Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Марсель Еме [55] ПОЖИВНИЙ ЖИВОПИС Повість

_{З французької переклала Марія Венгренівська [56]}

На Монмартрі, в одній із майстерень на вулиці Святого Вінсента, мешкав художник, що мав прізвисько Лецвіт. Працював він ревно, натхненно й бездоганно чесно. Коли йому виповнилося тридцять п’ять років, його картини розквітли такими барвами й почуттями, вражали такою свіжістю і тривкістю, що живили не тільки душу, а й тіло. Досить було хвилин двадцять-тридцять, щоб відчути, ніби ти гарненько підживився пирогом з хрусткою скоринкою, смаженим курчам з печеною картоплею, сиром, вершками із шоколадом та фруктами. Меню різнилося залежно від теми картини, її композиції та барв, однак лишалося завжди дуже вишукане й різноманітне. Не бракувало в ньому місця і для напоїв. Сам Лецвіт довго не підозрював про цю дивовижну особливість свого живопису, хоч і скористався з неї перший. Зауваживши, як він гладшає, хоч майже нічого не їсть і не п’є, художник вирішив, що заслаб, і якийсь час нікуди з майстерні не потикався. Його вже не бачили ні на вулицях Монмартру, ні в кафе, бо ж йому більш не кортіло вихилити чарчину. Якось він вийшов купити фарб і зустрів Гермеса, знайомого торговця картинами з вулиці Боесі, той саме завітав на Монмартр у справах.

— Що з вами? — стурбовано запитав Гермес. — Слово честі, ви дуже погладшали!

— І не питайте. Мені здається, в мене прогресує анемічне ожиріння. Це просто неймовірно: я набираю ваги, гладшаю, а проте майже нічогісінько не їм! Марно я намагався присилувати себе їсти, де там! Не їсться, і край. Хоч вірте, хоч ні, а мені вистачає того м’яса, яке отримую на картки. Оце такі справи.

Гермес заспокоївсь і побажав Лецвітові, щоб до нього повернувся втрачений апетит. Адже спочатку торговець злякався, чи не дістав художник часом спадщини й не зажадає, чого доброго, за свої картини більше, ніж брав із нього, Гермеса, доти.

— Стривайте, вже давненько ви нічого мені не приносили. Місяців чотири, не менше. Може, у вас є щось для мене?

— Я непогано попрацював, — відказав Лецвіт. — Навіть задоволений тим, що малював. Не хочу вихвалятись, але є в мене дві чи три справді вдалі дрібнички. Гішар, критик із «Сутінків», заходив учора мене провідати і був уражений.

— Тим краще. Гішар частенько помиляється, але іноді вгадує досить слушно.

— Антракс теж був у захваті.

— Ну, той ще дуже молодий. З часом він, без сумніву, себе покаже. Але ж який застій у торгівлі живописом! Просто занепад. Майже нічого не купують — за винятком, звичайно, великих майстрів. А от картин маловідомих художників і зовсім ніхто не бере.

— Виходить, правду мені казав торговець з околиці Сент-Оноре, — промовив Лецвіт. — Я не хотів йому йняти віри, коли він говорив, нібито вашу крамницю ось-ось зачинять. А коли вже ви й самі так кажете…

— Який це негідник вам такого набалакав?! Видно, ота свинота Вертем. Авжеж, то він, я певен, саме він. Ну, хай же начувається, йому це так не минеться! Гадаєте, мою крамницю ось-ось зачинять? Брехня! Та моя торгівля ніколи не була така надійна, як тепер. А Вертем як не лусне від заздрощів. Тож і намагається перетягти вас до себе, до отого свого запліснявілого музею…

— Та кажу ж вам, що то не він!

— Своїми справами я дуже задоволений. Звісно, торгівля тепер не та, але хай там що, чоловіче, а ви не турбуйтесь. У кого, в кого, а у вас я завжди знайду змогу купити картини. Ходімо лишень подивимось, що ви там намалювали.

І Гермес попростував з Лецвітом до майстерні на вулиці Святого Вінсента. Спочатку торговець спинився перед полотном, над яким саме працював художник, — на ньому був букет анемон.

— О, тут ще далеко до кінця! — попередив Лецвіт. — Отам ще треба відтінити. І тут також. Доведеться підправити ще вгорі, надто вже гарне вийшло тло. А втім, мені здається, що картина добра. Я її відчуваю. На дотик.

— Непогано, — промимрив Гермес, — справді непогано. Ви робите успіхи!

Лецвіт зняв із мольберта картину з квітами й замінив її жіночим портретом. Торговець довго, з неприхованим захватом його розглядав. А побачивши третю картину, на якій була настільна лампа, Гермес уже не стримався й вигукнув, що Лецвіт справді, як то кажуть, перевершив сам себе. Та поки художник показував свої роботи останніх місяців, торговець відчув, що обличчя в нього пашить. Щоки розшарілись, вуха налилися кров’ю, тіло приємно обважніло. Спочатку він послабив вузол на краватці й розстебнув жилет, потім попустив і пасок.

— Я радий, що побачив ваші картини, — мовив він, позіхаючи. — Немає сумніву, ви досягли успіхів! Я справді хотів би дещо для вас зробити. Знаєте, я куплю у вас півдесятка картин. Згода?

— Залежно від того, на яких умовах. Якщо ви заплатите по справедливості…

— Я дам за них вісім тисяч! Це великий ризик, але дарма. А грошей десь уже нашкребу…

— Гаразд, облишмо про це. Але якщо у вас залишиться хоч одна картина, я згоден викупити її за п’ятнадцять тисяч.

Гермес приязно всміхнувся. Настроєний він був оптимістично, доброзичливо. Потім торговець посуворішав.

— Усі ви, художники, однакові, — зітхнув він. — Досить вас трішки похвалити, і вже гордощі туманять вам голову. А ще як чудом чи впертістю доб’єтесь у своєму живопису хоч невеличкого ефекту, далекого натяку на щось нове, то вже й запишалися. Видно, гадаєте собі, що весь Париж здуріє і за мільйони розхапає ваші картини! І скільки завгодно вам тороч, що єдині солідні покупці тепер — бакалійники й дивляться вони тільки на підпис, — мов горохом об стіну! Ви вірите лише в чарівну казку. Ох і зіпсувала ж вас війна! Колись, пригадую, художники майбутнього, вже тоді визнані майстри, ладні були півжиття перебиватися з хліба на воду і віддавали свої картини за сухар. Гай-гай, де ті часи! А втім, як ви кажете, облишмо про це. Та й година вже пізня. Не знаю навіть, чи встигну на вулицю Габрієль. Я збирався зазирнути до Пуар’є. Мені казали, нібито останнім часом він намалював просто щось дивовижне!

Почувши прізвище Пуар’є, очі в Лецвіта спалахнули, він стис губи. Гермес знав, що обидва художники — давні суперники і їхні почуття один до одного з роками переросли в ненависть. Лецвіт називав Пуар’є Сухою грушею, а сам, у свою чергу, дістав від того прізвисько Пустоцвіт. Коли випадок зводив їх докупи, вони підпускали один одному шпильки, іноді лаялись, а якось навіть побилися.

— Цікавий тип той Пуар’є, — провадив Гермес. — Ви знаєте, щойно я познайомився з його подругою, Лулеттою Бамбен. Гарненька дівчинка, слово честі.

— Можливо. Але зад у неї, як тріска.

— Невже? Я й не помітив. Це вона розповіла мені про картини Пуар’є. Та я і його самого погано знаю. А ви якої думки про його картини?

— Нічого особливого я в них не бачу. Наш час досить прихильно ставиться до нездар, і він із цього користується. Пуар’є з тих людей, про яких кажуть, нібито вони — незвичайні, нібито геніальності в них хоч греблю гати, але нічого не створюють, мовляв, лише тому, що не мають змоги втілити свої ідеї. Отак ціле життя він і сидітиме на своїх прилизаних, більш чи менш пікантних картинках. Тільки не забувайте, що моя думка не має ніякого значення, — щиро признався Лецвіт, — адже ми з ним були завжди на ножах.

Торговець картинами, здавалось, обмірковував щойно почуте, а художник занепокоєно поглядав на нього, побоюючись, щоб Пуар’є, бува, не витіснив його з крамниці Гермеса. Ворог цим, звичайно, страшенно пишатиметься.

— Кажу вам ще раз, що не люблю Пуар’є, а тому можу оцінити його картини несправедливо. І мені не хотілося б ставати на заваді його знайомству з вами, якщо йому всміхається таке щастя.

— Стривайте, чоловіче. Насамперед мене цікавлять ваші картини. Якби ви були розсудливіший, то, запевняю вас, не пошкодували б. Я маю замовлення від архітектора, який оздоблює приватний будинок: один із магнатів чорного ринку зробив перший крок на політичній арені. Тільки в цьому ділі я збуду дві чи три ваші картини. Але, між нами кажучи, доведеться дати десять тисяч франків архітекторові. Додайте до цього мої загальні витрати, вартість рам, мої комісійні і порахуйте. Якщо я вам переплачу, то муситиму завищувати ціну на картини, а це аж ніяк неприпустимо.

— Гаразд, Гермесе, ви знов мене обкрутили, старий лисе! Хай уже буде дванадцять тисяч.

Гермес хотів був поторгуватися ще, та, поки вони сперечалися, приємне відчуття задоволення, що охопило його перед тим, зросло й тепер притупило йому волю. Зрештою, він і так залишився вельми задоволений своїм торгом. Отож Гермес відклав з півдесятка полотен — він мав когось прислати по них на другий день, — а одне прихопив із собою. Лецвіт запропонував загорнути картину, але Гермес відмовився.

— Не варто. На площі Тертр на мене чекає з машиною Боньє. Ми їдемо до нього вечеряти. Правду кажучи, мені зовсім не хочеться їсти, і це досить дивно: щойно я був голодний як вовк. Можна подумати, що ви заразили мене своєю хворобою!

— О! У мене зовсім інше. Мені весь час здається, ніби я щойно встав з-за столу. А втім, це не так уже й неприємно. Таке враження, ніби земля крутиться для нас і ніби все йде на краще. Зачекайте-но, не йдіть, ви ж не підписали мені чека!

— А справді, про чек я й забув.

З картиною під пахвою, Гермес рушив угору вулицею Верб. Сьогодні вона здалася йому аж надто крутою. Хоча стояв ще тільки квітень, вечір був по-літньому теплий. Торговець весь упрів, сорочка прилипла йому до тіла. Вже вкриті ніжною зеленню сади, високі мури довкола яких оперізували вершечок пагорба, навівали тугу за літом, селом і довгим пообіднім відпочинком… Гермесові пригадалося, що він уже відчував таку тугу позавчора після банкету, на якому святкували двадцятип’ятиріччя школи інфра-концептуального живопису. Обливаючись рясним потом і відсапуючись, Гермес видряпався нагору й зустрів Пуар’є, що саме йшов вулицею Норвен попідручки з Лулеттою Бамбен. Чемно привітавшись, Гермес не приховав, що йде з майстерні Лецвіта. Пуар’є єхидно посміхнувсь, і в його жовтих очах промайнув чи не такий самісінький вираз, як незадовго перед тим в очах його суперника.

— Можна подивитися? — спитала Лулетта, кивнувши головою на картину в торговця під пахвою.

Гермес показав полотно. На ньому в гармонійних жовтих та рожевих барвах було зображено дівчинку, що сиділа серед квітів.

— Гарно, правда ж? Який простір, який лаконізм! Як усе стримано! І водночас розкуто. Що ви на це скажете?

— Скажу вам відверто, мені це не подобається, — заявив Пуар’є. — Все воно якесь важке, неприродне, надумане. Все ясно як день і надто вже відпрацьовано. Ну, чи не банальна композиція? Можна подумати, що він малював із підручником з композиції у лівій руці. Ви тільки погляньте на кольори! Поєднані вони правильно, але надто вже звичайно, заздалегідь відомі. Ця картина годиться хіба що на поштовий календар. Може, саме в цьому напрямі Лецвітові й слід шукати свій шлях.

— Ти перебільшуєш, — заперечила Лулетта, боячись образити торговця.

— Аж ніяк. Я просто кажу те, що думаю. Зрештою, я не заперечую: в картині відчувається велика майстерність, на жаль, занадто очевидна. Але більш нічого. Ні поезії, ні фантазії, жодного натяку на великий твір. Лецвіт — сумлінний ремісник, він працює і працюватиме тільки при землі. А втім, коли знаєш людину, то знаєш, чого вона варта і як художник.

— Ви несправедливі, Пуар’є.

— Несправедливий? Та кажу ж вам, що Лецвіт стане академіком.

— Ну, це вже занадто. Ні, Пуар’є, ви не маєте права так говорити. В його картинах є глибина, в них пульсує щось таке близьке, що справді діймає до живого. Погляньте лишень на оцю руку, на це тіло, на світло. Це щось надзвичайне!

— Та ви з глузду з’їхали, Гермесе!

— Можливо. В усякім разі, я певен того, що відчуваю. Але чи не поговорити нам про ваші картини?

Пуар’є все дивився на полотно суперника й не підвів очей навіть тоді, коли мова зайшла про його власні картини. Останнім часом він багато працював, і деякі його пошуки, як він гадав, виявились досить плідними. Він заходився розповідати про це з таким захватом, що вражений Гермес захотів сам побачити наслідки.

— Приходьте якось до мене в майстерню, — запропонував Пуар’є. — Думаю, ви справді подивуєтесь. Не скажу, що здійснив усі свої наміри — я не знаю навіть, чи мені взагалі пощастить це зробити, — але я відчинив вікно й очистив схил. Ви самі побачите, друже, куди прямує справжній живопис!

Домовившись про зустріч, Гермес пішов собі далі, на площу Тертр. Пуар’є з Лулеттою ще якийсь час погулювали вулицями, а тоді — було вже близько восьмої вечора — зайшли до ресторанчика на вулиці Коленкур, щоб повечеряти. Пуар’є взяв меню і, перебігши його очима, заявив:

— Чогось мені не хочеться їсти. Їй-богу, зовсім не хочеться.

— Дивно, — озвалася Лулетта, — і мені не хочеться. Я відчуваю, що не зможу проковтнути й шматочка.

Другого дня, годині об одинадцятій ранку, в залі чекання на вокзалі Сен-Лазар обірваний і брудний чоловік років тридцяти никав біля кас, сподіваючись, що хтось із пасажирів покладе гроші повз гаманець і він їх підбере. Особливо пильно він придивлявся до людей, обтяжених клунками та дітьми — одне слово до тих, кому незручно було видобувати з кишені чи сумки гроші. Але й найперевантаженішим, і найзабудькуватішим, і тим, що найдужче поспішали, навдивовижу й незаслужено таланило. Грошей ніхто не губив, і люди снували довкола самотнього чоловіка, не даючи йому нагоди поживитися. Надії в чоловіка помалу гасли. Невдовзі він стежив за пасажирами вже зовсім неуважно, лише для того, щоб забути про голодне бурчання в животі, про болючий обруч, який стискав голову й налягав на повіки, і про неприємне відчуття порожнечі замість власного тіла — порожнечі, крізь яку ніби десь іздалеку долинали приглушені звуки… Зрештою, він так збайдужів до всього довкола, що, й сам того не бажаючи, майже непомітно для себе кинув стежити за людьми.

