Фальшивомонетники

I

Понеділок

«Привіт, старий!

Насамперед хочу тебе повідомити, що я завалив іспит на бакалавра. Ти, звичайно ж, здогадався про це, коли перестав мене бачити. Я повернуся в жовтні. Мені випала унікальна нагода вирушити в мандри. Я відразу вхопився за неї — і не жалкую. Мені треба було вирішувати негайно: я не мав часу ані на роздуми, ані на те, щоб попрощатися з тобою. Я маю також доручення від свого супутника в мандрах попросити в тебе пробачення за те, що він поїхав, не побачившись із тобою. Бо знаєш, хто забрав мене із собою? Ти, звичайно, вже здогадався... Це Едуар, твій знаменитий дядько, з яким я зустрівся того ж таки вечора, коли він приїхав до Парижа, і це сталося за таких незвичайних і дивовижних обставин, що я тобі розповім про них пізніше. Але все виявилося надзвичайним у цій авантюрі, й коли я думаю про все це, голова в мене йде обертом. Навіть сьогодні мені важко повірити, що все це правда, що я перебуваю тут, у Швейцарії разом з Едуаром і... Зараз я тобі про все розповім, але прошу, щоб ти потім відразу порвав цього листа й зберіг усе, що я тобі скажу, для себе.

Уяви собі, що ота бідолашна жінка, яку покинув твій брат Венсан, та сама, що плакала вночі за твоїми дверима на сходах (і ти був великим ідіотом, коли не вийшов до неї, дозволь мені відверто сказати тобі про це), так от та жінка виявилася великою подругою Едуара, рідною дочкою Веделя, сестрою твого друга Армана. Я не повинен був би розповідати тобі про все це, адже йдеться про честь жінки, але я, либонь, схибнувся б, якби не міг розповісти про це нікому... Ще раз прошу тебе: збережи все це тільки для себе. Ти вже знаєш, що недавно вона вийшла заміж, а може, тобі відомо й те, що незабаром після свого весілля вона занедужала й поїхала лікуватися на Південь. Саме там, у санаторії в По, вона й познайомилася з Венсаном. Можливо, ти вже знаєш і про це. Але ти не знаєш, що те знайомство не обійшлося без наслідків. Атож, старий! Твій непутящий брат зробив їй дитину. Вона повернулася вагітною до Парижа, але не посміла з’явитися на очі батькам; ще менше бажання в неї повернутися до свого родинного вогнища. Тим часом твій брат покинув її у стані, про який ти вже знаєш. Я утримаюся від коментарів, скажу тобі тільки, що Лора Дув’єр не дорікнула твоєму братові жодним словом і не звинувачує його. Навпаки, вона, як може, намагається знайти виправдання для його поведінки. Одне слово, це просто чудова жінка, справжня добра душа. І ще одна людина, яка повелася за цих обставин дуже порядно, це Едуар. Оскільки вона не знала ні що їй робити, ні куди податися, він запропонував повезти її до Швейцарії. І тоді ж таки він запропонував мені теж поїхати з ними, бо йому було незручно подорожувати з нею наодинці, адже він плекає до неї лише почуття дружби. Отож ми вирушили в мандри втрьох. Усе було вирішено за п’ять секунд, саме стільки часу, скільки нам знадобилося, щоб спакувати валізу та вдягти мене (адже ти знаєш, що я покинув батьківський дім без нічого). Ти навіть не можеш собі уявити, як по-людському повівся зі мною в цій ситуації Едуар; більше того, він знай повторював, що це я роблю йому послугу. Атож, друзяко, ти мені не збрехав: твій дядько — дивовижна людина.

Подорож виявилася для нас нелегкою, бо Лора була дуже стомлена, до того ж її стан (вона вже на третьому місяці вагітности) вимагав дотримуватися пильних заходів остороги, а до місця, в яке ми вирішили поїхати (з причин, про які було б довго розповідати), було не так легко дістатися, а тут іще й Лора часто ускладнювала обставини тим, що зовсім не хотіла берегтися. Доводилося примушувати її до цього, бо вона знову й знову повторювала, що нещасливий випадок був би найліпшим розв’язанням її проблеми. Можеш собі уявити, скільки ми мали з нею клопоту. О, мій друже, яка це чудова, яка незвичайна жінка! Я відчуваю себе зовсім іншим, після того як познайомився з нею, у мене виникають думки, які я не смію чітко сформулювати, пориви серця, які я всіляко стримую, бо мені було б соромно, якби я повівся не з такою гідністю, як вона. Атож, поруч із нею ти можеш плекати лише шляхетні думки. Це не заважає тому, що розмова між нами трьома часто буває дуже відвертою, бо Лора аж ніяк не святенниця, і ми теревенимо про все на світі; але запевняю тебе, що існує багато речей, із яких я не міг би в її присутності посміятися і які здаються мені сьогодні дуже серйозними.

Ти подумаєш, що я закохався в неї. І я признаюся тобі, друже, що ти не помилився. Це божевілля, чи не так? Чи можеш ти уявити мене закоханим у вагітну жінку, яку я, природно, шаную і до якої я ніколи не посмію доторкнутися навіть пальцем? Можеш не сумніватися, що розпусником я ніколи не стану...

Коли ми дісталися до Саас-Фе, подолавши численні труднощі (ми найняли портшез для Лори, бо автомобілі не можуть сюди доїхати), у готелі нам змогли запропонувати лише дві кімнати, одну велику, з двома ліжками, й одну маленьку, в якій нібито мав оселитися я — так ми сказали власникові готелю, бо, щоб приховати, хто вона така, Лора видає себе за дружину Едуара, — але щоночі в малій кімнаті лягає спати вона, а я перебираюся у велику до Едуара. Щоранку нам знову доводиться мінятися місцями, щоб збити з пантелику служників готелю. На щастя, наші кімнати суміжні, що спрощує справу.

Ось уже шість днів, як ми тут. Я не зміг написати тобі раніше, бо спочатку був геть спантеличений, і мені потрібен був час, щоб прийти до згоди з самим собою. Я лише починаю звикати до свого нового життя.

Ми вже зробили, Едуар і я, кілька прогулянок у гори, які були для нас дуже цікавими. Але, правду кажучи, ця місцевість не дуже мені подобається, Едуарові — теж. Він називає тутешній краєвид «помпезним». Це дуже влучне означення.

Але що тут справді чудове — то це повітря, яким ми дихаємо. Чудове гірське повітря, яке прочищає легені. Проте ми не хочемо залишати Лору надовго саму, бо, звичайно ж, ходити з нами вона не може. У цьому готелі зібралася досить цікава публіка. Тут є люди всіх національностей. Найчастіше ми зустрічаємося з однією польською лікаркою, яка відбуває тут вакації зі своєю дочкою та малим хлопцем, якого їй довірено. Ми й приїхали аж сюди саме для того, щоб знайти цього хлопця. Він нездужає на нервову хворобу, що її лікарка лікує, застосовуючи якийсь цілком новий метод. Але особливу користь малому, який мені дуже подобається, приносить те, що він до нестями закохався в дочку лікарки, що на кілька років старша від нього, — повір, гарнішого створіння я ще не бачив у своєму житті. Вони не розлучаються з ранку до вечора. Обоє вони такі милі, що нікому й на думку не спадає пожартувати на їхню адресу.

Не можу сказати, що я багато працював чи бодай розгорнув якусь книжку відтоді як поїхав із Парижа. Але я багато передумав. Розмовляти з Едуаром — неймовірно цікаво. Він не часто розмовляє безпосередньо зі мною, хоч і вдає, ніби взяв мене на службу секретарем. Але я слухаю його, коли він розмовляє з іншими; а надто з Лорою, якій він любить розповідати про свої плани. Ти не можеш собі уявити, яку це користь мені дає. Іноді я кажу собі, що треба було б робити записи; але мені здається, що я запам’ятовую все. Бувають дні, коли я палко прагну, щоб ти був поруч; я кажу собі, що це ти мав би бути на моєму місці; але я не спроможний жалкувати, що сюди потрапив, чи прагнути якихось змін. Принаймні — хочу тебе в цьому запевнити — я не забуваю, що це завдяки тобі я познайомився з Едуаром і тобі я завдячую своє щастя. Коли ти знову мене побачиш, тобі, певно, здасться, що я змінився; але повір, я залишаюся твоїм другом, і мої почуття до тебе стали навіть глибшими, аніж будь-коли».

Середа

«P. S. — Ми щойно повернулися з Грандіозного походу. Ми підіймалися на Алален — з провідниками в одній зв’язці, долаючи льодовики, обминаючи провалля, ховаючись від лавин і таке інше. Ми ночували в притулку посеред снігів, в одній купі з іншими туристами; я міг би й не казати тобі, що ми не склепили очей протягом усієї ночі. Наступного дня рушили в дорогу ще до світанку... Так от, мій друже, я більше ніколи не скажу нічого поганого про Швейцарію: коли ти опиняєшся високо вгорі, коли втрачаєш із виду будь-яку культуру, будь-яку рослинність, усе, що нагадує нам про жадібність і дурість людей, тобі хочеться співати, сміятися, плакати, літати, устромити голову в синє небо або впасти навколішки. Обіймаю тебе

Бернар»

Бернар був надто безпосередній, надто природний, надто чистий серцем, він надто погано знав Олів’є й тому не міг навіть уявити, яка висока хвиля бридких почуттів здійнялася в ньому, коли він прочитав цього листа. То був справжній приплив, у якому змішалися роздратування, розпач і лють. Він почув себе водночас витісненим і з серця Бернара, і з серця Едуара. Дружба між цими двома його друзями тепер обходилася без його участи. Особливих страждань завдала йому одна фраза з Бернарового листа, якої Бернар ніколи б не написав, якби міг передбачити, що побачить у ній Олів’є: «В одній кімнаті, — повторював собі він, і огидний змій ревнощів розгортав та скручував свої кільця в його душі. — Вони сплять у одній кімнаті!..» Чого він тільки собі відразу не уявив! Його мозок заповнився нечистими видіннями, які він навіть не намагався звідти прогнати. Він не ревнував окремо ані Бернара, ані Едуара; він ревнував відразу обох. Він уявляв собі їх то по черзі, одного за другим, то водночас, і гострі заздрощі терзали йому серце. Він одержав листа опівдні. «Он воно як...» — повторював він собі до самого вечора. Цієї ночі демони пекла оселилися в ньому. Наступного ранку він поквапився до Робера. Граф де Пасаван на нього чекав.

II

«Мені не так важко було знайти малого Бориса. Другого дня по нашому приїзді його вивели на терасу готелю, й він почав роздивлятися гори крізь підзорну трубу, що оберталася на штативі й була надана в розпорядження мандрівників. Я відразу його впізнав. Незабаром до Бориса приєдналася дівчинка, трохи вища від нього. Я прилаштувався зовсім поруч, у вітальні, скляні двері якої були прочинені, й намагався не пропустити ані слова з їхньої розмови. Мені дуже хотілося заговорити з ним, але я вирішив, що буде значно обачніше спочатку познайомитися з матір’ю дівчинки, польською лікаркою, чиєму піклуванню довірили Бориса і яка пильно наглядала за ним. Мала Броня була напрочуд гарненька; їй було десь років п’ятнадцять. Її густе біляве волосся було заплетене в дві коси, що спускалися аж до пояса; її погляд і звук її голосу здавалися більш янгольськими, ніж людськими. Я переповідаю тут розмову, яка відбулася між цими двома дітьми:

— Борисе, мама просила, щоб ми не чіпали цю підзорну трубу. Ти не хочеш піти прогулятися?

— Авжеж, хочу. Ні, не хочу.

Ці обидві фрази, що суперечили одна одній, були сказані на одному подисі. Броня мовчала не більш як секунду, потім запитала:

— Чому?

— Бо дуже жарко й дуже холодно. (Він відійшов від труби.)

— Ну ж бо, Борисе, будь хорошим хлопцем. Ти ж знаєш, мамі буде приємно, якщо ми підемо гуляти вдвох. Де ти подів свого кашкетика?

— Віброскоменопатов. Блаф блаф.

— Що це означає?

— Нічого.

— Тоді навіщо ти це сказав?

— Щоб ти не зрозуміла.

— Якщо це нічого не означає, то мені байдуже, розумію я це чи ні.

— Але якби це й означало б що-небудь, ти б усе одно не зрозуміла.

— Коли людина щось каже, вона робить це для того, щоб її зрозуміли.

— А знаєш, вигадаймо такі слова, щоб їх розуміли тільки ми двоє.

— Ти спочатку навчися добре розмовляти по-французькому.

— Моя мама добре розмовляє по-французькому, по-англійському, по-римському, по-російському, по-турецькому, по-польському, по-італоскопському, по-папузькому й по-ксикітуському.

Усе він випалив дуже швидко, в якомусь палкому ліричному пориві.

Броня засміялася.

— Борисе, чому ти весь час розповідаєш про щось несправжнє?

— А чому ти ніколи не віриш тому, що я тобі розповідаю?

