Фаршрутка

Фаршрутка

Мінус три! — захеканий павіан видерся з будяків, харкнув кількома закривавленими зубами під ноги та озирнувся довкола. Кругом стояла майже непроглядна темрява, пульсувала незвична після плацкартних перегонів тиша, якщо не зважати на вже далекий шум поїзда, що віддалявся, та погрозливий гуркіт дощових хмар, котрі готувалися їбанути по останньому вагону блискавкою, про що, звичайно, ніхто поки не здогадувався.

«Хвоста не поламав, а зуби вже якось вставлю, аби ікла були на місці», — подумки зазначив павіан і повернувся у бік поїзда, щоби скрутити навздогін дулю. Аж тут небо розірвало страшним електричним розрядом, і блискавка розміром з півнеба лупанула прямо в останній вагон, де щойно лютували троє мусорів і кілька підгулявших громадян.

Здалеку було видно, як хвіст поїзда високо підскочив, уражений блискавкою, водночас щось вибухнуло в самому вагоні, він яскраво запалав, і стало зрозуміло, що людство вчергове втратило кількадесят своїх постійних членів, чимало зручних спортивних костюмів, щонайменше одну загорнуту в газету печену курку а також деякий запас алкоголю.

Далечінь заповнилася спалахами техногенної катастрофи, панічними криками окремих пасажирів, яким вдалося вистрибнути із залізничної пастки в самих трусах і при цьому не забитися насмерть. Небо знову готувалося покарати блискавкою що-небудь металеве, воно блимало вогняними плямами крізь тяжкі хмари, вітер посилювався і починався дощ.

— Та це який-то пиздець, а-ха-ха-ха! — радісно підскочив і закричав павіан. — Так вам і треба, їбаньки! Бодай би вас усіх так побило! Прощавайте! А-ха-ха-ха!

Він оцінив обстановку, зрозумів, що звідси треба якомога швидше вшиватися, бо скоро, так чи інакше, тут почнеться операція з порятунку цього підгорілого людського колективу.

«Треба тікати, а до того десь перетовктися, обсохнути і щось пожерти. Бажано вийти на трасу, — думав мавпун. — О, мабуть, ось туди, щось у далечині наче як світиться.»

Він уже призвичаївся до сутінків і упевнено поломився з-під залізничної колії у кукурудзяне поле, що оточувало путь з обидвох боків. Хащі були такі густі й височенні, що більше скидалися на пишний тропічний ліс, аніж на фермерську ниву. Невеличкий Томас Якович розчинився в їхніх нетрях і таким чином визначив свою подальшу долю.

Він біг крізь врожай, просто на ходу обгризаючи свіжу соковиту кукурудзину, і вибудовував плани, переважно подумки, а часом навіть уголос. Якби поблизу зачаїлися слухачі, вони почули би наступну маячню.

«Якась дуже каламутна історія. Треба пригадати усе покроково, бо щось тут явно не так. Я просто їхав у поїзді на Київ, курив у тамбурі, думав про щось цікаве, але про що — не пригадаю, як відрубило. Тоді заснув, щось мені снилося, щось насичене, а потім мене розбудили мусора. І що вони від мене хотіли? Штраф хотіли, що ж іще можуть хотіти мусора. Але здається, я про щось забувся, про щось дійсно важливе. Щось зі мною сталося, поки я їхав тим поїздом. А може, просто наснилося? Ні, щось таки було, але що саме? Що було до поїзда?

Ось я втік з циркової клітки на волю, ось скрутив голову пітону, потім потягнув барсетку з документами, тоді насрав у кабіні циркової вантажівки. Що було далі? Далі позичив у нічному ларьку грошей, здер штані з якогось волоцюги, щоби не світити хвостом, і подався на вокзал, де вскочив у вагон. Потім стирчав у тамбурі, аж поки не заснув і не був майже схоплений зненацькими мусорами. І ось я тут, біжу по кукурудзі, ось штані, ось барсетка, а кульок з буряками лишився у вагоні. Це і все; але ж я дупою відчуваю, що десь причаївся новий досвід, але який? Курва, та хуй на нього, потім поміркую. Зараз важливіше вийти на дорогу, а там побачу. О, а де мої «Прилуки»? А, осьо вони, фух-х-х, треба стати покурити».

Павіан різко обірвав свій скажений галоп, вийняв з кишені крадених трєніків пожмакану пачку міцних «Прилук», намацав сируваті сірники, насилу видобув з них вогонь і закурив. Він стояв у кукурудзі й продовжував ганяти по макітрі думку, бо саме таким чином мислять мавпи — хаотичними рефлексіями і підозрами.

«От я, обична ж мавпа, — думав він під сигарету — а нам, мавпам, чого не хватає? Нам гостро не хватає соціальних ліфтів. Оцей соціальний ліфт, з котрого я так вчасно вистрибнув, застряг між мандрівним цирком і столичним зоопарком, ще й згорів, хе-хе! Цирк теж треба було спалити на прощання, щоби не крутила ностальгія за недоїдками. Не встиг помститися цій буцегарні, але буде вам кара, довбані арлекіни! Ненавиджу усім серцем, хоча нема чого згадувати про той цирк. За ностальгію теж треба карати, бо ностальгія — це непродуктивно. Нахуй — значить, нахуй! Навіть я, мавпа, і то це розумію. Хоча звідки у мавпи може бути ностальгія? Тьху! Проклята українізація довела нормальну тварину до сказу. Не можна вірити усім цим етологам, політологам, культурологам, антропологам, місцевим вченим і волхвам. Вірити можна лише голосу природи, бо хуй просциш, що той голос меле. Завжди лишається простір для розуміння.

До речі, єдиний з доступних голосів природи, котрий можуть почути людські довбойоби, — це голос мавпи, яка вміє говорити по-українськи і робе це гучно та на регулярній основі. А це ж мій голос і є, бо інші мавпи по-українськи не навчені. Може, в цьому і є моє покликання? Нести істину цим безхвостим пройдисвітам? Чи може, я пророк? Або рятівник людства? Томас Якович Сирота — це ж, мабуть, не просто так?»

Ця розумова калапеця булькотіла у його голові, й він сам їй дивувався, бо не розумів, звідки приходять такі дивні думки. Але вони перли і перли невпинним потоком, гуркотіли, як Дніпрогес, і підкипали, немов відро з розпеченим бітумом. Томас Якович докурив, кинув недопалок у сутінки і знову поломився крізь хащі у пошуках траси, на якій, він був у цьому упевнений, можна буде спіймати якусь маршрутку на Київ, або хоч би до найближчого райцентру. Він уже майже знав, що робитиме далі, й тому поспішав. Над полем ширився шурхіт листя і хрумкіт стебел з-під істоти, що прямувала у власне майбутнє, яке, щоправда, було доволі непевним.

Тим часом на обрії уже замайорів схід сонця, трохи розвиднілося, гроза потихеньку вщухала, і промоклий Томас відчув, що рішення таки прийнято.

«Все в руках Небесного Павіана! — думав мавпун. — Мушу їхати на Київ, бо не можна здаватися посеред дороги. Доїду!»

Отак, під поліфонічний хор думок мавпун наближався до траси обласного значення, котрою, незважаючи на ранішній час, вже перли перегружені фури, вкриті замизканим брезентом, кралися у своїх аграрних справах селянські «Москвичі», покручені й у сотий раз перефарбовані, немов старі шльондри, поважно пересувалися здоровенні комбайни із синьолобими водіями всередині. Область приготувалася до жнив, разом з нею стати жнецем приготувався й Томас Якович.

Раптом кукурудзяна стихія обірвалася колючими будяками, і він вискочив прямо на автобусну зупинку, поблизу якої стовбичив складений з бетонних плит громадський сральник на два гнізда, з усіх боків обмальований номерами телефонів, брудною лайкою та плебейськими іменами типу Руля і Свєтка. Томас помітив, що дівочі імена були написані переважно гівном. Цьому він абсолютно не здивувався.

Мавпун відхекався, наблизився до зупинки, уважно озирнувся навкруги, став і знову закурив свої смердючі «Прилуки». Він був не один. Всередині, на старій підгнилій лаві ховався від дороги літній, але крепкий ще чоловік у старомодному колгоспному піджаку, в білому кульку з магазина на голові (вочевидь, прикраса на дощ) і в огромних через налиплу багнюку гумових чоботях незрозумілого кольору та розміру У натруджених засмаглих руках він тримав тяжку сокиру, з кишені піджака стирчала мантачка, котрою зазвичай такі грубі сокири й підводять. Чоловік спав, йому снилося щось цікаве, бо час від часу він мугикав під носа непойми що і непрогнозовано смикався у різні боки. Сокира погрозливо намагалася випасти з його цупких пальців, але вони дійсно були цупкими, тож ні — не випадала.

— Діду! П’яний чи шо?! — гаркнув павіан прямо на вухо чоловікові й одразу вмостився на лаву. — Прокидайся, старий, стріха горить! Г-г-г!

Той ніяк не відреагував, лише булькнув щось ротом і, здається, випустив з дупи крепкого шипуна, бо ранкове повітря заповнилося нестерпним ароматом природних нетрів.

— Фу-у-у-у, оце ти дарма напустив! Нема культури, бачу, у вашім краю! Старий, ти спиш чи шо?

— Та сплю, сплю, — несподівано відповів аграрій, — але усе чую і бачу. Що тобі від мене треба, мавпо?

— Тю! — сказав Томас Якович і трохи відсів від чоловіка з сокирою. — А як це ти спиш, але все чуєш і бачиш? Як це ти крізь заплющені баньки побачив, що я саме мавпа, а не обичний місцевий рогопил?

— Просто досвід, — хриплуватим голосом промовий той. — Усі ми спимо, але мало хто це розуміє і не втрачає пильності. Що тобі від мене треба? — відповів і знову поставив питання чоловік.

— Це ти мудро загнув, старий, мудро, щось у цьому є. Кажу, чи ходе тут якась маршрутка чи, може, автобус, бо мені на Київ треба. Яка це область?

— Київська, — спокійно відповів той, але досі не розплющив очей, аби подивитися, з ким має справу.

— А район який? Чуєш? — поцікавився мавпун, знову затягнувся, і зупинку охопив густий дим горілого бур’яну. — Не повіриш, старий, я з поїзда випав, не знаю, де знаходжуся.

— Район, — тихо повторив чоловік і вмостився ще зручніше. — Нащо воно тобі треба? І не кури у мій бік цю хімію, кури махорку, я тобі відсиплю, бо до фаршрутки часу ще трохи є. Покуриш людського, з городу, щоб не смердів тут. Пойняв?

— Пойняв! — відповів Томас Якович. — А що за маршрутка? На Київ? Через що вона їде?

— А тобі куди треба? — поцікавився дід і зненацька розплющив одного ока, аби нарешті роздивитися мавпуна. Дивився він, треба сказати, дуже уважно. Око було сіре, з холодним виблиском і гострою зіницею посередині, як і годиться. Бачило воно вельми непогано, і це було єдине його око, а інше, схоже, значилося втраченим у битвах за врожай чи, може, десь на війні, а може, й просто через хазяйську необачність. Селяни в цьому смислі часто бувають необачливими, зважаючи на хліборобський реманент типу косарок або січкорізок, котрі постійно полюють за кінцівками, окремими фрагментами трударів, переважно пальцями або очима. Насправді чоловік був однооким, і Томасу цей факт чомусь сподобався, а на мить йому навіть здалося, що око трохи світиться. Малоприємна западина, де колись жило своїм життям друге око, була прикрита білим пасмом, що трохи нагадувало старомодного козацького чуба і висовувалося з-під кулька.

— Мені на Київ треба, і бажано, щоби недорого, бо у мене мало грошей.

— Вона куди тобі треба, туди й завезе, не переживай. Уже скоро має бути. Ану, поможи підвестися, коліно крутить, а мені теж їхати треба. Як тебе звати, мавпо? Ти чиє? Часом не Вьольви Євдокимівни син?

— Кого? Чоловіче, кажу ж тобі, я з поїзда випав, десь пару годин тому. Так сталося, але це окрема історія, у маршрутці розповім. Мене звати Томас Сирота, по-батькові Якович, я мавпа породи павіан, не місцева. А тебе як звати-величати? І чому ти називаєш маршрутку фаршруткою? Це що, чорний селянський гумор?

Чоловік замислився:

— Фаршрутка — це не гумор, а тутешній мем, не знаю, звідки це пішло. Я ж, павіане, місцевий, такий місцевий, що далі нема куди. Відукінд Васильович Переїбихаудеген, так мене звати.

Томас тихо гигикнув, але одноокий дід це помітив.

— При совітах отакі дурні імена людям давали. Раз назвали — все! Уже нікуди не дінешся. Можна просто Васильович, якщо так тобі буде легше.

Раптом у кишені піджака Відукінда Васильовича задзвонив мобільний телефон, судячи зі звуку, якась примітивна, але надійна нокія. Той кліпнув своїм оком на павіана і взяв слухавку.

— Чую Гриша, чую. Шо? Оце жду. На місці. Хвате пиздіти. Харашо. Не треба, я сам все зроблю. Все! — він тицьнув у телефон і сховав його в піджаку.

— Бачу, ти хлопець наче хороший, Томасе. Якшо на квиток не хватає, поможу. У мене непогана пенсія, а тобі треба їхати. Ти молодий, у тебе усе ще попереду. На Київ, кажеш?

— На Київ! — підтвердив мавпун.

— Ну то буде тобі Київ, оно фаршрутка уже під’їжджає. Дивись, сигарети не забудь. Поможеш мені вилізти, бо щось спину схопило, паскудна погода, їду на огляд до лікаря. Він з нашого района родом, хороший спеціаліст, обіцяв подивитися поперек.

— Так який це район, Васильович? — знову спитав мавпун.

— Хліборобський, — відповів селянин і почав лаштуватися до фаршрутки, що саме наближалася. Це був дещо покоцаний і місцями підгнилий жовтий «Богдан» з тонованими дешевою плівкою чорними вікнами, трохи вже обдертими і подряпаними.

Томас Якович ще здалеку розгледів на лобовому склі автобуса здоровенне слово «Київ» у білому прямокутнику, задоволено хмикнув і теж приготувався до мандрівки. На нього чекали великі справи, неабиякі діла і, у чому він був абсолютно переконаний, визначні звершення. Все це Томас просто знав, а не знав він лише одного — звідки він все це знав.

Фаршрутка з ляскотом розйобаної підвіски підкотилася до зупинки, гучно хекнула дизельним двигуном, зі скрипом прочинила передні двері перед дідом і павіаном. Ті заходилися залазити в автобус: спочатку Відукінд Васильович зі своєю сокирою, тоді уже Томас Якович з барсеткою і хвостом, що підступно виглядав зі штанини. Щойно обидва влізли у салон, як двері зачинилися, уся коробчаста конструкція хитко смикнулася і рушила у путь.

Салон зустрів їх засмаглою пикою підстаркуватого шофера, вбраного у базарну майку-сіточку червоного кольору, поодинокими пасажирами в темному салоні та радіотрансляцією з рипучих колонок. Як і слід було очікувати, грало радіо «Наруга», популярне в області серед більш-менш вихованих водіїв та старших людей. Звучала композиція якоїсь маловідомої групи під назвою «Нема чим робить».

Низький чоловічий голос співав про життя рабойобів і будівельників:

— Г-г-г, — вишкірився павіан на звуки пісні. — Правда життя! Що скажеш, Васильович?

Той подивився на Томаса і відповів: — Сідай вже, які-то гроші маєш? Давай, досиплю, якщо треба, оно шофер вже дивиться, треба платити.

Томас всівся на одне з подраних пасажирських крісел, поліз до барсетки в пошуках грошей, намацав там купюру в двадцять гривень і передав Васильовичу. — На, все шо маю. В Києві уже якось викручусь.

— В Києві то в Києві, хлопче, — відповів на це Васильович і направився крізь розхитаний салон до шофера, аби заплатити тому за проїзд. Дістав з внутрішньої кишені піджака не надто грубу пенсійну пачку, перетягнуту гумовою резинкою, відрахував потрібну суму і протягнув її водієві.

— Ось, держіть за двох.

Водій ловко схопив дідові гривні, майстерно відрахував трохи решти і з дещо дебілкуватою посмішкою поцікавився: — А це у вас настояща обізяна? А вона по-нашому понімає?

— Понімає і все чує, керуй собі! Шо за діла вопше? Гроші плачені за двох, гуморист! — різко відізвався павіан з глибини салону і тихо додав. — Йобані папуаси, звідки ви тіки вилазите?

Васильович ніяк не відреагував на шоферську ескападу, лише тихо хмикнув собі під носа, пошкандибав до Томаса Яковича, всівся біля нього і спитав: — Сам звідки, хлопче? Ким робиш, чи живі-здорові батьки?

Увесь цей час він ні на мить не випустив з рук своєї сокири, тримав її міцно, так, наче вона приросла до нього держаком. Томаса цей факт трохи напружував.

— Розповім, чого ж не розповісти? Тіки скажи мені спочатку, навіщо тобі сокира, якщо ти просто їдеш до лікаря? Що це за мода така цікава — з сокирами по лікарнях вештатися, ще й у таку далечінь?

Васильович поворушив зморщеним лобом, почухав під пахвою і відповів: — Сокира треба, бо у мене вся пенсія з собою, мало що по дорозі може статися, а тим більш у цих наших лікарнях. Лікарі нині хижі та нечемні, я ж — людина вже літня, подекуди в маразмі, запросто можуть обманути. У той час як маразматика з сокирою так просто не наїбеш, доведеться нормально лікувати, бо в руках у нього проблема. Сокира, хлопче, це гарантія якісного сервісу, як зараз кажуть.

— О, ясно, — хмикнув Томас Якович. — Дуже розумний підхід, нічого не скажеш. А я шо? У мене все просто, простіше нема куди. Я, як це добре видно, мавпа породи павіан, родом десь з Африки чи щось подібне, точно не скажу, але так мені говорили в цирку. Хоча народився і виріс я прямо на роботі, працював там до недавнього часу обичною мавпою, оце звільнився та їду собі у справах. Умови там були не дуже. Хуйові умови, нелюдські, якщо відверто.

Батьків своїх ніколи не знав, бо у нас в цирку родичатися суворо заборонено, аби не заохочувати кумівства, бо в цирку всі одне одного хоч і ненавидять, але купкуються за географічним походженням. Я, наприклад, нормально общався з нашими папугами, хороші хлопці були, теж звідкись з Африки завезли, наче як земляки, але усі вони недавно полягли на роботі. Вночі була пожежа, і вони вчаділи — прямо на гастролях, усі, скільки було, вісім штук. Були й конфлікти, звичайно, але то кругом буває. Так більше й не знаю, що про себе сказати.

Ну, ще люблю читати, особливо газети. Нам підстеляли їх у клітки, а я помаленьку гортав, мав велику підшивку за багато років, переважно «Упирятинський вісник» і ще пару часописів. Ось так по них і навчився балакати поступово. Бувало, й книжки траплялися, але зрідка. Люблю пригодницьку літературу, про далекі країни, про мандри, радіо теж люблю послухати. Скільки усього цікавого на світі, а я нічого не бачив, ось вирішив подивитися на власні очі, що кругом робиться.