Чоловік перейшов площу, поминув перехрестя з гуртом перехожих і, не вибираючи дороги, подався в одну з вулиць, що були перед ним. Невдача на вокзалі Сен-Лазар його приголомшила. На мить він усвідомив, що зовсім ослаб. Він уже не мав, як колись, гіркого відчуття, ніби йому весь час не щастить. Ще вчора, коли він з’їв останній шматок хліба, йому здавалося, що то лише вибрики насмішкуватої, але не злої долі. А тепер він відчував довкола себе лише бездушне провидіння, океан байдужості, де більше нема на що сподіватися. Стомлений, ледь переставляючи тремтячі, мовби ватяні, ноги, він на хвилю спинився і невидющим поглядом задивився на людей і машини.

Потім чоловік поминув ще одне перехрестя, де його мало не збила машина, й сягнув думкою в майбутнє з перспективи людної вулиці. Якщо йти півгодини чи годину, — час ролі не грає, — то можна вийти на перехрестя, тоді на вулицю, далі знову на перехрестя. Майбутнє вже не мало значення — то була тільки низка страждань у безконечному теперішньому. Раптом йому спало на думку, що цей застиглий час — початок смерті, і він жахнувся. Виснажений, змучений, самотній і зневірений, чоловік несамовито чіплявся за життя. Він щодуху кинувся тікати від смерті. Потім, вкрай знесилівши, уповільнив ходу і, коли озирнувся, щоб побачити, де там смерть, погляд його привернула строката вітрина однієї з крамниць. Гармонія жовтих і рожевих барв (спочатку, правда, він помітив тільки невиразну пляму) враз розвіяла похмуру ману і змусила його підійти до вітрини ближче. Від головного болю йому туманилося в очах, барви на картині танцювали, вистрибували, розбігалися. Та вже з першої миті, ще не отямившись, не розгледівши форм і обрисів, чоловік відчув надзвичайну насолоду й спокій. Життя відроджувалося в його виснаженому тілі, кров пульсувала швидше, всередині розливалося тепло. Порожнеча, що досі сповнювала його, потроху розсіювалась. Вуличний гамір долинав тепер голосніше й чіткіше, так ніби йому раптом відклало у вухах. Голод, хоч уже й не такий гострий, усе ж давав про себе знати, тому чоловік ще не міг розібратися в своїх відчуттях і збагнути зв’язок між причиною і наслідком. Але в поживних якостях картини сумніву не було. Очі в чоловіка палали, рот від дикого реготу був перекошений, і він не відводив погляду від розквітлого лугу, на якому сиділа дівчинка в жовтому платтячку. Помалу ноги йому наливалися силою, голод ущухав, голова ясніла й працювала швидше. Коли він уже був здатний добре міркувати, це відкриття здалося йому дивним і навіть занепокоїло його. Побоюючись, що став жертвою галюцинацій, він одступив на мить од вітрини, і всі його побоювання розвіялися: у нього було таке враження, наче його відірвали від їжі. Насолода, яку відчувають, коли їдять, задовольняючи життєву потребу, враз зникла. Лишилася тільки життєва потреба, все ще не втамований голод. Чоловік проробив те саме ще раз і переконався, що здогад його слушний. Він знов підійшов голодний до картини і знов відчув, як по тілу розливається тепло й блаженство. Тепер чоловік перестав дивуватись і думав тільки про те, щоб наїстися. Поки він отак відновлював сили, з-за коричневої оксамитової штори, яка відділяла вітрину від крамниці, кілька разів виглядало роздратоване обличчя. Та чоловік його навіть не помітив. Втамувавши нарешті голод і побоюючись, щоб не пересититись і не зашкодити собі після тривалого постування, він подався до найближчого скверу. Життя тепер здавалося йому легкою, обнадійливою пригодою. Він картав себе за те, що недооцінював мистецтво, особливо живопис. «Я, як і решта людей, гадав собі, що він нічого не дає. Люди проходять повз картини й не встигають навіть розгледіти їх і збагнути. Дехто регоче над ними чи просто стенає плечима. Пригадую, я й сам, хоч і не дурень, сміявся з картин, як і багато інших людей. Тепер, коли я зрозумів живопис, більше цього не буде». Міркуючи про торговців картинами, які мали в Парижі крамниці, чоловік із захопленою усмішкою на вустах заснув.

Прокинувшись, він спершу подумав, що йому приснився гарний, але безглуздий сон. Справді, він знов був дуже голодний. «Де там! — зітхнув чоловік. — Це було б занадто вигідно». Та пройшовши кілька кроків сквером, чоловік зауважив, що тепер він бадьорий і жвавий. Хода в нього стала пружна й легка, м’язи зміцніли, а біль у голові й у шлунку, який мучив його ще вчора, минув. А втім, сумнівів бути не могло, адже він пам’ятав усе дуже добре. Була четверта година дня. Нічого дивного, що йому знов хотілося їсти, адже він стільки спав! Занадто довго він постився, щоб один-однісінький обід, хай хоч який розкішний, відразу втолив його голод. Тож чоловік сподівався підкріпитися до вечора ще бодай двічі.

— Ну, пора вже наситити собі голову, — радісно мовив він сам до себе.

Мугикаючи пісеньку, чоловік вийшов зі скверу й попростував навмання. В цьому заможному кварталі торговців картинами було багато. І справді, невдовзі він надибав художню крамничку. У великій вітрині стояло з півдесятка картин, портретів і пейзажів. Чоловік погордливо всміхнувся, бачачи, як перехожі затримуються на мить біля вітрини й відразу поспішають далі. Сам він спинився перед пейзажем, під яким стояв підпис «Бонар», і терпляче став чекати, коли життєдайне тепло розіллється по тілу. Але нічого такого не сталось, і чоловік відійшов від пейзажу, буркнувши: «Теж мені мазанина!» Не дав нічого й жіночий портрет. Отак, марно передивившись усі виставлені картини, чоловік занепокоївся. Раптом йому спало на думку, що вранці він випадково опинився перед чудодійною картиною, автор якої — єдиний у світі художник, здатний надавати своїм полотнам поживних якостей. На жаль, він не звернув уваги на підпис художника і не запам’ятав ні прізвища торговця, ні назви вулиці, Де надибав ту крамничку.

Квартал був малознайомий, а чоловік, зранку геть виснажений, зовсім не зважав на вулиці, якими йшов. Добру годину блукав він у розпачі від перехрестя до перехрестя. Нарешті на вулиці Боесі йому здалося, ніби він тут уже був. Долаючи сумніви й усе ще сподіваючись, чоловік уже зібрався вернутись назад, коли раптом його ніби щось ударило по очах. На другому боці вулиці на тлі коричневого оксамиту виднілася дівчинка в жовтому! Мов божевільний, нічого перед собою не бачачи, кинувся він через дорогу, штовхнув якусь жінку й мало не попав під автомобіль. І знову сталося чудо. Як і першого разу, по тілу розлилося заспокійливе, життєдайне тепло. Водночас він з острахом думав, що, може, це його остання вечеря живописом, бо якийсь любитель міг з хвилини на хвилину купити картину. Ця думка прикро його вразила, і він зважився зайти до крамниці, ще й сам не знаючи, що там робитиме. Гермесова галерея являла собою довгу кімнату, в якій стояв стіл, канапа та чотири крісла. Відвідувача зустріла на порозі продавщиця й чемно спитала, що йому потрібно.

— Я хотів би бачити пана Гермеса.

— Як про вас доповісти, пане?

— Модрю. Етьєн Модрю. Але моє прізвище йому нічого не скаже.

Продавщиця пішла до невеличкої кімнати, відділеної від галереї портьєрою. Модрю обвів поглядом стіни і схвильовано нарахував шість картин з підписом «Лецвіт». Потім до нього долинуло невиразне бурмотіння продавщиці, що розмовляла з паном Гермесом.

— Вас хоче бачити якийсь пан Етьєн Модрю. Він досить погано одягнений. Перше ніж зайти, розглядав з вулиці виставлену у вітрині картину Лецвіта.

Гермес трохи відслонив портьєру й непомітно глянув на відвідувача.

— Я його впізнав, — мовив він. — Сьогодні вранці він більш як півгодини стояв перед вітриною. Побачимо, чого він хоче.

Коли Гермес вийшов до Модрю, той саме ласував натюрмортом. Під пронизливим поглядом торговця він згадав про свій пошарпаний одяг, і йому здалося, що пояснити свою присутність у такій розкішній крамниці буде дуже важко.

— Мені сподобалася картина Лецвіта, виставлена у вашій вітрині, — промовив він зашарівшись. — Я зайшов, щоб спитати про ціну.

— П’ятдесят тисяч франків, — відказав Гермес.

— На жаль, для мене це надто дорого. Я так і думав, але хотів спитати у вас іще про одну річ. Мені страх як подобається живопис цього пана Лецвіта, але я дуже бідний, щоб купувати його картини, і тому хотів би побачити його самого, бодай на кілька хвилин. Розумієте, мені це було б так приємно… Якби ви дали мені його адресу…

— Це неможливо, пане. Ми нікому не даємо адрес художників. Таке у нас правило. Але, якщо хочете, можете написати йому листа. Я передам його панові Лецвіту, обіцяю вам.

Модрю зніяковіло промимрив щось у відповідь і неохоче рушив до виходу. Він був сердитий на самого себе, боявся пропустити цю єдину в житті нагоду й марно шукав способу виправити становище. Він не міг навіть вигадати якогось приводу, щоб затриматися в крамниці. Дійшовши до дверей, Модрю в розпачі круто повернувся і з якимсь чудним поглядом рушив назад до Гермеса.

— А ви добре знаєте Лецвітів живопис? — нахабно запитав він. — Я хочу сказати, чи добре ви його розумієте?

— Я не питав ні в кого думки, брати чи не брати його картини до своєї крамниці, — зверхньо зауважив Гермес.

— Звичайно, картини мають гарний вигляд, добре виконані, та й тільки. Але головного ви не помітили. Бо щоб відкрити таємницю цього живопису, треба бути не з тих, хто їсть тричі на день і завжди має повне черево. Для цього, бачте, треба вмирати з голоду, як я сьогодні вранці. Так, пане, вмирати з голоду!

— Що ви хочете сказати?

— А те, що Лецвітові картини — це страва, якою можна живитися. Зрозумійте мене правильно. Я кажу не в переносному значенні… Коли у вас нуртує від голоду шлунок, досить лише подивитися на Лецвітову картину, і складається враження, ніби ви вже коло столу. За якихось півгодини ви наїдаєтесь, і голод минає. Це вас дивує, еге ж? А я переконався в цьому на власному досвіді.

Гермес не сумнівався, що перед ним божевільний, і, трохи злякавшись, вирішив йому не перечити.

— Справді, — мовив він, — нічого такого я не помітив. Дякую за те, що сказали. А втім, я переконаюся в цьому сам.

— Хочу дати вам пораду, — провадив Модрю. — Лягайте сьогодні спати, не вечерявши, а завтра вранці не снідайте.

— Чудова думка, я неодмінно скористаюся з вашої поради.

— Самі побачите. Це просто чудо! Потім розкажете мені, що відчували. Завтра я до вас зайду.

Модрю вийшов з крамниці і, перше ніж податися геть, дозволив собі ще трохи підкріпитися «Дівчинкою в жовтому».

Гермесові з голови не йшла маячня дивного відвідувача, і торговець згадав, що від учора йому не хочеться нічого їсти. Прокинувшись наступного ранку, він довго розглядав «Дівчинку в жовтому», яку поставив на каміні в спальні, і спустився до крамниці не снідавши. Невдовзі розсильний приніс решту картин, куплених у Лецвіта. З допомогою секретарки торговець розмістив їх на стінах у галереї. Опівдні він, як завжди, піднявся обідати, але, на превеликий подив дружини, ні до чого на столі навіть не доторкнувся. Та й увечері їсти йому теж не хотілося. А втім, кволості він не відчував. Навпаки, ще ніколи Гермес не був такий бадьорий, хоч підживився тільки тим, що подивився на картини. А може, він заразився від Лецвіта? Так чи так, а Гермеса все це тішило, хоч він і не міг подолати безглуздого сумніву. Секретарка прийшла по розпорядження щодо листів.

— У вас не дуже веселий вигляд, — мовив він. — Щось негаразд?

— Та ні, все гаразд, пане Гермесе.

— У вас добрий апетит?

— Так. У мене завжди вовчий апетит. А от сьогодні немає. За обідом, хоч як дивно, я не змогла й шматочка проковтнути. Здається, і ввечері не зможу їсти. Це мене турбує.

«Ще один збіг обставин, — подумав Гермес, починаючи хвилюватись. — А може, вчорашній тип казав таки правду? Та ні, це божевілля! Якби це була правда, я б уже знав напевне. Та й коли б сам Лецвіт щось помітив, то, звісно, вимагав би за картини більше. Це була б надзвичайна подія в художньому світі! Можна було б лише позаздрити тому, хто збере добру колекцію Лецвітових картин. Той чоловік страшенно розбагатів би. А втім, і я міг би неабияк нагріти руки. Якщо це правда і Лецвіт ще нічого не помітив, то треба швидше скупити всі його картини. Я діятиму спритно, щоб він відступив їх мені за контрактом. Певно, це буде не важко влаштувати. Ох, та я справді збожеволів! Слово честі, вже й сам мало не повірив у таке глупство».

Поки Гермес так міркував, біля будинку зупинився автомобіль, і до крамниці зайшов брат дружини Ліонель Бургуен.

— Що воно за день, друже! — вигукнув він. — Я виїхав об одинадцятій і думав о першій бути у вас, але в Рамбуйє машина зламалась. Добрих три години провозився з двигуном. А на додачу примудрився ще пропороти шину на виїзді з Версаля. Хоч сядь та й плач. Подумай, від сьомої години ранку я й ріски в роті не мав! Зроду не був такий голодний. Ще трохи, і я зомлію.

— Перед тим, як поїсти, давай проведемо дослід, — сказав Гермес.

— Е ні, друже. Все-таки я спершу поїм.

Та марно Ліонель Бургуен опирався. Зять потяг його до задньої кімнати, де вони хвилин п’ять про щось шепотілися. Нарешті звідти вийшов Гермес, а за ним, стенаючи плечима, Ліонель. Обидва спинилися перед однією з Лецвітових картин, на якій був зображений гурт жінок біля вікна. Гермес занепокоєно стежив за обличчям зголоднілого родича, що, все ще невдоволений, уп’явся поглядом у полотно. З першої ж хвилини експеримент дав разючі наслідки.

— Неймовірно! — пробурмотів Ліонель. — Просто неймовірно!

Гермес не зводив із нього очей. За чверть години дослід було завершено. Ліонель ще хвилин десять бенкетував, а тоді, відвернувшись від картини, виголосив:

— Ну, я вже ситий.

