Ескорт у смерть

«Невже це була вона? Не може бути!» – придивлявся Орест до Дани В'ячеславівни, що проходила повз нього у глибокій задумі, навіть не вітаючися. Кілька днів тому було заарештовано Марину. Орест не вдавався в подробиці, не розпитував слідчого, але йому чомусь було прикро за цю дівчину, можливо – хвору, можливо – дивакувату, але не жорстоку. А ще хвилював клаптик паперу, який він захопив зі столу, крадькома виходячи з її помешкання. На ньому він побачив своє ім'я, написане разів зо двісті… Добре, що здогадався прихопити цей клаптик, інакше не уникнути б йому ускладнень із зайвими розпитами!

Орест вирішив якнайшвидше кинути свою службу в «Ескорт-сервісі», тим більше, що у зв'язку з останніми подіями робота зупинилася, клієнток майже не було. Офіс спорожнів. Тільки при дверях ще стояв охоронець, а в своєму кабінеті, темніша за хмару, сиділа Дана. Двері було прочинені, й Орест усе не міг зібратися з силами, аби зайти й повідомити шефиню про своє звільнення. Лишалося ще одне завдання Містера Марпла… Але як до нього приступити, Орест не знав. Він крадькома спостерігав за Даною та порівнював її із жінкою-Лисицею. Він тільки зараз зауважив, що майже ніколи не чув голосу Дани В'ячеславівни, адже ніколи не спілкувався із нею. Голос Лисиці він розпізнав би з тисячі – дзвінкий, глибокий, збудливий. Фігура? Та була, здається, вищою… Але зараз, по цій погоді, Дана змінила взуття, а жінка була в черевиках з високими обцасами. Він міг би впізнати її руки, але ж на Лисиці були задовгі руковички… Шия? Вона ховалася за рудим боа. Йому залишалися тільки чуттєві інстинкти – запах, дотик, сміх… Але Дана жодним жестом не видавала себе і трималася на відстані й велично пропливала повз нього, як біла мініатюрна ладдя повз чорний човен рибалки.

Нарешті Оресту набридло ламати голову й сидіти в цій напруженій атмосфері, до того ж на вулиці починалася злива і треба було встигнути доїхати додому, поки вона не зарядила на всю ніч. «Сьогодні нічого не вдасться», – подумав він і вийшов з офісу. Холодні змійки дощу одразу ж заповзли йому за комір. Він вийшов на шосе з надією упіймати машину.

– Можу підвезти! – біля нього зупинилася машина Дані В'ячеславівни.

Він не помітив, коли вона встигла вийти з офісу та сісти за кермо свого сріблястого «Пежо». Це була удача!

– Дякую! – він відкрив передні дверцята та сів поруч із нею.

– Вам куди?

Орест уже знав, що він відповість, але навмисне витримав паузу та набрав у легені повітря, ніби плавець перед стартом. І назвав адресу того будинка, до якого підвіз після побачення у ресторані жінку-Лисицю… Реакція Дани була незрозумілою, невиразною. Вона мовчки кивнула головою й натисла на ґаз. Він дивився на її пальці із двома тоненькими діамантовими обручками, що стискали кермо, намагався вдихнути запах її парфумів, поглядав на її коліна, яких не закривала вузька блідо-рожева спідниця. її очі були закриті скельцями окулярів у рожевій оправі, світлі спіральки волосся вибивалися з-під ніжної газової косинки-батика такого самого кольору. «Вона також дуже красива! – подумав Орест, – Але що означає це – «також»? Хіба ти бачив обличчя Лисиці?» – і сам собі відповів: «Але ж я цілував її! І ті поцілунки я не сплутаю з іншими… Це закарбовується на рівні підсвідомости». «Отже, – знову скептично промовив до нього внутрішній голос, – лишається «найпростіше» – поцілувати її! А ще краще – зґвалтувати у тому брудному дворі, куди вона тебе так удавано спокійно везе… Ніби не знає, що це – пастка». «А якщо й справді не знає? – продовжував діалог із невидимим співбесідником Орест. – Тоді… Тоді сьогодні фокус не вдасться і завтра я вигадаю щось інше. Або просто потелефоную Романові – нехай іде до неї з обшуком власною персоною!»

Машина в'їхала у двір й зупинилася якраз біля того самого під'їзду. «Ось ти і попалась!» – подумав Орест.

