Фіолетові діти

1

Настала зима. Перший сніг уже встиг потанути, і чорно-брунатні плями від торішньої трави вигулькують із залишків сірого снігу голими залисинами. Кольори ніби вицвіли. Дерева і будинки плавають у тумані, наче Летючі Голландці. Як можна любити зиму? Холодно, сіро і зовсім невесело. Найогидніше, коли випадає сніг, а потім перетворюється на багнюку, кольором схожу на сіру брудну воду, яку разом із рештками піни випльовує пральна машина.

Я дивлюся у вікно в холі школи і мерзлякувато кутаюся у широкий шарф. Уроки першої зміни вже закінчилися. Діти поспішають додому. Вони вихлюпуються зі школи, як веселі різнокольорові мильні бульбашки, що повільно розчиняються у вилинялому сірому світі.

І тут на повній швидкості, з яскравою літньою карнавальною нахабністю, до школи під’їжджає червоне спортивне авто. Розвертається і зупиняється просто попід вікном. Дверцята хвацько відчиняються вертикально вгору — і з машини виходить симпатичний синьоокий хлопець. Він одягнений у червону спортивну куртку, потерті джинси та шкіряну бейсболку. Відчувши мій погляд, хлопець озирається на мене у вікно, і його лице на мить осяює усмішка. І яка усмішка! Будь-який голлівудський актор вдавився би від заздрощів. Хлопець випромінює такі флюїди привабливості, які чутно навіть крізь скло. А надворі на декількох дівчат вони діють, як цунамі: дівчата приголомшено зупиняються і зачаровано проводжають хлопця поглядами. У його зовнішності є щось знайоме… Звідки я його знаю? Та ні, він занадто яскравий, щоб я могла його забути, якщо він мені колись зустрічався.

Йому назустріч зі школи вибігає дівчина та кидається в обійми. Цю дівчину я вже точно впізнаю. Безпомилково. Це — Майя Верболаз.

Зненацька біля мене виростає Гюрза і, посіпуючи носом, невдоволено каже:

— Дарино Миколаївно, добридень! Де ви є? Вас ніяк не можуть знайти. Секретарка вже всі ноги збила. Вас уже втретє кличуть до телефону. Будьте люб’язні, підійдіть до вчительської.

— Я… — намагаюся захиститися, але Гюрза, змірявши мене зневажливим поглядом, вже гордо крокує повз мене, презирливо похитуючи стегнами.

Заходжу до вчительської, слухавка лежить біля старезного, ще з диском, телефону. Прикладаю до вуха.

— Алло! Дарина Миколаївна слухає!

— Доброго дня! Вас турбує професор Верболаз. Іван Григорович. Ви мене пам’ятаєте? Кх‑х.

— Так, — ледве встигаю вставити.

— Я батько Майї,— командирським тоном веде далі він. — Може, це у вас викличе здивування, але мені необхідно зустрітися з вами. Дещо обговорити. Кх‑х. Скажіть, ви не змогли б приїхати до мене на дачу?

— Так, але… — пробую зупинити його натиск і зрозуміти, що до чого. Та він не дає мені оговтатися:

— Не хвилюйтеся, я пришлю за вами машину до школи. Коли закінчується ваш робочий день?

— О третій, — спантеличено відповідаю і знову хочу втулити слово, — але ж…

— Добре, — впевнено продовжує Верболаз. Таке враження, що моя думка — це останнє, що його цікавить: — На вас чекатиме моя машина з водієм. Сіра «Тойота». Кх‑х. До побачення!

В слухавці чуються короткі гудки: ту-ту-ту-ту… Оце так справи… Мабуть, доведеться їхати…

Дача професора Верболаза за містом, та подорож виявляється не такою вже й довгою. Десь за півгодини водій, мовчазний худорлявий чоловік невизначеного віку, звертає на ґрунтову дорогу. Машину трохи трясе.

Будинок стоїть на околиці села з мрійливою назвою — Багате. Саме село — десь за пагорбом, тому його добробут важко визначити, а дача Верболазів, охайна двоповерхова будівля з червоної цегли, й справді виглядає заможною: навкруги велика територія, де сіріють численні фруктові дерева. Все обнесено парканом. Поряд протікає невеличка річечка, чи струмок, і частина водойми заходить на територію дачі.

