Фіаско

Жертва аварії

Він прийшов до тями сліпий і позбавлений тіла. Перші думки складалися не зі слів. Почуття були невиразно-заплутані. Він кудись відпливав, провалювався й знову виринав. Лише згодом, віднайшовши внутрішню мову, спромігся на запитання до самого себе: що мене налякало? Що це за темрява? Що це означає? А коли зробив цей крок, то зміг подумати: хто я? Що зі мною сталося? Хотів поворухнутися, щоби відчути власні руки, ноги, торс, уже знаючи, що має тіло чи принаймні повинен його мати. Однак ніщо його не слухалось, він не зміг поворухнути й пальцем. Не знав, чи його очі розплющені. Не відчував ані повік, ані їхнього руху, напружував усі сили, щоби розплющити очі, й, здається, це йому вдалося. Проте не побачив нічого, крім тієї ж темряви, що й досі. Ці спроби, що вимагали напруження всіх сил, знову повернули його до питання: хто ж я? Людина? Це видалося сенсаційним відкриттям. Певно, він таки отямився, бо відразу по тому внутрішньо усміхнувся: хіба то досягнення, ця відповідь? Слова поверталися поволі, невідомо звідки, спершу розрізнені, без ладу, так ніби виловлював їх, як рибок з невідомої глибини: існую, я існую. Не знаю, де. Не знаю, чому не відчуваю свого тіла. Тоді почав відчувати своє обличчя, губи, здається, ніс. Міг навіть поворушити ніздрями, хоча це потребувало величезного напруження волі. Витріщав очні яблука і, завдяки логічному міркуванню, — а воно поволі поверталося до нього — зміг дійти висновку: або я осліп, або тут цілковита темрява. Темрява асоціювалася з ніччю, ніч — з великим простором, повним чистого й холодного повітря, а відтак — з диханням. Чи я дихаю? — запитав він себе і вслухався у морок, такий схожий на небуття і такий від нього відмінний. Йому видавалося, ніби він дихає, але не так, як завжди. Не ворушив ребрами, животом, спочивав у незрозумілому, ніби підвішеному стані, а повітря входило в нього саме і саме без будь-яких зусиль виходило. Інакше дихати він не вмів.

Мав уже обличчя, легені, ніздрі, губи. Мав очі, але вони нічого не бачили. Вирішив стиснути кулаки. Добре пам’ятав, що в нього були руки і як їх стискати. Стиснув пальці — й не відчув нічого. Тоді до нього повернувся страх, уже цілком усвідомлений, бо в голові майнуло: певно, це параліч. Або ж я втратив руки і, напевно, ноги. Ні, це видавалося неймовірним: адже він мав легені, це точно, чому ж не відчував свого тіла? У його морок і переляк нараз увійшли розмірені, далекі, глухі поштовхи. Серце? Воно билось! Першою звісткою ззовні долинули голоси. Слух повернувся раптово, щоправда звуки були приглушені. Він усвідомлював — розмовляють дві людини, бо розрізняв два голоси, — однак не розумів, що вони говорять. Мова була знайома, тільки слова якісь невиразні, немов предмети, на котрі дивишся крізь запітніле скло або туман. Він зосередився, слух загострився, і дивна річ — саме завдяки слухові він вирвався за межі замкненої свідомості. Відтак опинився у якомусь просторі, де були низ, верх і боки. Ще встиг збагнути, що означає тяжіння, а далі знову зосередився на голосах. Голоси були чоловічі, один вищий і тихіший, другий — низький баритон, і ця людина говорила зовсім близько. Хто знає, може, він зміг би озватися до тих двох, якби зробив зусилля. Одначе спершу хотів послухати — не тільки з цікавості, а через те, що то була розкіш — так добре чути і щоразу краще розуміти мову.

— Я б його ще потримав у гелії, — це був знову той баритон, він міг належати високому кремезному чоловікові.

— А я ні, — почувся у відповідь віддалений і молодший голос, тенор.

— Чому? Це не зашкодить.

— Подивися на його мозок. Ні, не calcarina[24]. Правий temporalis[25]. Бачиш? Він уже чує нас.

— Амплітуда надто мала, сумніваюся, чи він розуміє.

— Уже діють обидві лобні долі. Власне, це норма.

— Бачу.

— Альфи вчора ще майже не було.

— Бо він перебував у гіпотермії. Це нормально. Розуміє він нас чи ні — азоту все ще забагато. Додам трохи гелію.

Довга пауза і м’які кроки.

— Зажди, поглянь... — це був баритон.

— Прокинувся... але що...

Решти він не розчув, бо ті заговорили пошепки. Думка його працювала вже чітко. Хто це говорить? Лікарі. Я потрапив у аварію? Де? Хто я? У голові зринало щоразу більше запитань, але ті й далі перешіптувалися.

— Добре, фронтальні бездоганні... але з thalamus[26] не дуже... Увімкни нижче... не можу розрізнити. Підключи Ескулапа. Або краще Медиком... Так. Відрегулюй зображення. Як там спинний мозок?

— Майже на нулі. Це дивно.

— Дивно те, що не зовсім на нулі. Покажи дихальний центр... гм...

— Стимулювати?

— Ні, не варто. Він ще надихається сам. Так спокійніше.

Щось коротко дзенькнуло.

— Він не бачить, — вражено сказав молодий голос.

— Дев’ятка у нього вже в нормі. А чи бачить що-небудь, зараз ми дізнаємося...

У цілковитій тиші почувся металевий брязкіт. Водночас у морок увійшов бляклий сіренький відблиск.

— Ага! — радісно вигукнув баритон. — Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже впродовж тижня. Зрештою, — додав він тихіше, — він не зможе...

