Фіолетові діти

1

Ми почали зустрічатися з Кирилом доволі часто. Він був моїм поводирем у не знаний для мене світ. Його логічність та самостійність мислення вражали, а можливості — лякали. Але він уперто мені доводив, що я нічим не відрізняюся від нього.

Я вже пристойно совала предмети, вміла безпомилково зчитувати емоційний стан людини (але це, здається, я завжди вміла), бачити, хто «світиться» (тепер можна викинути «шукача» на смітник), а більше в мене нічого до ладу не виходило.

Сьогодні ми в мене вдома відпрацьовували левітацію. З предметами. Я знайшла свої старі пластмасові кубики, Кирило каже, що вони ідеально пасують. (Саме на таких він у дитинстві й тренувався).

Мене вони слухаються зовсім погано. Повиснувши декілька секунд, грюкаються додолу.

І так декілька разів.

І так весь час!

Скоро прибіжать сусіди з нижнього поверху…

Я сиджу перед купою кубиків, схрестивши ноги «по-турецьки», та в розпачі вже починаю, як мала, кусати собі нігті.

— Розумієте, щоб добре вправлятися зі своїми здібностями, потрібно бути неемоційною, — вкотре пояснює мені Кирило. — Якщо ви роздратовані або злі — у вас нічого путнього не вийде. Хіба що зруйнувати щось. І якщо подумаєте: «Яка я крута!» або: «Як класно я це можу!» — ви теж утратите контроль. Тому треба, щоб у цей момент зовсім не було емоцій — ні хороших, ні поганих. Ніяких.

— Як це можна побороти свої емоції? З ними ж що більше борешся, то вони сильніші,— бурчу у відповідь.

— А ви не боріться, — незворушно знизує плечима Кирило.

— Як це?

— Дуже просто. Слідкуйте за ними.

— І все?

— Я ж кажу — це просто.

— Авжеж просто. Що простіша порада, то важче її виконувати… — знову бурчу я.

Сьогодні я роздратована, і зла, і емоційна — все докупи. Я ніяк не можу переступити певну межу. Я застрягла. Я майже фізично відчуваю перепону, вона в’язка, пружна, вона не пускає мене вперед.

Здається, ми обидва знаємо, що мені заважає. Переді мною стінкою стоїть захисне поле — поле абсолютного страху…

— Пам’ятаєш, як у Стругацьких? — кажу Кирилові та цитую: «Сказали мені, що ця дорога приведе мене до океану смерті, і я повернув назад. З тих пір тягнуться переді мною криві глухі манівці». Так і в мене…

— Ні, я не читав Стругацьких… — каже Кирило, тре лоба, втуплюється поглядом в розкидані кубики і серйозно продовжує: — Але й справді, заковика в… океані смерті. Чого ви боїтеся? Зникнути? Чи змінитися? Нічого у світі не варте того, щоб боятися. Тим більше, не можна боятися власних здібностей…

Я похнюплено мовчу.

— Прийміть свій страх. Не боріться з ним. Це лиш емоція… Просто слідкуйте за тим, як він вас поглинає… Коли ви його розчините в собі, вивільниться додаткова енергія.

— А про дороги… — веде далі Кирило. — Де ви бачили ті прямі дороги? Яку б дорогу ви не вибрали, вона нагадуватиме, скоріше, ті самі криві манівці чи стежку в горах. А попереду — суцільний туман, що вкриває ріденьку рослинність, і провалля, що хижо чатують за кожним кроком. Сухе дерево на дорозі виникає з туману просто перед носом. Каміння сиплеться з‑під ніг. А ти йдеш за вогником, що блимнув на вершині. І ніколи не знаєш, що за мара чекає тебе за мить… От, десь так.

Кирило замовкає, лягає на спину, підкладає руки під голову і дивиться в стелю та повільно підсумовує:

— Заасфальтованого шосе ніхто не обіцяє… Зате можу гарантувати — буде цікаво…

Він повертається до мене, бере кубика, що лежить поряд, і кидає мені. Кубик не долітає, зупиняється перед моїм носом і починає крутитися. Я ловлю його розтуленою долонею.

— Я теж так хочу…

— Скоро зможете! Обов’язково, — Кирило швидко підхоплюється на ноги й подає мені руку: — Та на сьогодні, здається, досить! Пішли, прогуляємося.