Гермес був дуже схвильований. Решту вечора обидва тільки й розмовляли, що про це дивне відкриття, й підраховували зиск, який можуть із нього мати. Виходячи з крамниці, секретарка помітила перед вітриною з Лецвітовими картинами вчорашнього обірваного відвідувача. Вона хотіла була вернутися й попередити господаря, але, поміркувавши, передумала. Секретарка трохи гнівалася на Гермеса за оту довгу розмову з Ліонелем — обидва ж бо весь час якось підозріливо на неї поглядали, ніби мали підозру, що вона прислухається до отого їхнього шепотіння.

Етьєн Модрю прийшов підкріпитися востаннє перед закриттям крамниці. Коли залізні жалюзі на вітрині сховали від нього «Дівчинку в жовтому», він рушив на бульвари, де прогулювалося багато перехожих. Того вечора йому приємно було відчути себе часткою юрби. Він більше не соромився свого жалюгідного одягу. «Саме про це я мріяв сьогодні вранці, — думав він. — Тільки як маєш повний шлунок, відчуваєш себе разом з усіма». Міркуючи про те, як об’єднує людей ситий шлунок, Модрю згадав про свого товариша в злиднях, з яким мешкав на горищі в одному з будинків на вулиці Тайяндріє, неподалік від площі Бастілії. За цілий день Модрю ні разу про нього не подумав. Та й Балавуан теж, напевно, не дуже турбувався про свого друга. Зранку вони розходилися в різні боки шукати якоїсь поживи, і їм вистачало турбот про власний шлунок, отож клопотатися справами другого було ніколи. Крім турбот про їжу, Балавуан ще побоювався поліції. Під час окупації, коли він лишився без роботи, один із товаришів улаштував його охоронником до одного політичного діяча, що дуже скомпрометував себе підсобництвом фашистам, і того політичного діяча розшукувала поліція. Схильний перебільшувати свою роль у цій справі, Балавуан вважав — і, може, й не безпідставно, — що йому загрожує небезпека.

Повернувшись близько дев’ятої вечора на горище, Модрю побачив, що товариш лежить, втупивши очі в стелю, на залізному ліжку, яке разом з каркасом випотрошеного крісла в стилі Людовіка XVI складало все їхнє умеблювання. Балавуан не повернув голови, навіть коли грюкнули двері; обличчя в нього було жовте, як віск, і смутне.

— Ти давно прийшов? — спитав Модрю.

У його голосі, в уривчастому диханні чулося таке надзвичайне задоволення, що Балавуан аж здивувався. Він повернув голову й подивився на товариша.

— Ти ситий, — сердито буркнув він. — По твоїй пиці видно, що наївся.

— Ага! Наївся, і до того ж у чудний спосіб. Уявляєш собі, наївся, не ївши!

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав. Не приніс мені навіть скоринки хліба! Тобі начхати, що я тут конаю з голоду.

— Я зараз поясню. Сьогодні вранці…

— Заткни пельку! — урвав його Балавуан, зводячись на лікті. — Покидьок, гидота! Нажерся, мало не луснеш. По твоїй пиці видно. Я пустив тебе до себе жити, і ти, погань, вважаєш, що так і треба. Але й пальцем не поворухнеш, щоб урятувати мені життя. А коли що, то ще й допоміг би мені здохнути, аби захопити мою кімнату. І виказав би мене учасникам Опору! Колись ти таки вибовкаєш про мене журналістам і шпигам.

Марно Модрю намагався заспокоїти товариша. Балавуан усівся на своєму вбогому ложі й, тремтячи з люті та кволості, з налитими кров’ю очима все лаявся хрипким голосом.

— Сволота, користуєшся з того, що я заплямував себе задля майбутнього Європи! Знаю, мерзотнику, хто ти насправді. Ти вчора збрехав, кажучи, що витратив останні мідяки! А сам сховав за підкладку двадцять франків. Я бачив.

— Хай так. Та й ти ж казав, що в тебе ні сантима за душею. А сам сховав паперові гроші. Може, й тепер їх десь тримаєш?

З непідробними щирістю й розпачем Балавуан запевнив, що вже два дні у нього в кишенях вітер свище. Він ще поскаржився на лиху долю, на невдячність французів, заходився лаяти нещирих друзів, шпигунів та уряд, накликаючи на них смерть і розплату, й, нарешті знесилівши, замовк. Модро скористався з того затишшя й розповів про свою пригоду. Про вокзал Сен-Лазар, перехрестя, торговця картинами, про «Дівчинку в жовтому» й своє відкриття.

— Не роби з мене дурня, — похмуро буркнув Балавуан.

Довелося переконувати його ще добру годину. Тоді недовіра в нього змінилася шаленою надією й гарячковою радістю. Він міряв кроками горище, розмахував руками, безладно щось вигукував, плакав від радощів і нетерплячки. Балавуан волів би перестрибнути через ніч, як через звичайний рівчак, і пришвидшити плин часу. Щоб покласти край його схвильованим балачкам, які межували з маячнею, Модрю змусив товариша лягти й погасив світло. Балавуан заснув дуже пізно і спав неспокійно. Цілісіньку ніч він бачив уві сні дівчинку в жовтому. Нею починався й кінчався кожен тяжкий кошмар. То її хтось замкнув у кімнаті на дев’ятому поверсі, сходи обвалились, а всі драбини, що їх Балавуан приставляв до стіни, виявлялися занадто короткі. То він тікав із в’язниці, біг лабіринтом вулиць і шукав чогось такого, чого й уявити важко, а коли нарешті натрапив на великий підземний ресторан, обладнаний, як музей, і знайшов там те, що шукав — дівчинку в жовтому, з комірчини вискочили троє ватажків руху Опору й схопили дівчинку. Снилося йому, ніби він підходить до художньої крамниці й раптом прокидається, усвідомлюючи, що то був тільки сон. Але вранці, коли Балавуан зовсім прокинувся від цих кошмарів, його віра в Лецвітову картину лишилася непохитною. Він так ослаб, що Модрю навіть побоювався, чи зможе довести його до вулиці Боесі. Їм поталанило. Сходячи вниз, вони побачили на п’ятому поверсі, під дверима однієї з квартир, бідон із молоком і батон. Балавуан випив молоко, а батон вони з’їли вже на вулиці, причому більший шматок Модрю віддав товаришеві.

Коли вони підійшли до крамниці Гермеса, Лецвітової картини у вітрині вже не було. Натомість стояв пейзаж іншого художника, але ця картина друзів не цікавила. Про всяк випадок вони таки спробували підживитись, але в засніжених полях, серед яких на тлі сірого неба бовваніли кілька яблунь із чорним покрученим гіллям, нічого поживного не знайшли. Балавуан так занепав духом, що вже й не лаявся. У тій невдачі він вбачав продовження нічних кошмарів і, вважаючи це за пересторогу, вже не вірив, що їм пощастить колись відшукати «Дівчинку в жовтому».

— Все ж таки непогано намальовано, — зітхнув він, роздивляючись картину. — Гарно зображено те, що й має бути зображено.

— Та це просто пшик! — обурився Модрю. — Я таке й живописом не назву! Ану, ходімо зі мною.

Йому здавалося, що Гермес, забравши з вітрини «Дівчинку в жовтому», хотів образити особисто його. Розлютований Модрю кинувся до крамниці. Балавуан не відставав від нього ні на крок. Секретарка була сама. Побачивши вчорашнього відвідувача, а з ним ще одного підозрілого типа, вона страшенно злякалась і вирішила не ризикувати життям заради хазяїнових інтересів.

— Де Лецвітова картина, яка була вчора у вітрині? — грубо запитав Модрю.

— Пан Гермес її продав, — невпевнено відказала секретарка.

Модрю, окинувши поглядом стіни, завважив, що решта шість Лецвітових картин також зникли.

— Теж продані? Усі шість?

Секретарка кивнула головою, надто перелякана, щоб давати пояснення, які зробили б її брехню переконливішою. Але якщо відвідувач хоч трохи засумнівається в її словах, вона вирішила негайно дістати картини зі схованки. Та відвідувач не засумнівався. Одначе переляк у молодої жінки він помітив. Сягнувши рукою до кишені куртки, він мовив:

— Дайте мені Лецвітову адресу.

Вважаючи, що ще легко відбулася, секретарка без зволікань назвала адресу художника й була така люб’язна, що навіть записала її на аркушику паперу.

— Тепер побенкетуємо біля самого джерела, — сказав Модрю, виходячи з крамниці. — В тебе стане сили піднятися на Монмартр?

— Навіщо? — заперечив Балавуан. — З «Дівчинкою в жовтому» покінчено. Ми її не знайдемо.

— То й що? Головне — дістатися до Лецвітових картин. І байдуже, що на них буде — дівчинка в жовтому чи свічник.

Та Балавуан геть розкис і зневірився. Йому навіть подобалося відчувати себе таким нещасним.

— Дай мені спокійно вмерти, — сказав він. — Я людина пропаща. Тим, хто зі мною поведеться, я приношу невдачу. Я — саме втілення невдачі. Коли я віддав себе служінню Європі, то ніякої політики у мене й на гадці не було. Мені пропонували вибір: місце охоронника або постачальника парфумерних виробів. Кузен Ернест був комірником у Фантена й міг добитися для мене місця постачальника. Багато хто зі службовців Фантена був зв’язаний з Опором. Ернест потрапив у течію. Я теж міг потрапити, коли б не зробив дурниці. Я вибрав місце охоронника, бо мені здалося, що так краще звучить і робота не тяжка. А тепер Ернест помічник префекта в Бретані, а я — злидень, без грошей, у животі порожньо, ні харчових карток, ні тютюнових, і шпиги йдуть по сліду. Не скажу, що став би помічником префекта, якби вибрав був місце постачальника у Фантена. Ернест чоловік освічений. Але, в кожному разі, я мав би роботу, документи, гарно заробляв би, їв досхочу й курив американські сигарети. Та я народився не для щастя. Мій кузен це добре знає. Після війни він мені переказував, що коли я траплюся йому на шляху, то він сам викаже мене Опору. З його становищем воно, бачиш, і не дивно. Хоч мені здається, на його місці я б не був такий жорстокий. А втім, хто його знає, що може спасти на думку, коли ти став помічником префекта. Що важить для нього такий тип, як я, — невдаха, можна сказати, волоцюга, втікач, обірванець? З таким політичним минулим, як у мене, — це крах. Подумай тільки. Коли я був у шефа охоронником, то бачив навіть міністрів!

Не вгаваючи, з якоюсь похмурою радістю Балавуан докладно розповідав про своє падіння, а Модрю, якому він своїм безнастанним скигленням уже протуркав вуха, боявся його перебити, бо вони все ж таки були друзі. Поринувши в спогади й через силу вибираючись на Монмартр, Балавуан забув про те, що вирішив відмовитися від подальших пошуків картини. А тепер начебто усвідомив, що сам лізе в пастку.

— Облиш мене, Етьєне. Я приношу нещастя, я пропаща людина, покидьок. Минуле тягне мене в безодню… Облиш мене.

— Та годі-бо! Ми вже прийшли. Через п’ять хвилин ти будеш ситий.

— Ось побачиш, його не виявиться вдома. Або він, якщо вдома, просто виштурхає нас за двері.

Лецвіт був удома, бо в майстерні чулися голоси. Двері художник відчинив сам і зустрів їх стримано.

— Маю повідомити вас про щось дуже важливе, — сказав Модрю, ступивши в прочинені двері.

Зазирнувши до майстерні, він з подивом побачив там Гермеса. Той також його впізнав, почервонів і люто спитав:

— А вам чого треба? Ану геть звідси, щоб і духу вашого тут не було! Ясно?

Лецвітові не сподобалося, що торговець так грубо повівся з відвідувачами; він випроставсь і промовив:

— Заходьте, панове, прошу.

Гермес тепер аж кров’ю налився. А Модрю ввійшов до майстерні, суворо зиркнув на торговця, потім узяв Балавуана під руку, підвів його до мольберта, на якому сохла ще зовсім свіжа картина й сказав:

— Ось, учися пізнавати справжній живопис.

— Пане, — просто запитав Лецвіт, — ви хотіли побалакати зі мною наодинці?

— О ні, не варто! Я поясню, чому до вас прийшов. Думаю, вам не все відомо про ваш живопис. Чи знаєте ви, пане Лецвіте, що картини ваші надзвичайно поживні?

— Поживні? Що ви маєте на увазі?

— Любий друже, — втрутився Гермес, — не слухайте цього божевільного!

— Стривайте, Гермесе, дайте йому доказати, — сухо урвав торговця Лецвіт.

— Бачу, ви цього справді не знаєте, — провадив Модрю. — Пан Гермес обачно вам нічого не сказав. Пане Лецвіте, у вас гарний апетит?

— Слово честі, ні. Вже кілька місяців я майже не їм. А коли якусь крихту й проковтну, то тільки через силу.

— Я б здивувався, якби було навпаки. Пане Лецвіте, ви нічого не помітили через те, що живете в своїй майстерні. Я радий вас повідомити: ви втратили апетит, бо харчуєтесь власним живописом. Подивитися на котрусь із ваших картин хвилин двадцять — це однаково що добре пообідати.

Не зважаючи на глузливі зауваження Гермеса, Модрю розповів, що з ним трапилося напередодні на вулиці Боесі і як він був змушений звіритися зі своїм відкриттям торговцеві картинами.

— Будьте певні, він із цього вже нажився. Сьогодні, коли ми з товаришем прийшли до його вітрини поснідати, «Дівчинки в жовтому» там уже не було. Він її продав, як і решту ваших картин. Цей чоловік знає, чого вони варті, й узяв за них, мабуть, добрі гроші. Якщо не помиляюсь, він прибіг сюди зрання, щоб купити у вас ще картин?

Здивований і все ж не в змозі повірити тому, що чув, Лецвіт згадав про дивну поведінку Гермеса. Той пропонував купити всі його картини на несподівано вигідних умовах, та ще й вимагав, щоб контракт вони підписали негайно.

— Дурниці, — обурився торговець. — Я не продав жодного з ваших полотен. Я просто відклав їх до запасника, бо не хочу зараз із ними розлучатися. Просто це ще один доказ того, що я вірю у ваш талант і у вашу щасливу зірку, зрештою. Саме про це я вам щойно й казав. І це правда, друже мій. Підписуймо угоду, не варто гаяти час на безглузді вигадки! У нас є справи важливіші.

Гермес потяг Лецвіта до столу, на якому лежала угода. Відірвавшись від мольберта, зворушений до сліз Балавуан підійшов до художника, схопив його руку в свої і, схлипуючи, заходився йому дякувати.

— Ви найвидатніший майстер у світі! — Я мало не вмер був із голоду… Ваш живопис мене врятував… Я повертаюся до життя… Я ситий!

Зворушеному Лецвіту дуже хотілося, щоб радість у Балавуана була не лише наслідком його розбурханої уяви.

— Радий за вас, — відказав художник. — Не соромтеся. Насичуйтеся вволю.

