Фальшивомонетники

І

Повернення до Парижа не принесло йому ніякої радости.

Флобер

«Сентиментальне виховання».

22 вересня

Спека. Нудьга. Повернувся до Парижа на тиждень раніше.

Я завжди й повсюди з’являюся раніше, ніж мене кличуть. Це не так надмір старанности, як цікавість. Бажання випередити події. Я ніколи не вмів притлумлювати свої пориви.

Повів Бориса до діда. Софроницька, яка ходила попередити його напередодні, повідомила мені, що пані де Лаперуз перебралася до притулку для старих. Ох, як гора з пліч!

Подзвонивши, я залишив хлопця перед дверима, а сам пішов. Мені здалося, що з мого боку ліпше не бути присутнім при першій зустрічі діда й онука, я боявся, що старий почне надміру дякувати мені. Потім я спробував розпитати хлопця, як усе було, але нічого не домігся від нього. Софроницька, з якою я знову зустрівся, сказала мені, що малий майже нічого не розповів і їй. Коли через годину вона прийшла забрати Бориса, як було між нами домовлено, двері їй відчинила служниця. Увійшовши, Софроницька побачила, що старий, сидячи в кріслі, розмовляє з якимись двома дамами. Хлопець, чимось невдоволений, сидів, насупившись, у протилежному кутку кімнати.

— Дивна річ, — сказав Лаперуз, що здавався дуже спантеличеним. — Він був дуже веселий, і раптом ця веселість куди й ділася. Мабуть, йому трохи бракує терпіння.

Мабуть, було помилкою надто довго залишати їх наодинці.

27 вересня

Сьогодні вранці зустрів Моліньє, біля Одеону. Поліна й Жорж повертаються лише післязавтра. З учорашнього дня Моліньє перебував у Парижі сам-один, тому нічого дивного, що він, здається, дуже зрадів, зустрівши мене. Ми пішли трохи посидіти на лаві в Люксембурзькому саду в чеканні обіду, бо домовилися пообідати разом.

Розмовляючи зі мною, Моліньє вдається до жартівливого, іноді навіть грайливого тону, певно, думаючи, що такий тон сподобається митцю. Враження таке, ніби він намагається показати, що він іще молодий і бадьорий.

— У глибині душі я ще зберіг палкі почуття, — заявив мені він.

Я зрозумів, що він хотів сказати «зберіг потяг до розпусних утіх». Я посміхнувся, — так посміхаються, почувши, як жінка вихваляється тим, що в неї гарні ноги, — посміхнувся посмішкою, що означала: «Повірте, що я в цьому ніколи не сумнівався». Досі я завжди бачив у ньому лише суддю. Нарешті з-за цієї мантії визирнула й людина.

Я зачекав, поки ми посідали за стіл у закладі Фуайо, щоб заговорити з ним про Олів’є. Я сказав йому, що чув новини про нього від одного з його друзів і що той розповів, ніби Олів’є подорожує на Корсиці з графом де Пасаваном.

— Атож, це друг Венсана, який попросив його дозволити Олів’є вирушити з ним у цю подорож. А що Олів’є склав свій іспит на бакалавра просто блискуче, то мати не наважилася відмовити йому вирушити в цю подорож, бо він дуже хотів поїхати з графом де Пасаваном. Граф — літератор, ви повинні його знати.

Я не став приховувати, що я далеко не в захваті ані від літературної продукції цього графа, ані від його особи.

— Колеги часто судять один одного надто суворо, — відповів мені він. — Я спробував прочитати його останній роман, що його деякі критики вважають справжньою подією у світі книжок. Я там нічого особливого не побачив. Але ж ви знаєте, що я мало тямлю в літературі...

А коли я висловив йому свої застереження щодо того впливу, який Пасаван міг мати на Олів’є, Моліньє мені відповів, говорячи з явною неохотою:

— Якщо по правді, то я особисто був проти цієї подорожі. Але ми повинні добре собі усвідомити, що від певного віку наші діти перестають нас слухатися. Так завжди буває, і з цим нічого не вдієш. Поліна хотіла б, щоб вони й далі перебували під її наглядом. Вона така, як і всі матері. Я їй кажу іноді: «Але ти їх лише дратуєш, своїх синів. Отже, ліпше дай їм спокій. Ти сама вселяєш їм усякі дурні бажання, своїми прискіпуваннями...» Але я певен, що це нічого не дасть, намагатися тримати їх під своєю опікою якомога довше. Важливо вже на першій стадії їхнього виховання навіяти їм кілька добрих принципів. Важливо, щоб вони знали, за що їм ухопитися. Але спадковість, мій друже, вона візьме гору завжди. Трапляються такі виродки, яких уже ніщо не виправить. Ми називаємо їх безнадійними. Таких, звичайно, треба завжди тримати на короткому повідку. Та коли йдеться про доброго хлопця, то цей повідок можна й попустити трохи.

— Але ж ви сказали мені, що це викрадення Олів’є відбулося проти вашої волі, — нагадав я йому.

— О... проти моєї волі... проти моєї волі... — сказав він, майже уткнувшись носом у тарілку. — На неї рідко зважають, на мою волю. Не забувайте, що в родинах, і я говорю про ті, в яких панує дружба й злагода, далеко не завжди все вирішує чоловік. Ви не одружений, і вас це мало цікавить...

— Пробачте мені, — засміявся я. — Я ж письменник.

— Тоді ви, звичайно ж, помітили, що коли чоловік дозволяє, щоб усім у домі порядкувала жінка, то це не завжди свідчить про слабкість його характеру.

— Я з вами згоден, — сказав я, щоб йому полестити. — Іноді й справді зустрічаються чоловіки з твердою і навіть владною вдачею, які в родинному житті поводяться, наче слухняні ягнята.

— А знаєте, чим це пояснюється? — підхопив він.. — У дев’ятьох випадках із десяти чоловік догоджає своїй жінці тому, що відчуває за собою якусь провину й хоче здобути її прощення. Доброчесна жінка, мій друже, вміє здобути собі вигоду з усього. Хай-но чоловік лише трохи нахилиться перед нею, і вона вже стрибає йому на спину. О, мій друже, бідолашних чоловіків іноді варто пошкодувати. Коли ми молоді, ми прагнемо знайти собі цнотливу дружину, не знаючи, чого коштуватиме нам ця цнота.

Поставивши на стіл лікті, й підперши підборіддя руками, я дивився на Моліньє. Бідолаха навіть не здогадувався, наскільки личить йому та згорблена поза, на яку він так нарікав. Він раз у раз витирав лоба хустинкою, багато їв, але мав вигляд не так гурмана, як ненажери, й віддавав особливу шану старому бургундському, яке ми замовили. Щасливий усвідомлювати, що його слухають, розуміють і, як він, безперечно, думав, схвалюють, він вивергав із себе цілий потік зізнань.

— Як судді мені доводилося вислуховувати таких жінок, які віддавалися своїм чоловікам, долаючи гостру нехіть, усією своєю поведінкою показуючи, як їм гидко... а проте вони ж таки глибоко обурюються, коли бідолаха йде шукати собі поживу десь-інде.

Суддя почав цю фразу в минулому часі, розчарований чоловік закінчив її в часі теперішньому, надавши їй глибоко особистого забарвлення. Він докинув повчальним тоном, між двома ковтками вина:

— Апетити іншого часто видаються нам надмірними, а надто якщо ти не береш участи в його трапезі.

Він зробив великий ковток із келиха, потім докінчив свою думку:

— Ось вам і пояснення, любий друже, чому чоловік так часто втрачає владу у своїй родині.

Я зрозумів його дуже добре, зрозумів, що під видимою незв’язністю його балачки, криється бажання звалити на доброчесність дружини відповідальність за свої сумнівні походеньки. Таким розхитаним створінням, як цей пустопорожній балакун, сказав я собі, доводиться мобілізовувати весь свій егоїзм, щоб контролювати всі елементи свого розламаного єства. Досить їм на якусь мить забутися, і вони розпадаються на шматки. Він замовк. Я відчув потребу влити в цю розмову кілька міркувань, як ото вливають банку мастила в машину, що зі скреготом зупинилася. Тож, щоб заохотити його до подальшої відвертости, я зауважив:

— На щастя, Поліна жінка вельми розумна.

Він сказав: «Авжеж», закінчивши цю коротку фразу на інтонації, що виражала глибокий сумнів, потім провадив:

— Але є речі, яких вона зрозуміти не годна. Ви ж знаєте, що хоч би якою розумною була жінка... Проте я ладен визнати, що за тих обставин припустився певної помилки... Я був заговорив із нею про одну свою невеличку пригоду, будучи переконаний, що моя відвертість не зайде надто далеко. Та вона зайшла далі, ніж я сподівався... і підозріливість моєї Поліни також. Я примусив її насторожитися. Треба було мені розслабитися, вдатися до брехні... От що означає мати надто довгого язика. Що ви хочете? Я, за своєю вдачею, людина, схильна до надмірної щирости... Але Поліна страшенно ревнива, й ви просто уявити собі не можете, як мені довелося викручуватися.

— І давно це було? — запитав я.

— О, це триває майже п’ять років. І мені здавалося, що я таки спромігся розвіяти її підозри. Але тепер усе почнеться знову. Уявіть собі, що позавчора, повернувшись додому... Може замовимо ще пляшку бургундського?

— Тільки не для мене, прошу вас.

— Можливо, вони мають удвічі менші пляшки. А потім я піду трохи поспати. Спека мене виснажує... Отож позавчора, як я вам уже казав, повертаюся я додому, відчиняю дверцята свого письмового стола, щоб навести лад у своїх паперах. Висовую шухляду, де я зберігав листи... е... від особи, про яку йдеться. Уявіть собі моє здивування, друже: шухляда була порожня! О, прокляття, я надто добре собі уявляю, що сталося! Десь два тижні тому Поліна повернулася до Парижа з Жоржем, бо її запросили на весілля дочки одного з моїх колег, на якому я не міг бути присутнім; ви ж знаєте, що я тоді був у Голландії... а потім, ці церемонії, вони стосуються більше жінок. Опинившись у порожньому помешканні й не маючи чого робити, під приводом навести трохи порядку, ви ж знаєте, які вони, ці жінки, їх завжди змагає цікавість... Заходилася нишпорити... О, нічого поганого у неї в думках не було. Я її не звинувачую. Але Поліну завжди розбирала охота давати всьому лад... Ну й що я маю тепер їй казати, тепер, коли докази у неї в руках? Якби ж хоч та крихітка не називала мене на ім’я! Така дружна, така згуртована сім’я! Коли я спробую собі уявити, що то буде...

Бідолаха геть заплутався у своїх довірчих зізнаннях. Він витирав собі лоба, обмахувався носовичком. Я випив значно менше, ніж він. Серце не наповнюється співчуттям за наказом; я не відчував до нього нічого, крім огиди. Досі я дивився на нього як на батька родини (хоча мені було не вельми приємно усвідомлювати, що він батько Олів’є), добробуржуазного, ділового, порядного, який скоро вийде на пенсію. Закоханий, він міг здатися мені не більш як посміховиськом. Особливо мене дратували недоладність та примітивність його розбалакувань, його міміки; ані його обличчя, ані його голос не здавалися мені придатними для того, щоб висловлювати почуття, які він намагався до мене донести. Він був схожий на контрабас, що намагається виконати партію альта. Його інструмент видавав лише фальшиві звуки.

— Ви сказали мені, що з нею був Жорж...

— Так. Вона не хотіла залишати його самого. Але в Парижі, природно, він не завжди був біля неї... Якби я сказав вам, мій друже, що за двадцять шість років нашого шлюбу, між нами не було жодної прикрої сцени, найменшої суперечки... Тож як подумаю про те, що готується... бо через два дні Поліна повертається... Господи, поговорімо про щось інше. До речі, що ви скажете про Венсана? Князь Монако, плавання.... Чорт забирай!.. Як, ви нічого не знаєте?.. Поїхав недавно на Азорські острови, щоб узяти там участь у глибоководних дослідженнях та риболовлі. О, про цього свого сина, я можу зовсім не турбуватися, запевняю вас! Він сам знайде свою дорогу.

— А як його здоров’я?

— У повному порядку. З його розумом, я бачу його на шляху до слави. Граф де Пасаван не став від мене приховувати, що Венсан видався йому одним із найцікавіших людей, з якими йому доводилося стрічатися. Він навіть сказав: найвидатніших людей... Але він, звичайно, трохи перебільшив...

Обід закінчився. Моліньє закурив сиґару.

— Чи можу я вас запитати, — провадив він, — хто цей друг Олів’є, який вам про нього розповідав? Мушу вам сказати, що я надаю дуже великої ваги знайомствам моїх дітей. Я вважаю, що в цьому питанні обережність ніколи не буде зайвою. На щастя, мої діти мають природний потяг спілкуватися лише з людьми, гідними найвищої похвали. Згадаймо про Венсана з його князем... Олів’є з графом де Пасаваном... Жорж зустрівся в Ульґаті зі своїм шкільним товаришем, молодим Адаманті, який, до речі, має намір оселитися з ним у пансіоні Веделів —Азаїсів. То надійний хлопчина, батько в нього сенатор на Корсиці. Але ось вам приклад того, що ніколи не слід утрачати пильність: Олів’є мав друга з нібито дуже доброї родини — такого собі Бернара Профітандьє. Мушу вам сказати, що Профітандьє-батько — це мій колега. Один із найдостойніших людей, якого я глибоко шаную. Але... (нехай це залишиться між нами)... раптом я довідуюся, що він не батько тому хлопцеві, який носить його ім’я! Що ви на це скажете?

— Саме цей молодий Бернар Профітандьє і повідомив мені останні вісті про Олів’є, — мовив я.

Моліньє глибоко затягнувся сигарою і підсмикнув брови так високо, що його лоб покрився зморшками.

— Я волів би, щоб Олів’є не зустрічався з цим хлопцем так часто, — сказав він. — Я маю про нього дуже прикрі відомості; що, зрештою, не здивувало мене. Признаймося собі, що мало підстав чекати чогось доброго від хлопця, який народився за таких сумних обставин. Це не більш як усиновлена дитина, що не може володіти високими якостями, а тим більше — чеснотами. Таке дитя розпусти та непокори неодмінно виплекає в собі зерна анархії... Атож, друже, те, що мало статися, сталося. Молодий Бернар несподівано покинув родинне вогнище, біля якого він і не мав права бути. Він пішов у світ, щоб жити своїм життям, за висловом Еміля Ож’є; жити невідомо на що й невідомо де. Бідолашний Профітандьє, який розповів мені про свою прикрість, спочатку дуже переживав. Я дав йому зрозуміти, щоб він не брав цю справу так близько до серця. Кінець кінцем, коли цей хлопець покинув дім, то їхнє життя просто повернулося в нормальне річище.

Я заперечив, що досить знаю Бернара, аби гарантувати, що це хлопець добрий і порядний (про історію з валізою я. звичайно ж, промовчав), проте Моліньє зі мною не погодився.

— У такому разі, я повинен розповісти вам більше,

І близько нахилившись до мене, провадив упівголоса:

— Мій колега Профітандьє взявся розслідувати одну надзвичайно складну й делікатну справу, як за самою своєю суттю, так і за тими наслідками і тим відлунням, яке вона може мати. Це історія неймовірна, в яку просто важко повірити... Ідеться, мій друже, про справжній дім розпусти, хоча ні... мені не хотілося б застосовувати такі грубі слова; назвімо це закладом, у якому подають чай і який має ту скандальну особливість, що завсідники його салонів — здебільшого школярі ще дуже юного віку. Я вам кажу, що в це важко повірити. Ті діти, звичайно ж, не усвідомлюють усю серйозність своєї поведінки, бо майже не намагаються її приховувати. Вони приходять туди по закінченні уроків у школі. Вони там п’ють і їдять, розмовляють, розважаються з тими дамами; потім ці розваги знаходять своє продовження в кімнатах, суміжних із салонами. Природно, що туди приходить не всяк, хто хоче. Для цього треба бути відрекомендованим, утаємниченим. Хто фінансує ці оргії? Хто платить комірне за наймання тих помешкань? З’ясувати це буде, либонь, не так уже й важко. Але такі розслідування треба здійснювати з великою обережністю, щоб не переступити межу, щоб не бути змушеним втягти до справи й скомпрометувати респектабельні родини, чиї діти, як є всі підстави вважати, складають головну клієнтуру. Отож я зробив усе, що міг, аби трохи погамувати запал Профітандьє, що кинувся в цю справу, як ото вибігає бик на арену, не підозрюючи, що першим ударом свого рогу... (О, даруйте мені! Адже я не сказав вам головне... Ха-ха-ха! Як я міг забути?) Тож першим він підняв би на роги свого синочка. На щастя, настали вакації, і школярі роз’їхалися хто куди. Отож, сподіваюся, ця справа не матиме великого розголосу і після кількох застережень та санкцій її замнуть без особливого скандалу.

— А ви певні, що Бернар Профітандьє до цього причетний?

— Абсолютної певности я не маю, але...

— Які ж у вас підстави, щоб так вважати?

— Ну, по-перше тому, що це нерідний син свого батька. Невже ви думаєте, що хлопець його віку, який утікає з дому, не здатний забути про всякий сором?.. А потім, мені здалося, що в Профітандьє виникли деякі підозри, бо його азарт раптово пригас; я навіть сказав би, що він дав задній хід, бо коли останнього разу я запитав у нього, в якому стані перебуває його розслідування, він майже збентежився й відповів: «Схоже, нічого особливого з цього не буде», а потім відразу змінив тему розмови. Бідолашний Профітандьє! Знаєте, він не заслуговує на те, що з ним сталося. Це чоловік дуже порядний і — річ надзвичайно рідкісна — славний хлопець! До речі, його дочка, одружилася дуже вдало. Я не був присутній на весіллі, бо ми саме поїхали до Голландії, але Поліна й Жорж задля цього повернулися тоді до Парижа. Я ж вам про це, здається, казав... Мені пора трохи поспати... Що, ви справді за все заплатите? Облиште! Між нами, чоловіками, такі витрати треба ділити по-товариському... Не варто, кажете? Тоді прощавайте. Не забудьте, що за два дні Поліна повертається. Приходьте нас навідати. І не називайте мене більше Моліньє: просто Оскар!.. Я давно вже хотів вас про це попросити.

Увечері одержав цидулку від Рашелі, Лориної сестри:

Маю сказати вам щось дуже серйозне. Чи зручно вам буде прийти в пансіон завтра пополудні? Ви зробите мені велику послугу.

Якби йшлося про Лору, вона не надавала б цій розмові такої ваги. Це вперше вона мені написала.

II

28 вересня

Рашель зустріла мене на порозі великого навчального класу на нижньому поверсі пансіону. Двоє служників підмітали підлогу. Вона також була у фартусі служниці, з мокрою ганчіркою в руках.

— Я знала, що можу розраховувати на вас, — сказала вона, простягуючи мені руку, з виразом ніжного смутку й усміхаючись усмішкою, що надавала їй якоїсь зворушливої краси. — Якщо ви не дуже поспішаєте, то ліпше зробіть спочатку коротенький візит дідусеві, а потім мамі. Їм буде прикро, якщо вони довідаються, що ви приходили й пішли не побачившись із ними. Але залиште трохи часу. Мені край необхідно поговорити з вами. Ви знайдете мене тут; як бачите, я наглядаю за роботою.

З почуття якоїсь особливої сором’язливости вона ніколи не каже: я працюю. Рашель віддала непомітній роботі все своє життя, й важко уявити собі щось стриманіше, щось скромніше, аніж її доброчесність. Стан самозречення настільки для неї природний, що ніхто з рідних не плекає почуття вдячности до неї за її жертовну поведінку. Я не знаю іншої жінки, що мала б таку високу, таку прекрасну душу.

Я піднявся на другий поверх, до Азаїса. Старий уже майже не підводиться зі свого крісла. Він посадив мене біля себе й майже відразу заговорив про Лаперуза.

— Мене тривожить, що він залишився сам-один, і я хотів би переконати його переселитися до пансіону. Ви ж знаєте, ми старі друзі. Я не так давно відвідав його. Боюся, що від’їзд його любої дружини до Сент-Перін не завдав йому великої прикрости. Служниця сказала мені, що він уже майже нічого не їсть. Я дотримуюся думки, що зазвичай ми їмо забагато. Але, в усякому разі, треба знати почуття міри, бо її можна перебрати в обох напрямках. Він вважає, що не варт заводитися з готуванням їжі задля нього одного. Але якби він снідав, обідав і вечеряв тут із нами, то, дивлячись на інших, їв би й сам. Він має чарівного онука, що живе тепер із нами, але бачиться з ним дуже рідко. Бо від вулиці Вовен до передмістя Сент-Оноре шлях неблизький. До того ж, я не схильний відпускати малого хлопця самого в Париж. Я знаю Анатоля де Лаперуза давно. Він завжди був великим оригіналом. Це не докір; але він гордий від природи й, мабуть, не прийняв би гостинність, яку я йому пропоную, не запропонувавши платити за своє перебування тут. Тож я думав про те, щоб доручити йому наглядати за класами, це його майже не стомлювало б, а крім того відвертало б його увагу, не давало йому надто заглиблюватися в себе, й це було б корисно для нього. Він добрий математик і в разі потреби міг би запропонувати свої послуги як репетитор із геометрії та алгебри. Тепер, коли в нього немає учнів, його меблі та фортепіано більше йому не потрібні. Він міг би, нарешті, й відпочити. А що переселившись сюди, до нас, він заощадив би витрати на комірне, то, думаю, ми могли б домовитися про невеличку плату за пансіон, щоб йому не було ніяково й він не почувався занадто в боргу переді мною. Спробуйте переконати його й не баріться, бо з таким режимом життя, як у нього тепер, він, боюся, довго не протягне. До того ж через два дні починаються уроки в нашій школі. Тож було б добре знати, чи можемо ми покластися й розраховувати на нього... А він завжди може на нас покластися.

Я пообіцяв йому завтра ж поговорити з Лаперузом. Після цього старий Азаїс, мовби відчувши раптову полегкість, змінив тему розмови:

— Який усе-таки славний хлопець, цей ваш юний протеже Бернар! Він люб’язно запропонував нам виконувати тут деяку дрібну роботу. Він зголосився наглядати за учнями молодших класів, але боюся, що він сам іще надто молодий і не зуміє домогтися, щоб до нього ставилися з належною пошаною. Я розмовляв із ним досить довго, й він здався мені дуже симпатичним. Саме з характерів такого гарту виховуються найкращі християни. Слід лише пожалкувати, що ця душа надто багато втратила внаслідок хибного першого виховання. Він признався мені, що не має віри, проте сказав це таким тоном, що вселяє надію. Я відповів йому, що сподіваюся знайти в ньому всі якості, необхідні для того, щоб із нього вийшов славний маленький воїн за віру Христову і що він повинен подумати про те, як найліпше застосувати ті таланти, якими обдарував його Бог. Ми прочитали з ним разом притчу зі Святого Письма, і я певен, що добре зерня впало не на сухий ґрунт. Він був, як мені здалося, зворушений моїми словами, й пообіцяв поміркувати над ними.

Бернар уже розповідав мені про цю розмову зі старим. Я знав, що він про все це думає, отож подальша розмова на цю тему була мені не дуже приємна. Я вже наготувався йти, але він затримав руку, яку я йому подав на прощання, у своїй руці.

— А знаєте, я нещодавно бачився з нашою Лорою! Я знав, що наша люба дівчинка провела цілий місяць у вашому товаристві, в чудовій гірській місцевості. Схоже, що це дуже пішло їй на користь. Я щасливий знати, що вона знову зі своїм чоловіком, який, певно, почав страждати від тривалої розлуки з нею. Дуже шкода, що робота не дозволила йому приєднатися до вас у вашій подорожі.

Я спробував вивільнити свою руку й піти, я почував себе досить ніяково, бо не знав, що саме Лора могла сказати йому, але рвучким і владним жестом він притяг мене до себе і, нахилившись до мого вуха, сказав упівголоса:

— Лора мені призналася, що перебуває при надії, але про це мовчок! Вона воліє поки що нікому не признаватися. Я вам це кажу, бо знаю, що ви теж у курсі, а до того ж ми люди стримані, і ви, і я. Бідолашна дитина вкрай збентежилася й почервоніла, признаючись мені в цьому, — вона така скромна! Потім ми вдвох опустилися навколішки й подякували Богові за те, що Він благословив цей шлюб.

Мені здається, було б ліпше, якби Лора утрималася від цього признання, до якого її стан поки що її не примушував. Якби вона спиталася моєї думки, я порадив би їй спочатку побачитися з Дув’єром, перш ніж розповідати комусь про це. Азаїс, звичайно, не второпав нічого. Але його близькі навряд чи дадуть себе ошукати.

Старий виголосив ще кілька варіацій на євангельські теми, потім сказав, що його дочка буде щаслива зі мною зустрітися, і я спустився на поверх Веделів.

Я перечитав усе, що написав раніше. Розповідаючи про Анаїса, я зобразив його не досить привабливим. Це моє особисте враження від нього, бо так я його сприймаю, і додаю ці кілька рядків умисне для Бернара, якщо його чарівна нетактовність знову спонукає його тицьнути свій ніс у мої записи. Хоч він і рідко зустрічається зі старим, він зрозуміє, що я хочу сказати. Я люблю цього старого і, «крім того», як він любить висловлюватися, шаную його. Та коли я опиняюся поруч із ним, ці почуття кудись зникають. Тому мені досить важко довго витримувати його товариство.

Я дуже люблю його дочку, пасторесу. Пані Ведель нагадує мені Ламартенову Ельвіру; постарілу Ельвіру. Її мова не позбавлена чарівної привабливости. Вона досить часто не закінчує свої фрази, що надає її думкам певної поетичної туманности. Неточне й незакінчене вона вміє перетворити на нескінченне. Вона сподівається від майбутнього життя всього того, чого їй бракує тут. Це дозволяє їй розтягувати свої надії до нескінченности. Вона вміє високо ширяти над звуженим простором свого життя. Оскільки вона бачить Веделя дуже рідко, це допомагає їй уявляти, що вона його любить. Достойний чоловік весь час перебувас у від’їзді, куди його кличуть тисячі обов’язків, тисячі турбот, проповідей, конгресів, потреб відвідувати убогих та хворих. Якщо він потискує вам руку, то завжди робить це мимохідь, проте через це його потиск стає тільки більш приязним і щирим.

— Сьогодні він надто заклопотаний, щоб виділити час на розмову з вами.

— Сподіваюся, ми з ним колись зустрінемося на небесах, — сказав я їй. — Але він і там не матиме часу, щоб вислухати мене.

— У нього нема жодної вільної хвилини, — зітхнула пані Ведель. — Якби ви тільки знали, за скільки справ він береться, відтоді як... Позаяк він нікому не може відмовити, то всі... Коли він повертається увечері, то буває іноді такий стомлений, що я не наважуюсь озватися до нього, боячись, щоб... Він усе віддає іншим і для своїх рідних у нього нічого не залишається.

Поки вона мені це казала, я пригадав деякі повернення Веделя ще за тих часів, коли я жив у пансіоні. Пригадав, як він обхоплював голову руками й після короткого перепочинку починав стогнати. Уже тоді мені спадало на думку, що він більше боявся цього перепочинку, аніж жадав, і що ніщо не завдавало йому такого гострого болю, як трохи дозвілля, протягом якого він міг поміркувати над своїм життям.

— Вип’єте філіжанку чаю? — запитала мене пані Ведель, коли юна служниця принесла тацю з напоями.

— Пані, цукор закінчився.

— Хіба я вам не казала, щоб ви звернулися з цим до панни Рашелі? Ходіть-но швидше... Ви покликали панів?

— Пан Бернар і панич Борис уже пішли.

— А панич Арман?... Покваптеся.

Потім, не чекаючи, коли дівчина вийде, сказала:

— Ця бідолашка приїхала зі Страсбург. Вона не має ніякої... Їй усе доводиться розтлумачувати... Ну ж бо! Чого ви чекаєте?

Служниця обкрутилася, як змія, що їй наступили на хвіст.

— Внизу чекає репетитор, який хоче піднятися до вас. Він каже, що не піде, поки йому не заплатять.

Риси обличчя пані Ведель склалися у вираз трагічної нудьги.

— Скільки разів я маю повторювати, що оплата за послуги не входить до моїх обов’язків? Скажіть йому, нехай звернеться до панни. Ідіть!.. Жодної тобі години спокійної! Не знаю, про що думає Рашель.

— А вона не прийде випити з нами чаю?

— Вона ніколи його не п’є... О, з цим початком навчального року на нас звалилося безліч турбот. Вчителі-репетитори, які пропонують свої послуги, вимагають надто високу платню. А коли їхні вимоги прийнятні, то не задовольняють нас вони. Тато дуже незадоволений останнім із них. Він ставився до нього надто поблажливо, а тепер він нам погрожує. Ви ж чули, що казала дівчина. Усі ці люди думають тільки про гроші... так ніби у світі більше нема нічого важливого. А тим часом ми не знаємо, ким його замінити. Проспер вважає, що треба лише молитися Богові, й усе залагодиться...

Служниця повернулася з цукром.

— Ви бачили панича Армана?

— Атож, пані. Зараз він прийде.

— А Сара? — запитав я.

— Вона повернеться лише через два дні. Вона гостює в друзів, у Англії. У батьків тієї дівчини, яку ви бачили в нас. Вони люди дуже приємні, і я рада, що Сара зможе трохи розвіятися... Як і Лора. Мені здалося, вона має набагато кращий вигляд. Ця поїздка до Швейцарії, після Півдня, була для неї дуже корисною, і з вашого боку надзвичайно люб’язно було умовити її туди поїхати. Лише бідолаха Арман так і не зміг нікуди виїхати з Парижа, просидівши тут усі вакації.

— А Рашель?

— Атож, це правда; вона також. Вона мала кілька пропозицій, проте вирішила залишитися в Парижі. А до того ж дідусь мав у ній потребу. Та й у цьому житті ми далеко не завжди робимо те, що хочемо. Мені доводиться знову й знову нагадувати про це своїм дітям. Треба також думати про інших. Чи не думаєте ви, що й мені не зашкодило б прогулятися в Саас-Фе? А Проспер, коли вирушає у свої подорожі, невже ви гадаєте, він прогулюється задля власної втіхи? Армане, тобі добре відомо, що я не люблю, коли ти приходиш сюди без пристібного комірця, — додала вона, коли увійшов її син.

— Моя люба матінко, ви ж самі навчили мене приділяти головну увагу цінностям релігії, а не своєму одягу, — сказав Арман, подаючи мені руку. — І то було з вашого боку дуже доречно, бо праля прийде лише у вівторок, а ті комірці, які в мене залишились, усі порвані.

Я пригадав, що розповідав мені про свого товариша Олів’є, і мені справді здалося, що вираз глибокої стурбованости ховався за його дошкульною іронією. Обличчя в Армана було якесь ніби загострене, тонкий ніс ніби вигинався над вузькими й безбарвними губами. Він провадив:

— Чи розповіли ви панові, нашому високодостойному гостю, що на початок зимового сезону до нашої раніше нічим не прикметної трупи приєдналися кілька сенсаційно яскравих зірок: серед них син одного добромисного сенатора і юний віконт де Пасаван, брат уславленого письменника? Не рахуючи двох рекрутів, яких ви вже добре знаєте, але які не стають через це менш визначними особами: принца Бориса та маркіза де Профітандьє. Маємо й кількох інших, чиї титули та чесноти ще треба буде відкрити.

— Як бачите, він не змінився, — сказала бідолашна мати, посміхаючись на ці жарти.

Я дуже боявся, щоб вона не заговорила про Лору, тому якомога скоротив свій візит і спустився до Рашелі.

Вона закасала рукави своєї блузки, щоб допомогти слугам навести лад у класній кімнаті. Але швидко їх відкотила, коли побачила, що я наближаюся.

— Мені дуже ніяково просити вашої допомоги, — почала вона, завівши мене до невеличкої суміжної кімнати, в якій давалися приватні уроки. — Я ліпше звернулася б до Дув’єра, який просив, щоб я зверталася до нього в разі потреби, але після зустрічі з Лорою зрозуміла, що мені цього робити не слід...

Вона була дуже бліда й коли проказувала ці останні слова, її губи конвульсивно тремтіли, що на якусь хвильку урвало їй мову. Щоб не бентежити її, я відвів від неї погляд. Вона прихилилася до дверей, за ручку яких трималася. Я хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її. І нарешті промовила здушеним голосом, певно, доклавши для цього величезних зусиль:

— Ви не могли б позичити мені десять тисяч франків? Навчальний рік починається добре, і я сподіваюся незабаром повернути вам борг.

— Коли вони вам потрібні?

Вона не відповіла.

— Я маю при собі десь близько тисячі франків, — провадив я. — Завтра вранці я принесу вам решту... Якщо треба, то й сьогодні ввечері.

— Ні, можна й завтра. Але якщо ви можете без особливої втрати для себе дати мені тисячу зараз...

Я дістав зі свого гамана гроші й подав їй.

— Хочете тисячу чотириста?

Вона кивнула головою і сказала «так» таким слабким голосом, що я ледве розчув її відповідь, потім, хитаючись, підійшла до парти, майже впала на сидіння й, спершись ліктями на пюпітр, сиділа мовчки кілька хвилин, затуливши обличчя долонями. Я подумав, вона плаче, та коли поклав руку їй на плече, вона підвела обличчя, і я побачив, що очі в неї сухі.

— Рашель, — сказав я, — нехай вас не бентежить, що ви звернулися до мене з таким проханням. Я щасливий, що можу зробити вам цю послугу.

Вона подивилася на мене серйозним поглядом.

— Мені особливо прикро, що я мушу просити вас про це, не попередивши ані дідуся, ані матір. Відтоді як вони доручили мені опікуватися рахунками пансіону, я їх переконувала... тобто вони не знають. Не кажіть їм нічого, благаю вас. Дідусь старий, а мати так старається...

— Рашель, це не вона старається... Це ви.

— Вона теж дуже старалася. Але вона втомилася. Тепер моя черга. Я не маю більше нічого у своєму житті.

Вона промовила дуже просто ці прості слова. Я не відчув у її смиренні ніякої гіркоти, навіть якийсь погідний спокій.

— Але не думайте, що в нас усе так уже погано, — провадила вона. — Просто настав досить важкий момент, бо деякі з наших кредиторів утратили терпець.

— Я щойно чув, як служниця повідомила про вчителя-репетитора, що вимагає свою платню.

— Так, він уже влаштував дуже прикру сцену дідусеві, яку, на жаль, я не змогла відвернути. Це чоловік брутальний і вульгарний. Я повинна заплатити йому.

— Хочете, я зроблю це за вас?

Вона на мить завагалася, марно намагаючись усміхнутися.

— Дякую. Ні, не треба. Ліпше я сама це... Але ви ходіть зі мною, гаразд? Я трохи боюся його. Коли він побачить, що ви зі мною, він, звичайно ж, нічого не посміє сказати.

Двір пансіону вивищується на кілька сходинок над садом, що відокремлений балюстрадою, на яку спирався відведеними назад ліктями репетитор. На голові в нього був величезний фетровий капелюх, і він курив люльку. Поки Рашель вела з ним перемовини, до мене підійшов Арман.

— Рашель потрусила вашого капшука, — сказав він із цинічною зневагою. — Ви прибули вчасно, щоб витягти її зі справжньої ями. Це знову Александр, мій свиня брат, наробив боргів у колоніях. Вона хотіла приховати це від батьків. Вона вже й так віддала половину свого посагу Лорі, а тепер утратила і другу половину. Вона нічого не сказала вам, можу об заклад побитися. Її скромність дратує мене до нестями. Це одна з найбільших підлот, на які спроможний наш нікчемний світ. Щоразу як людина віддає себе в жертву задля когось іншого, потім виявляється, що ліпше вона цього не робила б... Скільки вона зробила для Лори! І добре ж вона віддячила їй, ця хвойда!..

— Армане! — обурено вигукнув я. — Ви не маєте права судити свою сестру!..

Але він провадив уривчастим голосом, що майже зривався на якесь сичання:

— Саме тому, що я не кращий, ніж вона, я й беруся її судити. Я себе знаю. А от Рашель нас не судить. Вона ніколи й нікого не судить... Атож, вона хвойда, хвойда... Те, що я думаю, я, звичайно ж, не сказав їй у вічі, присягаюся вам... А ви ще прикриваєте її, ви їй протегуєте! Ви, кому все відомо... Дідусь, звісно, нічого не бачить. Мати зі шкури пнеться, щоб нічого не зрозуміти. Що ж до тата, то він у всьому покладається на Бога — це так зручно. Як тільки виникають труднощі, він поринає в молитву, а Рашель хай виплутується. Він прагне лише одного — нічого не бачити й нічого не чути. Він утікає, він крутиться як білка в колесі, його майже ніколи немає вдома. Я розумію, що він тут задихається; щодо мене, то я тут здихаю. Він вічно силкується заморочити себе чимось, нехай йому чорт! А мама тим часом стругає вірші. О, я не сміюся з неї; я й сам це роблю. Але я принаймні твердо знаю, що я мерзотник — і не більше! І я ніколи не намагався прикинутися кимось іншим. Чи можна уявити собі щось огидніше: дідусь, який грається в милосердя з Лаперузом, бо йому, бачте, треба репетитора...

Він помовчав якусь мить, а тоді зненацька запитав:

— Що той сучий син має нахабство казати моїй сестрі? Якщо він не вклониться на прощання, я вріжу йому по пиці...

Він кинувся до богемного суб’єкта і, мабуть, би й справді врізав йому ляпаса, але той при його наближенні зробив промовистий і глузливий жест своїм капелюхом і рушив до виходу. В цю мить ворота розчинилися й увійшов пастор. Він був у сурдуті, циліндрі та чорних рукавичках, так ніби повертався з хрестин або похорону. Екс-репетитор та він обмінялися церемонним поклоном.

Рашель і Арман підійшли до мене. Незабаром до нас приєднався й Ведель.

— Усе залагоджено, — сказала Рашель батькові.