– Дивовижно! – удав здивування він. – Звідки ви знаєте, що моя квартира саме у цьому під'їзді, адже їх тут п'ять?

Він не бачив її очей за темними скельцями окулярів, не бачив щік, прикритих косинкою, але помітив, як порожевіла її шия у вирізі білої мереживної блузки. Вона мовчала і не випускала з рук керма, ніби це був рятувальний круг. Дивно!

Орест тільки зараз водночас відчув її запах – той самий, із ненав'язливою прохолодною гамою, запах осени, до якого ніби примішувався легкий гіркуватий димок від спаленого листя… Чомусь саме зараз чіткіше вималювалися її коліна, зап'ястя, вузька талія під тоненьким рожевим паском із шкіри пітона… Він здивувався, що одразу – наступного ж дня! – не упізнав її! Він уже не боявся порушити субординацію – це була вона, жінка-Лисиця. Орест упевненим рухом розвернув її до себе, зняв з її очей окуляри та, вже цілуючи, розв'язав та пожбурив убік косинку…

Коли вона запропонувала поїхати до неї, він вже й про своє «відповідальне завдання» і про небезпеку, яку таїла в собі ця недоступна жінка.

– Тепер треба жити за волею долі, так, ніби йдеш по замінованому полю – ніде не помилитися, нічого не порушити, не перечепитися… – двома годинами потому говорила Дана. – Знаєш, я вирішила закрити свій бізнес. Я розпочала його з ненависти до людей, а закінчу – з любови…

– До людей?

– До тебе, дурнику… А через тебе, можливо, й до людей… Хто зна?…

Вони лежали на пухнастому килимі її спальні, серед розкиданих речей та подушок.

«Як дивно, – думав Орест, – усе, що я зараз можу сказати, все, що кажуть у такі хвилини тисячі інших людей, здається повною банальністю: «Я тебе нікому не віддам», «Не щезай!»… А хіба це не так?…»

– Хіба це не так? – запитав він вголос.

– Усе так… – сказала вона. – Ми житимемо довго й щасливо і… помремо в один день. І я тебе нікому не віддам!

– А як же твій чоловік?

– Пет-Пет?… Колись він узяв мене просто з двору, як підбирають викинуте кошеня. Зі мною він зістарівся, досяг своїх висот – я завжди служила йому, як то кажуть, вірою і правдою. Ти – мій перший коханець за десять років. Це правда. Гадаю, я заслужила на щастя… Крім того, підозрюю, він зраджує мені. Мабуть, настав час мирно розійтись.

– А хто він?

– Був модельєром, багато разів перемагав на конкурсах, тепер очолює фірму, спільну з італійцями, шиють одяг… Увесь час у роз'їздах.

Він знову, як в машині, розвернув її обличчям до себе:

– Відтепер ти тільки моя…

– Хочеш їсти? – запитала вона згодом і потяглася за своїм шовковим халатиком.

– Ні, не це! – попросив він. – Одягни ту сукню… Ту темно-синю. Ти в ній виглядала як середньовічний алхімік… Дивовижно…

– Я тобі направду сподобалася? Ти не жартуєш?

– Я збожеволів від тебе…

– Тоді я обов'язково куплю цю сукню, хоч би скільки за неї просили!

– Тобто?

– Це сукня моєї подруги, вона позичила її на один вечір.

– Тоді я сам тобі її куплю. Дозволиш?

– Добре. Ходімо вечеряти! – скомандувала вона, відбираючи в нього халатик й накидаючи його на плечі. – У мене якраз сьогодні – повний холодильник різної смакоти! І потім, ти ще не бачив квартири! Не можна ж увесь вечір пролежати на одному килимі!

Вона подала йому руку і, як дитину, повела квартирою.

– Ось тут – спальня чоловіка…

– У вас різні спальні?

– А як же!

– Це добре! – він притиснув її до стіни. Вона зі сміхом уникла його обіймів і потягнула далі.

– Це – приймальня. Круто?

– Круто… – сумно погодився Орест, оглядаючи шкіряні крісла темно-бузкового кольору, мармуровий столик, інкрустований «під золото», на якому стояли раритетні порцелянові статуетки.

– Це – «куточок слави» по «Фен-шуй» – Пет-Пет нещодавно захопився цією теорією…

У так званому «куточку слави» на стіні висіли кілька десятків дипломів, фотографії самого модельєра із найвідомішими кутюрьє світу, якісь медальйони та медалі на срібних та золотих ланцюжках…

– А це – його особлива гордість! – вказала Дана на відполіровану дерев'яну рамку, яка своєю формою більше нагадувала скриньку. – Позаторік він отримав цю найпрестижнішу відзнаку – «Діамантові ножиці»!

