Фортеця на Борисфені

ПРОЛОГ

Ніби зовсім ще недавно, на Теплого Олексія, щуки хвостами лід у ріках розбивали, а вже невгамовні зозулі кують у гаях, комусь щедрі літа роздають.

Ну й весна, ну й швидка!..

Дзвенять-гудуть молоді вітри у високості, захлинається від весняної снаги співоче птаство, а зелень у ріст іде! Швидше, швидше, швидше, доки грає, доки бродить у тобі незборима, незвідана і хмільна-прехмільна сила прадавнього Ярила, доки нуртує в тобі жага молодого життя... В ріст, в ріст, в ріст...

Ярилова жага життя передається й коневі, гнідий, ловлячи чутливими ніздрями молоді вітри, котрі розбурхують в ньому кров, пирхає, тремтить від збудження і поривається в далечінь... А куди — й сам не відає, аби лише летіти, летіти!..

І Павлюк аж шаліє від весняної радості, його очі-ромашки горять світлим вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться Павлюковими очима на оновлений білий світ. Легко і чисто в козака на душі. Жити хочеться, діяти хочеться, щоб усе біля тебе оживало, вирувало, клекотіло і поривалося в ріст. Ех, біс його бери, хороше на білому світі жити! І солодко вдихати повітря, повітря хмільне, як вино, коли вирвешся з-під сокири ката! Жити, жити, жити!..

В гаю Павлюк не стримується, зістрибує з коня, і в його очах — дитяча радість. Ряст!.. Він накидається на квіти, в захваті топче його ногами, притоптує, танцює буряний танок.

— Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити і тої весни діждати та ще ряст топтати!

Прикмета є така на Україні: хто по весні ряст топче, той довго ще житиме!

— Топчи, топчи, коню, ряст! — не вгаває Павлюк. — Хай вороги наші гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити!

І гнідий, ніби зрозумівши свого господаря, починає й собі топтатися на рясті, махає головою.

— Топчи! Топчи! — вигукує Павлюк, та на півслові раптом вмовкає, і чорна хмарка суму та болю тінню набігає на його світлі очі. — А батько Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя йому сокирою умертвили. На чужім майдані, серед чужого люду...

Здригнувся Павлюк, посмутнів і пішов степом, обережно ступаючи, мовби кожен крок його завдавав землі болю... Гнідий, звісивши голову, подався слідом... А над степом в дзвінкій голубій високості летіли журавлі ключем. І курликали, радіючи, що дісталися нарешті рідної землі.

Кру... Кру... Кру...

Заіржав кінь, Павлюк звів голову і довго-довго задумливим поглядом проводжав журавлиний ключ.

— Линуть крилаті з вирію, — прошепотів, кусаючи губи. — А одному з них крила відтяли, і не повернеться він більше з вирію на рідну Вкраїну...

І вчувається Павлюку далекий-далекий Сулимин голос:

— Вашмосць! Найясніший воєводо! Поспішаємо вам доповісти: Кодак знову наш! — реєстровий гетьман Сава Кононович, незважаючи на свою опасисту статуру й живіт, котрий ледве стримує широкий червоний пояс, гнеться заледве не в дугу й простягає до воєводи короткі руки, наче підносить йому на тарелі фортецю. — Чернь вгамовано! Запорозькі лотри знищені, а їхній ватаг Сулима і...

Гетьман хоче сапнути побільше повітря, аби велемовніше закінчити, але його випереджає Іляш Караїмович:

— ...і зрадник Павлюк сидять закайданені у клітках, чекаючи на побачення з вашою милістю!

— Панове, радий вас бачити в доброму здоров’ї, радий віншувати з блискучою перемогою! — киває бородою Адам Кисіль і посміхається солодко-приторною посмішкою. — Ви, пане гетьмане, і ви, пане старшино, недарма їсте хліб Речі Посполитої! Корона не забуде вашої вірнопідданої послуги. — Воєвода поморщився і вже без пафосу закінчив: — Ви істинні лицарі, панове.

— Вашмосць почуває себе негаразд? — стурбовано питає Кононович.

— Дріб’язок! — посміхається воєвода і, підтримуваний слугами, всідається в м’який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. — Трохи залихоманило, та ваша перемога, панове, — то найліпший бальзам для мого тіла і душі.

— Раді старатися, раді служити вашій милості! — поквапно заторохтів гетьман. — Я особисто водив загони реєстровців на приступ фортеці... Ну, і, звичайно, старшина Караїмович. Ваш вірний слуга був тяжко поранений в одне серйозне і дуже важливе місце. Рана й досі дається взнаки, особливо коли сідаєш...

— О, пан гетьман був тяжко поранений, — стримуючи іронію, встряє Караїмович. — Він гепнувся з коня, і в сідницю йому застряла колючка.

— Шип!.. — зашипів гетьман. — Залізний ши-ип!..

— Ах, здається, шип, — незворушливо згоджується Караїмович. — Отой, що проти худоби застосовують.

— Шип у сідницю встряв? — перепитує воєвода і заливається дрібним смішком, схожим на плямкання. — Потішили мене... ха-ха-ха...

— Раді старатись! — гетьман і собі криво посміхнувся.

— То розказуйте, як упоралися з Кодаком.

— Обставини посприяли захопленню фортеці, вашмосць, — каже Караїмович. — Сулима відрядив на Січ гінця про поміч, та січовикам було не до Кодака, бо на них самих напали татари.

— Покіль ви стягували реєстровців, панове, ми теж не сиділи склавши руки, — задоволено погладжує бороду воєвода. — Мій небіж постарався, вчасно до хана змотався.

Воєвода ляскає в долоні, й у дверях застигає служка.

— Вина для переможців! — велемовно кидає йому воєвода.

За хвилю той знову повертається з срібною тацею, карафкою й келихами. Розливає бурштиновий напій по келихах і, кланяючись, задкує й зникає за дверима.

— Вип’ємо, панове, за нашу, тепер уже нашу фортецю! — Адам Кисіль жестом запрошує гостей. — Сміливіше, панове, сміливіше!

— За пана воєводу і його дороге здоровля! — в один голос вигукують Кононович з Караїмовичем.

— Хочу вас потішити, панове, — пригубивши вино, воєвода відставляє келих і ляскає в долоні. До зали знову входить служка із срібною тацею, на якій лежать два чорні капшуки. — Чи не правда, вони пузатенькі, мов ті поросятка? — хихикає Кисіль.

Кононович і Караїмович водночас ковтнули слину і, витягши шиї, жадібно поїдали очима чорні капшуки.

— Прошу вас... — воєвода жестом показав на тацю. — У капшуках по тисячі злотих. Це плата Речі Посполитої за ваші послуги Короні і крулю. Гребіть... Перепрошую, я хотів сказати, беріть...

Відштовхнувши плечем Караїмовича, гетьман перший опинився біля таці й хапливо простяг руки.

— Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? — Караїмович ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. — Ну й загребущі ж у вас руки!.. Під Кодаком було б їх простягати!

— Хіба два? — був щиро здивований гетьман і зітхнувши з жалем віддав Караїмовичу один капшук. — Не дивуйтеся, пане старшино, немає таких грабель, котрі від себе гребли б.

— А ви не давайте волю своїм граблям! — буркнув Караїмович, засовуючи свій капшук за пояс. — Бо й по руках можна схопити!

Затим дякували воєводі:

— Ми завжди були і є вірними слугами його милості короля! Ми його підніжки! Нєх жиє круль!

— Похвально, похвально!Його милість круль завжди підтримує вірну старшину. Грамоти на маєтки одержите невзабарі.

— Вашмосць! — вихопився наперед гетьман. — Дозвольте і вашу милість потішити! — Воєвода кивнув, гетьман метнувся до дверей. — Ану, уведіть першого лотра!..

По хвилі жовніри уводять Івана Сулиму.

— Ось він... ось! — верескливо кричить Кононович, потираючи руки. — Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!..

Руки в Сулими скручені за спиною, оселедець вирваний, сорочка на ньому висить шматтям, на плечах та грудях свіжі, не засохлі ще рани. Адам Кисіль аж звівся й, виставивши вперед бороду, зацікавлено розглядав запорозького ватага. Сулима ковзнув по ньому неуважним поглядом і відвернувся.

— Так ось ти який, Сулима-а! — протяг воєвода.

Перед ним стояв трохи вище середнього зросту, міцний, широкоплечий здоровань, ніби витесаний одним махом з одної брили. Незважаючи на поразку й численні тортури, він ще мав предосить сили й твердо стояв на міцних ногах.

«І дає ж Бог цій черні таку міць та здоровля, — з глухим роздратуванням подумав воєвода, бо завжди заздрив здоровим і сильним. — Скільки з черні не видавлюй соків, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунтує. Ось і цей отаман... Його вогнем пекли, тіло на ньому шматтями рвали, а бач, стоїть, хоч би що... Лише посивів та щетиною заріс...»

Ще раз прискіпливо оглянув Сулиму й надибав у нього біля рота гіркі зморшки, відзначив, що очі в отамана глибоко запали... Зловтішно потер руки. Таки допекли цьому здорованю!

— Сьорбнув горя, отамане? — мовби співчутливо запитав воєвода. — Мабуть, і сили в тобі вже надломились?

Сулима криво посміхнувся:

— Коли пан воєвода бажає зі мною особисто помірятись силою, то прошу пана...

— Іншим разом... Як би там не було, — перечекавши біль у боці, буркнув воєвода, — а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землі!

— Хоч круки й довше живуть, та я їм не заздрю! — відповів Сулима. — Хай собі каркають!

— І покаркаєм! — закричав Сава Кононович. — На твоїй могилі!

Сулима навіть не повернувся в його бік. Це ще дужче вивело Кононовича з себе, та воєвода спинив його:

— Постривай, гетьмане, з своїм карканням. Ще буде час. — І повернувся до Сулими: — Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не безталанний ти, отамане, коли зумів Кодак захопити. Ловко діяв. Коли б ти був з нами, ти б далеко пішов.

— Пан воєвода помиляється, — спокійно відказав Сулима. — Бути з вами — це значить бути рабом. А хлоп не може ні на крок відійти від свого пана.

— Зате тепер ти далеко підеш! — хихикнув Караїмович. — Прямцем у Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарнає. Спершу руки та ноги відрубає, а тоді вже й голову.

— За волю піду!

— Навіть у Варшаву на майдан? — перепитав Караїмович.

— Навіть у Варшаву на майдан. — Сулима пильно глянув на Караїмовича: — Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричі перепродаси, аніж у Варшаву на майдан підеш.

— Своя шкура дорожча.

Сулима помовчав і, зважуючи кожне слово, сказав:

— Стяти голову — це ще не значить перемогти. Україна нині як вода в повінь. Всі береги заливає.

— Одначе ти, хлопський отамане, до поезії вдатний, — озвався воєвода. — Побачимо, як ти під сокирою заспіваєш. — Кивнув Кононовичу: — Уведіть другу пташку, послухаємо, що вона защебече.

— Слухаю, вашмосць! — метнувся гетьман, наче той джура. — Ей, уведіть того лотра!

По хвилі жовніри увели Павлюка.

— Живий, батьку? — радісно крикнув Павлюк, вгледівши Сулиму.

— Живий, сину, живий, — ступнув йому навстріч Сулима. — Як завжди!

Із скрученими руками вони не могли обнятись, тому, кинувшись, притислись один до одного грудьми.

— Ах, яка зворушлива зустріч! — вигукнув Кисіль. — Я аж розчулився до сліз... Розв’яжіть їм руки, хай хлопи досхочу наобнімаються.

Жовніри розв’язали їм руки і вийшли із зали, а Павлюк із Сулимою міцно обнялися.

— Не відчаюйся, сину, що ми в кайданах, — поклавши Павлюку руки на плечі, говорив Сулима. — Ми в неволі після хмільної волі, а ті он людці, — кивнув на Кононовича з Караїмовичем, — все життя, як собаки, на ретязі ходять.

— Пащекуй, пащекуй! — кричав Кононович. — Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами.

— Це не програш, а тільки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, наші побратими у бій козацтво поведуть. І як би панські лакузи на ретязях не гавкали, а їм не спинити наш похід.

Кононович з кулаками кинувся на Сулиму.

— Ти... ти розбійник!.. На своїх панів руку піднімаєш? Не вийде! В дугу зігнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!..

Адам Кисіль, склепивши повіки, склав руки на грудях і, єлейно посміхаючись, прислухався до вереску реєстрового гетьмана.

— На пісок перемелемо!

Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живіт, що так і колихався від крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука... А ще вгледів за поясом пістоль...

Сава Кононович щось верещав...

Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пістоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той і не відчув.

— Я тебе власноручно на палю посаджу! — шаленів від люті гетьман. — Я... — осікся, вгледівши в руках Сулими пістоль, чорна дірочка якого дивилась йому прямо у вічі... — Е-е-е... — враз заціпило гетьману, і його запал де й подівся.

Кисіль посміхався із заплющеними очима. Караїмович по тому, як гикнув гетьман, відчув щось неладне й поклав руку на руків’я своєї шаблі.

— Спокійно, панове! — Сулима задкував до вікна. — Не перцюйте, бо куля жартів не любить. Вона, як і горобець, вилетить — не спіймаєш. Та й дірку після неї не заткнеш.

Кисіль, урвавши смішок, злякано розплющив очі. На всіх трьох Сулима наставив пістоль, водив ним від одного до другого, ніби вибирав собі першого, і всі троє втягнули голови в плечі.

— Раджу панам бути благорозумними, — сказав Сулима вже біля вікна. — А то, не дай Боже, здригнеться моя рука...

— Це вже занадто! — крикнув воєвода. — Я протестую!

— Я панові не догодив? — глузливо запитав Сулима. — Прошу пана сидіти й не репетувати, бо як би чого не вийшло.

— Але це бунт... — прохрипів Кисіль.

— Це смерть твоя, воєводо, — уточнив Сулима. — В пістолі всього лише одна куля, і я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожніми руками на той світ піду. То хто з вас хоче вхопити мою єдину кулю?

Всі троє мовчали.

— Ніхто не бажає, — підсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. — Ану, сину, витягни у пана Караїмовича шаблю. А тебе, пане, застерігаю: один рух — і куля твоя.

Павлюк висмикнув шаблю в старшини й відскочив до вікна.

— Панове, будемо прощатися, — сказав Сулима, підходячи й собі до вікна. — Раджу вам не здіймати гармидеру. Я з радістю всадив би у котрогось з вас кулю, та почекаємо сприятливішого менту. — До Павлюка: — Стрибай за вікно, там галерея. А звідти — вниз. Під галереєю бачив осідланих коней.

— Батьку, а ти? — вже з підвіконня озвався Павлюк. — Я тебе не лишу.

— Не барись, я прикрию! — закричав Сулима. — Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкраїну та велику пожежу там підпали!

— До зустрічі, батьку!

Павлюк зник на галереї, почулося падіння, заіржав кінь, зацокотіли копита, хтось крикнув і вмовк на півслові... Потім стихло все...

— Буду і я з вами прощатись, панове. — Сулима вистрибнув на підвіконня. — Спокійно, панове.

Зненацька пролунав постріл жовніра... Куля вдарила Сулимі в груди, падаючи з вікна у залу, Сулима встиг вистрілити і забити жовніра.

— Ага!.. — крикнув отаман. — Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Україні!

Ще встиг побачити, як у залу вбігали жовніри, встиг почути, як репетував Кисіль:

— Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев!

— Шукайте вітра в полі... — прохрипів Сулима і вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлі:

Павлюк нахилився, зірвав кущик сизого євшан-зілля, розтер в долонях, жадібно вдихнув терпкий полиновий запах...

— Вдома... — спрагло прошепотів. — Вдома, у степах запорозьких. І до матері Січі рукою подати... І боротьба тільки-но починається.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Роман Матусевич був у розпачі: минуло півроку чи трохи більше відтоді, як вони разом, а Олена так і не звикла до нього. Про кохання ж і тихе сімейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавиділа його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсім занепав духом. Як вона сьогодні глянула на нього, коли він обережно натякнув їй про своє почуття, як глянула!.. Її гарні карі очі, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких він так поривався припасти, враз потемніли. У них спалахнув гнів. І ще щось... Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо’, так тільки здалося розгубленому Романові, мо’, вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою іронією:

— Чого ти від мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь.

— Але це зовсім не так, — зважився він, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. — Ти господиня цього маєтку, а я — твій слуга. І коли б наші з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою...

— Ще чого забаг! — вигукнула вона ніби глузливо, але гніву в її голосі він не вловив. — Ти купив мене за злото, а тепер хочеш і кохання моє виторгувати?

— О ні!.. — він заперечливо покрутив головою. — Кохання не можна купити ні за які скарби світу!

— Спасибі, що хоч це розумієш.

— Я багато дечого розумію, — уточнив він.

— Ти — лях! — вигукнула вона і перекинула на груди важку русяву косу. Романові хотілося погладити її, і він уже було простягнув руку, але коса гнівно здіймалась на грудях. — Ти лях, шляхтич! — повторила вона з притиском. — Ти належиш до того кодла, котре віками душить мій народ. Як же я, українка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхів, руки по лікті у нашій крові?