Тим часом Гермес зняв ковпачок з авторучки й намагався тицьнути її в руку художникові. Той рішуче відмовився.

— Не наполягайте. Я хочу ще добре обміркувати проект вашої угоди. Почекаймо днів два-три, а там буде видно.

— Ви не знайдете жодного торговця, який запропонував би вам умови, кращі за мої.

— Не поступайтеся! — вигукнув Модрю. — Він знає, що на ваших картинах у будь-якому разі нічого не втратить. Він це добре знає, бо сам ними харчувався. Спитайте в нього, що він учора їв! Подивіться йому у вічі! Побачите, що він відповість.

— Що ви на це скажете? — спитав Лецвіт, повертаючись до Гермеса і втуплюючи в нього вимогливий погляд.

Торговець збагнув, що вибрав неправильний шлях. Лецвіт відкладав підписання угоди, бо сам хотів пересвідчитися в тому, чи правду каже Модрю. А коли художник переконається, що волоцюга не бреше, то вже не пробачить Гермесові спроби обвести його круг пальця. Треба, поки ще, може, не пізно, перехопити ініціативу, взяти справу в свої руки.

— Це явище здалося мені таким неймовірним, що я з усіх сил впирався проти очевидного й, мабуть, саме тому нічого вам і не сказав. Але факти, зрештою, переконують. Безглуздо йти наперекір розуму. Довго мене мучило сумління, та кінець кінцем я дійшов висновку, що наш обов’язок — схилити голову перед цим очевидним. Безперечно, вашому живопису притаманна чудодійна властивість насичувати людську плоть. Я сам у цьому впевнився. Моя дружина і її брат Ліонель провели на собі експеримент, і їхні висновки повністю збігаються з моїми. Своєю виразністю, глибиною, силою узагальнення ваш живопис сконденсував у собі всі таємниці творчості. Завдяки своїй геніальності ви перекинули місток між мертвою матерією і життям. Ваш живопис — це сама краса! Це сила! Це — пожива!

Сумнівів Лецвіт уже не мав. Засліплений, збентежений, він борсався в хаосі вражень. Присутність Гермеса, його люб’язна й надто вже запобіглива усмішка викликали в нього підозру, і з плутанини думок випливло спочатку невиразне, а далі все чіткіше й болісніше відкриття.

— Та невже?! — зойкнув він. — Ви знали й зухвало, лицемірно пропонували таку угоду, та ще й вдавали, нібито робите мені ласку?! А я, дурень, ні про Що не здогадуючись, ще й радий був її підписати! Віддати вам усі картини, які малюватиму протягом п’яти років! Старий лис!

— Та годі-бо, Лецвіте, ви несправедливі. За картини я запропонував двадцять тисяч. Гроші немалі. Подумайте, адже любитель, купуючи картину, бере до уваги лише її художню вартість. Поживні властивості вашої картини матимуть для нього другорядне значення.

— О! Та ви таки неабиякий хитрун і добрий пройдисвіт! Облиште вашу балаканину.

— Стривайте, Лецвіте. Щоб ви про мене погано не думали, я дам вам найвищу ціну. Зійдімося на тридцяти тисячах.

— Е ні! Ви негідник і насамперед вимітайтеся звідсіля! Щоб і духу вашого в моїй майстерні не було!

— Сто тисяч!

— Геть!

Лецвіт, тремтячи від люті, показав торговцеві пальцем на двері. Модрю разом із Балавуаном — той уже добре підкріпився — підійшов до них, вдаючи, ніби закасує рукава, й приязно запропонував:

— Може, витурити його, пане Лецвіте? То я з великою радістю.

— Двісті тисяч! — кинув Гермес, задкуючи до дверей.

— Ні за двісті тисяч, ні за сто мільйонів. Геть!

Роздосадуваному Гермесові довелося піти. Він усвідомлював, що провалив щойно найвигіднішу справу в своєму житті. Лецвіт хряснув за ним дверима й, показуючи на мольберт, перед яким у захваті застиг Балавуан, звернувся до Модрю:

— Я не хотів би відривати вас від обіду. Мені й самому приємно дивитись, як ви підкріплюєтеся.

— Дуже мило з вашого боку, пане Лецвіте, що ви з нами так повелися. Бо пан Гермес хотів вигнати нас геть.

— Ви нагодилися вчасно й стримали мене від вельми необачного кроку. А якби ви прийшли на хвилин п’ять пізніше, у мене були б зв’язані руки на цілих п’ять років. Завдяки вам я не вчинив величезної помилки: не втрапив до пастки, яку наставив мені той негідник. За це я буду вдячний вам довіку.

— Ви жартуєте, пане Лецвіте, — заперечив Модрю так лагідно, що аж можна було помітити його нещирість. — Ми з Балавуаном дуже раді, що зробили для вас послугу. Коли я вчора ввечері зайшов до Гермеса розповісти про своє відкриття й побачив, що він нічогісінько не знає, я одразу подумав про вас. Я тоді собі сказав: «Пан Лецвіт, звичайно, теж нічого не знає». І одразу попросив у торговця вашу адресу. Та він не дурний, адреси мені не дав. Я й не наполягав. А сьогодні вранці підстеріг, коли його в крамниці не було, й примусив секретарку таки дати мені вашу адресу. Діставши її, я сказав товаришеві: «Гайда швидше до пана Лецвіта! Не можна гаяти й хвилини. Чує моє серце, що йому загрожує небезпека». Я, знаєте, здогадався, що Гермес подався сюди й спробує вас обібрати. Ви собі не уявляєте, як ми квапилися! Хоч і на голодний шлунок, а бігли, мов навіжені. Адже треба було встигнути, щоб уберегти вас від прикростей.

Художник не вірив у ці улесливі балачки, але охоче пробачав їх своєму рятівникові. До того ж Балавуан, все ще не тямлячи себе від вдячності, вирішив відверто розповісти про їхні справжні наміри.

— Не кажи панові Лецвіту дурниць, Модрю! Коли ми надумали прийти сюди, то й мови не було про те, щоб вирятувати вас із халепи. Ми хотіли їсти, і нам було не до благородства. Ми собі міркували, що, може, у вас підкріпимось. От і вся правда.

Така відвертість справила якнайкраще враження. Але й балаканина Модрю не минулася без сліду. Вона сколихнула в Лецвіта почуття безкорисливості, щедрості. Він узяв у кутку майстерні полотно, на якому була намальована освітлена сонцем вулиця Верб, і вручив його Балавуану. Товаришам більш нічого й не треба було — на такий подарунок вони навіть не сподівалися.

— Ви відкрили дивовижну властивість мого живопису. Ця картина по праву належить вам — як свідчення мого надзвичайного хисту.

Модрю — він вважав себе за головного — ґречно подякував художникові, обачно промовчавши про поживну цінність, яку мав для них той монмартрський пейзаж. Він говорив лише про втіху та розчуленість, з якою вони милуватимуться тим чудовим витвором. Балавуан подякував також, щоправда, не такими вишуканими словами, але вони йшли все одно від щирого серця.

— Як подумаю, що тепер ми завжди будемо ситі, то вже й не знаю, чи все це мені не сниться. Завдяки вам, пане Лецвіте, життя всміхнулося мені знову. Ви витягли мене з розверзнутої безодні злигоднів. Мені вже навіть не потрібна продовольча картка. Знаєте, пане Лецвіте, я не хочу від вас нічого приховувати. Ось перед вами стоїть зацькований чоловік, а колись я служив при політиці. Уявіть собі, в тисяча дев’ятсот сорок третьому…

Від вдячності й ситості Балавуан розбалакався. І все про свої напасті…

— Не забивай панові Лецвіту голови, — урвав його Модрю. — Йому нема коли тебе слухати.

І справді, Лецвіт був радий, коли вони нарешті пішли. Йому хотілося побути на самоті. Коли за товаришами зачинилися двері, художник узяв до рук одну із своїх картин і довго, прискіпливо її розглядав, намагаючись збагнути причину чудодійної сили. Біля купи помаранчів сидів чоловік у чорних вельветових штанях і грав на гармоніці. Художник відтворював хід своїх пошуків, мотиви, якими він керувався, навіть сплески натхнення. Він уловлював свої вагання, невдоволення, пояснював собі співвідношення кольорів, навмисні дисонанси, шляхи досягнення гармонії, аналізував, розкладав, синтезував. Та, як і саме життя, що його за зовнішніми виявами пізнати неможливо, схопити суть «Гармоніста» Лецвітові не вдавалося. З хвилину він розглядав свою праву руку, якій була відома та велика таємниця, — довгу, м’язисту кисть і долоню з чіткими лініями. Все пройшло через неї — наміри художника, його вагання, невдачі… Вона все це збирала й трансформувала, досягаючи невловимого і чудодійного синтезу. Та не тільки руці була відома незбагненна для нього таємниця. Разом з рукою без його відома працювала, певно, і якась частка його єства, долучаючи до його замірів свої і передаючи полотну народжені у нього в голові образи. Хоча б не було в тій таємній неусвідомленій роботі чогось іншого — несподіваного й небажаного… Коли Лецвіт подумав про це, йому стало аж лячно. Хоч би там як, а таємниця створення цих картин крилася в ньому самому, і йому хотілося знати, що це з ним скоїлось. Багато разів він ставав перед дзеркалом і задивлявся на себе. Та просте обличчя зі світлими очима казало йому не більше, ніж «Гармоніст» чи власна права рука. «Не варто сушити собі цим голову, — вирішив Лецвіт. — Краще взятися до того, що мені доступне. Не треба забувати: мій живопис — пожива. З цього погляду він винятковий, хоч і має інші стійності. Настане день, і його належно оцінять, і прогримить він не лише в Парижі та Франції, а й за кордоном. Чи ж варто бажати, щоб той день настав скоріше?»

Лецвіт, відколи присвятив себе живопису, прагнув слави, але його прагнення були стримані, слава була потрібна йому не так для того, щоб потішити власну гордість, як для того, аби засвідчити, що він щось значить, а також уберегти себе від сумнівів. Йому прикро було б бачити довкола себе юрбу шанувальників і стати героєм репортажів у газетах. Щодо грошей, то запити він мав завжди скромні. Безперечно, широкий загал дізнається про таку незвичайну обдарованість, гучної слави не уникнути, ціна на його картини різко зросте. Він уже уявляв собі, як за ним бігають журналісти, організатори банкетів, фатальні жінки й охочі до автографів. Банківський рахунок росте на очах, і вже дві, а може, й три секретарки розбирають листи, що надходять йому з усіх кінців світу… Одне слово, Лецвіт не мав аніякогісінького бажання наближати той великий день. Навпаки, він ладен був відсунути його якнайдалі. І раптом художник згадав про свого одвічного суперника Пуар’є, і сум’яття слави та багатства враз постало перед ним зовсім в іншому світлі. Лецвіт із насолодою уявив собі лють Пуар’є: як тому бракує повітря, він жовтіє, обличчя в нього перекошується від ненависті й заздрощів… Пуар’є напевно захворіє. Він просто помре з горя! Його доконає власна жовч. Лецвітові так не терпілося побачити приниження Пуар’є, що він поклав собі одразу взятися до справи і Якомога швидше стати знаменитістю. Та вже наступної миті йому зробилося соромно за те, що піддався такому низькому почуттю, негідному його як митця. Тож він відмовився від наміру принизити Пуар’є і спинився на своєму попередньому рішенні.

Далі Лецвіт замислився над проблемою харчування. Якщо він працюватиме від ранку до вечора, дивлячись на власні картини, то так розповніє, що зрештою лусне від ожиріння й апоплексії. Може, організм і не засвоює живопису більше, ніж потрібно, але ж хто його знає… Про всяк випадок Лецвіт вирішив хоча б два дні на тиждень постити. В ці дні він малюватиме не олією, а олівцем, гуашшю та аквареллю, а також гравіруватиме, й усі полотна в майстерні поверне лицем до стіни. Та, перше ніж перейти на дієту, він спочатку на собі спробує ті дивовижні властивості свого живопису. Експеримент перший: сьогодні цілий день він не дивитиметься на жодну з картин, намальованих олійними фарбами, а вечеряти піде до ресторану. Експеримент другий: завтра цілий день він гулятиме на повітрі й нічого не їстиме, повернеться голодний і повечеряє живописом.

Художник ретельно виконав перший пункт своєї програми. Повідвертавши картини до стіни, він до самісінького вечора читав і малював олівцем. Близько восьмої, сідаючи за столик в одному з сусідніх ресторанів, відчув, що до нього повернувся апетит, утрачений багато місяців тому. До Лецвіта підсіли товариші, художник Салуен та околишній вугляр Пелу. Вони скуштували різних вин і дуже розвеселилися. Об одинадцятій до них приєдналася Жирафа, висока, досить гарна, тільки кістлява дівуля, яка шукала свого «дядечка». Вже добре хильнувши, вона розстебнула блузку й заходилася показувати груди — не більші, ніж у хлопця. Ще й спитала в Салуена, чи вони йому подобаються, забувши, що минулого року місяць із ним жила. Пелу хотів був і собі розстебнутись і показати чоловічі достоїнства, та хазяїн ресторану заборонив, і Пелу довелося з жалем послухатись.

— Розучилися ми веселитись, — зітхнув він. — У всьому винна їхня проклята війна. Я волів би роздягатися де хочу, і щоб це не шокувало людей. Розумійте мене як хочете.

Він запропонував піти з ресторану кудись в інше місце. Всі погодились, але, перше ніж розрахуватися, випили ще три пляшки.

Лецвіт, хоч пив і менше за решту, розбалакався. На вулицях Монмартру, куди приятелі, обійнявшись, пішли погуляти, він розмовляв із Салуеном про живопис і дивував того своїми чудернацькими концепціями.

— Щоб намалювати гарний жіночий портрет, — казав Лецвіт, — береш добрий шмат шинки, трохи протертого швейцарського сиру й півдесятка яєць, але білки збиваєш окремо. М’ясо кладеш у каструлю й вариш на малому вогні, а потім приправляєш його дрібкою часнику.

А проте голова в нього зоставалася ясна, захмеління було лише приводом для маячні, і Лецвіт тішився з того, що тільки він сам її й розумів.

— А все-таки треба було мені заголитися, — насилу повертаючи язиком, пробелькотів Пелу.

Заплакана Жирафа у відчаї кликала свого «дядечка».

— Дядечку! Це я, твоя небога Сільвія! Де ти, старе опудало? Знову приповзеш п’яний як чіп і блюватимеш на сходах, як позавчора. І знову сусідки казатимуть, що я тебе псую.