Ми йдемо вулицею. На початку березня увечері ще трохи прохолодно. Кирило в короткій куртці. Він без шапки, і його ніс трішки почервонів від холоду. Надворі вогке повітря. І пара здіймається від його дихання. І від мого теж.

Попереду біля магазину з багато вбраною вітриною, що світиться вогнями і розкішшю, зупиняється приголомшливо гарна червона машина. Її дверцята відчиняються вертикально вгору. І з машини виходить… Майя.

Ми підходимо трохи ближче. Я придивляюся до її стрункої фігури.

Вона вбрана незвично — у поспіхом накинутий чорний довгий плащ поверх такої ж за кольором вечірньої сукні. Майя ненадовго зупиняється біля авта, поправляє зачіску, та дарма: її довге темне волосся знову розвіває вітер. На високих підборах і в прикрасах, що блищать на глибокому декольте, вона виглядає, як молода голлівудська зірка.

Червоне і чорне… Гарні декорації.

Тим часом за Майєю з машини поспіхом вилазить і Арсеній. Він намагається щось сказати їй, мабуть, повернути до авта, але вона пручається. Говорить йому щось емоційне. Її слова не долітають до нас, нам нечутно… Але видно, як вона розмахує руками в нього перед носом і відштовхує його. Потім Майя розвертається та йде. Арсеній, трохи постоявши, знову сідає в машину.

А Майя проходить повз магазин, і під її поглядом, який здається, сипле іскри, лускає вітрина. Спочатку лінії нагадують тоненьку павутинку на склі, а потім скло розпадається на дрібні друзки, що сунуться додолу. А ще згодом скалки скла, як градинки невеликого розміру, зі дзвоном осипаються на плиточки тротуару. Люди, що йшли вулицею, злякано зупиняються.

Майя йде далі — і на розі цього ж магазину з банкомата, повз який вона прямує, просто на вулицю починають сипатися гроші. Вони вилітають зі швидкістю автоматної черги. Зраділі раптовому щастю перехожі кидаються їх ловити та збирати з асфальту. Майя презирливо кривиться і зникає за рогом.

Червоне авто ще деякий час стоїть, а потім теж розвертається і їде в протилежному напрямку.

— Ого! — вихоплюється в мене.

— Любить вона розігрувати ефектні сцени, — несхвально хитає головою Кирило, — знову, мабуть, посварилися…

Я запитую:

— А як Арсеній робить, що його ніхто не впізнає?

— Це називається — «включити «фанаря», — шмигає носом Кирило. — «Фанарь» тут вживається в значенні «неправдиве», «несправжнє». Назва не зовсім точна, та так уже історично склалося. Насправді, коли «включаєш «фанаря», людина бачить у твоїй зовнішності те, що хоче побачити, залежно від того, який у неї смак. Тобто — бачить свій ідеал. Піддаються на цю ілюзію переважно люди протилежної статі. Але Арсеній дійшов у цьому до такої віртуозності, що його навіюванню піддаються всі без винятку. Мабуть, скоро і фотокамери почне дурити. Я теж так можу, але ненадовго…

— А чому його ніхто не може впіймати?

— Ну, цього «фанаря» можна розіграти і для цілої ситуації. Люди запам’ятають тільки те, що треба. Зараз, наприклад, що зламався банкомат. Більше нічого вони пам’ятати не будуть. Ні червоної машини, ні Майї, ні Арсенія в їхній пам’яті не лишиться…

— Тому він і їздить так зухвало на червоній машині?

— Ги… — гигоче Кирило, — у Арсенія, як і в Майї, пристрасть до спецефектів. У цьому вони схожі. Погодьтеся, воно ж кльово — розсікати на такій машині і бути невловимим…

Ми йдемо далі і підходимо вже близько до розсипаного скла й людей, що ще метушаться з грошима.

Кирило зупиняється і каже:

— Тут я недавно дечому цікавому навчився. Хочете, я вам покажу, як можна бачити? Не очима? — і очі в нього світяться — йому, мабуть, дуже хочеться похвалитися. Так, думаю, і в тебе теж… є любов до спецефектів.

— Покажи, — відповідаю. Він тягне мене до автобусної зупинки: там можна сісти. Ми всідаємося на лавочку.

