Етюди про звичаї

_{ЕТЮДИ ПРО ЗВИЧАЇ}

_{«Етюди про звичаї» — це основна частина знаменитої «Людської комедії» Бальзака, яка й на сьогодні залишається унікальним явищем світової літератури. До них належить приблизно дев’яносто відсотків творів, введених письменником до названої грандіозної споруди, яку шанобливо називають «епопеєю», хоч насправді вона є скоріше величезним циклом чи серією типологічно однорідних романів, повістей та оповідань.}

_{Але перш ніж розглядати «Етюди про звичаї» і, зокрема, ті «етюди», що ввійшли до цієї книжки, необхідно хоча б коротко сказати про автора і його творчість, аби представлені твори постали у відповідному контексті, без чого неможливо осягнути належним чином їхній зміст і поетику.}

_{Творчість Бальзака посідає особливе місце у французькій і світовій літературі першої половині XIX ст. Раніше у нас вбачали в ньому одного з найбільших письменників-реалістів, а в його творах — найпотужніше й найповніше втілення реалізму. Належність Бальзака до реалістичної літератури сумніву не викликає, але якою мірою і чи є він взірцевим письменником — це вже проблема, яку необхідно з’ясовувати.}

_{Народився Оноре Бальзак 20 травня 1799 р. в місті Турі, в сім’ї чиновника, помічника мера. Корінь письменника — селянський, хоч згодом і його батько, і він сам докладали немало зусиль, щоб довести своє дворянське походження. Насправді їх рід походив із селян крайнього півдня Франції і здавна мав прізвище Бальса, від діалектного слова «бальс», яке в Лангедоку означає «прямовисна скеля». Батько письменника був найстаршим сином в багатодітній селянській родині. Навчившись грамоти в сільського кюре, він почав працювати клерком у конторі нотаріуса, а згодом перебрався до Парижа. Там він зумів прокласти собі шлях до посади секретаря ради в канцелярії короля Людовика ХУГ. Саме в цей час селянське прізвище Бальса він змінив на дворянське Бальзак і потихеньку намагався додати до нього частку «де», що засвідчує дворянське походження. Під час революції кінця XVIII ст. він швидко переорієнтувався, навіть став членом Генеральної ради комуни Парижа й нажив значний капітал на постачанні армії провіантом.}

_{Сім’я майже не займалася вихованням Оноре. У вісім років його віддали до Вандомського колежу, де панував суворий нагляд за вихованцями й охоче вдавалися до тілесних покарань. Хлопець почувався в колежі покинутим і пригніченим, очевидно, тому навчався він посередньо і вважався малообдарованим учнем. Чи не єдиною його відрадою в колежі були книги, читав він багато й безсистемно, закладаючи основи своїх великих і дещо хаотичних знань із науки, філософії, літератури.}

_{З великими труднощами здобувши середню освіту, Бальзак записується вільним студентом в Школу права, водночас відвідує лекції в Сорбонні, серйозно цікавиться філософією і літературою. Водночас йому доводиться працювати помічником у конторі нотаріуса, де він знайомиться з реальним життям. Перед ним розкриваються потворні риси суспільства, тут, як говориться в його пізнішому нарисі «Нотаріус», «ви починаєте бачити, яким є насправді змазаний механізм будь-якого багатства, як огидно сперечаються спадкоємці над трупом, який ще не захолов». Одне слово, тут перед молодим Бальзаком відкривався світ, який згодом стане світом його «Людської комедії».}

_{У 1819 році Бальзак закінчує правничий факультет і одержує ступінь бакалавра права. Перед ним відкривається можливість благополучної буржуазної кар’єри, він міг би стати компаньйоном, а потім і власником нотаріальної контори, що відповідало планам і бажанням його батьків. Але Оноре чинить рішучий опір, відчуваючи в собі літературне покликання, і домагається права стати письменником. Сім’я вирішує надати йому два роки для випробування, за які він мав написати якщо не шедевр, то в усякому разі твір, що засвідчив би його літературний талант. Оселившись у мансарді, Бальзак працює над твором у «високому жанрі» — над віршованою трагедією «Кромвель». Та його чекав повний провал, сім’я винесла творові нищівний вирок, слід сказати, цілком справедливий: трагедія була написана такими важкими й незграбними віршами, що читати її було просто неможливо. Здається, після цього провалу Бальзак уже не написав жодного віршового рядка.}

_{Та не зважаючи на цю невдачу, Бальзак відстояв право займатися літературною творчістю. Але тепер, розпрощавшись з «високим жанром», він звертається до «низького жанру» за тогочасною літературною класифікацією, до роману в тому його різновиді, що культивувався тогочасною «комерційною літературою» і призначався для масового читача. Тоді вже з’явилися численні «поденники пера», які з великою швидкістю, іноді в співробітництві по кілька чоловік, виготовляли подібне читання за трафаретом, в основу якого закладалися кліше пригодницького і «готичного» роману, що виникли в добу передромантизму. З 1822 по 1825 рік Бальзак написав вісім подібних романів («Спадкоємиця Бірага», «Столітній старий», «Пірат Аргоу» та ін.) і ще брав участь у написанні кількох. Згодом він дуже суворо ставився до цих опусів і школи не включав їх до зібрань своїх творів.}

_{У 1826 році у творчості Бальзака настає більш ніж дворічна пауза. Розчарувавшись у можливості досягнути матеріальної забезпеченості за допомогою пера, він вирішує розв’язати цю проблему іншим шляхом, вдавшись до комерції. Однак ці спроби давали йому одні збитки, і він змушений був від них відмовитися, наживши лише борг у сорок п’ять тисяч франків, з яким потім розраховувався майже протягом усього життя.}

_{Влітку 1828 року Бальзак повертається до літературної творчості, але вже на новому, принципово іншому й високому рівні. Віднині він творить серйозну літературу, з усією відповідальністю митця підходить до кожного твору. Народжується великий письменник Оноре Бальзак, і переконливим свідченням цього був уже перший його роман, що з’явився після згаданої паузи, — «Шуани» (1829).}

_{Особливе місце у творчій еволюції Бальзака належить романові «Шагренева шкіра» (1831). Цим романом започатковуються «Філософські етюди», які становлять другу частину його «Людської комедії», і водночас він є своєрідною прелюдією до всієї «Людської комедії». В ньому Бальзак прагнув охопити сучасне життя як універсальну й суперечливу цілісність і втілити його в узагальнених образах і колізіях за допомогою фантастики, символів, міфу. Сам автор дав таке визначення цього роману: «Шагренева шкіра» — це формула людського життя, абстракція з кожної індивідуальної долі. І, як висловлювався Баланш, тут все — іносказання, міф. Бальзак вважав, що митець може творити міф свого часу, схожий на стародавні рівнем узагальненості життєвих явищ, але вільний від його ірраціонально-містичних тлумачень. Він має виражати в узагальненій формі процеси й колізії сучасного буття, «резюмувати епоху», — ось у чому основна функція бальзаківської «реалістичної міфологи» (її докладний аналіз дав П. Барбарі в монографії «Бальзак. Реалістична міфологія», 1971).}

_{Наступною принципово важливою віхою на творчому шляху Бальзака є роман «Ежені Гранде», що з’явився 1833 р. Його значення в розвитку літератури письменник бачив у тому, що в цьому творі «відбулося завоювання абсолютної правди в мистецтві», бо тут драма виявлена й розкрита в найпростіших обставинах повсякденного життя міщанської родини. А пружини драматизму сучасного життя він знаходить у майнових інтересах, у владі грошей. «Більше, ніж у будь-який час, — говориться в романі, — гроші владарюють над законами, політикою і звичаями».}