Той цмокнув її в чоло.

— Хіба ж не казав я тобі, дитино: Бог ніколи не залишить у біді того, хто в Нього вірує.

Потім подав мені руку й промовив:

— Ви вже йдете?.. Якось зустрінемося, гаразд?

III

29 вересня

Пішов провідати Лаперуза. Служниця вагалася, чи мене впускати. «Пан нікого не хочуть бачити». Проте я так наполягав, що вона провела мене до вітальні. Віконниці були зачинені; у півсутіні я ледве помітив старого господаря дому, який сидів, глибоко занурившись у велике крісло. Він не підвівся мені назустріч. Не дивлячись на мене, подав мені збоку свою м’яку руку, що відразу й упала, як тільки я її потис. Я сів збоку й міг бачити його лише в профіль. Риси його обличчя були тверді й застиглі. Іноді губи його ворушилися, але він не казав нічого. Я вже почав був сумніватися, чи він упізнав мене. Дзиґарі видзвонили четверту. Потім, ніби під дією годинникової пружини, він повільно обернув до мене голову й запитав урочистим, але безвиразним і наче замогильним голосом:

— Навіщо вас впустили? Адже я звелів служниці казати, коли хтось мене запитає, що пан де Лаперуз помер.

Мені стало моторошно, коли я почув його голос, і вразили мене не так ці безглузді слова, як їхній тон: тон декламаційний, украй неприродний, що його я ніяк не сподівався почути з уст свого старого вчителя, який досі завжди був зі мною природним і відвертим.

— Ваша служниця не захотіла брехати, — сказав я нарешті. — Не гнівайтеся на неї, що впустила мене. Я дуже радий вас бачити.

Він тупо повторив:

— Пан де Лаперуз помер.

І знову поринув у німоту. Я зробив сердитий рух і підвівся, готовий піти, щоб відкласти на інший день спробу з’ясувати причини цієї сумної комедії. Але в цю мить повернулася служниця. Вона принесла філіжанку огорнутого парою гарячого шоколаду:

— Зробіть над собою невеличке зусилля, пане. У вас же сьогодні не було ще й ріски в роті.

Лаперуз нетерпляче засовався, як актор, що йому невправний актор завадив створити необхідний ефект.

— Пізніше. Коли пан піде.

Та служниця ще не встигла зачинити за собою двері, як він звернувся до мене:

— Друже, зробіть мені ласку. Принесіть склянку води, благаю. Я помираю від спраги.

Я знайшов у їдальні карафу та склянку. Він наповнив склянку, випив воду одним ковтком і витер губи рукавом свого старого піджака.

— Вас мучить гарячка? — запитав я.

Моя фраза відразу повернула старого в стан його персонажа.

— У пана де Лаперуза нема гарячки. У нього нема більше нічого. У середу ввечері пан Лаперуз пішов із життя.

Я був подумав, а чи не варт мені приєднатися до його гри.

— Але ж, якщо не помиляюся, саме в середу малий Борис приходив провідати вас?

Він обернув до мене голову; на ім’я Бориса усмішка — ніби слабка тінь його колишньої усмішки — освітила риси його обличчя, й він нарешті погодився вийти зі своєї ролі.

— Друже мій, я можу вам признатися, лише вам: ця середа була моїм останнім днем. — І стишеним голосом він доказав: — Останнім днем, який я дозволив собі прожити, перед тим як... з усім покінчити.

Мені було дуже боляче бачити й чути, як Лаперуз знову повертається до цієї зловісної теми. Я зрозумів, що ніколи не сприймав серйозно того, що він мені говорив раніше, бо дозволив, щоб ті розмови зникли з моєї пам’яти; і тепер я докоряв собі за це. Тепер я згадав про все, але все одно здивувався, бо ж він спочатку казав мені про значно довший термін і коли я йому про це нагадав, він зізнався голосом, який став природним і навіть дещо іронічним, що він умисне одурив мене щодо дати, боячись, щоб я не став утримувати його або щоб не прискорив через це своє повернення, але що він молився навколішках кілька вечорів поспіль, благаючи Бога, щоб Він дав йому побачитися з Борисом, перш ніж померти.

— І я навіть домовився з Ним, — додав він, — що в разі потреби я затримаю на кілька днів свій відхід... через ті запевнення, які ви мені дали, що ви його приведете, ви пам’ятаєте?

Я взяв його руку; вона була холодна, як лід, і я став гріти її у своїх долонях. Він провадив монотонним голосом:

— Потім, коли я побачив, що ви не стали чекати кінця вакацій, щоб повернутися, і що я зможу побачити хлопця, не відкладаючи заради цього свій відхід, я подумав, що... мені здалося, що Бог узяв до уваги мої молитви. Я навіть повірив у те, що Він схвалює мій намір. Атож, я в це повірив. Я не відразу зрозумів, що Він просто насміхається з мене, як і завжди.

Він забрав свою руку з моїх долонь, і голос його пожвавився:

— Отож я дав собі обіцянку покінчити з усім у середу. І саме в середу ви привели до мене Бориса. Побачивши його, мушу признатися, я не відчув усієї тієї радости, яку сподівався відчути. Потім я про це довго думав. Звичайно ж, я не мав права плекати надію, що малий буде щасливий побачитися зі мною. Його мати ніколи не розповідала йому про мене.

Він замовк. Губи йому тремтіли, й мені здалося, він зараз заплаче.

— Борис прагне вас полюбити, але дайте йому трохи часу, щоб він міг ближче познайомитися з вами, — наважився я сказати йому.

— Після того як малий пішов, — провадив Лаперуз, не слухаючи мене, — коли увечері я залишився сам-один (бо ж вам відомо, що пані де Лаперуз уже тут нема), я сказав собі: «Ну ж бо! Настав мій час!» Ви, певно, не знаєте, що мій брат, той, якого я втратив, залишив мені у спадок пару пістолетів, які я зберігаю завжди біля себе, у футлярі, в узголів’ї ліжка. Тож я дістав цей футляр. Потім сів у крісло, тут, де я сиджу тепер. Зарядив один із пістолетів...

Він обернувся до мене й різко, брутально промовив, так ніби я сумнівався в правдивості його слів:

— Атож, я його зарядив! Можете переконатися: він досі заряджений. Що ж сталося? Я досі не можу цього зрозуміти. Я притулив дуло пістолета собі до скроні й довго його так тримав. Але пістолет не вистрелив. Я не зміг... Мені соромно признатися, але в останню мить я не знайшов у собі мужности натиснути на курок.

Він пожвавився, говорячи. Його погляд набув ознак життя, а кров забарвила йому щоки. Він дивився на мене, хитаючи головою.

— Як би ви це пояснили? Усе було давно вирішено, протягом багатьох місяців я не переставав про це думати... Можливо, саме тому так і сталося. Можливо, я раніше витратив усю свою мужність на ці думки...

— Так само ще до повернення Бориса ви витратили всю свою радість на думки про те, якою буде ваша зустріч, — сказав йому я, але він правив своєї:

— Я дуже довго сидів отак, притиснувши дуло пістолета до скроні. Мій палець лежав на спусковому гачку. Я натиснув трохи; але не досить сильно. Я сказав собі: «Через мить я натисну сильніше, і пролунає постріл». Я відчував холод металу й твердив собі: «Через мить я вже не відчуватиму нічого. Але спершу я почую страхітливий виляск...» Ви тільки уявіть собі! Це ж так близько до вуха!.. Саме це передусім мене й утримало: страх оглушити себе страхітливим виляском... Це безглуздо... Адже в ту мить, коли ти вмираєш... Атож... Але я завжди уявляв собі смерть як сон... А виляск він не присипляє... Він розбуджує... Так, безперечно, саме цього я й злякався. Я боявся, що замість заснути, я ґвалтовно прокинуся.

Він, здавалося, зумів трохи опанувати себе чи то хотів зібратися з думками й протягом кількох наступних хвилин його губи знову ворушилися мовчки.

— Усе це, — знову заговорив він, — я сказав собі лише згодом. А правда полягала в тому, що я не зміг убити себе, бо не був вільний. Тепер я кажу собі: я побоявся. Але ні, причина була не в цьому. Щось абсолютно чуже моїй волі, щось сильніше за мою волю втримало мене... Так ніби Бог не хотів, щоб я відійшов. Уявіть собі маріонетку, яка захотіла б покинути сцену ще до закінчення вистави... Зупинися! Ти ще будеш потрібна для фіналу! Дарма ти сподіваєшся, що зможеш піти, коли сама захочеш!.. Я зрозумів: те, що ми називаємо своєю волею, це ті нитки, які приводять у рух маріонетку і за які смикає Бог. Ви не вловлюєте мою думку? Зараз я вам її розтлумачу. Ось дивіться: я кажу собі: «Зараз підійму праву руку», і я її підіймаю. — Він і справді її підняв. — Але річ у тім, що нитка була вже натягнута для того, щоб примусити мене подумати й сказати: «Я хочу підняти свою праву руку...» А ось і доказ того, що я не вільний: якби я мусив підняти свою іншу руку, я сказав би вам: «Зараз підійму ліву руку». Ні, я бачу, ви не розумієте мене. Ви не вільний, щоб мене зрозуміти... О, я тепер добре розумію, що Бог просто розважається. Він примушує нас робити те або те, але щоб розважитися, навіює нам думку, що ми хочемо це зробити. Це нечесна гра... Ви думаєте, я збожеволів? До речі: уявіть собі, що пані де Лаперуз... Ви знаєте, що вона пішла доживати віку в притулок для старих?.. Так от! Знайте, вона переконала себе, що це притулок для душевнохворих і що я її туди запроторив, аби позбутися її з наміром переконати всіх у тому, що вона божевільна. Погодьтеся, що це дивно: перший-ліпший перехожий на вулиці спроможний зрозуміти вас ліпше, аніж людина, якій ви віддали життя... Спочатку я провідував її там щодня. Але як тільки вона бачила мене, вона вигукувала: «Ага, ось і ви! Ви знову прийшли шпигувати за мною...» Я мусив відмовитися від своїх візитів, які лише дратували її. Який сенс людині чіплятися за життя, якщо вона вже не спроможна зробити добро нікому?

Ридання придушили його голос. Він опустив голову, і я вже думав, що він знову порине у свій гнітючий стан. Але, несподівано оживши, він вигукнув:

— А знаєте, що вона зробила, перш ніж піти? Вона виламала мою шухляду і спалила всі листи від мого брата-небіжчика. Вона завжди ревнувала мене до брата; а надто після того як він помер. Вона влаштовувала мені сцени, коли заставала мене вночі за читанням його листів. Вона кричала: «А, ви чекаєте, коли я засну! Ви ховаєтеся від мене!» А потім казала: «Ідіть ліпше спати. Ви перевтомите собі очі». Можна було подумати, що вона ніжно турбується за мене. Проте я її знав: то були ревнощі. Вона не хотіла залишати мене на самоті з ним.

— Значить, вона любила вас. Не буває ревнощів без любови.

— Авжеж! Погодьтеся зі мною, що це дуже сумно, коли любов, замість приносити в життя радість, стає джерелом лиха... Ось так любить нас Бог.

Розмовляючи, він пожвавився й несподівано сказав:

— Я голодний. Коли мені хочеться їсти, ця служниця завжди приносить мені шоколад. Певно, пані де Лаперуз сказала їй, що нічого іншого я не їм. Ви зробите мені велику ласку, якщо підете на кухню... другі двері праворуч, у коридорі... і подивитеся, чи нема там яєць. Здається, вона казала мені, що вони там є.

— Ви хочете, щоб вона зварила вам яйце й принесла сюди на тарілці?

— Я думаю, що з’їв би два. Ви зробите мені таку послугу? Якщо я сам покличу її, вона мене не почує.

— Любий друже, — сказав я, повертаючись, — ваші яйця будуть готові через хвилину. Якщо дозволите, я залишуся й подивлюся, як ви їх їстимете. Атож, мені це буде приємно. Мені було дуже прикро щойно від вас почути, що ви не можете більше нікому зробити добро. Ви, здається, забули про вашого онука. Ваш друг, пан Азаїс, пропонує вам переселитися жити до них, у пансіон. Він доручив мені це вам сказати. Він думає, що тепер, коли пані де Лаперуз із вами немає, ніщо більше не може вас тут затримати.

Я сподівався на опір, проте він лише запитав, на яких умовах пропонують йому це нове існування.

— Хоч я себе і не вбив, це не зробило мене менш мертвим. Тут чи там, мені байдуже, — сказав він. — Можете відвести мене туди.

Я пообіцяв, що прийду забрати його післязавтра; а тим часом я знайду для нього дві скрині, щоб він міг скласти туди одяг, якого потребуватиме, а також ті речі, які йому захочеться забрати з собою.

— А втім, — додав я, — оскільки ви збережете за собою це помешкання до закінчення терміну оренди, сюди завжди можна буде повернутися, щоб забрати те, в чому ви відчуєте потребу.

Служниця принесла яйця, які він зїв із великим апетитом. Я замовив для нього обід, дуже радий бачити, що природа нарешті взяла своє.

— Я завдаю вам багато клопоту, — сказав він. — Ви добра людина.

Я попросив його віддати мені пістолети, адже, вони, сказав я, більш йому не потрібні, але він не погодився.

— Ви можете не боятись за мене більше. Якщо я не наважився в той день, то більш ніколи вже не зможу цього зробити. Але вони — єдиний спогад про брата, який залишився в мене сьогодні, а також я відчуваю потребу в тому, аби вони постійно нагадували мені, що я лише іграшка в руках Бога.

IV

День був жаркий. З відчинених вікон пансіону Веделя видно було верхівки дерев у саду, над якими ще мерехтів величезний огром нерозтраченого літнього тепла.

День початку нового навчального року дав старому Азаїсові нагоду виголосити промову. Він стояв біля підніжжя казальниці, обличчям до учнів, як і годиться. Всередині казальниці сидів старий Лаперуз. Він підвівся, коли увійшли учні, проте Азаїс дружнім жестом дозволив йому знову сісти. Його неспокійний погляд насамперед прикипів до Бориса, і цей погляд бентежив Бориса тим більше, що Азаїс, у своїй промові, рекомендуючи дітям нового вчителя, визнав за потрібне згадати про те, що він доводиться родичем одному з них. Тим часом Лаперуз відчув велику прикрість, не зустрівши погляд Бориса: байдужість, холодність, думав він.

«О, нехай би він дав мені спокій! — думав Борис. — Нехай би мене не «помічав»!» Його товариші вселяли йому жах. Коли вийшли з ліцею, він мусив приєднатися до їхнього гурту й дорогою від ліцею до кімнат, у яких вони мешкали, чув усі їхні балачки. Він хотів би бути такими, як і вони, бо дуже потребував щирої дружби, але його делікатна вдача відштовхувала його від них. Слова завмирали в нього на губах. Він картав себе за свою сором’язливість, намагався її приховати, силкувався навіть сміятися, щоб не стати жертвою глузів. Та попри всі зусилля, він здавався в цьому хлоп’ячому товаристві дівчиною, відчував це й мучився цим.

Майже відразу виникло кілька угруповань. Такий собі Леон Ґериданісоль був у центрі уваги й, певно, мав неабиякий авторитет. Трохи старший за інших, він вів перед також у навчанні. Засмаглий, темноволосий, з чорними очима, він не був ані дуже високий, ані надто сильний, але щодо зухвалости та апломбу, то тут йому не було рівних. Навіть малий Жорж Моліньє сказав, що Ґериданісоль його «приголомшив». «А ти знаєш, що мене приголомшити не так просто!» Хіба ж не бачив він на власні очі, як той підійшов сьогодні вранці до молодої жінки; жінка тримала на руках дитину.

— Це ваша дитина, пані? — він промовив це, схилившись у низькому поклоні. — Яке ж воно бридке, це ваше дитинча. Але ви не хвилюйтеся: воно довго не протягне.

Жорж знову пирснув від сміху.

— Та ти що? Без жартів? — перепитав Філіп Адаманті, його друг, якому Жорж розповів цю історію.

Ці брутальні витівки тішили їх неймовірно. Вони не могли уявити собі нічого дотепнішого. Свої досить уже потерті таланти Леон завдячував своєму кузенові Струвілову, але Жорж нічого про це не знав.

У пансіоні Моліньє та Адаманті домоглися, щоб їх посадили за одну парту з Ґериданісолом. То була п’ята парта, щоб не надто муляти очі керівникові класу. Ліворуч від Моліньє сидів Адаманті; праворуч Ґериданісоль або Ґері. Скраєчку парти сидів Борис. Позад нього — Пасаван.

Ґонтран де Пасаван жив сумним життям, після того як помер його батько; та й те життя, яким він жив раніше, теж не було дуже веселим. Він давно уже зрозумів, що від брата йому нема чого чекати ніякої симпатії, ніякої підтримки. Вакації він провів у Бретані, куди його повезла стара служниця, вірна Серафіна — у Бретані жили її родичі. Ґонтран мобілізував усі свої переваги і напружено працював. Його підстьобувало потаємне бажання довести своєму братові, що він вартий більшого, аніж той. До цього пансіону він прийшов за власним бажанням і зі свого вільного вибору; його привело сюди також прагнення не жити разом зі своїм братом у тому будинку на вулиці Вавилон, з яким у нього були пов’язані лише сумні спогади. Серафіна не захотіла його покинути й найняла собі помешкання в Парижі; невеличка рента, яку їй виплачували двоє синів небіжчика графа, за прямим розпорядженням, яке він зробив у своєму заповіті, надало їй таку можливість. У тому помешканні Ґонтран мав свою кімнату, куди приходив на вихідні і яку обставив на власний смак. Двічі на тиждень він трапезував із Серафіною; стара служниця піклувалася про нього й стежила за тим, щоб йому нічого не бракувало. У її товаристві Ґонтран багато й весело базікав, хоч і не міг поговорити з нею майже на жодну з тем, які були близькі його серцю. У пансіоні він тримався дещо осібно; неуважно слухав балачки та жарти своїх односумів і часто відмовлявся брати участь у їхніх іграх. Він віддавав перевагу читанню над іграми, що відбувалися не на повітрі. Він любив спорт, майже всі його види, але віддавав перевагу тим, які не потребували товариства. Він був гордий і не бажав спілкуватися з усіма. У неділю, залежно від пори року, він катався на ковзанах, плавав, веслував або бігав на природі, долаючи величезні відстані. Він мав свої невподобання, які навіть не намагався долати; так само не намагався він збагатити свій дух, а радше прагнув його укріпити. Мабуть, він не був таким простим, яким сам собі здавався і яким намагався бути; ми бачили його біля узголів’я смертного ложа батька; але він не любив таємниці й не любив самого себе, бо здавався собі не таким, яким хотів себе бачити. Якби йому пощастило колись очолити клас, то лише завдяки своїй працьовитості, а не якомусь особливому хистові. Борис міг би знайти в нього захист, якби здогадався з цим до нього звернутися. Але Бориса приваблював його сусід Жорж. Що ж до самого Жоржа, то він відчував потяг лише до Ґері, який не відчував потягу ні до кого.

Жорж мав повідомити важливі новини Філіпові Адаманті, але обачливо вирішив не писати йому.

Прийшовши в цей день, коли починався навчальний рік, за чверть години до початку уроків, він марно чекав Філіпа біля дверей ліцею. Саме тоді, коли він ходив перед дверима, роблячи сто кроків в одному напрямку й сто кроків — у протилежному, він почув дотепну репліку, яку Леон Ґериданісоль застосував у розмові з молодою жінкою; після цього двоє бешкетників почали розмову й відкрили, на превелику радість Жоржа, що будуть товаришами по пансіону.

Виходячи з ліцею, Жорж і Фіфі змогли нарешті зустрітися. Вони попрямували до пансіону Азаїсів разом із гуртом інших пансіонерів, але трохи осторонь, щоб змогти поговорити вільно.

— Ти ліпше заховай цю штуку, — сказав Жорж, показуючи пальцем на жовту стрічечку, яку Філіп досі носив у своїй петлиці.

— А навіщо? — запитав Філіп, який помітив, що Жорж свою стрічечку не почепив.

— Тебе можуть загребти. Хлопче, я хотів тобі про це сказати ще перед уроками. Але ти прийшов надто рано. Я чекав біля дверей, щоб тебе попередити.

— Але ж я не знав, — промовив Фіфі.

— Я не знав, я не знав... — передражнив його Жорж. — Ти мусив би здогадатися, що я маю тобі щось сказати, ще тоді, коли я не зміг зустрітися з тобою в Ульґаті.

Ці хлопці були постійно заклопотані тим, як здобути перевагу над суперником. Фіфі завдячував свої певні переваги становищу та багатству батька; але Жорж значно переважав його в зухвалості та цинізмі. Фіфі мусив докладати певних зусиль, щоб не пасти задніх. Це був непоганий хлопець, але дещо млявий.

— Ну, гаразд, викладай, що ти знаєш, — сказав він.

Леон Ґериданісоль підійшов до них і став слухати. Жорж був не проти, щоб той підслухав, про що вони розмовляють. Якщо той зумів його сьогодні вразити, то й Жорж має дещо у своєму запасі, чим може приголомшити кого завгодно. Тож він сказав Фіфі найприроднішим тоном:

— Мала Праліна загриміла в каталажку.

— Праліна! — вигукнув Фіфі, якого вжахнула холоднокровність Жоржа.

А що в Леона на фізіономії відбилася цікавість, то Фіфі запитав у Жоржа.

— А йому можна сказати?

— Як знаєш! — кинув Жорж, здвигнувши плечима.

Тоді Фіфі сказав Ґері, показавши на Жоржа:

— Це його ціпка.

Потім знову звернувся до Жоржа:

— А як ти довідався?

— Я зустрів Жермену, й вона мені сказала.

І він розповів Фіфі, як, повернувшись до Парижа дванадцять днів тому й захотівши відвідати певне помешкання, яке прокурор Моліньє раніше назвав «театром оргій», він побачив перед собою зачинені двері. Блукаючи в тому кварталі, він через якийсь час перестрів Жермену, ціпку Фіфі, яка й розповіла йому про те, що на початку вакацій сюди наскочила поліція. Проте ці дівчата та хлопці не знали, що Профітандьє доклав усіх зусиль, щоб відкласти операцію якомога надалі, до тих днів, коли малолітні правопорушники роз’їдуться зі столиці, бо хотів, щоб вони не потрапили під облаву, а їхні батьки уникли скандального розголосу справи.

— Нічого собі, старий... — повторював Фіфі, не коментуючи сказане. — Нічого собі, старий...

Він подумки вирішив, що хай там як, а їм із Жоржем пощастило уникнути найгіршого.

— Ну що, сховалася душа в п’яти від страху? — запитав Жорж, ощирившись у єхидній посмішці.

У тому, що він і сам був нажаханий, він визнав за ліпше не признаватися, а надто в присутності Ґериданісоля.

Прочитавши цей діалог, ви можете подумати, що ці діти були значно розбещеніші, ніж вони насправді були. Вони так розмовляли, щоб похизуватися перед самими собою, я в цьому переконаний. Ішлося про звичайнісінькі хвастощі, адже їх слухав Ґериндасоль, слухав і спонукав до такої балачки. Сьогодні ввечері він розповість про цю розмову своєму кузенові Струвілову, й вони добре з ним посміються.

Того ж таки вечора Бернар прийшов до Едуара.

— Ну як там початок навчального року? Усе було гаразд?

— Непогано.

А що Бернар на цьому свою розповідь і закінчив, то Едуар розсердився:

— Пане Бернар, якщо ви не в гуморі говорити, то не сподівайтеся, що я почну витискати з вас слово за словом. Я терпіти не можу допитів. Але дозвольте мені нагадати вам, що ви самохіть запропонували мені свої послуги і що я маю певне право вимагати від вас повнішого звіту...

— Що ви хочете знати? — сказав Бернар, ніби долаючи якусь нехіть. — Що дідусь Азаїс виголосив врочисту промову, в якій закликав дітей «приступити до вивчення наук у єдиному пориві та з юною одержимістю?..» Я запам’ятав ці слова, бо він повторив їх тричі. Арман пояснив мені, що він включає їх до кожної зі своїх промов. Ми сиділи з ним удвох за останньою партою, в глибині класу, спостерігаючи, як заходять школярі, — певно Ной так само спостерігав за тим, як приходили на його ковчег звірі. Вони були там усіх різновидів: жуйні ссавці, товстошкірі, молюски та інші безхребетні. Коли ж після промови вони стали розмовляти між собою, то ми з Арманом помітили, що чотири з десятьох їхніх фраз починалися зі слів: «Я ладен об заклад побитися, що ти не...»

— А шість інших?

— Зі слів: «Ти не повіриш, що я...»

— Непогане спостереження, визнаю. А ще?

— У декотрих, як мені здалося, була сфабрикована особистість.

— Що ви хочете цим сказати? — поцікавився Едуар.

— Я маю на увазі передусім одного з них, він сидів поруч із юним Пасаваном, який здався мені просто розумним хлопцем. Його сусід, за яким я довго спостерігав, як мені здалося, взяв за правило свого життя античний афоризм Ne quid nimis.[3] Ви не думаєте, що для його віку це абсурдний девіз? Одяг на ньому був тісний і короткий, краватка вузенька. Навіть шнурки його черевиків були вкорочені й закінчувалися вузлами на кінцях. Я говорив із ним дуже мало, але він устиг сказати мені, що повсюди бачить надмір витрачених сил і кілька разів повторив, як приспів: «Не варт марнувати зусилля!»

— До дідька економію! — сказав Едуар. — Мистецтво любить багатослів’я.

— Чому?

— Бо не боїться щось утратити. Щось іще? Ви нічого не сказали про Армана.

— Дивний суб’єкт. Правду кажучи, він мені зовсім не до вподоби. Не люблю підробок. Він не дурний, у цьому немає сумніву. Але його розум спрямований на руйнацію. До речі, саме проти себе він настроєний найнепримиренніше. Він соромиться всього того, що має в собі великодушного, шляхетного або ніжного. Йому слід би зайнятися спортом, провітритися. Він озлоблюеться, днями нікуди не виходячи з дому. Він, як мені здалося, шукає зустрічей зі мною. Я від нього не втікаю, але не можу переробити його розум.

— А вам не здається, що за його сарказмами та іронією ховається надмірна вразливість? Олів’є так вважає.

— Можливо. Я вже про це думав. Я ще знаю його недосить добре. Решта моїх міркувань ще не дозріли. Я повинен надати їм завершености. Я з вами поділюся ними, але пізніше. Пробачте, але сьогодні ввечері я вас покину. Через два дні в мене іспит. А потім... зізнаюся щиро... мені дуже сумно.

V

Варто брати до уваги, якщо не помиляюся, лише квіти речей...

Фенелон

Олів’є, який учора повернувся до Парижа, прокинувся, відчуваючи, що добре відпочив. Повітря було жарке, небо чисте. Коли він вийшов, свіжопоголений, вимитий під душем, елегантно вбраний, свідомий своєї сили, молодости, краси, Пасаван ще спав.

Олів’є поквапився до Сорбони. Саме сьогодні вранці Бернар має складати письмовий іспит. Звідки Олів’є це було відомо? А може, йому тільки так здавалося? Він наведе довідки. Він прискорив ходу. Він не бачив свого друга від тієї ночі, коли Бернар приходив шукати притулку в його кімнаті. Які зміни сталися за цей час! Хто сказав би напевне, навіщо він шукає Бернара, — чи побачити його, чи показати йому себе? Шкода, що Бернар так мало зважає на елегантність! Але навчитися доброго смаку не так уже й важко. Олів’є спізнав це на собі завдяки графові де Пасавану.

Отже, сьогодні Бернар складає письмового іспита. Він вийде не раніш, як опівдні. Олів’є почекає його на подвір’ї. Він зустрів кількох товаришів, потиснув кілька рук, потім відійшов убік. Він був трохи збентежений своїм костюмом. Він збентежився ще більше, коли Бернар, нарешті вільний, вийшов на подвір’я і вигукнув, подавши йому руку:

— Який він красень!

Олів’є, який сподівався, що більше ніколи не червонітиме, почервонів. Хіба можна не відчути в цих словах, попри їхній сердечний тон, іронію? Бернар і сьогодні був у тому ж таки костюмі, що й того вечора, коли пішов із дому. Він не сподівався зустріти тут Олів’є. Він засипав його запитаннями й потяг за собою. Несподівана радість, яку він відчув, зустрівши друга, була цілком щирою. Якщо спочатку він і посміхнувся, побачивши його вишуканий костюм, то в цій посмішці не було ніякої злої іронії. Бернар мав добре серце, в ньому не було жовчі.

— Ми пообідаємо разом, гаразд? Через півтори години я маю скласти письмову латину. Вранці була французька мова.

— Ти задоволений?

— Я задоволений. Але не знаю, чи сподобається екзаменаторам те, що я написав. Треба було викласти свої думки про чотиривірш Лафонтена:

— Прикинь-но, що ти міг би про це написати?

Олів’є не міг утриматися від спокуси показати витонченість своєї думки:

— Я написав би, що, зображуючи самого себе, Лафонтен намалював портрет митця, такого, що погоджується бачити світ лише з його зовнішньої сторони, з поверхні, бачити лише його квіти. Потім я намалював би портрет ученого, дослідника, того, хто намагається проникнути в глибінь і показав би, що тоді як учений шукає, митець знаходить; що той, хто проникає вглиб, провалюється, а той, хто провалюється, сліпне; що істина — це видимість, що таємниця — це форма і що найглибше в людині — це її шкіра.

Цю останню фразу Олів’є запозичив у Пасавана, а той, у свою чергу, почув її з уст Поля-Амбруаза одного дня, коли той промовляв у якомусь салоні. Усе ненадруковане було для Пасавана доброю здобиччю. Він називав це «ідеями, які витають у повітрі», тобто тими, що належать комусь іншому.

Я не знаю, що саме в тоні Олів’є дало зрозуміти Бернарові, що це не його фраза. У голосі Олів’є прозвучали нотки збентежености. Бернар уже мало не запитав: «Це чиє?», але, по-перше, йому не хотілося завдати прикрости другові, а по-друге, йому страх не хотілося почути ім’я Пасавана, яке досі Олів’є остерігався вимовляти. Бернар обмежився тим, що подивився на друга з пильною цікавістю. Й Олів’є вдруге почервонів.

Подив, що його спізнав Бернар, почувши, як сентиментальний Олів’є висловлює думки, цілком протилежні тим, які були йому властиві досі, майже відразу поступився місцем шаленому обуренню, чомусь раптовому й навальному, невтримному, як циклон. Причому його обурили не самі думки, які висловив Олів’є, хоч вони й здавалися йому абсурдними. А може навіть, вони й не були такими вже абсурдними. Бернар міг би внести їх до свого списку суперечливих поглядів разом зі своїми власними. Якби вони були автентичними думками Олів’є, він би не обурювався ані на нього, ані проти них. Але він відчував, що за ними ховається хтось інший, — і його обурення було спрямоване проти Пасавана.

— Такими ідеями можна отруїти Францію! — вигукнув він глухим, але сповненим палкої зневаги голосом.

І заговорив із рішучою та зухвалою переконаністю, сповнений бажання взяти гору над Пасаваном. Те, що він казав, здивувало його самого, так наче його фраза випереджала думку; а проте це були ті самі думки, які він розвивав цього ранку, пишучи свою письмову контрольну; але, з якоїсь сором’язливости, він досі уникав у своїй мові, а надто в розмовах із Олів’є, того, що він називав «високими почуттями». Висловлені, вони здавалися йому не такими щирими. Тож Олів’є раніше ніколи не чув, щоб його друг говорив про «інтереси Франції», і настала його черга дивуватися. Він широко розкрив очі й був неспроможний навіть посміхнутися. Він більше не впізнавав свого Бернара. Він тупо повторив:

— Францію?..

Й оскільки Бернар явно не жартував, він вирішив скинути з себе відповідальність:

— Але ж, старий, це не я так думаю, це Лафонтен.

Тон Бернара став майже агресивним:

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Я знаю, чорти б тебе взяли, що це не твої думки. Але ж, хлопче, не належать вони й Лафонтенові. Якби він не мав нічого іншого, крім цієї легкости суджень, за яку, до речі, в кінці життя він каявся й вибачався, він ніколи не став би тим митцем, що ним ми так захоплюємося. Саме про це я й написав у своєму вранішньому творі, підкріпивши свій погляд чималою кількістю цитат, бо ж ти знаєш, що пам’ять у мене добра. Але потім я відійшов від Лафонтена і, знаючи, що багато поверхових умів знаходять у цих віршованих рядках виправдання собі, я різко осудив дух безжурности, несерйозности, іронії; тобто те, що називають «французьким духом», який іноді створює нам за кордоном досить таки сумнівну репутацію. Я написав, що в цих рядках треба бачити не так посмішку, як гримасу Франції; що справжній дух Франції — це дух пошуку, логіки, любови та терплячого проникнення в суть речей; і що якби цей дух не надихав Лафонтена, він, можливо, й зміг би написати свої казки, але ніколи не написав би ані свої байки, ані те чудове послання (я цим показав, що мені відомо про нього), з якого запозичені віршовані рядки, що їх нам пропонується прокоментувати. Атож, старий, то була вбивча критика, якою я, можливо, провалив свій іспит. Але мені плювати; я відчував потребу сказати це.

Олів’є не надто дорожив думками, які щойно висловив. Він просто піддався спокусі похизуватися блискучою реплікою і ніби недбало процитувати фразу, якою сподівався приголомшити свого друга. Але позаяк Бернар сприйняв його слова з такою агресивною ворожістю, то йому залишалося тільки відступити з боєм. Слабкість його позиції полягала в тому, що він мав набагато більшу потребу в дружбі Бернара, аніж Бернар — у його дружбі. Палка промова Бернара принизила його, завдала йому смертельної прикрости. Він докоряв собі за свою нестриманість. Тепер було надто пізно, щоб спробувати опанувати себе, зійти на примирливий тон, як він зробив би, безперечно, якби дозволив Бернарові заговорити першим. Але хіба він міг передбачити, що Бернар, якого він залишив таким фрондером, стане з таким запалом боронити почуття та ідеї, на які Пасаван привчив його дивитися з іронічною посмішкою? Але тепер у нього не було найменшого бажання посміхатися; йому було соромно. І неспроможний ані зректися своїх слів, ані вступити в полеміку з Бернаром, невдаваність почуттів якого його ошелешила, він мріяв тепер тільки про те, щоб якось захиститися, якось викрутитися.

— Зрештою, якщо це так тебе зачепило, то ти, певно, хотів звинуватити не мене... Я волів би, щоб це було так.

— Але ж я щойно розмовляв із тобою, а не з кимось іншим, — відказав Бернар.

Ця фраза ударила Олів’є прямо в серце. У словах Бернара, звичайно ж, не було ніякої ворожости, але як сприйняти їх інакше? Олів’є мовчав. Прірва, яка розверзлася між ним і Бернаром, поглиблювалася. Він гарячково шукав якихось запитань, що їх міг би перекинути через прірву і які поновили б між ними контакт. Він шукав, але без надії. «Невже він не розуміє, як мені прикро?» — думав він. І ця прикрість навалилася на нього важким тягарем. Можливо, сльози й не накочувалися йому на очі, але плакати йому хотілося. Це також його провина; ця зустріч не була б такою для нього сумною, якби він не сподівався, що вона стане для нього великою радістю. Коли два місяці тому він із такою радістю чекав зустрічі з Едуаром, усе закінчилось, як і сьогодні. Мабуть, зі мною завжди так буде, казав собі він. Йому захотілося покинути Бернара, податися кудись світ за очі, забути Пасавана, Едуара...

Але несподівана зустріч раптово урвала журливий плин його думок.

За кілька кроків попереду них, на бульварі Сен-Мішель, по якому вони йшли, Олів’є помітив Жоржа, свого меншого брата. Він схопив Бернара за лікоть і, рвучко обернувшись, потяг його за собою.

— Як ти гадаєш, він нас побачив?.. Моя родина не знає, що я повернувся.

Малий Жорж був не сам. Його супроводжували Леон Ґериданісоль та Філіп Адаманті. Розмова між цими хлопцями була дуже жвавою. Але той інтерес, який вкладав у неї Жорж, не заважав йому «пильнувати», як він висловлювався. Щоб послухати їх, покиньмо на кілька хвилин Олів’є та Бернара; тим більше, що двоє друзів увійшли до ресторану й на певний час стали приділяти більше уваги їжі, ніж балачкам, на превелику полегкість Олів’є.

— Іди ліпше ти, — сказав Фіфі, звертаючись до Жоржа.

— Ага, наклав у штани! Наклав у штани! — відповів той, уклавши у свої слова стільки іронічної зневаги, скільки в ньому знайшлося, щоб посоромити Філіпа.

Ґериданісоль із виглядом погордливої зверхности втрутився до розмови:

— Ну ж бо, ягнята, якщо не хочете, то так відразу й скажіть. Мені неважко знайти інших хлопців, що не тремтітимуть, як ви. Дай-но мені гроші.

Він обернувся до Жоржа, який тримав у затиснутому кулаці монету.

— Замовкніть, я піду! — вигукнув Жорж у раптовому пориві. — Ходіть зі мною. (Вони зупинилися перед тютюновою крамничкою.)

— Ні, — сказав Леон. — Ми чекатимемо на розі вулиці. Ходімо, Фіфі.

Через мить Жорж уже виходив із крамнички. Він тримав у руці пачку сиґарет-люкс і запропонував друзям по сигареті.

— Ну що? — стривожено запитав Фіфі.

— Що, ну що? — відказав Жорж зі вдавано байдужим виразом обличчя, так ніби те, що він недавно зробив, було вчинком украй природним і не було ніякого глузду про це говорити. Але Філіп наполягав:

— Усе було гаразд?

— Іди к бісу!

— І тобі нічого не сказали?

Жорж здвигнув плечима:

— А що мені мали сказати?

— І тобі повернули решту?

Цього разу Жорж навіть не визнав за потрібне відповідати. Та коли приятель, усе ще залишаючись боязким скептиком, сказав: «Покажи!», Жорж дістав гроші з кишені. Філіп порахував: там були сім франків. Він хотів був запитати: «А ти принаймні певен, що вони справжні?», проте утримався.