Лавочка висока, і я сиджу, теліпаючи ногами в повітрі. Мені раптом здається, що я зробилася зовсім малою і мені років п’ять, не більше… Й у всьому, що навкруги, є щось чарівне…

Нічне темне небо.

Яскраві вогні реклами.

Ми на зупинці.

Розбите скло, що світиться, як діаманти, під ногами.

І гроші, що їх не встигли впіймати люди, летять, підхоплені вітром…

Місто набуло нового, магічного змісту, все стало нетривким, мінливим, казковим і прекрасним. Може відбутися будь-що… І від цієї думки робиться весело, як на каруселі: трохи лячно, та від щастя перехоплює подих.

— Беріть мене за руку, — каже мені Кирило. Я простягаю йому долоню. І відчуваю його теплу руку на своїй.

— У вас холодні руки… Ви не змерзли? — стискає мої пальці.

— Ні…— хитаю головою.

— Можна побачити будь-яке явище. Ну, що ви хочете бачити?

Мій погляд ковзнув по рекламі, що була навпроти і закликала боротися з корупцією.

— Корупція, о’кей, — усміхається Кирило. — Ха… Буде вам корупція. Заплющуйте очі.

Я заплющую. І бачу все місто. Ні, це навіть не тривимірне зображення — це щось інше! Більше. Мій внутрішній погляд охоплює все одразу, а мій розум все це одразу розуміє. Я бачу маленькі жовтенькі цяточки, що юрмляться над школами, інститутами, Радою, Кабміном й іншими установами. Мені стає смішно…

— А це по всій країні,— каже Кирило.

Я тепер бачу, як то кажуть, всі неозорі простори рідної неньки Вкраїни…

— А це у світі…

Це дивне і захопливе видовище — весь світ одразу! Я бачу, як перетікають гроші. Це ріки і струмочки, що течуть дивовижною павутинкою, з’єднуючи весь світ. Я думаю, що, мабуть, не найкраще у світі явище я захотіла побачити…

— Гаразд, — стискає мені руку Кирило. — Дивіться — тепер інформація, дуже гарне явище…

Я бачу різнокольорові цяточки, що на шаленій швидкості швендяють по планеті, складаючись у різноманітні геометричні фігури, що виникають та знову стрімко розпадаються. Бачу жваві струмки, ріки, затори. Дійсно гарно…

— А чому вони різнокольорові? І чому такі швидкі? — питаю.

— Бо інформація різна. Вона постійно змінюється. А за кольором її можна відокремлювати. Так, якщо вміти бачити, з інформацією після певного тренування — нема проблем… Беріть, що заманеться.

— А можна побачити, скільки «фіолетових» у всьому світі?

— Звичайно!

Я бачу — фіолетові іскри танцюють по всій земній кулі. Утворюючи візерунки по містах і селах. І ніжні фіолетово-білі, і лілові, і бузкові, і яскраві, і ледь помітні… Їх було так багато! Так неймовірно багато!

Кому ж спало на думку, що їх можна так просто підкорити?

2

Ще не розпустилися і навіть не набухли бруньки, ще не гріло теплом сонце, але вже щось невловиме вітер приніс із далеких південних країн, з далекого таємничого вирію, щось, що віщувало швидкі зміни. Повітря було насичене потенційною наснагою, яка огортала спляче насіння під землею, пестила віти дерев, доторкалася до кущів та іншої кволої міської рослинності. І ця сила, що дзвеніла в атмосфері, відчувалася всюди.

Я обожнюю цей час. Запах весни… Я йду на роботу і глибоко дихаю. Та раптом відчуваю нез’ясовану напругу. Щось розливається в повітрі, невидиме, невиразне, тривожне. Воно ще не має свідомих рис. Тільки натяки, що змішалися з весняним вітром…

Щось стрімко наближається… і це не тільки весна.

Я намагаюся розшифрувати свій нез’ясований неспокій. І нічого мені не йде до думки. Зненацька дзвонить мобілка. Я ледь здригаюсь і притуляю її до вуха.

— Привіт! — голосом Ігоря вітається слухавка. — Ти чого така ляклива?