Потім вони зайшли до нічної пивнички на вулиці Норвен. У цю хвилину тут з’явилася ще одна компанія, в якій були Пуар’є з Лулеттою. В пивничці було людно, й, оскільки обидві нові компанії були між собою на «ти», їх посадили за один стіл. Цілком випадково Лецвіт опинився на лаві між Жирафою і Лулеттою. Майже навпроти сидів Пуар’є, роздратований тим, що йому дістався лише стілець, ніби це було приниження в очах суперника. Спочатку Пуар’є приховував свою образу, вдаючи, навпаки, мовби щиро веселиться. А втім, він випив ще мало, і йому кортіло побалакати. Всі багато пили й танцювали. За столом стояв гамір, веселощі. Пелу, геть п’яний, насилу язиком повертав. Він конче хотів щось показати й, забуваючи про що йде мова, раз у раз діставав з жилетної кишеньки годинника і тицяв його під ніс сусідові. Жирафа зверталася до якогось хлопця, що сидів навпроти, мов до свого «дядечка», і з повагою, легким смутком та ніжністю розповідала йому про дуже делікатні речі. А зніяковілий хлопець, побоюючись, що його піднімуть на сміх, відповідав їй грубими компліментами, які Жирафа воліла не чути. Серед гамору й балачок Пуар’є почав робити дошкульні закиди на адресу свого суперника. Лецвіт дивився на нього з лагідною усмішкою, певний своєї величезної переваги. Розлютований Пуар’є, якому вино нарешті вдарило в голову, трохи підвівся, сперся обома руками на стіл і, втупившись у Лецвіта, заходився репетувати:

— Мені все життя було шкода йолопів, для яких живопис — усе одно, що вправи з гантелями. Але тепер — годі! Тепер я зневажаю цих кабанів, я плюю їм у пику! Хай ті примітивні ремісники конають у бруді відчуттів і натуралізму. Я піднявся до джерел, до суті, до квінтесенції всього сущого! Мені даровано провидіння. Сьогодні вранці я малював у себе в майстерні картину, коли це чую шурхіт крил. Підводжу голову й бачу ангелів. Вони кружляли над моїм мольбертом!

Лецвіт так гучно зареготав, що заглушив решту голосів і навіть оркестр. Ті, що танцювали, стали й здивовано обернулися до Лецвіта. А він вихилив склянку, підвівся і громовим голосом (від нього аж попідхоплювалися всі відвідувачі, задрижали стіни та двері, і чути його було одразу й на вулиці Норвен, і на вулиці Сен-Рюстік, на захід аж за майданчиком, де грали в кулі, а на схід вітер відніс той голос аж на Гутдор — принаймні так кажуть) промовив:

— Ну, чи не диво?! Ангели приносять солоденькі пілюльки отаким занудам, таким сухарям, таким зачуханим партачам. Хвала ангелам! Що ж, на мене теж зійшла благодать, але ангели тут ні до чого. Гей ви всі, хто дудлить шампанське й танцює під джаз, слухайте! Потім ви ще згадаєте про те, що я вам зараз розповім. Сьогодні вранці до моєї майстерні зайшло двоє чоловіків — ви чуєте, вони прийшли, а не прилетіли — двоє волоцюг, голодранців, двоє бідолах із землистими від голоду обличчями. Прийшли й сказали: «Конаємо з голоду». Я тут-таки підвів їх до картини з підписом «Лецвіт», і тим нещасним покращало майже одразу. За двадцять хвилин вони були вже ситі. Я нагодував їх своїм живописом!

— Нічого дивного, — вишкірив зуби Пуар’є. — Волоцюги ж харчуються з помийниці!

— А твої ангели були часом не гнойові мухи?!

Цей жарт усіх розвеселив, вибухнув гучний регіт. Блідий як мрець, Пуар’є обізвав суперника міщанським пейзажистиком.

Скочивши на стіл, вороги зчепились і, поки оркестр грав пристрасно-оксамитне танго, качалися серед склянок та пляшок. Мокрі до нитки — відерце для шампанського перекинулось і вода розлилася, — із закривавленими руками і обличчями, вони все лупцювали один одного. Жирафа з солідарності накинулася на Лулетту Бамбен, надавала їй ляпасів, подряпала її й розпанахала навпіл сукню. Пелу в цій запеклій бійці нічого не розумів і погойдував годинником на ланцюжку, грайливо всім підморгуючи. Хтось вибив ногою йому з рук того годинника, він ударився об пляшку й розбився. Приятелі насилу розборонили спочатку жінок, а тоді й чоловіків. Лецвіт задоволено пирхнув — у нього було підбите лиш одне око, а в Пуар’є обоє, розквашена губа, ще й розірване вухо. А Пуар’є, в свою чергу, тішився з того, що суперник надовго запам’ятає його дошкульні удари в живіт. Кожен із них відсвяткував свою перемогу, замовивши по пляшці вина.

Близько восьмої ранку Лецвіт прокинувся у Жирафи. Він лежав одягнений поперек ліжка, між Пелу й «дядечком». Жирафа спала в іншій кімнаті. Лецвіт пішов додому, прийняв душ і подався до Медонського лісу, де гуляв цілий день з етюдником. Повернувся він аж увечері, падаючи з ніг від утоми, але добре виголоднілий. Спати Лецвіт ліг після вишуканої вечері живописом. Вже засинаючи, він ще подумав про вчорашню ніч, картаючи себе за те, що не втримав язика за зубами. На щастя, ніхто не зрозумів справжнього змісту його слів, а художники, які там були, певно, вважатимуть їх за образне порівняння.

Лецвіт звичайно більше занепокоївся б, якби дізнавсь про те, як Гермес надумав повестися з його таємницею. Торговцеві закортіло негайно розпорядитися своїми сімома Лецвітами. Як тільки про їх поживні властивості стане відомо в місті, ціни на них почнуть зростати із запаморочливою швидкістю, кожен день даватиме ціле багатство, час справді цінуватимуть на золото. Гермес вирішив улаштувати банкет і розіслав запрошення на понеділок. А тим часом разом із жінчиним братом Ліонелем виканючив у конкурентів, і навіть у приватних осіб усі полотна Лецвіта, які тільки міг розшукати. Таким чином він дістав ще вісім полотен «поживного періоду» і близько двадцяти попереднього, які хоч і не могли наситити, але мали досить високу вартість.

У понеділок о пів на дев’яту вечора Гермесові гості зібрались у вітальні. Тут був видатний художник, відомий адвокат, двоє редакторів газет, четверо критиків-мистецтвознавців, директор французького радіомовлення, з жінок — кіноактриса, широкий вибір графинь, що не відстають від сучасності, та ще всілякі імениті дружини.

О чверть на десяту зголодніле товариство захвилювалось, а за чверть до десятої, коли стало ясно, що господиня про вечерю зовсім забула, почувся тихий невдоволений гомін. Гермес попросив гостей потерпіти, пообіцявши вечерю, якої вони не куштували зроду. Нарешті двері їдальні розчинились. Обличчя у зголоднілих гостей витяглися, коли вони побачили стіл. На білій скатертині не стояло жодної тарілки, жодного келиха і нічого такого, що можна було б їсти. Замість прибору перед кожним стільцем лежала квітка і картка з прізвищем гостя. Зате на столі було багато картин — з розрахунку одна на двох чоловік. Гості посідали в могильній тиші. Тільки оглядач-мистецтвознавець із «Пера», близький товариш господарів, зважився жалібно зауважити:

— Ось закуски, які ще більше розбурхають у нас апетит. Про мене аби лиш печеня не була пензля Брака!

— Любі друзі, я бачу, ви стурбовані. Заспокойтеся, — мовив Гермес і в кількох словах пояснив гостям, чому він зібрав їх довкола цього столу з картинами. Та його розповідь не заспокоїла гостей, а ще дужче їх насторожила й зіпсувала їм настрій. Одні вважали, що їх розігрують, інші — що господарі з’їхали з глузду. Але господиня так щиро припрошувала їх до вечері, що довелося скоритись — хоча б із чемності. Отож усі повтуплювалися в картини, які лежали перед ними. Та не минуло й п’яти хвилин, як за столом знявся здивований гомін, що невдовзі переріс у бурю захоплення. Напруження спало. Гермес сяяв. Коли гості наситились, вони заходилися розпитувати про Лецвіта. Найбільше старались обидва редактори газет — усі відповіді вони занотовували. Гермес розповідав охоче, змалював портрет Лецвіта — надто вже, втім, прикрашений, — розкрив його приватне життя; приписав йому цілу теорію мистецтва. Господар вигадував, додавав від себе, не забув і назвати адресу художника. Редактор «Вільного дня» незабаром зник. За ним дременув і редактор «Француза». Четверо художніх критиків, які працювали в інших газетах, вагалися, чи не зробити так і собі.

— Не варто, — зауважив один із них. — Наші статті викинуть у кошик, а нас матимуть за божевільних.

— І все ж таки, — сказав інший, — я добре знаю, моя стаття не пройде, але якщо я не подам її ввечері, завтра мені дорікатимуть, що я цього не зробив.

Зрештою вони таки пішли, як і директор радіо — він вирішив готувати на завтра передачу. Решта гостей допізна балакали про Лецвіта й нові обрії, які він відкриває перед живописом. А графині вже марили про те, як би запросити його до своїх салонів.

Другого ранку Лецвіт устав о сьомій годині й умився. Не встиг він ще одягтися, як хтось постукав до майстерні. Під дверима юрмилося щонайменше десятків два збуджених журналістів, а сходами надходили все нові й нові. Той, що був найближче до дверей, скинув капелюха і приязно запитав:

— Пан Лецвіт, якщо не помиляюсь? Я кореспондент «Вічної Франції»…

— Лецвіта немає вдома, — відказав художник. — Пан поїхав подорожувати.

Почувши це, розчаровані журналісти вибухнули прокльонами. Кореспондент «Вічної Франції» натяг на голову капелюха й поцікавився, чи надовго поїхав художник і куди саме («До Америки, на місяць або й два»), чи повіз він на продаж картини («Пан мені про це нічого не казав»), чи брав він участь у русі Опору, чи прихильно ставиться до союзу з Бразілією, який тютюн курить — французький чи американський, чи любить музику, танці, каву…

— Якщо ваша ласка, пустіть нас до майстерні. Фотографи зроблять кілька знімків.

— Це неможливо. Пан заборонив мені впускати будь-кого до майстерні.

Представник «Вічної Франції» дістав із гаманця сто франків і простяг їх вірному слузі. Той рішуче відмовився.

— Цей номер не пройде. Пан дуже добрий до мене, щедрий. Я не зроблю йому такої підлоти!

— То хоч покажіть одну з його картин! Хазяїн вас не сваритиме, навпаки.

Лецвіт зглянувся й задовольнив прохання журналістів. Після виходу «Вільного дня» та «Француза» більшість із них були викликані до редакцій і дістали наказ нічого не їсти, перше ніж побачать ті чудодійні картини. Лецвіт приніс «Гармоніста» й дозволив усім досить довго його розглядати, поки втамують голод. Журналісти лишилися дуже вдоволені, вони на власному досвіді переконались у незвичайній властивості картин, чуткам про яку спершу не йняли віри.

— А навіщо вам мій господар? — невинно запитав Лецвіт. — Сподіваюся, нічого поганого не трапилося?

— Хіба ви не знаєте? Невже не читали ні «Вільного дня», ні «Француза»?

Один із журналістів простяг йому «Вільний день», інший — «Француза», з приязним докором мовивши:

— Щиро вдячні за картину, друзяко. Але ви могли б бути балакучішим.

— Пан ніколи не розповідає мені про те, що робить. Як хочете дізнатися більше, йдіть до художника Пуар’є. То найліпший Лецвітів приятель. Вони товаришують п’ятнадцять років. Пан Пуар’є мешкає в дев’яносто сьомому номері на вулиці Габріель. Тільки не кажіть йому, хто вас послав! А то ще розсердиться на мене.

Журналісти пішли, захоплено повторюючи прізвище Пуар’є. Лецвіт у трохи меланхолійному настрої влаштувався в кріслі й розгорнув «Вільний день». На першій сторінці вгорі було надруковано велетенськими літерами заголовок передової статті: «Приголомшливіше за атомну бомбу!» Статті відвели аж три колонки з продовженням на другій сторінці. «Прізвище художника Лецвіта, ще вчора не відоме широкій громадськості, завтра буде на вустах у всіх не лише у Франції, а й у всьому світі. Воно лунатиме як доказ невмирущої величі нашої вічно молодої Франції, чий розум, винахідливість, сила, життєвість і гуманізм викликають захоплення й заздрість решти народів… Учора пан Арістід Гермес, що вже стільки зробив для розвитку мистецтва, запросив до себе на вечерю друзів, до яких маю честь належати і я. Чарівна пані Гермес… А може, ми всі стали жертвами галюцинації? Ні! Неймовірне, неможливе, незбагненне було, безсумнівно, реальністю… Задумаймося на мить над глибоким змістом, над важливістю цього досягнення живопису, яке спалахнуло в зеніті французької величі. Творчість Лецвіта наочно показує, що мистецтво не лише поєднує дух і матерію, це не лише метафоричне вираження існування, до якого нас привчали цілі покоління живописців. Тепер воно стало одухотворенням неживого, безпосереднім зв’язком між духом і матерією, який втілюється в живому творенні… Мистецтво вже не задовольняється роллю тільки щось виражати. Воно перевтілює… Воно робить честь людському розуму і, як чудесний трудівник, послужить величі Франції!»

А «Француз» писав: «Реванш Прометея! Ми бідні, ми в боргах, наша валюта на межі краху. Частина нашої країни в руїнах. Наші машини зношені. Наші річки пересохли. Уряд неспроможний нічого вдіяти. Всюди шахрайство й корупція. Постачання з дня на день гіршає. Молодь занепала духом. Наші діти хворіють рахітом. Та наші сподівання, як ніколи, великі! Весь світ звертає свої погляди на нас із надією, бо в сфері розуму… Безладдя й нікчемність прирікали нас на вічний голод? Безумовно. Та благородний геній сміливо розкрив таємниці мистецтва й природи!.. Лецвіте, ви (даруйте вже мені цей каламбур) — цвіт нашої нації, ви закріпили на полотні полохливий знак грандіозного відродження… О радість! О слава! О непохитна велич Франції, яка вже дивиться у світле прийдешнє!..»

Ці статті засмутили Лецвіта. Помітивши, що в них дуже мало сказано про сам живопис, художник навіть пошкодував, наприклад, за вибагливими й дотепними міркуваннями Канубіса (одного з родичів Пуар’є), з якими той виступав минулого року, щоб провалити його, Лецвітову, виставку.

Тим часом журналісти дісталися до майстерні Пуар’є. Відчинила їм Лулетта Бамбен. Вона попросила зачекати, поки вийде сам художник. У майстерні було трохи полотен, про які журналісти перекинулися кількома зауваженнями без особливого захвату. На більшості картин були зображені світлі й ніжні кучерики та арабески на тлі барвистих плям із розмитими контурами. Деякі полотна справляли досить глибоке враження. Хтось із журналістів зауважив: «Пекельна робота. Нестямне шаленство. Приголомшлива сила. Божевільні натяки». Інші казали про примхливу вишуканість, примарну жіночність, хворобливу манірність, про розиграш, підробку… Поява Пуар’є викликала неабияку цікавість. Про нічну бійку в художника нагадували підбиті очі з великими чорно-жовтими синцями, перев’язане вухо, нижня губа, заліплена пластиром, який заважав йому говорити, тому він не всміхнувся, а лише болісно скривився.