У рамці-скриньці на золотому цвяхові висіли великі ножиці…

– Вони насправді діамантові? – ледь тамуючи серцебиття, запитав Орест.

– Майже. На лезах – алмазне напилення…

– Це муляж?!

– Чому – муляж? Вони чудово ріжуть будь-яку грубу тканину – як по маслу!

– І це – ЙОГО ножиці?

– Господи, чому тебе це так дивує?

– Ні, нічого… просто цікаво… Пішли їсти – я дуже зголоднів…

Але, перш ніж дійти до кухні, вони ще надовго затрималися в сусідній кімнаті.

І цього разу шалена пристрасть, яку він відчував до цієї жінки, змішалася з відчуттям дикої, збудливої небезпеки та… радости. Орест зрозумів, що розлучення Дани, про яке вона мріяла, може відбутися за зовсім іншим сценарієм.

За тим, який запропонує Петру Петровичу слідчий на прізвисько Містер Марпл.

Містер Марпл ішов заплутаними коридорами відділку з купою газет під пахвою. Усі віталися з ним. Навіть цей пихатий молодик Лошкарьов приязно потис руку: «Ну, старий, з тебе пляшка! Молодець!» Але жодного задоволення він не відчував. Не радували й заголовки, якими пістрявили майже всі газети: «Відомий підприємець зізнався у вбивстві двох молодиків!», «Маньяк на прізвисько «перукар», «Солодка парочка вбивць свідчить…» тощо. Його мучило запитання журналістки на вчорашній прес-конференції: «Навіщо?»

– Загадки людської психіки… – відповів він тоді. – Зараз триває психіатрична експертиза. Але я гадаю…

І він вдався до розлогих міркувань, з велемовними екскурсами у свою попередню практику. Він бачив, як працюють диктофони та телекамери, як старанно занотовують його слова журналісти, але не міг зізнатися, що, попри багатогодинні допити підозрюваних, так і не з'ясував, принаймні для себе, це саме запитання – навіщо?

Експертиза обох ножиць довела, що саме ними було зрізане волосся небіжчиків. Знаряддя вбивств у двох перших випадках – пневматичний пістолет (обидва постріли зроблено з близької відстані, а тому – смертельні), трете скоєне звичайним кухонним ножем фірми «Берґ Оф». І пістолет, і ніж знайдено при обшуках. Але й Марина, і Петро Петрович Заславський відмовилися називатися співучасниками, ба більше – на очній ставці вони із непідробним здивуванням дивились одне на одного. І Роман відчув у цьому здивуванні якусь таємницю. «Невже і ти також?…» – ніби промовляли ці погляди.

Але факти були незаперечні: відбитки пальців, мікроскопічні волосинки, що співпадали із результатами експертизи волосся трьох убитих хлопців… Щоправда, Петро Петрович гаряче відмовлявся від другого вбивства і навіть намагався довести своє алібі: Костянтина, який отримав у казино виклик від аноніма, було вбито саме тоді, коли Петро Петрович Заславський їздив у чергове відрядження неподалік від столиці – з перевіркою однієї з філій фірми. Але у готелі, де він зупинявся, ніхто не міг підтвердити, що модельєр усю ніч перебував у своєму номері.

Марина ж доволі спокійно розповіла, як наказала Сергію чекати на неї обабіч траси, що веде з аеропорту…

Справу можна було передавати до суду. Але повна відсутність будь-яких мотивів не давала Романові спокою. «Мені було цікаво, на що я здатна…» – як заведена, твердила Марина. «Я ревнував дружину…» – безбарвним голосом відповідав Петро Петрович. А на запитання, навіщо зрізано у жертв волосся, і дівчина, і модельєр відповідали майже однаково: «просто так…» – і категорично заперечували скоординованість своїх дій. І Містер Марпл почувався незадоволеним.

– Тобі хоч премію якусь дадуть? – питала увечері Мірра.

