Фаршрутка

Нахуй

Червоне, як серпневий помідор, сонце нависло над обрієм, потроху підкрадалися вечірні сутінки, а фаршрутка перла абсолютно порожньою трасою нахуй. Точніше, в Нахуй.

Юхименко знову був за кермом, і щойно товариство проїхало великий придорожній знак з написом «Вас вітає Нахуйський рйн. Польтавської обл.», що виблискував у вечірніх променях флюоресцентними літерами. Обабіч дороги розкинулися пишні бурякові плантації, подекуди траплялися живописні грабові посадки і високі тополі.

В салоні точилася гучна, з огляду на повну відсутність скла у вікнах, бесіда, що іноді переходила у формат цікавих просвітницьких лекцій, і гуляв приємний теплий вітерець.

— Вьольво Євдокимівно! — звернувся до старої армігер. — Все ж таки, чому саме Нахуй? Що в ньому такого особливого, і чому ми прямуємо саме туди? І що ми там робитимемо? Ну, приїдемо, і що? На базарь підемо, чи як? А як же Яготин? Оно дивіться, кругом давно вже Полтавська область!

— Кхе-кхе! — прокашлялася стара пані, взяла коротку паузу і терпляче пояснила: — Яготин був усього лише відволікаючим маневром для ідіотів. Гадаю, що зараз московити усі свої сили кинули саме на цей напрямок, бо Скоморохів у них вистачає, а нам трапився лише один, хоча й лютий. Через свою пихатість кацапи слабо розбираються у тутешніх справах і не володіють місцевим контекстом, їм і в голову не прийде, що в Яготині абсолютно нема чого робити, але ж ми про це знаємо!

А Нахуй, синку, — це і не місто, і не село. Це sancti magnum terra, а по-простому — смт. Це таке, як би то пояснити, місце сили. Вішну Паранірванович не дасть збрехати, якщо я скажу, що це, можливо, найсакральніша точка цієї багатостраждальної землі. Ще нічого кругом не було, ніякої Польтавської області, ніякої України, а Нахуй вже стояв. Московії не було, а Нахуй був!

Вважається, що йому не менше десяти тисяч років. Щойно на континенті розтанув останній льодовик і почалася епоха так званого голоцену, як одразу постав священний Нахуй. Возвели його перші насельники цієї землі, народ Першородних агроельфів. Про цих агроельфів зараз відомо небагато, бо всі вони давно емігрували до Канади, зайнялися там бізнесом і заснували нове успішне королівство, залишивши місцеве населення один на один із застарілими аграрними технологіями.

Нахуй, пане армігере, — це санктуарій, щось на зразок каплички, або святилища. Такий собі місцевий Стоунхендж, однак могутніший, оскільки значно старший за віком і абсолютно інакший на вигляд. Ніяких віковічних, вкритих рунами і мохом брил, ніякого пафосу утаємниченості, нічого цього ви там не побачите і не відчуєте. Це невеличка хатинка посеред бурякового поля, звичайна мазанка, вкрита соломою. В цій хатині нічого нема, окрім простої білої пічки, грубих селянських меблів і деякого керамічного посуду, переважно трипільського взірця. Схоже на музей народного побуту, але це не музей. Жодна стежка туди не приведе, а комбайнери, коли орють поле навколо Нахуя, його просто не бачать, оскільки давно втратили зв’язок з силою цієї землі. Туристів нема й поготів, ось туди нам і треба!

Товариство замислилося і деякий час зі скрипом перетравлювало інформацію. Першим заговорив Юхименко, котрий, як нам уже відомо, мав природній потяг до самоосвіти.

— Так а що ми там будемо робити, хто-небудь скаже? В чому мета? — поставив він питання руба з водійського крісла. Цього разу на нього відповів Арлекін Петрович.

— Ну, тепер вже можна сказати. Ми ж майже на місці, так, пані Вьольво? Отже, шановні! Усі ми мусимо відповісти на історичний виклик, котрий постав перед нами як свідомими українцями, людьми доброї волі etc. Оскільки на нашу державу скоєно магічний напад, нам нічого не залишається, як вдатися до магічної ж відсічі! Проблема московитських спецслужб, а конкретно ГРУ полягає в тому, що вони вважають нас за ідіотів. Щоправда деякі підстави для цього вони мають, але це було частиною нашої складної, багатокрокової, я би навіть сказав, філігранної операції.

Відчуваючи загрозу, останні 25 років ми вправно переконували московитів у власному ідіотизмі. В цій операції брали участь значні маси населення, як прості громадяни, так і представники політикуму, бомонду та великого бізнесу. Увесь цей час задіяні в роботі люди вдавали із себе кончених, жадібних, абсолютно тупорилих дегенератів, що здатні лише на одне — красти і срати. Щоправда, в цій стратегії були й свої мінуси, оскільки весь інший світ теж сприймав нас саме через цю призму. Однак, чого не зробиш заради майбутнього країни! Між іншим, мільйони громадян України уже представлені Президентом та Урядом до найвищих державних нагород за проявлений ідіотизм, жадібність і тупорилість, хоча насправді усі вони таємні агенти СБУ і палкі патріоти. Так, дійсно, було не просто, але ж маємо результат!

Кацапи схопили наживку, проковтнули її, і сконцентрували всі сили саме на слабкій Україні, у той час як наші колеги з відділу метафізичного спротиву ЦРУ не гаяли часу і готувалися встромити свої демократичні вила в спину оскаженілому від безкарності ведмежаті. Поки кацапи розгортають стратегічне Западло, бомбардують нас фрагментами Російської Федерації, американські друзі готують сюрприз! Московити давно мріяли про Аляску і нарешті вони її отримають! Всю й одразу!

— Невже! Ого-го! — бурхливо відреагував на це Юхименко. — Ви хочете сказати, що американці скинуть на Московію Аляску? Всю?