Нерозбірливе шепотіння.

— Агнозія?

— Та що ти! Було б добре, якби... Дивися на вищі складники...

— Пам’ять відновлюється?

— Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?

— У нормі.

— Серце?

— Сорок п’ять.

— Тиск?

— Сто десять. Може, вже від’єднати?

— Краще не ризикувати. Стривай! Малий імпульс у спинному мозку...

Він відчув, як у ньому щось здригнулося.

— Повертається тонус м’язів, бачиш?

— Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?

— Руками... незграбно.

— А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?

— Розплющив очі. Бачить?

— Ще ні. На скільки реагують зіниці?

— На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?

— Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламуса. Нехай Медиком перевірить електроди і дасть струм. О, чудово...

Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання:

— Ти врятований. Будеш здоровий. Не намагайся говорити. Якщо зрозумів мене, двічі заплющ очі. Двічі.

Він двічі кліпнув.

— Чудово. Я говоритиму з тобою. Якщо не зрозумієш чогось — кліпни раз.

Він дуже старався збагнути це бліде й рожеве, але марно.

— Намагається роздивитися тебе, — долинув тенор.

«Як він здогадався?»

— Побачиш і мене, і все, — мовив поволі баритон. — Мусиш бути терплячим. Розумієш мене?

Він опустив повіки. Хотів озватись, але в ньому тільки щось захрипіло.

— Ні, ні, — зупинив його той самий голос. — Розмовляти ще зарано. Не можеш говорити, бо дихаєш крізь трубку. Власне, й дихаєш не сам — це ми дихаємо за тебе. Розумієш? Чудово. Тепер спи. Коли відпочинеш і прокинешся, побалакаємо. Тоді й довідаєшся про все, а зараз... Вікторе, приспи його потроху... гарних тобі снів...

Він перестав бачити — йому здавалося, ніби світло згасло в ньому, а не над ним. Не хотів засинати. Хотів схопитися на ноги. Але вже й ота темрява, що була в ньому, розпливлась і зникла. Він бачив багато снів, дивних, гарних і таких, які не можна ні запам’ятати, ні переказати. Бував багатьма людьми одночасно і переживав усі їхні почуття. Відходив кудись далеко й повертався. Бачив людей, пізнавав їхні обличчя, але не міг пригадати, хто це. Часом у нього залишався тільки зір, нічим не обмежений, сповнений невидимого сонця. Йому здавалося, що в цих снах та в безоднях між ними проминають віки. Несподівано він прокинувся. Водночас зі свідомістю відчув своє тіло. Лежав навзнак, сповитий якимсь пухнастим, м’яким матеріалом. Він напружив спинні м’язи, й стегнами пройшов нервовий дрож. Над ним була блідо-зелена пласка стеля, поруч блищали якісь дроти і склянки, але він не міг ворухнути головою — щось її тримало. Узголів’я було м’яке, але охоплювало голову аж по скроні й еластично стискало її. Очима міг водити вільно. За прозорою стіною видніли апарати, на самому краєчку поля зору миготіли вогники; помітив, що і вогники якось з ним зв’язані, бо коли він глибше вдихав повітря — так, що аж розпирало груди, — вогники спалахували яскравіше. А там, куди він уже не міг сягнути зором, щось рожевіло, коливаючись в одноманітному ритмі, — то був ритм його серця. Він уже не мав сумніву: так, він у лікарні. Отже, нещасний випадок. Який і де? Він зводив брови, чекав, що пояснення вирине з глибин пам’яті. Дарма. Тоді завмер, заплющив очі й сконцентрував волю на цьому питанні — марно. Те, що тепер міг би вільно ворушити ногами, руками, пальцями, якби не тканина, в яку був загорнений, більше його не задовольняло. Він спробував кахикнути, водив язиком по внутрішній поверхні зубів. Урешті почув свій власний голос: — Я... Я!..

Голос належав справді йому, але він не знав, ким він є, і не розумів, як це може бути. Спробував вивільнитись із сповитка, кілька разів напруживши м’язи. Тоді його огорнула якась важка, дивна, несподівана сонливість, і він знову погас у собі, немов догоряючий вогник лампи.

Він не лічив днів. Ритм життя на кораблі був розподілений умовно, звичним — земним — способом. Удень усі палуби, коридори й тунельні переходи між сегментами яскраво освітлювались. О десятій починало сутеніти — золотаве світло, що линуло зі стелі та стін, поволі блякло, впродовж якоїсь години скрізь панувала блакитна напівтемрява, аж поки освітлення зовсім згасало, й тільки лампочки, вмонтовані посередині склепіння, показували дорогу самотньому перехожому. Цю пору він любив найбільше. Міг вивчати «Евридіку» і вдень — усі приміщення були доступні, його запевняли, що він нікому не заважає, навпаки, може ходити, де хоче, розпитувати про все, що його цікавить. Однак він надавав перевагу нічним прогулянкам.

Збадьорений ранковими тренуваннями у спортзалі, йшов до школи. Він сам це так назвав. Сідав перед Мемнором і починав відновлювати пам’ять грою картин та слів, які викликали різні асоціації, а водночас навчався того, що було зовсім новим і незнайомим. Перед машиною, безмежно терплячою, неспроможною виявляти ні подиву, ні зверхності, він не почувався неповноцінним. Якщо чогось не вловлював, Мемнор використовував образи, прості схеми, вміло застосовував скорочені навчальні програми, користувався архівами інших машин корабля. Голотека містила в архівному відділі десятки тисяч касет із зображеннями. Але то не були звичні для нього фотографії чи фільми — кожне зображення ставало реальним середовищем людини, а кожне слово — хоч на мить — оживало. Якби хотів, то міг би побувати всередині пірамід, готичних соборів, замків Луари, на супутниках Марса, в будь-яких містах чи лісах, однак якщо він і робив це, то не з цікавості, а тому, що ці видива становили важливу частину лікувальної терапії. Лікарі намагалися поводитися з ним як із членом екіпажу, а не пацієнтом. У нього навіть склалося враження, ніби вони навмисно уникають його, бажають підкреслити, що він нічим не відрізняється від інших людей.