Водій вмикає «двірники» — накрапає дрібний дощ зі снігом. Із прочиненого вікна віє вологою прохолодою. Авто під’їжджає до воріт і сигналить. Ворота відчиняються.

На подвір’ї мене зустрічає пан Верболаз під великою чорною парасолею. (Мокрий сніг припустив сильніше.) Батько Майї виявляється жвавим старим із блакитними очима під окулярами-половинками та з геть білою куцою борідкою. Одягнутий не по-професорському — в звичайну тілогрійку та заношені штани. Він простягає мені старечу суху руку для привітання та, затуляючи мене від снігу парасолькою, проводжає по мокрій, вимощеній плиточкою доріжці до будинку.

Ми проходимо до вітальні (професор гордо називає її — майстерня: «Прошу вас до майстерні»). Кімната вражає розміром — десь тридцять метрів квадратних, якщо не більше. Від цього всі меблі, навіть великий шкіряний диван, видаються незначними.

Палахкотить камін.

Запах бібліотеки.

Стелажі з книгами торкаються стелі.

Верболаз зупиняється поряд зі мною, даючи можливість озирнутися. Мабуть, його тішить, що його «майстерня» справляє враження.

Я задивляюся на картину, мальовану маслом. На ній зображений чоловік, що сидить у позі лотоса, із заплющеними очима (мабуть, у медитації). На місці, де мають бути чакри[10], приклеєні камінці. Над головою чакра сахасрара символізується здоровезним аметистом чистого фіолетового кольору. Зачаровано дивлюся на його блиск.

Із задуми мене виводить господиня — трохи огрядна, ще доволі молода жінка з сумними чорними очима, круглим обличчям та закрученим у гульку темним волоссям. Вона нечутними кроками підходить і стає поруч.

— Добридень, — доброзичливо посміхається. — Це робота Івана Григоровича… Вам подобається?

Ввічливо киваю у відповідь і думаю: «Це ж треба, він іще й картини пише…»

Сам Іван Григорович на це вдоволено посіпує губами і, роблячи широкий жест рукою, запрошує:

— Проходьте, Дарино Миколаївно, сідайте… А Ірина Степанівна зараз подасть нам кави.

Біля чорних шкіряних крісел стоїть невеликий скляний журнальний столик, який Ірина Степанівна хутенько накриває жовтенькою скатертинкою з білим гаптуванням по краю та вишитими ромашками збоку. Якось непомітно на столі з’являється кава з печивом, а сама господиня зникає. Я, сівши в прохолодне крісло із запахом нових черевиків, почуваю себе трохи незручно, хоча мені дуже цікаво, чому мене сюди запросили.

Професор Верболаз не одразу починає розмову по суті. Спочатку він ввічливо цікавиться, чи подобається мені кава, посьорбує свою, задумливо вдивляючись на вогонь в каміні. Та все ж починає:

— Дарино Миколаївно, та справа, з якою я звертаюся до вас, є досить делікатною. Я покликав вас не тільки як шкільного психолога… Кх… — Іван Григорович трохи відкашлюється та пощипує борідку, — річ у тім, що я знайшов те, що має до вас безпосередній стосунок. І не тільки… до вас. Я маю вам це показати.

Професор Верболаз повертається до книжкової полички, що знаходиться від нього на відстані витягнутої руки та бере звідти фотографію в гарній дерев’яній рамочці, що прикрашена дивним червоно-чорним орнаментом, який нагадує розписи трипільської культури. Поки він крутить це фото в руках, я помічаю, що на ньому зображені сам професор, його дружина, Майя та малий, який нещодавно налетів на мене у їдальні. Іван Григорович повертає рамочку зворотнім боком, обережно піддіває обкладинку, щоб дістати фото. Разом із ним він дістає конверт.

— Ось… Як не дивно, листа адресовано вам. Я на нього натрапив випадково. Якось невдалим рухом зачепив фото, і воно впало з полиці, а скло розбилося. Звичайно, я вирішив його полагодити. Тоді й знайшов оце, — він подає мені листа.