— Ваш прихід був для мене приємною несподіванкою, тож перепрошую, що змусив вас чекати.

— Дарма, ми помилувалися вашими картинами, — озвався репортер із «Вічної Франції». — У вас тут такі свіжі, такі сміливі полотна!

Пуар’є як міг усміхнувся і на знак вдячності легенько вклонився.

— Ви дуже люб’язні. Справді, мої картини вражають з першого погляду. Звичайно, я вклав у них своє бачення світу, і це може трохи спантеличити…

— Це напрочуд цікаво. Так незвично! Надзвичайно оригінально. Ідея просто захоплююча.

— Та це ж ціла епоха в живопису! — вигукнув хтось із репортерів. — До речі, ви читали сьогоднішні «Вільний день» та «Француза»?

— Ні, ще не читав, — відказав Пуар’є, аж зашарівшись від хвилювання.

— А почитайте лишень оцю статтю, — сказав журналіст, простягаючи художнику «Вільний день». — Це буде для вас приємна несподіванка.

Та не встиг Пуар’є перебігти очима й кількох рядків, як обличчя в нього змінилося. Він зблід, чоло вкрилося росинками поту. Що далі він читав, то дужче обличчя його перекошувалося від люті. Чекаючи на враження, яке справить стаття на художника, й сподіваючись побачити, як його обличчя розквітне в радісній усмішці, журналісти спершу сприйняли ту лють за вираз щирого подиву. Але Пуар’є про них забув.

— Це неймовірно! — заревів він, жбурляючи газету геть. — Що за свинство, що за дурний жарт?!

— Це не жарт. Ми самі в цьому пересвідчилися. Лецвітові картини прекрасні й поживні.

— Чхав я на них! Навіть якщо все, що тут написано, й правда. Однаково я вважаю Лецвіта нікчемою, нездарою, манірним і обмеженим богомазом. Ніхто не знає його краще за мене! Та повік він не намалює нічого путнього! Звичайно, йому поталанило — він знайшов дурнів, які дозволяють себе морочити. Але мене він не ошукає!

Після цих несподіваних слів серед журналістів пробіг обурений шепіт. Пуар’є зрозумів, що перебрав міру, і спробував опанувати себе.

— Певно, Лецвіт зробив відкриття. Що ж, чоловік він винахідливий. Але до чого тут живопис? А втім, цей рецепт, мабуть, з більшою вигодою можна буде використати в інших галузях. А щодо живопису, то це лише трюк, щоб привабити публіку.

— Отже, ви вважаєте, — озвався хтось із журналістів, — що творче натхнення до цього чуда не має ніякого відношення?

— Та що може бути спільного між творчим натхненням і харчуванням? Це просто нісенітниця! Хоч я завжди додержувався думки, що в галузі харчової промисловості Лецвіт має добитися видатних успіхів.

Та хоч як Пуар’є себе стримував, йому так і не пощастило приховати свою ворожість і роздратування. Журналісти більш ні про що не розпитували. Кинувши художникові кілька ущипливих зауважень і назвавши його «вельмишановним академіком», вони попрощалися.

По обіді Лецвіт послав одного з хлопчиків, що гралися на вулиці, купити йому вечірніх газет. Найбільше місця в них було відведено дивовижній події цього дня. Так Лецвіт дізнався, що як тільки відчинили Гермесову крамницю, до неї ринула велетенська юрба. Перед вітриною, в якій знов було виставлено «Дівчинку в жовтому», зібрався такий натовп, що довелося викликати поліцію, аби навести сякий-такий лад. Чутка поширилася надзвичайно швидко, і з усіх кінців міста до крамниці почали стікатися голодні, не рахуючи просто цікавих. В останньому повідомленні з місця події ішлося про тисняви, які утворилися на вулиці Боесі та на сусідніх вуличках. Розповідали газети і про якогось чоловіка, що надибав невеличке Лецвітове полотно в одній із художніх крамниць на лівому березі й придбав його за вісімсот п’ятдесят тисяч франків. Якась лівацька газета бідкалася з приводу того, що живопис, який міг би підтримати стражденну людність, став здобиччю «сильних світу цього». Лише в крамниці Гермеса, зауважував автор статті, зібрано стільки картин, що стало б годувати щодня тисячі голодних і повертати їм сили й здоров’я. Про від’їзд Лецвіта до Америки писали з багатьма застереженнями. А взагалі преса мала підозру, що слуга за розпорядженням Лецвіта охороняв спокій свого господаря. Однак ніхто не здогадався, що сам господар видав себе за слугу.

Найбільше Лецвіта зацікавила розповідь про те, як журналісти відвідували майстерню Пуар’є. «Вільний вечір» писав: «Нам порадили піти до художника Пуар’є — то, мовляв, найліпший Лецвітів приятель. От ми й подалися до його майстерні. «Найліпший приятель» змусив нас чекати не менше десяти хвилин — певно, щоб дати нам змогу намилуватися його власними полотнами! На жаль, вони нам швидко набридли. Аж ось зволив вийти і сам пан художник: обличчя набрякле, під очима синці. То й був «найліпший приятель». Не давши нам і рота розтулити, він почав вихваляти свої картини й пояснювати, який же він великий митець. «Мої картини! Мої картини!» Тільки й чути було що «мої картини». Мені все ж таки пощастило пояснити, чого ми прийшли. Сумніву не було, нашу появу в своїй майстерні, та ще й у такий ранній час, Пуар’є витлумачив по-своєму: вирішив, бідолаха, що став героєм дня! Розчарування його було таке прикре, що він, не тямлячись від злості, виказав нам усе, що думає про Лецвіта насправді. З потоком лайки, гніву й жовчі він вилив усю ту заздрість і люту ненависть, що їх велич генія викликає в сірої посередності. Він нам наговорив, що Лецвіт — це нікчема, невдаха без найменшої крихти таланту. «Найліпший приятель» виявився підступним приятелем».

Відчуваючи докори сумління, Лецвіт дочитував статтю. Коли це до майстерні постукали. Не встиг він нічого сказати, як двері відчинила старенька бабуся. Вона ввійшла до майстерні й сварливо запитала:

— Це ви пан Лецвіт, так? То правду кажуть про ваші картини? Я ось голодна!

Художник усадовив її перед «Гармоністом».

— Вам це нічого не варто, — промовила стара. — Коли я була молода, то мусила працювати, щоб заробити на хліб. А тепер, як бачу, досить лише награмузляти картинку! Ви на цьому, видко, ще й наживаєтеся. Меблі у вас нівроку, та й по самому не скажеш, щоб бідували. Замолоду я заробляла п’ять су за годину і працювала по дванадцять годин на день, а то й більше. Тепер я отримую пенсію за старістю — рівно стільки, щоб вистачило на черствий хліб та воду з крана. Картки на м’ясо й масло мають тільки люди заможні. Для нас, старих, усе надто дороге. Життя нами гребує, навіть до свого передпокою не пускає. Коли попогнеш усеньке життя спину — знаєте, в тринадцять років я вже працювала в майстерні, — отож коли всеньке життя попогнеш спину й уже не маєш змоги далі працювати, коли з тебе висотали всі жили, то старості чекаєш, як манни небесної. Мрієш про тихе життя в теплій кімнатці зі старою кицькою, яка сумуватиме після твоєї смерті… Ніжитися, плести собі потроху, сидячи в зручному кріслі (адже соромно зовсім нічого не робити!), спостерігати з-поза розквітлої герані через вікно вуличну юрбу… А що насправді?! Нетоплена кімната, немає тельбухів навіть для мене самої, не те що для кицьки. Горщик герані — сто франків! Ти ба, а вони й справді поживні, оці ваші картини. Дивно, але я наче аж сп’яніла. Вам поталанило. Бути молодим, мати щодня що їсти…

— Заспокойтеся. Тепер і ви не голодуватимете. Я дам вам усе, що треба.

Лецвіт пішов углиб майстерні і зняв із цвяха невеличке полотно, на якому було зображене яблуко та склянка вина. Стара скоса стежила за ним, сердито підібгавши губи. Картину вона просто вихопила в нього з рук.

— Не дуже вона й велика, — різко зауважила стара. — Та й так добре. Дякую. Але дообідаю я все ж таки з вашої.

Вона знову втупилася в «Гармоніста», а тим часом у двері постукали. Лецвіт відчинив і побачив бідно вдягнену виснажену молоду жінку, яка тримала за руку блідого й аж наче очманілого хлопчика років семи-восьми. Жінка дивилась на художника боязко і з благанням, не знаючи, що сказати. Лецвіт запросив її до майстерні й підвів до одної з картин. Сторопілий хлопчик крутив на всі боки головою й задивлявся на все, крім картини. Нарешті якась деталь на ній привернула його увагу, він без зайвих слів зрозумів, що треба робити, й уже не гаяв жодної хвилини. Бабуся, що вже наситилася, тепер злими, колючими очима стежила за цими двома. А мати, не зважуючись сама скористатися з нагоди, тільки дивилась, як підкріплюється син, і скромно, аби переконати Лецвіта, що не зловживає його люб’язністю, розглядала шибки на вікнах.

— А ви ж чого не їсте? — підбадьорив її художник.

Вона вдячно всміхнулася до нього, нахилилась уперед, ніби збиралася кинутись на картину, і втупилася в неї ще жадібніше, ніж хлопчик. Довго дивився Лецвіт на ці дві тендітні постаті з вузькими, мов шийка в пляшки, плечима, на безкровні кощаві потилиці. А тоді приніс іще одну картину — невеличкий етюд із квітами, що його намалював два дні тому. Стара подибала за ним і прошепотіла:

— Не тринькайте своє добро на оті злидні! То нікчеми. Ледарі, нероби — ось вони хто. Зараз я їх сама вижену.

— Знаєте, мені так і кортить віддати їм вашу картину! — відрубав Лецвіт. — У вашому віці не варто перевантажувати шлунок.

Налякана стара притисла до себе картину й задріботіла, щось буркочучи, за двері. Коли мати з хлопчиком, нагодовані й забезпечені на майбутнє, теж пішли, Лецвіт замкнувся на ключ і вирішив нікому більше не відчиняти. «Скінчиться тим, що я не матиму й хвилини для роботи, — міркував він. — Так у мене скоро не залишиться жодного полотна». Та не встиг він узятися за пензель, як на сходах залунав тупіт багатьох ніг. У двері загрюкали кулаками. Почулися крики:

— Ану відчиняй, свинтусе! Ми ж знаємо, що ти не в Нью-Йорку. Та швидше, а то ми тобі покажемо, де раки зимують!

Сміючись, Лецвіт відчинив двері, і майстерня сповнилася веселим галасом. То прийшли його привітати монмартрські приятелі-художники. Вранці вони змовилися нічого не їсти і прийти о четвертій до нього на обід. З собою вони принесли квіти й шампанське. Майже всі — Лецвіта це розчулило і трохи засмутило — надягли свої найкращі костюми. Спершу гості, хоч і намагались поводитися за панібрата, губилися перед Лецвітом і ніяковіли, так ніби їхній друзяка враз став чужий і далекий. Та потроху вони оговталися, помітивши, що Лецвіт анітрохи не змінився. Ніяковість швидко зникла. Всі так розвеселилися, так розходились, що Жирафа захмеліла, не випивши й краплі вина, і знову виставила напоказ свої хлопчачі груди. Лецвіт завбачливо повідвертав усі свої картини лицем до стіни.

— Даруйте, — мовив він, — але мені треба збігати зараз в одній справі. За п’ятнадцять хвилин я повернусь, і одразу ж сядемо до столу. А поки що дуже прошу вас не розглядати моїх картин. Вони переб’ють вам апетит.

Він швидко піднявся нагору вулицею Верб, потім весело спустився на вулицю Габріель і постукав у двері майстерні в будинку № 97. Відчинив йому сам Пуар’є. Побачивши суперника, він аж здригнувся від несподіванки. Його очі, обведені жовто-чорними колами, налилися кров’ю.

— Чого припхався?

— Я прийшов попросити у тебе пробачення. То я послав сьогодні вранці до тебе журналістів. Я сказав їм, що ти мій найкращий приятель.

— Забирайся геть!

— Та годі-бо, ти ж мене не виженеш, коли я прийшов миритися. Я шкодую, що вранці так учинив. Я напишу до газет і все поясню. Якщо хочеш, напишемо разом. Згода?

Пуар’є не озивався. Він не підводив погляду від носаків своїх черевиків.

— Зараз у мене зібралися всі товариші. Але мені бракує тебе.

— Ну й розважайтеся собі на здоров’я, хіба ж я вам бороню! — відказав Пуар’є. — Але без мене. Це не моє свято.

Він так і стояв з похнюпленою головою. Вигляд у нього був дуже нещасний.

— Ось побачиш, ми напишемо до газет. І все відразу стане на свої місця. Я визнаю, що ставився до тебе по-свинськи й весь час тебе оббріхував. А й справді, ніяк не збагну: чого ми з тобою посварилися? Це тягнеться ще відтоді, як я мав майстерню на плавучій пральні. Стривай, мені здається, то сталося через Манетту — оту білявочку, яка тоді в мене жила. Вона ще трохи шепелявила й страшенно захоплювалася хінною настоянкою. Так, так, справді, через Манетту. Я подумав, що ти підбиваєш до неї клинці.

— Я вже гаразд і не пригадую, — відповів Пуар’є, ледь зашарівшись.

— Бач, який ти капосний, — розчулено мовив Лецвіт. — Я знаю, ти нишком відбив її в мене!

Пуар’є підвів голову й сором’язливо захихотів. Потім ступив убік, щоб Лецвіт міг увійти.

— Чхав я тепер на Манетту, — вів далі Лецвіт. — Уяви собі, я бачив її місяць тому. Вийшла заміж за якогось ювеліра з передмістя Сент-Оноре. Тепер у неї тільки й балачок, що про свій автомобіль, про своїх слуг, про свої прийоми.

Лецвіт пройшов на середину майстерні. Коли він побачив полотна Пуар’є, його погляд спалахнув лихим вогнем, вуста злегка стислися. Та Лецвіт усе ж таки опанував себе й, проковтнувши клубок у горлі, виголосив:

— Аж самому тепер дивно, чого це я їх так лаяв! Загалом я не маю нічого проти твого живопису.

Якусь мить Пуар’є дивився в порожнечу. Він збирався з духом.

— Я теж, — промовив він нарешті. — Про твої картини я теж не думав так погано, як казав.

Після цих признань обидва ніяково замовкли. Лулетта Бамбен, яка саме нагодилася до майстерні й побачила Лецвіта, аж заклякла від подиву.

— Здорова! — мовив гість, цілуючи її. — Ми тільки на тебе й чекали, щоб іти.

Узявшись попідруки, — Лулетта між двох колишніх ворогів, — усі троє вирушили на вулицю Святого Вінсента. Пуар’є йшов сумний; його гризла думка: чи не важить він оце своєю гідністю? Але товариші радісно й гучно привітали їхнє замирення, і вечірка тривала до пізньої ночі.