Зорова пам’ять повернулася до нього разом із життєвим досвідом, професійними навичками астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж планетні машини, і він поруч із цими людьми почувався, як моряк вітрильного флоту, котрий потрапив в епоху трансатлантичних пасажирських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він заміняв новими. Однак щоразу болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Він не міг воскресити в пам’яті жодного імені чи прізвища, навіть свого власного. Дивно, але його пам’ять ніби розділилася навпіл. Те, що він пережив колись, повернулося до нього. Спогади були бляклі, хоча й відновились у найдрібніших деталях — так інколи стара дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій. Якось у лабораторії фізиків паруюча рідина з дистилятора, гіркуватим чадом торкнувшись ніздрів, миттєво викликала щось більше, ніж просто картину. То була ілюзія присутності — чітка й виразна — на зручному посадковому полі. Була ніч, він стояв під ще не охололими соплами своєї ракети, яку щойно врятував, відчував той самий сморід нітродиму і був щасливий, хоча тоді не розумів цього, а осягнув це аж тепер, у спогаді. Пацієнт не розповів про це докторові Ґерберту, хоча й треба було б. Лікар вимагав, щоби він у таких випадках щоразу приходив до нього. Кожен такий спалах пам’яті — це ніби шматочок, розчищений серед завалів. Отож слід пробиватися крізь такі отвори, аби з часом очистити всі засипані стежки у мозку. І не з міркувань психотерапії, а щоб за допомогою відтвореної пам’яті відшукати самого себе. Порада була слушна, раціональна, одначе пацієнт приховав від лікаря цю подію. Стриманість належала, безперечно, до основних рис його вдачі. Він ніколи не був схильний до звірянь — та ще й таких інтимних. Зрештою, пообіцяв собі, що коли й пригадає, хто він такий, то не за допомогою нюху, як пес. Розумів, що це дурість, і лікареві він довіряв, та все ж рішення свого не змінив.

Ґерберт швидко все зрозумів. Дав пацієнтові слово честі, що розмови з Мемнором не записуються і що він сам може стерти з пам’яті механічного педагога зміст кожної бесіди. Пацієнт так і робив. Від машини таємниць не мав. Мемнор допомагав йому відтворити безліч спогадів, однак імен та прізвищ пацієнт пригадати так і не зміг. І своїх теж. Урешті запитав про це у свого співрозмовника навпростець.

Той довго мовчав. Відновлення пам’яті, яке називали тренуванням, відбувалося в дивно обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані ледве не в бароковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. Їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу. Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, було зовсім не полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте вряди-годи Сократ кліпав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні — здавалися несмаком, та він не знав, чим той бюст замінити і, не маючи іншого виходу, мусив терпіти. До того ж не хотілося зайвий раз турбувати Ґерберта. Згодом пацієнт звик до Сократа і лише тоді, коли хотів почути щось дуже важливе, ходив перед ментором та говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне запитання.

— Можливо, моя відповідь тебе не задовольнить. Однак людині не варто знати все про свій тілесний і духовний механізм. Абсолютне пізнання — то межа людських можливостей, і сприймати це особливо складно тому, хто не звик підкорятися будь-яким обмеженням. Це по-перше. По-друге, імена зберігаються інакше, ніж усі інші поняття, втілені у слова. Чому? Бо імена не становлять жодної цілісної системи. Адже вони суто умовні. Кожна людина якось називається, проте вона могла б називатися зовсім інакше і бути при цьому тією ж самою. Власні імена залежать від випадку, і дають їх батьки. Тут нема закономірності. Коли дозволиш зробити невеличке філософське узагальнення, я поясню тобі, що існують лише певні речі та зв’язки між ними. Бути людиною — це те саме, що бути певною річчю, незалежно, жива вона чи ні. Бути братом чи сином — це вже певна інформація про родинні зв’язки. Досліджуючи немовля всіма можливими методами, виявивши в ньому все, дійдеш до його спадкового коду, але імені не дізнаєшся ніколи. Світ можна пізнати. Натомість до імені можна лише звикнути. У звичайному житті цієї різниці майже не відчуваєш. Однак той, хто двічі прийшов у світ, відчуває це на собі. Ймовірно, ти згадаєш, як тебе звати. Це може статися щомиті. А може не статися взагалі. Тож я порадив би тобі взяти тимчасове ім’я. У цьому не буде нічого нечесного чи фальшивого. Ти опинишся в ситуації власних батьків, які стояли над твоєю колискою. Вони також не знали перед тим, як побратися, яке ім’я тобі дадуть. Зробивши вибір, вони через багато років й уявити не могли б, що ти колись мав якесь інше ім’я, а не те, що вони тобі дали.

— Ти говориш, як Піфія[27], — відказав пацієнт, силкуючись приховати, як прикро він уражений словами про свою смерть.

Не розумів, чому так реагує на добре знаний факт. Власне, мав би відчувати безмежне щастя воскреслого з мертвих.

— Мене хвилює не ім’я. Знаю, моє прізвище починалося на П. Воно мало від п’яти до восьми літер. Парвіс або Піркс. Знаю, що решту загиблих врятувати не пощастило. Було б краще, якби мені не показували того списку.

