Фантастика Всесвіту. Випуск 2

НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ

Поки він приготує мені чай (бажано б кип’яточку), перевірю, як працює магнітофон: було б прикро через неуважність або технічну несправність позбутися свідчень професора Хеккеля. Аби не гаяти даремно часу, скажу кілька слів замість вступу.

Хеккель дивовижний учений; його мало хто знає і поважають лише нечисленні відомі біологи. Він уникає журналістів, це я можу засвідчити особисто. Коли секретар нашої редакції в Буенос-Айресі доручив мені взяти інтерв’ю у професора, я цілий рік ганявся за ним по всій Європі.

Сьогодні ввечері я виїхав із Женеви, переконавшись, що професора там нема і що остаточно втратив його слід. Я проминув Бріге, дістався гірського путівця, де з сутінками мене й захопила завірюха. Зненацька ліворуч я помітив вогники. А прочитавши оголошення «Тут можна придбати ланцюги», я зупинив машину.

Ланцюги мені продав якийсь чолов’яга, що стояв у дверях бару. Попросивши його начепити ланцюги на колеса, я зайшов до бару випити чарку горілки й таблетку аспірину, бо відчував жар. Та ще боліли горло й голова, словом, починався грип. Біля стойки я роззирнувся і побачив довкола завсідників — місцевих селян, які скоса позирали на мене і правили теревені, час від часу вибухаючи реготом. «Ці добродії розуміються на танго», — вирішив я. Тож поцікавився у них, як краще проїхати через гори в завірюху. Всі мовчали. Пригадалися батькові розповіді про те, як наші гаучо кепкують з іноземців і при нагоді підштовхують їх до халепи. Не сподіваючись на допомогу, я, проте, пояснив:

— Їхатиму дорогою від Сімплона в бік Домодоссоли й Локарно.

Тоді хтось обізвався:

— Може, порадити йому, якщо занудьгує серед гір, зазирнути в Габі?

— До професорського будинку, — підхопив інший. — Там він матиме чудове товариство.

Така думка їх украй розвеселила. Всі загомоніли, забувши про мене. Я вийшов з бару, помацав, як прикріплені ланцюги на колесах, і рушив далі вузькими путівцями понад проваллями, серед сніговію, нічого не розрізняючи попереду.

Нескінченно довгу годину я по-черепашому проминав тунелі, чув гуркіт водоспадів і ніби бачив освітлені хмарочоси, що за мить розчинялися в пітьмі. І тут сталася пригода, яку я і досі не збагну. Якась величезна біла постать кинулася з правого боку на машину і штовхнула просто на скелю. Якби той напад стався з лівого боку, лежати б мені на дні провалля. Я загальмував. Ланцюги втримали автомобіль на місці, і я знову виїхав на дорогу. Зупинитися й перевірити, що сталося, я не наважився. Здавалося, всі жахіття самотньої людини, яка страшної ночі опинилася в незнайомій місцині, обрушилися на мене. У гарячці я марив з розплющеними очима, плутав видіння з дійсністю — я, що вихвалявся, ніби ніколи не втрачаю голову.

У долині, що раптом відкрилася за крутосхилом, виднівся ледь освітлений будиночок. «Сил більше нема», — прошепотів я, звернув убік і зупинився біля будинку. То був шале, швейцарський будиночок з двосхилим дахом. На фасаді, між намальованих на фресці янголят, вирізнявся напис з кольорових літер «Габі».

Я посмикав за дзвоник. Відхилилися фіранки, і зсередини мене освітили ліхтариком. Потім я почув, як зарипіли дверні засуви. А ще за мить я сторопів від несподіванки: переді мною стояв професор Хеккель.

Маленький, жвавий, з великою головою, професор гостинно запросив мене, і щойно я увійшов, зачинив двері на безліч засувів, «щоб не напустити заразом і холоду». Я опинився у великому, без меблів холі, в якому навіть з вулиці відчув себе незатишно. Нагору вели дубові з вигляду сходи.

— Ото нічка! — промовив Хеккель. — По вас видно, що натомилися і змерзли. Ходімо до мого кабінету.

Він прочинив двері, а коли ми пройшли, відразу їх захряснув. Чи тому, що кімната була маленька, чи тому, що мала лише три отвори — двері, вікно й грубу, в якій палали соснові полінця, уперше тієї ночі я відчув себе впевнено й бадьоро. Я підійшов до вікна, відсунув фіранку і побачив нічну імлу, білі віконні ґратки, а збоку легенькі сніжні плями.

— Краще запніть фіранку, а то від самої цієї ночі стає холодно, — зауважив з посмішкою господар. — Сідайте ближче до груби, а я тим часом приготую чай.

Я залишився сам і мимоволі подумав: «Ця ніч, що так загрозливо почалася, має щасливе завершення». Не хочу перебільшувати, але, схоже, я зовсім забув (тобто, мій організм забув) про грип.

Аж ось і професор з чаєм. Тож почнемо інтерв’ю.

— Я можу запитувати про будь-що?

— Про що забажаєте.

— Ви суперечлива натура?

— Краще сказати — непостійна. Імпульсивна.

— Цілий рік ви мене уникали, а коли ми таки зустрілися, то ніби радієте.

— Отож-бо й кажу, що я імпульсивної вдачі. Ви мене вполювали, і тепер дещо незручно, що завдав вам стільки клопотів. Замість відбиватися, радію новій ситуації.

— То ви оптиміст?

— Непослідовний, та й доволі брутальний. Оскільки вважаю, що все на світі нетривке, то не особливо переймаюсь навіть найдорожчим для мене. Здатність помічати в будь-якій ситуації кумедне мирить мене зі світом і власною долею.

— Ви нарікаєте на долю?

— Ні, хоча в чаклунового учня доля зрадлива.

— Ви вважаєте себе учнем чаклуна?

— Як і кожен дослідник, що робить внесок у науковий прогрес.

— А чому уникаєте інтерв’ю? Із сором’язливості чи щоб не марнувати часу?

— Не втямлю, чому має бути саме одна з цих двох причин?

— Це не причини. Відмовки. Нині стільки людей уникають інтерв’ю, що мимоволі запитуєш себе: чи не епідемія це, або просто мода.

— Щодо мене, то — ні.

— Прикро визнати, але нами керує потяг до наслідування. На думку соціолога Тарде, це рушій суспільства.

— Очевидно, цей Тарде має слушність. Та я уникаю журналістів з поважнішої причини. Принаймні, як на мене.

— Назвіть її.

— Ні, не можу.

— Схоже, підкреслюючи свою брутальність, ви трохи перебільшуєте.

— Гаразд. Будемо послідовними: в світі немає чогось суттєвого. Тож я скажу: дехто хоче мене вбити.

— Отже, поки я ловив вас для інтерв’ю, ви тікали від когось?

— Саме так.

— А докази?

— Я уникаю журналістів, бо вони ще брутальніші за мене. Самі не бажаючи того, наводять на мене переслідувача.

— Схоже, якийсь неймовірний персонаж.

— Якщо вже він неймовірний, то ви просто пихаті. Кажете, ніби я зрадів вам. Чому б це мені радіти незнайомій людині?

— Мені здалося, що ви зраділи.

— Можливо, але не тому, що побачив саме вас. А тому, що це не той, інший.

— Чому ж це той, інший хоче вас убити?

— Як то кажуть, усі ми розплачуємося за власні гріхи. Спершу я працював лікарем, а вже потім зайнявся наукою. Серед моїх пацієнтів був один на прізвисько Віл. Літній високий чолов’яга, дужий, понурий, обмежений і без почуття гумору. Він сліпо покладався лише на самого себе і ще на кількох людей, серед них і на мене. А що був упертий, то за довгі роки досяг забезпеченого життя, втішатися яким йому лишилося недовго. Якось Віл нагадав мої слова, які я сказав під час першого медичного огляду: «В будь-якому становищі, навіть у безвиході, розум може знайти шпаринку для втечі». Віл додав, що коли почув це, то в ньому ожила надія.

— І ви не боїтеся дурити таку легковажну людину?

— Здається, тоді ж Віл зазначив, що безвихідь — це старість. А я відповів: «Ніщо не заважає знайти і звідти вихід». Як би там не було, я пообіцяв йому пошукати.

— Тоді чого скаржитись. Ви забагато пообіцяли.

— Отож-бо. Якось я повідомив йому, що знайшов засіб… Повірте, і тепер, після всіх тих прикрощів, які нас роз’єднали, пригадуючи обнадіяне обличчя того бідолахи, я розчулююся, аби повернути його до дійсності, я застеріг, що не випробував тих ліків навіть на тваринах. Він відповів, мовляв, ніколи чекати, можна випробувати на мені. Я став казати про можливі погані наслідки, а він запитав про те, чого я і сподівався. «Гірші за смерть?» — спитав він. Я запевнив, що ні.

— І зробили з Вола піддослідну тварину. А що, таки справді є ліки?

— І ви претендуєте на роль піддослідної тварини?

— Поки що мені досить знати, в чому полягає ваш засіб і як ви його відкрили.

— Шляхом міркувань. Бо щоб повернути молодість, треба з’ясувати, де її шукати. Здорова молодість, без ознак згасання, властива організмові, який зростає. Коли ж ріст припиняється, ми поступово скочуємося до старості. Хоч і непомітно.

— То ви виявили гормони, яких у період росту не існує?

— Точніше, виділив елементи, які діють тільки в період росту.

— Виділили й уприснули пацієнтові?

— Я гадав, що старий, хоч і здоровий організм, потребує посиленої дози.

— Що ви називаєте посиленою дозою?

— Кількість елементів, які діють в організмі дворічної дитини. Розумієте: існував ризик — або молодість, або роздимання. Я поставив на молодість, і ми не помилились.

— А якби переважило роздимання?

— То Віл би луснув, як лафонтенівська жаба.

— Але не луснув?

— Переважила молодість. Організм витримав той концентрований удар. Щоправда, про всяк випадок змінив хрящі.

— Можна сказати, що ваш пацієнт повернув собі молодість і живе щасливо?

— Щасливо? Ні. Сталося помітне роздимання, що його, як я вже зазначав, Віл витримав. Маю на увазі фізіологічний аспект, бо його душа не відродилася.

— Ви вірите в її відродження?

— Не зовсім.

— Але ж ваш пацієнт не особливо зважає на дрібниці, адже так?

— Сказати б, його ошелешила зміна.

— Зміна на краще?

— З одного боку, то справді повернення до молодості. Однак існує й інше. Уявіть себе на його місці. Уявіть, що дворічна дитина стає втричі більшою.

— А хіба ви не сказали бідоласі, що він збільшиться втричі?

— Як так сталося? Лише за п’ять років, хоча мало минути вісімнадцять-двадцять. Тепер він величезний.

— Понад два метри?

— Значно більший. Можете підрахувати: Віл збільшився, як дворічна дитина, що мала метр вісімдесят…

— Сердега. Він незадоволений?

— Украй засмучений. Певно, уявляв побічні ефекти, про які я застерігав, як нудоту чи подразнення шкіри. Кожен вважає свою хворобу найгіршою. Тож і почав благати мене дати щось, аби зупинити зріст.

— І ви дали?

— Прописав заспокійливі нешкідливі ліки. Ви ж бо знаєте: aqua fontis, panis naturalis[11]. Досить було експериментів з його залозами. Та я і скрізь супроводжував його, заспокоював.

— Бувши ним, я б не скаржився.

— Але ж зрозумійте: такий величезний зріст прирікає на самотність. Для мого пацієнта не було ні жінок, ні кінотеатрів, ні ліжок, ні автомобілів, ні будинків. У сучасних квартирах такі низькі стелі! Та й бідолашний Віл за вдачею надто боязкий. Він соромився потикатися на люди.

— Проте міг знайти співчуття в свого лікаря.

— До певного часу, лише до певного часу. Ніщо не вічне в цьому швидкоплинному світі, навіть наші добрі почуття. Настав день, коли мені набридло співчувати. І я все обернув на жарт.

— Спрямований проти власної жертви?

— Так, це було жорстоко. Під час одного з моїх візитів, бо тепер я провідував Вола, він сказав, що не виходитиме з будинку, поки стачить грошей. Та вже невдовзі муситиме працювати.

— Ким?

— Про це я і спитав у нього. А він мені: «Почварою в цирку». Його слова здалися мені такими надуманими й безглуздими, що я ледь не розреготався. «Часом мені здається, — зазначив я, — що ви любите скиглити. Багато хто страждає через малий зріст, але ніхто не переживає, що високий». Він хотів заперечити мені, гадаючи, що я не жартую, та коли поглянув на мене, завагався, не в змозі збагнути, що я глузую з його лиха. Якусь хвилину він знічено мене розглядав, а тоді схопив за горло, мов пташеня.

— У руках цього велетня кожен здавався б пташеням.

— Особливо я. Тільки випадково він мене не придушив. Але відпустив. Перекошеного, скорченого від болю.

— І після цього ви його навідували?

— Авжеж. Можливо, ви маєте слушність — я справді суперечлива натура. Спершу підштовхую Вола до зростання, а тоді почуваюся винним. І знаю ж про свої вади, а от не завжди їх уникаю.

— Всі ми однакові. А як проходили потім ваші зустрічі?

— Затятий Віл не забув образи. Тож мої відвідини стали обтяжувати нас обох. І все ж я ходив до нього, хоч і дедалі рідше. Саме тоді я помітив у собі досить неприємну рису.

— Яку саме?

— Коли я приходив до нього, то відчував каяття, навіть сором, що саме я спричинився до його нещастя. Але досить мені було не бачити його кілька днів, як забувалися і провина, і співчуття. Навіть більше, кортіло розповісти комусь про цей кумедний випадок.

— Якщо він і кумедний, то не вам слід було про це казати.

— Якби ж я зробив це хоча б несвідомо…

— То ви підняли його на кпини?

— До мене прийшов журналіст. Коли люди вашого фаху розумні, я почуваю себе з ними невимушено і розмовляю щиро. Моє переконання, що все на світі тлінне, однаковою мірою стосується і майбутнього — звідси нема нічого святого. Я справді вірю, що наш світ — остання ланка в ланцюгу, тому й кажу всю правду.

— Цікаво, а як ці ваші загальні розмірковування відбилися в розмові з моїм колегою?

— Якнайприкріше. Я жартував і викладав геть усе. Переступив усі межі. Хіба вам невідоме те інтерв’ю?

— Ні.

— Я заявив, ніби з самого початку передбачав зростання мого пацієнта, але задля цікавості й розваги довів експеримент до кінця.

— Віл подав на вас у суд?

— Ні.

— Тоді вам пощастило.

— Навпаки. Він зателефонував мені і повідомив, що прочитав інтерв’ю, і попередив, що вб’є мене. «Довгі роки я вас поважав, — зазначив він, — і не бажаю прикро розчаровуватись. Усе вирішено».

— Що ж ви зробили?

— Спакував валізи. І чкурнув першим літаком. Віл — за мною, як мені розповіли, на транспортному літаку. Ось так, аж до сьогодні, ми гасали по всій Європі. Я попереду, однак постійно відчуваю дихання переслідувача. Не уявляєте, як поквапливо я тікав з тих міст, де б залюбки лишився.

Чи не могло статися, що ви накивали п’ятами, сприйнявши мене за свого переслідувача?

Це виключено. Як би не ховався той неборака, він скрізь примітний. Саме тому я і живий досі. Скажімо, ось такий випадок у «Гранд-отелі» в Стокгольмі. Мені настійливо приносили газету — шведською мовою! — і підсовували під двері. Якось, перш ніж сісти за смачний сніданок, я підняв газету і, побачивши фотографію, вигукнув: «Ніколи не думав, що й на цих широтах проводять карнавали!» Я погано бачу без окулярів, коли ж одягнув їх, то зойкнув. На фотографії був зовсім не карнавальний велет, якого тягли на візку. То був мій величезний Віл серед захоплених стокгольмців.

— Тож ви знову спакували валізи?

— І першим же літаком гайнув на Балеарські острови. Відтоді, де б не опинився, щодня розпитую в ресторанах, готелях, кафе, газетних кіосках — скрізь! — чи не бачили там випадково велетня.

— А тут він не з’явиться?

— Принаймні сьогодні — ні. Він подорожує пішки, а коли зласкавиться який-небудь водій, то в кузові вантажівки. Мені казали, що вчора бачили його в районі Дольдера, біля Цюріха. І хоч у цьому будинку я в безпеці (двері вкрай міцні, а на вікнах — грати), для більшої певності зранку гайну до Італії.

— Краще поквапитись.

— Ви так гадаєте?

— Мені здається, я бачив його на дорозі.

— Це чудисько невтомно мене переслідує. Де ви його бачили?

— Неподалік. Я їхав із Женеви дорогою на Бріге. І раптом відчув удар у правий бік машини й побачив щось дивовижне.

— Що саме?

— Це тривало лише мить. Я вирішив, що мені привиділось. Із сніговію вихопилася велетенська постать і впала на машину, розкинувши руки.

— Може, ви його вбили?

— Гадаю, що ні.

— Краще нам вирушити негайно.

— На якийсь час він затримається. Я певен, що зіткнення травмувало його.

— Так чи так, ми забираймося геть. Ось тільки знайду книжку, яку читаю.

— Куди ж ми подамося?

