Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Ян Ленчо [51] БІБЛІОТЕКА Оповідання

_{Із словацької переклав Дмитро Андрухів[52]}

— Хочу записатися до вашої бібліотеки, — звернувся я до службовця в пенсне, який сидів біля конторки за скляною перегородкою.

Той спершу окинув мене підозрілим поглядом, а потім мовчки взяв старомодний мідний дзвінок, що стояв коло нього на столику, й задзвонив. За хвилину з’явився молодий посильний.

— Запис читачів у нас веде тільки директор, — сказав службовець. Мені здалося, що він адресує це скоріше юнакові, який саме зайшов до приміщення. — Він один вирішує, кому видати квиток. Проведи цього добродія до нього.

Про таку бібліотеку я знав уже давно. І вже давно, як тільки про неї довідався, вирішив стати її читачем. Але я не знаю, і признаюся в цьому цілком щиро, звідки мені стало про неї відомо; і що більше я тепер над цим замислююсь, то твердіше впевнююсь у думці, що вона існувала незалежно від того, знаю я про неї чи ні, бо не могла не існувати.

Невдовзі я вже сидів у директорському кабінеті. Директор запитливо дивився на мене. Він уже хотів був розтулити рота й озватися, як раптом відчинилися двері і до кабінету ввійшов якийсь чоловік. «Мабуть, він теж тут працює», — подумав я, бо він дуже скидався на того юнака, що мене сюди привів. Чоловік тримав у руці якийсь том.

Здавалось, директор враз утратив до мене будь-який інтерес. Він схопив том і швидко почав його гортати. На палітурці книжки чіткими літерами було написано ім’я: «Гете». І трохи нижче номер: 756.

— Нарешті закінчив, — задоволено мовив директор, обережно віддав том чоловікові й додав: — Зареєструйте його й поставте на полицю.

Той кивнув. Директор знову обернувся до мене, й коли за чоловіком зачинилися двері, я впевнився, що потрапив туди, куди хотів.

«Отже, це все ж таки правда, — подумав я, і мене наче жаром обсипало. — Отже, ця бібліотека все ж таки існує».

— Значить, ви хочете стати читачем нашої бібліотеки, — сказав директор, і мене раптом охопив незбагненний страх, навіть більше — я вже шкодував, що прийшов сюди.

Я збентежено мовчав, хоч розумів, що треба було притакнути. Бодай словечком. Але я мовчав.

— Ми раді кожному новому членові, — провадив далі директор. — Але перед тим, як виписати вам квиток, я дозволю собі показати вам нашу бібліотеку; а потім…. — Він трохи помовчав. — …Потім я ознайомлю вас із вимогами, яких ви повинні дотримуватись, щоб стати нашим читачем. Ходімо!

Він устав, відчинив двері й чемно пропустив мене поперед себе. Коли ми опинилися в коридорі, він вибачився, що піде перший, бо, мабуть, — у його голосі забриніли нотки іронії, — я тут не орієнтуюся. Ми довго йшли лабіринтом коридорів, аж поки нарешті зупинилися перед якимись дверима з написом «Гете». Я мимохіть згадав про том, який бачив у нього в кабінеті, й знову здригнувся від підсвідомого страху. Директор відчинив двері. Полиці були заставлені книжками. Точно не скажу, скільки їх там було, але, без сумніву, не одна сотня. На спинках книг видніло витиснене золотом ім’я «Гете» й номер; я несміло відшукав очима перший номер, ковзнув поглядом по кількох наступних і зупинив його на останньому, 756-му.

— Уже поставили, — потер руки директор, і мені раптом здалося, що він привів мене сюди тільки для того, щоб перевірити, чи виконано його наказ.

Страх мій наростав. «Гете, — гарячково працювала думка, — наскільки мені відомо, цей плідний автор написав Лише тридцять два томи». Директор зловтішно стежив за моїм подивом і збентеженістю.

Я не знав, чого чекати від нього далі.

— Хто вас цікавить? — запитав він.

Я назвав перше-ліпше ім’я, яке спало мені на думку:

— Ян Червень.

Цього автора, який помер молодим і після смерті якого вийшла всього одна книжка, я дуже любив. Мабуть, тому він перший сплив мені на гадку.

— Червень, — посміхнувся директор. — Гаразд, ходімо.

Директор знову повів мене коридорами. Страх мій дедалі наростав. «Червень, — пригадав я, — помер сорок років тому». Коли ми проходили повз двері, на яких сяяли знайомі і незнайомі імена, я раптом побачив табличку «Діккенс» і зупинився. Директор, помітивши, що я завагався, охоче відчинив двері. Знов полиці заставлені книжками. Я запам’ятав тільки номер на останньому томі: 617.