Оце ж звільнився, щоправда, не без проблем, та й поїхав собі. Спочатку поїздом у тамбурі, їхав-їхав на Київ, та й заснув. Коли раптом прокидаюся — а на мене мусора дивляться, я ж почав тікати і вистрибнув з переляку з вагона. Добре, що встиг чкурнути, бо якраз була гроза, і у вагон влучила блискавка, побила там усе живе включно із мусорами. Так я й врятувався, все це вночі було, чули, мабуть, як десь їбануло? Не могли не чути, оце воно й було. Розголос по всій країні має піти, бо то був пиздець, я його сам бачив. Мабуть, і газети про це ще до вечора напишуть.

Ось, ну оце ж поломився я крізь кукурудзу в бік траси, з годину десь продирався і наскочив на зупинку, де ото сидів ти, діду. Оце й усе моє життя.

«Цікавий такий дідусь, трохи дивний, — подумав мавпун, — видно, що йобнутий. Може, маньяк? З сокирою до лікаря їде, ти диви на нього».

— А розкажи, старий, хто сам, чим живеш і вопше! — поцікавився павіан вголос. — Цікаво знати, чим область животіє! Давай, нам ще їхати разом, треба ж знати, з ким подорожуєш.

— Ну що ж! — жваво відгукнувся на пропозицію Васильович. — Розповім, тут таємниці жодної нема, абсолютно. Тільки пожди, зараз я тобі дещо покажу, а ти дивись уважно. Думаю, що ти зараз, Томасе Яковичу, охуїєш до глибини своєї мавпунської душі.

Томас вилупив на нього мармизу бо не зрозумів натяку і про що взагалі йдеться. Тим часом Відукінд Васильович підвівся з пасажирського крісла, перехопив сокиру правою рукою і упевнено направився у бік шофера.

У цей час по радіо якраз хрипіла мілітарна пісня про артилеристів:

Ось під усе оце діло з колонок і під здивований погляд павіана Відукінд Васильович підкрався до шофера зі спини і без жодних вагань переїбав того сокирою по спині так, що водійська кар’єра обірвалася раз і назавжди. Томас навіть не встиг усвідомити, що ж сталося, а зазвичай він швидко орієнтувався у різноманітних екстремальних ситуаціях, як Васильович ловко, прямо на ходу, випхав тіло полеглого водія у відкрите вікно, миттєво вмостився за кермо і піддав газу так, що прискорення відчув навіть вогнегасник, не кажучи вже про пасажирів.

Тут-таки Томасу спало на думку озирнутися довкола і подивитися на реакцію пасажирів. Це ж був пиздець нечуваних масштабів, і вони, скільки їх було, мусили б панічно вистрибувати крізь зачинені двері прямо на ходу. Похуй все, аби тікати! Але з подивом він усвідомив, що ніхто з небагатьох присутніх взагалі ніяк не відреагував на таку непересічну подію, як вбивство водія сокирою, випихування його тіла на ходу з фаршрутки і подальші акробатичні маніпуляції Васильовича. Мавпун побачив, що всім на це абсолютно начхати, усіх все влаштовує і кожен займається своїми дрібними справами. Хто читає книжку, хто колупається в носі, хто виїдає з пачки печиво, а хто й просто втикає собі у віконце і милується краєвидом.

За долю секунди Томас просканував салон і зафіксував серед пасажирів двох абсолютно однакових громадян бикуватої зовнішності. Обидва сиділи в самій глибині на задніх сидіннях, були вдягнуті у так само однакові вишиванки, мали ретельно виголені баняки і незворушні вирази обличчя. Один з них, власне, читав книжку, а інший виїдав печиво з пакета і дивився у вікно. Крім того, трохи поближче до Томаса сиділо старезне згорблене бабисько, замотане у картату хустку і увішане тяжкими клумаками з чимсь архаїчним усередині. Стара тихо куняла.

Також, окремо одне від одного, сиділи ще кілька людей. Один сценічно вбраний чоловік, схожий на якогось популярного співака («Вакарчук, чи шо?» — промайнуло у павіановій голові), лисий пан у дивному чорному костюмі, очевидно, протестантський пастор («Штунда», — так означив його Томас) і молодий хлопець в камуфляжному військовому однострої нового взірця з об’ємним кульком у руках. Досканувавши салон, збуджений Томас Якович спішно розвернувся у бік водія, у ролі якого так несподівно опинився Васильович, і, мов пружина, підскочив з сидіння та кинувся до дверей.

— А-а-а-а!!! Що ж це робиться, громадяне! Випустіть мене! Васильович, навіщо ти вбив людину?

Зупинися!!! Нікому нічого не розкажу, випусти мене, я не винуватий! — заволав мавпун і з розгону впиздячився головою у пневматичні двері, але ті не піддалися, хоча Томасова голова за пробивними якостями мало поступалася стінобійному тарану. Павіан усвідомив, що двері так просто не проломити, і почав носитися дзиґою по салону фаршрутки, гучно перекидати чиїсь торби, хаотично чіплятися усіма кінцівками за поручні, страшно кричати щось рятівне і, врешті, здогадався цибанути у віконну кватирку.

Томас стрибнув, голова і рука з барсеткою протислися у отвір, але тут він відчув, як хтось схопив його за хвоста і з неабиякою силою смикнув усередину. Павіан опинився в салоні, хтось швидко прикрив віконце, а барсетка потрапила під колеса вантажівки і навіки розчинилася у придорожному мотлосі.

Томас Якович насилу вирвався з крепких обіймів і пірнув під сидіння, де й засів, мов переляканий кіт, що приготувався іклами тримати останній рубіж оборони зі схованки. Він чекав нападу, втім, через деякий час усвідомив, що ніхто не намагається виколупувати його з нички і, наскільки можна було судити, в салоні панували спокій і навіть злагода. Очевидно, ні вбивати, ні якось турбувати павіана ніхто не збирався. Маршрутка перла собі шляхом, час від часу підскакувала на ямах, але тримала керунок упевнено. Відчувалося, що Відукінд Васильович має серйозний водійський стаж, тож за безпеку пасажирів можна було не турбуватися. Поступово Томас Якович заспокоївся, його дикунське серце билося усе спокійніше, аж поки бажання подивитися, що ж коїться у фаршрутці, не переважило природної обережності.

Томас тихцем визирнув з-під сидіння, не відчув ніякої небезпеки і зрозумів, що дарма піддався паніці. Треба було розбиратися у ситуації, котра виглядала більш ніж дивно, але на все це мали бути якісь свої причини. Мавпун обережно виліз зі схованки, випростався, уважно озирнувся, переконався, що усі пасажири сиділи по своїх місцях і лише вікна, включно із аварійним люком вгорі, були прикриті. Томас Якович делікатно всівся на сидіння і ще раз озирнувся.

— Шо, мавпа, злякалася? — пролунав саркастичний голос Відукінда Васильовича з водійського місця. — Не бздо в кишеню, тут усі свої! Нічого тобі не буде!

— Свої? Васильович, що коїться? Що це було? Куди ми їдемо?

— Ти українець чи ти гівно? — грізно поцікавився у павіана Васильович.

— Українець, а шо?

— Значить, свій. Сідай, нам іще довго тут їхати, дуже вчасно чкурнули, практично в останню мить. Ще трохи, і нам усім була би пизда. Що дивишся? Курити хочеш?

— Хочу, — відізвався Томас, — тільки цигарки лишилися в барсетці, нема що курити.

— Пожди, — сказав Васильович, — зараз я тобі махорки відсиплю, як обіцяв.

З цими словами він однією рукою поліз у кишеню по тютюн, а іншою заходився намацувати сірники під сракою, притримуючи кермо коліном і уважно вдивляючись у далечінь.

— На, кури, тут можна курити, ми ж не фашисти якісь, але намагайся не зловживати і прочини трохи віконце, тільки не сильно. І цей, не слід у нього пхати свого баняка, шановний. Звідси тебе поки що ніхто не випусте, заради твоєї ж безпеки. Взагалі дивуюся, що нас досі не помітили, — хоча не думаю, що ми так просто проскочимо, це навряд чи.

— Хто не помітив? — трохи напружено, але не без інтересу поцікавився Томас.

— Скоморохі, — коротко відповів Васильович. — Крім того, я не Відукінд, хлопче, і не Васильович. Насправді мене звати Арлекін Петрович, але прізвище дійсно справжнє — Переїбихаудеген.

«Скоморохі і Переїбихаудеген», — подумав павіан і уголос додав: — Поясни, що взагалі відбувається, Арлекін Васильович, тоїсть Петрович! Навіщо ти убив водія? Що він тобі зробив?

— Не мені, а нам. Ти у Гриші спитай, оно, бачиш двох крепких хлопів? Це Гриша і... вони обидва Гриші, ззаду сидять, обирай будь-якого. Не бійся, проконсультують, це теж свої, вони тобі пояснять, що до чого, бо у них робота така. Піди покури з ними, я ж мушу дивитися за дорогою, бо кожної миті може початися.

— Що початися?

— Йди собі.

На цих словах фаршрутка з грюкотом підскочила на вибоїні, але Арлекін Петрович вправно впорався з керуванням.

Томас з острахом зиркнув углиб салону і вперся поглядом у Гриш. Обидва уважно дивилися на Томаса Яковича і, очевидно, чули всю розмову. Гриша, той, що з книжкою, виразно кліпнув очима у бік мавпуна, таким чином підтвердивши водієві слова і голосно додав: — Пиздуй сюди!

Томас попиздував. Він пройшов повз стару бабу, що так само мирно дрімала, упершися спрацьованими руками в дерев’яний ціпок, встиг розгледіти молодого хлопця в камуфляжі, що копирсався у своєму кульку і щось там перекладав з місця на місце, перестрітися поглядом зі сценічним чоловіком, схожим на Вакарчука, і зиркнути разок на штунду, тобто протестантського пастора. Пастор щось уважно виглядав у вікні й геть не звернув уваги на Томаса. З усіх пасажирів, на думку мавпуна, найбільш небезпечними здавалися оці двоє Гриш, мабуть, через свою бикуватість, але як знати, як знати.

Томас з деяким острахом всівся навпроти Гриш, закурив накручену в газетний папірець махорку і подивився на Гришу з книжкою.

— Це правда? Ви можете мені пояснити, що відбувається? Васильович, тоїсть Петрович не пиздить? — спитав павіан.

— Не пиздить. Арлекін Петрович тут головний і від нього значною мірою залежить наше життя. З цієї миті твоє теж, — холодно повідомив Гриша з книжкою.

— А у чому полягає небезпека? Ніяк не збагну, шановні! Хто ви такі й звідки знаєте Арлекіна Петровича, якщо ми з ним зайшли пізніше, уже після вас?

Гриші переглянулися, і той, що й досі виїдав печиво з пакета, схвально кивнув. Тоді перший Гриша захлопнув книжку, на якій Томас устиг помітити напис Бхаґавата-Пурана, сховав її за пояс під вишиванку, немов студентський конспект, і пред’явив мавпунові розгорнуте посвідчення з кишені. В ньому значилося наступне — старший кнехт СБУ Гриша №1.

— Кнехт? — перепитав Томас Якович. — Як це так, кнехт СБУ?

— Вважай, що це старший пацан фаршрутки. Слухай сюди, хлопче, так чи інакше, але тобі дуже поталанило, і хтось або щось привело тебе прямо на автобусну зупинку. Твоє місце тут, серед нас, яка б не була цьому причина і якими б не були наслідки. Розумієш мене? Тут Арлекіну Петровичу видніше.

Томас блимнув очима і почав всотувати інформацію, немов губка, аби згодом ретельно її проаналізувати.

— Скоро, зовсім скоро, — спокійно продовжив Гриша, — ми почнемо зупинятися на інших зупинках і підбирати різних людей. Але ти, мавпо, маєш усвідомити, що у цю фаршрутку можна лише зайти. Вийти ж з неї можна тільки на кінцевій зупинці, або посцяти, якщо припече.

— О, це мене цілком влаштує, — відгукнувся павіан, — бо мені якраз на Київ і треба!

— На Київ? — Гриші знову переглянулися між собою і водночас промовили: — Ти бачив напис на лобовому склі?

— Бачив, авжеж! — сказав мавпун. — Там написано «Київ», тому я сюди й вліз. Зауважте, не безкоштовно!

— Та це який-то пиздець, — промовив Гриша з пакетом і закинув у свою зубасту хліборізку ще одне хрумке печиво.

— Автобус слідує за маршрутом «Київ — Нахуй», проїздом через Яготин — ось що написано на склі, хлопче. Можеш взяти на ознайомлення фаршрутного листа у пана Переїбихаудегена, там усе це розписано.

— Мені не треба нахуй! — ледь не підскочив з сидіння павіан. — Як мені звідси вийти? Коли зелена зупинка? Я пісяти хочу!

— Ніяк не вийти! — знову в унісон відповіли Гриші своїми глибокими тенорами. — Ти, як видно, геть не розумієш, що відбувається?

— То поясніть! — попросив Томас і закурив чергову самокрутку, від чого обох Гриш затягнуло тютюновим димом.

— Ти їхав у тому поїзді, що в нього вночі лупанула блискавка, так? Було таке?

— Їхав, а звідки ви знаєте? Я нікому, крім Арлекіна Петровича, про це не розповідав! — нашорошився павіан і про всяк випадок обережно озирнувся довкола. Гриші знову ж таки переглянулися.

— Ти уважно прочитав, що було написано у моєму посвідченні? — перепитав Гриша №1. — Чи пан павіан геть неписемний? Може, у цьому справа?

— Не ображайте мене своєю антигуманістичною зневагою, шановні! Я мавпа, це так, але не остання у цьому світі. Дечому я навчився, а прочитав, може, й більше за деяких старших пацанів. Просто я трохи розгубився, це ж абсолютно новий досвід. Оце загадкове вбивство, воно, знаєте, подіяло на мою психічну рівновагу. Я злякався, тому й зосередився на питаннях чисто ситуативного характеру.

— Це зрозуміло, — кивнули Гриші, а №2 продовжив пояснювати, не забуваючи час від часу жувати хрумке печиво.

— Служба безпеки України — ось що, як відомо, означає абревіатура СБУ. Ми — кнехти з відділу метафізичного спротиву, а Арлекін Петрович — старший над нами. Він ярл нашої робочої групи і один з конунгів СБУ.

— Ви що, сектанти? Які ще конунги? — з недовірою перепитав Томас.

— Оно сидить сектант, — похмуро кивнув Гриша №1 на протестантського пастора. — А ми — державна спецура.

Лисий штунда у дивному чорному костюмі, що сидів біля вікна з іншого боку, усе чув, але ніяк не відреагував на нечемність, хоча було помітно, як ворухнулося його вухо, направлене у Томасів бік.

— А хто це? — тихо поцікавився павіан у кнехтів. Йому дісно було цікаво, бо все це вже почало нагадувати рідний до болю цирк, з котрого він буквально щойно втік. «Яка-то смертельна клоунада!» — подумав Томас і знову скоса поглянув на штунду.

— Це Кривавий Пастор, згодом узнаєш його поближче. Мущина, між іншим, цілком серйозний, крім того, дійсно велике столичне цабе, як раніше казали. Ми підібрали його ще в Києві, а зараз там уже мало початися.

— Що початися? Хтось мені нарешті пояснить?

— Скоро сам побачиш, — сухо відповів на це №2.

Від цих слів Томаса Яковича трохи смикнуло, бо перед його очима яскраво спалахнув свіжий епізод з убивством шофера і останні сказані перед тим слова Арлекіна Петровича, тоді ще Відукінда Васильовича: «Думаю, що ти зараз, Томасе Яковичу, охуїєш до глибини своєї мавпунської душі!»

— А нащо було вбивати шофера? Чим він завинив перед цим вашим СБУ? Він навіть шансону не слухав!

— Чим завинив шофер? Хм-м-м. Ну, по-перше, хлопче, це був не зовсім шофер. Ми давно випасали цього інфільтрованого гереушника, а сьогодні вночі підозри остаточно підтвердилися. Це був московитський диверсант. Рік, а може, й більше, ми не могли його вирахувати. У них давно усе було готове до цього дня, і ось сьогодні почалося. Насправді шофер взагалі не був людською істотою. Це сколківський андроїд, остання московитська розробка, на диво якісна, між іншим. Тому ми й не могли так довго його вичислити. Зазвичай вони легко розколюються, але цей не палився абсолютно, а вигляд мав звичайного фастівського плужари. Сьогодні ж ми випадково почули, як він тихенько, у півголоса, кілька разів промовив: «Вот тєбє, бабушка, і Юрьєв день!» — коли заправляв фаршрутку солярою на автобазі. Тут-таки усе прояснилося, і Арлекін Петрович видав оперативний наказ на ліквідацію цього ворожого пристрою. Ми з Гришою його тихо пильнували, а Арлекін Петрович власноруч виконав найвідповідальнішу частину операції — знищив кацапську розробку сокирою. Тепер вони не знають, де саме ми знаходимося і за яким фаршрутом їдемо далі. Пан Переїбихаудеген відкорегував його одразу, щойно сів за кермо. Але з ночі за нами слідкували, і ось, здається, вдалося відірватися. Побачимо, далі буде видно.

— Це який-то пиздець, я майже нічого не второпав! — щиро зізнався Томас. — Московити — з цим ясно, у нас в цирку теж працював один московит — ведмідь, родом звідкись з північного Уралу, дуже войовнича і нахабна істота, ще й, до того ж, алкоголік. Але хто такі гереушники? І хто такі андроїди? І що воно таке — отой Юрьєв день?

— Гереушники, хлопче, — це московитські диверсанти, частіше за все андроїди різних модифікацій, штучні істоти, замасковані під людей, хоча іноді трапляються й натуральні етнічні кацапи. А ГРУ — це щось типу нашого СБУ, тільки навпаки. Главноє Развєдиватєльноє Управлєніє Генштабу їхнього війська. Якщо ми — служба переважно гуманітарного спрямування, то ГРУ — структура сугубо армійська. Чистопородні мілітаристи, так би мовити. Вони до нас постійно лізуть, збирають інформацію воєнного та інфраструктурного характеру, ми ж їх виловлюємо і нейтралізуємо, а часом перевербовуємо, бо андроїда можна перепрошити. Хоча це й складно, в їхніх мікросхемах сильно насрано, як в суто ідеологічному, так і в буквальному смислі слова.

— А Юрьєв день? Що це? — схвильовано спитав Томас у кнехтів.

— Справжній Юрьєв день настав якраз сьогодні, але ми частіше називаємо його інакше. День Х. Це чисто оперативна назва, просто кажучи — хуйовий день. Який день — такий і керунок, в метафізичному сенсі цього слова. Це просто професійний жаргон, нічого такого.

— А чому він саме Юрьєв? При чому тут Юра? — знову перепитав мавпун.

— Ти про Долгорукого Гагаріна коли-небудь чув?

— Ні!

