Фіаско

Бірнамський ліс[1]

— Сіли ви добре.

Чоловік, який це сказав, уже не дивився на пілота, котрий у скафандрі стояв біля нього, тримаючи під пахвою шолом. Він перетнув круглу залу з підковою пультів посередині й почав розглядати циліндр корабля, оплавленого біля дюз. Із них усе ще хлюпала на бетон чорна юшка. Навіть з такої відстані корабель вражав своїми розмірами. Другий диспетчер, кремезний, у натягнутому на лисий череп береті, відмотував плівку із записом, і поки вона крутилася, краєм ока косував на прибульця. На голові в диспетчера були навушники, а перед його очима хаотично блимав ряд моніторів.

— Та, якось вийшло, — кинув пілот.

Він удав, що неодмінно має спертися на пульт, аби відстебнути важкі рукавиці з подвійними застібками. Після цього приземлення в нього й досі тремтіли коліна.

— Що це було?

Коротун із мишачим неголеним обличчям, у витертій шкіряній куртці стояв біля вікна й ляскав себе по кишенях, аж поки намацав сигарети.

— Тимчасова втрата тяги, — буркнув пілот, трохи розгублений байдужою зустріччю.

— Але чому? Ви знаєте?

«Ні», — хотів відказати пілот, але змовчав, бо вважав, що мав би знати. Плівка скінчилась, її кінець лопотів, обертаючись разом із барабаном. Цибань підвівся, зняв навушники, лише тепер кивнув пілотові й хрипко відрекомендувався:

— Мене звуть Лондон. А його — Ґоссе. Ми раді вітати вас на Титані. Чого вип’ємо? Кави чи віскі?

Молодий пілот зніяковів. Він чув про цих людей, але ніколи їх не бачив. Був певен, що цибаня звати Ґоссе, але помилявся. Розмірковуючи над цим, попросив кави.

— Який у вас вантаж? Карборундові головки? — спитав Лондон, коли вони утрьох сіли біля столика, що висунувся зі стіни.

На столику парувала кава у склянках, схожих на мензурки. Ґоссе запив кавою жовту піґулку, перевів подих, закашлявся і висякався з такою силою, що аж сльози набігли йому на очі.

— І випромінювачі теж привезли? — запитав він пілота.

Той знову розгубився, бо сподівався на більший інтерес до свого подвигу, тож тільки хитнув головою у відповідь. Не щодня ж у ракеті під час посадки зникає тяга. Хіба це так важливо — говорити зараз про вантаж, який він привіз? Краще б він розповів їм, що навіть не намагався продути сопла чи збільшити головну тягу, а відразу ж вимкнув автоматику й сів на ручному управлінні, лише на маневрових двигунах. Фокус, якого не робив ще ніколи, хіба що на тренажері. Та й то давно. Але тут цікавилися зовсім іншим.

— Привіз, — лаконічно сказав він і навіть відчув задоволення, бо прозвучало це непогано. Така стриманість після пережитої небезпеки!

— Привезли, але не туди, куди треба, — усміхнувся коротун Ґоссе.

Пілот не зрозумів — говорить він серйозно чи жартує.

— Як це — «не туди»?.. Ви ж мене прийняли. Точніше, викликали, — поправився він.

— Були змушені.

— Не розумію.

— Адже ви мали сісти на Ґраалі.

— То чому ж ви мене перехопили?

Йому зробилося гаряче, адже їхня вимога приземлятися на Титані звучала категорично. Щоправда, втрачаючи швидкість, він перехопив радіодонесення про якусь аварію, проте мало що зрозумів — заважали шуми в ефірі. Він підлетів сюди з боку Сатурна, щоб його гравітацією пригасити швидкість і цим заощадити паливо. Тому й зачепив кораблем магнітосферу Титана так, що аж затріщало на всіх діапазонах хвиль. І відразу ж із місцевого космодрому надійшов наказ сідати. Навігатор мусить підкорятися наказам диспетчерів. Але ці навіть не дали йому скинути скафандра — відразу почали допитувати. Думки його все ще були в рубці управління, він досі відчував ремені, що люто вп’ялись у груди й плечі, коли ракета вдарилась об бетон вже вистромленими лапами, а невигорілі до кінця маневрові двигуни, бурхаючи полум’ям, конвульсивно шарпали її корпус.

— У чому річ? То де ж я, врешті, мав приземлитися?

— Ваш дріб’язок належить Ґраалю, — пояснив коротун, витираючи ніс, почервонілий од нежитю, — а ми перехопили вас над орбітою й викликали сюди, бо нам потрібен Кілліан. Ваш пасажир.

— Кілліан? — здивувався молодий пілот. — Його на борту нема. Зі мною лише Сінко, другий пілот.

Ті двоє остовпіли.

— А де ж Кілліан?

— Зараз, напевно, вже у Монреалі. Його дружина має народити. Він вилетів ще переді мною, вантажним кораблем.

— З Марса?

— Звісно, а то звідки? А в чому річ?

— Космічний розгардіяш нічим не поступається земному, — зауважив Лондон. Він набивав тютюном люльку з такою силою, ніби хотів її розтовкти. Він гнівався.

І пілот також.

— А спитати у мене ви не могли?

— Та ми ж були певні, що він летить з вами. Про це йшлося в останній радіограмі.

Ґоссе знову витер ніс і зітхнув.

— Стартувати ви вже однаково не зможете, — врешті озвався він, — а Марлін ніяк не дочекається випромінювачів. Тепер він усе звалить на мене.

— Так у мене ж є! — пілот хитнув головою у бік вікна, де клубочився туман і темніло веретено його корабля. — Здається, шість штук. І два гігаджоулеві. Вони вмить розженуть будь-який туман чи хмару.

— Не візьму ж я їх на плечі й не потягну Марлінові, — визвірився Ґоссе, що далі, то більше сердячись.

Пілота образили недбальство й сваволя диспетчерів із другорядного космодрому, які перехопили його після трьох тижнів рейсу, заздалегідь не переконавшись, чи є на борту потрібний їм пасажир. Тепер хай самі ламають голову над його вантажем, подумав він, але змовчав, бо навряд чи зміг би сам відремонтувати свою ракету.

— Вам доведеться залишитися у нас.

Говорячи це, Лондон допив каву, підвівся з алюмінієвого стільця, величезний, мовби борець-важковаговик, і підійшов до скляної стіни. Пейзаж Титана, мертве шаленство гір, неземні барви в рудому мерехтінні, темно-руді хмари, притиснуті до хребтів, правили досконалим тлом масивній постаті Лондона. Підлога вежі ледь вібрувала. «Певно, трансформатор старий», — подумав пілот. Він теж підвівся, щоби глянути на свій корабель. Той стирчав вертикально, ніби маяк серед хвиль туману. Подуви вітру розігнали імлу. Плям од перегріву на соплах уже не було видно. Може, через віддаль і напівтемряву, а може, вони просто охололи.

— Маєте тут гамма-дефектоскопи? — спитав пілот.

Корабель був для нього важливіший за їхні клопоти. Самі в усьому винні!

— Маємо. Та я не дозволю вам підійти у звичайному скафандрі до ракети, — озвався Ґоссе.

— Гадаєте, пошкоджено реактор? — вражено запитав пілот.

— А ви як вважаєте?

Низенький Ґоссе теж підвівся і підійшов до них. Зі щілин у підлозі, що тяглися вздовж опуклих шиб, повівало приємним теплом.

— Коли я почав сідати, температура перевищувала норму, але лічильники Ґайґера мовчали. Мабуть, це просто щось у дюзах. Можливо, з камери згоряння повитікала кераміка. У мене було таке враження, ніби я щось гублю.

— Кераміка, може, й розплавилась, але був і радіаційний викид, — упевнено мовив Ґоссе.

— Кераміка не плавиться, — зауважив Лондон.

— А що ж то за калюжа? — здивувався пілот.

Вони стояли перед подвійними шибами. Під кормою й справді розтеклася чорна калюжа. Вітер гнав пасма туману, що безперервно обмітали корпус корабля.

— Що в реакторі? Важка вода чи натрій? — запитав Лондон.

Він був на голову вищий за пілота. З радіо долинув якийсь писк. Ґоссе кинувся туди, начепив навушники з ларингофоном і почав стиха з кимось говорити.

— Та калюжа не може бути з реактора, — розгублено мовив пілот. — У реакторі важка вода, чиста, мовби сльоза. А це — чорне, наче дьоготь.

— Ну, тоді, певно, прорвало труби охолодження сопла, — згодився Лондон. — І кераміка потріскалася.

Він говорив про це наче про незначну дрібничку, зовсім не перейнявшись аварією, що ув’язнила пілота з кораблем у цій дірі.

— Мабуть, ваша правда... — підтвердив пілот. — Найбільший тиск у соплах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з дюзи правого борту.

Лондон не озвався. Пілот невпевнено додав:

— Мабуть, я сів занадто близько.

— Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.

Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув — від розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.

— Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію... Ви приглушили реактор? — спитав він несподівано.

— Ні, зовсім вимкнув. Для ремонту.

— Це добре.

Пілот уже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій із ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які ледь не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Ґоссе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував — думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов’язано із сигналами з Ґрааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дісталися до місця призначення.

Ґоссе повернувся разом із кріслом, і напнутий шнур стягнув його навушники на шию.

— То де ваш Сінко?

— На борту. Я сказав, щоби він перевірив реактор.

Лондон і далі запитально дивився на свого начальника. Той похитав головою й пробурмотів:

— Нічого нового.

— А їхні вертольоти?

— Повернулися. Видимість нуль.

— Ти спитав про їхню вантажопідйомність?

— Нічого не вийде. Скільки важить гігавипромінювач? — звернувся він до пілота, який прислухався до розмови.

— Точно не знаю. Певно, тонн сто.

— Що вони роблять? — вів своєї Лондон. — На кого чекають?

— На Кілліана, — відповів Ґоссе й брутально вилаявся.

Лондон витягнув зі стінної шафки пляшку «White Horse»[2], струсонув її, ніби перевіряючи, чи допоможе вона в нинішній ситуації, і знову поставив на полицю. Пілот вичікував, уже не відчуваючи ваги скафандра.

— У нас пропало двоє людей, — озвався Ґоссе. — Не дійшли до Ґрааля.

— Не двоє, а троє, — понуро заперечив Лондон.

