера та статей Добролюбова. «Помри, але не давай поцілунку без кохання!» – цитувала мати, розмахуючи черговим томиком чергового різночинця. «Людина – це звучить гордо!» – вторив їй батько. І, вже не помічаючи доньки, вони розпочинали довгу полеміку про «історичний контекст» і роль у ньому «маленької людини»… «Ми не від світу цього! – зітхав батько. – Ми – аристократи духу, і нам байдуже, на якому дивані ми спимо!» Усе це здавалося Марині штучним. Щосуботи, попри дисидентську зневагу до утіх тілесних, батьки разом ходили на стихійний м'ясний ринок, купували яловичий ошийок, аби ритуально накрутити з півтора кілограми фаршу, щоби вистачило котлет на весь тиждень, до наступної суботи. Якщо Марина за чимось і сумувала, згадуючи дитинство, так це за тими «м'ясними» суботами, коли дивовижна простота існування не затьмарювалася псевдонауковим флером, і духмяний фарш, здобрений цибулею, часником та різними спеціями, здавався їй вінцем творіння рук людських.

Коли їй виповнилося двадцять, вона, збрехавши батькам, що вступає у «громадянський шлюб», вирвалася із родинного гніздечка. Але те, що зустріло її поза його межами, здалося таким же штучним. Особливо після двох невдалих спроб створити сім'ю не за канонами того, що вона бачила в рідній домівці.

…Сьогодні, так само, як і вчора, Марина заварює каву. Тепер вона не визнає ані розрекламоване «Нескафе», ані гранульований світлий «Якобе». У неї в шафі – велика, кілограмова банка доброї голандської кави зі складною назвою. Банку їй подарувала Дана Вячеславівна. Заварювання кави о шостій годині ранку перетворилося для Марини на священнодійство. За вікном – сірий осінній ранок, вулиці майже порожні. Марина дістає свою улюблену філіжанку з репродукцією картини Далі й розігрує чергову сцену зі свого ненаписаного роману: «… Вона вижила, хоча рана від влучного пострілу малого вбивці зяяла чорнотою. Вона відламала бутон зів'ялої троянди й встромила його в дірку у грудях. Так її випадкова смерть виглядала естетичніше…»

Кава в турці скипіла й бурий капелюшок піни виповз на поверхню. Марина налила її у філіжанку, додала трохи перцю і хвостик гвоздики. Вона завжди пила каву, зручно вмостившись у кріслі перед вікном, – розглядала перших перехожих. Зазвичай то були жінки – у темних куртках, у пухнастих мохерових беретах. Вони стрімголов долали ненависні метри до тролейбусної зупинки й викликали у Марини почуття невимовного жалю. Вони поспішали до своїх щоденних галер. Вони й не здогадувалися, що десь на теплому березі, повз який вони курсують, як покинуті командою човни, є казино, боулінг, сауни, тренажерні зали, косметичні салони, шейпінґ, шопінґ, дансинг, мартіні «Б'янко», Лазуровий берег, соки «фреш», піцца з анчоусами, парфуми «Кендзо», коньяк «Мартель», лангусти, мідії, шкампії й нарешті – чоловіки, які одним порухом руки здатні кинути до їхніх стомлених ніг у стареньких капцях увесь блискучий мотлох світу.

Саму Марину вже давно нічого не дивувало. Коли вона помітила цю ваду вперше, то навіть розхвилювалася. Невміння дивуватися нагадувало якусь страшну, ще не відкриту лікарями, хворобу. Перші її симптоми Марина відчула років п'ять тому, коли вийшла з літака в Амстердамі. До того вона не бувала далі від туристичного табору на Дагомисі. Вона була певна, що відкриття іншого світу справить на неї неабияке враження. Але… Вона вийшла з літака в розкішний аеропорт так, ніби робила це щодня. Простір, довгий горизонтальний ескалатор, вітрини магазинів, особливий запах парфумів та тістечок сприймались як щось буденне. Марина зайшла у першу-ліпшу кав'ярню й ламаною англійською мовою замовила «кафі» й «дабл коньяк». Колись вона мріяла про таке. Заплющувала очі й уявляла, ніби все це відбувається насправді. А коли сталося саме так, вона сиділа байдужа й спокійна, усім своїм розслабленим виглядом ніби промовляючи: «Ну то й що?»

Європа нічим її не вразила. Вона безпомилково натискала потрібні важелі в готельних покоях, аби відрегулювати воду, відчинити вікно або купити в автоматі банку пива чи газету. Вона швидко навчилася посміхатися перехожим і вітатися з мешканцями готелів. Вона споглядала дивовижні витвори мистецтва у найвідоміших галереях і цим просто констатувала факт свого перебування в тій чи тій країні. А головне – не напаковувала в торбинку, як це робили інші, безкоштовні готельні джеми, вершки та шампуні. Світ, до якого вона так мріяла потрапити в юності, нічим не вразив її. Й Марина захвилювалася. Мало ж бути щось, що змусить отямитися й уголос висловлювати емоції…

Вона навіть почала пишатися собою, цитуючи Сковороду, – світ так само не упіймав її у свої солодкі тенета. І вона почала розставляти їх сама. Бодай на своїй службі у Дани В'ячеславівни.

Марина п'є каву. Й мимоволі позирає на зачинені дверцята кухоної шафи. Навіть крізь них вона бачить гарну пляшку коньяку, до якої затялася не торкатися. Затялася з учорашнього вечора, замкнувши дверцята й заховавши ключ у керамічний високий глечик, що стоїть над плитою. «Я – трішечки… – умовляє себе Марина. – П'ять крапель – у каву… Будь ласка!» «Ні!» – відмовляє їй внутрішній голос. «Забирайся під три чорти! – спалахує Марина й перекидає глечик, ключ падає на підлогу. П'ять заповітних крапель перетікають у філіжанку. Тепер їй зовсім добре. Можна збиратися на роботу.

* * *

Телефонний дзвінок підняв Дану о дев'ятій. Чоловік, як завжди, залишив слухавку радіотелефону казна-де, й Дана, ледве розплющивши очі, забігала по квартирі, відшукуючи, звідки лине настирливий звук. Слухавка виявилася на кухні під купою вчорашніх газет. Дана натисла кнопку:

– Алло!

Звонив охоронець із прохідної. Дана не одразу зрозуміла, що він їй говорить і Іванові, цьому кремезному й загальмованому орангутангу, довелося повторити повідомлення двічі: вбито «номера сьомого»! Так, так

– убито! Пострілом у груди. Сьогодні вночі! Міліція вже в офісі. Вимагають негайної зустрічі з начальством! О'кей, Дано В'ячеславівно! Не хвилюйтеся, Дано В'ячеславівно! Ні, ні, це не податкова, я ж на цьому розуміюся! Усе зрозуміло! Кава, коньяк, анчоуси? Добре! Передзвонити Марині? Добре. Нехай чекають

– ви будете за півгодини? О'кей, о'кей!

«Ідіот!» – подумки сказала Дана й кинула слухавку. – Цього ще бракувало! Номер сьомий був найкращим екземпляром, жалко хлопця. Але при чому тут ми, адже хлопці, певно, ведуть бурхливе життя…» Вона почала хутко збиратися.