_{Формулюючи задум чергового роману, Бальзак записує: «Один проти необхідності. Необхідності, перетвореної на квартирного хазяїна, квартирну плату, прачку і т. д.». Це економічна необхідність, втіленням якої є гроші, і вона є тією зовнішньою універсальною силою, що породжує драматизм сучасного життя.}

_{Таким чином, роль, яка в художніх системах, тією чи іншою мірою заснованих на міфологічному світогляді, належала фатуму, богам, долі, надприродним силам, у Бальзака переходить до економічної необхідності, вираженої в грошах. Вони є не тільки рушійною силою, а й своєрідним фатумом суспільства, зображеного в «Людській комедії».}

_{Становлення Бальзака на обраному ним шляху художнього освоєння сучасності завершується романом «Батько Горіо» (1834), який справедливо вважається одним з його шедеврів; але про цей твір поговоримо далі.}

_{Середина 30-х років у біографії Бальзака примітна й тим, що в цей час визначається не лише його «стиль творчості», а й «стиль життя». Встановлюється характерна для великих митців майже повна єдність життя і творчості, «внутрішня біографія» дедалі відчутніше бере верх над «зовнішньою», історія життя дедалі більше зливається з історією творчості й поглинається нею. У Бальзака все це знаходить і цілком наочне «фізичне» вираження: працюючи по п’ятнадцять-шістнадцять годин на добу, він більшу частину життя проводить за письмовим столом, сказати б, у світі створюваної ним «Людської комедії».}

_{Однак це зовсім не означає, що його зовнішня біографія зводиться нанівець, що він перетворюється на письменника-анахорета, який підміняє дійсний світ вигаданим. Подібне зовсім не в його природі, він не втрачає жадібного інтересу й смаку до життя, бурхливого темпераменту й непогамовної енергії, залишається людиною дуже активною і діяльною. Йому просто ніколи: його обсідають грандіозні задуми, його підганяє честолюбство і невмолимі кредитори, які вимагали виплати боргів. Іноді Бальзак скаржився: «Завжди одне й те ж: ніч за ніччю і все нові томи! Але ж те, що я хочу створити, таке величне й неосяжне».}

_{У другій половині 30-х років у творчості Бальзака з’являються романи зі складною структурою. Їхня поява зумовлювалася прагненням письменника до комплексного зображення сучасного суспільства в різних його аспектах і проявах, у всеохоплюючій пов’язаності й всепроймаючих колізіях. Звідси творення романів зі складною композицією, з великою кількістю персонажів, що представляють різні класи й прошарки суспільства, з розгортанням і переплетінням кількох сюжетних ліній. Такими, зокрема, є «Втрачені ілюзії», «Розкоші й злиденність куртизанок», «Кузина Бетта», «Селяни» та інші романи.}

_{Бальзак залишив величезну творчу спадщину, одна «Людська комедія» складається з дев’яноста шести творів — романів, повістей, оповідань.}

_{Вважаючи себе літописцем своєї епохи, «істориком суспільства», Бальзак вже в середині 30-х років починає думати над циклізацією своїх творів, об’єднанням їх в одне ціле і робить перші кроки в цьому напрямі. Лора Сюрвіль, сестра письменника й співчутливий свідок його творчого подвигу, писала в одному з листів 1833 р., що він «задумав грандіозну споруду», для якої поки що «обтесує окремі камені». Очевидно, це були двадцятитомні «Етюди звичаїв XIX століття», над якими Бальзак працював у 1834–1837 роках. Одночасно він видавав багатотомні «Філософські етюди». Далі в нього виникає ідея об’єднання названих видань, в листі до Ганської від 26 жовтня 1834 р. він викладає план цього комплексного видання, який, власне, є першим начерком структури «Людської комедії».}

_{У ньому говориться, що нове видання буде складатися з трьох частин, зведених «у вигляді ярусів, що височітимуть один над одним». Перший ярус — це «Етюди про звичаї», де «будуть зображені всі соціальні явища так, що жодна життєва ситуація, жодна фізіономія, жоден чоловічий або жіночий характер, жоден життєвий уклад, жодна професія, жодна суспільна верства, жодна французька провінція, все, що стосується дитинства, зрілого віку, старості, політики, правосуддя, війни, — все це не буде забуте…» За ним «ітиме другий ярус — «Філософські етюди», оскільки після показу наслідків треба розкрити їхні причини. В «Етюдах про звичаї» я опишу почуття і їхню гру, життя і його рух. У «Філософських етюдах» я поясню, звідки й чому виникають почуття, що таке життя, де ті межі, ті умови, поза якими не можуть існувати ні суспільство, ні людина. Після того як я огляну суспільство, щоб його описати, я його ще раз перегляну, щоб винести йому остаточний вирок». І про «третій ярус» своєї грандіозної споруди Бальзак пише: «Далі, після наслідків і причин, йтимуть «Аналітичні етюди» (сюди ввійде «Фізіологія шлюбу»), оскільки після всього цього повинні досліджуватися начала речей».}

_{На початку 40-х років це ціле дістає остаточну свою назву «Людська комедія», яка вдало формулює його зміст і водночас несе його оцінку, далеко не однозначну. Тому ця назва тлумачиться по-різному. Так, один з бальзакознавців (Д. Обломієвський) писав, що вона «зневажлива, небезстороння й гостро оціночна», оскільки французьке буржуазне суспільство було для письменника «явищем, яке необхідно піддати критиці, викрити й осудити». В тому, що подібна настанова в «Людській комедії» присутня, немає сумніву, але справа в тому, в якому аспекті й тональності ця настанова реалізується. Очевидно, автора наведених рядків ввело в оману слово «комедія» в назві бальзаківського творіння і він у її розкритті перебільшив роль комедійно-викривального елемента. Але ж і у викриванні Бальзак теж більше патетичний, ніж насмішливо-комедійний, і на зображуване він дивився в ракурсі, що тяжіє скоріше до трагічного. За основним змістом та інтонацією його творіння — це скоріше трагікомедія людського існування в новому світопорядку, який, на його думку, ставить під загрозу все високе, гідне, прекрасне в житті та людині. Не слід забувати й про те, що назва виникла не без впливу Дантової «Божественної комедії», в якій лексема «комедія» зовсім не пов’язана зі сферою комічного. А момент коногативності з «Божественною комедією» істотний у назві, яку Бальзак дав своєму творінню.}

_{У 1842 р. Бальзак написав передмову до «Людської комедії» і опублікував її проспект, який у загальних рисах збігається зі схемою, окресленою в листі до Ганської. Але є між ними й істотні розбіжності. В проспекті «Етюди про звичаї» були не тільки розширені, а й розбиті на шість розділів-«сцен»: «Сцени приватного життя», «Сцени провінційного життя», «Сцени паризького життя», «Сцени воєнного життя», «Сцени політичного життя» і «Сцени сільського життя». Бальзак напружено працює, заповнюючи каркас «Людської комедії», водночас якоюсь мірою доробляє раніше написані твори, щоб вони, вже як її складові, краще відповідали вимогам цілого.}

_{Важко сказати, яким був би обсяг «Людської комедії», пощасти письменникові повністю здійснити задум, бо він весь час мінявся. За каталогом «Людської комедії», складеним у 1844 р., вона мала включати сто сорок чотири твори, з яких він встиг написати дев’яносто шість. При цьому не всі її частини рівномірно заповнювалися автором. З другої половини 30-х років, коли склався її план, основну увагу він приділяв написанню «Етюдів про звичаї», першого ярусу «Людської комедії», на якому далі мали зводитися «вищі» її яруси. Проте і тут не всі «сцени» заповнені однаковою мірою. Так, лишилися ненаписаними «Сцени воєнного життя», до яких Бальзак постфактум відніс згадуваний роман «Шуани» й оповідання «Пристрасть в пустині». Лише наполовину були написані «Сцени політичного життя», в яких слід виділити романи «Темна справа» й «Депутат із Арсі».}

