Фінансист

10

Обстановка, якою оточили себе молоді, повернувшись з весільної подорожі, вишуканістю значно перевершувала ту, в якій місіс Ковпервуд жила зі своїм Семплом. Молодята вирішили тимчасово оселитися в її будинку на Фронт-стрит. Підкоряючись прагненню до всього витонченого, котре оволоділо ним у той період, Френк відразу ж після заручин став заперечувати проти отієї пістрявості меблів та оздоблення будинку. Він намірився обставити їхнє житло відповідно до його власних уявлень про витонченість і красу, які він інстинктивно вбирав у період змужніння. Йому доводилося бувати в будинках, обставлених із незрівнянно більшим смаком, ніж помешкання його батьків. У ті часи неможливо було пройти або проїхати вулицями Філадельфії і, відчувши загальне тяжіння до більш культурного і красивого побуту, не заразитись ним. Вулиці забудовувалися чудовими і дорогими будинками. Широкого поширення набуло садівництво. У моду входили квітники вздовж фасадів. У будинках містера Тая, містера Лі, Артура Райверса та інших знайомих увагу Френка приваблювали вишукані, дорогі речі – бронза, мармур, портьєри, картини, годинники, килими.

Френк вирішив, що ціною порівняно невеликих витрат він зможе перетворити своє звичайне житло на затишний і чарівний будинок. Так, наприклад, набагато привабливішою можна було зробити їдальню, де з обох вікон, що виходили на південну терасу, відкривався вид на галявину, порослу чагарником і деревами, яка тягнулася до самого паркану, що відділяв володіння Ліліан від ділянки сусіда. Примітивний сірий паркан слід знести й замінити живоплотом. У стіні, що розділяє їдальню та вітальню, треба зробити віконце і завісити його красивою портьєрою, а замість двох довгастих вікон влаштувати так званий «ліхтар», звідки з двостулкових вікон із ромбовидним склом у свинцевих рамах можна буде милуватися галявиною. Усі старі меблі, зібрані бозна-звідки (частково успадковані від сім’ї Семплів, частково від сім’ї Віггін, частково ж придбані), викинути геть або продати і натомість купити нові. Френк недавно познайомився з молодим, щойно зі студентської лави, архітектором, таким собі Елсвортом. Вони одразу ж відчули жвавий інтерес і незбагненне тяжіння один до одного. Вілтон Елсворт був вдумливою, спокійною, витонченою і артистичною натурою в повному розумінні цього слова. Розговорившись про будинок, що зводився на Честнат-стрит, – Елсворт назвав його жахливим. Вони перейшли до обговорення мистецтва взагалі, вірніше, відсутності його в Америці. Френку одразу ж подумалося, що Елсворт краще за будь-кого іншого зуміє здійснити його задуми щодо перебудови будинку. Коли він сказав про це Ліліан, вона беззаперечно погодилася, так само як погоджувалася з усіма планами чоловіка щодо змін в їхній оселі.

Після від’їзду Ковпервудів у весільну подорож Елсворт взявся до роботи (виходячи з кошторису в три тисячі доларів, яка передбачала і нову обстановку). Закінчено роботу було лише через три тижні після їхнього повернення, але зате будинок став невпізнанним. «Ліхтар», згідно із задумом Френка, неначе висів над зеленню галявини, а вікна його з ромбовидним склом в свинцевих рамах були оздоблені бронзовими петлями. Вітальня тепер відокремлювалася від їдальні розсувними дверима, які ще мали прикраситися шовковою завісою із зображенням сільського весілля в Нормандії. Їдальня була обставлена старовинними англійськими дубовими меблями, а вітальня і спальні – американською імітацією Чиппендейла і Шератона. Кілька скромних акварелей прикрашали стіни, тут і там стояли бронзові статуетки роботи Хосмера і Пауерса. Гарною прикрасою служила також мармурова Венера Поттера (нині зовсім забутого скульптора) і ще кілька речей, утім, другосортних. Місіс Ковпервуд була дещо збентежена голизною Венери, – це надавало будинку духу європейської фривольності, не узвичаєної в Америці, але промовчала. Як-не-як, така прикраса радувала око, та й окрім того, вона не вважала себе знавцем у цій сфері, Френк куди краще розбирається у всьому цьому. Коли найняли слуг – покоївку і лакея – Ковпервуди стали влаштовувати невеликі прийоми.