— Ви поїдете за мною на своїй машині до Креволи, а звідти — пряма дорога до Локарно. Я ж поверну до Мілана. Не хочу, щоб через мене з вами щось сталося.

— Скажіть, а як би ви повелися на моєму місці? Чи доцільно друкувати нашу розмову?

— Як хочете. Що це?

— Що?

— Чуєте? Стукають.

— Здається, і справді.

— Грюкають у двері.

— Не відчиняйте!

— Спокійно.

— А якщо ми не відчинимо, що тоді?

— Краще приготуватися до можливої облоги. Продуктів на кілька днів вистачить.

— Чуєте? Наче щось ламають. Він збирається вирвати дерево?

— Він висадив двері. Піду йому назустріч. Що вже буде: не можна ж без кінця тікати. Залишайтеся тут і не хвилюйтеся. Я лікар, тож умію заспокоїти шаленців.

Що мені тепер робити? Я не в силі протистояти велетові, що висадив такі двері. Не можу й утекти через вікно. Надто густі грати. А стогін професора б’є по нервах. Плутає думки. Байдуже: візьму себе в руки. Глухий удар — певно, велет пожбурив щось із меблів об стіну. Ні, в холі меблів нема. Отже, то тіло професора Хеккеля. Тепер нічого не чути. Моторошна тиша. Уявляю собі видовище за дверима. Труп професора Хеккеля на підлозі, а велетень роззирається довкола, міркуючи, що робити далі. Ворушити мізками для нього мука, але раптом йому свіне думка позбутися свідків. Тож і стане обшукувати будинок. Тільки б не починав з цієї кімнати.

Чую, як зарипіли східці. Хтось важко й повільно суне нагору. Мабуть, у мене є шанс. Щойно пересвідчуся, що велетень піднявся на другий поверх, вихоплюсь назовні й плигну в машину. Локарно зовсім поруч. Гнатиму, не зупиняючись до Італії. До Сицилії. Завжди мріяв побачити Сицилію. Якщо врятуюсь, не буду публікувати інтерв’ю. Тож велетень нічого не матиме проти мене.

Те саме рипіння. Якісь нескінченні сходи. Не йму віри: він спускається! Передумав і вирішив обшукувати знизу. Ховаю магнітофон за книжками; щоб не розтрощив його, коли сюди влізе. Ненависні кроки наближаються. Двері розчахуються. Я вмикаю магнітофон.

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.

ПАЦЮК, АБО КЛЮЧ ДО ПОВЕДІНКИ

— Щодо мене, то я волів би зовсім не виходити з дому, — зазначив професор.

Він мав прізвище Мелвіл, і багато хто називав його капітаном, маючи на оці не фах, а звичку накульгувати заскленим коридором свого швейцарського будиночка над морем, мов отой пірат на капітанському містку. Хоч і старий, він був так само спритний, попри скалічену ногу в ортопедичному черевикові — худорлявий, високочолий, з густою сивою чуприною, завжди ретельно поголений, з незмінною краваткою а ля Вальєр[12]. Ця краватка й густа чуприна робили його схожим на митця дев’ятнадцятого сторіччя.

— Насмілюсь зауважити, сеньйоре, що недовгі прогулянки ще нікому не шкодили, — озвався студент.

Його звали Ругероні. Молодий, спортивного вигляду, рудоволосий і веснянкуватий, з випнутими щелепами; погано стулені губи не закривали зубів.

Він брав уроки з предметів, що їх мусив перескладати абиякий студент, але професор відчував до нього прихильність. Якось, не змовляючись, вони від стосунків професора й студента перейшли до інших — учителя і учня.

— А навіщо виходити? — запитав учитель. — Дні такі короткі, що ледь устигаєш поміркувати, почитати, пограти на фісгармонії.

— Бачте, сеньйоре, сусіди можуть торочити, ніби вам щось поробилося. Чи постарішали.

— Мене їхні балачки на обходять.

— Але страждатиме ваше самолюбство.

— Мені воно не властиве.

— А я — навпаки, маю його над міру. Та й хіба досягне юнак чогось у житті без самолюбства і гордощів?

— То чому б вам, сеньйоре Ругероні, не виявити хоч дещицю їх у навчанні? — зичливо всміхнувся вчитель. — Аж не віриться, що саме цього вам бракувало на іспитах.

— Якось ви самі казали, що іспити й лекції небагато важать. Я прагну навчитися міркувати.

— Що ж, у цьому, певно, ви маєте слушність. Життя коротке, і не слід гайнувати часу. Тепер ви розумієте, чому я не виходжу? У мене тут є все. Чудовий будинок, і розташований вдало. Коли ж хочу перепочити, просто визираю у вікно. З ось цього, навпроти, скажімо, бачу море й мрію про кораблі та мандри. Уявні мандри найприємніші, бо позбавлені клопоту. Якщо ж визираю в те, дальнє вікно, то вдихаю соснові пахощі.

— Що це? Чуєте? — раптом прошепотів Ругероні.

Запалу тишу порушувало виразне скреготіння зубів, що гризли дерево.

— Все на світі має свої вади, — пояснив учитель. — Вада цього будинку — пацюк.

Ругероні кинув погляд на гладеньку стелю і поцікавився:

— Він на другому поверсі?

— Можливо.

— А ви не пробували наставити пастку?

— Марно.

— Мене чомусь дратує це шарудіння.

— Мене також, — визнав учитель. — Та, на щастя, ми чуємо тільки шарудіння і не відчуваємо смороду.

Ругероні поглянув на годинник і заквапився:

— Мені вже час бігти. Маріса зачекалася.

Щойно вони розпочали урок, як почулося знайоме порипування дерева. Як і напередодні, хіба що трохи виразніше. Цього разу рипіння долинало з сусідньої кімнати.

Ругероні зазначив:

— Нізащо б не подумав, що це пацюк. Певно, чималий.

— Величезний.

— Ви його бачили?

— Ні, не бачив.

— Звідки ж тоді знаєте?

— Інші бачили.

— І наплели, нібито він величезний. Звісно, збрехали.

— Не збрехали.

— Ви певні?

Ругероні підвівся й рушив до сусідньої кімнати.

— Що ви надумали? — поцікавився Мелвіл.

— Відчинити двері, якщо ваша ласка. І покласти край сумнівам. Простіше простого.

— Не збрехали, бо нічого не розповіли.

— Он як! І чому ж? — Ругероні рішуче взявся за клямку.

— Бо їх самих більше не бачили. Вони зникли. Перестали існувати. Розумієте?

— Нібито розумію…

Ругероні відпустив клямку й завмер, не зводячи здивованих очей з учителя. А той незлобиво подумав: «Та він і сам схожий на пацюка. Як я цього не помітив досі? Вкритий ластовинням писок охайненького, руденького пацюка. А ще ці випнуті зуби». Проте вголос запитав:

— Бачите на обрії дим? — Він узяв Ругероні за руку, підвів до вікна й показав на море. — А онде й пароплав, бачите? Спонукає помріяти про втечу. Вкрай необхідна кожному мрія.

Того ранку Мелвіл кілька разів пройшовся заскленим коридором, не роззираючись по боках, і знову ховався в будинку. А коли відчиняв двері учневі, не стримав вигуку:

— Нарешті!

— Я спізнився на урок?

— Уроку сьогодні не буде. Хочу вам дещо розповісти. Навіть не уявляєте, як нетерпляче я вас чекав. Це вкрай важливо.

Тим часом Ругероні детально розповів, як його наречена, Маріса, потягла його дивитися будинок на продаж біля бензозаправної станції, як вони цілу годину роздивлялися кімнати й прикидали, де поставлять ліжко, стіл, стільці й інші меблі. А тоді докинув, що у них катма грошей, і зазначив, що коли часом бензоколонка вибухне, то всі сусідні будинки злетять у повітря.

— Бідолашна дівчина. Їй так хочеться родинного життя, — докинув учитель. — А проте я порадив би не квапитись. Поки не підшукаєте житло, яке задовольняє вас, не наймайте його. І тим більше не купуйте.

— Та цур вам, сеньйоре! У нас із Марісою не вистачить грошей і на собачу будку.

— Не занепадайте духом. Завжди слід сподіватися на виграш у лотерею чи на спадщину.

— Ми не купуємо лотерейних квитків. І нам нема від кого чекати спадщини.

— Тим краще. Адже можна одержати якусь несподівану премію. Але не хапайтеся за перше-ліпше житло, не кваптесь. Повірте мені: вкрай важливо, аби оселя, в якій живеш, подобалась.

— Навіть з пацюком? А ваша вам подобається?

— Навіть з пацюком. Ой, я згадав, що маю для вас важливу новину. Вчора ввечері мене наче осяяло. І я зробив відкриття.

— Що ж ви відкрили?

— Ключ. До людської поведінки. Запам’ятайте сьогоднішній день!

— А який сьогодні день?

— Не знаю. Подивіться в свій нотатник-щоденник і запишіть на відповідній сторінці: «Цього незабутнього дня я перший дізнався про відкритий Мелвілом пробний камінь. Він визначає, які вчинки й почуття добрі, а які погані». За моральну засаду я взяв одну з мрій, що зринула ще за моєї юності, коли ми з друзями провадили довжелезні розмови про судну годину.

— Ваше відкриття справді вкрай важливе. Поздоровляю вас, учителю!

— Слід відзначити цю подію.

Учень ще раз привітав учителя, а той відчинив шафку, дістав звідти пляшку з гранатового кольору рідиною і наповнив дві чарки. Вони чокнулись.

— Розповідати?

— Атож.

— Але спершу трохи історії. Звикнувши до пацюка в своєму будинку, я став помічати, що він дедалі більше опосідає мої думки. Аби якось зарадити цьому, я задля розваги спитав себе жартома: а який сенс і яка користь, що ця потворна тварина існує? Але сам намір знайти якесь виправдання розлютив мене.

Вчитель підхопився зі стільця і зашкутильгав по кімнаті. «Він і справді нагадує капітана, — подумалось Ругероні. — Чи й гарпунника, що видивляється в морі кита».

Мелвіл зазначив, що шукати доцільність і лад у довколишньому світі прагне сам наш розум. Людський розум, як на нього, тяжіє до безсмертя, а тіло несе ознаки минущості. Ця невідповідність і спричинює наш життєвий смуток.

— Але, — провадив він далі, — оскільки розум дано для мислення, а сам ти уособлюєш у собі весь світ, то я продовжив свої пошуки. Хто чого шукає, те й знаходить. Учора ввечері — еврика! — мене осяяло, і тепер я маю чарівну паличку-ключик; приклавши її до будь-якого почуття, вчинку, поривання, душевного стану, можна визначити їхню вартісність.

І порадив учневі переконатися самому.

— Виберіть якесь почуття і протиставте йому.

— Кому, пацюкові?

— Так, пацюкові.

— І що ж мені вибрати? — аж ніби розгубився Ругероні.

— Будь-що: кохання, секс, дружбу, себелюбство, співчуття, заздрість, жорстокість. Чи прагнення влади, задоволення бажань і ласолюбство, хвалькуватість чи скнарість. Що спаде на думку.

— Якщо я вірно вас розумію, — мовив Ругероні, — то пацюк означає смерть.

— Так, нашу смерть, наше зникнення, а також зникнення всього — речей, людей, історії, світу.

— І що не витримає протиставлення, нічого не варте?

— Атож, хоч ваше шановане самолюбство й безцінні гордощі теж виявляться марними.

— А боягузтво? — докинув Ругероні, в якого, прокидалася гострота думки, коли зачіпалося його самолюбство. — Можливо, його перевага в тому, що проганяє саму думку про смерть?

— Така втеча небагато важить, — відказав Мелвіл. — Адже пацюк неминучий. Смерть — із століття в століття. Чого варті якісь дні чи роки перед вічністю? А щоб закарбувати їх у свідомості, слід надати надзвичайної вартісності буттю. Іншими словами, опоетизувати його.

Проте учень не відступав. З якоюсь аж затятістю (принаймні так видалося Мелвілу) він зауважив:

— Гаразд, сеньйоре. Тоді погодьтеся, вважаючи безглуздими ймовірні переваги боягузтва, напрошується висновок, що навіть такий злочин, як убивство — дрібниця. Якщо, скажімо, торкнутися його вашим коштовним пробним каменем.

Якби Ругероні не захопився своїми хитромудрими розумуваннями, то, певно, помітив би, як міниться обличчя вчителя: з розпашілого воно спершу ніби посиніло, а тоді й побіліло, як крейда. Але це тривало лише мить. Майже впокорено вчитель посміхнувся:

— Вітаю вас, Ругероні. Пишаюся вами. Ваш закид вказав на обмеженість — чого приховувати — мого універсального ключа до людської поведінки. Очевидно, я розмірковував про людство, що його складають такі люди, як ми з вами. Хіба можна уявити, щоб хтось із нас серйозно замислився над тим, добре це чи погано — вбити ближнього? Зізнаюсь, я не брав до уваги вбивць, цих загадкових і незбагненних осіб…

— Так чи інакше, доведеться визнати: це трохи похитує віру у ваш ключ, пробний камінь чи чарівну паличку… Цей інструмент не завжди точний.

— Гадаю, Ругероні, ви не вимагатимете наукової точності від так званих — досить невдале визначення — суспільних наук. Прагнення піднести їх до рівня точних наук лише принижує їх.

Ругероні раптом відзначив:

— А пацюка сьогодні щось не чути. Чи не забрався він геть?

Мелвіл трохи роздратовано заперечив:

— Хоч його й не чути, він напевне десь тут.

Він ледь віддихувався після бігу. Знову запізнювався. Як ніколи. Двері будинку розчинені, на підлозі кабінету настільна лампа, а в кріслі Мелвіла сидів поліцейський.

— Що сталося? — здивувався він.

— То ви і є студент Ругероні?

Це запитав не поліцейський, а комісар Бальдасарре, він зайшов до кабінету з сусідньої кімнати. Ругероні повторив запитання.

Комісар Бальдасарре був похмурий і опасистий чоловік, зовнішність його свідчила про неохайність, неуважність і недбальство. Стомлений, він наче тільки й вишукував крісло, аби впасти в нього. А тоді позіхнув і кліпнув очима. Потім втупився ніби в порожнечу невиразним, хоч і зичливим поглядом. І відказав:

— Якщо відверто, то я вас і чекав, аби про це запитати.

«Отже, мене в чомусь підозрюють», — подумки виснував Ругероні. І запитав уже комісара:

— А можна взнати, чому ви мене чекали?

Комісар знову позіхнув, потягнувся і став неквапливо пояснювати. Мовляв, знаючи про те, що Ругероні щоранку приходив сюди брати уроки, він подумав, що хлопець, який постійно спілкується з професором, міг би пролити світло на дещо й посприяти поліції.

Заспокоївшись щодо себе, Ругероні стривожився вже за професора. Але не встиг ні про що запитати, бо комісар його випередив.

— Як я розумію, — мовив він, — і сьогодні ви прийшли, як завжди, на урок.

Комісар заплющив очі.

— Атож, як завжди, — потвердив Ругероні, зацікавлено розмірковуючи, чи не задрімав комісар. — Хоч і з особливим настроєм.

— Тобто? Якесь передчуття?

— Зовсім ні. Розкаяння. Я хотів вибачитись. Сеньйор Мелвіл виявив мені неабияку довіру. Розповів про щойно вигадану чи відкриту ним теорію, яку я пихато заперечив. Саме так: пихато.

Комісарові очі розплющились, заблищали й уп’ялися в Ругероні, ніби в здобич.

— І більше нічого? Може, суперечка перейшла на крик? А тоді й докладів дійшло?

— Та як вам могло таке спасти на думку? Професор виклав мені теорію, завдяки якій можна визначити вартість наших почуттів, протиставивши їх пацюкові, що живе в будинку.

Комісар роззявив рота, та за мить зауважив:

— Послухайте, юначе, я щось не зовсім второпаю ваші слова. Точніше, одне слово — пацюк. Цікаво, що саме його ви згадуєте після того, що сталося.

— А що сталося?

— Попереджаю, якщо ви прагнете збити слідство на пацюка, то ні мене, ні прокурора з суддею на це не спіймаєте. По-перше, встановлено, що пацюків у будинку нема. По-друге, жоден пацюк у світі не лишить таких укусів.

— Які ще укуси?

— Ті, що призвели до смерті небіжчика.

— Небіжчика? А хто загинув? Тільки не кажіть, що з професором скоїлося непоправне!

— А ви не робіть здивованого погляду. Невже наша присутність нічого не підказала вам? Рано-вранці ринковий рознощик побачив тут воістину дантівське видовище. І негайно викликав нас. Завважте, згадані укуси належать куди більшій за пацюка істоті. Певно, завбільшки з вас.

Комісар уп’явся очима у випнуті зуби Ругероні. Той несамохіть стулив губи, приховуючи свою ваду.

— Ви що, підозрюєте мене? Та чого б я вдавався до такого звірства.

— Ми не маємо доказів, що це зробили ви. Але знаємо про іскру, яка могла викликати пожежу — дріб’язкову суперечку. Тепер зрозумілий і мотив: вам відомо, що професор відписав вам цей будинок, аби ви оселилися в ньому з нареченою?

— Звідки ви це взяли?