— Краще б тобі цього ні знати, ні бачити, Томасе. Але якщо коротко, то Долгорукій Гагарін — це така геополітична сутність, демон російської государствєнності. Ця древня істота, що останні п’ятсот років мешкає в глибинах мокшанських боліт і звідти через посередників керує зовнішньою політикою Кремля. На її честь і назвали московитські шамани цей день, бо повне ім’я цього чорного демона — Долгорукій Гагарін Юрій Владіміравіч. Більше тобі знати, мабуть, поки не слід, бо для цього треба спочатку отримати богословську освіту або мати хоча би невеликий містичний досвід.

— Це дійсно яка-то містика, шановні! — погодився мавпун. — Добре, що я іноді підслуховував п’яні базари наших циркових оркестрантів. Серед них чомусь багато кімнатних містиків, був навіть один ідейний сатаніст, а дехто з них не стидався й окультизму. Здається, я здогадуюся, про що йде мова, але одного не збагну — чого ж вони лізуть до нас, з якою метою? Що їм від нас треба? — не спинявся заінтересований мавпун.

— Це ж очевидно! — не втримався Гриша №2. — ГРУ — це кацапська військова розвідка, от і здогадайся, чому вони лізуть! Здається, ми їм гостро не подобаємся, і при тому давно. Чому — окреме і доволі тяжке питання. Потім, може, поговоримо на цю тему. Ще питання є?

— Зрозуміло, — відреагував Томас на кнехтове пояснення. — Просто я раніше ніколи не чув про ГРУ. У нас в цирку телевізора не було, а по радіо крутили в основному краєзнавчі передачі, з газет мали «Упирятинський вісник». Там більше про врожаї, криниці народної пам’яті, велич духу, різноманітну наругу плюс некрологи, звичайно. До речі, найцікавіший розділ.

З водійського крісла крізь тютюнову хмару, що огорнула Арлекіна Петровича, пролунав голос:

— Хвате пиздіти, панове кнехти, наближаємося до зупинки. Підбираємо одну важливу людину, будьте уважні, на нас може чекати засідка. Усі чули?

Фаршрутка одностайно кивнула і затихла. Автобус поступово збавляв швидкість, за вікнами, як і увесь час, виднілася приємна пастораль — соняшникові плантації, деінде зеленіла кукурудза, час від часу вигулькували грабові переліски. На полях іноді траплялися комбайни і трактори з причепами. Ранок м’яко переходив у день, світило сонечко, буяла врожайна пора.

— Наче нічого підозрілого, — порушив мовчанку штунда, він же Кривавий Пастор, і уважно подивився на кнехтів. — Здається, тихо, можна ставати. На зупинці саме той, хто нам потрібен.

— Так, Олександре Валентиновичу, бачу, — підтвердив Переїбихаудеген.

Фаршрутка підкотилася на нейтральній передачі під занедбану автобусну зупинку, прикрашену залишками радянського мозаїчного панно з дояркою і назвою населеного пункта — Ваджраянівка. Двері з характерним сопінням прочинилися, і до салону одразу ввалився здоровенний бугай у яскраво-жовтому спортивному костюмі олімпійської збірної України, на вигляд років сорока або трохи більше. Це був моцний білявий мужик, судячи з виразу обличчя, досвідчений і хвацький.

Однак щось у ньому було таке, що примусило Томаса спочатку здивуватися, потім перелякатися, а на останок ледь не пересрати. Томас витріщився на новоприбулого пасажира, і лише більш-менш спокійна атмосфера, що вже складалася в салоні фаршрутки, утримала його від панічного стрибка у закритий аварійний люк. По-перше, у цього пасажира було не дві, а чотири руки, і павіан одразу уявив собі вітрину провінційного ательє, в якому можна отак невимушено замовити жовтий спортивний костюм на чотирируку людину. Хоча, чом би й ні? По-друге, колір його мармизи, а відтак і всієї шкіри був не землистий, як це годиться для українського спецслужбовця, і не буряковий, як у кар’єрного мусора, а чисто блакитний. Не якийсь там хворобливо блакитнуватий, а просто блакитний. Як небо.

Таким чином чотирирукий чоловік дуже скидався на живий державний прапор. Дві руки він тримав у кишенях штанів, що надавало йому трохи нахабного і молодцюватого вигляду, у третій загрозливо крутилася сувенірна гетьманська булава, а четвертою він вхопився за поручня, водночас примудряючись тримати в ній великого смартфона із зображенням лотоса не десктопі.

— Почім проїзд!? — гримнув новоприбулець до водія.

— Одна срібна гривня, шановний, — чемно відповів Арлекін Петрович.

— Ого, та це ж грабунок, чесне слово! Але нема часу, ось тримайте! — з цими словами чотирирукий вийняв з кишені штанів чималий злиток срібла характерної шестикутної форми.

— Поїхали! — ще раз гримнув дивний здоровань і жбурнув гривню на водійську приступку — Треба вшиватися!

— Їдемо, Паранірванович, вже їдемо! — Арлекін Петрович натиснув кнопку закривання дверей. Щойно автобус, повільно набираючи швидкість, від’їхав від зупинки метрів з двадцять, як сталося те, чого Томас зовсім не очікував. Спочатку почувся тихий, а потім усе більш виразний гуркіт, що почав переходити у пронизливий свист, і за кілька секунд на конструкцію зупинки прямо з неба, обрушилося щось тяжке і неоковирне, непойми що таке.

Воно складалося з великих шматків цегельної кладки, забутовки, крупного каміння, бетонних балок різного розміру і тому подібних зліплених докупи будівельних матеріалів. Зупинка моментально і зі страшним шумом розлетілася на друзки, оскільки брила непойми чого мала розмір щонайменше з товарний вагон. Скільки вона могла важити, Томас навіть не міг собі й уявити, бо для мавпи такі цифри вже не мають прикладного значення. Дохуя.

— Тікаймо! Ходу! — заволав жовто-блакитний прибулець, і водій втиснув педаль газу в підлогу. Здійнявся рев, фаршрутка смикнулась і значно пришвидшилася. У вікна було добре видно, як на навколішні ниви, а почасти і на саму трасу прямо з неба почали падати такі самі, а може, й хужіші брили незрозумілої будівельної хуйні. Фрагменти кам’яних стін з віконними отворами, фундаментні блоки, телеграфні стовпи тощо.

Вони гепалися об землю, глибоко врізалися в її родюче тіло, від них відлітали менші шматки, а то й просто які-то видрані разом з коробкою двері, дошки і шиферини. Що Томаса неабияк здивувало, то це новенька емальована ванна, яка підскочила перед самою фаршруткою і велика церковна баня, що при падінні луснула, немов поцяцьковане золотом яйце фірми «Фаберже». В узбіччя, наче спис, глибоко встряг здоровенний православний хрест, що відломився від бані.

— Ха! — збуджено закричав чотирирукий. — Це ярославське бароко, кінець сімнадцятого століття! — вочевидь маючи на увазі розтрощену баню. — Оце ж у них їбануло, мама дарагая!

Фаршрутка вкотре вправно крутанулася, об’їхала емальовану ванну і припустила ще швидше. Кривавий Пастор нервово гигикнув, а чоловік, схожий на Вакарчука, вчепився руками у сусіднє сидіння та заходився ритмічно підвивати. Томасу навіть здалося, що цей мотив він десь уже чув, по радіо, чи шо?

Дійсно, настав час шоферської майстерності Арлекіна Петровича, яку той і проявив. Він упевнено маневрував асфальтованою дорогою між циклопічних цегляних градин, що сипалися з неба, розігнав неповороткого «Богдана» до скаженої швидкості й пустив його у смертельні перегони, немов пілот спортивного боліда. Усіх, включаючи обидвох Гриш та жовто-блакитного пасажира, кидало урізнобіч, хтось боляче йобнувся спиною об поручні, хтось спересердя лаявся, а бабині клумаки уже давно мотилялися по усьому салону, хоча парадоксальним чином жоден з них навіть і не розв’язався. Сама ж стара у хустці сиділа на сидінні незламно, мов гранітна брила, і спокійно дрімала, як і увесь час до того. Камуфльований хлопець ловив по салону свій округлий кульок, котрий катався підлогою, немов футбольний м’яч.

— Дивіться!!! Почалося!!! — кричав з водійського місця Переїбихаудеген. — Тримайтеся!

— Що це? Що це за уламки?!! — надривався крізь гармидер павіан, що міцно вчепися всією мавпою у щось намертво прикручене до підлоги. Виявилося, що це були бабині ноги в хазяйських тапках, втім дивуватися цьому факту часу явно не вистачало. У сум’ятті ніхто не звернув уваги на кричуще Томасове запитання, фаршрутку з усіх боків лупило окремими цеглинами, дрібним камінням, шматками листового шиферу, побитою сантехнікою тощо. Просто дивом, або завдяки водію, жоден зі значних уламків досі не влучив у автобус, хоча деякі вікна вже були вкриті тріщинами, та й сам корпус автобусика ніс на собі сліди, хоча й косметичних, але доволі помітних ушкоджень.

У такому режимі фаршрутка проіснувала ще кілька хвилин, аж поки будівельний обстріл раптово не вщух. Або все, що мало впасти з неба, уже впало, або вона таки вискочила із зони ураження. Схоже, далися взнаки обидва фактори. Томас визирнув у вікно і побачив, як одна з останніх брил розчавила посеред поля комбайн, не залишивши від того нічого конкретного, якщо не зважати на вцілілого комбайнера, що стрімголов тікав з-під кам’яної зливи. Арлекін Петрович поступово скинув швидкість з просто скаженої до майже прийнятної, «Богдан» припинив щомиті підскакувати на цеглинах, шуму в салоні значно поменшало і можна було трохи перевести дух. У Томаса Яковича накопичилося кілька запитань, і він, не відкладаючи на потім, рішуче та одномоментно поставив їх перед мандрівним товариством.

— А-а-а-а-а!!! — заволав він. — Що це було, хто ви такі, якого хуя я тут роблю, сукі?! Ідіть всі нахуй!!!

На його жагучу мольбу відгукнувся чотирирукий, що, немов здоровенний жовтий жук, підводився з підлоги і струшував зі свого яскравого костюма пилюку, перемішану з піском.

— Ледь телефона не розбив, ти бач, яке падло! — почав він з простого життєвого обурення. — Ну, не знаю, не знаю! Особисто я знайомий лише з Арлекіном Петровичем. Усіх інших, перепрошую, досі не маю честі знати. Мене звати Остап Вішну. Якщо кому цікаво, то за основною професією я краєзнавець і антрополог, але сфера моїх наукових інтересів значно ширша. Усіх вітаю, шановні! — додав він і посміхнувся своїми на диво білими і доглянутими зубами.

— Добродії, мабуть, нам усім варто ближче познайомитися! — рішуче проголосив павіан. — Після цього буревію хочеться знати, з ким і куди я тікаю від ярославського бароко. Зі мною все дуже просто — я мавпоукраїнець, звати мене Томас Якович Сирота. Нещодавно втік з цирку, подався на Київ, але чомусь їду нахуй, як оце нещодавно прояснилося. Що я тут роблю, мені досі невідомо. Це все, — павіан з надією оглянув колектив.

— Гриша! Старший кнехт СБУ! — подвійним тенором повідомили з дальнього кутка Гриші. — Ми патріотично налаштовані селовики, хуячимо українофобів і зрадників чітко за вказівками. Подробиці в архівах спецслужби.

— Мене звати Олександр Валентинович Турчинов. Я Кривавий Пастор з тілівізора і новопризначений секретар Ради національної безпеки і оборони, — не вельми охоче подав голос штунда у чорному костюмі. — Це поки все, що я можу про себе повідомити. Втім, репутація моя, в принципі, усім відома.

Всі з повагою і навіть острахом подивилися на Кривавого Пастора.

— А вас, добродію, як звати-величати? — поцікавився Томас у тихого чоловіка, схожого на Вакарчука. Той з недовірою швидко кліпнув очима, але таки представився:

— Мене звати Репостислав Вакарчук. Я працюю генератором мудрих думок у твіттері, — він трохи помовчав і негучно додав: — Ще я вмію співати. Все це якась помилка, мене не має тут бути. Я грав ювілейний концерт у Палаці Спорту співав для людей, для всіх українців, але на словах «Я їду додому» щось блимнуло в очах, мене підкинуло, і я чомусь опинився у цьому занюханому автобусі. Ці двоє, — тут він кивнув у бік Гриш, — мене не випускають! А мені треба повернутися на сцену, я відчуваю відповідальність перед публікою, перед усіма співвітчизниками! Випустіть мене! Відпусти, я благаю відпусти, бо не можу далі йти, я не хочу більше йти! — тут він чомусь заплакав.

— Ти ж уже їдеш додому, — суворо гримнув на це Гриша №2, — ми з тобою говорили на цю тему, хвате пиздіти одне й те саме, тут тобі не твіттер, ретвітів не буде.

— Ага, чудово! — делікатно продовжив знайомство Остап Вішну і звернувся до камуфльованого хлопця: — А ти, хлопче, ким будеш?

Хлопець, що знову задумливо копирсався у своєму кульку, здригнувся, але одразу облишив копирсання і чітко відрапортував: — Боєць сімнадцятої танкової бригади ЗСУ Олександр Юхименко! Думав, що вертаюся з дому після відпустки на зону АТО! Сів у фаршрутку на зупинці, але їду нахуй за наказом. Субординація є субординація! У салоні двоє старших офіцерів і конунг СБУ, значить, на цю мить це і є моє керівництво!

— А що у тебе в кульку Юхименко, га? — несподівано різко пролунав голос пана Переїбихаудегена, який щойно знову закурив махорку з кишені й напустив густого диму в лобове скло.

— Та таке! Передачка з дому пане Арлекіне!

— Ясно, — одразу закрив питання Переїбихаудеген і ледь чутно зітхнув.

— Шановні, а що це за мовчазне бабисько? Чому воно постійно спить? — поцікавився Томас у громади. — Хтось її знає?

— Яке воно тобі бабисько, пустопорожній ти антропоїд! Май повагу до старших людей! Це Вьольва Євдокимівна, не чіпайте її, хай дрімає. Євдокимівна вам у прапра... у пращури годиться. Стара теж їде нахуй, як і усі ми, по заданію! — вилаяв мавпуна Арлекін Петрович зі свого сидіння.

— Правда? — зніяковів Томас. — Вибачайте, панове, я не хотів молоти зайвого. Вьольво Євдокимівно, вибачайте!

— Облиш, вона тебе не чує. — заспокоїв мавпуна Остап Вішну. — Ну що, Петрович! Як справи? Доберемося куди слід? Як гадаєш? — гучно, так, аби усі почули, спитав Вішну.

— В Нахуй? Авжеж, доберемося, як не добратися. Питання лише у часі й кількості фіналістів.

Тут до розмови знову підключився Томас: — Так що ж це було, хтось мені пояснить?

— Пане Остапе, поясніть павіану, будь ласка, що до чого. До речі, шановні, радий окремо представити вам пана Остапа Вішну! Я спочатку розповім товариству про вас, але коротенько, — звернувся до нього Переїбихаудеген, — просто щоби зміцнити в салоні атмосферу взаємодовіри. Це не завадить.

— Авжеж, я не проти! Нині не до секретів, прошу пана! — відреагував Вішну і заходився листати свого смартфона.

— Конунг СБУ Остап Паранірванович Вішну, шановні! — громовито продовжив Арлекін Петрович. — Очолює підрозділ індоєвропейської магії у відділі метафізичного спротиву Служби безпеки. Визначний езотерик, антрополог, краєзнавець, вчений книжник, член Національної спілки письменників України, ярл. Щось типу Умберто Еко, тільки навпаки, — додав він і вишкірився у дзеркало заднього виду. Скидалося на те, що Переїбихаудеген щойно пожартував, тільки не ясно, де саме.

— А хто такий Умберто Еко? — поцікавився Гриша №1. — Це хтось із наших агентів?

— Ні, Гриша! Умберто Еко — це був такий відомий в інтелектуальних колах ерудований пройдисвіт, який пам’ятав купу різноманітних фактів, але жодного стосунку до СБУ ніколи не мав, — тут око Переїбихаудегена ностальгічно зблиснуло. — Він ліпив з цих фактів купу, позбавлену драматургії, і Ніагарою невпинного піздєжа вивалював у мозок читачеві. Взагалі, типовий університетський ерудит, пісатєль і очкасте пиздло. Так ось, Остап Вішну — це щось абсолютно протилежне. По-перше, Умберто Еко помер, а пан Вішну цілком собі живий і здоровий, а по-друге, він соціаліст, а наш достойник — чесний краєзнавець.

— Дякую! — відгукнувся Вішну. — Свята правда!

— Дякувати поки не варто! — серйозно відповів Петрович і продовжив:

— Остап Паранірванович Вішну довгий час працював на гетьманську розвідку під різними прикриттями і легендами, а на початку двохтисячних років йому навіть довелося трохи побути духовним лідером норвезької квір-офензиви. Але після крепкого передозу мухоморами під час відпустки на Шацьких озерах він став на рейки правої реакції та відродження еддичного клерикалізму з відповідно розробленою теоретичною базою.

— Ніхуя собі! — озвався боєць Юхименко і по-па-цанськи присвиснув. — Вибачайте. Білий вождь!

— Саме так! — підтвердив Вішну. — Точніше, жовто-блакитний!

— Цю теоретичну базу ніхто не може осягнути, — продовжив далі Арлекін Петрович, — оскільки написано її реконструйованою індоєвропейською мовою, а володіють нею лише старі університетські євреї в луснутих окулярах. Відповідно, маємо чергову антиіндоєвропейську змову з боку вчених гіперсіоністів. Я правильно розумію?

— Свята правда! Плете змову професура! — підтвердив чотирирукий пасажир.

— Через цю обставину перекладів твору Остапа Вішну найближчим часом не очікується, вчення залишається утаємниченим, отже, езотеричним. Але спішу вспокоїти громаду! Через те, що моя бабуся була індоєвропейкою, я з дитинства непогано сприймаю на слух деякі втрачені діалекти, при нагоді перекладу для вас це езотеричне вчення, тим паче, там нема чого перекладати. Усього два-три абзаци, вони дуже короткі, вчення лаконічне і завчасно пристосоване до поліграфічних криз. Хороше вчення, просте і глибоке, — завершив свою майже промову Переїбихаудеген. — Тепер ваша черга, пане Остапе! Поясніть обстановку мавпі, Юхименку і Вакарчукові.

— Ну що ж, слухайте сюди, шановні! Як офіційна особа пояснюю обстановку та загальну ситуацію, що склалася на цю мить на міжнародній арені!

На слові «арена» Томаса трохи сіпнуло, але він вмостився на сидіння і перетворився на саму увагу. Решта товариства теж проявила інтерес до розмови, окрім Юхименка, котрий знову вовтузився зі своїм кульком, шарудів поліетиленом і слухав у піввуха.

— Уламки, Томасе, що ледь не розчавили наше товариство, — це звичайні фрагменти Російської Федерації, — продовжив Вішну — Від сьогодні розпочався тектонічний процес руйнації Московії, з самого ранку її розривають страшні центробіжні сили. Блискавка, що влучила у вагон, в котрому ти мав мужність тікати від своєї реальності, Томасе, була лише першою ластівкою. Щойно ми бачили, як прямо на нас йобнувся великий шматок Ярославської області РФ, а це лише початок. Першими вибухають сакральні центри старої московитської цивілізації: купола, бєлиє бєрьозкі, мама с коромислом, оце все. А вже потім, друзі, настає час значних індустріальних центрів. Уявіть собі, що буде, якщо на нас впаде Нижньотагільський металургійний комбінат? Це буде повний пиздець, і статися він може щомиті, а хоч би й прямо зараз.