— Я вірю в те, що ти мені кажеш, коли воно справжнє.

— А звідки ти знаєш, коли воно справжнє? Я ж тобі повірив, коли ти розповідала мені про янголів. Скажи-но, Броню, ти віриш, що якби я дуже молився, то теж побачив їх?

— Можливо, ти побачиш їх, якщо відмовишся від своєї звички брехати і якщо Бог захоче показати тобі їх. Але Бог тобі їх не покаже, якщо ти попросиш їх у Нього лише для того, щоб подивитися на них. Існує багато чудових речей, які ми побачили б, якби не були такими лихими.

— Броню, ти не лиха, тому ти й можеш бачити янголів. А я завжди буду лихим.

— А чому ти не хочеш перестати бути лихим? Хочеш ми ходитимемо вдвох до (тут вона назвала місце, якого я не знав) і там удвох благатимемо Бога та Святу Діву, щоб Вони допомогли тобі перестати бути лихим?

— Хочу. Ні, не хочу. Послухай-но. Ми знайдемо палицю, ти візьмешся за один її кінець, а я за другий. Я заплющу очі й обіцяю тобі не розплющувати їх доти, доки ми туди не прийдемо.

Вони трохи відійшли і коли вже спускалися сходами, я почув, як Борис сказав:

— Ні, ні, не за цей кінець. Почекай, я його витру.

— Навіщо?

— Бо я до нього доторкнувся.

Пані Софроницька підійшла до мене, коли я доїдав свій сніданок і шукав якийсь привід, щоб підійти до неї. Я був здивований, побачивши, що вона тримає в руках мою останню книжку. Вона запитала, усміхаючись напрочуд приязною усмішкою, чи має вона приємність розмовляти з автором книжки, яку щойно прочитала і про яку відразу заговорила, намагаючись дати їй свою оцінку. Її судження, як у своїй похвальній, так і в критичній частині, здалося мені розумнішим, аніж ті, які я зазвичай вислуховую, хоча її погляд аж ніяк не можна було назвати літературним. Вона сказала мені, що її цікавлять майже виключно питання психології і все те, що може освітити новим світлом людську душу. Але як рідко зустрічаються, сказала мені вона, поети, драматурги або романісти, які вміють не задовольнятися наперед заготовленою психологією (єдиною, сказав я їй, яка може задовольнити читачів).

Мати малого Бориса довірила їй свого сина на час вакацій. Я остерігся повідомити їй про причини, які спонукали мене зацікавитися ним. «Він дуже делікатний, — сказала мені пані Софроницька. — Товариство матері його абсолютно не задовольняє. Вона хотіла приїхати до Саас-Фе з нами. Але я погодилася заопікуватися хлопчиком лише в тому разі, якщо вона цілком довірить його моїм турботам. Якщо ні, то я не можу взяти на себе відповідальність за його лікування».

— Ви тільки уявіть собі, пане, — провадила лікарка, — що вона тримає цього малого у стані постійної екзальтації, а це сприяє тому, що в ньому вибухають надзвичайно шкідливі нервові сплески. Після смерти батька дитини, ця жінка сама мусить заробляти на прожиток собі та синові. Вона була лише піаністкою, і, мушу сказати, дуже талановитою. Але її витончена гра не могла сподобатися грубій публіці. Тоді вона вирішила виступати як співачка на концертах, у казино, на сцені. Вона приводила Бориса у свою ложу. Думаю, що штучна атмосфера театру значною мірою сприяла тому, що нерви в хлопчика розладналися. Мати дуже любить його. Але, правду кажучи, було б бажано, якби він більше з нею не жив.

— А що в нього таке? — запитав я.

Вона засміялася.

— Ви запитуєте, як точно називається його хвороба чи не так? О, ви багато довідаєтеся, якщо я вам повідомлю її звучну і вчену назву.

— Просто розкажіть, що йому дошкуляє.

— Йому дошкуляють чимало всіляких дрібних прикростей — нервовий тик, дивні вихватки, а це означає, що перед нами дитина з розладнаними нервами, які лікуються насамперед відпочинком на природі та суворим дотриманням гігієни. Само собою зрозуміло, що здоровий організм зміг би дати раду всім цим невеличким проблемам. Але якщо слабкість сприяє їхньому розвитку, то не можна стверджувати, що вона причина їхнього виникнення. На мою думку, вони завжди починаються з першого потрясіння, що сталося внаслідок певної події, яку дуже важливо відкрити. Якщо хворий усвідомить, у чім причина його стану, то, можна сказати, він уже наполовину одужав. Але найчастіше ця причина губиться в його пам’яті; можна сказати, ховається в затінку хвороби. Саме в тій схованці я й намагаюся її знайти, щоб вивести її на повне світло, тобто в поле видимости, якщо висловитися більш науково. Я вважаю, що ясний погляд прочищає свідомість, як промінь сонячного світла очищає застояну воду.

Я розповів Софроницькій про розмову, яку підслухав напередодні і яка давала мені підстави вважати, що Борис далекий від цілковитого одужання.

— До цього можна додати, що і я дуже далека від того, аби знати про минуле Бориса все, що мені необхідно знати. Я розпочала своє лікування зовсім недавно.

— І в чому воно полягає?

— О, лише в тому, щоб дозволити йому говорити. Щодня я відбуваю з ним годину або дві. Я розпитую його, але дуже мало. Головне — здобути його довіру. Я вже знаю досить багато. І передчуваю, що це тільки початок. Але малий досі чинить мені опір, він соромиться. Якби я намагалася прискорити хід подій, якби надто наполягала, я б домоглася протилежного тому, чого хочу домогтися — він би затявся й цілком замкнувся в собі. І я вже не змогла б пробитися крізь стіну його стриманости, його сором’язливости...

Розпитування, про які вона говорила, здалися мені настільки неприпустимими, що я мало не запротестував. Але моя цікавість узяла гору:

— Чи означає це, що ви сподіваєтеся почути від хлопця зізнання в чомусь непристойному?

Тепер уже запротестувала вона.

— Непристойному? У цьому не більше непристойного, аніж дозволити лікареві обмацати своє тіло. Мені треба все знати й передусім те, що мій пацієнт найбільше намагається приховати. Я повинна підвести Бориса до цілком відвертого признання. Поки я цього не доб’юся, я не зможу вилікувати його.

— Отже, ви припускаєте, що він має в чому вам признатися? А чи ви цілком певні, пробачте мені, що не навієте йому те признання, яке вам хочеться почути?

— Про це я повинна ніколи не забувати, й саме тому я волію діяти так повільно. Мені доводилося бачити, як невправний слідчий, сам того не бажаючи, підказував дитині свідчення, всі подробиці якого він сам вигадав, і дитина, під тиском допиту, брехала з цілковитою невимушеністю, повіривши в реальність тих уявних злочинів. Моє завдання в тому й полягає, щоб домогтися відвертости й не додати до тих звірянь нічого власного. Тут потрібна надзвичайна терплячість.

— Я гадаю, що метод тут важить не більше, аніж той, хто його застосовує.

— Я б не наважилася так сказати. Запевняю вас, що після певного періоду практики можна розвинути в собі дивовижну вправність, дивовижний дар передбачення чи інтуїції, якщо хочете. А втім, буває, звичайно, й так, що ми йдемо по хибному сліду; важливо не бути впертим і вміти вчасно з нього зійти. Ось наприклад: ви знаєте, з чого починаються наші розмови? Борис спочатку розповідає мені, що йому вночі снилося.

— А як ви можете бути певні, що він не вигадує?

— Ну то й що, як вигадує? Кожна вигадка хворобливої уяви відкриває щось про стан хворого.

Вона зробила невеличку паузу, потім повела далі:

— Вигадка, хвороблива уява... Ні, йдеться зовсім не про це. Слова заводять нас в оману. Борис у моїй присутності мріє вголос. Щоранку він погоджується поринати на цілу годину в такий напівсон, де образи, які постають перед нами, вихоплюються з-під контролю нашого розуму. Вони об’єднуються й пов’язуються за законами вже не звичної логіки, а якихось непередбачених спорідненостей. Насамперед вони відповідають таємничій внутрішній потребі, саме тій, яку для мене так важливо відкрити. І ці вигадки дитини повідомляють мені значно більше, аніж міг би повідомити найтверезіший аналіз опитуваного, що перебуває в цілковитій ясності розуму. Багато речей виходять за межі раціонального розуму, і той, хто намагається збагнути життя, орієнтуючись лише на оцінки розуму, уподібнюється до того, хто намагається вхопити полум’я щипцями. Перед ним залишаються тільки обвуглені головешки, які відразу перестають горіти.

Вона знову замовкла й почала гортати мою книжку.

— Як усе-таки неглибоко проникаєте ви в людську душу! — вигукнула вона.

Потім додала, зненацька засміявшись:

— О ні, я не говорю про вас конкретно. Коли я кажу «ви», то розумію під цим «письменники-романісти». Складається враження, що більшість ваших персонажів стоять на палях; вони не мають ані підмурку, ані підґрунтя. Я щиро вірю, що більше правди можна знайти в поетів. Усе, що створене лише розумом, інтелектом, — фальшиве. Але я зараз заговорила про те, що не входить до моєї компетенції... Знаєте, що збиває мене з пуття в Борисі? Його надзвичайна чистота, яку я в ньому вгадую.

— А чому ви кажете, що вона збиває вас із пуття?

— Бо в такому разі я просто не знаю, де шукати джерело хвороби. У дев’ятьох випадках із десяти корінь такого нервового розладу знаходять у якійсь великій таємниці ганебного характеру.

— Таку таємницю, мабуть, можна знайти в кожному з нас, — сказав я, — але вона не робить нас усіх хворими, Богу дякувати.

У цю мить пані Софроницька підвелася, вона побачила, як за вікном пройшла Броня.

— Дивіться, — сказала вона, показавши мені на неї. — Онде справжній лікар Бориса. Вона шукає мене. Я мушу покинути вас. Але ми ще побачимося, чи не так?

Власне, я розумію, за що саме Софроницька дорікає роману, нічого не пропонуючи йому натомість. Але певні аргументи мистецтва, певні міркування вищого порядку вочевидь уникають її розуміння, і це приводить мене до висновку, що з доброго вченого ніколи не вийде добрий автор романів.

Я познайомив Лору з пані Софроницькою. Здається, вони знайшли спільну мову, і я з цього дуже радий. Знаючи, що вони можуть побазікати одна з одною, я не відчуваю таких докорів сумління, коли усамітнююсь. Шкода, що Бернар не знайшов тут собі жодного товариша зі своїх однолітків. Але він має готуватися до іспиту, й це забирає в нього принаймні кілька годин на день. У мене з’явилася можливість знову сісти за свій роман.

III

Попри першу видимість і те, що кожен, як то кажуть, «зробив свій внесок» у ці стосунки, не все було так уже чудово між Едуаром та Бернаром. Лора теж не почувала себе цілком задоволеною. Та й як вона могла бути задоволена? Обставини примусили її грати роль, для якої вона не була народжена. Через свою порядність вона почувала себе вкрай ніяково. Як усі ті люблячі й слухняні створіння, з яких виходять найвідданіші дружини, вона могла б знайти собі опертя лише в поведінці, що відповідала б усім правилам пристойности, й цілком розгубилася, коли події викинули її за рамки такої поведінки. Її становище в стосунку до Едуара з кожним днем здавалося їй усе фальшивішим. Особливо мучило її й здавалося їй нестерпним, хоч яких зусиль докладала вона, щоб про це зовсім не думати, те, що вона мусила жити коштом свого заступника, або, якщо висловитися точніше, що вона нічого не давала йому навзамін, або, якщо висловитися ще точніше, що Едуар нічого не вимагав від неї натомість, тоді як вона почувала себе готовою ні в чому йому не відмовити. «Добрі вчинки, — стверджує Тацит устами Монтеня, — дають радість лише тоді, коли ти спроможний за них розплатитися». Звичайно ж, це слушно тільки для шляхетних душ, але Лора, безперечно, була однією з них. Тоді як вона хотіла б давати, вона тільки все одержувала, і цьому не видно було кінця, і це вселяло їй почуття роздратування в стосунку до Едуара. Більше того, коли вона згадувала минуле, їй здавалося, що Едуар обманув її, розбудивши в ній кохання, яке, вона відчувала, досі не вмерло, а потім ухилившись від цього кохання й залишивши його без об’єкта. Чи ж не це було таємною причиною її помилок, її одруження з Дув’єром, з яким вона просто змирилася і на яке штовхнув її Едуар; а потім і її безвідповідальності, яку вона дозволила собі незабаром по тому під впливом весни. Бо вона мусила признатися собі, що шукала Едуара, коли кинулася в обійми Венсана. І не можучи пояснити собі таке холодне ставлення до себе чоловіка, якого кохала, Лора складала всю відповідальність на себе, казала собі, що могла б завоювати його, якби була гарнішою або сміливішою. І, не можучи зненавидіти його, Лора звинувачувала саму себе, зневажала себе, вважала нікчемною, дорікала собі в нерозважливості, не визнавала за собою ніяких чеснот.