— Місяць тому, — вів далі Ґоссе, — ми отримали транспорт — нові Діґлатори. Шість штук для Ґрааля. Там не змогли прийняти кораблів, бо не встигли знову забетонувати космодром. Коли приземлився перший контейнеровоз, «Ахіллес», вагою дев’яносто тисяч тонн, плити потріскалися, хоч їх і прийняла комісія. Добре, що хоча б корабель не перевернувся. Його витягали з провалу й перевозили до верфі дві доби. Терміново залили провал цементом, виклали вогнетривкою основою та відкрили порт. Але ці Діґлатори залишилися в нас. Експерти визнали, що перевозити ракетою їх не варто, та й, зрештою, капітан «Ахіллеса» — Тер Леоні. Де там йому було перевозити дев’яностотисячник за сто миль з Ґрааля сюди. Таке громаддя! Марлін прислав двох найкращих водіїв. Минулого тижня вони перевезли дві машини до Ґрааля. Діґлатори вже там працюють. А позавчора ті ж самі люди повернулися до нас вертольотом, щоби забрати інші машини. Вирушили на світанку, вдень проминули Великий Шпиль, а коли почали спускатися з нього, зв’язок урвався. Ми втратили багато часу, бо від Шпилю їх мав «вести» сам Ґрааль. А вони думали, ніби водії не відповідають, бо опинились у нашій радіотіні.

Ґоссе розповідав про це спокійно й монотонно. Лондон стояв спиною до вікна. Пілот слухав.

— Тим самим вертольотом прилетів з операторами й Піркс. Посадив свого «Ґуллівера» на Ґраалі й хотів зустрітися зі мною. Ми з ним давно знайомі. Вертоліт мав забрати його ввечері, але не прилетів, бо Марлін усі машини вислав на пошуки. Піркс не хотів чекати. Або не міг. Мав завтра стартувати й хотів бути присутнім при перевірці корабля. І мені довелося дозволити йому повернутися до Ґрааля одним із Діґлаторів. Я взяв з нього слово, що він ітиме південною трасою, хай довшою, але без провалин. Він пообіцяв, але не дотримав слова. Я бачив на ОПС, як Піркс спускавсь у кратер!

— А що це таке — ОПС? — озвався пілот.

Він був блідий, на чолі виступили краплі поту.

Пілот чекав на відповідь.

— Орбітальний патрульний супутник. Пролітає над нами щовісім годин, саме тоді я отримав від нього зображення. Піркс зійшов униз і зник.

— Піркс? — пілот пополотнів. — Командор Піркс?

— Так. Ви з ним знайомі?

— Чи ми знайомі?! — скрикнув пілот. — Я служив під його керівництвом. Стажером. Він підписав мій диплом... Скільки разів Піркс виходив живим з найгірших... — пілот не договорив. Скипів від обурення. Обіруч ухопив шолом, ніби хотів пожбурити ним у Ґоссе. — Як ви дозволили йому самому йти в Діґлаторі? Як ви могли? Адже він — командор дальніх польотів, а не якийсь водій...

— Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили, — заперечив Ґоссе.

Він, певно, хотів захиститися від звинувачень.

Лондон із кам’яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Ґоссе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого бака. Потім розгублено глянув на люльку, а тоді стиснув її з такою силою, що вона тріснула навпіл. Викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.

— Я не міг йому відмовити... — озвався Ґоссе.

Було зрозуміло, що він звертається до Лондона, але той ніби не чув його — дивився крізь вікно, як клубочаться й міняться пасма рудого туману. Час від часу лише ніс ракети виринав з імли.

— Ґоссе, — раптом озвався пілот, — дайте мені машину.

— Не дам!

— Я маю посвідчення оператора тисячників.

Очі Ґоссе на мить спалахнули, проте він повторив:

— Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.

Пілот, нічого не відповівши, мовчки почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув рукою за пазуху і витягнув потерте шкіряне портмоне. Наплічні сегменти скафандра розійшлися, наче розрізані. Він підступив до Ґоссе і почав по черзі викладати перед ним папери:

— Це з Меркурія. Я водив там Біґанта. Японська модель. Вісімсот тонн. А ось дозвіл на управління тисячниками. На Антарктиді я свердлив материковий льодовик шведським льодоходом, Кріоператором. А ось фотокопія диплома з Ґренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.

Пілот кидав папірці та фотографії, мовби козирні карти.

— На Венері я був з експедицією Голлея. Оце мій Термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.

Ґоссе звів на нього очі:

— Але ж ви пілот?

— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його «Ґуллівері». Спочатку командував буксировозом...

— Скільки вам років?

— Двадцять дев’ять.

— Коли ж ви все це встигли?

— Якщо хочеш — встигнеш. Зрештою, водій планетарних машин опанує будь-яку нову модель упродовж години. Це все одно, що пересісти з мопеда на мотоцикл, — пілот замовк.

Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у портмоне і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Ґоссе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.

— Ну, припустімо, дав би я вам Діґлатор. Припустімо. Що б ви робили?

Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднівся слід від тім’яних подушок шолома.

— Узяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Ґрааля такого випромінювача не піднімуть, а для Діґлатора навіть сто тонн — дріб’язок. Я пішов би й глянув, що там і до чого... Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематитів[3]. І туману. З висоти нічого не роздивишся.

— Та ви разом з машиною відразу ж підете на дно.

Пілот усміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Ґоссе побачив, що у цього хлопця — а це й справді був іще хлопець, лише масивний скафандр додавав йому років — такі ж очі, як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, тому його погляд був, як у великого кота, котрий дивиться на сонце, — безневинний і гострий водночас.

— Він хоче увійти в западину й «глянути, що там і до чого», — звернувся Ґоссе до Лондона, чи то запитуючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця.

Лондон не поворухнувся. Ґоссе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мовби штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. На золотаво-фіолетовому тлі, порізаному вертикальними лініями, зміїлися дві широкі смуги.

— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Ґрааля сто десять миль. А за цим старим маршрутом, чорним, — сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей ще тоді, коли Ґрааль бетонували, а єдиний посадковий майданчик був у нас. Користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода була чудова. Дві партії машин дійшли до Ґрааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.

— Знаю, — відказав пілот, — я це вивчав. Пам’ятаю імена тих людей.

Ґоссе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях, — південніше від чорної траси.

— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає ця підступна ділянка. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів, вони також розуміються на дірках. На жодній планеті нема рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — Море Гінікум. І ми, і Ґрааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Ґраалем, бо все узбережжя — суцільне плоскогір’я. Географи твердили, що цей так званий континент подібний до балтійського щита фенноскандії[4].

— Вони помилились, — урвав його пілот.

Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Ґоссе: ознайомити його з маршрутом чи змусити відмовитися від подальших пошуків. Але ситуація йому подобалася.

— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів за Цельсієм, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев’яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці найвищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печер, таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Тож консорціум зрештою розщедрився. А тоді ще й астрономи повідомили: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив сягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всю Орландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — наче губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді вибухають гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це паскудство вийде на поверхню. То ви й справді хочете туди йти?

— Авжеж, — так само невимушено відповів пілот. Він охоче поклав би ногу на ногу, проте в скафандрі не міг цього зробити. Добре пам’ятав, як колись його товариш при такій спробі полетів шкереберть разом зі стільцем. — Ви маєте на увазі Бірнамський ліс? — уточнив пілот. — Мені вже втікати чи я врешті можу поговорити з вами серйозно?

Ґоссе, не звернувши жодної уваги на іронічну репліку, продовжив:

— Нова дорога обійшлася неймовірно дорого. Адже треба було прогризати цей вал лави — саме тут головний виток Горгони. Можливо, навіть гора Олімп на Марсі поступається масштабами перед Горгоною. Динаміт її не брав. Був тут у нас такий собі діяч — Гаренстін. Може, ви про нього чули? Так от, він запропонував не пробивати валу, а вирубати в ньому сходи. Мовляв, це обійдеться дешевше. Конвенцією ООН слід заборонити ідіотам займатись астронавтикою. Вал Тіфона... Що тут казати, видовбали тунель, заклали в нього спеціальні термоядерні бомби. Горгона, Тіфон... На щастя, у грецькій міфології є стільки богів, що тепер можна позичати їхні імена. Нову дорогу відкрили рік тому. Вона перетинає найбільш просунуту на південь частину западини. Експерти запевнили нас, що ця дорога безпечна... Але ж підземні печери є скрізь — під усією Орландією. Це як три чверті Африки! Остигаючи, Титан кружляв по дуже видовженій орбіті. Наближався до межі Роша[5], в яку ввійшла сила-силенна менших супутників. Сатурн перемолов їх та утворив кільця. Титан холонув і далі, й на ньому в перісатурніумі[6] утворювалися великі бульбашки, які в апосатурніумі[7] замерзали, а потім виникли осадкові породи, льодовики, що вкрили цю пухирчасту, губчасту аморфну скелю та зіпхнули її вглиб. То неправда, ніби Море Гінікум випливає тільки за відповідного розташування всіх супутників Сатурна. Ці вторгнення і виверження гейзерів неможливо передбачити. У загальних рисах про це знають усі, хто тут працює: і перевізники, й пілоти. І хоча ця дорога обійшлась у мільярд, важких машин туди не можна пускати. Усі ми, як колись казали, перебуваємо на небі. Хіба не про це свідчить сама назва шахти — Ґрааль? От тільки небо це виявилося до біса дороге. Можна було б господарювати й краще. Усі плани сплутала бухгалтерія. Виплати за загиблих чималі, хоча й не такі великі, як оті капіталовкладення, які слід було виділити, щоби зменшити небезпеку... Я вже майже закінчив. Можливо, тим людям пощастить якось врятуватися, навіть якщо їх затопило. Починається відплив, а броня Діґлатора витримує сто атмосфер на дюйм. Кисню вони мають на триста годин. Марлін вислав звичайні всюдиходи на подушках і ще два суперважкі— для ремонту. Я розумію ваші почуття, та все ж ризикувати не варто. Діґлатор належить до найважчих...

— Сподіваюся, ви вже скінчили, — урвав його пілот, — у мене лише одне запитання: а Кілліан?

Ґоссе закашлявся і сів.

— Адже саме для цього я мав його сюди доправити, — додав пілот, — хіба не так?

Ґоссе потягнув за ріжок карти, й вона, зашарудівши, згорнулася. Потім узяв сигарету і мовив, дивлячись на вогник запальнички:

— Це — його робота. Він знає місцевість. А крім того, підписав контракт. Я не можу заборонити операторам укладати угоди з Ґраалем. А от у відставку подати можу і, мабуть, таки подам. І чхав я тоді на всіх на світі героїв.

— Ви дасте мені машину, — спокійно повторив пілот, — я можу зараз домовитися з Ґраалем. Марлін підскочить сюди, розпорядиться — і по всьому. А вам перепаде. Марлінові однаково хто — Кілліан чи я. А інструкції я знаю напам’ять. Шкода часу, пане Ґоссе. Прошу, дайте мені чогось поїсти й випити, а тоді обговоримо деталі.