— Саме так, боєць Юхименко! Скинуть! Капітали, людські і матеріальні ресурси, цінні породи дерева та копалини — все це звідти уже виведено і вивезено на континент. Дуже по-хазяйськи, як це у них прийнято. Мета бомбардування Московії Аляскою полягає в тому, щоби створити умови для вакуумного метафізичного вибуху, котрий всмокче всю цю клоаку в себе, а тоді виштовхне з нашої реальності у паралельний вимір, по-простому кажучи, нахуй. Тут, шановні, якщо не ловити ґав, то можна здогадатися, чому ми прямуємо саме в Нахуй, а не деінде, і з якою метою. Звичайно, США не залишиться без традиційної для себе вигоди, бо вигідніше втратити цілу Аляску, аніж роками терпіти цих агресивних підарасів у себе під боком, а тим паче просто зникнути, бо саме цього добивається ГРУ, Кремль, московити в цілому, кожен кацап зокрема. Але іншої допомоги від штатів не чекайте, мусимо все зробити самі!

— Чому самі? — з подивом спитав павіан.

— Ти розумієш, скільки коштує в прямому сенсі слова один професійний американець, навіть чисто в грошовому еквіваленті? Як сто квартир на Печерську! Воно дуже дороге, у нас нема стільки грошей, бо все в офшорах.

— Дійсно, це так жертовно! — із сумом зазначив Репостислав Вакарчук. — Шкода Аляску, дуже красивий край, я бачив про нього передачу по тілівізору.

— Шкода, але інакше ми втратимо всю планету, тож вибору, по суті, нема. Ми, українці, також сплачуємо свою ціну, і вона є високою. Зараз, поки ми тут сидимо, на країну вже почали сипатися шматки Московії. Вже постраждала значна частина комунікацій, доріг та залізничних вузлів, які й так всі останні роки перебували у жахливому стані. Це була частина виваженої державної політики, оскільки ремонтувати все це не мало жодного смислу. Зекономлені кошти були направлені на розвиток агентурної мережі, на кримінальні і напівкримінальні схеми виведення грошей в офшори. Якщо ми переможемо у цій боротьбі, а я ні на секунду в цьому не сумніваюся, всі вони підуть на розбудову нової Наддніпрянської Імперії. Але тут Олександр Валентинович як секретар РНБО може розповісти значно більше.

Поки отаким чином в салоні тривала політінформація, павіан Томас поступово приходив до тями, його особистість, а разом з тим і слух набували конкретики, починали сприймати, хоча й уривчасто, хвилі інформації, що прокочувалися через його свідомість. Голова була тяжка, боліла, але рани від укусів голови Корчинського вже не свербіли, та й взагалі, здавалося, кудись зникли. Павіан облизнув пересохлі губи і з подивом усвідомив, що його пика вимащена товстим шаром смальця. «Хм-м-м, дивно, що взагалі коїться?» — подумав він і уважніше прислухався до розмови, адже саме йшлося про Юрьєв день, феномен, котрий його так заінтригував.

Слово тримав Остап Вішну. Він доволі вальяжно розкинувся на залишках задніх сидінь, крутив в руках булаву та великий смартфон і пояснював товариству, що напружено слухало, суть явища:

— Отже, добродії! Звичайно, ні для пані Вьольви, ні для пана Переїбихаудегена все це не є секретом, але навіть старші кнехти СБУ не володіють достатньою інформацією з цього питання. Тому як краєзнавець і спеціаліст з індоарійських чаклунських практик мушу дещо пояснити. Юрьєв дєнь, друзі, — це він лише у кацапів день, бо у них все не як у людей! Для усіх інших це ніч. Ніч Брахми. Так-так, друзі, насувається та сама Ніч Брахми — передбачений у Бхаґавата-Пурані, давньоіндійському філософському трактаті, кінець космічної ери, яка в цій традиції називається Днем Брахми. День Брахми триває чотири мільярди, триста двадцять мільйонів років, тобто дуже і дуже дохуя, так само, як і Ніч. Так ось, шановні, за усіма пророцтвами саме сьогодні він добігає кінця! По ідеї, нам всім пиздець, і нема на це ради, боротьба не має сенсу, лягай і помирай, бо все уже давно визначено, вирішено і утрамбовано в священні скрижалі. Всесвіт, хочемо ми того чи не хочемо, має схлопнутися, а разом з ним і Україна. Московія з її розпадом виступає тут лише кармічним інструментом, свого роду детонатором, позбавленим не лише розуму, але й волі.

— Е-е-е... — нервово гикнув Вакарчук. — Так що ж нам тоді робити? А як же ж оце все? «Я не здамся без бою»?

— Вакарчук! — ласкаво звернувся до того Вішну. — Традиційне питання! Скажи мені чесно, ти українець чи ти гівно?

— Та наче як українець, — не дуже впевнено відповів той.

— Якщо ти українець, Репостиславе, то тобі має бути глибоко похуй на священні скрижалі, пророцтва, всі оці Бхаґавата-Пурани, весь оцей навколомістичний пиздьож, котрий дійшов до нас крізь тисячоліття. Читай «Кобзаря» і бийся, курва! Ми порадилися з нашими побратимами з ЦРУ, і вони, як виявилося, притримуються абсолютно такої ж думки, якщо не брати до уваги саме «Кобзаря». До дупи фаталізм, нехай його споживають кацапи, хоч солять, хоч так їдять, їм не звикати! Якщо вони хочуть опинитися поза межами нашої з вами реальності, якщо хочуть провалитися в Ніч, щиро вважаючи її Днем, що ж — це їхнє кармічне право і ми їм в цьому допоможемо. В наших силах змінити хід історії, навіть махаісторії, якщо виражатися по-санскритськи.