Слід згадати й про те, що це бівуачне життя, спричинене необхідністю мінятися кімнатами, яке лише розважало її супутників, завдавало болючих ран її сором’язливості. І вона не бачила ніякого виходу з цього становища, яке, проте, могло тривати дуже довго.

Лора знаходила трохи втіхи й радости лише в тому, що вигадала для себе в стосунку до Бернара роль хрещеної матері або старшої сестри. Вона відчувала, з яким поклонінням дивиться на неї цей милий і привабливий юнак. Обожнювання, предметом якого вона була, утримувало її від того, щоб остаточно зісковзнути в прірву глибокої зневаги до себе, тієї відрази, яка нерідко призводить до розпачливих рішень людей найнерішучішої вдачі. Щоранку Бернар, коли екскурсія в гори не примушувала його вставати ще до світанку (бо він любив прокидатися дуже рано) відбував цілих дві години в її товаристві, читаючи англійською мовою. Іспит, який він мав складати в жовтні, давав йому зручний привід.

Аж ніяк не можна було сказати, що обов’язки секретаря забирали в нього багато часу. Вони були визначені вкрай приблизно. Коли Бернар узяв їх на себе, він уявляв собі, як він сидить за письмовим столом і пише під диктовку Едуара, а також переписує начисто рукописи. Едуар нічого не диктував. Його рукописи, якщо він їх мав, були замкнені в дорожній скрині. О будь-якій годині дня Бернар мав цілковиту волю, та позаяк лише Едуар міг би використати його прагнення трудитися, яке було цілком щирим, то Бернар не особливо переймався своєю бездіяльністю і тим, що він нічого не робить, аби добути кошти на те безтурботне життя, яким він жив завдяки щедрості Едуара. Він твердо постановив не бентежити себе докорами сумління. Він вірив, я не наважився б сказати що в провидіння, але принаймні у свою щасливу зірку і в те, що певна порція щастя належить йому, як належить повітря легеням, які його вдихають. Едуар мав за обов’язок розподіляти це щастя, як, за твердженням Босюе, має розподіляти святий проповідник божественну мудрість. Крім того, Бернар вважав своє нинішнє становище тимчасовим і сподівався, що зможе одного дня розплатитися, як тільки перетворить на дзвінку монету ті незліченні скарби, що їх він носив, як він вважав, у своєму серці. Що неабияк його дратувало, то це той факт, що Едуар ніколи не просив у нього ті дари, які він у собі відчував і яких не знаходив у Едуара. Він не вміє використати мене, — думав Бернар, ковтаючи своє самолюбство, й мудро додавав: — Тим гірше для нього».

Але звідки могло виникнути те почуття ніяковости, яке витало між Едуаром і Бернаром? Я думаю, що Бернар належав до людей того духовного складу, які черпають свою впевненість із опору. Йому було нестерпно відчувати, що Едуар підкорив його своїм авторитетом, і, перш ніж піддатися цьому впливу, він, як міг, упирався. Едуар, який і на думці не мав підбивати Бернара під себе, дедалі більше дратувався й засмучувався, бачачи його таким норовливим, знову й знову готовим захищатися чи принаймні боронити своє самолюбство. Тож його почали брати сумніви, чи не припустився він помилки, взявши з собою цих двох людей, звівши яких разом, він домігся лише того, що вони об’єдналися проти нього. Неспроможний проникнути в таємні почуття Лори, він сприймав як холодність її намагання замкнутися в собі та її стриману поведінку. Він би дуже збентежився, якби йому відкрилася істина, й Лора чудово це розуміла: тому її зневажене кохання черпало силу лише з прихованости й мовчанки.

На годину, коли приносили чай, вони зазвичай збиралися всі втрьох у великій кімнаті. Нерідко бувало, що на їхнє запрошення до них приєднувалася й пані Софроницька. Це траплялося переважно в ті дні, коли Борис та Броня вирушали на прогулянку. Вона надавала їм цілковиту волю, незважаючи на їхній юний вік. Вона мала цілковиту довіру до Броні, знаючи, що вона дуже обачлива, а надто, коли їй доводилося бути з Борисом, який був із нею досконало слухняним. Навколишня місцевість була безпечною, бо, звичайно ж, повністю виключалося, що вони наважаться піти в гори чи навіть спробувати залізти на ту або ту скелю, яких було чимало навколо готелю. Одного дня, коли діти здобули дозвіл дійти до підніжжя льодовика за тієї умови, що вони нікуди не звертатимуть із дороги, пані Софроницька, запрошена на чай і заохочена Бернаром та Лорою, набралася сміливости попросити, щоб Едуар розповів їм про свій майбутній роман, якщо він, звичайно, нічого не має проти.

— Аж ніяк. Але я просто не зумію розповісти вам про нього.

Він майже розсердився, коли Лора запитала (це запитання було вочевидь недоречним), «на що буде схожа ця книжка».

— Ні на що! — вигукнув він.

Потім відразу, так ніби давно чекав цього провокаційного запитання, сказав:

— Навіщо переробляти те, що інші вже зробили, чи те, що я вже зробив сам, чи те, що інші могли б зробити?

Едуар не встиг промовити ці слова, як уже відчув їхню недоречність, надмірність та абсурдність; принаймні йому ці слова здалися недоречними й абсурдними; а може, його пройняв страх, що вони здадуться такими Бернарові.

Едуар був дуже вразливий. Як тільки хтось починав говорити з ним про його працю, а надто тоді, коли його просили розповісти про неї, він, можна сказати, робився як навіжений.

Він глибоко зневажав самовтіху авторів, що увійшла в прислів’я. Він усіляко притлумлював свою власну. Але він охоче шукав у оцінці інших підтримки для своєї скромности. Якщо він не знаходив такої підтримки, то скромність швидко зазнавала краху. Бернарова думка для нього важила надзвичайно. Чи не для того, щоб здобути його повагу, Едуар у його присутності завжди дозволяв своєму Пегасові ставати дибки? То був найліпший засіб її втратити. Едуар це добре відчував, він не раз казав собі це й повторював, але попри всі вимоги своєї розважливости, щойно він опинявся в присутності Бернара, як починав поводитися зовсім інакше, аніж хотів, і говорив у манері, яку сам відразу ж таки визнавав абсурдною (і такою вона справді була). Чи можна стверджувати, що така манера розмови була йому до вподоби?.. Ні, не думаю. Але трохи марнославства не завадить, якщо ми хочемо домогтися від когось лицемірної хвали або навіть щирої любови.

— Річ у тому, що з усіх літературних жанрів, — почав Едуар, — роман залишається найвільнішим, найбільш lawless...[2] Чи не тому, чи не від страху перед цією свободою (бо ті митці, які найдужче тужать за волею, найчастіше втрачають голову, коли її здобувають?) роман завжди так боязко чіпляється за реальність? І говорю я не лише про роман французький. Так само як і роман англійський, роман російський, хоч би яким він був вільним від примусу, по-рабському служить подібності. Єдиний прогрес, який він передбачає, — це ще більше наблизитися до природного. Роман ніколи не знав тієї «страхітливої ерозії контурів», про яку говорить Ніцше, і тієї добровільної відцалености від життя, які сформували стиль грецьких драматургів, наприклад, або трагедій французького XVII сторіччя. Чи знаєте ви щось досконаліше, щось людяніше й щось глибше, аніж ці твори? Але якщо бути точними, то ці твори людяні саме у своїй глибині; вони не претендують на те, щоб такими здаватися, чи здаватися, принаймні, реальними. Вони залишаються творами мистецтва.

Едуар підвівся й, боячись створити враження, що читає лекцію, він, говорячи, розлив у філіжанки чай, пройшовся по кімнаті, потім вичавив цитрину у свою філіжанку і став далі розвивати свої думки.

— Тому що Бальзак був геній і тому що кожен геній, як вважають, приносить у мистецтво остаточні й незаперечні розв’язання, було проголошено, що головна властивість роману — це «боротьба з громадянським станом». Бальзак справді спорудив високу піраміду своєї творчости. Але він ніколи не претендував на те, щоб кодифікувати роман. Його стаття про Стендаля переконливо це підтверджує. Боротьба з громадянським станом! Стан — це я, митець; громадянська чи не громадянська, моя творчість не має наміру боротися нехай там із чим.

Едуар, який вимовив свої останні фрази з палким натхненням, мабуть, дещо штучним, знову сів. Він намагався не дивитися на Бернара, але говорив він саме для нього. Проте, якби вони були з ним наодинці, він не спромігся б сказати нічого; тому він почував вдячність до двох жінок, чия присутність надихнула його на цю промову.

— Іноді мені здається, що ніщо мене так не захоплює, в літературі, як суперечка між Мітридатом та його синами, в Расіна. Де ми чудово розуміємо, що ніколи батько та його сини не можуть так розмовляти і де, проте (і я мусив би сказати: тим більшою мірою), всі батьки і всі сини можуть себе впізнати. Локалізуючи та специфікуючи, ми обмежуємо свою тему. А проте психологічна істина може бути тільки конкретною. Але конкретного мистецтва не існує — воно завжди загальне. Саме в цьому й ховається уся суть проблеми: виразити загальне через конкретне; домогтися, щоб конкретне виражало загальне. Ви дозволите мені запалити люльку?

— Паліть, паліть, — сказала пані Софроницька.

— Так от, я хотів би написати роман, який би був водночас таким самим правдивим, таким самим далеким від реальности, таким самим конкретним і водночас загальним, таким самим людяним і таким самим умовним, як «Аталі», «Тартюф» або «Цінна».

— А сюжет вашого роману, яким він буде?

— Його не буде, — відрубав Едуар. — І це, либонь те, що найбільш дивуватиме. Мій роман не має сюжету. Атож, я добре знаю: те, що я кажу, видається очевидною дурістю. Уточнімо, якщо хочете, що він не матиме одного сюжету. «Шматок життя», — казали прихильники натуралістичної школи. Але великою помилкою цієї школи було те, що вони відрізали цей свій шматок завжди тільки в одному напрямку; в напрямку часу, тобто вздовж. А чому б не вшир? Чому б не вглиб? Щодо мене, то я взагалі нічого не збираюся відрізати. Гадаю, ви розумієте, про що я кажу: я хотів би, щоб у цей роман увійшло все. Ніяких ножиць, що перетнули б його субстанцію там чи там. Я працюю над ним уже понад рік, і за цей час мені не траплялося нічого такого, чого б я туди не помістив чи не хотів би туди помістити: там буде все, що я бачу, все, що я знаю, все, що я довідався про життя інших і про своє власне...

— І все це буде стилізованим? — запитала Софроницька, вдаючи, ніби дуже уважно слухає, але з незаперечним відтінком іронії.

Лора не змогла втриматися від посмішки. Едуар злегка стенув плечима й повів далі:

— І це навіть не те, що я хочу зробити. Я хочу показати з одного боку реальність, показати з другого боку зусилля, яких автор докладає, щоб стилізувати її, зусилля, про які я вам щойно казав.

— Мій бідолашний друже, ви доб’єтеся тільки того, що ваші читачі повмирають від нудьги, — сказала Лора.

Неспроможна далі стримувати посмішку, вона вирішила дати собі повну волю й засміялася вголос.

— Зовсім ні. Щоб досягти такого ефекту, слухайте уважно, я вигадав персонаж романіста, якого я зроблю головним героєм твору. А сюжетом книжки, якщо хочете, буде саме боротьба між тим, що пропонує йому реальність, і тим, що він намагається з неї зробити.

— Так, так, розумію, — чемно зауважила Софроницька, яку Лора своїм сміхом майже привернула на свій бік. — Це може бути цікавим. Але знаєте, в романах завжди небезпечно зображувати інтелектуалів. Вони навіюють на читачів смертельну нудьгу. Автор нічого не може вкласти в їхні уста, крім несосвітенних нісенітниць і всьому, що їх стосується, вони надають абстрактного вигляду.

— А потім, я добре знаю, чим усе це закінчиться! — вигукнула Лора. — В образі цього романіста ви неминуче намалюєте самого себе.

Розмовляючи з Едуаром, вона віднедавна перейшла на глузливий тон, який дивував її саму й тим більше вибивав із рівноваги Едуара, що він бачив його віддзеркалення в лукавих поглядах Бернара.

— Аж ніяк. Я докладу всіх зусиль, щоб зробити його неприємним суб’єктом, — заперечив Едуар.

Та Лору вже ніщо не могло зупинити.

— Тим гірше. Адже всі впізнають у ньому вас, — сказала вона, вибухнувши таким невтримним сміхом, що всі троє приєдналися до неї.

— А план цієї книжки ви вже склали? — запитала Софроницька, намагаючись знову набути серйозного вигляду.

— Звичайно ж, ні.

— Чому?

— Ви повинні зрозуміти, що план для книжки такого жанру є принципово чимось неприйнятним. Усе в ньому було б фальшивим, якби я став щось вирішувати наперед. Я сподіваюся, що реальність продиктує мені його.