Ґоссе безпорадно глянув на Лондона. Він розраховував на підтримку, але його чекало розчарування.

— Він піде, — озвався заступник. — Я про нього чув від того спелеолога, котрий улітку був на Ґраалі. Він такий самісінький, як і твій Піркс. Тиха вода. От тільки люльки шкода. Іди митися, хлопче. Душ унизу. І відразу ж повертайся, щоб не захолов суп.

Вдячно усміхнувшись Лондону, пілот вийшов. По дорозі підняв свій білий шолом так рвучко, аж язички «змійок» на скафандрі забряжчали. Ледве пілот зачинив за собою двері, як Лондон почав поратися коло підігрівачів, подзенькуючи посудом.

— Ну і що це дасть? — сердито мовив Ґоссе, звертаючись до його спини. — І навіщо ти це дозволив?!

— Зате ти у нас, друзяко, жалісливий. Нащо тоді дав Пірксові машину?

— Я був змушений. Він обіцяв.

Лондон повернувся до нього з каструлею в руках.

— Агов, лясни себе по лобі! «Обіцяв»... Якщо такий пообіцяє стрибнути за тобою у воду, то стрибне. А пообіцяє лише дивитись, як ти тонеш, то й тоді стрибне. Ну що, я маю рацію?

— Раціо і раціоналізм — різні поняття, — Ґоссе ще намагався боронитись, але робив це невпевнено. — Як він може їм допомогти?

— Відшукає сліди. Візьме випромінювач.

— Облиш! Краще я послухаю Ґрааль, раптом вони щось знайшли?

До вечора було ще далеко, але вже посутеніло — хмари осідали навколо освітленого гриба вежі. Лондон порався біля столу, а Ґоссе, смалячи сигарету за сигаретою, сидів у навушниках і слухав марні балачки бази Ґрааля зі всюдиходами, котрих вислали на пошуки після повернення вертольотів. Водночас Ґоссе думав про двадцятидев’ятирічного пілота. Чи не занадто поквапливо, не з’ясувавши всього, той змінив курс і приземлився тут? Дипломований командир такого корабля має бути непохитним і завзятим. Молодих і завзятих вабить небезпека. А він, Ґоссе, якщо в чомусь і винен, то лише у недогляді. Треба було уточнити щодо Кілліана, тоді корабель полетів би на Ґрааль. Бо Ґоссе, який не спав двадцять годин, подумки вже поховав прибульця, хоча й не признавався собі в цьому. А як, власне кажучи, його звуть? Знав, але забув, певно, це ознака старості. Ґоссе торкнувся лівого монітора. Замиготіли рядки зелених літер:

КОРАБЕЛЬ: ГЕЛІОС II КЛАСУ ДРІБНО-ВАНТАЖНИЙ

ПОРТ ПРИПИСКИ: ВЕЛИКИЙ СИРТ

КОМАНДИР-ПІЛОТ: АНҐУС ПАРВІС

ДРУГИЙ ПІЛОТ: РОМАН СІНКО

ВАНТАЖ: ЧИ ПОТРІБЕН СПИСОК ВАНТАЖІВ

???

Ґоссе вимкнув монітор. Увійшли новоприбулі, одягнені у светри та спортивні штани. Сінко привітався, худий, кучерявий і розгублений: виявилось, що у реакторі таки стався викид. Почали їсти консервований суп. Ґоссе не полишала думка про те, що цей відчайдух, якому він збирається довірити машину, мав би зватися не Парвісом, а Персівалем[8] — це пасувало б до Ґрааля. Однак не час було жартувати, і Ґоссе полишив гру в анаграми. Після короткої суперечки, що ж це в них — обід чи вечеря (це неможливо було визначити через різницю часу — бортового, земного й титанового), — Сінко з’їхав униз, щоб обговорити з техніком подробиці майбутньої дефектоскопії, запланованої на кінець тижня, коли реактор охолоне і тріщини в корпусі частково затягнуться. А пілот Анґус Парвіс разом із Ґоссе й Лондоном спроектували у вільній частині залу діаграму Титана. Зображення, утворене голографічними проекторами, тривимірне, кольорове, з позначеними маршрутами, охоплювало всю півкулю від полюса до тропіків. Його можна було збільшувати чи зменшувати, і Парвіс ознайомився з усією територією, що відділяла їх від Ґрааля.

Кімната для гостей була маленька, але затишна, з двоповерховим ліжком, похилим письмовим столом, кріслом, шафкою і душовою, такою тісною, що коли він намилювався, то раз у раз бився ліктями об стіни. Парвіс ліг на ковдру й почав вивчати товстий підручник титанографії, який узяв у Лондона. Спершу пошукав у змісті назву «Бірнамський ліс», однак її не було ні під літерою «Л», ні під «Б». Наука цю назву зігнорувала. Парвіс гортав книжку, аж поки натрапив на гейзери. Коли вірити авторові, не все було так, як розповів Ґоссе. Остигаючи швидше, ніж Земля й решта внутрішніх планет, Титан сховав у своїх надрах величезні маси стиснутих газів, що в місцях тріщин тиснуть на основи старих вулканів, а також на мережу їхніх магматичних жил, розгалужених на сотні кілометрів. Тож, за певної конфігурації синкліналей[9] і антикліналей[10], вони можуть пробиватися в атмосферу потужними фонтанами летких сполук. Ця суміш містить двоокис вуглецю, який умить замерзає і перетворюється на сніг, що товстим шаром вкриває рівнини й пагорби.

Анґусові Парвісу швидко набрид сухий науковий виклад. Він погасив світло, вкрився, здивувавшись, що ні ковдра, ні подушка не підлітають — за місяць невагомості він звик до цього, — й одразу заснув. Та щось розбудило його так несподівано, що він сів у ліжку й аж тоді розплющив очі, готовий кудись бігти. Анґус почав безтямно озиратися, потер підборіддя й завдяки цьому рухові згадав, що саме йому снилося. Бокс. Він бився з професіоналом, передчуваючи поразку, і, нокаутований, упав, наче колода. Сидів, широко розплющивши очі, кімната оберталася й пливла в нього перед очима, немов рубка управління при різкому повороті. Нарешті Анґус отямився повністю. Блискавичним спалахом повернулася згадка про вчорашню аварію, суперечка з Ґоссе, нарада біля діорами. Кімната була маленька, мовби каюта на пароплаві. Це нагадало йому останні слова Ґоссе: що колись він був моряком китобійного судна... Анґус голився, обмірковуючи прийняте рішення. Якби не Піркс, він би добре подумав, перш ніж так безоглядно домагатися дозволу на цей пошук. Стоячи під струменями навпереміну то гарячої, то крижаної води, Анґус спробував заспівати, але якось невпевнено. Він замислився. Відчував, що вплутався в дурну історію, яка загрожує не просто ризиком. Струмені води били йому в підняте обличчя, а він думав, чи ще не пізно відмовитися. Але розумів, що це неможливо. Так міг би вчинити хіба якийсь шмаркач. Анґус добре витерся, застелив ліжко, одягнувся й вирушив на пошуки Ґоссе. Тепер хотілось якнайшвидше взятися до діла. Мусив освоїтися з незнайомою моделлю, трохи потренуватися, відновити необхідні навички.

Ґоссе ніде не було. Від контрольної вежі двома рядами тяглися будівлі, з’єднані з нею тунелями. Космодром був розташований тут через недогляд або через звичайну помилку. Згідно з попередньою розвідкою, яку здійснили за допомогою роботів, у надрах цієї колишньої вулканічної долини мали міститися родовища корисних копалин. Точніше це був кратер старого вулкана, дно якого випнули сейсмічні корчі Титана. Отож саме сюди насамперед скерували людей і машини, які й почали монтувати схожі на бочки житлові приміщення для персоналу. Аж тут надійшла інформація: буквально за кількасот миль звідси починаються неймовірно багаті та зручні для експлуатації уранові родовища. Голоси керівництва тоді розділились. Одні хотіли ліквідувати цей космодром і почати все заново на північному сході, інші затялися, доводячи, що будувати слід тільки тут, бо хоча родовище по той бік западини розташоване справді мілко, але воно малопотужне, а отже, й малопродуктивне. Прихильників ліквідації першого космодрому хтось назвав «шукачами святого Ґрааля», і назва Ґрааль прилипла до родовища. А сам космодром не ліквідували, але й не розширили. Пішли на жалюгідний компроміс, спричинений браком коштів. Хоч економісти довели, що вигідніше буде закрити космодром у старому кратері, а роботу зосередити в одному місці, на Ґраалі, перемогла логіка моменту. Зрештою Ґрааль довго не міг приймати важких кораблів, тоді як кратер Роембдена (то було ім’я геолога, який його відкрив) не мав власного ремонтного доку, портальних розвантажувальних кранів, найновішої апаратури. Отож і тривала нескінченна суперечка, хто кому підпорядкований і хто що з цього матиме. Частина керівництва продовжувала вірити в родовища урану під кратером, було навіть зроблено кілька пробних свердловин. Однак робота йшла мляво, бо тільки-но сюди закидали хоча б трохи людей і техніки, Ґрааль одразу їх перехоплював, будівництво знову завмирало, а машини зупинялися серед похмурих схилів Роембдена. Парвіс, як і решта «перевізників», не втручався у конфлікт, хоча й знав у загальних рисах суть справи. Ґрааль усе ще домагався ліквідації космодрому, особливо після того, як його власний порт розширили. Хоч би як там було, Роембден пригодився, коли диво-арматура Ґрааля почала осідати. Анґус Парвіс вважав, що ці нескінченні чвари мають радше психологічний, а не фінансовий характер. Адже виникло два локальні, ворожі один одному патріотизми — Роембдена і Ґрааля. Та про це марно було говорити з тими, хто працював на Титані.

Тунелі, що вели до контрольної вежі, нагадували підземне місто, і прикро було бачити, скільки матеріалів тут змарновано. Якось, ще будучи помічником навігатора, Анґус сідав на Роембдені. Але тоді вони так поспішали, що він навіть не вийшов з корабля, бо стежив за розвантаженням на складі. Тепер, дивлячись на нерозпаковані контейнери, з яких навіть не було знято пломби, він з гіркотою впізнавав серед них і «свої». Ця пустка так його роздратувала, що він почав гукати, як у лісі, проте тільки мертве відлуння загуло йому у відповідь. Анґус піднявся ліфтом нагору. У залі контролю польотів знайшов Лондона, але і той не знав, куди подівся Ґоссе. Жодних нових повідомлень з Ґрааля не надходило. Мерехтіли монітори. У повітрі відчувався запах смаженої грудинки: Лондон смажив яєчню, кидаючи шкаралупи в мийку.