Він мовчав, мнучи свою шапку, і не знав, що відповісти, адже це була правда. Ніхто так нікого не душить, як польська шляхта Україну. З покірних вичавлюють соки, з непокірних точать кров... Він важко зітхнув, бо знав, як українці ненавидять ляхів-гнобителів, і пробурмотів, сам не дуже вірячи своїм словам:

— Але ж різні ляхи бувають.

— Ти хотів сказати, що добрі? — запитала вона глузливо. — Де вони?

Він промовчав, показувати не було кого.

— Хоча... ти можеш поставити себе в приклад... Ти мовби й добрий, — вона зітхнула. — Але хтозна, які зуби покажеш завтра. Я розумію, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний.

— Я ще нікому не завдавав болю.

— Але ти лях! — вперто повторила вона. — Панич. Люди мого племені у твоєму рабстві. Вони — чернь! Твоє бидло, котре ти одержав як худобу в придачу до ґрунтів та угідь. Хоч ти й не знущаєшся з них, але спини вони гнуть на тебе.

— Всього лише три дні на тиждень, — виправдовувавсь Роман. — Це не чотири й не п’ять, як в інших панів. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день.

— А побори?

— Я відміню їх! — рішуче вигукнув він.

— Гм... Сам будеш хребта гнути?

— Заради тебе я ладен на все, — він ступив до неї ближче. — Твоє слово для мене закон. І не дивись на мене так.

— Ліпше б я загинула в турецькій неволі, ніж бути панею в тебе і бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. — Обхопила голову руками. — Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобі ні жоною, ні панею-шляхтянкою, допоки така несправедливість у світі твориться! Селяни мені в ноги кланяються, бо я панійка в шовку. Не відають, що я така селянка, як і вони самі... Що й на мені ярмо... А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила... З ярмом на шиї?

Олена заплакала. Це вже ліпше. Коли жінка плаче, то гнів з неї виходить. Мовив тихо:

— Я наполовину українець. Мій батько, чистокровний поляк, багатий дідич, прижив мене з своєю покоївкою. Від матері мені в спадок дісталось ім’я. І материні пісні. Коли вона була ще живою, то щовечора співала мені українських пісень. А батько бив її, на конюшню виганяв, щоб не сміла зі мною й говорити по-українському.

Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього.

— Голубі очі також у спадок від матері отримав? — поспитала тихо й чомусь почервоніла.

— Мати була доброю й тихою, — оповідав він. — А батько... батько на смерть забивав челядь. І матір у могилу звів. Для нього вона так і залишилась бидлом. Він забороняв їй навіть приходити до мене, коли я підріс. Її цькували собаками, й одного разу ті собаки загнали мою бідну матір у ставок...

— Ось ти який... — задумливо мовила Олена і трохи тепліше глянула на Романа. — Хоч тебе той лях любив?

— Коли бував у гніві, то кричав на мене. «Ей ти, хлопський вилупок і мій благородний син!»

— І де ж він подівся?

— Загинув біля Куруківського озера, коли польний гетьман Станіслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла.

— Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося.

— Але він був боягузом, — вів далі Роман, — і ніколи б не зважився йти на війну, якби не борги. Він зовсім в них заплутався, і маєток був двічі, як не тричі, заставлений. Гадав на війні розживитись, та потрапив у драговину біля Куруківського озера... Казали, він волав про поміч і ревів, як бугай, пірнаючи в трясовину. Але його ніхто не слухав, бо в тому болоті ціла хоругва гусарів з кіньми пірнула. Ще й половина угорської піхоти.

Олена мовчала й дивилась в широке венеціанське вікно. За вікном розкинувся старий тінистий парк. На галяві, оточеній столітніми липами, стрибали зайці й позиркували на вікно. Олена посміхнулась і помахала їм рукою. Вона подружила з зайцями і щодень годувала довговухих на тій галявині. Зайці охоче брали з її рук моркву, а вона гладила їх по спинах... Роман зітхнув. Він заздрив зайцям, іноді хотів би опинитися на їхньому місці. Олена так ніжно пестила вухатих.

Він знову заговорив:

— Коли батьків маєток забрали за борги, я потрапив у челядь свого дядька Адама Кисіля. Дядько — пребагатий і можний, навіть самого коронного гетьмана заступає. Я був для нього всього лише бідним нахлібником. Хоч я й шляхтич по батькові, та змушений був жити серед слугів свого дядька. Там чимало терлося таких, як і я, збіднілих шляхтичів, у яких, крім гонору, не було за душею ні шеляга. Вони пихато ставились до челяді, хизувалися своїм шляхетським походженням, а сьорбали страву на челядській куховарні. Мені поталанило. Дядько звернув на мене увагу. І пригрів. А потім послав у Бахчисарай до хана... Де ми й зустрілися.

Олена мовчала, через вікно спостерігаючи за зайцями. Ті ставали на задні лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посміхнулась, і враз її лице зробилося гарним, ніжним та м’яким, наче сонце виглянуло з-за хмар.

— Гелено... — несміливо озвався Роман.

— Я вже тебе просила, — сказала Олена, і на лиці її повільно гасла усмішка, ніби сонце заходило за хмари, — не звати мене на лядський манір. Я — Олена.

— Але ж Гелена то не є польське ім’я, — м’яко заперечив Роман. — Гелена — грецького походження, від слова «геленос»: світло, сяйво. Або ще смолоскип у темряві ночі. Звідси й походить «Олена».

Він хотів було ще додати, що для нього вона теж як спалах серед ночі, та промовчав. Олена перебирала в руках косу.

— Облишимо цю розмову, — тихо мовила й закалатала в срібний дзвоник, котрий лишився ще від старого господаря.

Зайшла покоївка.

— Що пані бажає?

— Марфо, принеси мені, будь ласка, моркви з льоху.

— Добре, пані, — вклонилась покоївка. — Постіль прибрати?

— Не треба, я сама.

— Пані буде сама прибирати? — Марфа якось дивно глянула на Олену і вийшла, знизавши плечима.

— Але ж, Геле... Олено, негоже так, — обережно дорікнув Роман. — На те у нас є слуги. Вони перші сміятимуться, що пані сама постіль прибирає.

— Тобі відомо, що я не пані, а селянка. — Не глянувши на нього, Олена вийшла, гордо несучи свою гарну голову. Та тільки зачинились за нею двері, як вона пирхнула, зареготала й погупотіла по сходинках. Роман зітхнув, хіба ж можна бути пані такій безжурній та пустотливій? Слуги ж дивляться... Та ось Олена вигулькнула на галяві. Висока, пружна, ставна. Ніби й не була в татарській неволі. Роман милувався нею крізь вікно. Олена присіла, зайці ставали на задні лапки і брали з її рук вогнисту, як жар, моркву. Олена сміється дзвінко і радісно...

І він згадав, як уперше її побачив.

В Бахчисарай Роман Матусевич дістався у жовтні минулого, 1636, року як особистий посланець свого дядька, воєводи і заступника коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Кисіля. В’їхав з почтом і челяддю, як і годиться посланцеві Корони. Хоча була вже середина осені, але ханська столиця потопала ще в зелені. Затиснутий з усіх боків горами, Бахчисарай скидався на весняний оазис, куди осені вхід був не вільний. В тому оазисі було душно і спекотно, гори, що оточували ханську столицю, загороджували шлях холодним північним вітрам. І осінь, жовта й сердита, блукала десь поза горами, із злості оголюючи тамтешні дерева, і свистіла пронизливими, сердитими вітриськами.

Воєводський посланець, молодий двадцятидворічний юнак з наївними голубими очима, вперше вибрався в світ з таким важливим дорученням. Столицю Кримського ханства він уявляв собі багатолюдним, гамірливим східним містом, з мурами й бастіонами, з караванами гендлярів, тіснявою вершників і, звичайно ж, базаром, на якому продається все. А побачив маленьке містечко, власне, селище в долині між горами, котре до всього ж мало одну-єдину вуличку. Та вуличка захаращена сміттям, бо низькорослі відлюдькуваті татарки висипали сміття і попіл просто на вуличку, під ноги перехожим. Татарські халупки, малі й обшарпані, тіснилися як могли з обох боків вулички. Передніх стін у них здебільшого не було, і з вулички все видно, що робиться в кожній саклі. Але кав’ярень чимало. Біля них, в тіні платанів, незворушно сидять сивобороді поважні діди, курять люльки й присьорбують чорну, як дьоготь, каву. Тут же крутиться босонога, чорноока й голопуза дітлашня, собаки повідкидали хвости, і ліньки їм навіть мух відганяти. І над усім — сонлива, млява байдужість... Бідність...

Матусевич закрутив носом: в яку він дірку потрапив, в який закутень світу? Проводжаючи небожа в далеку дорогу, дядько неквапливо напучував:

— Тобі випала велика честь відвідати столицю Кримського ханства і мати аудієнцію з самим владикою Бехдиром-Гіреєм. Одначе тримайся з гідністю, як і подобає шляхетському лицарю Речі Посполитої. Хоча... скажу тобі відверто, не лінуйся зайвий раз і поклонитися, адже від цього залежатиме успіх задуманого діла. Повезеш багаті дарунки ханові. Він ласий на таке, швидше згодиться на змову. Тримайся і говори так, як я тебе вчив. Пам’ятай, ти віднині не просто телепень двадцяти двох років, а посланець заступника великого коронного гетьмана. — Воєвода зітхнув. — Хоча треба було когось тертішого послати, та нікого напохваті немає. А втім, і тобі вже, Романе, час до державної служби звикати. Пора думати про власний маєток на Україні. Бахчисарай — то лише початок твоїх сходинок по щаблях державної служби. Вигорить діло — матимеш чималий зиск.

І ось Роман в Бахчисараї. Лишивши свою челядь у відведеній йому саклі, Роман в супроводі слуг, котрі несли дві скрині з дарами ханові, та невеличкого почту, в зеленому люстриновому кунтуші й чорній шапці, отороченій видрою, в м’яких червоних сап’янцях (все те — дарунок дядька-воєводи), повний величі й гідності, подався прямою вуличкою здійснювати свою високу місію. Хан-Сарай — ханів палац — стояв у кінці довгої вулички і був як фортеця оточений високими мурами й потопав у зелені.

Поминувши місток, перекинутий через маленьку гірську річку Чурук-Су, котра текла паралельно головній вулиці, Роман опинився перед різьбленою брамою Хан-Сарая. Тут йому довелося довгенько потупцяти, доки варта впустила його. Озираючись, Роман ступив на широкий двір. Було тихо, наче в монастирі, а не в палаці хана. Попід мурами тулилися якісь будівлі, зліва виднілась ханська мечеть, далі — невелике кладовище, де ховали ханів; будівлі для слуг і варти. І всюди квіти... Чисто, охайно, затишно. Тиша вражала, німа, беззвучна, могильна... Служник, вбравши в плечі довгасту голову, повів Романа далі. Пройшли через внутрішні ворота, за якими, власне, й починався Хан-Сарай. Ніхто не зустрів посланця заступника коронного гетьмана, ніхто, здавалось, і не помічав його присутності. Сновигали ханські слуги, тихі, мовчазні, наче кажани пролітали. Біля палацу завмерла варта — здоровенні яничари з кривими ятаганами й великими шкіряними щитами... Роман і зовсім занепав духом: хіба так мали зустрічати посланця Речі Посполитої?

Та ось нарешті Романа завели до канцелярії хана, маленької кімнати, що була заставлена маленькими шафами. Сиділи писарі, сутулі, мовчазні, наче вимерлі істоти. Коли Роман увійшов, ніхто з них навіть не ворухнувся. Польський посланець переступав з ноги на ногу, кляв подумки хана і всю його челядь і ще більше розчаровувався. В душі наростало обурення: як вони приймають посланця могутньої держави! Кусав губи, злився подумки...

У канцелярію зачовпав товстий татарин з м’ясистим червоним обличчям, з дрібними очицями, що геть запливли жиром, і, скалячи зуби в кривій посмішці, повів Романа до зали Дивана. Це була велика і розкішна кімната, вся оздоблена орнаментом, з м’якими килимами й подушками для сидіння попід стінами. В цій залі засідає ханський суд. То, напевне, тут його й прийме хан?

Опасистий татарин пірнув у якусь кімнату. Роман простовбичив у залі Дивана досить довго. Та ось з бокового ходу вигулькнув сухий худий дід з довгою білою бородою, в білій чалмі, під якою стирчало сухе жовте личко. За його спиною стояв молодий товмач. Дід у чалмі щось зашамкав беззубим ротом, товмач переклав:

— Що хоче молодий пан Ляхистану?

— Я — особистий посланець його мосці воєводи і заступника коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Кисіля, — злегка вклонився Роман. — Прибув з дарами до його ханської милості володаря Криму, хай дарує йому Аллах тисячу літ!

Товмач переклав. Білобородий щось зашамкотів, ніби жував сухе листя, і пішов, нечутно ступаючи. Товмач жестом запросив і Романа. Піднялись на другий поверх, і Роман опинився з товмачем у кабінеті хана, надзвичайно просторому і ошатному. Стіни і стеля були червоного кольору, всюди килими кількома шарами. Сам хан Бехдир-Гірей стояв біля маленького віконця, котре виводило у сад, і задумливо перебирав чотки. Був то середньою зросту, в міру повний чоловік з чорною бородою і жвавими чорними очима. На ньому — розкішний халат в позолоті, на голові білосніжна чалма з павиним пером. Хан пильно й ледь насмішкувато оглядав Романа блискучими очима.

Роман зупинився посеред кабінету, зблід і голосом аж надто голосним для тиші, котра панувала в палаці, одним духом випалив, як його навчав дядько:

— Найясніший повелителю великого царства, красо і гордість кримського престолу, повелителю великих орд Кримських, Білгородських, Буджацьких, Ногайських, Черкеських та інших, державцю славний, єгомосць воєвода і заступник великого коронного гетьмана Речі Посполитої Адам Кисіль шле тобі найясніше вітання і скромні дари.

Тут Роман оглянувся й похолов: носії зі скринями лишилися в канцелярії. Роман розгублено зиркав на хана. Який конфуз! Хан, з цікавістю спостерігаючи за посланцем, добродушно посміхнувся й простягнув білу пухку руку, що так і спалахувала від золотих прикрас. Роман ткнувся в неї губами, а коли випроставсь, то побачив, що скрині з дарами стоять біля його ніг. Роман притьмом кинувся до однієї, підняв важке віко і вже вхопився було за соболеву шубу, але хан ворухнув бровою, нечутно виринули слуги і зникли, прихопивши з собою скрині.

Хан заговорив, його голос був тихий, скрадливий, але з владними нотками. Товмач переклав:

— Як почуває себе після далекої дороги молодий пан Ляхистану? Чи добре йому їхалося, чи гостинно його зустріли в нашій столиці?

В чорних блискучих очах хана спалахували глузливі іскорки.

— О найясніший повелителю, хай дарує тобі Аллах тисячу літ, дорога була легкою, а в Бахчисараї мене зустріли добре. — Роман витримав паузу і перейшов до суті: — Єгомосць воєвода і заступник великого коронного гетьмана Речі Посполитої Адам Кисіль, посилаючи дари й вітання найяснішому повелителю Кримського ханства, просив пособити Речі Посполитій в її священній боротьбі проти непокірних і свавільних запорожців. Місяць тому знахабнілі козаки під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю на Дніпрі, перебили залогу й перетворили фортецю Речі Посполитої на свою власну.

— Коронний гетьман Конєцпольський примусив полонених татар тягати найважче каміння на будівництві фортеці, — невдоволено сказав хан, і в його голосі почулося глухе роздратування.

«Все пропало, — у відчаї подумав Матусевич. — Коли хан знає, що полонених татар по закінченню будівництва знищили, то моя поїздка в Бахчисарай закінчиться зовсім зле...»

— Сталося непорозуміння, о найясніший повелителю Криму, — пробелькотів Роман. — Єгомосць великий коронний гетьман шкодує, що так вийшло. І запевняє відшкодувати збитки, котрі понесло Кримське ханство.

Хан кивнув головою, Роман поспіхом сказав:

— Його милість заступник великого коронного гетьмана і воєвода Адам Кисіль відрядив військо, аби вибити свавільних запорожців із Кодака, і тому прохав, аби найясніший повелитель Криму послав свої доблесні війська на Січ і розорив гніздо бунтівних лотрів. Це значно б полегшило Речі Посполитій здобути Кодак. Запорозька Січ, котра тільки те й чинить, що завдає шкоди Кримському ханству, була б розгромлена. Кримське ханство і Річ Посполита мали б велику здобич, і слава їхня ще вище злетіла б над світом!

Тут Роман, того не відаючи, зачепив хана за живе. Річ у тім, що минулої зими татари спробували було напасти на Січ і знеславились. Козаки завбачно порубали ополонки у кризі Дніпра й позамасковували їх снігом. Татари так і зашурготіли тоді під кригу... Бажаючи відомстити запорожцям, хан вже давно виношував задум нового нападу на Січ... А разом з поляками зробити це буде значно легше.

— Буджацькі та ногайські орди зруйнують Січ! — різко сказав хан.