— Але мені здалося, ви хотіли відійти від реальности.

— Мій романіст прагнутиме відійти від реальности. Але я знову й знову повертатиму його до неї. Правду кажучи, в цьому й буде сюжет: боротьба між фактами, які пропонує реальність і реальністю ідеальною.

Відсутність логіки в його твердженнях була очевидною, вона, можна сказати, різала очі. Не випадало сумніватися в тому, що під черепом Едуара співіснували дві непримиренні вимоги й що він виснажив усі свої сили, намагаючись їх примирити.

— І далеко ви вже просунулися? — чемно запитала Софроницька.

— Залежить від того, що ви під цим розумієте. Якщо йдеться про книжку, то правду кажучи, я ще не написав жодного рядка. Але роботу я вже зробив велику. Я думаю про неї щодня й без перерви. Працюю я в дуже дивний спосіб, про який зараз вам розповім. День за днем я занотовую у свій записник стан мого роману в моїй уяві. Атож, це щось подібне до щоденника, як ті записи, що їх мати робить про свою малу дитину... Тобто замість задовольнитися розв’язанням певних проблем, кожну з них, мірою того як вона постає (а кожен твір мистецтва — це лише сума або результат розв’язання певної кількости дрібних послідовних проблем) кожну з таких проблем я ретельно описую, я її вивчаю. Якщо хочете, цей записник містить у собі критику мого роману або, якщо висловитися точніше, критику роману взагалі. Подумайте, з яким інтересом прочитали б ми такий записник, якби його нам залишив Дікенс або Бальзак; якби нам у руки потрапили щоденники авторів, які написали «Сентиментальну історію» або «Братів Карамазових»; історії про те, як створювався твір, як він зароджувався! О, це було б надзвичайно цікаво... Такі записи були б цікавішими, ніж сам твір...

Едуар плекав туманну надію, що його попросять прочитати свої записи. Але жоден із трьох інших не виявив анінайменшої цікавости. Натомість:

— Мій бідолашний друже, — сказала Лора зі смутком у голосі. — Я не маю найменшого сумніву, що ви ніколи не напишете цей роман.

— Ну то й що! Я зараз скажу вам одну річ, — вигукнув Едуар у пориві якоїсь дивної відвертости. — Мені однаково. Атож, якщо я не зможу написати цю книжку, то це лише означатиме, що історія книжки цікавила мене більше, аніж сама книжка; що вона зайняла її місце. Можливо, так буде й ліпше.

— А чи ви не боїтеся, що, покинувши реальність, ви заблукаєте в регіонах безнадійних абстракцій і напишете роман не про живих людей, а про ідеї? — боязко запитала Софроницька.

— То й нехай! — вигукнув Едуар із подвоєною енергією. — Невже через тих дурнів, які заблукали на цій дорозі, ми повинні осудити роман ідей? Під виглядом роману ідей нам досі пропонували лише бридкі ілюстративні романи. Але йдеться тут не про те, зрозумійте. Ідеї... ідеї, признаюся вам, цікавлять мене більше, ніж люди; вони мене цікавлять більше, аніж будь-що інше. Вони живуть; вони воюють; вони агонізують, як і люди. Природно, можна стверджувати, що ми пізнаємо їх тільки через людей, як ми пізнаємо вітер через очерет, який він нагинає. Та все одно вітер важливіший, ніж очерет.

— Але ж вітер існує незалежно від очерету, — наважився втрутитися Бернар.

Його втручання примусило стрепенутися Едуара, який чекав його вже давно.

— Так, я знаю. Ідеї без людей існувати не можуть. Але в цьому й полягає патетика: вони живуть їхнім коштом.

Бернар слухав усе це з пильною увагою. Він був настроєний вельми скептично, й Едуар здавався йому мало не пустим мрійником. Але зрештою красномовність останнього зворушила його; він відчував, як під вітром цієї красномовности гнеться та нахиляється його думка; але, казав собі Бернар, як і очерет, після того як пролетить вітер, думка теж випростується. Він згадав, чого його навчали у школі: людиною керують пристрасті, а не ідеї. А Едуар тим часом говорив далі:

— Те, що я хотів би зробити, зрозумійте мене, скидається на «Мистецтво фуґи». І я не бачу, чому те, що стало можливе в музиці, неможливе в літературі...

На що Софроницька відповіла, що музика — мистецтво математичне й до того ж, якщо залишити тільки цифри й знехтувати пафос та гуманістичну спрямованість, Бах домігся лише того, що створив абстрактний шедевр нудьги, такий собі астрономічний храм, куди могли проникнути лише рідкісні втаємничені. Едуар відразу ж заперечив, що цей храм здається йому чудовим і що він бачить у ньому результат і вершину всієї кар’єри Баха.

— Після чого, — докинула Лора, — люди надовго одужали від фуґи. Людські емоції, більше не бачачи можливости там оселитися, стали шукати собі іншого притулку.

Суперечка стала тонути в хитросплетіннях усіляких словесних викрутасів. Бернар, який досі зберігав мовчанку, але почав уже нетерпляче соватися на своєму стільці, врешті не витримав. З надзвичайною, навіть перебільшеною шанобливістю, як і завжди, коли він звертався до Едуара, але з тим відтінком жартівливости, що перетворювала цю жартівливість на гру, він сказав:

— Пробачте мені, пане, що я знаю, як називатиметься ваш роман, бо я довідався про це внаслідок своєї нетактовности, про яку ви, проте, визнали за можливе забути. Але ж ця назва, як мені, здається, свідчить про те, що ви збираєтеся розповісти певну історію, чи не так...

— О, скажіть нам, як він називається, — попросила Лора.

— Якщо хочете, люба подруго... Але мушу вас попередити, що, можливо, я її ще зміню. Боюся, вона трохи заводитиме читача в оману... Гаразд, скажіть їм, Бернаре.

— Ви мені дозволяєте? Роман називатиметься «Фальшивомонетники», — сказав Бернар. — Але тепер і ви скажіть нам... Ці фальшивомонетники... хто вони такі?

— Я не знаю, — відповів Едуар.

Бернар і Лора перезирнулися, потім поглянули на Софроницьку. Почулося довге зітхання. Я думаю, воно вихопилося в Лори.

Правду кажучи, Едуар спочатку мав на думці декого зі своїх братів по перу, коли обрав для свого роману цю назву: «Фальшивомонетники». Й, зокрема, він думав про віконта де Пасавана. Але це означення незабаром стало в нього набагато ширшим. Залежно від того, звідки віяв вітер духовности, з Риму чи звідкись-інде, його герої поступово робилися або священнослужителями, або франкмасонами. Його мозок, якщо він дозволяв йому вільно рухатися, швидко скочувався в абстрактне, де він почував себе як дома. Ідеї перемін, знецінювання, інфляції поступово заполоняли його книжку, — як теорії вдягання в Бапог ЯеБаПш Карлайла, — де вони займали місце персонажів. Едуар, не можучи про це розповісти, мовчав із майже зніченим виглядом, і його мовчанка, яка здавалася зізнанням у неспроможності, почала вельми бентежити трьох інших.

— Вам коли-небудь траплялося тримати в руках фальшиву монету? — нарешті запитав він.

— Так, — сказав Бернар, але «ні» двох жінок заглушило його голос.

— Ну, то уявіть собі золоту десятифранкову монету, що насправді фальшива. Вона варта не більше, як два су. Але вона буде варта десять франків, якщо не вважати іі фальшивою. Отже, я відштовхуюся від ідеї, що...

— Але навіщо відштовхуватися від ідеї? — нетерпляче перебив його Бернар. —Якщо ви відштовхнетеся від очевидного факту, ідея оселиться в ньому сама собою. Якби я писав «Фальшивомонетників», я почав би з опису фальшивої монети, тієї монети, про яку ви щойно говорили і яка... ось вона!

З цими словами він дістав із жилетної кишені невеличку десятифранкову монету й кинув її на стіл.

— Послухайте, як гарно вона дзвенить. Майже так само, як і інші. Можна подумати, вона золота. Я дозволив себе ошукати сьогодні вранці, як і бакалійник, який мені сьогодні її дав і сам дозволив себе ошукати, так він мені сказав. Думаю, вона все ж таки легша, аніж монета справжня. Але вона блищить і дзвенить майже як справжня монета. Її золота оболонка варта десь трохи більше як два су, але сама вона виготовлена з кришталю. Після тривалого використання вона стане прозорою. Не треба її терти, а то зламається. Крізь неї уже й так видно.

Едуар схопив монету й почав роздивлятися її з надзвичайно уважною цікавістю.

— Але від кого бакалійник її одержав?

— Він не знає. Думає, вона лежала в його шухляді вже кілька днів. Він подав її мені з цікавости, подивитися, чи я її візьму. Я взяв би її, будьте певні, але він як людина чесна мене остеріг, а потім погодився продати її мені за п’ять франків. Він хотів зберегти її в себе, щоб показувати її «аматорам» — так він висловився, а я подумав, що для нього вона не така цікава, як для автора «Фальшивомонетників». І я взяв її саме для того, щоб показати вам. Але тепер, коли ви її роздивились, я хочу забрати її назад. Я бачу, що реальна дійсність вас — на жаль! — не цікавить.

— Цікавить, — відказав Едуар. — Але вона мені завдає незручностей.

— Шкода! — сказав Бернар.

Того самого вечора

«Софроницька, Бернар і Лора стали розпитувати мене про мій роман. Чому я дозволив собі заговорити про нього? Адже я не сказав нічого, крім несосвітенних дурниць. На щастя, нашу розмову урвало повернення двох дітей. Вони були розпашілі, засапані, так ніби довго бігли. Щойно увійшовши, Броня кинулася в обійми матері; мені здалося, вона зараз заплаче.

— Мамо, — вигукнула вона, — насварись на Бориса. Він хотів лягти в снігу зовсім голий.

Софроницька подивилася на Бориса, який стояв у дверях, опустивши голову і втупивши в підлогу застиглий погляд, у якому мені привиділася майже ненависть. Вона ніби й не помітила чогось незвичайного у виразі очей хлопчика і з дивовижним самовладанням сказала:

— Послухай, Борисе. Цього не варто робити ввечері. Якщо ти цього так хочеш, ми підемо туди завтра вранці. Але спершу ти повинен будеш роззутися й прийти туди босоніж...

Вона ніжно погладила обличчя своєї дочки. Але та несподівано впала на землю й засмикалась у конвульсіях. Ми неабияк стривожилися. Софроницька підняла її й поклала на софу. Борис не ворушився й дивився на цю сцену великими очима, в яких застиг ошелешений подив.

Мені здається, що методи виховання, яких дотримується Софроницька, чудові в теорії, але, схоже, вона недооцінює опір, який чинять їй ці двоє дітей.

— Ви дієте так, ніби добро завжди має брати гору над злом, — сказав я їй згодом, коли ми з нею були наодинці. (Після обіду я пішов довідатися, як ведеться Броні, котра обідати не приходила.)

— Це справді так, — сказала мені вона. — Я твердо вірю, що добро завжди перемагає. Не маю сумніву, що це так.

— Але повна відсутність будь-яких сумнівів може закінчитися для вас погано.

— Щоразу, коли для мене щось закінчувалося погано, моя віра була недосить сильною. Сьогодні, коли я дозволила дітям вирушити в цю прогулянку, я була трохи занепокоєна і дозволила собі показати це їм. Вони відчули мій неспокій, а все інше було вже наслідком.

Вона взяла мене за руку.

— Схоже, ви не вірите в переваги переконань. Я хочу сказати, в їхню діяльну силу.

— Справді, — зі сміхом відповів я, — я не містик.

— А я, — вигукнула вона в якомусь надзвичайно щирому пориві, — я всією своєю душею вірю, що без містики в нашому тлінному світі не було б нічого великого, нічого прекрасного!

Я знайшов у списку постояльців прізвище Віктора Струвілова. Якщо вірити власникові готелю, то він покинув Саас-Фе за два дні до нашого приїзду, після того як прожив тут близько місяця. Мені було б цікаво знову зустрітися з ним. Софроницька, безперечно, з ним бачилася. Треба буде її розпитати».

IV

— Я хотів запитати у вас, Лоро, — сказав Бернар. — Як ви вважаєте, чи є на цьому світі щось таке, чого не можна було б брати під сумнів?.. Іноді мені навіть здається, що сам сумнів можна було б узяти як точку опори. Адже в ньому ми ніколи не відчуваємо нестачі. Я можу сумніватися щодо того, чи існує сама реальність, але я ніколи не сумніваюся в реальності мого сумніву. Я хотів би... Пробачте мені, якщо я висловлююся надто по-книжному; я не книжник за вдачею, але навчався філософії, а ви навіть уявити собі не можете, як впливають на розум постійні балачки про всілякі вчені матерії. Я виправлюся, присягаюся вам.

— До чого цей вступ? Що ви хочете сказати мені конкретно?