Але зауважу що все залежить від нас з вами, купки українців з маленького автобуса, який прямо крізь ці прекрасні бурякові ниви їде нахуй! Американські спеціалісти свою справу знають добре і не пастимуть задніх. Сьогодні, рівно о дванадцятій ночі, в мить, коли Московія, а разом з нею уся планета мають самонаїбнутися, в самий епіцентр фатального вибуху прилетить Аляска, станеться розрив тамтешньго простору-часу, і вся ця пиздота провалиться по інший бік реальності у невідомість. Але то лише для них вона невідомість, бо ми знаємо, що там на них чекає. Нічого приємного, це щонайменше, бо там будуть москалі! Але тільки від нас з вами залежить, щоби одвічний Нахуй дійсно всмоктав цю кугутню в себе, всю до останнього кацапика, до останньої кастрюлі щєй, і висрав по той бік простору, в Ніч Брахми! Нахуй!

— O-o-o-o-o-o! — разом видихнуло вражене значенням місії товариство. — Оце люто! Та ми тільки за! Що нам робити?!

Тут втрутилася Вьольва Євдокимівна: — Інструкції отримаєте на місці, чекати вже недовго, але коротко дещо окреслю. На противагу їхньому Западлу мусимо запустити протилежний за якістю і метою магічний механізм. Це дуже непросто, однак реально. Стародавня аграрна магія здатна на все, хоч ГРУ її й зневажає. Ми здійснимо свій ритуал, могутніший, потужніший, невідворотніший за Западло! Це буде рідкісний приклад агро-ельфійського обряду Зрадомога, що, безперечно, увійде в підручники з історії геополітичної магії. Він анігілює усю Московію разом з її омріяною Аляскою, перетравить і виплюне за межі матерії. А там уже нехай їбуться як хочуть!

Деякий час всі у захваті мовчали і думали, мотор гудів, сонце наближалося до обрію. Але раптом подав свого досі слабенького голоса мавпун, котрий вже майже очуняв і уважно слухав імпровізовану лекцію:

— Гришааа, а-а-а, як ти міг, це було так підступно... Олексанр Валентинович, від вас такої хуйні я не очікував. Якби ж я знав, так просто ви б мене не взяли. Що відбувається? Де ми зараз? За що ви мене так відпиздили? А-а-а-а-а...

— Хлопці, подивіться, чи подіяв смалець? Поранення уже затягнулися? Якого кольору його пика? Нормальна? Значить, отрута не проникла глибоко, і смалець все витягнув на себе. Репостиславе, протри мавпунові мармизу, гадаю, він уже не становить небезпеки. Подивись зблизька!

— Так, Вьольво Євдокимівно, момент! — Вакарчук миттю протер павіанову пику ганчіркою, роздивився і повідомив: — Наче все гаразд! Синці і укуси розсмокталися, наче й не було. Здається, смалець подіяв.

— Навіщо ви намастили мене цим поросячим гівном? — відчуваючи якусь незрозумілу інтригу, ображено спитав мавпун. Він явно щось пропустив.

— А ти, Томасе, коли ходив срати за дерево, не відчув чогось дивного? Якихось дурнуватих думок, спалаху агресивності, бажання учверити щось нехороше, когось покусати? Було таке? — поцікавилася у павіана стара пані Вьольва.

Мавпун замислився. Він пригадав хвилю взагалі-то не дуже типових для мавпи глобальних роздумів про долю людства, що охопила його в ту сакраментальну мить під ясенем. А потім ще й оце невмотивоване бажання повернутися до фаршрутки і всіх перекусати, а особливо чомусь Вакарчука. Так, дійсно, було таке. Томас поділився цим спостереженням і отримав вердикт.

— Тобі, павіане, ще поталанило, — сказав Арлекін Петрович, — бо отрута не встигла просочитися у твій мозок. Добре, що Вішну Паранірванович наполіг на лікуванні смальцем. Голова Корчинського за певних умов може бути дуже отруйною, її укуси не минають безслідно, і тепер, на жаль, тебе усе життя турбуватимуть раптові напади елітаризму. Це не так страшно, з огляду на те, що ти мавпа. А от якби ти встиг покусати усе наше товариство, то наслідки для нашої справи могли би бути фатальними. Ми не маємо стільки смальця в аптечці, щоби змастити ним велику кількість укусів. Від хронічного і гострого елітаризму допомагає тільки смалець, та й то не всякий, а лише топлений з білої степової свині. Елітаристи, як правило, терпіти не можуть простої мужицької їжі. Це свого роду політична гомеопатія, але тобі ще рано про це думати. Вставай! Україна не жде!

Томас встав, трохи розім’явся, розгублено подивився на присутніх побратимів по пригоді й у свою чергу поцікавився: — А що з головою? Її теж, мабуть, треба змастити смальцем? Чи як?

— Вже не лише змастили, але й напхали, а то звикла хамони жерти і сухими червоними запивати по своїх Андалусіях. Оно лежить в кульку, вся в смальці. Бачив би ти, як вона пручалася! «Браття і сестри! Амінь, — каже! — близяться останні часи!» Але ми і без нього в курсі діла. До речі, треба перевірити, як там обстановка в кульку, бо якщо смалець подіяв і витягнув з неї заразу, то з головою вже можна поговорити про справи. Модернова проукраїнська голова без нападів елітаризму і християнського консерватизму, нехай дарує мені Кривавий Пастор, нам ще ой як знадобиться!

Армігер дістав з-під сидіння кульок з головою, обережно зазирнув всередину, тицьнув туди пальцем і почув знайомий голос: — Якщо ти філософ, скажи мені, в якому котлі ти був?

— Не кусається! На вигляд нормальна, навіть доброзичлива! — повідомив Гегемонт. — Діставати чи хай ще полежить?

— Діставайте, нехай трохи провітриться, — наказав Арлекін Петрович. — І протріть її теж.

— Що скажете, Дмитро Олександрович? — почав прощупувати голову на адекватність Переїбихаудеген, поки Гегемонт шукав ще одну ганчірку. — Як себе почуваєте?

— Хвала Всевишньому, непогано, хоча бувало й краще! Дякую, брате!

— Ага, — продовжив Переїбихаудеген, — чудово. А скажіть, де ми зараз знаходимося, і котра нині епоха? Можете відповісти?

— Звичайно, це не складно! Нахуйський район Полтавської області, наскільки я розумію. На сьогодні це лісостепова зона України, клімат помірно континентальний, помітні сліди людської діяльності, отже, епоху я б визначив як голоцен.