— Я, певна річ, здогадуюсь, хто тут це заховав, — продовжує він після короткої паузи. — Але мені зовсім не відомі причини цього вчинку, а я б дуже хотів усе з’ясувати. Тому я вас і покликав.

Я беру до рук конверт. Обережно, як рідкісний старовинний артефакт[11]. Він не заклеєний. Без поштового штемпеля. Від здивування в мене перехоплює подих: почерк Олени Геннадіївни! Чого-чого, а зустрітися з привидом Альони в цьому домі сьогодні я аж ніяк не сподівалася.

Мені чомусь робиться холодно, незважаючи на палаючий камін.

На звичайному аркуші паперу в клітинку кругленьким акуратним почерком Альони написано:

Дариночко!

Мені терміново потрібна твоя допомога.

Ти не могла б зі мною поїхати до Запоріжжя?

Звичайно, тобі моє прохання може видатися несподіваним, тому я поясню.

У мене є хлопець, у нас серйозні стосунки. Його звати Арсеній. Та його поведінка іноді мені видається дивною. В мене є деякі підозри. І побоювання щодо нього і його діяльності. Та про це — при зустрічі. Про Арсенія я знаю, що він сирота і виховувався у дитячому будинку в Запоріжжі. Там і досі працює його вихователька, здається, її ім’я — Ангеліна. Він вважає її за названу матір. Я хочу її відвідати. Щоб більше знати про Арсенія, про його дитинство, бо ти ж сама казала, що психіка формується в дитячому віці.

Ти мені потрібна як фахівець. Я розраховую на твою допомогу.

Альона.

Професор Верболаз терпляче чекає. Я, закінчуючи читати, не можу втриматися від запитання:

— Як це до вас потрапило?

Іван Григорович знімає окуляри, протирає їх та знову вдягає, мовчить, уважно придивляється до мене, немов гіпнотизуючи. Потім, потираючи борідку, каже:

— Як я вам і казав, у мене є версія. Гадаю, це заховала тут моя дочка, — знову повертається до полички, бере звідти звичайну дерев’яну лінієчку на двадцять сантиметрів та подає мені.— Кх‑кх… Це я тимчасово конфіскував у Майї, як речовий доказ. Дивіться уважно.

Я оглядаю лінійку. На зворотній стороні красується підпис із завитками: Майя Верболаз. Ще — гелієвою ручкою намальовані рожеві сердечка, квіточки, та жирно, не один раз наведене різними пастами ім’я — Арсеній.

— То ви думаєте, вони знайомі? — ставлю я зовсім не потрібне запитання. Але мене дедалі сильніше непокоїть, як (ЯК?!) цей лист потрапив до професора Верболаза. Якась доволі дивна версія з випадковою знахідкою… Підозріла версія…

— Так, я вважаю, знайомі,— продовжує Іван Григорович. — І ще я вважаю, що це небезпечно для моєї доньки. І я б хотів про цього хлопця знати більше, — втомлено притуляється до спинки крісла і й на мить заплющує очі.

— Гаразд. Хай вона знайома з Арсенієм. А як цей лист потрапив до неї? Це ж лист Олени Геннадіївни? Ви з нею мали бесіду на цю тему? — мені стає трохи жаль старого, але кігтики недовіри вже шкрябають моє серце.

— Ні, не мав. Вона навіть не знає, що я поцупив її лінійку. Я хотів спочатку порадитися з вами. Що ви про це думаєте?

Я розумію, що треба розповісти йому. І я розповідаю — всю історію: про Альону, про її підозри щодо дивних учнів, про її передчасну смерть. Розказую майже все. Не згадую тільки про себе, про Ігоря з його «шукачем» та про здібності Кирила. Я спостерігаю за професором і відчуваю, що його щось дуже непокоїть, але він не ставить мені ніяких запитань. Тому запитую я:

— А ви нічого дивного за своєю донькою останнім часом не помічали? — може, після моїх одкровень й Іван Григорович розкриється?