Роман скривився так, ніби у нього заболів зуб. Останнім часом він відчував гостру огиду до всього, що стосувалося побуту. Як він міг раніше не помічати цих розшитих квітками скатертин, керамічних статуеток та запилюжених штучних квітів на стінах кухні?! Як він міг споживати недосмажену картоплю та засинати під імітовані страждання героїв мильних опер? Але головним було й інше – як він, двадцятирічний відмінник бойової та політичної підготовки, кучерявий красень міцної статури та відомий донжуан місцевого масштабу, міг потрапити в обійми лялькоподібної Мірри. І за ці роки, у свої сорок «з хвостиком», перетворитися на стару розвалюху, з єдиним бажанням – виспатися. «Це все, мабуть, через страх, – міркував Роман Олексійович. – Через Свєтку…» Він уперше за багато років згадав своє перше кохання. В пам'яті лишився його солоний присмак, який потім змінився на відчуття огиди й небезпеки, а потім і зовсім стерся – як і не було…

І от тепер беззахисна маленька жінка в темно-синій сукні розбудила його до життя. Він хотів бути потрібним, сильним, здатним до прийняття рішень. Він міг би бути потрібним, якби вона була поруч…

– Що ти сопеш, як сич? – знову донісся до нього голос дружини. – Я питаю, чи дадуть тобі хоч якусь копійку?!

– Справа ще не завершна! – відрізав він.

Мірра помахала перед його носом скрученою газетою:

– Хіба? А що ж тут пишуть? Брешуть? Знову хочеш проциндрити всі гроші на якийсь карданний вал?! Нікчема!

Вона вийшла з кухні, грюкнувши дверима, і навмисне голосно увімкнула телевізор.

Роман ще трохи посидів, потім пробрався у коридор, тихенько накинув на себе куртку і так само нечутно причинив двері. Тепер йому було куди піти. І від цієї думки у нього радісно затріпотіло серце…

Лана сиділа на дивані в оточенні великих і маленьких подушок, закутана в пістряву «перську» ковдру. У напівтемряві, що завжди панувала у її квартирі, на тлі цієї ковдри та гобелену, що висів на стіні за її спиною, вона скидалася на чорноволосу маленьку дівчинку з картини Врубеля. Роман одразу ж помітив цю схожість. Лана була без свого звичного капелюха, одну сторону обличчя закривала хвиля густого чорного волосся.

Він узяв її маленьку ручку, що зазвичай лежала на її улюбленій подушечці, і сміливо поцілував кінчики пальців. З її уривчастого дихання, яке межувало зі схлипами, він зрозумів, що перед його приходом вона плакала. Це було зрозуміло – фірма припинила свою діяльність і їй, мабуть, тепер буде нелегко…

– Вони зізналися? – ледь чутно запитала Лана.

– Так.

Йому не хотілося згадувати події останніх днів, тим більше, що інформація вже пройшла всіма газетами.

– Вони сказали, навіщо це вчинили? – знову запитала вона.

– Те, що я знаю, відверто кажучи, мене не задовольняє… Але справу закрито, й годі про це… Я втомився…

Він поклав голову на подушечку, що лежала на її колінах. Вона не заперечувала. Роман ясно відчув, як її руки, підібгані коліна та вся постать випромінюють тепло. Головний біль, що мучив його ось уже третій день, раптом відступив. Його пройняли потужні хвилі, очі закрилися самі собою, і внутрішнім зором Роман побачив різнобарвні тунелі. Ті самі теплі хвилі ніби розчинили його в собі й понесли в різних напрямках, але він водночас спостерігав за усіма своїми пересуваннями. В кінці кожного тунелю бачив її постать, розчинявся в ній, занурювався, відчував надійний прихисток, як… рибка-клоун у ніжних пелюстках-щупальцях актинії. Колись його мучила симбіотичність, яку нав'язувала йому давно забута подруга, – тепер він розумів, що немає нічого сильнішого за це взаємопроникнення. «Тільки разом ми зможемо вижити: ти послужиш наживкою для ворогів, я – знищуватиму їх отруйними щупальцями. Жодна волосинка не впаде з твоєї голови…»

Роман розплющив очі. Її рука лежала поруч із його щокою, на тій самій подушечці, яку вона назвала «талісманом». Чомусь він подумав, що вона – ця оксамитова, розшита бісером з трьох боків подушечка – збільшилася удвічі з часу їхньої останньої зустрічі. Зблизька він тільки зараз помітив, що з четвертого боку вшита елегантна позолочена «блискавка». Як це часто буває після великого напруження та втоми, його зір загострився – всі деталі він бачив чіткіше. Увесь навколишній світ ніби розколовся на деталі: він бачив охайну білу лінію на її наманікюрених нігтиках, окремі пурпурові ворсинки оксамиту, навіть розгледів надколоту чорну бісеринку і ледь помітну світлу волосинку, що застрягла в зубчиках «блискавки». Не складаючи собі справи, Роман машинально потягнув «блискавку» за тоненьке вушко у вигляді скрипкового знаку… Тієї ж миті на її коліна, просто перед його обличчям, як клубок змій, виповзло переплетене клоччя білявого та рудуватого волосся…