Спочатку – під контрасний душ. Навіть у такій ситуації вона не могла відмовити собі в цьому задоволенні. Вода заспокоювала її, а велике люстро, яке Дана колись придбала для ванної кімнати, завжди тішило приємним зображенням. У всіх інших дзеркалах Дана виглядала на свої тридцять шість, а саме це омолоджувало її принаймні років на сім. «Дано, Данусю, – немов промовляла до неї блискуча поверхня. – Подивися – ти ще молода! Твоя молодість – вічна». Дана Вячеславівна й справді виглядала непогано: коротка стильна стрижка вигідно підкреслювала великі очі й довгу шию. Щоправда, треба було негайно схуднути кілограмів на п'ять… «Займуся цим наступного тижня!» – вирішила Дана й показала своєму зображенню язика. Й миттєво схаменулася: якщо неприємності й справді серйозні – ці зайві кілограми злетять набагато раніше. До неприємностей і навіть до життєвих трагедій вона звикла. Чого тільки коштували їй два розлучення, три невдалі спроби народити дитину й ціла вервечка інших поневірянь, аж поки не прибилася вона до цього умовно «тихого» берега із чоловіком, який був старший за неї майже на двадцять років і дозволяв робити «своїй дівчинці» усе, що вона забажає. Петро Петрович, який і досі залишався «на коні», керував філією українсько-італійської фірми, що шила модний одяг; завдяки своєму багатому життєвому досвіду він чи не першим розгледів у Дані неабияку особистість. Спочатку Дана працювала в нього як демонстратор вечірнього вбрання. «Саме вечірнього!» – наказав він, побачивши в Дані типаж «нічної кішечки». Якось, десять років тому, він підвозив її до дому після офіційної вечірки. Непомітно для себе вони просиділи в авті перед Даниним будинком до третьої ранку. Чого вона тоді так розійшлася? Чому він так уважно вислуховував її безкінечні історії й жодного разу не натякнув на те, що пора піднятися до неї «на каву»? Дана й не пропонувала… Наприкінці розмови «ні про що» він надовго замовк, запалив, і вона вже подумала, що своєю відвертістю вчинила дурницю. Але Петро раптом сказав: «Досить, дівчинко, стрибати – виходь за мене…» І вона вийшла. Й жодного разу не пожалкувала, хоча в усіх «світських хроніках» й досі з'являлися фривольні розповіді про «підстаркуватого кутюр'є та його молоду пасію». «Пасією» вона не була ніколи. Навіть тоді, першої шлюбної ночі, коли відчула владу над виснаженим життям тілом свого нового і, як вона твердо вирішила – останнього чоловіка. Він насправді здавався їй «останнім чоловіком» у цьому житті: ніколи не перекладав на неї своїх проблем, брав усі рішення на себе й, попри на свій вік, продовжував упевнено рухатися по складних сходинках життя. Саме він порадив їй розпочати свій бізнес. А коли постало питання – у якій царині, знайшов саме ту ниву, яка була не розорана. Тепер вона сама міцно трималася на ногах. Непокоїло одне – вона шалено мріяла про дитину й часом вважала, що платить безпліддям за свій «брудний бізнес». Щоправда, думала вона про це рідко, вважаючи, що все ж таки допомагає жінкам позбутися комплексу самотності, а значить – робить справу майже благородну…

П'ять хвилин – на душ. Десять – на легкий макіяж. Ще п'ять – на склянку теплого молока з аспірином. До офісу на своєму новому «Пежо» вона добереться хвилин за десять… Аби тільки швиденько розібратися з представниками влади…

Одягши свій найкращий костюм, Дана закинула в сумку ключі від машини й швиденько збігла вниз сходами – ліфтом вона ніколи не користувалася.

* * *

В офісі її зустріла стурбована Марина. «Усе нормальної» – кинула їй Дана В'ячеславівна й увійшла до просторої кімнати, де на неї вже півгодини чекав слідчий.

– У мене вільні лише півгодини, – повідомила вона з порога представникові влади, який одразу ж звівся їй назустріч. – То ж, будь ласка, давайте говорити предметно.

«Сувора жіночка, – подумав той. – Краще б цю справу доручили Лошкарьову… Він добре вміє розбиратися з цими багатими суками…» Але Лошкарьов перебував у законній відпустці, й «містер Марпл» (так у відділку називали слідчого Романа Олексійовича Марченко), тяжко зітхнувши, приступив до свої обов'язків:

– Сьогодні вночі було вбито вашого… м-м-м… співробітника… чи як вони у вас там називаються?… При ньому було знайдено ось цю візитівку на ім'я Олексія Підлужного з координатами вашого офісу. Чи працював у вас такий?

– Так. Мені дуже шкода. То був хороший і дуже старанний хлопець.

«Уявляю собі, як він старався…» – подумав Роман Олексійович й не міг втримати посмішки.

– Так-так, – знизала плечима Дана. – Дуже порядний і старанний робітник. Мені дуже прикро, що так трапилося. Не уявляю, чому він загинув. Можливо, на нього напали грабіжники, адже наші хлопці завжди гарно й дорого одягаються… Й, певно, мають при собі гроші…

– Факт пограбування не підтверджений. Одяг, гаманець з грошима та навіть два золоті персні були при ньому. Але є одна деталь, яка дає підстави вважати, що, можливо, вбивство вчинила людина психічно хвора. До речі, скажіть, яка зачіска була у небіжчика?

– Я не повинна пам'ятати, з якими зачісками ходять наші хлопці, – це їхня особиста справа… Взагалі ми намагаємося підбирати свій контингент за певним стандартом: хлопець має бути охайним. Здається, в Олексія було довге світле волосся, зібране на потилиці у пучечок. Це має якесь значення?

– Має. Адже голова трупа… вибачте, була майже поголеною…

– О, Господи! – вирвалося в Дани, й цей вигук надав слідчому впевненості!. Він зрозумів, що перед ним – звичайна жінка, а не холоднокровна механічна лялька.

– Причому, – продовжував він, – експертизою встановлено, що волосся зрізане ножицями одразу після вбивства.

– Не уявляю, чим я можу вам допомогти?

– Поки тільки тим, що дасте розпорядження видати мені всі особові справи ваших співробітників. А також – координати усіх ваших замовниць. Це моє особисте прохання. Можливо, в місті починає діяти маньяк. А ваш, як ви кажете, «контингент» підпадає під особливу увагу.

– Це справа конфіденційна… Деякі хлопці не хочуть афішувати себе… А жінки – тим більше. Самі розумієте. Документація у мене в повному порядку. Ми не пов'язані з криміналом. І не надаємо секс-послуг. А також суворо зберігаємо таємницю замовлення.

– Я про це вже чув. Тому й прошу вас особисто про допомогу. Як мені повідомила ваша менеджер, небіжчик вчора ввечері супроводжував клієнтку. Мені треба поговорити з нею…

– Добре, – нарешті погодилася Дана В'ячеславівна. – Я дам таке розпорядження. Але дуже вас прошу, без потреби не вплутуйте нас у своє розслідування. Трапилося нещастя. Не думаю, що воно якось пов'язане з нашою діяльністю.

– Побачимо.

«Містер Марпл» підвівся зі свого стільця. Дана кинула оком на журнальний столик – слідчий добре пригостився бутербродами з ікрою, анчоусами та коньяком. «Це – добрий знак. Домовимося…» – подумала Дана.