— Варить макітра, ти диви! — армігер був у захваті.

— А чого ж їй не варити? Це ж голова Корчинського, вона розумна, дарма, що схильна до заколотів. А скажіть, — продовжив розпитувати конунг, — що там робиться в Лубянських коридорах? Чи не маєте часом якоїсь інформації від тамтешнього Дмитра Олександровича? І як в ГРУ відреагували на інцидент зі Скоморохом?

Та поворушила вусами, спіймала який-то сигнал, трохи подумала і звітувала: — Зв’язок з Лубянкою обірвався майже одразу після знищення Скомороха тчк. Можу сказати лише, що Долгорукій Гагарін в страшному гніві, Республіка Бурятія вже йобнулася на Луганщину, всіх Скоморохів кинуто на штурм Яготина, якого, скоріш за все, більше не існує на мапі тчк. Натомість надходять сигнали від голів з НАТО і Солт-Лейк-Сіті тчк. Брюссельська голова Корчинського передає, що Штаб-квартира готується до штаб-квартирника, оскільки не сумнівається в успіху операції, тим часом із Солт-Лейк-Сіті сигналізують, що Аляска цілком готова до запуску, залишилося лише активізувати нахуйський портал тчк. Всі очікують від українських колег високого професіоналізму і рішучості. До пів на дванадцяту Нахуй має бути запущений тчк. За даними ЦРУ Долгорукій Гагарін щось запідозрив, але поки що їхні аналітики ніхуя не вдуплили тчк. Втім, конунги СБУ мають бути напоготові до будь-яких сюрпризів тчк. Це все, брате! Амінь! — закінчила голова Корчинського і кліпнула очима. — Дайте мені сухого червоного вина, після смальця трохи сушить.

— Долгорукій Гагарін, — тяжко видохнув Переїбихаудеген. — Якщо він щось пронюхає і заявиться в силі і славі своїй в Нахуй, то нам точно гайки. Я не знаю, як його зупинити.

— Так, не сцяти, чи забули, хто ви такі? — твердо промовила стара Вьольва. — Долгорукій Гагарін істота страшна, це факт, але, думаю, у нас все вийде, навіть якщо він розкусить план і припреться сюди особисто. Я цього гандона давно знаю, не першу тисячу год безчинствує. Ви ще малі були, а він уже засів у Карфагені і підкидав проблем на всю Ойкумену. Каннібал Годунов — так його прозвали римляни через те, що вже тоді він годувався виключно свіжим людським м’ясом. Насилу приборкали паскудника, навіть Карфаген довелося зрити дочиста, але тоді Гагарін ще був молодий і борзий. Хлопці з античного пантеона крепко дали йому просратися!

Втім, він ще не раз з’являвся в історії людства і завжди крепко паскудив. На жаль, ні боги, ні люди, ні демони, ні пристрої не можуть знищити Долгорукого Гагаріна. Це дійсно не в наших силах, бо згідно магічних законів лише той може вбити стихійне явище, хто його породив. Гагаріна ж породила сама природа, отже лише вона і може покласти край його безчинствам. Ну, нічого, цього разу допік уже всіх, якось розберемося. Дай-бо, накриє Аляскою прямо в Кремлі, пікнути не встигне!

— Що вона меле? — пошепки звернувся до Вакарчука спантеличений почутим павіан. — Чи стара їбанулася? Які тисячі років, який ще Карфаген? Які ще боги? Про що вона?

— Не знаю, мавпо, я взагалі нічого не пойняв, якщо чесно. Сам розумієш, пиздіти в твіттер і дійсно в чомусь розбиратися — не одне й те саме. От срати у фейсбук — це дійсно мистецтво. А моя справа видавати ванільні мудрості, а оці всі карфагени-ойкумени я не знаю. Може, вона про щось пожартувала? Оно у голови спитай, — так само на вухо відповів Репостислав, але задумався.

Збентежений Томас трохи покрутився на сидінні, начебто просто так пересів поближче до голови Корчинського, ще трохи посидів і тихенько до неї звернувся, благо гул від двигуна стояв відчутний, та й лекція досі тривала.

— Дмитро Олександрович, чуєте мене? Ви вже не кусаєтеся? — прошепотів павіан і з пересторогою озирнувся довкола.

— Ні, мене вже перевербували, все гаразд, — поворушила вусами голова. — Ти хотів щось спитати? Питай, я слухаю.

— Скажіть, а що стара пані ото верзла про Карфаген, тисячі років, оце все?

— Ти, мавпуне, як видно, досі не зрозумів, з ким їдеш в одній фаршрутці? Томасе, ти...

Але твердий голос Переїбихаудегена не дав голові розвинути думку, і вона слухняно замовкла.

— Так, шановні, попрошу уваги! Ми наближаємося до точки призначення. Зараз паркуємося край дороги, а далі йдемо пішки через буряки. Йти доведеться досить довго. Томасе, загорнеш голову Корчинського в обрядовий рушник, спитай у Вьольви Євдокимівни, вона тобі дасть. Добродії, не забувайте в салоні особисті речі і зброю! Пане Гегемонте, меч, сокира, оце все. Кнехти, ви мене чули?

Автобус сповільнився, пролунав рипучий звук від ручника, фари освітили придорожні кущі, в яких блимнули зелені очі здичавілого кота й одразу зникли. Вже було зовсім темно, стояла тиша, котру порушував тільки хор цвіркунів. Небо було зовсім безхмарне і густо пересипане яскравими серпневими зорями, навіть слабкий вітерець, і той вщух. Останні промені вже невидимого сонця ледь освітлювали небокрай, наближалася ніч. Усе товариство мовчки вийшло з фаршрутки, хтось закурив, армігер дзенькнув обладунком, чіпляючи меча на пояс, останньою з автобуса поважно вийшла Вьольва Євдокимівна, скориставшися галантністю пастора, котрий подав пані руку.