Буджацькі та ногайські орди тоді таки справді напали на Січ. Майже одночасно з Кононовичем та Караїмовичем, котрі в той час підійшли до Кодака. Щоправда, ординці так і не захопили Базавлука, а змушені були втікати, бо запорожці дали їм відкоша. Та все ж Річ Посполита лишилась тоді у виграші. Зненацьким нападом татари перешкодили запорожцям послати на поміч Сулимі загони. Більше того, ординці знищили обоз із порохом та харчем, який Січ відрядила сулимівцям. Спаливши кілька зимівників, ординці зникли, а реєстровці вчасно захопили фортецю...

Роман Матусевич був гордим як ніколи. Почував себе іменинником. Ще б пак! Своєю поїздкою в Бахчисарай він посприяв захопленню Кодака. Воєвода обняв тоді свого небожа.

— Молодець, Романе! Ти добре розпочав свою службу, завдання виконав блискуче, татари вчасно оточили Січ, і ми повернули собі Кодак. Сулиму вже повезли на страту до Варшави. Павлюк... Гм... Павлюк, на жаль, втік. Але, думаю, ненадовго. Скільки б вовк не бігав, а пастки йому не минути.

Потім вони випили по келиху вина.

— За твою поїздку в Бахчисарай, — посміхнувся Адам Кисіль. — Єгомосць круль вельми задоволений тобою. Гордися, юначе!

— Служу його милості крулю, Короні й коханій ойчизні!

— Маю ще одну приємну звістку для тебе, — загадково мовив воєвода, погладжуючи бороду. — Нещодавно помер старий Родзонський, тобі незнайома особа. Та річ не в тім. Він мав непоганий маєток десь під Білою Церквою. В Зеленій Гуті, здається. На щастя, Родзонський був бездітний і безнащадний. Його маєток по закону перейшов у власність його милості круля. Ти маєш нагоду, Романе, одержати крулевщизну.

Роман аж задихнувся від радощів. У нього буде власний маєток! Віднині він не бідний родич можного дядька, а сам собі пан! Золотою виявилась його поїздка в Бахчисарай! О, як вони заживуть з Оленкою у власному маєтку!

— Пора б і господинею обзаводитись, — Адам Кисіль хитро посварився пальцем. — Чи маєш уже на оці молоденьку панянку? Га? Ех, був би у мене час, я підібрав би тобі жону з можного і славного роду!

Роман злегка почервонів:

— Спасибі, ваша милість, за безкорисливу допомогу, але я вже маю...

— Он як! — скинув брови дядько від подиву, аж його лисий череп взявся зморшками. — І де ж ти встиг нагледіти пташку? Сподіваюсь, вона з великопольської сім’ї?

Роман заперечливо покрутив головою.

— Що ти крутиш головою? — враз погасив посмішку воєвода. — Чи не хлопка, бува?

Роман переступив з ноги на ногу, його голубі очі наповнились слізьми... Дядько довго здивовано на нього дивився, а тоді, ніби здогадавшись, зареготав:

— Ха-ха!.. Ну й швидкий же ти, хлопче! Побував у хана і вже хочеш завести собі гарем. Так би й сказав. Коханка — се інша річ. Забавляйся, поки я підберу тобі паню з гербами й злотом.

Ні, Роман аж ніяк не хотів, аби Олена була його наложницею. Він прагнув, щоб вона покохала його і стала йому законною жоною. Не біда, що вона проста сільська дівчина. Роман безтямно в неї закоханий і ладен пожертвувати всім, аби Оленка була його.

Вперше він побачив її в Бахчисараї...

Коли Роман вийшов із Хан-Сарая і поминув місток через Чурук-Су, то побачив гурт полонянок. Вони сиділи під платаном зграйкою замучених пташок, у яких підрізано крильця.

«Слов’янки», — подумав Роман, і серце його боляче стислося.

Підійшов ближче: то були українські дівчата, захоплені людоловами в ясир. Вони сиділи, похнюпивши голови, ні на кого не дивлячись, і, певно, думали свої довгі гіркі думи... Плечі їхні — безвільно опущені, руки у відчаї звисали. Біля них стояв дебелий, голий до пояса турок і, спершись на цівку рушниці, дрімав, злегка похитуючись...

Роман зупинився ніби вкопаний. Звідки ви, дівчата, і куди вас женуть людолови? На невільницькі базари, на глум і наругу? В люте-прелюте рабство?.. Турок, вчувши постороннього, ліниво повернув голову, розплющив одне око, знічев’я подивився на гарно вбраного молодого пана, позіхнув і знову задрімав...

Роман відчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що в цьому гурті полонянок його власна доля, його суджена. Звідки взялось таке відчуття, Роман не знав. Підійшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось... Крайньою в гурті сиділа тоненька дівчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже встигла вилиняти і була на грудях розірвана, а потім зшита. Роман побачив тоненьку ніжну шию і синю жилку, що кволо, з останніх сил пульсувала... Ніби відчувши, що на неї дивляться, дівчина звела голову і глянула на нього великими карими очима. Її очі були засмучені, повні горя, сліз, відчаю і муки і ще чогось болючого і пекучого... І водночас вони були такі бездонні, сповнені живлющої вологи...

«Вона, — прошепотів, — моя доля-доленька!..»

В ту хвилину він забув про все на світі. Гарячково витяг капшук і рішуче ступив до турка, котрий вдавав, що куняє, спираючись на рушницю, а сам з-під напівзаплющених повік пильно стежив за молодим паничем з Ляхистану...

Жодним словом не прохопився Роман за півроку, що минуло відтоді, чому він їздив у Бахчисарай. Коли б він бовкнув, що намовляв хана напасти на Запорозьку Січ, то в Олениних очах він би став в один ряд з найлютішими ворогами її горьованого народу. І втратив би дівчину назавжди. Мовчав. Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах.

За Олену він заплатив тоді дорого. Все, що було в капшуку, висипав перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою, позіхнув і знову вмостився дрімати... В Романа затряслися руки. Зняв з пояса шаблю, турок позіхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним каменем, потім скинув з пліч дорогий кунтуш... Турок позіхнув, все ще обмацуючи чіпким поглядом молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця більше вже не було чого... Людолов погодився.

Олена не кинулась своєму визволителю на шию, тільки гірким словом прохопилась:

— З одної неволі та в іншу. З турецької — в лядську...

На нього навіть не глянула тоді, хоч її подруги по неволі хапали його за руки, благально зазирали йому в очі, прохали викупити і їх... Олена мовчала... Коли вже під’їжджали до Бара, уважно на нього подивилась і скупо всміхнулась:

— А кунтуш у тебе був гарний. Бідний паничу, роздягнув тебе людолов й обібрав, як липку.

— Кунтуш — діло наживне, — радо мовив Роман, прислухаючись до її м’якого голосу. — З тобою мені і в курені рай.

— Але не мені... — непривітно озвалась полонянка. — Ой, паниченьку голубоокий, плакали твої гроші...

— Не бійся мене, — тихо мовив Роман. — Я тебе ніколи-ніколи не зобиджу. Побачив я тебе і зрозумів... Ти — моя. доля. Моя суджена. А суджену, кажуть, і конем не обскачеш.

Вона здивовано дивилась на нього:

— Я думала, що ти купляв собі любаску.

— Боронь Боже! — палко вигукнув він. — Я покохав тебе з першого разу. Я не можу без тебе, Оленко. Віднині ти моє сонце і життя. Я все для тебе зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою, ти будеш рівня усім панам Речі Посполитої. Ти станеш пані Матусевич.

— Замовкни! — крикнула вона, і в її очах спалахнув гнів. — Цьому ніколи не бувати!..

Восени вони вже були в Білій Церкві і не затримуючись поїхали у свій маєток в Зеленій Гуті. Село чималеньке, на горбі, серед старого тінистого парку білів колонами панський будинок.

— Ось вона яка, крулевщизна! — в захопленні вигукував Роман. — І все це наше... Щоправда, його милість король подарував мені маєток без права передавати його моїм спадкоємцям, але то не біда. Ще раз послужу його королівській милості — і маєток навічно перейде славному роду Матусевичів!

Олена відчужено мовчала.

Роман озирався навсібіч і щиро, по-дитячому радів:

— Але ж як тут гарно!.. А он і ратай... Подивись, Оленко, яка романтична картина! На нашому полі мирний ратай!

— Ось тому він і нужденний, що занадто мирний! — задумливо мовила Олена. — Зломив хребта на панських ґрунтах, де вже йому войовничим бути.

Зіскочила з ридвана, підійшла до орача.

— Боже поможи!

Орач — худий, згорблений селянин в зотлілій сорочці, що ледве купи трималася на його плечах, — з натугою повернув до неї гостре почорніле лице з безвільно обвислими вусами, окинув Олену з ніг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув:

— Казали боги, щоб і ви помогли! — І, налягаючи на чепіги, хрипло крикнув на свого вола-одинака: — Гей, старий, чого слухаєш, що пані щебече?.. Тягни біду свою, не прислухайся до панських балачок, помочі від них, що снігу влітку, — не чекай!

— Ваша правда, дядьку, — тільки й мовила Олена.

— Наша правда? — орач тупнув босою ногою в землю. — Там наша правда. Глибоко її пани закопали, чи й виореш дідівським ралом. Тут лемеша треба гартованого, а ще ліпше — криці.

Підійшов Роман, обережно взяв Олену за лікоть.

— Не чіпай його, хіба ти не бачиш, що він злий?

— А ти покопирсай цю землю дерев’яним цурпалком, а тоді спробуй бути добрим! — Олена рвучко висмикнула свою руку. — Тобі цього не зрозуміти, паниченьку.

— Гей, старий, гей! — хрипло покрикував орач. — Ори, брате, ори, мо’, щастя наше селянське виореш.

Худоребрий віл пнувся й тремтів, з натугою тягнучи за собою примітивне рало — почорнілий стовбур дерева, відросток якого правив за війце. Знизу в стовбурі був забитий і скріплений снозою зубральник, котрий сяк-так шкрібрив затверділий ґрунт, залишаючи позад себе щось ледь схоже на борозну.

— Яка нужда!.. — похитала Олена головою. — Однозубе рало. Що він ним зоре?

— При старанні... — почав було Роман, та Олена сердито перебила:

— При старанні жили з тебе рало витягне, і по тому! Хіба ти не бачиш, що воно неспроможне перевертати ґрунт? Ральник тільки розриває землю та сяк-так її розсовує. Не чекай тут врожаїв і статків!

— Вперше бачу пані, котра дещо петрає в селянському ділі, — трохи привітніше озвався орач. — Ех, пані добра... Де оре соха, там і трава висиха, а де плуг ходить, там хлібець родить. А ралом з бовкуном що... Ралом тільки оране довжити й поперечити.

— Буде вам плуг! — бадьоро вигукнув Роман. — Куплю плуги з добрими лемешами — заживемо.

— Може, пан і заживе, та тільки не ми! — сплюнув орач. — Цоб, старий, цоб, чого вуха розвісив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле!

Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села не зронила й слова. Біля крайніх хат їх вже очікував гурт селян. Гайдуки канчуками зганяли селян і кричали:

— Кланяйтесь його милості панові Матусевичу! Сам круль вас подарував панові. Згинайтесь!.. Нижче! Нижче, бидло!

Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван.

Матусевич привітно махав рукою.

Олена опустила очі, щоки її горіли вогнем.

Тої ж ночі вона втекла з маєтку. Роман наздогнав її на шляху вранці, коли ще ледь сіріло.

— Не треба тікати, — прохав, ідучи поруч з нею й ведучи коня. — Все на Україні належить панам. І дороги також. Перший-ліпший дідич тебе схопить і зробить своєю покоївкою.

— Це так... — зітхнула Олена і зненацька запитала: — А правда, що Павлюк утік з Бара?

— Павлюк?.. — здивовано перепитав Роман. — Утік... А чого він тебе цікавить?

— Просто так, — уникаючи його погляду, відповіла Олена. — Я повертаюсь до тебе...

Відтоді минуло півроку. Дивно вони жили. Він і сам частенько задумувався: хто ж йому Олена? Ні дружина, ні любаска, ні сестра, ні гостя в маєтку, ні родичка... Ні просто знайома. Між ними звівся незримий мур, і як не бився Роман, але так і не зміг його звалити.

...Роман замугикав і вийшов у парк. На галяві Олена морквою годувала зайців. Вчувши його кроки, випросталась. Зайці злякано подивились на нього й сипонули в кущі.

— Як від вовка втікають! — гірко сказав він.

— Зайці просто не розпізнали, що ти ні риба ні м’ясо і до вовка тобі далеко! — відрізала вона.

В Романа затремтіла губа.

— Вже й обидився... — вона скупо всміхнулась. — Чого ти себе мучиш, парубче, й мене? Хіба ти сліпий?

— Оленко... — простягнув він руки. — Ти мене осліпила. Без тебе мені поночі.

Жадібно схопив її руки.

— Не треба, — попрохала вона, але рук не висмикнула. — Ти гарний. І добрий... Беззахисний. Мені навіть шкода тебе.

— Оленко... — стискував він її руки.

— Зрозумій мене... — вона благально на нього глянула. — Я іншого...

— Іншого? — похолов Роман. — Хто він?

— Чи тобі не все одно?

— А де ж він?

— Не знаю... Але забути його несила...

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Весною 1637 року королівський комісар Ян Данилович дістав собі в управу Чигиринське та Корсунське староства. З’явившись у Чигирині якраз на весняного Юрія з великим загоном жовнірів, Ян Данилович заходився приводити до послушенства селян та міщан.

Була вже не рання, тепла весна. Над Чигирином летіли запізнілі гуси й падали на зелені луки побіля Тясмину. І багато хто з міщан, чекаючи своєї черги «на послушенство», заздрісно поглядав на гусей і думав: «Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята».

— Ха-ха-ха-ха! — реготав Ян Данилович, взявшись у боки. — Сулимів чекали? Павлюків виглядали? Чернь!.. Бидло!.. Я вас приведу до послушенства! Я вас навчу, як у ногах свого пана повзати! Сулими і Павлюки у Варшаві на майдані конають, а тут я вам пан і Бог, пся крев! Схизмати смердючі! — До жовнірів: — Лупіть їх, пся крев! Лупіть, щоб аж скора на них репалась!

Жовніри круками накидались на юрму, що жахно відсахувалась від них і тислася під стару церковку в пошуках рятунку, хапали дядьків чи молодиць, збивали з ніг, тягли за руки чи ноги на майдан і, обліпивши жертви з усіх боків, лупцювали їх канчуками, доки не лопались у них сорочки і на зелену траву не бризкала кров... Жовніри якусь мить відхекувались, витирали зрошені потом лоби й знову бралися за свої жертви.

Селяни, зігнані з ближніх сіл для послушенства, стояли на майдані похнюпивши голови. Добра вони від нового пана й не чекали, але щоб їх отак зразу ні про що ні за що бити до крові?.. Цього дня — на весняного Юрія — вони як завше виходили у поле на Водосвятіє. Панотець святив у цей день пашню, жінки хутчіше протирали свяченою росою очі, щоб зіркішими були та щоб не боліли, чоловіки прикидали, яке жито. Є така прикмета: коли на Юрія у житі ворона заховається — рясного чекай врожаю. Та цієї весни селяни хмуро словами перекидалися, що «жито на Юрія ледве спромоглося горобцеві до колін дістати, про хліб та статки годі й думати».

— То ви ще будете брови на свого пана супити? — не вгаває королівський комісар. — Пся крев!.. Лупіть! До крові репіжте!

Жовніри з сил вибиваються.

Зелена трава червоніє.

З протилежного боку майдану, якраз навпроти юрми, що чекає на послушенство, стоять реєстрові козаки з своїм полковником Карпом Скиданом. Реєстровці всі як один на підбір, високі, ставні, та зараз вони поопускали голови, горбляться, намагаються відвести очі від послушенства. Полковник хмуриться і теж уникає людських очей. Та ось сивовусий дід, у якого аж танцюють по спині жовнірські канчуки, плює кров’ю й кричить до Скидана:

— Чого очі відводиш, полковничку? Канудить? Теж мені захисничок України, бодай тобі чорти вуса у пеклі обсмалили!..

— Хоч би не ганьбили козачого звання! — підхоплює хтось із натовпу. — Катами свого люду поставали!

— Дивіться, козаченьки, дивіться, як ляхи з нас кров, як воду, точать! — кричить чорнява молодиця. — Може, й ви панам-ляшкам пособите? Бідні жовніри вже й потомилися. Беріть, козаченьки, канчуки в руки, бийте свій кревний люд! Хай пани спочинуть.

— Та які вони козаки? — плюється худий селянин, в якого по вусах стікає кров. — Справжні козаки на Низу, за порогами. А це панські підніжки!

Ще нижче нахиляє сиву голову Карпо Скидан. Важко йому чути таке, наче хижий звір пазурами терзає його зранене серце. А що вони, реєстровці, вдіють? Пани після Хотина щедро Україні волю обіцяли, та дідько тим обіцянкам радий! Краще б його самого побили, як отаке слухати! Люди ж правду кажуть. Які вони в бісового батька козаки? Хнюпляться реєстровці, не вперше їм-бо чути таке. Дивляться на них люди, як на панських собак. А що вдієш? Бог високо, король далеко, а Ян Данилович тут і Бог, і король. Кому поскаржишся?

— Так їх!!! Так!!! — кричить комісар. — Лоскочіть їм спини, щоб гнучкішими були, щоб гнулися перед ясновельможним панством аж до землі! Щоб і думати про бунти забули! Так їх!.. Так!

