Нарада

Доктор Ґерберт сидів біля навстіж відчиненого вікна, зручно випроставши ноги, обгорнуті пухнастою ковдрою, і переглядав гістограми. Хоча надворі буяв день, у кімнаті панували сутінки. Напівтемряву посилювало чорне, мов закіптюжене, склепіння з перехрещених товстих, просочених живицею балок. Підлога була зроблена з великих, щільно підігнаних дощок, стіни викладені з товстих колод. За вікном бовваніли вкриті лісом схили Ловця Хмар, далі виднілися масив Кратакальга та стрімчак найвищої гори, подібної до буйвола з обламаним рогом, яку індіанці ще сотні років тому назвали Каменем Вознесіння. Над сірою від кам’яних брил долиною здіймалися розлогі схили, з північного боку вкриті кригою. За північним перевалом сяяла блакиттю далека рівнина. Десь там, у неймовірній далині, здіймалася в небо вузька смужка диму — знак діючого вулкана. Доктор Ґерберт порівнював знімки і робив позначки ручкою. До нього не долинав жоден шерех. Вогники свічок рівним полум’ям горіли в холодному повітрі. Їх світло гротескно видовжувало контури меблів, зроблених у давньоіндіанському стилі. Велике крісло у формі людської щелепи відкидало на стелю страхітливі тіні зубатих билець, що закінчувалися закрученими іклами. Над каміном шкірилися вирізьблені з дерева безокі маски, а столик, який стояв біля Ґерберта, опирався на згорнуту в клубок змію. Голова її спочивала на килимі, полискуючи очима, вогники свічок мінились у червоних напівкоштовних камінцях, вставлених в очниці.

Здалека долинув дзвінок. Ґерберт відклав знімки, які щойно вивчав, і підвівся. Кімната вмить змінилася — перетворилася на простору їдальню. Посередині з’явився стіл, без скатертини. На чорному дереві мерехтіла зелена яшма столового сервізу. Крізь розчинені двері в’їхав інвалідний візок — такими користуються паралітики. У ньому вмостився огрядний чоловік з м’ясистим обличчям, на якому між брезклими щоками губився маленький носик. Прибулець був у шкіряній куртці. Він чемно кивнув Ґербертові. Разом з ним увійшла худа, немов тичка, дама з чорним волоссям, ніби розрізаним навпіл пасмом сивини. Навпроти Ґерберта раптом з’явився гладкий присадкуватий священик з апоплексичним обличчям. А коли слуга вже поставив на стіл першу страву, до кімнати, винувато похнюпившись, увійшов сивий чоловік з роздвоєним підборіддям. Він трохи затримався біля масивного каміна, складеного з великих каменюк, і якийсь час грів руки над вогнем, а тоді сів на те місце, що вказав йому паралізований господар.

— Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? — запитала в нього худа жінка.

— Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік, — відповів господар, який розташувався зі своїм візком у залишеному між стільцями проміжку.

Він їв швидко і з апетитом. Після цієї репліки всі мовчали, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішавсь із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:

— Мондіане, сьогодні ви маєте розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.

— Так, так, — підхопила решта гостей.

Мондіан Вантенеда насупив брови і сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні, догоряючи, тріснуло поліно. Хтось відклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.

— На чому я зупинився?

— На тому, як дон Естебан і дон Ґільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили у гори, щоби дістатися до Долини Семи Червоних Озер...

— Під час усієї подорожі, — почав Мондіан, зручніше вмостившись у візку, — обидва іспанці не зустріли нікого — ні людини, ні тварини — і лише зрідка чули крики орлів, які ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, котрий став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: «Стережіться гриви Чорного Коня!» Мандрівники почали радитися, чи йти їм далі. Як ви пригадуєте, на передпліччі в дона Ґільєльмо було витатуйовано карту гірського пасма. Харчі їхні закінчувалися, хоча минав лише шостий день подорожі. Отож вони доїли рештки солоного в’яленого м’яса й угамували спрагу з джерельця, що витікало з-під Одрубаної Голови. Проте зорієнтуватися на місцевості не могли, бо витатуйована карта виявилася неточною. Перед заходом сонця туман почав підніматися все вище й вище на хребет Коня; вони йшли так швидко, що аж кров бурхала їм у головах, але туман здіймався ще швидше й наздогнав їх на самісінькій шиї Коня. У тому місці, де їх огорнув білий саван, гірська стежка звужувалася і ставала не ширшою за держак мачете. Отож іти так само вони вже не могли й сіли на вузький гірський хребет, як сідають верхи на коня. Так і рухалися по вузькому ребру гори, оточені з усіх боків білою вологою імлою, аж поки стемніло. І коли сили зовсім полишили їх, хребет раптом закінчився. Іспанці не знали, що саме під ними: урвище чи той спуск у Долину Семи Червоних Озер, про який розповів старий індіанець. Отож вони просиділи цілу ніч, підтримуючи один одного плечима й зігріваючись теплом власних тіл, а нічний вітер свистів і кресав по хребту, немов ніж по каменю. Досить було задрімати — й ти полетів би в безодню, отож вони висиділи там сім годин, не склепивши очей. Потім зійшло сонце, розвіяло імлу, й іспанці побачили, що урвище під ними прямовисне, наче мур, але з вісьмома уступами. Туман рвався на клапті об шию Коня. Вдалині чорніла Голова Мазумака, яку огортали білі хмари, що змішувалися зі стовпами червоних димів. Обдираючи руки до крові, іспанці спустилися вузьким звором до улоговини — Долини Семи Червоних Озер. Однак тут Ґільєльмо остаточно знесилів. Дон Естебан першим дістався скелястого уступу, що висів над прірвою, й повів товариша за руку. Так вони й ішли, аж поки натрапили на осип, де сіли відпочити. Сонце вже підбилося високо вгору, й Голова Мазумака почала випльовувати на них кам’яні брили, що, падаючи, відскакували від уступів. Отож їм довелося втікати донизу. Коли ж вони віддалилися настільки, що Голова Коня почала видаватися не більшою за дитячий кулачок, то побачили перше Червоне Джерело, сповите у хмару рудого шумовиння. Тоді дон Естебан витягнув з-за пазухи в’язку видублених ремінців кольору акантового дерева. На них були зав’язані численні вузлики. Дон Естебан довго обмацував їх, розбираючи індіанське письмо, аж поки втямив, якою дорогою вони мають іти далі.

Попереду відкрилася Долина Мовчання, всіяна величезними брилами. Іспанці пробиралися між ними, обминаючи глибокі тріщини.

— Ще далеко? — пошепки запитав Ґільєльмо, бо горло в нього геть спеклося, а голос сів.