— Йти кілометрів зо п’ять на північ. Не дивіться, що я стара, за годину маємо дістатися. Що там на нас чекає — я напевно не знаю. Можливо, все буде просто — ми з конунгами активуємо Нахуй, і на цьому наша місія закінчиться. Можливо, доведеться пройти якісь незначні формальності, вони щоразу різні. Минулого разу, коли я була тут по роботі в 1648 році, довелося мати справу з надвірною корогвою князя Яреми Вишневецького, котрий чомусь саме в цьому місці надумав збирати військо на покозачених посполитих, а заодно посадити на палю мене і мої клумаки. Не вийшло. Його улюблені Лубни горіли яскраво і довго.

Але зазвичай в Нахуї або геть нікого нема, і ключ лежить собі під порогом, або присутній співробітник міністерського Фонду збереження сакрального майна. Дрібний чиновник, у котрого за хатою городик. Приглядає за хазяйством і скубе свою моркву. Більше мені додати нема чого, бо все ж таки це місце просякнуте сильною аграрною магією. Всяке може бути. Ходімо!

Загін, а цього разу він вже скидався на справжній бойовий, вирушив у путь. Попереду йшли Арлекін Петрович з сокирою і Остап Вішну з булавою. Вони прокладали шлях крізь бурякове бадилля, підсвічуючи його великим смартфоном. За ними швидко кульгала Вьольва Євдокимівна зі своїм ціпком, а біля неї перли клумаки кнехти і Кривавий Пастор. Трохи позаду крокували Юхименко з калашом і Гегемонт Бурштин-Поганяйло з мечем. Одразу за ними чимчикували Репостислав Вакарчук і павіан Томас з головою Корчинського, замотаною у старовинний рушник, під пахвою. Йшли переважно мовчки, трохи напружено. Кожен думав щось своє, голова Корчинського час від часу мугикала з рушника, чутно було, як молився пастор і поскрипували армігерові лати. Так вони й шли полем, аж поки Арлекін Петрович не помітив вдалині слабенький спалах жовтого світла.

— Начебто ми майже на місці, — тихо промовив він і додав: — Там хтось є, і схоже, він не спить. Ну що ж, з Богом!

Пройшло ще зо п’ять хвилин, і спалах перетворився на невеличку білену хатинку з приємним хазяйським двориком. Над ґанком блимала лампа на дроті зі слідами побілки, під вікнами пах доглянутий квітник з пишними айстрами і трояндами, трохи праворуч від мазанки здіймався в небо високий колодязьний лелека, а одразу за ним виднілася стара вишня. Це був священний Нахуй, і над ним світилося зорями нічне небо. Але, як це часто буває в нашій країні, одна єдина деталь порушувала всю ідилію і зводила враження на пси. Це був бігборд. Над Нахуєм височів подраний бігборд з партійним гаслом «Держава душить аграріїв!», здоровенним людським їбальником і підписом — «Голова Талалаївської районної адмістрації Дупа А. П.»

— Г-г-г... — не втримався Томас. — Кругом одна й та сама хуйня.

— Тихо! — прошипів на Томаса Вакарчук. — Дивись оно!

І дійсно, це було не все. Обабіч квітника, ближче до дверей, стояв кабінетний стіл з тяжким світильником, стосом паперів і купою бюрократичного причандалля. Крім того, з нього стирчали малахітове погруддя Сципіона Африканського в маленькому тріумфальному вінку бронзовий годинник з амурами і лежав наградний форт калібру 9 мм з гравірованим на стволі словом «ДУПА».

За столом сидів брезклий чоловік сірої української породи, з печінковою мармизою замість обличчя, в кособокому діловому костюмі «Воронін» і втикав у якийсь документ. Він підвів очі на товариство, знову вперся поглядом у папери і байдужо сказав:

— Вже не робимо. Приходьте завтра на десяту.

— Що це таке?! — гнівно промовила Вьольва Євдокимівна і вказала на двері. І дійсно, ті зверху до низу були увішані якимись табличками. Редакція РЖ «Берегиня», Релігійна громада язичників «Квітка Папороті», Громадська організація «Мораль і духовність» і так далі.

— Ви що, здаєте Нахуй в оренду? Санктуарій державного значення? Вам що, бюджетних коштів не вистачає?

— Коштів вистачає, чого ж, а ось грошей не дуже. Взагалі, це не ваша справа, приходьте завтра, а краще в понеділок.

Потім чиновник з інтересом подивився на павіана і поцікавився:

— А це у вас настояща обізяна? А вона по-нашому понімає?

— Скільки? — просто спитав Остап Вішну.

— Два гольдгульдена, одна срібна гривня і скільки не жалко зверху киньте, на папір для принтера. Покладіть ось тут, скраю стола, і заповнюйте анкети, — не менш демократично відповів чиновник.

Арлекін Петрович видобув з піджачної кишені вказану суму, поклав перед чиновником і взяв кілька листів з паперового стосу й олівець.

— Анкету заповнювати по формі, кириличним письмом, ну, ви знаєте, — позіхнув чиновник і згріб зі стола гроші у шухляду. — Повне ім’я, рід діяльності, посада, рік народження за наявності. Інакше не приймаємо.

Вьольва Євдокимівна подивилася на Остапа Вішну і гучно, так, щоби усі чули, промовила:

— Так, ти у нас вчений книжник, заповнюй анкети! — і пошепки, наче ненароком, щоби чули тільки конунги, додала: — Пильнуйте, це не наш чиновник, я їх усіх знаю. Ніякого голови Талалаївської адміністрації тут бути не може, бо це в Чернігівській області. Це або пастка, або корупція і кумовство в Україні вже не знають меж. Можлива й кацапська диверсія, будьте напоготові і передайте це іншим.

Тим часом Вішну взявся строго по формі заповнювати папери. Він уголос проговорював усе написане і час від часу позирав на чиновника, вираз мармизи котрого мінявся просто на очах.

— Вьольва Євдокимівна Шрі Сваті Хауптмуттер. Хтонічне божество мезолітичного походження. Посада — старша провидиця і вьольва СБУ, консультант з усіх можливих питань. Рік народження — задовго до вашої ери.