* * *

Він повертався додому пізно ввечері. Десь знову загубилася парасолька й холодні краплі дощу стікали за комір. Це було неприємно. Неприємно було й повертатися додому – він знав, що його зустріне ґвалт, зітканий з різноманітних звуків, поєднання яких впливало на нього гірше, ніж моторошне дзижчання бормашини: телевізор, увімкнутий на повну гучність, радіо, що ніколи не вимикалося, шкварчання олії на пательні та безкінечний стукіт молотка у стіну (сусіди ось вже другий рік робили ремонт). Він знав, що Мірра лише на якусь мить відірветься від серіалу, аби швиденько покидати на стіл тарілку, виделку, хліб, огірки й жбурнути посередині цього натюрморту пательню зі шкварками. Він знав, що, не розбираючи смаку напхається цією невигадливою їжею, а вночі встане палити, притлумлюючи цигаркою постійний біль у шлунку… Так було щовечора. Ноги самі несли Романа Олексійовича Марченка до найближчої від його будинку забігайлівки. Там йому без зайвих слів (а часом – у безстроковий кредит) завжди наливали півсклянки горілки. І тоді повертатися додому було набагато веселіше…

…Телевізор, як завжди розривався чиїмись стражданнями: «Педро, Педро, ти все одно будешь моїм! – Я кохаю іншу! – Ти – негідник. Ти не знаєш страшної таємниці: вона – твоя дочка!!! – О, Боже мій! Як ти могла?…» Роман навшпиньки увійшов до кухні й схопив зі столу шкоринку хліба, аби забити запах горілки – Мірра цього не любила. В телевізорі залунала простенька мелодія – серія закінчилася. Мірра нарешті вийшла на кухню й прискіпливо оглянула чоловіка. «Якщо довго вдивлятись у прірву, помітиш, що прірва вдивляється в тебе…» – пронеслося в голові у Романа. Ця жінка колись і справді була для нього прірвою. Одружився він стрімголов, одразу ж після служби в армії. Мірра, волоока, з великим ротом й тонким білявим волоссям, здалася йому марсіанкою. Вона не дала йому й оком змигнути, як вони вже стояли перед опасистою тітонькою в загсі й до Романа ледь долинали слова про «ячейку общества». Тепер він не міг зрозуміти, як йому могли сподобатися її зовсім білі брови та вії, блідий великий рот та надто пухкенькі щічки.

– А ну дихни! – наказала Мірра, й він побачив перед своїм обличчям її ніздрі, які теж здалися йому прірвами, що здатні були всотати в себе його останню алкогольну радість.

– У мене був важкий день, люба! – зморщився Роман.

– У тебе кожен день – важкий. Коли ти вже організуєш щось своє? Наприклад, приватне бюро? Хоч гроші були б…

– Тобі що, нема чого їсти? – огризнувся він.

– Крім того, що їсти, мені треба ще дещо. Наприклад, одягатися. Дітям ми давно вже не допомагаємо… На що ти взагалі здатнен?

– Припини, будь ласка. Дай мені спокій хоч сьогодні.

– А що трапилося сьогодні? – не давала бажаного спокою дружина. Вона сіла навпроти й підперла щоку рукою. Він жадібно закидав у себе ненависні шкварки з картоплею, гучно хрумтів огірками. Легке сп'яніння зробило свою справу – він хотів поговорити.

– Налий стопку! – сміливо сказав він. – Тоді розповім…

Мірра незадоволено знизала плечима, але усе ж таки дістала з холодильника майже порожню пляшку «Холодного яру».

– Уяви собі, – повеселішав Роман, – сьогодні вночі вбито хлопця…

– Ну, то й що?

– Ти послухай: хлопець працював у фірмі, яка приймає замовлення від багатих дамочок на супроводження їх на усілякі презентації та фуршети…

– Невже у нас таке є? – вогник зацікавлености нарешті загорівся в безбарвних очах дружини.

– Звичайно ж, є. Так от, хлопець був шикарно одягнений, при грошах. Але вбивця нічого не взяв, крім… – Роман сам налив собі другу чарку й, скориставшися моментом, швидко перехилив її.

– Ну???

– Нічого не взяв… Тільки волосся… – страшним напівшепотом сказав Роман. Йому було приємно дивитись у розширені очі Мірри й якомога довше потягнути паузу.

– Тобто? – видихнула вона.

– Підстриг небіжчика під нулівку! Тепер маю усе це розплутувати… А ти кажеш… Тут справи серйозні.

– А що, так багато жінок, які спроможні замовити собі коханця?

– Не коханця. Фірма не надає секс-послуг. Хоча, звичайно, я в це не вірю… – він замислився.

Мірра зрозуміла, що зараз він, як це часом бувало, порине в сон тут-таки, за столом. Це бісило її. Вона хотіла розштовхати чоловіка, але з кімнати долинула вступна мелодія до наступної серії нового детективчика «День народження Буржуя», і вона хутенько побігла до телевізора. Сімейна вечеря закінчилася. Мірра знала, що до ранку вони більше не розмовлятимуть.

Роман звик хитрувати, вдаючи, що засинає прямо за столом. Тепер, коли дружина заклякла перед екраном, він міг спокійно обміркувати справи минулого робочого дня. Візит до клієнтки на ім'я Ілона нічого не дав. Жінка плакала, безкінечно повторюючи одне: «Який жах! Який сором!», – й довела, що попрощалася з небіжчиком рівно о дев'ятій. Це можуть потвердити її друзі: після презентації вона, відпустивши свого кавалера, сіла до іншого авта й одразу поїхала до найближчої подруги. Щоправда, зізналася Ілона, хлопець пропонував продовжити знайомство і сказав, що може заїхати до неї тільки після дванадцятої, адже у найближчі дві години має ще одне, за його словами, «дуже круте», замовлення. «Але я відмовилася! – сказала Ілона. – Повірте, пане слідчий! Я жінка порядна… Це ж треба було так вплутатися…» – й вона знову приклала до очей шовкову хустинку.

Роман крадькома налив собі ще чарку. Він знав, що Мірра прикипіла до свого улюбленого серіалу, і найближчі півгодини у нього буде час спокійно обдумати ситуацію. Але замість цього його рука зрадницьки потягнулася до кнопки дешевенького старого «Шиляліса», який стояв на холодильнику і частіше слугував за полицю для банок з огірками. Телевізор зашипів, вихлюпнув порцію різних звуків, імітуючи гул зіпсованої сантехніки та шурхіт морських хвиль, зрештою, змилостивився, заблимав і освітив кухню сірувато-блакитним світлом. Роман поглянув на годинник: невдовзі має початися «Чорне коло» – кримінальні новини. Його доволі часто запрошували на програму прокоментувати ти чі ті ситуації. Саме сьогодні йому зателефонував знайомий журналіст і повідомив, що відбудеться повтор телевізійного нарису про самого Романа, зафільмованого місяць тому. Нарис мав тривіальну назву – «Шерлок Холмс із Лісового масиву». Романа це обурило ще під час першого перегляду – журналіст подавав його координати, знімав біля самого будинку і з тієї пори вже кілька разів біля помешкання його зустрічали родичі підопічних, а в квартирі періодично лунали дзвінки із погрозами. У передчутті нової хвилі таких дзвінків Роман дивився в заплямований мухами екран «Шиляліса»…

«Він міг би грати на скрипці, малювати картини або видати книгу власних віршів. Але він обрав собі інше – він працює слідчим…» – так починався теленарис, а на екрані тим часом Роман побачив себе у дворі власного будинку з лопатою в руках та садженцем, що його він невміло намагався посадити під позакадровим керівництвом винахідливого журналіста. Далі йшло розлоге інтерв'ю про розслідування однієї давньої справи, за яке Роман отримав іменний годинник.

Дивлячися передачу вдруге, Роман не прислухався до тексту – він навіть повністю вимкнув звук, аби дружина не запідозрила його у свідомій присутності на кухні. Роман споглядав своє екранне відображення відсторонено й намагався уявити, що про нього думатимуть інші. «Якщо абстрагуватися від ревматичного болю, що так дістає під час зміни погоди, – думав Роман, – можна було б сказати, що я ще нічого… Щоправда, не вистачає якоїсь чортівні, живинки. Сивина, як то кажуть, у бороді є, а от біс у ребро так і не штрикнув…»

Двійник у телевізорі посміхався, і Роман не без задоволення упізнав у ньому того двадцятирічного плейбоя, що колись свіжим весняним ранком стояв посеред вулиці у позі мачо: із закладеними за пасок пальцями.