Кожен, хто пам’ятає перші роки свого подружнього життя, зрозуміє ті ледь вловні зміни, які сталися із Френком після шлюбу. Адже будь-яка людина, котра пов’язала себе узами Гіменея, якоюсь мірою підпадає під вплив свого домашнього оточення. Судячи з деяких рис його характеру, можна було припустити, що доля йому призначила стати зразковим, добропорядним, поважним громадянином. Френк, здавалося, був цілком захоплений сімейним життям. Із неабиякою радістю повертався він вечорами до дружини – відпочити від метушні, вуличного шуму і вічного поспіху ділових кварталів. Удома він одразу переймався відчуттям свого матеріального і фізичного благополуччя. Стіл, накритий до обіду зі свічками (ідея Френка), Ліліан у довгому, до підлоги, платті з блакитного або зеленого шовку – йому дуже подобалися на ній ці кольори, – великий камін із палаючими в ньому товстими полінами, і дружина, котра тулилася до нього, – усе це тримало в полоні його ще не дозрілу уяву. Книги, як ми вже говорили, не цікавили Френка, але життя, картини, дерева, фізична близькість коханої жінки панували над ним, попри складні фінансові комбінації, що вже захоплювали його. Багатого, радісного, повного життя – ось чого він прагнув усим своїм єством.

Місіс Ковпервуд, незважаючи на різницю в літах, на той час здавалася цілком підходящою для нього подругою. Виведена зі свого напівсонного стану, вона тепер гаряче прив’язалася до Френка, з готовністю відгукувалася на всі його бажання і любила помріяти разом з ним. Їм обом хотілося дитини, і незабаром вона шепнула Френку, що чекає на цю радісну подію. Спершу Ліліан думала, що причина її безпліддя криється в ній самій, а тому була неабияк здивована і зраділа, коли переконалася в своїй помилці. Перед нею відкривалися нові горизонти – прекрасне майбутнє, яке тепер не залишало місця для побоювань. Френка радувала думка про повторення себе в дитині. Він думав про маленького Ковпервуда не без гордості.

Багато днів, тижнів, місяців і навіть років – принаймні перші чотири-п’ять років – йому приносило невимовне задоволення повертатися додому, розгулювати між квітників, запрошувати друзів на обід, кататися по місту з дружиною, посвячувати її в свої плани. Вона нічого не могла зрозуміти в його складних фінансових комбінаціях, але він особливо і не наполягав на цьому.

Зате кохання, прекрасне тіло Ліліан, її вуста, її спокійні манери – притягальна сила всього цього, та ще двоє діток, що з’явилися на світ за чотири роки їхнього сімейного життя, давали йому повне задоволення. Він гуцикав на колінах Френка-молодшого – свого первістка, дивився на його пухкі ніжки, на його іскристі очі, на ще майже безформний і схожий на бутон ротик і розмірковував про дивовижний процес дітонародження, невичерпне джерело для роздумів: від запліднення, таємничого періоду дозрівання плоду в утробі жінки і всих небезпек, з цим пов’язаних. Він пережив тяжкі хвилини, коли місіс Ковпервуд народжувала Френка-молодшого, передовсім тому, що вона сама була дуже налякана. Він побоювався за красу її тіла, його лякала думка втратити її і, стоячи за дверима в день появи на світ дитини, він, власне, вперше зазнав справжньої тривоги, хоч і не дуже сильної, – для цього він був надто врівноважений, надто перейнятий самим собою. І все ж його лякала думка, що дружина може померти, і тоді настане кінець теперішньому щасливому життю. А потім пронизливі, несамовиті крики – звістка, що все скінчилося щасливо, і можливість поглянути на новонародженого. Переживання цього дня розширили світогляд Френка, значно поглибили його розуміння життя. Він укотре переконався, що під поверхнею явищ, немов грубе дерево під шаром блискучого лаку, чаїться трагедія. Френк-молодший, а трохи пізніше – блакитноока і золотоволоса маленька донечка Ліліан на якийсь час заволоділи його уявою. Домашнє вогнище, врешті-решт, непогана штука! Так уже влаштоване життя, і наріжний камінь цього життя – домівка.

