Фінансист

16

Невдовзі після угоди між скарбничим Стінером і Ковпервудом складний політико-фінансовий механізм запрацював з метою здійснення своїх задумів. Двісті тисяч доларів у шестивідсоткових сертифікатах, які підлягали погашенню за десять років, були записані за книгами міського самоврядування на рахунок банкірської контори «Ковпервуд і Ко». Ковпервуд став пропонувати позику невеликими партіями за ціною, що перевищувала дев’яносто доларів. При цьому він усіма способами намагався переконати людей, що таке розміщення капіталу обіцяє великий зиск. Курс сертифікатів поступово підвищувався, і Френк збував їх усе в більшій кількості, поки, нарешті, вартість їх не зросла до ста доларів, і весь випуск на суму в двісті тисяч доларів (дві тисячі сертифікатів) не розійшовся дрібними партіями. Стінер був задоволений. Двісті сертифікатів, що були закріплені за ним і продані по сто доларів за штуку, принесли йому дві тисячі доларів баришу. Це був бариш незаконний, нажитий нечесним шляхом, але сумління не дуже дошкуляло Стінерові. Та й навряд чи воно в нього було. Стінер мріяв про щасливе майбутнє.

Важко пояснити, яка невидима, але могутня сила зосередилася таким чином у руках Ковпервуда. Варто нагадати, що йому минув лише двадцять дев’ятий рік. Уявіть собі людину, від природи обдаровану талантом фінансиста, який маніпулює величезними сумами під виглядом акцій, сертифікатів, облігацій та готівки так само вільно, як хтось маніпулює шашками або шахами на дошці. А ще краще – уявіть собі майстра, який опанував усі таємниці шахової гри, – славетного шахіста з тих, котрі, сидячи спиною до дошки, грають одночасно з чотирнадцятьма партнерами, по черзі оголошують ходи, пам’ятають розташування всіх фігур на всіх дошках і незмінно виграють. Звісно, на той час Ковпервуд ще не був таким вправним, та все ж це порівняння цілком доречне. Чуття підказувало йому, що робити з грошима, – він умів депонувати їх в одному місці готівкою і водночас використовувати їх для кредиту і як базу для оборотних чеків у багатьох інших місцях. В результаті обдуманого, послідовного проведення подібних операцій він уже отримав купівельну спроможність, що разів у десять, а то й у дванадцять перевищувала початкову суму, котра втрапила йому до рук. Ковпервуд інстинктивно засвоїв принципи гри на підвищення і на пониження. Він не лише точно знав, якими способами день у день, рік у рік він буде підкоряти своїй волі зниження і підвищення курсу міських сертифікатів (зрозуміло, якщо йому вдасться зберегти свій вплив на скарбничого), але також як за допомогою цієї позики заручитися в банках таким кредитом, який йому раніше і не снився. Одним із перших скористався ситуацією банк його батька і розширив кредит Френкові. Місцеві політичні верховоди і ділки – Молленгауер, Батлер, Сімпсон та інші, – переконавшись в його успіхах, почали спекулювати міською позикою. Ковпервуд став відомий Молленгауеру і Сімпсону якщо не особисто, то як людина, котра зуміла досить успішно провернути угоду з випуском міської позики. Подейкували, що Стінер вчинив дуже мудро, звернувшись до Ковпервуда. Правила фондової біржі вимагали, щоби всі угоди підсумовувалися до кінця дня і балансувалися до кінця наступного. Але домовленість з новим скарбничим позбавляла Ковпервуда дотримання цього правила, і в його розпорядженні завжди був час до першого числа наступного місяця, тобто іноді цілих тридцять днів для того, щоб відзвітувати по всіх угодах, пов’язаних з випуском позики.

Більше того, це, по суті, не можна було навіть назвати звітом, адже всі папери залишалися у нього на руках. Оскільки розмір позики був дуже значним, то значними були і суми у віданні Ковпервуда, а так звані трансферти[19] і балансові зведення до кінця місяця залишалися простою формальністю. Френк мав повну можливість користуватися сертифікатами міської позики для спекулятивних цілей, депонувати їх як власні в будь-якому банку для забезпечення позик і таким чином отримувати під них готівку до сімдесяти відсотків їх номінальної вартості (що він і робив без жодних докорів сумління). Здобуті таким шляхом гроші, про які він звітував лише наприкінці місяця, Ковпервуд міг використовувати для інших біржових операцій. Окрім того, вони давали йому можливість позичати нові суми. Ресурси його розширилися тепер безмежно – їх визначали лише дні, помножені на його власні енергію і винахідливість. Політичні верховоди міста не мали навіть уявлення, яким золотим дном стало для Ковпервуда це підприємство, бо й не підозрювали витонченості його розуму. Коли Стінер, попередньо порадившись з мером міста Стробіком та іншими, сказав Ковпервуду, що протягом року перекаже на його ім’я за книгами міського самоврядування два мільйони позики, Ковпервуд не промовив ні слова – захоплення стулило йому вуста. Два мільйони! І він буде розпоряджатися ними на свій розсуд! Його запросили фінансовим консультантом, він дав пораду, і цю пораду прийняли! Прекрасно! Ковпервуд не належав до людей, схильних мучитися докорами сумління. Він, як і раніше, вважав себе чесним фінансистом. Адже він не був більш жорстоким і нещадним, аніж будь-хто інший на його місці.