Дон Естебан дав йому знак мовчати. Ґільєльмо необережно зачепив камінець, і той, падаючи, потягнув за собою цілу лавину. Під її гуркіт стіни Долини Мовчання задиміли, вкрилися срібного хмарою, і тисячі вапнякових брил покотилися донизу. Дон Естебан, який саме проходив під склепінним навісом, устиг втягти туди приятеля саме тієї миті, коли лавина долетіла до них і, немов гроза, покотилася далі. Донові Ґільєльмо дісталося по лобі каменем, пішла кров. Дон Естебан скинув сорочку, роздер її на смуги й перев’язав голову товариша. Врешті, коли долина геть звузилась і небо над ними стало широким, мов ріка, вони побачили потік, що зовсім безшумно біг по камінню. Вода була прозора, мов діамант, і впадала до підземного річища. Тепер їм треба було увійти по коліна в бурхливу крижану течію. Шалений потік підбивав їм ноги, однак невдовзі вода повернула вбік, і мандрівники опинилися на косі сухого жовтого піску перед гротом з багатьма отворами. Дон Ґільєльмо знесилено сів та з подивом зауважив, що пісок якось дивно виблискує. Він набрав його в жменю й придивився. Пісок був незвично важкий. Дон Ґільєльмо спробував його на зуб і пересвідчився, що це золото. Пригадавши слова індіанця, дон Естебан оглянув грот. В одному його кутку щось виблискувало, наче вертикально застиглий нерухомий пломінь. Дон Естебан підійшов ближче — то була кришталева брила, відшліфована водою. Над нею в скелі зяяв отвір, крізь який світилося небо. Формою брила нагадувала величезну домовину, вбиту в землю. Зазирнувши всередину, дон Естебан розгледів у глибині брили лише міріади рухливих вогників, неймовірне вирування срібла. Потім йому здалося, що все навкруги потемніло, і він помітив величезні пластини березової кори, котрі розтулялися. Коли й вони щезли, дон Естебан відчув, ніби хтось дивиться на нього із самої середини крижаної брили. То було мідне обличчя, пооране глибокими зморшками, а очі вузькі, немов лезо ножа. Що довше дон Естебан вдивлявся в нього, то помітнішим ставав на бронзовому обличчі лютий посміх. Із прокльоном він ударив у брилу стилетом, але вістря безсило ковзнуло, не полишивши на брилі й сліду. Проте мідне обличчя, викривлене лиховісним посміхом, зникло. У дона Ґільєльмо почалася гарячка, тому дон Естебан не розповів йому про те, що побачив.

Вони пішли далі. Грот розгалужувався кількома коридорами; іспанці обрали найширший і, запаливши смолоскипи, що мали при собі, рушили вглиб. В одному місці коридора чорною пащею відкрився бічний хід. Звідти бурхало розпеченим повітрям. Іспанцям довелося бігцем проминути те місце. Далі коридор звужувався: якийсь проміжок навіть мусили проповзти рачки. Нараз просвіт збільшився. Чоловіки змогли звестися навколішки. Останній смолоскип догоряв, і тут вони відчули, що під ногами в них щось рипить. У мерехтливому світлі іспанці побачили, що стоять на купі золотих брил. Але й це було ще не все. Побачивши Вуста й Око Мазумака, вони прагнули роздивитись і його Утробу. За якийсь час дон Естебан пошепки сказав товаришеві, ніби щось бачить. Ґільєльмо марно виглядав у нього з-за плеча.

— Що ти там бачиш? — запитав він в Естебана.

Догоряючий смолоскип уже обпікав Естебанові пальці. Видиво з’явилося раптово: стіни наче розійшлися, навколо запанував непроглядний морок, з якого смолоскип видобував червонясті обриси грота. Ґільєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум’я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.

Ураз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Ґільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса та Його Матір. А такі люди, як Естебан, могли промовити ці слова, лише зазирнувши в очі смерті. Коли розлігся крик, Ґільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум’я, й Ґільєльмо знепритомнів...

Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за котрим у спадаючих сутінках виднілися фіолетові зубці гір.

— У верхній течії Араґуеріти мисливці, які полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив’язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли у табір, і там упізнали дона Ґільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.

— Звідки ж тоді відома ця історія?

Цей голос пролунав, неначе скрегіт. Увійшов служник з канделябром. У мерехтливому світлі стало видно обличчя того, хто запитував, — лимонно-жовте, з безкровними губами. Він чемно усміхався.

— На початку я переповів розповідь старого індіанця. Він запевняв, ніби Мазумак усе бачить своїм Оком. Може, індіанець убирав усе це в шати міфології, та загалом казав правду. То був початок шістнадцятого сторіччя, і європейці ще зовсім мало знали про те, як шліфоване скло може посилювати зір. Два величезні гірські кришталі, відшліфовані чи то природою, чи людськими руками, стояли на Голові Мазумака й у Гроті Утроби так, що дивлячись в один, було видно все, що робиться навколо другого. То був своєрідний перископ, утворений двома дзеркальними призмами, віддаленими одна від одної на тридцять кілометрів. Індіанець, який стояв на вершині Голови, бачив обох лиходіїв, що залізли в Утробу Мазумака. І, можливо, не тільки бачив, а й міг спричинити їхню загибель.

Мондіан рвучко викинув руку вперед. У коло жовтогарячого світла на столі впала товста в’язка ремінців. Шкіра, вкрита облупленою фарбою, була позначена глибокими надрізами. Коли вона падала, почувся шелест: була вона дуже стара й висохла.

— Отже, був хтось, — завершив розповідь Мондіан Вантенеда, — хто стежив за експедицією й потім розповів про неї.

— Виходить, ви знаєте дорогу до золотої печери?

Усмішка Мондіана стала байдужою, ніби танула разом з гірськими верхами, розчинялась у холодній нічній тиші.

— Цей будинок, власне, й стоїть біля Вуст Мазумака. Коли тут вимовляли слово, Улоговина Мовчання повторювала його могутнім гуркотом. То був природний кам’яний гучномовець, у тисячу разів сильніший од електричного.

— Та невже?..

— Сотні літ тому в дзеркальну плиту влучила блискавка й переплавила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання — це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Ґільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося згодом, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто спустив кам’яну лавину на колону піхотинців Кортеса — невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.

— Не перебільшуйте, дорогий Вантенедо. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель — чи не так? — озвався гладкий, присадкуватий панотець з кінця столу. Він палив тонку сигару з марихуаною.

— Ви гадаєте? — Мондіан не приховував іронії. — Нема такої сили, яка би відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче, — мовив він, відштовхнувшись од столу.

Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Інші горіли ясним полум’ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простягнув руку, порослу густим волоссям, між обличчями слухачів, схопив зі столу в’язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися й почали розходитися. Доктор Ґерберт сидів, утупившись у миготливе полум’я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який вніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок дров, вправно розкидав жар і виклав над ним дах із полін — справжній витвір мистецтва. Цієї миті хтось відчинив другі двері й провів рукою по одвірку. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна та гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі з округлою гладенькою стелею лишився тільки Ґерберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою та недоїденою печенею в тарілці: лише ця частина столу вціліла.

— Бавишся? У такий момент? Розважаєшся старими казочками? — допитувався прибулець.

Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ніг, взутих у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший од Ґерберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м’язиста шия.

— Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам’ять.