— З професорового заповіту. Знайшли в нічному столику. — Комісар довірчо поцікавився. — То як, захазяйнуєте тут?

— Ніколи в житті! Після того, що сталося…

— Після того, що сталося? — В голосі комісара знову прокинулося зацікавлення. — Ви ж начебто не знали, що сталося.

— Ви ж самі розповіли…

— Чому ви не хочете переїздити сюди?

— Насамперед через пацюка. Не хочу жити з пацюком. Раніше я ще сумнівався, що він є. А тепер знаю достеменно.

— У будинку нема ні пацюків, ні будь-яких інших тварин. Наш капрал, визнаний фахівець — він працював у солідних закладах по боротьбі з гризунами — перевірив увесь будинок, кожну кімнату, кожен сантиметр. Але нічого не знайшов.

— Нічого?

— Нічогісінько. А що я знайшов відповіді на «чому» і «як» (поки припущення), то мушу взнати про алібі у підозрюваного.

— Тепер уже я не збагну, про що йдеться.

— Тож я вас запитую: де ви були вчора вночі?

— А де я міг бути? В нареченої.

Вони саме розставляли свій нехитрий скарб по кімнатах і шафах, коли постукали в двері. То був Бальдасарре. Трохи злякано, Ругероні спитав:

— Що вас привело сюди, комісаре?

Бальдасарре глянув спершу на дівчину, тоді перевів погляд на співрозмовника. Пильний, але привітний погляд.

— Єдине бажання поновити добросусідські стосунки, які я колись, на жаль, мусив порвати через службові причини.

З удаваною незворушністю Ругероні докинув:

— І навіть запідозрили одного із своїх добрих сусідів…

— Та коли дізнався, що його алібі засвідчує високопорядна сеньйорита, а тепер — сеньйора Маріса, то сказав собі — підозри безглузді. І відразу спрямував увагу на ринкового рознощика, без твердого алібі. А тому й піддатливішого, набагато піддатливішого. Проте все даремно. То були прикрі години. Я людина старого гарту. Зізнаюся між нами, що без допитів з тортурами я ніби зв’язаний по руках. Отож зрозумів, що за таких обставин вибору в мене немає. Єдиним прийнятним кроком лишалася відставка.

— І ви пішли у відставку?

— Так. Тож відтепер я не комісар, а просто Бальдасарре. До речі, хочу повідомити, що я тепер власник ринку, а тому вбачаю у вас не лише друзів, а й клієнтів. Власне, ніяких змін ви не відчуєте — рознощик лишився той самий. Я вже казав, що дещо старомодний, бо прив’язаний до людей і до звичок. Не визнаю змін.

— Може, чашечку кави? — запропонував Ругероні.

— Перепрошую. Я саме обходжу свою клієнтуру, тож ніколи. Хіба іншим разом. То вам подобається будиночок?

— Дуже.

— І хто тепер стверджуватиме, що комісар не мав слушності?

— У чому? — здивувалася Маріса.

— Як це, в чому? А в тому, що тут нема пацюків. Іще добре, що вашому чоловікові вистачило тижня, аби переконатись у цьому.

— Не всі ж пацюки — мої, — пожартував Ругероні.

— Перехрестися, — докинула Маріса.

— Мертвий собака не вкусить, — заспокоїв комісар.

Молодята, обійнявшись, провели його до заскленого коридора. Вони бачили, як комісар покотив на велосипеді. А коли повернулися в будиночок і зачинили двері, то почули знайоме рипіння…

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.

ШЛЯХ ДО ІНДІЙ

Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі муситиму вдатися до нотаток для доповіді, присвяченої доктору Франсіско Абреу, і щоденника своєї подорожі, аби написати статтю на свій власний захист. Замість вступу й пояснення скажу лише, що з доктором Абреу нас пов’язує довгорічна дружба, тому цілком природно вдатися до допомоги друга. Тож не гаючись, приступлю до виправдання; його складатимуть поверховий портрет палкої вдачі справжнього лікаря і скромні, але правдиві спогади про пригоди, що ознаменували одне з найважливіших відкриттів для чоловічого щастя. Тут я цілком згоден з Абреу, який звично повторює: «Фрейд таки мав слушність щодо статевих питань!» Хоч сам він, як відомо, і не прихильник психоаналізу.

Усіх медиків Абреу поділяє на дві категорії: на вчених і на тих, які, мов шарлатани, володіють даром лікувати. Себе він відносить до першої. Певною мірою я з цим погоджуюсь. Він справді вчений і в медицині виявляє блискучі знання. Водночас годі заперечити, що в історію медицини Франсіско Абреу ввійшов як видатний терапевт.

Починав він з медичної консультації на вулиці Фітц Роя. Скільки разів він мені переповідав: «Після прийому я проводжав хворого до дверей і визирав у передпокій з надією: хоч би хтось стояв у черзі! Як правило, було порожньо». Іноді я запитую себе, чи справжня привабливість Абреу не від його відкритого обличчя.

У ті часи мій друг вкладав і сили, і душу в нерівний двобій з недугами. Мешканці кварталу це оцінили, і становище різко змінилось. Маленький передпокій для чекання іноді не вміщував хворих, і траплялося (я сам свідок), люди стояли на вулиці в холоднечу, під дощем чи палючим сонцем.

Якоїсь п’ятниці, пообідньої пори Абреу прийняв здорового на вигляд сеньйора, який скаржився на напади слабування. Тремтячі й спітнілі руки пацієнта вказували швидше на його помисливість. Коли лікар (з широкою усмішкою на відкритому обличчі, яке так подобалось усім, хто його знав і любив) підійшов, щоб зазирнути в очі хворому, той несподівано зомлів. Абреу, як він сам пригадує, мовив собі: «Тільки не втрачати голову». Якнайспокійніше приклав стетоскоп до грудей хворого й відчув, що серце в того зупинилось. «Таке в мене неможливе», — подумав лікар і знову приклав стетоскоп. Але таки мусив визнати неймовірне: серце не билося. Розгублений, він набрав номер «швидкої допомоги» й попросив негайно прислати карету. Збагнувши свій прорахунок, він утішився хоча б думкою, що не піддався першому порухові і не визирнув у передпокій, щоб закричати: «Лікаря! Лікаря! Чи є серед вас лікар?» Ті хвилини біля померлого, якого він не зумів повернути до життя, видалися Абреу вічністю. Він нарікав на свою нещасливу долю, мріяв, щоб «швидка» не приїхала і щоб у передпокої не було нікого. Пригнічений, почув далекі завивання сирени, а за мить затупотіли санітари. Поклавши небіжчика на ноші, вони пронесли його через натовп хворих, які проводжали процесію здивованими й переляканими очима. Позаду похнюплено ступав Абреу. На мить затримався біля виходу й оголосив:

— Я зараз повернуся. Нічого не сталося. Абсолютно нічого.

Коли за півгодини він повернувся, у передпокої лишилася тільки одна сеньйорита; вона не втекла, певно, з сором’язливості чи від несміливості. Він оглянув її неквапливо, наче й забув про час. І раптом завважив, що сеньйорита якось дивно позирає на нього. Цнотливий, нездатний до шурів-мурів з першою-ліпшою, Абреу припинив медичний огляд, виписав рецепт і вручив його, промовивши безбарвним голосом:

— Приймайте по таблетці перед сніданком.

Він залишився сам у консультації, не знаючи, як одігнати згадку про сумний випадок. Хоч як відганяв прикрі думки, однак сумнівався, чи не відступляться від нього постійні пацієнти.

Але ні, вони не відступились. У понеділок, після другої пополудні прийшли не лише ті, хто був тоді, коли помер хворий, а й чимало інших. Півтора тижні Абреу ревно трудився, і консультація майже щодня була переповнена. Аж поки в середу другого тижня худющий як тріска хворий нагло не помер. Цього разу пацієнти розбіглися вже остаточно.

Після недовгих міркувань Абреу дійшов висновку, що краще викорінити зло й закрити консультацію. Проте не думай, читачу, що удари долі збентежили чи збили з пуття мого приятеля. Вони допомогли йому подолати певний етап і знайти своє покликання.

Абреу часто повторював, що окремі людські недуги, відомі здавна як невиліковні, свідчать про безсилля медицини. Чого б тільки ми не віддали, аби не застуджуватись, не відчувати зубний біль і біль у попереку, не втрачати поступово зір і волосся, не сивіти!. Ці постійні, притаманні всім болячки доводять поразку, медицини.

— Навпаки, — заперечував я йому, — це твій оптимізм невиліковний.

Не беруся стверджувати, що саме наші балачки підштовхнули його до нового розділу в житті, переможного й славетного. Певно одне: Абреу зумів зосередити всю свою залізну волю, всі знання на винайденні засобу проти однієї з недуг, від якої здавна відступилася медицина, але так настраждалися чоловіки. За досить короткий час він відкрив так звану «Формулу Абреу» проти облисіння. Експерти з лабораторій «Ермес», куди він представив своє відкриття, підтримали його і виплатили чималий завдаток. Він вирішив витратити його якнайкраще — на подорож по Європі з дружиною, доньєю Саломе. Повідомивши мені ці гарні новини, Абреу наостанок зичливо запросив:

— Приєднуйся і ти до нас.

Я не примусив себе вмовляти. Для аргентинця мого покоління подорож до Європи уявлялася такою ж винагородою, як і для письменника Нобелівська премія чи для віруючого — рай. Та й украй приємне товариство. Абреу, мій давній друг, з яким мені завжди було добре і від якого я стільки дізнався, і донья Саломе, достойна сеньйора. А якщо цього замало, то, як кажуть, жінка з голови до п’ят.

Нашу подорож ми почали з Амстердама. В готелі почули, нібито в Аргентині стався землетрус. Увечері ми пішли до посольства взнати свіжі новини. Нас прийняв посол, сеньйор чи доктор Брауліо Бермудес, котрий, як з’ясувалося після обміну посмішками й поплескувань по плечі, був товаришем Абреу по навчанню в зразковій національній школі. Аргентинець старого гарту, коли ще цінувалася чемність. Коливання землі обійшлося без руйнувань і жертв, тож посол не приділяв йому особливої уваги; його непокоїло інше — найближча святкова церемонія, коли він мав представитися королеві в Гаазі. Ми відчули, що цей веселий і розкутий з нами дипломат ніяковіє перед іноземцями.

Розмовляючи, він підійшов до великого дзеркала, відразливо скривився, а тоді несподівано кинув:

— Жарти жартами, а зовнішній вигляд неабияк важить.

— Та ти виглядаєш, аж завидки беруть, — докинув Абреу.

— Еге ж бо, завидки, — кивнув посол. — Особливо коли ти голомозий!

Я вирішив, що настала слушна мить віддячити моєму товаришеві по мандрах.

— Шановний после, — озвався я, — а чи знаєте ви, що наш друг, доктор Абреу, винайшов засіб проти цього?

Мої слова зацікавили посла; що ж до Абреу, то він став пишномовно вихваляти свій еліксир, який начебто діяв блискавично. Я відчув сором. «Не вистачало тільки, — майнула думка, — щоб він пообіцяв негайно покрити цю лисину лев’ячою гривою». Скажу відверто, поведінка мого друга здивувала й засмутила мене. Надто швидко він перекинувся до категорії лікарів-шарлатанів.

Дону Брауліо, мабуть, неабияк дошкуляла лисина, бо він відразу ж запитав:

— Скажи, а чи не можна зараз отримати флакончик твого чудодійного еліксиру?

Ми пообіцяли передати йому еліксир того ж таки вечора. Коли вийшли з посольства, я дорікнув, що Абреу за ті ліки не попросив запрошення на урочисту церемонію. Проте він знову мене приголомшив, відрубавши:

— Я ще не схибнувся, аби туди ходити.

— Ти хоч усвідомлюєш, про що йдеться? Церемонія в королівському палаці! Така нагода трапляється раз у житті!

Все було марно. Моя спроба заручитися підтримкою доньї Саломе не мала успіху. Як і Абреу, вона вважала офіційні урочистості безглуздими й нудними. Що ж, вони вільні мати власну думку, але чому це я маю під неї підлаштовуватись? Отож без зайвих пояснень попросив у Абреу флакончик його еліксиру.

— Сам його віднесу, — оголосив я.

Сказано — зроблено. Я повернувся до готелю з таким жаданим запрошенням у кишені.

Наступні дні ми тішилися подорожжю, хоч мене час від часу обпікала думка, що очікувана церемонія може фатально відбитися на доброму імені Абреу. Не вірилося, що його еліксир якось подіє. Урочистості наближались, а моє хвилювання наростало. Я навіть хотів поділитися сумнівами з Саломе. Коли ми відчуваємо тривогу й непевність, завжди шукаємо розради в жінки. Одначе я стримався, бо вирішив, що краще звіритися другові. Та він непохитно вірив у свій еліксир.

Коли, зрештою, настає довго очікувана подія, ми переконуємося, що і тут, як і скрізь у житті, нас спіткають непередбачені незручності. Врочиста церемонія починалася об одинадцятій ранку, і не в Амстердамі, як я був певен, забувши розмову з послом, а в Гаазі. Консьєрж готелю, на обізнаність якого можна було покластися, порадив прийти до палацу о пів на одинадцяту. Щоб устигнути на ранковий поїзд, довелося похапцем проковтнути сніданок і не розкошувати у ванні.

Крім усього, моє запрошення виявилося не таким уже й цінним. Справді вартісними були запрошення білого кольору для почесних гостей. Зелені ж, як у мене, дозволяли зайти до палацу і стовбичити серед натовпу в кінці зали. Зіпнувшись навшпиньки, я, звісно, міг побачити королеву й поважних сановників, що приймали вітання дипломатичного корпусу; але довго так не простоїш, тож раз у раз витягав шию поглянути, чи не настала черга Бермудеса. А тоді знову наче опускався серед майже поспіль високих голландців. Тому мало не проґавив епізод, про який потім так багато говорено. Вирахувавши, що австрійський посол закінчив своє вітання, я визирнув між плечима голландців, аби переконатися, що настала черга представника Албанії; і хоч як швидко знову зіпнувся навшпиньки, наш Брауліо Бермудес уже прямував до королеви. Сподіваючись на диво, яке б засвідчило, що мій друг Абреу не перебільшив, наче звичайний шарлатан, цілющість свого еліксиру, я вп’явся очима в голову Бермудеса. Зізнатися, спершу я засмутився. Мабуть, у глибині душі я таки мріяв побачити в посла густу чуприну, тому відчув розчарування. Та коли придивився уважніше, то помітив, що голову його вкриває легенький пушок, і знову піднісся духом; втім, від цих думок мене відволік незвичний вираз обличчя Бермудеса. Напружений і збентежений, він нешвидко, скрадливо наближався до королеви. «От бо скромник, — промимрив я, — тюхтій». Проте вголос не відзначив цю потішну різницю між двома дійовими особами, які привертали мою увагу: Бермудесом, у якого наче зсудомило м’язи, й королевою, розслабленою, щасливою і спокійною. Як розповідають очевидці (я сам того не бачив, бо на мить опустився, щоб перепочити, з носків на ступні), зсудомлені м’язи раптом розпросталися, як пружина, і підкинули дипломата в кошачому стрибку. Далі ми стали свідками метушливої й ганебної сцени. З одного боку, патетичні й турботливі поривання захистити королеву, заспокоїти її й знову надихнути на урочистий акт, заради якого ми зібралися — всі ті зусилля, що, як спершу здалося, ні до чого не приведуть. І водночас безчестя: нашого посла виштовхують стусанами геть. Наслідки дивного інциденту можна було передбачити. Преса зарясніла взаємними звинуваченнями, яким обидва уряди прагнули покласти край, обмінюючись офіційними заявами, такими обачливими й невизначеними, що вони лише посилили недовіру. А скінчилося все сумно: одного з наших найкращих дипломатів усунули з посади.

Ми не залишилися поруч із ним у скрутну годину, яка йому судилася. Розписана до дрібниць подорож примушувала рухатись далі, де нас мали зустріти в точно визначені дні й години наукові секретарі й директори наукових товариств, пов’язаних з лабораторіями «Ермес». Наступна наша зупинка була в Парижі. Абреу залишився неабияк задоволений переговорами з представниками, не пам’ятаю якої саме місцевої установи, одначе тут нас прикро вразила донья Саломе; коли ми пішли оглянути Ейфелеву вежу, вона, пославшись на запаморочення, полишила нас. Розглядаючи Париж з висоти пташиного лету, Абреу раптом запитав у мене:

— Ти помітив, що останнім часом я чомусь її дратую?

Розмірковуючи, як їм краще допомогти, я набрався духу і зазначив:

— Ти з головою поринув у роботу, геть занедбав себе. Поруч із такою чарівною сеньйорою, як донья Саломе, не місце дідуганові. Але факт залишається фактом: винахідник знаменитого засобу проти облисіння сам лисіє. Нісенітниця! Парадокс!

Невдовзі я переконався, що мою пораду почули. Кінець тижня на березі озера Леман був казковий. Які чари вплинули, що настрій сеньйори покращився? Безперечно, не зовнішні зміни в ньому. Його голомозий череп так само ледь прикривало ріденьке волосся. Але з’явилася надія, і відчувалося, що Абреу став дбати про зовнішній вигляд. Отож донья Саломе мусила відчути втіху і задоволення.