Жорж заплатив за сигарети фальшивою монетою. Вони домовилися, що поділять решту. Жорж віддав три франки Ґериданісолю. Що ж до Фіфі, то він не одержить жодного су. Вистачить із нього й сигарети. Це буде йому наукою.

Підбадьорений цим першим успіхом, Фіфі захотів більшого. Він сказав Леонові, що готовий реалізувати другу монету. Проте Фіфі здався Леонові боягузом і, щоб той відчепився від нього, він удав зневагу до його попередніх вагань і прикинувся сердитим на нього. «Ти мав би вирішувати швидше. А тепер обійдемося й без тебе». До того ж Леон визнав необачним удруге ризикувати поблизу від першого місця. Та й уже пізно. Кузен Струвілов чекає його, щоб пообідати з ним.

Ґериданісоль був не настільки дурний, щоб не сплавити монети й самому. Але, виконуючи розпорядження свого дорослого кузена, він намагався знайти надійних спільників. Він доповість про успішне виконання своєї місії.

— Хлопчаки з добрих родин це, ти розумієш, якраз те, що нам треба, бо якщо потім наша афера лусне, то батьки зроблять усе, щоб зам’яти справу. — Так говорив за обідом Струвілов, що взявся тимчасово опікуватися своїм меншим кузеном-пансіонером. — Але якщо ми продаватимемо монети по одній, це забере надто багато часу. Я маю п’ятдесят дві коробки по двадцять монет у кожній, які треба реалізувати. Треба буде продавати їх по двадцять франків за штуку. Але не всякому стрічному, ти ж розумієш. Найліпше було б організувати таке собі комерційне товариство, вступити до якого можна, тільки внісши певну заставу. Треба, щоб хлопці надійно скомпрометували себе, бо цим ми зв’яжемо їхніх батьків. Перш ніж доручити їм реалізацію монет, ти спробуєш донести це до їхнього розуміння; але так, щоб вони не злякалися. Ніколи не треба лякати дітей. Ти кажеш, що батько Моліньє — суддя? Це добре. А батько Адаманті?

— Сенатор.

— Ще ліпше. Ти вже досить виріс, аби зрозуміти, що не існує родини, в якій би не було якоїсь таємниці, і що зацікавлені особи страшенно бояться її розголосу. Треба заохотити хлопців зайнятися пошуком своїх родинних таємниць — це розважить їх і відверне від непотрібних думок. Зазвичай у цих родинах панує така нудота! Крім того, це навчить їх спостерігати, шукати. Наша система буде дуже простою: хто нічого не приносить, той нічого не матиме. Коли батьки зрозуміють, що попалися, декотрі з них будуть готові дорого заплатити за мовчанку. Чорт забирай, ми не збираємося шантажувати їх, ми люди порядні. Ми хочемо тільки, щоб вони поводилися стримано. Їхня мовчанка за нашу мовчанку. Нехай вони мовчать, нехай примушують мовчати інших — тоді й ми мовчатимемо. Випиймо за їхнє здоров’я.

Струвілов наповнив два келихи. Вони цокнулися.

— Це дуже добре, — сказав він, — це навіть важко переоцінити, коли між громадянами виникають стосунки, що спираються на взаємну довіру. Саме в такий спосіб утворюються сталі суспільства. Усі тримаються один за одного! Ми тримаємося за дітей, діти тримаються за батьків, а батьки — за нас. Яка досконала структура! Ти вловлюєш?

Леон уловлював усе чудово. Він ощирився в посмішці.

— Малий Жорж... — почав він.

— Малий Жорж? До чого тут малий Жорж?

— Я кажу про Жоржа Моліньє. Він уже дозрів. Він поцупив листи до свого батька від такої собі панни Олімпії.

— Ти їх бачив?

— Він мені показував. Я підслухав їхню розмову з Адаманті. Мені здалося, вони були раді, що я підслуховую їх. У всякому разі, вони нічого не стали від мене приховувати. Я вжив своїх заходів і став кепкувати з них, у твоєму стилі, щоб здобути їхню довіру. Жорж сказав Фіфі (з наміром похизуватися перед ним): «Мій батько має коханку». На що Фіфі, не бажаючи пасти задніх, відказав: «А мій батько — двох». Розмова була ідіотською й нікого здивувати не могла, проте я підійшов і запитав у Жоржа: «А як ти про це довідався?» — «Я бачив листи», — сказав мені він. Я вдав, ніби сумніваюся і кажу йому: «Бреши, бреши!..» Кінець кінцем я його припер до стіни, і він признався мені, що ці листи тепер у нього. Він дістав їх із великого портфеля й показав мені.

— Ти їх читав?

— Не мав на це часу. Я лише побачив, що всі вони написані одним почерком. Один був адресований «Моєму товстому любчикові».

— А вони підписані?

— «Твоя біла мишка». Я запитав у Жоржа: «А як ти їх роздобув?» Тоді, зареготавши, він витяг із кишені штанів величезну в’язку ключів і каже: «Тут у мене ключі від усіх шухляд».

— А що сказав панич Фіфі?

— Нічого. Я думаю, йому було заздрісно.

— Жорж віддасть тобі ці листи?

— Як буде треба, я зумію на нього натиснути. Я не хотів би забирати їх у нього силоміць. Він віддасть мені їх, коли щось подібне зробить Фіфі. Ці двоє підштовхують один одного.

— Це називається конкуренція. А ще когось ти бачиш у пансіоні?

— Я шукатиму.

— Я хотів тобі ще сказати... Серед пансіонерів має бути такий собі малий Борис. Залиш його в спокої. — Струвілов помовчав, а тоді додав тихшим голосом. — Поки що залиш у спокої».

Олів’є та Бернар уже сиділи за столом в одному з ресторанів на бульварі. Перед теплою усмішкою свого друга смуток Олів’є розтанув, як іній на сонці. Бернар уникав згадувати ім’я Пасавана. Олів’є це відчував, його остерігав якийсь потаємний інстинкт. Але це ім’я крутилося в нього на губах; він мусить заговорити, і хай буде що буде.

— Атож, ми повернулися раніше, ніж я повідомив свою родину. Сьогодні ввечері «Аргонавти» дають банкет, і Пасаван неодмінно хоче бути на ньому присутнім. Треба, щоб наш новий часопис жив у дружбі зі своїм старшим братом і не виставляв себе суперником... Було б добре, якби ти прийшов. І знаєш... було б добре, якби ти привів Едуара... Можливо, не на сам банкет, туди треба бути запрошеним, але відразу після банкету. Це відбуватиметься в залі другого поверху в таверні «Пантеон». Там будуть головні редактори «Аргонавтів», і кількоро людей, які співпрацюватимуть у «Авангарді». Наш перший номер майже готовий; але скажи... чому ти нічого мені не надіслав?

— Тому що не мав нічого готового, — досить сухо відповів Бернар.

Голос Олів’є став майже благальним:

— Я написав твоє ім’я поруч зі своїм, у змісті... Ми зможемо трохи зачекати, якщо треба... Не має значення що... але що-небудь... Ти нам майже пообіцяв.

Бернарові дуже не хотілося засмучувати Олів’є. Але він вирішив виявити твердість:

— Послухай мене, старий, ліпше я тобі відразу скажу. Боюся, я ніколи не зможу порозумітися з Пасаваном.

— Але ж я керую журналом! Він надав мені цілковиту свободу.

— Крім того, мені не дуже до вподоби, що ти просиш мене надіслати не має значення що. Я не хочу писати «не має значення що».

— Я так висловився, бо знав, що не має значення що від тебе буде завжди добрим матеріалом... З-під твого пера не може вийти «не має значення що».

Він не знав, що сказати. Він став заникуватися. Якщо він не відчуватиме свого друга поруч, цей журнал перестане його цікавити. Якою вона була гарною, ця мрія влаштувати спільний дебют!

— А потім, старий, хоч я уже й почав дуже добре розуміти, чого я робити не хочу, я ще не дуже добре знаю, що я робитиму. Я навіть не певен, що писатиму.

Ця заява вжахнула Олів’є. Але Бернар вів далі:

— Ніщо з того, що легко мені пишеться, мене не спокушає. Саме тому, що я легко будую фрази, я відчуваю жах перед легко побудованими фразами. І не те щоб я любив труднощі заради самих труднощів: але я вважаю, що справді, сьогоднішні літератори не люблять завдавати собі клопоту. Для того щоб написати роман, я ще не досить добре знаю життя інших людей; а сам я ще майже не жив. Вірші вселяють мені нудьгу, александрійський вірш уже затертий як стара мотузка, вільний вірш не має форми. Єдиний поет, який задовольняє мене сьогодні, — Рембо.

— Саме це я й написав у нашому маніфесті.

— Тоді даремно я все це тобі повторюю. Ні, старий, ні, я ще не знаю, чи я писатиму. Іноді мені здається, що писання перешкоджає жити і що можна ліпше виразити себе діями, ніж словами.

— Твори мистецтва — це ті дії, які довго живуть, — боязко втрутився Олів’є.

Але Бернар не слухав його.

— Саме це мене найбільше й захоплює в Рембо. Те, що він віддав перевагу життю.

— Він зіпсував своє життя.

— Що ти про це знаєш?

— Ну, старий...

— Не можна оцінювати життя інших за його зовнішніми ознаками. Але припустімо навіть, що він його занапастив: йому не щастило, він страждав від злиднів і хвороб... Та хоч його життя й було таким, я йому заздрю. Навіть пам’ятаючи про його трагічний кінець, я заздрю цьому життю більше, аніж, скажімо, життю...

Бернар не закінчив фразу. Зібравшись назвати одного зі своїх знаменитих сучасників, він завагався між багатьма іменами. Він знизав плечима й провадив:

— Я невиразно відчуваю в собі надзвичайні прагнення, внутрішнє хвилювання, пориви, незбагненне збудження, які я не прагну зрозуміти, за якими не прагну спостерігати, боячись перешкодити їм виникати. Ще зовсім недавно я невтомно намагався аналізувати себе. Я мав звичку постійно розмовляти сам із собою. А тепер, навіть якби я цього хотів, я більше не можу. Ця манія урвалася несподівано, і я навіть цього не помітив. Я думаю, що цей монолог, цей «внутрішній діалог», як казав наш професор, включав у себе певне роздвоєння, на яке я став неспроможний від того дня, коли почав любити когось іншого, крім самого себе, любити більше, ніж самого себе.

— Ти говориш про Лору, — сказав Олів’є. — Ти й досі любиш її, як і раніш?

— Ні, — сказав Бернар. — Усе більше й більше. Мені здається, що така властивість любови — ніколи не залишатися тією самою. Бути змушеною посилюватися, щоб не ослабнути. І що саме це відрізняє її від дружби.

— Але й дружба може ослабнути, — зауважив Олів’є зі смутком у голосі.

— Я думаю, що дружба не знає таких крайностей.

— Скажи-но... Ти не розсердишся, якщо я запитаю тебе про щось?

— Запитай — тоді знатимеш.

— Бо мені дуже не хотілося б тебе розгнівати.

— Якщо ти залишиш свої запитання при собі, я розгніваюся ще дужче.

— Я хотів запитати, чи відчуваєш ти до Лори.. жадання?

Бернар несподівано зробився дуже серйозним.

— Ти це запитуєш тому, що ти... — почав він. — Так от, старий, розумієш, зі мною відбувається щось дивовижне, річ у тому, що я взагалі перестав відчувати будь-які жадання, після того як познайомився з нею. Колись, ти ж пам’ятаєш, я спалахував пристрастю по двадцять разів до двадцятьох жінок, які стрічалися мені на вулиці (і саме така велика кількість і перешкоджала мені обрати якусь одну), а тепер мені здається, я ніколи не зможу більше сприймати іншу форму краси, аніж її краса; здається, я вже ніколи не зможу полюбити інше чоло, інші губи, інший погляд, аніж її чоло, її губи, її погляд. Але я відчуваю до неї глибоку пошану й біля неї всяка плотська думка здається мені нечестивою. Я думаю, що помилявся стосовно себе, і що моя природа дуже цнотлива. Завдяки Лорі мої інстинкти стали витонченими. Я відчуваю в собі великі невикористані сили. Я хотів би їх задіяти. Я заздрю ченцеві-картезіанцю, який підпорядковує свою гордість правилам ордену; я заздрю кожному, кому кажуть: «Я покладаюся на тебе». Я заздрю солдатові... Або радше, ні, я не заздрю нікому; але моя внутрішня розтривоженість пригнічує мене, і я прагну дисциплінувати її. Це так, ніби я відчуваю в собі стиснену пару, вона може вихоплюватися з мене зі свистом (у формі поезії), штовхати поршні, крутити колеса; або навіть вибухнути й рознести машину на друзки. Ти знаєш, через яку дію, як мені іноді здається, я міг би виразити себе найліпше? Це... О я добре знаю, що не накладу на себе руки; але я чудово розумію Дмитра Карамазова, коли він запитує у свого брата, чи той розуміє, що можна заподіяти собі смерть у пориві ентузіазму, через надмір життя... через вибух життя.

Незвичайне сяйво струменіло з усього його єства. Як він добре говорив! Олів’є милувався ним у якомусь екстазі.

— Я теж, — боязко промурмотів він, — я теж розумію, що можна накласти на себе руки; але це може статися лише після того, як ти пережив таку сильну радість, що все подальше життя перед нею блідне; таку радість, що спонукає тебе подумати: «Цього досить, я задоволений, більше ніколи я не...»

Але Бернар його не слухав. Він замовк. Який сенс говорити в порожнечу? Небо знову потемніло для нього. Він дістав свого годинника:

— Мені пора. То ти кажеш, сьогодні ввечері... О котрій годині?

— О, я думаю, що о десятій ще буде не пізно. Ти прийдеш?

— Прийду. І спробую привести Едуара. Але ти ж знаєш: він не дуже любить Пасавана. А літературні зібрання вкидають його в смертельну нудьгу. Якщо ми прийдемо, то тільки, щоб побачитися з тобою. Скажи, я не зможу знову з тобою зустрітися, після своєї латини?

Олів’є відповів не відразу. Він у розпачі згадав, що пообіцяв Пасаванові зустрітися з ним у майбутнього друкаря «Авангарду», о четвертій. Чого він тільки не віддав би, аби бути вільним!

— Мені дуже хотілося б. Але в мене справи.

Ніщо зовні не свідчило про його розпач, і Бернар відповів:

— Дуже шкода.

Після чого двоє друзів розлучилися.

Олів’є не сказав Бернарові нічого з того, що мав намір йому сказати. Він боявся не сподобатися йому. Він сам собі не подобався. Такий елегантний і впевнений у собі ще вранці, він ішов тепер із похнюпленою головою. Дружба Пасавана, якою він так спочатку пишався, пригнічувала його; бо він гостро відчував, як давить на неї осуд Бернара. Якщо його друг сьогодні ввечері прийде на цей банкет, то там, під поглядами всіх, він не зможе поговорити з ним. Цей банкет міг би принести їм обом радість лише в тому випадку, якби вони змогли до того порозумітися між собою. І яка дурниця, продиктована марнославством, спала йому на думку — запросити туди й дядька Едуара. Біля Пасавана, в оточенні старших людей, своїх колег, майбутніх працівників «Авангарду» він муситиме поводитися з викличною самовпевненістю; Едуар його не зрозуміє і ще більше осудить; він осудить його назавжди... Якби принаймні він міг побачитися з ним до банкету! Треба негайно, негайно його знайти. Він кинеться йому на шию; можливо, він заплаче; він усе йому розповість... До банкету ще чотири години, він має час! Швидше знайти авто!

Він дав шоферові адресу. Коли підходив до дверей, серце в нього лунко калатало... Едуара вдома не було.

Бідолашний Олів’є! Замість ховатися від батьків, чому б йому було просто не повернутися додому? Він би знайшов дядька Едуара біля своєї матері.

VI

Романісти заводять нас у оману, коли змальовують індивіда, не показуючи, який чиниться на нього ззовні тиск. Ліс формує дерево. Кожному залишається так мало місця! Скільки бруньок атрофуються! Кожен пускає своє гілля лише туди, де знаходить для нього вільне місце. Своє містичне гілля ми найчастіше завдячуємо задусі, яка панує навколо. Вирватися на волю, можна лише спрямувавши своє гілля вгору. Я не розумію, чому Поліна не випускає своє містичне гілля, якого тиску ззовні вона ще чекає. Вона розмовляла зі мною інтимніше, ніж це було досі. Признаюся, я й гадки не мав, скільки розчарувань та смирення ховається під її виглядом цілком щасливої жінки. Але я мушу визнати, що їй треба було б мати набагато вульгарнішу душу, щоб не піддатися на обман Моліньє. У своїй позавчорашній розмові з нею я зміг виміряти ці межі. Як Поліна могла вийти за нього заміж?.. Гай-гай! Свої найприкріші вади, а саме вади свого характеру, людина вміє добре приховувати, й вони відкриваються лише в процесі тривалого спілкування.

Поліна докладає всіх зусиль, щоб згладити слабкі сторони та вади Оскара й приховати їх від сторонніх очей; а надто, щоб приховати їх від власних дітей. Вона виявляє чудеса винахідливости, щоби вселити їм почуття поваги до батька й знаходить у собі сили, щоб досягти в цьому успіху. Вона набула в цьому ділі такого досвіду, що досі їй щастило обманювати навіть мене. Вона говорить про свого чоловіка без зневаги, але з певною поблажливістю, яка багато про що говорить. Вона нарікає на те, що його авторитет у дітей невисокий; а коли я висловив жаль із приводу того, що Олів’є зв’язався з Пасаваном, то зрозумів, що якби це залежало тільки від неї, подорож на Корсику ніколи не відбулася б.

— Я не схвалювала цієї поїздки, — сказала мені вона, — і, правду кажучи, не до вподоби мені цей пан Пасаван. Але що ви хочете? Якщо я неспроможна чомусь перешкодити, то я волію дати на це згоду. Оскар звик завжди поступатися; він поступається в усьому також мені. Та коли я вважаю за необхідне вчинити опір якомусь задуму дітей, не погодитися з ними, протистояти їм, я ніколи не знайду від нього підтримки. Венсан теж був у цьому проти мене. Тож який опір могла б учинити я Олів’є, не ризикуючи втратити його довіру? А його довірою я дорожу найбільше.

Вона церувала старі шкарпетки, що їх, сказав я собі, Олів’є уже ніколи не схоче вдягти. Вона зробила паузу в розмові, втягуючи в голку нову нитку, потім провадила тихшим голосом, ніби довірливішим і сумнішим:

— Його довіру... Якби я була бодай певна, що досі її не втратила. Але, боюся, я її втратила...

Я заперечив без особливої переконаности, але вона у відповідь лише всміхнулася. Вона відірвалася від свого рукоділля й повела далі:

— Ось наприклад: я знаю, що він у Парижі. Жорж бачив його сьогодні вранці. Він мимохідь про це прохопився, і я вдала, ніби не почула, що він каже, бо мені було прикро чути, як він виказує брата. Але я тепер знаю, що Олів’є від мене ховається. Коли я з ним побачуся, він муситиме мені брехати, а я вдаватиму, ніби вірю йому, так само як удаю, що вірю його батькові, коли він щось від мене приховує.

— Щоб менше переживати.

— Але в такий спосіб я переживаю ще більше. Я не вважаю себе нетерпимою. Існує безліч дрібних непорозумінь, з якими я мирюся, на які заплющую очі.

— Про кого ви говорите тепер?

— І батька, й дітей.

— Але ж удаючи, ніби нічого не бачите, ви також удаєтеся до обману.

— А що я маю робити? Я просто не нарікаю — і це вже багато. Та це не означає, що я схвалюю. Ні, річ не в тому. Я кажу собі, що рано чи пізно людина втрачає контакт зі своїми ближніми, і тут не допоможе навіть найніжніша любов. Та що там не допоможе! Вона бентежить... Вона набридає... І доводиться приховувати навіть цю любов.

— Тепер ви говорите про своїх синів.

— Навіщо ви це кажете? Ви вважаєте, що я вже неспроможна любити Оскара? Іноді я сама собі це кажу. Але я кажу собі також, що я не люблю його більше тільки тому, що не хочу надто страждати. Але, зрештою, ви маєте рацію: коли йдеться про Олів’є, то я волію страждати.

— А Венсан?

— Кілька років тому, я сказала б про нього все те, що кажу сьогодні про Олів’є.

— Моя бідолашна сестро... Скоро вам доведеться казати те саме про Жоржа.

— Але поступово людина починає з усім миритися. Вона вже не вимагає від життя надто багато. Потім привчається вимагати від нього ще менше... усе менше й менше.

Потім додала з лагідною журбою в голосі:

— А від себе усе більше й більше.

— З таким поглядом на життя недалеко й до того, щоб стати щирою християнкою, — сказав я, всміхаючись у свою чергу.

— Я теж собі іноді це кажу. Але цього не досить для того, щоби стати християнкою.

— Так само, як недосить бути християнкою, щоб сформувати такий погляд.

— Я часто думала, дозвольте мені це сказати, що, оскільки їхній батько на це неспроможний, ви могли б поговорити з моїми дітьми.

— Венсан далеко.

— Говорити з ним уже запізно. Я думаю про Олів’є. Я була б дуже рада, якби він поїхав із вами.

На ці слова, які спонукали мене уявити собі, що могло би бути, якби я не повівся вкрай авантюрно, гірке хвилювання здавило мені горло, і спочатку я не знайшовся, що сказати. Потім, відчувши, що сльози набігли мені на очі, і бажаючи надати своїй стурбованості видимість причини, я сказав:

— Боюся, що з Олів’є теж говорити вже запізно, — сказав я.

Поліна схопила мене за руку:

— Який ви добрий! — сказала вона.

Мені стало ніяково, що вона так у мені помиляється, і, не бажаючи переконувати її в протилежному, я вирішив принаймні відвернути розмову від теми, яка так дуже мене бентежила.

— А що Жорж? — запитав я.

— З ним я маю більше клопоту, аніж мала його з двома іншими, — промовила вона. — Я не можу навіть сказати, що втрачаю з ним контакт, бо він ніколи ані довіряв мені, ані був слухняним.

Вона на мить завагалася. Безперечно їй важко було розповісти про те, що вона вирішила розповісти.

— Нещодавно сталася одна прикра подія, — заговорила вона нарешті. — Подія, про яку мені дуже не хотілося б вам розказувати і яка досі вселяє мені певні сумніви... З шафи, де я маю звичай зберігати свої гроші, зникла стофранкова банкнота. Я нікого не стала звинувачувати, боячись помилитися. Служниця, яка прибирає в нас у домі, — це дуже молода дівчина, і вона здається мені чесною. Я сказала в присутності Жоржа, що десь загубила ці гроші; мушу вам признатися, я запідозрила саме його. Він не збентежився, не почервонів... Мені стало соромно за свої підозри, і я хотіла переконати себе, що помилилася. Я знову порахувала гроші, й тепер уже сумніватися не випадало: там не вистачало сто франків. Я вагалася, чи варто допитати Жоржа, і зрештою цього не зробила. Мене утримав страх, що до крадіжки може додатися ще й брехня. Чи припустилася я помилки?.. Так, я тепер дорікаю собі за те, що не виявила більше наполегливости. Можливо, я також боялася, що мені доведеться вдатися до суворого покарання або що я не зможу до нього вдатися. Я знову прикинулася, ніби ні про що не здогадуюся, але серце в мене боліло, я запевняю вас. Я згаяла надто багато часу і сказала собі, що вже запізно думати про покарання, адже воно надто далеко відійде від провини. Та і як його покарати? Я так нічого й не зробила. Я дорікаю собі за це... але що я, зрештою, могла вдіяти?

У мене була думка відіслати його до Англії. Я навіть хотіла була порадитися про це з вами, але не знала, де вас шукати... Принаймні я не стала приховувати від нього свій біль і свою тривогу, і я вірю, це на нього якось вплине, адже він має добре серце, ви ж знаєте. Я більше покладаюся на ті докори, які він зробить самому собі, якщо це таки справді був він, аніж на ті, які могла б зробити йому я. Він більше не крастиме, я цього певна. Він там мав одного товариша з дуже багатої родини, який, безперечно, втягнув його в марнотратство. А я, мабуть, залишила шафу відчиненою... І до того ж, я не можу абсолютно бути певна, що це зробив він. У тому готелі було надто багато випадкових людей.

Я був у захваті від тієї винахідливости, з якою вона вигадувала обставини, що могли б виправдати її сина.

— Я був би радий, якби він поклав гроші назад, туди, звідки їх узяв, — сказав я.

— Я теж про це думала. А що він цього так і не зробив, то мені хотілося би бачити в цьому доказ його невинности. Я також казала собі, що він не наважився.

— А ви говорили з його батьком?

Вона завагалася на кілька хвилин.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Ліпше хай він не знає про це нічого.

Мабуть, вона почула в сусідній кімнаті якесь шарудіння. Пішла з’ясувати, чи там нікого немає, потім знову сіла біля мене:

— Оскар сказав мені, що ви з ним недавно обідали. Він так мені вас вихваляв, що я подумала: мабуть, вам довелося чимало від нього вислухати. — Кажучи ці слова, вона сумно всміхнулася. — Якщо він звіряв вам якісь свої таємниці, то я їх шаную... хоча мені відомо про його особисте життя набагато більше, ніж він гадає... Але після свого повернення до Парижа я не розумію, що з ним діється. Він став таким лагідним, я сказала б, таким смирним... Я почуваю себе просто ніяково. Таке враження, ніби він боїться мене. Він помиляється. Я вже давно знаю про взаємини, які він підтримує... я навіть знаю, з ким. Він думає, що мені про це нічого не відомо й удається до надзвичайних заходів остороги, щоб приховати їх від мене. Але ці заходи остороги такі очевидні, що чим більше він ховається, тим більше себе викриває. Щоразу коли, перед тим як піти, він прикидається заклопотаним, невдоволеним, стурбованим, я знаю, що він іде втішатися. У такі хвилини мені хочеться йому сказати: «Але ж, друже мій, я тебе не тримаю. Може, ти боїшся, що я ревную?» Я навіть засміялася б, якби мала настрій. Єдине, чого я боюся, це щоб діти чогось не запідозрили. Він такий неуважний, такий невправний. Він навіть не помічає, що іноді я навіть намагаюся допомогти йому в цій ситуації, так ніби зголошуюся взяти участь у його грі. Це майже розважає мене, можете мені повірити. Я вигадую для нього підстави; я кладу в кишені його пальта листи, які він може покинути де завгодно.

— До речі про листи, — сказав я. — Він боїться, що вони потрапили у ваші руки.

— Він вам це сказав?

— Тому він і став вас боятися.

— Ви думаєте, я намагаюся читати їх?

Якесь почуття пораненої гордости примусило її рвучко випростатися. Я мусив додати:

— Ідеться не про ті листи, які він міг десь забути. Ідеться про листи, які він зберігав у шухляді і які, він каже, кудись пропали. Він думає, що ними заволоділи ви.

Почувши ці слова, Поліна зблідла, і я раптово зрозумів, яка жахлива підозра виникла в її голові. Я пожалкував, що заговорив про це, але було вже пізно. Вона відвела від мене погляд і пробелькотіла:

— О, ліпше вони й справді потрапили б до мене!

Вона здавалася вкрай пригніченою.

— Що робити? — повторювала вона. — Що робити? — Потім знову підвела погляд на мене. — А ви не могли б поговорити з ним?

Хоч вона, як і я, уникала вимовляти ім’я Жоржа, було очевидно, що саме про нього вона думає.

— Я спробую. Я спробую, — сказав я їй, підводячись.

Проводячи мене до передпокою, вона промовила:

— Прошу вас, нічого не кажіть Оскарові. Хай він і далі мене підозрює. Нехай вірить у те, що вірить... Так буде краще... Приходьте до мене ще.

VII

Тим часом Олів’є, засмучений тим, що йому не вдалося зустрітися з дядьком Едуаром і не можучи витерпіти самотність, надумався в пошуках дружньої розради відкрити серце Арманові. Він попрямував до пансіону Веделів.

Арман прийняв його у своїй кімнаті. Туди можна було піднятися сходами з чорного ходу. Це була невеличка вузька кімнатка, вікно якої виходило на внутрішній двір, куди виходили також вікна кабінетів та кухонь сусіднього багатоквартирного будинку. Рефлектор із погнутого цинку вловлював згори денне світло й віддзеркалював його зблідлим і потьмянілим. Кімната погано провітрювалася; у ній стояв дуже неприємний запах.

— Але жити можна, — сказав Арман. — Ти ж розумієш, батьки віддають свої найліпші кімнати пансіонерам, які спроможні платити. Це природно. Я віддав ту, в якій жив торік, віконтові, братові твого славетного Пасавана. Вона по-царському розкішна, але перебуває під наглядом кімнати Рашелі. Тут цілий лабіринт кімнат, але не всі вони незалежні. Так, бідолашна Сара, яка сьогодні вранці повернулася з Англії, щоб оселитись у своєму новому закапелкові, тепер муситиме проходити через кімнату батьків (що її аж ніяк не влаштовує) або через мою, яка раніше була, правду кажучи, чи то туалетною кімнатою, чи то коморою. Тут я принаймні маю ту перевагу, що можу входити й заходити, коли мені заманеться, не боячись, що хтось стане шпигувати за мною. Я віддав перевагу цій комірчині перед мансардами, в яких живуть слуги. Правду кажучи, я навіть люблю жити в невигідних умовах, мій батько назвав би це любов’ю до умертвіння плоти і пояснив би тобі, що те, що шкодить тілові, сприяє спасінню душі. А втім, він ніколи сюди не заходив. Ти ж розумієш, він має інші турботи, аніж турбуватися про житло свого сина. Він дивовижна людина, мій тато. Він знає напам’ять безліч фраз, придатних для втішання за всіх головних обставин життя. Це любо слухати. Шкода, що він ніколи не має часу на балачки... Ти дивишся на мою галерею картин; уранці вони мають кращий вигляд. Ось це кольоровий естамп одного з учнів Паоло Уччелло; він призначений для використання ветеринарами. Досягти чудового синтезу, митець зумів зобразити на прикладі одного коня всі ті прикрості, за допомогою яких Провидіння очищає кінську душу; зверни увагу, якою духовністю світиться погляд цієї тварини... А ось символічна картина, яка зображує різні етапи життя, від дитячої колиски й аж до могили. З погляду художньої майстерности цей малюнок небагато вартий; головна його цінність — у художньому задумі. А он там ти можеш помилуватися фотографічно досконалим зображенням Тиціанової коханки, я повісив його над своїм ліжком, щоб воно вселяло мені хтиві помисли. А за отими дверима — кімната Сари.

Досить бридкий вигляд цього закапелка справив на Олів’є гнітюче враження; ліжко було неприбране, на туалетному столику досі стояла миска з невилитою брудною водою.

— Атож, я мушу прибирати в кімнаті сам, — сказав Арман у відповідь на запитальний погляд Олів’є. — А оце мій робочий стіл. Ти навіть уявити собі не можеш, як надихає мене атмосфера цієї кімнати.

Затишок чарівного притулку...

— Саме їй я завдячую задум своєї останньої поеми «Нічний горщик».

Олів’є прийшов до Армана, щоб поговорити з ним про свій журнал і схилити його до співпраці. Він уже не наважувався заговорити про це. Але Арман і сам був схильний поговорити на теми творчости.

— «Нічний горщик»! Який чудовий заголовок! А епіграфом я візьму оцей рядок із Бодлера:

Чи ти горщик із похованням у чеканні ридань?

— Я вирішив скористатися античним порівнянням (що ніколи не застаріє), у якому йдеться про творця-гончара, що виготовляє кожне людське створіння як горщик, призначений для зберігання якогось вмісту. І я порівнюю себе самого, в ліричному пориві, з вищеназваним горщиком. Цей задум, як я вже тобі казав, прийшов до мене цілком природно, коли я дихав повітрям цієї кімнати. Я особливо задоволений початком свого шедевру:

У сорок ти кажеш «прощай» геморою...

Спочатку я хотів був написати «У п’ятдесят», але це випадає з мого ритму й порушує алітерацію. Що ж до «геморою», то це одне з найгарніших слів у французькій мові... Навіть незалежно від його значення, — додав він ощирившись у посмішці.

Олів’є мовчав із болем у серці. Арман провадив:

— Думаю, не варто казати, як щиро тішиться нічний горщик, коли його вшановує візитом амфора, наповнена такими пахощами, як ти.

— І ти більше нічого не написав, крім цього? — нарешті запитав Олів’є з розпачем у душі.

— Я мав намір запропонувати свого «Нічного горщика» твоєму знаменитому журналу, але з тону, яким ти промовив «цього», я зрозумів, що в моєї поеми небагато шансів сподобатися тобі. У таких випадках поет завжди має змогу послатися на аргумент: «Я пишу не для того, щоб комусь подобатися» і спробувати переконати недовірливого співрозмовника, що він створив шедевр. Але я не стану від тебе приховувати, що вважаю свою поему огидною. До речі, я написав лише перший рядок. І коли я кажу «написав», то це також лише манера висловитися, бо я зімпровізував його на твою честь у ту саму мить, коли продекламував... Ні, ти справді не жартуєш, ти справді хотів опублікувати щось із-під мого пера? Ти хотів залучити мене до співпраці? Хіба ти завжди не вважав, що я не спроможний написати жодного рядка, який можна було б назвати пристойним? Невже ти розгледів на моєму блідому чолі стигмати, що відкривають генія? Я знаю, що тут не дуже добре видно, аби можна було роздивитися себе в дзеркалі. Та коли я себе там роздивляюся, почуваючись таким собі Нарцисом, я бачу лише сумну пику невдахи. Але, може, й справді це ефект поганого освітлення... Ні, мій любий Олів’є, ні, я нічого не написав цього літа і якщо ти розраховував на мою співпрацю у твоєму журналі, то забудь про це навіть думати. Але годі говорити про мене... Як там на Корсиці, все було гаразд? Ти добре натішився своїми мандрами? Вони були для тебе корисними? Ти добре відпочив від своїх трудів? Ти добре...

Олів’є не міг далі витримати:

— Замовкни, старий, стули губу нарешті. Облиш корчити блазня. Якщо ти думаєш, ніби мене насмішив...

— А себе самого? — вигукнув Арман. — Ні, друже, мені й самому не смішно! Я не такий уже йолоп. У мене ще вистачає клепки, аби зрозуміти, коли я кажу щось путнє, а коли верзу нісенітниці.

— То ти взагалі не можеш говорити серйозно?

— Ну що ж, поговорімо серйозно, оскільки тільки такий жанр розмови тобі до вподоби. Рашель, моя старша сестра, скоро осліпне. Її зір значно погіршився за цей останній час. Ось уже два роки вона не може читати без окулярів. Спочатку я думав, що їй треба лише поміняти скельця. Але цього виявилося не досить. На моє прохання, вона пішла проконсультуватися до фахівця. Як з’ясувалося, у неї, схоже, слабне чутливість сітківки. Ти розумієш, що йдеться про дві дуже різні речі. З одного боку, це може бути зміщення кришталика, яке виправляють лінзи окулярів. Але навіть після того, як вони віддаляють або наближають візуальний образ, цей останній може недостатньо діяти на сітківку й передаватися в мозок скаламученим? Ти зрозумів, що я хочу сказати? Ти майже не знаєш Рашелі. Тому не думай, що я намагаюся розжалобити тебе. Навіщо ж я тоді все це розповідаю?.. Тому що, роздумуючи над її випадком, я зрозумів, що ідеї, як і образи, можуть передаватися в мозок у більш або менш чіткому вигляді. Тупий мозок приймає лише розмиті аперцепції; але саме тому він і не спроможний виразно усвідомити, що він тупий. Він страждатиме від своєї дурости лише в тому випадку, якщо усвідомить цю дурість; а для того щоб це усвідомити, він має стати розумним. А зараз уяви собі на мить це страховище: уяви собі йолопа, який має досить розуму, аби виразно зрозуміти, що він дурний.

— Чорт забирай! Це вже не буде йолоп.

— Атож, друже, не буде, повір. Я знаю це ліпше, аніж будь-хто, бо цей йолоп — я.

Олів’є стенув плечима. Арман провадив:

— Справжній йолоп не розуміє, що можуть існувати ідеї поза його ідеями. Але я усвідомлюю, що це «поза» існує. Проте я залишаюся йолопом, бо знаю, що ніколи не спроможний досягти цього «поза»...

— Але ж, мій друже, — сказав Олів’є в несподіваному пориві симпатії, — ми всі так утворені, що завжди маємо шанс стати ліпшими. І я думаю, що найглибший розум — саме той, який найдужче страждає від своєї обмежености.

Арман відштовхнув руку, яку Олів’є по-дружньому поклав йому на лікоть.

— Інші мають відчуття того, що вони мають, — сказав він. — Я ж маю відчуття лише того, що мені бракує. Бракує грошей, бракує сил, бракує духу, бракує любови. Мені завжди чогось бракує. Я завжди залишатимуся в межах свого дефіциту.

Він підійшов до туалетного столика, вмочив щітку для волосся в брудну воду, що була в мисці, і пригладив собі чуба.

— Я вже сказав тобі, що нічого не написав. Проте цими останніми днями в мене виникла ідея про трактат, який я назвав би: трактат про неспроможність. Але я, звичайно, неспроможний його написати. Я сказав би там... Але я тобі вже набрид.

— Говори, говори. Ти набридаєш мені, коли починаєш жартувати. А зараз мені дуже цікаво тебе слухати.

— Я спробував би знайти, десь у природі, обмежене місце, всередині якого нічого нема. Один приклад допоможе тобі зрозуміти мою думку. Газети розповідали про одного робітника, якого вбило електричним струмом. Він припустився недбальства, з’єднуючи дроти. Напруга там була не дуже висока. Але його тіло, здається, було спітніле. Цю смерть приписують тому вологому шарові, який дозволив струмові огорнути його тіло. Якби його шкіра була сухішою, нещастя б не сталося. Але крапля за краплею, крапля за краплею... Ще одна крапля — і кінець.