Скидан відчуває, що рідна земля під ногами гаряча. Важко йому стояти на рідній землі і байдуже дивитись, як чванливий і пихатий лях знущається з твого люду. Чи ж для цього Карпо Скидан ішов колись в реєстровці? Думав Україну від лютої татарви боронити, а став посібником катів.

Б’ють молодицю з немовлям на руках.

«Коли б мої мама побачили, який з мене захисник, то прокляли б свого Карпа!» — з гіркотою думає Скидан.

Ось тягнуть молоду вродливу дівчину, заламують їй руки.

— Цю лишіть, — милостиво каже Ян Данилович. — Смачна хлопка! Відведіть у мої покої... Постіль мені стелити... ха-ха!..

— Мамо-о-о! — в невимовній розпуці кричить дівчина.

Скидан смикає себе за вус і рішуче підходить до комісара.

— Вашмосць! Чим завинили ці люди?

— Мовчать, пся крев! — накидається на нього Данилович.

Карпо блідне.

— Я — полковник реєстрового його королівської милості війська!

— Ти бидло! — аж тупотить ногами комісар. — Для мене ти таке ж бидло, як і та чернь.

Скидан хитнувся від обурення, але встояв.

— Вашмосць! Я заявляю рішучий протест! Я буду скаржиться його милості королю і сейму!

— Ти, смерд, ще смієш пащекувати? — визвірився Данилович і крикнув жовнірам: — Лупіть і реєстровців заодно! Щоб вдруге не посміли роззявляти рота!

Жовніри хапають ошелешених реєстровців, витягують їх на майдан, і пішли свистіти канчуки... Натовп затих...

— Вашмосць! — тремтить Скидан. — У нас права, дані його милістю королем Речі Посполитої!

— Я плював на ваші права! — кричить Данилович. — Нащо мені ваші права, як у мене є кращі лицарі, ніж ви! А тебе, хлопський полковнику, в ямі згною!

Турнули Карпа Скидана в льох-закапелок. Вогко. Темно. Ні сісти, ні стояти. На стінах — слизь, під ногами — смердюче багно. Скидан тупцює в тому болоті і чує, як на майдані все ще приводять людей до послушенства... Скрегоче зубами полковник. Стогне від безсилої люті. Згадався Павлюк. Кликав він Скидана з собою. Не пішов на Січ. Думав, що без крові обійдеться. Отямиться панство, дасть обіцяні вольності українському люду. Врятували ж козаки Польщу під Хотином, мусять пани волею віддячити. І віддячили... Кому замало — ще дадуть... Не знаходить собі місця. Сліпець! Кому вірив? Катам свого народу? Душогубам і ґвалтівникам? Павлюк ще коли казав: «Годі! Годі терпіти, годі чекати манни з небес, а волі з панських рук. Пішли на Січ, піднімемо запорожців, повернемося на Вкраїну великою оружною силою. Люд до боротьби запалимо». А Скидан тоді все ще вагався. Все ще вірив обіцянкам короля.

— Брате! Здери полуду з очей! — палко казав Павлюк. — Кому ти віриш, від кого чуда чекаєш?..

Була в них потаємна розмова ще влітку минулого року. У Каневі. Він, Карпо Скидан, сотник Павлюк і гетьман реєстрового козацтва Василь Томиленко. Зібралися в хаті гетьмана, до ранку гомоніли про те, що в кожного наболіло на душі. Тьмяно блимала свічка, на стінах шугали їхні тіні. Вони сперечалися, думали, гадали. Невгамовний Павлюк гарячі слова кидав:

— Коли ми єдинодумці і єдиновірці, коли в нас одна мати Україна, то давайте діяти вкупі. Допоки терпіти лихо й наругу? Хіба ми, українці, народилися рабами? Черню? Бидлом? То чому ходимо в лядських ярмах? Чи немає моці в наших руках, а в серцях — жаги волі? Чи народ наш у землю закопав свою мрію про волю та незалежність? Мусить же хтось почати! Або волю здобудемо, або кістьми ляжемо!

— Кістьми вже лягали, — обмовився тоді Скидан. — І Косинський, і Наливайко, і Жмайло, і Трясило, а воля де? Одинадцять літ минуло з часу повстання Марка Жмайла, а пани як сиділи на наших шиях, так і сидять. Де ж воля? Не принесло її повстання, а тільки дужче Річ Посполиту озлобило.

— Прийде! — схопився Павлюк. — Лягли наші товариші, і ми ляжемо! І ще не одні ляжуть, а волю все одно здобудемо! Вона приходить лише до тих, хто за неї бореться! А хто покірно в ярмі чимчикує, той бидлом здихає. Та ще золотими обіцянками вдовольняється.

— Чи не ліпше з панством мирним шляхом домовитися? — стояв на своєму Скидан. — Ми панів рятували не раз. Хоча й під Хотином. Обіцяли ж пани полегшити нашу долю?

— Блажен, хто вірує, — похмуро озвався гетьман Василь Томиленко. — Сподіватись, що пани волю дадуть, все одно, що з гадюкою цілуватись і вірити, що вона не вкусить. Настав уже час за шаблі братись, товариші і братове!

Ще довго шукали істину, доходили до згоди.

— Я думаю почати з реєстровців, — вже перед ранком ділився Павлюк своїми думками. — Вони при зброї і завжди напохваті.

— Так, починати треба з реєстру, — підтримав Павлюка гетьман. — Не всі, але більшість буде за нами. А старшина... Різна старшина. Одна голови покладе за волю, друга нас за шеляг продасть. І все ж почнемо. Одначе спішити в цім ділі не варт. Будемо терпеливо готуватися, зручного менту вичікувати. Перш за все зброєю запастись, харчем, кіньми, обозами.

— Ляхи насторожаться, — засумнівався Скидан. — Чимале діло — повстання підготувати. Та й старшина може продати. Не всі в лицарство йдуть, дехто в іуди преться.

— А ми до пори до часу не будемо розжовувати, для чого підготовка, — мовив гетьман. — Готуйтеся до війни, а якої — мовчок. Хай думають, що з татарами.

Так тоді й ухвалили. Невдовзі у всі міста Східної України до полковників реєстру було розіслано такого універсала:

«Василь Томиленко, гетьман війська його королівської милості Запорозького. Пане полковнику! Моєю гетьманською владою і ім’ям всього війська Запорозького суворо велю вам запастися провіантом та іншими речами і у всьому бути готовим до війни. І тільки вам буде оголошено письмовим наказом нашим, всі без винятку зобов’язані з’явиться під загрозою нашої немилості і суворої кари військової. Федір Онушкевич, писар військовий»[3].

Так починав Павлюк з Томиленком (Карпо Скидан все ще вагався), але з тої таємної підготовки зле вийшло. Переяславський полковник Сава Кононович, одержавши універсал, запідозрив щось неладне. Що за підготовка, коли ніякої війни не передбачається? Чи не затіває, бува, чого гетьман проти Речі Посполитої? І Сава Кононович з універсалом Томиленка спішно подався в Бар до коронного гетьмана... Цього було досить. Павлюк із своєю сотнею ледве встиг утекти на Січ, від Томиленка забрали булаву й передали її Саві Кононовичу. Щоправда, Томиленкові тоді пощастило врятувати свою голову, адже прямих доказів проти нього не було. Томиленко лишився старшиною і принишк у Черкасах, а Сава Кононович виплив на поверхню.

Тепер і Павлюка вже немає.

Злі думи обсіли Скидана в льоху. Чавкає багно під ногами. Ні сісти, ні лягти. А далі що? І Сулими вже немає. А як Скидан було зрадів, коли Сулима взяв фортецю. Почалося, думав. А воно хутко й скінчилося. Все той же Сава Кононович і тут встиг. Сулимі у Варшаві голову стяли, а де Павлюк зараз, того ніхто не відає... Та допоки ж таке буде? Ось і сьогодніз нього познущалися, гідність його стоптали, а він терпить. Тобі плюють, а ти кажи, що Божа роса? Справді, який він козак? Тільки звання козаче ганьбить. Підніжок панський. Правду казав Томиленко: панам вірити, що з гадюкою цілуватися.

— А-а-а-а! Людоньки, поряту-у-уйте-е-е... — раптом із замку несеться тамований дівочий крик і завмирає...

Рвонувся Скидан до дверей, вдарився у них грудьми, загупав кулаками. У відповідь — ні звуку. Мертва тиша. Скидан важко дихає. Загинув Сулима, загинув Павлюк, ти, Карпе Скидан, починай. Ти загинеш — третій перед поведе. Тільки не коритися. Досить уже, вірив, сподівався... Пора й за шаблю братися, коли хочеш козаком лишитися, слави лицарської зажити, як діди твої і прадіди, коли ти хочеш носити горде ймення — товариш, а не хлоп і не бидло!

Нуртує душа в сивого полковника, спадає полуда з очей.

А за маленьким віконцем, чути, реєстровці гомонять.

— Кажуть, стяли у Варшаві й Павлюку голову.

— Те-те-те! Кажуть, живий. Його буцімто Сулима порятував. Лети, каже, на Вкраїну, люд піднімай, а я за тебе голову зложу на пласі.

— Ех, коли б Павлюк!..

— А наш полковник ні се ні те... Його б’ють, а він «вашмосць» кричить. Тепер у льосі притих.

— Прозріє, то й за шаблю візьметься.

В Чигирині проспівали треті півні.

За давньою звичкою майданом прочовгав міський сторож з дерев’яним деркачем, і в нічній тиші ще довго лунало скрипуче деркотання... Тільки воно стихло, як зненацька хрипло проспівав одинокий півень. Певно, заспав, як його товариші будили ніч, тепер сам-один надолужував прогаяне.

«Будимири співають, — подумав Скидан. — В цю хвилю вони співають по всій Україні, та чи збудять неньку нашу? Спить Україна важким сном... То хто ж її сколихне, хто посадить на коней її синів і поведе на праведний і святий бій?»

— Пильнуй! Пильнуй! Пильнуй!.. — несеться від міської брами.

Варта в замку прокричала своє звичне «пильнуй», і знову тиша, важка, глибока, западає над Чигирином. Лише з Тясмину доноситься ледь чутне ґелґотання гусей... Скидан натискує плечем на двері, аби виважити їх, як зненацька по той бік дверей хтось зашепотів:

— Тут він... Але замок...

— Хлопці! — гаряче зашепотів у щілину полковник. — Ламайте двері!

— Один мент, пане полковнику, — відповіли йому реєстровці. — Жовніри, нажлуктившись, сплять. Саме час за шаблі братись!

Скрипнув завіс, ніби зойкнув, двері хитнулися, і дужі руки витягли Скидана з льоху.

— Пильнуй! Пильнуй! — несеться раптом із замку, і один з козаків цідить крізь зуби:

— Ось ми тебе зараз попильнуємо! Повернемо вам з лихвою борг!

— Скільки вас, боржників? — питає Скидан.

— Усі на ногах, пане полковнику! — озивається хорунжий Звонаренко Мусій і простягає Скидану шаблю. — Ось ваша подруга вірна. А ляхи в замку сплять. І пан Данилович з ними. Пиячили до півночі.

— Тоді, братове, до зброї! Покажемо їм наше послушенство. Хорунжий Звонаренко, візьми кількох «в’юнів» та зніміть сторожу біля брами. А решта за мною! З Богом, товариші!

Звонаренко, прихопивши з собою «в’юнів» — так називалися найметкіші козаки, котрі нечутно, наче в’юни, підповзали до варти й знімали її безшумно, — зник у темряві ночі. Скидан з козаками обережно просувався за ними майданом. Над Чигирином густо висипали зорі й тьмяно полискували на козацьких шаблях. Блищала зірка й на шаблі Скидана. «Світи мені, ясна зірко, і вдень і вночі, — думав він. — Назад уже путі немає. А попереду... Попереду не знаю що. Люта боротьба не на життя, а на смерть... Теж світи мені, щасливая зірко!»

— Пильнуй! — почулося від брами. — Пиль...

Захрипів хтось, гупнув, падаючи.

— Пильнуй! — почувся голос хорунжого, і Карпо Скидан мовчки ринувся на замок, а за ним козаки... Ось і брама. Перестрибуючи через трупи сторожів, полковник вривається на замкове подвір’я і мчить до будинку, де спить Ян Данилович. На східцях ґанку біліє розпластане дівоче тіло в пошматованій сорочці. Руки скручені за спиною...

«Вона, — думає Скидан, — та, що кричала звечора... Замучили, душогуби».

І, потрясаючи шаблею, на якій спалахують зорі, Скидан шалено кричить на увесь Чигирин:

— Вставайте, люди-и-и! До зброї! Смерть ворогам!

Над Чигирином шугнуло полум’я.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Повернувши Кодак, шляхта зібралася на сейм у Варшаві, де наполягала, аби король негайно розпустив українські реєстрові полки.

— Хто, як не реєстровці, призвідці всіх бунтів і повстань на Україні? — вигукували магнати. — Адже без них жодна пожежа не загориться в маєстаті!

Одначе король мав іншу думку: без реєстрових козаків Польща не могла б захищатися від численних набігів турків і татар. Тому на розпуск реєстру король не погодився. З тим і сейм закінчився. Магнатство стало в опозицію королю. Маючи свої власні, надвірні війська, магнати що хотіли, те й робили на Україні. Перш за все вони почали самовільно обертати реєстрових козаків на своїх хлопів, чинили безчинства серед селян і міщан.

Весна 1637 року на Україні була тривожною. Першим повстав, перебивши жовнірів, Чигирин. Карпо Скидан почав виганяти ляхів з Чигиринського староства. За ним підняв реєстровців полковник Семен Биховець. Він повів своїх козаків на Січ, де, ходили чутки, реєстровий сотник Павлюк, вибраний повстанцями на гетьмана, готував військо до походу на Україну. Ті ж реєстровці, котрі лишилися на волостях, тільки й чекали повстанського гетьмана. Старшина почувала себе як на бочках з порохом.

Непевне було і панство. Щоночі горіли фільварки, селяни продавали воли, купляли собі коней і, озброївшись чим попало, а здебільшого вилами й косами, цілими загонами прибували на острів Базавлук.

На Україні запахло повстанням.

Тієї весни рідко який день випадав, щоб на Січ не прибували селяни-втікачі, міщани, реєстровці. Мчали кінно сотнями, сунули гуртами з ціпами, косами, сокирами, а то й просто з дрючками в руках. Січ гула, як вулик перед роїнням. Яків Остряниця збився з ніг, розташовуючи прибулих. Ні вдень, ні вночі не знав він спокою, метушився, гарячкував, хапався за голову:

— Люд як плавом пливе! Та де ж я приткну їх?

— Де хочеш, отамане, там і притикай, аби лишень у те військо, що панів колошкатиме, — статечно казали дядьки з косами та вилами.

— А може, вас у те військо, що паноту по голівках гладитиме? — весело питався Остряниця. — Не все ж їх колошкати, треба ж і погладити.

— А погладимо, та проти шерсті! — перекладали дядьки коси з плеча на плече. — Цеї весни добряче погладимо!

В їхніх неквапливих, ґречних рухах, мові стільки вчувається впевненості і сили, що Остряниця вірив: з такими людьми не промахнешся. Лише дай їм зброю, поведи на Україну!

— Ходімте, братове, десь і вас приткну.

«Притикає» Остряниця щодня, і чим більшає повстанців на Січі, тим міцнішає в ньому віра у перемогу. А зовсім же недавно не горів отаман, а ледве тлів... Після того, як його порятував Дмитро Гуня, всю зиму прокачався він у колишньому зимівнику Хвеська Солодкого, заледве його на ноги Касян Коляда поставив.

— Дякуй, отамане, своїй долі та Гуні, котрий тебе замалим мертвого в тирсі надибав, — казав йому на прощання Коляда. — Мабуть, ти в сорочці народився, ще не одну весну ряст топтатимеш. Ходи здоровий! Коли вижив, на щось та знадобиться твоя голова!

— Про Сулиму нічого не чути? — сумно запитав Остряниця.

— Невеселі речі, — спохмурнів Коляда. — Стратили його ляхи у Варшаві. А Павлюк буцімто врятувався, та де він зараз, того ніхто не відає. Дмитро Гуня живий. Відбився від ногайців, коли ті на зимівник напали, і гайнув на Січ.

Гуня й справді був на Січі, а про Павлюка ні слуху ні духу. Одні запевняли, що він утік, інші — що його разом з Сулимою стратили у Варшаві. Хтозна, кому й вірити... Тяжко переніс Остряниця загибель свого побратима. Ніби й духом тоді підупав. На душу безнадія насунула, відчай докучав. В такі хвилини йому здавалося, що марна всяка подальша боротьба, що не судилося Україні бути вільною і незалежною. Бо хто тільки не піднімав повстання, і марно. Великою кров’ю закінчувалося. І не рік, не два це триває. Поразка за поразкою...

Від тих думок-терзань не знаходив собі місця.

Та досить було по весні Павлюкові з’явитись, як ожив Остряниця, скинув з себе машкару безнадії, відігнав сумніви... Чим більше прибувало на Січ втікачів, тим міцнішала в ньому віра, що не все ще втрачено.

Повстанське військо збільшувалося з кожним днем.