Ґерберт, трохи зніяковілий, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягнувся уздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямку. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхівок, що біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з’явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими термітниками. Голографічні видива з’являлися миттєво, оточували обох чоловіків і так само несподівано зникали, перетворюючись в інші образи. Ґерберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Сидів серед миготливої зміни відблисків і барв з пачкою гістограм у руці, а думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.

— Щось змінилося? — запитав він урешті. — Так?

Його молодий колега повернув кімнаті її попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:

— Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араґо просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.

Ґерберт розгублено закліпав очима — його прикро вразила ця новина.

— І що ти йому сказав?

— Що ми прийдемо... Чого так дивишся? Не хочеш іти?

— Не хотів би, та розумію, що відмовитися ти не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?

— Ані слова. Він не лише порядний, а й розумний чоловік. І вміє берегти таємницю.

— Отож тактовно натякне нам, що ми — канібали.

— Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. І про це він теж добре знає.

— І про кров знає?

— Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.

— У його очах це буде не трансфузія, а наруга над трупами. Пограбування мерців.

— Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі, як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але, в усякому разі, його церква не виступає проти цього. І взагалі, звідки ці сумніви — підтримає операцію священик чи ні? Командир погодиться, і гадаю, що більшість екіпажу — також. Араґо навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватиканський апостольський спостерігач. Як пасажир.

— Усе ніби так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати цих останків на нашу «Евридіку». Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?

— Ти сам знаєш — так склалось. А крім того, я вважаю, що коли хтось і має брати участь у цьому польоті, то насамперед — вони.

— І багато їм буде з цього користі, коли в найкращому разі пощастить реанімувати одного коштом усіх інших?

Віктор Терна вирячився на Ґерберта:

— Що з тобою? Схаменися! Хіба ж це наша провина? На Титані не було умов поставити діагноз. Так чи ні? Кажи зараз. Я хочу знати, з ким урешті маю йти до цього домініканця. Тебе що — навернули до віри пращурів і ти вбачаєш у тому, що ми наміряємося зробити, щось погане? Гріх?

Ґерберт, досі зовні спокійний, заговорив, насилу стримуючи роздратування:

— Ти чудово знаєш, що я вимагатиму того самого, що ти і головний лікар, і знаєш мої погляди. Повернути до життя давно загиблих — яке в тому зло? Зло полягає в тому, що з двох померлих пощастить оживити тільки одного і що ніхто з нас не зважиться вибрати, кого саме слід воскресити... Шкода часу. Ходімо. Хочу якнайскоріше з цим покінчити.

— Я мушу перевдягтися. Почекаєш?

— Ні. Піду сам. Приходь туди, до нього. На якій це палубі?

Вони вийшли разом, але сіли в різні ліфти. Набравши потрібний код, Ґерберт помчав овальним срібним тунелем. Яйцеподібний ліфт м’яко загальмував, увігнута стінка розійшлася, мовби діафрагма фотоапарата. Перед Ґербертом простягайся ряди увігнутих дверей з високими порогами, як на старих морських кораблях. Він знайшов двері під номером 84, з маленькою табличкою «Р. П. Араґо, М. А., Д. П. ДА». І поки відгадував, що ховається за літерами «ДА» — чи то «Делегат Апостольський», чи то «Doctor Angelicus» — думка ця була настільки ж безглузда, як і недоречна, — двері розчинилися.

Він увійшов до просторої каюти з багатьма заскленими стелажами, повними книжок. На двох протилежних стінах висіли картини в світлих рамах, займаючи місце від стелі до підлоги. З правого боку він упізнав «Дерево Пізнання» Кранаха[19]з Адамом, змієм та Євою, ліворуч — «Спокуса святого Антонія» Босха[20]. Поки Ґерберт розглядав потвор, що пливли небом цієї «Спокуси», Кранах провалився за книжкові полиці, утворивши прохід, з якого вийшов Араґо в білій сутані. Поки картина поверталася на попереднє місце (вона правила за двері), лікар помітив позаду домініканця чорний хрест на білому тлі. Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і сіли біля низького столика, безладно заваленого паперами, діаграмами та розгорнутими книжками, з яких виглядали кольорові закладки. Араґо мав худе, смагляве обличчя із сірими проникливими очима під майже білими бровами. Здавалося, сутана йому завелика. У тонких руках піаніста він тримав звичайний дерев’яний метр. Ґерберт знічев’я водив поглядом по корінцях старих книжок. Не хотів озиватися першим. Очікував запитань, яких не було.

— Докторе Ґерберт, я не можу зрівнятися з вами у знаннях, — нарешті озвався домініканець. — Однак можу говорити мовою Ескулапа. Перш ніж одягти ці шати, я був психіатром. Головний лікар ознайомив мене з даними... операції. Ці документи написані мовою фальшивою та лукавою. Якщо брати до уваги різні групи крові й несумісність тканин, то може йтися лише про двох людей. Однак оживити можна тільки одного.

— Або жодного, — вихопилося в Ґерберта майже мимоволі.

Певно через те, що чернець уникав точного терміна: воскресіння з мертвих. Домініканець ухопив це на льоту.

Distinguo[21], на мою думку, це важлива обставина, хоча для вас, напевно, вона не має значення. Диспут на високому теологічному рівні буде безпредметним. Можливо, хтось на моєму місці сказав би: по-справжньому мертва та людина, що розкладається після того, як у тілі відбулися незворотні зміни. А таких на борту семеро. Я знаю, їхні останки доведеться потривожити і розумію необхідність цього, хоча й не можу дати благословення. Від вас, докторе, і від вашого товариша, який зараз має тут з’явитись, я хотів би почути відповідь на єдине запитання. Хоча ви не зобов’язані відповідати...

— Слухаю вас, — озвався Ґерберт, відчуваючи, як увесь напружується.

— Напевно, ви здогадалися. Йдеться про критерії вибору.

— Терна не скаже вам нічого, чого не скажу я. Ми не можемо застосувати жодних об’єктивних критеріїв. І ви — ознайомившись з даними — теж про це знаєте... панотче Араґо.

— Знаю. Оцінити шанси — це понад людські сили. Медикоми, виконавши більйони обчислень, дали шанс двом з-поміж дев’ятьох людей; це дев’яносто дев’ять відсотків, з відхиленням у межах неминучої похибки — але оживити можна тільки одного. Об’єктивних критеріїв нема, і саме тому я наважився поцікавитися вашою думкою.

— Перед нами — дві проблеми, — з певним полегшенням відповів Ґерберт. — Ми, лікарі, разом із головним лікарем вимагатимемо істотних змін у перебігу польоту. Чи ви нас підтримаєте?

— Я не маю права голосу.

— Так. Але ви можете вплинути...

— На наслідки наради? Але ж це зайве. Не думаю, що хтось може бути проти. Більшість проголосує «за». А в руках командира остаточне рішення, і я би здивувався, якби його не знали лікарі.

— Ми вимагатимемо більших змін, аніж збиралися просити спершу. Дев’яносто дев’ять відсотків — нам цього замало. Важлива кожна наступна позиція після десятинної коми. Енергетичні витрати будуть величезні, та й тривалість експедиції зросте.