_{Над «Філософськими етюдами» Бальзак активно працював лише в першій половині 30-х років, коли й була написана переважна їх більшість, зокрема всі романи — «Шагренева шкіра», «Луї Ламбер», «Пошуки абсолюту» й «Серафіта». Далі ж робота над ними в основному була відкладена до завершення «Етюдів про звичаї», аби дати узагальнення всій відтвореній «історії суспільства».}

_{Але ось на чому слід особливо наголосити: «Людська комедія» — це не просто зведення окремих творів у величезна ціле, не тільки кількісна величина, а й нова якість, нова художня структура, що має свій внутрішній зміст, набуває нових значень і функцій. Одне слово, «Людська комедія» — це не тільки сума творів: пов’язавши їх, Бальзак тим самим подолав статичність окремих творів як замкнених сфер життя, переніс акцент на динаміку «суспільного цілого». В результаті він досягнув не тільки вражаючої масштабності, а й незвичайної глибини в зображенні сучасності, розкрив зміну не історичних епох, а суспільно-історичних формацій.}

_{Як уже йшлося, Бальзак критично ставився до буржуазного устрою, викривав і осуджував його, але це не заважало йому бачити й інші аспекти сучасності, захоплюватися її динамізмом, розмахом і масштабністю процесів, що в ній візувалися. І в передмові до «Людської комедії» він проголошує, що сучасне французьке суспільство «грандіозне», що механізм його «величезний», що сучасна епоха «велична», чим і обґрунтовується необхідність творів, які відповідали б цим параметрам, тобто «Людської комедії».}

_{У своїй «Людській комедії» Бальзак з незвичайною повнотою і докладністю відобразив конкретику життя французького суспільства першої половини XIX ст. Перед читачем розгортається вражаюче розмаїття побутових замальовок, життєвих ситуацій і колізій, чоловічих і жіночих характерів. І все-таки є однобічним досить поширений погляд на «Людську комедію» лише як на масштабну соціально-побутову фреску, а на її творця — як на знаменитого письменника-побутоописувача. Поціновуючи «Етюди про звичаї», не слід забувати й про «Філософські етюди».}

_{Як видно із передмови до «Людської комедії», Бальзак не вважав «Етюди про звичаї» її центром і прямо вказував, що основна її ідея буде сформульована в другій її частині, тобто у «Філософських етюдах». Перша частина, говориться в передмові, це лише «основа, повна образів, повна трагедій і комедій, над якою підніматимуться «Філософські етюди», призначення яких полягає вже не у змалюванні життєвих явищ, а в поясненні їхніх причин, їхніх рушійних сил». Головну ж рушійну силу динаміки життя Бальзак був схильний вбачати у свідомості й пристрастях людей, в «нищівних бурях мислі», її шуканнях і звершеннях, що він і збирався показати у «Філософських етюдах».}

_{Очевидно, якби «Людську комедію» було закінчено, її внутрішні пропорції, звичайно, були б іншими і «Філософські етюди» цілком відповідали б тому місцю й призначенню, які їм відводяться в передмові до «Людської комедії» та в її проспекті. Але і в незавершеній будові їхнє місце і роль дуже вагомі. Нерідко творця «Людської комедії» сприймають як незрівнянного побутоописувача і не усвідомлюють належним чином того, що він був одним з найсміливіших і найоригінальніших мислителів першої половини XIX ст., і це є чи не найбільшою хибою численних його інтерпретацій.}

_{Подібно до просвітників XVIII ст., Бальзак вірив у людський розум, у його безмежні сили й можливості. Однак вірив він на інший лад, ніж просвітники, наближаючись в цьому до епохи домінування науки у сфері духовно-творчої діяльності. Він схилявся вже не перед філософсько-абстрактним «розумом» просвітників, а перед тим діяльно-аналітичним розумом, що у всій своїй силі проявляється в науковому мисленні, в його пошуках і звершеннях. Безмежні духовні сили людини, що реалізуються передусім в науці, у творчості, — ось так можна визначити нове кредо письменника.}

_{Але звернімось до «Етюдів про звичаї». Як говорилося, тут Бальзак поставив своїм завданням всебічно змалювати сучасне французьке суспільство, в них справді не оминається жодна його верства, жодний прошарок, їхній побут та звичаї, заняття та пристрасті. Та це не панорамне розміщення «сцен» столичного й провінційного, приватного й громадського життя в одній часовій площині як завершених і самодостатніх, — всі вони охоплені спільними масштабними процесами й колізіями, втягнуті в бурхливий потік життя суспільства, що перебуває на перехідному етапі. Увага письменника прикута передусім до основного процесу змін, що відбувалися в країні, до зміни дореволюційного порядку післяреволюційним, витіснення аристократії буржуазією, яка спирається на силу грошей. Це всеохоплюючий конфлікт «Людської комедії», і без його з’ясування годі адекватно збагнути глибинний зміст її окремих творів. Отже, виникає необхідність звернутися до соціофілософської концепції письменника й окреслити її хоча б, у загальних рисах.}

_{Подібно до Стендаля, Бальзак формувався під значним впливом Просвітництва, зокрема його вчення про людину як частку природи. Та в нього вже немає довіри до «людської природи», її «природного егоїзму», який вважався «розумним». Сучасна суспільна практика змушує його переглянути просвітницьку доктрину про гармонію природи й людини, про благодійний вплив законів природи на суспільні. Вже у «Фізіології шлюбу» (1829) він протиставляє їх і проголошує, що суспільство засновується на стримуванні й придушенні природних, фізіологічних бажань та потягів людини й інакше існувати не може. Дедалі глибше Бальзак проймається думкою, що природна людина — є егоїстичною, живе своїми інстинктами та пристрастями і суспільство, при всіх його вадах, чинить на неї удосконалюючий цивілізуючий вплив.}

_{Однак це не означає, що письменник песимістично дивиться на людську природу і вважає її джерелом всілякого зла. В передмові до «Людської комедії» він писав: «Людина не добра і не зла; вона народжується з певними інстинктами й нахилами. Суспільство не псує її, як вважав Руссо, воно робить її кращою, але прагнення до вигоди розвиває її погані нахили». Перед ним постійно поставала проблема покращення суспільства й людини, і він наполегливо шукав шляхи її вирішення.}

_{Спостерігаючи сучасність, Бальзак дійшов висновку, що створене революцією кінця XVIII ст. суспільство, яке проголосило особистий інтерес базовим принципом, тим самим відкрило простір для прояву гірших нахилів і пристрастей людської природи: егоїзму, корисливості, жадоби насолод. Суспільство розпалося на атоми-індивідууми, які, прагнучи передовсім до особистої вигоди, перебувають у стані безупинної боротьби між собою. Суспільний організм роз’їдають індивідуалізм і корисливість, які знаходять вираження в пануванні «фінансового начала». «Золото уособлює всі людські сили, — каже Гобсек в однойменній повісті. — Хіба життя не машина, якій гроші надають рух? Золото — ось духовна сутність нашого суспільства». «Гроші — релігія нашого суспільства», — констатує й один з улюблених героїв Бальзака, лікар Б’яшон.}

_{Гроші у Бальзака — це не тільки економічна сила, а й матеріалізоване втілення особистої вигоди й егоїзму, гірших нахилів і пристрастей сучасної людини. У своїй «Людській комедії» він послідовно, крок за кроком показує, як згубно діє ця сила на суспільні звичаї, сімейні відносини, мораль, політику, правосуддя, на різні сфери суспільного й приватного життя. Та чи не з найбільшою експресією і драматизмом показує Бальзак руйнівну дію цієї сили на сім’ю, родинні зв’язки й відносини. Досить тут згадати жорстоку драму в сім’ї графа Ресто, про яку розповідається в повісті «Гобсек», про нещасного батька Горіо, обібраного до нитки й після того кинутого дочками, про скнару Гранде, який через гроші калічить життя своєї доньки Ежені тощо.}