— Я не зовсім тебе розумію, — сказав Олів’є...

— Я просто вибрав поганий приклад. Я завжди погано обираю свої приклади. Ось іще один. Було знайдено шлюпку з шістьма людьми, які зазнали кораблетрощі. Буря носила їх на хвилях моря протягом десяти днів. Троє померли. Двоє вижили. Третій був непритомний. Була надія повернути його до життя. Його організм досяг критичної межі виснаження.

— Тепер розумію, — сказав Олів’є. — Годиною раніше його могли б урятувати.

— Атож, годиною раніше, ти правильно сказав. Я намагаюся обчислити екстремальну мить. Ще можна... Ще можна... Уже не можна! Саме по цьому вузькому гребеню і прогулюється мій розум. Цю демаркаційну лінію між буттям і небуттям я намагаюся прокреслювати скрізь. Межа опору... візьмімо, наприклад ту, яку мій батько назвав би спокусою. Демон натягує мотузку твого життя до краю, прагнучи порвати її... Ще одне маленьке зусилля, і мотузка рветься — тебе проклято. Тепер ти мене зрозумів? На одне маленьке зусилля менше — і небуття. Бог не створив би світу. Нічого б не було... «Обличчя світу змінилося б», — сказав Паскаль. Але для мене не досить думати: «Якби ніс у Клеопатри був коротший». Я наполягаю. Я вимагаю: коротший... наскільки? Бо зрештою його можна було б укоротити на дуже-дуже трошки... Потроху, потроху... потім — різкий стрибок... Natura non fecit saltus[4] — яка нісенітниця! Я уявляю себе арабом, який перетинає пустелю й помирає від спраги. Я добуваюся, ти мене вже розумієш, до тієї точки свого маршруту, де одна крапля води могла б іще мене врятувати... або одна сльоза...

Його голос здушено урвався, набувши патетичного акценту, який здивував і стурбував Олів’є. Арман провадив лагідним, майже ніжним голосом:

— Ти пригадуєш: «Я пролив за тебе сльозу...»

Звичайно ж, Олів’є пам’ятав цю фразу Паскаля; він навіть запитав себе з якимсь бентежним подивом, чому його друг не процитував точно. Він не втримався й поправив:

— «Я пролив краплину сльози...»

Збудження Армана майже відразу вгамувалося. Він знизав плечима:

— Що ми можемо? Декому все дається легко... А ти розумієш, що означає завжди почувати себе «на межі»? Я ніколи не доберуся до своєї точки.

Він засміявся. Олів’є подумав, він сміється, щоб не заплакати. Він хотів би заговорити у свою чергу, сказати Арманові, як він зворушений його словами, якого болю завдає йому ця розпачлива іронія. Але година зустрічі з Пасаваном наближалася й примушувала його поквапитися. Він дістав годинника:

— Я мушу тебе покинути, — сказав він. — Ти сьогодні ввечері вільний?

— А яка різниця?

— Я хотів би запросити тебе в таверну «Пантеон». «Аргонавти» дають там банкет. Приходь туди, коли банкет уже закінчиться. Там буде чимало відомих людей, які, до того ж, будуть напідпитку. Бернар Профітандьє обіцяв мені прийти. Це може бути цікавим.

— Я не поголений, — похмуро відказав Арман. — А потім, що я маю робити серед тих знаменитостей? Але знаєш що? Запроси туди Сару, яка повернулася з Англії сьогодні вранці. Це її вельми розважило б, я переконаний. Хочеш, я запрошу її від твого імени? Бернар її приведе.

— Гаразд, старий, домовилися, — сказав Олів’є.

VIII

Отже, було домовлено, що Бернар та Едуар, після того як разом повечеряють, прийдуть забрати Сару десь близько десятої вечора. Вона з радістю прийняла запрошення Олів’є, яке передав їй Арман. Десь о пів на десяту вона пішла до своєї кімнати в супроводі матері. Щоб добутися до її кімнати, треба було перейти через кімнату батьків. Але ще одні двері, нібито забиті, сполучали кімнату Сари з кімнатою Армана, яка з протилежного боку виходила, як ми вже повідомляли на сходи чорного ходу.

Сара сказала матері, що лягає в постіль і попросила дати їй поспати. Але щойно залишилася сама, як сіла за свій туалетний столик, щоб підфарбувати собі губи та щоки. Туалетний столик затуляв забиті двері. Туалетний столик був не такий важкий, щоб Сара не могла безшумно його відсунути. Вона відчинила потаємні двері.

Сара не дуже хотіла зустрітися з братом, чиїх іронічних кпинів вона боялася. Щоправда, Арман завжди допомагав їй у її найзухваліших задумах; здавалося, він знаходив у цьому втіху, але якусь тимчасову й поблажливу, щоб потім осудити їх, і тим суворіше. Тож Сара іноді запитувала себе, а чи його поблажливе потурання не було такою собі грою іронічно настроєного цензора.

Кімната Армана була порожня. Сара сіла на низенький стілець і, в очікуванні, поринула в роздуми. З почуття якогось захисного протесту вона майже з відвертою зневагою ставилася до всіх домашніх чеснот. Родинний примус будив її енергію, дратував її бунтівничі інстинкти. Протягом свого перебування в Англії вона розпалила свою хоробрість до білого жару. За прикладом міс Абердин, молодої англійської пансіонерки, вона вирішила завоювати собі свободу, дозволити собі будь-які вияви непокори, будь-які відхилення від узвичаєних норм. Вона відчувала себе готовою кинути виклик будь-яким виявам зневаги і будь-яким звинуваченням. У своїх намаганнях сподобатися Олів’є вона вже зуміла подолати свою природжену скромність та внутрішньо притаманну їй сором’язливість. Досвід обох сестер багато чого її навчив; побожне смирення Рашелі вона сприймала як дурість; а в одруженні Лори бачила тільки бридку оборудку, що мала привести до цілковитого рабства. Освіта, яку вона одержала, та, яку вона сама собі дала, яку вона взяла, дуже мало приваблювала її до того, що вона називала подружньою відданістю. Вона абсолютно не бачила, в чому той, з ким вона могла б одружитися, міг би бути від неї вищим. Хіба не склала вона іспити, як і будь-який чоловік? Хіба не мала вона, на будь-яку тему, свої власні опінії, свої ідеї та переконання? Наприклад, щодо рівности статей. І їй навіть здавалося, що навіть у політиці, якби в цьому виникла потреба, жінка могла б виявити набагато більше здорового глузду, аніж чоловіки...

На сходах почулися кроки. Вона нашорошила вуха, потім тихенько відчинила двері.

Бернар і Сара ще не були знайомі. Коридор був неосвітлений. У темряві майже нічого не було видно.

— Панна Сара Ведель? — пошепки запитав Бернар.

Вона без церемоній узяла його під руку.

— Едуар чекає нас у автомобілі, на розі вулиці. Він вирішив сюди не заходити, остерігаючись зустріти ваших батьків. Для мене це не мало б ваги: усі знають, що я мешкаю тут.

Бернар потурбувався залишити ворота прочиненими, щоб не привертати увагу воротаря. Через кілька хвилин авто висадило всіх трьох перед таверною «Пантеон». Поки Едуар платив шоферові, вони почули, як видзвонило десяту.

Банкет уже закінчився. Наїдки зі столу прибрали, й тепер він був заставлений філіжанками з кавою, пляшками та келихами. Усі курили, й дихати в такій атмосфері було неможливо. Пані де Брус, дружина директора «Аргонавтів», попросила свіжого повітря. Її пронизливий голос пробився крізь гомін окремих розмов. Відчинили вікно. Але Юстиніан, який хотів виголосити промову, звелів майже відразу його зачинити «для акустики». Підвівшись, він дзенькнув по своєму келиху ложкою, проте ніхто не звернув на нього уваги. Тоді втрутився директор «Аргонавтів», якого називали президентом де Брусом. Він зумів домогтися деякої тиші, й голос Юстиніана поплив над публікою, накриваючи її густою пеленою нудьги. Банальність своєї думки ховав під хвилями образів. Він висловлювався з пафосом, який замінював йому розум, і зумів нагородити кожну з присутніх тут головних осіб пишномовним компліментом. Під час першої паузи, саме тоді, коли до зали увійшли Едуар, Бернар та Сара, пролунали поблажливі оплески; декотрі з присутніх продовжили їх, либонь, із певною іронією та в надії покласти край промові. Але марно: Юстиніан заговорив знову, й ніщо не могло урвати потік його красномовства. Тепер він обрав графа де Пасавана, щоб прикрасити його квітами своєї риторики. Він охарактеризував «Непорушний шлагбаум» як нову «Іліаду». Усі випили за здоров’я де Пасавана. Едуар не мав келиха, не мали їх і Бернар із Сарою, що звільнило їх від обов’язку підтримати тост.

Свою промову Юстиніан закінчив похвальбою на адресу новоствореного журналу й кількома компліментами його директорові, «молодому й талановитому Моліньє, улюбленцю Муз, чиє шляхетне чоло не довго чекатиме на лавровий вінок».

Олів’є стояв біля дверей, щоб відразу зустріти своїх друзів. Щедрі компліменти Юстиніана вочевидь збентежили його, але він не міг нікуди сховатися від наступної невеличкої овації на його честь.

Троє новоприбулих повечеряли дуже скромно, щоб упевненіше почувати себе в атмосфері цього зібрання. Ті, хто запізнюється на такі сходини, ставляться по-різному до збудження інших: іноді несхвально, іноді — з великою поблажливістю. Вони часто висловлюють осуд, хоча робити тут цього не годиться і буває, що піддають усе нищівній критиці. Принаймні саме так робили Едуар і Бернар. Що ж до Сари, для якої в цьому середовищі все було новим, вона думала тільки про те, щоб зібрати якомога більше вражень і не мала інших турбот, окрім намагатися йти в ногу зі своїми супутниками.

Бернар не знав тут нікого. Олів’є, який узяв його під руку, хотів відрекомендувати його Пасаванові та подружжю Брусів. Він відмовився. Проте Пасаван вирішив підкорити ситуацію й підійшов, подавши Бернарові руку, яку той не міг не взяти, не порушивши елементарних правил пристойности.

— Я чув про вас так багато, що мені здається, ми вже з вами знайомі.

— Так само і я, — відповів Бернар таким тоном, що люб’язність Пасавана вмить охолола.

Він підійшов до Едуара.

Хоча Едуар часто подорожував і навіть, коли жив у Парижі, то тримався відсторонено, він усе ж таки був знайомий із деякими гостями й анітрохи не почувався збентеженим. Колеги мало його любили, але водночас цінували, тоді як він зазвичай ухилявся від спілкування з ними й мав славу людини занадто гордої. Він волів радше слухати, ніж говорити.

— Ваш небіж сказав мені, що ви прийдете, — почав Пасаван лагідним і майже тихим голосом. — Я щиро цьому зрадів, бо мав на думці...

Іронічний погляд Едуара урвав решту цієї фрази.

Набувши великої майстерности в мистецтві зваблювання людей і звикши подобатись, Пасаван мав потребу бачити перед собою прихильне дзеркало, в якому могла б віддзеркалюватися витонченість його розуму та манер. Проте він опанував себе відразу, бо не належав до тих, хто спроможний надовго втратити впевненість у собі й дозволяє вивести себе з рівноваги. Він підняв голову й зарядив свій погляд зухвалою самовпевненістю. Якщо Едуар не хоче самохіть приєднатися до його гри, то він знайде чим його приборкати.

— Я хотів запитати вас... — провадив він, ніби продовжуючи свою думку, — чи не маєте ви якихось новин про вашого іншого племінника, мого друга Венсана? З ним насамперед у мене були спільні справи.

— Ні, — сухо відказав Едуар.

Це «ні» знову спантеличило Пасавана, що не знав, як його сприйняти: чи як провокаційний виклик, чи як просту відповідь на своє запитання. Але його розгубленість тривала лише одну мить; Едуар, із невинною щирістю, допоміг йому знову опинитися в сідлі, майже відразу додавши:

— Мені лише відомо зі слів його батька, що він вирушив у мандри з князем Монако.

— Я й справді попросив одну зі своїх подруг відрекомендувати його князю. Я з великою радістю вигадав для нього цей спосіб трохи розважитися, щоб відвернути його думки від нещасливої пригоди з тією пані Дув’єр... Олів’є казав мені, що ви знайомі з нею. Він міг занапастити через неї своє життя.

Пасаван із досконалою майстерністю вмів по черзі надавати своєму голосу відтінку презирства, зневаги, поблажливого співчуття; але йому було досить виграти цей тур поєдинку й утримати Едуара на безпечній відстані. Цей останній марно намагався знайти для відповіді якусь дошкульну репліку. Але, на його власний подив, йому забракло винахідливости. Через те він так мало любив бувати на людях: йому бракувало тих якостей, що дозволяють подавати себе у світському товаристві з належним блиском. Проте його брови насупилися. Пасаван мав дуже тонкий нюх; він ураз відчував, коли йому збиралися сказати щось неприємне, й миттю вивертався. Навіть не перевівши дух, він круто змінив тему розмови:

— А хто ця чарівна дитина, що вас супроводжує? — запитав він з усмішкою.

— Це, — відповів Едуар, — панна Сара Ведель, сестра пані Дув’єр, моєї подруги, про яку ви щойно згадали.

Не маючи на озброєнні нічого кращого, він загострив це «моєї подруги», наче стрілу. Але стріла не вгородилася у свою ціль, бо Пасаван майстерно її відхилив:

— Для мене буде велика приємність, якщо ви нас познайомите.

Він промовив ці останні слова, як і попередню фразу, досить голосно, щоб Сара могла їх почути. Вона обернулася до них, і Едуарові не було куди діватися.

— Capo, граф де Пасаван просить чести бути вам відрекомендованим, — сказав він із силуваною усмішкою.

Пасаван розпорядився принести три нові келихи, які він наповнив міцним кминним трунком. Усі четверо випили за здоров’я Олів’є. Пляшка була майже порожня, і Сара з подивом помітила на дні якість кришталики, що їх Пасаван спробував дістати звідти за допомогою соломинок. Якийсь дивак з обличчям клоуна, наквацьованим білою пудрою, з чорними, як смола, очима, з прилизаним волоссям, схожим на камилавку з чортової шкіри підійшов до них і промовив, із великим зусиллям пережовуючи кожен склад:

— Ви не зможете їх дістати. Дайте-но мені пляшку, я розіб’ю її.

Він схопив пляшку, розбив її одним ударом об підвіконня і показав дно Сарі.

— Проковтнувши кілька таких гострих кришталиків, чарівна панна без зусиль зробить собі прокол у череві.

— Що то за папуга? — запитала Сара в Пасавана, який підсунув їй стільця і сам сів коло неї.

— Це Альфред Жаррі, автор «Короля Убу». «Аргонавти» проголосили його генієм, бо публіка освистала його п’єсу. Хай там як, а це була найцікавіша річ, яку поставили в театрі за багато років.

— Мені дуже подобається «Король Убу», — сказала Сара, — і я задоволена, що зустріла Жаррі. Мені казали, він завжди п’яний.

— Він має бути п’яний і цього вечора. Я бачив, як він на банкеті випив дві повні склянки чистого абсенту. Але зовні це ніяк на ньому не відбилося. Хочете сигарету? Тут треба самому курити, щоб не задихнутися димом інших.

Він нахилився до неї, пропонуючи вогонь. Вона розжувала кілька кришталиків.

— Але це лише цукерки, — сказала вона, дещо розчарована. — Я сподівалася, що це щось дуже міцне.

Розмовляючи з Пасаваном, вона всміхалася Бернарові, який залишився біля неї. Її очі світилися надзвичайним блиском цікавости. Бернар, який у темряві не міг її бачити, був тепер вражений її надвичайною схожістю з Лорою. Це було те саме чоло, ті самі губи... Щоправда її риси не дихали такою ангельською чарівністю, а її погляди розбуджували в його серці якусь тривогу. Трохи збентежений, він обернувся до Олів’є.

— Познайом мене зі своїм другом Беркаєм.

Він уже зустрічався з Беркаєм у Люксембурзі, проте ніколи з ним не розмовляв. Беркай, почуваючи себе трохи ніяково в цьому оточенні, куди його привів Олів’є і в якому, зі своєю сором’язливістю, він почував себе не у своїй тарілці, щоразу червонів, коли друг рекомендував його як одного з головних редакторів «Авангарду». А річ у тому, що алегорична поема, про яку він говорив Олів’є на початку нашої історії, мала бути опублікована на перших сторінках нового журналу, відразу після маніфесту.

— На тому місці, яке я зберігав для тебе, — сказав Олів’є Бернарові. — Я певен, ця поема сподобається тобі. Це один із найкращих творів, які ми маємо в журналі. І надзвичайно оригінальна річ!

Олів’є було приємніше хвалити друзів, аніж вислуховувати хвалу на свою адресу. Коли підійшов Бернар, Люсьєн Беркай підвівся. Він тримав чашку з кавою у руці так незграбно, що від хвилювання вилив половину її вмісту на свою камізельку. У цю мить поблизу почувся механічний голос Жаррі.

— Малий Беркай зараз отруїться, бо я підсипав отрути до його філіжанки.

Жаррі розважала сором’язливість Беркая, і він знаходив втіху в тому, щоб пантеличити його. Але Беркай не боявся Жаррі. Він стенув плечима й спокійно допив свою каву.

— Хто це? — запитав Бернар.

— Як? Ти не знаєш автора «Короля Убу»?

— Неможливо! То це Жаррі? А я прийняв його за служника.

— Ти помилився, — сказав Олів’є з певним невдоволенням у голосі, бо він пишався своїм близьким знайомством із цими великими людьми. — Придивися ліпше. Тобі не здається, що він надзвичайний?

— Він робить усе, щоб таким здаватися, — сказав Бернар, який у всьому полюбляв природність, проте високо цінував «Убу».

Жаррі був одягнений під клоуна, що виступає на іподромі, й усе в ньому дихало манірністю; а надто його манера розмовляти, якій наслідували кілька працівників «Аргонавтів», карбуючи кожен склад, вигадуючи чудернацькі слова, нещадно калічачи інші; але реально лише один Жаррі вмів видобувати з себе цей моторошний голос — без тембру, без тепла, без інтонації, без виразу.

— Коли його знаєш, то, запевняю тебе, він чарівний, — сказав Олів’є.

— Ліпше я його не знатиму. У нього лютий вигляд.

— Це входить у його жанр. Пасаван вважає, що в нього дуже лагідна душа. Але він жахливо багато випив сьогодні ввечері. Причому він не випив жодної краплі води, можеш мені повірити. І жодної краплі вина. Лише абсент та інші міцні трунки. Пасаван боїться, щоб він не утнув якоїсь занадто ексцентричної витівки.

Попри його бажання, ім’я Пасавана безперервно зривалося з його губів і тим упертіше, чим більше він хотів його обминути.

Роздратований тим, що не може контролювати самого себе, і ніби зацькований самим собою, він змінив тему розмови:

— Ти маєш піти трохи погомоніти з Дюрмером. Я боюся, він смертельно зненавидів мене за те, що я відсунув його від керівництва «Авангардом». Але це не моя провина. Я не міг відмовитися від пропозиції, яку зробили мені. Спробуй, будь ласка, донести це до його розуміння, заспокоїти його. Пасав... мені сказали, що він дуже настроєний проти мене.

Він спіткнувся, але цього разу не впав.

— Я сподіваюся, він забрав свій рукопис. Мені не до вподоби те, що він написав, — сказав Беркай.

Потім обернувся до Профітандьє:

— Але ви, добродію, я сподівався, що ви...

— О, не називайте мене добродієм... Я добре знаю, що прізвище в мене незручне й кумедне... Я візьму псевдонім, якщо писатиму.

— А чому ви нічого нам не запропонували?

— Бо в мене не було нічого напохваті.

Олів’є покинув своїх двох друзів, які почали розмову між собою, й підійшов до Едуара.

— Як люб’язно з вашого боку, що ви прийшли! Мені так хотілося з вами побачитись! Але я хотів би побачитися з вами де завгодно, тільки не тут... Сьогодні пополудні я дзвонив у ваші двері. Вам про це сказали? Я був у розпачі, що не зустрівся з вами і якби знав, де вас знайти...

Він був щасливий, що говорить із такою легкістю, згадуючи про той час, коли хвилювання не давало йому розтулити рота. Цю легкість він завдячував — на жаль! — банальності своїх слів і випитому спиртному. Едуар усвідомив це зі смутком у душі.

— Я був у вашої матері.

— Я про це довідався, коли повернувся, — сказав Олів’є, який вжахнувся від того, що Едуар звернувся до нього на «ви».

Чи сказати йому про це?

— То ви маєте намір жити в цьому оточенні? — запитав Едуар, дивлячись на нього пильним поглядом.

— О, я нікому не дозволю себе приборкати.

— Ви справді в це вірите?

Це було сказано серйозним, таким приязним, таким братським голосом... Олів’є відчув, що його впевненість похитнулася.

— Ви вважаєте, я припустився помилки, запізнавшися з цими людьми?

— Не з усіма, можливо. Але з декотрими безперечно, що так.

Олів’є сприйняв в однині цю множину. Він зрозумів, що Едуар має на увазі передусім Пасавана, і ці слова стали ніби сліпучою і болісною блискавкою, яка пронизала хмари, що від самого ранку грізно згущувалися в небі його душі. Він любив Бернара, він любив Едуара надто сильно, щоб витерпіти їхню зневагу. Коли він перебував поруч з Едуаром, у ньому пробуджувалися всі найкращі почуття, які він мав у собі. Поруч із Пасаваном пробивалися на поверхню найгірші. Він признався собі в цьому тепер, та й хіба він не знав про це завжди? Звідки бралося те засліплення, яке сходило на нього, коли він був поруч із Пасаваном? Чи добровільним воно було? Його вдячність графові за все, що той для нього зробив, переходила в гіркоту та злість. Він палко осудив його підступність. Усе те, що він бачив сьогодні, остаточно розбудило приспану ненависть Олів’є.

Пасаван, нахилившись до Сари, обняв її за стан і ставав дедалі наполегливішим. Знаючи, що про його взаємини з Олів’є, ходять недвозначні чутки, він вирішив завести всіх в оману. І щоб афішувати своє нове захоплення ще більше, він пообіцяв собі, що умовить Сару сісти до себе на коліна. Сара досі майже не чинила опору, але очима весь час шукала очі Бернара і коли їхні погляди зустрічалися, вона всміхалася, ніби хотіла йому сказати:

«Бачите, як багато я дозволяю з собою робити».

Тим часом Пасаван запитував себе, чи не просувається він уперед надто швидко. Йому бракувало практики.

«Треба умовити її ще трохи випити, і тоді я ризикну», — сказав собі він, простягуючи руку, яка залишилася в нього вільною до пляшки з ликером кюрасо.

Олів’є, який за ним спостерігав, випередив його рух. Він заволодів пляшкою лише для того, щоб її не взяв Пасаван. Але відразу ж йому здалося, що ликер додасть йому трохи мужности; тієї мужности, якої йому бракувало і в якій він мав потребу, щоб сказати Едуарові приправлену гіркотою фразу, яка крутилася в нього на губах:

«Я дорожу лише вашою думкою...»

Олів’є наповнив свій келих і перехилив його одним ковтком. У цю мить він почув, як Жаррі, що швендяв від гурту до гурту, сказав півголосом, проходячи поза спиною малого Беркая:

— А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Той рвучко обернувся.

— Повторіть це голосно.

Але Жаррі вже відійшов. Він обійшов навкруг стола й повторив фальцетом:

— А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Він дістав із кишені великого пістолета, яким часто грався на очах у «аргонавтів» і прицілився.

Жаррі мав славу людини, яка любить стріляти. У залі знявся гомін застережливих голосів. Ніхто не був певен, що в тому стані сп’яніння, в якому перебував Жаррі, він не зможе переступити через рамки гри. Але малий Беркай захотів показати, що він не боїться, і зіп’явшись на стілець, закинув руки за спину й прибрав позу Наполеона. Він був трохи кумедний, і спочатку пролунав сміх, а потім його заглушили оплески.

Пасаван сказав Сарі, дуже швидко:

— Це може закінчитися погано. Він п’яний як смерть. Ховайтеся під стіл.

Де Брус спробував зупинити Жаррі, але той випручався з його рук і теж зіп’явся на стілець (при цьому Бернар помітив, що він узутий у балетні черевички). Стоячи віч-на-віч із Беркаєм, він простяг руку, щоб узяти його на мушку.

— Вимкніть світло! Негайно! — гукнув де Брус.

Едуар, який залишився біля дверей, повернув ручку вимикача. Сара підхопилася на ноги, послухавшись поради Пасавана, й, коли світло погасло, обхопила руками Бернара, щоб затягти його з собою під стіл.

Гримнув постріл. Пістолет був заряджений холостим патроном. Проте почувся крик болю; це був Юстиніан, якому клейтух влучив у око.

А коли знову ввімкнули світло, то всі замилувалися Беркаєм. Він усе ще стояв на стільці, нерухомий, застигши у своїй позі, лише трохи блідіший, ніж звичайно.

Тим часом президентша переживала нервовий напад. Біля неї з’юрмився цілий гурт.

— Який ідіотизм — так хвилювати людей!

Оскільки води на столі не було, Жаррі, злізши зі свого п’єдесталу, намочив хусточку в спиртному й став протирати собі скроні, ніби просячи пробачення.

Бернар залишався під столом лише одну мить; саме стільки, щоб відчути, як гарячі губи Сари любосно притислися до його губів. Олів’є шмигнув під стіл разом із ними: його штовхнула на це дружба й ревнощі... Сп’яніння загострило в ньому так добре знайоме йому відчуття марґінальности. Коли він, у свою чергу, виліз із-під стола, голова йому трохи паморочилася. Він почув, як Дюрмер гукає:

— Подивіться на Моліньє! Він боягуз, він перелякався, як жінка.

Це вже було занадто. Олів’є, погано усвідомлюючи, що робить, кинувся на Дюрмера з рукою, піднятою для удару. Йому здавалося, він рухається, як уві сні. Дюрмер ухилився. Як уві сні рука Олів’є наштовхнулася на порожнечу.

Замішання стало загальним, і тоді як одні штовхалися біля дружини директора, яка репетувала не своїм голосом, другі оточили Дюрмера, який кричав: «Він мене не вдарив! Він мене не вдарив!..», а треті — Олів’є, який із розпашілим обличчям знову збирався кинутись у атаку, його втихомирили з великими труднощами.

Ударив його Олів’є чи не вдарив, але Дюрмер мав усі підстави вважати себе жертвою, якій врізали ляпас. Саме це намагався розтлумачити йому Юстиніан, затуляючи долонею забите око. Це було питання гідности. Але Дюрмера мало турбували уроки гідности, які давав йому Юстиніан. Він і далі вперто повторював:

— Він мене не вдарив! Він мене не дістав!

— Дай йому спокій, — сказав де Брус. — Не можна примусити людину битись, якщо вона не хоче.

Олів’є, проте, заявив гучним голосом, що коли Дюрмер не вважає себе задоволеним, він готовий врізати йому ще один ляпас. І сповнений рішучости викликати супротивника на двобій, просив Бернара та Беркая, щоб вони стали його секундантами. Ніхто з них до пуття не тямив у «справах чести», але Олів’є не наважувався звернутись до Едуара. Його краватка розв’язалася; спітніле волосся впало йому на лоб; руки йому кеонвульсивно тремтіли.

Едуар узяв його за лікоть.

— Ходімо, трохи вимиєш обличчя. Ти схожий на божевільного.

І повів його до вмивальника.

Тільки вийшовши із зали, Олів’є зрозумів, який він п’яний. Коли відчув, як рука Едуара доторкнулася до його ліктя, він мав таке відчуття, що зараз зомліє і без опору дозволив себе повести. З усього сказаного Едуаром він зрозумів лише те, що той знову звернувся до нього на «ти». Як ото чорна хмара проливається густим дощем, так і йому здалося, що зараз із його серця ринуть потоки сліз. Мокра серветка, яку Едуар притулив йому до лоба, допомогла йому протверезитися. Що відбулося? Він невиразно пригадував, що поводився, як дитина, як брутальний ідіот... Він почував себе кумедним, ницим, гидким... І тоді, весь затремтівши від розпуки та любови, він кинувся до Едуара і, пригорнувшись до нього, заридав:

— Забери мене звідси.

Едуар сам був неймовірно розчулений.

— До батьків? — запитав він.

— Вони не знають, що я повернувся.

Коли вони переходили через кафе, щоб вийти на вулицю, Олів’є сказав своєму супутникові, що хоче написати листа.

— Якщо його вкинути зараз до поштової скриньки, то завтра о першій він уже прийде.

Сівши за столик у кафе, він написав:

«Мій любий Жорже!

Так, це я тобі пишу, і я хочу попросити в тебе невеличкої послуги. Я не повідомлю тобі нічого нового, сказавши, що я вже повернувся до Парижа, бо певен, ти мене помітив цього ранку поблизу Сорбони. Я зупинявся у графа де Пасавана (він написав адресу), і мої речі ще в нього. З причин, про які було б довго тобі розповідати і які тебе зовсім не цікавляться волію не повертатися до нього. Лише тебе я можу попросити, щоб ти сходив до нього й привіз мені мої речі, а я тобі потім за це віддячу. Там ти знайдеш замкнену скриню. Щодо тих речей, які будуть у кімнаті, то ти сам складеш їх у мою валізу і привезеш усе до дядька Едуара. Я заплачу за авто. На щастя, завтра буде неділя. Зроби це, будь ласка, відразу, як тільки одержиш листа. Я на тебе розраховую, гаразд?

Твій старший брат

Олів’є.

P.S. Я знаю, ти хлопець кмітливий і зробиш усе як годиться. Але якщо тобі доведеться безпосередньо мати справу з Пасаваном, поводься з ним холодно й стримано. До завтра».

Ті, хто не чув образливих слів Дюрмера, не могли собі пояснити несподівану лють Олів’є. Було таке враження, що він утратив голову. Якби він зумів зберегти холоднокровність, Бернар би його зрозумів, бо й сам не любив Дюрмера. Але він мусив визнати, що Олів’є повівся як божевільний і поставив себе в невигідне становище. Бернарові було прикро чути, що його вчинок суворо осуджують. Він підійшов до Беркая і домовився з ним про зустріч. Хоч якою безглуздою здавалася ця подія, вони обидва мали повестися коректно. Вони вирішили завтра вранці, о дев’ятій годині відвідати свого клієнта і спробувати напутити його на розум.

Коли обидва його друзі пішли, Бернар не мав ані причини, ані бажання залишатися на вечірці й далі. Він пошукав очима Сару, і його серце виповнилося гнівом і люттю, коли він побачив, що вона сидить на колінах у Пасавана. Обоє здавалися п’яними; але Сара відразу підвелася, коли побачила, що підходить Бернар.

— Ходімо, — сказала вона, взявши його за руку.

Вона захотіла повернутися пішки. Відстань була невелика, й вони подолали її, не сказавши ні слова. У пансіоні світло було всюди погашене. Боячись привернути до себе увагу, вони навпомацки дійшли до сходів чорного ходу, потім запалили сірника. Арман не спав. Почувши їхні кроки, він вийшов на майданчик сходів із лампою в руці.

— Візьми лампу, — сказав він Бернарові (від учорашнього дня вони казали один одному «ти»). — Посвіти Сарі — у її кімнаті немає свічки... І дай мені твої сірники, я запалю свою...

Бернар провів Сару до другої кімнати. Не встигли вони туди увійти, як Арман, нахилившись за ними, сильним подмухом погасив лампу й насмішкуватим голосом кинув:

— Добраніч! Але не зчиняйте галасу. За стіною сплять батьки.

Потім відхилився назад, зачинив за ними двері й узяв їх на засув.

IX

Арман ліг, не роздягаючись. Він знав, що спати йому не можна. Він мав дочекатися кінця ночі. Він міркував. Він дослухався. Дім відпочивав, відпочивало місто, відпочивала вся природа. Не чути було жодного шереху, жодного звуку.

Коли слабке світло, яке рефлектор відкинув із вузького неба в його кімнату дозволило йому знову роздивитися її бридку обставу, він підвівся. Підійшов до дверей, які взяв на засув учора ввечері; тихенько їх прочинив...

Фіранки Сариної кімнати не були опущені. Світло народжуваного дня забарвило шибки вікна в білий колір. Арман підійшов до ліжка, на якому спочивали його сестра та Бернар. Простирадло лише наполовину накривало їхні сплетені в обіймах тіла. Які вони були гарні! Арман довго милувався ними. Він хотів би бути їхнім сном, їхнім поцілунком. Він усміхнувся, а потім несподівано опустився навколішки в ногах ліжка, де збилися жужмом відкинуті ковдри. Якому богові молився він там, стуливши руки? Його опанувало невимовне хвилювання. Губи йому тремтіли... Він помітив під подушкою носовичок із плямами крови. Звівся на ноги, узяв його в руки й рушив до дверей, а тоді, притулившись губами до невеличкої бурштинової плями, залився слізьми.

Але на порозі дверей обернувся. Він хотів був розбудити Бернара. Той повинен повернутися у свою кімнату, поки всі в пансіоні сплять. Але Бернар уже почув легке шарудіння, яке спричинив Арман, і розплющив очі. Арман утік, залишивши двері відчиненими. Він вибіг зі своєї кімнати, спустився сходами. Він мусить заховатися де-небудь... Його присутність збентежить Бернара, й він не хоче показуватися йому на очі. З вікна шкільного класу, через кілька хвилин, він побачить, як той іде до своєї кімнати, скрадаючись попід стінами, наче злодій...

Бернар спав дуже мало. Але в цю ніч він тішився забуттям, яке допомогло йому відпочити ліпше, аніж сон; водночас прославлення і цілковите знищення його єства. Він прослизнув у новий день, незнайомий самому собі, неуважний, легкий, новий, втихомирений і тремтливий, наче Бог. Коли він пішов, Сара ще спала, і він покрадьки вивільнився з її обіймів — без поцілунку, без прощального погляду, не пригорнувши її востаннє в палкому любовному пориві. Чому ж так сталося? Він зробив так через свою нечутливість? Я не знаю. Він і сам цього не знав. Він намагався зовсім про це не думати, йому було ніяково приєднати цю безпрецедентну ніч до прецедентів своєї історії. Ні; це був такий собі додаток, який не може знайти собі місця в головному тексті книги — книги або розповіді його життя, так ніби нічого й не відбулося, так ніби все триватиме, як і раніш, увійде у звичну колію.

Він піднявся в кімнату, яку ділив із малим Борисом. Хлопець спав глибоким сном. Яка дивна дитина! Бернар розібрав свою постіль, зім’яв простирадла, щоб створити враження, ніби він у ній спав. Він умився, не шкодуючи води. Але, побачивши Бориса, повернувся подумки до Саас-Фе. Він згадав про Лору, яка йому тоді сказала: «Я не можу прийняти від вас ті почуття, які ви мені пропонуєте. Вони пов’язані з потребами, які ви зможете задовольнити десь-інде». Ця фраза пробудила в ньому гнів. Йому здалося, що вона досі звучить у його вухах. Він давно про неї не думав, але цього ранку його пам’ять була навдивовижу виразною й активною. Його мозок функціонував, попри його хіть, у якомусь чудесному веселому збудженні. Бернар відштовхнув образ Лори, доклав усіх зусиль, щоб придушити свої спогади. І щоб остаточно відкинути ці думки, схопив підручника, маючи намір готуватися до наступного іспиту. Але в кімнаті було йому душно, і він вийшов працювати в сад. Йому хотілося вийти на вулицю, ходити, бігати, вибігти на якийсь широкий простір, дихати повітрям. Він став спостерігати за ворітьми. Як тільки воротар їх відчинив, він вийшов на вулицю. Прийшов зі своєю книжкою в Люксембурзький сад і сів на лаву. Його думка розгорталася, ніби розмотувалася. Але ця нитка була тонкою і рвалася, як тільки він її трошки натягував. Як тільки він намагався почати працювати, між ним та книжкою починали снувати якісь невиразні розмиті спогади. І то були не спогади про гострі миттєвості втіхи, а про всілякі незначущі подробиці, безглузді, дріб’язкові, подробиці, за які зачіпалося його самолюбство, боляче дряпаючись об них. Віднині він уже не буде таким недосвідченим і наївним.

Незадовго до дев’ятої він підвівся й пішов на зустріч із Люсьеном Беркаєм. Потім обидва вирушили до Едуара.

Едуар жив у Пассі, на останньому поверсі багатоквартирного будинку. Двері його спальні відчинялися в простору студію. Коли Олів’є прокинувся дуже рано-вранці, Едуара це спочатку не стурбувало.

— Я хочу трохи відпочити на дивані, — сказав йому Олів’є учора ввечері.

Боячись, що Олів’є змерзне, Едуар порадив Олів’є накритися ковдрами. Трохи згодом Едуар теж підвівся з постелі. Мабуть, він непомітно для себе заснув, бо тепер із подивом переконався, що надворі вже день. Він захотів подивитись, як там улаштувався Олів’є. А можливо, ним керувало невиразне передчуття...

Студія була порожня. Ковдри лежали біля ліжка, нерозгорнуті. У ніздрі йому вдарив бридкий запах газу. Невеличка комірчина, суміжна зі студією, правила за ванну кімнату. Запах газу, безперечно, чувся звідти. Едуар кинувся туди, але спочатку не міг відчинити двері, бо щось цьому перешкоджало. Це було тіло Олів’є, який лежав біля ванни, роздягнений, холодний, мертвотно-блідий і бридко заляпаний блювотиною.