З часом ми розуміємо, як жінка впливає на наш настрій. Навіть те, що женевці поставилися недовірливіше за голландців і французів до чудодійного еліксиру, не засмутило мого друга Абреу. Щастя заразне як хвороба. На що вже я затятий холостяк, і то відчував піднесення. Донья Саломе пишалася, як весняна квітка і з веселою поблажливістю сприймала перешкоди й незручності, яких не бракує в будь-якій подорожі. Я все більше захоплювався нею. Уперше в житті бачив я жінку справді радісну й безтурботну.

З однаковим настроєм сіли ми втрьох у Східний експрес. Можливо, в кожного були свої особисті почуття, однак різниці я не помічав. За тривалу поїздку між подружжям виникло, певно, якесь непорозуміння, що на нього я не звернув уваги. Тому був просто ошелешений наступними подіями. Всю ніч я крутився на дивані в купе, наче передчував лихо. Раз у раз вмикав світло й дивився на годинник. Кінець кінцем не витримав, підвівся, вдягнувся і подався до вагона-ресторану, сподіваючись, що вже відчинено. Ресторан не працював. Було 6.45 ранку.

Я все бачу наче зараз. Я повертався назад до купе, коли поїзд зупинився на якійсь станції. Я відчинив вікно, визирнув і прочитав назву: «Загреб». Пероном походжали мальовничі селяни й продавці сувенірів. Серед них я раптом помітив, не повіривши власним очам, знайому постать: донью Саломе — поспіхом одягнену, що впадало у вічі, з валізою в руці. Вона прямувала до виходу з вокзалу і от-от загубилася б, якщо її не покликати. Сподіваючись, що помилився, я гукнув:

— Донья Саломе! Донья Саломе!

Вона обернулася, приклала палець до губів і знетямлено прохрипіла:

— Сил моїх більше нема!

Тоді зігнулася, наче під тягарем, і пішла далі. Незабаром вона зникла з очей.

Я хотів сплигнути з поїзда і якось повернути її назад, але завагався. Поїзд рушив. Я почувався винним, гарячково думав, як повідомити Абреу і як він це сприйме.

Він, здавалося, більше засмутився, аніж здивувався.

— Що я робитиму без неї? — бурмотів він знов і знов.

Чужа душа — темний ліс, принаймні душа Абреу для мене. Хоч він і справді був пригнічений, проте не обминав увагою інших жінок. Минуло зовсім небагато часу, як втекла донья Саломе, а він, щойно повз нас проходила якась жінка, пускав очима бісики й шепотів соромітності. Пригадую, він докинув: «Попусти моєму коневі, жодної спідниці не пропустить».

Ми недовго пробули в Стамбулі і прилетіли літаком у Багдад — місто, що сповнило мене радісних сподівань, бо ще змалку, це місто бентежило мою уяву. Зупинилися в готелі «Хайям». Консьєрж дав мені план міста, туристичні проспекти й порадив остерігатися палючого сонця. Коли ми ранком вийшли з готелю, я зауважив Абреу:

— Такої спекоти краще не потикатись нікуди до вечора. Ходімо й насамперед купимо капелюхи.

Він поглянув на годинник і заперечив:

— Я ловлю таксі, бо запізнююсь на зустріч у філію «Ермеса».

І він поїхав. Я проводжав поглядом таксі, поки воно загубилося серед безладного і барвистого мусульманського світу. Тепер цей спогад викликає в мене хвилювання. Тримаючись вузенького затінку попід будинками, я ступав наче над прірвою, коли, зрештою, побачив крамничку, з виставленими у вітрині фескою, кашкетами й колоніальним шоломом. Я придбав собі шолом. Корковий, легенький, він водночас стискав голову, наче свинцевий.

Я блукав базаром, доки стомився. В одному буклеті, що дав мені консьєрж, я вичитав, що базаром називали вулицю, якою їздили парадні карети й яку збудував відомий паша. Тепер, розмірковуючи, я доходжу висновку, що йшлося про базар у Дамаску, де я ніколи не бував.

Коли я повернувся до готелю, натомлений і зголоднілий, то побачив, що Абреу ще нема. Але спершу не стривожився. Сидячи в холі, не зводив очей з обертових вхідних дверей і відтягував, як міг, другий сніданок.

Зрештою поснідав і поспав. Щоб згаяти час, вирішив поблукати містом. Але спершу зазирнув до ресторану, чи не з’явився часом мій друг. Старий офіціант, що приніс каву, шепнув мені:

— Консьєрж хоче поговорити з вами.

Консьєрж запросив мене до кімнати, куди мав прийти управляючий. Я чекав його і плутався в здогадах. В голову лізли найбезглуздіші припущення, одначе дійсність, як я невдовзі переконався, перевершила мої сподівання. Те, про що чемно й сумно повідомив управляючий готелем в третій особі однини, видалося неймовірним. За участь у тяжкому вуличному інциденті Абреу забрали в поліційний відділок; його точної адреси управляючий не знав.

— Та чи знаєте ви, хто такий доктор Абреу? — згукнув я. — Людина із світовим ім’ям, знаменитий винахідник!

Управляючий похитав головою і став виправдовуватись.

— Щиро співчуваю, — докінчив він.

— Адресу аргентинського посольства ви принаймні знаєте? — похмуро спитав я.

Поспитавши підлеглих і погортавши путівники, він написав на клапті паперу адресу й пояснив:

— Це ви покажете таксистові.

Їхали ми недовго, що аж зродилася підозра, чи не вмисно мені порадили таксі, аби видурити гроші з іноземця. Таксі зупинилося біля будинку з флагштоком і бронзовою табличкою. Я прочитав назву і скривився… То було не посольство, а консульство. Легковажний управляючий заслуговував на лайку. Я розраховував, що втручання нашого найвищого представництва спонукає місцеві власті виправити помилку. А підтримка консула не надасть моєму протесту ваги. Проте, щоб не гаяти ні хвилини, бо ж треба було виручати товариша з халепи, в якій опинився, я вирішив розпочати звідси.

Консул, доктор Лаборде, прийняв мене в своєму кабінеті. Не скажу, що зустрів неприязно, але якось пригнічено й силувано.

— Що вас привело сюди? — запитав він так, наче долав страшенну втому.

Як несхожі між собою люди! Ніякого порівняння з Бермудесом, колишнім послом у Голландії. І ми ще дивуємося, що наші справи ідуть кепсько. Цей, що так неохоче приймає співвітчизника, працює собі, а висококласного дипломата, як Бермудес, позбавляють посади. Єдине, що єднало тих службовців, це національність і лисина.

«Не час обурюватись», — схаменувся я. Навпаки, слід було так настроїти консула, щоб він допоміг Абреу.

— Мого товариша по подорожі, відомого винахідника Абреу місцеві власті звинуватили в якомусь химерному вуличному інциденті.

Лаборде пильно поглянув на мене й довірчо проказав, наче виливав душу:

— Сидиш тут у чорта на болоті і чекаєш, поки з’явиться співвітчизник і принесе, сказати б, живлющий дух батьківщини. А коли зрештою з’являється, то неодмінно з неприємностями. І благає виручити. Остогидло!

Я аж затремтів від обурення і відрубав:

— На відвертість — відвертістю. У тієї людини, якій ви не бажаєте допомогти, є дещо рятівне для вас.

— Послухайте, — докинув він, — такої спекоти годі второпати ваші натяки.

— Гаразд. Тоді поясню: ви позбудетесь лисини.

Він утупився в мене некліпним поглядом.

— Ви при доброму здоров’ї? — поцікавився він. — Так, я голомозий, та ще й довірливий. Чи це ви такий наївний? Подумайте тільки: просите, аби я посварився з місцевими властями, які й так сидять мені в печінках. І то заради якогось шарлатана, що винайшов чудодійний засіб від облисіння.

Я не здавався:

— Ви маєте слушність. Найкращий засіб, бо він єдиний виліковує. Коли щиро, то мене дивує, що представник нашої країни має Абреу за якогось шарлатана.

Ми сперечалися, а тоді Лаборде погодився подзвонити своєму знайомому; той, з його слів, був своєю людиною в поліцейському управлінні. Їхня розмова тривала, а я помітив, що обличчя Лаборде стає похмурішим. Він поклав трубку, обернувся до мене і повільно похитав головою.

— Я вмиваю руки, — оголосив він.

— І чому, дозвольте поцікавитись?

— Вони розлючені. Ваш друг серед вулиці накинувся, тільки послухайте, на дервіша.

— На дервіша?

— Та ще й на дервіша-ревуна. Тут закони прості: йому відрубають голову або каструють.

— Я хочу поговорити з нашим послом.

Лаборде почав щось плутано й занепокоєно пояснювати, а тоді підсумував:

— На вашому місці, тобто, як товариш по подорожі сеньйора Абреу, я сів би на перший-ліпший літак, поки не кинулися розшукувати. Второпали?

Я відповів, що, мовляв, коли він такий певний у моєму загрозливому становищі, то нехай зробить ласку і забронює мені місце на найближчий літак. Він змусив себе умовляти, та кінець кінцем зателефонував до туристичного агентства. Тоді поплескав мене по плечі і підштовхнув до дверей.

— Не баріться, — попередив мене. — Летите сьогодні о 20.45 на літаку австрійської авіакомпанії. У вас лишилося п’ятдесят хвилин, щоб дістатися до готелю, спакуватися і благополучно відбути.

Я вже був на порозі, коли він раптом поцікавився, чи справді еліксир Абреу такий чудодійний і чи не міг би я влаштувати йому один флакончик.

До мене знову повернулася самовпевненість.

— Якщо десь завалялася пляшечка, я залишу її для вас в готелі «Хайям». Поцікавитесь у консьєржа, — холодно пообіцяв я.

На вулиці я зупинив таксі, але за мить пожалкував, бо серед того стовпотворіння швидше було дістатися до готелю пішки. А втім, я неодмінно заблукав би.

Чергового адміністратора в готелі «Хайям» я попросив підготувати мені рахунок. А тоді, не чекаючи ліфта, побіг сходами нагору. Квапливо поскладав у валізи одяг і два останні флакончики еліксиру. Готельний службовець, бажаючи, певно, мати на чай, підскочив до моїх валіз.

— А доктор Абреу також виїздить? — поцікавився черговий.

— Так… можливо, — збентежився я.

— А що робити з його речами? Може, покласти на reserve[13]?

Не знаючи, про що йдеться, я погодився:

— Атож, покладіть, будь ласка, на зберігання.

Консьєрж вийшов попрощатися зі мною і цим нагадати про чайові. Я простягнув йому гроші і сказав, що залишу в нього флакончик для консула. Я навіть не усвідомив, навіщо це роблю: був такий заклопотаний і знервований, що нічого не тямив. Тоді розкрив валізу і став копирсатися в навалених жужмом речах під докірливим поглядом когось із присутніх. Знайшовши пляшечку, тицьнув її консьєржу і попрохав:

— Коли навідається аргентинський консул, сеньйор Лаборде, передайте це йому.

В аеропорт я приїхав перед самим відльотом. Схопив валізи й побіг, обливаючись потом і аж згинаючись під тягарем. Хвилювання досягло краю. Тут було стільки інспекторів та поліцейських, що я злякався, чи не за мною, бува. Аж коли опустився на крісло в літаку, то полегшено зітхнув: «Яке щастя!» Мабуть, я зомлів, бо отямився вже в повітрі: стюардеса саме роздавала таці з їжею.

По дорозі з Відня у Франкфурт мене не полишало відчуття щасливого порятунку, проте вже між Франкфуртом і Буенос-Айресом змайнула думка: а чи все можливе я зробив, щоб визволити Абреу? Сумніви невдовзі обернулися на докори сумління, хай безпідставні, але пекучі. Я захвилювався, роздумуючи, як мене зустрінуть у Буенос-Айресі. Уявив галас, що його зчинять журналісти, звинувачення мене у зрадництві й боягузтві.

Не пам’ятаю, який мандрівник сказав, що повернення на батьківщину, наче пробудження від сну. В аеропорту Есейса мене справді чекали журналісти, але без підозріливості чи ворожості, а як друга нашого видатного вченого, останнього, хто його бачив до ув’язнення в далекому місті Сходу. Мене засипали запитаннями, прагнучи якомога більше дізнатися і про мене, і про славетного Абреу, що зараз перебував за тридев’ять земель. Вони сприймали на віру все, що я казав, і вимагали ще і ще. Я мусив узяти себе в руки. Спотворити чи прикрасити дійсність було легко, але й небезпечно; та й з’явилася можливість кількома влучними словами втопити назавжди консула Лаборде. І хоч якою великою була спокуса, інтуїтивно я відчув, що в розмові з аргентинцями, яких об’єднали спільні переживання, не варто торкатися прикрих і суперечливих нюансів.

Пригадуючи свій душевний стан упродовж тих перших днів у Буенос-Айресі, я б назвав це порою випробувань. Бо як інакше визначиш щоденні інтерв’ю з кореспондентами — вранці, вдень і ввечері, — коли весь час очікуєш підступних запитань? На щастя, минав час, і, хоч національна стурбованість за долю Абреу не ослабла, інтерв’ю поступово припинились. Я повернувся до звичного життя, радіючи, що не припустився жодної помилки. Я ще пишався, що народився під щасливою зіркою, коли зустрів доктора Гавіатті з Аргентинської медичної академії.

— З міністерства закордонних справ передали, — повідомив він, — що доцільно було б провести збори академії на підтримку твого друга Абреу. Після тривалого обговорення зголосився на промову доктор Осан. А ми вирішили, що непогано б і тобі сказати кілька слів про друга в колі його колег.

Хоч ця пропозиція і втішила мене, я, проте, зауважив:

— Старий, куди мені свинячим писком та в пшеничне тісто. Я ж бо не член академії, навіть не лікар.

— Хай тебе це не хвилює, — заспокоїв Гавіатті. Оглянув мене, поплескав по плечу і мовив, схоже, без жартів, приголомшливі слова: — З твоєю розкішною лисиною ти чудово впишешся в загальну картину.

Наче здалеку я чув його голос, що провадив далі:

— Наступного четверга, о дев’ятнадцятій годині… Запросили вже дружину Абреу… Якщо хочеш привести якогось знайомого, зазнач, ніби це твій секретар, щоб йому виділили запрошення.

Я проводжав його очима, а подумки рахував дні, що лишилися до четверга. Тільки п’ять. Прірва часу для тих добродіїв, що за ніч здатні підготувати доповідь на ранок. Але обмаль для мене. «Щоб не осоромитись, — вирішив я, — найкраще (ото наївна людина!) піти додому й узятися за роботу». Абреу я знав змалку, або майже змалку, але ніколи не задумувався, скільки я зможу про нього розповідати: кілька годин чи кілька хвилин.

Удома я дивився на себе в дзеркало у ванній і раптом пригадав, як одна моя приятелька казала: «Настає час, коли з острахом зазираєш щоранку в дзеркало: що там іще готує новий день». На моїй зовнішності вік відбився з прикрою відвертістю: дві залисини розповзалися на голові, просвічуючи крізь поріділе волосся.

І подумав, якби був трохи розумніший, то давно скористався б засобом проти гнітючого ґанджу. Тож негайно взявся до діла. На щастя, одна пляшечка ще збереглася.

Як я тепер розумію, доповідь моя вдалася. Якщо вишукувати в ній невдалі місця, то, певно, слід відзначити проказані скоромовкою хвилюючі епізоди. Хоч така неуважність, як на мене, компенсується дошкульністю тих фрагментів, де йдеться про дикунську неосвіченість тих, хто ув’язнив ученого. Що ж до мене особисто, то в якомусь нападі зарозумілості (зовсім невластивої мені) я дійшов думки, мовляв, про мою відданість Франсіско Абреу треба судити не за поведінкою в Багдаді, а за промовою на його захист. Працював я справді швидко і натхненно. Можливо, це діяв славнозвісний стимулятор чи еліксир, що його я регулярно приймав перед їжею і чаєм на сон.

У день виступу я прокинувся впевнений і безстрашний. Я не мав і гадки, що нерви можуть зіграти зі мною лихий жарт. Якби я трохи розслабився, то побачив би, що нагадую кулачного бійця перед двобоєм, а не звичайну людину, яка збирається виголосити промову.

Я зайшов до амфітеатру, де було вже повно людей. Приєднався на сцені до невеликого гурту; один із сеньйорів поцікавився, чи непунктуальність не найгірша вада аргентинців. Інший пояснив мені:

— Зверніть увагу, ми вже й так запізнюємось, а доктора Осана й досі нема.

Він начебто додав іще щось чи невиразно пробурмотів. Та я раптом забув і про співрозмовника, і про академіків довкола, і про публіку. Мою увагу захопило чарівне видіння. Розкривши обійми й сумовито всміхаючись, до мене йшла донья Саломе. Запевняю, спершу її поява викликала в пам’яті лише хвилюючі спогади про любе мені подружжя. Аж тут зі мною щось зробилося, справжня метаморфоза, і все моє єство нестримно потяглося до доньї Саломе.