— У вас тут і яйця є? — здивувався пілот.

— А ти ж як думав!

Лондон уже був з ним на «ти».

— Один електронник привіз сюди клітку з курми, бо мав дотримуватися дієти, в нього була виразка шлунка. Спершу дехто протестував, мовляв, нічим буде дихати, вони тут усе просмердять і чим ми їх годуватимемо. Але він залишив двох курочок та півня, і тепер ми навіть задоволені. Свіжі яйця — ласощі в цих краях. Сідай, Ґоссе сам знайдеться.

Анґус відчув голод. Запихаючись яєчнею, він подумки виправдовувався, мовляв, має запастися калоріями перед майбутньою подорожжю. Задеренчав телефон. Ґоссе викликав його до себе. Отож Анґус подякував Лондонові за вишукане частування, одним ковтком допив каву і з’їхав поверхом нижче. Керівника він знайшов у коридорі, вже одягнутого в комбінезон. Час настав. Анґус збігав до своєї кімнати по скафандр. Спритно вліз у нього, з’єднав кисневий балон зі шлангом, але вентиль не відкрутив і не надягнув шолома — не був певен, чи вони відразу вийдуть з герметичних приміщень. Вантажним ліфтом спустилися до підземелля. Там теж був склад, напханий контейнерами, схожими на ящики з-під гарматних снарядів. З них стирчали кисневі балони, подібні до снарядів великого калібру. Склад був просторий, але такий захаращений, що доводилося пробиратися між рядами контейнерів з різномовними написами. Тут були вантажі з усіх земних континентів. Пілотові довелося чекати на Ґоссе: той пішов перевдягатися, й Анґус не відразу впізнав його у важкому робочому скафандрі, забрудненому мастилом, з приладом нічного бачення, насунутим на скло шолома.

Крізь шлюзову камеру вийшли назовні. Тепер будівля нависала над ними, нагадуючи гігантський гриб зі скляним дахом-капелюхом. Нагорі метушився Лондон, затуляючи зелене мерехтіння моніторів. Обійшли підніжжя вежі. Вона була кругла, без вікон, як морський маяк серед бурхливих хвиль. Ґоссе розсунув пофарбовані залізні ворота гаража. Стиха загули люмінесцентні лампи. У порожньому приміщенні, біля задньої стіни, поруч із підйомником стояв всюдихід, подібний до старовинних американських місяцеходів: відкрите шасі, сидіння з підставкою для ніг — нічого, крім рами на колесах, керма і закритої батареї акумуляторів позаду. Ґоссе виїхав на нерівну щебінку, що встеляла нижній поверх вежі, й загальмував біля Анґуса. Вони вирушили крізь рудий туман до присадкуватої будівлі з пласким дахом. Далеко за хребтами гір мерехтіли стовпи світла, схожі на промені зенітних прожекторів, хоч і не мали з тими старовинними речами нічого спільного. Сонце Титана, особливо у хмарні дні, давало мало світла, тож під час робіт на стаціонарну орбіту над Ґраалем виводили величезні дзеркала легкої конструкції — солектори. Вони концентрували сонячне світло на ділянці уранової розробки. Користь від них була сумнівною. Взаємовплив мас Сатурна та його супутників виявився фатальним: попри всі зусилля астроінженерів стовпи світла часом відхилялись аж до кратера Роембдена. Це викликало не лише іронічні зауваги місцевих відлюдників, а й розважало їх, бо вирваний з нічної темряви кратер ніби демонстрував усю свою грізну красу. Ґоссе, обминаючи всюдиходом перешкоди — безформні брили, схожі на барила, що закорковували жерла дрібних вулканів, — теж помітив холодне мерехтіння стовпів світла і буркнув:

— Наближаються до нас. Це непогано. За кілька хвилин тут можна буде роздивитися все, мов у театрі.

І додав уже з неприхованою люттю:

— Ну й молодчага цей Марлін!

Анґус зрозумів гірку іронію: щоб освітити Роембден, треба було занурити в єгипетську пітьму Ґрааль. Виходить, Марлін уже зганяє персонал солекторів з ліжок і наказує їм спрямувати космічні дзеркала в їхній бік. Два світлові стовпи підходили щоразу ближче, і ось уже в їхньому світлі спалахнула верхівка східного схилу. Ще однією дивовижею Титана була неймовірна прозорість атмосфери у кратері Роембдена. Це давало змогу тижнями милуватися жовтим кільцем Сатурна на вкритому зірками небосхилі. Новачків завжди вражало, коли над обрієм сходив велетенський Сатурн, хоча він і був у п’ять разів далі від Титана, ніж Місяць від Землі. З кратера можна було без бінокля розгледіти різнобарвні смуги й чорні плями тіней на поверхні Сатурна — їх під час затемнень відкидали наближені до планети місяці. Така видимість була можлива завдяки північному вітру, який вдирався крізь горловину скель з такою шаленою швидкістю, що створював феновий ефект. А крім того, ніде на Титані не було так тепло, як у Роембдені. Певно, персонал ще не навчився як слід управляти солекторами, а може, через оголошену тривогу не було кому цим зайнятись, однак сонячний потік урешті освітив кратер. Зробилося видно, як удень. Всюдихід міг би рухатись із вимкненими фарами. Пілот побачив сіру бетонну смугу навколо свого «Геліоса». Ген там, за рівниною, куди вони простували, стриміли, немовби скам’янілі стовбури фантастичних дерев, вулканічні чопи, які вирвалися з тріщин і застигли мільйони років тому. Деформовані перспективою, вони скидалися на зруйновану колонаду храму, а їхні рухливі тіні здавалися стрілками сонячних годинників, що показують шалений лет часу. Всюдихід проминув цей частокіл. Котив нерівно, його електричні мотори тоненько схлипували. Пласка будівля бовваніла у напівмороці ще далеко, та вже можна було розрізнити два чорні контури, схожі на силуети готичних соборів. Справжній розмір машин Анґус оцінив лише тоді, коли разом із Ґоссе підійшов до них.

Таких велетів йому ще не доводилося бачити. Він ніколи не управляв Діґлаторами, хоча й не зізнався у цьому. Якби комусь спало на думку вбрати таке громаддя у волохату шкуру, це був би викапаний Кінґ-Конґ[11]. Його пропорції були не людські, а радше антропоїдні. Ноги монстра вертикально стриміли з каркасу, щоби перейти в потужні, наче танки, ступні, нерухомо застиглі у щебінці осипу. Вежоподібні стегна переходили в тазову опуклість, а на ній, мовби широкодонний корабель, стримів металевий корпус. Верхні кінцівки зі стиснутими у сталевий кулак кистями Анґус зміг роздивитися, лише коли високо задер голову. Вони безвладно звисали вздовж тулуба, немов опущені стріли підйомних кранів. Обидва гіганти були безголові, а те, що здалеку здалося йому невеличкими баштами, виявилось антенами, які стриміли з плечей велетнів на тлі неба.

За першим Діґлатором, мало не торкаючись його броні зігнутим ліктем, стояв другий, точнісінька його копія. Так ніби хотів штурхонути першого в бік і зненацька завмер. Через те, що він стояв трохи далі, посередині його могутніх грудей можна було помітити сяюче віконце — кабіну водія.

— Це «Кастор», а то «Поллукс»[12], — відрекомендував велетнів Ґоссе.

Він ковзнув по гігантах ліхтариком. Світло вилущило з напівмороку панцирі наколінників, захисні округлі щити тулуба, що лисніли, мовби чорні туші китів.

— Цей бовдур Гаарц навіть не спромігся завести їх в ангар, — мовив Ґоссе. Він навпомацки шукав у себе на грудях регулятор мікроклімату. Віддих ледь затуманив скло його шолома. — Насилу встиг загальмувати перед цим урвищем!

Пілот зрозумів, нащо той Гаарц увіпхнув обох велетнів у скельний пролом і чому вирішив їх тут залишити. Через інерцію маси. Керування самохідною машиною, як і морським кораблем, залежить від їхньої маси — що важча машина, то складніше водієві її приборкати. На кінчику язика в Анґуса вже крутилося запитання, скільки ж важить Діґлатор, та він не хотів показати свого невігластва. Отож узяв у Ґоссе ліхтарик і рушив навколо стопи. Водячи променем по сталі, як і сподівався, знайшов заводську табличку, пригвинчену на рівні очей. Максимальна потужність сягала 14 000 кВт, допустима потужність перевантажень становила 19 000 кВт, маса спокою — 1680 тонн, багатодисковий реактор «Токамак» з теплообмінником Фуко, гідравлічний урухомник гіпоїдної передачі та диференціалів «Ролс-Ройса», шасі шведського виробництва. Він спрямував сніп світла вгору, вздовж «ноги», однак не міг охопити поглядом усього корпуса. Промінь ледве окреслив контур могутніх плечей — чорних і безголових. Анґус озирнувся на Ґоссе, але той зник. Певно, пішов увімкнути обігрівальне обладнання космодрому, бо надземні труби почали розпорошувати рідкий туман, що низько стелився над землею. Блукаючий сніп солектора, мов п’яний, ковзав по улоговині, вириваючи з темряви то куби складів, то гриб контрольної вежі із зеленою облямівкою власного освітлення, то викрешував миттєві спалахи з обледенілої поверхні віддалених скель, — ніби силкувався збудити мертвий пейзаж, оживити його своїм рухом. Ураз промінь повернувся, ковзнув по широких бетонних плитах і, перескочивши через гриб контрольної вежі, частокіл стовпів та присадкуватий склад, освітив пілота. Анґус затулився рукавицею і швидко задер голову, щоби, скориставшись нагодою, охопити поглядом увесь Діґлатор. Той замерехтів над ним, немов двоногий, вкритий чорною антикорозійною поливою ящер, який став дибки. Наче позував перед фотографом у спалахах магнію. Загартовані нагрудні плити, округла облямівка, стовпи та повідневі вали стегон, диски захисних щитів колінних суглобів, каркас гомілок — усі частини машини виблискували, отже, її ще ніколи не використовували. Анґуса охопили радість та хвилювання. Горло йому стисло, він ковтнув слину і вже у променях, що віддалялися, зайшов за спину велетня. Залізна п’ята, до якої він наблизився, спершу видалася карикатурою на людську ногу, але потім, біля підошви, вгрузлої в кам’яне кришиво, це враження зникло. Анґус стояв, ніби під портальним краном, котрий уже нічого не зможе підняти. Броньований каблук гіганта міг служити станиною гідравлічного преса. Таранний суглоб затискали стрижні, як гребні гвинти корабля, а коліно, що випиналося на висоті чи не триповерхового будинку, нагадувало млинові жорна. П’ястуки велета, більші від екскаваторних ковшів, звисали нерухомо, мовби застигли за командою «струнко». Ґоссе ще не було, та пілот не збирався гаяти часу. Він помітив сходи й поруччя, що виступали з п’яти, і почав підійматися. Невеличкий виступ оточував надп’ятково-гомілковий суглоб, а вже з нього по центру заґратованої литки тяглася вертикальна драбинка. Спинатися її щаблями було не те щоби важко, але незручно. Драбинка привела його до люка над правим стегном. Ось це було таки незручно. Місце, в якому його зробили спочатку, було найраціональнішим, але воно служило джерелом нескінченних кпинів, зрештою — вельми недолугих. Щоправда, проектанти перших педипуляторів на такі жарти не зважали, однак згодом мали це врахувати, бо з’ясувалося, що знайти кандидатів у водії для цих машин дуже важко. З тих бідолах знущалися, натякаючи на місце, крізь яке вони мали пролазити всередину своїх атлантів.