— Так а чого ж воно на нас падає? Ми тут до чого? — здивувався павіан, у голові якого уже почала складатися більш-менш чітка картина того, що відбувалося. — Чому воно не сиплеться на Сибір, приміром, чи на Урал? Чому саме на нас?

— Питання слушне і найголовніше у нашому випадку. Очевидно, мало би завалити саму Московію, і наші лабораторні розрахунки це підтверджують. Однак ми встановили, що московити через свою природну злобливість підготували вузьконаправлений керований вибух, як це визначають спеціалісти з вибухівки, аби накрило саме нас і заодно усі найближчі терени. Але нас найбільше, тобто вщент. Тут у них окремий інтерес.

Гриша №2 кивнув баняком і додав: — Вони усе підлаштували таким чином, щоби наїбнутися разом з усіма. Якщо уже помирати, то «с музикой і сосєдямі», як у них кажуть. Це натуральне Западло, Томасе. Западло з великої літери «З».

— В смислі — Западло? — дещо кволо перепитав Вакарчук.

— Саме так, — продовжив замість Гриші Вішну, — це старий кацапський ритуал окультного характеру. Він пов’язаний із хворобами і смертю. Класична шаманська практика, це я вам як краєзнавець кажу. У стародавніх московитів, якщо комусь було хуйово або коли хтось помирав, існувала така дивна традиція — проводити ритуал Западло, мета якого полягає в тому, щоби усім іншим теж стало хуйово. Суть його в тому, щоби усі навкруги теж або повиздихали, ну, або хоча б тяжко страждали. Переважно він виражався у п’яних бійках на похоронах, наприклад. Коли цілі їхні осередки гинули в алкогольному осатанінні і лягали в могилу всім збиральницьким колективом, бо самому помирати — це западло.

— Навіщо!? — щиро здивувався Томас Якович. — Який у цьому смисл?

— Складне питання. Ми довго вивчали цей феномен, — замість Вішну похмуро відповів один з кнехтів, здається, Гриша №1. — Навіть в глибокі експедиції ходили під виглядом заробітчан і валютних проституток, аби роздивитися феномен зсередини. З лабораторій роками не вилазили, робили дорогущі аналізи, ставили складні досліди — усе намарно. Висновок, відповідно, зробили невтішний.

— Який? — тихо спитав Вакарчук і зайорзав на сидушці.

— А хуй його зна, чому вони такі! — відповів Вішну. — Отакий науковий вердикт! Зрештою, Рада конунгів СБУ при РНБО постановила наступне: зважаючи на вперту закритість Московії до зовнішніх впливів, забити на них хуй і готуватися до кризи усіма можливими засобами. Ми приймаємо на себе перший удар першої хвилі уламків, але нам може поталанити, і найбільш здоровенні з рештків перелетять через континет в Атлантику, хоча на це ми не дуже сподіваємося, бо спеціалісти з вибухівки, та й взагалі з різного смертельного паскудства у них на найвищому рівні.

— Так а хто ж його так їбанув? Чи воно само? Чи це хтось таки заповзявся на московитів, і вони лише корегують це Западлом? Чого це раптом Московія має наїбнутися? — поцікавився мавпун.

— Тому що це йобане зловороже кубло, і сама природа цього прагне. В природі все циклічно, очевидно, прийшов час і на кацапський мурашник. Особисто я думаю, що цивілізації, культури, мови зникають і гинуть тоді, коли втрачають свій сенс, а це якраз те, що нині сталося з ними, — вони втратили сенс і в них просто немає потреби. Інтерес до балалайки у світі різко впав. Вони нахуй нікому не потрібні — ні собі, ні людям, і кацапи це добре розуміють, а це неабияк їх вкурвлює. Тому вони хочуть помсти.

Також нам відомо, що Юрьєв день передбачений давно, тисячоліття тому, але оригінальний текст пророцтва було втрачено, і остання згадка про нього трапляється в уривках листа одного шумерського прокурора до аккадської держадміністрації. На щастя, цей лист несподівано вигулькнув із запасників Шишацького краєзнавчого музея; чорт його зна, як він міг там опинитися, але факт. Ми мали змогу проаналізувати текст, втім, точної дати встановити так і не вдалося. Так і так, мовляв, настане Юрьєв день, постане на сході Долгорукій Гагарін, накриє собою землю і виїбе все живе. Пишуть, що так буде, але коли саме — ніхто точно не знає.

У свою чергу ми просто сраками відчували, що цей день насувається, бо, за нашими агентурними даними, останніми роками в Московії почалися які-то підозрілі процеси метафізичного характеру. Простіше кажучи, кацапи геть показилися у найширшому розумінні цього слова. Інформація надходила вкрай тривожна, і що не день, то тривожніша. Кілька років пішло на підготовку бо ми уже чітко розуміли, що вони готують масштабне геополітичне Западло. Вони хочуть забрати нас усіх із собою у посмертну пітьму, бо саму руйнацію Московії ніхто не в силах зупинити, ні боги, ні демони, і вони це знають, але її можна скерувати таким чином, щоби постраждало якомога більше сусідніх теренів, або й геть усе наїбнулося. Вони мають лише одне бажання — розпиздячити все і вся згідно з пророцтвом, а за можливістю й саму земну кулю. Ось мета і ціль прощальної операції ГРУ під кодовою назвою «Юрьєв день». Ми ж докладаємо усіх зусиль, щоби мінімізувати втрати, як наші, так і усього цивілізованого світу. А ще краще наїбнути саму Московію.

— Яким чином? Як ви підготувалися до оборони? — з острахом поцікавився Томас Якович. — Як СБУ може зупинити надпотужний цілеспрямований вибух, якщо його епіцентр по той бік ворожого кордону?

— Може! — через весь салон гучно запевнив Арлекін Петрович. — Якщо докласти зусиль — то все можна! Не зупинити, звичайно, але відкорегувати напрямок і руйнівні наслідки цілком можливо.

— Головне діяти системно і завчасно, Томасе. — продовжив Гриша №2. — За останні роки ми провернули кілька вдалих операцій з розхитування їхнього наукового і вибухового потенціалу. Звичайно, ми завжди розуміли: хочеш взяти ворога за роги — починай з його дупи, тобто з культурних процесів. Цьому, до речі, ми у них і навчилися. Пам’ятаєте отой слизький порнографічний шкандаль в Московії за участю народних артистів РФ та заслужених діячів культури? Це була спланована порнодиверсія СБУ.

Кілька років тому його влаштувала естрадна мілфа Наташа Корольова і підстаркуватий майстер еротичної імпрези Глушко, на прізвисько Тарзан. Вони обидва українського походження, як відомо. Наша пряма і заслужена агентура. Ця співачка Корольова, котра неодноразово брала участь у помпезних концертах на День матері та спільних виступах з дитячим ансамблем «Нєпосєди», зачвякала своїм хтивим чебуреком половину кацапського інтернету. Керівники «Нєпосєд» були в глибокому ахуї, багатьох з них переїбав інфаркт. Тарзан-Глушко, у свою чергу, відзначився видом власного хуя онлайн на весь так званий рунет і відзначився, мушу сказати, гідно.

У результаті ціла еліта московитських моралістів й досі знаходиться на межі нравствєнного колапсу. Як так! День матері! Дитячий ансамбль! А вона пиздою прямо в монітори! І навіть не перехрестилася! Ще б пару таких акцій від української діяспори, і з кісток московитських моралістів можна було би побудувати новий храм Христа Спасителя.

Кнехт СБУ Глушко, позивний Тарзан, надовго обрубав тоді довгу руку Москви хуєм буржуазного націоналізму, а диверсант Корольова одним єдиним самолупом, тобто селфі, власного чебурека похитнула підмурки ворожої духовності. Таким чином вони виграли для нас час, і нині діючий мер Києва, до речі, таємно нагородив героїчну шпигунську пару ордером першого ступеня на двокімнатну квартиру в спальному районі Позняки.

— Так чому ж воно тоді на нас обвалюється? Де результати вашої праці? — несподівано активно поцікавився солдат ЗСУ Юхименко. — І якого хуя я мушу стирчати в окопах під мінами, замість того, щоби вечорами спокійно пити пиво на гаражах?

— Якби ми не працювали тяжко, — зазначив Гриша №1, — можна сказати, самозречено останні кілька років, то ще зранку все це не було би кому обговорювати, Юхименко. Таких операцій, більш або менш успішних, проведено десятки, і взагалі вони дуже ослабили кацапську стратегічну міць, але не до кінця. Фінальна битва у нас попереду, ми їдемо туди, звідки можемо не повернутися.

— Пиздець, — затужив павіан.

— І не лише ти так думаєш! Боєць Юхименко теж так вважає? — дещо іронічно поцікавився Вішну у солдата, на що той відповів: — Ну, якшо чесно, то мені до сраки. Вони пацани багаті, ми країна бідна, ну їх нахуй! Дайте мені калаша!

— Буде тобі калаш, Юхименко, все буде! — з батьківським теплом у голосі промовив Арлекін Петрович з водійського крісла.

Тут несподівано до розмови долучився Кривавий Пастор, котрий до цієї миті тихо гортав підручник із середньовічної демонології під назвою «Некросатирикон»:

— Та все одно їм пиздець! Ми їх закрутимо в закатки, на юшку нахуй перечавимо, аж з рота потече! Курва, я візьму сокиру, Арлекіне Петровичу, і рубатиму їх роками по одненькому, de die in diem, якщо буде потреба. А кістки обісру, і обісцю їхні обідрані хребти. Carthago delenda est, бля буду! Амінь!

— Ого! — аж присвиснув Остап Вішну. — Ось вона, стара проповідницька школа! Вчіться!

— Я ж казав, що Кривавий Пастор — людина вкрай серйозна, — підтвердив Арлекін Петрович. — Головне, що його слова ніколи не розходяться з ділом, він є людиною честі. Сказав, що обісре хребти, значить, обісре. Наше щастя, що серйозні люди з християнського пантеону теж на нашому боці, хоча раніше не без конфліктів було. Еге ж, Олександре Валентиновичу?

— Ваша правда, але ж самі знаєте, як останнім часом змінився світ. Ех, де ті часи, коли ми, молоді реформатори, палили у саксонському Кведлінбурзі відьом сотнями! Зараз усе інакше, бо нині останній бастіон Сатани — це Московія. Угандонимо її однозначно, шановні! Ми ж теж вивчали проблему на своєму рівні. У московита, на відміну від українця, все дуже серйозно і вкрай сакрально. В цьому смислі нам до них далеко. Ми ж не додумалися своїми хазяйськими, хоча й дещо емоційними, головами до такого ідіотизму, як духовниє скрєпи, наприклад. Звичайно, серед нас теж багато дикунів, котрим якщо дати волю, то вони з ніг до голови обвішаються ляльками-мотанками і пір’ям. Ми їх вивчаємо, але, на щастя, уся ця публіка не надто визначає напрямок розвитку нашого суспільства, хоча й крепко шкодить. Інакше ми програли б кацапам ще в першому раунді, як зазвичай. Московити — це суворі істоти, просякнуті серйозністю і природною схильністю до самогубства. Чому вони саме такі, а не якісь інакші, — це має більше цікавити вузьке коло науковців, наприклад, кацапологів, ну, або ось СБУ. Але, панове, гадаю, маємо всі шанси вкурвити цю купу гівна!

Тут він різко обірвав свою реформаторську проповідь і знову з головою пірнув у «Некросатирикон».

— Крепко! — у захваті вигукнув боєць Юхименко. — Оце крепко сказано! А я з них педалі познімаю!

Тут в розмову знову втрутився Репостислав Вакарчук, котрий, здавалося, вже втратив інтерес до життя фаршрутки і тихенько мугикав щось ліричне, дивлячись у віконце. Раптом очі його затуманилися, він підвівся з пасажирського місця, набув величності, трохи прокашлявся і рубанув абсолютно сюрреалістичну промову.

— Пане Президенте! — почав він.

Усі мовчки переглянулися, але не стали йому заважати.

— Буває, дивишся на цей безкомпромісний їбальник і уявляєш, як він лежить в конопляному мішку посеред молотарки! Лежить, мовчить, щось собі думає. А кругом стоять люди, обичні сільські рабойоби, теж мовчать, дивляться на мішок з безкомпромісним їбальником, але ніхуя не думають. Просто позирають. Чекають, коли приженуть асфальтний каток з райцентру.

Коли чутно, як на двір молотарки повільно заїжджає тяжкий, мов Говерла, асфальтний каток. Хтось доливає в бак соляри, і він заходиться маневрувати, лаштуватися до роботи. Мішок тим часом починає про щось здогадуватися. Каток, між тим, починає рухатися, куди йому треба, а треба йому мішок.

Ось каток гучно пропердівся і потихеньку посунув. Ближче. Ще трохи ближче. Потихеньку-помаленьку.

Мішок панічно смикнувся. Ще ближче. Ще. Чутно як мішок всрався. Ось ще ближче. Чвяк... і пиздець! Нема безкомпромісного їбальника!

Ваш Славко! Підписуйтеся на твіттер Репостислава Вакарчука! Разом ми сила!

Він моргнув вдохновенними очима, всівся на місце біля віконця і знову поринув у ліричні мрії.

— Що сажете, пане Арлекіне? — спитав у водія Кривавий Пастор, не полишаючи свого демонологічного читання. — Ви вважаєте це нормальним? Може, його упиздити? А то розвів тут шмарклі, у твіттер зайти неможливо, все у цьому маразмі.

— Ні, Олександре Валентиновичу, не слід. Репостислав — це генератор смислів нашої фаршрутки. Він ніхуя не розуміє, але пиздить добре, буває, що й проскакує корисна інформація, як от зараз. Так, чисто поржати, звичайно, але в умовах тотальної війни на винищення — що може бути краще за нехитрий сценічний гумор?

Усі погодилися і закивали головами, але Кривавий Пастор все ж таки додав наостанок:

— У мене взагалі давно зріє думка, що на деякі види діяльності в Україні треба ввести мараторій. Це отакий естрадний гумор, архітектура і монументальна скульптура. Більшість взірців не витримує не те що критики, а навіть і просто погляду очима. Це просто йобаний стид! Казали розумні люди, що архітектура — це застигла у камені музика. Тоді питання: а яка саме музика? Нічний спів Іво Бобула? Чи кримінальна коломийка з циганських похорон? А що ж тоді оця наша естрада? А я вам скажу, що воно таке. Сатанинська атракція — от що це! Особливо сценічний гумор! На вашому місці я би цьому Репостиславу не довіряв.

— Шановні, — продовжив Переїбихаудеген, — поговоримо про це потім! Ми наближаємося до чергової зупинки. Селище міського типу Грюнвальд. Мусимо підібрати одного армігера, щоправда, не надто родовитого, та все ж таки гербового пана і славного лицаря. Волинський шляхтич, позаштатний співробітник відділу історичної помсти СБУ. Для оперативного прикриття ганяє крадених коней з Пруссії на Велике Князівство Литовське, де їх перефарбовують і продають рівненським баригам. До речі, почесний член сейму БНР, себто Бурштинової народної республіки. Через нього ми тримаємо руку на пульсі тіньової економіки.

З цими словами товариство враз помітило, що пейзаж за вікном давно помінявся, можна сказати, подичавів, адже ніякої кукурудзи, тракторів, комбайнів і придорожних електростовпів видно вже не було. Фаршрутка неслася грунтовим шляхом, обабіч котрого іноді траплялися клаптикові поля, засіяні високим житом, а на обрії майорів похмурий ліс, схожий на зображення зі старих німецьких гравюр.

— Чому Грюнвальд? Як ми тут опинилися? — поцікавився Томас Якович. — Це що, Німеччина?

— На цю конкретно мить — це землі Тевтонського ордену, — коротко відповів Переїбихаудеген.

Фаршрутка підкотилася під дивну автобусну зупинку, схожу на ошатну готичну каплицю, і розкрила свої двері для крепкого чоловіка середнього віку, вбраного за якоюсь старовинною і дуже войовничою модою. З бляшаним скрипом він вскочив до салону, вдягнутий у неповний лицарський обладунок взірця початку п’ятнадцятого століття. Побита кіраса, відкритий бацинет якоїсь самопальної модифікації на голові, руки у панцирних рукавицях і металевих нарукавниках. Він заскрипів залізними суглобами латів, заторохкотів об поручні держаком від сокири і полуторним мечем. Решту зовнішнього вигляду тогочасних вояків ви, шановні читачі, можете нагуглити самотужки, бо тут вам не університерський лекторій. Коротше кажучи, вигляд він мав досить таки мужній і навіть брутальний.

Вояка був спітнілий та задиханий, з ніг до голови подертий чимсь тяжким і гострим, місцями поплямований підсохлою кривавою юшкою. Також він мав на своєму суворому обличчі чорні обвислі вуса, не надто доглянуті на вигляд. У салоні одразу встановився кислуватий запах заліза, крові й, власне, занедбаних вусів.

— Скільки? — грізно гавкнув лицар на Арлекіна Петровича.

— Це дивлячись, кого ви пограбували останнім часом, вельможний пане! — відповів Переїбихаудеген. — Платіть дві срібні гривні за проїзд.

— Самі ж бачите, я щойно з іншої епохи! — обурився армігер. — Ви промахнулися років на сто п’ятдесят, а може, й на двісті! Крім того, зважте на локацію. Які в сраку гривні в Німеччині, вибачайте, кому вони тут треба?

— Тоді гольдгульденами платіть, тільки мерщій, бо треба їхати.

— А кухоль холодного пива для старого антифашиста входить у вартість проїзду?

— Платіть, пане армігере, за проїзд, не жлобіться, а пиво знайдеться. Гриша! — з цими словами автобус хекнув вихлопною трубою, двері зачинилися, і він знову вирушив нахуй, тобто за фаршрутом, а товариство взялося розглядати обладунки новоприбулого.

— Трохи маємо, Арлекіне Петровичу! Спеціально для вас тримали холодненьке, на вечір! — разом відгукнулися кнехти, один з них поліз у торби, приникані під ногами Вьольви Євдокимівни, і під сидінням щось дзенькнуло.

— Серед присутніх є фашисти? Ти, чотирирукий в трєніках, часом не німець? Шо дивишся, може, тобі пизди дати? — раптом доволі експансивно звернув увагу на пасажирів армігер і висмикнув зручну кавалерійську сокиру на короткому ратищі. Вакарчук з павіаном витріщили на нього здивовані баньки, а Гриша №2 спокійно вийняв з-під вишиванки глока з довгим глушником і мовчки направив на нечемного латника.

— Поважайте спокій, добродії! — владно скомандував Арлекін Петрович. — Німців серед нас нема, а не завадило би, як я бачу! Порядку в автобусі явно не вистачає.

Лицар плюнув, враз охолов, сховав сокиру і рушив у глиб салону, де гучно по-панібратськи всівся одразу на двох сидіннях та виставив смердючі, закуті у залізні сабатони ноги прямо в прохід.