Місця не вистачало, й Остряниця «притикав» прибулих в січовій слободі, але й там невдовзі стало так тісно, що ні проїхать, ні пройти. Спали просто неба, на вуличках і майданах. А коли й слободу запрудили, довелося нашвидкуруч тулити курені з очерету понад Дніпром, і по деякому часі там виросло ціле містечко. Остряниця хоч і присісти не мав за клопотами, але почувався як ніколи щасливим.

— Тісно, батьку? — питався Дмитро Гуня, коли вони здибувалися.

— Тісно, синку, тісно! — весело вигукував Остряниця. — Так тісно, що й пальця ніде приткнути!

— А ти його, батьку, з собою носи! — жартує Гуня. — Дай Боже, щоб ще тісніше було.

— Буде, Дмитре, он уже новий гурт до нас простує.

— Агов, пане отамане, — гукають прибулі. — Де б нам місце вибрати?

Перед Остряницею гурт вершників. Відразу побачив: не мастаки вони в сідлах сидіти, бо тримались абияк, наче снопи з воза поперекошувалися. В солом’яних брилях, в латаних-перелатаних сорочках, з порепаними руками. В того сокира за поясом, в іншого довгий шворінь чи коса до кісся сторч припасована, а в того поперек луки дрюк лежить замашний.

Остряниця головою похитав, добродушно мовив:

— Але ж і воїнство!.. Де ж вас подіти?

— Дівай де хочеш, а назад не повернемо голобель, — гудуть дядьки. — Панів хочемо воювати.

— Хоч ми й з порожніми руками, та серця наші сповнені гніву і помсти, — озвався високий чорнявий чоловік, на вигляд він був ще моложавий, хоч вуса його і взялися сивиною. — Треба буде, й кулаками повоюємо, а там і зброю в панів захопимо. Аби лишень почати.

Він чи не єдиний з-поміж дядьків тримався на коні хвацько і впевнено, наче зрісся з кульбакою. На поясі висіла шабля, за плечима — мушкет. Смушкова шапка набакир заломлена, чорні блискучі очі повні вогню і снаги.

— Козак? — поспитав його Остряниця. — З реєстру?

— Гордій Чурай, урядник Полтавського охочекомонного полку! — жваво відповів чорнявий вершник. — А це, — показав на дядьків, — мій загін. Зброї не має, в бою ще не бував, та запал у нього що той порох. Зваги нам не позичати.

Остряниця, роздивляючись ватага, поцікавився:

— А яким це робом пан урядник серед втікачів опинився? Чи служба його милості королю не до душі?

— Ляхи вже до печінок допекли, — кивнув Чурай, і його очі потемніли. — Далі терпіти немає змоги. — Помовчавши, додав: — Шляхтича одного зарубав і на Січ подався. З України, лиходій, глумився. То я його під гарячу руку... Навпіл шаблею.

— І добре зробив, хай завжди твоя рука буде гарячою! Почин маєш.

— Маленький ще, — зітхнув Чурай.

— Знайшов над чим сушити голову, — засміявся Остряниця. — Шляхти тої стільки розвелося на Україні, аби встигав її шаблею частувати.

— А скоро почнеться?

— Ось тільки пан гетьман дасть знак, так і завируємо, як весняна вода!..

В останній перед походом день Павлюк пішов у степ до Півнячого яру, аби хоч трохи побути на самоті, подумати. Ще і ще зважити свої помисли, поспитати самого себе, чи немає в душі бодай маленького сумніву та вагання, зневіри в успіхові, бо завтра пізно буде.

Завтра сурми в похід засурмлять!

Перше місто на Східній Україні, котре він мусить узяти, — Черкаси. В Черкасах зберігається реєстрова артилерія, порох, свинець. З Черкас і треба починати... Січ уже переповнена, люд до бою рветься. А чи ж він усе зважив, все вивірив? Шкода, що поруч немає батька й порадника Івана Сулими... Ціною свого життя врятував він Павлюка і на святу справу благословив. А собі гірку та люту долю вибрав.

У Варшаві на майдані кат його четвертував: спершу руки відрубав, потім ноги, а тоді й голову відтяв...

Голову отамана на кіл настромили, на базарі виставили.

Завтра сурми в похід засурмлять!

Поведе він військо на Вкраїну, буде мстити за всіх пригноблених і замучених, четвертованих і скалічених... За кожну краплю людської крові, безневинно пролиту. Та хіба тільки мстить іде він душогубам свого народу? О ні! За волю, за кращу долю піднімається на люту битву заярмлена Україна. І він поведе її, вона йому вручила свою долю, назвавши його своїм гетьманом. Не має права схибити.

Завтра сурми в похід засурмлять!

— Чуєш, батьку Йване? Я прийшов з тобою порадитись, погомоніти, подумати. Ти любив Півнячий яр і світлий струмок на його дні, що й нині тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати свої думи і помисли. За день до походу на Кодак ми пили з тобою воду з того світлого струмка і мріяли... Спасибі тобі, батьку! — шапку знявши, вклонився Павлюк світлому струмкові. — Спасибі за любов твою, за пораду. Я чую, як півень піє, як рідна земля до мене озивається. Порадився з тобою — і на серці чистіше стало. Завтра сурми в похід засурмлять. Я зроблю все, що в моїх силах. Хоч ковток волі, а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похід засурмлять!..

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Дзвін забемкав рано-вранці.

Роман Матусевич сполошено схопився: так бамкає дзвін лише на пожежу. Прислухався... Дзвін не затихав. Серце чомусь сполошено забилося... Бам-бам-бам, — не вгавав дзвін.

— Ей, Сидоре! — крикнув Роман. — Де тебе чорти носять?

Вбіг дворецький, переляканий, блідий...

— Що там скоїлось? — сердито запитав Матусевич. — Хто калатає у дзвін? З якої причини? Пожежа?

— Н-не знаю, ясновельможний п-пане, — трусився дворецький. — Коли б не чернь збунтувалась... Хлопи на майдан біжать, до церкви.

— Хутко дізнайся, що за причина! — велів йому Роман. Дворецький побіг.

— А чорт!.. — буркнув Роман. — Так було тихо та мирно... Коли б не бунт... Вчора вночі сусідній маєток горів. Чи не моя черга підоспіла?..

Досі було тихо. Старий тінистий парк відгороджував панський будинок не лише від Зеленої Гути, а й від усього світу. І Роман упивався тишею, що стояла між дубами, в’язами та липами старого парку. Прокричить у верхів’ї сойка, простукотить десь дятел в червоній шапочці — і наче вимер світ. Насолоджуйся, пий спокій до дна. У селі Роман майже не бував, всім відали староста й дворецький. Роман багнув тиші і щастя. Тиша була, а щастя десь барилося. Мур, яким відгородилася від нього Олена, був міцний і неприступний. Та Роман вірив, що надійде час — і мури впадуть самі собою. Аби лише чернь не бунтувала та маєтків не палила, як у сусідньому фільварку.

Вчора за обідом у нього з Оленою відбулася неприємна розмова.

— Я хочу спокою, а він утікає, — поскаржився Роман. — Час нині тривожний. Ночами на обріях заграви.

— І буде горіти, — відповіла Олена. — То селяни панські маєтки палять... Гляди, Романе, щоб і тобі червоного півня не пустили.

— Я нікому не вчинив зла, — здивувався він.

— Але й добра від тебе селяни не мають, — сказала Олена. — Староста витягує з них останні жили.

— Я скажу старості, щоб він... благорозумнішим був.

— Аякже, чекай блага. — По хвилі додала вже спокійніше: — Кажуть, що на Україні починається повстання. Селяни палять маєтки, руйнують костьоли. Пани втікають у Бар до коронного гетьмана.

— Чув і я, що Павлюк з великим військом напав на Черкаси, — зітхнув Роман. — Панство перелякане.

— Що? — швидко запитала Олена. — Що ти сказав про Павлюка?

— Захопив буцімто черкаський замок, — дивлячись у миску, відповів Роман. — Запорожці його вибрали на гетьмана.

Олена раптом засміялась весело, нестримно, радісно.

— Ти... Ти чого?

— Бо весело, — сказала вона. — Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною?

— Ради Бога... — Роман і собі несміливо посміхнувся. — Будь веселою. Тобі сміх до лиця. Ти така гарна... — Обережно взяв її за руку. — Ти ніколи так весело не сміялася, як зараз, коли почула, що Павлюк захопив Черкаси. Я волів би, щоб Павлюк щодня брав по місту.

— І я воліла б... — Вона урвала сміх, довго й уважно дивилась в його голубі очі, зітхнула. — Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина. Мені тебе іноді шкода стає.

...В селі знову забемкав дзвін і урвав Романові спогади.

— Пане! — вбігає дворецький, і губи його трясуться. — Бунт, пане, бунт! На майдані коло церкви чернь збирається.

Он воно що! Він усього чекав, тільки не бунту. Виходить, вже й до нього докотилася хвиля.

— Чого чернь хоче? — зовні спокійно запитав Роман. — Чому в дзвін бемкають? Чого люд згукують?

— Н-не знаю, п-пане, — белькоче дворецький. — Буцімто в село прибули посланці від Павлюка. Хочуть якийсь універсал черні читати.

— Універсал? — зблід Матусевич. — Цього ще не вистачало! Я їм!.. Коня! Чого очі витріщив? Коня, кажу!..

Вибіг у двір, тремтів від обурення. Як? В його маєтку бунт? Скочив у сідло й огрів коня. За ним помчало п’ятеро гайдуків. Проскочили через парк, вихопились на сільську вуличку. Дзвін усе ще не затихав. З хат вихоплювались селяни й поспішали до церкви. Бігли малі й старі, діти й діди, малечу матері несли на руках. Всі кричали, розмахували руками... Багато дядьків бігли з косами в руках.

«Еге, справи зовсім кепські», — подумав Матусевич, обганяючи бабу з вилами в руках.

Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здійнявши над головами канчуки, хотіли було з ходу ринутись на юрму.

— Стривайте! — крикнув їм Матусевич, бо зрозумів: коли гайдуки почнуть давити кіньми людей, буде пізно.

Гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана. Але на них ніхто навіть уваги не звернув. Селяни стояли до них спинами. Ось на віз вихопився високий дебелий селянин, чорний як жук, з присмаленими вусами й блискучими очима. Коли випростався на возі, Матусевичу здалось, що на майдані аж тісніше стало. Ну й велет!

— Люди, куйте залізо, поки воно гаряче! Це я вам кажу, коваль Кизим! Україна в огні, Україна повстає! Годі нам скніти і тліти, годі терпіти горе й наругу. Пани вже досить напилися нашої крові. Люди, беріться за зброю, роздмухуйте в своїх серцях невгасимі горна. Відковуйте на них свою лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берітеся за коси, люди! Лупайте ляшків! Залізо яке тверде, та й воно піддається нашим молотам, а ляхи й поготів. Клепайте, щоб іскри в панів з очей сипались! Геть польських душогубів з нашої землі! Волю Україні!

«Єзус Марія!.. — жахнувся Роман. — Що він горлопанить? Він закликає до бунту!.. Щоб панів вішали... І мене, бо і я пан... О Єзус Марія, та що ж це діється сьогодні в моєму селі?»

Матусевич було рвонувся, та Олена ще міцніше стисла його руку.

— Стривай! — владно мовила. — Не здумай людям чинити лихе!

— Але ж це бунт! — не тямлячи себе, крикнув Роман. — Та за такі речі треба карати!..

— Вовча кров у тобі заграла? — похмуро запитала Олена. — А ще наполовину, кажеш, українець. У людей урвався терпець, вони хочуть бути людьми, а не худобою. Тому не роби дурниць, тобі ж ліпше буде!

І він скорився... Мусив скоритися, аби не псувати стосунків з Оленою... З жахом прислухався до палких слів чорного здорованя, і кожне слово наче хто молотком забивав йому в тіло.

— Ви чуєте мене, люди, це я вам кажу, коваль Кизим. До волі кличу, братове! Реєстрові козаки, котрі не захотіли більше коритися ляшкам, запорожці та селяни з городянами обрали собі на гетьмана Павлюка. Йдіть до нашого гетьмана, люди!

Вчувши це ім’я, Олена здригнулась і що було сили стисла Романову руку. Він зрозумів це по-своєму.

— Тобі зле? Ходімо звідси.

Вона нічого не відповіла, тільки тремтіла, карі очі були вологими і широко відкритими.

— Слухайте, люди, послання гетьмана Павлюка! — гримів коваль Кизим. — Мій син Кизименко прочитає вам зараз універсал Павлюка.

На віз вискочив його син, як і батько, високий і дебелий, наче з каменю витесаний.

— «Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким і зо всім товариством, — голосно читав Кизименко універсал. — Товаришам нашим, їх милостям панам отаманам реєстрового війська, поспольству і братам нашим у всій Україні, в містах і селах, в маєтках і монастирях, бажаємо від Господа Бога здоровля. Прохаємо, підтверджуючи іменем нашого війська, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно або пішо і, пам’ятаючи славу нашу лицарську, права й вольності наші, з’явились би добровільно в Черкаси і в згоді, як робили наші предки, по наказу старших. Брати! Збирайтеся всі як один! Паліть маєтки, захоплюйте коней, зброю і йдіть у Черкаси, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим, як того вимагає необхідність. Повстаньмо всіма силами проти душогубів наших і ворогів запеклих. Якщо ви охотно виконаєте це, то будете честь і славу мати і волю собі здобудете. Сходьтеся до нас усі, хто багне волі і кращого життя, хто не хоче більше ходити у ярмі!»

Кизименко ще не встиг дочитати до кінця універсал Павлюка, як на майдані знялася буря. Селяни кидали шапки вгору й кричали:

— Смерть панам-ляхам!

— Слава гетьману Павлюку!

— До Павлюка ходімо!

— Або волю здобудемо, або кістьми ляжемо!..

Над майданом вже злетіла пісня:

Роман оглянувся, гайдуків, котрі прибули з ним, як вітром здуло.

— Пішли звідси! — схопив він Олену за руку. — Я прошу тебе... Це бунт. Чернь з покори вийшла.

Олена, ніби в туман, з палаючими очима пішла за ним, а губи її все шепотіли: «Павлюк... Живий... Живий Павлюк...»

В палаці їх уже чекав староста, маленький злий чоловічок з гострим носом і рябим лицем.

— Пане Матусевичу! — закричав він, щойно завбачивши Романа. — Що ж це твориться? Я буду скаржиться його милості коронному гетьману. Чернь бунтує проти панів, проти його милості короля і Речі Посполитої, а ви, пане...

— Ясновельможний! — із злістю кинув Роман.

— Ясновельможний, — трохи осікся староста, — але я змушений буду звертатися у Бар, коли пан... ясновельможний пан не вгамує хлопів. Треба негайно розігнати бунтівників, а зачинщиків вкинути в льох. Чернь спалить маєток, а нас самих посадовить на палі!

— Хто заслужив палю, той і сяде на неї, — дивлячись в маленькі злі очиці старости, насмішкувато мовила Олена.

— Але ж пані... — забелькотів було староста, та Роман перебив його:

— Ясновельможна пані!

— Ясновельможна... — промимрив староста.

— Пан староста боїться, що настав час розплати? — засміялась Олена. — Стережіться, пане, це лише початок.

— Ясновельможний пане! — убіг гайдук. — Там таке твориться... Чернь суне до маєтку з сокирами і вилами.

— Я ж казав... я ж казав... — ураз зблід староста. — Пропали!

— Старший! — крикнув Роман, і старший гайдук підбіг до нього. — Негайно зупинити чернь! Нікого сюди не впускати! Коли не скоряться — стріляйте!

— Романе! — зойкнула Олена. — Що ти чиниш? В людей стріляти?

— Це бунт, — буркнув Роман, уникаючи дивитися в очі Олені.— А кожний бунт мусить бути приборканий. З вогнем жарти куці. Заодно я пошлю гінця в Білу Церкву, щоб відрядили сюди жовнірів.

— Он ти який? — з подивом прошепотіла Олена. — А був же тихий, несміливий хлопчик... І раптом... в людей стріляти...

— Я сам стріляти не буду, — похнюпився Роман. — Так треба, Олено. Або ми їх, або вони нас...

— Романе! — вона кинулась до нього, вхопила за плечі, зазирнула йому в очі. — Ти не вчиниш цього, Романе. У тебе очі голубі і чисті... Ти не будеш убивцею. Я прошу тебе, не проливай крові, вона й так уже ріками ллється. Зрозумій, вони доведені до відчаю, вони прагнуть кращої долі. Вони хочуть людьми бути, а не худобою. Це не тільки в Зеленій Гуті таке, вся Україна піднімається на боротьбу... Я благаю тебе, не чіпай людей... Ти мене кохаєш, Романе? Так? Ну скажи?

— Кохаю, — прошепотів Роман. — Світ мені без тебе не милий.

— Коли ти кохаєш мене, то не смій... Чуєш, не смій проливати людську кров, бо зненавиджу тебе на віки вічні... Ти чуєш мене, Романе? Ти станеш моїм найлютішим ворогом. Між нами буде зяяти прірва.

Роман мовчав, звісивши голову.

— Згадай свою нещасну матір, Романе. Панські собаки загнали її в ставок. Невже ти хочеш, щоб у всіх була така страшна доля?