Тільки-но Анґус відчинив люк, увімкнулися гірлянди маленьких люмінесцентних лампочок. Спіральними східцями він дістався до кабіни. Вона нагадувала велику скляну бочку чи трубу, вмонтовану в груди Діґлатора, але не посередині, а з лівого боку. Наче інженерам хотілося розмістити людину там, де у живого велетня могло би бути серце. Анґус обвів поглядом освітлену кабіну, з полегкістю впізнав звичні системи управління й відчув себе як удома. Він поспіхом скинув шолом, потім скафандр і ввімкнув кліматизацію, бо залишився тільки в трикотажному светрі й еластичних штанях. А управляти цим гігантом можна було, лише скинувши весь одяг. Поки кабіну наповнювало тепле повітря, він стояв біля вигнутої передньої шиби і дивився вдалину. Починався понурий день — на Титані завжди панувала ніби передгрозова напівтемрява. Далеко за космодромом Анґус бачив уламки скель так, наче дивився у вікно високого будинку — адже зараз він опинився на рівні дев’ятого поверху. Навіть на гриб контрольної вежі позирав згори. Скільки сягало око, аж до гірських хребтів на видноколі, тільки ніс «Геліоса» був вищий за Діґлатора. Крізь бічні, теж вигнуті шиби він зазирнув у глибину темної шахти, ледь освітленої лампами. Там було повно всіляких механізмів, і вона рівномірно гула й зітхала, ніби пробуджена з летаргійного сну. У кабіні не було жодних розподільних пультів, важелів управління, екранів — нічого, крім одягу для водія, що лежав зіжмаканий на підлозі, ніби порожня, з металевим полиском шкіра, та ще мозаїки чорних кубиків, прикріплених до передньої шиби. Вони скидалися на дитячі цяцьки, бо на стінках тих кубиків виднілись обриси маленьких ніжок і ручок — правих з правого боку, а лівих з лівого. Коли велет рухався і все в ньому працювало нормально, ці невеличкі малюнки горіли спокійним ясно-зеленим світлом. При перебоях барва змінювалася на сіро-зелену, якщо розлад був незначний, і переходила у пурпурову в разі серйозної аварії. У цій чорній мозаїці, поділеній на сегменти, було відображено всю велетенську машину. У теплих струменях кліматизації пілот роздягнувся, запхав свій одяг у куток і почав натягати костюм оператора. Еластичний матеріал охопив його босі ступні, стегна, живіт, плечі, огорнув шию. Стоячи у цій електронній зміїній шкурі, Анґус старанно, палець за пальцем, встромив долоні в рукавиці. Коли ж він єдиним рухом знизу вгору затягнув замок-змійку, мозаїка, досі чорна, замерехтіла кольоровими вогниками. Анґус кинув погляд на схему, перевіряючи, чи їх розташування таке ж, як у серійних морозоходів, котрі він водив у Антарктиді. Хоча морозоходам було далеко до маси Діґлатора. Він дістав з-під склепіння лямки, схожі на збрую, підперезався ними й міцно застебнув їх на грудях. Коли пряжка заклацнулася, збруя, лагідно пружинячи, підхопила його так, що він повис, охоплений під пахвами, як у добре припасованому корсеті, й міг вільно рухати ногами. Переконавшись, що й руками рухає так само легко, він пошукав головний вимикач, простягнув руку собі за спину, знайшов важіль і повернув його до межі. Усі вогники на кубиках заблищали вдвічі яскравіше. І водночас він почув, як у глибині під ним загули двигуни кінцівок Діґлатора. Вони працювали на неробочому ходу, стиха цмокаючи: із хитунів витікав надлишок мастила, яке напомпали в підшипники ще у земній верфі, щоби запобігти корозії.

Пильно вдивляючись униз, щоби не зачепитися за стіну складу, Анґус зробив перший обережний, маленький крок. У підкладці його костюма стриміли тисячі електродів, вшитих гнучкими спіральками. Притулені до голого тіла, вони приймали імпульси нервів і м’язів, щоби передавати їх велетові. Кожному суглобові людського кістяка відповідав збільшений у тисячу разів герметично замкнений суглоб машини. Так само кожній групі м’язів, які згинали й випростували кінцівки, відповідали циліндри завбільшки з гарматний ствол. У них ходили поршні, на котрі тиснуло мастило, подаване смоками. Але про все це оператор не мусив ні думати, ні знати. Рухатися він мав так, ніби ходить по землі, а рукою може взяти будь-який потрібний предмет. Слід було пам’ятати тільки про дві розбіжності. По-перше — масштаб. Один людський крок дорівнював дванадцятиметровому крокові машини. Те ж саме відбувалося з кожним рухом. І хоча, завдяки неймовірній точності давачів, машина могла за бажанням водія підняти зі столу навіть налитий по вінця келих та піднести його на висоту тринадцятого поверху, не розхлюпнувши ні краплини і не розчавивши скляної чарки в пальцях-лещатах, це була б лише демонстрація вправності оператора, хизування майстерністю. Адже гігант мав підіймати не келихи, а багатотонні трубопроводи, траверси, кам’яні брили, а коли йому до рук-лещат приєднували спеціальні пристрої, він перетворювався на бурову установку, бульдозер, підйомний кран, що поєднує майже невичерпні сили з людською вправністю.

Велетоходи стали втіленням концепції екзоскелета, котрий як зовнішній підсилювач людського тіла був відомий у багатьох прототипах двадцятого століття. Про цей винахід забули, бо тоді на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. Були створені машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Тож хоча вагою ці машини різнились, але інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.

Витривалість будівельного матеріалу, як і рушійна сила, має певні межі. Існуюча інерція маси навіть відмежовує їх від усіх тіл, підвладних силі тяжіння. Велетохід не може робити швидких рухів, так як не можна блискавично зупинити на морі крейсер або крутити стрілою крана, мов пропелером. Якби хтось спробував проробити це з Діґлатором, то поламав би йому кінцівки. Тому аби вберегтися від таких аварій, конструктори вмонтували в усі відгалуження приводів запобіжники; це блокувало будь-який маневр, що загрожував аварією. Однак водій міг вимкнути кожен із цих блокіраторів окремо або й усі разом, коли потрапляв у безвихідь. Жертвуючи машиною, він мав право вискочити з-під гірського обвалу чи з іншої халепи. А якби і це його не врятувало, мав останній шанс — ultimum refugium[14] — вітрифікатор. Людину захищали зовнішній панцир велетохода, внутрішні щити кабіни, в ній же над пультом управління відкривався отвір вітрифікатора, подібний до дзвона.

Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємностях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.

Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавпячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху. Зрештою, опитування водіїв показало, як мало вони покладаються на вітрифікаційну апаратуру, адже їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, — старою, як усі людські починання. Отож і Анґус Парвіс, пересуваючись важкими кроками поверхнею Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрому, щоби випробувати там Діґлатор. Тієї ж миті до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, неповороткий і прудкий — єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підіймальна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище чинить йому опір тим більший, чим швидше він хоче рухатися. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи — вони ще не мали блокіраторів рухливості. У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, при спорудженні будинку, прокласти ряд траверсів на його стінах, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж усвідомлював це. Але машина із запобіжниками також може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручнику. Анґус, добре знаючи тисячники, відчув уже за незначного прискорення, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть зупинився, щоби в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Переступав з ноги на ногу, нахиляв тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.

Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Ґоссе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли звуки, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння — при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоби поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити на бетон кожну ногу, взуту в танк. Анґус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, проте не вийшов з-під контролю, бо Анґус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли у них вгризалися чіпкі клешні, з брил викрешувались іскри, чулися скрегіт і хрускіт. Не минуло й години, а він уже цілком освоїв Діґлатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним та велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб закінчити тренування, Анґус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що з гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від велета, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, коли зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з міркуванням про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застрягли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи навіщо — чи то для додаткового тренування, чи щоби попрощатись, — він обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився кількома словами з Ґоссе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Анґус їх добре бачив. Ґоссе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Анґус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Анґуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Анґус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди років органічного життя зробили свою справу: барви квітів існують саме для того, щоби приваблювати комах, а хмари потрібні, щоби зрошувати дощем ліси та пасовиська. Кожна форма і кожна річ мають бути корисними. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що є винятком з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб, — теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява покликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не «обтесана» у боротьбі за існування, вона мільярди років із безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча планети, затиснуті кам’яними склепіннями, не можуть показати свого розмаху. Тому-то й виникає враження, що все це — не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних перетворень.

Водночас на безводних планетах, таких як Марс або Меркурій, висушених всепроникним сонячним вітром, що безупинно дме від материнської зірки, — там поверхня пустельна й мертвотна, адже всі форми, що могли би виникнути, роз’їдає шалений жар, перетворюючи їх на попіл і виповнюючи ним чаші кратерів. І лише на планетах, де панує смерть, вічна та спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить за межі людської уяви.

Саме тому фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад — з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, на Титані, найбільшому з їхніх місяців, щоби зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Неймовірні дива Титана — чи позірно безпечні, чи підступні — спершу, якщо дивитися на них здалеку, видаються хаотичними нагромадженнями. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цього місяця. Страхітливий холод простору, в якому сонце хоча й світить, та вже не гріє, виявився не гальмом, а радше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він відкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не існувало життя, а сонце не виявило своєї руйнівної сили, планеті, спрямованій у вічність, він дав той необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.

Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони потрапили, так би мовити, в рабство до біологічної еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому вважалося, що висока складність притаманна не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави та сірчаний попіл.

Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом у цю тріщину вповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, залишивши на поораній поверхні мінеральні осади, якими захоплювалися кристалографи та інші науковці. Тут і справді було на що подивитися. Пілот Анґус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв та мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом сипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Анґус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни Діґлатора було чудово видно шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Анґус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині він помітив зчеплені в смертельному двобої кістяки членистоногих істот — завбільшки як багатоповерхові будинки. Від гранчастих дзеркальних брил відгалужувалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки і брудно-білі черепи. Анґус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре понишпорив у пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук у природі утворювалися саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна. Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І саме через те, що тут нічого ніколи нікому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення — без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі проникала у свідомість спостерігача, була незмірно більшим потрясінням, аніж враження від навколишнього краєвиду. Анґусу все побачене нагадувало космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді було зібрано рештки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: все це схоже на кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — адже життя тут ніколи не існувало, — а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і мушлі молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.

Занурившись у транс філософських роздумів, молодий пілот аж стрепенувся, коли пригадав, як він сюди потрапив, у що вплутався та яке має завдання. А залізний великохід, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнувся, зойкнув трансмісіями й затремтів усією масою. Анґус умить отямився та відчув сором. Зосередившись, він пішов далі. Спершу відчував спротив, коли величезні, мов парові молоти, ноги Діґлатора трощили фальшиві скелети, одначе спроби лавірувати між ними виявились і складними, й марними. Анґус лише одного разу завагався: коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати серед цих завалів і пробитися крізь них не міг навіть його покірний велетень. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил та роги, що відколюються від лобних кісток, поступово зникало. Іноді Анґусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді виникало відчуття, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилося пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав аж годину. Зате дав змогу все детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії. Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості. Проте нема в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлася. Тож невдовзі Анґус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він був змушений перетворювати їх на скляний пил, хоч інколи було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи.

Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж врешті Анґуса почало хвилювати лиш одне дивне відчуття: що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси. Із губ злітали слова про те, що спляча природа випаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень надати їм чіткої форми. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на цій планеті все одвічно і з дивовижною розміреністю ніби тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитися, наважитися на фінал — тобто виконати своє призначення.

Такі думки викликав навколишній краєвид, і Анґус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Анґуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна, і водночас людська природа, — то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, і при цьому відтворював лише йому, Анґусові, притаманні рухи, однак робив це перебільшено й карикатурно. Подібне Анґус уже переживав, проте майже двогодинний перехід розбурхав та окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, трохи відхилившись на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, вже зовсім скоро. Та цієї миті Анґус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.

На обрії з’явились темні силуети. Спершу він навіть не міг зрозуміти, гори це чи шапки хмар. Анґус Парвіс простував до Ґрааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Персівалем, — людині так само важко вийти за межі власної ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та ще й ототожнити себе з героєм міфу. Анґус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів поблякли. Байдужим поглядом він обвів мерехтливе каміння, яке ніби навмисне чиясь невидима рука підсунула йому під носа. Вирішивши, він заборонив собі думати про того, хто змусив його зважитися на такий крок. Це було неважко. Астронавти звикають довго залишатися наодинці з собою. Гойдався разом із Діґлатором — крокуючи, велет мусив перехилятися з боку на бік, — але це відчуття було Анґусові добре знайоме. Крокомір показував майже тридцять миль на годину. Жахливі картини, що нагадували смертельні танці гадів і земноводних, поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим та легшим за пісок. Анґус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду на нього чекав багатогодинний марш, і дорога дедалі важчала. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Анґус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, велет мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом зі стегном. Це робилося завдяки перснеподібній основі кріплення ніг — своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож, рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватись, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. Вміння пересуватися було додатковою властивістю цих працьовитих гігантів і робило їх самодостатніми.

Майже годину Анґус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряг у скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а іноді, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен — найлегший подув вітру може викликати гуркітливу лавину. Та критичної миті, коли вже здавалося, ніби виходу нема, помічав зручний прохід — і не доводилося ні лавірувати, ні задкувати, вибираючись з глухого кута. Щоправда, невдовзі Анґус визнав, що найкращим водієм на Титані була б косоока людина, адже тут доводилось озирати з висоти місцевість і водночас пильно стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, наче стрілка звичайного компаса, на тлі напівпрозорої карти. Однак досі все в нього якось виходило, й навіть непогано, бо він покладався і на власні очі, і на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів та резонансовим дзижчанням (воно не припинялося впродовж усього цього важкого переходу), Анґус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а робив це щоразу, коли була змога, — Анґус бачив над хвилями туману гірські хребти, із силуетами давно погаслих вулканів. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.

Потім місцевість змінилася — вона лишалася такою ж грізною, але виглядала інакше. Здавалося, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибились у височінь, щоби застигнути дико й мертво. Анґус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина ідилічнішої планети. Але це надавало динамічності мертвому заціпенінню сейсмічних викидів, розмах яких був зумовлений тяжінням не більшим, ніж на Марсі. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий Діґлатор перестав здаватися велетнем. Він здрібнів поряд із цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи у провалля, розтягнув їх у гігантські прямовисні бурульки — циклопічні колонади. Серед такого пейзажу Діґлатор здавався мікроскопічною комашкою, котра повзе попід склепінням будівлі, яку спорудили, а потім з величною недбалістю покинули справжні гіганти — мешканці цієї планети. Якби густий сироп стікав з якоїсь поверхні й застигав сталактитовими бурульками, то саме так зі щілини в підлозі дивилася б на нього мураха. Однак справжні пропорції були ще разючіші. У цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодного порівняння із земними горами. Тут проявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави на камінь. Чужим, бо Сонце тут було не полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, вбитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів — температура напрочуд лагідна для цієї пори року. На виході з ущелини Анґус побачив заграву — вона підіймалася щоразу вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, наче мед, Сатурн.

Кабіна різко нахилилася, мотор пронизливо зойкнув — і гіроскопи зреагували на це швидше, ніж водій, нагадавши йому, що тепер не час на астрономічні чи навіть філософські роздуми. Зніяковівши, він опустив очі, та несподівано усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи у збруї, ворушив ногами, мов дитина, що колишеться у гойдалці, але при цьому відчував кожен громовий крок Діґлатора. Дно ущелини дедалі стрімкішало. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинився у глибокій тіні, Анґус ще не встиг увімкнути прожекторів і ледве не врізався у виступ скелі, більшої за Діґлатор. Підкоряючись першому закону Ньютона, маса машини за інерцією все ще тягла Діґлатор по прямій, хоча Анґусові доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі випромінювали спокійне зелене світло, нараз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав, вказуючи на те, що запобіжники от-от перегорять. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого Діґлатора, Анґус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, заклубочився дим, але велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.

Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Ґоссе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Вийшовши з глибокої тіні, Анґус подвоїв увагу. Йому було соромно — він не впорався з простою і старою як світ ситуацією. Будь-який машиніст знає з власного досвіду, що зрушити з місця сам лише тепловоз і зрушити його тоді, коли до нього причеплено вервечку вагонів, — це абсолютно різні речі. Висячи у збруї, Анґус імітував маршовий крок, і велет знову був напрочуд слухняним. Пілот бачив крізь вікно, як слабкий порух його руки тієї ж миті стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.

Анґус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Завдяки фотографіям, що зробив супутник, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), він знав, що дорога до Ґрааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване «кладовище» й вулканічну ущелину, яку він уже проминув. Другу щойно побачив — то була вирва в масиві застиглої лави, пробита серією термоядерних вибухів. Цей найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана не можна було подолати інакше — стіни тут були абсолютно прямовисні. Ядерні вибухи в’їлись у сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розтинає масло. На карті, що світилася перед Анґусом у кабіні, це міжгір’я було обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут у жодному разі не можна виходити з машини.

Після термоядерних вибухів рівень радіації і досі був небезпечний для людини, не захищеної панциром велетохода. Ущелину відділяла від входу у міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. І лише тут Анґус почув Ґоссе. Він нічого не сказав йому про зіткнення зі скелею, а Ґоссе повідомив, що по той бік проходу, біля Великого Шпиля, на половині шляху, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Ґрааль. І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину.

Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги Діґлатора вище колін. Анґус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді, мовби діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами Діґлатора, розліталися навсібіч і свистіли, наче кулі. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл. Анґус просувався між обпаленими стінами під громове гупання кроків, котрі сприймав як свої власні. Він зрісся з машиною: вона перетворилася на його тіло, збільшене до гігантських розмірів. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. Їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, яке борсалося між стінами проходу, не пускаючи туди рудого, холодного, похмурого світла неба, котре ясніло в кінці ущелини. З кожним кроком велетохода ця світла пляма все більшала й більшала. Нарешті стіни майже зійшлися, неначе не бажали випускати його велетохода, а намагалися стиснути незграбні плечі «Поллукса» у кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини залишалося ще по кілька метрів. І все-таки Анґус мусив уповільнити хід, бо, набираючи швидкість, «Поллукс» знову почав загрозливо перевалюватися з боку на бік, мовби качка. Це зумовлювалося законами динаміки мас — інженери не зуміли повністю урівноважити моменти інерції, що при цьому виникали. Останніх триста метрів Анґусові довелося здиратися крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок і нахиляючись до вікна, щоби краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Поллукса». Анґус так пильно вдивлявся в ґрунт під собою, що лише тоді, коли світло проникло в кабіну й огорнуло його зусібіч, підвів голову і завмер від несподіванки: його оточував зовсім інший неземний пейзаж...

Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар — самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Анґус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим Перстом. Потроху сповільнивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він намагався вловити серед стишеного співу турбін голос Ґрааля. Але так нічого й не почув і спробував викликати Ґоссе. Однак і той не озивався. Діґлатор і досі перебував у радіотіні. І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Анґуса неприємно надокучливим і навіть заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Ґоссе приховану стурбованість, а може, й недовіру. У тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто терпіти не міг. А от тепер, коли він і справді залишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Ґрааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув розгубленість. Як людина, котра потрапила у казковий палац і не має жодного бажання покинути його, але раптом бачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Анґус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав обережно спускатися до скупчення хмар, що нагадували морські хвилі. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Анґус орієнтувався на чорний Великий Шпиль, що сягав неба й зігнувся так, немов і справді був пальцем, котрий підманює до себе.

Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки правильно ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Анґус бачив щоразу далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діґлатор спускався все нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим. Так велетохід досяг зони тих хмар, які рухалися рівно й повільно, мовби пливли невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але миттєво зник, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною — мов кам’яний стовп серед шумовиння і криги арктичного океану, — а потім зник, і це виглядало так, ніби Парвіс був нурцем, який опускається на морське дно. Анґус спинився і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи Діґлатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоби цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах. Сигнал надходив не з Ґрааля, а з радіомаяка на Великому Шпилі, вказуючи йому потрібний напрямок. Анґус пішов просто на нього. Коли би збився з дороги, уривчастий сигнал вказав би йому на це: якщо надто відхилитися праворуч, в бік небезпечної западини, у правому вусі почується пронизливе вищання, коли ж відхилитися ліворуч, наблизившись до монолітних стін, сигнал загуде басом — хай не таким тривожним, але й це попередить Анґуса про помилку. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги залишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним ґрунтом. Анґус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо через сніг стало видніше. Мабуть, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, залишив морену в хаотичному безладі. Краєвид змінився: внизу це скидалося на зимовий полудень, а згори його вкривали темні нічні хмари. Анґуса тепер не супроводжувала навіть тінь Діґлатора. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу; в дзеркалах заднього бачення Анґусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Анґус перевіряв напрямок. Із певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху через монотонні радіосигнали. Анґус це розумів, але ця ілюзія так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді «другий» протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, велет заточився. Ледве втримав його та почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.

«Той другий» перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів Діґлатора? Стоячи на місці, Анґус вдивлявся у навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було зрозуміти, то скеля чи скупчення хмар. І хоча він ніколи не бачив велетохода у подібній зимовій сценографії та ще за милю, його охопила впевненість, що це — Піркс.

І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на роздвоєний сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Анґус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо Діґлатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин уже можна було визначити справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Анґус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз вдивляючись у постать залізного велета, Анґус помітив за склом, у серці гіганта, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався, ніби павучок у павутинні. Анґус ішов за ним, і їхні велети лишали за собою довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі. Анґус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів. Тоді Анґус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Анґус переслідував утікача, щоразу більше розхитуючи тулуб свого велета і розмахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль за годину. Анґус довго кричав захриплим од хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширюватися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому Діґлаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла. Анґус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою «Брокенський привид»[15]. Власне відображення на тлі світлих хмар. Уражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Анґус відчув, як напружились усі його м’язи, він судомно хапав ротом повітря, відчуваючи шалений гнів і розпач. Не він, а його тіло схотіло спинитися — відразу, без затримки, миттєво. І тоді нутрощі велета наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри залило червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діґлатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що налетів на підводний риф, і почав хилитися вперед. Якби Анґус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід, напевно, б упав. Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів ущух, Анґус завмер із розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг ці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови і побачив, як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася, затулила вікно кабіни і з гуркотом ударила у випромінювач, розташований на безголових плечах. Анґус забув вимкнути правицю від підсилювального контуру! Цей черговий ідіотський вчинок змусив його остаточно отямитись. Анґус розвернувся, щоби власними слідами піти назад, бо звуки радіомаяка зовсім розладналися. Треба було повернутися на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха у зоні гейзерів, він розганятиме її випромінювачем. Урешті Анґус відшукав те місце, де його ввела в оману фата-морґана[16] — дзеркало з хмар і газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав звіряти маршрут, який вказував радіомаяк, із картою? Виявилося, що місце, куди його занесло, не дуже далеко від дороги, за крокоміром — якихось дев’ять миль. Але на карті там не було позначено жодних гейзерів — вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Саме через це Марлін і порадив іти з Роембдена до Ґрааля кружним шляхом з півдня, крізь ущелину, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. У найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак Діґлатор мав достатню потужність, щоби подолати навіть п’ятиметрові кучугури, а коли б застряг, Ґрааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті. Але ніхто не знав, де саме пропали ті три велетоходи. Бо у заглибині на старому шляху безперервний радіозв’язок не діяв. Після тих катастроф його покинули. Крім того, до південної западини не доходили короткі хвилі, та й ретранслювати їх було неможливо — адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. І хоча лазери Ґрааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила би дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Ґрааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цю круговерть недоглядів, безглуздого використання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже, і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, які зникли без сліду. Лишалась остання надія — на твердий ґрунт западини. Та чи такий він твердий? Анґус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо спершу він сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом і довіряв йому, бо дорога підіймалася, аж поки вивела його з тієї заметілі. Ліворуч височіли занурені у хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Анґус обережно проминув це місце. Він ступав по уламках каміння, долаючи обледенілі западини, де в кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз та вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знялися страшенній гуркіт і тріск — такі звуки, певно, може почути лише вахтовий на криголамі, який трощить полярні тороси. Перш ніж рушити далі, Анґус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Анґус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон. Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився порівняно широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Анґус зійшов, ступаючи по грубозернистій сухій щебінці, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли його зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, і перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами веселки, але очам відкрився Бірнамський ліс...

З тісних отворів на поверхню виривалися тисячі гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Радикали амонію, що утримувалися у вільному стані страхітливим тиском надр, вистрілювали в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос. Анґус був певен — до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні, хоча й підступні звуки в навушниках, схожі на спів Одіссеєвих сирен[17]. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого. Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовно розміреному ритмі. Створювалися ламкі, мовби порцелянові, джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.

Білі, ніби зіткані зі скляного павутиння, хащі наповзали одні на одних, а коли нижні вже не могли утримати масив мережаних розгалужень, що без упину тягнулися до неба, то осипалися й завалювались із протяжним гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме «порцелянотрусом» хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.

Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з висоти пташиного польоту, точніше з вертольота. Отаким був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина у скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, що є чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого — від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного. Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця його частина на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в невеликій кількості.

Ще раніше, коли Анґус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяйво, немов провіщення, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.

Анґус ішов назустріч лісу. Враження, ніби він стоїть на кораблі або, точніше, сам є тим кораблем, підсилювалося розміреним погойдуванням залізного велетня. Поки він сходив з крутизни, сягаючи поглядом горизонту, окресленого світлою лінією, ліс із висоти здавався розплесканою на поверхні хмарою, вся поверхня якої здималася й здригалася у незбагненному нервовому тремтінні. Анґус ішов, похитуючись, а хмара перед ним виростала, ніби бар’єр материкового льодовика. Пілот уже бачив довгі, покручені язики, що відходили од нього; наче снігові лавини, вони рухались у неймовірно сповільненому темпі. Лише тоді, коли від снігових клубків його відділяло кількасот кроків, Анґус почав розрізняти отвори, що зяяли в них: і великі, наче входи до печер, і малі, мовби нори. Вони темніли у сплетінні пухнастих галузок та крислатого гілля з напівкаламутного й напівбілого скла. Під черевиками велета захряскотів щебінь, гострий і крихкий. Радіо двома голосами запевняло, що машина рухається в потрібному напрямку, тож Анґус ішов, дослухаючись до гудіння моторів, що збільшили оберти, аби подолати чимраз більший опір. Анґус чув скрекотливе зойкання хащів, які розламував колінами і корпусом велетохода, позбувшись першого переляку. Тепер він боявся лиш одного: легше знайти голку в копиці сіна, ніж бодай одного з тих, котрі пропали. У цій гущавині не залишалося слідів, бо фонтани гейзерів живили хмару, кожна вирва й провалина заростали неймовірно швидко, ніби рана, що миттєво гоїться.

Анґус подумки проклинав неповторну красу, яка його оточувала. Той, хто назвав це Бірнамським лісом, запозичивши назву у Шекспіра, був, певно, естетичною натурою, але зараз в Анґуса, який сидів у Діґлаторі, виникали зовсім інші порівняння. Бірнамський ліс Титана з відомих і невідомих причин то відступає, то просувається вглиб западини, ширячись на тисячах, десятках тисяч гектарів. Однак самі гейзери там досить безпечні, адже їх наявність відчувається задовго до того, як з’являються пульсуючі стовпи газів, спресованих підземним тиском, що підіймаються аж до неба. Ще здалеку до вас долинають громовий гуркіт і страхітливе виття, наче в пологових муках кричить сама планета, — це гази прориваються на поверхню й розлітаються вусібіч бризкотливим скливом, перетворюючись на застиглі хащі. Лише закінчений невдаха міг би звалитися в отвір гейзера, який між двома вибухами на мить завмирає. Найпростіше було обминати на безпечній відстані саме ті, що виявляли себе постійним гуркотом, свистом і двигтінням поверхні. Натомість несподіваний вибух, навіть не дуже близький, найчастіше викликав гігантський обвал.