Від мого запитання у нього трохи міняється лице, немовби я зачепила вкрай болюче місце, але він швидко опановує себе і з легкою усмішкою відповідає:

— Та вона з дитинства дивна, але в ту нісенітницю, на яку ви натякаєте, я не вірю. Діти на таке не здатні. Та й в Олени Геннадіївни, швидше за все, був банальний нервовий розлад. Але, боюся, Арсеній — не плід її уяви. Він реально існує. Ми маємо листа, якого моя донька переховувала. З цього можна зробити цілком логічний висновок, що моя донька його покриває… цього Арсенія. І саме в ньому я вбачаю небезпеку…

— Може, шантажує?… — роблю я нетактовне припущення і, відчуваючи, що сказала щось зайве, виправляюся: — Чим я можу вам допомогти?

— Зрозумійте мене правильно, Дарино Миколаївно, я дуже турбуюся за свою доньку. Я, звичайно, не можу вас просити стежити за нею… Але маю до вас звернутися по допомогу. Поговоріть із моєю донькою при нагоді. Може, ви щось дізнаєтеся. Про Арсенія… Бо я… боюся її сполохати своїми розпитуваннями.

— Добре, звісно, поговорю.

Іван Григорович трохи мовчить та веде далі:

— Я б вам був дуже вдячним, якби бесіда залишилася між нами. Я навіть вважаю, що Ірину Степанівну теж не треба турбувати… лякати цим листом. Ми якось із вами разом розберемося, гаразд? — він змовницьки дивиться на мене блакитними очима поверх окулярів-половинок.

Я згоджуюся, хоча це і не подобається мені. І не тільки це.

Що ви приховуєте від мене, пане Верболаз?

2

Раціональна частина свідомості ніяк не хотіла змиритися з фактами. Вона сумнівалася в очевидному, підкидаючи все нові докази, які заводили в сумніви все далі, як у джунглі, з яких немає вороття. Вона все аналізувала, аналізувала, роздроблюючи факти на піщинки і збираючи їх знову в нову синтетичну реальність. Ірраціональна частина щось знала, але старанно ховала свої секрети. Мозок у цілому хотів ясності і простоти, але, всупереч цьому, створював усе нові непролазні хащі логічних конструкцій, які суперечили одна одній.

Що я маю? Загадкового листа та щоденник. І мене мучать сумніви щодо причини смерті Альони. Якось воно все не в’яжеться…

Чому вона вирішила зі мною поспілкуватися в такий дивний спосіб? Могла б і зателефонувати. У яку гру грає професор Верболаз?

Хлопець на червоній машині — це хто? Арсеній? Ще й цей лист у Верболаза… Що ж, тоді виходить, що у Майї цілком міг бути мотив позбутися Олени Геннадіївни… Логічний, зрозумілий мотив. Позбутися суперниці. Невже цього не розуміє професор Верболаз? Навіщо він мені підсовує такі докази?

Мені вкрай потрібно зустрітися з Майєю. Та чомусь мені дуже не хочеться цього робити. І я знову, картаючи себе, відстрочую розмову з нею…

3

Від гамору не захищають двері кабінету. У школі, як завжди, штурханина на перерві, галас та запах першого розталого снігу, змішаний із запахом спітнілих підлітків, ґумки, цигарок, котлет із їдальні та ще чогось приторно-наркотичного. Задуха.

Думки важкі й теж якісь задушливі. У коридорі від броунівського руху учнів миготить в очах. Виходжу на свіже повітря, на задній двір школи. Там по першому снігу, просто радіючи життю, вже бігають зі сніжками діти. Прохолодно. Я, виходячи, не одягнулась. Складаю руки на грудях, ховаючи долоні в рукави светра. Із заздрощами дивлюся на дітей, на їхню енергію, що не підкорюється прокрустовому ложу шкільних правил. Та що там шкільних! Правил узагалі! Мені теж закортіло плюнути на твердоголову субординацію та побігати з ними. Я відчуваю, майже фізично, як обплутали мене клейкі, наче павутиння, тенета дорослого життя. Стисли, скували…