У наступні дні газети так само приділяли багато уваги Лецвітовим картинам. Інтерес громадськості був невтолимий, і більшість газет люди розкуповували до останнього примірника. З цього приводу одна з них зауважила, що від часів визволення жодна політична подія не викликала такої цікавості серед широких мас французів. Лецвітові за допомогою друзів та завдяки різним хитрощам ще тиждень вдавалось уникати журналістів. Та, зацькований, зраджений жінкою, яка в нього прибирала, він таки капітулював і прийняв журналістів у себе в майстерні. Його безліч разів фотографували і сяк і так, він виглядав далеко не блискуче й не знав, що відповідати на більшість із поставлених йому запитань: «Як ви працюєте? Що думаєте про живопис? Який вплив справить ваша творчість на живопис узагалі?» І ще десятки таких самих запитань, як оці. Поки він отак страждав, одна американська журналістка поцупила його зубну щітку й ґудзика від комірця, щоб повезти їх з собою до Нового Світу на згадку. Зарубіжна преса — спершу вона зустріла була Лецвіта з недовірою — теж зчинила довкола його поживного живопису неабиякий галас. «Чікаго геральд» за великі кошти відрядила до Парижа групу вчених, щоб ті вивчили Лецвітів живопис і визначили природу фізичних та хімічних чинників його поживних якостей. Вчені ретельно дослідили багато картин, узяли проби, поробили всілякі аналізи, але не знайшли нічого такого, чого б не було в картинах решти художників. Мистецтвознавці досягли не більше, ніж учені. Критики вивчали Лецвітів живопис прискіпливо і зі знанням справи, проте все, що вони писали, однаковою мірою стосувалося й картин багатьох інших художників, живопис яких не мав поживних властивостей. Це явище заскочило їх так зненацька, що отого зрозумілого й зручного, до якого вони звикли, тепер було не досить, аби засвідчити їхню обізнаність, а це ж бо чи не єдина мета будь-якої критики. Зрештою, не всі вони були прихильники Лецвіта. Декотрі критики ставилися до нього аж надто суворо, розцінюючи поживні якості його картин як явище досить курйозне — щось на зразок ярмаркового атракціону, те, що не має і не може мати нічого спільного з живописом.

З перших-таки днів Лецвіт постановив собі більш не читати статей про себе. І правильно зробив, бо те читання забирало багато часу й не давало працювати, а він ще ніколи не відчував такого творчого піднесення. Гучна слава майже нічого не змінила в його житті. Він знов усамітнився в майстерні, нових знайомств не заводив і від ранку до вечора (крім двох днів посту на тиждень, яких він суворо дотримувався) працював. Іноді до нього забігав на часинку хтось із друзів, щоб подивитись, як він пише картини, й повчитись. Вони дивувалися зі спокою і врівноваженості Лецвіта серед галасу, який здійнявся навколо його живопису. «Зрештою, — відповідав він, — зі мною нічого не сталося». Він казав це від щирого серця, але й сам помилявся. Бувало, він задивлявся на свої картини з щемкою тривогою, яка майже щоразу переходила в докори сумління. Він думав про ту могутню життєдайну силу, яка була прихована в його картинах і від якої ніхто не мав користі. Хист створювати поживні картини, здавалося, лягав на нього все тяжчим і тяжчим обов’язком, він почувався відповідальним за своє дивовижне обдарування. На вулиці, коли він здибував, бувало, немічне, виснажене маля, ці думки знов і знов починали нуртувати йому в голові. Одного разу Лецвіт вирішив відвідати директора сусідньої школи й подарувати йому одне зі своїх полотен, щоб допомогти харчувати учнів. Відтоді щотижня він прилаштовував отак по дві-три картини в школах свого кварталу. І невдовзі в майстерні у нього лишилося їх усього чотири. Але потреба в грошах змусила його продати ще одну. Торговець, що придбав картину, дав за неї шість мільйонів, а щоб облагодити справу якомога пристойніше, запропонував обмінятися розписками, позначеними заднім числом. У тих розписках ціна за картину значилася п’ятнадцять тисяч франків. Лецвіт на цю пропозицію, звісно, пристав.

Щодо Гермеса, то він був страшенно задоволений усім цим розголосом. Адже торговець, не виклавши й щербатого су, мав тепер славу і прибуток. У його крамниці не переводилися відвідувачі. Крім «Дівчинки в жовтому», яка красувалась у вітрині й перед якою не переставали купчитися на тротуарі люди, в самій галереї було виставлено ще одного Лецвіта, до речі, намертво закріпленого на карнизі. Але добірне товариство й вершки паризького чорного ринку мали доступ до Гермесового помешкання, де він демонстрував свою колекцію Лецвітових полотен. Замість чаю його дружина пропонувала гостям скуштувати котрийсь із портретів чи пейзажів. І не переставали вихваляти Гермеса. А той пишався славою першовідкривача. Газети називали його Волларом[57] наших днів, стверджували, нібито він брав участь у русі Опору, а що торговець того не заперечував, то його нагородили якимсь там хрестом. Тим часом небачений бум довкола Лецвітових картин тривав. Ціни зростали невпинно, на мільйон за тиждень, ходили чутки про те, що найкращі картини зрештою коштуватимуть по сотні мільйонів. Це справило враження на біржові кола в Америці, і становище франка на зарубіжних ринках зміцнилося. У парламенті голова кабінету міністрів двічі на день співав гімни величі Франції. На його заклик парламент з великим піднесенням і цілком одностайно проголосував за те, щоб дві Лецвітові картини придбала держава. Їх виставили в Луврі, і туди негайно ринув потік людей. Доглядачі — доти вони ще не бачили такого натовпу — зовсім порозгублювалися. Щільно притиснуті одне до одного, відвідувачі понабивалися в усі зали й тупцяли на місці, чекаючи своєї черги помилуватися Лецвітовими картинами. І хоч би хто тобі оком кинув на «Джоконду»! Роздратовані тим, що доведеться годинами стояти в черзі, згоряючи від нетерплячки, люди наступали одне одному на ноги, лаялись, штовхалися. Доходило вже до бійок. А якось відвідувачі навіть заходилися битись полотнами Рембрандта, Рафаеля, Фрагонара й Давіда.

Та газети кричали не лише про поживні картини періоду розквіту в Лецвіта. Значно зросла вже ціна й на картини попереднього періоду, який дістав назву «жокейського». Жодна з них не коштувала дешевше від семисот тисяч франків. Але потім стало відомо, що й вони мають певні поживні властивості і що подивитись годину на таку картину — це як випити чашку молока. В усякому разі, теж неабищо. Згодом було виявлено картини проміжного періоду, які, так би мовити, пропонували стіл скромний, але також поживний. Серед населення Парижа й великих міст уже з’являлися ознаки деякої нервозності.

Модрю з Балавуаном у своїй мансарді в кварталі Бастилії теж нервувалися, тільки з трохи іншого приводу. Перші тижні з Лецвітовим подарунком минули, мов у чарівному сні. Вони тричі на день харчувалися пейзажем вулиці Верб і засинали спокійні за завтрашній день. Обидва швидко відновлювали сили, обличчя в них посвіжішали, щоки пашіли рум’янцем.

— А ми щасливці, що й казати! — радів Балавуан. — Я б нізащо не помінявся місцем із міністром чи навіть королем. Звичайно, в них автомобілі й таке інше, але ж чи надовго, вони й самі не знають. Зате у нас усе надійно і спокійно.

Однак їхнє становище, за винятком харчування, аж ніяк не змінилося. Вони, як і доти, мали злиденне житло, вбогий одяг — одне слово, ні кохання, ні грошей. Невдовзі Модрю й Балавуан звикли щодня їсти досхочу, і це їх уже не дивувало. Настали безконечно довгі, виснажливо одноманітні дні. Замість розрадити їх, уява малювала їм такі принади життя, що вони знов відчували до своєї долі відразу.

— Людина створена не для того, щоб її відгодовували, як кабанчика в сажі, — скаржився Балавуан. — Я б волів гірше харчуватися, але жити, як люди.

— Звісно, — зітхав Модрю. — Одначе голодувати теж неохота. Знаєш що, треба іти працювати. Про харчі нам дбати не доведеться, отож будуть гроші для іншого. Ходитимемо до кафе, в кіно, купимо одяг. Я вже не кажу про те, що за роботою і час швидше минає.

— Це правда. Але ж я працювати не можу. Куди мені з моїм політичним минулим… А ти йди працюй.

— Та я ж не вмію нічого робити, — сказав Модрю.

Життя, на яке вони здавалися самі собі приреченими, гнітило їх усе дужче й дужче. «Вулиця Верб», криво почеплена на стіні мансарди, вже почала викликати в них огиду. Щоб якось скоротати одноманітні дні, вони гуляли вулицями, але, не маючи навіть на що купити газету, проходили повз життя міста, ніде його не торкаючись, і ці прогулянки не приносили їм полегкості. Якось увечері, коли вони поверталися додому, на площі Республіки Модрю підібрав газету, яку загубив хтось із перехожих. Товариші були вельми здивовані, довідавшись, якого значення надавали газети Лецвітовому живопису.

— Ось послухай, — мовив Модрю. — «Нещодавно держава придбала дві Лецвітові картини, «Засніжений краєвид» і «Сцену камерної музики», за які заплачено відповідно одинадцять і чотирнадцять мільйонів франків. Ці бездоганно виконані картини будуть виставлені в Луврському музеї».

Товариші перезирнулись і без слів зрозуміли один одного. Наступного ранку вони вийшли вдосвіта з дому, прихопивши з собою «Вулицю Верб». Вони мали намір розлучитися з нею, і на серці в кожного було неспокійно. Навіть Модрю, якому вдача й досвід підказували остерігатися порухів серця, і той відчував якийсь щем, що нагадував докори сумління. На одному з бульварів вони стали свідками короткої, але грубої сцени. Хазяїн дешевенького ресторанчика з’явився на порозі свого закладу, тримаючи за комір одного зі своїх гарсонів. Обізвавши бідолаху негідником і злодюгою, він виштовхнув його на вулицю. Хлопець від штурхана мало не впав, але все ж таки встояв на ногах, обернувся й вигукнув: «Стривай-но, не мине й двох місяців, як твоя паскудна харчівня прогорить!» Хазяїн нічого не відповів, але гнів на його обличчі змінився виразом смутку й занепокоєння. Пригода ця насмішила Балавуана і змусила замислитися Модрю.

Дорогу до художньої крамниці вже заступав величезний натовп. Пожадливі погляди були звернені до «Дівчинки в жовтому», якої двоє товаришів навіть не помітили. В крамниці теж товпилося багато людей. Гермес був у задній кімнаті. Спершу він довго вагався. З одного боку, торговець не міг забути давньої образи, а з другого, його мучила цікавість. Зрештою він усе-таки згодився прийняти цих двох відвідувачів, сподіваючись їх принизити.

— Цю картину нам подарував Лецвіт, — промовив Модрю, показуючи «Вулицю Верб».

— Ви хочете її продати? Відразу попереджаю: за неї вам багато не дадуть. Це ж навіть не картина, а простенький етюд.

— Картина це чи ні, а поживнішої за неї ви не знайдете. Можете скуштувати, якщо збираєтесь придбати. Скільки б ви за неї дали?

— О, особисто я її не куплю! — заявив Гермес. — Лецвітові картини різко впали в ціні. Якщо вам поталанить, то за неї, може, дадуть тисяч вісімдесят. Насамперед, у картині важать майстерність художника, а в цьому етюді майстерності ніякої.

Знічений Балавуан безнадійно махнув рукою. Але Модрю ці слова не збентежили.

— Якщо ви не купуєте, то й балакати нема про що. Зрештою, мене це не дуже турбує. Таку картину, як оця, ми завжди продамо.

— Стривайте, — мовив Гермес. — Коли вже вам так потрібні гроші, то я допоможу. Гаразд, беру ваш етюд за вісімдесят тисяч франків.

— Он як?! — обурився Модрю. — А може, ще й мої шлейки на додачу?

Він повернувся до Гермеса спиною, зневажливо зареготав і потяг Балавуана до виходу. Занепокоєний торговець підвівся з крісла й кинув їм услід:

— Слухайте, я дам п’ятсот тисяч!

Балавуан затремтів усім тілом. Він хотів був вернутися, та Модрю рішуче стримав його й штовхнув перед собою. Гермес кинувся за ними й, наздогнавши їх у переповненій крамниці, прошепотів:

— Мільйон.

Модрю й голови не повернув. Коли вони опинилися знов на вулиці Боесі, Балавуан дивився на товариша з повагою. Він захоплювався тим, що Модрю відмовився від мільйона, і відчував, що й сам виріс у власних очах.

— Хотів би я, щоб мій кузен Ернест побачив оці наші торги. Він хоч і помічник префекта, а від подиву й рота роззявив би.

— Мільйон для мене — тьху! — відказав Модрю. — Мільйони — ось що мені треба. Я хочу, щоб не минуло й року, а кожен із нас мав по десять мільйонів! Ти тільки постривай.

Повертаючись тією самою дорогою додому, вони зайшли на бульварі до дешевенького ресторанчика, розорення якого передрікав хазяїнові витурений гарсон. Похмурий, заклопотаний власник зустрів їх не надто запопадливо, але пропозиція Модрю його відразу зацікавила. Тут-таки й ударили по руках. Третина прибутків мала належати хазяїнові, решту ділитимуть між собою два власники картини. Другого дня заклад зачинили на переобладнання. А через кілька днів він уже став рестораном «Поживний живопис» і був готовий прийняти відвідувачів. На дверях величезними літерами було зазначене меню: «Пейзаж «Вулиця Верб» пензля видатного художника Лецвіта». В залі замість столиків обабіч вузького проходу стояло двісті стільців. Відвідувачі сідали, як у кінотеатрі, й дивилися на Лецвітову картину. Вона висіла на стіні в глибині зали й була знизу підсвічена. А в цей час крізь віконце для брудного посуду від радіоли на кухні линули звуки джазу. За двадцять хвилин відвідувачі наїдались, а що робити їм у залі було більше нічого, то вони відразу звільняли місця. Тільки надто вже великі ласуни сиділи хвилин по сорок чи сорок п’ять. Місце коштувало сорок п’ять франків. Модрю з хазяїном ресторану продавали вхідні квитки, а Балавуан — він не хотів потрапляти зайвий раз людям на очі — сидів на кухні біля радіоли. З перших же днів справи пішли блискуче. Кілька тисяч проспектів, розповсюджених у кварталі, привернули до ресторану «Поживний живопис» велику увагу публіки. Від десятої ранку до півночі відвідувачів не бракувало. Виручка за день становила в середньому близько двохсот тисяч франків. Модрю з Балавуаном носили вишукані костюми, масивні золоті персні й голлівудські вусики, які їм дуже личили.