Немає змоги описати тут усі начебто дрібні, але загалом істотні зміни, які принесли з собою ці роки. Вони відбувалися якось поступово, що залишалося непомітним для ока – як ото повільний плин води. За п’ять років статки Френка значно зросли (особливо якщо згадати, з чого він почав). Потроху він зблизився (наскільки комерційні справи взагалі допускають зближення) з деякими найбільш успішними представниками фінансового світу Філадельфії, що невпинно розростався. Під час його роботи у містера Тая і на біржі йому не раз вказували на цікаві постаті більш-менш значних діячів міського самоврядування або адміністрації штату, які «підробляли на політиці», і діячів державного масштабу, які приїздили з Вашингтона побачитися з представниками банкірських будинків «Дрексел і Ко», «Кларк і Ко» і навіть «Тай і Ко». Ці люди, як він дізнався, були наперед поінформовані про майбутні законодавчі реформи і економічні зміни, які неминуче повинні були відбитися на певних цінностях і галузях торгівлі. У конторі «Тай і Ко» молодий товариш по службі якось смикнув Френка за рукав.

– Ви помітили чоловіка, який щойно пройшов у кабінет до господаря?

– Так.

– Це Мертаг, міський скарбник. Він, скажу я вам, грає впевнено! Всі державні гроші в його розпорядженні, а звітує він тільки щодо основного капіталу, так що відсотки йдуть до його кишені!

Ковпервуд збагнув. Усі чиновники міста і штату займалися спекуляцією. Вони депонували міські чи державні кошти у певних банкірів або маклерів, яких уряд або уповноважував, або навіть призначав зберігачами вкладів. Банки не платили відсотків за цими вкладами нікому, окрім представників казначейства. За секретними вказівками цих осіб вони позичали державні гроші біржовикам, а ті поміщали їх у «надійні» папери. У Філадельфії діяла ціла банда: свою пайку отримували мер міста, кілька членів муніципалітету, скарбник, начальник поліції, уповноважений з громадських робіт та інші чиновники. Їхнім девізом було: «рука руку миє». Спочатку така «діяльність» викликала в Ковпервуда почуття гидливості, але багато хто отак розбагатів на його очах, і нікого це, мабуть, не турбувало. Газети вічно торочили про громадянський обов’язок і патріотичну гордість, але про подібні махінації не прохоплювались ані словом. А люди, що їх здійснювали, залишалися при владі і користувались загальною повагою.

Багато банківських установ – їхнє коло безперервно ширилося – вважали Френка вартим довіри посередником для реалізації платіжних зобов’язань і отримання платежів за векселями. Він якось відразу вгадував, куди треба звертатися по гроші. З першого ж дня Френк взяв собі за правило завжди мати на руках тисяч двадцять готівкою, щоб негайно і без зайвих розмов відгукуватися на вигідні пропозиції.

Таким чином, він створив умови, за яких зазвичай міг відповідати: «Так, ясна річ, я беру це на себе!» До нього зверталися з проханнями провести ті чи інші біржові операції. Френк тоді ще не мав власного місця на біржі і спочатку не збирався його купувати, але згодом передумав і придбав місце не тільки в Філадельфії, але і в Нью-Йорку. Якийсь Джозеф Зіммерман, торговець мануфактурою, якому він допоміг реалізувати ряд векселів, запропонував йому взяти в своє відання його акції кінних залізниць, і Френк знову став завсідником фондової біржі.

Тим часом змінилося і його сімейне життя. Сімейні підвалини стали міцнішими, непорушними, побут – більш вишуканим. Місіс Ковпервуд, наприклад, була змушена час від часу піддавати критичному перегляду свої знайомства, так само, як і він свої. За життя містера Семпла коло знайомих Ліліан складалося переважно з сімей роздрібних торговців і декількох дрібніших оптовиків. Крім того, Ліліан дружила з двома чи трьома дамами, прихожанками тієї ж таки пресвітеріанської церкви. Колись влаштовувалися так звані «парафіяльні чаювання» та вечірки, на яких вона була присутня з містером Семплом, або ж вони спільно наносили обтяжливі візити до своїх родичів. Ковпервуди, Вотермени та інші сім’ї того ж рангу були щасливим винятком на загальному тьмяному тлі.