— Арлекін Петрович Переїбихаудеген, він же Ерлекін, він же Герлеконіг, він же одноокий Одін. Король Дикого полювання, бог. Посада — конунг СБУ. Рік народження — доба раннього заліза.

— Кривавий Пастор, він же Олександр Валентинович Турчинов. Успішний реформатор, секретар РНБО, свята людина. Посада — постійний представник християнського пантеону при СБУ. Рік народження — 325.

— Остап Паранірванович Вішну, він же Вішну Нараяна. Член Спілки письменників України, бог. Посада — конунг СБУ. Рік народження — був завжди.

— Томас Якович Сирота. Мавпа породи павіан, представник від дикої природи, новонавернений українець, близький родич людства. Рік народження — 1991.

— Репостислав Вакарчук. Генератор сенсів, знана людина, пасажир. Посада — штатний трубадур таємних досягнень СБУ. Рік народження — 1975.

— Гегемонт Бурштин-Поганяйло гербу Халява. Волинський шляхтич, представник барижно-аристократичного стану, професійний тітушка, пан. Посада — позаштатний агент СБУ широкого профілю. Рік народження — кінець чотирнадцятого століття.

— Гриша №1 і Гриша №2. Патріотичні андроїди виробництва Харківського бронетанкового заводу, селовики. Посада — старші кнехти СБУ. Рік випуску — 2004.

— Юхименко Олександр. Солдат 17 танкової бригади ЗСУ. Посада — голос народу в СБУ. Рік народження — звертатися до паспортистки.

— Голова Корчинського, вона ж Дмитро Олександрович. Цінний історичний артефакт, проповідник, кондотьєр. Посада — потрійний агент чотирьох спецслужб, джерело знань, заколотник. Рік народження — офіційно 805, насправді — невідомо.

Він закінчив, поклав анкети на стіл і уважно подивився на чиновника. Той із запопадливим виразом обличчя незграбно підскочив з бюрократичного крісла і голосом, сповненим державотворчої приязні, заторохкотів.

— Арлекіне Петровичу! Проходьте! Вьольво Євдокимівно! Боже-боже, що ж ви одразу не сказали! А я вас і не впізнав, розбагатієте!

Стара пані трохи помовчала, твердо подивилася на бюрократа і привіталася:

— Я вас теж одразу не впізнала, Юрій Владіміравіч. Здрастуйте!

На мить запала абсолютна тиша.

— Вот тєбє, бабушка, і Юрьєв день! — чиновник блискавично вихопив наградного форта і тричі вистрілив у Вьольву Євдокимівну. Кулі дзвінко відскочили від старої, немов від чавунної сковорідки, одна з них зрекошетила у хатину і розбила шибку. Події вмить закрутилися, наче скажена дзиґа.

— До зброї! — гаркнув Арлекін Петрович і вистрілив у Долгорукого Гагаріна зі своєї сокири. — А-ба-ба-га-ла-ма-га!

Бабах!!! Потужний вогняний струмінь закляття гробків вдарив, охопив Юрія Владіміравіча, але той лише демонічно розсміявся.

— А-ха-ха-ха-ха-ха! Бей хохлов! Фашизм не пройдет!!! Ребята!!!

У цю ж мить з усіх боків на Нахуй налетіли андроїдні мотоблоки Таваріщ-2. Все кругом загуло, хвилі кацапського забазарєва обрушились на товариство.

— Какая б масть ни чалилась, клифты — один фасон! Равны перед начальником и вор, и фармазон! — перша ж кримінальна мудрість збила з ніг Вакарчука, і той зі страшним криком вилетів у квітник.

— Вагон столыпинский, кругом решеточки! Конвой из Вологды — не до чечеточки! — ще одне блатне паскудство полетіло прямо в Гегемонта, але він влучно розрубав його навпіл мечем і одразу завдав ніщивного удару по Таваріщу-2, котрий необачно низько пролетів над його бацинетом. Розтрощений мотоблок грохнувся об кабінетний стіл, і той тріснув. Кнехти з Юхименком відкрили по Таваріщам вогонь з усіх стволів, а Остап Вішну лупив і лупив індоарійськими закляттями у Долгорукого Гагаріна. Той огидно іржав і стояв у своєму діловому костюмі, огорнутий полум’ям посеред двору, лаявся чорним московитським матом і в усі боки сипав бойові прокляття.

— Блядь семитаборная!

Бабах!!! Страшний вихор вирвався з наградного форта і щосили вдарив по Остапу Вішну. Той встиг ухилитися, але жовтий олімпійський костюм задимівся, і запахло підгорілим поліестером.

Тим часом Вьольва Євдокимівна схопила Томаса за хвіст, неочікувано спритно відскочила від чергового московитського прокльону і пірнула за стіл.

— Томасе, слухай уважно! Поки ми з конунгами відволікаємо його увагу, ти мусиш непомітно пробратися в хату і розпалити пічку. Це активує магічні сили Нахуя! Від цього залежить доля усієї планети! Побачиш там під лавою заготовані дрова, хмиз і сірники. Не барись, поки він нас усіх не поклав тут смертним боєм. Давай! З Богом!

Ошалілий від цієї скаженої драматургії павіан, не випускаючи зі спітнілих рук голови Корчинського, дочекався миті, коли Остап Вішну разом з Арлекіном Петровичем хуйнули в Гагаріна подвійну А-ба-бу-га-ла-ма-гу і крадькома, мов щур, швидко проскочив у двері хатинки. Він ошаліло озирнувся, не надто делікатно примостив голову на припічок, швидко, не зважаючи на нервовий колотун, завантажив піч хмизом і дровами, намацав під лавою сірники і запалив. Хмиз задимівся, але не поспішав розгоратися. Знадвору почулися кулеметні черги і панічні вигуки Кривавого Пастора.