_{Проаналізувавши соціально-політичну ситуацію в країні й суспільну практику буржуазії, Бальзак доходить висновку, що буржуазія не є тим класом, якому можна довірити політичну владу й керівництво суспільством. На думку письменника, вона, з її енергією і практицизмом, може приносити користь у сфері економіки, але засадничі принципи її життєдіяльності, перенесені в соціополітичну сферу, обертаються на руйнівні. В цій сфері необхідні такі якості, як безкорисливе служіння загальним інтересам, вірність «принципу честі», тобто якості, котрі здавалися письменникові несумісними з соціальною природою буржуазії, її «комерційною сутністю».}

_{Заперечуючи верховенство буржуазії в суспільстві, Бальзак робить вибір на користь аристократії. Очевидно, тут зіграли певну роль і його знамениті аристократичні захоплення та претензії, але їх не варто приймати за головний чинник. Явно ідеалізуючи аристократію і умоглядно протиставляючи її буржуазії, він хоче бачити в ній клас, що має необхідний досвід і якості для того, щоб верховодити в суспільстві й стояти біля державного керма. Вікові традиції державної діяльності, моральний кодекс, відмінне виховання і висока культура — все це робило аристократію в очах письменника верствою, найпридатнішою для правління країною. Йому хотілося вірити, що, на відміну від буржуазії, яка керується «принципом вигоди», аристократія є верствою, для якої визначальним є «принцип честі».}

_{Це була ілюзія великого письменника і разом з тим своєрідна соціополітична утопія, якої він дотримувався майже впродовж всієї творчої зрілості. До того республіканець, у 1842 р. Бальзак проголосив себе прибічником партії легітимістів, найбільш правої аристократичної партії, яка боролася за поновлення правління «законної» династії Бурбонів. Названа утопія стає стрижнем соціально-політичного світогляду Бальзака й глибоко позначається на його творчості, на інтерпретації в ній сучасності. Вона загострила критику буржуазії і буржуазного порядку, критику «справа», з платформи аристократії, яка в житті здавала позицію за позицією. Відповідно ідеалізується аристократія, яка на різних рівнях, особливо моральному, протиставляється буржуазії. Чи не провідною темою «Людської комедії» стає зображення розтлінної дії буржуазії, ототожненої владою грошей, на різні верстви суспільства, в тому числі й на аристократію.}

_{Зрозуміло, що названа утопія вимагала й художнього втілення, зокрема створення позитивних героїв, носіїв ідеалу. В низці творів Бальзак малює образи «справжніх аристократів», які відповідають цьому ідеалові, рицарів обов’язку й честі. Таким є старий д’Егріньйон з роману «Музей старожитностей»: непохитний у своїх моральних принципах і політичних переконаннях, він веде боротьбу з підлим дю Круазьє «в благородній і незлобливій формі», не принижуючись до сумнівних засобів. Жіночий варіант героя цього типу — чарівна й відважна графиня Лоранса де Сен-Сінь із роману «Темна справа». Та завершений бал краківський герой цього типу — маркіз д’Еспар у повісті «Справа про опіку», якого автор називає «втіленням аристократичності в усій її красі».}

_{Із сімейного архіву маркіз д’Еспар дізнається, що його багатство засновується на безчесному вчинку одного з його предків, який після скасування Нантського едикту (ним гарантувалося право протестантського віросповідання) зробив донос на багатого купця-протестанта. Купця повісили, а його капітал став власністю д’Еспарів. Як справжній аристократ, для якого найвище благородство і честь, маркіз знаходить нащадка купця Жанрено з наміром повернути йому капітал прадіда. Але проти цього рішуче повстає його дружина і, щоб утримати багатство, оголошує чоловіка божевільним і домагається позбавлення його прав. Правосуддя вирішує справу на її користь, маркіз д’Еспар програє процес, але, непохитний у своїх моральних принципах, він живе самотньо і, відмовляючи собі в усьому, збирає гроші для виплати величезної суми нащадкові Жанрено.}

_{Це завершення втілення позитивного героя Бальзака, автор відверто прагне до того, щоб він своїми моральними чеснотами викликав повагу й захоплення у читачів. Але що цікаво зафіксувати: підносячи благородного маркіза, письменник водночас викриває вище суспільство, нездатне його зрозуміти. Можна сказати, що д’Еспар — це втілення ідеалу Бальзака, аристократія, якою вона мала б бути, а його корислива й цинічна дружина, її брат— негідник, їх середовище — це аристократія, якою вона в масі є насправді. І тут виявляється, що всі ті вади й пороки, що їх письменник означав як буржуазні, притаманні й сучасній аристократії, вона хіба що вміє краще їх приховувати.}

_{Загалом слід сказати, що аристократична утопія Бальзака входила в гостру суперечність з реальною дійсністю і з його прагненням бути правдивим «істориком суспільства». Не відмовляючись від названої утопії, він разом з тим лишався вірним настанові на достовірне відтворення суспільної реальності. І цілком очевидно, що в його творах процеси розкладу й деградації аристократії відображені з більшою виразністю й переконливістю, що, зрештою, перетворює «Людську комедію», як слушно зазначив свого часу Ф. Енгельс, на «безперервну елегію з приводу непоправного розкладу вищого суспільства».}

_{Роман «Батько Горіо» був написаний зі швидкістю, незвичайною навіть для Бальзака; після його виходу у світ він писав Ганській: «Твір цей написано за сорок днів; за ці сорок діб я не спав і вісімдесяти годин. Зате тепер я можу тріумфувати». Роман мав успіх у читачів, настільки значний, що Бальзакові стало навіть образливо за свої попередні романи — «Луї Лам б ера», «Лілею в долині», «Серафіту», очевидно тому, що в ці романи він вклав немало самого себе, своїх роздумів, спогадів, ліризму, тоді як «Батько Горіо» є «об’єктивним романом», в якому зображається і тлумачиться зовнішня дійсність.}

_{Як і інші твори Бальзака, роман «Батько Горіо» наповнений докладними описами обстановки дії, екстер’єрів та інтер’єрів, звичаєвих і побутових деталей, портретів персонажів, їхнього одягу, манер тощо. Особливо цим відзначаються експозиції його творів, зокрема й роману «Батько Горіо» з його знаменитим описом пансіону мадам Воке, який давно став хрестоматійним. Письменник дотримувався переконання, що без побутового оснащення, без цієї дескриптивності сюжет не буде правдивим, але ці описи були для нього не самоціллю, а засобом виявлення залежності характеру й ментальності персонажів від миттєвого середовища.}

_{Разом з тим ці описи в романі «Батько Горіо» (як і в інших творах Бальзака) — це ніби лаштунки, в яких розгортається драматична дія, набираючи дедалі більшої напруги. Виявлення драматизму сучасного життя та його прихованих пружин і в цьому романі залишається його першорядним завданням. Бальзак продовжує вважати, що єдина можливість зробити сучасність цікавою для читачів полягає у виявленні під її безбарвною поверхнею сильних пристрастей, драматичних колізій, потаємних глибин, які бентежать розум і тривожать почуття. Гостро відчуваючи глибинну драматичну природу сучасного динамічного суспільства, в якому відбувається боротьба всіх проти всіх, він на кожному кроці знаходить приховані драми. Причому вони розігруються повсюдно: і в розкішних аристократичних особняках, і у смердючих пристанищах для зубожілих, таких як пансіон мадам Воке.}