Далі все діялось ніби вві сні. Ми знову вийшли в коридор, а потім опинилися в невеликій кімнаті.

— Червень, — сказав директор.

Полиці тут були напівпорожні, я подумки полічив томи: всього одинадцять.

— Він помер порівняно недавно, — сказав директор. — До того ж працює дуже повільно і з великою відповідальністю.

Здавалося, він вибачався за те, що в цій кімнаті так мало книжок.

Я зняв із полиці перший том. «Блакитний собор». Я погортав його, як гортав багато разів до того; це було те саме видання, що я мав у себе вдома.

Відтак я взяв наступний том, здається, сьомий. Це був рукопис. Я прочитав кілька речень, і мене заполонило таке саме почуття, як і.під час читання «Блакитного собору», страх на мить зник, і я усвідомив, що ці речення міг написати тільки Червень, і ніхто інший, а також те, що досі мені не доводилося їх читати, що їх немає в жодній з його новел, але що вони належать йому. Я обережно поставив том на місце і вже не пам’ятаю як, — усе це діялось неначе в якомусь дивнрму сні, — знов опинився в кабінеті директора, знов сидів навпроти нього, й мені майнуло в голові, що, можливо, цього огляду бібліотеки не було, — все це мені, можливо, тільки примарилося, поки я, тут сидів.

Я формулював у думці якесь запитання, але директор випередив мене й почав розповідати:

— Вони пишуть. Пишуть далі й писатимуть без кінця. Для цього вони нарешті мають усі умови, їм не дошкуляє голод, не відвертають буденні клопоти, всілякі непорозуміння. Тут вони можуть цілком віддатися своїй творчості, тільки їй. Коли хтось напише черговий том, ми ставимо його на полицю поряд з іншими. Як бачите, наша бібліотека весь час поповнюється. Тут Бальзак пише й далі свою «Людську комедію», Мопассан закидає нас новими й новими томами оповідань. Юдіф Готьє написала дев’ять нових романів про Схід, Ібсен саме закінчив свою дев’яносто першу п’єсу, Олбін Бажен прагне зрівнятись у нових есе з велетнями світової літератури. Тут, як бачите, є всі. — Він мить помовчав, потім додав: — І всі, хто не може не писати, колись потраплять до нас і писатимуть далі. І ми щиро раді кожному новому читачеві.

Мені потьмарилося в очах, поза спиною сипнуло морозом, я відчув невимовний страх і вперше прокляв ту хвилину, коли вирішив прийти сюди, щоб записатися в читачі цієї бібліотеки.

— А що стосується умов, — провадив далі директор, — умов, яких треба дотримуватись…

Розгублений і схвильований, я чекав, що він казатиме далі.

— Певна річ, ви розумієте, що книжки, які вони тут написали, не можна видрукувати. Вони існують тільки в одному-однісінькому примірнику, тож з огляду на їхню рідкісність ми не видаємо їх додому. Наша перша умова: той, хто відважиться з ними познайомитись, повинен залишитись тут, у бібліотеці. Тільки так можна гарантувати, що він не піддасться спокусі й не винесе їх за межі бібліотеки. А друга умова, — і це само собою зрозуміло, — вимагає, щоб той, хто захоче тут досліджувати творчість якогось письменника, досконало знав усе, що він написав до того, як… — Директор не сказав, «коли він жив», а змінив хід і напрям фрази — …і все, що є в інших бібліотеках. — Він знову трохи помовчав. — А третя умова, — і це теж зрозуміло само собою, — він ніде не сміє розповідати про знайдене й прочитане тут. Про саму бібліотеку, звісно, розповідати не забороняється, ми раді, коли нас популяризують, але той, хто заглибиться в ці томи, не сміє ніде й словом прохопитись про те, що тут побачив. Інакше він більше ніколи не знайде сюди дороги.

Ось що сказав мені директор.

Але останню його умову я таки порушив — написав оце оповідання й виклав у ньому все, що зі мною приключилось. Через те, і тільки через те, я більше не можу знайти дороги до цієї бібліотеки. Через те, і тільки через те, я приречений на звичайні бібліотеки, на ті знання, які зберігаються в них, на твори, давно вже написані. Можливо, це сталося зі мною ще й тому, що я не надто прагнув пізнати ті твори, які можна прочитати тільки в цій бібліотеці.

Але одне я знаю цілком напевне: така бібліотека є.