Потім чую, як за спиною сигналить авто. Я обертаюся — за мною повільно їде машина Ігоря. А він сам стирчить із вікна і тримає в руці мобільника.

— Привіт, Дариночко! — сяє він зі свого розіграшу. — Ну, як я приколовся? Сідай, підвезу! Сто років тебе не бачив…

«Гаразд, підвозь, усе одно не відчепишся», — думаю я і сідаю в машину. У салоні кислуватий запах тютюну, змішаний із дорогими парфумами, що їх так полюбляє Ігор.

Ігор посміхається і балагурить, як завжди, але я помічаю в ньому якийсь надрив, що просочується крізь награну веселість. В очах утома. Він навіть схуд трохи.

— Як життя молоде? Як справи? — каже Ігор і однією рукою, полишивши руль, витягує цигарку, приклеює її до рота та підпалює.

— Ти палиш? Ти ж наче кинув був.

— Палю… — затягується Ігор. — Працюю багато, а робота нервова…

Я помічаю біля коробки передач цілу упаковку ліків, на них написано ****оклобемід. У мене по спині пробігає холодок.

— Що це в тебе тут валяється? — запитую в Ігоря.

— Та, це маман просила передати в «Новий час» до Мирослави, — байдуже каже він і перекидає коробку на заднє сидіння. — Ну, як життя, Дариночко?

— Та дякую, нормально…

— Ну, що це таке? Нормально… — передражнює мене Ігор. — Треба казати — вері гуд! Може, сходимо кудись разом? Зараз ми закінчуємо одну важливу роботу, і я йду у відпустку. Замахало мене воно все…

У нього дзвонить телефон.

— Вибач, Дариночко, — кидає він мені та бере слухавку. — Так, так. Зрозуміло. Так. Звичайно буду.

Він кладе мобільника до кишені і бурмоче під ніс:

— Звичайно буду… — потім згадує про мене: — Ну що, Дариночко! На чому ми скінчили? Знайдеш для мене час?

— Ага, — невиразно згоджуюся я й кажу: — Ми вже приїхали. Зупини тут. Дякую. Бай-бай!

У школі я одразу йду до комп’ютерного класу і залізаю в Інтернет.

Про ****оклобемід було небагато інформації, але і того, що я знайшла, мені виявилося достатньо. Якщо відкинути всі наукові терміни, виходило, що цей препарат мав легку наркотичну дію і використовувався не тільки для зниження агресивності і заспокоєння психіки, а ще й для зниження опору при сторонньому впливові. Коротше, це були легкі наркотики для пригнічення волі. А побічним ефектом значився потяг до суїциду. Тому раніше препарат використовувався тільки в дуже особливих випадках, а наразі в країнах ЄС він був, взагалі, офіційно забороненим…

Я йду коридором до себе і відчуваю, як тривога набирає різких мерехтливих обрисів. Передчуття біди тінню крадеться за мною…

— Дарино! Дарино Миколаївно! — біля мого кабінету мене наздоганяє захеканий Кирило.

— Що сталося?

— Збирайтеся хутчіше… Там Майя… Та хутчіш… Потім усе розповім.

На вулиці ми ловимо таксі. Кирило називає адресу.

— Майя, — повертається до мене, покусує верхню губу, — Майя щось надумала, ми повинні її зупинити. Ось у мене записка.

Він простягає мені аркуш із блокнота, на якому з одного боку чорною гелієвою ручкою написано:

А з другого:

У скронях у мене починає гупати:

Гуп, гуп, гуп.

Я намагаюся себе опанувати і запитую:

— Що це означає? — хоча чудово розумію, що це має означати.

— Вона вважає, що буде… ефектно… Кинутися з висотки.

Кирило замовкає і мовчки декілька разів стискає кулака. Потім бере в мене записку і продовжує:

— Мені це Славко передав уранці. Він сказав, що вона туди поїхала, за цією адресою.

— А може, це й справді вистава?

— Безперечно вистава. Та вона не вміє левітувати… я знаю. Раптом вона це зробить…

Я думаю — як?! Чому вона, адепт того прекрасного світу, який відкриває їй стільки можливостей і в який мені так важко потрапити, чому вона обирає смерть? Чому вона не хоче жити? Хіба тільки таблетки в цьому винні? Я шукаю очі Кирила і питаю:

— Навіщо вона це робить? Що з нею?