— Я хочу сказати конкретно, що хотів би написати про людину, яка прислуховується до думки кожного і яка, наче той Панург, запитує поради в кожного, перш ніж зробити нехай там що. Але переконавшись у тому, що думки різних осіб у будь-якому питанні входять у суперечність, така людина вирішить не слухати більш нікого, крім себе, і раптово почується дуже сильною.

— Це проект старого діда, — сказала Лора.

— Я набагато більш зрілий, аніж вам здається. Ось уже кілька днів я роблю регулярні нотатки в записнику, як Едуар; я записую чиюсь думку на правій сторінці, так, щоб на лівій я потім міг записати думку протилежну. Ось, наприклад, одного вечора Софроницька нам сказала, що залишає на ніч відчиненим велике вікно в кімнатах Бориса та Броні. Усе, що вона говорила про такий режим, здалося нам цілком раціональним і переконливим, чи не так? Але вчора ввечері, в курилці готелю, я почув, як німецький професор, який щойно сюди прибув, виклав зовсім протилежну теорію, що, признаюся, здалася мені ще переконливішою й обґрунтованішою. Найважливіше полягає в тому, сказав він, щоб якнайбільше загальмувати уві сні той обмін речовин, який і є життям. Він назвав цей процес спалюванням. Лише в цьому випадку — так він вважає — сон справді відновлює сили. Він послався на приклад пташок, які засовують голову під крило, на всіх тих тварин, які згортаються в клубочок, коли сплять, щоб дихати тільки ледь-ледь; та й люди, які живуть найближче до природи, сказав він, найменш культурні селяни наглухо законопачують ті приміщення, в яких сплять; араби, яким доводиться спати просто неба, затуляють обличчя каптурами своїх бурнусів. Але, повертаючись до Софроницької та двох дітей, яких вона виховує, я схиляюся до думки, що й вона має певну слушність і те, що добре для інших, було б шкідливим для цих малих, бо, якщо я зрозумів правильно, вони мають у своїх організмах мікроби туберкульозу. Одне слово, я дійшов висновку... Але вам нудно мене слухати.

— Хай це вас не турбує. То ви сказали?..

— Я вже забув, що я сказав.

— О, гляньте, він уже дметься. Не соромтеся своїх думок.

— Я сказав, що немає нічого такого, що було б добрим для всіх, а не для певних окремих осіб; що немає нічого, що було б істинним для всіх, а не тільки для тих, хто вважає його таким; що не існує ані методу, ані теорії, які можна було б застосовувати без розбору до кожного; що в тому разі, коли нам треба обирати, як нам діяти, ми принаймні маємо право вільного вибору; що коли ми не маємо вільного вибору, то все стає ще простішим; що для мене стає істинним те (не в абсолютному значенні, безперечно, в стосовно мене), що дозволяє мені в якнайліпший спосіб застосувати мої сили, задіяти всі мої чесноти. Бо інакше я не можу відкинути свій сумнів, а нерішучість мене жахає. «М’яка й приємна» подушка Монтеня — не для моєї голови, бо мені ще не хочеться спати і я не збираюся відпочивати. Довга дорога лежить від того, яким я себе вважав, до того, яким я, мабуть, є насправді. Мені іноді страшно прокидатися надто рано.

— Вам справді страшно?

— Ні, річ не в тім, я, власне, не боюся нічого. Але чи знаєте ви, що я вже дуже змінився? Принаймні мій внутрішній світ уже не той, яким він був до того, як я пішов із дому; потім я зустрів вас, і цілковита свобода перестала бути для мене виключною метою. Можливо, ви досі не зрозуміли, що я тут для того, аби служити вам.

— Як це накажете розуміти?

— О, вам це добре відомо. Навіщо ви хочете почути, щоб я вам сказав? Ви чекаєте від мене признання?.. Ні, ні, благаю вас, не ховайте від мене свою усмішку, а то я геть замерзну.

— Годі вам, мій маленький Бернаре, ви ж не станете запевняти, що починаєте любити мене.

— О ні, я не починаю, — сказав Бернар. — Мабуть, ви тільки починаєте це відчувати. Але ви не можете мені перешкодити.

— Мені було б приємно, якби я могла повірити вашим словам. Навіть якби після цього мені довелося б наближатися до вас із великою обережністю, так ніби ви вогонь, а я — займиста речовина... Але ви уявіть собі ту безформну й роздуту істоту, якою я незабаром стану. Вам досить буде глянути тоді на мене, щоб одужати.

— Атож, якби я любив вас лише за ваш зовнішній вигляд. До того ж я не хворий; або, якщо любити вас, означає бути хворим, то я волію не одужувати.

Він сказав це дуже серйозно, з майже сумною серйозністю. Він дивився на неї з такою ніжністю, з якою на неї ніколи не дивилися ні Едуар, ні Дув’єр, але так шанобливо, що вона не могла на нього гніватися. У неї на колінах була англійська книжка, читання якої урвала їхня розмова і яку вона неуважно гортала. Виникало враження, що вона зовсім не слухає Бернара, тому він міг говорити далі, не відчуваючи якогось збентеження:

— Я уявляв собі кохання як щось вулканічне; принаймні те кохання, для якого я народився. Атож, я й справді вірив, що зможу кохати лише в дикому пориві почуттів, який усе змітає, кохати в стилі Байрона. Як же погано я себе знав. Це завдяки вам, Лоро, я себе пізнав; і з’ясувалося, що я зовсім не такий, яким себе вважав. Я грав роль жахливого персонажа, я намагався бути на нього схожим. Коли я думаю про того листа, якого я написав своєму несправжньому батькові, перед тим як покинути дім, мені дуже соромно, запевняю вас. Я дивився на себе як на бунтаря, як на людину, що кидає виклик законові, людину, яка топче ногами все, що стає на перешкоді її бажанням; і ось тепер, опинившись поруч із вами, я не маю навіть бажань. Я прагнув свободи як найвищого блага, але не встиг я стати вільним, як уже підкорився вашим... О, якби ви знали, яка то прикрість, коли у вашій голові накопичилося безліч фраз великих авторів, які невтримно зриваються з ваших уст тоді, коли вам хочеться висловити щире почуття! Це почуття таке нове для мене, що воно ще не встигло вигадати власну мову. Припустімо, що йдеться не про кохання, не про любов, оскільки вам не подобаються ці слова; припустімо, що йдеться про відданість. Схоже на те, що ваші закони накреслили межі цій свободі, яка раніше здавалася мені нічим не обмеженою. Схоже на те, що всі мої розвихрені, безформні почуття кружляють навколо вас у гармонійному танку. Коли якась із моїх думок віддаляється від вас, я її відкидаю... Лоро, я не прошу, щоб ви покохали мене; я поки що школяр — і не більше; я не вартий вашої уваги; і все, чого я хотів би домогтися сьогодні, це стати гідним вашої (яке бридке слово!), вашої поваги.

Він опустився перед нею навколішки і хоч вона спочатку трохи відсунула свого стільця, Бернар торкнувся чолом її сукні, відкинувши руки назад ніби в жесті поклоніння. Та коли він відчув на своєму чолі руку Лори, яку вона туди поклала, він схопив цю руку й припав до неї губами.

— Яка ж ви ще дитина, Бернаре! Я також не можу вважати себе цілком вільною, — сказала вона, забираючи свою руку. — Ось, читайте.

Вона витягла з-під свого корсажа зім’ятий аркуш і подала його Бернарові.

Бернар спочатку подивився на почерк. Як він і боявся, лист був від Фелікса Дув’єра. Якусь мить він тримав листа в руці, не читаючи його; він підвів погляд на Лору. Вона плакала. У ту хвилину Бернар відчув, як щось обірвалося в його серці, обірвався один із тих потаємних зв’язків, які прив’язують кожного до самого себе, до свого егоїстичного минулого. Потім він прочитав:

«Моя люба Лоро!

В ім’я маленької дитини, яка має народитися і яку я присягаюся любити не менше, ніж якби я був її батьком, я заклинаю тебе повернутись додому. Не думай, що ти почуєш від мене бодай одне докірливе слово. Не звинувачуй себе занадто, бо від цього мучуся і я сам. Не затримуйся. Я чекаю тебе всією своєю душею, яка тебе обожнює і падає перед тобою навколішки».

Бернар сів на підлогу, перед Лорою, але він не дивився на неї, коли запитав:

— Коли ви одержали цього листа?

— Сьогодні вранці.

— Я думав, він нічого не знає. Ви йому написали?

— Так, я в усьому йому призналася.

— Едуар про це знає?

— Ні.

Бернар мовчав якийсь час, опустивши голову; потім, знову обернувшись до неї, спитав:

— І... що ви збираєтеся робити тепер?

— Ви справді мене про це запитуєте?.. Повернуся до нього. Моє місце поруч із ним. Саме з ним я повинна жити. Ви це знаєте.

— Атож, — сказав Бернар.

Запала довга мовчанка. Потім Бернар сказав:

— Ви й справді вірите в те, що можна любити дитину іншого так, ніби це твоя власна дитина?

— Я не знаю, чи в це вірю. Але я на це сподіваюся.

— Щодо мене, то я в це вірю. Навпаки, я не вірю в те, що так по-дурному називають «голосом крови». Атож, я переконаний, що цей знаменитий голос не більше як міф. Я читав, що в деяких племен островів Океанії існує звичай усиновлювати чужих дітей і що цих усиновлених дітей нерідко люблять більше, ніж інших. У тій книжці було застосовано вираз, я добре це пам’ятаю, «плекають більше». А знаєте, що я думаю тепер? Я думаю про те, що той, хто замінив мені батька, ніколи ані сказав, ані зробив чогось такого, що дало б підстави запідозрити, що я його несправжній син; що я збрехав, коли написав йому, — а я це справді зробив, — що я завжди відчував різницю; що, навпаки, він віддавав мені певну перевагу, яку я навіть дуже відчував, і тому моя невдячність до нього уявляється мені особливо огидною; що я повівся в стосунку до нього недобре. Лоро, ви мені друг, і я хотів би вас запитати... Як ви вважаєте, чи повинен я попросити в нього пробачення, повернутися до нього?

— Ні, — сказала Лора.

— Чому? Якщо ви повертаєтеся до Дув’єра...

— Ви ж самі щойно мені сказали: те, що добре для одного, може бути поганим для другого. Я почуваю себе слабкою; ви — сильний. Можливо, пан Профітандьє вас і любить; але судячи з того, що ви мені розповідали про нього, ви обидва не створені для того, щоб знайти порозуміння... Або, принаймні, не поспішайте. Не повертайтеся до нього переможеним. Хочете, я скажу вам усе, що я про це думаю? Ви хочете зробити це для мене, а не для нього. Для того, щоб здобути мою повагу, як ви це назвали. Ви здобудете її, Бернаре, лише в тому випадку, якщо я не відчуватиму, що ви її домагаєтеся. Я можу любити вас лише любов’ю, яка буде цілком природною. Залиште каяття мені; це почуття не для вас, Бернаре.

— Я починаю майже любити своє ім’я, коли чую його з ваших уст. Знаєте, чого я найбільше там боюся? Розкоші. Там так комфортно, так зручно... Я відчував, що перетворююся на анархіста. А тепер я, навпаки, відчуваю, що перетворююся на консерватора. Я це зрозумів із того обурення, яке опанувало мене в той день, коли один турист розповідав про те, що одурив митницю і це принесло йому велику втіху. «Обікрасти державу — це не обікрасти нікого», — сказав тоді він. З почуття протесту, яке тоді в мене виникло, я зрозумів, що держава для мене — не пусте слово. Я навіть відчув до неї любов, лише тому, що їй було завдано кривди. Раніше я про це ніколи не думав. «Держава — це така собі домовленість, більш нічого», — сказав він іще. Яка це чудова річ — домовленість, оперта на сумлінність кожного... але ж для цього треба, щоб усі люди були порядними! Якби сьогодні мене запитали, яка з чеснот здається мені найпрекраснішою, я не вагаючись, відповів би: порядність. О, Лоро! Я хотів би, щоб протягом усього свого життя на будь-який удар я дзвенів чистим, порядним, автентичним звуком. Майже всі люди, яких мені довелося знати, звучать фальшиво. Ми повинні виставляти напоказ свою справжню вартість... Але людина прагне до змін і так дбає про те, щоб якнайліпше себе показати, що перестає розуміти, хто ж вона насправді... Пробачте, що я все це вам говорю. Я прилучаю вас до своїх нічних роздумів.

— Ви думали про монету, яку вчора нам показали. Коли я поїду...

Вона не змогла закінчити свою фразу. Очі в неї наповнилися слізьми, й Бернар побачив, що губи в неї тремтять від тих зусиль, яких вона докладала, щоб їх стримати.

— Отже, ви їдете, Лоро... — сказав він сумно. — Я боюся, що коли перестану відчувати вас поруч, я не стану нічого вартий або вартий так мало... Але скажіть, я хотів би вас запитати... чи поїхали б ви, чи розповіли б про все своєму чоловікові, якби Едуар... я не знаю, як це сказати...(Лора густо почервоніла)... якби Едуар був вартий більшого? О, не заперечуйте, я добре знаю, що ви про нього думаєте.