_{Слід зазначати, що слово «драма» Бальзак вживав не в жанровому значенні. У нього воно означає якість, що притаманна самій дійсності, сповненій контрастів, колізій та конфліктів («Життя — це драма»), і воднораз відповідний спосіб її зображення, що реалізується не лише в драматичних жанрах, а й у романах, повістях тощо. Щоправда, його романам початку 30-х років ще властиве внутрішнє тяжіння до драматургічних структур (наприклад, «Ежені Гранде»), В романі «Батько Горіо» воно долається, це твір з іншою жанровою структурою, в цьому сенсі перехідний від ранньої творчості Бальзака до зрілої.}

_{Проте, цей роман ще був задуманий і розпочатий за розробленою моделлю, як монороман про сумну долю старого вермішельника, з однією сюжетною лінією і концентрованістю дії в одному місці, в пансіоні мадам Воке. Спершу Ежен Растіньяк належав до другорядних персонажів з однією суто «обслуговуючою» функцією: оскільки він мав доступ в аристократичні салони, то служив ланкою зв'язку між Горіо та його дочками й інформував його про їхнє світське життя. Однак у процесі роботи над романом Бальзака захопила історія молодого провінціала, який приїжджає в Париж, робити кар’єру і свій шлях розпочинає з пансіону мадам Воке. В результаті Растіньяк не тільки стає самостійною фігурою, а й урівнюєтьея в правах з батьком Горіо, вносить у роман свою окрему тему, свою соціальну й моральну проблематику. Структура роману ускладнилася, з’явилися пов’язані між собою, але водночас і різні за змістом сюжетні лінії, що відкрило перед письменником нові можливості в дослідженні й зображенні сучасного суспільства.}

_{Роман втратив драматичну сконцентрованість дії, яка була притаманна «Ежені Гранде», зате здобув можливість вийти на широкий простір сучасного життя, показати його в різних аспектах і; контрастних зіставленнях. У ньому постають перед нами різнії соціальні світи, які є полюсами тогочасного суспільства, причому письменник не лише протиставляє їх, а й прагне розкрити зв’язки й співвідношення між ними. Співвіднесені між собою, ці різні світи по-новому освітлюють один одного, взаєморозкривають нові грані й властивості. Так виникає стереоскопічність художнього зображення, характерна для «Людської комедії». І водночас робиться важливий крок по шляху до комплексного художнього оволодіння «суспільним цілим», до його всебічного зображення, що було генеральною метою Бальзака.}

_{Не так вже й багато знайдеться в літературі персонажів, настільки; занурених у побут, у суто сімейні справи й переживання, як бальзаківський старий Горіо. Та при тому цей образ сповнений глибокого драматизму, що виростає із побутово-повсякденної сфери. Нота драматизму вноситься вже при першому ознайомленні з ним, коли батько Горіо постає в портретній галереї типів, що заселяють пансіон мадам Воке: «Серед вісімнадцяти столовників, як ото буває в школі і в гуртках, знайшлося оте нещасне створіння, отой козел відпущення, на якого градом сипалися кпини… Загальним посміховиськом був колишній вермішельник, батько Горіо… З якої ж причини ця зневага, поєднана з ненавистю, ці переслідування з домішкою жалю, ця неповага до горя спіткала саме його, найстарішого пансіонера?}

_{Далі розповідається передісторія Горіо, з якої дізнаємося, що цей старий, наживши великі гроші й видавши заміж дочок, відійшов від справ і поселився в пансіоні Воке. Тоді він ще мав десять тисяч річного прибутку, багато щінних речей і користувався великою повагою як хазяйки пансіону, так і його пожильців. Але з того часу старий Горіо все більше біднів і. переселявсь у все гірші кімнати пансіону, зрештою опинившись у жалюгідній комірчині під дахом. Неухильне зубожіння Горіо знаходить вираження в цій матеріалізованій метафорі, в цьому переселенні з поверху на поверх, від бельетажа до мансарди. Через чотири. роки, коли починається дія роману, «його не можна було впізнати», він «перетворився на сімдесятилітнього дідугана, отупілого, тремтячого, блідого», який «викликав огиду в одних і жаль у інших».}

_{Що ж сталося зі старим Горіо? Бальзак поступово відкриває завісу над його таємницею в міру того, як проникає в неї допитливий Растіньяк. І ми дізнаємося, що старого безжалісно обирають його дочки, Анастазі й Дельфіна, яких він видав заміж — старшу за графа де Ресто, а молодшу за банкіра Нусінена. У дочок постійно виникає потреба в грошах, головним чином через коханців, і вони за звичкою вимагають їх від батька, обирають його до нитки, розбивають йому серце і залишають помирати, покинутого й злиденного, в жалюгідній комірчині пансіону Воке.}

_{Така в загальних рисах жорстока сімейна драма, яку переживає нещасний батько Горіо. І хоч ця драма не виходить за рамки сім’ї, вона набуває і досить виразного соціального змісту, її підґрунтя і її пружина — в дії того ж «фінансового начала»., сили грошей, яка проявляється в різних формах, зокрема у формі безжального егоїзму. «Фінансовий принцип — це не що інше, як закоренілий егоїзм», — писав Бальзак, переводячи названий принцип в соціально-психологічну площину. Вмираючи, старий Горіо протестує не тільки проти черствості дочок, а й проти бездушного егоїзму, який став законом життя. З невластивою йому патетичністю він вигукує: «Я протестую! Батьківщина загине, якщо батьків отак зневажатимуть».}

_{Старому відкривається та гірка істина, що гроші виступають таємним регулятором і у сфері сімейних відносин. «Якби я був багатий, — скаржиться він Растіньякові, — якби я зберіг свої капітали, а не пороздавав їм, тоді б вони були тут, вони б щоки мені повиціловували. Я жив би в палаці, в розкішних кімнатах, у мене були б слуги, вогонь горів би в каміні, і вони стояли б у сльозах, з чоловіками, з дітьми. Все це було б у мене! А тепер нема нічого. Гроші дають усе, навіть дочок».}

_{Сцена смерті старого Горіо, цього «буржуазного короля Ліра», як його небезпідставно називають (типологічна збіжність образів Шекспіра й Бальзака безперечна), написана з великою драматичною силою, що піднімається до трагічної висоти. І все-таки більш поширене тлумачення батька Горіо лише як жертви безсердечного егоїзму дочок, який переростає в аморальність, є однобічним. Воно спрощує задум автора, який відповідальність за те, що дочки виросли саме такими, великою мірою покладає на батька. В цей сюжет Бальзак вклав сувору моралістичну ідею, що стосується обов’язку батьків і виховання дітей. Згідно з нею, Горіо — поганий батько, при всій його самовідданій любові до дочок. Весь у полоні батьківського почуття, основу якого становить біологічний інстинкт, він не вмів тримати їх у руках, задовольняв всі їх бажання й примхи і тим самим розбещував їх, розвивав безмежний егоїзм. Дочкам ні в чому не було відмови, в п’ятнадцять років вони вже мали власний екіпаж. Щастя дітей Горіо уявляв за хибним стереотипом, поширеним у міщанському середовищі: в дитинстві й юності задоволення всіх бажань, зайва розкіш, яка розбещує, далі — вигідний шлюб. Скорившись повністю біологічному інстинкту, він зневажив соціальній і людські закони та обов’язки й зрештою за це поплатився, — такий вирок виносить Бальзак, виходячи зі своєї соціофілософії.}

_{Перед смертю Горіо усвідомлює свою помилку й свою відповідальність за дочок: «Вони не винні, друже мій! Скажіть це всім, хай ніхто не дорікає їм за мене. Я в усьому винен сам, я привчив їх топтати мене ногами… Я — нікчемна людина, мене справедливо покарано. Це я і тільки я зіпсував своїх дочок, я їх розбестив. Тепер їм хочеться утіх так само, як колись хотілося цукерок… Винен тільки я сам, але винен через любов».}