— Ми сподівалися, що ти впізнаєш...

— Не можу обирати наосліп. Я вже казав тобі про це.

— Знаю і розумію твої почуття. Ти належиш до людей, які звертають мало уваги на самих себе. Певно, ти був таким завжди. Не хочеш обирати?

— Ні.

— А якщо тобі дадуть нове ім’я?

— Ні.

— То що ж ти збираєшся робити?

— Не знаю.

Можливо, пацієнт почув би ще якісь умовляння й поради, але вперше, відколи відвідував цей кабінет, він скористався своїм правом і стер зміст усіх розмов із машиною. Потім він, так ніби й цього було йому замало, торкнувся кнопки й одним порухомруки послав у небуття погруддя грецького мудреця. І відчув зловтіху, безглузду, але гостру — так ніби вбив, не вбиваючи, того, перед ким був надто відвертим. За те, що той, будучи Ніким, так розсудливо й безапеляційно повчав його і бачив його безпорадність. То був жалюгідний замінник аргументу, і пацієнт одразу ж пожалкував про безглуздий вчинок: нізащо занапастив безневинний апарат. Однак коли розібратися, то він хотів не стільки бути у світі, скільки відчувати світ у собі. Тому вгамував гнів та сором і постаравсь якомога швидше забути свої гризоти, взявшись за справи важливіші від власного минулого. Йому було що вивчати. Остання найбільша програма пошуку позаземних цивілізацій, що звалася ЦИКЛОПОМ, після кількох років роботи закінчилася нічим. Такої думки були ті, хто, слухаючи далекі зірки, сподівалися почути зрозумілі сигнали. Загадка Мовчазного Всесвіту — Silentium Universi — переросла у виклик, кинутий земній науці. Безмежний оптимізм жменьки астрофізиків на межі XX століття, захопивши тисячі представників інших наук, утім, як і дилетантів, обернувся на свою протилежність. Мільярди, вкладені в будівництво радіотелескопів, покликаних фільтрувати випромінювання мільйонів зірок і галактик, дали, щоправда, певну користь. Були зроблені нові відкриття, проте жодне з них не забезпечило сподіваного відгомону «Іншого Розуму». Телескопи, розміщені на орбітах, у міжзоряному просторі, вакуумі, справді кілька разів прийняли струмені якихось хвиль. Хвилі були такі несхожі на звичайні, що збудили згасаючі надії. Можливо, це й були сигнали позаземних цивілізацій, але прийом тривав недовго. Можливо, навколосонячний простір пронизали, мов голки, послання, звернені до якихось далеких адресатів. Запис намагалися розшифрувати, але марно. Інформаційної суті цих імпульсів не пощастило визначити. Та й традиційна обережність примусила науковців визнати ці явища витвором зоряної матерії — випромінюванням наджорсткої радіації, випадково скупченої так званими гравітаційними лінзами у форми вузьких пасем чи голок. Основне правило вимагало кваліфікувати як природний феномен усе, що не виявляло явно штучного походження. Астрофізика настільки просунулася вперед, що в неї було досить гіпотез, котрі точно «пояснювали» кожне зафіксоване випромінення — незалежно від його походження. Складалася парадоксальна ситуація: що більшою кількістю теорій оперувала астрофізика, то важче було виявити справжні сигнали позаземних цивілізацій. Наприкінці XX сторіччя прибічники програми ЦИКЛОП склали великий каталог критеріїв, за якими слід було розрізняти те, що Природа може спородити, а на що вона нездатна. Було б «космічним дивом», якби листя, опавши з дерева, уклалося в літери, слова та речення, яке мало б сенс, або камінці, викинуті річкою на берег, утворили правильні кола чи трикутники Евкліда. Отож земні вчені створили низку непорушних заповідей, що їх мали дотримуватися будь-які відправники позаземних сигналів. Майже половина цих правил була відкинута на початку двадцять першого сторіччя. Не тільки пульсари і гравітаційні лінзи, не тільки мазери газових зоряних хмар чи величезні маси центру галактики вводили в оману спостерігачів регулярністю, повторенням, особливим порядком різноманітних імпульсів. На місце анульованих «вимог до відправника» відразу ж запровадили нові, аби й вони невдовзі були відкинуті.

Ось чому й з’явилося песимістичне переконання в унікальності Землі не тільки в межах Чумацького Шляху, а й у міріадах інших спіральних галактик. Подальший розвиток астрономічної науки додав до песимізму ще й скепсис. Різні властивості космічної енергії та матерії, які утворили поняття Anthropic Principle[28] — тісного зв’язку між тим, який є Всесвіт, і тим, яке є життя, — здавалися просто незаперечними. У космосі, де були люди, належало чекати народження життя і поза Землею. Отож час від часу виникали різні гіпотези, які намагалися погодити життєдайність космосу з його мовчанням. Життя виникає на безлічі планет, однак розумні істоти народжуються лише за умов виняткового поєднання випадкових збігів.

Життя виникає не часто і розвивається здебільшого в небілкових формах: кремній, наприклад, показав багатство зв’язків, що дорівнює багатоманітністю сполук вуглецю — цьому атомному замку білків; еволюція, що започаткувалася як силіконова, не сумісна зі сферою Розуму або ж створює такі форми життя, що не мають нічого спільного із людським способом мислення. Так запевняли одні.