– Ромку-у-у-у! – кричали йому звідкись із верху. Зараз він не міг згадати, чий то був голос, але був упевнений – у ньому бриніла пристрасть…

Телефонний дзвінок увірвав спогади. Роман зморщився – от, почалося! – і поквапився зняти слухавку. Можливо, Мірра не почує…

– Алло! – пошепки вимовив він.

– Так ти тепер – мент? – почув такий самий шепіт у відповідь. – Не скрипаль і не поет? Ха-ха-ха…

– Хто це? Що ви кажете? – продовжував шепотіти Роман і чомусь відчув, як по тілу швидко побігли крижані «мурашки».

– Ви, пане Романе, тепер мент? – повторили на тому кінці дроту, і він не міг зрозуміти, чий то голос. Водночас він міг належати і божевільному старцеві і накуреному молодчику, а можливо, навіть і дитині…

– Хто це? – знову запитав Роман.

– Це не має значення, – шелестіла слухавка. – Вітаю вас. Ви знову стаєте героєм роману – роману жахів, і перший розділ уже написано. До зустрічі!

У слухавці залунали короткі гудки.

«Якась дурня!» – Роман обережно поклав трубку і прислухався до звуків, що долинали з кімнати. Ні, нічого. Мірра дивилася телевізор. «Треба негайно ж змінити номер! – вирішив Роман. – Ці дзвінки мене вже дістали. Не треба було світитися на телебаченні.»

Він вимкнув «Шиляліс» і тихенько дістав з шухляди папір та ручку. «Питання перше, – вивів він непевним почерком. – 3 ким мав зустрітися небіжчик після дев'ятої вечора?»

– Ромцю! – гукнула з кімнати дружина. – Ромцю, прокидайся – класний фільм! Йди-но сюди!

Роман швидким рухом перехилив чарку, зажував гарячий ковток огірком й покірно поплентухався до кімнати…

Розмова перша

Як і домовились, він заїхав о п'ятій. Дорогою, як завжди, купив одну квітку – орхідею. Він завжди привозив їй квітку. Йому подобалася королівська байдужість, з якою вона отримувала подарунки. От і зараз вона ледь кинула оком на прозору коробку з блідою красунею й відсунула її на край столу.

– Коньяк, печиво, кава?… – запропонувала вона.

– Коньяк.

Він сам узяв із серванту дві крихітні чарки з чорного кришталю. Випили мовчки.

Він витягнув з кишені тугий конверт й поклав перед нею:

– Це – за перші десять. Художня рада була в захваті. Ти молодець!

– Ти також, – посміхнулася вона. – Що далі?

Він дістав з кейсу велику теку й обережно розклав перед нею кілька аркушів.

– Це так, ідеї… Опрацюєш – зателефонуй!

– Домовилися.

Вона недбало згребла аркуші й кинула на диван. Він знав її давно, але досі не міг звикнути до її манери спілкування – короткими, уривчастими фразами, які вона кидала, як кидають до смітника порожню пачку від цигарок. її ніколи не турбували задовгі паузи. Навпаки, вона ніби насолоджувалася тою ніяковістю, яку створювала своїм мовчанням й удаваною байдужістю до співрозмовника.

– Ну, я пішов?… – сказав він.

Вона тільки знизала плечима.

Він подумав, що саме зараз варто було б ухопити її, кинути хоча б на цей кухонний стіл, зробити боляче й подивитись, як рожевіють її бліді щоки й губи…

– Ти дивовижна жінка, – натомість промовив він.

– Знущаєшся? – посміхнулася вона. – До речі, тобі пора… Здається, то твоя машина виспівує у дворі.

– То хлопці бавляться, нічого… – йти не хотілося, але й приводу для розмови більше не було. – А знаєш, здається, я у тебе закохався…

– Приємна новина… Дякую.

– Це все, що ти можеш мені сказати?

– А ти хотів почути щось інше?

– Вибач. Я пішов.

– Заклацнеш двері.

– Гаразд.

Він спускався темними сходами. Слідом за ним, тяжко катуляючи, стрибала велика вагітна кішка. Вона ледь не вскочила в його авто, і йому довелося відіпхнути її ногою…

* * *

Як завжди, впродовж дня, Марина відповідала на дзвінки, планувала зустрічі й супроводжувала хлопців до клієнток. Приходив її новий знайомий, Чорний король «Серьожа». Дана В'ячеславівна була задоволена співбесідою із новим працівником. Поки що вирішили дати йому випробувальний термін й відправили на перше нескладне «завдання»: якась молода дівчина замовила «кавалера» усього на півгодини – пройтися з нею в кав'ярню, де, як вона сказала, мав зустрітися з коханкою її колишній чоловік. Сергій справився із завданням відмінно – поводився чемно, був дуже уважним до дівчини, не іронізував й не озирався вусебіч. Пізніше, одержуючи від Мирини свою платню, був трохи здивований простотою свого нового приробітку.

– Раджу вам придбати пристойний одяг, – сказала йому Марина. – Інакше візити до клубів та казино вам не світять.

І Сергій, задоволений першою удачею, слухняно пішов оглядати крамниці, час від часу з розчуленням намацуючи в кишені гладку поверхню мобільного телефону, який йому видали в «Ескорт-сервісі».

Було ще дві важливі розмови. На першу Дана зібрала увесь невеликий колектив – двох охоронців, двох водіїв і Марину. Дана наказала не панікувати й не займатися «дурними балачками». Особливо не залучати до них інших робітників, що працюють за викликами. Лишившись із Мариною наодинці, Дана розпорядилася надавати слідчому максимальну допомогу, але…

– Але теку із нашим особливим контингентом, Марино, заберіть до себе додому. А тут нехай риється у всіх паперах.

Марина знала, що в цій тоненькій теці – координати тих жінок, яких у жодному разі не можна «світити» – Дружин мільйонерів, політиків, відомих фінансистів, а також інших знаменитих жінок, що самі займалися політикою, представляли фінансові та промислові корпорації та приїжджали сюди з-за кордону «трохи розвіятись із екзотичними українськими парубками». Відомості про цих клієнток були ретельно зашифровані. Дана сама збирала інформацію, готуючи «компромат» у тому випадку, якщо доведеться рятувати фірму від банкрутства.

Під шосту годину вечора обізвалася Єлизавета Феофанівна – давня клієнтка, екзальтована президентка об'єднання «Укрсир», завзята відвідувачка казино, до якого її завжди мав супроводжувати найкращий «ескортер» фірми. Марину завжди вражали розміри її капелюхів, облямованих фарбованим пір'ям страуса. Єлизавета Феофанівна мала чоловіка – маленького, лисого бухгалтера того ж об'єднання, який залюбки лишався вдома перед улюбленим телевізором та ніколи не протестував проти світських розваг своєї навіженої дружини. Часто Марина бачила бізнесменшу в скандальних хроніках програми «Хто-є-ху?», в найнеймовірніших сюжетах. Вона не боялася ані скандалів, ані лихих чуток, адже славилась великою меценаткою, що офірує сотні тисяч доларів на розвиток національної культури, та ще й утримує аматорський гурт закарпатських музик-дримбарів під назвою «Трепета».