— Мєщєрскіє Скоморохі! Скоморохі! Киріє елейсон! Боже поможи!!! — заволав секретар РНБО, з неба вдарила блискавка і пролунав вибух. Схоже, та вцілила в одного зі Скоморохів.

Павіан озирнувся, помітив радянський настінний годинник, і серце його на мить зупинилося. 23:25. За п’ять хвилин з Американського континенту стартує Аляска, а Нахуй досі не розкочегарився!

Томас панічно набрав повні легені сируватого хатнього повітря і щосили дмухнув в пічку. Хмиз ще сильніше задимівся, з’явилися перші іскри і нарешті маленький вогняний язичок.

— А!!! Забувся відкрити каглу! — Томас кинувся до кагли, смикнув її на себе, і повітряна тяга миттєво роздмухала багаття. Перший димок закрутило у комин, Томас ще кілька разів дмухнув на дрова, і справу було зроблено. Що далі? Що робити далі? Він не знав. Вогонь горить, а нічого не відбувається, між тим як там, на дворі, його героїчні друзі б’ються зі Скоморохамі і Долгорукім Гагаріним.

І тут пролунав знайомий голос. Це була голова Корчинського.

— Мавпо, ти тут? Ти мене чуєш? Де ти?

— Я тут! Кажи!

— Вийми мене з рушника. Настав останній час, насувається справжній момент істини. Можливо, саме для цього ми з тобою з’явилися на світ! Ніч або День — зараз це залежить від нас, а насамперед від тебе, павіане!

Томас відчув, що має виконати прохання голови і виконав його. Він поставив голову Корчинського на стіл, прямо подивився їй в очі і спитав:

— Що мені робити?

— Слухай мене, павіане! Оно під столом мішок, бачиш? Це мішок з буряками. Підхопи його в одну руку, правицею ж візьми мене і здійми над головою. Прочини двері і сміливо виходь з хати, там ти і взнаєш, що з усім цим робити. Нахуй тобі підкаже. Не барись, нехай тебе скерує природний інстинкт! Просто будь собою, стань істинною мавпою як вона є і відкинь усе тимчасове. Цирк, тамбур, фаршрутка, крадені документи — відкинь все це Нахуй!!! І бий москалів!!! Дазайн!!!

Томас Якович на коротку мить замислився, але одразу відкинув сумніви. Треба — то треба! Його очі зблиснули войовничим блиском, хвіст хижо смикнувся, клацнули ікла.

— Дазайн!!! — пролунав на всю хату бойовий клич німецької філософії. Безіменний мавпун схопив мішок, здійняв голову Корчинського догори, немов прапор, враз підскочив до дверей, вибив їх з ноги і вистрибнув у вир битви. — Дазайн!!!

Перед павіаном постала драматична картина. Увесь двір був усипаний фрагментами мотоблоків Таваріщ-2. На одній з таких металобрухтових куп височів Гегемонт Бурштин-Поганяйло і бився одразу з трьома Таваріщамі, відбиваючи дрібні матюки сокирою і рубаючи наліво-направо страшні уркаганські прокльони мечем. Кнехти з Юхименком засіли у квітнику де й досі лежав пришиблений першим закляттям Вакарчук, і вели прицільний вогонь по зграї мотоблоків, що гуділи в небі, як комарі. Час від часу до стріхи долітали кулеметні черги.

Вішну і Арлекін Петрович раз у раз запускали прокляття гробків у Скоморохів, через що ті спалахували, немов елеватори, прямо посеред поля. Їх були сотні, і усі вони, наче зомбі, перли на Нахуй. Відчувалося, що вони вирішили взяти кількістю й, очевидно, мали на це усі шанси.

Пастор самозречено, немов святий Франциск, молився, здійнявши руки до неба, а з нього просто в Долгорукого Гагаріна невпино била могутня блискавка з інтервалом не більше секунди. Через це навколо стояв страшний крупнокаліберний гуркіт, як від артилерійської канонади.

Вьольва Євдокимівна в одній руці тримала дробовик Остапа Вішну, а в іншій ціпок, котрим, немов чаклунською палицею, раз по разу відправляла яскраві аграрні закляття у бік Долгорукого Гагаріна.

— Fuck up, йобаний кацап! Бабах-х-х!!! Сапай-підгортай! Бабах-х-х!!! Бараболя — наша доля! Бабах-х-х!!! — але той велично стояв посеред чорної вигорілої плями, огорнутий триколорним московитським полум’ям, зловтішався і демонічно реготав над героїчними спробами товариства.

— А-ха-ха-ха-х! Суки, съебались по мастям, по областям! Вперед, Россия! Ебитесь проебом, биндеры!

Скоморохі все напирали і невідворотно наближалися до Нахуя. Незчисленні зграї мотоблоків кружляли над полем битви, а набої, між тим, кінчалися. Юхименко вже не стріляв, а лише виспівував з квітника:

— За Україну, за її волю! Таваріщі! Позакривали пиздаки!

Все це побачив павіан в мить, коли пружиною вискочив з хати на двір, і одразу перестрівся поглядами з Вьольвою Євдокимівною.

Та підмигнула, кивнула у бік Долгорукого Гагаріна і мавпун по губах прочитав її епохальний наказ:

— Просто убий його! Ти знаєш, що робити, мавпо! Вперед!

Від побаченого і усвідомленого мавпуна враз охопив бойовий екстаз, немов могутнього ватажка павіанової зграї, котрий саме вийшов у савану на двобій зі знахабнілим конкурентом.

— Дазайн-н-н!!! — несподівано високо заверещала голова Корчинського в його руці і блиснула натхненними очима:

— Браття і сестри!!! Попереду вічність!!! Все йде Нахуй!!! — і в цю саму мить павіан, наче олімпійський герой, технічно жбурнув її прямо в осатанілого від безкарності Гагаріна. Того ледь не розірвало від пихатого реготу, вбивчі кацапські закляття летіли врізнобіч, але голова Корчинського з войовничим співом вже летіла прямо на нього.

Немов ядро з античної катапульти, вона прорізала вусами гаряче повітря навколо Гагаріна і зробила те, на що була здатна найкраще, — вчепилася іклами в кацапський їбальник.