— Розумієте, вона завжди в боротьбі. Бореться зі всім світом… Але ніколи не перемагає. А це нестерпно. І вона стала боятися… життя. Воно для неї занадто складне. Бо не підкоряється її волі, а вона вважає, що повинно…

Вона боїться життя…

А я боюся смерті…

Таксі зупиняється на світлофорі. Я відчуваю, як збігають дорогоцінні хвилини.

Вони зникають разом з ударами пульсу, що гупає в моїх в скронях:

Гуп… гуп… гуп…

Ще трохи — і може бути запізно.

Машина повільно рушає з місця. Набирає швидкість. Та мені все одно здається, що таксі ледь повзе. Я благально дивлюся на Кирила і питаю:

— А чого б нам туди не переміститись одразу?

— Я не всемогутній, — заперечливо мотає головою він, — я не можу туди телепортуватися, бо я там ніколи не був, це небезпечно, я можу промазати…

На даху вітряно. Я йду за Кирилом і озираюся. Десь тут повинна бути Майя. Я справді знаходжу її поглядом. Вона чорніє маленькою безпорадною грудкою біля кам’яного парапету, сидить, обхопивши однією рукою коліна, а другою розмазує, намагаючись витерти, чорні від туші сльози. На її плечі накинута завелика куртка. Вона невідривно дивиться в бік, який від мене затуляє цегляна надбудова.

Я помічаю, що Кирило теж дивиться не на Майю.

Що це?

Я роблю крок, повертаю голову і бачу несподіваних учасників, які розігрують зовсім іншу виставу.

До блідого Арсенія, що стоїть біля Майї, наближається Ігор.

— Я тебе знайшов! — каже йому Ігор. — Тобі кінець!

— Аякже, — криво всміхається Арсеній і робить крок до Ігоря. Ігор чомусь задкує у напрямку до краю даху.

— Кінець, — повторює Ігор якось гарячково. Він витягує мобільний і починає набирати номер. — Тобі кінець, потворо!

Він усе задкує. Край даху вже близько. Небезпечно близько, та Ігор нічого не помічає.

— Кидай телефон! — наказує йому Арсеній.

Ігор на мить застигає. Телефон випадає із його руки. Стукається з глухим звуком об тверду поверхню. «Алло!» — чується з трубки хриплуватий голос Олександра Дмитровича.

Ігор уже стоїть біля огорожі на самому краю.

— А тепер стрибай! — знову жорстко наказує Арсеній.

Ігор слухняно підіймає ногу, перелазить через огорожу.

— Ігорю, зупинися! — кричу я, але він, як зомбі, робить останній крок і зникає.

Я підбігаю до краю даху і бачу, як його тіло летить вниз і сюрреалістично падає на припарковану під будинком машину.

Все набуває рис нереальності. Тільки в скронях пульсує кров, і ноги робляться, як з вати.

— Що ти вдіяв! — я кидаюся до Арсенія, який вже повертається до мене і насмішкувато дивиться.

— А хто це у нас такий хоробрий? — цідить він крізь зуби і, не опускаючи погляду, наступає на телефон, що лежить поруч. Той тріщить під його ногою.

— Виродок! — кричу я, і сльози застилають мені очі.

— Це я — виродок? — криво усміхається Арсеній і робить крок до мене. — А він — добрий хлопець? Так? — його лице перекошує.— А ти знаєш, що він вдіяв? Знаєш?! Цей твій добрий хлопець? Що він наговорив Майї? Він хотів її вбити, як колись убив Альону!

— Це правда? Він каже правду?! — я повертаюся до Майї і раптом розумію, хто злив інформацію… Так, це був Ігор… Я зненацька усвідомлюю, що в мене до нього більше немає співчуття. І ця думка жахає мене. Як усе складно… Як усе перемішано… А ще більше мене жахають слова Арсенія:

— Звісно, я кажу правду! — продовжує він. — Їх треба винищувати! Цих старих недоробків, цей генетичний непотріб! Винищувати! Поки вони не знищили нас.

— Ти таки потвора, — не витримую я, — надлюдина срана!

— А тобі доведеться зробити вибір, кралечко. Так не вийде: і нашим, і вашим, — кривить гарні губи Арсеній і робить до мене ще крок.