_{З образом Растіньяка в роман ввійшла тема молодої людини в буржуазному суспільстві, якій судилося стати однією з центральних у «Людській комедії». Основний зміст цієї теми передається у Бальзака через показ того, як суспільство, засноване на «принципі вигоди», розбещує молоду людину, як ціною моральної деградації вона досягає в ньому життєвого успіху. Ежен Растіньяк є тим героєм «Людської комедії», в якому ця тема, весь комплекс проблем і колізій, з нею пов’язаних, знайшли найбільш повне й переконливе вираження. Можна сказати, що він є найвідомішим героєм Бальзака, його ім’я стало прозивним для певного типу людини — удачливого кар’єриста, розумного, не дуже розбірливого в засобах досягнення мети і не позбавленого певних симпатичних рис.}

_{Однак слід сказати, що в романі «Батько Горіо» показане лише становлення цього Растіньяка, його прощання з ілюзіями молодості, не позбавлене драматизму морального переродження. Про зрілого Растіньяка, кар’єриста й цинічного рицаря наживи, дізнаємося із інших творів «Людської комедії», де він вже не виступає центральним героєм. Про Растіньяка із роману «Батько Горіо» ще не можна сказати, що він сповідує «релігію грошей», що вони становлять для нього заповітну мету всіх бажань і прагнень. Тут вони для нього ще скоріше необхідність, втілена в життєвих обставинах і потребах, невмолима зовнішня сила, той фатум сучасного життя, про який йшлося вище.}

_{Виходець із родовитої, але збіднілої аристократичної родини з південної Франції, він дістав відповідне виховання, та й від природи був людиною не злою і не користолюбною. Тут слід зазначити, що історія Растіньяка в романі «Батько Горіо» вплітається в генеральну тему «Людської комедії» — тему розкладу й загибелі аристократії в суспільстві, заснованому на «фінансових началах». Численній сім’ї доводилося в усьому собі відмовляти, щоб виділяти Еженові річних тисячу двісті екю, необхідних для навчання в Парижі; для неї він був єдиною надією. Ці обставини «подесятерили його бажання піднестися в житті, збудили в ньому жадобу успіху». Проте, «як це властиво великодушним людям, йому хотілося досягти всього самому».}

_{Отже, спершу Растіньяк хоче завоювати багатство й становище в суспільстві своїм трудом, своєю енергією і талантом. І коли через певний час Вотрен запропонує йому свій «проект» — прямий і швидкий, але злочинний шлях до багатства, — Растіньяк його відхилить, хоч і визнає «залізну логіку» спокусника. Він твердить самому собі: «О ні! Хочу трудитися благородно, свято, хочу працювати день і ніч, щоб тільки трудом досягнути багатства». Але для того, щоб йти цим шляхом, треба мати величезні духовні й моральні сили, притаманні, як згодом покаже Бальзак у «Втрачених ілюзіях», лише великим митцям, мислителям, громадським діячам, тобто людям, які живуть великою ідеєю. Растіньяк же — звичайна людина, честолюбна й жадібна до життєвих благ. Він соромиться бідності, потертого фрака й стоптаних черевиків, страждає, ловлячи на собі глузливі погляди челядників, які бачили, що він двором пройшов пішки, а не приїхав у кареті. Поступове переродження героя Бальзак розкриває з рідкісною повнотою й психологічною вмотивованістю, з численними точними, вихопленими з життя деталями. Столиця повна спокус, перед якими не може устояти Растіньяк, — і ось через певний час «демон розкоші стиснув йому серце, гарячка наживи опанувала його, від жадоби золота пересохло в горлі».}

_{У переродженні героя на перший план Бальзак висуває такий чинник, як пізнання ним суспільства, тих дійсних законів та прагнень, якими воно живе. В цьому йому допомагають персонажі, яких називають «наставниками Растіньяка», — великосвітська дама, віконтеса де Босеан і збіглий каторжник Вотрен, який теж мешкає в пансіоні Воке. Як бачимо, Бальзак взяв наставників з різних світів, з протилежних полюсів суспільства аби продемонструвати універсальність діючих в ньому законів і правил. «Ставтеся до світу так, — повчає віконтеса де Босеан. — як він того вартий. Ви хочете добитися успіху, я допоможу вам. Ви побачите, як глибока жіноча зіпсутість, виміряєте жалюгідну суєтність чоловіків. Я уважно вивчала книгу світського життя, проте в ній досі лишалися деякі невідомі мені сторінки. Тепер я знаю її всю. Що холодніший буде ваш розрахунок, то далі ви підете. Вражайте безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей, — на чоловіків і на жінок, — тільки як на поштових коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні, — і ви досягнете вершини своїх бажань».}

_{Ту ж прагматичну філософію, яка вбачає в людях лише перешкоду чи засіб для досягнення своїх особистих цілей, підносить Растіньяку й збіглий каторжник Вотрен. Зрозуміла річ, він про все це говорить з більшою прямолінійністю й цинізмом, ніж світська дама, але сутність його навчань та ж сама: «Чесністю не доб’єтеся нічого… Підлота — скрізь, талант — рідкість. Отож підлота стала знаряддям незліченої кількості нездар, і ви скрізь відчуватимете її вістря… Коли хочеш щось зладити — брудни руки, тільки по тому вмій добре змити з них бруд: оце вам і вся мораль нашої доби».}

_{Дедалі виразніше, пише Бальзак, світ поставав перед Растіньяком «таким, яким він є: в безсиллі моралі й закону перед багатством». Тобто спостереження героя, набутий досвід підтверджували повчання його наставників, а його друг Б’яшон, вчений-медик і безкорисливий подвижник науки, визнав, що їхні докази не суперечать «законам природи». Проти всього цього протестує лише голос сумління, моральне почуття, на яке хотів був покладатися Растіньяк. Але під кінець роману воно прискорено агонізує, моральна драма, яку переживає Растіньяк, закінчується перемогою середовища, де панують егоїзм і закон вигоди. У фіналі твору Растіньяк дозріває для того, щоб, прийнявши закони й «правила гри» середовища, кинути йому знаменитий виклик: «Тепер подивимося, хто кого». Та слід підкреслити, що моральна драма Растіньяка є центральною колізією роману, сповненою глибокого соціально-психологічного змісту, пов’язаного з основною проблематикою «Людської комедії».}

_{Про те, як йшов далі Растіньяк до багатства й успіху, дізнаємося з інших творів «Людської комедії». Але тут слід попередньо сказати, що, прагнучи пов’язувати твори «Людської комедії» й надати їй рис сюжетно-тематичного цілого, Бальзак широко вдається до «перехідних персонажів», тобто таких, що переходять із твору в твір. Ежен Растіньяк є одним з характерних персонажів цього типу, його подальший життєвий шлях простежується в низці творів «Людської комедії». Так, у повісті «Банкірський дім Нусінгена» (1837) розповідається, як він заклав фундамент добробуту, зблизившись з банкіром Нусінгеном, чоловіком своєї коханки, і допомагаючи йому в темних махінаціях. Потім він одружується з п’ятнадцятилітньою Августою, донькою своєї коханки, і стає зятем Нусінгена, про що дізнаємося з романів «Кузина Бетта» і «Депутат із Арсі» (1847); в останньому також показано, як він робить політичну кар’єру. Тут вже бачимо його на вершині багатства й влади: «Він має триста тисяч ліврів прибутку, він пер Франції, король зробив його графом; він зять Нусінгена й належить до двох-трьох державних людей, породжених Липневою революцією». Тією революцією, зауважимо, що привела до влади фінансову буржуазію.}