Тепер усе змінилося. Молодий Ковпервуд не дуже-то цікавився родичами Ліліан, а ті, зі свого боку, віддалилися від неї через з їх точки зору неналежний шлюб. Сім’я Френка і раніше була пов’язана з ним тісними узами теплих родинних почуттів і загальним прагненням до благополуччя, але найголовніше – він зумів завоювати прихильність кількох справді поважних осіб. Френк запрошував до себе в гості (зовсім не для обговорення справ, бо це було б не в його дусі) банкірів, заможних людей, які вкладали гроші в різні підприємства, і клієнтів – теперішніх і майбутніх. На берегах річок Скуїлкіл, Віссахікон і в багатьох інших місцях розташовувалися заміські ресторани, куди приємно було навідатися недільного дня. Френк і Ліліан часто їздили до вдови Сенеки Девіса, до судді Кітчена, відвідували знайомого юриста Ендрю Шарплеса, Гарпера Стеджера, особистого повіреного Френка, і багатьох інших. Ковпервуд володів даром привітного і невимушеного спілкування. Ніхто з тих, що знали його (хоч чоловік чи жінка), не підозрювали всієї глибини його натури. Френк завжди і повсякчас думав, але це не заважало йому насолоджуватися життям.

Одним з його найбільш ранніх і найбільш щирих захоплень був живопис. Він палко любив природу, але, сам не знаючи чому, вважав, що найкраще вона пізнається на полотні художника (так само як через інших краще усвідомлюється сенс законів і політичних подій). Ліліан була до живопису більше ніж байдужою, але супроводжувала чоловіка на всіх виставках, не перестаючи нишком думати, що Френк усе-таки – не без дивацтв. Кохаючи її, він намагався пробудити в ній цікавість до інтелектуальних насолод, але місіс Ковпервуд, хоча і вдавала, ніби живопис цікавить її, насправді була до нього байдужа і холодна: мабуть, ця царина залишалася для неї просто недоступною.

Діти забирали більшу частину її часу. Ковпервуда, однак, це анітрохи не засмучувало. Він вважав чудовою і надзвичайно гідною таку материнську прихильність. Разом з тим йому подобалися в Ліліан її флегматичність, мимовільна посмішка і навіть її байдужість до всього на світі (втім, удавана, що пояснювалося насамперед її умиротворенням і забезпеченістю).

Якими все-таки різними людьми вони були! Своє друге заміжжя вона сприйняла точнісінько так, як і перше. Для неї це було вагомою подією, що виключала будь-яку можливість усіляких вагань у думках і почуттях. Що ж до Френка, то він крутився в галасливому світі, який (принаймні у фінансовому відношенні) весь складався зі змін, раптових і вражаючих перипетій. Френк почав іноді придивлятися до дружини – не дуже прискіпливо, бо він любив її, але намагаючись правильно оцінити її єство. Він знав Ліліан уже більше п’яти років. Але що, власне, він знав про неї? Юнацький запал перших років їхнього спільного життя змушував його багато на що закривати очі, але тепер, коли вона вже беззастережно належала йому…