– Мариночко! – кричала у слухавку Єлизавета Феофанівна. – Телефоную з літака – вибач, погано чути! Отже, мені, як завжди – на десяту вечора, найкращого – до «Будапешту»! За годинку надішлю Мурзика (так вона називала одного з своїх охоронців) із грошима. Замовляю поки що на п'ять годин, а там – подивимось.

Марина записала замовлення й почала видзвонювати хлопців.

Увечері вона, як завжди, мала виїхати на своє «полювання», адже бідолашний «номер 1» й насправді був одним із найкращих екземплярів. Кортіло негайно підшукати йому гідну заміну…

* * *

«Номер 7» на ймення Котик (тобто хлопця звали Костянтин, але Єлизавета любила усім давати якісь котячі прозвища), як і домовлялися, підсів у чорний лімузин на майдані Перемоги. Єлизавету Феофанівну він любив майже батьківською любов'ю, хоча був молодший за неї років на п'ятнадцять. Котик уже тричі супровождував цю пані до різноманітних злачних місць, завжди отримував щедрі чайові, з'їдав чудову вечерю та куштував екзотичні напої. А головне, терпляче вислуховував майже нереальну історію життя студенточки-чернігівчанки, яка завдяки своїй любові до молочних страв (їм були присвячена дипломна робота в інституті харчової промисловости, а також кандидатська та докторська) стала зрештою Сирною королевою.

В казино Єлизавета ніколи не знімала свого розкішного капелюха. Скидаючи на руки хостес (так називалися дівчата, що працюють у гардеробі) норкове манто, вона голосно керувала процесом своєї появи:

– Котику, ставай з правого боку, дай-но я за тебе потримаюсь! Мурзику, ти поки що можеш погрітися в машині. Геть! Сьомику (так вона називала чоловіка), потелефонуєш за три годинки, скажеш, нехай замовить сніданок додому на четверту ранку. Адью!

Котик Галантно подав їй руку й вони увійшли до зали. Він помітив, як при їхній появі заблищали очі крупьє та офіціантів. За якусь мить зі свого кабінету вискочив господар, розцілував гостю в масні щічки, запросив до найкращого, вже сервірованого столика. Але Єлизавета замовила лише чарку горілки й потягла Котика на третій поверх до зали з її улюбленою американською рулеткою. Набравши в касі жетонів на дві тисячі доларів, пара попрямувала до столу.

– Ні, це не Монте Карло! – весело сказала Єлизавета, одним порухом руки програвши перші п'ятсот доларів, і зупинила шосера, що увесь час курсував між столами, – Усім шампанського!

В казино Єлизавету обожнювали. Вона щиро обдаровувала обслугу, роздаючи жетони направо й наліво, у безмежній кількості кидала їх у проріз на столі для чайових круп'є і не переймалася своїм майже постійним програшем. Зате після гри любила смачно й дорого попоїсти, запрошуючи до трапези усіх знайомих та випадкових гостей казино.

Цього вечора ЇЇ гра затяглася за третю годину, й Єлизавета вирішила не вечеряти. Накупивши Котикові різних делікатесів й засунувши йому до кишені кілька стодоларових папірців, вона розпрощалася з ним на порозі казино й, сівши до авто, попрямувала до свого Сьомика.

Костянтин повернувся до бару, дістав мобільний телефон та, як годиться, набрав номер нічного диспетчера:

– Лано, я закінчив, – доповів він, – надсилай машину. Я поки що в «Будапешті».

– Добре, – відповіла Лана. – Викликаю машину. Чекай.

– Більше нічого? – запитав Костянтин.

– Зараз перевірю… – було чутно, як на тому кінці вона зашурхотіла паперами. – Ой, забула! Є замовлення. Слухай уважно – це щось дуже відповідальне. Під'їдеш до скверу, що навпроти університету (водій знає, куди саме) – там тебе зустрінуть в сірому «мерсі». Замовлення усього на годину. Потім перетелефонуєш мені – я запишу.

– Домовилися. Чекаю. – Костянтин заховав телефон до кишені й замовив собі першу чарку «Мартеля». Вживати забагато алкоголю під час роботи Дана В'ячеславівна забороняла.

* * *

«Раніше вона вміла все. Все світилось у її руках – брудна ганчірка, якою вона мила підлогу, шматок засохлого пластиліну, що з нього вона ліпила свої мініатюри, цибуля, яку різала на салат. І всі, до кого торкалися її тонкі (ніхто не міг підібрати обручку її розміру) пальці починали жити іншим, щасливішим життям. Серце часом розривалося від болю й жалю: світ був занадто прекрасний і занадто великий, аби вона могла осягнути його увесь. Але неосяжна ноосфера ніби сама просякала в неї й давала нові знання. Вона й не пам'ятала, з якого часу знає поезію Мандельштама, імена фламандських художників та музику Ґріґа. Часом їй здавалося, що це все народилося разом із нею. Адже темні й обідрані коридори комуналки, у якій вона прожила добрячу частину свого свідомого життя, могли привести тільки на панель або на паперть…»

Марина в'їхала до свого двору і припаркувала машину біля самого під'їзду…

«Сьогодні у неї був найсумніший день. Здавалося б – чому? Сьогодні вона нарешті побачила того, ким могла б зацікавитись у своєму іншому житті. У тому, де світ здавався їй суцільним морем любові. Бризки цього колись бурхливого моря лишилися тільки на дні її очей…»

Марина відімкнула двері, кинула на крісло білий плащ, не знімаючи черевиків пройшла на кухню й виставила на стіл велику пляшку мартіні «Б'янко». Сьогодні вона вирішила влаштувати бенкет. Чудова ідея спала їй на думку. Треба було негайно втілити її в життя! Марина дістала з шафи кілька книжок й обережно розставила їх на столі, розкривши на тій сторінці, де були портрети авторів. Книжок було чотири. Перед кожною вона поставила по чарці.

– Ну, ось, мої дорогенькі! Будьмо сьогодні разом! Марина відкоркувала пляшку й почала розливати мартіні. Першому налила Милораду Павичу. Навздогад розкривши сторінку, процитувала:

– «…дівчинка пролила за батьком струмки сліз, такі, Що мурахи, просуваючися вздовж цих струмків, могли піднятися до самого її обличчя…»

Еріх Марія Ремарк, як завжди, відгукнувся найпотрібнішою в цій ситуації тирадою:

– «…такі, як ти, романтики – усього лише патетичні стрибунці, які скачуть окрай життя. Вони завжди розуміють його як велику брехню, й усе для них є сенсацією. Що ти можеш знати про Ніщо, легковажна істото?!»

Марина засміялася й перейшла з пляшкою до третьої книжки:

– «Не муч, не торкайся долонь!

Оддай мене віщій гризоті…

Тиняється п'яний вогонь

На висохлім сірім болоті…» [1]

попросила Ахматова.

Останнім був Варгас Льоса. Вона ще не починала читати його й вирішила, що сьогодні він лишиться таємничим некликаним гостем, що, покурюючи свою вишневу люльку, ховається десь у темному кутку й не квапиться прилучатися до спільної розмови. Вона по черзі випила з усіма. Потім – вдруге. І втретє. Аж доки перед нею не розкрилася чорна рурка алкогольної злоби. Непевним рухом вона скинула книжки на підлогу:

– Усе брехня… – та, так і не скинувши черевики, впала на диван.

Вона не чула, як задзвонив телефон. Лише на автовідповідачі закарбувалося кілька голосів. Перший належав її новому знайомцеві:

– Марино, я обдумав вашу пропозицію. Не певен, що вона мені підходить. Але я зайду до вас завтра…

Другий – Дані В’ячеславівні:

– Марино! Негайно перетелефонуй!