Повільно ступаючи крок за кроком, Анґус ледь не притискався обличчям до броньованої шиби. Бачив молочно-білі застиглі струмені-стовбури. Внизу вони були найтовщі, вгорі ж розгалужувалися миготливим клубком. А в крижаних джунглях нижнього поверху росли нові хащі, спинаючись легкими ярусами вгору. Застигаючи, вони набували скелетоподібної чи павукоподібної форми, нагадували пагони, кокони, гнізда, плавуни, джгутики, зябра, видерті з тіла риб, які ще дихали. Бо все і всюди мерехтіло, розповзалося, спліталося, з товстої паморозі безупину снувалися тонкі голчасті пагони. Вони згортались у сувої, осідали, спливали й знову наповзали одне на одне, безперервно скрапуючи з невідомої висоти клейким молоком. Жодне слово, що виникло на Землі, не могло описати цієї роботи в білому, відмитому від тіні, ясному мовчанні, у цій тиші, крізь яку проривався ще віддалений, щойно народжений гуркіт — свідчення підземного припливу десь глибоко у жерлах гейзерів. І коли Анґус зупинився, щоби збагнути, звідки долинає цей щоразу сильніший гуркіт, то помітив, що ліс почав поглинати його. Ні, він не підійшов до нього, як ліс у «Макбеті»[18], — у цих хащах ніби нізвідки, з абсолютно нерухомого повітря зроджувалися мікроскопічні пластівці снігу, який не падав з неба, а просто з’являвся на темних плитах броні Діґлатора, на зварних швах його плечових щитів. Уже вся верхня частина корпуса була припорошена цим снігом, який втрачав подібність до снігу, бо не падав згори, а липнув білим сиропом, випускав паростки, снувався молочно-волокнистим ниттям. На його очах Діґлатор обріс сніговим хутром, що, тягнучись тисячами пасем, мінячись на світлі, перетворило корпус машини на величезну білу ляльку, химерну снігову бабу. Анґус примусив його ледь здригнутися, й уже застиглі маси снігу з кінцівок і наколінників почали спадати величезними шматками, а внизу перетворювалися на копиці тендітних скалок. Світло вихоплювало з хисткої кипучої повені фантасмагоричні форми і засліплювало, хоча й не освітлювало поверхні. Лише тепер Анґус оцінив користь, яку давав увімкнений випромінювач. Його пекельний жар витоплював у хащах тунель, яким простував Діґлатор. То з лівого, то з правого боку струменів газ, гарматними пострілами вириваючись із зачеплених Діґлатором хмар. Інколи вибухи звучали канонадою: це прокидався недалекий гейзер і вистрілював на боки потужні струмені, а над ним вирував стовп газів. Несподівано сніжистий ліс порідшав, утворюючи галявину під невисоким склепінням. Посеред галявини лежав чорний велетень, показуючи йому підошви зчеплених ступнів та зігнутий на один бік корпус. Це нагадувало уламки корабля, викинутого на берег. Ліва рука велета стирчала з білих стовбурів, долоню затулили розлогі хащі. При падінні корпус майже вдавивсь у ґрунт. Залізний велет лежав зігнутий, але наче не скорений до кінця. Бо, крім укритих снігом кінцівок, увесь корпус його був чистий. Повітря над ним ледь тремтіло, бо з нього й досі виходило тепло. Анґус Парвіс просто очам своїм не вірив. Сталося диво: зустріч із велетоходом-близнюком! Пілот хотів озватися, та помітив одночасно дві речі: під поваленим Діґлатором широко розповзлася калюжа масляно-жовтої рідини, що витекла з гідравлічних приводів. Отже, Діґлатор пошкоджений, принаймні частково. Крім того, переднє скло кабіни, зараз таке схоже на корабельний ілюмінатор, зяяло провалом, і тільки з рейок обшивки стирчали ізоляційні подушки. Цей отвір, сповнений мороком, парував, ніби велет не міг випустити в агонії останнього віддиху. Радість несподіваної зустрічі поступилася місцем жахові. Ще тільки обережно нахиляючись над поваленим Діґлатором, Анґус уже знав, що всередині нема нікого. Та все ж обнишпорив нутрощі велетня прожектором, побачив безладно звішені приводи й причеплену до них електронну шкіру. Не маючи змоги нахилитися нижче, Анґус намагався зазирнути в усі кутки кабіни. Сподівався, що водій, який зазнав аварії і пішов, одягнуши скафандр, залишив якусь звістку, знак, проте там валялася лише перекинута скринька для інструментів та ключі, що з неї повипадали. Анґус довго силкувався збагнути, що тут сталося. Діґлатора міг повалити обвал, могло засипати; спроби водія виборсатися закінчилися нічим, тоді він вимкнув систему блокіраторів, що обмежували допустиму потужність, і внаслідок перегріву луснули мастилопроводи. Шибок в кабіні водій не розбивав, адже вільно міг вийти лазом у стегні або аварійним отвором на хребті. Певно, шибку вибило під час обвалу, коли велетохід упав горілиць. На бік він перекинувся, змагаючись із завалом. Отруйна атмосфера, наповнивши кабіну, вбила б людину швидше, ніж холод. Отже, обвал не захопив водія зненацька. Коли склепінчасті хащі обвалилися згори на машину, той, хто керував Діґлатором, зрозумів, що велетохід недовго втримається на ногах, і встиг надягти скафандр. І цим перевів Діґлатор на аварійне управління, бо спершу мав стягти з себе електронну шкіру. Цей Діґлатор не мав надпотужного випромінювача, отож водій зробив те, що характеризувало його з найкращого боку: взяв інструменти, перебрався до машинного залу і, збагнувши, що не зможе полагодити гідравліку, бо потріскалося багато трубопроводів і втрати виявилися надто великими, відімкнув од реактора всі ті передачі, що служили для пересування, й увімкнув реактор майже на всю потужність. Водій бачив, що врятувати велетохода він не зможе, але жар атомного котла, який виділявся крізь броньований корпус, здатен розтопити завал. Так утворилася ця печера зі склистими стінами. Анґус перевірив рівень радіації, наблизивши до задньої частини корпуса лічильники Ґайґера. Вони відразу ж голосно зацокотіли. Швидконейтронний атомний реактор давно розплавився від власного жару й уже холонув, але зовні броня була ще гаряча й радіоактивна. Отож незнайомий Анґусові водій виліз крізь розбите вікно, покинув непотрібні інструменти і пішки заглибився в ліс. Анґус шукав його сліди в розлитому мастилі, та не знайшов нічого. Обійшовши металевий труп, почав видивлятися в стінах зяючої печери дірку, крізь яку могла б пролізти людина. Жодного отвору не було. Скільки часу минуло від моменту катастрофи, Анґус не знав. Розумів лише одне: ті перші двоє зникли в лісі три доби тому, а Піркс — годин на двадцять-тридцять пізніше. Така незначна різниця в часі не давала змоги встановити, чи це велетохід самого Піркса, чи операторів з Ґрааля. Анґус, живий, закутий у залізо, стояв над перекинутим велетом і спокійно розмірковував, що робити далі. Десь у цьому витопленому жаром пухирі мав неодмінно бути отвір, яким урятувався нещасливий водій, та, мабуть, після втечі отвір затягнуло. Порцеляновий шрам мав бути тонкий — з Діґлатора Анґус помітити його не міг, тому, від’єднавшись од велетня, якнайшвидше перевдягся у скафандр, збіг, гуркочучи сходами, до стегнового люка, драбинкою зліз на ступню й зіскочив на склистий ґрунт. Витоплена в обвалі печера нараз видалася значно більшою, ніби він сам раптово поменшав. Анґус обійшов печеру по колу — майже шістсот кроків. Наближаючи шолом до прозорих місць, яких, на жаль, було чимало, він обстукував їх молотком, прихопленим на пульті управління, а тоді спробував видовбати нішу між давно затверділими «стовбурами». Поверхня тріснула, мов скляна, звідти посипалося кришиво, потім щось загуркотіло, й на нього обвалилася хмара легкого щебеню та кристалічного пилу. Анґус пересвідчився, що все це марне, зниклого водія він не знайде, а сам опиниться в пастці. Пролом, у який він зайшов Діґлатором до печери, вже затягувався білими, завтовшки як рука бурульками, вони потроху тужавіли, нагадуючи соляні стовпи. На це не було ради. А що найгірше, не залишилося часу на спокійні роздуми, адже й склепіння осідало — воно вже майже торкалося плечей велетохода, схожого тепер на Атланта, який тримає на собі небесне склепіння. Анґус не пам’ятав, як знов опинився в кабіні, що вже потроху, міліметр за міліметром, нахилялася разом з корпусом, натягнув на себе електронну шкіру і ще якусь мить повагався, чи варто вмикати випромінювач. Тут у кожному вчинкові крився непередбачений ризик — розплавлене склепіння могло розтанути і стекти додолу, а могло і обвалитись. Анґус просунувся на кілька кроків і тут-таки, біля чорної купи поламаного велетохода, знайшов місце, звідки міг узяти розгін і, щосили вдаривши у стіну, опинитися назовні. Не для того, щоби ганебно втекти, а щоби вирватися зі склистої гробниці. А там уже побачить, що робити далі.

Силова установка заграла турбінами. Від удару сталевих кулаків біла стіна загула, тріщини зірчасто розповзлися на всі боки і водночас пролунав грім. Усе сталося так швидко, що Анґус не встиг нічого зрозуміти. Відчув такий страхітливий удар згори, що велет, у якому він сидів, лише басовито зойкнув, заточився, вилетів крізь вибитий пролом, наче аркуш паперу, і під лавиною брил, уламків, пилу так раптово врізавсь у ґрунт, що, незважаючи на амортизацію, нутрощі Анґуса Парвіса підскочили до горла. І водночас падіння було неймовірно повільним: уламки, що вкривали стежку, якою він прийшов сюди, піднімались, їх було видно в шибку так, наче не він падав, а та снігова гладінь, на яку градом сипались уламки, ставала перед ним дибки. Він наближався з висоти до цієї білини, огорнутої хмарами куряви, аж поки крізь усі шпангоути корпуса, виючі мотори, їхні важелі, захисні рідини броні до нього дійшов останній громовий удар. Анґус лежав осліплий. Лобове скло не тріснуло, однак угрузло у відвалі, масу якого він відчував на собі, на спині Діґлатора. Турбіни вили вже не під ним, а ззаду на неробочих обертах, бо від перевантаження самі себе вимкнули. На чорному, мовби сажа, тлі вікна полум’яніли всі покажчики. Вони потроху блідли та сіріли, тоді стали ясно-зеленими, однак ті, що були з лівого боку, один за одним гасли, немов дотліваючі жарини. Анґус лежав з лівого боку в покаліченому велетоході. Покаліченому, бо руки й ноги Діґлатора не діяли. Світився лише контур його другої сегментної половини. Судомно дихаючи, Анґус відчував сморід перегорілого мастила. Отже, сталося те, чого він боявся. Чи зможе напівпаралізований Діґлатор бодай повзти? Анґус перевірив турбіни, вони заграли в унісон, проте сигналізація відразу ж спалахнула пурпуром попередження. Коли обвал штовхнув його іззаду, велетохід упав не долілиць, а трохи боком. Глибоко дихаючи, Анґус якнайповільніше, наосліп, увімкнув внутрішнє освітлення і знайшов аварійний інтероцептор велетохода, щоби зрозуміти, в якому положенні перебувають кінцівки та корпус машини. Накреслене холодними лініями зображення з’явилося відразу. Обидві сталеві ноги зчепились, а точніше — схрестились, отже, колінні суглоби тріснули. Ліва стопа зайшла за праву, однак і правою він не зміг навіть поворухнути. Мабуть, ноги вчепилися одна в одну виступами, а решту довершив тиск обвалу. Сморід витікаючого з гідравліки мастила дратував ніздрі дедалі настирливіше. Анґус іще раз спробував виборсатись із завалу, перемкнувши всю мережу мастилопроводу на слабший, аварійний контур. Даремно. Уже щось розпечене, слизьке, м’яке підтікало йому під стопи, гомілки, стегна. У білому світлі лампи над головою, лежачи на шибі кабіни, він побачив мастило, розстебнув «змійку», виліз із електронної шкіри та, стоячи голим навколішки, відчинив стінну шафку, яка тепер була над ним. І аж зойкнув під вагою скафандра, що випав звідти, вдаряючи його в груди кисневими балонами. За ними білою кулею полетів у мастильну калюжу шолом. Трикотажний костюм просяк гідравлічною рідиною. Анґус без вагання вліз у скафандр, витер мастило з шолома, надягнув його, затиснув застібки і навкарачки поповз колодязем, тепер уже горизонтальним, наче тунель, до стегнового люка.

Однак ані цього, ані аварійного люка на «хребті» велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підняв руку до червоного вогника, розбив невеличкий пластиковий ковпачок і щосили втиснув углиб майбуття кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав та що відчував, готуючись до крижаної смерті.