_{Повість «Гобсек» існує удвох редакціях чи, скоріше, варіантах, досить між собою відмінних. Перший її варіант, що має назву «Небезпеки безпутнього життя», був написаний 1830 раку і того ж року з’явився в першому томі згадуваної збірки «Сцени приватного життя». У 1935 р. Бальзак ґрунтовно переробив повість і опублікував її під зміненою назвою «Татусь Гобсек» у «Сценах паризького життя», а в 1842 р. він включив її до першого видання «Людської комедії» під остаточною назвою «Гобсек».}

_{Важко сказати, що безпосередньо спонукало Бальзака до переробки твору, але те, що вона пов’язана зі зміною світоглядної парадигми, яка відбулася на початку 30-х років, не підлягає сумніву. В обох варіантах зображаються аристократи й лихвар Гобсек, але постають вони в істотно іншому освітленні, по-різному розставляються акценти. В першому варіанті на передній план виступає аристократична сім’я де Ресто і наголос ставиться на моральному розкладі аристократії, про це свідчить і назва повісті в першому варіанті; Гобсек в її художньому просторі розміщується дещо збоку. Він і в першому варіанті «людина-вексель», «уособлення влади золота», але тут він ще здатен проявляти певні людські почуття. Його зворушує в кімнатці бідної дівчини Фанні простий хрестик та миртова гілочка, він ладен простити їй борг на тисячу франків і навіть подарувати коштовний перстень.}

_{У другому варіанті повісті в центр переноситься Гобсек (що закріплюється й зміненою її назвою), а сім’я де Ресто дещо зміщується до фону. В повість вводиться біографія Гобсека, покликана пролити світло на те, як виростають «фінансові тигри» з їхньою байдужістю до моралі й жорстокістю. Разом з тим біографія якоюсь мірою пов’язує Гобсека з «авантюрним періодом» розвитку капіталізму, періодом початкового нагромадження капіталу. Загалом же в другому варіанті Гобсек «бронзовіє», його серце остаточно перетворюється на «злиток металу». Погляд старого лихваря «стає поглядом бога», що читає в серцях і помислах людей. Людські біди й страждання його не зворушують, в другому варіанті він, побачивши згадувані реліквії Фанні, лише вигукує: «Бідна простота! Вона ще в щось вірить!» До своїх боржників, які прозвали його «татусем Гобсеком… з любові до парадоксів чи для глуму», він ставиться нещадно. Бальзак називає їх «жертвами» й пише: «Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі, а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку».}

_{Гобсеку властива й певна «третьостанова» антипатія до аристократії. Проявляється вона не тільки в тому, що він навмисне бруднить своїми чобітьми килими в розкішних аристократичних особняках. Він відчуває зловтіху, сприяючи розоренню й моральній деградації аристократів, навіть щось близьке до помсти за несправедливі привілеї та розкіш. Спостерігаючи за хитруваннями й запобіганнями графині де Ресто, він «подумки говорив їй: «Розплачуйся за всю цю розкіш, за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся, щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовками укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів сумління. Ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочите зубами, і страшні химери впиваються вам пазурями в серце»».}

_{Протагоніст твору наділений передусім непомірною жадобою збагачення, золота, що відтінено і його називним прізвищем. Щоправда, Бальзак зробив його голландцем з походження, але в основі прізвища французьке дієслово gober (глитати, хватати), і його можна передати як «глитай». Та разом з тим збагачення, гроші не є для Гобсека самоціллю, чим він від різняється від старого Гранде та інших персонажів цього типу. Йому властиве також непомірне, титанічне за масштабами честолюбство, він поєднує в собі лихваря-скнару й філософа, гроші для нього — це також могутній засіб владарювання над людьми через їхні пристрасті, інстинкти, бажання, марнославство. В золоті, переконаний Гобсек, зосереджені всі ці сили, що правлять людьми, і той, хто, за допомогою того ж золота, підпорядковує їх собі, забирає у свої руки могутню владу над людьми. «Хіба можуть в чомусь відмовити тому, в чиїх руках мішок з золотом? — розмірковує Гобсек. — Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи з секретарів і кінчаючи полюбовницями. Хіба це не влада, хіба не могутність?»}

_{Однак слід зауважити, що Бальзак не вважав цю владу всеохоплюючою, універсальною. В іншому монолозі Гобсека він вкладає в його уста уточнення, що ця влада всесильна «в суспільствах європейської цивілізації», називається вона «особистим інтересом», причому останні слова даються в тексті повісті курсивом. У зв’язку з цим нагадаю, що беззастережне панування особистого інтересу письменник вважав родовою рисою суспільства, яке утвердилося у Франції після Липневої революції. Як уже говорилося, він не прийняв це суспільство, йому хотілося вірити, що протистояти названій владі може аристократія, але це була утопія. Та аристократія, що виведена в повісті, менше всього на це здатна. Навпаки, саме вона є тим середовищем, яке найбільшою мірою підлягає владі Гобсека.}

_{Тими персонажами повісті, що морально не піддаються силі, уособлюваній Гобсеком, є не аристократи, а простолюдини, стряпчий Дервіль і вже згадувана Фанні. Непохитній у своїй непідкупності, справжній відданості принципам честі й обов’язку, Дервіль викликав повагу навіть у Гобсека, який, при всій своїй недовірі до людської природи, довіряє йому. Цілковитою протилежністю Дервілю є граф де Трай, «дивовижна сполучна ланка між каторжниками й людьми світськими», і той же Гобсек, який всього надивився на своєму віку, побоюється цього елегантного негідника.}

_{Безперечним центром повісті є образ Гобсека, який піднімається над іншими персонажами, до якого сходяться всі її сюжетно-тематичні лінії. Творячи цей образ, Бальзак вдавався до перебільшень і гіперболізації, до поєднання контрастів, внутрішніх і зовнішніх (скнара-лихвар і інтелектуал-філософ, зовнішність та спосіб життя дрібного крамаря і «золотий ідол», що панує над «жертвами»). Колись у радянському літературознавстві повість оцінювалася як «видатне досягнення реалізму Бальзака», хоч і зауважувалися «певні романтичні перебільшення» в образі Гобсека. Насправді ж цей образ і за художнім змістом, і за своєю структурою не вписується в реалістичну художню систему і недвозначно тяжіє до романтичної традиції. Цей образ і повість загалом є промовистим прикладом художнього синкретизму творчості Бальзака, органічного поєднання реалістичних і романтичних елементів у його індивідуальному стилі.}

_{Ефектний є фінал цієї повісті. В міру наближення до смерті скупість Гобсека стає маніакальною, витісняє всі інші нахили й переростає в сліпий інстинкт, що доходить до абсурду. Кімнати двох поверхів будинку він перетворює на склад, заповнений різними товарами й продуктами, речами й коштовностями, які він не наважувався продати купцям, боячись продешевити. «Я мало не задихнувся від смороду, в якому злилося безліч всіляких запахів. Усе кишіло червою і комашнею», — розповідає Дервіль, якому довелося давати лад усьому, що залишив Гобсек. Зрештою все це набуває сенсу метафори безплідності всієї діяльності Гобсека, котра мала руйнівний та антигуманний характер і завершилася руйнуванням його особистості.}