Але Марину не могла б підняти з ліжка навіть ієрихонська труба. Короткий сон – рівно до шостої години ранку – охопив її, наче смерть.

… Вона й справді багато чого вміла. Але їй подобалося бути «Моцартом життя» – це означало, що все давалося їй надто легко. Принаймні, так гадали усі її родичі та знайомі. І часом картали її за те, що, маючи різнобічні здібності, вона «паразитує» в якійсь незрозумілій фірмі і, можливо (!), займається незаконними та непристойними справами. Марина не переймалася цими балачками. Усе «пристойне» й «законне» давно вже набридало їй, як нудний урбаністичний пейзаж за вікном.

Сьогодні ввечері вона вполювала двох гарних «типажів». З першим розмова була короткою та діловою. Вона впіймала рудуватого молодика на виході з більярдної зали. Звичайна історія! Марина кілька хвилин спостерігала за грою. А коли розлючений хлопець поліз до кишені й віддав суперникові свої останні гроші та жбурнув на стіл порожнього гаманця, зрозуміла, що перед нею – «контингент у стані кондиції».

А от другий…

Від більярдної зали до машини треба було пройти звивистою вулицею, яку в місті називали «мистецькою», – на ній розташовувалися художні майстерні та різноманітні «розкладки» «народних митців». На цій вуличці завжди юрмилися люди. Іноземці тут залюбки купували червоні оксамитові прапори та вимпели «переможців соцзмагання», «антикварні» бюсти політичних діячів, слухали вуличних музик та щедро кидали центи й пфенінґи до капелюхів місцевих жебраків. Звідкись до Марини долинула її улюблена мелодія – в оточенні кількох слухачів на парапеті сидів юнак і доволі пристойно награвав мелодію Мішеля Леґрана з «Шербурзьких парасольок». Світле волосся закривало півобличчя, нервові пальці легко ковзали по струнах… Мелодія, як струмок пари від філіжанки з кавою, проникла в Марину, й вона не могла не зупинитися.

Перед юнаком не лежав капелюх. Він грав для себе. Але по закінченні люди почали виймати гаманці… Тінь промайнула обличчям музиканта, він швидко заховав у кишеню гроші й, ніяково вклонившися, швидко пішов геть. Марина дивилася йому услід. Стрункий, довготелесий й трішки згроблений, він був схожий на птаха. «А він би непогано виглядав у пристойному вбранні…» – подумала Марина й одразу схаменулася. Відчула, що цей тип – не «їхнього поля ягідка». Й миттєво прокинувся спортивний азарт. «Цей – не погодиться!» – сказав їй внутрішній голос. «Подивимось!» – посміхнулася Марина й вирішила наздогнати музиканта…

Потім вона їхала в своєму авті та, як це бувало завжди, подумки накручувала безкінчну повість свого вигаданого життя: «О, бездарні романтичні дурепи, ошукані казочкою про «пурпурові вітрила», не вірте музикам, що тиняються вулицями! Не вірте їхнім правдивим блакитним очам, удаваною байдужістю до канапок з чорною ікрою та оголених ніжок зустрічних кобіт! їм хочеться зжерти і те, і друге! Тому краще вже бути застреленою противним десятирічним байстрюком, який поки що не відчуває смаку ні до чого, окрім гамбургера з найближчого «Макдональдсу»…» Вуличний гітарист мав дивне ім'я – Орест, але попросив, аби вона називала його Олегом (на що, до речі, Марина погодилася). Отже, Орест працював у невеличкому орекстрі, підпрацьовував вантажником на залізниці та іноді виступав з «сольниками» у підземних переходах. Марина наздогнала його за рогом й простягнула десятку.

– Купи собі, дівчинко, печива! – сказав гітарист. – Або пішли повечеряємо разом!

Марина прийняла запрошення. У найближчій кав'ярні, після двох чарок горілки, Марина нарешті наважилася сказати про головне. Орест аж присвиснув.

– І давно ти цим займаєшся?

– Зо два роки, – відповіла Марина. – І, до речі, в цьому немає нічого соромного.

І вона всоте розповіла про законність бізнесу та порядність фірми, самотність заможних жінок та благородну місію «Ескорт-сервісу».

– Це ж, мабуть, для музиканта краще, ніж розвантажувати вагони? – додала вона й підсунула йому свою візитівку.

– Мабуть, що так… – знизав плечима Орест і подивився їй у вічі. Марина мужньо витримала погляд його блакитних очей, окантованих чорною рамкою довгих вій…

– Господи, й навіщо мужикам даються такі очі?… – посміхнулася вона.

– Мабуть, для того, щоби ось так, ніби випадково, зустріти таку жінку, як ти, запросити її на вечерю, набалакати їй дурниць, а потім дізнатися, що в неї до тебе суто діловий інтерес. Та ще який! Добре, я подумаю й зателефоную.

Він дав зрозуміти, що розмову закінчено. Марина звелася й пішла до дверей. Відверто кажучи, їй не хотілось, аби він подзвонив. Принаймні, у справі…

Дорогою вона купила пляшку мартіні «Б'янко».

«День закінчився. І, як завжди, нічого не розпочалося… Хоча раніше все світилося в її руках…»

* * *

Перед тим, як Дана В'ячеславівна безуспішно телефонувала Марині, їй додому подзвонив той самий слідчий, який допитував її три дні тому. Вона вже сподівалася, що ніколи не почує цього приємного баритону, який так не в'язався із його затрапезним потертим піджаком.

– Чи працює у вас Костянтин Мисик? – запитав Роман Олекійович.

– Є такий, – відповіла Дана.

– Я б на вашому місці сказав – був… – суворо пролунало зі слухавки, – Чи знаєте ви, що вчора цього вашого працівника знайшли мертвим у сміттєвому контейнері біля третього корпусу університету? І знову та ж сама картина: волосся у хлопця зрізане, слідів пограбування немає. Сьогодні вже пізно, отже, я буду у вас завтра. Підготуйте мені, будь ласка, фотографії небіжчиків та особові справи всіх ваших працівників.

Дана тремтячою рукою поклала слухавку… Й одразу набрала номер Марини. Але почула хриплуватий Маринин голос з автовідповідача… До ранку лишалося трохи більше десяти годин. Чоловіка ще не було вдома, сьогодні він мав чергову презентацію. Дана випила снодійне й залізла під ковдру…

Розмова друга

Вона знала, що застане її за шиттям. Вона звикла до її пташиної пози у глибині великого крісла. Серце стискалося від ніжности, коли вона спостерігала за швидким рухом її пальців. Разом із важким оксамитом вона ніби прошивала її серце й міцно – назавжди! – пришивала до свого. Розмова її також була «пташиною», голос заспокоював, магнетизував. Іноді, втомившися від постійної біганини, вона просто клала голову їй на коліна і уявляла себе Ґердою, що потрапила в чарівний садок, де завжди – весна. Одним порухом вузької теплої долоні вона могла зняти головний біль, а те, що вона казала під час такої «терапії», заколисувало, давало надію, підносило до чогось світлого й усе змішувало у голові: вино й оксамит, голки й запашні яблука, поезію й брутальність, мед і гірчицю…

Вона не могла бути тут більше аніж годину на тиждень, але ця година реабілітувала виснажений організм, наповнювала свіжою кров'ю.

– Ти втомилася, маленька! – чула вона лагідне нашіптування, легкі пальці ледь торкалися її налакованої зачіски. – Відпочинь.

– Говори до мене.