Едуар негайно закрив кран газоколонки, яка нагрівала воду для ванни, звідки виходив газ. Що сталося? Нещасливий випадок? Крововилив у мозок?.. Він не вірив своїм очам. Ванна була порожня. Він узяв умирущого на руки, переніс його в студію, поклав на килим біля великого відчиненого вікна. Опустившись навколішки, притулився вухом до грудей Олів’є. Той іще дихав, але дуже слабко. Тоді Едуар, опанований нестямним розпачем, став докладати всіх зусиль, щоб зберегти ту крихту життя, яка ще жевріла в цьому тілі. Він став ритмічно підіймати й опускати розм’яклі руки, натискав на боки, розтирав грудну клітку, зробив усе, що слід робити, як він пригадував, у випадку ядухи, шкодуючи, що не може робити все водночас. Олів’є не розплющував очей. Едуар пальцем підняв йому повіки, але вони знову впали на очі, в яких не світилося життя. Проте серце билося. Едуар марно намагався знайти коньяк, якісь солі. Він нагрів води й обмив тіло та обличчя. Потім переніс це безживне тіло на диван і накрив його ковдрами. Він хотів покликати лікаря, але не наважувався відлучитися. Служниця приходила щоранку прибирати в його помешканні, але вона прийшла лише о дев’ятій. Як тільки Едуар почув її кроки, він негайно послав її до квартального лікаря; проте відразу покликав її назад, боячись, що з’явиться поліція й почне допитувати його.

Тим часом Олів’є повільно повертався до життя. Едуар сидів біля нього, в узголівї дивана. Він дивився на це безвиразне обличчя й губився у здогадах. Чому? Чому? Учорашні нерозважливі дії Олів’є можна було пояснити його сп’янінням. Але події цього ранку мають зовсім інше забарвлення. Він нічого не міг зрозуміти, чекаючи тієї миті, коли Олів’є зможе нарешті заговорити. Тепер він його вже не покине. Він узяв Олів’є за руку й сконцентрував усі свої запитання, свою думку, все своє життя в цьому контакті. Нарешті йому здалося, що рука Олів’є слабко відповіла на його потиск... Тоді він нахилився й припав губами до цього чола, яке покрилося зморшками неймовірно тяжкого й загадкового болю.

У двері подзвонили. Едуар пішов відчинити. Це були Бернар і Люсьєн Беркай. Едуар зупинив їх у передпокої і про все попередив. Потім, відвівши Бернара вбік, запитав, чи Олів’є страждав коли-небудь від запаморочення голови, чи переживав кризи?.. Бернар тоді пригадав їхню вчорашню розмову й зокрема деякі слова Олів’є, які він майже пустив повз вуха, але тепер вони виразно ожили в його пам’яті.

— Це я говорив із ним про самогубство, — сказав він Едуарові. — Я запитав у нього, чи розуміє він, що можна накласти на себе руки просто від надміру життя, «у пориві ентузіазму», як казав Дмитро Карамазов. Я тоді цілком поринув у свої думки і не звертав уваги ні на що, крім своїх власних слів. Але тепер я пригадую, що він мені відповів.

— Що він тобі відповів? — наполягав Едуар, бо Бернар замовк і, здавалося, не мав бажання розповідати далі.

— Він, мовляв, розуміє, що людина спроможна накласти на себе руки, але це може відбутися лише після того, як вона підійметься на таку вершину радости, звідки можна лише спуститися вниз.

Обидва подивились один на одного, нічого більше не кажучи. Ситуація для них прояснилася. Потім Едуар відвів очі, й Бернар пожалкував, що це сказав. Вони підійшли до Беркая.

— Лихо в тому, — сказав той, — що можуть подумати, ніби Олів’є умисне наклав на себе руки, щоб уникнути дуелі.

Едуар більше не думав про цю дуель.

— Поводьтеся так, ніби нічого не сталося, — сказав він. — Ідіть до Дюрмера й попросіть, щоб він улаштував вам зустріч із його секундантами. Це з ними ви все й залагодите, якщо ця ідіотська історія не залагодиться сама собою. Дюрмер не виявляв особливого бажання битися на дуелі.

— Ми нічого не станемо розповідати йому, — сказав Люсьен, — щоб він узяв на себе всю ганьбу відступу. Бо він ухилиться від поєдинку, я в цьому не маю сумніву.

Бернар запитав, чи не можна йому побачити Олів’є. Але Едуар хотів, щоб той мав можливість відпочити.

Бернар і Люсьєн уже збиралися піти, коли з’явився малий Жорж. Він повернувся від Пасавана, але не зміг забрати там речі брата.

«Пана графа немає вдома, — відповіли йому, — і він нам не залишив жодних розпоряджень».

І служник зачинив двері перед самісіньким його носом.

Дивна серйозність у тоні Едуара та в поведінці двох інших стривожила Жоржа. Він нюхом відчув щось незвичайне і запитав, що сталося. Едуар мусив усе йому розповісти.

— Але батькам не кажи нічого.

Жорж був у захваті від того, що його прилучили до цієї таємниці.

— Я вмію мовчати, — сказав він.

А що справ у нього сьогодні вранці не було, то він зголосився супроводжувати Бернара та Люсьєна до Дюрмера.

Після того, як усі троє пішли, Едуар покликав служницю. Поруч із його спальнею була вільна кімната, й він попросив підготувати її, щоб оселити в ній Олів’є. Потім нечутно увійшов до студії. Олів’є спочивав. Едуар сів біля нього. Він узяв книжку, але відразу відклав її, не розкриваючи і став дивитись, як спить його друг.

X

Те, що відкривається душі, не буває простим; і душа ніколи просто не відкривається хай там чому.

Паскаль

— Думаю, він буде радий з вами побачитися, — сказав Едуар Бернарові наступного ранку. — Сьогодні вранці він запитав у мене, чи не приходили ви вчора. Певно, чув ваш голос, тоді як я думав, що він непритомний... Лежить із заплющеними очима, але не спить. Нічого не каже. Часто підносить руку до лоба — певно, йому дуже болить голова. Коли я йому щось кажу, його лоб береться зморшками. Та коли я відходжу, він кличе мене й просить сісти коло нього... Ні, він уже не в студії. Я влаштував його в кімнаті, що суміжна з моєю, бо до мене може хтось прийти, а я не хочу турбувати його.

Вони увійшли.

— Я прийшов довідатись, як ти себе почуваєш, — дуже лагідно сказав Бернар.

Обличчя Олів’є пожвавилося, коли він почув голос друга. Це була вже майже усмішка.

— Я на тебе чекав.

— Я піду, якщо моя присутність тебе стомлює.

— Залишся.

Але сказавши це слово, Олів’є притулив палець собі до губів. Він просив, щоб до нього не говорили. Бернар, який мусив через три дні складати усні іспити, тепер не виходив нікуди, не взявши з собою підручника, який у сконцентрованому вигляді подавав матеріал, густо насичений тією гіркотою, яку йому доведеться випити під час іспиту. Він умостився біля узголів’я друга й поринув у читання. Олів’є, обернувшись обличчям до стіни, здавалося, спав. Едуар вийшов у свою кімнату. Вряди-годи він з’являвся у дверях, що сполучали ці дві кімнати й залишилися відчиненими.

Через кожні дві години приносив Олів’є чашку з молоком, але хворий почав його пити лише з сьогоднішнього ранку. Протягом усього вчорашнього дня його шлунок не міг нічого приймати.

Минуло чимало часу. Бернар підвівся, щоб піти. Олів’є обернувся, простяг йому руку і спитав, намагаючись усміхнутися.

— Завтра прийдеш?

В останню мить він знову його покликав, зробив знак, щоб він нахилився, ніби боявся, що його голос пролунає не досить гучно, щоб його почути й тихо сказав:

— Ох, який же я був дурний!

Потім, ніби хотів упередити заперечення з боку Бернара, знову притулив палець до губів.

— Ні, ні... Згодом я вам усе поясню.

Наступного дня Едуар одержав листа від Лори. Коли прийшов Бернар, він дав його йому прочитати:

«Мій любий друже!

Я пишу вам із великою поквапністю, намагаючись відвернути безглузде лихо. Я певна, ви мені допоможете, якщо тільки цей лист прийде вчасно.

Фелікс поїхав до Парижа, маючи намір поговорити з вами. Він сподівається здобути від вас відомості про того, про кого я відмовляюся розповісти йому; він хоче, щоб ви назвали йому ім’я чоловіка, якого він потім викличе на дуель. Я зробила все можливе, щоб його утримати, але його рішення залишилося непохитним, і все те, що я йому кажу, лише укріплює його в цьому рішенні. Можливо, тільки ви зможете переконати його в помилковості його поведінки. Він довіряє вам і, сподіваюся, послухає вас. Знайте, що він ніколи не тримав у руках ані пістолета, ані шпаги. Думка про те, що він ризикуватиме життям заради мене, мені нестерпна. Але більше всього я боюся, я наважуся вам у цьому признатися, що він виставить себе в кумедному світлі.

Після мого повернення Фелікс був зі мною дуже уважним, ніжним і лагідним. Але я не можу вдавати, що кохаю його, бо я його не кохаю. Він страждає через це; і, думаю, саме бажання завоювати мою повагу, мій захват навіяло йому цю думку, яка, знаю, здасться вам украй недоречною і нерозважливою, але яку він плекає щодня і яка після мого повернення стала для нього нав’язливою й невідчепною марою. Я не сумніваюся, що він мене простив; але він смертельно ненавидить винуватця моєї ганьби.

Я прошу вас прийняти його з тією самою щирою прихильністю, з якою ви приймали мене. Ви не зможете дати мені певніший доказ вашої дружби, якою я так дорожу. Пробачте мені за те, що я не написала вам раніше, аби висловити всю мою вдячність за вашу відданість і ваше піклування про мене, яким ви так щедро обдарували мене під час нашого перебування у Швейцарії. Спогад про ті дні зігріває мене й допомагає мені нести тягар життя.

Ваша подруга, яка завжди пам’ятає вас і довіряє вам.

Лора».

— Що ви думаєте робити? — запитав Бернар, повертаючи листа.

— А що я маю робити? — відповів Едуар, трохи роздратований, не так цим запитанням, як тим, що він уже його собі ставив. — Якщо він до мене з’явиться, я прийму його дуже приязно. Якщо він мене попросить, я спробую дати йому якнайліпшу пораду. І спробую переконати його, що якнайліпший вихід для нього — це заспокоїтися. Такі люди, як бідолаха Дув’єр, завжди припускаються цієї помилки — намагаються випхатися вперед. Ви дасте йому таку саму оцінку, коли познайомитеся з ним, — повірте. Лора ж народилася для перших ролей. Кожен із нас приміряє драму на свій розмір і одержує свою частку трагічного. Що ми можемо вдіяти? Драма Лори в тому, що вона одружилася зі статистом. І з цим уже нічого не поробиш.

— А драма Дув’єра в тому, що він одружився з жінкою, яка стоятиме вище від нього, хоч би що він робив, — сказав Бернар.

— Хоч би що він робив... — луною повторив за ним Едуар. — І хоч би що робила сама Лора. Дивовижно, що відчуття своєї провини, каяття спонукало Лору принизити себе перед ним; але він відразу ж простерся перед нею й опинився нижче, ніж вона. Усе, що роблять чи робитимуть вони обоє, лише применшуватиме його, а її звеличуватиме.

— Мені його дуже шкода, — сказав Бернар. — Але чому не хочете ви визнати, що отак простершись перед нею, він цим також звеличив себе?

— Тому що йому бракує лірики, — заявив Едуар тоном, який не допускав заперечення.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що він ніколи не забувається у своїх стражданнях, а тому й страждання його не бувають великими. Не змушуйте мене заглиблюватися в ці матерії. Я маю свої уявлення про життя, але вони не піддаються точним оцінкам, і я ніколи не намагаюся вимірювати їх на якийсь аршин. Поль-Амбруаз має звичай казати, що він ніколи не бере в розрахунок нічого такого, що не дозволяє себе обчислити. Гадаю, він тут просто грається зі словом «розрахунок», бо немає такого розрахунку, який включав би в себе Бога. А це якраз те, до чого він прагне і чого бажає... Так от: думаю, я називаю лірикою такий стан людини, в якому вона визнає зверхність Бога.

— А хіба це не те саме, що ми називаємо словом «ентузіазм»?

— Є ще одне слово: натхнення. Атож, це саме те, що я хочу сказати. Дув’єр — людина, неспроможна на натхнення. Я згоден, що Поль-Амбуаз має слушність, коли говорить, що натхнення — це те, що завдає чи не найбільшої шкоди мистецтву; і я ладен погодитися, що митцем можна стати, лише приборкавши ліричний стан; але важливо те, що для того, аби його приборкати, треба спочатку його пережити.

— А чи не думаєте ви, що цей стан божественної присутности можна психологічно пояснити через...

— Чудовий початок! — урвав його Едуар. — Такі міркування, попри їхній точний характер можуть збити з пантелику лише дурнів. Я певен, що немає такого містичного руху, який не мав би свого матеріального відповідника. А потім? Дух, щоб виявити себе, не може обійтися без матерії. Звідси — містерія боговтілення.

— Натомість матерія може чудово обходитися без духу.

— Що ми про це знаємо? — сказав Едуар, засміявшись.

Бернарові було дуже цікаво слухати Едуара, коли він отак розмовляв. Зазвичай він розкривався мало. Екзальтація, в якій він сьогодні перебував, пояснювалася присутністю Олів’є. Бернар це зрозумів.

«Він говорить мені те, що хотів би сказати йому, — подумав він. — Це Олів’є має бути його секретарем. Як тільки Олів’є одужає, я відійду. Моє місце десь-інде».

Він подумав про це без гіркоти, усі його думки тепер були заполонені Сарою, яку він знову відвідав минулої ночі і до якої мав намір прийти і сьогодні вночі.

— Ми вже далеко відійшли від Дув’єра, — сказав він, засміявшись у свою чергу. — Ви скажете йому про Венсана?

— Звичайно, ні, нехай йому чорт! Навіщо?

— А ви не думаєте, що Дув’єр може отруїти себе своїми підозрами, якщо не знатиме, на кого їх спрямувати?

— Мабуть, ви кажете правду. Але тільки Лора має вирішувати — казати йому чи не казати. Я не можу сказати йому це, не зрадивши її довіру... До речі, я навіть не знаю, де він тепер.

— Венсан?.. Пасаван повинен це знати.

Їхню розмову урвав дзвінок. Пані Моліньє прийшла довідатися про стан свого сина. Едуар запросив її до студії.

Приходила Поліна. Я дещо вагався, чи мені слід її попередити, а проте я не міг не повідомити сестру, що її син хворий. Визнав за непотрібне розповідати їй про незрозумілу і для мене спробу самогубства. Сказав їй лише про гостре захворювання печінки, яке й справді стало найочевиднішим результатом цієї спроби.

— Те, що Олів’є з вами, уже мене заспокоює, — сказала Поліна. — Я не вилікую його краще, ніж ви, бо добре знаю, що ви любите його не менше, ніж я.

Кажучи ці останні слова, вона дивилася на мене з якоюсь дивною наполегливістю. Чи я сам собі вигадав умисний намір, який вона хотіла вкласти у свій погляд? Я відчував стосовно Поліни те, що зазвичай називають «нечистим сумлінням» і зміг у відповідь лише пробелькотіти щось невиразне. Треба зазначити, що внаслідок хвилювань, пережитих за два останні дні, я повністю втратив здатність контролювати себе. Моя стурбованість була очевидною, бо вона додала:

— Ви почервоніли досить промовисто... Мій бідолашний друже, не чекайте від мене докорів. Я докоряла б вам, якби ви його не любили... Можна мені з ним побачитись?

Я привів її до Олів’є. Бернар, почувши, що ми йдемо, вийшов.

— Який він гарний! — прошепотіла вона, нахиляючись над ліжком.

Потім обернулася до мене.

— Ви поцілуєте його за мене. Я боюся розбудити його.

Поліна й справді надзвичайна жінка. Сьогодні я не вперше про це подумав. Але я не сподівався, що вона спроможна так глибоко все розуміти. А проте мені здавалося, попри щирість її слів та веселість, якої вона намагалася надати своєму голосу, що я помітив у ній деяку скутість (можливо, вона виникла внаслідок тих зусиль, яких я докладав, щоб приховати своє збентеження); і мені пригадалася одна фраза з нашої попередньої розмови, що здалася мені надзвичайно мудрою, хоча мені й не дуже хотілося тоді визнавати її такою: «Я волію погодитися добровільно на те, чому я не спроможна перешкодити». Мабуть усе-таки Поліна силувала себе здаватися такою люб’язною й безтурботною. І ніби відповідаючи на мої потаємні думки, вона сказала, коли ми знову вийшли до студії:

— Не висловивши щойно свого невдоволення, я, боюся, навіяла почуття невдоволення вам. Існують певні види вільнодумства, на які чоловіки хотіли б зберегти монополію. Я, проте, не можу вдавати, що гніваюся на вас, коли насправді не гніваюся. Життя багато чого навчило мене. Я зрозуміла, яка вразлива хлоп’яча невинність навіть тоді, коли вона здається надійною і міцною. До того ж я не вірю, що найцнотливіші підлітки згодом стають у шлюбі найкращими чоловіками. Ні, навіть, найвірнішими, — додала вона, сумно всміхаючись. — Зрештою, приклад їхнього батька навчив мене бажати інших чеснот для своїх синів. Але я боюся, щоб вони не стали розбещеними і не потрапили в залежність від принизливих взаємин. Олів’є дуже легко піддається чужому впливу. Ви пообіцяли собі оберігати його від таких впливів. Я вірю, що ви зможете навчити його добра. Він прив’язаний лише до вас...

Ці слова примусили мене зніяковіти.

— Ви вважаєте мене кращим, аніж я є насправді.

Це єдине, що я придумав сказати, причому мої слова прозвучали украй неприродно та штучно. Вона відповіла з вишуканою делікатністю:

— Це Олів’є зробить вас кращим. На що тільки не здатна людина задля любови.

— Оскар знає, що він зі мною? — запитав я, щоб трохи відхилитися від цієї делікатної теми.

— Він навіть не знає, що Олів’є в Парижі. Я ж вам казала, що він дуже мало переймається проблемами синів. Тому я й просила вас поговорити з Жоржем. Ви вже з ним говорили?

— Ні. Ще не говорив.

Чоло Поліни несподівано затьмарилося.

— Він тривожить мене усе більше й більше. Він напускає на себе вираз упевнености, в якому я бачу лише безтурботність, цинізм та пиху. Але вчиться він добре. Вчителі задоволені ним, і я сама не знаю, на чому ґрунтується моя тривога...

І несподівано вона втратила весь свій спокій і заговорила з таким палким хвилюванням, що я ледве її впізнавав:

— Ви собі уявляєте, яким стало моє життя? Я придушила в собі прагнення до щастя. З кожним роком воно згасало все більше й більше. Одну за одною я втратила усі свої надії. Я постійно поступалася; я терпіла. Я вдавала, ніби не розумію, ніби не бачу... Але зрештою людина повинна за щось учепитися. І ось вона втрачає навіть цю дрібничку!.. Увечері він приходить працювати біля мене, під лампою. Коли іноді він підводить голову від книжки, то в його очах я бачу не любов, не прихильність, а зухвалий виклик. А я так мало на це заслужила... Бувають хвилини, коли мені здається, що вся моя любов до нього переходить у ненависть. І я каюся, що взагалі мала дітей.

Її голос затремтів, Я взяв її руку.

— Олів’є віддячить вам за всіх. Обіцяю.

Вона зробила зусилля опанувати себе.

— Атож, я божевільна, що так говорю. Так ніби в мене й немає аж трьох синів. Коли я думаю про одного з них, я бачу перед собою лише його... Я здаюся вам нерозважливою. Але бувають такі хвилини, коли самої розважливости не досить.

— Проте саме вашою розважливістю я захоплююся найбільше.

Я сказав цю банальність у надії її заспокоїти. А що вона мовчала, то я додав:

— Якось ви говорили про Оскара з такою мудрою поблажливістю..

Поліна рвучко випросталася. Вона подивилася на мене й стенула плечима.

— Саме тоді, коли жінка виявляє найбільше покірливости та смирення, вона здається найбільш розважливою! — вигукнула вона майже зі злістю.

Це міркування роздратувало мене саме своєю слушністю. Щоб приховати його, я запитав:

— А як там листи — нічого нового?

— Нового? Нового!.. Що може відбутися нового між Оскаром і мною?

— Він чекає пояснень.

— Я теж чекаю від нього пояснень. Усе життя чекаю.

— Зрештою, — сказав я з певним роздратуванням, — Оскар опинився в незрозумілій ситуації.

— Але ж, мій друже, ви чудово знаєте, що немає незрозумілих ситуацій, які залишалися б незрозумілими вічно. Знаходити з них вихід — це ваше завдання, завдання людей, які пишуть романи. А з життя немає виходу — воно триває. Люди залишаються в стані непевности; і залишатимуться в ньому до кінця, не знаючи, як їм бути. А тим часом життя триває, так ніби нічого й не було. І ця ситуація також триватиме, як і всі інші. Ну, мені час іти. Прощавайте.

Я з тривогою прислухався до нових інтонацій, які я розрізнив у її голосі. У ньому звучала певна агресивність, і це примусило мене думати (можливо, я подумав про це не відразу, а трохи згодом, коли поновлював у пам’яті нашу розмову), що Поліна зовсім не так легко сприймає мої взаємини з Олів’є, як вона про це говорила. Не так легко, як усе інше. Я хотів би вірити, що все ж таки вона їх не осуджує; мабуть, у якомусь розумінні, вона й справді рада, як не раз мені казала, проте, можливо, трохи ревнує Олів’є до мене, хоч сама собі в цьому не признається.

Тільки цим я можу пояснити той раптовий вибух гніву, який опанував її вже наприкінці нашої розмови, коли йшлося про теми, набагато менш близькі її серцю. Можна було подумати, що, пішовши мені спочатку назустріч у тому, що вимагало від неї великих зусиль, вона вичерпала всі резерви своєї лагідности та поступливости, й на інші теми нашої розмови їх уже не вистачило. Звідси той нестриманий і навіть екстравагантний монолог, який, мабуть, здивував її саму, коли пізніше вона повернулась до нього подумки, і в якому прорвалися її ревнощі.

Але яким, зрештою, міг бути стан жінки, запитую я себе, намагаючись заглянути вглиб цієї проблеми, що не схильна миритися? Я хотів сказати «порядної жінки». Так ніби поняття «порядна жінка» не включає в себе смирення як неодмінну характеристику!

Надвечір Олів’є став почуватися значно краще. Але життя, повертаючись, приносить із собою тривогу. Я доклав усіх зусиль, щоб його заспокоїти.

Дуель? — Дюрмер утік кудись на село. Не будемо ж ми за ним ганятися!

Журнал? — Беркай цим займається.

Речі, які він залишив у Пасавана? — Це був найделікатніший момент. Я мусив признатися, що Жоржеві не вдалося забрати їх. Але завтра я поїду по них сам. Олів’є боявся, як мені здалося, щоб Пасаван не затримав їх у себе як заклад. Але я дав собі слово, що до цього не допущу.

Учора я затримався в студії, після того як написав ці сторінки, коли почув, що Олів’є мене кличе.

— Я й сам би прийшов, якби не був надто слабкий, — сказав мені він. — Я хотів підвестися з ліжка. Та коли став на ноги, голова мені пішла обертом і я побоявся, що можу впасти. Ні, ні, я не почуваю себе погано. Навпаки... Але мені треба з тобою поговорити. Ти маєш пообіцяти мені одну річ. Ніколи не намагайся з’ясувати, чому я намагався позавчора накласти на себе руки. Я думаю, що й сам я вже цього не знаю. Я хотів би це пояснити. Але не можу... Але ти не думай, що це сталося внаслідок якихось таємничих подій, що відбулися в моєму житті, чогось такого, про що ти не знаєш. — Потім уже тихшим голосом додав: — Не думай також, що я це зробив від сорому...

Хоч ми сиділи в цілковитій темряві, він сховав обличчя в мене на плечі.

— Якщо я чогось і соромлюся, то це вчорашнього банкету; мого сп’яніння, мого гніву, моїх сліз; і цих літніх місяців... і того, що не захотів тебе почекати.

Потім він заявив, що ні до чого з усього цього він уже не повернеться. Що саме це він хотів убити, убив, навіки стер зі свого життя.

Навіть у його збудженні я відчував слабкість і став заколисувати його як дитину. Йому потрібен був відпочинок. Його мовчанка дала мені підстави припустити, що він уже спить, але я почув, як він шепоче:

— Поруч із тобою я почуваюся надто щасливим, щоб спати.

Він дозволив мені покинути себе лише вранці.

XI

Бернар у цей день прийшов рано-вранці. Олів’є ще спав. Бернар, як і в попередні дні, примостився біля узголів’я друга з книжкою, що дозволило Едуарові урвати своє чергування й піти до графа де Пасавана, як він пообіцяв зробити. О цій ранній годині його напевне можна було застати вдома.

Сонце яскраво сяяло в небі. Свіжий вітер обтрушував останнє листя з дерев. Усе здавалося прозорим, блакитним. Едуар не виходив із дому вже три дні. Бурхлива радість переповнювала йому серце; він мав таке відчуття, ніби все його єство, наче легкий і порожній човен гойдається на хвилях неозорого моря, в божественному океані доброти. Любов і чудова погода розпросторюють наші контури до безмежности.

Едуар знав, що йому потрібне авто, щоб забрати речі Олів’є. Але він не поспішав його брати, йому приємно було пройтися пішки. Радісний настрій, який наближав його до злиття з природою, не дуже схиляв його до конфронтації з Пасаваном. Він переконував себе, що повинен ненавидіти його; він подумки перебирав усі ті прикрості, яких від нього зазнав, проте більше не відчував їхньої гостроти. Він витіснив цього суперника, якого ще вчора терпіти не міг, витіснив повністю, а тому вже не міг ненавидіти його. Принаймні такого чудового ранку. Але йому не хотілося показувати, що в його душі відбувся такий переворот, і в такий спосіб виказати своє щастя, тож він подумав, чи не ліпше йому ухилитися від цієї розмови, ніж прийти на неї обеззброєним. І справді, якого біса з Пасаваном має зустрічатися саме він, Едуар? Він з’явиться на вулицю Вавилон і вимагатиме віддати йому речі Олів’є, але за яким правом? Даремно я взявся виконувати цю місію, твердив собі Едуар, простуючи пішки до графа Пасавана, адже в такий спосіб я дам зрозуміти, що Олів’є оселився в мене, а якраз це мені й хотілося б приховати... Та відступати вже пізно: він дав обіцянку Олів’є. Але при цьому важливо показати себе перед Пасаваном холодним і твердим. З’явилося таксі, й Едуар покликав його.

Едуар був не дуже добре знайомий із Пасаваном. Він не знав про одну рису його характеру. Пасаван, якого ніколи не можна було захопити зненацька, терпіти не міг, коли його обводили кругом пальця. Він ніколи не визнавав своєї поразки, а тому завжди вдавав, що прагнув саме до такої долі і хоч би що з ним відбувалося, прикидався, що саме цього він і хотів. Як тільки він зрозумів, що Олів’є вирвався з-під його впливу, він думав лише про те, як би приховати свою лють. Він не тільки не став переслідувати його, ризикуючи виставити себе на посміх, він приглушив у собі всі почуття й доклав усіх зусиль, щоб тільки зневажливо знизати плечима. Його емоції ніколи не були такими бурхливими, щоб він не міг тримати їх під своїм контролем. Деякі люди вихваляються такою своєю спроможністю, не погоджуючись визнати, що вони часто завдячують це вміння приборкувати себе не так силі свого характеру, як певній убогості темпераменту. Я утримуюся від узагальнень; погодьмося на тому, що все, мною сказане, стосується лише Пасавана. Тобто цьому останньому було неважко переконати себе, що Олів’є йому вже набрид; що за ці два літні місяці він цілком вичерпав новизну пригоди, яка надалі може ускладнити йому життя; що, зрештою, він надто переоцінив красу цього хлопця, його граційність та ресурси його розуму; що, нарешті, настав час відкрити очі на ті невигоди, до яких може спричинитися його рішення доручити керівництво журналом такому молодому і такому недосвідченому головному редактору. Якщо все добре обміркувати, то Струвілов набагато успішніше впорається з цим завданням. Тобто з роллю головного редактора журналу, само собою зрозуміло. Він написав йому й попросив прийти до нього з візитом сьогодні вранці.

Тут варто додати, що Пасаван помилково визначив причину дезертирства Олів’є. Він думав, що розбудив у ньому ревнощі, надто енергійно заходившись спокушати Сару; йому сподобалося це припущення, що лестило його природженій гордині; його роздратування знайшло в ньому розраду й трохи притихло.

Отже, він чекав Струвілова; а що він розпорядився, щоб його пропустили відразу, як він прийде, то Едуар використав це розпорядження собі на вигоду і з’явився до Пасавана без попереднього оголошення про його прихід.

Пасаван нічим не виказав свого подиву. На щастя для нього, роль, яку він собі обрав, цілком відповідала його вдачі й не могла порушити звичного стану його думок. Він сказав, коли Едуар пояснив причину свого візиту:

— Я щиро радий почути те, що ви мені повідомили. То ви й справді хочете заопікуватися ним? Це не дуже заважатиме вам у вашій роботі?.. Олів’є — чарівний юнак, але його присутність почала вже жахливо надокучати мені. Я не наважувався дати йому це відчути — він такий милий... І я знав, що йому не захочеться повернутися до батьків... Батьки, ви ж розумієте, після того як їх покинеш... Але, якщо не помиляюся, його мати доводиться вам зведеною сестрою?.. Чи чимось подібним у цьому жанрі? Здається, Олів’є розповідав мені про це, колись давно. У такому разі, я не бачу нічого дивного в тому, що він житиме у вас. Ніхто не зможе посміятися з цього (хоча сам він не обійшовся без посмішки, промовляючи ці слова). У мене, ви ж розумієте, його присутність давала більшу поживу для небажаних балачок. До речі, це одна з причин того, чому у мене виникло бажання розлучитися з ним... Хоча я не звик надто зважати на публічну опінію. Але його рішення справді відповідає його ж таки інтересам, справді....

Розмова почалася непогано; проте Пасаван не втримався від спокуси розбавити щастя кількома краплинами своєї отруйної підступности. Він завжди тримав її напохваті; ніколи не знаєш, що може статися...

Едуар відчув, що терпець йому вривається. Але несподівано він згадав про Венсана, про якого Пасаван мусив щось знати. Звичайно ж, Едуар твердо пообіцяв собі не згадувати про Венсана в розмові з Дув’єром, якщо той приїде допитувати його; але, щоб успішніше ухилитися від його розпитувань, буде ліпше якщо сам він дещо все ж таки знатиме; це зміцнить його опір. Тому він ухопився за цю нагоду змінити тему розмови.

— Венсан мені не писав, — сказав Пасаван. — Але я одержав листа від леді Ґрифіт — вона йому замінила Лору, ви ж знаєте — у якому вона багато розповідає мені про нього. Ось цей лист, можете прочитати... Зрештою, я не бачу причин, чому б вам про все не знати.

Він подав йому листа. Едуар прочитав:

«Мій любий!

Яхта князя відпливе з Дакара без нас. Хто знає, де ми будемо, коли цей лист, якого я написала, ще перебуваючи на її борту, дійде до вас? Можливо, на берегах Касаманки, де Венсан має набір зібрати гербарій, а я вполювати якусь дичину. Я вже не знаю, хто з нас кого веде — я його чи він мене. А скорше, це просто демон авантюр не дає нам обом спокою. Йому відрекомендував нас демон нудьги, з яким ми близько познайомилися на борту яхти... О, мій любий, треба справді пожити на яхті, аби пізнати, що таке справжня нудьга. Коли на морі буря, життя там бодай трохи стерпне — ти береш участь у проблемах судна. Але після Тенерифе — жодного подмуху вітерця, жодної хвильки на морі.

А знаєте, чим я відтоді себе розважаю? Тим, що плекаю ненависть до Венсана. Атож, мій любий, ми дійшли висновку, що кохання — це щось надто прісне, й натомість вирішили зненавидіти одне одного. Правду кажучи, це почалося набагато раніше. Атож, як тільки ми опинилися на борту яхти; спочатку то було тільки роздратування, глуха ворожнеча, яка не заважала зливатися нашим тілам. Та коли випогодилося, вона стала просто нестерпною. О, я тепер знаю, що то означає відчувати до когось пристрасть...»

Лист був набагато довший.

— Я не маю потреби читати далі, — сказав Едуар, повертаючи листа Пасаванові. — Коли він повертається?

— Леді Ґрифіт нічого не пише про повернення.

Пасаван був прикро вражений, що Едуар виявив так мало апетиту до цього листа. Якщо вже він дозволив йому прочитати його, то всякий вияв нецікавости до нього Пасаван міг сприйняти лише як зухвалий виклик. Він часто й залюбки відхиляв пропозиції, але терпіти не міг, коли хтось зневажливо ставився до його пропозицій. Цей лист наповнив його почуттям полегкости. Він відчував певну прихильність і до Ліліан, і до Венсана; він навіть довів, що міг прислужитися їм, бути для них корисним; але його прихильність відразу послаблювалася, коли обходилися без неї. Довідавшись про те, що, покинувши його, двоє його друзів не допливли до щастя, він із приємністю подумав: це було добре зроблено.

Що ж до Едуара, то відчуття щастя, яке опанувало його сьогодні вранці, було надто щирим, щоб не відчути ніяковосте перед картиною почуттів, які були радше виявами шаленства, аніж любови. Коли він повернув листа, в цьому не було ніякої афектації.

Для Пасавана було важливо відразу перебрати ініціативу на себе:

— До речі, я хочу сказати вам іще одну річ. Ви знаєте, що я хотів доручити Олів’є керівництво журналом? Природно, що тепер про це й мови не може бути.

— Це само собою зрозуміло, — відповів Едуар, якого Пасаван, сам про те не здогадуючись, звільнив від великої проблеми.

Той відразу зрозумів із тону Едуара, що він зіграв йому на руку, й вирішив негайно кінчати розмову, щоб не дати собі часу на кусання губів.

— Речі Олів’є в тій кімнаті, в якій він жив. Ви приїхали на таксі, звичайно ж? Вам їх туди віднесуть. До речі, як він себе почуває?

— Дуже добре.

Пасаван підвівся. Едуар зробив те саме. Вони попрощалися досить холодним поклоном.

Візит Едуара дуже зіпсував настрій графові де Пасавану.

— Ох! — відітхнув він, побачивши, що увійшов Струвілов.

Хоча Струвілов чинив йому опір, Пасаван почував себе легко в його присутності чи, принаймні, без проблем міг удавати цілковиту невимушеність. Звичайно, він мав справу з сильним супротивником, він це знав, але вірив у свої сили й горів бажанням це собі довести.

— Мій любий Струвілов, будь ласка, сідайте, — сказав він підсовуючи гостю крісло. — Дуже радий вас бачити.

— Ви покликали мене, пане граф. І ось я тут, до ваших послуг.

Струвілов полюбляв удавати перед Пасаваном такого собі нахабного лакея. Але Пасавана такі манери цілком задовольняли.

— Перейдімо відразу до діла. Пора, як казав один мислитель, вилазити з-під столу. Ви вже добре себе показали в нашому ремеслі... Я хотів би запропонувати вам сьогодні посаду, яка наділить вас справжніми диктаторськими повноваженнями. Проте відразу хочу пояснити, що йдеться тільки про літературу.

— Тим гірше. — І додав, коли Пасаван простяг йому свій портсигар. — З вашого дозволу, я волію...

— Я не на все даю дозвіл. Вашими жахливими контрабандними сигарами ви отруїли б мені все помешкання. Я ніколи не розумів, яку втіху можна знайти в курінні такого жахіття.

— О, я не можу стверджувати, що я від них у захваті, але це виводить із рівноваги сусідів.

— Ви, як і завжди, фрондерствуєте?

— Але це не означає, що мене можна мати за ідіота.

І, не відповідаючи прямо на пропозицію Пасавана, Струвілов визнав за потрібне пояснити й добре обґрунтувати свої позиції, Ми познайомимося з його аргументами далі. Він провадив:

— Філантропія ніколи не була моєю сильною стороною.

— Я знаю, знаю... — сказав Пасаван.

— Еґоїзм також. І про це якраз ви знаєте мало... Нас хочуть переконати в тому, що людина не має іншого способу зректися егоїзму, як удатися до ще огиднішого альтруїзму! Щодо мене, то я вважаю, що існує річ ще мерзенніша й гидкіша, ніж людина, це — багато людей. Ніякі міркування не можуть переконати мене, що додавання паскудних одиниць може скласти в сумі досконалу єдність. Я ніколи не заходжу в трамвай або потяг, не бажаючи від усього серця, щоб сталася чудова катастрофа, яка перетворила б на криваве місиво ці живі нечистоти, — о, звичайно ж, разом зі мною! — ніколи не приходжу в театр, не мріючи про те, що зі стелі зірветься важка люстра або в залі вибухне бомба; і я ладен пронести цю бомбу під своїм жилетом, навіть якщо я не знайду кращого варіанту, як підірвати її в себе на грудях. Ви щось сказали?...

— Ні, нічого. Кажіть далі, я вас слухаю. Ви не з тих ораторів, чий запал треба підстьобувати запереченнями.

— Мені здалося, ніби ви запропонували мені келих вашого неоціненного порто.

Пасаван усміхнувся.

— І можете залишити собі всю пляшку, — сказав він, подавши її йому. — Пийте, будь ласка, але говоріть.