— Старший! — зрештою зважився Роман. — Не смій їх чіпати!

— Вони хочуть вас бачити, пане, — трусився старший гайдук. — Вони з сокирами... У ворота трахкають.

— Відчини браму! — крикнув Роман, бліднучи.

— О Матка Боска!.. — схопився староста за свою маленьку лису голову. — Пан заодно з бидлом! О-о-о!

Староста метнувся до вікна і, вистрибнувши в парк, як заєць, чкурнув у кущі... Тим часом загупало в будинку, і по хвилі до зали увірвалися дядьки з вилами й косами. Роти їхні були розкриті, вони щось дико кричали, очі їхні горіли вогнем. Олена відсахнулася й злякано притулилася до Романа. Це додало Романові сміливості.

— Що ви хочете, люди? — запитав він досить спокійно, але голос його зрадливо затремтів.

— Людьми хочемо бути! — залунали голоси. — Волю нам давай!

— Я не роздаю волю, — як міг, тримався Роман.

— А ми її самі візьмемо! Від панів волі чекати — що манни з неба.

Наперед ступив дядько з худим, змученим лицем і зміряв Романа з ніг до голови важким, недобрим поглядом. Роман упізнав у ньому того орача, з котрим говорила Олена, коли вони вперше виїздили в село.

— Ралом, пане, нічого не виореш, тому мусив я взятися за сокиру, — мовив він, граючись сокирою перед носом у Романа. — Сокира не рало, щось та здобудемо. Ти не бійся, ми тебе не зачепимо. Ти тут недовго і зла нам не встиг заподіяти. Ми люди справедливі. А твоя пані, — кивнув на Олену, — й зовсім добра. Вона ніби й на паню не схожа, бо душа в неї людська. Та й допомагала нашим дітям і нам. І одягом, і грошима. Дай Боже їй здоровля. А старосту повісимо. Прелютий собака. Де староста?

— Не знаю, — передихнув Роман, — щойно тут був.

— Дядьку Овсію! — до палацу вбіг хлопчик. — Староста втікає...

— Ловіть собаку! — закричали дядьки й, збиваючи один одного з ніг, ринулися із зали. Овсій з сокирою спинився.

— Слухай, пане, — звернувся він до Романа, — ми йдемо на Січ до нашого гетьмана. Ми йдемо волю здобувати. Нам потрібні коні й провіант на дорогу.

— Щоб я своїх коней давав? — Романа аж пересмикнуло. — Досить того, що я жовнірів не викликав.

— Романе! — Олена благально глянула. — Людям потрібні коні.

— Гаразд, — скорився Роман, — біс із вами, беріть коней і харч. Тільки мене лишіть у спокої.

— Коней візьмемо, а щодо спокою... — Овсій похитав головою. — Спокою не обіцяю. Це тільки початок, а буде ще гарячіше. Бо не Зелена Гута повстала, а вся Україна.

Овсій поклонився Олені й вийшов. Роман стояв сторопілий.

— Олено, — озвався він зрештою, — виходить, що я допомагаю бунтівникам? Що це зі мною коїться?

Олена посміхнулась, і він вперше побачив у її очах ніжність.

— Ти хороший, Романчику, — Олена рвучко нахилилася, поцілувала його в щоку і вибігла.

Роман так і завмер посеред зали, не пам’ятаючи себе від щастя, відчуваючи, як на його щоці квітне Оленин поцілунок. Наче від хмелю, солодкого й п’янкого, закрутилася у нього голова. Невже таки захитався той мур, що стояв між ними півроку? Роман засміявся легко, радісно. Переповнений щастям, він не бачив, як виводили із стайні його коня, вантажили на вози мішки із зерном, як гайдуки та слуги благали Овсія забрати їх з собою.

Нічого не чув і не бачив Роман Матусевич.

Це був найщасливіший день у його дотеперішньому житті!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Бралося за північ, вже доспівували другі півні. Томиленко пововтузився, позітхав — сну в жодному оці. Крекчучи встав, навпомацки налапав на столі кисет, люльку та кресало з губкою і вийшов надвір. Довго стояв посеред подвір’я прислухаючись. Ні звуку. Вулиця губилася в пітьмі, проступали лише обриси ближніх хат, далі — суцільна пітьма. Хоч ломом її бий! Черкаси наче провалилися в яму, лише іноді загримкотить ланцюгом пес, заскімлить, скаржачись комусь на гірку свою долю, і знову німо. Навіть зорі за хмари поховалися, тільки в замку, де стояли драбанти — солдати польської залоги, — блимало кілька вогників. Та ще біля міської брами іноді зринав звук: чи то копита гупали, чи то хтось засувом грюкав.

Томиленко присів на призьбі, притулившись спиною до стіни, котра ще зберігала денне тепло, неквапливо натоптував люльку. Біля міської брами наче загупали копита. Прислухався. Тихо. Мабуть, вчулося. Заходився викрешувати іскру, вцілив кресалом по пальцях, сплюнув. Тьху, біс тебе бери! Сердито бликнув на вогники в замку.

— А бодай би ви спалахнули вогнем! — крізь зуби вилаявся. — І погибелі на цих ляхів немає!

Запалив люльку, жадібно димом затягнувся, трохи полегшало. Горбився на призьбі, смоктав люльку і думав. Невтішні думки, від того і сну катма! Як ніч надійде, хоч зубами скрегочи. Сплюне спересердя і виходить на призьбу курити. Що робити? Як далі бути? Шляхта все міцніше й міцніше зашморг затягує... Знову заскімлив пес у якомусь дворі... Теж, певно, на свою долю нарікає. Отак і він, Томиленко, як пес, на лядському ретязі скавулить. Магнатство самочинно обертає козаків на своїх хлопів, хвиля жорстокого послушенства прокотилася по Україні. По тому майдани кров’ю підпливають. Єдиний порятунок — втікати за пороги на вільний Низ. Чи не половина вже реєстровців гайнули на Запоріжжя. Одним із перших подався у вільні землі чигиринський полковник Карпо Скидан. Довго ж він вірив у панську ласку, а таки терпець урвався. Поки не пізно, треба щось чинити і йому, Томиленкові. Але що? Спробував він минулого літа, будучи гетьманом реєстру, розпочати підготовку до повстання — і схопив по зубах. Зрадник Кононович виказав. І тут не поталанило. Магнатство руками реєстровців відбило Кодак. Добре, що хоч Павлюк утік на Січ... А мо’, й самому податися за пороги, допоки ж ляхам годити вірною службою?

Вже докурював люльку, як почув тупіт копит. Певно, варта біля брами носиться. Драбанти вночі бояться й носа із замку висунути. То вони вдень хоробрі. Але цікаво, хто там скаче глупої ночі? І ніби сюди, у вуличку завернули. Що там ще за причина?

Томиленко звівся, затиснувши в кулаці ще гарячу люльку. Вершники спинилися біля його двору.

— Пане старшино, то ви? — почулось запитливе, і Томиленко впізнав по голосу сотника Хмару. — Тут ось гість до вас проситься. Нетерплячий дуже. Навріпився, щоб ми його серед ночі до вас припровадили.

— Хай заходить! — озвався Томиленко.

Сотник Хмара увів у двір незнайомця. Хто він такий, у темряві хіба розбереш.

— Чого це ти до мене серед ночі в гості завітав? — поспитав Томиленко. — Непроханий гість, кажуть, гірше татарина.

— От і кепсько, Василю, що свої тобі татарами здаються, — неквапливо відказав незнайомець, і голос його видався знайомим. — Запросив би хоч до хати.

— Заходь.

Томиленко викресав вогню і, засвітивши каганець, оглянувся. Перед ним стояв чигиринський полковник Карпо Скидан.

— Не чекав так пізно? — у вуса посміхнувся гість.

— Ба... — почав було Томиленко радісно, та гість приклав пальця до губ.

— Та це свій хлопець, — кивнув Томиленко на сотника.

— Свої у нас фортецю відбили і ляхам її повернули.

— Коли так, — Томиленко повернувся до сотника, — постій, Грицьку, в дворі та попантруй.

— Слухаю, — сказав сотник і вийшов.

— Ну, а тепер здоров був, пане старшино. — Скидан обняв Томиленка. — Думав, коли я на Січ утік, так у гості до тебе й не завітаю?

— Звідки ти? Яким вітром?

— Низовим, Василю, січовим.

— Та ти сідай, Карпе, розказуй, що чувати. — Томиленко завісив рядниною вікно. — Де тебе носило, як з Чигирина подався?

— По волостях паноту колошкав. — Скидан підійшов до дверей, де в кутку стояв кадуб з водою, взяв питун, довго зі смаком пив, аж Томиленко відчув спрагу. — Ху! Тепер легше говорити, язик мокрий. А попаливши панів — на Січ подався. Гетьман Павлюк серйозне діло затіває. Цього літа дамо ляшкам прочухана. Та шкода — зброї обмаль. Дядьки на Січ з косами та ціпами йдуть. Армат зовсім немає, а без них ліпше й не рипайся. То ми почули, що в черкаському замку зберігається реєстрова артилерія... — Скидан пильно глянув на Томиленка. — Чому, гадаємо, не попросити її в Томиленка у борг? Мо’, поділишся, Василю?

— Та хоч і зараз беріть! — щиро вигукнув Томиленко. — Ти, Карпе, ніби мене перший день знаєш. Самого я тебе не так давно підбурював до повстання, а ти вагався... Одне слово, армати в замку, а замок в руках драбантів.

— Викурити можна?

— А маєш чим?

— Я не сам, — Скидан перейшов на шепіт. — Гетьман Павлюк з козаками стоїть під містом. Тепер ще одне: твої козаки, Василю, надійні? На них можна покластися?

— Як на мене! — відповів Томиленко.

— Гаразд. Треба діло так повернути, щоб і замок захопити, і менше нашої крові пролити. Вона нам ще згодиться.

— Мої хлопці відчинять браму в місто, — сказав Томиленко. — А драбантів із замку гуртом викуримо.

Як треті півні проспівали і крайнебо зарожевіло, павлюківці сотня за сотнею нечутно входили в Черкаси. Міська брама була широко відчинена, реєстрові козаки Василя Томиленка весело посміхалися.

— Чого смієтеся, хлопці? — поспитав їх Павлюк.

— Та весело, пане гетьмане, — озвалися ті. — Як згадаємо, що зараз панам ляшкам будемо лоскотати боки, сміх розбирає.

Ось вигулькнув Скидан.

— Швидше, козаки, швидше до замку, доки драбанти не здійняли шарварку!

— Де Томиленко? — поспитав Павлюк.

— Тут я, Павле, тут, — почувся бас, і з ранкової мли вирнув на коні старшина. — Здоров був, сотнику, а тепер гетьмане.

Старшина й гетьман обнялися.

— Ну показуй, де твої ляхи, Василю.

— Сплять у замку, хай їх трясця візьме! — буркнув Томиленко. — Варту біля брами знімуть мої хлопці. Можна починати.

— Починай, — сказав Павлюк.

Томиленко витяг з-за пояса пістоль і вистрілив угору.

Тріснула й проломилася тиша.

— Ура-а-а!.. — понеслося над Черкасами, і тупіт тисяч копит, крики та постріли оглушили місто.

— Ага-га-га! — кричав на все горло Томиленко, женучи коня до брами. — Дочекалися і ми свого часу!

Козаки Павлюка й Томиленка вривалися в замок, рубали сонних драбантів, що очманіло вистрибували в двір і спросонку навіть не відбивалися... Іржали коні, охоплені смертним жахом, кричали драбанти.

— Не випускайте, не випускайте їх із замку! — лунав голос Павлюка. — З будівель викурюйте, щоб не встигали кулями рушниці набивати!

Наліт козаків був такий несподіваний, удари такі дошкульні, що збиті з пантелику драбанти вже нездатні були чинити опір. Ті, які ще вціліли, спішно кидали зброю, благаючи порятунку.

— Пане гетьмане! — примчав збуджений Скидан. — Замок у наших руках. Армати цілі, ще тепленькі нам дісталися!..

Міщани повибігали з хат, як тільки-но затих бій.

— Воля! Наші прийшли! — лунали радісні вигуки. — Виходьте, люди! Гетьман Павлюк привів козаків!..

Люд повалив вітати повстанців. Коли зійшло сонце, майдан уже був забитий вщерть. Була Зелена клечальна неділя, і черкаські дівчата посипали дорогу перед військом зелен-гіллям, кидали на вершників руту-м’яту, шовкову траву, посипали військо чебрецем та любистком.

— Із святом вас, пане гетьмане, і військо ваше!

— З клечальною неділею будьте здорові!

Увесь у м’яті й чебреці, їдучи на майдан, Павлюк був зворушений до сліз. Марилась йому щаслива будучина, коли вся Україна заквітчається рутою-м’ятою, на повні груди питиме п’янке повітря волі... Забемкали дзвони, біля церкви стояв високий дебелий священик у довгій чорній рясі. В одній руці в нього був хрест, в другій — пістоль.

— Ісус каже: ім’я мені легіон, бо нас багато! — басом гуде панотець і благословляє хрестом повстанців. — Будьте вкупі, брат за брата. У Святому Письмі сказано: коли царство розділиться само в собі, не зможе устояти це царство!

Між людом на майдані ходив міський коваль Кизим з сином Кизименком — обидва високі, широкоплечі, що ті богатирі, і роздавали всім бажаючим саморобні шаблі та ножі.

— Беріть, сміливці, святу зброю! — щедро призапрошував коваль. — Ми з сином потихеньку та помаленьку за весну наклепали. Як знали, що згодиться. Та ви беріть, ми ще наклепаємо, наше горно не затухає.

Чоловіки беруть, дякують.

— Нема за що! — гуде Кизим. — Міцніше тримайте шаблі, бо вони, як і горобці, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лінуйтеся, щоб панота всмак скуштувала наших шабель. — Вздрівши гетьмана, Кизим гукнув: — Чи так я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть?

Майдан затих, всі повернули голови до Павлюка.

— Дадуть ляхи нам волю! — голосно сказав Павлюк. — Як на кладовищі опинимося, так і дадуть нам волю. Лежіть, як вам подобається, в могилах. Ваша воля. А коли вільно хочете під сонцем жити — беріться за зброю! Павлюка пани можуть здолати і голову йому відтяти, але вам усім, Україні нашій — ніколи!

— Ми всі до тебе прийдемо, пане гетьмане! — на увесь майдан гудів Кизим. — Веди нас за волю, гетьмане!

Зненацька почувся тоненький розпачливий голосок:

— Пане гетьмане, мене мати не пускає.

Майданом пронісся сміх, голосний, навальний, і уже задзвеніла пісня:

Підхопив майдан пісню, згасли нараз безтурботні посмішки, суворими стали виснажені лиця, і увесь люд від малого до попа біля церкви тихо, врочисто, як молитву, заспівав:

В надвечір’я Павлюк обходив з Томиленком вози, на які вантажили гармати реєстру, порох та свинець, перевіряв, чи добре все вкладено, чи не буде в дорозі якої неув’язки. Прийшов Кизим.

— Запрошую вас, товариші й братове, до себе на вечерю. По келишку вип’ємо, щоб не гасло полум’я в наших горнах, щоб залізо завзятіше кувалося!

— Куй залізо, доки гаряче! — посміхаючись, мовив Павлюк до Томиленка та Скидана, і ті дружно кивнули головами.

Кизим мешкав у кривій вуличці, десь аж на околиці Черкас. За його дворищем простилалась зелена левада з вербами, з озерцями та осокою. В кутку подвір’я стояла кузня, маленька, закіптявлена, в дворі гори всілякого базавлуччя, заліза, поламаних коліс, бричок, плугів. З кузні — міцний запах гарячого заліза, вічного духу всіх кузень. Чути було, як завзято клепав молот, раз по раз з маленьких дверей віялом вилітали іскри, ніби рятувалися від важкого молота.

— Гаси горно, сину, та йди гостей зустрічати! — мовив Кизим. — Будемо оковиту клепати!

Зігнувшись, аби не стукнутись об одвірок, з кузні вийшов Кизименко-молодший у фартусі, з засуканими рукавами, випростався, аж у дворі враз стало тісніше. Як і батько, дебелий, пропахлий димом і залізом, він стояв і посміхався сліпучою білозубою посмішкою. Павлюк подивився на батька й сина, головою похитав:

— Але ж і витязі-лицарі!

— У нас, у Кизимів, увесь рід такий, — гордовито мовив коваль. — Усі — хоч небо підпирай, і всі ковалювали. І батько мій, і дід, і прадід. Гарячі ми люди, Кизименки. Все життя біля вогню та заліза, тому нас хороби та смерть обминають.

— А ми тую смерть за шкірку та в горно! — басом озвався Кизименко. — А тоді витягнемо та на ковадло і молотом її, молотом... Як відклепаємо, не то що наше подвір’я, Черкаси обминатиме.

Біля кузні лежав ворох шабель гартованих, ножів, наконечників для списів. Томиленко взяв шаблю, махнув нею, криця тонко засвистіла.

— Добре ляшкам голови стинатиме! — задоволено мовив старшина. — Дасть Бог, твоїми шаблями, ковалю, щастя здобудемо.

— Аби лишень ляхів вигнати, а щастя ми й у кузні виклепаємо! — гуде коваль. — Жоден пан не вгризе його, зуби поламає.