— Ви так кажете, бо вчора ви перехопили мою посмішку, коли він говорив. І ви тоді вирішили, що ми оцінюємо його однаково. Але це не так, не обманюйтесь. Сказати правду, я не знаю, що я про нього думаю. Він ніколи довгий час не буває однаковим. Він не прив’язується ні до чого. Але немає нічого, що прив’язувало б до себе більше, ніж його манера втікати. Ви знайомі з ним надто мало, щоб його судити. Вам здається, ви зрозуміли його, схопили... але це Протей. Він набуває форми того, що він любить. І щоб зрозуміти його, треба його любити.

— Ви любите його. О, Лоро, я ревную вас не до Венсана, не до Дув’єра; я вас ревную до Едуара.

— Навіщо мене ревнувати? Я люблю Дув’єра; я люблю Едуара; але по-різному. Якби мені довелося полюбити вас, це також була б зовсім інша любов.

— Лоро, Лоро, ви не любите Дув’єра. Ви плекаєте до нього щиру прихильність, жалість, повагу — але це не любов. Як на мене, то таємниця вашого смутку (бо ви сумуєте, Лоро) полягає в тому, що життя розділило вас у ваших почуттях; любов бере вас у свій полон не повністю; ви схильні ділити між кількома чоловіками те, що повинні були б дати одному. Щодо мене, то я неподільний; я можу віддати себе лише цілком.

— Ви надто молодий, щоб так говорити. Ви ще не можете знати, чи життя не «поділить» і вас, як ви кажете. Я не можу прийняти від вас нічого, крім... цієї відданости, яку ви мені пропонуєте. Решта ставить свої вимоги, які вам доведеться задовольняти десь-інде.

— Невже це правда? То ви наперед відмовляєтеся від мене і не тільки від мене, а й від життя?

— Ви нічого не знаєте про життя. Ви можете сподіватися від нього чого завгодно. Чи знаєте ви, в чому була моя помилка? У тому, що я вже нічого не сподівалася від життя. Коли я повірила в те, що мені вже нема чого від нього сподіватися, що я всіма покинута. Я жила цієї весни в По так, ніби я вже ніколи не побачу інших весен; так наче для мене більше нічого не важило. Бернаре, я сьогодні можу вам сказати, сьогодні, коли я покарана за свою помилку: ніколи не втрачайте віру в життя.

Який сенс у тому, щоб говорити такі речі молодому створінню, сповненому палких поривів? Хоча те, що говорила Лора, не адресувалося конкретно Бернарові. Відповідаючи на поклик своєї симпатії, вона просто думала перед ним, думала вголос, хоч цього й не хотіла. Вона була неспроможна прикидатися, неспроможна стримувати себе. Піддавшись тому пориву, який підхопив її, як тільки вона подумала про Едуара і в якому знайшла свій вираз її любов, вона піддалася певній потребі проповідувати, яку вона, безперечно, успадкувала від свого батька. Але Бернар терпіти не міг ані порад, ані рекомендацій, навіть якщо їх йому давала Лора; його скептична посмішка остерегла Лору, яка вже спокійнішим тоном запитала:

— Ви залишитеся секретарем Едуара, коли повернетесь до Парижа?

— Так, якщо він не відмовиться від моїх послуг. Але він не доручає мені ніякої роботи. Знаєте, що було б для мене найцікавішим? Це написати з ним книжку, яку сам він не напише ніколи, ви слушно це йому вчора сказали. Мені здається абсурдним той метод написання, про який він нам учора говорив. Добрий роман пишеться наївніше, аніж так, як намагається писати його Едуар. І насамперед треба вірити в те, про що ти розповідаєш, вам не здається? І розповідати про це просто. Я спочатку вірив у те, що зможу допомогти йому. Якби він потребував детектива, я, можливо, зміг би задовільно виконувати свої обов’язки, і він би працював над фактами, які добувала б для нього моя поліційна служба... Але в плані ідеології я навряд чи зможу бути для нього корисним. Поруч із ним я відчуваю себе лише репортером. Якщо він не визнає своєї помилки, мені доведеться шукати іншу роботу, адже я повинен заробляти собі на життя. Спробую запропонувати свої послуги якійсь газеті. А тим часом писатиму вірші.

— Поруч із репортерами ви почуватимете себе в душі поетом.

— О, не смійтеся з мене. Я знаю, що здаюся смішним; не давайте мені це дуже відчути.

— Залишайтеся з Едуаром; ви допоможете йому, а він допоможе вам. Він добрий.

Пролунав дзвінок на обід. Бернар підвівся. Лора взяла його за руку:

— Я хотіла вас попросити... Цю монету, яку ви вчора нам показували... На пам’ять про вас, коли я поїду — вона вся напружилася, але цього разу змогла закінчити фразу — ви не подаруєте її мені?

— Візьміть... Ось вона, — сказав Бернар.

V

Так відбувається майже з усіма душевними хворобами, які нібито виліковуються. Від них просто відвертають увагу, як кажуть у медицині, й замінюють їх іншими.

Сент-Бев («Понеділки»)

«Я починаю бачити те, що назвав би «глибинною темою» своєї книжки. Це, безперечно, буде суперництво між реальним світом і його віддзеркаленням у нашій свідомості. Той спосіб, у який світ видимостей накидає себе нам і в який ми намагаємося накинути зовнішньому світові наше власне уявлення про нього, формує драму нашого життя. Опір фактів спонукає нас переносити свою ідеальну конструкцію у мрію, в надію, в життя майбутнє, в якому наша віра живиться всіма тими прикростями, які чатують на нас у житті цьому. Реалісти відштовхуються від фактів, пристосовують до фактів свої ідеї. Бернар — реаліст. Боюся, що мені ніколи не вдасться знайти з ним спільну мову.

Як міг я погодитися, коли Софроницька сказала мені, що в мені немає нічого від містика? Я цілком готовий погодитися з нею в тому, що без містики людина не спроможна на великі вчинки. Хіба якраз не за містику дорікає мені Лора, коли я говорю з нею про свою книжку?.. Залишмо цю дискусію їм.

Софроницька знову заговорила зі мною про Бориса, від якого вона змогла домогтися — так їй принаймні здається — цілковитої відвертости. У душі бідолашного хлопчика не залишилося тепер жодного закутня, жодного кущика, де він міг би заховатися від допитливих поглядів лікарки. Вона вигнала його на відкриту місцевість, і тепер при повному світлі дня роздивляється найприхованіші зчеплення його розумового механізму, як ото годинникар роздивляється деталі годинника, який він чистить. Якщо після цього малий не відбиватиме години вчасно, то латинська вченість Софроницької нічого не варта. Ось що вона мені розказала:

— У віці дев’яти років Бориса віддали до колежу, у Варшаві. Він там заприятелював зі своїм однокласником, таким собі Баптистеном Крафтом, на рік чи два роки старшим, ніж він, що прилучив його до таємної практики, яку ці наївно захоплені діти вважають магією.

Вони так назвали свою ваду, бо чули або читали, що магія в таємничий спосіб дозволяє одержувати те, чого ти бажаєш, що вона обмежує силу тощо. Вони щиро вірили в те, що відкрили таємницю, яка втішає за реальну відсутність ілюзорною присутністю і раділи та впадали в екстаз перед порожнечею, яку їхня виснажена уява заповнювала всілякими дивовижами та чудесами за допомогою хоті. Само собою зрозуміло, що Софроницька не послуговувалася цими термінами; я хотів би, щоб вона про все розповіла мені словами самого Бориса, але вона твердила, ніби їй пощастило розплутати лише те, що вона мені вже сказала, та й ці відомості вона виклала мені не прямо, а обставивши їх безліччю вдаваних сумнівів, умовчань та неточностей.

— Я знайшла пояснення, яке давно шукала, — провадила вона, — на клаптику пергамену, який Борис завжди тримав при собі і який висів у пакетику в нього на грудях поруч зі святими медальйонами, що їх примушує його носити мати, і на якому були написані п’ять слів: ГАЗ, ТЕЛЕФОН, П’ЯТЬ ТИСЯЧ КАРБОВАНЦІВ — я довго й марно намагалася випитати в нього, що вони означають.

«Вони нічого не означають. Це просто магічні заклинання», — завжди відповідав мені він, коли я просила в нього пояснень. Це все, чого я змогла домогтися від нього. Тепер я знаю, що ці загадкові слова були написані юним Баптистеном, гросмейстером і професором магії і що ті п’ять слів були для цих дітей ніби чаклунською формулою, таким собі «Сезамом відкрийся» соромітного раю, в який занурювала їх хіть. Борис називав цей клаптик пергамену своїм талісманом. Мені коштувало чималих зусиль переконати його, щоб він мені його показав і ще більших — щоб він від нього відмовився (це було на початку нашого перебування тут); бо я хотіла, щоб він від нього відмовився, а сьогодні я вже знаю, що він іще раніше зумів позбутися своїх поганих звичок. Я мала надію, що разом із цим талісманом зникнуть тики та манії, від яких він страждає. Але він учепився за той талісман, а хвороба вчепилася за нього, як за свій останній притулок.

— Але ж ви сказали, що він позбувся своїх поганих звичок...

— Нервова хвороба розвинулася вже згодом. Вона виникла, безперечно, внаслідок тих зусиль, яких Борис докладав, щоб примусити себе їх позбутися. Я довідалася від нього, як мати одного разу застала його, коли він «творив магію» — так він це назвав. Чому вона ніколи не розповідала мені про це? З почуття сорому?..

— І тому, мабуть, що, як вона знала, він виправився.

— Це безглуздо... І це та причина, яку я так довго шукала навпомацки. Я ж вам казала, що Борис здавався мені абсолютно чистим.

— Ви навіть сказали мені, що це та причина, яка вас бентежить.

— Як бачите, я мала рацію!.. Мати мусила остерегти мене. Борис уже б одужав, якби я відразу про все довідалася.

— Ви сказали, що хвороба виникла згодом...

— Я сказала, вона виникла з почуття протесту. Я думаю, мати сварила його, благала, вичитувала йому. Потім помер батько. Борис переконаний, що його потаємна практика, за яку його звинувачували як за щось недостойне, була належно покарана; він склав на себе відповідальність за смерть батька; він почув себе злочинцем, проклятим. Йому стало страшно, і саме тоді, як у зацькованого звіра, його слабкий організм винайшов цілу низку дрібних хитрощів, за допомогою яких він полегшував свої внутрішні страждання і які звучали як щирі зізнання.

— Якщо я правильно вас розумію, ви вважаєте, що Борис не завдав би собі такої шкоди, якби й далі спокійно віддавався практиці «своєї магії»?

— Я вважаю, що не було потреби залякувати його з метою вилікувати. Зміна способу життя, спричинена смертю батька, безперечно, була б достатнім струсом, щоб відвернути його увагу, а від’їзд із Варшави в цілком природний спосіб визволив би його з-під впливу приятеля. Залякуванням ніколи не домагаються нічого доброго. Коли я довідалася, що з ним відбувалося, то, розмовляючи з ним про це й повертаючись у минуле, я присоромила його за те, що він віддавав перевагу добру уявному перед добром реальним, яке, пояснила я йому, є винагородою за наші зусилля. Я не тільки не намагалася зобразити його ваду у якнайчорніших барвах, а й пояснила йому, що це не більш як одна з форм байдикування; і я справді вважаю, що це так, що це найвитонченіша, найпідступніша з таких форм...

На ці слова мені пригадалися кілька рядків із Ларошфуко, які я захотів їй прочитати і хоча я міг процитувати їх напам’ять, я знайшов маленьку книжечку «Максим», без якої я ніколи не вирушаю в подорож. Я їй прочитав:

«З усіх пристрастей нам найменш відома пристрасть до байдикування; вона найпалкіша і найшкідливіша серед них, хоча її насильницька дія зовсім невідчутна, а та шкода, якої вона завдає, дуже добре прихована... Відпочинок байдикування — це потаємні чари душі, яка раптово гасить у собі найпалкіші пориви та відмовляється від цілей, що їх домагалася з великою наполегливістю. І нарешті, щоб дати справжнє уявлення про цю пристрасть, треба сказати, що пристрасть до байдикування, це як блаженство душі, що втішає її за всі її втрати і замінює для неї все можливе добро».

— Ви вважаєте, — сказала мені тоді Софроницька, — що Ларошфуко, коли це писав, мав на увазі те, про що ми говорили?

— Це можливо, але я так не думаю. Наші класичні автори надають нам багаті можливості для найрозмаїтіших інтерпретацій. Точність їхньої думки викликає тим більший захват, що не претендує на однозначність.

Я попросив її показати той знаменитий талісман Бориса. Вона сказала мені, що в неї його вже немає, що вона віддала його одному чоловікові, який зацікавився Борисом і попросив її дати йому щось на пам’ять про нього.

— То був такий собі пан Струвілов, з яким я тут познайомилася незадовго до вашого приїзду.