Струвілов налив собі вина в келих, зручно відкинувся в кріслі й почав:

— Я не знаю, чи в мене, як то кажуть, сухе серце. Хоча я зібрав у ньому стільки обурення, стільки огиди, що маю всі підстави вважати його таким, та мені, зрештою, байдужісінько, яким його назвуть, чи я, чи хтось інший. Правда й те, що протягом тривалого часу я придушував у ньому все, що могло б пом’якшити його. Але при цьому я спроможний на пориви захвату чи такої собі абсурдної відданости; бо, позаяк я людина, то я зневажаю себе й ненавиджу, як і будь-кого іншого.. Я чую, як скрізь і завжди повторюють, що література, письменство й наука, у кінцевому підсумку, працюють на добро людства; і цього досить, щоб я відчув до них гостру відразу. Але ніщо не перешкодить мені обернути цю формулу, і тоді я дихаю вільно. Атож, мені дуже подобається уявляти собі, як, навпаки, людство тяжко трудиться, створюючи для себе якусь страшну халепу; як Бернар де Паліссі (як нам наостогидли розповідями про нього) живцем спалює дружину та дітей і себе самого, щоб здобути глазур чудового однорідного кольору. Я люблю обертати проблеми в протилежний бік; що ви хочете, так я влаштований, для мене вони ліпше зберігають рівновагу, якщо поставити їх із ніг на голову. І якщо мені нестерпна думка про Христа, який приносить себе в жертву за спасіння всього того невдячного тлуму, в якому мені доводиться штовхатися, то я знаходжу деяку втіху й навіть умиротворення, уявляючи собі, як уся ця купа покидьків гниє, щоб народити одного Христа... хоча я й волів би, щоб вона породила щось інше, бо вчення Цього Останнього лише сприяло тому, що вся ця юрба ще глибше поринула у свій бруд та своє невігластво. Нещастя приходить від егоїзму сил. Самовіддана жорстокість, ось що могло б створити великі речі. Захищаючи нещасних, кволих, рахітичних та поранених, ми йдемо по хибній дорозі; ось чому я ненавиджу релігію, що закликає нас до такої поведінки. Великий мир, ідею якого самі ж таки філантропи, як вони намагаються нас запевнити, запозичили зі споглядання природи, фауни та флори, пояснюється тим, що в дикому стані процвітають і розвиваються лише сильні створіння; усі інші розкладаються, стають поживою та добривом для сильних. Але ніхто не хоче цього бачити; ніхто не хоче цього визнати.

— Справді світ улаштований так, я погоджуюся з вами. Говоріть далі.

— І скажіть, хіба не сором, хіба не ганьба... що людина доклала стількох зусиль, щоб вивести чудові породи коней, худоби, птиці, зернових культур, квітів і що сама вона для себе самої досі шукає в медицині полегкости для свого болю, в релігії — розради для своєї душі, а в сп’янінні — забуття. Тоді як над поліпшенням людської породи повинні були б ми працювати. Але всяка селекція веде за собою очищення від невдалих екземплярів, а на такі рішучі заходи наше християнське суспільство ніколи не наважиться. Воно ніколи навіть не візьме на себе обов’язок каструвати дегенератів; а таких у нас найбільше. Нам треба було б дбати не про лікарні, а про племінні заводи.

— Чорт забирай, ви подобаєтеся мені таким, Струвілов.

— Боюся, що раніше ви мене зневажали, пане граф. Ви вважали мене скептиком, а я ідеаліст, містик. Скептицизм ніколи не приводив ні до чого доброго. Відомо, куди він приводить, у кінцевому підсумку, — до терпимости! Я дивлюся на скептиків як на людей без ідеалу, без уяви; як на йолопів... І я знаю, що якби ми навчилися виробляти сильне й здорове людство, ми позбулися б також ганебної делікатности та сентиментальної витончености; проте ніхто б уже не жалкував за цією делікатністю, бо разом із нею зникли б і делікатні люди. Ви помилилися б, якби подумали, що я не маю культури — я її маю. І я сповідую свій ідеал — його зуміли сформулювати ще стародавні греки. Принаймні мені завжди приємно уявляти та згадувати, як Кора, дочка Церери, спустилася в Аїд, сповнена жалости до тіней; та коли вона стала там царицею, дружиною Плутона, то Гомер уже не називає її інакше як «невблаганна Прозерпіна». Дивіться «Одіссею», пісню сьому. «Невблаганна» — саме такою має стати людина, яка уявляє себе доброчесною.

— Я радий бачити, що ви повернулися до літератури... якщо ви коли-небудь її зрікалися. Тож я запитую вас, доброчесний Струвілов, чи погодитеся ви стати невблаганним головним редактором журналу?

— Правду кажучи, мій дорогий графе, я мушу вам признатися, що з усіх нудотних людських випарів література видається мені одним з найогидніших. Я не бачу в ній нічого іншого, аніж бажання комусь догодити й комусь полестити. І я дуже сумніваюся, що вона може стати чимось іншим, принаймні доти, доки вона не зречеться свого минулого. Ми живемо на загальноприйнятих почуттях, які нібито переживає читач, бо він вірить усьому, що друкується. Автор спекулює на цих умовностях, які він вважає підвалинами свого мистецтва. Ці почуття звучать фальшиво, але вони мають попит. А що «фальшива монета вдає з себе монету добру», то на того, хто запропонує публіці справжні літературні твори, дивитимуться як на торговця словами. У світі, де всяк шахраює, саме щира людина виступає в ролі дурисвіта. Я попереджаю вас, що коли я візьму на себе керівництво журналом, то зроблю це тільки для того, щоб повипускати повітря з усіх роздутих бурдюків, щоб знецінити всі високі почуття та оті фальшиві векселі — слова.

— Чорт забирай, хотів би я знати, як ви за це візьметеся.

— Дайте мені якийсь час, і самі побачите. Я часто про це думав.

— Вас ніхто не зрозуміє, і ніхто за вами не піде.

— Так уже й не піде! Найобдарованіші молоді люди сьогодні вже зрозуміли масштаби нашої політичної інфляції. Вони зрозуміли, яка порожнеча ховається за вченими ритмами та звучними ліричними приспівами. Варто лиш подати пропозицію зруйнувати все це, й охочі взятися за цю справу завжди знайдуться. Хочете, ми заснуємо школу, яка не матиме іншої мети, як перекинути все догори дном?.. Вас це не лякає?

— Ні... Якщо ніхто не витопче мого саду.

— А поки що нам буде до чого докласти руки. Час для цього сприятливий. Я знаю людей, які чекають лише знаку, щоб згуртувати лави. Усі вони молоді й сповнені сил... Я знаю, ви надаєте цьому ваги. Але я вас застерігаю, вони не дозволять себе ошукати... Я часто себе запитував, яким чудом малярство так вихопилося вперед, а література дозволила собі далеко відстати? Як дискредитувало себе те, що в малярстві мали звичай називати «мотивом»! Чудовий сюжет — ха-ха! Художники сьогодні навіть потрет погоджуються малювати лише за умови, що ніякої схожости з оригіналом не буде! Якщо ми організуємо нашу справу добре, а в цьому ви можете розраховувати на мене, то не мине й двох років, як завтрашній поет вважатиме себе зганьбленим, якщо хтось зрозуміє, що він хоче сказати у своїх творах. Атож, пане граф. Хочете, поб’ємося об заклад? Будь-який сенс, будь-яке значення вважатимуться антипоетичними. Я пропоную трудитися задля зруйнування всього логічного. Як гарно було б назвати наш журнал «Чистильщики!»

Пасаван слухав, не зворухнувшись.

— До ваших однодумців, яких ви збираєтеся залучити, — запитав він після короткої мовчанки, — ви зараховуєте й вашого небожа?

— Молодий Леон — це високодостойний юнак і такий, що нікому не дасть обкрутити себе навкруг пальця. Навчати його — одна втіха. У кінці минулого навчального року він зумів випередити всіх відмінників і одержати всі призи. З початком цього року занять він б’є байдики. Я не знаю, що там у нього вариться в голові. Але я довіряю йому й не хочу надто набридати.

— Ви приведете його до мене?

— Якщо хочете, пане граф... То що з журналом?

— Ми про це ще поговоримо. Мені треба добре обміркувати ваші проекти. А поки що знайдіть мені секретаря. Той, якого я мав, перестав задовольняти мене.

— Завтра я пришлю вам малого Коб-Лафлера, з яким я маю зустрітися і який, безперечно, задовольнить ваші вимоги.

— Як «чистильщик»?

— Майже.

— А він мене не...

— Ні. Не судіть усіх за однією міркою. Це хлопець із дуже поміркованими запитами. Справжня перлина для вас.

Струвілов підвівся.

— До речі, — сказав Пасаван, — здається я ще не подарував вам свою книжку. На жаль, у мене вже не лишилося примірників із першого видання...

— Оскільки я не збираюся продавати її, то це не має ваги.

— Але наклад то був кращий.

— Оскільки я не збираюся читати її... До побачення. І завжди до ваших послуг — повірте, серце підказало вам правильний вибір. Маю честь відкланятися.

XII

Привіз Олів’є його речі. Повернувшись від Пасавана, відразу сів за роботу. Перебував у стані спокійної і світлої екзальтації. Мене опанувала досі незнана радість. Написав тридцять сторінок «Фальшивомонетників», без вагань, без виправлень. Як ото нічний краєвид у світлі блискавки, уся драма постала переді мною з темряви, причому вона дуже відрізнялася від тієї, яку я марно намагався вигадати. Книжки, які я написав досі, тепер здаються мені схожими на ті басейни в громадських садах, що мають, можливо, дуже чіткі контури, але вода в них застояна і безживна. Тепер же я дозволяю їй текти своїм річищем, іноді швидко, а іноді — повільно, створюючи мережу струмків, контури якої неможливо передбачити.

X... вважає, що добрий романіст повинен, перед тим як почати свою книжку, знати, чим закінчиться її сюжет. Що ж до мене, то я дозволяю своєму сюжетові розвиватися як йому заманеться, я переконаний, що життя ніколи не пропонує нам таких завершень, які не можна було б розглядати, як нові вихідні точки. «Продовження, можливо, буде...» — такими словами хотілося б мені закінчити своїх «Фальшивомонетників».

Візит Дув’єра. Це справді дуже славний чоловік.

Оскільки я сам не поскупився на слова симпатії, то мусив витерпіти також і потік похвали на свою адресу, яка вельми мене бентежила. Під час цієї розмови я, знай, повторював собі слова Ларошфуко: «Я мало чутливий до жалости. І взагалі не хотів би відчувати її.... Я вважаю, що її варто лише висловлювати, але ретельно уникати, щоб вона вас справді опанувала». Але моя симпатія до Дув’єра була реальною, незаперечною, і я був розчулений до сліз. Правду кажучи, мої сльози, мабуть, принесли йому більше втіхи, ніж мої слова. Я думаю, він навіть забув про свій смуток, коли побачив, що я плачу.

Я був сповнений твердої рішучости не повідомляти йому ім’я спокусника. Але, на мій подив, він не звернувся до мене з проханням назвати його. Схоже, його ревнощі вгамовуються, коли він не відчуває на собі погляду Лори. У всякому разі, розмова зі мною коштувала йому чималих витрат енергії.

У його поведінці я помітив деяку суперечність. Він щиро обурюється, що той інший покинув Лору напризволяще. Я звернув його увагу на те, що якби той її не покинув, Лора не повернулася б до нього. Він обіцяє любити дитину, як любив би свою власну. І хто знає, чи спізнав би він радість батьківства, якби не з’явився спокусник? Про це я, правда, остерігся йому казати, бо, на згадку про свою недосконалість, його ревнощі загострилися б іще більше. Тобто напад ревнощів перейшов би в напад скривдженого самолюбства й перестав би мене цікавити.

Ревнощі, які переживає Отелло, зрозуміти можна; його переслідує видіння того, як його дружина втішається з іншим. Але чоловік на зразок Дув’єра спроможний ревнувати лише тоді, як він переконає себе, що повинен ревнувати.

І немає сумніву в тому, що він плекає в собі цю пристрасть унаслідок потаємної потреби прикрасити свого дещо бляклого персонажа. У щасті він би поводився цілком природно; але в нинішній ситуації він має потребу захоплюватися собою, а цей його образ штучний, а не природний, як йому здається. Тож я доклав усіх зусиль, щоб змалювати йому картину простого щастя, яке має набагато більшу цінність, аніж страждання, і якого дуже важко досягти. Я не відпускав його, поки не переконав у цьому.

Непослідовність характерів... Персонажі, які від початку до кінця роману або драми діють так, як можна було передбачити... Нас намагаються переконати, що така постійність має викликати захват, а я натомість вважаю, що вони штучні і сконструйовані.

Причому я не стверджую, що непостійність — ознака природности, бо ми зустрічаємо, а надто серед жінок, багато штучно сконструйованих непослідовностей. З другого боку, я можу захоплюватися в кількох рідкісних індивідів тим, що називають «послідовним розумом», але найчастіше така послідовність буття досягається завдяки впертості марнославства та коштом природного. Чим великодушніший індивід у глибині своєї душі, чим активніше нуртують його можливості, чим більше схильний він змінюватися, тим із меншою охотою дозволяє він своєму минулому визначати своє майбутнє. Iustum et tenacem propositi vimm,[5] якого нам пропонують за модель, часто є нерівним і хистким підмурком для культури.

Я знав і інших людей, які вперто формують собі свідому оригінальність, і головна турбота яких полягає в тому, щоб, вибравши якийсь спосіб поведінки, більше ніколи від нього не відступати. (Я думаю про Х.., який відмовився пити монраше 1904 року, яке я йому запропонував. «Я люблю лише бордо», — сказав мені він. Після того як я налив йому бордо, монраше здалося йому надзвичайно смачним.)

Коли я був молодший, я ухвалював рішення, які мені уявлялися доброчесними. Мене менше турбувало, щоби бути таким, як я є, аніж бути таким, яким я себе уявляв. А тепер у відсутності певних рішень я майже вбачаю таємницю не старіння.

Олів’є запитав, над чим я працюю. Я дозволив йому втягнути себе в розмову про мою книжку і навіть прочитав йому, таким він здався мені зацікавленим, щойно написані сторінки. Я боявся його оцінки, знаючи непримиренність його юности і те, як важко для неї визнати будь-який інший погляд, аніж її власний. Але ті кілька зауважень, які він боязко наважився зробити, здалися мені дуже істотними, настільки, що я відразу вирішив узяти їх до уваги.

Саме ним і через нього я відчуваю і дихаю.

Він висловив стурбованість щодо журналу, яким він мав керувати й зокрема щодо новели, яку написав на замовлення Пасавана і від якої тепер хотів би відмовитися. Нові розпорядження Пасавана, сказав я йому, безперечно, матимуть своїм наслідком зміну змісту, а тому він зможе забрати свій рукопис.

Несподіваний візит — мене вирішив навідати пан слідчий Профітандьє. Він утирав хустинкою лоба й важко переводив дух і не так тому, що засапався, підіймаючись на мій сьомий поверх, як від збентеження — так мені принаймні здалося. Він тримав свого капелюха в руках і не сів, коли я запросив його сісти. Це чоловік гарної зовнішности, доброї статури і наділений незаперечною гідністю постави.

— Ви, якщо не помиляюся, доводитеся шуряком судді Моліньє, — сказав мені він. — Це з приводу його сина Жоржа я дозволив собі сьогодні до вас прийти. Не сумніваюся, що ви пробачите мені вчинок, який може спочатку здатися вам невиправданим, але який, сподіваюся, знайде своє пояснення в тій прихильності та повазі, які я плекаю до свого колеги.

Він зробив досить велику паузу. Я підвівся й опустив портьєру, боячись, щоб моя прибиральниця, що була жінкою вельми цікавою і працювала, як я знав, у сусідній кімнаті, не стала підслуховувати нашу розмову. Профітандьє схвалив мою обережність усмішкою.

— Виконуючи свої обов’язки слідчого, — почав він, — я повинен зайнятися однією справою, яка надзвичайно мене бентежить. Вашого юного небожа вже раніше спіймали на одній пригоді... — це має залишитися між нами, чи не так? — пригоді досить скандального характеру, в яку він потрапив — принаймні мені хотілося б вірити, що це так, — через свій дуже юний вік, свою довірливість та невинність; але, признаюся, мені довелося докласти чимало зусиль і виявити неабияку вправність, щоб зам’яти ту справу без шкоди для інтересів правосуддя. Але перед лицем рецидиву... і то зовсім іншої природи, я мушу додати... я не можу гарантувати, що юний Жорж зможе відбутися так легко. Я навіть сумніваюся, чи буде в інтересах цього хлопця намагатися витягти його з цієї халепи, попри все моє бажання врятувати від скандалу мого друга, а вашого зятя. Я, проте, спробую. Але ви ж знаєте, що на мене працюють агенти, які виявляють службову ревність і яких я не завжди спроможний стримати. А може статися так, що сьогодні мені вдасться врятувати його, а завтра — вже ні. Тому я й подумав, що вам слід би поговорити з вашим племінником, пояснити йому, на яку небезпеку він себе наражає...

Мушу признатися, що візит Профітандьє спочатку глибоко мене стривожив; та коли я зрозумів, що він прийшов не як ворог і не як слідчий, то мені стало навіть цікаво слухати те, що він каже. Цей інтерес тільки посилився, коли він заговорив далі:

— Від якогось часу стали з’являтися фальшиві монети. Мене про це попереджено. Я ще не з’ясував, з якого джерела вони надходять. Але я знаю, що юний Жорж — цілком наївно, мені хотілося б вірити — один із тих, хто користується цими монетами й запускає їх в обіг. Їх кілька, ровесників вашого небожа, котрі займаються цим ганебним ремеслом. Я не маю сумніву, що хтось користується з їхньої невинности і що ці нерозважливі діти стали жертвами обману, до якого вдаються певні дорослі злочинці. Ми вже могли б схопити малолітніх правопорушників і без особливих труднощів примусити їх розповісти, звідки вони беруть ці монети; але я надто добре знаю, що на певному етапі ця справа вислизне з наших рук, так би мовити... тобто слідство не може відступати назад, і ми будемо змушені з’ясувати й те, що нам, можливо, не хотілося б розкривати. У даному випадку я маю певну надію викрити справжніх злочинців без того, щоб удаватися до свідчень неповнолітніх. Тому я розпорядився, щоб їх не чіпали. Але цей наказ має тимчасовий характер. Я хотів би, щоб ваш небіж не примусив мене його скасувати. Бажано, аби він довідався, що перебуває під наглядом. Гадаю, було б непогано, якби ви навіть налякали його трохи; він ступив на хибну стежку...»

Я сказав, що зроблю все можливе, аби остерегти його, але Профітандьє, здавалося, не слухав мене. Його погляд утупився кудись у порожнечу. Він двічі повторив: «На ту стежку, яку називають хибною», потім замовк.

Я не можу зараз сказати, скільки тривала його мовчанка.

Перш ніж він сформулював свою думку, мені здалося, що я бачу, як вона формується в ньому, і почув його слова ще раніше, аніж він їх промовив:

— Я теж батько, шановний добродію...

І все те, що він сказав перед тим, зникло. Тепер між нами залишився тільки Бернар. Усе інше — то був тільки привід. Він прийшов поговорити зі мною про Бернара.

Якщо бурхливі вияви почуттів мене бентежать, якщо надмір емоцій вкидає мене в ніяковість, то ніщо не могло мене так зворушити, як це стримуване хвилювання. Він робив усе можливе, щоб не показати його, але це коштувало йому таких зусиль, що губи й руки йому тремтіли. Він не міг говорити далі. Несподівано він затулив обличчя долонями, і верхня частина його тіла затремтіла від ридань.

— Ви ж розумієте, — пробелькотів він, — ви ж розумієте, пане, що дитина може завдати нам великих страждань.

Чи був сенс мені ухилятися від відвертої розмови? Я теж був глибоко схильований.

— Якби Бернар вас тепер побачив, його серце відтануло б! — вигукнув я. — Я вам це гарантую.

Але треба також визнати, що я був не тільки схвильований, а й неабияк збентежений. Бернар майже ніколи не розмовляв зі мною про свого батька. Я спокійно сприйняв той факт, що він покинув свою родину, така втеча видалася мені цілком природною, і я вважав, що втеклій дитині це принесе лише користь. А у випадку Бернара додався ще й факт його позашлюбного походження... Але тепер я мав нагоду спостерігати, як у його несправжнього батька вилилися назовні почуття, тим сильніші, що вони не піддавалися його контролю, й тим щиріші, що вони прорвалися в нього стихійно, а не з почуття пристойности чи обов’язку. І перед виявом цієї любови, цього смутку я не міг не засумніватися, а чи мав слушність Бернар, коли покинув батьківський дім. Я відчув, що неспроможний і далі схвалювати його вчинок.

— Використайте мене, якщо ви гадаєте, що я можу вам допомогти, — сказав я йому, — якщо хочете, щоб я з ним поговорив. У нього добре серце.

— Я знаю... Я знаю... Атож, ви можете багато. Я знаю, він був із вами цього літа. Моя служба розшуку працює добре... Я знаю навіть, що сьогодні він складає свій усний іспит. Я умисне обрав цей час, щоб завітати до вас, бо знаю, він тепер у Сорбоні. Я боявся його зустріти.

Протягом останніх хвилин моє хвилювання трохи вгамувалося, бо я помітив, що дієслово «знаю» було присутнє майже в кожній його фразі. Я став менше дослухатися, що він каже, аніж спостерігати за цією його звичкою, яка могла бути суто професійною.

Він також «знав», що Бернар дуже добре склав свій письмовий іспит. Поблажливість одного з екзаменаторів, що виявився його другом, дозволила йому навіть познайомитися з французьким твором, який написав його син і який дістав дуже високу оцінку. Він говорив про Бернара з таким стриманим захватом, який навіяв мені певні сумніви щодо того, чи справді він вважає себе його справжнім батьком.

— Але прошу вас, добродію, — додав він. — Ви нічого не розповідайте йому про це! Він такий гордий від природи, такий вразливий!.. Якби він довідався, що відтоді як він пішов із дому, я не переставав думати про нього, стежити за ним... Ви тільки скажіть йому, що бачилися зі мною. (Він болісно втягував повітря в груди після кожної фрази.) — А ще можете сказати йому, що я на нього не гніваюся, — далі голос його став зовсім слабкий, — що я ніколи не переставав любити його... як сина. Атож, я знаю, що вам відомо... Ви також можете сказати йому... — і повів далі, не дивлячись на мене, насилу обертаючи язиком, у стані глибокого збентеження: — що його мати покинула мене... атож, назавжди пішла від мене, цього літа; і що якби він захотів повернутися, я б...

Він не зміг закінчити фразу.

Великий, міцно збитий чоловік, чоловік позитивний, добре влаштований у житті, чоловік, який зробив добру кар’єру і який несподівано, забувши про всяку благопристойність, розкриває душу перед незнайомцем, справляє на цього незнайомця, яким був я, надзвичайне враження. Цього разу я знову переконався в тому, що мене набагато більше хвилюють звіряння людини мені незнайомої, аніж людини мені близької. Спробую якось розібратися в цьому дивному феномені.

Профітандьє не став від мене приховувати, що спочатку мав певні застереження проти мене, не змігши пояснити та й досі не можучи зрозуміти, чому Бернар покинув батьківський дім і пішов жити до мене. Саме це спочатку утримувало його від намагань поговорити зі мною. Я не наважився йому розповісти історію про свою валізу і сказав лише, що його сина поєднує міцна дружба з Олів’є, завдяки якій ми швидко з ним порозумілися.

— Ці молоді люди, — знову заговорив Профітандьє, — кидаються в життя, не усвідомлюючи, на які небезпеки вони себе наражають. Нерозуміння цих небезпек і додає їм сили, безперечно. Але ми, котрі знаємо про ці небезпеки, ми, батьки, ми дуже боїмося за них. Наша стурбованість їх дратує, і найліпше, коли ми приховуємо її від них. Я знаю, що вона проривається іноді невчасно й недоречно. Замість весь час повторювати своїй дитині, що горить вогонь, ліпше просто не дати їй обпектися на ньому. Досвід навчає краще, ніж застереження чи порада. Я завжди надавав Бернарові максимум можливої свободи. Аж поки це — на жаль! — навіяло йому думку, що я не дбаю більше про нього. Мабуть, саме через це він і втік. Але навіть тоді я визнав за ліпше дозволити йому діяти, як він хоче. Проте, звичайно ж, я не перестав спостерігати за ним, так щоб він нічого не помічав. Богу дякувати, я мав таку можливість. — Вочевидь, Профітандьє пишався своїми поліційними можливостями та вмінням організувати стеження, бо в розмові зі мною він згадав про це уже втретє. — Я вирішив, що не слід применшувати в очах цього хлопця всю ризикованість його витівки. Чи повірите ви мені, коли я скажу вам, що цей акт непокори, попри той біль, якого він мені завдав, примусив мене полюбити його ще більше? Мені здалося, я побачив у цьому його вчинку вияв відваги, мужности...

Тепер, відчувши до мене довіру, добрий чолов’яга говорив, не вмовкаючи. Я спробував повернути розмову на тему, яка цікавила мене більше й, урвавши потік його звірянь, запитав у нього, чи він уже бачив ті фальшиві монети, про які говорив спочатку. Мені було цікаво знати, чи були вони схожі на ту кришталеву монетку, яку показував мені Бернар. Я не встиг йому про це сказати, як обличчя Профітандьє вмить перемінилося. Його повіки напівзаплющилися, а в глибині очей спалахнули якісь дивні вогники, в кутиках очей зібралися дрібні зморшки, губи стислися, всі риси набули виразу пильної уваги. Про те, що він мені говорив раніше, більше не йшлося. Слідчий витіснив батька, і для нього тепер не існувало нічого, крім його ремесла. Він засипав мене запитаннями, зробив якісь нотатки і сказав, що пошле аґента в Саас-Фе, щоб записати прізвища всіх подорожніх, які зупинялися там у готелях.

— Хоча не можна виключати, — докинув він, що цю монету підсунув вашому бакалійнику, який-небудь авантюрист, що був у тому містечку лише проїздом.

На це я йому відповів, що Саас-Фе розташоване в кінці глухої долини і що туди не так легко приїхати й виїхати протягом одного дня. Він, здається, був дуже задоволений цим моїм останнім роз’ясненням і пішов від мене, після того як палко мені подякував, заглиблений у себе, радий і більше не згадавши ані про Жоржа, ані про Бернара.

XIII

Того ранку Бернар зрозумів, що для такої великодушної натури, як його, немає більшої радости, як принести радість якомусь іншому створінню. У цій радості йому було відмовлено. Він здав свій іспит на відмінно і не мав біля себе іншої людини, якій міг би повідомити радісну звістку, й це гнітило його. Бернар знав, що найбільшу втіху ця новина принесла б його батькові. Він навіть подумав, чи не піти відразу до нього, щоб її йому повідомити, проте гордість його втримала. Едуар? Олів’є? Це мало б такий вигляд, ніби він надає надто великої ваги такій дрібничці, як диплом. Він став бакалавром. Непоганий початок! Але справжні труднощі починаються тільки тепер.

На подвір’ї Сорбони він побачив одного зі своїх товаришів, що, як і він, успішно склав іспит. Він відійшов від інших і плакав. Той хлопець був у жалобі. Бернар знав, що в нього недавно померла мати. У великому пориві співчуття він хотів був підійти до бідолахи і вже рушив до нього, але якась безглузда сором’язливість примусила його пройти мимо. Хлопець, який побачив, що Бернар підходив до нього, але пройшов мимо, засоромився своїх сліз. Він цінував Бернара, і йому стало прикро, що той відчув зневагу до нього.

Бернар пішов до Люксембурзького саду. Він сів на лаву в тому самому куточку саду, куди приходив, щоб зустріти Олів’є, в той вечір, коли шукав у нього притулку на ніч. Повітря було майже тепле, й небесна голубінь усміхалася йому крізь уже голі віти великих дерев. Було важко повірити в те, що наближається зима; пташки щебетали, мабуть, не здогадуючись про це. Але Бернар не дивився на сад; він бачив перед собою неозорий океан життя. Кажуть, що на морі є дороги; але вони ніяк не прокреслені, й Бернар не знав, яка з них — його дорога.

Він сидів у задумі кілька хвилин, а тоді побачив, як до нього наближається янгол, ніби ковзаючи по землі й такою легкою ходою, що відчувалося, він міг би пройти й по хвилях. Бернар ніколи не бачив янголів, та коли янгол сказав йому: «Ходімо!», він не завагався й на мить, слухняно підвівся й пішов за ним. Він здивувався не більше, аніж якби це сталося з ним уві сні. Згодом він намагався пригадати, чи взяв янгол його за руку; але насправді вони навіть не доторкнулися один до одного й навіть зберегли між собою деяку відстань. Вони повернулися вдвох на те саме подвір’я, де Бернар покинув хлопця-сироту, й тепер він був сповнений рішучости заговорити до нього; але на подвір’ї вже нікого не було.

Бернар рушив, у супроводі янгола, до Сорбонської церкви, куди спершу увійшов янгол, а Бернар туди ніколи ще не приходив. У тому місці снували й інші янголи, але в Бернара не було тих очей, якими він міг би їх побачити. Його огорнув незбагненний спокій. Янгол наблизився до головного вівтаря, й коли Бернар побачив, що той став навколішки, він і сам опустився навколішки, поруч із ним. Він не вірив у жодного бога, а тому не міг молитися. Але його серце було переповнене любовною потребою дару, пожертви; він хотів віддати в жертву себе. Його почуття були такими туманними, що він не зміг би виразити їх ніякими словами; але несподівано заграв орган.

«Ти пропонував також віддати себе в жертву Лорі, — сказав йому янгол, і Бернар відчув, як сльози покотилися йому по щоках. — Ходи за мною».

Йдучи за янголом, Бернар майже наштовхнувся на одного зі своїх давніх товаришів, який також склав свій усний іспит. Бернар вважав його ледарем і був здивований, що той спромігся успішно скласти іспит. Ледар не помітив Бернара, він подав церковному сторожеві гроші, щоб купити свічку. Бернар стенув плечима й вийшов із церкви.

Коли він вийшов на вулицю, то помітив, що янгол його покинув. Він увійшов у тютюнову крамничку, в ту саму, де Жорж тиждень тому ризикував, заплативши за сигарети фальшивою монетою. Після того він зумів реалізувати ще не одну таку монету. Бернар купив пачку сигарет і закурив. Чому янгол його покинув? Невже Бернар і він не мали чого один одному сказати?.. Видзвонило полудень. Бернарові захотілося їсти. Повернутися до пансіону? Чи піти до Олів’є і разом із ним розділити обід Едуара?.. Він перевірив, скільки у нього в кишені грошей і зайшов у ресторан. Коли він закінчував їсти, лагідний голос прошепотів:

— Тобі пора підбити підсумки.

Бернар обернув голову. Янгол знову був поруч із ним.

— Тобі треба вирішувати, — сказав він. — Ти жив лише задля авантюр. Чи дозволиш ти, щоб випадок керував тобою й далі? Ти маєш послужити якійсь меті. Важливо знати, якій саме.

— Навчи мене. Веди мене, — сказав Бернар.

Янгол привів Бернара у велику залу, в якій було багато людей. У глибині зали стояв поміст, а на помості — стіл. Якийсь молодик виголошував звідти промову.

— Велика дурість уявляти собі, що ти спроможний відкрити нехай там що. Ми не здобуваємо нічого такого, чого б уже не одержали. Кожен із нас повинен зрозуміти, ще в молодому віці, що ми залежимо від минулого й що це минуле нас зобов’язує. Для нього все наше майбутнє вже накреслене.

Коли він закінчив розвивати цю тему, замість нього вийшов інший оратор, який спочатку похвалив свого попередника, а потім різко осудив тих самовпевнених, котрі вважають, ніби можуть жити без доктрини або керуватися в житті своїми власними переконаннями та принципами.

— Доктрина дісталася нам у спадок, — сказав він. — Вона проіснувала вже багато століть. Лише вона може дати певність, і кожен із нас повинен доводити її слушність.

Вона дісталася нам від наших володарів. Вона належить нашій країні й щоразу, коли наш народ відмовлявся від неї, він мусив дорого платити за свою помилку. Не можна бути добрим французом і цього не знати, не можна досягти нічого доброго, якщо не керуватися нею.

Після цього другого оратора на поміст вийшов третій, який подякував двом першим за те, що вони так добре окреслили «теорію їхньої програми» — так він це назвав. Потім заявив, що ця програма включає в себе ні більше, ні менше, як відродження Франції, яке відбудеться завдяки зусиллям кожного з членів їхньої партії. Він оголосив себе людиною дій; він заявив, що всяка теорія знаходить у практиці свою мету і своє підтвердження і що всякий добрий француз повинен бути бійцем.

— Але, на жаль, — сказав він, — наші сили розпорошені, втрачені! Якою грандіозною була б велич нашої країни, яким сліпучим сяйво її досягнень, якою прекрасною була б доблесть кожного з нас, якби ці сили належно впорядкувати, якби ці досягнення відповідали правилам, якби кожен із нас став би в лави її захисників!

І поки він говорив, серед публіки стали сновигати молоді люди, роздаючи заяви про вступ, на яких треба було лише поставити свій підпис.

— Ти хотів віддати себе в жертву, — сказав йому янгол. — Чого ж ти чекаєш?

Бернар узяв один із папірців, який йому простягли і текст якого починався зі слів: «Я врочисто вступаю в...» Він прочитав, потім подивився на янгола і побачив, що той усміхається. Потім подивився на публіку й упізнав у гурті молодиків нового щойно спеченого бакалавра, який недавно поставив у церкві Сорбони свічку за свій успіх. І несподівано, трохи далі, він побачив свого старшого брата, з яким не зустрічався, відколи покинув батьківський дім. Бернар його не любив і трохи ревнував через ту повагу, з якою, як йому здавалося, ставився до нього їхній батько. Він нервово пожмакав заяву.

— Ти вважаєш, я повинен це підписати?

— О, звичайно ж, якщо ти сумніваєшся сам у собі, — сказав янгол.

— Я не сумніваюся, — заперечив Бернар і відкинув папірець геть.

А оратор тим часом говорив далі. Коли Бернар знову почав його слухати, той саме розповідав про певний засіб ніколи не помилятися, який полягав у тому, щоб назавжди відмовитися судити нехай там про що самому й завжди покладатися на судження своїх зверхників.

— А хто вони, ці зверхники? — запитав Бернар, і несподівано його опанував великий гнів. — Якби ти піднявся на поміст, — сказав він янголові, — й зітнувся б із ним у поєдинку, ти його подолав би...

Але янгол відказав, усміхаючись:

— Це з тобою я маю намір битися. Сьогодні ввечері, згода?..

— Згода, — сказав Бернар.

Вони вийшли. Дійшли до великих бульварів. Перехожі, що там штовхалися, здавалося, належали лише до багатих людей. Кожен здавався впевненим у собі, байдужим до інших, але чимось стурбованим.

— Хіба це образ щастя? — запитав Бернар, чиє серце було повне сліз.

Потім янгол повів Бернара в бідняцькі квартали, про вбогість яких Бернар раніше навіть не здогадувався. Надходив вечір. Вони довго блукали поміж високих брудних будинків, де жили хвороби, проституція, ганьба, злочин і голод. Лише там Бернар узяв янгола за руку, а янгол відвернувся від нього, щоб поплакати.

Бернар у той день не вечеряв і коли повернувся до пансіону, не став шукати Сару, як робив іншими вечорами, а піднявся прямо в кімнату, яку ділив із Борисом.

Борис уже лежав у постелі, але ще не спав. Він перечитував при світлі свічки листа, якого він сьогодні вранці одержав від Броні.

«Боюся, — писала його подруга, — що ми з тобою вже ніколи не побачимося. Я застудилася, коли повернулася до Польщі. Я кашляю. І хоч мій лікар намагається це приховати від мене, я відчуваю, що довго не проживу».

Почувши, що йде Бернар, Борис сховав листа під подушку й дмухнув на свічку.

Бернар просувався в темряві. Янгол увійшов до кімнати разом із ним, але, хоч ніч і не була дуже темна, Борис бачив тільки Бернара.

— Ти спиш? — пошепки запитав Бернар.

А що Борис нічого не відповів, то Бернар подумав, що він спить.

— Ну що ж, я готовий, — сказав Бернар янголові.

І всю ніч, до самого ранку, вони билися. Борис невиразно бачив, що Бернар робить якісь дивні рухи. Він думав, що то він так молиться, й не хотів уривати його молитву. Проте йому хотілося поговорити з ним, бо його опанувала велика туга. Підвівшись, він опустився навколішки біля свого ліжка. Він хотів помолитися, але зміг лише заплакати:

— О Броню, ти, яка бачиш янголів, ти, яка хотіла відкрити мені очі, навіщо ти йдеш від мене? Без тебе, Броню, що зі мною буде? Що зі мною станеться?

Бернар і янгол були надто заклопотані, щоб його почути. Вони билися аж до світанку. Зрештою янгол пішов, хоча ніхто з двох не став переможцем.

Коли пізніше Бернар теж вийшов зі своєї кімнати, він зустрів у коридорі Рашель.

— Мені треба поговорити з вами, — сказала вона.

Її голос звучав дуже сумно, й Бернар відразу зрозумів, про що вона хоче з ним говорити. Він нічого не відповів, похилив голову й, з великої жалости до Рашель, несподівано відчув до Сари ненависть, а до тієї втіхи, яку вона йому дарувала, огиду.

XIV

Близько шостої години Бернар прийшов до Едуара з торбиною, в яку він склав свій скромний одяг, білизну та книжки. Він попрощався з Азаїсом і з пані Ведель, але не став шукати Сару.

Бернар був серйозний. Битва з янголом зробила його зрілою людиною. Він уже не був схожий на безтурботного крадія валізи, який вірив, що в цьому світі потрібна лише зухвалість. Він починав розуміти, що на олтар зухвалости нерідко доводиться приносити щастя інших.

— Я прийшов до вас просити притулку, — сказав він Едуарові. — Я знову втратив дах над головою.

— А чому ви пішли від Веделів?

— З деяких причин... Дозвольте мені не розповідати про них.

Едуар досить спостерігав за Бернаром і Сарою того вечора на банкеті, щоб здогадатися про причину цієї стриманости.

— Гаразд, — сказав він, усміхаючись. — Диван моєї студії у вашому розпорядженні на ніч. Але я повинен сказати вам, що вчора до мене приходив ваш батько.

І він розповів йому про ту частину їхньої розмови, яка стосувалася безпосередньо його.

— Сьогодні ввечері вам би слід було прийти до нього, а не до мене. Він чекає вас.

Бернар мовчав.

— Я це обміркую, — сказав він нарешті. — А поки що дозвольте мені залишити свої речі тут. Можна мені побачити Олів’є?