— Боротьба — це і є щастя, — задумливо мовив Павлюк.

— Ось заради цього щастя й шаблі куємо, — коваль витер руки. — Прошу дорогих гостей до моєї хати на скромну гостину.

Хатина в коваля, як і кузня, була маленька і теж вгрузла в землю, але чиста й охайна. Стіни побілені, віконниці сяють свіжістю фарб, кручені паничі весело на стріху по тичках снуються. Зразу видно жіночу руку. Та ось і господиня. З хати вибігла дівчина, висока, тоненька, з довгою чорною косою, зашарілася кланяючись.

— Прошу гостей дорогих!.. Чим багаті, тим і раді.

Її ніжне юне личко так і полум’яніло, полум’яніла вишивана сорочка, дівчина зніяковіло заплітала і розплітала кінчик довгої коси.

— Оце й господиня наша, — казав коваль. — Дочка Марина. Ми з сином у кузні клепаємо, а вона по господі падкує та до столу нас заганяє. Так і живемо.

— Гарна ж у тебе дочка, — підкрутив Скидан вуса. — Коли б я не таким уже молодим був, то, мо’й сватів до тебе, ковалю, заслав.

— Не гарячкуй, полковнику! — осадив його Томиленко. — Тут уже й молодші за тебе сватались, та й ті відкоша хапали!

— От же лишенько! — розвів Скидан руками. — Коли наше не влад, то ми з своїм назад!

Марина зашарілася і стала ще вродливішою. Павлюк із смутком поглянув на дівчину, і туга здавила груди... Згадалась Олена, серце щемом зайшлося.

— Прошу вас, пане гетьмане, — Марина глянула на нього великими чистими очима, в яких було стільки нерозтраченої дівочої ніжності й доброти...

З думки не йшла Олена. Дивився на Марину, а бачив далеку, назавжди втрачену свою кохану. За столом сидів неуважний, увесь поринувши в невеселі думи, мало пив, майже не їв. Господар та гості, розігріті оковитою, гучно балакали. Ось Карпо Скидан уже затягнув пісню, Павлюк і собі підхопив, аби розвіяти тугу-журбу:

А далі співати не міг, бо зовсім тяжко стало на серці... Встав і ніким не помічений вийшов надвір. Павлюк попростував двором, аби побути на самоті. Вечоріло, над подвір’ям уже висіли перші зорі. Смокчучи люльку, Павлюк пішов на леваду, спинився біля верб. Марина несла воду від криниці. Побачивши Павлюка, спинилася, а відра на коромислі тихенько і ніби злякано гойдалися... Хлюпалась вода.

— Дай напитися, дівчино.

Вона мовчала, відра сполошено гойдалися.

Павлюк взяв відро за дужку, у відрі плавали зорі. Він посміхнувся («Зоряна вода, кажуть, на щастя»), жадібно пив холодну джерельну вологу. Звів голову, Марина дивилась на нього сумними очима.

— Не боїтеся, пане гетьмане, по леваді ходити?

— А чого? — посміхнувся він.

— Русальна ж неділя нині, — Марина зашарілася. — Сьогодні русалки з Дніпра виходять, бігають у полях, на деревах лазять. Ще залоскочуть.

І пішла, погойдуючи відрами.

— Марино! — гукнув раптом Павлюк. — Дай я ще нап’юся. Хмільна в тебе вода.

— І чарівна... — додала вона, спинившись.

Павлюк махнув рукою.

— Я вже давно причарований.

— Хто ж вона? — тихо запитала Марина й потупила зір. — Ви її кохаєте, пане гетьмане? Я бачу у ваших очах тугу і смуток за нею.

Він підійшов ближче до неї, Марина звела очі, в яких горіли зорі. Скоряючись якомусь незнаному, раптовому пориву, Павлюк рвучко нахилився до неї і поцілував дівчину в лоб.

— Як покійника цілуєте, пане гетьмане! — Марина швидко пішла, і чути було, як з відер хлюпала вода.

«Ото теля! — сам себе подумки покартав Павлюк. — Дівчину не зумів поцілувати... Теж мені вояка!.. А ще гетьман!..»

...Тепла зоряна ніч нависла над Черкасами. Павлюк лежав на сіні, заклавши руки за голову, і слухав, як співали десь на кутку дівчата... А з думки не йшла Олена... Сколихнула Марина її образ, тепер і дітися нікуди... Олена... Оленка... Кохання його перше й останнє... Далека юність...

— Оленко... — він гладив її важку косу, зазирав у очі. — Я не хочу бути бидлом у пана. Подамся в реєстрові козаки. Хоч і мала, а все ж воля. Та й зброя буде при мені, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп у панському фільварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремінно повернуся...

— Панам хочеш служити? — сердито запитала Олена.

— О ні... Реєстрові козаки захищають Україну від татар.

— Станеш отаманом — забудеш мене.

— Тебе забути? — він несміливо цілував її. — Нема в мене такої сили. Як пісок на камені зійде, тоді я тебе забуду. Чекай!..

Не дочекалась його Олена. Люті грабіжники напереп’ят стали їхньому коханню. Коли він уже сотником у село повернувся, то, власне, й села вже не було. Самі бовдури обгорілі. А дівчат татари в ясир погнали. І його Олену... Запекло в нього тоді на серці — й досі пече... Над ним висіла зірка, і він з болем на неї дивився. Оленку бачив. З неба простягала до нього руки... Співали дівчата, на леваді сюрчали коники, був тихий, теплий та гарний вечір, мирний, спокійний... А біль у серці не минав... Та ось зірка над ним зникла. Двоє очей пильно на нього дивилися.

— Марина?

Вона тихо сіла поруч. Він звівся, узяв її руку.

— Ти думаєш про неї? — тихо запитала Марина.

— Думаю...

— Тобі боляче?

— Боляче...

— Ти її кохаєш?

— Ой, Марино... — він зітхнув. — Розійшлись наші дороги навічно. Вона в неволі потерпає, коли жива ще, а я ніби й на волі... Та що з того... Краще б я за неї в Крим пішов.

— Не треба печалитись, гетьмане, — м’яко мовила дівчина. — Тебе ще любитимуть. Ти на святе діло людей піднімаєш. Тебе кохатимуть. Хочеш, я тебе покохаю? І буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча. Аби тільки в тебе серце не боліло.

Він подивився на неї, як на диво яке.

— Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, — прошепотіла Марина. — Щоб у твоїх світлих очах ніколи не було смутку і болю.

— Ти хороша... Чиста... Свята... Ще зустрінеш хлопця. А я... Сьогодні тут, а завтра там... Не знаю, що мене чекає. Може, й плаха. А ти будь щасливою, дівчино чарівна.

Він обняв її, але вона легко вислизнула з його обіймів і зникла, наче її й не було.

— Пильнуй!.. Пильнуй!.. — обізвалася варта біля брами.

— Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. — пролунало у вечоровій тиші.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Відтоді, як у Зеленій Гуті побував гонець гетьмана Павлюка, минуло кілька тижнів. Село наче вимерло. Чоловіки, захопивши в панському маєтку коней, подалися на Січ, в селі зосталися жінки, діти та старі діди, котрі хоч і хотіли ще козакувати, одначе на коней не здужали вилізти. Та ще панотець Никодим самотиною доживав свій вік при ветхій сільській церковці, і обоє вони (церква й панотець) від старості вже ледве купи трималися. Церковка була прадавня, ще бозна-коли збудована в часи Великого Литовського князівства. Никодим жив мріями про нову церкву і якось було заїкнувся про це колишньому панові, але той на нього таким кривим оком подивився, що Никодим і язика прикусив.

— Ми вам, схизматам, швидше домовини зрихтуємо, аніж православну церкву! — крізь зуби процідив пан дідич, котрий був, як і все панство, уніатом-католиком і люто ненавидів православ’я. Панотець Никодим більше до пана не рипався і навіть дзвонаря частенько прохав:

— Ти вже того, Мусію, не дуже в дзвони калатай!

— Так як же дзвонить, щоб і тихо було? — дивувався дзвонар. — Та це все одно, що без голосу співати.

— Полегеньку дзвони, потихеньку, — повчав панотець дзвонаря. — Щоб пану менше вуха бевканням мозолити, бо погрожує костьол збудувати і всіх нас в уніати пошити. А істинно православна душа і серце почують глас Божого дому.

Дідич не встиг збудувати костьол, на щастя, помер. А мо’, Господь його до себе на суд правий забрав, аби той лиходій більше не капостив на білому світі. А новий панич хоч і лядської породи, та не лихий. Цього ще можна терпіти, хоч і не збагнеш, хто він: католик чи православний. А пані його Олена й зовсім добра, бо одновірка. Никодим якось натякнув їй, що дім святий уже на ладан дише, шашіль дерево поточив, балки та стропила вже струхлявіли, стіни ледве не валяться...

— Цього літа, панотче, збудуємо нову церкву, — сказала Олена. — Я побалакаю з паном Матусевичем, думаю, він не поскупиться.

Панотець від тих слів ожив. Пані Олену хвалили в селі, казали, що молодий панич світу білого без неї не бачить. Буцімто вона й не панського роду, а проста селянка, тому й сердечна та людяна. Никодим довгими ночами, коли не спалося, вже обмірковував, скільки треба лісу на нову церкву, та все молився і прохав Бога, аби він послав пані Олені довгий та щасний вік.

Та згодом таке пішло на Україні, що не до церкви. Закрутило, як у повінь вода. Почали горіти фільварки, селяни озброювались косами й гуртами на Січ утікали. Докотилася та хвиля й до Зеленої Гути... Никодим зітхає: спорожніло село. І панотець змирився з думкою, що й цього літа, мабуть, не освячувати йому нової церкви. Та воно літо-друге й зачекати можна, здобули б люди волю, щоб кляті уніати не душили православ’я. З такими думками і жив панотець. В церкву тепер частіше навідувалися жінки, молилися за своїх чоловіків, прохали у Всевишнього ласки і доброї долі. А коли жінки, помолившись, розходилися, панотець крекчучи вмощувався на вигоні біля церкви і довго сидів, дивлячись прямо поперед себе. Іноді до нього підсідали діди, смоктали люльки, гомоніли.

— Як там наші? — озветься хтось із дідів.

— Мабуть, уже за порогами.

— А про гетьмана Павлюка не чувати?

— Казали, в Черкасах був, армати захопив і на Січ повернув. Військо там готує велике.

— Десницею гетьмана керує сам Господь, — втручався в розмову панотець. — І гетьман вижене з України уніатів.

— Істинно глаголиш, панотче, — згоджуються діди і надовго вмовкають, кожен думаючи своє.

На заході, за лісом, сідало сонце, тихий, теплий вечір западав над селом. Призахідне сонце було червоне, і ліс також червоним зробився, мовби охоплений вогнем. А мо’, в тім краї чий фільварок горить?.. Над селом здіймалися вечорові дими, по дворах варилася на кабицях вечеря. На вулицях біля дворів гралися діти, вечір був як вечір... Десь мукала корова, десь дзенькали відрами, нетерплячі дівчата вже поривалися затягти пісню... Ніщо не віщувало біди. І ніхто в Зеленій Гуті не відав, що їхній староста, втікши з села, дістався до Білої Церкви, де стояли жовніри.

— Бунт, пане старосто! Чернь на Січ подалася, а панич наш заодно з нею, — викладав він білоцерківському старості. — Гайдукам заборонив хлопів вгамовувати, коней бунтарям дав...

Білоцерківський староста був злий, що маєток в Зеленій Гуті дістався не йому у винагороду за вірну службу королю, а якомусь безвусому шмаркачеві, худореброму шляхтичу. А тут і нагода трапилась. Чернь збунтувалась. Щоправда, цим нікого нині не здивуєш, в Білу Церкву шляхта замалим не щодня ледь жива зі страху прибігає. Кожному жовнірів не настачиш, та й не вгамуєш хлопів, допоки сюди не прийде коронне військо, але щоб шляхтич був заодно із бидлом!.. Такого ще ніколи не чув. Ну й провчить же він зрадливого шляхтича, заодно й крулевщизну в нього відбере. І білоцерківський староста спішно відрядив у Зелену Гуту загін жовнірів: Романа Матусевича живого чи мертвого привезти у Білу Церкву й скарати на міському майдані!

...Вечерю варили в челядській куховарні. Роман носив хмиз, Олена чистила картоплю і жартуючи жбурляла в Романа лушпининки.

— Трудись, трудись, паниченьку, взнаєш, по чім хунт лиха! — сміялася Олена, і очі її були такі привітні й теплі, що Роман ладен був за ті очі гори перевернути. Підсідав до Олени, хапався й собі чистити картоплю, врізав пальця, але болю не відчув. Йому було приємно, що Олена забирала в нього ножа і чистою шматиною перев’язувала пальця.

— Теж мені помічничок! Геть пальця понівечив, — журила Олена, і в її голосі Роман вловлював турботу... В пориві ніжності цілував їй руки, і вона не відривала їх, а дивилась на нього усміхненими, променистими очима.

— У мене таке відчуття, що ми з тобою одні-єдині в цілому світі, — шепотів Роман. — Я ладен в челядській хаті жити хоч і цілий вік! Тут навіть краще, ніж у палаці. І муру між нами немає. І добре, що слуги повтікали, самі собі зваримо борщу, і наш борщ буде найсмачнішим!.. Мені з тобою і в курені рай!

— Довго не всидиш у курені, — сміялася Олена. — Потягне в палац, ти ж панського роду.

— Хочеш, я палац к бісу розвалю? — Роман хапав сокиру й кидався до палацу, Олена з сміхом його здоганяла, вони весело жирували посеред двору і забували про недоварений борщ. Тоді з палацу виходила Марфа, вона єдина з усієї челяді лишилася, і йшла в челядську доварювати борщ. Прислухалась, як у дворі «пани граються», і сердито буркотіла:

— Нікудишні тепер пани пішли, ні риба ні м’ясо! Челядь повтікала, а їм хихоньки та поцілуночки!.. Казна-що, а не пани! Самі собі картоплю чистять. Коли б старий пан уздрів таке, то й у домовині б перевернувся... Ой не буде їм добра з цього маєтку. Отак дограються, доки й маєток у них заберуть. Де це видано, щоб панич та черні коней давав?!

Висовувалась з челядської й сердито кричала:

— Молодята, де ви там? А ходіть лишень вечеряти!.. Молодята, побравшись за руки, з’являлись вечеряти, і губи їхні були припухлі від поцілунків. Орудуючи ложками, пирхали (і чого їм весело, коли увесь світ клекоче й маєтки повсюдно горять!), а Марфа сиділа набурмосившись і бурчала, що так не годиться чинити панам, що челядь розбіглась і село спорожніло, а їм — поцілуночки!.. Он старий пан, той би швидко навів лад!

Марфа з малих літ виросла серед панської челяді, сім’ї в неї ніколи не було, і старий пан — то єдина тема її розмови. Села вона сторонилася, іноді роками там не бувала, світу білого за челядською куховарнею не бачила і звикла. Мала переконання, що так жити і треба, що пани від Бога, і їх варто слухати й покорятися їм, як самому Господу, адже без панів і життя на землі немислиме. Бо чернь сама собі ради не дасть і без панів хутко згине, як майські мухи восени. Що бунтують проти панів тільки погані люди, лотри й розбишаки, в яких у серці Бога немає, а хороші люди панів люблять і слухаються їх, як батьків рідних... Ось вона з отакуньких літ при панові і, слава Богу, жива й здорова. Не з’їв же її пан. Щоправда, старий дідич був крутий, як вірьовка, бив і глумився з неї, як йому хотілося, але вона на нього не в обиді. Не вдариш — не навчиш ума-розуму. А, не дай Боже, чернь панів порозганяє — куди вона на старості літ подінеться? Хто її нагодує і сякий-такий притулок дасть? В неї ж ні сім’ї, ні рідні, крім куховарні в панському маєтку...

— Боже мій, як страшно таке чути! — не втерпівши, вигукнула Олена. — До чого може людина дожити! І в душі в неї рабство. — Прохала Марфу: — Та ви хоч поїжте, тітко, ви ж цілий день голодні...

— А я потроху їм, що-небудь перехоплю і сита, — відмахувалась Марфа. — Пан дідич привчив нас поменше роботу зубам давати. Дуже він не любив, коли челядь жувала. Бувало, як прибіжить на куховарню та вгледить, що хто їсть, то з рота кусень видере. Воно й пана треба розуміти. Він один, а нас багацько, так ми, чого доброго, все до цурки поїмо, як ті мурахи ненажерливі.

— Ви людина, тітко Марфо? — не втерпіла Олена.

— Людина, але панська, — уточнювала Марфа.

Далі питати не було потреби.

Марфа ще позітхала, побурчала, що тепер ніхто панів не поважає, бо лотрів та розбишак розвелося пребагацько, а вони нездатні втямити, що без панів кроку не ступиш, і казала наостанку:

— То я піду в палац ночувати, бо на вас ніякої надії. Вам хихоньки, а та чернь, чого доброго, ще й палац до цурки розбере. Їм віри немає, всі ласі панським добром поживитися!

Марфа вже ступила на поріг, як у парку закричав сич... Пронизливо, моторошно... Олена здригнулася й ближче до Романа присунулась.