…Роману здалося, що він втрачає свідомість, він не міг поворухнутися, він почув особливий запах, що йшов від цієї паклі – чоловічого одеколону, поту та особливий солодкавий сопух тліну…

Лана навіть не поворухнулася. Тільки її рука на мить злетіла в повітря та м'яко опустилася йому на голову.

– Ось ми і зустрілися, мій золотоголовий янголе… – прошепотіла вона.

Він ніяк не міг відірвати голову від її колін – вона зробилася кам'яною. Жах і відчай – ось що він зараз відчув! Жах і відчай, як тоді…

Він закрив обличчя руками і на рівні підсвідомости, що в одну мить відкинула його на двадцять років назад, відчув стукіт коліс, скрегіт, регіт, запах цигаркового диму, і перед очима спливли обірвані рядки, які він читав, лежачи на верхній вагонній полиці: «Привіт тобі, мій золотоголовий янголе!…»

Свєтка! Світлана. Лана?…

«Пройде час… О, я знаю, я впевнена, минеться багато часу, і ти – старий і занудливий – з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокарічних спогадів як найбільший, найдорожчий, найяскравіший скарб витягнеш саме цей: нічний холодний під'їзд і змерзлу дівчинку, що каже: «Я тебе люблю!»… Я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами – єдиними, справжніми, живими…».

Він нарешті змусив себе роздивитись її обличчя. Як він раніше не впізнав ці мигдалеві очі, це волосся – чорне і густе, як воронове крило, цю ледь помітну родимку на блідій щоці! Ні, це неможливо…

Вона сиділа геть спокійна, навіть посміхалася – чи то так йому здалося, адже зараз вона відкинула пасмо з другої половини обличчя, на якій назавжди застигла судомна усмішка.

– Нарешті ти упізнав мене… Я й сама не одразу зрозуміла, що це – ти. Ніколи не сподівалася, що ми зустрінемось. Очевидно, так схотів Він, – і Лана підняла палець угору.

Роман машинально подивився на стелю. І почув її сміх.

– Я нічого не розумію… Ти ж… Хто ти? Навіщо? Звідки ЦЕ у тебе? – він із жахом указав на клубок волосся.

– Ти, як завжди, хочеш точності… Пам'ятаєш, як ти сказав: «Я хочу точності в наших стосунках»? Твоя «точність» полягала в тому, що ти пропонував зустрітися років через десять, коли ти нарешті «нагуляєшся», а я не могла прожити без тебе жодного дня. Я б і справді не прожила, але лікарі вирішили інакше…

Роман звівся, підійшов до вікна і, не питаючи дозволу, як це робив раніше, нервово закурив, струшуючи попіл у горщик із азалією. Голова знову почала розколюватися від болю, одночасно занили ясна.

– У тебе є щось від голови? – запитав він.

– Є. Ходи-но до мене…

Він обернувся. Він не міг зробити цих кількох кроків: між ними стояли не тільки роки. Але її фігурка, закутана «перською» ковдрою, запах її парфумів і безпомічно підібгані ноги розчулили його.

– Боїшся?

Роман підійшов і обережно сів поруч.

– «Від голови» у мене тільки це… – і вона поклала руки йому на скроні. Біль утамувався за мить.

– Ти – екстрасенс? – запитав він.

– О, в таких нещасних, як я, іноді прокидаються дивовижні здібності, ти цього не знав?… Я багато чого навчилася. І, знаєш, я майже вдячна тобі за все, що ти зі мною зробив. Я стала дуже сильною. І те, що ти прийшов до мене, – ще одне потвердження… Тепер ти розумієш, що ми із тобою пов'язані назавжди?

– Звідки у тебе це волосся? Скажи мені лиш одне – ти ж не винна у всіх цих вбивствах?

– Я – ні! Але я знаю, хто винен…

– Хто?

– Ти!

Роман зрозумів, що вона божевільна.