Слід зауважити, що маневри Стінера з міськими коштами аж ніяк не стосувалися позиції, яку місцеві ділки займали щодо контролю над кінними залізницями. Питання це було новим і хвилюючим щаблем у фінансовому житті міста. У ньому був зацікавлений багато хто з провідних фінансистів та політиків, як-от Молленгауер, Батлер і Сімпсон, що діяли тут поодинці, кожен на свій страх і ризик. Цього разу між ними не було змови, щоправда, якби глибше вникнули в це питання вони, напевно, вирішили б не допускати втручання сторонньої особи. Але тоді в Філадельфії кінно-залізничних ліній було ще так мало, що нікому не спадало на думку створити велике об’єднання кінних залізниць, як це було зроблено пізніше. Проте, дізнавшись про угоду між Стінером і Ковпервудом, Стробік завітав до Стінера і виклав йому свій новий задум. Всі вони чимало наживуться завдяки Ковпервуду і передовсім сам Стробік і Стінер. Що ж у такому разі заважає йому і Стінеру разом з Ковпервудом як їхнім представником – точніше, таємним представником Стінера, бо Стробік не мав сміливості відкрито брати участь у цій справі, – скупити побільше акцій однієї з ліній кінної залізниці і забезпечити собі контроль над нею? А потім, якщо він, Стробік, зуміє домогтися від муніципалітету дозволу на прокладення нових ліній, то ці нові лінії, як не крути, опиняться у них в руках. Щоправда, Стробік сподівався згодом витіснити Стінера. Ну, там видно буде. А поки що треба ж комусь провести підготовчу роботу, і чому, власне, цього не може зробити Стінер? Водночас Стробік розумів, що така «робота» вимагає особливої обачності, бо його шефи, звісно, завжди напоготові. І якщо вони виявлять, що він вплутався в подібну справу заради особистої вигоди, то позбавлять його можливості продовжувати політичну діяльність, завдяки якій він лише й міг наживатися. Не слід забувати, що будь-яка організація, наприклад, компанія, що володіє однією з уже діючих міських ліній, мала право клопотати перед муніципалітетом про дозвіл подовжити шляхи. Це йшло на користь благоустрою міста, і тому клопотання мало бути вирішене. До того ж Стробік не може одночасно бути акціонером кінної залізниці і мером міста. Інша річ – коли Ковпервуд приватно діє заради інтересів Стінера.

Цікаво, що цей план, який Стінер від імені Стробіка викладав Ковпервуду, докорінно змінював позицію останнього щодо міської влади. Попри те, що з Едвардом Батлером Ковпервуд вів справи лише приватно як його агент, і незважаючи також на те, що він жодного разу не бачився ані з Молленгауером, ані з Сімпсоном, він все ж здогадувався, що, маючи справу з міською позикою, фактично працює на них. З іншого боку, коли Стінер заявився до нього і запропонував поволі скуповувати акції кінних залізниць, Френк з його поведінки відразу зрозумів, що тут справа нечиста, і що Стінер і сам вважає свій задум протизаконним.

– А скажіть-но, Ковпервуде, – розпочав міський скарбник того ранку, коли він уперше заговорив про цю справу (вони сиділи в кабінеті Стінера в старій будівлі ратуші, на розі вулиць Шостої і Честнат, і скарбничий, відчуваючи запах величезних баришів, перебував у добродушному настрої), – чи немає у зведенні паперів якої-небудь кінної залізниці? Їх можна було б скупити, щоби згодом, за наявності достатнього капіталу, прибрати до рук цю дорогу?