— Я про це не знав. А... яка інша проблема?

— Вибір небіжчика. Ми абсолютно безпорадні, бо через злочинний недогляд, який зв’язківці назвали делікатніше — «перевантаженням каналів зв’язку», — ми не можемо встановити ні імен, ані фаху, ні біографій померлих. Насправді сталося щось більше, ніж просте недбальство. Беручи на борт ці контейнери, ми не знали, що пам’ять старих приладів із шахти Ґрааля та обчислювальних машин з Роембдена під час демонтажу зазнала значних втрат. Відповідальні за долю тих, кого командир з нашої згоди взяв на борт, запевнили, що дані про загиблих можна знайти на Землі. От тільки невідомо, хто, коли й кому дав таке доручення. Зрозуміло лише, що вони, так би мовити, вмили руки.

— Таке трапляється, коли багато людей, які заважають одне одному, роблять щось одночасно. Щоправда, це мало втішає...

Чернець замовк, глянув Ґербертові в очі й тихо мовив:

— Ви були проти того, щоби брати останки на наш корабель?

Ґерберт неохоче кивнув.

— У передстартовому сум’ятті на самотній голос, до того ж лікаря, а не астронавта, ніхто не зважав. І якщо деякі мої побоювання тепер підтвердилися, мені від цього не легше.

— То що ж тепер буде? Чим ви керуватиметеся? Жеребкуванням?

Ґерберт насторожився:

— Вибір залежатиме тільки від нас — після наради, якщо наші вимоги будуть виконані. Ми ще раз обстежимо трупи, а також перетрусимо до останньої ниточки весь вміст вітрифікаторів.

— А яку роль відіграє ідентифікація у виборі реанімованого?

— Гадаю, ніякої. Ми не братимемо до уваги нічого, що не стосується медицини.

— Ці люди, — чернець зважував кожне слово, говорячи неквапно, ніби йшов тонкою кригою, — загинули за трагічних обставин. Одні — виконуючи звичайні службові обов’язки, як працівники шахт чи фабрик. Інші — йдучи їм на допомогу. Чи ви припускаєте таку диференціацію як критерій для оживлення?

Відповідь була швидка й категорична:

— Ні!

Стіна книжок розсунулася перед ними, й увійшов Терна, попросивши пробачення за те, що запізнився.

Чернець підвівся. Встав і Ґерберт.

— Я дізнався про все, що зміг, — сказав Араґо. Він був вищим від обох лікарів. За його спиною Єва на картині зверталася до Адама, а змій заповзав на райське дерево. — Дякую вам. Ви підтвердили те, про що я й сам мусив знати. Мій фах і ваш у чомусь подібні. Ми нікого не судимо за їхні заслуги чи провини, так само як ви нікого не рятуєте, керуючись цим принципом. Не хочу вас більше затримувати: вам уже час іти. Побачимося на нараді.

Лікарі вийшли. Ґерберт кількома словами переповів Терну зміст розмови з апостольським спостерігачем. На ідеально округлому перетині коридорів вони увійшли до яйцеподібного матово-срібного ліфта. Люк шахти розчинився і з важким зітханням поглинув його. У круглих вікнах замигтіли вогні палуб, які вони проминали. Сидячи один навпроти одного, мовчали. Обох, не знати чому, образила та сентенція, якою чернець підсумував їхню зустріч. Одначе враження це було надто невизначеним, аби його аналізувати. Та ще й перед тим, що на них чекало.


Зал засідань містився в п’ятому сегменті «Евридіки». Якщо дивитися на корабель здалеку, він нагадував довгу білу гусінь з опуклими сегментами, але гусінь крилату, бо з боків у неї виступали крила, що закінчувалися фюзеляжами гідротурбін. Сплющений ніс «Евридіки» оточували кільця багатьох антен, мовби вусики чи жувальні м’язи. Кулясті сегменти, з’єднані між собою короткими циліндрами тридцятиметрового діаметру, зчіплював і зміцнював подвійний внутрішній кіль, коли космічний корабель набирав швидкість, ішов повним ходом або гальмував. Двигуни, що звалися гідротурбінами, були, по суті, термоядерними реакторами прямопотокового типу, а за паливо їм правив розріджений водень.

Така тяга виявилася навіть досконалішою за фотонну. Віддача ядерного палива при швидкості, близькій до швидкості світла, знижується, бо левову частку кінетичної енергії забирає полум’я віддачі, воно марно летить у порожнечу, і тільки мала частка вивільненої потужності передається ракеті. До того ж фотонна тяга, тобто тяга світла, потребує навантаження корабля мільйонами тонн матерії й антиматерії як анігіляційного палива. Натомість прямопотокові двигуни використовують як паливо міжзоряний водень. Однак його всюдисущі атоми настільки розпорошені в галактичній безодні, що ефективні лише ті двигуни, швидкість яких сягає 30 000 кілометрів за секунду, а з повного віддачею працюють, наближаючись до швидкості світла. Тому такий корабель не може самостійно ні стартувати з планет (бо надто масивний для цього), ні набрати швидкості до того моменту, поки атоми, що влітають у пропускний отвір реакторів, достатньо сконцентруються для займання. Зяючі впускні тунелі летять у цей час із такою швидкістю, що найбільша космічна порожнеча втискує достатньо водню в їхні жерла, щоб у вогняних камерах запалали штучні сонячні струмені. Коефіцієнт корисної дії зростає, і корабель, не обтяжений власними запасами палива, може летіти з постійним прискоренням. Після майже річного прискорення, рівного земному тяжінню, корабель набуває замалим не дев’яносто дев’ять відсотків швидкості світла, і коли на його борту спливають хвилини, то на Землі за цей час минають десятки років!

«Евридіку» будували на орбіті довкола Титана, бо він мав служити її стартовою платформою. Трильйонотонна маса цього супутника була перетворена термоядерними реакторами на енергію для лазерних пускових установок, щоби вони вдарили потужними потоками спресованого світла у гігантську корму «Евридіки» — як порохові гази в гарматному стволі б’ють у дно снаряда. Але спершу за допомогою астроінженерних робіт довелося звільнити супутник від його густої атмосфери, побудувати радіохімічні підприємства і термоядерні силові установки на континентальній плиті екватора, попередньо розтопивши її гори акумуляційними тепловими ударами із супутників одноразового вжитку. Їхні залпи перетворили величезний масив гірських порід, що складають кору планети, на лаву, а кріобалістичні бомби допомогли заморозити червоне розплавлене море і створити з нього тверду гладку рівнину штучного Моря Геркуланум. На дванадцяти тисячах квадратних миль його поверхні виріс ліс лазерометів, справжній Геркулес експедиції. У вирішальний день і секунду він вистрілив, щоби зіштовхнути «Евридіку» зі стаціонарної орбіти. Видовжений стовп спресованого світла бив у кормові дзеркала судна, виводячи його за межі Сонячної системи. У міру того, як промінь, що розігнав його, слабшав, корабель сам допомагав собі власними бустерами, по черзі гублячи їх випалені батареї вже поза межами Плутона. І тільки там запрацювали відкриті у вакуум гідродвигуни.