– Не дивись так на мене, – сказала Лана. – Я цілком нормальна. Ти хочешь пояснень? Ти досі нічого не зрозумів? Що ж, усе простіше, ніж ти гадаєш. Але що ти можешь зрозуміти?… Що ти можеш знати про щохвилинний біль і тридцять шість (тільки уяви – тридцять шість!) операцій. Що ти можеш знати про відчай від того, що лишилася жити після дванадцяти порізів та пречудового польоту з сьомого поверху? Як можна пояснити ненависть до таких, як ти, – ніжних білявих янголів, що мимохідь псують життя всім, хто зустрічається на їхньому шляху? А я могла б так любити тебе… От, скажи мені відверто, чи зробив ти щасливою хоч одну жінку в своєму житті? А хто зробив щасливим тебе? Ні, можеш не відповідати – якщо ти прийшов сюди, значить, тобі нема куди йти…

Вона перевела подих і мовчки вказала йому на пляшку наливки, що стояла на столі. Роман як сновида налив напій у два келихи, один простягнув їй…

– Після смерті батьків я знову хотіла померти… А потім вирішила вижити, навчилася заробляти гроші, не виходячи зі своєї печери. Ти не можеш навіть уявити, чого це мені вартувало! До речі, я ще не встигла тобі сказати, що непогано малюю, вишиваю, розробляю моделі одягу, часом пописую сценарії для бездарних режисерів розважальних передач, а ще – займаюся перекладами з французької. І це ще не все… Коли я всього цього досягла, зрозуміла, що настав час для помсти. Не тобі, звичайно – таким, як ти… Усі ці вбивства – на твою честь, мій золотоголовий янголе! Хоча ти міг би ніколи про них не дізнатися. Та мені того було й не треба. Але сталось якнайкраще…

– То це ти дзвонила мені після передачі у «Чорному колі»? – здогадався Роман, пригадуючи той дзвінок, що пролунав у нього на кухні місяць тому, коли він переглядав передачу про себе.

– Я, любий! Тоді я була приємно вражена, я зрозуміла, що колесо крутиться у правильному напрямку. Мені лишалося лише трохи підштовхнути події, аби прискорити нашу зустріч.

– Я тобі не вірю. Ти божевільна… – тільки й зміг вимовити Роман.

– Кажу тобі – ні! – посміхнулася вона. – Можливо, була… Двадцять років тому. Це справді був психічний розлад під назвою «fatuovs love». Я перечитала сотні книг і сама поставила собі цей діагноз. Хіба це вчинок божевільної? О, ні. Я сама звільнилася від любовного інферно. Я зрозуміла, що була повністю залежна від тебе – фізично, емоційно. Я навіть змогла проаналізувати, чому. Пам'ятаєш… хоча, що ти можеш пам'ятати! – я казала тобі, що ти – мій принц з дитячих снів? Я так довго вигадувала цього принца – високого, білявого… І коли вперше побачила тебе, зрозуміла, що усе життя мріяла тільки про тебе. І коло замкнулося. Ти став моїм фетишем, а я була занадто молодою, щоб відрізнити цю лихоманку від любові… Тепер я здорова, а лихоманка передалася тобі: з перших же хвилин нашого нового знайомства ти дивився на мене саме так, як не дивився на ту дівчинку, якою я була. І мене це дуже тішило… – вона знову перервалася на ковток. її вуста від густої наливки стали майже чорними. Вона посміхнулася:

– Фантастика: молода, красива, здорова, віддана тобі, як пес, покірна й несамовито закохана, я не була тобі потрібна! Вас, чоловіків, не збагнути… Ти б міг назавжди лишитися зі мною, як би не це… – вона вказала на подушечку. – Не треба було її чіпати…

– Я все одно нічого не розумію…

– Ти розумний, ти все з'ясуєш. Тільки завтра. А тепер дай мені спокій. Я втомилася… Приходь зранку. Звичайно ж, із ордером на арешт. Якщо зможеш убити мене вдруге…

– Значить, ті двоє нещасних були лише пішаками у твоїй грі? Але ж на який гачок ти їх підчепила? Гіпноз? Гроші? Шантаж?

– О, бачу у тобі справжнього слідчого! Ти усе врахував, крім любові і страху. Гадаю, ти б також міг убити заради мене, якби ми ближче запізнали один одного, хіба ні? – вона дивилася прямо йому в очі, й Роман відчув, що ледь витримує цей пронизливий погляд. Ще мить, і він би впав перед нею на коліна аби вона знову втамувала біль у скронях своїми маленькими долонями…

Але Лана порушила паузу, і цього разу в її голосі зазвучали істеричні нотки:

– Благаю, про решту – поговоримо завтра! Вона безсило відкинулася на подушки.