Відкриття цього ресторану ще дужче схвилювало парижан. Людям, які постійно недоїдали і вже втратили надію, що в місті колись налагодять постачання, не давали спокою оті невичерпні харчові запаси у творах Лецвіта. В розмовах тільки й чути було ім’я художника. Газети, дізнавшись, що він подарував свої картини багатьом монмартрським школам, послали туди своїх репортерів. Так громадськість довідалася, що діти в тих привілейованих школах двічі на день харчуються живописом і аж пашать здоров’ям. «У тих школах, — писав «Вільний день», — усе дише силою і добрим гумором. Вгодовані вчителі, пишногруді вчительки — всі в розквіті творчих сил. А що вже казати про хлопчиків та дівчаток! Їхні повненькі рожеві щічки світяться радістю життя. Міцні, здорові, веселі, вони ніби кидають виклик смутку й недугам». Такі статті мали широкий розголос. З усіх куточків Парижа батьки хворих, рахітичних, сухотних дітей сходилися на Монмартр подивитись, як ітимуть учні з «Лецвітових шкіл». Зі слізьми на очах, із серцем, сповненим заздрощів і жалю, дивилися батьки на тих справді здорових і веселих дітлахів. У місті наростала тривога й невдоволення. В багатьох районах виникали стихійні демонстрації. Люди скандували: «Лецвіта! Лецвіта!» Але то не був заклик до бунту; в ці слова не вкладали якогось певного значення й самі демонстранти. Ніхто не закликав художника взяти в свої руки владу. До нього зверталися з благаннями, мов до провидіння, не замислюючись над тим, як він зможе допомогти. Урядові кола були дуже стурбовані.

Першою питання про націоналізацію Лецвітових творів порушила газета «Вічна Франція». Цю думку підхопили й інші друковані органи. Спалахнуло кілька коротких дискусій, але не знайшлося жодної людини, яка б цю ідею категорично заперечила. Праві діячі легко погодилися на таку націоналізацію, бо вона не суперечила інтересам великого капіталу. Рада міністрів розробила докладний проект і подала його на розгляд парламенту. Тим часом Лецвіт спокійно працював собі в своїй майстерні на вулиці Святого Вінсента. Друзі розповіли йому про всі ці наміри, але художник лише посміявся. Через тиждень парламент ухвалив проект, за нього проголосувала переважна більшість депутатів. На вулицю Святого Вінсента вирушила комісія з двадцяти чотирьох членів, щоб ознайомитися з творчістю художника на місці. Лецвіт подумав, що то нова навала журналістів, і був не надто люб’язний. Голова комісії чітко пояснив мету їхнього візиту й назвав своїх співробітників.

— Знаєте, я утримаюсь, — мовив Лецвіт. — Тобто я хочу, щоб мені дали спокій. Отож чемненько прошу вас негайно звідси піти.

— Ви поводитесь, як хлопчисько, — відказав голова. — Ми прийшли сюди за державною ухвалою. Ми тут на законних підставах!

Цього разу Лецвіт не на жарт розгнівався й заявив, що втече до Бельгії.

— Не вдасться, — зауважив голова. — Для цього потрібен паспорт, а ви ж самі розумієте, що своїх виробничих потужностей держава за кордон не випустить! І взагалі, тепер про вашу безпеку дбатиме пожежна команда і взвод моторизованої охорони. В разі пожежі чи спроби пограбування вам треба буде тільки гукнути їх. Вони постійно чергуватимуть у дворі й на сходах.

— Виходить, я в’язень?! — заволав Лецвіт.

— Ні в якому разі. Крім обов’язкових робочих годин, ви зможете ходити куди й коли вам заманеться. Та навіть коли ви вийдете в місто, про вашу безпеку дбатиме моторизована охорона. А тепер — до роботи! Насамперед віддайте мені всі свої звіти.

— Які звіти? Ви просто глузуєте з мене! Тут звітів ніколи й не водилося.

— Як?! У вас немає звітів? Дивно. Дуже дивно. Ну гаразд, там побачимо. А зараз попрошу у вас найнеобхідніші відомості, по-перше, про персонал, а по-друге, про стан та продуктивність машин.

— Охоче, — погодився Лецвіт. — Персонал — це я. Що ж до машин, то, крім оцього мольберта, нічого іншого я не маю.

— Що далі, то гірше, — промовив голова і, обернувшись до своїх співробітників, додав: — Державі давно треба було втрутитись.

— Це правда, — підтримав голову комісії його заступник. — Доводиться констатувати, що тут нічого не зроблено.

— Отже, — докинув один із членів комісії, — почнемо з нуля.

Зробивши висновок, що підприємство в поганому стані, комісія пішла. Наступні два тижні вона складала звіт, до якого ретельно занесла всі свої зауваження. Через місяць звіт схвалило міністерство постачання. Спочатку Лецвіт думав, що та націоналізація в його житті нічого не змінить. Він і далі працював спокійно, вільно. Тільки коли йшов у кафе чи до друзів у гості, за ним вирушали чотири пожежники й чотири охоронці. Лецвіт легко з цим примирився і навіть намалював картину, на якій він підіймався вулицею Верб на чолі своєї охорони. Та його спокій тривав не довго. Міністерство постачання почало з того, що реквізувало з десяток прилеглих до вулиці Верб будинків і розмістило в них відомство ВРПЛ (виготовлення й розподілу полотен Лецвіта). Серед інших служб там була художня дирекція, транспортний відділ, бухгалтерія, рекламне бюро, технічна служба, управління верстатами, відділ кадрів. Ця адміністративна машина мала генерального директора, його заступника, відповідального секретаря, одинадцять директорів усіляких служб та їхніх заступників, багато начальників бюро із заступниками та дві тисячі сімсот двадцять чотири службовці. Лецвітову майстерню обладнали телефонним зв’язком з усіма службами ВРПЛ. Посадили в майстерні й молоденьку телефоністку. Ціла аварійна команда — шістнадцять робітників із майстром на чолі — розмістилась у сусідній квартирі, мешканців якої відселили. Одного чудового дня перед будинком на вулиці Святого Вінсента зупинився закритий автомобіль і дві новісінькі п’ятитонки. З автомобіля вийшли четверо чоловіків в орденах, а з кожного ваговоза вискочило по двоє здоровил із широченними, як шафи, плечима. Вони приїхали по Лецвітову картину «Гармоніст». Художник поставив свій підпис не менш як на двадцятьох формулярах та бланках, і здоровила забрали картину. Полотно повантажили на одну п’ятитонку, раму на другу, і вся процесія рушила на вулицю Гленкур, до художньої дирекції. Звідти «Гармоніст» перебрався до інших служб, а тоді потрапив на склад, чекаючи остаточного вирішення своєї долі.

Так минув майже рік, і парижани, які покладали великі надії на націоналізацію Лецвіта, зрозуміли свою прикру помилку. Вулицями знову пройшли демонстрації з криком «Лецвіта!» То вже було не благання, як під час перших демонстрацій, а сповнена люті та обурення вимога. Уряд постановив, що в наступному місяці на одну картку «У» можна буде отримати один раз на обід живопис. Відомство ВРПЛ розгорнуло гарячкову діяльність. Залу кінотеатру «Гомон» реквізували й виставили там «Гармоніста», щоб його могли скуштувати парижани. На жаль, задовольнити на картки вдавалося далеко не всіх. За місяць біля картини пообідали тільки чотириста тисяч відвідувачів. Та ще й чимало прослизнуло з фальшивими картками. Цей мізерний результат, одначе, не на жарт стривожив верховод чорного ринку. Вони підкупили керівництво ВРПЛ, десятки мільйонів викинули на службовців різних рівнів і служб. І ось одного дня виявилося, що сімнадцять картин Лецвіта — все, що він написав за рік, — зникли зі складу. Замість них стояли грубі копії. Зам’яти скандал не вдалося. В різних кінцях столиці спалахували заколоти. На Монмартрі приміщення головного управління ВРПЛ на вулиці Голенкур захопили бунтівники. Загинуло багато службовців — до речі, зовсім не причетних до викрадення картин. Під тиском громадськості парламент змушений був проголосувати за денаціоналізацію Лецвіта, який таким чином звільнився від військової охорони, адміністративної опіки й телефону. Поталанило йому і ще в одному. Щоб заспокоїти громадськість, а більше дбаючи про власну вигоду, уряд вирішив реквізувати усі поживні картини Лецвіта, недоступні для широкого огляду. Насамперед цей захід торкнувся Гермеса. За один день у нього вилучили всі Лецвітові картини — як періоду розквіту, так і проміжного періоду, причому відшкодували йому лише ту вартість, яку він заплатив, з сорокапроцентною надбавкою. Так за один-однісінький день він утратив багато сотень мільйонів франків і від цієї невдачі тяжко захворів. Решті торговців теж довелося відступити державі Лецвітові картини на таких самих умовах. Простим любителям живопису поталанило більше. Комісія про них здебільшого не знала. Модрю та Балавуану не важко було врятувати свою «Вулицю Верб», яка мешканцям їхнього кварталу була, звичайно, у великій пригоді. Але поліція, розпитуючи про походження картини, довідалася, хто такий Балавуан, і заарештувала його. Через кілька місяців бідолаху засудили до двадцяти років примусових робіт. Модрю вірно підтримував Балавуана у скруті, цілий рік посилав йому передачі й навідував його у в’язниці. Та життя змусило і його забути про колишнього товариша.

У такий спосіб уряд вилучив близько тридцяти картин, від яких парижани сподіваного зиску не дістали. Депутати від провінцій зажадали картин для своїх виборчих округів, і Лецвітові полотна були розподілені між великими містами. У Парижі лишилося всього шість картин — стільки, щоб ледве-ледве забезпечити раз на місяць обідом половину жителів міста. Водночас менше стали видавати хліба, м’ясо з’являлося дедалі рідше, консерви на складах погнили, вина вже не привозили.

Позбувшись адміністративного нагляду, Лецвіт працював з великим натхненням. Він знов почав дарувати свої картини громадським школам на Монмартрі, і його ім’я було там дуже популярне. З Пуар’є він більше не сварився. Вони майже примирилися з творчою манерою один одного й охоче гуляли разом, коли самі, коли з друзями. Так сталося, що раптово помер Жирафин «дядечко». Поховали його на маленькому цвинтарі святого Вінсента, і всі монмартрські художники йшли за труною. Жирафа так побивалася, що ніхто не зважився покинути її на самоті. Пиятика почалась о четвертій годині дня. Пом’янути «дядечка» вирішили в усіх пивничках, де він бував. Цілу ніч ватага переходила з одного монмартрського закладу до іншого.

— Дядечку, де ти? — голосила Жирафа. — Дядечку, відгукнися!

Друзі, не менш п’яні, ніж Жирафа, й роздратовані відсутністю «дядечка», хором волали вслід за нею:

— Що, знов нажлуктився? Ану покажися, стара мармизо!

Час від часу вони спинялися, прислухались, але «дядечко» не озивався. Тоді ватага знов рушила до пивнички чи до якогось іншого нічного закладу. На початку сьомої ранку Жирафа з друзями позасинали на лавках в одному з кафе на площі Тертр. Попрокидалися вони десь опівдні. З’ясували, що «дядечко» зовсім не збирався вмирати, і шукали його далі ще два дні й дві ночі. Протягом цих п’яних поминок Лецвіт багато розмовляв, і часто його уважно слухали. По домівках художники розійшлися все ще схвильовані. Вони не запам’ятали жодного його слова, але пригадували, що він говорив дуже красномовно, вишукано, схвильовано й натхненно. А через кілька днів четверо монмартрських художників, які справляли з Жирафою поминки, намалювали свої перші поживні картини. Історики тепер сперечаються: чи то не Лецвітове красномовство відіграло в цій події вирішальну роль? Жирафині друзі в цьому впевнені. Але з другого боку, те, що невдовзі такі самі обдаровання заявили про себе не тільки на Монмартрі, а й серед художників, які не мали до Лецвіта відношення, завжди даватиме привід для сумнівів. «Воно вже витало в повітрі…» — кажуть люди помірковані, які полюбляють більше констатувати, ніж пояснювати. Не минуло й року, і понад п’ятдесят художників, самі того не бажаючи, також досягли такого розквіту, Що їхній живопис став поживним. Невдовзі з’явилося стільки таких картин, що чорний ринок прогорів. Ціни на них стали звичайні, і в усій Франції кожен тепер міг поласувати ними досхочу. Той широкий напрям «дійового» мистецтва, як його почали називати, не обмежився самим живописом. З’явилися «дійові» скульптори. Їхні твори додавали людям сили і робили їх стрункими, позбавляли від черевця тих, хто голубив їх рукою чи поглядом. «Дійова» музика стимулювала запал у роботі й примушувала працювати потужні механізми, які не потребували більше іншого живлення. Як і слід було сподіватися, література теж не пасла задніх. Декотрі поети друкували такі палкі вірші, що вони опалювали п’ятикімнатні помешкання разом з кухнею і туалетом. Інші повернули французам смак до свободи й правдолюбства. Були й такі письменники, поети і романісти, твори яких навіювали міцний, живлющий сон. Весь народ, звільнений від найпохмуріших своїх турбот, відродився до життя й вічної молодості, він працював, радів, співав.

Нові представники «дійового» мистецтва не дозволили, однак, щоб світ забув ім’я Лецвіта. Тепер його всюди вшановували нарівні з найвидатнішими діячами минулого. Для французьких митців, як і для зарубіжних, художник з вулиці Святого Вінсента був основоположником, молодим проводирем, що на нього першого зійшла «дійова» благодать. З відкритим серцем вітав він суперників і щиро зрадів, коли Пуар’є кінець кінцем також приєднався до поживного напряму. Хоча, правду кажучи, живопис Пуар’є ніколи не давав тривкого обіду. Його полотна були просто приємним десертом, коржиками, цукатами, збитими вершками. Друзі не загаялись відзначити його приєднання до «дійового» мистецтва. На цій вечірці Жирафа й закохалася в Елевтера Луебе, видатного «дійового» поета з вулиці Абревуар, з яким через два тижні й одружилася. Елевтер був чоловік шістдесяти років, рідкісного польоту думки й напрочуд суворих звичаїв. Змушена стати відданою дружиною, Жирафа урочисто відмовилася від товаришів, від гулянок та міцних напоїв. Вона більше ніколи не виставляла напоказ своїх хлопчачих грудей. На жаль, Елевтер писав вірші настільки «дійові», що в домі стояла задушлива спекота. Навіть при відчинених вікнах у молодят пашіло в грудях. А тоді поет запив, і Жирафа знову стала тинятися від пивнички до пивнички, вихиляти склянку за склянкою і блукати вулицями Монмартру в обнімку з друзями, волаючи в ніч: «Елевтере, де ти, старий кнуряко?!» Ніч мовчала, вулиці вели до пивнички. Елевтер складав жагучі поеми, художники малювали жагучі пейзажі, але найкращими залишалися все ж картини Лецвіта.

Отак почалося те раювання, яке тепер нам здається дуже природним, і часом ми навіть забуваємо про гіркі дні чорного ринку, про анархію, корупцію, картки на харчі, про втому, розпач, про часи, які, хоч і зовсім недавно, на щастя, минули.