На ті часи повільно насувалася і нарешті була оголошена війна між Північчю і Півднем, яка викликала таке збурення настроїв, що всі, здавалося, були поглинуті тільки цим. Спочатку творилося щось неймовірне. Потім почалися мітинги, багатолюдні і бурхливі; вуличні заворушення; інцидент з останками Джона Брауна[8]; прибуття Лінкольна, цього великого народного трибуна, до Філадельфії, проїздом зі Спрингфілда (штат Іллінойс) в Вашингтон, де він мав принести присягу і вступити на посаду президента; битва при Булл-Рені, битва при Віксбергу; битва при Геттісбергу і так далі, і так далі. Ковпервуд був на той час двадцятип’ятилітнім молодим чоловіком, холоднокровним і цілеспрямованим. Він вважав, що пропаганда проти рабства з точки зору людської моралі може бути цілком обґрунтованою, навіть безсумнівно, але для комерції – украй небезпечною. Він бажав перемоги Півночі, але знав, що і він, та й інші фінансисти, можуть опинитися у великій скруті. Сам він не мав бажання воювати – безглузде заняття для людини з яскраво вираженою індивідуальністю. Нехай воюють інші. Зрештою, на світі досить бідаків, простаків і недоумків, готових підставити свої груди під кулі: вони тільки й годяться на те, аби ними командували і посилали їх на смерть. Щодо нього, то своє життя він вважав недоторканним і цілковито присвяченим родині та діловим інтересам. Він пам’ятав, як одного разу, в годину, коли робітники йдуть додому з роботи, по одній з вуличок хвацько промарширував невеликий загін вербувальників у синіх мундирах. Барабанний бій, прапор Сполучених Штатів – все це, звичайно, мало одну мету: зрушити уяву й душу досі байдужого або невпевненого громадянина, наелектризувати його так, щоб він втратив почуття міри і самозбереження і, пам’ятаючи лише про те, що він потрібен країні, забув про все – про дружину, батьків, дім і дітей, і приєднався б до загону. Френк побачив, як якийсь робітник, який ішов, злегка помахуючи обіднім казанком і, мабуть, аж ніяк не думав про такий фінал свого трудового дня, раптом зупинився і почав прислухатися до тупоту загону, що наближався. А коли солдати порівнялися з ним, зачекав трохи, провів їхні ряди нерішучим і здивованим поглядом і раптом, прилаштувавшись до хвоста, з урочистим виразом на обличчі пішов до вербувального пункту. Що захопило того трудягу? – запитував себе Френк. Чому він так легко підкорився чужій волі? Адже він не збирався йти на війну. На його обличчі ще лишалися сліди мазуту і кіптяви; це був молодий чоловік років двадцяти п’яти, з вигляду – ливарник чи слюсар. Френк дивився услід маленькому загону доти, поки той не зник за рогом вулиці.

Яким дивним є це раптове пробудження войовничого духу! Френку здавалося, що люди нічого не хотіли чути, окрім барабанів і труб, нічого не хотіли бачити, крім тисяч солдатів, які йшли на фронт із холодною сталлю рушниць на плечах, нічим іншим не цікавилися, крім війни і військових новин. Безсумнівно, це було хвилююче відчуття, навіть величне, але ризиковане для тих, хто його відчував. Воно кликало до самопожертви, а Френк цього не розумів. Якщо він піде на війну, його можуть убити, а тоді – яка користь від його піднесених почуттів? Ні, краще він буде наживати статки і займатися справами політичними, громадськими, фінансовими. Бідолашний дурень, що пішов за вербувальним загоном (ні, не дурень, він не називатиме його так!). Просто розгублений бідолаха-трудівник, нехай зглянеться над ним небо! Нехай зглянеться небо над ними усіма! Воістину, вони не відають, що чинять!

Якось йому довелося бачити Лінкольна. Цей довготелесий, з незграбною ходою, кістлявий, на вигляд простакуватий чоловік справив на Френка незабутнє враження. Стояв холодний і непогожий лютневий ранок; видатний президент воєнної епохи щойно закінчив своє урочисте звернення до народу, в якому він говорив, що єднальні узи між штатами можуть бути натягнуті до межі, але вони не повинні бути розірвані. Коли він виходив з Палацу Незалежності[9], уславленої будівлі, де зародилася американська свобода, його обличчя було сумним і задумливо-спокійним. Ковпервуд не зводив очей з президента, поки той виходив з під’їзду, оточений штабними офіцерами, представниками місцевої влади, детективами і цікавим, співчутливо налаштованим натовпом. Уважно вдивляючись в незвичайні, грубо викарбувані риси Лінкольна, він переймався усвідомленням дивовижної чистоти і внутрішньої величі цієї особистості.

«Оце справжня людина! – казав собі Френк. – Яка незвичайна натура!» Кожен жест президента вражав його. Дивлячись, як Лінкольн сідає в екіпаж, він думав: «Так от який, цей нищитель підвалин, цей колишній провінційний адвокат! Ну що ж, у критичний період доля обрала найдостойнішого».

Образ Лінкольна ще довго стояв перед очима Френка, і згодом його думки неодноразово поверталися до цієї виняткової людини. Він був переконаний, що йому пощастило бачити одного зі справді величних світу цього. Війна і державна діяльність не цікавили Френка, але він знав, як важливо часом і те, й інше.