_{До найвідоміших повістей, які посідають значне місце у творчому спадку Бальзака, належить і повість «Полковник Шабер» (1832), цікава з багатьох точок зору. В ній знаходимо характерне для письменника поєднання романтичного й реалістичного елементів, в яких відтворюється його індивідуальний стиль. В її сюжетну основу закладено незвичайну, екстраординарну ситуацію: її герой, полковник Шабер, був тяжко поранений у битві при Прейсіш-Ейлау (1807), в якій Наполеон розбив російські й прусські війська, і похапцем похований у братській могилі. Прийшовши до тями, він вибирається з-під мерців і повертається у світ живим, в соціум, але без будь-яких документів, і цей світ його не приймає, бо він вже не є соціальною і юридичною особистістю. Дружина Шабера, отримавши його ренту й різні статки, вийшла заміж за іншого і, як говориться в повісті, «прагне соціально знищити» першого чоловіка. «Я був похований під мертвими — тепер я похований під живими, під паперами, під судовими справами, під усім суспільством, яке хоче, щоб я знову ліг у могилу!», — так визначає сам Шабер свою ситуацію, корелятивну скоріше романтичній, ніж реалістичній літературі.}

_{Разом з тим, розповідаючи про боротьбу Шабера, підтриманого стряпчим Дервілем, за повернення в суспільство, Бальзак великою мірою вводить твір у реалістичне русло. Власне, в ньому розгорається боротьба за майнові інтереси, хоч позиція Шабера в цій боротьбі специфічна. Щодо графині Ферро, колишньої його дружини, то вона, сказати б, гідно продовжує галерею таких жіночих образів Бальзака, як маркіза д’Еспар чи мадам Еванхеліста із повісті «Шлюбний контракт»; визначальними її рисами є пожадливість і хижий егоїзм. Не задовольняючись рентою Шабера, вона спекулює «на хитанні курсу біржі», не зупиняється перед прямим обманом і крадіжкою.}

_{Безперечно, образ Шабера витриманий в іншому типологічному ключі і є образом романтичним за своєю ідейно-художньою парадигмою. Перетворений дружиною на злидаря без притулку й засобів до існування, він зберігає людську гідність і вірність своїм високим моральним принципам. Не зважаючи на все зло, що вчинила йому колишня дружина, він відмовляється від своїх прав, аби не руйнувати її нової сім’ї з малими дітьми. Серед жорстоких злигоднів він «не тільки зберігає ясність і погідливість обличчя», а й «стає ще більш чутким і добрим». Можна сказати, що цей образ однотипний з героями-праведниками французької романтичної літератури, таким як Жан Вальжан із «Знедолених» Гюго чи Поля Арина із «Ораса».}

_{Друга половина 1846 р., коли були написані «Бідні родичі», виявилася останнім спалахом творчої активності Бальзака. В наступні два роки вона неухильно йде на спад і повністю згасає десь за півтора роки до смерті письменника. Його здоров’я, зруйноване титанічною працею, невблаганно погіршується, кожна сторінка дається йому дуже важко. Він скаржився в одному з листів у червні 1847 р.: «Мій мозок, мій розум говорять, що уява, творча здатність вперто завмерли в мені й уляглися, немов капризні кози».}

_{Сповнені трагізму останні роки життя Бальзака цікаві для нас і тим, що в значній своїй частині вони пройшли на нашій землі. В цілому він провів на ній більше двох років. Перший раз він приїхав у Верхівню, маєток Евеліни Ганської, що неподалік від Бердичева, 13 вересня 1847 р. І пробув там до 4 лютого 1848 р. В листопаді 1847 р. Бальзак побував у Києві, який справив на нього велике враження. До свого нового паризького будинку він навіть замовив літографії з видами Києва, що прикрашали парадні сходи. В кінці вересня 1948 р. Бальзак вдруге прибуває у Верхівню і залишається там до 23 квітня 1850 р.; під час цього перебування він ще двічі відвідав Київ.}

_{Входження України в життя і якоюсь мірою у творчість Бальзака пов’язане з його стосунками зі згаданою графинею Ганською, дружиною багатого поміщика, якому належало, серед численних маєтків, село Верхівня. Слід сказати, що ці стосунки становлять чи не найбільш інтригуючий, «романтичний» сюжет у біографії письменника. В лютому 1832 р. він одержав листа, підписаного таємниче «Іноземка» й без зворотної адреси; кореспондентка висловлювала захоплення його творами і, зокрема, його тонким розумінням жіночої душі. Через певний час вона відкрила своє ім’я, між ними почалося^ жваве листування, а в серпні 1833 р. відбулася перша зустріч у Невшателі (Швейцарія), потім у Женеві (грудень 1833 р.) і Парижі (весна 1835 р.). Під час цих зустрічей з Ганськими йшли розмови й про Україну, згодом у «Листі про Київ» Бальзак так передасть враження від них: «Я слухав розповіді про степи, селян, снігопади, управителів, євреїв і, нарешті, про поєднання цивілізації з варварством, і все це в таких виразах і в такому фантастичному освітленні, що Україна стала мені здаватися єдиним у світі краєм, де я зміг би ще побачити цілком нові явища і людей». Ганські вели також з письменником розмови на практичні теми: про поміщицьке землеволодіння, про труднощі ведення господарства, про «невдячність» і «варварство» селян, про їх «підривну діяльність» тощо, і цією інформацією Бальзак користувався, пишучи роман «Селяни», кращий твір у «Сценах сільського життя».}

_{Цікаво зазначити, що назву українського села, в якому знаходився маєток Ганських, Бальзак обирає як прізвище одного з персонажів філософського роману «Пошуки абсолюту». «Великий вчений Адам Вершовня» спрямовує головного героя твору Бальтазара Клааса шляхом науки, надихає його на пошуки абсолюту — «первоначала всіх п’ятдесяти трьох речовин, відомих сучасній науці».}

_{Після смерті Ганського в 1843 р. Бальзак іде до Петербурга, щоб одержати дозвіл царя Миколи І на одруження Ганської з іноземцем. Йому було відомо, що цар співчуває французьким легітимістам, і він розраховував на успіх. Проте його чекало розчарування. У відповідь на прохання аудієнції він отримав знущальну записку за підписом Миколи І: «Пан де Бальзак письменник і пан де Бальзак дворянин може взяти карету, коли йому заманеться». Письменникові не лишалося нічого, як негайно покинути Петербург.}

_{У вересні 1847 р. Бальзак відбуває в першу подорож до України, яку описує в незавершеному нарисі «Лист про Київ», опублікованому лише в 1927 р. Його текст обривається в момент, коли карета під’їжджає до палацу Ганських у Верхівні. Найцікавіші в цьому нарисі сторінки про життя українських селян. Вони виглядають щасливими пейзанами, що ведуть безтурботне існування в мальовничих селах серед родючих нив. «Всюди, — пише Бальзак, — я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями». І те, що живеться їм нібито краще, ніж селянам французьким, письменник зрештою пояснює порівняно слабким проникненням буржуазних відносин в українське село. Багатих селян, які мають гроші, зазначає він, тут дуже мало, вони не зазнали руйнівної дії «фінансового начала», і на цій підставі Бальзак схильний вважати їх щасливими. Але в листах, які він писав із Верхівні рідним та друзям, поступово виступає інша картина життя українського села, не схожа на намальовану в нарисі патріархальну ідилію.}

_{Під час другого перебування у Верхівні здоров’я Бальзака погіршувалося з кожним місяцем. У листах на батьківщину він звинувачував у хворобах «суворий українським клімат», насправді ж настає розплата за непомірний труд, за постійну перенапругу, яка виснажила могутній організм. Він домагається від Ганської згоди на одруження, але та продовжує вагатися. Врешті-решт, як пише А. Моруа, «жалість, кохання і слава взяли гору, і вона дала згоду на шлюб». Вінчання відбулося 14 березня 1850 р. у бердичівському костьолі св. Варвари. Наприкінці квітня того ж року виїхали до Парижа, куди Бальзак прибув у такому тяжкому стані, що довелося терміново скликати консиліум лікарів. Однак медицина вже не могла допомогти, і 18 серпня 1850 р. творця «Людської комедії» не стало.}

_{Д. С. Наливайко}