І вона починала говорити:

– Ти, що дав мені Тіло Своє добровільно на поживу, Ти, вогонь, що палиш недостойних, не спали мене, Сотворителю мій, але пройми члени мої, всі суглоби, нутро, серце. Спали терня провин моїх, душу освяти, думки очисти, суглоби разом з кістьми зміцни, п'ять почуттів моїх просвіти. Усю мене наповни страхом Твоїм…

Потім вони ридали, обнявшись, і вона цілувала сухеньку руку. Потім, поправивши зачіску й начепивши на обличчя святенницьку маску, вона стрімголов мчала назустріч новому дню, повторюючи на ходу: «Хай же буде мені причастя це на радість, здоров'я і втіху, а на страшному і другому пришесті Твоєму сподоби мене грішну стати праворуч слави Твоєї…»

* * *

«Хуане Карлосе, ти все одно будеш моїм!!!» – телевізійні страждання у вранішньому повторі якоїсь безсмертної «донни Жужуаліни» ще лунали в голові Романа Олексійовича, коли він переступив поріг «Ескорт-сервісу». Але сьогодні він уперше не позаздрив дружині, що залишалася вдома під теплою ковдрою в компанії улюблених серіальних героїв. Ось уже кілька годин Містер Марпл відчував нестерпну сверблячку в долонях. Він навіть часом потирав одну руку об другу й задоволено прокашлювався, ніби готуючись до відповідальної промови. Нарешті й у його сіті потрапило дещо цікавеньке. Перше вбивство його не надихнуло. Відверто кажучи, він спочатку погодився із дамочкою, яка керує цим трохи смердючим бізнесом, – вбивство було рядовим, випадковим. Але другий труп серед працівників однієї фірми – це вже дещо! Поговоривши з Даною В'ячеславівною та її вірною помічницею Мариною, переглянувши усі документи, що вони надали, Роман Олексійович, присівши у кутку на дивані, записав у нотатнику:

«1. Другий труп. Костянтин Мисик. Попрощався з клієнткою близько третьої години ранку. (Є свідки).

2. Офіціантка в барі казино згадала, що небіжчик замовив склянку коньяку «Мартель» та мав коротку телефонну розмову, після якої швидко зібрався та вийшов на подвір'я. Сів до службової машини.

3. Водій потвердив, що підвіз небіжчика до скверу о четвертій годині ранку. Більше нічого не знає.»

І, як тоді на кухні, Містер Марпл дописав наступний та на сьогодні останній пункт: «З'ясувати, з ким мав зустрітися небіжчик о четвертій годині ранку? (порівняти відомості із небіжчиком номер 1)».

Роздуми перервав голос Марини. Вона принесла фотокартки усіх чоловіків, що працювали «на ескорті.»

– Давайте дивитися разом, – попросив Містер Марпл. – Можливо, у мене виникнуть запитання… А щонайперш – покажіть цих двох…

Марина, мов карти, швиденько перетасувала купку фотографій і поклала на журнальний столик дві з них.

– Вони були у нас найкращими, – зітхнула вона, поглажуючи глянцеву поверхню професійно зроблених світлин. З фотокарток дивилися два майже однакових обличчя. Містер Марпл одразу помітив цю схожість, і долоні його засвербіли із новою силою.

– Ви не гадаєте, що ваші чоловіки чимось схожі один на одного? – запитав він, роздивляючися й інші фотографії

– Що ж тут дивного? – спокійно відповіла Марина. – Ми спеціально добираємо певні типажі. Наприклад, зараз величезний попит на саме таких, якими були… царство їм небесне… ці двоє… І це нормально. Подивіться на дівчаток з модельних агентств – вони також майже усі однакові. Так і в нас. Біляві, блакитноокі хлопці із довгим волоссям – ось яких замовляють найчастіше.

– Обоє хлопців, ви кажете, мали довге волосся? – поцікавився Містер Марпл.

– Так.

Він знову витяг свого нотатника й, не зважаючи на Марину, додав ще один запис: «Чому волосся небіжчиков було зрізане?»

– Я вам більше не потрібна? – перервала його роздуми Марина.

– Ще одне запитання: скільки хлопців такого типажу у вас є на сьогоднішній день?

– На жаль, саме таких немає. Хоча, є ще Чорний король… ой, вибачте, Сергій – новачок, але він трохи рудуватий та статурою міцніший… Я можу сісти за свій стіл?

– Так, будь ласка. Я ще хвилин п'ять… – промовив слідчий, і обличчя його раптом видовжилося: до кабінету увійшов стрункий білявий юнак із довгим волоссям, зібраним на потилиці у «хвостик».

– Ви все ж таки прийшли… – сказала йому Марина але хлопець перебив її:

– Зайшов поглянути на вашу фірму. Можливо – на вас.

Марина раптово стерла посмішку з обличчя й ще раз звернулася до слідчого:

– Я вам більше не потрібна? Маю купу справ.

Містер Марпл зрозумів, що його час скінчився. Він повільно обійшов хлопця спочатку з одного боку, потім з другого, присвиснув, раптом простягнув йому руку, міцно потис, посміхаючися кривуватою посмішкою:

– Прийшли влаштовуватися? – підморгнув він хлопцеві, на що той презирливо знизав плечима. Мовляв, не збираюся звітувати.

Нарешті слідчий вийшов. На порозі офісу знову дістав записника й занотував у ньому загадкову фразу: «Наживка з'явилася…» Сьогодні він ще мав зробити невеличкий візит – до нічного диспетчера Лани. Хоча Дана В'ячеславівна й попередила, що жінка – інвалід першої групи і навряд чи зможе бути в нагоді…


* * *

Роман Олексійович, кленучи тиск та погоду, піднімався на п'ятий поверх «хрущовки», в якій мешкала «Лана-інвалід», і сподівався, що, можливо, там його почастують кавою. Мірра ніколи не давала йому із собою бутербродів, а харчуватись у кав'ярні – задоволення не з дешевих, і Містер Марпл не втрачав приємної нагоди випити чашку-другу дармової кави разом зі свідком або навіть із потерпілим.

На дзвінок у двері довго ніхто не відгукувався, й Містер Марпл вже знову почав задоволено потирати долоні: інвалід першої групи, яка, подолавши п'ять поверхів, вискочила погуляти, – цей пункт також просився у нотатник слідчого. Але вийняти його Містер Марпл не встиг. Двері повільно відчинилися…

У напівтемряві змалювався обрис інвалідного крісла на колесах.

– Я слідчий, – поквапився представитися Роман Олексійович. – Вам, мабуть, уже телефонували із фірми.

– Так, Марина мене попереджала про ваш візит, – долинув із глибини крісла тихий безбарвний голос. – Прошу, зачиніть двері та проходьте до кімнати.

Жінка не могла розвернути крісло у вузькому коридорі, тому їхала, задкуючи й уважно роздивляючися свого візитера. Містер Марпл відчував цей прискіпливий погляд усією шкірою, зніяковів. Він не міг добре розгледіти господиню, адже очі не звикли до темряви, що панувала в помешканні.

Нарешті вони потрапили до невеличкої зали, і Лана запросила слідчого сісти навпроти себе. Він відчув незручність перед жінкою, що була прикута до інвалідного крісла. Штори на вікнах були щільно зсунуті, й Роман бачив лише її силует. Над спинкою крісла чітко проглядався капелюх із широкими крисами, з яких на один бік обличчя звисала щільна вуаль.

– Вип'єте кави зі мною? – запитала жінка.

– Залюбки…

– Тоді зачекайте, – жінка так само позадкувала до кухні.

– Я вам допоможу! – гукнув у темряву коридору Містер Марпл.

– Не треба, я звикла усе робити сама! – почулося з кухні.