— Погода така гарна, що я умовив його вийти подихати повітрям. Я хотів супроводжувати його, бо він ще дуже слабкий; але він волів вийти сам. До речі, він уже гуляє цілу годину й незабаром повернеться. Зачекайте його... Але я геть забув... Як ваш іспит?

— Я його склав успішно. Це не так і важливо. Для мене куди важливіше вирішити, що я віднині робитиму. Знаєте, що мене найбільше утримує від того, щоб повернутися до батька? Те, що я не хочу брати в нього гроші. Ви, звичайно, вважаєте, що з мого боку безглуздо не скористатися з цього шансу. Але я дав собі таку обіцянку. Мені важливо довести самому собі, що я людина слова, людина, на яку я можу розраховувати.

— Я бачу в цьому лише гордість.

— Називайте це, як хочете: гордістю, самовпевненістю, пихою... Ви не принизите цим у моїх очах те почуття, яке мене надихає. Але тепер ось що я хотів би знати: чи для того, щоб знайти свою дорогу в житті, треба поставити перед собою певну мету?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я думав про це всю ніч. Куди докласти ті сили, які я відчуваю в собі? Як використати себе в якнайліпший спосіб? Тобто треба обрати собі певну мету? Але як її обрати, цю мету? Як упізнати її, поки ти ще її не досяг?

— Жити без мети — це дозволити, щоб тобою керував випадок.

— Боюся, ви не зовсім мене розумієте. Коли Колумб відкрив Америку чи знав він, куди пливе? Його метою було пливти вперед, прямо перед собою. Його метою був він сам, адже це він поставив перед собою завдання пливти прямо...

— Я часто думав, — урвав його Едуар, — що в мистецтві, й зокрема в літературі, лише ті чогось варті, хто прагне до невідомого. Не можна відкрити нову землю, якщо ти не готовий утратити з виду, від самого початку й надовго, будь-який берег. Але наші письменники бояться неозорого простору; вони всі липнуть до берега.

— Учора, після свого іспиту, — провадив Бернар, не слухаючи його, — я увійшов, не знаю, який демон мене туди заштовхав, до зали, де відбувалися політичні збори. Там говорили про національну честь, про відданість батьківщині, про багато речей, від яких у мене калатало серце. Я там мало не підписав папірця, де зобов’язався б, давши слово чести, присвятити свої зусилля справі, яка, звичайно ж, здалася мені прекрасною і шляхетною.

— Я дуже радий, що ви того папірця не підписали. Але що вас утримало?

— Якийсь потаємний інстинкт, безперечно... — Бернар замислився на мить, потім додав, засміявшись: — Мабуть, передусім, обличчя там присутніх; почавши з обличчя мого старшого брата, якого я побачив на тих зборах. Мені здалося, що всі ті молоді люди надихалися найшляхетнішими почуттями і що було б добре, якби вони зреклися своєї ініціативи, бо вона не заведе їх далеко, зреклися своїх поглядів, бо їм бракувало тверезого глузду і зреклися незалежности свого духу, бо вона швидко виснажила б їхні сили. Я також сказав собі, що державі вигідно мати серед своїх громадян стільки добромисних послужливих воль; але що моя воля ніколи до них не належатиме. І тоді я запитав себе, як установити для себе правила, бо я не зможу жити без правил і не зможу прийняти ці правила від когось іншого.

— Відповідь на це запитання здається мені простою: знайти ці правила в самому собі; поставити собі за мету власний розвиток.

— Атож... саме це я собі й сказав. Але це не просунуло мене далеко вперед. Якби я був певен, що зможу знайти в собі те краще, чим я володію, я віддав би йому перевагу над усім іншим; але я навіть не певен, що зможу обрати те краще, що маю в собі... Я міркував над цим цілу ніч, я вам уже казав. Над ранок я був такий стомлений, що подумав, а чи не варт мені випередити заклик свого класу й узяти на себе певні обов’язки.

— Обминути проблему не означає розв’язати її.

— Саме це я собі й сказав, чи це питання, якщо його відкласти, не постане переді мною ще нагальніше, коли я наймуся на службу. Тож я прийшов до вас, щоб вислухати вашу пораду.

— Я не збираюся давати вам пораду. Ви зможете знайти цю пораду лише в собі самому, а навчитися, як треба жити, ви навчитеся, лише живучи.

— А якщо я житиму поганим життям, чекаючи тієї миті, коли зрозумію, як треба жити?

— Навіть погане життя вас чогось навчить. Добре навіть скочуватися вниз, якщо це потрібно для того, щоб піднятися.

— Ви жартуєте?.. Ні, здається, я зрозумів вас, і я приймаю цю формулу. Але поки я розвиватимуся, як ви кажете, я муситиму якось заробляти собі на життя. Що ви скажете про таке промовисте оголошення в газетах: «Здібний молодик із блискучим майбутнім, який може робити все».

Едуар засміявся.

— Немає нічого важчого, аніж робити все. Ліпше уточнити.

— Я подумав про одне з тих коліщаток, які приводять у рух механізм великої газети. О, я погодився б і на дуже низьку посаду — коректора, майстра цеху... кого завгодно? Мені треба так мало!

Він говорив тоном вагання. Насправді він хотів би обійняти посаду секретаря, але боявся сказати про це Едуарові з огляду на їхнє взаємне розчарування. Зрештою, це не його, Бернара, провина, якщо ця спроба секретарювання зазнала такого прикрого краху.

— Можливо, мені вдасться, — сказав Едуар, — прилаштувати вас у «Ґранд-журналь», бо я знайомий із його головним редактором.

Тоді як Бернар та Едуар отак дискутували, Сара мала з Рашеллю дуже прикру розмову. Сара відразу зрозуміла, що раптова втеча Бернара була спричинена докорами Рашелі; і вона висловила своє обурення поведінкою сестри, котра, як вона сказала, гасить навкруг себе будь-які вогники радости. Вона не мала права накидати іншим доброчесність, усю непривабливість якої довела на власному прикладі.

Рашель, яку ці звинувачення обурили до глибини душі, бо вона завжди жертвувала собою, заперечила, бліда, з тремтячими губами:

— Я не дозволю тобі занапастити себе.

Але Сара заридала й вигукнула:

— Я не хочу вірити в твоє небо! Я не хочу спасатися!

Вона вирішила негайно їхати в Англію, де її прийме подруга. Бо «зрештою, вона вільна й має право жити, як їй хочеться». Ця сумна суперечка тяжко засмутила Рашель.

XV

Едуар подбав про те, щоб приїхати до пансіону, перед тим як повернуться учні. Він не бачив Лаперуза від початку навчального року і хотів спочатку поговорити з ним. Старий учитель гри на фортепіано виконував свої нові обов’язки наглядача, як міг, тобто дуже погано. Він спочатку доклав усіх зусиль, щоб учні його полюбили, але йому бракувало авторитетности. Діти цим скористалися, вони прийняли за слабкість його поблажливість і розбестилися вкрай. Лаперуз спробував удатися до суворих покарань, але запізно. Його умовляння, його погрози, його докори лише настроїли учнів проти нього. Коли він підвищував голос, вони сміялися; коли він гупав кулаком по столу, вони кричали, вдаючи, що нажахані. Його передражнювали, його називали всілякими прізвиськами, передавали від парти до парти карикатури, на яких він був зображений добрим і лагідним, лютим, з величезним пістолетом у руці (пістолетом, який Ґериданісоль, Жорж та Фіфі знайшли, коли влаштували в його кімнаті нахабний обшук), з якого він перестріляв усіх учнів; або навколішках перед ними з благально піднятими руками, коли він благав у них, як це робив першими днями, «трохи тиші, майте ж до мене жалість». Він був тепер схожий на бідолашного старого оленя, зацькованого безжальною зграєю гончаків, Едуар нічого про це не знав.

«Лаперуз прийняв мене в маленькій залі на першому поверсі, що була, як я знав, найзатишнішим приміщенням у пансіоні. З меблів тут були лише чотири парти, що стояли навпроти великого чорного стола, та солом’яний стілець, на який примусив мене сісти Лаперуз. Сам він примостився за однією з парт, сидячи трохи боком, після того як зазнав невдачі у своїх намаганнях просунути під парту свої надто довгі ноги.

— Ні, ні, мені тут дуже зручно, запевняю вас.

Але тон його голосу, вираз його обличчя говорили:

«Мені дуже погано, і я сподіваюся, що це відразу видно. Але мені подобається бути в такому становищі. І чим гірше мені буде, тим менше нарікань ви від мене почуєте».

Я спробував пожартувати, але мені не вдалося домогтися від нього усмішки. Його манери були стриманими й церемонними, ніби він хотів зберегти між нами відстань і дати мені зрозуміти: «Це з вашої вини я опинився тут».

Тим часом він казав, що дуже всім задоволений. А втім, він уникав моїх запитань і дратувався, коли я наполягав. А коли я запитав, де його кімната, він мені відказав:

— Задалеко від кухні.

А коли я висловив подив, чому це його обходить, він пояснив:

— Іноді вночі мені хочеться їсти... Коли я не можу заснути.

Я сидів зовсім близько від нього. Я підійшов іще ближче й лагідно поклав руку йому на лікоть. Він знову заговорив, уже природнішим голосом:

— Мушу вам признатися, що сплю я дуже погано. Навіть коли мені щастить заснути, я не втрачаю відчуття того, що сплю. Це ж не справжній сон, чи не так? Той, хто справді спить, не відчуває, що він спить, він помічає, що спав, лише коли прокидається.

А тоді нахилився до мене й заговорив із якоюсь занудною наполегливістю:

— Іноді я намагаюся переконати себе, що все це ілюзія і що я все ж таки справді сплю, що це справжній сон. Проте ось доказ того, що я сплю не по-справжньому: коли я хочу розплющити очі, я їх розплющую. Зазвичай у мене таке бажання не виникає. Ви ж самі розумієте, що я зовсім не зацікавлений це робити. Навіщо мені доводити собі самому, що я не сплю? Я завжди зберігаю надію заснути, переконуючи себе, що я вже сплю...

Він нахилився до мене ближче і ще стишив голос:

— А потім, дещо мене непокоїть. Ні, ні, не кажіть... Я не нарікаю, бо з цим нічого не поробиш. А коли нічого не можна змінити, то який сенс нарікати? Уявіть собі, що навпроти мого ліжка, у стіні, точно на висоті моєї голови, щось постійно створює шум.

Він пожвавішав, говорячи. Я запропонував, щоб він повів мене до своєї кімнати.

— Авжеж! Авжеж! — сказав він, раптово підводячись. — Можливо, ви з’ясуєте для мене, що це таке... Бо сам я зрозуміти не можу. Ходімо зі мною.

Ми піднялися на два поверхи, потім звернули в дуже довгий коридор. Я ніколи раніше не бував у цій частині будинку.

Кімната Лаперуза виходила на вулицю. Вона була маленька, але пристойна. Я помітив на нічному столику, поруч із молитовником, коробку для пістолетів, з якими він так і не захотів розлучитися. Він схопив мене за лікоть і, трохи відсунувши ліжко від стіни, сказав:

— Ось. Дивіться... Притуліть вухо до стіни. Чуєте?

Я притулив вухо до стіни й став дослухатися, напруживши всю увагу. Та попри все моє бажання щось почути, анічогісінько не почув. Лаперуз дратувався. Вулицею проїхала важка підвода, аж задвигтів будинок і задзвеніли шибки.

— О цій годині дня, — сказав я, сподіваючись його заспокоїти, — маленький шум, який, можливо, вам докучає, розчиняється у звуках, які долинають із вулиці.

— Це він для вас розчиняється, це ви не можете відокремити його від інших шумів! — схвильовано вигукнув він. — Проте я все одно його чую. Ніщо не заважає мені його чути. Іноді я почуваю себе таким змученим, що даю собі слово поговорити з Азаїсом або з домовласником... О я вже не маю надії, що він припиниться... Але я хотів би бодай знати, що це таке.

Він, здавалося, замислився на якусь мить, потім сказав:

— Так ніби якийсь хрускіт. Що я тільки не пробував, аби нічого не чути. Я відсовував ліжко від стіни. Я закладав вуха ватою. Я повісив годинника (бачите, я вбив онде цвях у стіну) саме на тому місці, де, я думаю, проходить труба, щоб цокання годинника заглушило той інший шум... Але це ще дужче мене стомлювало, бо я мусив докладати зусиль, щоб його розпізнати. Це абсурдно, чи не так? Але тепер я волію слухати його без перешкод, бо знаю все одно, що він є... О, мені не треба було розповідати вам про ці речі. Ви ж бачите, що я тепер старий дід, не більше.

Він сів скраєчку ліжка й тупо завмер. Зловісна деградація старости в Лаперуза не так подіяла на його розум, як проникла в саму глибінь його характеру. Так червак проникає в саме осереддя яблука, подумав я, дивлячись, як цей колись такий рішучий і гордий чоловік переживає гострий напад дитячого розпачу. Я спробував вивести його з цього стану, заговоривши про Бориса.

— Атож, його кімната поруч із моєю, — сказав він, підводячи голову. — Я вам її покажу. Ходімо.

Він вивів мене в коридор і відчинив сусідні двері.

— На цьому другому ліжку, яке ви бачите, спить молодий Бернар Профітандьє.

Я не визнав за потрібне повідомити йому, що Бернар, починаючи саме з цього дня, більше там не спатиме. Він провадив:

— Борис радий мати його за товариша і, думаю, вони ладнають між собою. Але ви знаєте, він не дуже охоче розмовляє зі мною. Він дуже стриманий... Я боюся, чи в цього хлопця не занадто черстве серце.

Він сказав це з таким сумом, що я визнав за потрібне заперечити і став переконувати старого, що його онук наділений тонкими почуттями.

— Тоді він міг би виявляти їх трохи частіше, — сказав Лаперуз. — Ось, наприклад: коли вранці він іде разом з іншими до школи, я вихиляюся зі свого вікна, щоб подивитись, як він іде. І що ви думаєте? Він не обертається!

Я хотів був пояснити йому, що Борис, поза всяким сумнівом, просто не хотів виставляти себе на посміх перед товаришами, які вчепилися б за таку нагоду, проте в цю мить із подвір’я долинули крики.

Лаперуз ухопив мене за лікоть і сказав зміненим голосом:

— Слухайте! Слухайте! Вони повертаються.

Я подивився на нього. Він тремтів усім тілом.

— Ви боїтеся цих шибеників? — запитав я.

— Ні, ні, — збентежено заперечив він. — Як ви могли подумати! — Тоді раптом швидко сказав: — Я мушу зійти вниз. Перерва триває лише кілька хвилин, а ви ж знаєте, що я наглядаю за уроками. Прощавайте. Прощавайте.

Він кинувся в коридор, навіть не потиснувши мені на прощання руку. Через мить я почув, як він спотикається на сходах. Я кілька хвилин дослухався, не бажаючи потрапляти на очі учням. Я чув, як вони кричать, сміються і співають. Потім пролунав дзвоник, і незабаром відновилася тиша.

Я пішов побачитися з Азаїсом і взяв у нього дозвіл для Жоржа покинути урок, щоб поговорити зі мною. Він прийшов до мене в ту саму невеличку залу, в якій прийняв мене спочатку Лаперуз.

Як тільки Жорж опинився наодинці зі мною, він визнав за потрібне прибрати насмішкуватого виразу. Це був його спосіб приховувати збентеження. Але я не певен, котрий із нас двох був збентежений більше. Він був насторожі, бо знав, безперечно, що йому читатимуть мораль. Мені здалося, він вирішив наперед наготувати зброю, яку міг використати проти мене, тому що, перш ніж я навіть устиг рота розкрити, як він уже запитав у мене, як там ведеться Олів’є, таким глузливим тоном, що я охоче врізав би йому ляпаса. Так, він готував свій захист проти мене. «І знайте, я не боюся вас», — здавалося, промовляв його іронічний погляд, глузлива складка його губів і тон його голосу. Я відразу втратив усю впевненість у собі й думав тільки про те, щоб не показати цього. Промова, яку я підготував, тепер здавалася мені недоречною. Я не мав у нього авторитету, необхідного для того, щоб виступити в ролі суворого судді. У глибині душі я відчував до Жоржа неабиякий інтерес.

— Я не збираюся тебе сварити, — сказав я нарешті. — Я хочу лише остерегти тебе. (І попри мою власну хіть, усе моє обличчя всміхалося.)

— Скажіть спочатку, це вас мати послала?

— І так, і ні. Я справді розмовляв із твоєю матір’ю. Але це було кілька днів тому. Але вчора я мав про тебе дуже важливу розмову з однією дуже важливою особою, якої ти не знаєш. Ця особа приходила до мене, щоб поговорити про тебе. Це слідчий. Саме за його дорученням я й розмовляю з тобою. Ти знаєш, чим займається слідчий?

Жорж несподівано зблід, і, мабуть, його серце на мить зупинилося. Він стенув плечима, але його голос трохи тремтів:

— Ну то кажіть, що наговорив вам дядечко Профітандьє.

Самовпевненість цього малого вибивала мене з колії. Звичайно, найпростіше було б перейти відразу до діла. Але мій розум так налаштований, що він не схильний шукати найпростішого виходу й невтримно заводить мене на всілякі манівці. Щоб пояснити свою поведінку, яка відразу по тому здалася мені абсурдною, але була цілком спонтанною, я можу сказати, що моя остання розмова з Поліною надзвичайно мене схвилювала. Роздуми, які вона спричинила, я відразу ж переніс у свій роман у формі діалогу, що вельми пасував декотрим із моїх персонажів. Я досить рідко безпосередньо використовую те, що мені пропонує життя, але на цей раз історія з Жоржем мені дуже допомогла; здавалося, моя книжка чекала саме на неї, так відразу знайшла вона в ній своє місце; мені довелося змінити лише деякі незначні деталі. Але я подав цю історію (я маю на увазі крадіжку грошей) не в прямому викладі. У мене йдеться лише про її наслідки, про які читач довідується з розмов. Я занотував ці розмови в записнику, який завжди ношу із собою в кишені. Натомість історія з фальшивими монетами, в тому вигляді, в якому мені підніс її Профітандьє, навряд чи могла згодитися для мого роману. І саме тому, безперечно, замість викласти Жоржеві все навпростець, тобто відразу перейти до суті нашої з ним розмови, я став шукати обхідні шляхи.

— Я хотів би, щоб ти спочатку прочитав ці кілька рядків, — сказав я. — Ти зрозумієш, чому я пропоную тобі їх прочитати.

І подав йому свого записника, розкривши його на тій сторінці, яка могла його зацікавити.

Я повторюю: цей жест видається мені тепер абсурдним. Але у своєму романі саме через подібне читання я мав намір остерегти наймолодшого зі своїх героїв. Мені важливо було знати реакцію Жоржа; я сподівався, вона дасть мені неоціненний матеріал... і допоможе навіть оцінити якість того, що я вже написав.

Наводжу згадуваний уривок:

«Була в цьому хлопцеві якась темна зона, куди прагнула проникнути співчутлива цікавість Одибера. Йому не досить було знати, що юний Едольф учинив крадіжку: він хотів би, щоб Едольф розповів йому, як він до цього дійшов і що він пережив, укравши вперше в житті. Звичайно ж, що якби навіть хлопець поставився до нього з цілковитою довірою, він не зміг би йому про це розповісти. Й Одибер не наважувався розпитувати його, боячись почути брехливі заперечення.

Одного вечора Одибер вечеряв з Ільдебраном і заговорив із ним про випадок Едольфа. Він, звичайно ж, не став його називати й виклав факти в такий спосіб, щоб співрозмовник не зміг здогадатися, про кого йдеться.

— А ви не звернули увагу на те, — сказав йому Ільдебран, — що найвирішальніші в нашому житті вчинки, я хочу сказати, ті вчинки, які, буває, визначають усе наше майбутнє, найчастіше здійснюються необмірковано?

— Я ладен із вами погодитися, — відповів Одибер. — Це ніби потяг, у який ми сідаємо цілком бездумно й не запитуючи себе, куди він нас привезе. І найчастіше, ми навіть не розуміємо, що, коли цей потяг вирушить, то вже буде пізно з нього зійти.

— Але, може, хлопець, про якого ви говорите, і не хоче сходити з цього потяга?

— Поки що він про це не думає, звичайно ж. Він навіть задоволений тим, що подався в мандри. Йому подобаються краєвиди, які біжать за вікном, і йому байдуже, куди він їде.

— Ви збираєтеся прочитати йому мораль?

— Звичайно ж, ні! Це нічого не дасть. Його стільки годували тією мораллю, що вона викликає в нього лише нудоту.

— Чому він учинив крадіжку?

— Цього я точно не знаю. Безперечно, що не внаслідок реальної потреби. Мабуть, для того, щоб забезпечити собі певні вигоди: не пасти задніх серед товаришів, чиї батьки багатші... та хіба я знаю? Його штовхнула на це якась природна потреба й просте бажання пережити втіху крадіжки.

— Це найгірше.

— Авжеж! Бо на цьому він не зупиниться.

— Він розумний?

— Я певний час вважав, що він не такий розумний, як його брати. Але тепер я сумніваюся, чи не припустився помилки, і чи моє хибне враження не пояснюється тим, що він досі не усвідомлює своїх потенційних можливостей. Його цікавість поки що заводить його не туди, куди слід; чи точніше буде сказати, що вона перебуває у нього в зародковому стані, на стадії нерозбірливости.

— Ви маєте намір поговорити з ним?

— Я спробую показати йому, наскільки незначні вигоди він здобуває, вдаючись до крадіжок, і як багато втрачає внаслідок своєї непорядности: довіру близьких людей, їхню повагу, мою в тому числі... усі ті речі, які не можна виразити в цифрах і які можна оцінити лише за тими гігантськими зусиллями, яких потім треба буде докласти, щоб позбутися їхніх наслідків. Деякі люди змарнували в такий спосіб усе своє життя. Я спробую розтлумачити йому те, що він, з огляду на свою молодість, навряд чи спроможний осмислити: що віднині тепер тільки на нього падатимуть усі підозри, якщо поблизу нього станеться щось сумнівне, непевне. Його можуть хибно звинуватити в тяжких злочинах, і йому не вдасться виправдатися. Те, що він уже накоїв, лежатиме на ньому незмивним тавром. Ми називаємо таких людей «заплямованими». Я хотів би йому ще сказати... Але, боюся, він усе заперечуватиме.

— Ви справді хотіли б усе це йому сказати?

— Я ще хотів би йому сказати, що його вчинок створив прецедент і що, коли для першої крадіжки треба виявити певну рішучість, переступити через певні вагання, то для того, щоб учинити наступні, досить буде лише піддатися своєму захопленню. Усе, що буде далі, відбуватиметься само собою... Я хотів би йому ще сказати, що часто перший штрих, який ми робимо майже бездумно, невиправно спотворює наше обличчя й починає прокреслювати рису, яку потім усі наші зусилля ніколи не зможуть стерти. Я хотів би... Але я не зможу поговорити з ним про все це.

— А чом би вам не записати нашу сьогоднішню розмову? А потім ви дасте йому її прочитати.

— Це цікава думка, — сказав Одибер. — Чом би й ні?

Я не відводив від Жоржа погляду протягом усього часу, поки він читав; але з виразу його обличчя я не міг здогадатися, що він думає.

— Читати далі? — запитав він, збираючись перегорнути сторінку.

— Читати далі немає сенсу. Розмова закінчується на цьому.

— Шкода.

Він повернув мені записник і майже весело зауважив:

— Я хотів би знати, що відповів Едольф, після того як прочитав нотатки в записнику.

— Не дивно. Я й сам би хотів це знати.

— Едольф — це чудне ім’я. Ви не могли б наділити його іншим?

— Це не має ваги.

— Так само, як і те, що він відповість. А що буде потім?

— Я не знаю. Це залежить від тебе. Побачимо.

— Тоді, якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете, щоб я допоміг вам закінчити вашу книжку. Признайтеся, що...

Він замовк, ніби йому було важко висловити свою думку.

— Що що? — запитав я, щоб підштовхнути його завершити свою думку.

— Признайтеся, ви були б глибоко розчаровані, — заговорив він нарешті, — якби Едольф...

Він знову урвав свою фразу. Я подумав, що здогадуюся, що він хоче сказати, й закінчив за нього:

— Якби він став чесним хлопцем?.. Ні, ні, малий, ні!

І раптом сльози набігли мені на очі. Я поклав руку йому на плече. Але він випручався.

— Бо, зрештою, якби він не вчинив крадіжку, ви не змогли б написати все це.

І лише тоді я зрозумів свою помилку. У глибині душі Жорж був потішений тим, що так довго заполоняв мої думки. Він почув себе цікавим. Я забув про Профітандьє. Але Жорж нагадав мені про нього:

— І що ж він вам розповів, ваш слідчий?

— Він доручив мені попередити тебе, що йому відомо, що ти поширюєш фальшиві монети...

Колір обличчя в Жоржа знову змінився. Він зрозумів, що заперечувати марно, проте став розгублено виправдовуватися.

— Але ж я не сам...

— ...і що коли ви негайно не припините цю злочинну діяльність, ти і твої приятелі, то він буде змушений негайно вас заарештувати.

Спочатку Жорж смертельно зблід. Тепер щоки його палахкотіли вогнем. Він дивився застиглим поглядом прямо перед собою, і його насуплені брови прорізали йому на лобі дві зморшки.

— Прощавай, — сказав я, подавши йому руку. — Я раджу тобі остерегти також твоїх товаришів. Що ж до тебе, то я все сказав.

Він мовчки потис мені руку й пішов на свій урок, жодного разу не обернувшись.

Коли я перечитав ті сторінки з «Фальшивомонетників», які показував Жоржеві, вони здалися мені досить поганими. Я тут подав їх такими, якими прочитав їх Жорж; але весь цей розділ треба переписати. Безперечно, що ліпше буде говорити із самим хлопцем. Я повинен придумати, як можна на нього вплинути. Безперечно, що в тому стані, в якому він у мене перебуває, Едольфа (я зміню це ім’я, Жорж має слушність), дуже важко напутити на добрий розум. Але я спробую це зробити; і хоч би що там думав із цього приводу Жорж, це для мене найцікавіше завдання, бо воно найважче. (Схоже, я починаю мислити, як Дув’єр!) Залишмо для романістів-реалістів історії про плин за течією».

Повернувшись на урок, Жорж відразу повідомив своїх двох друзів про застереження Едуара. Усі розмови про його крадіжку хлопець пустив повз вуха, вони його анітрохи не схвилювали. Але щодо фальшивих монет, які могли накликати на них великі неприємності, то їх треба було позбутися якнайшвидше. Кожен із них мав їх по кілька штук, щоб реалізувати їх сьогодні після уроків. Ґериданісоль зібрав їх і побіг викинути в якусь канаву. Увечері він попередив Струвілова, який також відразу вжив необхідних заходів.

XVI

Того ж таки вечора, коли Едуар розмовляв зі своїм племінником Жоржем, до Олів’є, після того як Бернар від нього пішов, навідався з візитом Арман.

Армана Веделя було не впізнати: свіжопоголений, усміхнений, з високо піднятою головою. Він був у новому, туго приталеному костюмі, який надавав йому трохи кумедного вигляду, він це відчував і показував, що це відчуває.

— Я мав би провідати тебе раніше, але в мене було стільки роботи!.. Ти знаєш, що я тепер секретар Пасавана? Або, якщо хочеш, головний редактор журналу, який він видає. Я не запрошуватиму тебе до співпраці, бо Пасаван, як мені здалося, вельми настроєний проти тебе. Крім того, журнал рішуче схиляється до лівого напрямку. Тому він почав із того, що позбувся Беркая та його пасторалей...

— Тим гірше для нього, — сказав Олів’є.

— А натомість він прийняв мого «Нічного горщика», який між іншим, я присвячу тобі, якщо ти не проти.

— Тим гірше для мене, — сказав Олів’є.

— Пасаван навіть хотів опублікувати мою геніальну поему на першій сторінці першого номеру, але цьому вчинила опір моя природна скромність, яку всі ці похвали піддали тяжкому випробуванню. Якби я не боявся перевтомити твої вуха, які. певне, ще не оклигали від хвороби, я розповів би тобі про свою першу розмову зі славетним автором «Непорушного шлагбауму», якого я доти знав лише з твоїх слів.

— Залюбки вислухаю твою розповідь.

— Тютюновий дим тобі не зашкодить?

— Я сам закурю, щоб ти не бентежився.

— Мушу тобі сказати, — почав Арман, припалюючи сигарету, — що твоя зрада поставила нашого дорогого графа в скрутне становище. Само собою зрозуміло, й це не просто комплімент, що не так легко знайти заміну для того букета талантів, чеснот, високих якостей, які перетворюють тебе на одного з...

— Коротше... — урвав його Олів’є, якого стомлювала важка іронія Армана.

— Одне слово, Пасаван мусив знайти собі секретаря. Він був знайомий з таким собі Струвіловим, з яким я також знайомий, бо він дядько й опікун одного з пансіонерів, а той знає Жана-Коба Лафлера, якого знаєш і ти.

— Я його не знаю, — сказав Олів’є.

— Облиш, старий, ти мусиш його знати. Це суб’єкт дивовижний, можна сказати, чудернацький. Таке собі дитя, блякле, зморшкувате, наквацьоване якимись фарбами; воно живе на аперитивах, а коли п’яне, то пише прегарні вірші. Ти почитаєш їх у нашому першому номері. Отже, Струвілов надумав послати його до Пасавана на твоє місце. Ти можеш собі уявити його появу на вулиці Вавилон. Я ще тобі не сказав, що Коб-Лафлер носить одяг, заквацяний плямами, мичка злинялого, майже білого волосся спадає йому на плечі і він має вигляд людини, що не вмивалася щонайменше тиждень. Пасаван, який завжди вдає, ніби повністю контролює ситуацію, заявив, що КобЛафлер йому дуже сподобався. Коб-Лафлер зумів показати себе лагідним, усміхненим, сором’язливим. Коли він захоче, то може бути схожим на Ґренґуара з Банвіля. Одне слово, Пасаван піддався на його чари й готовий був узяти його в секретарі. А треба тобі сказати, що Коб-Лафлер не має жодного су за душею... І ось він підводиться, щоб попрощатись і піти. «Але перш ніж я вас покину, я вважаю за свій обов’язок попередити, пане граф, що я маю деякі вади». — «А хто з нас їх не має?» — «І кілька пороків. Я курю опій». — «Про це не турбуйтеся, — каже Пасаван, якого така дрібничка не може вибити з рівноваги. — Я маю чудовий опій, яким можу почастувати вас». — «Так, але коли я покурю, я цілком забуваю правила орфографії». Пасаван сприймає ці слова як жарт, намагається засміятись і подає йому руку. Лафлер веде далі: «Крім того, я приймаю гашиш». — «Мені теж доводилося його приймати, іноді», — відповідає йому Пасаван. «Так, але під дією гашишу я не можу утриматися від того, щоб не красти». Пасаван починає розуміти, що гість глузує з нього. А Лафлер, увійшовши в смак, невтримно провадить: «Крім того, я п’ю ефір; а потім, я все рву, все ламаю та розбиваю». І, схопивши кришталеву вазу, вдає, ніби хоче пожбурити її в камін. Пасаван видирає вазу у нього з рук: «Я вам дуже вдячний, що ви мене попередили».

— І виставив його за двері?

— Атож, і прикипів поглядом до вікна, боячись, щоб Лафлер не кинув бомбу в його підвал, ідучи геть.

— Але навіщо твій Лафлер усе це зробив? — запитав Олів’є після короткої мовчанки. — Судячи з того, що ти мені розповів, він дуже потребував цієї посади.

— Але ти мусиш погодитися, старий, що є люди, які відчувають потребу діяти проти власного інтересу. А потім, скажу тобі, що Лафлер відчув огиду до тієї розкоши, яка оточує Пасавана; до його елеґантности, його люб’язних манер, його великодушної поблажливости, до його манірної зверхности. Атож, від усього цього його занудило, й мушу тобі сказати, я його розумію... Якщо по-чесному, то від нього блювати хочеться, від твого Пасавана.

— Навіщо ти кажеш «твого Пасавана»? Ти добре знаєш, що я більше не зустрічаюся з ним. А потім, чому ти пішов йому служити, якщо він уселяє тобі таку відразу?

— Тому що я якраз люблю те, що вселяє мені відразу... починаючи з моєї власної або моєї бридкої індивідуальности. А потім, у глибині душі, Коб-Лафлер — хлопець сором’язливий. Він нічого цього не сказав би, якби йому не було страшенно ніяково.

— Розказуй!

— Безперечно. Йому було ніяково, і він відчув жах, що почуває себе ніяково перед людиною, яку у глибині душі зневажає. Саме для того, щоб приховати свою ніяковість, він і випендрювався.

— Мені це здається дурним.

— Хлопче, не всім же бути такими розумними, як ти.

— Ти вже мені це казав під час нашої останньої зустрічі.

— Яка пам’ять!

Олів’є вирішив перехопити ініціативу.

— Я намагаюся, — сказав він, — забути про твої жарти. Але останнього разу ти, наприкінці нашої розмови, говорив серйозно. Ти сказав мені речі, про які я не можу забути.

У погляді Армана промайнула стурбованість. Він силувано засміявся.

— О, старий, останнього разу я говорив із тобою так, як ти хотів, щоб я з тобою говорив. Ти просив чогось мінорного й тоді, щоб зробити тобі приємність, я став скиглити, вивертаючи свою душу й удаючи страждання у стилі Паскаля... Чого ти від мене хочеш? Я серйозний лише тоді, коли жартую.

— Ти ніколи не примусиш мене повірити, що ти не був щирий, коли говорив зі мною так, як ти говорив. Це зараз ти граєш роль.

— О створіння, сповнене наївности, яку ангельську душу ти в собі ховаєш! Так ніби всі ми не граємо якусь роль, більш або менш щиро й свідомо. Життя, старий, не більш як комедія. Але різниця між тобою і мною в тому, що я знаю, що я граю роль; тоді як...

— Тоді як... — агресивно повторив Олів’є.

— Тоді як мій батько, наприклад, а про тебе нема чого й говорити, цілком поринає у свою роль, коли грає пастора. Хоч би що я казав чи робив, завжди частина мене залишається позаду, спостерігаючи, як друга моя частина зриває оплески або зазнає фіаско, глузуючи з неї й освистуючи її, а іноді й аплодуючи їй. Коли людина отак розколота, то як вона може бути щирою? Я навіть уже до пуття не розумію, що означає це слово. З цим просто нічого не вдієш: коли я сумний, я здаюся собі Гротескним, і це мене смішить; коли я веселий, я жартую так по-дурному, що від цього мені хочеться плакати.

— Мені теж хочеться плакати, коли я дивлюся на тебе, мій бідолашний старий друже. Я не думав, що ти такий хворий.

Арман стенув плечима і сказав зовсім іншим тоном:

— Щоб утішити тебе, розповім про те, що буде опубліковано в нашому першому номері — ти ж хочеш це знати? Отже, там буде мій «Нічний горщик»; чотири пісні Коба-Лафлера; один із діалогів Жаррі; поеми в прозі малого Ґериданісоля, нашого пансіонера; а потім «Праска», великий есей загальної критики, в якому будуть викладені тенденції журналу. Ми об’єднали свої сили, щоб створити цей шедевр.

Олів’є, який не знав, що сказати, невпевнено заперечив:

— Жоден шедевр не може бути результатом співпраці.

Арман вибухнув сміхом.

— Але ж, мій любий, я пожартував, сказавши, що це буде шедевр. Адже в нашому випадку не йдеться навіть про те, що можна було б назвати твором. І насамперед, треба було б визначити, яке значення вкладаємо ми в слово «шедевр». Звичайно ж, «Праска» спробує прояснити наш погляд на цю проблему. Існує безліч творів, якими ми захоплюємося на віру, тому що всі ними захоплюються, і ніхто досі не додумався чи не посмів сказати, що вони дурні. Наприклад, на самому початку номера ми збираємося дати репродукцію «Джоконди», якій будуть наклеєні вуса. Ти побачиш, старий: це справить вибуховий ефект.

— Ти хочеш цим сказати, що дивишся на «Джоконду» як на щось дурне?

— Зовсім ні, друже, зовсім ні. (Хоча я й не вважаю її чимось надзвичайним.) Ти мене не розумієш. Дурним я вважаю той захват, із яким усі на неї дивляться. Ми розвинули в собі звичку говорити про все, що ми називаємо «шедеврами», лише скинувши капелюхи. «Праска» (до речі, це буде й загальною назвою журналу) ставить на меті висміяти цю шанобливість, виставити в кумедному світлі й дискредитувати її... Ще один добрий засіб — це запропонувати читачеві з претензією на шедевр який-небудь ідіотський твір (мого «Нічного горщика», наприклад), що належить авторові, який не має в голові жодної клепки.

— Пасаван усе це схвалює?

— Його це вельми розважає.

— Бачу, я добре зробив, що пішов звідти.

— Піти звідти... Рано чи пізно, друже, і хочемо ми цього чи не хочемо, ми примушені звідкись піти. Цей мудрий афоризм, природно, наводить мене на думку, що мені час прощатися з тобою.

— Залишся ще на трохи, веселий блазню. Чому ти сказав, що твій батько грає роль пастора? Отже, ти не віриш у щирість його переконань?

— Мій вельмишановний батько так організував своє життя, що він не має більше ані права, ані можливости не бути пастором. Атож, він має переконання, але це переконання суто професійного характеру. Він професор переконань. Він утовкмачує віру в голови людям. Це резон його існування. Це та роль, яку він узявся виконувати і яку мусить грати до самого кінця. Але заглянути в те, що він називає «глибинами своєї душі»... Звернутися до нього з таким проханням було б нескромно, сам розумієш. І я думаю, він і сам туди ніколи не зазирає. Він наповнив своє життя безліччю зобов’язань, що втратили б усякий сенс, якби переконання його ослабли; таким чином, ці переконання необхідні для його зобов’язань і підтримуються ними. Він уявляє собі, що вірує, бо поводиться так, ніби вірує. Він уже не вільний не вірувати. Якби його віра похитнулася, старий, це було б катастрофою! Обвалом і крахом! І не забувай, що моя родина відразу втратила б усі можливості заробляти собі на хліб. Цей істотний факт не можна нехтувати, старий; татова віра в Бога — це наш спосіб здобувати собі засоби до життя. Ми всі живемо з татової віри. Тому запитувати мене, чи мій тато вірує в Бога, це не дуже делікатно з твого боку.