— Вибачайте, — сказав він, — трохи взяли нерви! Гегемонт, сука, Бурштин-Поганяйло гербу Халява до ваших послуг!

«Йобана тітушня. Елітарій! Ніхуя за 600 років не помінялося», — подумав Томас і чемно представився пану лицарю.

— Гриші! Кнехти СБУ, мечники Арлекіна Петровича, — чітко, без зайвих емоцій повідомили лицарю Гриші і вручили йому пляшку полтавського світлого. Той не став зволікати і одразу відкоркував її об кірасу, зняв з голови бацинета, видобув звідти пачку «Прилук» і закурив.

— Фу-у-у-х-х-х! Оце як вдома на маєтку, пацанове! Що у вас тут в цілому? Які плани на найближчий історичний період?

— Всі ми їдемо нахуй! — повідомив Томас Якович і одразу додав: — А можна й мені папіроску, пане Поганяйло? Страх набридла махорка.

— Держи, сарацинчик, візьми пару штук, — доброзичливо відгукнувся той і заділився цигарками з мавпуном. — Бачу, що ти не фашист.

— Ну, шо там? Вкурвили тевтонця? — спитав у лицаря Остап Вішну.

— Вкурвили, шановний! Можна сказати, відзняли широкоформатну сагу. Глибокий Грюнвальд, або кінець германської порноіндустрії. Натурально, це був майже фестиваль старосвітського фістингу, скажу я вам.

— А що, у нас з німцями теж війна? — з інтересом поцікавився Юхименко.

— А як же ж! Гібридна! — відповів Гегемонт. — Сценарій цієї битви був простий, але дуже цікавий. Актори злягалися прямо в латах, усі як один на родових гербах і озброєні до зубів! Як і годиться, високотехнологічні пани завзято їбли дрібну шляхту під мадригали, через що трохи пахло горілими фільварками, але це їм не допомогло. Здалеку було добре чутно, як литовські хоругви прибивали дворучними страпонами цвіт німецького лицарства. Полупили німців, довго ще не очуняють! З сотню видатних сценаристів полягло, також зарубали кількох крупних порнобаронів, а інших панів німецьких та їхніх пахолків і не порахувати скільки на списи підняли, на простих очколупів ніхто і не зважав! Відтепер усе виробництво переїздить у Польщу, король Ягайло навіть обіцяв виділити під це діло Краківську архідієцезію.

— Якщо дозволите, зроблю зауваження! — нервово перервав лицаря Кривавий Пастор. — От зараз знову модно лаяти німців, а у православних буряків взагалі вважається, що німець — це якесь ідіотське і закомплексоване опудало. А все через що? Через розхитаність і невпорядкованість нашої емоційної сфери, оцю їбучу душевність.

Я нещодавно в популярному часописі «Вечірній Гріх» прочитав статтю, яка називалася «Німецькі звичаї, котрі здаються нам дивними». Мовляв, вони мають здаватися ненормальними нормальній, хрещеній п’яним в сраку попом, людині.

Так що я вам скажу. Єдина з німецьких звичок, що здалася мені дійсно ідіотською, це манера голосно шмаркатися в публічних місцях і при нагоді пердіти дупами, де про це не просють.

Хоча наші жлоби теж так роблять, але все ж таки до виховної програми у нас це не входить. Вважається, що так робити хуйово.

Тут Гегемонт не без сарказму підпустив шипуна, чим підтвердив сказане пастором.

— Ось! Ось! — продовжив Олександр Валентинович. — Всі інші звички, як-от здавати побутових єретиків у Святу Курію або федеральну поліцію, не лізти у приватний простір, приміром, посцяти видалися мені цілком нормальними звичками людей, здорових як ментально, так і морально. Якщо у вашій історії не було Магдебурзького права, то ніяка Європа в найширшому смислі цього слова вам не світить, бо ви ніхуя не Європа в принципі! У нас же Магдебурзьке право було століттями, і все нормально робило, як у людей. Щоби ви розуміли, друга назва цього суспільного явища — «Німецьке тевтонське міське право». Кацапи про таке кажуть: «немцы придумали, а русский мужик потом мучается». Переконаний — там, де не сприймається германський досвід, там закінчується Європа, панове. Гріх про це забувати!

Орднунг і системність життєвої траєкторії — це, можливо, єдине, що робить людину людиною! Це я вам як професійний пастор кажу! Вчіться у німців, і буде діло, тим більш, голосно шмаркатися в публічному просторі ми вже уміємо, отже, справа за дрібничкою — наловчитися жити за орднунгом, хоча би мінімальним. Але поки до німців нам срати і срати! І всі сруть! Вас самих не заїбало жити у гівні та розпиздяйстві, шановне гербове паньство?

Відчувалося, що ось-ось має початися заворушка, бо армігерова мармиза вже налилася протестним буряковим сяйвом, але раптом невідомо звідки пролунав незнайомий, але упевнений оксамитовий голос. Усі переглянулися, але звідки він доносився — ясно не стало. Втім, голос мав привабливий тембр, чути його було приємно, хоча й здавалося, що він лунав із чиїхось торбів. Товариство включно з Арлекіном Петровичем принишкло.

— Браття і Сестри! — звернувся невідомо до кого голос. — Не пиздіть, а краще послухайте розумну людину!

Щодо німців існує наступна думка і зараз я її озвучу! Всі ви люди писемні, а тому, мабуть, чули про німецького філософа Гайдеггера і його вчення про буття. Дазайн, шановні! Безперечно, чули! Цей Гайдеггер був німцем, а німці, як відомо, люди прискіпливі та уважні. Цей учений муж свого часу чи то нормально йобнув шнапсу, а може, й зіганув якось невдало, але звернув увагу на один баг у німецькій — і не лише німецькій — філософії.

Звернув він увагу на самий феномен буття і на його точне визначення. На те, що всі оці німчики, всі оці канти з гегеля’ми, хоча й оперували поняттям буття, вибудовуючи на ньому свої потужні конструкції, але визначення самому поняттю давали, або вкрай умовне, або й геть ніякого. Ось вам буття, добродії, і пиздець. Романтика!

Наука, а я вважаю філософію все ж таки наукою, без чіткого результату, який можна лабараторно і, головне, неодноразово перевірити, — це кухонний пиздьож за жізнь, а не наука. Як можна оперувати усіма поняттями, не маючи чіткого визначення найголовнішого з них — базового поняття буття? Не маючи конкретної відповіді на запитання: буття, це взагалі що таке? Звичайно, якісь відповіді існують, але усі вони або формальні, мовляв, від’їбіться від нас, або просто кумедні і мають відверто гумористичний характер. Аби просто щось пизданути по-німецьки, бо німецькою мовою дуже кортить попиздіти. Дазайн! Шайзе! Дуже пристосована до гавканини і наказів балачка.

Тут голос трохи закашлявся, мугикнув щось нерозбірливе і додав:

— Слава Йсусу Христу! Амінь, браття і сестри! Зіга-зага! Дазайн!

Запала тиша, усі напружено думали про те, звідки могла звучати ця полум’яна, але не вельми зрозуміла промова.

— Боєць Юхименко! — пролунав командний голос Переїбихаудегена. — Покажи, що там у тебе в кульку? Везеш заборонені предмети?

Юхименко зашарівся, але швидко усвідомив, що діватися йому уже нікуди, і вийняв з кулька щось акуратно замотане у махрового рушника. Трохи поборсавшись, він розгорнув округлу і вельми несподівану річ. Це була добре доглянута голова Дмитра Олександровича Корчинського, цілком собі жива, з нормальним філософським виразом обличчя. Її вуса були красиво зачісані, очі блищали осмисленістю. Голова була цілком собі довольна. Вона окинула поглядом салон фаршрутки, дещо втомлено посміхнулася у вуса і продовжила проповідь:

— Але це ще не все...

Втім, Юхименко легенько ляснув її рушником, вона знову замовкла і заворушила вусами, спокійно позираючи на товариство.

— Так от чого ти копирсався у своєму кульку, Юхименко! Все ясно. Годував її? — поцікавився у солдата Остап Вішну.

— Годував!

— Чим годуєш?

— Горгонзола, оливки, червоне сухе, переважно каталонське, іншого вона не їсть.

— Я знаю, Юхименко. Корчинські іншого й не їдять! Де ти її взяв? Там були ще такі самі? — зі знанням справи продовжив допитуватися Вішну.

— Голови ще були, Остапе Паранірвановичу, але то були обичні сєпарські баняки. Після нашого мінометного обстрілу трохи повідпадало.

— Юхименко, ти розумієш, що це вкрай рідкісна, практично музейна річ? — знову втрутився у допит Переїбихаудеген. — Я за все життя бачив лише кілька голів Корчинського. До речі, твоя у чудовому стані, зазвичай вони трапляються трохи покоцані авантюрами, але то таке. Юхименко, нахуя вона тобі здалася?

— Пане Арлекіне! Я знайшов її в АТО! Ми накрили сєпарський блокпост під Краснокомуняцьком, вона там лежала в ящику з-під гранат. Сєпари її зовсім не годували, били, гралися нею у футбол. Насилу її вилікував, не забирайте! Я її в Києві по усіх лікарнях тягав, жалко ж, врешті знайшов хорошого головолога, він її поставив на ноги, тоїсть на вуса. Вона мені помагає, може консерву зубами відкрити, наприклад, і навіть цинк з патронами. Крім того, вона дуже ерудована, підказує, буває, що по ділу, історію війн добре знає, всякі оповідки про кондотьєрів розказує. Мені це цікаво, я так освіту отримуваю, бо маю тіки середню, а вона зараз, самі знаєте, яка хуйова.

— Ладно, — пом’якшив тон Остап Вішну, — держи її в кульку, але пам’ятай, що це річ доволі небезпечна сама по собі. Може втекти і наробити шкоди. Вони дуже підступні, хоча до пори до часу цілком собі лагідні й привітні. Поки їй з тобою по дорозі — вибриків може й не бути. Ти краще спитай, куди вона їде. Я все розумію, але у неї можуть бути інакші, відмінні від твоїх плани.

— Знаю! Я її у трьох кульках держу при собі! Від мене не укотиться! Кажи дяді, куди ти їдеш?

— Не знаю, як ви, панове, але мені треба до Ватикану, у штаб-квартиру «Opus Dei», туди я й тримаю свій шлях, — поважно промовила голова. — У мене там зарплатня за вісімдесят вісім років лежить.

— Боюся тебе розчарувати, але ти їдеш нахуй, — серйозно зауважив Гриша №2.

— Сам йди нахуй, рогопил, — спокійно відповіла голова Корчинського і знову поворушила пишними вусами.

— За даними СБУ, — додав кнехт, — це не єдина голова Корчинського, і на сьогодні у світі їх налічується близько двадцяти штук. Голови здатні підтримувати між собою невидимий телепатичний зв’язок і можуть передавати одна одній значні об’єми інформації на далеку відстань. Відомо, що одна з них точно знаходиться у Ватикані, дві у штаб-квартирі НАТО, одна на Лубянці, а ще одна у Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Інші ж голови є мандрівними, час від часу вони вигулькують в різних гарячих точках планети, у різні історичні періоди. Я так скажу, товариство, вона може згодитися у нашій справі. Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш.

Через цю голову ми можемо вийти на Лубянку і прощупати непомітно тамтешню ситуацію. Ворог не здогадується, що вона у нас.

— Раніше їх було багато! — втрутився у розмову Гегемонт Бурштин-Поганяйло. — Чи не в кожному замку, ледь не у кожного дрібного князька чи барончика була така голова. Мій дід розповідав, що у нього в молодості було аж три таких голови. Він їх у татарському обозі взяв при Синіх Водах. Потім, звичайно, одну пропив, а дві інші обміняв на великий табун дрикгантів.

— Так-так! — підтвердив Вішну. — Найавторитетнішою з цих голів колись володів Авіньйонський університет, але після чуми 1348 року вона десь ділася: можливо, її скинули у річку Рона разом з тілами померлих від чорного мору французів, а може, й просто кудись закотилася. До цього вона, між іншим, встигла створити визначну для свого часу бібліотеку! Голова невпинно пизділа і проповідувала, а місцеві домініканці за нею усе те записували. Нині значна її частина зберігається у бібліотеці Святого Престолу в Римі. Табуйована алхімічна назва голови Корчинського, наскільки мені відомо — Євразійський Палантир. Їх робили при дворі імператора Заходу Карла Великого полонені сарацини, шайка алхіміків з Кордови. Але секрет виробництва, на жаль, втрачено. Коли партію в п’ятсот штук було завершено, імператор половину сарацинів прикопав десь у Шварцвальдських лісах, а іншу замурував у стінах Аахенського собору. В подальшому при Каролінгах ці голови виконували функції державного телеграфу, майже у кожному абатстві або монастирі було по одній голові для зв’язку, також у найбільших замках і по багатьох прикордонних фортецях.

Сам же імператор Карл ніколи не сидів на місці, бо, як відомо, його імперія не мала якоїсь постійної столиці, тому він увесь час пересувався володіннями і возив із собою одну з голів для зв’язку. Історики схильні саме в них бачити першопричину такого буремного культурного та організаційного розквіту тогочасної цивілізованої Європи. Важлива річ — комунікації! Фактично, як вважають вчені, саме голови Корчинського створили умови для так званого Каролінгського Відродження. Усі тогочасні монастирські бібліотеки та книгосховища укладені саме за допомогою їхньої невпинної трансляції.

Цікавий факт! При завоюванні Карлом Великим Саксонії голова Корчинського врятувала імператора під час бою з об’єднаними силами саксів і вендів. У рішучу мить, коли сам імператор бився із саксонським ватажком Відукіндом, вона боляче вкусила того за сраку, чим на коротку мить відволікла увагу варвара від двобою. Імператор скористався нагодою і охрестив дикуна сокирою.

— Однак, щось ми відволіклися, — перервав історичну довідку Арлекін Петрович. — Юхименко, поклади її назад у кульок, але далеко не ховай, раптом вона пиздане щось корисне, всяке ж може бути.

— Добре, пане Арлекіне! — Юхименко обережно огорнув її рушником, акуратно помістив у товстий поліетиленовий пакет і поклав на сидіння поруч.

Поки у салоні точилися отакі розмови, фаршрутка неслася собі шляхом, пейзаж за вікном знову перетворився на звичайну напівколгоспну пастораль, в небі світило сонечко і ніщо не нагадувало про Юрьєв день, але усі розуміли оманливість отакого становища. Атмосфера в автобусі була в цілому тривожна: Кривавий Пастор час від часу зазирав до свого підручника з демонології і молився, боєць Юхименко нервово нишпорив по підсумках і постійно перекладав з місця на місце якесь солдатське причандалля, Вакарчук так само сопів щось ліричне під ніс і дивився у вікно. Остап Вішну тихо пиздів з волинським лицарем, котрий точив мантачкою свого довжелецького меча, курив червоні «Прилуки» і запивав це діло пивом з пляшки.

Гриша №1 одним оком дивився у свою Бхаґавата-Пурану, а іншим сканував простір салону і ситуацію за вікном. Гриша №2 виїдав чорт уже зна яку пачку печива й теж контролював ситуацію. Навіть стара Вьольва Євдокимівна грала свою специфічну роль. Оскільки вона жодного разу не те що не прокинулася, а навіть й не поворушилася, то з мовчазної згоди товариства Гегемонт обережно повісив на неї піхви від свого меча та вмостив на її закутану в хустку голову шолома, аби той не мотилявся по салону на укравтодорівських вибоїнах. Так вона й сиділа, упершися у свій дерев’яний ціпок, прикрашена лицарським бацинетом. Голова Корчинського шаруділа вусами в кульку, але мовчала, а конунг СБУ Арлекін Петрович вів фаршрутку та іноді торкався руків’я сокири, перевіряючи, чи та досі на місці.

Томас Якович скористався хвилиною відносного спокою, аби упорядкувати хаотичні думки. Він дивився на пасажирів, чухав під лопаткою довгими руками і складав усе до купи. Спочатку він, як міг, проаналізував доволі дивну ситуацію з головою Корчинського. Все ж таки це було незвичайно і навіть надзвичайно. Щоби голова отак окремо від тулуба жила повноцінним життям, брала активну участь у соціальних процесах і навіть військово-політичних конфліктах? А оці її вуса? Нахуя голові такі пишні вуса? Може, це антени для телепатичного зв’язку?

Тут йому пригадався популярний український письменник Василь Шкляр і розлога стаття про нього, що одного разу трапилася павіану в «Упирятинському віснику». Подивіться, мовляв, Василь Шкляр мудро зауважив ось це, а ось тут Василь Шкляр заявив, що влада цинічно шото там, ну й так далі. Тут павіан трохи замріявся, в його голові почалася невеличка вистава у затишному супроводі голосу народного артиста України, заслуженого діяча мистецтв Богдана Сильвестровича Сталоне:

— Драма-феєрія «Василь Шкляр насувається», — здалеку почав голос. — 3 газетної шпальти на вас дивиться письменник. Дивиться мудро, дещо втомлено, по-батьківськи. Так проникливо, що аж зранку не хочеться виходити на роботу. Але перш за все ми бачимо, знову ж таки, вкрай підозрілі письменницькі вуса. Такі, знаєте, типові вуса зі старовинних польських анекдотів про буряків. Патріархальний акцент прямо посеред парадного абрису.

— Що ж примушує людей прикрашати себе такими архаїчними вусами? — лунав неквапливий голос Богдана Сильвестровича. — Має ж у цьому бути який-то поведінковий мотив! Так чи інакше вуса — це сигнал. Про що він сигналізує? Можливо, про соціальний статус, а можливо, й про якусь особливу тендерну нішу. Можливо навіть, це біологічний маркер, пов’язаний з віком особи. Але факт полягає в тому, що маркування соціальної ролі за допомогою вусів сягає сивої давнини.

В цьому є щось мисливсько-збиральницьке. Це дуже зручно, бо по вусах усе видно — хто скільки товчеться на цьому світі, хто зібрав більше ягід та горіхів, а хто менше. А хтось взагалі шмаркач зелений, котрий поки не зібрав ніхуя, окрім неминучого раннього пародонтозу. Я так собі думаю — хто таврує власне тіло такими палеолітичними ознаками, як-от вуса, той і мислить відповідно. Я б сказав, при всій повазі, глибоко музейно. Але цей музей дуже цікавий! Туди можна піти і подивитися, що було колись, тисячі год тому. Як жили люди, як мислили, чим переймалися. Чи читали вони Василя Шкляра у своєму верхньому палеоліті? Це дуже корисно, але, менше з тим, існують питання цікавіші й нагальніші.

Чому, наприклад, Арлекін Петрович досі не зняв з голови того АТБ-шного кулька, в котрому він сидів ще на зупинці? Дощу в фаршрутці начебто нема. Взагалі все досить дивно. Очевидно, почалася якась стратегічна операція всесвітнього масштабу, і я випадково опинився в її епіцентрі. Чомусь саме сьогодні почала остаточно гинути Московія, настав цей страшний Юрьєв день. Треба таки розпитати у Арлекіна Петровича про Долгорукого Гагаріна, що це за хуйня така. Отже, я сиджу в автобусі, невідомо якого дідька беру участь в есбеушній спецоперації з порятунку держави від уламків Московії, що сипляться прямо з неба, ми підбираємо по дорозі якихось дуже підозрілих людей і врешті їдемо невідомо куди.