Роман зручно всівся біля великого круглого столу та вирішив скористатися нагодою побути на самоті й добре розгледіти помешкання. Очі вже звикли до поганого освітлення, і він із зацікавленістю розглядав широкі полиці, що в три ряди розташовувалися по периметру кімнати. На них чого тільки не було! Десяток ляльок із витонченими порцеляновими обличчями, грецькі вази із сухими букетами, безліч книжок, великі морські мушлі. У кімнаті стояв запах лаванди.

Лана завезла до кімнати невеличку тацю. На ній стояли дві філіжанки із кавою та вазочка з цукерками.

– Будь ласка, пригощайтеся! – вона поставила тацю на стіл.

Роман ніяк не наважувався подивитися на неї прямо. Дивлячися кудись униз, він бачив лише край її довгої темно-синьої спідниці та руку, що механічно поглажувала маленьку пласку подушечку, з трьох боків вишиту бісером.

– Ви хотіли про щось зі мною поговорити, – порушила мовчання господиня.

– Так, – сказав Містер Марпл, – Ви вже знаєте, що протягом останнього часу було вбито двох працівників фірми «Ескорт-сервіс». Кожного разу хлопця «замовляла» не визначена слідством клієнтка. Приймали замовлення саме ви. Що ви можете сказати про цю нічну клієнтку? Наскільки я знаю, хлопців завжди супроводжувала менеджер Марина, яка брала гроші готівкою…

– Так. Але в нічний час, а тим більше без попередньої домовлености, все виглядало трохи інакше. Самі розумієте, ніч… Не піднімати ж Марину з ліжка! Іноді гроші й розписку брав сам ескортер. Якось домовлялися.

– І як домовлялися у цих двох випадках?

Зависла довга пауза, протягом якої Роман знову спостерігав за рухами її пальців, що гладили подушечку. Чомусь ці рухи раптом здалися йому непристойними, і від цієї думки десь усередині, нижче від шлунка, миттєво виникла пекуча кулька. Зусиллям волі Містер Марпл відігнав її в найдальший куток свого єства й загасив під холодним душем чистого сумління…

– Розумієте, я сама взяла на себе відповідальність… – затуркотіла Лана. – Справа в тому, що ця жінка обіцяла заплатити фірмі через банк. І, крім того… – вона замовкла й нервово застукала по подушечці маленьким кулачком.

– Я вас слухаю, – напружився Містер Марпл.

– Я прошу мене вибачити… І благаю не казати про це на фірмі… – вона почала схлипувати. – Вона, ця жінка, обіцяла заплатити мені окремо… За послугу.

– Заплатила? – ледь стримався, аби не підскочити на своєму стільці, слідчий.

– Заплатила…

– Де? Як? Коли? Як вона виглядала?! – він усе ж таки підвівся й закружляв по кімнаті, натикаючись у темряві то на її крісло, то на вазони з квітами, що стояли на підлозі.

– Я її не бачила, – сказала Лана, і він знову опинився перед нею на своєму стільці.

– Тобто?

– Вона пообіцяла, що покладе конверт із грошима під килимок біля моїх дверей.

– Що це за дитячі ігри?

– Вона пообіцяла.

– І ви повірили?

– У моєму стані неможливо не вірити людям. Краще помилитися, ніж подумати про людину щось недобре.

– Ну, і як? Був під дверима конверт?

– Був, – спокійно відповіла вона. – Я навіть зберегла його, хоча гроші витратила – заплатила своїй домашній помічниці.

Лана дістала з шухляди звичайний стандартний конверт без жодного запису на ньому. Містер Марпл навіть понюхав його, як це робив слідчий із «Діамантової руки», – але «Шанеллю № 5» навіть не пахло.

– За друге замовлення з вами також розрахувалися? – він починав дратуватися.

– Поки що ні. Адже першого разу гроші з'явилися через чотири дні… Ось чекаю…

– Скажіть, що змусило вас порушити правила вашої фірми?

– Благаю вас, не кажіть про це нікому! Я лишуся без заробітку. Я просто пропаду… – прошепотіла вона. – Ця жінка була дуже приємною. Такий голос… Вона соромилася сама себе. До того ж, вона сказала, що має фізичну ваду… І це розчулило мене… Зрозумійте, я ні в чому не винна… – Лана схилила голову й витягла звідкись маленький мереживний носовичок. Рука з носовичком зникла під завісою кисеї. Мабуть, жінка витирала сльози.

Роман Олексійович був розчарований. Єдиний вихід – можна було б приставити до Ланиних дверей спостерігача, але він був упевнений, що грошей більше не буде. Жінку просто обдурили.

Нарешті маленький носовичок знову опинився у її кишені.

– Я вам хоч трохи допомогла? – запитала вона.

Він зам'явся, пробурмотів щось незрозуміле й нарешті випалив, дивуючися своєму нахабству:

– Ви б мені дуже допомогли, якби у вас знайшовся коньяк або, на крайній випадок – горілка…

– Хвилиночку! – Лана майстерно виїхала з кімнати й так само швидко повернулася з пляшкою «Десни».

Перша ж чарка подіяла заспокійливо, і він навіть насмілився запитати, чому вона в капелюсі.

– Коли в мене гості, я ніколи його не знімаю… – сказала вона. – Не хочу псувати враження. Краще дивіться на руки…

Руки в неї справді були красивої аристократичної форми. Вона увімкнула нічник над диваном, і в короткі миті споглядання її обличчя й фігури крізь темну вуаль Роман бачив відблиск чорних зіниць. Очі у неї, мабуть, були великі й вологі, як у туркені.

Робочий день закінчився. І Містер Марпл міг трохи посидіти у цій приємній затишній обстановці, за чаркою свого улюбленого ужгородського коньяку.

– Ви не дивитеся цей серіал… тобто, як там його?… Саме зараз починається – «Розколоте серце», здається?

Матір Божа! Про що це він? «Ідіот, повний кретин!» – подумки вилаяв себе Містер Марпл.

Вона засміялася. Сміх її був хриплуватий.

– У мене й телевізора немає! Він тільки заважає…

Після чергової чарки Роман дізнався, що близько п'ятнадцяти років тому Лана отримала травму на виробництві, після якої одна частина тіла лишилася паралізованою. До того ж один бік обличчя звело судомами, тому вона завжди носить капелюх із широкими крисами. Поки вона говорила, Роман намагався проникнути за щільну кисею, що закривала пів-обличчя. Йому здавалося, шо вона бреше, адже те, що він бачив навпроти усе більше подобалося йому: тендітна, витончена фігурка у довгій темно-синій, із полиском, сукні. На приступочці крісла вимальовувався загострений носок лакованого черевика. Усе – вишукане, дороге. Навіть шовковий клаптик носовичка.

«Я, мабуть, збоченець…» – подумав Містер Марпл, знову відчуваючи нижче від шлунка гарячу кульку.

– Ну, мені вже пора… – піднявся він.

– Що ж, можете колись завітати ще, – сказала Лана. – До мене не так часто заглядають гості. Я буду вам дуже вдячна.

– Обов'язково зайду. Якщо буде знову подібне замовлення, негайно потелефонуйте мені. Ось моя візитівка. Усього найкращого, дуже приємно було із вами познайомитися! – розкланявся Містер Марпл, відчиняючи двері, – До побачення!

Ступивши за поріг, він не міг втриматися від того, щоб не кинути останній погляд на прикуту до крісла фігурку. Протяг, що утворився від відчиненої у кімнаті кватирки, різко й безжально відкинув кисею із правого боку її обличчя. І, перш ніж заклацнулися двері, Роман помітив потворно стягнуту аж до скроні шкіру обличчя, ніби художник одним порухом пензля розмазюкав портрет…

Загрузка...