Гетероморфний спалах Розуму не може виникати лише на короткий час. Навпаки, життя розвивається впродовж мільярдів років й існує, позбавлене будь-якого мислення. Коли ж через сто або двісті тисяч років сформуються вищі організми, тоді неминуче починається технологічний вибух. Він не лише прискорює й удосконалює навички опанування силами Природи. Цей вибух розкидає цивілізацію навсібіч, вона розвивається у протилежних напрямках, і тому порозумітися через спільність мислення не має змоги. Такої спільноти не існує взагалі. Це — антропоцентричний забобон, який дістався нам у спадок від найдавніших вірувань та міфів. Різновидів інтелекту може бути дуже багато, і саме через те, що їх безліч, небо не озивається до нас. «Нічого подібного, — заперечували прибічники інших гіпотез. — Загадка значно простіша. Еволюція життя, якщо вже вона породить Розум, здійснює це за допомогою серії одноразових випадковостей. Цей Розум може бути знищений у сповитку будь-яким зоряним вторгненням. Космічні вторгнення завжди сліпі й стихійні — хіба ж не довела палеонтологія за допомогою галактографії, цієї археології Чумацького Шляху, скільки жертв — останків мезозойських плазунів — потрібно було для появи ссавців. А завдяки якому сплетінню випадковостей сформувалося генеалогічне дерево людини?!» Незважаючи на це, Розум може визріти серед трильйонів сонць. Може стати на шлях земного типу розвитку, хоча буває й так, що цей виграш у зоряній лотереї через одну-дві тисячі років обертається катастрофою, бо технологія є простором для небезпечних пасток, і той, хто у них потрапить, — найімовірніше, загине.

Однак Мислячі істоти здатні помітити цю небезпеку тільки тоді, коли вже буває запізно уникнути її. Позбувшись релігійних вірувань, подолавши їхні пізніші звироднілі різновиди, такі як ідеології, котрі спокушали людей здійсненням тимчасових, скороминущих бажань, цивілізації силкуються загальмувати свій розгін, але це вже неможливо. Навіть там, де їх не роздирають жодні внутрішні антагонізми.

Воскреслий астронавт мав багато часу на роздуми, міг ставити різні запитання й вислуховувати відповіді. Від думок про себе і світ — на Землі подібні роздуми звалися філософією — Мислячі істоти переходять до дій, які щоразу переконують їх: нема нічого певнішого й невідворотнішого за смерть. Власне, смерті вони й завдячують своєю появою, бо без неї не відбувалася б мільярднолітня мінливість видів, які формувалися і гинули. Мислячих істот породила безліч смертей архейської ери, ери палеозойської, всіх наступних геологічних епох. Адже разом зі своїм Розумом вони отримують гарантію неминучої загибелі. Невдовзі, лише через кілька століть після цього діагнозу, Мислячі істоти відчули на собі материнські методи Натури, котра є настільки ж підступною, як і марнотратною технологією процесів, які відбуваються самі собою та які застосовує Природа, аби надати поле діяльності наступним формам життя. Ця технологія викликає у людей захоплення, поки залишається для них недосяжною. Однак і це триває недовго. Обікравши рослини, тварин, власні тіла, розкривши їхні секрети, змінюючи середовище, тобто себе, люди не вдовольняються і цією всевладністю. Вони виходять у космос — і лише для того, щоб урешті переконатись, який він їм чужий і як нещадно тяжіє над ними тавро тваринного походження. Перемігши й цю відчуженість, вони стають єдиним прастарим біологічним реліктом усередині техносфери, яку самі ж збудували. Разом із давніми злиднями, голодом, епідеміями, безліччю старечих недугів у них виникла можливість звільнитися від смертних тіл. Цей шанс з’явився спершу як фантасмагоричне, неймовірно далеке роздоріжжя, можливість вибору.

Воскреслий астронавт неохоче зосереджувався на цих трюїзмах, що відгонили понурим пафосом і якоюсь технократською есхатологією. Хотів збагнути мету цієї експедиції, якщо вже став її мимовільним учасником. Допомогла йому написана не так давно класична праця з екзобіології, в якій він знайшов діаграму Ортеґи-Нейселя. Ця діаграма показувала еволюцію психозоїків у космосі, її основний напрям і розгалуження. Початок цього напряму припадав на ранню технологічну епоху. У часовому вимірі вона недовга: від неї не утворюються жодні відгалуження впродовж тисячі років між етапом знарядь механістичних та інформативних. У наступному тисячолітті інформатика схрещується з біологією, творячи плин біологічного прискорення. На цій фазі діагностична вартість кривої графіка переходить у прогностичну і слабшає. Форму основного напряму визначили факти й теорії, його розмах випадковий уже тільки в самих теоріях; щоправда, ці теорії спираються на інші, цілком вірогідні. Критичним роздоріжжям основного напряму є час, коли конструкторський талант Мислячих істот змагається із життєспроможною потенцією Природи. Передбачити, в якому напрямі розвиватиметься кожна окрема цивілізація, неможливо: це зумовлюється самим характером того роздоріжжя. Певна частина цивілізації може йти в основному напрямі через сильне обмеження хоча й досяжної, проте не здійсненої автоеволюції. Випадок граничного біоконсерватизму в такому разі стає вирішальним законом, забороною з пенітенціарною санкцією, якій неухильно підкоряються функціональні спроможності, перейняті від Природи. Виникає техніка, призначена для порятунку середовища: її призначення — пристосувати техносферу до біосфери. Це завдання може бути виконане, хоча й необов’язково; в той час цивілізація демографічно коливається у саморуйнівній серії криз. Може занепадати і відновлюватися безліч разів, платячи за цю самогубну інерцію мільярдами жертв. Встановлення міжзоряних контактів у такий час належить до найважливіших завдань.

Консерватори, прибічники основного напряму розвитку цивілізації, мовчать: для них це очевидно.

Біотично неконсервативних рішень відомо багато. Прийняті рішення здебільшого невідворотні. Звідси великий розмах старих психозоїків.