— Не чіпай її!!! Що ти робиш?! — кричить Кирило і стає поміж нами. — Відійди від неї! Ти хоч раз можеш придивитися, хто з тобою поряд? Чи може — ти й справді виродок?!

— Виродок? Так, це правда! Зараз ти побачиш, який я і на що здатен! — очі в Арсенія спалахують жорстким синім вогнем.

— Ну, підходь, я подивлюся… — стискає кулаки Кирило.

У цю хвилину підбігає Майя, стає біля Арсенія і щосили кричить Кирилу:

— Ти що, проти нас?!

І тут, як у голлівудському фільмі, чути гуркіт моторів, і біля нас у повітрі з’являються два гелікоптери. Вітер від гвинтів такий, що на даху здіймається курява з пилу. Гігантські «бабки» зависають у повітрі, і я зовсім близько бачу в кабіні обличчя Олександра Дмитровича Селезньова. Я дивлюся на нього, хочу махнути рукою, аж раптом помічаю в його руках зброю. Вони ціляться в нас! Вони стріляють. І це справжні, не іграшкові патрони, бо від їхніх ударів відлітають шматки тиньку. Все ніби сповільнюється, я навіть бачу, як кулі летять мені назустріч. Матриця forever! Світ робиться дедалі нереальнішим. Я інстинктивно пригинаюся від куль, а Кирило тягне мене за кам’яний парапет, що має нас урятувати. Зненацька я чую, що мене ніби сильно штовхнули в плече. Потім пекучий біль робить світ і все, що відбувається, ще більш неможливим. Я прикладаю руку трохи нижче лівої ключиці — і відчуваю на руках гарячу рідину.

— Зараз, зараз, Даринко, ми заберемося звідси, — чую я голос Кирила. — Потерпи трохи… Зараз я сконцентруюся… — він прихиляється до стінки, заплющує очі. По його блідому обличчю і розгубленому виразу я відчуваю, що в нього погано виходить, бо він наляканий.

Таки це сталося: війна почалася.

Але мені це вже байдуже. Свідомість моя ніби розкололася навпіл, і я одночасно бачу збоку і себе, і зосередженого Кирила, і Майю, що схилилася до стінки за протилежним парапетом, і калюжу крові біля неї, і Арсенія, який чомусь не ховається, і його золоте волосся, і два гвинтокрили, і пилюку, і кулі, що летять…

У мене поступово темніє в очах.

…Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками… Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить мені здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну, і перед моїми очима здіймаються його велетенські чорні крила. Вони затуляють мені світ, і настає повна темрява…

— Зараз ми звідси заберемося, — здалеку я чую голос Кирила, — не бійся. Я тебе витягну.

Він пригортає мене. У мене неприємно холоне в животі.

Спалах. Жовтий спалах…

Світ — це гармонія… Я знаю.

Боже, як ми втравили себе в цю гру?

3

Лине музика. Підіймає на гребінь хвилі. Вище. Ще вище. Гребені цих велетенських хвиль несуть мене до незнайомих світів, даруючи повну свободу.

Волю — нескінченну, безграничну, всеохопну, у якій потонула, розчинилася віковічна туга за всемогутністю.

Я ширша від світів.

Вище (?)

Далі (?)

Зірок, що в небі.

Лечу крізь безодню.

Крізь темряву…

Раптом — думка, як яскрава іскра: це ж так просто!

Треба тільки злитися з безоднею, яка мене так лякала. Де ти, безодне? Де ти, космічний холод? Де ти, смерте? Йдіть до мене!

Я приймаю вас… Я поринаю у вас… Я роблюся вами…

Я ширша від світів.

Вище (?)

Далі (?)

Зірок, що в небі.

Що може зі мною статися?

Я є. Була. І буду. Завжди.

Я океан, що з’єднує все у цьому світі.

…Розплющую очі. Лежу в ліжку. Плече туго перев’язане. До правої руки прилаштована голка з капельницею. Озираюся. Біля мене на стільці, поклавши голову на руки, що лежать на тумбочці, спить Кирило. Дивлюся на його спокійне лице, на пасмо волосся, що впало на очі, і мені стає тепло та затишно.

Світ і справді змінився…

Але хто сказав, що це безнадійно погано?