Нема потреби переповідати, що сталося далі — про це всім відомо. Відчуваю, втім, що газети, які не славляться поміркованістю, відчутно спотворили події. А втім, як це не важко і не соромно, я все визнаю. Проте не згоден, що за все мушу відповідати, як це дехто силкується довести. Вважаю, що моя провина лише в тому, що вчасно не збагнув самоочевидної речі. Як і Колумб свого часу, Абреу й собі зробив дивовижне відкриття, але відкрив зовсім не те, що шукав. Вище ми згадували кілька випадків, які підтверджують таку думку. Якщо ж хтось воліє ще доказів, то їх він знайде в останньому повідомленні преси. Консула в Багдаді, того самого, який умив руки в справі з Абреу, було заарештовано. За спробу зґвалтувати посеред вулиці літню жінку в національному одязі, з обличчям під чадрою.

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.

ТРІЙЦЯ

Люблю читати мемуари, певно, тому і сам мрію їх написати. Та щойно віддаюся спогадам, відчуваю сумнів: а кому воно цікаво? Я не воював, не був шпигуном, не вбивав, навіть не займався політикою. Мою книжку неминуче складуть самі описи душевного стану, як у тих оповіданнях, що їх приносять мені гонористі письменники-початківці. Один мій колега зауважив: «Хто прискіпливий до своїх задумів, ніколи їх не здійснить. Найкращий спосіб щось написати — сісти й написати». Його слова чомусь додали мені впевненості. Тож скористаюся цим і переповім вам випадок, який стався упродовж трьох ночей 1929 року.

Першої з них, місячної ночі я зіткнувся на вулиці Монтевідео, між кварталами Кінтана й Уругвай, з реготливим і співаючим гуртом людей. Там була й жінка, така вродлива, така білошкіра, з тонкими рисами обличчя — вона відразу привернула мою увагу. Я аж укляк, витріщивши очі, а вона жартівливо вклонилася мені, без найменшого кепкування. А наступні дні я так чи інак вертався подумки до тієї пригоди на вулиці Монтевідео.

І ми таки з нею зустрілися. Звали її Хоанна Глюк. Далекий нащадок відомого композитора, вона народилася в Австрії, вчилася в Буенос-Айресі, точніше, в Бельграно, і була замужем за літнім поважним сеньйором, карним суддею, доктором Рікальдоні. Другої з тих трьох ночей в одному готелі помережаного яругами містечка Вісенте-Лопес (у будинку старовинної вілли з величезним садом, з якого мені запам’яталися лише евкаліпти й річковий краєвид) Хоанна зізналася, що тієї ночі, коли ми зустрілися на вулиці Монтевідео, їй наснилося, ніби я її викрав на «паккарді». Я відчув утіху і від своєї ролі в її сновидінні, й від марки автомобіля. Марнославство — доволі таки нице почуття.

Поїздом ми повернулися до Буенос-Айреса. Я провів Хоанну до її будинку на вулиці Тукуман; було близько другої ранку.

— Так пізно! А чоловік нічого не казатиме?

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Я все влаштую.

Мені хотілося вірити їй, хоч природна обачність остерігала: не піддавайся дурманові марнославства, щоб потім не каятись.

А вранці мене розбудив телефон. Я відразу впізнав шепіт Хоанни.

— Прощавай, — мовила вона. — Ми їдемо на віллу в Пілар. Я все розповіла чоловікові. Пробач.

«Я ж попереджав, — роздратовано подумалося мені. — А вона, бідолашна, була така певна. Що я можу вдіяти? Поки що — нічого. Чекатиму своєї нагоди».

На носі були іспити, тож я вирішив поринути в навчання. Одначе зосередитися не міг. І не знав, куди себе подіти. Чому вона вибачилася? І як розуміти її «прощавай» — «до зустрічі» чи «прощавай назавжди»?

Я і не уявляв, що так закохаюся в неї.

Її повідомлення було несподіваним і вимагало прояснення. Знічев’я я переглянув у газеті колонку оголошень про продаж потриманих автомобілів. «Паккард», — вичитав я, — випуску 1924 року, 12 циліндрів, у гарному стані, 600 доларів, майстерня Ландівара»; далі йшов номер будинку на вулиці Флоріди. Тоді я пробіг очима кіноафішу. Жодна із стрічок не привернула моєї уваги. В кінотеатрі «Петтіт сплендіт» показували «Шейха»; я його бачив кілька років тому і запам’ятав — чи домалював пізніше в уяві — лише Родольфо Валентіно в арабському вбранні, верхи на коні з героїнею, яка сиділа позаду нього.

Задзвонив телефон. Я припав до трубки й розчарувався; замість любого голосу приятель пропонував мені роботу: перекласти для адвокатського бюро документи з французької, пов’язаних із судовим позовом за незаконне використання назви відомого одеколону.

— Вони гарно платять, — переконував приятель. — Сто песо за сторінку.

«Хай собі залишать», — хотів відрубати я, проте вирішив, що робота хоч ненадовго віджене прикрі думки, і погодився. Попередивши матір, що вдома не обідатиму, я подався до контори.

Там переглянув документи й поцікавився:

— А на коли потрібен переклад?

— На сьогодні.

Мене провели до кімнатчини з друкарською машинкою і всім необхідним аж до французько-іспанського словника й французького довідника з юриспруденції та права. До вечора я перекладав, перервавшись лише задля чашечки кави. Переклав, відредагував і надрукував. Вийшло шість сторінок. Із шістьомастами песо в кишені я помчав до майстерні Ландівара.

«Паккард» виявився сірою таратайкою з величезним капотом, окантованою двома рядами болтів, як у танка. Відкидний верх був як новенький, на боковинах запони — слюдяні віконечка. Я поїхав випробувати автомобіль разом із продавцем, сеньйором Вілелою — смаглявим, присадкуватим креолом, худющим і костистим, у строкатому костюмі і з напомадженим волоссям. Коли ми повернулися до майстерні, він поцікавився:

— То як ви його оціните, хлопче?

— «Паккард»? Десять балів! Але хотів би задати наївне запитання: а якусь ваду ця машина має?

— Не стану брехати, хлопче. «Паккард-12» — чудовий автомобіль з єдиною вадою, про яку всі знають. Жере багато бензину. Двадцять літрів на п’ятдесят кілометрів. На вашому місці я купив би менш потужний «паккард». Обійдеться дорожче, але вийде дешевше. Я дохідливо пояснив?

— Так, але я його не куплю.

— Бо хочеться дванадцятициліндровий?

— Не в тім річ. У мене шістсот песо з дрібняками. Якраз на машину й бензин.

— Примха, хлопче, кепський порадник. Ти справді купуєш?

— Так, якщо зараз і отримаю.

— За три дні, якщо твоя ласка. Завтра або післязавтра заФелефонуй мені, сходимо до управління дорожнього руху і все залагодимо. Ось так, хлопче. Але не давай «паккардові» закрутити собі голову й заполонити душу.

— А я доїду на ньому до Пілар?

— Чому ж ні?

— Щовечора дощить.

— Покладися на моє слово. «Паккард-12» — що трактор, будь-яку багнюку здолає.

(Події відбувалися до 1930 року, коли шляхи ще були ґрунтові.)

Я отримав машину і проспектом Сан-Мартін, якщо не помиляюся, виїхав із Буенос-Айреса. Спершу витискав з неї, що міг, і на пагорбі Сан-Мігель помітив, що лишаю далеко позаду інші автомобілі. Тож в’їхав до Пілара, нахабно виробляючи кривулі, ніби горлав: «Дорогу мені, дорогу!»

Насправді ніхто не міг чути того крику. Все містечко сиділо по домівках, бо саме була обідня пора. У випадкового перехожого я запитав, як дістатися до вілли Рікальдоні. Проте його розлогі пояснення мало що дали. Я звернувся до іншого мешканця, але й тоді чимало покружляв, поки дістався вілли.

Служниці, яка б відчинила, я збирався сказати: «Поклич сеньйору». Але двері відчинив чоловік. «Тим краще, — вирішив я. — Менше непорозумінь».

— Мені потрібна Хоанна, — мовив я йому.

— Заходьте, прошу, — відказав він.

То був високий блідий чоловік, значно молодший, ніж я сподівався. І хоча ця непередбачена обставина дещо мене збентежила, я, проте, вирішив: «Так навіть краще. Зчепитися з дідуганом мало приємного».

Я пройшов до вмебльованої зі смаком вітальні. В каміні палахкотів вогонь, у вазах стояли квіти. Сходи вели на другий поверх.

— Я до Хоанни, — повторив я.

— Радий вас бачити. Часом досить поговорити, аби все з’ясувати.

— Я прийшов поговорити з нею.

— Я почув дзвінок у двері й поспішив відчинити сам, бо знав, що це ви.

— Звідки така певність?

— Ви знайомий Хоанни. А в моєї дружини дивовижна здатність: щойно вона про когось розповість, як він неодмінно з’являється.

Мене дратувала розмова, і я не бажав слухати патякання Рікальдоні. Та й кімната якось пригнічувала (ніяк не міг збагнути — чому) гостинними кріслами, що кликали сісти, каміном, квітами, численними фотокартками Хоанни: вона усміхалася на них, як і тієї місячної ночі на вулиці Монтевідео. Я спробував збагнути те, але тільки заплутався в думках і остаточно підупав духом. Щоб якось покласти край лоскотливому становищу, я рішуче попередив:

— Якщо ви її не покличете, сам піду шукати.

— Ви цього не зробите, — відказав Рікальдоні.

— Чому ж це? — скрикнув я. — Може, ви не дозволите? Побачимо!

— Що тут діється? — почувся згори голос Хоанни.

Вона стояла, тримаючись за поруччя сходів. Мені вона видалася вродливою як ніколи, трохи блідішою і насупленою. Волосся розсипалося по її плечах.

— Ось я тебе й розшукав! — гукнув я їй.

— Розшукав? — здивувалася вона. — А мене запитав, чи я того бажаю?

Запала мовчанка. Потім озвався Рікальдоні.

— Я сам поговорю з хлопцем.

— Зроби ласку, — погодилася Хоанна.

Вона пішла. Чути було, як грюкнули двері.

— Нічого не второпаю, — пробелькотів я.

— Через те, що її кохаєте? Але й ми теж кохаємо одне одного.

— Я гадав, що вона… — зітхнув я.

Я умовк, а Рікальдоні заговорив знову:

— Я чудово вас розумію: це боляче. Спробую викласти свої міркування. Те, що було між вами й нею, — миттєвий спалах. Зникло без сліду, власне — нічого й не було. Натомість у мене з нею — ціле життя.

Невже Хоанна обвела його круг пальця? Я остаточно розгубився, розуміючи, що годі й шукати пояснень. Лише спромігся докинути:

— А хіба те, що було між нами, не може стати життям?

— Чому ж ні? Проте, швидше за все, для вас то одна з багатьох пригод. Життя довге, у вас воно попереду. А ми з Хоанною пройшли його разом.

«Звичайна пісенька для безвусих юнців», — майнуло мені, та водночас кольнуло інше: якщо Хоанна справді мене не кохала, то чоловік має рацію. Переможений, я тільки буркнув:

— Прощавайте.

Думки геть сплуталися: я вийшов з вілли і навіть забув, у який бік їхати, аби дістатися Буенос-Айреса. Звернув ліворуч, з голови не йшов сумний фінал нашого з Хоанною кохання. Та за мить подумав: а чи не забракло мені сміливості? Можливо, хоч інакше я мусив би брутально битися, як навіжений. Як не крути, а щойно я приїхав на «паккарді» (я вже уявляв себе шейхом на коні, ладним викрасти героїню), вони з чоловіком відразу мене виштовхали; навіть гірше: мене по-батьківськи виставив її чоловік. І хоч як це вражало моє самолюбство, то була гірка правда.

Дорога, на початку широка й наїжджена, поступово обернулася на глинистий путівець поміж височенних дерев. «Треба б десь розвернутися і поїхати назад, — вирішив я. — Ця дорога не на Буенос-Айрес. Раптом я помітив чоловіка, що причаївся за деревом чи, можливо, став за нього, щоб в очі не било світло. Певно, я ще карався, що спасував перед Рікальдоні, бо подумки вирішив: «Більше такого не буде». І зупинив машину.

— Це дорога на Буенос-Айрес? — поцікавився я.

— До «Відкритих дверей».

Чоловік вийшов з-за дерева, всміхнувся і некліпно витріщився на мене. Низькорослий, оцупкуватий, розкошланий і неголений, він мав бліде обличчя, хоч сам був смаглявий, аж червонястий, наче жарина. «Схоже, втік з божевільні», — майнула мені думка. По правді, я побоююсь божевільних.

— А розвернутися можна? — знову спитав я.

— Застрягнете, — відказав він. — Метрів за п’ятсот є утрамбований схил.

— Підкинути вас туди?

— Якщо ваша ласка. — Він заліз у машину, вмостився і докинув: — А таки зручно.

Я увімкнув першу швидкість і натиснув на акселератор. Двигун заревів, проте машина не зрушила.

— Так ще більше загрузнете, — застеріг чоловік.

Він виліз, назбирав гілок і підклав під задні колеса:

— Коли подам знак, рушайте. Я штовхатиму.

Колеса знову забуксували. Чоловік вийшов з-за машини. Вимазане багнюкою обличчя здалося ще блідішим і схвильованішим.

— Треба ще гіляччя.

Зненацька вдарила злива. Крізь слюдяні шибки я бачив, як дощ змиває бруд з його обличчя. Я прочинив дверцята і гукнув:

— Сідайте!

— Надто великий автомобіль, — скрушно зітхнув він. — Коли вщухне дощ, підкладу ще гілок, і він рушить. А їздити в такій машині — розкіш.

У пориві великодушності я пообіцяв підкинути його додому. Помовчав, а тоді спитав:

— Де ви живете?

— У «Дверях». Точніше, у «Відкритих дверях». Це божевільня, знаєте? Але не хвилюйтеся: хоч мене й мають за схибнутого, я не хворий. Я подружився з лікарем, і він домовився, щоб мені виділили ліжко й годували. А я за це відробляю як електрик. Отака халепа. Я електрик-любитель, аматор. Та це тепер ним став. А колись був не електриком.

— А ким?

— О, те було майже двадцять років тому. Наче в іншому житті. Я викладав літературу.

— В університеті?

— У школі. Мені страшенно подобалася робота. Але мусив піти, бо не поладив з директрисою.

— Аз ученицями?

— З ними все було гаразд.

— А звідси далеко до «Відкритих дверей»?

Він визирнув з машини.

— Ні, я так щодня гуляю. То ви хочете повернутися назад? Як це ви збилися з дороги?

— Ніколи тут раніше не бував.

— Розшукували якусь жінку?

— Чому саме це спало вам на думку?

— Та так. Здалося.

Він виглядав людиною при ясному розумі, але те, що він перебував у божевільні, дещо непокоїло мене. Я вже міркував собі, чи довго витримаю з душевнохворим у машині, де темніше, ніж надворі, а злива й пориви вітру так батожили й хилитали її, наче от-от перекинуть.

— Ваш друг — це лікар, що вас лікує?

— Мене ніхто не лікує. А мій друг, доктор Лусіо Еррера, це лікар, який мене оглядав, коли я прибув. У нас із ним була довга розмова.

— Атож.

— Я розповів йому про себе, а він мені — про себе.

— Лікар розповів вам про себе?

— Про своє життя. Досить сумна історія, як на мене. Хочете послухати?

Я погодився. В моєму становищі важило все, що хоч якось могло розрадити.

Тож мій попутник почав розповідати:

У лікаря та його дружини Доротеї Лартіге була донька, теж Доротея. Батьки любили одне одного і довгі роки жили щасливо. Проте лікар аж надто поринув у роботу й повертався додому як наелектризований. Спалахували сварки. Що, зрештою, й призвело до розриву і розлучення. А через деякий час дружина, прихопивши доньку, подалася у Францію до родичів.

— І він не заперечував?

— А навіщо? Він так само кохав дружину, поважав її і вважав порядною жінкою.

— Лікар Еррера, — провадив мій співрозмовник, — з головою поринув у роботу, то була його пристрасть. Та й ніколи, як він мені зізнався, було віддаватися спогадам. Проте з плином років дедалі більше відчував відсутність дружини. Кохав її усім серцем і з його слів, за щасливе подружнє життя навіть не уявляв, як вона йому потрібна. Без неї він почувався самотнім. У клініці, де він працював (якщо не помиляюсь, у «Милосердному притулку»), познайомився з посланницею одного добродійного товариства, молодою сеньйоритою, високою, білявою, веснянкуватою моралісткою; вона нагадала йому Доротею. «При першому погляді їх можна було сплутати», — казав лікар. Схожість виявлялася скоріше не в рисах обличчя, а ході, кольорі волосся і шкіри. Він побачив її і відразу закохався. Його так і поривало звіритися, що кохає її, бо вона так нагадує йому колишню дружину. Певно, палке бажання розповісти про Доротею спонукало його до думки, що чарівна схожість обох жінок випливає з їхньої внутрішньої спорідненості, а це виключає будь-яку образу на його слова. Коли посланниця почула ім’я, то перепитала: «Яка Доротея?» «Лартіге», — відповів він і поцікавився, чи їй не казали, що вони схожі. «Я б цього не перенесла».