— А-а-а-а-а-а!!! Скоморохи!!! Алеша-а-а!!! Все ко мне!!! Хахлы вконец ахуели!!! — жахливо заголосив від несподіванки та страшного болю Долгорукій Гагарін і вперше похитнувся.

В цю ж таки мить по ньому знову лупанула молитовна молнія Кривавого Пастора, Гагарін захилитався, і за секунду павіан обрушив на нього наймогутнішу аграрну зброю усіх часів і народів — переїбав його мішком буряків по спині.

Мішок, чи то через магічні властивості Нахуя, чи то через павіанову лють, враз проломив культурологічний захист Гагаріна і страшно впиздячився тому прямо між лопаток. Хруснув становий хребет, Гагарін раптом просів, покосився, тужливо гигикнув, обм’як і тяжко обвалився посеред двору, як стара штукатурка.

— Ветер туман порвал! Солнце сквозь щели туч! Здравствуй, мой Магадан! Здравствуй, весенний луч! — останнє уркаганське закляття здійнялося над Долгорукім Гагаріним і розчинилося у повітрі, наче й не було.

У бік квітника покотилася непритомна голова Корчинського, на місці, де щойно лютував метафізичний московит, парувала велика купа гною і увінчував її мішок буряків. Ні люди, ні боги, ні демони, ні пристрої не змогли подолати Гагаріна. Лише чиста, нескаламучена культурними злетами і падіннями стихія виявилася здатною на це. Ім’я цій стихії — дика природа з хвостом, вкупі із застарілими аграрними технологіями.

Раптом земля відчутно здригнулася, затремтіла, з комина повалив дим, і майже одразу прямо в небо вирвався сніп білого вогню. Наче велетенська іскриста веселка, поринув він через небокрай у північно-східному напрямку. Поринув у бік Московії, назустріч Алясці, яка саме наближалася до епіцентру метафізичного вибуху. Вибуху, котрий мав би занапастити планету, а натомість виштовхне московитів разом з їхньою країною за межі матерії. Пан або пропав. Або за кілька хвилин має настати Юрьєв день, або розпочатися новий життєдайний День Брахми.

Мєщєрскіє Скоморохі, всі як один, розгублено зупинилися і згасли на ближніх підступах до святилища. Таваріщі-2, немов по команді, кинулися урізнобіч, поступово їхній огидний гул стих в буряках, але очманілий армігер все ще вимахував полуторним мечем на купі порубаних мотоблоків: — Позакривали пиздаки!

Поступово запала тиша. Товариство мовчки дивилося на білий вогняний промінь. Якби ми або хтось із учасників пригоди мали можливість подивитися на все це діло зверху наприклад, з ближнього космосу, то побачили би наступну картину.

За кілька хвилин тінь накрила центральні регіони РФ, а також Північний Кавказ, Урал, Західний Сибір і Чєрнозємьє. Вона ставала дедалі темнішою, аж поки рівно о дванадцятій ночі не перетворилася на велику континентальну брилу, вкриту горами, лісами, ріками, озерами, льодовиками, покинутими людськими поселеннями і спорожнілими військовими базами НАТО. Це була омріяна московитами Аляска, і вона щиро обрушилася на мрійників.

У цю ж мить в нижньому лівому кутку уявної мапи щось спалахнуло, запульсувало, стратосферу прорізала біла сліпуча дуга і вдарила по місцю зіткнення. Аляска врізалася у тіло Московії, немов флоридський метеорит, а білий струмінь розпався на несчисленну кількість вогняних рукавів і охопив собою цей геологічний бутерброд. Враз він судомно засмикався, наче лабараторний електророзряд, і почорнішав, перетворившися на рухливу і чорну, як ніч, блискавку. Він почав всотувати. По його рукавах заструїлася цивілізаційна плазма, коктейль з фізичних вимірів і культурних кодів, суміш набутків, досягнень, стратегічних планів, мілітарних зазіхань, корисних копалин та історичних струсів. Накрита Аляскою Московія почала швидко всмоктуватися в Нахуй.

Однак товариство, що з відкритими ротами стояло біля святилища, усього цього бачити не могло. Воно бачило лише яскраву світлу дугу, що прорізала небо до самого обрію, як вона заколивалася, як нею пробігла хвиля судом, як вона почорнішала і як Нахуй, немов пилосос, почав всмоктувати у себе Московію. За годину, що вони отак простояли, перед ними промайнуло все — Третьяковська галерея, ансамбль Надєжди Бабкіної, АвтоВАЗ включно з Тольятті, Махачкалінське управління ФСБ по Дагестану, ескадрон гусар лєтучіх, Волго-Донський канал ім. Леніна, могила Ушакова, кінь Жукова, Лєв Лєщєнко, всі альбоми Віктора Цоя, Троїце-Сєргієва Лавра, Чєртаново, Брат-2, гжельський промисел, Карамзін, стояніє на рєкє Угрє, МХАТ, Елістінський дацан, Царь-пушка, Ростов-на-Дону Бєрдяєв, Міністерство оборони РФ, Реріх, Республіка Марій Ел і ще багато чого такого, чого ні в сказкє сказать, ні пером опісать. Коротше кажучи, вся оця кацапська хуйня від А до Я пішла строго Нахуй.

Близько першої ночі струмінь почав коливатися, переривчасто потріскувати і якоїсь миті раптово зник. В санктуарії щось клацнуло, з нього донісся звук задоволеної відрижки, старі двері, увішані ідіотськими табличками, з тріском випали з пройому і гепнулися на ґанок. На небі так само сяяли зорі, в буряках знову заспівали цвіркуни, і лише тіні згаслих Скоморохів стояли, як німі свідки величі того, чого нині уже не існувало. Московія самонаїбнулася, і всі це зрозуміли.

— Це зрада чи перемога? — простогнав з квітника Вакарчук.

— Це Зрадомога, Славко. Зрадомога! — відгукнувся Юхименко.