Ковпервуд знав, що такі папери є. Його меткий розум давно вже збагнув, які можливості таяться в них. Омнібуси потроху зникали. Найкращі маршрути конки були вже захоплені. Проте вулиць залишалося ще достатньо, а місто розросталося, як із води. Приріст населення обіцяв у майбутньому великі перспективи. Можна було ризикнути і заплатити будь-яку ціну за вже існуючі короткі лінії, якщо була можливість почекати і згодом подовжити їх, проклавши шлях у більш жвавих і багатих районах. У голові Ковпервуда вже зародилася теорія «нескінченного ланцюга» або «прийнятної формули», як це назвали згодом, яка полягала ось у чому: скупивши те чи інше майно з великою розстрочкою платежу, випустити акції чи облігації на суму, достатню не лише для того, щоб задовольнити продавця, а й для того, щоб винагородити себе за клопоти, не кажучи вже про одержання таким шляхом надлишку коштів, які можна буде вкласти в інші подібні підприємства. Відтак, базуючись на них, випустити нові акції, і так далі – до нескінченності! (Пізніше це стало звичайним діловим прийомом, але на той час було новинкою, і Ковпервуд тримав свою ідею в таємниці.) Проте він зрадів, коли Стінер заговорив з ним, бо фінансування кінних залізниць було його мрією, і він не сумнівався, що, одного разу прибравши їх до рук, надалі блискуче поведе цю справу.

– Так, звісно, Джордже, – стримано відповів він, – є дві-три лінії, на яких, маючи гроші, можна з часом непогано заробити. Я вже помітив, що на біржі хтось вряди-годи пропонує пакети їхніх акцій. Нам слід було би скупити ці акції, а там побачимо. Можливо, ще хто-небудь із власників надумає продати свій пакет. Найцікавішою пропозицією мені наразі здаються лінії Грін-стрит і Коутс-стрит. Якби я мав тисяч триста-чотириста, які я міг би поступово вкладати в цю справу, я б ними зайнявся. Для контролю над залізницею потрібно якихось тридцять відсотків акціонерного капіталу. Більшість акцій розпорошено серед дрібних власників, які ніколи не бувають на загальних зборах і не беруть участі в голосуванні. Тисяч двохсот або трьохсот, як на мене, вистачило б на те, щоб повністю взяти в свої руки контроль над дорогою.

Він назвав ще одну лінію, яку з часом можна було б прибрати тим же способом.

Стінер задумався.

– Це дуже великі гроші, – нерішуче промовив він. – Ну, гаразд, ми ще поговоримо про це іншим разом. – Але одразу ж вирушив до Стробіка, щоб порадитися.

Ковпервуд знав, що у Стінера немає двохсот або трьохсот тисяч, які він міг би вкласти в справу. Роздобути такі гроші він міг лише одним шляхом: вилучити їх з міської скарбниці, поступившись відсотками. Але навряд чи він сам наважиться на таку справу. Хтось стоїть за його спиною, – і хто ж, якщо не Молленгауер, Сімпсон або, можливо, навіть Батлер? Щодо останнього Ковпервуд не був цілком упевнений (якщо, звісно, і тут нишком не керує «тріумвірат»). Та й що дивного? Політичні верховоди завжди засовували руку в міську скарбницю, і Ковпервуд зараз думав лише про те, як він має поводитися в цій справі. Що, власне, може загрожувати йому, якщо авантюра Стінера закінчиться вдало? А які підстави припускати, що вона провалиться? Але навіть у цьому випадку він, Ковпервуд, діє лише як агент! До того ж він розумів, що, маніпулюючи цими грошима в інтересах Стінера, він, за сприятливого збігу обставин, зможе і сам для себе домогтися контролю над декількома лініями.

Найбільше він цікавився лінією, недавно прокладеною поблизу його нового будинку, – так званою лінією Сімнадцятої і Дев’ятнадцятої вулиць. Ковпервуд іноді користувався нею, коли пізно затримувався десь чи не хотів чекати екіпажу. Вона проходила двома пожвавленими вулицями, забудованими червоними цегляними будинками, і з часом, коли місто розростеться, безсумнівно, мала стати дуже прибутковою. Але зараз вона ще занадто коротка. От якби роздобути цю лінію і пов’язати її з лініями Батлера, Молленгауера або Сімпсона! Щойно місто закріпить їх за ними, можна буде домогтися від законодавчих зборів дозволу на подальше будівництво. Френку вже ввижався концерн, до якого входять Батлер, Молленгауер, Сімпсон і він сам. У такому складі вони зможуть досягти чого завгодно. Але Батлер – не філантроп. Для того щоб розмовляти з ним, треба мати солідний козир у руках. Він повинен на власні очі переконатися в принадності такої комбінації. Крім того, Ковпервуд був агентом Батлера зі скуповування акцій кінних залізниць. І якщо саме ця лінія обіцяла такі бариші, Батлер, природно, міг зацікавитися, чому акції її були запропоновані насамперед йому. Краще почекати, вирішив Френк, поки дорога фактично не стане його, Ковпервуда, власністю. Тоді – інша річ, він буде розмовляти з Батлером, як капіталіст із капіталістом. У мріях йому вже вималювалася ціла мережа міських залізниць, яку контролюють певні ділки, а ще краще – він сам, Ковпервуд.