Знічений, він не дослухав усього до кінця, але виразно розчув: «Ота божевільна, посміховисько чоловіків». Якось, трохи оговтавшись, він запитав, чи знайома вона з нею. Ні, хоч і жили в одному будинку на проспекті Травня: посланниця на третьому поверсі, з матір’ю та братом, а Доротея — на п’ятому. (Еррера засвідчив: невдовзі після розлучення Доротея переїхала в квартиру на проспекті Травня.) Посланниця підкреслила, що ліфт у будинку був чорний, з кутого заліза, прикрашений візерунками й квіточками. «Клітка в стилі рококо». «Це не істотно», — зауважив лікар. «Вкрай істотно. Мій брат якось пізно повернувся додому й розповів, що та божевільна благала покохати її в ліфті, поки доїдуть до третього поверху. Мовляв, кабіна непрозора і двірник не побачить». Бідолашний Еррера ледь чутно запитав: «А він щось бачив?» «Якось власновіч бачив рухомі картинки, які влаштувала та пропаща. Двірник-іспанець був балакучий і кількома яскравими штрихами змалював сцену, якої я ніколи не забуду».

Пасажир у машині вмовк, а я зауважив:

— Уявляю лікареве розчарування.

— Скоріше подив, а тоді й огиду до посланниці, як він мені казав. І прагнення захистити Доротею, єдину кохану.

— То його це не вразило?

— Можливо, і вразило, але в розмові про це не згадав. Так чи інакше, заспокоївшись, лікар зрозумів, що той випадок засвідчив глибину самотини, в якій ми опиняємось, коли втрачаємо коханих. «Я був у розпачі, — пояснив він мені. — Інакше б хіба добачив у тій посланниці неіснуючу схожість з дружиною». Він усвідомив, що вони з Доротеєю палко кохали одне одного, а тому, засліплені роздратуванням, припустилися непоправної помилки. Він мріяв схопити її в обійми і сказати, що не може без неї.

— А де була його дружина? — поцікавився я.

— Лишалася у Франції, в якомусь південному містечку. Здається, По.

— То ваш друг Еррера сів на перший пароплав?

— Він листом попередив про свій приїзд. Бо не хотів з’явитися зненацька, як той божевільний, і вигукнути: «Ось я тебе й розшукав!» Він давно не отримував звісток від Доротеї. Обоє не любили листуватися, хоч раніше вона вряди-годи озивалася, повідомляла про здоров’я та про доньчине навчання.

— Що ж далі?

— І от він отримав листа. Тремтячою рукою розірвав конверт і витяг аркушик машинописного тексту з підписом «Доротея». Перш ніж уважно прочитати, ковзнув по листу поглядом. В око впали слова «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». «Як це може бути? — здивувався він. — Адже сеньйора (так він називав тещу) померла кілька років тому». Він прочитав останнє речення: «Твоя дочка Доротея». Розгублено перечитав фразу «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». У цих кількох словах він шукав якийсь прихований підтекст, якесь пояснення, хай і дивовижне, проте вірогідне, яке б спростувало страшну звістку. Вже уважно прочитав лист. З окремих речень і передусім із загального тону зрозумів, що донька вже оговталася від нещастя. Тепер вона жила в Бурдео з тіткою Евангеліною Беллок і щойно відмінно склала іспит з архітектури після першого курсу.

Бідолаха Еррера був такий приголомшений, що на звістку про доньчині успіхи в університеті відчув лише прикрість. Він зволікав з відповіддю, неспроможний написати листа. І відкладав поїздку до Франції, щоб постати перед донькою, коли трохи отямиться від розпачу.

Колишня самотина уявлялася йому тепер продовженням їхнього кохання, пасткою, що з неї він майже сам доброхіть вислизнув. Тепер він спізнав, що то бути непоправно самотнім. Хіба що, думав він…

— Що «хіба що»?

— Хіба що відкинути образу на доньку, яка засмутила його не так нечуйністю, як нетактовністю. Адже щось мусило передатися їй від матері — зрештою, вона її донька і довго жила з нею. Скільки? Значно більше, ніж він сам прожив з Доротеєю. Тож знову написав, попереджаючи про свій приїзд. І пустився в дорогу, не дожидаючись відповіді.

Подорож через океан здалася йому нескінченною. Удосвіта останнього дня, в Біскайській затоці, корабель після набридливої рипучої хитавиці раптом поплив напрочуд спокійно. Еррера встав і вийшов на палубу. Був погожий ранок. Прозоро-смарагдовою річкою, повз розлогі зелені лани вони припливли до Бурдео. Розповідаючи мені, він наче знову навіч бачив ту картину. Йому спало на думку, що такий чарівний приїзд — добра прикмета.

Поки корабель підпливав річкою, маневрував біля причалу, поки лікар зійшов на берег, минув ранок. Еррера поїхав на таксі до готелю «Піренеї», якщо мені не зраджує пам’ять. Залишив речі в номері і спустився до ресторану, де швидко поснідав. Тоді запитав у швейцара, чи далеко живе сеньйора Беллок. «Хвилин десять пішки», — дістав відповідь. Була третя година. Він вийшов з готелю, але відразу подумав: «Такої спекоти вони, певно, відпочивають». Боячись прийти невчасно, трохи поблукав біля готелю, поки ноги самі не понесли його вперед.

О четвертій він уже стукав у двері сеньйори Беллок. Консьєржка повідомила, що всі поїхали на канікули. «І сеньйорита Еррера?» — спитав він. «Сеньйорита Еррера? Такої не знаю», — здивувалася консьєржка й додала, що сеньйора Беллок поїхала разом із сеньйором і сеньйорою Пояре. Вона знову кивнула головою і повторила: «Всі поїхали в По, всі — в По».

Він повернувся до готелю і запитав у швейцара, де в Бурдео навчають архітектури. Той відповів, що в Школі красних мистецтв. Лікар поцікавився, чи далеко це. Ні, але школа зачинена. «Все зараз зачинено, — запевнив швейцар. — Серпень, тривалі канікули, треба зібрати виноград». Еррера сказав, що хотів би поглянути на школу. Як йому туди дістатись? «Як і до церкви Сент-Круа». «А як пройти до церкви?»

Пояснення було зрозумілим, а шлях виявився неблизьким. Школа справді стояла зачинена, дзвоника не було, тож лікар постукав важким металевим кільцем. Педель, який трохи відхилив двері, на його запитання мовив: «Студентка Еррера? Не знаю такої. Навряд щоб якась дівчина обминула мою увагу».

Того ж вечора він вирушив поїздом до По. Коли ж дістався готелю, то почув: «Вечеря вже скінчилась, але якщо спуститеся до ресторану, вам не дадуть померти з голоду». В напівтемному ресторані був лише один стіл, але довжелезний (як у будинках, де живуть великі родини). Для лікаря ввімкнули трохи світла і побажали: «Смачного!» Чи то він зголоднів, чи то далося взнаки нервове збудження, але з’їв таки чимало.

Попри втому, спав він неспокійно. Переслідували лихі видіння. В одному сні відмінні доньчині іспити виявлялися брехнею; в іншому він розшукував доньку по всій Європі й на півночі Африки. У Марокко, в поганої слави турецьких лазнях, він натрапив на її слід, але саме прокинувся.

О сьомій ранку спустився в ресторан поснідати. За столом уже сиділи відвідувачі. Якийсь велетень, убраний як на весілля, підвівся і потиснув лікареві руку. «Мене звуть Касо, — представився він. — Сеньйор Кастера, власник готелю, сказав мені що ви аргентинець. Я щороку буваю в Буенос-Айресі і вже заборгував гостинністю аргентинцям. Так що я до ваших послуг». Еррера поцікавився, чи він їздить до Буенос-Айреса у справах. «Значною мірою, — відповів місцевий Геркулес. — Виступи з класичної боротьби в казино. Там збирається вся наша трупа — Констан ле Марін, баск Очоа та інші. А що вас привело сюди?» «Погостювати в доньки», — відповів Еррера. «У нас у По жила сеньйора, яка померла, від неї лишилася молода сеньйорита з таким самим, як у матері, ім’ям». «Це мої дружина й дочка». «У сеньйорити прізвище вже не Еррера, — повідомив Касо. — Тепер вона сеньйора Пояре. Як ви, певно, знаєте, весілля зіграли в липні». «Пояре, — втрутився один із тих, що сиділи за столом, — відкрив тут справу по продажу настоянок з лікувальних трав з таким собі Лакостом. Лакост доставляє трави з гір (він промовив гір з розкотистим «р»), а Пояре вже розподіляє по аптеках. Сумніваюся, що вони зіб’ють на цьому статок». «Сходжу до вілли Ксіла, що належала Лартіге, дізнатися, чи вони там», — заявив Еррера. «А навіщо? — здивувався Касо. — Я зараз з’ясую по телефону».

За мить він повернувся: «Вони в Салі-де-Берн. Це мальовниче містечко на річці серед дерев; воно існує завдяки гарячим джерелам, точніше, тим, хто в ці джерела вірить». «А чи дістанусь я туди до обіду?» «Ще немає восьмої, — відказав власник готелю. — Якщо сядете на поїзд о чверть на десяту, то до опівдня будете в Салі».

Еррера склав валізи, розрахувався. Касо зголосився підвезти його до станції. Коли вже вирушили, запропонував: «Чи, може, зробити коло й показати вам По?» «Я хотів би глянути на віллу Ксіла». «Годиться. Тільки, вибачте, проїдемося з вітерцем. Часу обмаль, а вілла на околиці міста, по дорозі на Бурдео».

То був сірий будинок із бляклою побілкою, високий і вузький, під шифером, оточений деревами. Еррера вийшов з машини і постояв, розглядаючи його.

Потім повернулися до центру міста, забігли на станцію і Еррера майже на ходу вскочив у вагон.

Мальовнича річка понад залізницею сповнила його спокоєм. Короткочасне й сумне навідування до будинку, де померла дружина, не вкинуло Ерреру в розпач. Зрештою, він лишиться з Доротеєю. Давно вже він не називав доньку по імені.

У Пуйо — чи щось подібне — він зробив пересадку, а незабаром, уже в Салі, зняв кімнату в готелі. Здається, готель «Парк». Консьєрж сказав, що в його книзі не записано нікого під прізвищем Пояре, але найкраще шукати, кого потрібно, біля гарячих джерел. І пояснив, що треба пройти вулицею, на якій готель, потім повз казино, а тоді прямісінько до процедурного закладу.

Інтер’єр лікувального приміщення був у маврітанському стилі. Еррера раптом відчув незрозумілий і неприємний переляк. Але настрій перемінився, коли увійшла донька й кинулася йому в обійми, вигукнувши: «Не можу повірити!». «Я також», — підхопив Еррера. «Мені здалося, що ти образився. Не отримавши відповіді, я подумала, що мимохіть скривдила тебе. А написати вдруге не наважилась». «І я не отримав відповіді на листа, в якому писав, що приїду». «Я його не одержала. Мабуть, чекає на мене в По чи в Бурдео». «Ти задоволена заміжжям?» — спитав Еррера. Донька відповіла, що не повідомила про весілля, оскільки боялася писати вдруге; та й не мала змоги надіслати видрукуване запрошення. «Як я мучилась! — згукнула вона. — Мама померла, і я, як мені здавалося, викликала в тебе сумні спогади. Думала, ти не пробачив, що в мене мамине ім’я, а проте я зовсім не така, як вона». Він поцікавився про Пояре. Той страждав анемією. Тому вони й приїхали до Салі. Але, схоже, теплі ванни викликали в доньчиного чоловіка побічні ефекти, й він не наважувався виходити з готелю. «Проте всі кажуть, — докинула вона, — що таке на початку лікування трапляється». Він запитав, як почувається вона сама. «Я почуваюся чудово, — заспокоїла його Доротея. — А записалася на лікування, щоб скласти товариство чоловікові. Тож тепер і користуюся нагодою, оскільки все оплачено».

Поки вони простували обсадженою деревами вулицею, він подумав, що хотів би жити в Салі. Йому пригадалися слова: «Мальовниче містечко серед дерев». Листя на кронах було таке густо-зелене, що навіть тінь від них здавалася зеленкуватою. Біля готелю «Парк» Еррера зауважив: «Я зупинився тут». «Нам не по кишені така розкіш», — озвалася дочка. Невдовзі вони підійшли до «Отель де Парі». «Атож, це не «Парк», — усміхнулася Доротея. У вестибюлі побачили Пояре; той підхопився з крісла й поспішив назустріч, простягаючи Еррері довгу руку з холодною і вологою долонею. Він був рожевощокий, білявий, з проділом посередині. «Сеньйоре, — представився він, — я ваш зять» (французькою — beau-fils).

Еррера відзначив, що «Отель де Парі» цілком пристойний, і запросив молодят на другий сніданок до готелю «Парк». На що Пояре несподівано твердо, мало не роздратовано заперечив, мовляв, у Франції він гість, і «навіть найнижча категорія готелю не виправдає нехтування господарями своїх обов’язків». Тож снідатимуть вони в «Отель де Парі», а сеньйор Еррера буде їхнім гостем.

За сніданком Пояре розповів про цілющість принаймні шести-семи гарячих джерел на Піренеях і підсумував, що, коли вірити місцевому лікареві Реклю, Салі — королева солоних вод. «А проте ванни вам не пішли на користь», — зауважив Еррера. «З незалежних від мене причин, — уточнив Пояре, і погодився, що лікування в перші дні викликало в нього несподівані наслідки. — Та будьте певні, я жодного разу не сьорбнув і ковтка того теплого розчину».

Після сніданку зять пішов до своєї кімнати, бо прописаний режим вимагає денного сну. А Еррера з донькою узяли напрокат автомобіль і поїхали дивитися околиці, минаючи хутори, селища й містечка. Еррера захоплено розглядав навколишні будинки. Майже всі під шифером, вони були великі й гарні. Тим часом Доротея без кінця теревенила про свого чоловіка, який втілював у собі найдивовижніші чесноти, а також про архітектурну науку, найпершим завданням якої було зведення жител «менших за розмірами, але продуманіших і практичніших, а тому й привабливіших за тутешні будівлі». «А що в них поганого?» — наважився спитати батько. «Перевитрата матеріалів і простору. От якби ти міг поговорити з моєю викладачкою, сеньйоритою Веллан, ученицею Ле Корбюзье, що підписує її проекти». Еррера трохи не спитав: «Хто із них кого дурить?», але вчасно похопився, бо це прозвучало б нечемно, тож уголос промовив: «А хто такий Ле Корбюзье?» «Перша людина в нашій царині, — пояснила донька. — Геній сучасної архітектурної революції».

Коли нарешті він увечері опинився в своєму готелі «Парк», то почувався втомленим і засмученим. Для втоми були причини: переїзди, хвилювання останніх днів. А от для смутку? Можливо, Пояре? Ні, він не схожий на негідника — чого ще вимагати від чужого подружжя? Чи це доньчин задум замінити тамтешні будинки на сучасні споруди так прикро його. вразив? Можливо, вона й помиляється, але ж він у цьому нічого не тямить. Так чи так, то був, імовірно, один із тих проектів, що ніколи не здійснюються. Найліпше в такому душевному сум’ятті вдатися до розумних доказів, тому він і мовив сам собі: «Зрештою, все це мене не обходить». Але не заспокоївся, а засмутився ще більше.

Йому здалося, що за ніч він і на мить не стулив очей, хоч добре пам’ятав, як одного разу злякано скинувся, бо наче знову опинився в турецьких лазнях з кошмару, привидженого в По, чи в маврітанських термах у Салі й почув слова: «Все це мене не обходить». Чому з усіх нічних роздумів у пам’ять врізалися саме ці слова? Раптом йому спало на думку: «Я б такого не сказав, якби йшлося про мою дружину». Шукати Доротею в дочці — безнадійна химера. Кожна людина неповторна.

— Кожна людина неповторна, — погодився я. — Відкрили Америку.

— Тому я і шукаю Клементину, свою дружину. Хай навіть мене запроторять за ґрати.

— Чому це вас мусять запроторити за ґрати?

Злива з вітром так обрушилися на машину, що я аж злякався, чи не ураган, часом. Мій попутник засвистів, а тоді став наспівувати:

— Шукаю свою Тітіну, шукаю в Коррієнтес…

Тієї миті він видався мені божевільним. Щоб стулити йому пельку, я перепитав:

— Чому це вас мусять запроторити за грати?

— Одного разу мені пощастило звідти вирватися, коли мене оглянув лікар і спровадив до божевільні.

— А що ви такого накоїли?

— Нічого особливого. Мене звинуватили в спробі зґвалтувати й скривдити неповнолітню.

— Справді, майже нічого. То вам подобаються дівчатка?

— Та ні.

— В чому ж справа?

— Коли чоловік мого віку розмовляє з дівчам, завжди думають найгірше.

— Чи ж так доконче вам розмовляти саме з дівчам?

— А ви б воліли, аби я розмовляв із старими? Нічого ви не розумієте, сеньйоре.

— Можливо.

— Клементина померла 1914 року. Отож, підрахуйте, якщо спроможні. П’ятнадцять років. Чи є сенс шукати її в комусь, хто жив до її смерті?

— Ви вірите в перевтілення?

— Душа не може зникнути. Всі усвідомлюють різницю між тілом і душею. Тіло старіє. Навіть гірше — помирає.

— І ви прагнете відшукати дружину в іншій жінці?