А що ці двигуни мали працювати впродовж усієї подорожі, рух корабля прискорювався рівномірно, і на ньому зберігалося тяжіння, що відповідало земному. Воно діяло тільки в напрямку поздовжної вісі. Через те кожен кулястий відсік «Евридіки» був автономним. Палуби тяглися впоперек корпусу від борту до борту, і йти вгору означало наближатися до носа, а вниз — до корми. Коли увесь корабель гальмував або змінював курс, то вісь приводу відхилялася. Через це стеля могла ставати стінами або принаймні лягати на бік. Щоб уникнути цього, кожен сегмент корпусу містив у захисній оболонці рухомі кулі — як у підшипнику. Гіростатори слугували для того, щоб на палуби кожного сегмента — їх було вісім — сила віддачі завжди була скерована вертикально. Під час таких маневрів окремі сегменти відхилялись од головної кільової осі судна. Коли треба було перейти з одного сегмента в інший, відкривалася тунельна система додаткових шлюзів, які звалися «равликами». Відчути якісь зміни чи брак тяжіння можна було лише тоді, коли ти рухався ліфтом і проминав міжсегментні відрізки корпусу.

Коли надійшов час першої після старту «Евридіки» загальної наради, корабель мав за собою майже рік постійного прискорення, отож нічого в ньому не порушувало встановленого тяжіння.

Для загальних зборів усього екіпажу був призначений п’ятий сегмент, що звався «Парламентом». Під опуклою стелею розташувався невисокий амфітеатр — зала з чотирма рядами лав і проходами між ними. Під єдиною пласкою стіною тягнувся довгий стіл, власне, то був блок з’єднаних між собою панелей із моніторами. За ним обличчям до зали сиділи навігатори з підпорядкованими їм помічниками.

Специфічному завданню експедиції відповідав особливий склад керівництва. Польотом керував Бар Гораб, за роботу двигунів відповідав головний диспетчер Харґнер, зв’язком займався радіофізик де Вітт, а очолював усіх науковців — і тих, які працювали під час подорожі, і тих, котрі мали приступити до роботи лише після прибуття до мети подорожі — полістор Номура.

Коли Ґерберт і Терна увійшли на верхню галерею, нарада вже розпочалася. Бар Гораб оголошував висновки лікарів. Ніхто не звернув уваги на новоприбулих, лише головний лікар Хрус, який сидів між командиром і головним механіком, докірливо звів брови. Лікарі не дуже запізнилися. Серед цілковитої тиші з усіх боків линув спокійний голос Бара Гораба:

— ...вимагають редукції тяжіння до однієї десятої. Вважають це вкрай потрібним для оживлення трупів, які спочивають у холодильнику. Це означає зменшення швидкості до мінімальної. Я можу це зробити. Але цим самим усю програму польоту буде перекреслено. Доведеться складати нову програму. Ту, яку ми здійснюємо тепер, готували п’ять незалежних груп на Землі, щоб уникнути помилки. Ми на це не спроможні. Нову програму складатимуть дві наші групи, через це вона буде не такою надійною, як попередня. Ризик невеликий, але реальний. Отож я запитую у вас: ми повинні винести на голосування вимогу лікарів без обговорення чи перед цим поставити їм деякі запитання?

Більшість висловилася за обговорення. Хрус сам не взяв слова, а кивнув Ґербертові.

— У словах командира криється прихований докір, — промовив Ґерберт, не підводячись зі свого місця у найвищому ряді. — Він має бути звернений до тих, хто передав нам тіла, знайдені на Титані, не поцікавившись, у якому стані ці тіла. Слід було б провести розслідування та виявити винних. Проте є серед нас винні чи нема — це ситуації не змінить. Перед нами завдання оживити людину, яка збереглася не набагато краще, ніж мумія єгипетського фараона. Щоби пояснити це, мушу звернутися до історії медицини. Перші спроби вітрифікації сягають іще двадцятого століття. Старі багатії заповідали ховати себе у рідкому азоті, сподіваючись, що колись їх зможуть воскресити. Явний нонсенс! Заморожений труп можна лише відігріти для того, щоби він зогнив. Згодом навчилися заморожувати дрібні часточки тканин, яйцеклітини, сперму та прості мікроорганізми. Чим більше тіло, тим складніша вітрифікація. Вона означає блискавичне згущення усіх рідин в організмі, перетворення їх у лід, оминаючи фазу кристалізації. Адже кристалики призводять до незворотного знищення тендітної будови клітини. А вітрифікація дає змогу консервувати тіло й мозок за частку секунди. Блискавично нагріти щось до будь-якої температури легко. Охолодити майже до нуля градусів за Кельвіном з такою самою швидкістю — незмірно важче. Дзвоноподібні вітрифікатори загиблих на Титані були примітивні. Приймаючи контейнери до себе на борт, ми не знали їхньої конструкції. Тому стан заморожених тіл виявився для нас такою несподіванкою.

— Для кого і чому? — запитав хтось із першого ряду.

— Для мене як психоніка, для Терна як соматика і так само, звичайно, для нашого головного лікаря. Чому? Ми отримали контейнери без будь-якої специфікації і схеми вітрифікаторів. Ми не знали, що контейнери із замороженими людьми були частково деформовані, зім’яті льодовиком і що їх там же вклали у капсули з рідким гелієм, щоб одразу перевезти до нас на борт. За чотириста годин до старту, коли «Геркулес» розганяв нас, на кораблі була подвійна гравітація, і лише після цього ми змогли почати обстеження капсул.

— Це було три місяці тому, колего Ґерберт, — озвався той самий голос знизу.

— Так. За цей час ми переконалися, що всіх, напевно, не зможемо оживити. Трьох довелося виключити відразу, бо їхній мозок був розчавлений. З решти можемо оживити лише одного, хоча загалом до реанімації придатні два тіла. Річ у тім, що всі ці люди мали у системі кровообігу кров.

— Справжню кров? — запитав хтось з іншого кінця зали.

— Так. Еритроцити, плазма і таке інше. Дані стосовно крові містяться в голотеках, але ми не можемо робити переливання, адже у нас нема крові. Отож ми розмножили еритробласти, взяті з кісткового мозку. Тепер кров є. Однак виникає проблема відторгнення тканин. До реанімації придатні два мозки. Але життєво важливих органів вистачить лише для однієї людини. З цих двох можна скласти одного. Іншого виходу я не бачу.

— Мозок можна воскресити й без тіла, — почулось із зали.

— Ми не збираємося цього робити, — відповів Ґерберт. — Ми тут не для того, щоби провадити сумнівні експерименти. На сучасному рівні медицини вони можуть призвести до жахливих наслідків. Зрештою, справа не у визначеннях, а в компетентності. Ми втручаємося у питання навігації як лікарі, а не як астронавти. І ніхто сторонній не може нам вказувати, як чинити. Тому я не вдаватимусь у подробиці операції. Скажу тільки, що нам довелося очистити скелет від вапна і металізувати його. Замінити гелієм надлишок азоту в тканинах, використати для відновлення одного тіла всі інші. Це наша справа. Я зобов’язаний лише пояснити мотиви наших вимог. Ми потребуємо найслабшої гравітації під час реанімації мозку. Ідеальною була б невагомість. Однак ми знаємо, що досягти її не вдасться, якщо не вимкнути двигунів. Але це б остаточно порушило програму польоту.