– Ще одне запитання… Ти… так ненавидиш мене? Вона підвела голову і знову подивилась йому просто

у вічі. Романові спало на думку, що впізнати її він міг би набагато раніше – у свої тридцять сім Світлана лишалася такою ж непередбачуваною, навіженою, особливою, якою була й у сімнадцять.

– Я не можу тебе ненавидіти… Я б і зараз підписалася під кожним рядком того листа. Іди, іди, інакше – я знаю! – ти залишишся. Я можу назавжди прив'язати тебе до себе, і ти навіть не помічатимеш, що я вбога каліка… Це буде найстрашнішою помстою. Але я того не хочу! Свій вибір ти зробив двадцять років тому… Йди, кажу тобі! Біжи! Усі запитання – завтра. Обіцяю – я не втечу.

Вона легенько штовхнула його у спину. Роман покірно звівся. Тому, що так наказала вона… Йти йому не хотілося. Він із відчаєм відчув, що йому байдуже, чи має вона причетність до злочинів. Він прийшов до неї зовсім не за тим. Він хотів повернути час до того моменту, як смикнув «блискавку»… А, можливо, ще раніше – на двадцять років назад.

Коли він вже стояв у коридорі, Лана раптом гукнула до нього:

– Твоя дружина блондинка?

– Так, – ледь чутно відповів він.

І почув із темряви регіт. Мурашки побігли його схололою спиною. Він квапливо заклацнув двері, але цей відьомський сміх супроводжував його постійно поки він біг темними сходами. Він вискочив під дощ і кілька хвилин стояв безтямно, аж поки до нього долунав крик з балкону:

– Ро-о-омку-у-у!

Він звів голову. І закляк: Лана виїхала на просторий балкон у своїй колясці, змахнула рукою і, швидко перехилившися через перила, полетіла униз…

Протокол перший

«Я, Петро Петрович Заславський, уперше познайомився зі Світланою Валентинівною Семенчук у січні 1999 року…»

Так, це було саме сьомого січня. Він добре пам'ятав свою розмову з дружиною, коли вона розповіла про свою давню подругу.

– Вона дуже здібна, – казала Дана. – І дуже нещасна. Ти можеш їй допомогти. Вона чудово малює та шиє, у неї купа цікавих розробок жіночого одягу. Пам'ятаєш мій костюмчик «від Кардена» – це справа її рук! Тобі ж потрібні свіжі ідеї?

Дана вмовила його завітати до подруги саме на Різдво. Ескізи й справді виявилися чудовими. Петро Петрович давно відчував, що вичерпався, а тут – свіжа думка, сміливі силуети… Але вголос він про це не сказав. – Я зайду до вас якось… – пообіцяв він жінці, що сиділа в інвалідному кріслі.

«Якось» відбулося наступного дня. Але цього разу він з'явився в неї сам, без Дани. Дорогою купив красиву гелеву свічку у прозорій круглій склянці, всередині якої застигли жовто-гарячі голівки декоративних квітів. Але подарунок виявився зайвим. Лана з першого погляду зрозуміла, що йдеться про бізнес.

– Ідеї мої – слава ваша? – посміхнулася вона.

– Ідеї ваші – і гроші також, – відказав він. – Я платитиму стільки, скільки ви захочете.

Вони зійшлися на сотні доларах за кожен ескіз. Він одразу ж залишив їй розробки.

З того часу він заходив до неї регулярно. Він умовляв себе, що їхні стосунки – суто ділові, і ретельно приховував навіть від самого себе, що мріє приборкати й підкорити цю жінку. Вона його збуджувала та дратувала. Петро Петрович не звик до зверхнього ставлення до своєї персони. А саме таке ставлення нещасної, прикутої до крісла жінки було для нього незбагненним. У її присутності він відчував себе хлопчиком-учнем. Особливо після того, як саме її роботи (які, звичайно ж, Пет-Пет видав за свої) викликали шалене захоплення його італійських партнерів. Тоді він хотів збільшити їй гонорар. Але Лана відмовилася.

– Мені зайвого не треба, – сказала вона. – Краще зробиш мені іншу послугу. Але не зараз. Пізніше.