Ортеґа, Нейсель і Амікар запровадили поняття «вікна контакту». Це проміжок часу, в якому Мислячі істоти ВЖЕ стоять високо у своїх практичних знаннях, однак ЩЕ не взялися до перетворення даної їм від природи Розумності — відповідника людського мозку. «Вікно контакту» є космічною миттю.

Від скіпки до гасової лампи минуло 16 000 років, від лампи до лазера — сто. Час нагромадження інформації для кроку «скіпка-лазер» подібний до кроку, що відділяє відкриття спадкового коду від його впровадження в післяатомну промисловість. Накопичення знань у фазі «вікна контакту» експотенціальні, а на її межі — гіперболічні. Відтинок часу для порозуміння налічує щонайменше 1000 земних років, оптимально — від 1800 до 2500. Поза «вікном» для всіх цивілізацій — недозрілих чи перезрілих — панує мовчання. Перші не володіють необхідною для зв’язку енергією, другі або вкриті непроникною оболонкою, або створюють пристрої, які комунікують між собою на надсвітловому рівні. Навколо проблеми надсвітлового зв’язку точилися суперечки. Жоден вид матерії або енергії не здатен досягти швидкості, більшої від світлової. Проте, як твердить дехто, цей бар’єр можна обминути за допомогою хитрощів. Припустімо, пульсар із вмерзлим у нейтронну зірку магнітним полем мчить зі швидкістю, близькою до світлової. Його випромінювання описує кола довкруги осі пульсара і достатньо віддалено проходить відтинки простору з надсвітловою швидкістю. Якщо на чергових відтинках обертання цього променя перебувають спостерігачі, то вони можуть синхронізувати свої годинники понад бар’єром, який відкрив Айнштайн. Для цього їм треба знати лише відстань між сторонами трикутника «пульсар — спостерігач A — спостерігач В», а також обертову швидкість «морського ліхтаря».

Ось що воскреслий на «Евридіці» астронавт дізнався про космічні цивілізації у рік, коли зореліт безперервно нарощував швидкість. І тут астронавт підійшов до бар’єра, якого не міг подолати. Машинний педагог не виявив невдоволення обмеженими здібностями свого учня, неспроможністю осягнути таємницю сидеральної енергетики та її взаємозв’язків з інженерним мистецтвом і гравітаційною балістикою. Ці плоди останніх відкриттів допомогли створити програму мандрівки до зірок Гарпії, закритих від астрономів минулих віків космічною хмарою, що звалася Лантухом Вугілля. «Евридіка» мала обминути цей Лантух, увійти до «темпоральної пристані» колапсара, охрещеного Аїдом, вислати один зі своїх сегментів на розвідку до планети Квінта Дзети Гарпії, почекати на повернення розвідника і для того, щоби повернутися назад, виконати карколомний маневр під назвою «пасаж крізь ретрохрональний період». Завдяки цьому маневрові експедиція мала повернутися до Сонячної системи через вісім років після старту. Без цього «пасажу» повернулася б через дві тисячі років, а точніше — ніколи.

Розвідувальний сегмент «Евридіки» мав самостійно подолати цілий парсек з екіпажем, який перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених. Астронавт прадавніх ракет почувався під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Окрім того, він усвідомив, що став відлюдником і не бажав довше залишатися Робінзоном біля електронного П’ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті «Евридіки», — хотів побачити зірки. Велетенська зала блимала індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двоярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з’єднані колонами якихось апаратів. Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку із запискою від Ґерберта — той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок із фантастики та віддавав їм перевагу над яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя пілота. Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і — що гірше — не вмів зблизитися з людьми, які подарували йому цю нову подорож, давши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали як каюту на морському кораблі, а частково — як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це було не місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут стояло навіть двоповерхове ліжко. На верхнє він, роздягаючись, клав одяг, а в головах нижнього повісив лампочку. Накривши ноги ковдрою і подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоча, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, яке позначив Ґерберт. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, — так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим та віднайденим — дарма що він ніколи не був пожирачем книжок. Однак тепер у процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби письменник, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки перешкод довелось автору здолати, дотримався її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Він сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.

«...Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

— Кораблем до порту Бома, — почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. — Річковим рейсовим суденцем до Банґала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи — довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба... Був там один старий шаман. Нфо Туабе, — вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. — Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу...

Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.

— Ви знаєте, що це означає — „джунглі“? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Усе тремтить, причаєно ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти — як вибухи барв, — сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настають слабкість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней — далі доведеться йти пішки. У мене були сироватка, хінін, германій — усе що хочеш. Нарешті одного дня — жодного відліку часу там нема — починаєш відчувати, що поділ на тижні та й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. У селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі. Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий — з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається, вищі й набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це...

Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витягнув із нотатника аркушик паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалася плутанина ліній.

— Важко зорієнтуватися... Тут закінчуються джунглі, наче відтяті ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон... ви не уявляєте, яка там задуха... він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів залишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: інколи цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху — нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, котрі збудували білі, й починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому — ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. Ґрунт у місті білих термітів родючий. Із давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників прибували терміти-солдати. Ось такі — він показав на стіл.

На стільниці лежало кілька рідкісних екземплярів гігантських термітів. Два-три воїни, велетенські й ніби скалічені створіння. Третину їхнього тулуба вкривав роговий панцир із заборолом, що закінчувалося щелепами. Тонкі ніжки та черевце здавалися нікчемними і поряд з могутнім панцирем.