— Шкода часу на ці розмови, колего! — головний лікар не приховував роздратування. — Командир і всі, хто тут зібрався, хочуть знати, чим ви пояснюєте цю вимогу.

Він сказав не «нашу вимогу», а «цю». Ґерберт, вдаючи, що не помітив цієї обмовки і переконаний, що вона була невипадковою, спокійно відповів:

— Нейрони у людському мозку зазвичай не діляться. Вони не розмножуються, бо становлять матеріал індивідуальної тотожності, як пам’ять та інші ознаки, що люди називають характером, душею тощо. Мозок людей, вітрифікованих таким примітивним способом, як на Титані, зазнав деформації. Ми зможемо примусити сусідні нейрони ділитися, щоби вони розмножилися, замінюючи знищені, але цим самим ліквідуємо індивідуальність нейронів, відновлених і збережених таким чином. Для того щоб урятувати індивідуальну тотожність, під час реанімації слід використати якнайменше новоутворених нейронів, бо наступні покоління — це як нейрони-немовлята, частково незаповнені й нові. Навіть у невагомості ми не можемо бути цілком певні, чи взагалі той, кого воскрешатимемо, не зазнає часткової, а то й повної амнезії. Якась частка пам’яті неминуче гине при вітрифікації, навіть у найдосконаліших кріостатах, бо тендітні синапси отримують травми на молекулярному рівні. Ось чому ми не можемо гарантувати, що воскресла людина буде точнісінько тією самою, якою вона була сотню років тому. Ми лише твердимо: що слабше буде тяжіння під час реанімації мозку, то більше шансів матимемо для збереження індивідуальності. Я завершив.

Бар Гораб, ніби пересилюючи себе, глянув на головного лікаря, який, здавалося, заглибився у вивчення паперів.

— Голосування вважаю зайвим, — промовив Гораб. — На правах командира я вимагатиму зменшення швидкості на той час, який лікарі визнають необхідним для операції. Прошу вважати нараду закінченою.

Залою прокотився легкий гомін. Бар Гораб підвівся, торкнувся плеча Харґнера, й вони пішли до нижнього виходу із зали. Ґерберт і Терна мало не бігцем попрямували до верхньої галереї, поки їх ще ніхто не перестрів. У коридорі вони побачили домініканця. Той лише мовчки хитнув головою й пішов у свій бік.

— Не чекав я такого від Хруса, — кинув Терна, заходячи з Ґербертом до кормового ліфта. — А от командир — це людина на своєму місці! Я вже відчував, що на нас ось-ось накинуться колеги споріднених спеціальностей, насамперед наші «психонавти». Та командир відрізав усе це, як ножем...

Ліфт уже гальмував, вогні, що їх вони проминали, миготіли щоразу повільніше.

— Дай спокій Хрусові, — буркнув Ґерберт. — Коли хочеш знати, Араґо розмовляв із Горабом саме перед нарадою.

— Звідки знаєш?

— Від Харґнера. Араґо був у Гораба перед розмовою з нами.

— Ти вважаєш?..

— Не вважаю, але знаю одне: домініканець нам допоміг.

— Але як теолог.

— Я на цьому не знаюся. А от він знається і на медицині, й на теології. Як поєднати одне з іншим — це його клопіт. Ходімо перевдягатися, треба ще все приготувати й визначити час.

Перед операцією Ґерберт ще раз перечитав надісланий з голотеки протокол: найважчі планетарні машини спинилися під час роботи, бо їхні оптиметри виявили металевий предмет, у якому містилась органічна матерія. Отож з Бірнамського лісу було по черзі видобуто сім старих велетоходів, а з них — шість трупів. Два Діґлатори лежали за якихось кількасот метрів один від одного. Один виявився порожній, а в другому була людина у дзвоноподібному вітрифікаторі. Екскаватори восьмого покоління вгризлись у льодовик. Поруч із ними Діґлатор видавався карликом. Керівництво робіт вислало на пошуки інших жертв крокуючі бурильні установки з високочутливими біосенсорами, бо Бірнамська западина поглинула дев’ятьох осіб. Жодних слідів людини, яка покинула свій Діґлатор, знайдено не було. Обшивка велетоходів була деформована тиском крижаних обвалів, однак вітрифікатори збереглися напрочуд добре. Група контролю збиралась одразу ж повернути їх на Землю для реанімації, але це означало, що заморожені тіла довелося б тричі піддавати перезавантаженню: на старті малого маятникового корабля з Титана, на старті транспортної ракети Титан-Земля і при посадці на Землю. Просвітивши контейнери, контролери виявили важкі ушкодження усіх тіл, в тому числі переломи черепів, отож таке складне транспортування було визнане надто ризикованим. Тоді комусь спало на думку передати вітрифікатори «Евридіці». Адже там була найновіша реанімаційна апаратура, і водночас її стартове прискорення мало бути зовсім незначним з огляду на гігантську масу корабля. Виникла проблема з ідентифікацією загиблих, якої не можна було здійснити, не відкривши вітрифікаторів. Хрус, головний лікар «Евридіки», узгодив із керівництвом і штабом SETI[22], що точні дані й імена знайдених у льодовиках Титана людей будуть передані на корабель по радіо із Землі, бо виявилося, що всі комп’ютерні диски пам’яті демонтовані ще раніше й спочивали тепер в архівах швейцарської філії SETI. До моменту старту канали зв’язку були забиті, а хтось доповів, що ті дані не дуже важливі, й «Евридіка» покинула навколомісячну орбіту раніше, ніж лікарі схаменулися, що інформації про загиблих нема. Ґерберт звертався до командира, але це нічого не дало, бо корабель уже набирав швидкість, гнаний лазерами «Геркулеса», наче снаряд. На цій пусковій фазі Титан приймав усю силу світлової віддачі на себе, і планетологи вважали, що він може тріснути. Побоювання не справдились, однак прискорення йшло не так гладенько, як сподівалися проектанти. Оболонка Титана втягла «Геркулес» углиб літосфери, від бурхливих сейсмічних хвиль задвигтіли основи пускових лазерних установок, і хоча планета витримала цей землетрус, а точніше титанотрус, — світловий стовп тремтів та хитався. Довелося зменшити пускову силу, перечекати, поки згаснуть коливання, аж тоді знову наводити пошкоджені лазерні установки на дзеркальну корму корабля. Це порушило радіозв’язок, накопичило непередані вчасно відомості та, що найгірше, Титан сам зазнав дії вібрації, бо за два роки перед цим був виштовхнутий далі від Сатурна й загальмований так, щоби «Геркулес» міг увесь час розганяти «Евридіку» лазерним світлом. Сотні тисяч старих термоядерних головок, загнаних у надра Титана, зрештою нейтралізували ці коливання, хоча й не обійшлося без небажаних наслідків. Ось чому реаніматори ніяк не могли взятися до діла — впродовж кількох тижнів «Евридіка» то вловлювала, то знову губила сонячний стовп і, коли він поціляв у корму, струси поширювалися на весь корпус корабля.