— У дівчинці, якій рівно п’ятнадцять років. Ні більше, ні менше. Уявіть лише: скільки тих дівчат! — і лише одна з них — моя дружина. Проте, зауважте, що вона під машкарою. Її важко розпізнати, а ще важче їй упізнати мене. Найкраще, якби вона пригадала, ніби бачила мене в якомусь напівзабутому сні, де я був її чоловіком… Тож я не можу гайнувати ні хвилини, як оце зараз, за теревенями з молодиком, який нічого не тямить у машині, що стоїть. Я прагну майже неможливого, однак хочу вірити, що коли ми з нею зустрінемось, то впізнаємо одне одного завдяки нашій спільній таємниці. Адже стосунки між чоловіком і жінкою такі ж неповторні, як, власне, і люди.

— Але ви казали, що вам закидали брутальну поведінку.

— Повірте, то сталося від розпачу і обурення, які годі стримати. Коли усвідомлюєш, що зустрінута людина зовсім не та, яку ти шукав. Лікар Еррера мене відразу зрозумів.

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.

ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ

Коли мені кажуть про соматичність як про неминучий і природний процес, я сумно зауважую, що життя куди складніше. Не щоб переконати цим когось, а просто виходжу з власного досвіду. Довгі роки я кидався від однієї любовної пригоди до іншої — пригод нечисленних як на такий відтинок часу, але нервових і прикрих. Поки зустрів Данієлу і зрозумів, що шукати ще когось годі. Отоді й почалися мої напади лихоманки.

Пригадую свій перший візит до лікаря.

— Твоя лихоманка свідчить про хворі нервові вузли, — заявив він. — Зараз пропишу ліки, щоб її погамувати.

Його слова я сприйняв за добру новину, та поки лікар виписував рецепт, подумав: чи те, що він призначає ліки від симптому, а не від самої недуги, не свідчить про її невилікованість. І відчув, що коли не розвію своїх сумнівів, не матиму спокою. А наважуся запитати, то ризикую почути таке, від чого не захочеться й жити. Проте сама думка про нескінченні сумніви видалася такою прикрою, що я таки наважився і запитав.

— Невиліковність? — перепитав лікар. — Не обов’язково. Є випадки, сам можу засвідчити, остаточної ремісії.

— Тобто остаточного одужання?

— Я ж бо сказав. Не буду приховувати: у випадках, як оце твій, лікар мусить будь-що вселити в хворого надію. Але ось що я тобі скажу: в мене не викликають сумніву випадки одужання. А от як і чим лікувати недугу, достеменно не відомо.

— Тобто, якогось певного лікування немає?

— Саме так. Тільки паліативне.

— А воно не завжди дійове?

Він не заперечив, і це позбавило мене надії одужати.

Отже, мій медичний огляд виявився ніби невтішним. Та коли вийшов від лікаря, то геть заплутався в думках; відчув непевність, наче ото похапцем прочитав одержану звістку. Я швидше розгубився, аніж засмутився.

За кілька днів прописані ліки таки зняли лихоманку. Я почувався ослабленим і втомленим, певно, тому й погодився з діагнозом лікаря. Проте невдовзі відчув себе добре, навіть краще, ніж до хвороби, й вирішив, що й лікарі помиляються і що, певно, лихоманка відступила. «Якби напади повторилися, — міркував я, — з’явилися б якісь ознаки їх, а натомість я почуваюся напрочуд добре».

Щиро кажучи, я прагнув забути про недугу. Певно, тому й не вдався до звичних роздумів про те, як вплине недуга на моє і Данієли майбутнє. Я був щасливий і не уявляв життя без неї. Казав їй, що мені й ста років замало, аби надивитися на неї й набутися поруч. Перебільшення, а проте воно відбивало мої почуття.

Мені подобалися її розповіді про свої досліди. І мимоволі уявляв її науку — біологію — як величезну річку, що плинула між дивовижних відкриттів. Завдяки стипендії Данієла свого часу навчалася у Франції у Жана Ростанда і в його не менш знаменитого колеги Леклерка. Розповідаючи про проект, над яким Леклерк тоді працював, Данієла називала його «вуглецевим»; Ростанд і собі досліджував можливості прискорення анаболізму. Пригадую, я зауважив:

— Я навіть не відаю, що таке анаболізм.

— Всі живі істоти знають три періоди, — пояснила Данієла. — Анаболізм, або зростання, потім більш-менш тривалий і сталий період, коли ми дорослішаємо. І, нарешті, катаболізм, або згасання. На думку Ростанда, якби менше часу йшло на зростання, то корисне життя подовжилося б.

— А скільки йому самому років?

— Майже вісімдесят. Тільки не гадай, що він геть старий. Усі студентки закохані в нього. — Данієла всміхнулась.

Я опустив очі і докинув:

— На місці Ростанда я доклав би всіх зусиль, щоб уникнути чи й зовсім позбутися катаболізму. І зовсім не тому, що вважаю його старим.

— Ростанд теж так гадає, але переконаний: аби пізнати механізм згасання, слід пізнати й природу зростання.

Через кілька тижнів після мого першого нападу лихоманки Данієла одержала листа від свого вчителя. Я неабияк втішився, коли вона мені його прочитала. Було приємно, що той мудрий чоловік так поважає і цінує Данієлу.

У листі він запрошував її взяти участь у найближчих Днях біології в Монтевідео; там вона зможе зустрітися з одним із дослідників групи, доктором Пру чи Прю, який уведе її в курс справ.

— Як би йому натякнути, що я не хочу їхати? — спитала мене Данієла.

Як на неї, всілякі там конгреси й міжнародні зустрічі — просто марнування часу. Навряд чи хто інший був більш непіддатний абстрактному мисленню.

— Ти вважаєш, що відмова виглядатиме як невдячність щодо Ростанда?

— Я зобов’язана йому всім, що знаю.

— Тоді не відмовляйся. Їдьмо разом.

Як зараз бачу ту сцену. Данієла кинулася мені на шию, лагідно прошепотіла моє прізвисько (не повторюватиму його, бо чужі прізвиська завжди викликають усмішку) й радісно згукнула:

— Цілий тиждень в Уругваї разом з тобою! Як чудово! — Помовчала і додала: — Якби ще не було тих днів.

Отже, вона погодилась їхати. У день від’їзду я прокинувся з лихоманкою, а опівдні вже почувався вкрай кепсько. Аби не обтяжувати Данієлу, я мусив відмовитися від подорожі. Щиро кажучи, я сподівався на диво, і лише в останню хвилину оголосив, що не їду. Данієла схвалила моє рішення, але скрушно зітхнула.

— На цілий тиждень розлучитися через оту нудоту! І чому я не відмовилася!

Непомітно настав вечір. Прощалися ми трохи хапливо, від чого в мене лишилося відчуття прикрості, впереміш із смутком. Прикрості й безсилля. Однак втішало те, що ніколи було вдаватися до зайвих пояснень щодо недуги. А оскільки про неї не мовилося, міркував я, вона й не варта уваги. Втім, ця втішна думка швидко розвіялась. Я відчув себе так зле, що геть занепав духом. Бо усвідомив серйозність хвороби, яку годі вилікувати. А погамувати лихоманку було значно важче, аніж першого разу — я був виснажений і знервований. Повернення Данієли сповнило мене радістю, але, певно, виглядав я кепсько, бо вона все допитувалась про моє самопочуття.

Я присягнув собі не розводитися про недугу, однак відчувши чи уявивши в словах Данієли ніби докір, що не поїхав з нею до Монтевідео, розповів про діагноз. Я виклав головне, змовчавши про випадки одужання, якими, певно, лікар хотів підсолодити гірку правду.

— То що ти пропонуєш? Розлучення?

— Я не можу таке запропонувати, — запевнив я її. — Але знаю і те, що коли ми познайомились, я був здоровий… А тепер — сама бачиш…

— Не знаю, — насупилася вона.

Я спробував пояснити, що не маю права застувати їй життя своїм каліцтвом. Зрештою, ці мої звичні сумніви й розмірковування вона сприйняла як остаточне рішення.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

Більше ми про те не говорили, бо Данієла вміла поважати думку інших, та ще й трохи розсердилась. Відтоді ми з нею не бачились. Я сумно втішав себе: «Так буде найкраще. Як не важко без Данієли, але гірше не помічати всього, набридати їй, бачити її втому і бажання втекти». Та й через недугу мені, певно, доведеться піти з газети — тоді Данієла, крім усього, мусила б ще й утримувати мене.

Пригадую, якось вона докинула: «Які ж набридливі ті люди, що то сваряться, то миряться». Її слова припали мені тоді до душі, тож помиритись я не наважився. Не провідував її і не телефонував. Лише шукав випадкової зустрічі. Ніколи я ще стільки не блукав Буенос-Айресом. Після роботи не квапився додому, бо не міг відкласти на завтра можливу нашу зустріч. Кепсько спав, прокидався, наче й не лягав, певний, що сьогодні неодмінно її зустріну. Хоча б тому, що не можу без неї. Під час отого тужливого чекання я раптом довідався, що Данієла виїхала до Франції.

Я розповів про все Ектору Массею, другові дитинства. А він став міркувати вголос:

— Розумієш, люди постійно зникають. Раптом поривають стосунки й більше не бачаться. Нічого дивного.

— Без Данієли й Буенос-Айрес ніби не той.

— Якщо це так серйозно, то, можливо, тебе втішить повідомлення, на яке я натрапив у якомусь журналі: в інших містах живуть двійники наших знайомих.

Певно, він хотів просто розважити мене. Але я дещо роздратувався, тож він квапливо мовив:

— Розумію, що значить для тебе забути Данієлу. Такої жінки вже не зустріти.

Не люблю розводитися про особисте життя. А проте помітив, що рано чи пізно ділюся з Массеєм своїми сумнівами й труднощами. Можливо, я прагнув поради чесної й порядної людини, яка не давала волі почуттям. Коли я переповів йому нашу останню з Данієлою розмову, він зажадав доказів, що хвороба справді аж така тяжка, як я казав. А тоді схвалив моє рішення, докинувши:

— Іншої Данієли ти вже не знайдеш.

— Та знаю, — сумно зітхнув я.

Мені не раз спадало на думку, що непробивність мого друга неабияка його чеснота, яка дозволяла йому висловлюватися цілком щиро. Ті, хто приходив у його консультацію (він був адвокатом), вибирали його саме тому, що він нічого не втаював, ясно й зрозуміло викладав те, що думає.

Так я провів кілька років, усамітнений у своєму кошмарі. Я приховував недугу, наче якусь ганьбу, і вважав — може, й слушно, — що коли не бачуся з Данієлою, то безглуздо взагалі з кимось бачитись. Навіть Массея я уникав; аж якось прочув, що він вирушив чи то в Сполучені Штати, чи то в Європу. У редакції я уникав і колег. І плекав невисловлену надію — вона допомагала долати розпач і спрямовувати зусилля на одне — відновити зруйнований піщаний замок здоров’я, химерну надію вилікуватись (коли — невідомо) і знову поєднатися з Данієлою. Сподівання було мені замало — я ще й мріяв! Уявляв, що ми знову разом. Як вимогливий кінорежисер, до знемоги повторював ту саму сцену, аби зробити її схвильованішою і урочистішою. Кажуть, ніби знання шкодить щастю. Але справжнє лихо — мрійливість.

З Парижа докотилися чутки, що Данієла поринула в науку й біологічні досліди. Я тільки порадів. І не відчував ревнощів до Ростанда чи Леклерка.

Схоже, повернуло на одужання. (Недуга живе, поки людина метається від ілюзій до розчарувань). Удень я вже менше думав; про наступний напад лихоманки, вночі вже не трусився од страху. Якось уранці мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв Массей; він, як я дізнався, щойно повернувся з Франції й, не заходячи додому, відразу навідався до мене. Я спитав, чи бачився він з нею. Він відповів ствердно. Запала довга мовчанка, а тоді я поцікавився, чи пов’язаний його прихід з Данієлою. Тоді він оголосив, що приїхав сюди, власне, задля одного — повідомити, що вони одружуються.

Від подиву й зніяковіння я не міг спромогтися на слово. А тоді послався на те, що в мене лікар. Мій хворобливий вигляд, певно, переконав Массея.

Мені й гадки не було, що він учинив непорядно. Бо ж мусив вважати, що в мене не лишилося ніяких почуттів до Данієли — адже я сам з нею розлучився. Коли ж він сказав, мовляв, їхнє одруження не завадить усім нам зустрічатися, я заперечив, що поки краще не бачитись.

Я не сказав йому, що їхній шлюб буде не тривкий. Такої певності я дійшов не зі злості, а з того, що добре знав обох. Втім, і прикрощі, звісно, мені дошкуляли.

За кілька місяців я почув — вони розлучились. Ні він, ні вона не повернулися до Буенос-Айреса. Тим часом і моє одужання (одне з багатьох) виявилось примарним; я так само животів між нападами лихоманки й періодами сподіваного одужання.

Роки невпинно збігали. Сказати б — невідчутно: щонайменше десяток літ розчинилися в нудотливій круговерті одноманітних тижнів. Дві події, проте, засвідчили реальність часу. Нове покращання мого стану (я відчув, що це справжнє одужання) і нова спроба Массея зійтися з Данієлою. А що вже-кілька місяців мені не дошкуляла лихоманка, то я запитував себе, чи це не остаточне одужання; тим часом звістка, що Массей і Данієла знову зійшлися після багаторічного розлучення здивувала мене.

Аби остаточно одужати, вирішив я, слід позбутися рутини,’ спекатися минулого. Можливо, подорож до Європи найкраще посприяє цьому.

Я навідався до лікаря. Довго добирав слів, аби повідомити про свій намір. Побоювався, що лікар з якоїсь причини почне мене відраджувати.

Не підводячи погляду від історії моєї хвороби, він буркнув:

— Здається, це блискучий задум.

Тоді поглянув на мене, наче хотів щось додати, але саме пролунав телефонний дзвінок. Розмова тривала довго. А я пригадав з подивом, що коли вперше прийшов сюди, то сприйняв цю консультацію як частку якогось кошмару, а в лікареві (тепер важко повірити) вбачав ворога. Ця згадка додала мені впевненості. Але відразу обсіли й тривожні думки: «Що він хотів мені сказати? Чи справді це блискучий задум? І чи не глузує він?» Сумніви розвіялися, коли лікар скінчив розмову і пояснив:

— Душевний спокій багато важить. Подорож до Європи допоможе краще за всі ліки, що я їх пропишу.

Сприятливі обставини, а особливо найважливіша — підвищення курсу аргентинського песо, дозволили мені здійснити ту подорож. Схоже, доля всміхалася мені.

Бажання побути якомога довше в тому чи іншому куточку світу, гадав я, утримає мене від подорожей, що їх пропонують туристичні агентства: два дні в Парижі, ніч у Ніцці, сніданок у Женеві тощо; проте постійна нетерплячість людини, яка настійливо щось шукає чи тікає від чогось (від недуги?), змушувала мене вже наступного дня пускатися в мандри з найчарівніших місць. Той безглуздий поспіх тривав до того грудневого вечора, коли я в гондолі (чи, може, просто у великому човні, повному туристів і багажу — втім, неістотно) плив каналом у Венецію. В моїй душі поєдналися таке збудження і спокій, що я аж згукнув:

— Лишаюся тут! Саме цього я і шукав!

Я вийшов біля готелю «Мосеніго», де мені забронювали кімнату. Пригадую, виспався добре і нетерпляче чекав ранку, щоб поблукати Венецією. Зненацька я помітив, що крізь шибку вже сіється невиразне світло. Я підбіг до вікна й визирнув. «Зоря вставала з Великого каналу, висвітлюючи міст Ріальто». Волога прохолода змусила мене зачинити вікно й знову пірнути під ковдру.

Відчувши, що зігрівся, я остаточно виліз з ліжка. Після легкого сніданку прийняв гарячу ванну і вийшов у місто. На мить навіть здалося, що все навколо — сон, навіть химерніше за сон. І хоч розумів, що не сню, не міг осягнути того, що бачив. «З часом все з’ясується», — втішав я себе не зовсім впевнено і дещо розгублено. Кілька гондольєрів махали руками й гукали, привертаючи мою увагу, а каналом віддалявся у човні арлекін. Невідь-чому настроєний не дивуватись, я байдуже поцікавився в одного з гондольєрів, скільки він візьме за поїздку до мосту Ріальто і непевно ступив у його човен. Ми рушили в протилежний бік тому, куди попливла маска. Я розглядав палаци обабіч каналу і міркував: «Венецію, певно, і зводили як нескінченну театральну сцену. Але чому перший, кого я зустрів, вийшовши з готелю, саме арлекін? Може, щоб переконати, ніби все довкола — дивовижний театр і ще більше зачарувати? Атож, якби поруч був Массей, то неодмінно пояснив би, що все на світі сіре й одноманітне. А Венеція тому полонила мене, що я того хотів».

Аж коли повз мене пропливли доміно й ще один арлекін, я згадав, що в місті карнавал. Здивований, я спитав гондольєра, чому вже зранку стільки людей у масках.

Якщо я вірно зрозумів його (він спілкувався досить малопоширеною говіркою), всі поспішали на П’яццо Сан-Марко, де опівдні мусив відбутися конкурс масок; його мені варто подивитись, адже там, зі слів перевізника, зберуться найвродливіші венеціанки, визнані світові красуні. Він, певно, вирішив, що я геть темний, бо став називати, для більшої зрозумілості вимовляючи по складах, маски, які з’являлися:

— По-лі-ши-нель. Ко-лом-бі-на. До-мі-но.