— У цьому для вас нема нічого нового, чи не так? Нам відомо, що існують цілі території, де панують терміти. У Південній Америці... Вони мають два види солдатів, щось на зразок поліції та війська. Термітники сягають восьми метрів заввишки. Збудовані з піску та виділень — матеріалу, твердішого від портландського цементу. Жодна сталь його не бере. Безокі, білі, м’які комахи, їхнє плем’я живе кільканадцять мільйонів років. Термітів досліджували Паккард, Шмельц... Ви розумієте? Я врятував сина шамана, і навзамін... Ох, то був мудрець... Знав, як віддячити білій людині по-царськи. Такий зовсім сивий, аж попелястий негр, обличчя — наче маска, закопчена димом. Він сказав мені так: „Термітники тягнуться милями, уся рівнина вкрита ними. Як ліс, як мертвий ліс, один біля одного, скам’янілі велетенські стовбури — між ними важко продертися. Ґрунт скрізь твердий, глухо гуде під ногами, встелений переплетеними товстими трубками. Це тунелі, якими бігають терміти. Тунелі — з того самого цементу, що й термітники. Занурюються глибоко під землю, знову виходять на поверхню, розгалужуються, перехрещуються, проникають усередину термітників, у тунелях є потовщення, де терміти розминаються. Там, у надрах міста, серед мільйонів скам’янілих гнізд, у яких вирує бурхливе життя, є один термітник, не схожий на інші. Невеликий, чорний і загнутий“.

Нфо показав великим чорним пальцем, який вигляд у того термітника, і додав: „Там міститься серце народу термітів“.

Більше нічого сказати не схотів.

— І ви йому повірили? — прошепотів слухач. Чорні очі професора пропікали його наскрізь.

— Я повернувся до Бома. Купив п’ятдесят кілограмів динаміту у фунтових брусках, такі, як використовують у шахтах. Купив кирки, лопати, кайла, заступи — все необхідне. Баки сірки, броньовані шланги, протигази, сітки — найкращі, які пощастило роздобути. Каністри авіаційного бензину й арсенал інсектицидних засобів, які тільки можна уявити. Потім найняв дванадцятеро носіїв і поїхав у джунглі.

Професор помовчав, тоді спитав:

— Ви знаєте про експеримент Колленґера? Вважалося, що це казка. Щоправда, він був не фахівцем, а лиш аматором. Колленґер розділив термітник згори донизу сталевою пластиною так, що обидві половини зовсім не з’єднувались одна з одною. Термітник був новий, терміти його ще тільки споруджували. Через шість тижнів Колленґер витягнув пластину, й виявилося, що терміти будували нові ходи так, що їхні тунелі з обох боків сталевої перетинки якнайточніше стикались один з одним — ані міліметра відхилення по вертикалі чи горизонталі. Так, як люди будують з двох боків гори тунель і зустрічаються посередині. Яким способом терміти порозумілися крізь металеву пластину?.. Потім дослід Ґлосса. Також неперевірений. Ґлосс твердив, що коли вбити королеву термітів, комахи відчувають це в радіусі кількасот метрів і негайно збігаються до термітника.

Професор знову замовк, вдивляючись у червоний жар каміна, над яким спалахували і згасали легенькі блакитні вогники.

— Дорога була нелегкою... Спершу втік провідник, потім — перекладач. Просто кинули речі й повтікали. Вранці, коли я прокидався в протимоскітній сітці, — мовчання, вирячені очі, перелякані обличчя і шепіт за спиною. Зрештою я почав зв’язувати носіїв на ніч, а кінець мотузки обмотував навколо своєї руки. Ножі позабирав, щоб не могли перерізати пута. Чи то від постійного недосипання, чи від сонця в мене почалося запалення очей. Уранці я не міг розклепити повік, так вони злипались. А тут шаленіло сонце. Сорочка від поту стояла лубом, як накрохмалена, до шолома не можна було доторкнутися, дуло рушниці пекло, мов розжарене.

Ми прокладали дорогу тридцять дев’ять днів. Я не хотів заходити до села старого Нфо Туабе, бо він просив мене про це, тож ми вийшли з джунглів зненацька. Ця пекельна, задушлива гущавина з ліан та листя, сповнена криком папуг і мавп, закінчилася. Скільки сягало око, лежала рівнина, жовта, як левова шкура. На ній серед кактусів здіймалися конуси й копиці. Споруджені наосліп і тому подекуди незграбні. Ми заночували на узліссі. Над ранок я прокинувся від страшного головного болю, бо напередодні необережно зняв на мить шолом, а сонце стояло високо. Спека була несамовита, аж повітря обпікало легені. Контури предметів тремтіли так, ніби пісок палав. Я був сам. Негри повтікали, перегризши мотузку. Залишився тільки тринадцятирічний хлопець, Уаґаду.

Ми рушили вперед. Удвох переносили частинами свої речі на кілька десятків кроків, тоді поверталися по решту. Так ходили туди-сюди п’ять разів, а сонце пекло несамовито. Хоча на мені була біла сорочка, на плечах утворилися невигойні виразки. Я змушений був спати долілиць. Але все то дрібниці. Увесь день ми заглиблювались у Місто Термітів. Не знаю, чи є у світі щось страшніше. Уявіть собі: з усіх боків, попереду й позаду, кам’яні стовпи заввишки у три поверхи. Місцями вони стояли так близько один до одного, що насилу можна було між ними протиснутися. Нескінченний ліс шерехатих сірих колон. А коли ми спинялися, зі середини долинав невиразний, безперервний шелест, який іноді переходив у стукіт. Коли я притуляв до стіни руку, було чутно, як та стіна безперестану тремтить: за нею вдень і вночі вирувало життя. Кілька разів ми ненароком роздавлювали тунелі, переплутані під ногами, мов сірі линви. Тими трубчастими тунелями нескінченними лавами лазили білі комахи. Відчувши небезпеку, з проламу тут-таки з’являлися рогові шоломи солдатів, які розтинали повітря щелепами і стріляли навсібіч липкою пекучою рідиною.