Ці труднощі, пов’язані зі сейсмічними струсами Титана, пошкодження кількох бустерних батарей примусили відкласти операцію. І багато хто з учасників польоту вважав, що повернути до життя знайдених мерців — справа майже безнадійна. З кожним днем в умовах уже постійних перевантажень та збільшення швидкості зв’язок із Землею дедалі слабшав. До того ж приймали насамперед ті радіограми, від яких залежав успіх експедиції. Втім на «Евридіку» все ж передали із Землі імена п’ятьох загиблих, їхні фотографії та біографії, проте цього було замало для розпізнання. Під час вітрифікації, яка була подібною до вибуху, лицьові частини черепів деформувалися. Повторні ядерні вибухи всередині кріотейнерів здерли із заморожених людей одяг, який вони мали під скафандрами. Рештки цього одягу були витиснені киснем крізь тріщини скафандрів до азотних домовин і перетворилися на порох. Тривали якісь розмови і про те, чи не можна було б отримати із Землі відбитки пальців померлих та їхні стоматологічні карти, однак коли все це надіслали, то виникла ще більша плутанина. Зрештою, так ніхто і не дізнався, що призвело до такого безладу — чи то постійне суперництво між Ґраалем і Роембденом, чи якісь інші причини. В усякім разі, комп’ютерні журнали робіт на Титані були неточні, а частина збережених дисків пам’яті постраждала або зникла в архівах, не потрапивши до швейцарської філії. Пощастило з’ясувати єдине: чоловік, що міг ожити на «Евридіці», мав колись одне із шести прізвищ: Ансель, Навада, Піркс, Кохлер, Парвіс, Іллюма. Лікарям лишалося сподіватися тільки на те, що, вийшовши з післяреанімаційної амнезії, врятований упізнає своє прізвище в списку, якщо не зможе пригадати його самостійно. На це розраховували Хрус і Терна. Ґерберт, психотонік, мав щодо цього сумніви. Отож після визначення часу майбутньої операції Ґерберт поділився своїми сумнівами з командиром. Практичний і розважливий Бар Гораб визнав, що слід іще раз обстежити вміст вітрифікаторів, тепер уже звільнених від тіл загиблих.

— Найкраще з цим впоралися би криміналісти, — зауважив він, — та коли вже їх нема в нас на борту, то вам допоможуть... — Бар Гораб замовк, повагавшись, а тоді сказав: — Лакатос і Б’єла, — і додав з усмішкою: — Фізики також у чомусь подібні до детективів.

Отож до головної лабораторії було піднято почорнілий, немов обпалений, кріотейнер, схожий на циліндричний саркофаг. Його обхопили масивними лещатами, наклали на зовнішні гаки ключі, й він почав поволі розкриватись уздовж, пронизливо скрегочучи. З-під відхиленого віка трупи зяяла чорна порожнеча. Скафандр був зібганий — адже його власник разом із азотною брилою, в якій застиг, ось уже кілька тижнів спочивав у рідкому гелії. Лакатос і Б’єла дістали порожній скафандр і поклали на низький металевий стіл. Щоправда, оглянули скафандр ще тоді, коли витягали тіло, однак не знайшли нічого, крім обмерзлих клаптів тканини, заплутаних у кабелях кліматизаційного обладнання. Тепер вони від’єднали вкритий памороззю скафандр од кільця, за яке кріпився шолом, і розпороли його вздовж — аж до великих черевиків. Із спорохнявілого ганчір’я видобули спіральні труби й частини розбитих кисневих змійовиків, уважно оглянули кожну дрібницю під лупою. А наостанок Б’єла вліз із ліхтариком у руках до циліндричного кріотейнера. Щоби полегшити його завдання, маніпулятор розрізав броню й широко її розсунув. Скафандр тріснув у місцях спайок — там, де рукава з’єднувалися з оболонкою корпусу. Це сталося через те, що Діґлатор деформувався під тиском Бірнамського льодовика, який увесь час розростався і сповзав на велетохід, або через раптову вітрифікацію. Якщо вміщена сюди людина мала при собі особисті речі, вони могли вилетіти крізь розриви скафандра й разом зі струменями застигаючого азоту та крові потрапити до контейнера — саме в той момент, коли на його відкритий перед цим отвір спадало вистрілене згори забороло, ковпак зі спеціальної сталі, навіки ув’язнюючи того, хто гинув у скафандрі.

Щоби зняти ковпак із контейнера, довелося скористатися гідравлічними лещатами, бо маніпулятор виявився заслабкий. Обидва фізики та лікар відступили на кілька кроків від платформи, й коли ковпак, подібний до головки величезного гарматного снаряда, здригнувся й почав сповзати з верхньої частини контейнера, з-під ванадієвих лещат полетіли великі уламки броні. Люди мовчки чекали кінця операції. І лише коли чорні, мовби шлак, перепалені уламки перестали сипатись, а стягнутий з кріотейнера дзвін відкрив своє порожнє нутро, Лакатос підняв його під склепіння чотириважелевим маніпулятором, а Б’єла зібрався ще раз обстежити контейнер. Та всі мимоволі застигли, бо, розпадаючись уздовж зварки, металеві плити затремтіли й повільно зсунулися на платформу, ніби повторюючи вже пережиту колись агонію. Кліщі з дистанційним управлінням перенесли важкий ковпак в інший кінець зали і там опустили його, ніби половинку порожньої бомби, так обережно, що він і не дзенькнув.

Б’єла підійшов до розтерзаного контейнера. Всередині, ніби спалене листя, темніла зотліла внутрішня прокладка. Лакатос дивився через плече Б’єли. Він непогано знав історію вітрифікаторів. За часів Роембдена і Ґрааля у верхню частину вітрифікаторів закладали вибухові заряди, щоби процес проходив якнайшвидше. Вітрифікований спершу мав скинути шолом, але при цьому залишатись у скафандрі. Для того, щоби череп не тріснув од удару, на устілці ковпака надувалися подушки. Вони рвалися й огортали заморожуваному голову, а в рот йому встромлявся конус, крізь який впорскувався рідкий азот. При цьому, як правило, виламувалися зуби й навіть щелепи. Найважливішим було перетяти всі зв’язки з мозком одночасно, а отже, і з основою черепа, що над піднебінням. При такій операції тодішня медицина не могла уникнути травм. Фізики обережно віддирали шари прокладки, аж поки оголили металеве дно кріотейнера. Серед спопелілих клаптів вони натрапили на якийсь предмет, він був зім’ятий, але зберіг форму книжечки з обсмаленими кутиками. Напівобвуглений предмет став таким крихким, що від доторку розсипався б на попіл, отож вони поклали його під скляний ковпак, боячись пошкодити диханням.