Фактично прямуємо нахуй, до того ж, проїжджатимемо Яготин і, мабуть, підхопимо по дорозі ще когось. Ну, добре, а далі що? Ну, проїдемо ми Яготин? А далі? Нахуй? А як це розуміти? Це така кінцева зупинка? Чи може, це назва населеного пункту? Нахуй. Де ви прописані, Якович? У Нахуї, вулиця Пилипа Орлика, будинок 7. Якщо існує Лохвиця, то чому не може бути Нахуя? Тим більш, це, судячи з усього, десь в тих краях. Ну, гаразд, а який план дій? Сподіваюся, Арлекін Петрович знає, що робе, але якою є моя роль у цій справі? Що тут може зробити звичайна мавпа? Схоже, вони й самі не знають.

Все якось неорганізовано, все звідкись береться, виникає, і тут-таки зникає, кругом суцільний хаос. Раптом десь узялося і — хуяк — поділося! Дуже українська історія! По радіо раніше часто крутили старовинну козацьку думу «Нам поможе святий Юрій, ще й пречисте НАТО, вату звоювати!». Спочатку там усе було ніби нормально і цілком стабільно, але потім «десь узявся святий Юрій», і почався, як це зараз прийнято говорити, суцільний зашквар. До речі, святий Юрій! А чи нема тут зв’язку з цим Долгорукім Гагаріним? Треба обдумати.

Поки Томас Якович отаким чином намагався зрозуміти що відбувається, боєць Юхименко задрімав, а кульок з головою Корчинського раптом тихенько заворушився.

— Чуєш, ей, мавпо? Чуєш мене? — пошепки, але так, щоби почув павіан, гукнула голова з кулька. — А ми що, правда їдемо нахуй? Точно не на Ватикан?

Павіан винирнув зі своїх роздумів, позіхнув, почухав дупу, зрозумів, що кульок звертається саме до нього і невпевнено відповів:

— Наче так, а що?

— Але мені треба у Ватикан, поможеш вибратися звідси?

— Це неможливо в принципі, наскільки я зрозумів, аж поки фаршрутка не доїде до кінцевої. Де і коли це станеться, тут я не в курсі діла. Спитай оно Переїбихаудегена. Мені й самому цікаво.

— Слухай, мавпо, я просто хотіла дорозповісти про Гайдеггера. Ну, ото коли ви про німців пизділи, пам’ятаєш? Мені аж свербить! — настирливо продовжувала голова.

— Пам’ятаю. Ну, давай, тіки не дуже довго, бо я в цьому не дуже розбираюся. Я й живого німця ніколи не бачив.

— Гаразд, я швиденько, не довго, клянуся! — знову ж таки пошепки додала голова з кулька і делікатно продовжила лекцію:

— Отже, буття. Хоча це поняття є фундаментальним для усієї європейської філософії, що саме воно означає, досі нікому не відомо. Буття? Хуй його зна, що воно таке! Однак у світі дійсно існують філософські традиції, що мають відповідь на це питання, просто їм ніхто не вірить через їхню занадто опуклу очевидність. Вони стверджують просту методу пошуку найбільш очевидного значення. Якщо керуватися таким підходом, то про буття можна більш-менш точно сказати лише одне: буття — це просто таке слово, одне із сотень тисяч людських слів, і це єдине визначення, проти якого ніяк не попреш!

— Е-е-е-е... — спробував був приборкати цей потік свідомості мавпун, але голова Корчинського цикнула на павіана і повела собі далі:

— Тут-таки стає зрозумілою головна помилка Гайдеггера, яка полягає в тому, що він вопше не ту хуйню досліджував. Він досліджував конкретно узяте слово і запиздівся, а мав би досліджувати природу слова як такого взагалі, а не природу буття як окремого слова. Поки не поймеш, що таке слово, про буття годі й думати. Бо визначаємо ми його саме через слово, А феномен слова, між тим, зрозуміти теж неможливо, оскільки слово — це теж просто таке слово. І людина — це теж просто слово. Сам Гайдеггер — це людина, хоча й німець, а отже — він просто слово, бо і людина, і німець — це просто такі слова. То що ж ми бачимо? Бачимо ми нїхуя, і навіть це ніхуя ми визначаємо через слово ніхуя. А це дуже цікаво, бо чим більше ми бачимо ніхуя, тим більше ми ніхуя не бачимо.

Однак ключ до розуміння буття все ж таки існує! Є одна невеличка підказка. Найголовнішим з усіх слів є слово «Слово», оно у пастора спитай, бо воно визначає само себе. І це філософський феномен, що символізує собою абсолютне ніхуя, яке визначає себе як Ніхуя, з котрого дивним чином постає гора пульсуючих сенсів. Тому «спочатку було Слово» слід перекладати як «раптом десь узялося». При чому оце «узялося» виступає тут парадоксальним чином як реальний об’єкт і навіть як суб’єкт. Хрін його знає, як так вийшло. «Узялося», Томасе, — це і є справжнє приховане ім’я Буття. Отже, слава Йсусу Христу, Богу нашому! Моліться, брати й сестри! Амінь! Зіга-зага! Дазайн! — тут голова Корчинського замовкла і лагідно посміхнулася мавпунові.

«Ти диви на нього, — подумав Томас, — оце про «раптом десь узялося» просто в яблучко. Кмітлива макітра, нічого не скажеш, але взагалі-то я майже нічого не вдуплив».

— Томасе Яковичу, маю повідомити тобі дещо важливе, — знову пролунав запопадливий голос з кулька. — Але так, щоби ніхто не чув. Це вкрай важливо! Посунься до мене трохи ближче! — доброзичливо і навіть ласкаво прошепотіла голова крізь вуса.

Томас через свою природну допитливість зацікавився пропозицією і посунувся трохи ближче.

— Нахилися ще трохи, Томасе, не можна, щоби цього хтось почув, окрім тебе. Все має лишитися між нами!

Томас Якович необачно, як прояснилося буквально за мить, нахилився вухом до голови Корчинського, аби почути вкрай важливу інформацію, й одразу пошкодував. Кульок несподівано підскочив і вчепився гострими іклами у павіанів їбальник прямо крізь махровий рушник і товстий шар поліетилену.

— А-а-а-а!!! — заголосив Томас Якович, підстрибнув з сидіння, немов новорічна петарда, та інстинктивно кинувся углиб салону до есбеушних кнехтів. Паралельно цьому голова намагалася відкусити пику від мавпи, часто і хижо сопіла, смикалася у різні боки, аби заподіяти Томасу якомога більших страждань.

Першим підхопився Кривавий Пастор, миттєво оцінив критичність ситуації і прокричав на весь салон: — Юхименко! Сука, я так і знав! Вставай! Лови цю почвару! Поможіть хто-небудь павіану!

Всі, окрім лірично кволого Вакарчука, повскакували зі своїх місць й кинулися ловити осатанілого від болю мавпуна, аби віддерти від нього скажену голову. Це було непросто, хтось послизнувся в сум’ятиці й впав, хтось не встигав навіть відслідковувати звивистий шлях цієї летючої дзиґи, на котру перетворилися зчеплені мармизами мавпа і голова. Найспритнішим, як не дивно, виявився саме секретар РНБО. Він якось так хвацько і професійно схопив павіана, що якраз проносився повз нього, за хвоста, і йобнув ним об підлогу таким чином, щоби усю міць удару взяла на себе голова Корчинського. Так воно і сталося, голова відчепилася від очманілого Томаса Яковича, зойкнула, покотилася вздовж проходу у бік водія і голосно на всю фаршрутку заспівала нахабним зеківським голосом:

— Чого дивишся, хапай її, поки не наробила ще більшої шкоди! Юхименко! — страшно прогарчав Остап Вішну.

Юхименко з криком «Та це який-то пиздець!» кинувся до голови і заповзявся її хапати, та, у свою чергу, викручувалася, як могла, намагалася прокусити солдатські берці, брудно лаялася на нього і на усе товариство разом.

— Че ты зенки пялишь, мусор, на мои наколочки! Волчара, блядь, Юхименко, тебе пиздец па-любому, тебя пацаны на перья поставят, бич штопаный, бобер ебучий, спекулянт! Кто педали сепарские с покойников на базаре барыгам толкал! Сука! Западло, блядь! Дазайн!!!

Раптом Юхименко проявив неабияку спритність: влучно накинув на голову рушника, міцно вчепився у схоплене крепкими робітничими руками, і та одразу замовкла. Він швидко загорнув її у якусь брудну ганчірку з підлоги, що зазвичай валяються по салонах вітчизняних фаршруток.

— Юхименко! — закричав на бідного солдата Кривавий Пастор. — Ти розумієш, що ти накоїв? Куди ти дивився?

— Так а шо, ми ж її уже схопили, наче ж обійшлося!

— Ти що, взагалі нічого не зрозумів? — прошипів Арлекін Петрович. — Щойно до твоєї голови Корчинського підключилася голова з Лубянкі! Тепер кацапи точно знають, де ми зараз знаходимося! Вони свого не впустять! Готуйтеся до оборони, панове! Зараз почнеться! Ось-ось попруть! Нас засікли! Вони або скинуть на нас Саяно-Шушенскую ГЕС — тоді нам просто пиздець, або зараз тут з’являться Мєщєрскіє Скоморохі — і тоді нам драматичний пиздець!

Томас Якович тримався руками за свою закривавлену пику, тремтів від болю, пускав з носа рожеві шмарклі, плакав і підвивав водночас. В голові гуділо щойно почуте словосполучення — Мєщєрскіє Скоморохі, Мєщєрскіє Скоморохі, Мєщєрскіє Скоморохі, бум-бум-бум! Воно здалося йому дуже лиховісним і страшним.

«Мєщєрскіє Скоморохі, — думав він крізь мряку, що охопила його свідомість, — Мєщєрскіє Скоморохі, що це за хуйня така, ні, ні, тільки не це, тільки не вони!» — звідкись Томас знав, чи просто відчував, що це щось вкрай небезпечне.

— Гриша! — гукнув кнехтів Переїбихаудеген. — Швидко видай пану лицарю арбалет і болти до нього! Все це ви знайдете за торбами під задніми сидіннями! Стволи на місці?

— Так, мій конунг! — стисло прогарчав, немов готовий до сутички пітбуль, один з кнехтів і вийняв з-під вишиванки свого глока. Всі одразу помітили, що, окрім автоматичного пістолета, за поясом у Гриші №1 було ще кілька магазинів збільшеної ємності.

Гриша №2 вже перевіряв затвор повнорозмірного узі й розкладав на сидінні додаткові магазини, штук, мабуть, з п’ятнадцять, якщо не більше.

— Юхименко! Зверху подивись, там за вогнегасником лежить калаш і кілька рожків до нього! Давай! Розберись там!

Боєць стрімголів кинувся до вогнегасника виконувати наказ конунга.

— Остапе Паранірвановичу! Агов!

Але Вішну уже тримав у руках обріз з помпового дробовика, що, як виявилося, увесь цей час був приниканий в складках олімпійського костюма: — Маємо те, що маємо!

— Згодиться, якщо діло дійде до ближнього бою! — схвалив Арлекін Петрович. — А ви, пасторе, моліться!

— З нами Бог! Кацапам пизда, па-любому! Маю в запасі одну вбивчу молитву! — войовничо відповів Олександр Валентинович і рішуче закрив свого підручника з демонології на найцікавішому місці.

— Вакарчук! Вакарчук! — наказово звернувся то Репостислава Остап Вішну.

— Шо такоє?

— У кризові моменти співатимеш бадьорих пісень! Для підтримки бойового духу! Чув? Ти митець чи хто?

— Пойняв! Співатиму «Веселі, брате, часи настали», — на диво жваво відгукнувся ретранслятор. — На ютубі майже сімсот тисяч переглядів!

— Вьольво Євдокимівно! Пані! Спите?

Стара досі перебувала у стані фольклорного анабіозу і ніяк не реагувала на організаційну колотнечу.

— Та й хуй на вас, аби не заважали. Гриші! Сховайте Євдокимівну за переднім сидінням і чимось накрийте, а то мало що може статися. Тільки дуже делікатно, і клумаки теж не забудьте. І голову Корчинського теж туди, аби не мотилялася по проходу!

Кнехти шанобливо зняли з Вьольви Євдокимівни армігерів бацинет, підхопили стару під руки і разом з клумаками обережно утрамбували між автобусною торпедою і сидінням. Туди ж запхали голову в кульку і вогнегасник.

— Мавпа! Павіан Якович!

— И-и-и-и-и-и-и!!! — як міг, процідив крізь солону слину мавпун.

— Ясно, сиди і міцно тримайся за поручні, — з деяким навіть співчуттям промовив Вішну і поплескав Томаса по плечу, від чого той булькнув рожевими шмарклями з носа.

Фаршрутка неслася по трасі, нічого начебто не віщувало біди, але все ж таки відчувалося, що лихо десь поряд. І дійсно, події почали розгортатися доволі швидко. Спочатку все було тихо, а потім навалився низький гул, уже знайомий за першим бомбардуванням ярославським бароко, і цього разу діло було значно серйознішим. Раптом невідомо звідки обабіч дороги і на саму трасу почали сипатися досі невеликі, але все одно вбивчі шматки якихось антикварних заводських конструкцій.

— Пиздець, шановні! Здається, це Чєлябінск! Вони хочуть скинути на нас Чєлябінск! — вигукнув з водійського місця Арлекін Петрович.

І в цю саму мить різко здійнявся руйнівний вітер та почалося потужне торнадо зі здобутків першої хвилі радянської індустріалізації. Спочатку прямо з неба прилетіла циклопічна заводська домна. На щастя, вона врізалася просто в поле, але результат цього падіння усіх приголомшив. Угору здійнялася величезна хмара чорнозему, перемішаного з тоннами бетону та арматури.

— Тут ніяке узі не поможе! — крикнув Гриша №2. — Вся надія на вас і на пана пастора!

— Моліться, пасторе! — коротко підсумував Арлекін Петрович і щосили втопив педаль газу.

Кривавий Пастор гаряче замолився дивною сумішшю нижньонімецької говірки і крепких механізаторських матюків, а фаршрутка, немов космічна комета, летіла крізь промислову зливу, що містила у собі місто Чєлябінск. Фабричні цехи, гігантські розпечені домни, фрагменти дев’ятиповерхівок з московитами всередині, потрощені лінії високовольтних передач, трамвайні депо, нічні ларьки з кислим кацапським пивом і цигарками, цілі автомобільні розв’язки тощо. На фаршрутку одномоментно обрушилося з неба ціле кацапське місто. Крім того, немов горох, з неба посипалися очманілі громадяни Російської Федерації, сотні тисяч осіб різних верств і соціальних станів. Одна з них, немов комаха, заляпала собою лобове скло фаршрутки, але, на щастя, не заподіявши при цьому суттєвої шкоди.

Скоріше за все, це було результатом палкої молитви Кривавого Пастора. Олександр Валентинович гаряче молився, а фаршрутка уникала не лише пошкоджень, але й моментального зникнення. Це було диво! З двадцять хвилин, чи близько того, автобус на шаленій швидкості нісся крізь перемелений на друзки Чєлябінск і чорну хмару лупленої кацапні. Товариство повчіплялося руками і ногами за стільці та поручні і завзято заздрило Остапу Вішну, котрий завдяки своїй природній чотирирукості, немов павук, вхопився взагалі за все, до чого можна було дотягнутися.

Здавалося, що це ніколи не скінчиться, але спітнілий Переїбихаудеген нарешті помітив попереду маленьку світлу пляму, схожу на вихід з кошмарного тунеля. І дійсно, пляма почала мерехтіти та поступово збільшуватися, кругом трохи розвиднілося, і в якусь мить автобус, мов куля, вискочив на чисту й неушкоджену трасу. Все у цьому світі має межі, навіть такий бетонований непотріб, як Чєлябінск.

— Не віриться, ой не віриться! Панове-браття! Проскочили! Проскочили! Е-ге-гей!!! — з радісним полегшенням загорланив волинський армігер, і фаршрутка разом зітхнула.

— Дякуйте Кривавому Пастору! — досить емоційно додав Арлекін Петрович. — Таких брудних і дієвих молитов я не чув ніколи! Але рано радієте, панове! Якщо їм не вдалося зупинити нас Чєлябінском, то чекайте на Скоморохів, це однозначно. Всім готуватися до бою!

Деякий час, мабуть, хвилин з десять, автобус обережно крався порожньою трасою, вискрипуючи підвіскою та розхитаними дверима, аж тут Томас Якович, що сидів зі своєю покусаною пикою біля вікна, зойкнув:

— Дивіться! Що це? Оно в полі! В кукурудзі! Якісь темні силуети!

— Мєщєрскій Скоморох! — пролунав грізний голос Переїбихаудегена, і салон одразу заповнився рішучим клацанням затворів і якихось залізяк. Товариство готувалося до відсічі.

— Буде непереливки, панове! — додав Арлекін Петрович. — Скоморохі — це страшний московитський винахід, розроблений в закритих сибірських НІІ у вісімдесяті роки, ще при Андропові. Так, вони трохи застарілі, але від того не менш небезпечні.

— Борітеся — поборете! — процитував класика Остап Вішну і пересмикнув цівку дробовика.

— Ні куля, ні картеч не зупинять Скомороха, Остапе, — похмуро зауважив Арлекін Петрович. — Хіба ненадовго затримають. Але хуй на них, почнемо битися, а там побачимо. Стрілецька зброя згодиться проти їхнього ескорту, теж, до речі, дуже небезпечного. Називається воно Таваріщ-2. Це летючі андроїдні мотоблоки супроводу, менші за розмірами, не такі смертоносні, але їх більше і вони нахабніші. Якщо не помиляюся, на одного Мєщєрского Скомороха за штатом приходиться по чотири-п’ять Таваріщєй-2.

— А у чому їхня небезпека? Що вони роблять? Чим б’ються? — переляканим голосом насилу промовив Томас Якович. Мавпуна помітно трусило, було видно, що він досі не отямився після нападу голови Корчинського.

На це питання докладно відповів Остап Вішну:

— Мєщєрскіє Скоморохі, павіане, застосовують бойові культурні коди. Насправді це не надто складна технологія, якщо на цьому розумітися, але результативна. Мистецтво битви культурними кодами сягає давніх давен, має суто шаманське коріння, і у цій справі московити нині не мають собі рівних. Це свого роду магія візуалізації, посилена відносно сучасними технологіями. В Скоморохів вмонтовані візуалізатори кодів, в які спеціально навчені кремлівські культурологи завантажують потрібну інформацію. Це можуть бути чорно-білі фотографії мами з коромислом, кабінетне погруддя Молотова або зображення ізбушкі на курячих ніжках з дитячої казки, просто як приклад. Це навіть може бути звичайна балалайка. Будь-що, що може викликати у кацапа гордість за просраную страну! Ось, а замість їбальника у Скомороха стоїть матеріалізатор візуалізованих кодів. Працює Скоморох на чистій сирій нафті, і це теж важлива частина магічної технології. Раніше, як кажуть історики, все це працювало на дровах і соболиних хутрах, але прогрес не оминув і Московію.