Я сказав Софроницькій, що бачив це прізвище в реєстраційному журналі готелю, що колись я знав одного Струвілова, і мені цікаво було б знати, чи це той самий. Коли вона описала мені його, сумнівів у мене не залишилося; але вона не могла розповісти про нього нічого такого, що задовольнило б мою цікавість. Я лише довідався від неї, що він був дуже люб’язний, дуже послужливий, що він здався їй дуже розумним, але трохи ледачим, «якщо мені дозволено буде так висловитись», додала вона, засміявшись. Я, у свою чергу, розповів їй те, що знав про Струвілова, а це спонукало мене розповісти також про пансіон, де ми з ним зустрілися, про батьків Лори (яка зі свого боку розповіла їй чимало про себе) і нарешті про старого Лаперуза, про ті узи споріднености, які прив’язували його до Бориса і про те, що я пообіцяв йому, коли ми розлучилися, привезти йому цього хлопчика. А що Софроницька раніше сказала мені, що для Бориса буде не дуже добре, якщо він і далі житиме зі своєю матір’ю, то я запитав:

— А чом би вам не оселити його в пансіоні Азаїсів?

Запропонувавши їй цей варіант, я передусім думав, якою великою радістю для його діда буде знати, що Борис живе зовсім поруч, у його друзів, де він зможе бачитися з ним, коли йому заманеться. Але я не був певен, що самому хлопчикові там буде добре. Софроницька сказала мені, що подумає. А загалом, її дуже зацікавило все те, що я їй розповів.

Софроницька не перестає повторювати, що малий Борис одужав; це одужання має підтвердити дієвість її методу; але я боюся, вона трохи випереджає події. Природно, я хотів би з нею погодитися. І я готовий визнати, що посіпування обличчя показового каяття, затримки в мові майже зникли в нього. Але мені здається, його хвороба лише сховалася в найглибший закутень його єства, ніби втікаючи від доскіпливого погляду лікаря, і цього разу вона проникла в саму його душу. Так само як раніш на зміну онанізмові прийшли нервові припадки, ці останні тепер поступилися якомусь невидимому трансу. Правду кажучи, Софроницька таки дещо стривожена, вона бачить, що Борис, за прикладом Броні, підпав під чари якоїсь дитячої містики. Вона надто прониклива, аби зовсім не розуміти, що це нове «блаженство душі», якого прагне нині Борис, не дуже, зрештою, відрізняється від того, яке спочатку вона намагалася створити за допомогою штучних засобів, і яке, хоч воно й менше коштує і завдає організмові меншої шкоди, вимагає, проте, від нього не менших зусиль для своєї реалізації. Та коли я їй говорю про це, вона відповідає мені, що такі душі, як у Бориса та в Броні, не можуть обійтися без якоїсь химеричної поживи, і якщо цю поживу в них відібрати, то Броня впаде в розпач, а Борис скотиться до вульгарного матеріалізму. Крім того, вона вважає, що вона не має права руйнувати довіру цих маленьких людей і хоч їхня віра й здається їй оманою, вона прагне бачити в ній сублімацію ницих інстинктів, високе благання, стимул, збереження та мало що іще?.. Сама не вірячи в догмати Церкви, вона вірить у ефективність віри. Вона з хвилюванням говорить про побожність цих двох дітей, які читають удвох Апокаліпсис і впадають в екстаз, і розмовляють з янголами, які накривають їхні душі білим саваном. Як і кожна жінка, вона сповнена суперечностей. Але вона має слушність: я аж ніяк не можу вважати себе ані містиком... ані навіть ледарем, схильним до байдикування. Я покладаю великі надії на атмосферу, яка панує в пансіоні Азаїсів та в Парижі, і сподіваюся, що вона навчить Бориса трудитися, а це вилікує його від пошуків «уявного добра». Його здоров’я залежить передусім від цього. Мені здається, що Софроницька схиляється до думки довірити його мені; але, звичайно ж, вона проведе його до Парижа, прагнучи простежити за тим, як він улаштується в пансіоні Азаїсів і в такий спосіб заспокоїти матір, чию згоду вона, безперечно, має одержати».

VI

Існують певні вади, які, коли їх задіяти, сяють яскравішим світлом, ніж сама доброчесність.

Ларошфуко

«Любий друже!

Насамперед, хочу тобі похвалитися, що свій іспит на бакалавра я склав успішно. Але це не так важливо. Мені випала унікальна нагода вирушити в подорож. Певний час я вагався; та коли прочитав твого листа, то відразу вхопився за цю можливість. Моя мати спершу виявила легкий спротив; але його швидко здолав Венсан, що виявив розуміння, якого я від нього не сподівався. Я не можу повірити, що за тих обставин, про які ти згадуєш у своєму листі, він повівся по-хамському. Ми маємо, в нашому віці, прикру схильність судити людей надто суворо й засуджувати їх без права на оскарження. Багато вчинків здаються нам гідними осуду, навіть відразливими, лише тому, що ми недосить розуміємо їхні мотиви. Венсан не міг... Але це завело б мене надто далеко, а я маю багато чого розповісти тобі.

Знай, що ти зараз читаєш листа від головного редактора нового журналу, який має назву «Авангард». Після певних роздумів я погодився взяти на себе ці обов’язки. Граф Робер де Пасаван визнав мене гідним узятися за цю справу. Саме він організував цей журнал, але він не дуже хоче, щоб про це знали, й на обкладинці вказано лише моє прізвище. Перший номер ми збираємося видати в жовтні, спробуй надіслати мені для нього який-небудь матеріал; мені було б дуже прикро, якби твоє прізвище не стояло поруч мого у змісті нашого першого номера. Пасаванові хотілося б, щоб у цьому номері з’явилося щось дуже вільнодумне й гостре, бо він вважає, що найбільш прикрий докір, який можуть закинути новому журналу, це звинувачення в надмірній цнотливості. Я цілком приєднуюся до цієї думки. Ми говорили про це багато. Він попросив мене підготувати такий матеріал і запропонував мені досить ризикований сюжет короткої новели. Мені не дуже хочеться її писати, з огляду на мою матір, якій це може завдати прикрости, але з цим доведеться змиритися. Як каже Пасаван: чим ти молодший, тим менше компрометує тебе скандал.

Я пишу тобі з Віддзавоне. Віддзавоне — крихітне село, розташоване на схилі однієї з найвищих гір Корсики, сховане в густому лісі. Готель, у якому ми мешкаємо, стоїть досить далеко від села і править туристам за той пункт, із якого починаються їхні екскурсії. Ми перебуваємо тут лише кілька днів. Спочатку ми були оселилися в одній корчмі, неподалік від прегарної затоки Порто, абсолютно пустельної, куди ми спускалися вранці купатись і де можна було відпочивати цілий день. Там було чудово; але стало дуже спекотно, й нам довелося перебратися вище в гори.

Пасаван — чарівний товариш; він анітрохи не хизується своїм титулом; він хоче, щоб я називав його Робером, а для мене він винайшов нове ім’я — Оливко. Правда ж, звучить чудово? Він робить усе для того, щоб я забув про свій вік і мушу визнати, йому це вдасться. Моя мати трохи боялася відпускати мене з ним, бо ж вона майже не знала його. Я вагався, не бажаючи засмучувати її. Перед тим як одержати твого листа, я вже навіть майже відмовив Роберові. Але Венсан умовив матір, а твій лист відразу додав мені сміливости. Останні дні перед від’їздом ми ходили по магазинах. Пасаван такий щедрий, що пропонував усе купити для мене за свої гроші, і я знову й знову мусив відмовлятися. Але мій одяг здавався йому надто жалюгідним — мої сорочки, краватки, шкарпетки, ніщо з моїх речей йому не подобалося, і він знай повторював, що якщо я маю прожити якийсь час у його товаристві, то йому буде вельми прикро бачити, що я вдягнений не так як годиться, тобто не так, як подобається йому. Усі наші покупки, природно, доставлялися на його адресу, щоб не турбувати мою матір. Сам він відзначається вишуканою елегантністю; та головне, він має дуже добрий смак, і багато речей, які здавалися мені цілком прийнятними, сьогодні я терпіти не можу. Ти навіть не уявляєш, як мені цікаво було з ним у постачальників. Він такий дотепний! Я розповім тобі про один випадок. Ми пішли до Брентано, де він віддав у ремонт свою авторучку. За ним стояв англієць величезного зросту, який хотів пройти поза чергою, а що Робер відштовхнув його досить грубо, то він щось забелькотів на його адресу; Робер обернувся й дуже спокійно йому сказав:

— Ви даремно марнуєте свої зусилля. Я не розумію англійської мови.

Англієць, сам не свій від люті, відповів йому чистісінькою французькою:

— А вам слід би розуміти її, пане.

Робер усміхнувся і з вишуканою люб’язністю кинув:

— Ви ж самі бачите, що на це не варто гаяти час.

Англієць кипів від роздратування, проте не знав, що сказати у відповідь. Це було дуже кумедно.

Іншого дня ми були в Олімпії. В антракті ми прогулювалися в залі, де вешталося безліч повій. Дві з них, досить жалюгідні на вигляд, підкотилися до Робера:

— Ти купиш нам кухоль пива, любий?

Ми сіли з ними за стіл.

— Гарсоне, кухоль пива для цих дам.

— А для вас, панове?

— Для нас? О, ми вип’ємо шампанського, — кинув він неуважно.

І замовив пляшку моетського, яку ми випили з ним удвох. Якби ти побачив обличчя тих бідолашних дівок!..

Схоже, що повії вселяють йому глибоку відразу. Він признався мені, що жодного разу не був у борделі й дав мені зрозуміти, що дуже б на мене розгнівався, якби я туди пішов. Як бачиш, це чоловік надзвичайно порядний, попри певні ознаки цинізму в його зовнішньому вигляді та в мові — так, наприклад, він сказав одного разу, що, коли він вирушає в мандри, то називає «нецікавим днем» день, коли він не зустріне before lunch принаймні п’ятеро осіб, яких би йому хотілося затягти в ліжко. Я хотів би сказати тобі, між іншим, що я так і не приохотився... — ти мене розумієш.

Робер має звичай моралізувати у спосіб вельми цікавий і особливий. Якось він мені сказав:

— Розумієш, хлопче, в житті вельми важливо не дозволяти, щоб тебе затягло в плин подій. Одна слабість веде за собою іншу й далі ти вже не знаєш, куди тебе понесе. Так, я знав одного дуже порядного молодика, який мусив одружитися з дочкою моєї кухарки. Одного вечора він випадково зайшов до крамнички дрібного Галантерейника. І він його вбив. Потім обікрав його, а тіло сховав. Ти бачиш, до чого це може призвести. Коли я бачив його востаннє, він уже став брехуном. Будь обережний.

І він весь час такий. Тобто, я хочу сказати, мені з ним ніколи не нудно. Ми поїхали з наміром багато працювати, але поки що не зробили нічого, лише купалися, засмагали та багато розмовляли. Його думки та уявлення надзвичайно оригінальні. Я докладаю всіх зусиль, щоб умовити його записати на папір деякі цілком нові теорії про морських тварин, які він мені виклав, тварин, які живуть глибоко на морському дні і мають, як він це називає «своє персональне світло», завдяки чому вони обходяться без світла, яке надходить від сонця, що його він уподібнює до світла благодати та «одкровення». Якщо переказати його розповідь у кількох словах, як це я зробив, вона видається нічим не прикметною, але запевняю тебе, що в його устах вона була цікавою, як роман. Певно, ніхто не знає, що він такий обізнаний у природничій історії. Але для нього це ніби різновид кокетства — приховувати свої знання. Він це називає «своїми потаємними коштовностями». Він вважає, що лише люди, цілком позбавлені художнього смаку, полюбляють виставляти на показ усі свої прикраси, а надто коли вони фальшиві.

Він чудово вміє користуватися ідеями, образами, людьми, речами; тобто він усе вміє обернути собі на вигоду. Він каже, що велике мистецтво життя полягає не в тому, щоб утішатися ним, а в тому, щоб уміти обернути його собі на користь.

Я написав кілька віршів, але я не настільки задоволений ними, щоб надіслати їх тобі.

До побачення, друже. Зустрінемося в жовтні. Ти побачиш, я теж змінився. З кожним днем я набуваю впевнености в собі. Я дуже радий знати, що ти у Швейцарії, але, як бачиш, у мене немає підстав тобі заздрити.

Олів’є».

Бернар передав цього листа Едуарові, який прочитав його, не видавши тих почуттів, які він розбудив у ньому. Усе те, що Олів’є з таким захватом розповідав про Робера, обурювало його до глибини душі, розбудивши в ній майже ненависть. Особливо гірко вразило його те, що Олів’є навіть не згадав його у своєму листі, начебто зовсім забув про нього. Він марно силкувався прочитати в постскриптумі три рядки, які були густо замазані чорнилом. Там було написано:

«Скажи дядькові Е... що я постійно про нього думаю; я не можу простити йому, що він покинув мене і ношу у своєму серці смертельну рану».