— Схожий на невеликий чохол. Може, навіть зі шкіри тварини. Футляр для документів? Тоді люди носили при собі такі речі. А документи виготовляли найчастіше з целюлози, переробленої на папір.

— Були й із пластикових полімерів, — докинув Ґерберт.

— Так, на вигляд не вельми приваблива штука, — відказав фізик. — Целюлоза не витриваліша за старі пластики. Як воно могло потрапити аж сюди?

— Це неважко уявити, — Лакатос спершу розвів, а потім з’єднав долоні. — Коли він натиснув на кнопку, стики з’єдналися, нижній дзвін підскочив йому від ніг до грудей, а верхня частина вітрифікатора, вистрілена одночасно з нижньою, накрила її. Заряд не такий сильний, щоби розчавити людину. Азот заповнив скафандр так, що той тріснув під пахвами, і повітря, що витискалося крізь щілини, могло здерти з нього ввесь одяг. Вибухова хвиля від розірваних гранат не раз отак оголювала солдатів.

— Що ми з цим робитимемо?

Ґерберт спостерігав за фізиками, які наповнили скляний ковпак фіксуючою рідиною, тоді вийняли виливок, в якому чорнів плескатий клаптик, схожий на комаху, застиглу в бурштині, й узялися до аналізів. Виявили хімікати, що застосовували колись при друкуванні банкнотів, органічні сполуки, характерні для натуральної шкіри, дубленої і фарбованої, а також незначні сліди срібла. Певно, то були рештки фотознімків, бо в ті часи для цього використовували солі срібла. Змінюючи силу променів і закріпивши вийнятий із виливка клаптик, фізики зрештою дістали заплутаний палімпсест — щось на взірець безладно набраних літер і маленьких кружечків, можливо, печаток. Хроматограф відділив сліди друкарської фарби від чорнила письма, бо, на щастя, чорнило мало мінеральні домішки. Усе інше зробили фільтри мікротомографа. Результати виявилися скромними. По суті, вони знайшли посвідчення особи, проте імені прочитати не зуміли, а від прізвища залишилася тільки перша літера — «П». Це прізвище могло мати від п’яти аж до восьми літер. На «П» починалися прізвища двох людей, з яких вони мали оживити одного. На моніторах відтворили спінограми усіх тих, хто спочивав тепер у рідкому гелії. Це просвічування на всіх рівнях було набагато результативнішим за рентген і дало змогу визначити вік жертв із точністю від одного до десяти років за допомогою дослідження кісткової тканини, суглобів і кровоносних судин, бо за життя цих людей медицина ще не вміла гальмувати процесів, які звалися склерозом. Обидва придатні до реанімації чоловіки мали подібну будову тіла, обидва потребували пластичної операції обличчя, а відкладення солей на ребрах і ледь помітне завапнення аорти свідчили про те, що їм було, наймовірніше, від тридцяти до сорока років. За біографіями, в яких містилися й історії хвороб, жоден із двох кандидатів на оживлення не переніс операцій, які залишили б на тілі рубці. Лікарі про це знали, але покладалися на фізиків: просвічування базувалося на магнітному резонансі атомних ядер в організмі. Фізики лише похитали головами: ядра сталих елементів і справді добре зберігаються, але при цьому не фіксують віку. Інша річ, коли б мати справу з ізотопами. Отож фізики знову зайшли у глухий кут. Обидва загиблих колись отримали по 100-200 ремів опромінення. Найімовірніше, в останні години життя.

Оглядати в різних площинах внутрішні органи людини — це справа анонімна й абстрактна. А ось картина чорних трупів, умерзлих в азотний лід, особливо вигляд їхніх сплюндрованих облич був такий, що Ґерберт хотів уберегти фізиків від цього видовища. В обох загиблих були неушкоджені очні яблука, і це завдавало медикам додаткових клопотів, бо сліпота одного із загиблих, безумовно б, вирішила справу на користь того, хто не втратив зору. Коли фізики пішли, Терна сів на платформу з розрізаним кріотенером і сидів, не озиваючись, аж поки не почув Ґерберта.

— Ну то як? — спитав він. — Котрого?

— Можна ще проконсультуватися з Хрусом... — невпевнено промовив Терна.

— Навіщо? Tres faciunt collegium?[23]

Терна підвівся, вдарив по клавіатурі, й екран слухняно показав два ряди зелених цифр та одну червону праворуч. Вона застережливо блимала. Терна вимкнув машину, наче не міг витримати цього миготіння. Він хотів знову торкнутися клавіш, але Ґерберт обхопив його за плечі й затримав простягнену руку.

— Годі. Це нічого не дасть.

Молодший колега глянув йому в очі.

— Може, порадитися із... — почав він, але не доказав.

— Не варто. Ніхто нам не допоможе. Хрус...

— Я мав на увазі не Хруса.

— Знаю. Я хотів сказати, що формально вирішуватиме Хрус, якщо ми до нього звернемося. Буде змушений як головний лікар, але це не вихід. Зрештою, ти ж помітив, як він зник. Не будемо зволікати. За годину... вже менше, Харґнер зменшить швидкість, — Ґерберт відпустив плечі Терна й увімкнув систему підготовки реанімаційного залу.

— Померлих нема, — сказав він. — Ці померлі просто не існують, так ніби ніколи й не народжувалися. Ми нікого не вб’ємо. Лише відновимо одне життя. Поглянь на це з такого боку.

— Чудово, — відказав Терн а, блиснувши очима. — Ти мудро говориш. Я згоден з тобою, але вибиратимеш ти.

Біла змія, обвита навколо келиха, заблищала на стінному табло. То був сигнал готовності.

— Згода, — мовив Ґерберт. — За однієї умови. Це залишиться між нами, і ніхто не довідається, що тут відбулося. Насамперед ВІН. Розумієш?

— Розумію.

— Добре подумай. Після операції всі останки полетять за борт. Я зітру всі дані у голотеці. Але ти і я знатимемо, мусимо знати, бо стерти власної пам’яті не зможемо. Чи зумієш ти забути?

— Ні.

— А мовчати?

— Так.

— Хоч би хто питав?

— Так.

— До кінця?

Терна завагався.

— Послухай... але ж усі знають — ти сам сказав на нараді, що ми маємо право на вибір...

— Я був змушений це зробити, Хрус знав, що й до чого. Але після знищення даних ми збрешемо, що цей чоловік мав об’єктивні переваги, які ми виявили тут і тепер.

Терна кивнув головою:

— Я згоден.

— Ми складемо протокол. Напишемо його разом. Нам доведеться сфальсифікувати два пункти. Ти підпишеш?

— Так. Разом із тобою.

Ґерберт відчинив стінну шафу. У ній висіли сріблясті комбінезони з білими черевиками і скляними масками для обличчя. Він витягнув свій комбінезон і почав одягатися. Терна зробив те саме. Посеред круглої зали розсунулися двері ліфта, який світився зсередини. Двері замкнулися, ліфт поїхав униз, у спорожнілій залі світло трохи пригасло, лише над сяючими точками табло блищала змія Ескулапа.

Загрузка...