Тут обережно подав голос Репостислав Вакарчук, що тримався на диво мужньо і поки що хуйні не пиздів.

— Почекайте, Остапе Паранірвановичу, а як конкретно вони застосовують оці коди? Що можна зробити за допомогою мами з коромислом і балалайки? Як все це працює? І чи існує який-небудь дієвий метод боротьби з цим? І що саме роблять андроїдні мотоблоки?

— Як застосовують і що роблять, Репостиславе, боюся, ми самі скоро побачимо, і попередній інструктаж тут не допоможе — ви шо так, шо так охуїєте. Тут теж потрібна магія. Бачите, панове, кожна магічна традиція має як свої плюси, так і свої мінуси. В принципі, з московитським чаклунством можна досить результативно боротися за допомогою англосаксонських заклять. Шкода, що ми не маємо з собою надійного британського матеріалізатора культурних кодів, з ним було би легше відбитися. Втім, Арлекін Петрович добре знається на давньогерманській магії, а особливо на скандинавській та саксонській її традиціях. Я, у свою чергу, як краєзнавець і спеціаліст з індоарійських культів зроблю, що зможу, та й Кривавий Пастор, гадаю, допоможе своєю молитвою. Саме час відсунути конфесійні протиріччя, потрібна допомога усіх гуманістичних пантеонів! Що скажете, Олександре Валентиновичу?

— Звичайно, зроблю все, що у моїх силах! Силу латинського матюка поки ніхто не відміняв, крім того, я маю глибокий реформаторський досвід, хоча й був до початку Реформації одним з найкращих співробітників Римської Курії, тут ніде правди діти, — підтвердив сказане Остапом Вішну Кривавий Пастор і одразу поцікавився: — А як щодо голови Корчинського? Чи можемо якось використати її проти кацапів? На що вона здатна, крім того, щоби проповідувати і кусати за пики павіанів? Все ж таки балакуча голова — це предмет, так чи інакше, магічний. Щоправда, досі не можу зрозуміти, якого роду сила нею керує? Все ж таки сарацинська чи, може, якась інакша?

— Тут немає згоди, пане пасторе, питання досі є дискусійним, — замість Вішну відповів Арлекін Петрович. — Скоріше за все, тут задіяно якесь синтетичне чаклунство. Але в цілому відчувається потужна аграрна магія, бо така голова, наприклад, дуже добре годиться для викликання дощу або посухи, чи проти сарани. А сарацинські алхімики — це ж просто середньовічна легенда! Я не виключаю навіть і трипільського походження цього артефакту. Відчувається, що голова Корчинського — річ дуже древня. Але, шановні, йдеться, врешті, про те, чи реально за допомогою англосаксонських заклять пробити культурологічний захист Мєщєрского Скомороха, і чи можна ними пошкодити андроїдний мотоблок супроводу Таваріщ-2. Як відомо, разом з таким мотоблоком сила Мєщєрского Скомороха набуває неабиякої потуги, хоча сам по собі мотоблок цілком піддається фізичній обробці.

Гадаю, що цілком реально, хоча повної гарантії, звичайно, нема. Прецеденти були, і неодноразово, але чи вистачить нам вміння і сил? Все ж таки серед нас лише двоє конунгів СБУ і один пастор. Так, є кілька підготованих селовиків — солдат ЗСУ Юхименко, двоє неодноразово відзначених подяками керівництва старших кнехтів і навіть один гербовий шляхтич щойно з Грюнвальда, ніхуя ж собі! Але цього явно недостатньо. А хто всі інші, при всій повазі? Один мавпун і один ретранслятор сенсів! Не думаю, що з них буде багато користі, — зітхнув Переїбихаудеген. — От якби прокинулася Вьольва Євдокимівна, ми би показали цим багатоцільовим матрьошкам, де Новоросія зимує, але це не у нашій владі: якщо пані спить, то пані спить.

У цю саму мить на всю фаршрутку пролунав збуджений голос Гриші №1: — Увага! Тобто ахтунг! Здається, вони наближаються! Дивіться!

І дійсно, поки автобус їхав собі трасою, а кнехти пильнували кукурудзяне поле, непевні плями на обрії значно збільшилися, почали набувати конкретних абрисів, і фаршрутка опинилася у полі їхньої уваги. Це був здоровенний Мєщєрский Скоморох у супроводі п’ятьох летючих андроїдних мотоблоків. І хоча вони були все ще далеченько, Томас уже встиг відчути стратегічну погрозу і крепко охуїти, як і попереджав товариство Остап Вішну. Він дивився і не вірив своїм очам.

Найбільше Скоморох скидався на потворний гібрид напівзруйнованої панельної хрущовки, гігантської матрьошки з сувенірного лотка і здоровенного пропитого московита. Він був неохайно пофарбований у бруднуватий індустріально-сірий колір, заввишки мав метрів з п’ятнадцять, а замість їбальника прості дерев’яні двері, як у сільського сортира. Зі Скомороха стирчали своєрідні металеві руки, чимось схожі на грифи від басових балалайок, а зі спини димілися чорним димом високі вихлопні труби. Власне, на московита його робила схожим загальна моторика рухів, нахабна і самовпевнена.

В повітрі навколо Скомороха крутилося кілька летючих мотоблоків, здалеку схожих на великі чорні бензопили або газонокосарки, увішані якимсь технічним причандаллям, радіаторами та антенами. Рухалися вони стрімко, досить таки маневрено та зухвало, і уже було чутно, як пронизливо високо гуділи іхні невеликі, але потужні турбіни.

— Готові? Зустрічайте, хлопці! — чітко скомандував Арлекін Петрович. — Першими на нас підуть Таваріщі-2, це їхня звичайна тактика прощупування боєм. Задача полягає в тому, щоби не дати їм розкочегаритися. Треба одразу угандонити кілька мотоблоків на ближньому підльоті. Алгоритм їхньої поведінки змодельований за принципом так званої «пітерської подворотні». Вони різко стартують, але якщо сходу виписати їм пизди, починають метушитися і втрачають ініціативу.

Це має розізлити Скомороха, а в цьому стані він впадає у некеровану лють. Тут його й можна підрізати закляттям! Отже, по команді — але лише по команді — з усіх наявних стволів гасіть мотоблоки, стріляйте прямо крізь шибки, спробуйте збити їх усі, а Скоморохом займемося ми з Вішну Паранірвановичем і Кривавим Пастором. Навіть не намагайтеся нам допомагати і не стріляйте по ньому! Економте набої, бо вони ще можуть знадобитися. Вакарчук! Починай співати!

Всі напружено вдивлялися в кукурудзяне поле праворуч по ходу руху, звідки й насувався кацапський підрозділ, а Вакарчук тихо, але дуже зворушливо заспівав «Я не здамся без бою». Юхименко клацнув затвором старенького калаша, армігер упевненими рухами сильних рук закінчив натягувати тятиву великого генуезького арбалета і приготував кілька залізних болтів. Гриші професійно зайняли свої позиції під вікнами, секретар РНБО прийняв смиренну молитовну позу, а Остап Вішну вже тримав в одній руці обріза, зарядженого картеччю, іншою ж низько вимахував своєю сувенірною булавою. Двома іншими руками він міцно тримався за поручні й переминався з ноги на ногу.

— Вже близько, чуєте? — промовив Вішну і подивився на армігера. — Чуєте?

Здалеку крізь нерівномірний гул дизельного двигуна в салон долетів неприємний технологічний гуркіт з присвистом, і всі разом почули трубний глас Мєщєрского Скомороха. Тембрально цей глас був схожий на заводський гудок сталінського завода-гіганта, і нічого хорошого від нього очікувати не доводилося:

— Сука, блядь, да ты че, ахуел, что ли? Стоять, пидар! Сука, сюда иди, ты че! Давай побазарим! Снимай пиджак! Я тебя урою, сука хахляцкая! Пацаны, бей биндеру! За нами Масква! Давай-давай!!!

Таваріщі-2 тут-таки згрупувалися у бойовий порядок: один трохи глибше і посередині, четверо попарно збоків, та одразу з густим комашиним ниттям низько поперли понад кукурудзою в пряму лобову атаку.

— Товариство! Стріляти по моїй команді і тільки разом! Підпустіть їх поближче, але не дайте їм себе забазаріть, бо саме в цьому вся їхня сила! Увага!

Що ближче підлітали до фаршрутки кацапські мотоблоки, тим гучніше й упевненіше звучав не дуже приємний на перший погляд голос Репостислава Вакарчука: «Я не здамся без бо-ю-ю-!!!» — із сильним вібрато співав він, і це ще більше надихало товариство до запеклого супротиву.

Пастор почав гаряче молитися, Арлекін Петрович піддав трохи газку, фаршрутка відчутно прискорилася, і до пасажирів одразу долетів огидний промисловий глас Мєщєрского Скомороха: — Засцал, сучара?!! Тебе пизда! Распишу на ленты, пидарок!

Бойовий порядок Таваріщєй-2 хижо кинувся на автобус, і до товариства докотилася перша хвиля густого кацапського забазарєва у традиційному хоровому виконанні.

— Ровно стал, сука! Ты мне должен, пидар, понял, блядь! Маму твою ебал, очко порву, биндера! Вперед за Новороссию, пацаны!!!

— Іменем України! По летючій кацапні прицільно з усіх стволів і арбалетів — вогонь!!! — пробив потужну хвилю московитського забазарєва як ніколи до цього гнівний голос Арлекіна Петровича. — Давай!!!

Довгі прицільні черги з калаша та узі, щільна серія пострілів з дробовика і глока зробили свою справу.

У салоні повилітали шибки, і Томасу Яковичу одразу позакладало вуха. Свиснула тятива тяжкого армігерового арбалета, і металевий болт прошив одного з Таваріщєй наскрізь.

— Сука, сука, это пидец! — встиг продеренчати мотоблок і з розгону в’їбався в передню стойку фаршрутки, від чого остаточно перекосойобило пасажирські двері.

Влучні черги з автоматичної зброї начисто скосили ще двох Таваріщєй, і обидва вони гепнулися у придорожні будяки, розідрані та пошматовані пострілами Юхименка і кнехтів СБУ, а четвертий Таваріщ з перебитими картеччю патрубками задимівся і з матюками полетів помирати у кукурудзу. Останній з мотоблоків швиденько вдуплив, до чого йде справа, різко на льоту смикнувся вбік і вгору, але встиг отримати свою порцію картечі від Остапа Вішну. Здалеку над кукурудзяним полем вже лунав його здивований голос: — Пацаны, съебываем отсюда! Это чечены, сука, я тебе базарю, без базара, надо быстро валить! — тут у нутрощах Таваріща щось гучно луснуло, закоротило які-то важливі дроти, він завалився на бік і пірнув у останнє піке.

— Баба-а-ах!!! — прогримів над кукурудзою гучний вибух, і голос Юхименка радісно повідомив: — Остапе Паранірвановичу! Прямо в бензобак лупанули, ото ніхуйово! Слава Україні! Е-ге-ге-й-й-й!!!

— Тихо! Дивіться! — крикнув Вішну і махнув своєю булавою у бік поля. — Ви тільки подивіться на це!

До фаршрутки донісся репучий голос Мєщєрского Скомороха. Він уривчасто, але сильно задимів вихлопними трубами і захилитався своїм масивним корпусом над полем. Скоморох шалено набирав обертів і швидко наближався до автобуса.

Над кукурудзою лунав його сповнений гіркого страждання голос: — Таварищ! Сынок! Алеша-а-а!!! И сердцу по-прежнему горько! Что после свинцовой пурги! Из камня его гимнастерка! Из камня его сапоги! Всехурою! Астанавитесь!!!

Скоморох раптом припустив, враз вискочив з кукурудзи на трасу, і Томас побачив, що замість ніг той має масивну гусеничну платформу, а з грудей у нього стирчить броньована кулеметна турель, з якої одразу пролунали короткі черги. Скоморох почав пристрілюватися з кулемета по фаршрутці, у той час як вона під керівництвом Арлекіна Петровича заходилася хитро маневрувати з боку в бік. Асфальт здіймався від кучного попадання куль, Томас Якович з переляку заціпенів, а товариство хаотично заметушилося по всипаному битим склом салону.

— Усім пригнутися! Нікому не стріляти! Економте набої! Пригнутися! — волав крізь метушню Арлекін Петрович і щосили давив на педаль газу. — Юхименко, сядеш за кермо, приготуйся! Остап Паранірванович! Тепер наш вихід!

В автобус влучило кілька куль з кулемета. Скоморох уже пристрілявся, і всі відчули, що ось-ось має статися останній життєвий пиздець.

«Зараз він розмеле фаршрутку кількома чергами зі свого ДШК і наостанок проїдеться по ній гусеницями, — лунав у павіановій голові невтішний прогноз. — Це кінець!»

Тим часом Юхименко філігранно повторив маневр Арлекіна Петровича з початку цієї книжки, вправно перехопив у того керування автобусом, піддав ще трохи газу і вивів фаршрутку на рубіжну швидкість, більше якої вона не могла видати фізично.

— Валентине Олександровичу! Давайте! Починайте! Нам треба його прощупати, збийте цього московита з пантелику латинським прокльоном, а ми впиздячимо йому подвійне англосаксонське закляття!

— Гриші! Обидва! — скомандував Кривавий Пастор. — Поможіть відкрити аварійний люк, його заклинило! Будете тримати мене знизу!

Гриша №2 без зайвих слів підскочив до пастора, кілька разів підстрибнув і проломив кришку люка своїм крепким мужицьким баняком, тоді кнехти підхопили пастора за ноги, помогли йому пролізти в отвір, і рішуча фігура пастора замайоріла над фаршруткою. Це був дуже ефектний і ризикований хід. Потік турбулентного повітря одразу ледь не збив його з ніг, а по металевому даху зрекошетила кулеметна черга, однак мужній пастор не розгубився, зібрав усю молитовну волю в кулак, вийняв з глибокої костюмної кишені підручник з демонології і підняв його над своєю голеною головою просто до неба, немов ікону. Тим часом Мєщєрскій Скоморох майже наздогнав фаршрутку, упевнено сів їй на хвіст і зі страшним ревом наближався.

Сортирні двері його їбальника враз прочинилися, з темного отвору пролунав огидний кацапський регіт, і на пастора обрушилася стара кримінальна мудрість: — Пахан пера не светит, придурок!

— Від серця до сонця!!! — мужньо відповів на це пастор і спритно ухилився від вбивчої кримінальної мудрості, що пролетіла буквально у кількох сантиметрах від нього. Він урочисто випростався.

— Ab imo pectore, кажу тобі я, acta est fabula! Пиздуй ad patres, у свою Cloaca maxima, папуас! Нахуй — это туда! Debes, ergo potes!!! — суворо проголосив латинське закляття Олександр Валентинович і щосили жбурнув демонологічного гримуара прямо в Скомороха. Вочевидь, сила старовинного прокльону таки спрацювала, або пастору просто поталанило, але підручник влучив прямо в турель, а точніше, в саму щілину, з котрої на фаршрутку сипалися кулеметні черги.

Скоморох на мить розгубився, здивовано гигикнув, а з турелі пролунав безжальний голос «Некросатирикона»: «Ego plus quam feci, facere non possum!!!» У цю ж мить зі скомороших грудей вирвалося полум’я і пролунав потужний вибух. Турель разом зі станковим кулеметом відірвало від Скомороха і, перед тим, як гецнутися об асфальт, вона пролетіла у бік фаршрутки метрів зо двадцять, зачепила її задній бампер, кілька разів хаотично підскочила і врешті потрапила під московитські гусениці.

— Мой пулемет! Алеша-а-а-а! Родненькай! Сыночек!!! — несамовито завив Скоморох. В його нетрях щось неприємно затарохкотіло і загуло, дерев’яні двері їбальника знову прочинилися, і звідти, мов з автоматичної катапульти, прямо на фаршрутку посипалися тяжкі березові дрова.

— Він врубив матеріалізатор культурних кодів! А-а-а-а! — прокричав Кривавий Пастор, в останню мить головою пірнув у аварійний люк та опинився на пересипаній склом підлозі автобуса. — Хлопці, лягай!

Кілька тяжких пеньків зі свистом пролетіли там, де пастор щойно стояв на повний зріст і запускав у дію магічні механізми. Один з пеньків провалився у люк і залишив велику вм’ятину на армігеровій кірасі.

— Юхименко, маневруй, маневруй, курва! — кричав Арлекін Петрович з підлоги, а фаршрутку з усіх боків лупило здоровенними березовими дровами. Вона підскакувала, немов антилопа, а у салон разом залетіло кілька десятків дровиняк. Одна з них боляче вдарила Репостислава Вакарчука по голові, він на деякий час знепритомнів, через що «Я не здамся без бою» нарешті припинилося. Товариство з полегшенням зітхнуло, бо це вібрато уже трохи підзаїбало, навіть попри його актуальність.

— Що робити, Арлекіне Петровичу? Запас моїх магічних сил вичерпано, це був єдиний гремуар з демонології! Більше нема!

— Просто моліться, пасторе! Ви і так багато для усіх нас зробили! — з цими словами Переїбихаудеген подивився на Остапа Вішну і кивнув: — Ну що, з Богом, пане Вішну?

Тим часом в руках Мєщєрского Скомороха з’явилася нова культурологічна зброя. Томас Якович не втримався і на півсекунди визирнув з розбитої шибки, аби подивитися на це пересувне чудовисько. В одній руці воно тримало гігантську, ковану в кустарний спосіб, трикутну балалайку з індустріальної нержавійки, а іншою вимахувало здоровенною мамою з коромислом, вбраною в театральний московитський сарафан і гострий сталевий кокошнік. Балалайка була заточена по краях і виблискувала на сонці: один влучний удар такого народного інструмента міг розрізати фаршрутку навпіл. Мама з коромислом лютувала не менш за самого Скомороха, страшно матюкалася і погрожувала фаршрутці коромислом.

— Станет вдруг Россия краше! Она краса и гордость наша! — співала мама с коромислом, мотиляючись по хитро закрученій траєкторії, а з дверей їбальника їй підспівував сам Скоморох: — Своими недрами богатая и зтим вечно виноватая!

Перший же удар балалайкою по фаршрутці завдав їй значної шкоди, хоча й був не надто влучним. Трикутний інструмент, немов бритва, начисто зрізав частину салону над задніми сидіннями, й одразу по тому на автобус обрушився страшний удар мамою з коромислом. Дах сильно прогнувся, в повітрі стояв зловісний регіт мами і кацапські прокльони.

— З Богом, пане Арлекіне! — обидва конунги разом підвелися з підлоги. Мєщерскій Скоморох знову розмахнувся кацапською мамою для нищівного удару, котрий цілком міг стати вирішальним.

— Ом намах Шивая! Мама дарагая! — крикнув Остап Вішну, і з його сувенірної гетьманської булави прямо по оскаженілій кацапській матері їбанула гаряча жовто-блакитна блискавка. — Ом намах Шивая! Мама дарагая! — ще одна блискавка, ще, і ще одна! Мать густо задимілася, її коромисло спалахнуло, і полум’я одразу перекинулося на сарафан.