То були єдині щирі рядки в цьому парадному листі, який був цілком продиктований роздратуванням. Олів’є їх викреслив і замазав.

Едуар повернув Бернарові цього жахливого листа, не сказавши й слова. Бернар узяв його, теж не сказавши й слова. Я вже згадував, що ці двоє не розмовляли багато; дивна, непоясненна ніяковість опановувала їх, як тільки вони опинялися сам-на-сам. (Я не люблю цього слова, «непоясненна» і вдаюся до нього лише за браком точніших слів.) Але того вечора, коли вони вже були у своїй кімнаті й готувалися до сну, Бернар, зробивши над собою велике зусилля і з клубком у горлі, запитав:

— Лора показувала вам листа, якого вона одержала від Дув’єра?

— Я ніколи не сумнівався, що Дув’єр поведеться в цій ситуації як годиться, — сказав Едуар, вкладаючись до ліжка. — Це дуже добра людина. Можливо, трохи слабка, та все одно дуже добра. Він палко любитиме цю дитину, я переконаний. А малий, безперечно, буде міцніший, аніж був би в тому випадку, якби його зробив сам Дув’єр. Бо він дещо кволий на вигляд.

Бернар надто любив Лору й тому був трохи шокований недбалим тоном Едуара. Проте він цього не показав.

— Зрештою, — сказав Едуар, гасячи свою свічку, — я просто щасливий бачити, що ця історія закінчилася в якнайліпший спосіб, хоча спершу здавалося, вона може привести тільки до розпачу. Почати своє життя з помилки — таке трапляється з багатьма. Головне — вчасно опам’ятатися...

— Авжеж, — сказав Бернар, щоб уникнути дискусії.

— Я повинен признатися вам, Бернаре, що з вами я теж...

— Припустився помилки?

— Атож, саме так. Попри всю прихильність, яку я до вас відчуваю, я ось уже кілька днів переконую себе в тому, що ми не створені для того, аби один одного зрозуміти, і що... (він завагався на кілька хвилин, підшукуючи потрібні слова) ви зіб’єтеся зі шляху істинного, якщо залишитеся зі мною на довше.

Бернар був тієї самої думки, поки Едуар сам про це не заговорив. Але слів Едуара було досить, щоб настрій у Бернара радикально змінився. Його вмить опанував інстинкт суперечности, й він енергійно запротестував.

— Ви недосить добре мене знаєте, та й сам я знаю себе не досить добре. Ви жодного разу не випробували мене. Якщо ви не маєте якоїсь упереджености проти мене, то чи можу я попросити вас зачекати ще. Я згоден, що ми дуже з вами несхожі. Але мені здавалося, для нас обох навіть краще бути несхожими один на одного. Я думаю, я міг би стати вам у пригоді саме завдяки своїм відмінностям, саме тим, що ви знайшли б у мені нового. Якщо я робитиму щось не так, то ви завжди можете вказати мені на це. Я не з тих, хто став би жалітися чи докоряти вам за критику. Ось, наприклад, що я міг би запропонувати, хоча ця ідея і може здатися вам ідіотською... Якщо я правильно зрозумів, то ви хочете віддати малого Бориса до пансіону Веделів та Азаїсів. Софроницька не висловлювала побоювання, що йому може там здатися досить незатишно? Якби я запропонував там свої послуги, заручившись рекомендацією Лори, то чи не міг би я сподіватися, що мене візьмуть туди наглядачем, вихователем, я там знаю ким?.. Мені треба якось заробляти собі на життя. За те, що я там робитиму, я не стану вимагати багато; їжа та дах над головою — чого мені треба ще?.. Софроницька відчуває довіру до мене, а з Борисом ми теж розуміємо один одного добре. Я б опікувався ним, допомагав йому, став би його наставником, його другом. Водночас я залишався б і у вашому розпорядженні, працював би на вас на дозвіллі й був би готовий з’явитися на ваш перший знак. Скажіть, якої ви думки про мою пропозицію?

І ніби щоб додати ваги своїм словам, він докинув:

— Я це обмірковую вже два дні.

Це була неправда. Хоча не можна було й твердити, що ця думка спала йому тільки щойно, він уже обговорював її з Лорою. Але справжня правда полягала в тому, й про це він не говорив, що після свого нетактовного прочитання Едуарового щоденника та зустрічі з Лорою він часто думав про пансіон Веделя. Йому хотілося познайомитися з Арманом, другом Олів’є, про якого Олів’є йому ніколи не розповідав. Ще більше хотілося йому зустрітися з Сарою, молодшою сестрою; але ця його цікавість залишалася потаємною; з поваги до Лори він не признавався в ній навіть самому собі.

Едуар не сказав нічого; проте план, який виклав йому Бернар, йому сподобався, тим більше, що в такий спосіб він би знайшов собі надійний притулок, і Едуар міг би не думати, де його поселити. Бернар загасив свою свічку, потім провадив:

— Не думайте, що я нічого не зрозумів із того, що ви розповідали про свою книжку та про конфлікт, який бачиться вам між грубою реальністю й...

— Він мені не бачиться, — урвав його Едуар. — Він існує.

— Але саме тому чи не було б для вас корисно, якби я вам постачав певні факти, проти яких ви могли б боротися? Я спостерігав би за ними для вас.

Едуар не був певен, чи його співрозмовник не глузує з нього трохи. Принаймні він почув себе так, ніби Бернар принизив його. Він надто ясно висловив свою думку.

— Ми поміркуємо над цим, — сказав Едуар.

Минуло вже чимало часу, а Бернар усе ніяк не міг заснути. Лист від Олів’є не давав йому спокою. Нарешті, не можучи далі стримуватись і почувши, що Едуар перевертається в ліжку, він промурмотів:

— Якщо ви не спите, я хотів би ще у вас запитати... Що ви думаєте про графа де Пасавана?

— Чорт забирай, вам це неважко вгадати, — сказав Едуар. І після хвилинної мовчанки запитав у свою чергу: — А ви?

— Я? — перепитав Бернар голосом, що тремтів від люті... — Я б залюбки його вбив.

VII

Діставшись до вершини пагорба, подорожній сідає й дивиться в далечінь, перш ніж рушати далі своєю дорогою, яка тепер спускається вниз; він намагається з’ясувати, куди веде ця звивиста дорога, яку він обрав і яка тепер губиться в сутінках, що спускаються на землю, бо настав вечір і ніч уже близько. Так і непередбачливий автор на мить зупиняється, переводить подих і з тривогою запитує себе, куди приведе його твір.

Боюся, що Едуар збирається вчинити не зовсім обачно, вирішивши довірити малого Бориса Азаїсам. Як йому перешкодити? Кожна людина діє згідно зі своїм законом, а закон Едуара штовхає його на нескінченні експерименти. Він має добре серце, в цьому немає підстав сумніватися, але іноді я волів би, щоб у інтересах іншої людини він діяв із міркувань вигоди. Бо великодушність, яка ним керує, часто виступає лише як товаришка цікавости, що може виявитися жорстокою. Він знає пансіон Азаїсів; він знає, яким затхлим повітрям там дихають під задушливим саваном моралі й релігії. Він знає Бориса, знає його ніжну та вразливу душу. Він міг би передбачити, які випробування чекатимуть там на нього. Але він думає лише про захист, допомогу та підтримку, яку вразлива чистота хлопчика може знайти в суворій атмосфері, створеній старим Азаїсом. До яких софізмів він прислуховується? їх нашіптує йому, безперечно, диявол, бо він би не дослухався до них, якби йому підказував їх хтось інший.

Едуар не раз мене дратував (коли говорив про Дув’єра, наприклад), навіть обурював; сподіваюся, що раніше я цього не показував, але тепер можу нарешті в цьому признатися. Його манера поведінки з Лорою, іноді вельми великодушна, не раз здавалася мені огидною.

Не подобається мені в Едуарові й те, що він намагається обґрунтувати свої хибні наміри нібито тверезими міркуваннями. Чому він так намагається переконати себе тепер, що зичить лише добра для Бориса? Брехати іншим — це ще сяк-так; але собі самому! Хіба варто дитині пити воду з потоку, в якому вона може легко втопитися?.. Я не заперечую, що у світі бувають діяння шляхетні, великодушні і навіть цілком некорисливі; я хочу тільки сказати, що поза найпрекраснішим мотивом часто ховається спритний диявол, який може здобути вигоду там, де його начебто ошукали.

Скористаймося літнім часом, який розкидав наших персонажів, щоб ретельно їх роздивитися. До того ж ми підійшли до середнього етапу нашої історії, де її плин уповільнюється і начебто набирається нових сил для нового прискорення. Бернар, безперечно, ще надто юний, щоб угадати напрямок, у якому розвиватиметься інтрига. Він сповнений рішучости вберегти Бориса; принаймні він має намір близько спостерігати за ним. Ми вже бачили, як може змінюватися Бернар; пристрасті можуть змінити його ще більше. Я знайшов в одному із записників кілька фраз, якими я занотував те, що думав про нього раніше:

«Я мав би поставитися з недовірою до такого не зовсім обміркованого вчинку, якого припустився Бернар на початку нашої оповіді. Мені здається, судячи з його подальших дій, що він ніби вичерпав усі свої резерви анархічної поведінки, які, безперечно, збереглися б недоторканними, якби він і далі скнів, як то годиться, під гнітом своєї родини. Його подальше життя можна трактувати як реакцію і навіть протест проти тієї своєї вихватки. Сама звичка до бунту та опору підштовхнула його до бунту проти самого бунту. Безперечно, він не належить до тих моїх героїв, у яких я надалі розчарувався, бо я, либонь, і не покладав на нього надто великих надій. Можливо, він дозволив собі повернутися до самого себе занадто рано».

Але ці висновки вже не здаються мені такими слушними. Я думаю, що в нього все ж таки треба повірити. У ньому нуртує справжня великодушність. Я відчуваю в ньому мужність і силу; він спроможний обурюватися. Він мало спухає й багато говорить; але треба також відзначити, що говорить він добре. Я не довіряю почуттям, які знаходять собі вихід занадто швидко. Це дуже добрий учень, але він погано вміє вкладати нові почуття в уже готові форми. Брак винахідливости примушує його заникуватися. Він уже багато прочитав, багато набрався й набагато більше навчився від книжок, аніж від життя.

Я ніяк не можу простити собі за ту пригоду, внаслідок якої він зайняв місце Олів’є поруч із Едуаром. Ті події склалися зовсім не так, як було треба. Адже Едуар любив Олів’є, а не когось іншого. З якою турботливою увагою міг би він допомогти йому сформуватися! З якою любовною повагою він би керував ним, підтримував його, допоміг би зрозуміти себе самого! А Пасаван занапастить його, в цьому немає сумніву. Годі уявити собі щось шкідливіше для Олів’є, аніж ці безсовісні лестощі та догоджання. Я сподівався, що Олів’є буде спроможний якось себе захистити; але він має вдачу надто ніжну й надто вразливу для лестощів. Досить дрібниці, щоб у нього пішла обертом голова. Крім того, я зрозумів із деяких акцентів його листа до Бернара, що він певною мірою схильний до марнославства. Чуттєвість, роздратування, гординя мають над ним неабияку владу. Коли Едуар його віднайде, буде вже надто пізно, боюся. Але він ще дуже молодий, і ми маємо підстави сподіватися на ліпше.

Пасаван... а чи варто взагалі про нього говорити? Чи можна уявити собі щось більш згубне та схильне до позерства, аніж чоловіки його породи, окрім хіба жінок, подібних до леді Ґрифіт? Спочатку, мушу признатися, вона справила на мене неабияке враження. Але я дуже швидко усвідомив свою помилку. Такі персонажі викроєні з тканини, що немає ніякої товщини. Америка експортує їх досить багато. Але виготовляє їх не лише вона. Здається, вони мають усе — багатство, розум, красу, усе — крім душі. Венсан, безперечно, дуже скоро переконається в цьому. На них не давить жодне минуле, вони не знають ніяких обмежень; вони не знають ані закону, ані володаря, їм чужі докори сумління; вільні й непередбачувані, вони вкидають у розпач романіста, який може одержати від них лише реакції, позбавлені будь-якої цінности. Я сподіваюся, що мені нескоро доведеться знову зустрітися з леді Ґрифіт. Я жалкую, що вона викрала в нас Венсана, який цікавив мене значно більше, але який скотився до банальности, піддавшись на її чари. Вона обстругає його з усіх боків, і він утратить усі свої кути. Шкода; він мав їх чимало і досить гострих.

Якщо мені ще випаде нагода розповісти якусь історію, я населю її героями загартованими, яких життя не тільки не затуплює, а й вигострює. Лора, Дув’єр, Лаперуз, Азаїс... що мені робити з усіма цими людьми? Я не шукав їх умисне, а зустрівся з ними на тій дорозі, по якій я йшов слідом за Бернаром та Олів’є. Тим гірше для мене; відтепер я повинен приділити їм належну увагу.