Атож, пропливали й невідомі мені: Il dottore[14] в окулярах і з довгим носом, Meneghino[15] в краватці в біленьку смужку, відразлива La peste чи La malatta[16], ще одна маска, — її пам’ятаю невиразно — Brighella[17] чи щось схоже.

Я зійшов біля мосту Ріальто. З пошти надіслав листівку лікареві («Любий dottpre! Подорож чарівна. Почуваюся чудово. Вітаю»). А тоді вулицею Мерчеріа рушив до П’яццо Сан-Марко, вдивляючись у зустрічні маски, наче шукав якусь одну. Недарма кажуть: про кого думаєш, того й зустрінеш. На мостику біля якоїсь церкви — чи то Сан-Джуліано, чи Сан-Сальваторе — я ніс у ніс зіткнувся з Массеєм.

— То ти тут! — несподівано щиро згукнув я.

— Ми давно живемо у Венеції. А ти коли приїхав?

Я відповів не відразу, бо вжите в першій особі множини дієслово боляче діткнуло мене. Сама згадка про Данієлу засмутила мене. А я ж бо вважав, що старі рани затяглися. Потім спромігся:

— Учора ввечері.

— Чому б тобі не погостювати в нас? Місця вистачить.

— Я б охоче, але завтра вирушаю до Парижа, — збрехав я, не бажаючи зустрічі, що невідомо як на мене подіє.

— Коли дружина дізнається, що ти був у Венеції й не побачився з нею, то не простить мені. До речі, сьогодні ввечері в «Ла Феніче» дають «Лорелею» Каталані.

— Я не люблю опери.

— До чого тут опера? Просто побудемо разом. Приходь до нашої ложі, розважишся. Це святкова вистава, всі глядачі — в масках.

— Не люблю виряджатися.

— А чоловіки, як правило, без масок. Виряджаються здебільшого жінки.

Я вирішив, що відмовлявся, як умів, та коли Массей наполягатиме, не опиратимусь. Певно, тоді я збагнув, що підсвідомою спонукою до подорожі була надія зустріти Данієлу. Тож сама думка, що поїду, не побачившися з нею, знаючи, що вона у Венеції, була нестерпною.

— Ми зайдемо за тобою в готель, — пообіцяв Массей.

— Не треба, я сам прийду. Залиште мені вхідний квиток у касі.

Він попрохав не спізнюватись, бо тоді, мовляв, доведеться чекати закінчення дії. Я хотів розпитати про Данієлу, однак страх і небажання почути її ім’я з його вуст утримували мене. Ми попрощалися.

Я відразу забув про конкурс масок. Думки мої опосіла Данієла і майбутня зустріч з нею. Близьке побачення сповнювало серце болем. Знову ожили колишні страждання що, як виявилось, тільки чекали слушної миті. Мабуть, у глибині душі жевріла надія, що в театральній ложі під час оперної вистави пощастить повернути Данієлу. А як же Массей? Утім, навіщо мріяти про те, чого нема… Та саме очікування зустрічі змушувало повірити в долю.

Я прийшов, коли вистава вже почалася. Капельдинер провів мене до ложі в ярусі. Ще з порога я найперше побачив Данієлу в костюмі доміно, вона їла шоколад. Поруч сидів Массей. Данієла всміхнулась: крізь прорізи маски — вона її не зняла, хоч як я того бажав — зблиснули очі.

— Підсовуй стілець, — прошепотіла вона.

— Мені й тут зручно, — відказав я. І щоб не шуміти, присів на перший-ліпший стілець.

— Звідти нічого не побачиш, — докинув Массей.

Я збентежився. Глуха досада одігнала радість — ще цей Массей у ложі! Почулося жіноче сопрано:

— Vieni, deh, vieni[18].

Данієла зачаровано втупилася в сцену, повернувшись до мене спиною. Я подумки відзначив, звісно, несправедливо, що жінка моєї мрії після довгої розлуки обдарувала мене (точніше — наділила) лише хвилиною уваги. Але найдивніше, чи, швидше, найсумніше те, що я сприйняв це спокійно. Якось відчужіло слідкував за перипетіями нещасливого кохання Ани, Вальтера й Лорелеї, яка з розпачу і з бажання набути чарівної сили побралася з річковим потоком (якщо не помиляюся, з Рейном). Мені відразу впала в око схожість між історією на сцені і моєю власною; цього вистачило, щоб я зацікавився виставою. Щоправда, час від часу мене охоплювало душевне сум’яття… Розгубленість, роздратування долали мене: ми перезирнулися з Данієлою як чужі. Я ладен був утекти. В антракті Данієла спитала:

— Який би це добрий ангел приніс мені ще такого шоколаду. Це в барі на площі, навпроти театру.

— Я збігаю, — зголосився я.

— Ходімо разом.

Повз карнавальні маски й святково вбраних сеньйорів ми спустилися мармуровими сходами. А вийшовши з театру, заквапились, бо на вулиці таки пробирав холод. У барі Массей вибрав столик навпроти входу. За нами зайшли дівчина в костюмі старовинної дами з дешевими прикрасами, «благородний кабальєро» і «турок». Захоплені розмовою, вони спинилися в розчинених дверях.

— Цей протяг мені не подобається, — зауважив я. — Пересядьмо за інший столик.

Ми пересіли за столик у глибині бару. У нас прийняли замовлення: для мене коктейль strega[19], для Массея — каву й шоколад. Ми чи й розмовляли, наче боялися торкатись єдиної, але лоскотливої теми. Коли настав час платити, жодного вільного столика не лишилося і хоч як ми кликали, офіціанти не поспішали. Холоднеча всіх позаганяла до бару. Зненацька серед гамору я виразно почув знайомий голос, і ми обоє обернулися до дверей. Мені чомусь здалося, ніби кожен з нас сторопів, відчувши подив іншого. За першим нашим столиком (до нього присунули ще кілька) я побачив арлекінів, коломбін і кількох доміно. Під час оперної дії я добре роздивився Данієлу. Тож блиск очей за прорізами маски доміно розвіяв мої сумніви.

Массей нервово зиркнув на годинник:

— Зараз почнеться друга дія.

Подумки я заперечив йому, мовляв, не вигадуй, що коли спізнимось, то нас не пустять. Проте його слова виявилися дошкульнішими:

— Я трохи припізнюсь до ложі.

«Він хоче виставити мене, бо тут Данієла», — обурився я. Та за мить охолов: кожен по-своєму сприймає життя. А за Массеєм ще й усі права: адже він одружився з Данієлою, коли я з нею розлучився.

— То давай я віднесу їй шоколад, — запропонував я.

Він невпевнено простягнув шоколад, аж наче збентежено. Я підійшов до столика, за яким сиділа Данієла, і зустрівся з її поглядом.

— Завтра тут, о цій порі, — прошепотіла вона.

І додала ще одне слово — лагідне прізвисько, відоме тільки їй. Нетямлячись від щастя, я вибіг з бару. Наче завіса піднялася, і я здивувався; як це й досі не втямив, що в ложі Данієла вдавала чужу — вона просто приховувала почуття. І раптом завважив, що не віддав їй шоколад. Я вже повернув було назад, та спинився на думку, що моя поява зіпсує чарівну мить сміховинною сутичкою. Так чи інше, а холод погнав мене з площі. В «Ла Феніче» я заквапився до нашої ложі. Тож зрозумілий мій подив, коли там я побачив Данієлу; вона так само сиділа, поклавши лікті на червоний оксамит поручня, ніби за весь цей час і не ворухнулась. Я здогадався простягнути їй шоколад, хоч, коли щиро, був приголомшений. Доланий невиразною підозрою, безглуздим передчуттям (пригадалося, як Массей уранці казав не «Данієла», а «моя дружина»), я став благати її зняти маску. Аби заспокоїтись, стежив за її руками, які спершу стягли капюшон і пригладили ледь скуйовджене волосся. Мене огорнув смуток за минулим. Їй можна було і не знімати маски, подумав я, адже тільки в неї такі граційні рухи; а тим часом Данієла вже відкрила обличчя. Її образ завжди залишався для мене єдиним у світі, проте її врода, ще більш розквітла за ці роки, засліпила мене. Зачудований, я лише пробурмотів її ім’я.

І пожалкував. Сталося дивовижне: любе мені ім’я тільки засмутило мене. Нічого не розуміючи, розгублений, я знову сповнився передчуттям гіркоти: «Близнюки?» Аби швидше розвіяти підозру, я обережно, нечутно підвівся і вислизнув у коридор. Та коли виходив, подумав, чи не припускаюся чергової помилки, чи не завдаю болю Данієлі. Тож обернувся і прошепотів:

— Невдовзі повернуся.

І заквапився галереєю повз ложі. Я вже ступив на сходи, коли побачив Массея; він піднімався назустріч. Я ледь сховався за гурт ряджених. Якби хтось із них поцікавився, чого мені треба, я б не пояснив до пуття. Втім, на мене не зважали. Перш ніж Массей увійшов до ложі, я проштовхався серед масок і збіг донизу. Наче в крижану воду пірнув на площу. Вскочив до бару і завважив, що там не так людно, а стілець Данієли порожній. Я спитав якусь дівчину в костюмі доміно.

— А вона щойно вийшла з Массеєм, — відповіла дівчина. Помітивши мою розгубленість, вона співчутливо додала: — Далеко відійти не могла… Наздоженете її, певно, на вулиці Весте.

Я пустився на пошуки, ладний здолати перепони, але побачитися з нею. А що одужав, то всі сили зосередив на цьому прагненні. Певно, додавало снаги й пекуче бажання повернути Данієлу, справжню Данієлу, а ще прагнення довести, що я її палко кохаю. Бо хоч свого часу я і розлучився з нею, та зовсім не через нелюбов. Довести це Данієлі й усьому світові! На наступній вулиці я звернув праворуч, бо мені здалося, що всі туди звертають. Зненацька різкий біль у грудях від пронизливого холоду забив мені подих. Я розумів, що на саму згадку про недугу можу знову захворіти, тож став думати про інше: венеціанці сміливіші за нас, думав я, а аргентинці такої ночі і носа не поткнуть на вулицю. Мало не біжучи, я водночас уважно роздивлявся навсібіч, вишукуючи жінок у чорних масках і насамперед — у доміно. Навпроти якоїсь церквиці мені здалося, наче я помітив Данієлу. Та коли наблизився, побачив, що помилився. Мені аж стало млосно від розчарування. «Не втрачай голову», — звелів я собі подумки. І щоб збадьоритися, подумав, як вишукано, хоч і мимоволі, відбиваю зовні свої почуття: справді, мене ледве тримали ноги.

І водночас не хотів привертати чиєїсь уваги й шукати підтримки й співчуття, аби не згаяти бодай хвилини. Віддихавшись, я заквапився далі, прагнучи випередити нескінченний людський потік, що рухався в один бік зі мною, і ухилитися від зустрічного. І спрагло шукав знайомий погляд, пильно вдивлявся в кожну жінку в масці доміно. А проте, як не намагався охопити всіх поглядом не міг. Був, отже, ризик когось проминути, чого я боявся. Тож пішов просто крізь натовп, не розбираючи дороги. Якийсь арлекін відлетів убік, розреготався і щось загукав, передражнюючи гондольєрів. Я і справді видавався собі човном, що розтинає хвилі. У тому примарному видінні моя голова була ніби ніс човна. Я торкнувся чола — воно палало. Дивно, але саме удари хвиль викликають жар, став я переконувати себе. І знепритомнів.

Потяглися невиразні дні з мареннями уві сні й наяву. Щоразу мені здавалося, ніби я остаточно пробудився, а набридливі видива от-от зникнуть. Та за мить знову втрачав надію, певно, ще й тому, що реальні події, незбагненні й хвилюючі, викликали (разом із лихоманкою, теж реальною) нові марення.

Ніби щоб посилити тривогу й непевність, кімната, в якій я лежав, видавалася мені зовсім чужою. Жінка, яка доглядала мене по-материнському турботливо, що її я доти не бачив, сказала, що це готель «Ла Феніче». Звали жінку Еуфеміа, я ж прозвав її святою Еуфемією.

Здається, двічі мене провідав такий собі лікар Куртц. Першого разу він сказав, що мешкає в «самісінькому серці Венеції», в котромусь там будинку на вулиці Фюбера, і при потребі його можна викликати о будь-якій годині ночі. Другого — повідомив, що я одужав. Він вийшов, а я раптом похопився, що не взяв у нього рахунку. І розхвилювався, що не запам’ятав як слід його адреси, що не заплачу чи взагалі більше його не побачу, наче то було видиво зі сну. Насправді ж то був звичайний сімейний лікар із тих, що водилися колись. Хай це ніби й нереальне як на нас, але хіба Венеція не вся така?

Якось я запитав у Еуфемії, як я опинився в цьому готелі. Замість відповіді, вона стала велемовно підкреслювати, що весь час сеньйор і сеньйора Массеї провідували мене двічі на день. Я одразу пригадав ті візити, точніше, виразно побачив видіння Массея з Данієлою. Найгірше в лихоманці (хоч у ній усе кепсько) — некерованість уявних образів. Те, що вони раптом вийшли з-під контролю свідомості, засмутило мене як початок божевілля. Того вечора мені пригадався один із візитів подружжя Массей. І я побачив їх так, ніби вони справді біля мого ліжка, побачив Данієлу, що їсть шоколад у ложі, а тоді — якусь ряджену в масці, схилену наді мною; вона щось казала, і я легко її впізнав. Те переживання чи марення так виснажило мене, що спершу я не розчув і слів. Та щойно зібрався попросити, щоб повторила їх, як маска зникла. До кімнати зайшов Массей. Зникла маска засмутила мене, бо я волів бачити Данієлу в мареннях, зустрічатися з нею хоч в уяві; з іншого боку, прихід Массея нарешті пробудив мене: можливо, то справді було зцілення, — я став ясно все усвідомлювати. Мій друг звернувся до мене із звичною відвертістю, наче я був здоровий і здатний витримати правду. Я спробував відповісти йому взаємністю. Він сказав те, що я і так знав: мовляв, Данієла, відколи я її кинув, уже не та, що раніше.

— Я ніколи їй не брехав, — пояснив я.

— Це правда. Хоч вона визнала, що не вірила в твою недугу, поки не побачила тебе розпластаного тут, на вулиці.

Я раптом розлютився:

— Тому й вирішила розрахуватися зі мною уважною доглядальницею та гарним лікарем.

— Не вимагай від неї неможливого.

— Знаєш, у чому вся річ? Вона не розуміє, що я її кохаю.

Він відказав, що мені нічого ображатися — і вона мене кохала, коли я її кинув.

— Я був хворий, — заперечив я.

Массей зауважив, що кохання завжди вимагає неможливого. І додав:

— Як і ти зараз робиш усе, аби повернути її. Але вона не повернеться.

Я поцікавився, звідки в нього така певність, і він відповів, мовляв, досвід підказує.

— До чого тут досвід! — вигукнув я, ледь стримуючи роздратування.

— Атож. Я її не кидав.

Я вражено глипнув на нього, бо мені здалося, що голос його затремтів. Він пояснив, що Данієла багато вистраждала і після розриву зі мною вже не могла закохатися. Принаймні так, як раніше.

— На все життя, розумієш?

— Тоді вона й зараз мене любить, — не втерпів я.

— Авжеж, що любить. Як друга, найкращого друга. І можеш попросити, аби вона і для тебе зробила те, що й для мене.

До Массея повернулася самовпевненість. Він незворушно став переповідати мені жахіття, які я не бажав чути й які ледь усвідомлював, бо ще перебував на хисткій межі недуги й одужання. Він розповів про так званих вуглецевих дітей, або двійників, представників клону. Повідомив, що Данієла спільно з Леклерком виростила зі своєї клітини (здається, він сказав саме «клітина», хоч я не певен) ідентичних собі істот. Чи, швидше, йшлося про одну істоту (вистачило й однієї, аби вжахнутися на повідомлення Массея), зростання якої вдалося пришвидшити, що за десять років вона стала красунею сімнадцяти-вісімнадцяти років.

— То це твоя Данієла? — спитав я, відчуваючи полегкість.

— Як не дивно, але ця жінка саме для мене. Ідентична з матір’ю, але… як би тобі сказати… Внутрішньо ближча мені. Не вважай це блюзнірством, що я зізнаюся: вона нічим не відрізняється від оригіналу. Тотожна й водночас зовсім іншої вдачі — врівноважена. Якби ти знав про наші стосунки, то тільки позаздрив би.

Аби він не став вмовляти мене й собі звернутися до Данієли з подібним проханням, я відрубав:

— Мене не цікавить ідентична жінка. Я знаю лише Данієлу.

Массей сумовито, але впевнено зазначив:

— Тоді залишишся ні з чим. Побачивши тебе в барі, Данієла, як вона сама сказала, збагнула, що ти й досі її кохаєш. Поновлювати старий зв’язок, як на неї, безглуздо.

І коли вона дізналася, що твої справи пішли на краще, то сіла в перший-ліпший літак. Аби уникнути зайвих з’ясовувань.

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.