Горящая мать загула повногрудним шаляпінським басом і заволала самодіяльне московитське закляття порятунку: — Пройдя трудный путь от сохи до урана! Я смогла приумножить, спасти, сохранить! — і в цю мить горящая мать разом зі своїм коромислом вилетіла з обпеченої руки Мєщєрского Скомороха і широкою іскристою дугою полетіла далеко в поле. Щойно вона впала в кукурудзу, як та зайнялася.

Тяжка, гостра, мов лезо, балалайка знову низько просвистіла над фаршруткою. Юхименко давив на газ, лобове скло було вибите березовою дровинякою, на лобі солдата запеклася кров від глибокої подряпини, під оком сяяв великий синець. Скоморох скажено вив, разом з ним підвивали Томас Якович і Репостислав Вакарчук. Скоморох — від люті, а мавпун з ретранслятором — через тяжкий емоційний струс. Пастор і Гегемонт молилися, перший нижньонімецькою мовою з латинізмами, інший — церковнослов’янською з волинським акцентом.

Скоморох співав інфернального гімну і трощив балалайкою фаршрутку. Та підскакувала, маневрувала, але не здавалася.

Арлекін Петрович вчепився за напіввидертий поручень, підняв правицею тяжку сокиру догори і завдав першого англосаксонського удару.

— Авада Кедавра!!! — з сокири, немов з вогнемета, вилетіло могутнє закляття у вигляді полум’яного струменя. Воно влучило в двері скоморошого їбальника, ті загорілися, але це не спинило його наступу Скоморох напирав ще дужче.

— Смертельне закляття не діє! Вішну Паранірванович! Помагай!

Вони разом націлилися у Скомороха сокирою і булавою: — На раз, два, три!

— Раз, два, три, московит — гори!!! Ом намах Кедавра!!! — з сокири і булави знову вилетіло яскраве полум’я, зійшлося в єдиний гарячій струмінь і вдарило по Скомороху. Ба-ба-х-х-х-х!!! Але той не лише не спинився, а ще більше прискорився.

— Він включив культурологічний захист від індоєвропейських сенсів! Арлекін Петрович! Ми пропали! Тепер його ніщо не зупинить!

— Пожди, дай подумати, треба спробувати заборонену міжнародною конвенцією стару аграрну магію. Колись давно, ще на зорі своєї юності, я знав кілька могутніх аграрних заклять! Але то було так давно, е-хе-хе, я все позабувався! Вішну Паранірванович, закляття гробків, чи як воно називалося? Ви маєте пам’ятати, неолітична магія — це ж ваша сфера!

— А-ба-ба-шо-то-там... щось таке, крутиться в голові! Якби ж атмосфера була спокійнішою, мали б час на роздуми. Треба щось робити, Арлекіне Петровичу, інакше нам гайки!

— Спробую! — промовив Арлекін Петрович і знову здійняв сокиру.

Скоморох вкотре замахнувся балалайкою, їбанув по фаршрутці, але трохи не влучив і виламав здоровенний шмат укравтодорівського асфальта з дорожнього покриття. Видно було, що він почав впадати в некеровану лють і потроху втрачав координацію, однак кожен удар по автобусу міг стати фатальним. Армігер валявся на підлозі разом зі своїм мечем та поламаним арбалетом у вщент побитій кірасі і проломленому бацинеті, з-під якого цибеніла кривава юшка. Вакарчук разом з мавпою забилися під сидіння і там крепко обійнялися, як перед смертю. Пастор, затиснутий в кутку погнутим поручнем, тихо молився, Юхименко героїчно виконував функцію шофера, Остап Вішну трьома руками тримався за все що міг, а четвертою погрожував булавою Скомороху. Його яскраво-жовтий костюм був увесь подраний і вкритий плямами бруду. Обидва кнехти намертво засіли між сидіннями в очікуванні чітких наказів і були напоготові.

— А-ба-ба-ке-да-вра! — сіре око конунга зблиснуло, і знову спалахнула вже трохи пригоріла сокира. Полум’я вдарило в груди Скомороха, той похитнувся, трохи відстав від автобуса, але тут-таки пришвидшився і пішов у рішучу атаку.

— И швец! И жнец! И в гробу мертвец! А-ха-ха!!! — неслося з дверей його їбальника.

— Все, — подумав Арлекін Петрович. — Нам пиздець.

І тут несподівано сталося те, на що ніхто не розраховував.

— Цього разу не вам, синку хе-хе-хе, а ну посунься трохи! — пролунав у салоні чийсь владний голос. Це була вона.

— Трясця твоїй рогатій матері! Дірявий ти лантух з гівном! Купа торішнього гною! Щоб у тебе срака заросла! Щоб тебе пожерла фітофтора! Довгоносик душу поточив! Борозняк кишки погриз! Щоб ти не дожив до учорашнього дня! Та щоб ти здох, смалена кацапська свиня! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!!

Гучно вибухнуло стародавнє закляття гробків, в небі щось загуркотіло, спалахнуло, і в Мєщєрского Скомороха їбанула страшна тропічна блискавка. Сила її була настільки руйнівною, що той одразу тріснув, мов гнила радюжка, його корпус відломився від гусеничного шасі, з діри на місці кулеметної турелі повалив густий дим, і він прямо на ходу розпався навпіл. На трасу просипався боєкомлект культурних кодів, по асфальту застрибали і покотилися березові дрова, духовні скрєпи, блискучі самовари різних моделей і розмірів, розлючені ветерани в луснутих окулярах, ікони Ніколая Второго, дерев’яні скобарі, гостро заточені сталеві кокошнікі, православні хрести і таке інше. Фрагменти скоморохового тіла охопив вогонь, все це по інерції котилося за фаршруткою, але стало ясно, що Скоморох таки допиздівся.

— Слава Україні! А-а-а-а-а-а!!! — горланив з потертого водійського крісла Юхименко.

— Перемога!!! — голосило змучене товариство, і навіть найбільш постраждалий від березового залпу армігер, все ще лежачи в проході на підлозі, булькотів щось життєствердне.

Посеред понівеченого салона фаршрутки згорблено, але велично стояла стара Вьольва Євдокимівна. Вона спиралася на вузлуватий ціпок мозолистими руками, погляд її блакитних очей був ясний і строгий, без жодних ознак старечого маразму або приспаності. Вбрана вона була просто, але чепурненько, можна сказати, зі смаком. Чиста свитка білого домашнього полотна з відкладним комірцем, обшита по швах кольоровими шнурами, коштовна візерунчаста хустка яскраво зеленого кольору. З-під свитки визирала темно-червона плахта, край синьої попередниці і святкові сап’янові черевики. Виріз на комір був доволі широкий, вочевидь, для того, аби добре було видно барвисті коралі та великого срібного дукача з викарбуваним на ньому портретом Симона Васильовича Петлюри.

— Пригальмуй трохи, солдатику, — сказала вона, звертаючись до Юхименка. — Зелена зупинка, хлопчики. Що ж ви, як школярі, їй-богу! Ще трохи, і догралися б зі своїми забавками! Як можна було так знехтувати рідним словом! «Авада Кедавра», тьху! Це ж взагалі арамейське закляття! Хто взагалі вас тільки цьому навчив, це ж ганьба! Арлекіне, Остапе, ви давно уже не діти так ризикувати!

— Вьольво Євдокимівно, та ми цейво, е-е-е... — спантеличені конунги дивилися на розкидані трасою залишки Скомороха. «Богдан» повільно котився на нейтральній передачі і врешті зупинився на узбіччі в тіні великого ясена. Певний час у фаршрутці стояла тиша.

— Ми пісяти хочемо! — звернувся з-під сидіння до товариства павіан. — Можна ми зі Славком вийдемо? Я би ще й покакав, — чесно додав Томас Якович. — Дивно, що я взагалі досі не всрався, мабуть, через те, що давно нічого не їв. Останній раз кукурудзину в полі гриз. Обід буде?

— Йдіть, тільки недалеко, — благословив обох Вішну.

Мавпун намацав на підлозі пачку армігерових «Прилук», спитав у досі напруженого Гриші №2 сірники, чемно привітався зі старою і вистрибнув через відсутнє вікно на дорогу. За ним незграбно виліз Вакарчук і одразу побіг за дерево до вітру. Павіан закурив.

— Вьольво Євдокимівно, що ж ви раніше не цейво? Подивіться на автобус, що від нього залишилося, — натурально фаршрутка! Він же ж у нас на балансі, а новий нам не скоро видадуть! — репетував Переїбихаудеген. — І що з того, що я конунг, хіба ви самі не знаєте, який у нас лютий завгосп на базі? Таке жлобисько!

— Е-е-е, допоможіть мені вилізти, е-е-е... — обережно означив свою присутність Кривавий Пастор. — Мене тут трохи придавило, е-е-е...

Остап Вішну підскочив, трьома руками відігнув поручня, четвертою поміг Олександру Валентиновичу встати і обтрусив від пилюки його строгий пасторський костюм.

— Дякую, шановний! Мої вітання, Вьольво Євдокимівно! — галантно привітався пастор. — Ото ви дуже вчасно!

Вішну тим часом, тримаючи під пахвою обріза і булаву, усіма руками активно копирсався в автобусній аптечці, яка дивом не постраждала під час бою, розпаковував бинт і щедро поливав чималий шматок вати спиртом. Він зняв з Гегемонта пошкодженого бацинета, перевірив загальний стан шляхецького здоровля, проквецяв незначні, але криваві подряпини ватою і забинтував. Той, відчувши запах спирту, одразу якось пожвавішав, прийшов до тями і заворушився, вискрипуючи залізним обладунком.

— Схоже на незначний струс мозку, могло бути гірше. Треба буде і павіанову пику роздивитися, бо укус голови Корчинського може бути отруйним, — зауважив Вішну і звернувся до товариства:

— Добродії! Давайте усі разом подякуємо пані Вьольві Євдокимівні за вчасну допомогу! Вона не так часто прокидається, і лише у вкрай важливих справах. Очевидно, справи наші кепські, якщо це сталося.

Усі дещо хаотично, але щиро висловили свою вдячність, заворушилися і взялися обговорювати непростий стан справ. Вакарчук уже повернувся до фаршрутки і заходився викидати через биті шибки кацапські дрова, що валялися по всій підлозі. Гриші кинулися вимітати через перекошені двері бите скло, армігер намагався запхати свого меча у погнуті піхви, а Арлекін Петрович і Вішну вислуховували неприємну нотацію від Вьольви Євдокимівни. Юхименко курив і перепаковував кульок з головою Корчинського, Кривавий Пастор думав, а Томас Якович Сирота тим часом всівся посрати за деревом. Він насмикав листя, підібрав хвоста, зручно вмостився, ще раз закурив і задумався.

«От нахуя писати такі ідіотські книжки? — міркував павіан, дивився удалечінь і тужився. — Що я тут роблю? Це ж натуральний кошмар і повний треш. Боже-боже, і ніяк же ж звідси не вирватися, поки увесь цей маразм не скінчиться, а ще ж, судячи з усього, маємо проїздити Яготин, цю йобану діру на мапі світу! І ще не відомо, який придурок в тому Яготині знову влізе в автобус, аби нарватися в ньому на неприємності. Який-небудь Кшиштоф Кшишна, або Кутх Нікітовіч Вагенбург. А ці Мєщєрскіє Скоморохі, це ж треба було отаке вигадати? Фу, яка гидота! Або вся оця кацапня? Невже воно й справді існує, таке нахабне, люте і підступне? Лізуть і лізуть, нахуй їм та Україна впилася? Ми жили собі, нікого не чіпали, і на тобі — поперли на нас війною!

І коли? Коли й до самих, як казав класик, підкрався пиздець, цього разу мабуть уже остаточний. Юрьєв дєнь. Треба буде у Вьольви Євдокимівни розпитати, бо від цих конунгів нічого не доб’єшся. Ех, здається, людство остаточно схибило, і настають останні дні! Якби ж вони хоч іноді прислухалися до голосу природи, я б їм весь розклад дав як він є, та хіба ж люди прислухатимуться до мавпи?

От колись в Австралії жили аборигени, і нормально жили, між іншим! Вставали удосвіта разом із сонцем, пісяли-какали, трохи вошкалися туди-сюди, потім десь до десятої години ходили збирати корінчики, ловити на сніданок мишку абощо, потім сідали їсти. Їли. Об одинадцятій знову лягали спати, спали до четвертої години дня, прокидалися і знову щось їли. І з цього часу аж до глибокого вечора вони просто пизділи. Просто тупо пизділи, трохи ще танцювали і гримали каменюками для ритму. Знову пизділи, лягали спати і так щодня. Щодня, сорок тисяч років! Сорок, нахуй, тисяч йобаних років! Просто спали, їли і пизділи! Ходили голяка, збирали харчі не більше трьох годин на день, бо, як я вичитав в одному природничому журналі, навколишні умови перекривали усі їхні базові потреби. І ніхто з них жодного разу не їбанувся від нудьги. Все у них було добре і весело, вони були цілком собі щасливі. Це з одного боку, а якщо подивитися з іншого, то виходить, усе не так вже й весело. А якщо не в Австралії? А якщо взяти палеоліт?

Тисячі років нічого не міняється: ні технології, ні соціальний устрій, ні їхня грибна медицина, ні культура, взагалі нічого цікавого не відбувається. Щоправда, клімат, буває, міняється, при тому не завжди у приємний бік. І ось ви знаходитеся в лісі, весь такий кудлатий, з палкою-колупалкою в розвинутих верхніх кінцівках і плетеною очеретяною торбою за плечима. В торбі лежить забитий вами ще вдень їжачок на вечерю і пучок їстівних будяків. Все це екологічно чисте. Зубів у вас лишилося не так уже й багато, але на будяки вистачить, хоча, буває, на погоду вони страшно болять. Ви уже старий пердун, вам щойно стукнуло тридцять рочків. Можливо, ви навіть вождь цілого колективу із двадцяти таких саме кудланів.

Але засада в тому, що ви щойно підвернули ногу, а на вас крізь хащі дивиться здоровенне волохате ракло, а кажучи по-простому — печерний ведмідь. Дивиться з інтересом і думає: «Боже-боже, як все хуйово! В якій глибокій цивілізаційній сраці ви сидите і які ви недосконалі! Зате які смачні!»

Ну, палеоліт — це як приклад. Просто він дійсно дуже затягнувся — сама стабільність, натуральний такий кучмізм. Але ще в цирку мене найбільше прикалував оцей пиздьож про жахливе падіння моралі у наш час і про те, що двадцяте століття було найбільш кривавим в історії людства завдяки світовим війнам. От якби вони дослухалися моєї думки, то знали б, що якщо взяти не просто кількість загиблих, а їхній відсоток відносно кількості людства на актуальну мить, то за все двадцяте століття у війнах загинуло значно менше людей, ніж, наприклад, в дев’ятнадцятому столітті, чи в сімнадцятому, та в будь-якому.

Ба більше! Двадцяте століття в цьому смислі було найспокійнішим з усіх історичних епох! І найморальнішим, просто людей розвелося до дідька багато, тому й масштаби заворушок стали відповідними. Все це треба розуміти, аби не псувати собі нерви ідіотськими рефлексіями, що базуються на прогалинах в елементарних знаннях. А зараз, незважаючи на усі наші негаразди і кров, так взагалі просто кульбабкові часи без тотальних епідемій, масового голоду, з освітою і медичним страхуванням. Зараз будь-який наскрізь хворий довбойоб запросто може дожити до сімдесяти років і більше, залишитися при тому довбойобом, і ніхто не скине його зі скелі, не зжере на ритуальному обіді, аби викликати дощик! І при тому можна ще й у ліфті насрати, тишком-нишком, як часто люблять робити старі довбойоби. А раніше і ліфтів не було!

Все у людей через сраку, вічно вони чимсь недовольні, шо так, шо так. Взяти, приміром, тих самих українців, просто як наочний приклад. Все через дупу! Сам по собі українець, якщо знаходиться в нормальних умовах розвинутої країни, являє собою доволі якісний людський матеріал. Він і їбошити роботу може крепко, і кар’єру будувати, і вопше є цілком приємною людською істотою.

Вдома ж, на своїй землі, ми бачимо те, що бачимо. Дикунський колектив в трєніках під вишиванку! Можливо, все діло в купкуванні? Та наче ні, он в Канаді українці теж кучкуються, і все у них гаразд. І в парламенті канадійському не останні люди, і в бізнесах, і в культурі. Отже, земля! Щось тут не те. Приховалася яка-то аномалія. В нетрях неньки гранітні брили, над ними Гонтові криниці, а в тих криницях кров! Якась досі невідома науці дрібничка, наприклад, незначне випромінення чогось, що цілком може впливати на тутешні мізки і таким чином корегувати поведінкові алгоритми. Вони ж тим часом риються в історичних прикладах та паралелях, шукають рецептів позбавлення. А ларчик, як кажуть кацапи, просто открывался! Це може бути просто хімічний склад місцевих ґрунтів і, як наслідок, — патологічна хімія мозку! Ха! Отруйні землі, чий народ видає високотехнологічного гопака за кордоном, а вдома навіть мішок картоплі не може вкрасти так, щоби ніхто цього не помітив! Щойно німці вивезли вагони нашого чорнозему до своєї Тюрингії, як одразу втратили войовничість. Земля. Час її окропити. Українці, ненавиджу вас, гандони! Зараз вернуся в автобус і всіх перекусаю, суки, заїбали!»

Тут мавпун загарчав, піднатужився і окропив землю. — Фух! Просрався в прямому і переносному сенсі цього слова!

Він протер дупу листячком, плюнув на долоні і побіг до фаршрутки з почуттям не дарма згаяного часу. Обдумав усе, що хотів обдумати, наклав непогану купу під деревом, двічі покурив. Все добре. Зараз він їм покаже!

Мавпун швидко добіг до автобуса, з розбігу вскочив у вже прибраний салон, хижо зблиснув іклами і одразу отримав від Гриші №2 простий, але чітко поставлений гук в пику. Томас спотикнувся, ще раз отримав по пиці від Гриші №1, впав на підлогу і вирубився.

Починаючи з цього місця в книжці доволі довго нічого не відбувається, тобто відбувається, але ніхто цього не бачить і майже не чує, бо мавпун, чиїми очима ми слідкуємо за подіями, знаходиться у напівкоматозному стані. Лише зрідка до нього доносяться чиїсь голоси, шурхіт та іноді його охоплює глибоке відчуття космічної самотності.

— Гриша, це перебор, достаньо було йобнути один раз, тепер невідомо коли він оклигає, — лунав у затуманеній свідомості павіана голос Кривавого Пастора.

— Олександре Валентиновичу, вибачайте, але ж ви самі казали, що це сугубо в його інтересах, і діяти треба рішуче. Ми діяли рішуче! Нічого страшного з ним не станеться, у нього черепуха, як у неандертальця. Оно дивіться, у мене аж рука почервоніла! Крепка кабіна, струсу не буде, заодно відіспиться трохи і відпочине.

— Я так розумію, він уже відпочив за деревом ніхуйово. Треба вшиватися, бо аж сюди несе.

Двері «Богдана» із сопінням так-сяк зачинилися, двигун кілька разів пропердівся, і товариство знову рушило в путь.