— Я думав, ви живете передусім на прибутки від пансіону.

— Це певною мірою так. Але з твого боку неделікатно також уривати мене в момент мого ліричного піднесення.

— То, виходить, сам ти більше ні в що не віриш? — запитав Олів’є зі смутком у голосі, бо він любив Армана, і його моральне падіння завдавало йому болю.

— lubes renovare dolorem...[6] Ти, здається, забув, мій любий, що батьки хотіли мене зробити пастором. Мене активно готували до цього покликання, перегодовували благочестивими повчаннями, щоб укріпити в мені віру, якщо мені дозволено так висловитися... А треба було просто відверто визнати, що такого покликання в мене нема. Шкода, звичайно. З мене, мабуть, міг би вийти блискучий проповідник. Але моїм покликанням було написати «Нічного горщика».

— Мій бідолашний друже, коли б ти знав, як мені тебе шкода!

— Ти завжди мав те, що мій батько називає «золотим серцем»... але я далі не можу зловживати цю твою слабість.

Він узяв капелюха. Він уже майже вийшов, коли раптом обернувся й сказав:

— Ти не запитав у мене, як ведеться Сарі.

— Тому що ти не повідомив би мені нічого такого, чого я вже не знаю від Бернара.

— Він тобі сказав, що пішов із пансіону?

— Він сказав мені, що твоя сестра Рашель запропонувала йому піти.

Однією рукою Арман тримався за ручку дверей. Другою, за допомогою свого ціпка, підтримував підняту портьєру. Він просунув кінчик ціпка у дірку в портьєру й побільшив її.

— Розумій це, як знаєш, — сказав він, і його обличчя стало дуже серйозним. — Рашель, я думаю, єдина людина на цьому світі, яку я люблю й шаную. Я шаную її за те, що вона доброчесна. А я роблю завжди так, щоб образити її доброчесність. Вона нічого не знала про Бернара та Сару й ні про що не здогадувалася. Це я їй усе розповів... А окуліст же порадив їй ніколи не плакати! Який же я блазень!

— Я повинен вірити, що ти зараз говориш щиро?

— Атож, це, мабуть, найщиріше з того, що я маю в собі: ненависть до всього, що називається Доброчесністю. Не намагайся мене зрозуміти. Ти просто не знаєш, що може зробити з нас первісне пуританське виховання. Воно залишає в нашому серці злість, від якої ми вже ніколи не вилікуємося... якщо судити по мені, — додав він, ощирившись у посмішці. — До речі, подивися й скажи мені, що це таке.

Він поклав капелюха й підійшов до вікна.

— Бачиш? На краєчку губи, всередині.

Він нахилився до Олів’є і пальцем підняв губу.

— Я нічого не бачу.

— Придивиси ліпше. В куточку.

Олів’є розгледів у самому кутику білу плямочку.

— Це гноячка, — сказав він, щоб заспокоїти Армана, хоча відчув тривогу.

Той стенув плечима.

— Не кажи дурниць, ти ж людина серйозна. По-перше, не гноячка, а гноячок, це слово чоловічого роду. А по-друге, гноячок м’який і швидко гоїться. Ця ж штука тверда і збільшується з кожним тижнем. Вона дає мені поганий присмак у роті.

— І давно вона в тебе?

— Я помітив її понад місяць тому. Але, як говориться в «шедеврах»: «Мій біль іздалеку прийшов...»

— Якщо це тебе тривожить, хлопче, проконсультуйся в лікаря.

— Ти думаєш, я чекав, коли ти мені це порадиш?

— І що він тобі сказав?

— Я, звичайно, не чекав твоєї поради, але консультуватися все одно не ходив, бо якщо це те, що я думаю, то я волію цього не знати.

— Ти поводишся по-ідіотському.

— І справді, я поводжуся по-дурному, мій друже, але як це притаманно людині!..

— Твій ідіотизм полягає в тому, що ти не лікуєшся.

— Бо я не хочу почути на самому початку свого лікування: «Уже запізно». Це те, що Коб-Лафлер зумів так чудово виразити у своїх віршах, які ти прочитаєш:

— Усе можна перетворити на літературу.

— Ти правильно сказав: усе. Але, старий, це не завжди так легко. Ну, прощавай... А, я хотів тобі ще сказати: я одержав звістку від Александра... Атож, ти мусиш його знати: це мій старший брат, який подався до Африки, де наробив дурниць і проковтнув усі гроші, які посилала йому Рашель. Він тепер оселився на берегах Касаманки. Він написав мені, що його комерція процвітає і скоро він поверне нам свій борг.

— А що в нього за комерція?

— Хіба я знаю? Торгівля каучуком, слоновою кісткою, а може, й неграми... безліччю всілякого непотребу. Він кличе мене приїхати до нього.

— Ти поїдеш?

— Я поїхав би вже завтра, якби не був на службі. Александр — це різновид ідіота в моєму жанрі. Гадаю, ми з ним чудово порозумілися б... А втім, хочеш подивитися? Лист зі мною.

Він дістав із кишені конверт, а з конверта витяг кілька аркушів. Вибрав із них один і подав Олів’є.

— Усе тобі читати не варт. Починай ось тут.

Олів’є прочитав:

«Я прожив два тижні в товаристві одного чудернацького індивіда, якому дав притулок у своїй хижі. Певно, сонце цих країв надто напекло йому череп. Було таке враження, що він марить або перебуває на межі божевілля. Цей дивний суб’єкт — йому близько тридцяти років, він високий і дужий, досить гарний на вроду й, безперечно, походить із «доброї родини», як то кажуть, судячи з його манер, його мови та рук, надто витончених, аби припустити, що вони колись виконували якусь чорну роботу, — вірить у те, що одержимий дияволом. Чи може навіть, вважає дияволом себе самого, якщо я добре зрозумів його белькотіння. З ним, певно, сталася якась лиха пригода, бо уві сні або в стані напівсну, у який він часто провалюється (і тоді розмовляє сам із собою, так ніби мене й немає поруч), він знову й знову згадує про якісь відрубані руки. А що в такі хвилини він неймовірно збуджується й закочує свої жахливі очі, то я подбав про те, щоб прибрати якнайдалі від нього будь-яку зброю. Решту часу це славний хлопець, досить приємний у спілкуванні, — а цю рису я дуже ціную, можеш мені повірити, після багатомісячної самотности, — і добрий помічник у моїй роботі. Він ніколи не говорить про своє колишнє життя, тому я не маю найменшого уявлення про те, яким воно в нього було. Він найбільше цікавиться комахами та рослинами, і деякі його розмови дають підстави припустити, що він у цьому надзвичайно обізнаний. Йому, схоже, подобається жити в мене, й він не заводить мови про те, щоб піти; я вирішив дозволити йому залишатися тут доти, доки він захоче. Мені якраз потрібен помічник. Одне слово, він з’явився вчасно.

Страхітливий негр, який його супроводжував, підіймаючись разом із ним по Касаманці і з яким я трохи поговорив, розповів мені, що з ним була жінка і, якщо я правильно його зрозумів, вона втопилася одного дня, коли їхній човен перекинувся. Я не здивувався б, якби довідався, що мій товариш допоміг їй піти на дно. У цих краях, коли тобі треба когось позбутися, ти маєш великий вибір засобів, і нікому немає до цього аніякісінького діла. Коли я довідаюся про це більше, я тобі напишу — або розповім тобі живим голосом, коли ти до мене приїдеш. Атож, я знаю... ти на службі... Тим гірше для тебе! Знай же, що я на тебе чекаю. Бо зрозумій: якщо ти хочеш зі мною побачитися, тобі треба приїхати сюди. Щодо мене, то я відчуваю все менше й менше бажання повернутися. Я живу тут життям, яке мені до вподоби і яке пасує мені, як костюм, пошитий за моєю міркою. Моя комерція процвітає, і фальшивий комір цивілізації здається мені залізним нашийником, якого я ніколи більше не зможу носити.

Надсилаю переказ на гроші, ти можеш ними скористатися як тобі заманеться. Попередній я надіслав Рашелі, а цей надсилаю тобі особисто...»

— Далі тобі буде нецікаво читати, — сказав Арман.

Олів’є повернув листа, нічого не кажучи. Він не здогадався, що вбивця, про якого йшлося в листі, був його братом. Венсан дуже давно не подавав про себе ніякої звістки. Батьки вважали, що він в Америці. Щиро кажучи, Олів’є мало турбувався його долею.

XVII

Борис довідався про смерть Броні лише тоді, коли через місяць пані Софроницька навідалася з візитом до пансіону. Після сумного листа від своєї подруги Борис нічого про неї не знав. Він побачив, як пані Софроницька зайшла до приймальні пані Ведель, де він мав звичай перебувати під час перерви, й оскільки вона була в жалобному вбранні, він усе зрозумів, перш ніж вона заговорила. Вони були самі-одні в кімнаті. Софроницька пригорнула до себе Бориса, й вони змішали свої сльози. Вона могла лише повторювати: «Мій бідолашний хлопчику... мій бідолашний хлопчику...», ніби жаліти треба було насамперед Бориса й ніби забувши про своє материнське горе перед величезним горем цієї дитини.

З’явилася пані Ведель, яку попередили про візит, і Борис, усе ще тремтячи від схлипувань, відійшов, щоб не заважати розмові між двома дамами. Він хотів би, щоб про Броню більше не згадували. Пані Ведель, яка її не знала, говорила про неї як про звичайнісіньку дитину. Ті запитання, які вона ставила, здавалися Борисові украй неделікатними через свою банальність. Він хотів би, щоб Софроницька не відповідала на них і страждав, бачачи, як вона виставляє напоказ своє горе. Своє горе він заховав глибоко в собі й беріг його там як найдорожчий скарб.

Звичайно ж, Броня думала про нього, коли за кілька днів до своєї смерти запитала в матері:

— Мамо, я хотіла б стільки знати... Скажи мені, що таке ідилія?

Ці слова пронизали Борисові серце, й він хотів би, щоб ніхто про них, крім нього не знав.

Пані Ведель запропонувала чай. Принесли й філіжанку для Бориса; він швидко випив її, бо перерва закінчувалася. Потім попрощався з Софроницькою, яка завтра мала вирушити до Польщі, куди кликали її справи.

Світ перетворився для нього на пустелю. Його мати була далеко від нього, завжди відсутня; його дід був надто старий; не було поруч із ним навіть Бернара, до якого він відчував довіру. Така ніжна душа, яка була в нього, має потребу в людині, котрій вона може принести в дар свою шляхетність і чистоту. Йому бракувало гордости, щоб у ній знаходити втіху. Він любив Броню надто сильно, аби сподіватися, що зможе коли-небудь віднайти ту силу Любови, яку втратив разом із нею. Він так хотів побачити янголів, але тепер, без неї, як він може в них вірити? Навіть його небо тепер спорожніло.

Борис повернувся в клас із таким відчуттям, ніби провалюється в пекло. Звичайно, він міг би подружити з Ґонтраном де Пасаваном. Це славний хлопець, і вони з ним приблизно одного віку. Але ніщо не могло відвернути Ґонтрана від його праці. Філіп Адаманті теж ніби не лихий. І він би, мабуть, був не проти заприятелювати з Борисом. Але він так піддався впливові Ґериданісоля, що не наважується на жодне почуття особистого порядку. Він сліпо наслідує всі повадки Ґериданісоля, а Ґериданісоль терпіти не може Бориса. Його музикальний голос, його грація, його дівоче личко, усе в ньому дратує Ґериданісоля, вриває йому терпець. Можна сказати, що коли він його бачить, його опановує та інстинктивна ворожість, яка, у стаді тварин, примушує сильного нападати на слабкого. Можливо, він просто наслухався повчань свого кузена, і його ненависть має дещо теоретичний характер, набуваючи в його очах форми осуду. Він знаходить причини для того, щоб шукати собі втіху в ненависті. Він дуже швидко зрозумів, який вразливий Борис до тієї зневаги, з якою він до нього ставиться. Він утішається цим і вдає, ніби про щось змовляється з Жоржем та Фіфі, з єдиною метою побачити, як у очах Бориса з’являється вираз якогось тривожного запитання.

— Ти бачиш, йому цікаво, — кидає тоді Жорж. — Сказати йому?

— Не варто. Він не зрозуміє.

«Він не зрозуміє». «Він не наважиться». «Йому не треба знати». Йому весь час кидають в обличчя такі фрази. Він гірко страждає через те, що його виключили з товариства. Він не розуміє, чому його наділили образливим прізвиськом Це-не-я й обурюється, здогадуючись про його зміст. Чого він тільки не віддав би, аби довести, що він не такий нікчема, за якого його вважають.

— Я терпіти не можу Бориса, — казав Ґериданісоль Струвілову. — Чому ти вимагаєш, щоб я дав йому спокій? Він не заслуговує на те, щоб йому давати спокій. Він завжди дивиться в мій бік. Недавно він страшенно нас розвеселив, бо подумав, що «жіноча шерсть» росте на підборідді. Жорж тоді мало не подавився сміхом. А коли Борис зрозумів, що дав маху, то мені здалося, він зараз почне рюмсати.

Потім Ґериданісоль засипав свого брата в перших запитаннями. Зрештою цей останній передав йому талісман Бориса й пояснив, як ним користуватися.

Через кілька днів Борис, увійшовши до класу, знайшов на своїй парті папірець, про який уже майже забув. Він викинув зі своєї пам’яти все, що стосувалося «магії» його дитинства, якої він сьогодні соромився. Спочатку він не зрозумів, що це таке, бо Ґериданісоль ретельно обвів чаклунську формулу

червоно-чорною рамкою, що була прикрашена маленькими безсоромними чортенятами, намальованими досить таки майстерно. Усе це, як вважав Ґериданісоль, надавало папірцеві фантастичного, «інфернального» вигляду, що мав, на його думку, приголомшити Бориса.

Можливо, то був тільки жарт; але жарт, який призвів до непередбачених наслідків. Борис густо почервонів, нічого не сказав, подивився праворуч і ліворуч, але не побачив Ґериданісоля, який спостерігав за ним, ховаючись за дверима. Борис не запідозрив його участи в цій витівці й не міг зрозуміти, яким чином талісман опинився там. Здавалося, він упав із неба чи, радше, вилетів із пекла. Борис був у тому віці, коли міг би просто знизати плечима у відповідь на цю школярську витівку; але вона розбудила його тривожне минуле. Борис узяв талісман і засунув його собі за пазуху. Весь той день його невідступно переслідував спогад про практику його «магії». До самого вечора він боровся проти поклику тьми, потім, не маючи ніякої підтримки в цій боротьбі, він визнав себе переможеним, як тільки повернувся до своєї кімнати.

Йому здалося, він провалюється кудись у темряву безодні, усе далі й далі від неба; але він знаходив втіху у своєму падінні й любостну радість — у своїй погибелі.

А проте він зберігав у собі, попри свій розпач, на самому дні своєї самотности, такі резерви ніжности, він так тяжко страждав від тієї зневаги, яку виявляли до нього товариші, що був ладен наразити себе на будь-яку небезпеку, на будь-який абсурд, щоб завоювати бодай трохи поваги.

Нагода йому незабаром випала.

Після того як Ґериданісоль, Жорж та Фіфі мусили відмовитися від комерції з фальшивими монетами, вони не залишалися тривалий час без діла. Дрібні безглузді витівки, до яких вони вдавалися першими днями, були лише інтермедією. Невичерпна уява Ґериданісоля незабаром вигадала щось значно пікантніше.

Спочатку «Братство сильних людей» було створене лише задля втіхи не прийняти в нього Бориса. Але незабаром Ґериданісоль вирішив, що набагато порочніше буде прийняти його туди; це надасть їм змогу примусити його взяти на себе такі зобов’язання, за допомогою яких його можна буде потім штовхнути на якийсь страхітливий вчинок. Відтоді ця думка заполонила Ґериданісоля. І як то часто трапляється в таких випадках Ґериданісоль думав не стільки про саму цю витівку, скільки про те, як успішно її здійснити; це нібито дрібничка, але вона може пояснити чимало злочинів. У глибині свого єства Ґериданісоль був лютим хижаком; але він відчував потребу принаймні перед Фіфі, приховувати свій звірячий норов. Фіфі не мав у собі нічого жорстокого; він до останньої миті думав, що йдеться тільки про гру.

Кожне братство має свій девіз. Ґериданісоль, який мав своє на думці, запропонував таку формулу: «Сильна людина не чіпляється за життя». Цей девіз було схвалено й приписано Цицеронові. Як знак належности до Братства Жорж запропонував татуювання на правій руці. Але Фіфі, який боявся болю, сказав, що доброго татуювальника можна знайти лише в портовому місті. Крім того, Ґериданісоль заперечив, що татуювання залишає невитравні знаки, які потім можуть завести їх у халепу. Зрештою, можна було обійтися й без знаку; члени Братства вирішили задовольнитися проголошенням урочистої присяги.

Коли йшлося про реалізацію фальшивих монет, треба було вносити якийсь заклад і саме з цією метою Жорж показував листи свого батька. Але тепер таку вимогу не було поставлено. На щастя, діти не відзначаються великою послідовністю у своїх задумах. У кінцевому підсумку, вони не висунули майже ніяких обмежень щодо «умов прийому», крім вимоги «володіти необхідними якостями». Невідомо, який був у цьому сенс, адже всі вони й без того знали, що всі троє такими якостями володіють, а Борис — ні. Натомість було проголошено, що «той, хто злякається, вважатиметься зрадником і буде назавжди виключений із братства». Ґериданісоль, який втовкмачив собі в голову прийняти в братство Бориса, особливо наполягав на цьому пункті.

Треба визнати, що без Бориса гра була нудною, а високі переваги членів товариства не знаходили собі застосування. Щоб обманути Бориса, Жорж володів ліпшими якостями, ніж Ґериданісоль. Цей останній міг пробудити в нього підозру; що ж до Фіфі, то він був не досить спритний і визнав за ліпше триматися осторонь.

Що особливо вжахнуло мене в тій моторошній історії, то це та комедія дружби, яку Жорж погодився зіграти. Він удав, ніби відчув несподівану прихильність до Бориса, хоча раніше навіть не дивився на нього. І я навіть схильний припускати, що він сам утягся у свою гру, що почуття, які він удавав, могли стати майже щирими, принаймні від того моменту, коли Борис на них відповів. Він підійшов до нього із запевненнями ніжної дружби; навчений Ґериданісолем, він не шкодував для нього приязних слів... І почувши їх, Борис, який тужливо прагнув здобути бодай трохи поваги й любови, відразу був переможений.

Тоді Ґериданісоль опрацював свій план, який він відкрив Жоржеві та Фіфі. Ішлося про те, щоб винайти «випробування», якому мав бути підданий той із членів Братства, на якого випаде жереб; і, щоб заспокоїти Фіфі, він дав йому зрозуміти, що жереб неодмінно випаде на Бориса, він, мовляв, зуміє це влаштувати. Випробування мало на меті довести його хоробрість.

У чому полягатиме випробування, Ґериданісоль поки що не розкрив. Він слушно припускав, що Фіфі вчинить певний опір.

— Е, ні, я в цьому участи не беру, — і справді заявив він, коли згодом Ґериданісоль почав натякати, що пістолет Дідуся-Лапера міг би знайти собі застосування в їхньому задумі.

— Ну й дурний! Це ж тільки жарт, — сказав йому Жорж, який відразу погодився.

— А потім, щоб ти знав, — докинув Ґері, — якщо тобі подобається корчити з себе ідіота, роби як знаєш. Ми обійдемося й без тебе.

Ґериданісоль знав, що такий аргумент завжди впливав на Фіфі. Він наперед підготував письмовий текст присяги, під яким мусив підписатися кожен член братства.

— Тільки я тобі відразу скажу. Відмовляйся відразу, бо коли підпишешся, буде пізно.

— Гаразд! Не гнівайся, — сказав Фіфі. — Подай мені текст.

І він підписався.

— Я, хлопче, цілком на твоєму боці, — сказав Жорж, ніжно обіймаючи Бориса рукою за шию. — Але Ґериданісоль тебе не хоче.

— Чому?

— Бо не довіряє тобі. Каже, ти не витримаєш.

— Як це, не витримаю?

— Він вважає, що ти відмовишся вже від першого випробування.

— Побачимо.

— Ти й справді погодишся тягти жереб?

— Чом би й ні?

— Але ти знаєш, до чого це зобов’язує?

Борис не знав, але хотів знати. Тоді Жорж йому пояснив:

— «Сильна людина не чіпляється за життя».

Це було не абищо.

Борис відчув, як у нього пішла обертом голова. Але він опанував себе й сказав, намагаючись приховати свою тривогу:

— А ви й справді всі підписалися?

— Авжеж. Дивись.

І Жорж подав йому текст присяги, під яким Борис міг прочитати три імені.

— А вони... — почав він боязко.

— Що, вони? — урвав його Жорж так брутально, що Борис не наважився говорити далі.

Жорж чудово зрозумів, що саме Борис хотів запитати. Він хотів запитати, чи й інші взяли на себе те саме зобов’язання і чи можна бути певним, що вони від нього не відступлять.

— Та нічого, — сказав він.

Але від цієї миті у нього виник сумнів щодо інших. Він почав підозрювати, що інші щось задумали й не грають із ним у відкриту гру.

«Тим гірше для них, — подумав він відразу. — Яка мені різниця, якщо самі вони збираються ухилитись від того, що пропонують мені. Я доведу їм, що маю більше мужности, ніж вони».

І подивившись Жоржеві просто у вічі, промовив:

— Скажи Ґері, що на мене можна розраховувати.

— То ти підпишешся?

О, яка в цьому була потреба? Адже він дав своє слово. Він відповів просто:

— Якщо ти так хочеш.

І під іменами трьох «сильних людей» на тому проклятому аркуші він написав своє ім’я, великим акуратним почерком.

Жорж, тріумфуючи, поніс показати аркуша двом іншим. Усі троє погодилися, що Борис виявив хоробрість. Вони стали радитися.

Звичайно ж, вони не зарядять пістолет. Та й патронів до нього немає. Фіфі боявся лише того, що він чув, ніби іноді велике хвилювання могло спричинити смерть. Його батько, сказав він, одного разу розповідав про симуляцію страти... Але Жорж його урвав.

— Твій батько з Півдня, — сказав він.

Ні, Ґериданісоль не збирався заряджати пістолет. У цьому не було потреби. Той патрон, який Лаперуз одного дня в нього заклав, він так звідти й не вийняв. Ґериданісоль переконався в цьому, проте остерігся сказати про це двом іншим.

У капелюх поклали чотири імені. Це були чотири однакові й однаково згорнені папірці. Ґериданісоль, який мав «тягти», подбав про те, щоб написати ім’я Бориса на п’ятому, якого тримав у руці. І ніби випадково витяг саме його. Борис запідозрив шахрайство, але промовчав. Який сенс протестувати? Він знав, що приречений, але не зробив найменшої спроби, щоб захистити себе. Бо навіть якби жереб випав на когось іншого, він запропонував би його замінити, таким великим був його розпач.

— Не поталанило тобі, старий, — визнав за потрібне сказати Жорж, але голос його прозвучав так фальшиво, що Борис подивився на нього сумними очима.

— Справу зроблено, — сказав він.

Після чого вирішили провести репетицію. Та оскільки їх могли побачити, то домовилися поки що зробити це без пістолета. Вирішили дістати його з коробки в останню мить, перед самим початком «справжньої гри». Не можна було давати привід для тривоги.

Отже, задовольнилися тим, що в цей день домовилися про годину та місце, яке позначили крейдяним кругом на підлозі. Його вибрали в навчальному класі, праворуч від кафедри, в кутку, який утворювали забиті двері, які, проте, можна було відчинити під аркою входу. Що ж до години, то її обрали на час уроку. Це мало відбутися на очах у всіх учнів; це добре їх приголомшить.

Провели репетицію в порожньому класі, єдиними свіцками якої були троє змовників. Але пуття з цієї репетиції було мало. Просто з’ясували, що від місця, де сидів Борис, до накресленого крейдою кола було рівно дванадцять кроків.

— Якщо ти не тремтітимеш від страху, ти не зробиш ні на крок більше, — сказав Жорж.

— Я не тремтітиму від страху, — відповів Борис, якого ображав цей постійний сумнів.

Твердість цього хлопця стала справляти враження на трьох інших. Фіфі вважав, що на цьому слід зупинитися. Але Ґериданісоль виявив рішучість довести їхню витівку до кінця.

— Ну, то гаразд! До завтра! — сказав він із дивною посмішкою, що скривила лише куточок його губів.

— Обіймімо його! — у захваті вигукнув Фіфі.

Він згадав про посвяту в лицарі доблесних воїнів минулих часів і рвучко стиснув Бориса в обіймах. Борис ледве стримав сльози, коли Фіфі вліпив на його щоки два лункі дитячі поцілунки. Ні Жорж. ні Ґері не наслідували приклад Фіфі. Поведінка цього останнього здалася Жоржеві не досить гідною. Що ж до Ґері, то йому було на все наплювати!..

XVIII

Наступного дня увечері дзвоник скликав до класної кімнати всіх учнів пансіону.

Борис, Ґериданісоль, Жорж і Філіп сиділи на одній лаві. Ґериданісоль дістав свого годинника, якого поклав між Борисом і собою. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на шосту. Урок почався о п’ятій і мав тривати до шостої. Вони домовилися, що Борис зробить те, що вони замислили, за п’ять хвилин до шостої, якраз перед тим, як учні посунуть до виходу. У ці хвилини їм буде легше якнайшвидше вшитися звідси. І незабаром Ґериданісоль сказав Борисові, упівголоса й не дивлячись на нього, що надавало його словам, як він вважав, фатальнішого характеру:

— Старий, тобі лишилося не більш як чверть години.

Борис згадав роман, який він читав недавно, де бандити, перед тим як убити жінку, запропонували їй помолитися, щоб належно підготуватися до смерти. Як ото чужоземець на кордоні країни, яку він збирається покинути, готує свої документи, так і Борис став шукати молитви у своїй душі та своїй голові й не знайшов жодної; але він був такий стомлений і водночас такий напружений, що його це стурбувало не вельми. Він зробив зусилля, щоб подумати й не зміг подумати ні про що. Пістолет важко відтягував його кишеню; він не мав потреби доторкатися до нього рукою, щоб його відчути.

— Не більш як десять хвилин.

Жорж, який сидів ліворуч від Ґериданісоля, стежив за цією сценою кутиком ока, але вдавав, ніби нічого не бачить. Він гарячково трудився. Ніколи ще урок не минав так спокійно. Лаперуз не впізнавав своїх шибеників і вперше зміг відітхнути. Проте Фіфі відчував неспокій; Ґериданісоль уселяв йому страх; він не мав певности, що ця гра не закінчиться погано; серце йому боляче стискалося, й час від часу він глибоко зітхав. Наприкінець, не можучи більше витримати, він відірвав півсторінки внизу аркуша від свого зошита з історії — бо мав готуватися до іспиту; але рядки стрибали в нього перед очима, а факти й дати в його голові — й швидко написав на цьому папірці: «Ти принаймні певен, що пістолет не заряджений?», потім простяг записку Жоржеві, а Жорж передав її Ґері. Але той, прочитавши записку, здвигнув плечима, навіть не глянувши на Фіфі, потів скачав її в кульку й щигликом відправив її в обведений крейдою круг. Після цього, задоволений своєю влучністю, посміхнувся. Ця посмішка, спочатку умисна, не сходила з його губів до самого кінця сцени; вона ніби закарбувалася на його обличчі.

— Ще п’ять хвилин.

Він сказав це майже на повен голос. Навіть Філіп почув. Його опанувала нестерпна моторошна тривога й хоч урок уже закінчувався, прикинувшись, що йому треба негайно вийти, чи й справді відчувши гострі кольки, він підняв руку і клацнув пальцями, як мають звичай робити школярі, коли просять у вчителя дозволу покинути клас; потім, не чекаючи відповіді Лаперуза, підхопився з лави. Щоб дістатися до дверей, він мусив проминути кафедру вчителя; він майже біг, але хитався.

Майже відразу по тому як Філіп вибіг за двері, Борис, у свою чергу, підвівся. Малий Пасаван, який напружено трудився позад нього, підвів очі. Він згодом розповідав Серафіні, що Борис був «смертельно блідий», але це завжди кажуть у таких випадках. Проте він майже відразу перестав дивитися й знову поринув у свою роботу. Згодом він дуже докоряв собі за це. Якби він тоді зрозумів, що відбувається, він неодмінно цьому перешкодив би, розповідав він згодом, плачучи. Але він ні про що не здогадувався.

Отже, Борис рушив до окресленого крейдою кола. Він ішов повільними кроками, наче автомат, тупо дивлячись прямо перед собою. Радше, він ішов як сновида. Його права рука схопила пістолет, але він тримав його схованим у кишені курточки; він дістав його звідти лише в останню мить. Фатальне місце було, як я вже згадував, навпроти забитих дверей, які утворювали закутень, праворуч від кафедри, й учитель міг бачити його, лише нахилившись зі своєї кафедри.

Лаперуз нахилився. І спочатку не зрозумів, що робить його онук, хоча дивна врочистість його рухів не могла не стривожити старого. Своїм найгучнішим голосом, якому він намагався надати авторитетности, він почав:

— Пане Борис, я прошу вас негайно повернутися на своє...

Але несподівано він упізнав пістолет. Борис саме приставив його собі до скроні. Лаперуз усе зрозумів і нараз відчув страшний холод, ніби кров умить замерзла у нього в жилах. Він хотів підхопитися на ноги, підбігти до Бориса, утримати його, закричати... Глухе хрипіння зірвалося з його губів; він залишився нерухомий, паралізований, судомно здригаючись.

Пролунав постріл. Борис упав не відразу. На мить тіло його завмерло, ніби зависло над окресленим крейдою кругом. Потім, голова, впавши на плече, потягла його вниз; усе провалилося в чорну порожнечу.

Коли трохи згодом поліція почала розслідування, на загальний подив пістолет біля Бориса не знайшли, тобто, я хочу сказати, не знайшли біля того місця, де він упав, бо маленький труп майже відразу перенесли на ліжко. У безладі, який відразу зчинився, й поки Ґериданісоль сидів на місці, Жорж, перестрибнувши через свою лаву, зумів заволодіти зброєю, причому цього ніхто не помітив; спочатку він відкинув пістолет ногою назад, коли всі інші нахилилися над Борисом, потім швидко схопив його, заховав собі під курточку й нишком передав Ґериданісолю. Увага всіх була прикута до одного місця, тому ніхто не звертав уваги й на Ґериданісоля, що дало йому змогу добігти непоміченим до кімнати Лаперуза й покласти револьвер туди, звідки він його взяв. Коли згодом, під час обшуку, поліція знайшла револьвер у його коробці, то можна було б засумніватися, що його звідти хтось діставав і що Борис скористався ним, якби Ґериданісоль здогадався забрати з собою гільзу. Безперечно, що він трохи втратив голову. То була тимчасова розгубленість, за яку він потім собі дорікав, хоча так і не розкаявся у своєму злочині. Але саме ця розгубленість і врятувала його. Бо коли він спустився сходами, щоб змішатися з іншими, то, побачивши труп Бориса, який переносили, він пережив гострий нервовий напад і затремтів так сильно, що всі це побачили, але пані Ведень та Рашель, які відразу прибігли, побачили в цьому лише вияв надмірної емоційности. Можна припустити все що завгодно, тільки не те, що така юна істота спроможна на нелюдський учинок; і коли Ґериданісоль заявив про свою невинність, йому повірили. Записка Фіфі, що йому передав Жорж, яку він потім відправив щигликом у куток кімнати і яку згодом знайшли під лавою, допомогла йому вийти з води сухим. Звичайно ж, він був винний, як і Жорж та Фіфі, у тому, що взяв участь у цій жорстокій грі. Але він ніколи не став би цього робити, запевняв він, якби знав, що пістолет заряджений. Один Жорж залишився переконаний у його цілковитій відповідальності.

Жорж не був настільки зіпсутий, щоб його захоплення Ґериданісолем не поступилося місцем жаху. Коли того вечора він повернувся до батьків, він кинувся в обійми матері; і Поліна пережила порив глибокої вдячности до Бога, який, через цю жахливу драму, привів до неї її сина.

Я не намагаюся пояснити, нехай там що, але все ж не хотів би подавати жодного факту без достатньої мотивації. Саме тому я не використав у своїх «Фальшивомонетниках» самогубство юного Бориса — я й без того пережив чимало прикрих хвилин, намагаючись зрозуміти його причини. А крім того, я не люблю «незаперечних фактів». Вони мають у собі щось безапеляційне, неспростовне, брутальне, категорично реальне... Я згоден, що реальність повинна підтримувати зусилля моєї думки як доказ; але вона не повинна випереджати її. Я не люблю, коли мене захоплюють зненацька. Самогубство Бориса здалося мені «непристойним нахабством», бо я цього не чекав.

Є щось підле в кожному самогубстві, попри думку Лаперуза, який, безперечно, вважає, що його онук виявив більше мужности, аніж він. Якби цей хлопець міг передбачити лихо, яке його жахливий вчинок накличе на родину Веделів, його не можна було б пробачити. Азаїс мусив розпустити пансіон — і негайно, як заявив він. Але Рашель боїться, що їх чекає цілковитий крах. Чотири родини вже забрали своїх дітей. Я не зміг переконати Поліну відпустити Жоржа від себе; хоча цей малий, глибоко приголомшений смертю товариша, виявляє явний намір виправитися. До яких прикрих наслідків призвела ця трагічна подія! Навіть Олів’є вона глибоко схвилювала. Арман, попри свої цинічні вихватки, глибоко стурбований банкрутством, яке загрожує його родині, пропонує допомагати в пансіоні в ті години та дні дозвілля, які захоче надати йому Пасаван. Бо старий Лаперуз став вочевидь неспроможний виконувати обов’язки, які на нього поклали.

Я пішов навідати його з певним острахом. Він прийняв мене у своїй кімнатці, на третьому поверсі пансіону. Він відразу взяв мене за лікоть і з таємничим виглядом, майже усміхаючись, що неабияк здивувало мене, бо я чекав лише сліз, сказав:

— Той шум, пам’ятаєте?.. Шум, про який я вам раніше розповідав...

— То й що?

— Він припинився. Кінець. Я більше його не чую. Хоч би як напружував увагу...

Я прилучився до цієї дитячої гри.

— Я ладен об заклад побитися, — сказав я йому, — ви тепер жалкуєте, що його не чути.

— Ой ні! Ой ні!.. Це такий відпочинок! Мені дуже потрібна тиша... Знаєте, що мені спало на думку? Що в цьому житті ми ніколи не зможемо довідатися, що таке справжня тиша. Адже навіть наша кров створює безперервний шум; ми просто не чуємо цього шуму, бо звикли до нього з дитинства... Але я думаю також, що є речі, яких у цьому житті ми не зможемо почути, гармонії... бо шум перекриває їх. Атож, я думаю, що тільки після смерти ми зможемо по-справжньому чути.

— Ви ж сказали мені, що не вірите...

— У безсмертя душі? Хіба я вам це казав?... Так, ви, мабуть, маєте рацію. Але я не вірю, зрозумійте мене, і в протилежне.

А що я мовчав, то він провадив повчальним тоном, хитаючи головою:

— Чи помітили ви, що в цьому світі Бог завжди мовчить? Лише диявол говорить. Чи принаймні... чи принаймні... — провадив він, — хоч би як ми напружували увагу, нам щастить почути лише диявола. Ми не маємо таких вух, які могли б почути голос Бога. Ви ніколи не запитували себе, яким може бути цей Божий голос?... О, я кажу не про той, який проник у людську мову... Ви пам’ятаєте початок Євангелії? «На початку було Слово». Я часто думав про те, що слово Бога — це все творіння. Але диявол ним заволодів. Його гарчання покриває тепер голос Бога. О, скажіть мені: чи вірите ви, що все одно останнє слово залишиться за Богом?.. І якщо час після смерти перестає існувати, якщо ми відразу входимо у Вічність, то як ви думаєте, ми зможемо тоді почути Бога... безпосередньо?

Його опанувало щось подібне до бурхливих емоцій, він затремтів, ніби в нападі лютої лихоманки й несподівано залився слізьми:

— Ні, ні! — закричав він, похлинаючись словами. — Диявол і добрий Бог — це одна й та сама істота. Вони добре розуміють один одного. Ми віримо, що все погане на землі походить від диявола; але ми вважаємо так тільки тому, що інакше ми не змогли б простити Бога. Він грається з нами, як кіт зі спійманою мишею... І після цього він ще вимагає, щоб ми дякували йому! За що дякували? За що?..

Потім нахилився до мене й провадив:

— А ви знаєте, що він зробив найжахливіше?.. Він віддав у жертву власного сина, щоб нас спасти. Свого сина! Свого сина!.. Отже жорстокість — одна з головних характеристик Бога.

Він упав на своє ліжко і обернувся до стіни. Ще кілька хвилин він трусився у спазматичних корчах, потім мені здалося, що він заснув, і я покинув його.

Він не сказав мені жодного слова про Бориса. Але я думаю, що саме в цьому містичному розпачі він виразив свій біль, надто Грандіозний, щоб його можна було споглядати зблизька.

Я довідався від Олів’є, що Бернар повернувся до батька; і я переконаний, що нічого кращого він зробити не міг. Довідавшись від малого Калуба, якого він випадково зустрів, що старий слідчий занедужав, Бернар не став слухати нічого, крім голосу свого серця. Ми маємо побачитися з ним завтра ввечері, бо Профітандьє запросив мене на вечерю, де будуть також Моліньє, Поліна та обидва їхні сини. Мені дуже цікаво буде познайомитися з Калубом.