Як це сталося? Коли? Я й не помітила…

Розірвати? Скинути їх? Ага! Тут потрібна хірургія…

І я уявляю: люди в чорному навшпиньки підкрадаються до школи. Підкладають вибухівку… Ні… краще так: я з вогнеметом — спалюю по кабінетах стоси непотрібних паперів. Листки корчаться і чорніють під очищаючим вогнем. Посадові інструкції? Шварк! Нема посадових інструкцій! Шкільний розклад? Вогняний струмінь — немає розкладу! На його місці — чорна плямка на стіні. Горять, звиваючись, тести. Горять характеристики. Гучно вибухають комп’ютери. Старі вчительки тихо і скромно туляться до стіночки, затуляючись шкільними журналами. Зі школи на волю вибігають щасливі діти. Останній кадр…

…Зненацька біля мого вуха свистить сніжок і ляпає поряд зі мною в стіну. Ого! Артобстріл! Озираюся. Хто ж цей сміливець? Дивлюся на групу підлітків. Здається, сніжок летів звідтіля… І помічаю хлопця, підозріло схожого на Кирила, який швидко повертається до мене спиною. Ну це вже… зовсім нахабство з його боку… Розгледіти нічого не вдається, бо тут, як на гріх, лунає дзвоник. Діти з галасом кидаються штурмувати двері.

Я чекаю, поки всі зайдуть, і теж плетуся до школи. Йду до свого кабінету. Вже піднялася на другий поверх. Раптом чую чиєсь схлипування. У порожньому шкільному коридорі біля стінки в закутку сидить малий та розмазує по обличчю сльози. Я підходжу. Присідаю поряд. О! Знайомі обличчя! Це ж той самий хлопчик, який мало не збив мене з ніг у їдальні. Брат Майї? (Пригадую фото у Верболаза).

— Ти чого? — питаю. Хлоп’я тільки сопе у відповідь.

— Ну, а як тебе звати?

— Славко, — відповідає і нарешті зиркає на мене.

— А мене Дарина, — кажу і сідаю поряд із ним в таку ж позу, обхопивши коліна руками. — Ну, і чого ти?

— Нічого, — буркотить він та тре кулаком геть червоного носа.

— Ага… — продовжую сидіти поряд, дивлячись перед собою. Мовляв, і не цікаво мені зовсім…

— А чого ти не з ними? — питає Славко, геть забувши, що я із касти «вчителів».

— З ким?

— З ними… Ви ж сьогодні збираєтеся…

— Де?

— Там, де завжди…

— А… — тягну, немов розуміючи. — А ти чого сумуєш?

— Та, — махає рукою він і злостиво копає ногою підлогу, — Майка задрала! Каже, шо я малий… Не пускає мене. Минулого разу так кричала, коли мене помітила! Я туди за нею невидимкою пробрався. Казала, шоб більше не приходив. Бо вб’є…

— Так і сказала?

— Ага, дурепа! — випалює він і раптом, злякавшись, підозріло дивиться на мене.

— Ходімо до мене в кабінет, чаю поп’ємо… — вдаю, що не помічаю його грубості, підводжуся на ноги і подаю йому руку. Він, трохи повагавшись, приймає її.

У кабінеті Славко примостився на стільці біля вікна. Поки він придивляється до облуплених стін мого кабінету, схожих на географічну карту невідомої планети, я вмикаю електричного чайника. Чайник, округлий та рудий, нагадує самовдоволеного домашнього кота. Я придбала його за Оксаниною настановою, а разом із ним пару порцелянових чашок із зображенням картатих соняшників. За деякий час «кіт» вдоволено замуркотів, і я заварюю чай просто в соняшникових чашках. Чай із бергамотом, квітками волошки та цедрою апельсину має назву «Фентазі»… Ставлю чашку біля Славка і раптом згадую, що до цієї «фентазі» непогано було б і цукру. Нахиляюся до тумбочки і намагаюся пригадати, де ж він. Повідкривавши по черзі майже всі шухляди, я нарешті побачила почату пачку з рафінадом. А біля неї… «шукача», якого мені подарував Ігор. Звісно, я ж його хотіла випробувати, та ледве не забула! Він уже трохи притрушений цукром та пилом. Я виймаю цукор, а другою рукою беру «шукача», тихцем протираю його об джинси та кладу до кишені.