Він подумав, що йдеться про ліжко. Але жінка продовжувала поводитись із ним так само зверхньо.

За півтора року успішної співпраці Пет-Пет одержав усі нагороди, звання та призи, про які тільки міг мріяти. Вінцем тріумфу стала перемога на конкурсі «Діамантові ножиці»…

А потім пішов обвал.

– Тепер ти мій боржник! – сказала йому Лана в один із вечорів, розклавши перед ним копії своїх ескізів. – Я із легкістю доведу, хто справжній автор. Це може бути гарний міжнародний скандальчик.

– Чого ти хочеш? – захриплим голосом запитав Петро Петрович.

– Йдеться про послугу. Пам'ятаєш?

– Я зроблю все, що ти скажеш…

Лана налила коньяку у дві елегантні чарки з чорного кришталю. І він почув про найжахливіше.

– Я ніколи не зможу цього зробити! – вигукнув він.

– Тоді я зроблю те, що обіцяла, – спокійно відказала вона. – Але у тебе ще є час подумати…

«…Світлана Валентинівна деякий час працювала в моїй фірмі без оформлення відповідних документів, гроші отримувала готівкою від мене особисто. Коли я вирішив відмовитися від її послуг, вона почала шантажувати мене, оскільки була посвячена в деякі коммерційні та творчі таємниці підприємства. Я перебував на грані нервового зриву і погодився на її умову. 22 листопада близько третьої години ночі в районі центрального міського скверу я зустрів одного з працівників фірми, якою керувала моя дружина, та зробив два постріли з відстані двох-трьох кроків. А потім, як наказала Світлана, зрізав з небіжчика волосся, яке наступного дня відвіз їй…»

Протокол другий

«Я, Марина Миколаївна Прядко, знаю (закреслено)… знала Лану з березня 1999 року як нічного диспетчера фірми, у яку влаштувалася на роботу того ж місяця. Близько півроку ніколи не бачила її, оскільки спілкувалася лише по телефону, коли здавала їй нічне чергування…»

А потім… О, Марина ніколи не забуде того дня! Вона повернулася з Бельгії геть спустошена й розбита – її остання спроба вийти заміж ледве не закінчилася трагічно. Багатий та приємний у спілкуванні молодий професор університету на ім'я Ерік, із яким вона познайомилася на черговій конференції і до якого приїхала за гостьовою візою, виявився господарем підпільного будинку розпусти. Вона випадково підслухала його розмову з якимось своїм службовцем про те, що «привіз гарну слов'янку», яку через тиждень передасть для «загального користування». Того ж вечора Марина вийшла прогулятися й утекла, дякуючи Богові, що не встигла віддати Еріхові свого паспорта для продовження візи та не дозволила йому здати квиток на зворотню дорогу.

Діставшися додому й огледівши порожні стіни свого самотнього помешкання, вона вирішила, що всьому цьому пора покласти край… Випивши чергову пляшку – це був якийсь привезений нею для Дани В’ячеславівни у подарунок бельгійський лікер, Марина дістала з-під ванної маленьку пляшечку із написом «Обережно – отрута! Призначена для знищення щурів». Цю пляшку вона колись знайшла на дачі своїх знайомих і навіщось засунула собі в торбинку. Чудово, думала вона, «знищення щурів» – ось як називатиметься ця благодійна для людства акція! Вона налила у склянку рідину і вже збиралася зробити перший ковток, як задзвонив телефон…

– О! – засміялася вона п'яним сміхом. – Це, мабуть, телефонує сам Господь Бог або… навпаки. Не терпиться їм!…

Їй дуже не хотілося полишати свій задум, але цікавість узяла гору: з ким вона має поговорити востаннє на цій землі?

Телефонувала Лана. Марина не встигла сказати їй і двох слів, як з того кінця дроту почула:

– Негайно їдь до мене! Записуй адресу…

Це було сказано так, що Марина не змогла відмовитись.

А потім вона сиділа на кухні разом із дивовижною жінкою, кожне слово якої діяло, як бальзам… «Ти не повинна повторити мій шлях, – говорила їй Лана. – Це шлях для слабких. А ти – сильна. Я навчу тебе бути сильною…».

«Працівника нашої фірми Сергія Задорожного я вбила за власною ініціативою. Прошу зняти всі підозри зі Світлани Валентинівни. Вона не має(закреслено)… не мала до вбивства жодного стосунку».