Я йшов навмання уже другий день, бо не було й мови про будь-яку орієнтацію. І раз у раз видивлявся термітник, який був би вищий від інших, щоби пошукати той, про який мені розповідав Нфо Туабе. Однак я бачив лише скам’янілий ліс. Джунглі за нами здіймалися зеленою стіною, потім стали блакитною лінією на видноколі й урешті зникли. Запаси води закінчувались. А термітникам не було краю. У прозорну трубу я бачив лише стовпи термітників, що зливалися на обрії, наче колосся пшениці. Я захоплювався своїм юним супутником. Не нарікаючи, він робив усе те, що й я, не відаючи, чому й навіщо. Отак ми йшли чотири дні. Я був геть п’яний від сонця. На небо не можна було й глянути — темні окуляри не допомагали. Воно палало страхітливим блиском, навіть перед сутінками на нього не можна було й зиркнути, і нестерпно, мовби ртуть, блищав пісок. А навколо — частокіл термітників без кінця-краю. Ніде ні сліду живого створіння. Сюди навіть стерв’ятники не залітали. Тільки де-не-де стояли поодинокі кактуси.

Нарешті аж увечері, ковтнувши порцію води, що припадала на той день, я видерся на верхівку дуже високого термітника. Гадаю, він пам’ятав ще часи Цезаря. Я без будь-якої надії роззирався довкола, аж тут помітив у прозорну трубу чорну цятку. Спершу гадав, що то забруднилася лінза, та я помилявся. Це й був саме той термітник.

Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уаґаду. Визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я навіть зробив начерк місцевості. Термітники — щоправда, трохи нижчі — тут стояли дуже щільно. Врешті вони перетворилися на суцільний частокіл, і я вже не міг між ними пролізти. Худе негреня ще якось протискалось, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам перелазив зверху. Це тривало п’ять годин. За цей час ми пройшли метрів сто. Я бачив, що таким способом ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура, градусів тридцять вісім. Так мій організм реагував на дику спеку. Може, це якось впливає і на мозок. Я взяв п’ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб — аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп’я, а рештки кишіли білими комахами. Досі ми не шкодили одне одному. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку і взяв на плечі балон. Знаєте — такий прилад, він нагадує обприскувач, яким користуються садівники? Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, який я тримав у руці. Я надягнув протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики — обплетені металевою сіткою. Завдяки цьому нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, які не відступали, гинули. В одному місці я був змушений використати бензин — розлив його й підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви не уявляєте, що це означає — сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й трохи відхиляв протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій увесь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.

Нарешті почало розвиднятися. Вода закінчувалася. У нас залишилась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися...

Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар води.

— Тоді ми дійшли до чорного термітника, — професор підняв руку. — Як зігнутий палець. Отакий він мав вигляд. Зверху гладенький, ніби відполірований. У радіусі сорока кроків його оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше, — вони стояли не вертикально, а схилилися, ніби гротескні фігури, що вклонялися йому.

Я поскладав усі наші речі в одному місці того кола, що оточувало чорний термітник, і взявся до роботи. Не хотілося руйнувати його динамітом. Терміти нас більше не переслідували. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди — і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уаґаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному божкові...

Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачало ледве на два дні. Щоправда, залишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не зміг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, змушує й не до такого...

Професор знову замовк, очі його блищали.

— Що там казати... Я розвалив цей термітник... Старий Нфо Туабе не збрехав.

Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив, не переводячи подиху:

— Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, надзвичайно гладенького й міцного. Всередині — головна камера, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувались якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитися, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір’я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його у сталеву скриньку, й ми з Уаґаду негайно вирушили назад.

Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь... Але годі про це... на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли добре її очистив, то побачив ідеальної форми кулю з речовини важкої і прозорої, мовби скло, але та куля незмірно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Гадав, може, це мені здається. Але згодом переконався, що то не була ілюзія.

Професор відкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись із головою у тінь. Потім неквапливо повів далі:

— Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи — все, що тільки можна уявити. День та ніч вони летіли за мною хмарою і безупинно гули. Точніше, не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбувся цієї халепи. Нові не прибували — їх нема у відкритому морі. Але щойно я доплив до Франції, все почалося знову. А найгірше — мурахи. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурахи. Руді, фараонові, чорні, великі й маленькі, вони невпинно тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, у що я її запаковував, чавили одна одну, гинули, виділяли кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.

Професор на мить замовк.

— Будинок на відлюдді, в якому ми з вами сидимо, найсучасніші запобіжні заходи — все це через те, що мене переслідують мурахи.

Він підвівся.

— Я робив експерименти. За допомогою діамантового свердла відколов од кулі часточку завбільшки з макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж реакцію: притягав мурах, як сама куля. Лише коли її оточити товстим шаром свинцю, нашестя комашні припиняється.

— Якесь випромінювання?.. — захриплим голосом спитав гість. Він, мов загіпнотизований, вдивлявся у ледь видне обличчя старого вченого.

— Можливо. Не знаю.

— Ця куля у вас?..

— Так. Хочете її побачити?

Гість зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його вперед, повернувся до письмового столу по ключі й швидким кроком пішов за гостем темним коридором. Вони увійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, лише в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке проміння неприкритої лампи під стелею віддзеркалювало синє світло від броньованих стінок сейфа. Професор упевненим рухом встромив ключ у шпарину й повернув його. Почувся скрегіт замка, грубі дверцята відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній...».