Кидаю Славкові до чашки дві грудочки цукру, помішую ложечкою. Присуваю чашку до нього. Питаю:

— Ну, а який урок прогулюєш?

Він мовчить і зітхає. Потім мовчки сьорбає чай та розглядає залишки шпалер. Шия худа, підборіддя гострувате, біляве волосся стирчить на маківці… таке собі пташеня-горобеня. Навіть здається, що настовбурчив пір’ячко. Погляд серйозний, дорослий. Що він там на стінці побачив? Намагаюся його трошки заспокоїти:

— Ну, та нічого! Ми що-небудь вигадаємо, не бійся! Ну, наприклад, що в тебе температура… тому тебе з уроків необхідно звільнити, — непедагогічно втішаю я Славка та усміхаюся. — Цукерку будеш?

— Буду, — він обережно бере цукерку та в’яло всміхається у відповідь.

— Якийсь ти блідий… Може, у тебе й справді температура? — притуляю йому до лоба долоню. Голова у Славка волога і таки гаряченька. Треба відвести його до Оксани…

Раптом у двері обережно стукають, і майже одразу вони відчиняються. До мого кабінету велично запливає медсестра.

— Оксанко! Ти думки читаєш? — спантеличено питаю.

— Добрий день, Дариночко! Це ти про що?

— У мене тут для тебе пацієнт… Здається, у нього жар…

— У нього? — нахиляється до Славка медсестра. — Зараз дізнаємося! — вона рухом фокусника дістає з кишені градусника.

— О! Ти що, його там постійно носиш?

— Та ні! — махає рукою Оксана, — таке скажеш! Міряла собі температуру, та й кинула!

— А-а…

— Ану, пацієнте, давайте до діла… горло болить? Повернися до вікна… Дариночко, чиста ложечка є?

— На, тримай!

— Ану, розтули рота…

Поки Оксана займається Славком, я відходжу, повертаюся до них спиною і, маючи слушну нагоду, витягую з кишені «шукача». Що там розповідав мені Ігор? Радіус дії приладу — чотири квадратних метри. Зараз ми перевіримо, що ти за один, Славку… Я вмикаю «шукача». Екран світиться блідо-зеленим, чорна сітка координат… та дві яскраві зелені плями… чи одна? Якось він погано працює, цей прилад… одна пляма, схожа на якісь перешкоди чи підсвічений екран з мого боку, то з’являється, то щезає… Отже, що? Трохи несправний прилад? Чи, може, людей з активною меркабою в кабінеті двоє? Славко і… Хто ж другий?

4

Інтернет завжди давав мені відповіді на всі питання. Та зараз він мені майже нічим допомогти не може. Про «індиго» пишуть усіляку нісенітницю, приблизно того ж змісту, що і п’ять років тому. Проглянула інформацію про запорізькі школи-інтернати. Теж нічого особливого. Про діяльність Мирослави — ані слова.

Зазирнула в «Контакт». Нових повідомлень немає. На дошці намальовані квіточки від колишньої одногрупниці та привітання з давно минулим днем народження. Переглядаю ще декілька поздоровлень від друзів. Відповідаю всім: дякую, дякую, дякую…

До мене набивається у друзі якась L@ra Сroft. Додаю її. Цікаво, хто така? У неї на аватарці й дійсно — Лара Крофт[12]. Тобто Анжеліна Джолі в ролі Лари Крофт. У коротких шортах, з довгою косою і великим пістолетом. Більше фото немає. В друзях — тільки один капловухий молодик в окулярах, що ховається під ім’ям Хаker. Про себе вона пише, що вона агент 007, православного віросповідання, обожнює графа Дракулу і входить до співтовариств: «Ми — блондинки» та «Всесвітні лиходії».

Дуже дотепно…

І тут несподівано від неї надходить повідомлення:

В мене є інформація для тебе.

Відповідаю:

Ларо, ти хто?

> L@ra Сroft:)

> Яка в тебе інформація?

> Лист. Про людину, яка тебе цікавить. Висилати?

> Так.

>> —-Original Message---

From: Чаjка

Sent: Friday, November 21, 200_ 3:32 PM

To: L@ra Сroft

Subject: Re: L@ra Сroft.

Місяць тому я познайомилася з хлопцем. Випадково, на вечірці у подруги. Що цікаво, потім я так і не змогла з’ясувати, хто його туди запросив. Хлопця звуть Арсеній. Арсеній дуже багатий — у нього купа грошей, квартира, як у арабського еміра, та дві машини. І це у його віці! Я спочатку вважала, що він якийсь мажор, та згодом так і не натрапила ні на який слід заможних батьків. Більше того, виявилося, що він — сирота. Виховувався в дитячому будинку в Запоріжжі. Це він сам мені розповідав.

Але це все дрібниці. У порівнянні з тим, що він уміє, всі його багатства — ніщо. Виявляється, він вдало гіпнотизує людей, які після його впливу робляться слухняними й виконують усі його забаганки. Одного разу ми зайшли в ювелірний магазин, він вибрав для мене найдорожче кольє з діамантами, і його нам віддали безкоштовно. У нього ні в чому немає обмежень. Його дії межують із безумством. Трохи згодом на виставці сучасного мистецтва він обрав картину, яка йому сподобалася. Попросив охоронця загорнути і винести йому до машини. І охоронець покірно все зробив. І ніхто, ніхто його не зупинив. Усі вважали, що так і треба, і нічого дивного не помічали. Він бере від життя все, що хоче. Каже, що доволі настраждався і мав у житті обмежень. А зараз він надолужує згаяне. Я спитала в нього, чи не хоче він влади? Стати президентом, наприклад? З його здібностями можна досягнути будь-чого. Він відповів, що вже має владу і, якщо йому заманеться, може вчинити на землі хоч ядерний апокаліпсис. Він грається зі світом і зовсім не боїться, що його викриють. Я з ним почувалася, як Бонні з Клайдом[13]. У мене враження, що я потрапила всередину цікавого пригодницького фільму. Йому подобається викид адреналіну у кров. Іноді він навіть робить так, щоб нас переслідували, а ми втікали…

Все це було б цікаво, якби одного дня всі ці безкінечні пригоди не переросли в трилер, а потім у фільм жахів.

Учора стався випадок, після якого я й сама себе боюся. Ми з Арсенієм та якимсь малим, що він привів (йому було років сім), полізли на дах висотки. Я вже припинила розпитувати, що він надумав, бо Арсеній майже ніколи не пояснює логіку своїх дій. Мені доводилося тільки спостерігати і бути пасивним учасником у його фантазіях.

Спочатку ми підіймалися на швидкісному ліфті, малий довірливо тримав його за руку. Потім Арсеній відчинив ключем (звідки він у нього?!) дверцята, що ведуть до драбини, яка, своєю чергою, веде на дах. По металевій прямовисній драбині (я б на таку зроду сама не полізла!) видерлися вгору. Внизу було ціле місто! Дивовижний краєвид… Але ним ми милувалися недовго. Арсеній поставив покірного малого на край даху і звелів мені наказати подумки йому, щоб він зробив крок. І я наказала! І той упав з цієї шаленої висоти. Я його вбила! Без причини! І навіть відчула солодку втіху від скоєного зла… Зараз навіть не можу про це писати, таку відразу почуваю до себе… Я ненавиджу ту частину себе, яка… яка може це робити.

Поряд із моїм захопленням ним, у мене з’явилося таке ж за силою й почуття страху…

Чаjка

> Ларо, хто така Чайка?

> Чайка — то Чаjка :)))) Якщо хочеш знати більше — їдь до Запоріжжя. Знайди Ангеліну.

Лара відключається. А я лишаюся в роздумах. Тепер, виходить, і в Арсенія міг бути мотив… Ну, мотив не мотив, а схильність до насильства, так це точно… Він дійсно — справжнісінький виродок. Ігор мав рацію…

Щось чималенько листів останнім часом на мою голову. І загадок…

Хто така ця Лара? Що за таємнича Ангеліна?