— Чекай завтра покійника, — байдуже сказала Марфа. — Сич ніколи до добра не кричить. Або ще руїна буде. Чи пустка. Коли з старим паном оте лучилося, сич три ночі перед тим кричав.

— А що з паном лучилося?

— Помер він тої ночі, царство йому небесне, — перехрестилася Марфа, — А я думаю, що його убивці задушили. Бо дуже пан хрипів у своїх покоях, а тоді хтось через залу вночі перебіг. Я сама чула. А вранці пана посинілого в ліжку знайшли...

— Я боюся... — прошепотіла Олена і схопила Романа за руку. — Ти куди?

— Я миттю, — схопився Роман. — Ти посидь з Марфою, я невзабарі.

Роман вибіг з челядської, сич ще дужче закричав. Олена поспішно перехрестилася.

— Хрестись не хрестись, а від опряги не відхрестишся! — похмуро буркнула Марфа. — Виє сич — покійник буде в дворі.

Та ось двері рипнули, й до челядської повернувся Роман, несучи три рушниці й торбиночки з порохом та кулями.

— Ось!.. — вигукнув він захекано і поклав рушниці на лаву. — Хай тепер кричить собі сич!

Марфа пішла, Олена пригорнулась до Романа.

— Хоч ти й рушниці приніс, а мене все одно острах бере. Сич так моторошно кричить...

— А я радий, що сич кричить, — засміявся Роман. — Якби він щоночі це робив, я б тебе щоночі в обіймах тримав... Не бійся, моя радосте. Я тебе ніколи й нікому не віддам. Хоч хай і цілий світ проти мене йде! Ти моя доля, моя радість і життя моє!

Він побачив її губи зовсім близько, вологі повні губи, і припав до них... Вона здригнулась і покірно віддалася його поцілунку, і він насилу відірвався від її губ.

— У тебе такі чисті очі, — шепотіла вона, — і голубі, як весняне небо... Ти добрий...

— Ти кохаєш мене? — спрагло питався він. — Скажи мені... скажи...

— Ненавиджу! — засміялась вона.

— Я здурію від щастя! — вигукнув він. — І хай світ нуртує, хай світ палає, ми будемо вдвох, ми відгородимося від світу високим муром. І нікого не впустимо в наше царство кохання.

— Ой, Романе, не відгородишся, — гірко зітхнула вона і погладила його білявий чубчик. — Ти як дитина, Романку... — Помовчавши, зненацька рішуче сказала: — Але цю ніч я хочу відгородитись від усього світу. Хоч одну ніч. Одну-єдину! А тоді будь-що-будь!

Вона потяглася до нього вологими губами, і він припав до них, як до криниці з живлющою водою, і спрагло пив з неї, пив, пив і ніяк не міг вгамувати спрагу...

Коли за вікном засіріло, вони лежали обнявшись і шепотіли одне одному найніжніші слова.

І тоді пролунав постріл...

Але вони були стомлені коханням і першого пострілу не почули, бо він злився з їхнім поцілунком. А коли різко тріснув другий і навпіл розколов ранкову тишу, обоє схопилися й здивовано подивилися одне на одного.

— Хто сміє стріляти у нашому царстві?! — весело вигукнув Роман. — Хіба вони не відають, що ми відгородилися від білого світу високим муром?

І раптом за вікном розпачливо закричала жінка...

— Ніби Марфин голос, — зблідла Олена. — Вчора вона казала, що... покійник буде...

Роман кинувся до вікна й у першу мить відсахнувся... У дворі біля палацу жовніри тягали Марфу за коси, тусали її ногами й били кольбами рушниць. А між ними крутився староста Зеленої Гути і теж штурхав Марфу ногами.

— Вони допитуються в Марфи, де ми, — зрозуміла Олена. — Ось тобі й відгородилися від світу високими мурами.

— Але одна ніч була нашою, — сказав Роман, кидаючись в куток по рушницю. — І за цю ніч вони заплатять дуже дорого!

Олена побачила, як жовнір, що тягнув Марфу за коси, висмикнув шаблю. Марфа повзала біля нього навколішках і простягала руки... Жовнір розмахнувся шаблею. Олена крикнула і затулила лице руками.

— Ну постривайте, катюги! — крикнув Роман і вистрілив через вікно. Той жовнір, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, підскочив, зігнувся і впав на труп своєї жертви.

— Ага, попався! — злорадно закричав Роман, хапаючи другу рушницю. — Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стріляти трохи вміємо. Олено! — крикнув він, на мить повернувши до неї збуджене, бліде лице з широко розкритими очима. — В торбинках порох і кулі... Набивай рушниці, будемо царство... захищати... наше... Хай помагає нам Бог і кохання наше!.. Ач, жовніри, як миші, сипонули... Ха-ха... А той миршавий староста найпрудкіше ріже поли... Ось ми тебе в спину... Постривай, зроблю тобі дірку, ніяким чопиком потім не заткнеш!

Бах! Староста Зеленої Гути так і заорав носом землю, смикнувся і затих, скарлючений...

— Призвідець уже покараний! — вигукнув Роман і кинувся допомагати Олені набивати порохом рушниці. — Тільки не відчаюйся, Оленко, все буде добре. Ті плюгавці ніколи не здолають високих мурів нашого щастя!..

— Я не боюся, — ледь посміхнулась Олена посірілими губами. — Коли сич кричав, було моторошно, а жовнірів аніскільки не страшно.

Грякнуло кілька пострілів, і їх з ніг до голови засипало битим склом. У вибиті шибки потягло пороховим димом.

Роман обережно виглянув, жовніри позалягали й палили з рушниць по челядській.

— Ради Бога, не висовуйся з вікна! — крикнула Олена.

Роман вистрілив.

— Ага! — закричав він зраділо. — Ховаєтесь, підлі душі! Я вас зажену ще в землю! Будете на пузі повзати, носами подвір’я переорете, а не впущу вас у наше щасливе царство!

— Нас порятувало те, що ми спали не в палаці, а в челядській, — казала Олена, набиваючи рушниці. — Але чи надовго?

— Коли б вони знали, який я щасливий, то зроду б не відважилися нападати на нас! — вигукував Роман. — Ага!.. Ще один заорав носом!

Олена з подивом дивилася на Романа, навіть не підозрюючи раніше, що в нього стільки зваги. Він і зовні змінився, аж повищав, в плечах поширшав, голубі його очі горіли буйним вогнем, і Олена захоплено прошепотіла:

— Який же ти гарний, Романчику!.. Я навіть не гадала, що ти такий вдатний лицар!..

Роман від тих слів так і засяяв, кулі його не знали промаху.

— Так вам!.. Так! Ха-а! — збуджено кричав Роман. — Ще один заорав носом... О наївні! Я найщасливіший у світі, невже ви думаєте мене здолати?!

Роман вистрілив і зненацька схопився руками за груди, захитався.

Олена встигла його підхопити, обережно поклала на спину, на грудях у нього по білій сорочці розповзалася червона пляма...

— Романе! — зойкнула Олена. — Ти живий?..

Роман був у непам’яті. Олена схопила простирадло, розірвала надвоє, швидко перев’язала Роману груди... Знову грякнули постріли. Дві кулі, одна за одною, дзизнули в неї над вухом і впилися в протилежну стіну. Не тямлячи себе від люті, Олена схопила рушницю... До челядської біг жовнір, Олена, майже не цілячись, вистрілила. Жовнір змахнув руками, мовби на всьому бігу наткнувся на невидиму стіну, й упав набік... Жовніри, котрі трюхикали за ним, позадкували й сипонули під захисток білих колон.

Олена в розпачі схилилася над Романом... Що робити? Та ось її погляд упав на бічне вікно. Олена кольбою рушниці вибила скло і виглянула. В цьому закутні між челядською і стайнею жовнірів не було. Олена схопила Романа обіруч, поклала його на підвіконня так, щоб по той бік звисала голова й руки, сама вискочила у двір, поклала собі на спину Романову голову, схопила його за руки і з трудом витягла з челядської... Далі бігла зігнувшись під вагою Романа. Так вона здолала закутень між челядською і стайнею, обігнула льодовню і поза старою покинутою броварнею вибралася до глухої білої стіни, що оточувала палац. Чула, як позад неї галасували жовніри, і бігла з останніх сил, несучи закривавленого Романа. Ноша випорскувала в неї з рук, його ноги важко волочилися по землі, гальмували біг, Олена присідала, підтягувала його на себе і знову простувала...

Так Олена з останніх сил дісталася до бузкових кущів, котрі густо розрослися попід стіною. Стала на коліна, розсунула кущ, поглядом віднайшла лаз. Затягла під кущ Романа, потім вигребла хмиз та сміття, яке нанесли у дірку стічні води, пролізла сама, до крові обдерши плече, але навіть не звернула на те уваги, і з великим трудом протягла Романа... Знесиліла так, що довго відхекувалась, опустивши голову, поволі приходячи в себе...

— А добряче ми поколошкали панів жовнірів! — зненацька вигукнув Роман і весело на неї глянув.

— Романе? — зойкнула Олена, та Роман знову впав у непам’ять.

Олена понесла його через вигін і пірнула в густі вишняки неподалік церкви. Спіткнувшись об сплетене гілля, впала, полежала, приходячи в себе та витираючи кров з розідраної щоки. Ліпшої схованки годі було й шукати. Ось тут вони й перечасують лихо, бо з села зараз не вийдеш, напевне, воно оточене з усіх боків. Олена затягла Романа в густіший кущ і сама лягла поруч. Та Роман захрипів, Олена схопилася, поправила пов’язку у нього на грудях, запхнула під неї свою хустку, щоб хоч якось спинити кров... Зненацька за вишняком закричали жінки, заплакали діти. Хтось біг і волав про порятунок...

— Сюди, миряни, сюди, — почула вона голос панотця Никодима. — Нас порятує Божа обитель.

Олена поповзла вишняком і, розсунувши кущ, побачила, що перелякані жінки, несучи на руках дітей, біжать у церкву. Вона якусь мить гадала, чи не понести й Романа в церкву, адже Бог мусив захистити їх у своєму храмі... Тільки хотіла було звестися, як помітила, що до церкви вже мчать жовніри на конях... Останні жінки встигли вбігти в церкву, і двері зачинилися. Біля дверей лишився лише Никодим. Тримаючи обома руками великого мідного хреста і високо піднімаючи його над головою, панотець ступив навстріч жовнірам:

— Іменем Господа Бога заклинаю: спиніться, іроди!.. Бог усе бачить... Не минути вам Божої кари небесної!..

Передній жовнір пролетів мимо старого панотця, махнув шаблею, з свистом розсікаючи повітря, і панотець упав, розрубаний надвоє, заливаючи своєю кров’ю мідний хрест...

Аби стримати нелюдський крик, Олена до болю вп’ялася зубами в свою руку й заніміла, дивлячись, як жовніри згрібають солому. Вона ще гаразд не розуміла, що вони будуть робити, але страшна здогадка блискавкою вдарила в мозок. Жовніри підпалюють церкву.

Церква була дерев’яна, легенька й суха і спалахнула в одну мить... Але Олена вже того не бачила, від страшного видовиська втратила свідомість і заклякла...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Все літо клекотіла Україна.

По містах і селах, на майданах і ярмарках слухали люди універсали повстанського гетьмана Павлюка.

«Йдіть на Січ! — закликали універсали. — Зібравшись, ми вкупі підемо на Україну здобувати собі долю і волю. Воля або смерть!»

І селяни продавали волів, купляли коней і цілими загонами прибували на Січ. За пороги втікали міщани, реєстрові козаки, всі ті, хто донедавна був бидлом і хлопом, ставали товаришами по зброї.

Україна клекотіла, Україну лихоманило...

Терпіти вже більше ніхто не міг.

Люд рвався в бій.

«Де наш гетьман?» — нісся клич Україною.

І гетьман з’явився.

У серпні 1637 року Павлюк на чолі великого повстанського війська, що складалося з запорожців під орудою старшини Остряниці, реєстрових козаків полковників Скидана і Биховця та численних загонів селян і міщан, над якими старшинував недавній полтавський урядник Гордій Чурай, з гарматами та обозами вирушив на Східну Україну. Дванадцятого серпня гетьман підійшов до невеличкого містечка Крилова, котре стояло на річці Тясмині, в одній милі від Дніпра. Побачивши в степу повстанське військо, міщани вдарили у дзвони, вбили свого старосту, перебили драбантів і хлібом та сіллю зустріли Павлюка при в’їзді у місто.

— Коли ми так і далі будемо захоплювати міста, то я, мабуть, ні разу з свого пістоля не стрельну, — жартував Остряниця.

— Боюсь, але в твоєму пістолі може не вистачить куль, — докинув Биховець. — Ляхів стільки розплодилося на Україні, що й куль на всіх не настачиш!

— Ех, коли б ми оце в Полтаву входили, то нам би шлях устеляли вишиваними рушниками! — вигукнув Гордій Чурай.

— Гордій снить своєю Полтавою, — добродушно мовив Скидан.

— Так як же ти не будеш нею марити, коли кращого краю, як полтавський, по всій Україні не знайдеш! — ще запальніше вигукнув Чурай. — Ось давайте махнемо в Полтаву, на власні очі переконаєтесь.

— Далеко нам ще до Полтави, — посміхнувся Павлюк. — А то б подивилися, що то за благословенний край, про який щодня тільки й торочить Гордій. — На Чурая уважно подивився. — Бачу тугу в твоїх очах, Гордію. Сім’ю, мабуть, лишив?

— Над самою Ворсклою моя хатина стоїть, — замріяно-журно мовив Чурай. — По весні вишні як заквітнуть, ну прямо тобі рай! — Зітхнув. — Та довелося з того раю п’ятами накивати... А якби ви почули, отамани, як співає моя дочка!.. Що той соловейко моя Маринка! Дванадцять літ їй, а як заспіває, вся Полтава слухає!

— Не горюй, Гордію, дійде черга й до Полтави, — озивається Остряниця. — Ще посидимо над Ворсклою, послухаємо твого соловейка.

Наближалися до містечка, лунко бемкали дзвони, міщани висипали навстріч повстанцям. Військо підтяглося, козаки ще гордовитіше всілися в сідлах, маяли прапори, бунчуки, блищали мідні труби сурем.

— Ласкаво просимо, козаки! — гукали міщани.

— А де ж це ваш пан староста, що нас не зустрічає? — питається Остряниця, і козаки весело сміються.

— А ми йому голову відтяли та й відпустили його з миром! — жартують міщани. — Катюга він! Туди йому й дорога.

— Вільних козаків та міщан на хлопів обертав!

— Худобу в нас забирав!

— Не велів нам вибирати війта і сотника, а своїх урядовців садовив. А ті, як оси, нам очі виїдали.

Дід з білими довгими вусами і маленька дівчинка з чорними тоненькими кісками вийшли навстріч, несучи хліб-сіль.

— Не тебе, гетьмане, зустрічаємо, а волю свою! — глухим голосом мовив дід. — Кланяємось до сирої земельки нашій довгожданій волі!

Дід подав Павлюку хлібину, гетьман поцілував хліб і передав його Остряниці.

— Клянусь, що не пошкодую ні сил своїх, ні життя, боронячи вашу волю і хліб святий! — урочисто проказав гетьман. — Слава Україні!

Ще дужче забемкали дзвони, коли павлюківці входили у містечко. Люд виснув на тинах і воротах, даючи дорогу війську. Чимало по вулицях лежало, уткнувшись у землю, польських драбантів.

— Ач, як нас ляшки зустрічають! — добродушно мовив Скидан. — Аж носами в землю повгрузали!

Ось тут і сталося непередбачене. Один з драбантів раптом очуняв, звів голову і випростав руку з пістолем, цілячись у Павлюка.

— Гетьмане, стережись!.. — крикнув Гордій і прямо з сідла стрибнув на драбанта, вдарив його по руці... Куля дзизнула над вухом у Павлюка. Це відбулося так швидко, що ніхто й словом не встиг прохопитися...

— А бодай би ти скис, лядський недобитку! — і Гордій Чурай так стукнув кулаком драбанта, що той і заковиз. — Тьху! Казав, пане гетьмане, повертаймо в Полтаву, у нас такого не сталося б, — мовив Чурай зводячись. — Бо в нас у Полтаві ляхів як б’ють, так один раз!

Отамани засміялися, хоч оказія була не з веселих.

Зайнявши Крилов, гетьман відразу ж зібрав старшин на раду. Ходячи по хаті та смикаючи себе за вус, Павлюк викладав свій план:

— Час не терпить! Коли почали — мусимо спішити. Хто захопить верхів’я Дніпра, той і господар становища. В Крилові я розділяю військо на дві частини. Більшу доручаю полковникам Биховцю та Скидану. Задумка така. Мусимо якнайшвидше захопити побільше простору, де б могло розвернутися повстання. В першу чергу треба захопити всі міста і замки Правобережжя і Лівобережжя. Особливо у верхній частині Дніпра. Тому загони Скидана і Биховця сьогодні ж, а найпізніше завтра вранці підуть вгору по Дніпру, захоплять в путі Воронівку, Бужин, Боровицю, а просунувшись ще далі, візьмуть Домонтів і Бубнівку. Дорогою будете руйнувати маєтки й замки, захоплювати зброю і хліб у панських фільварках, обози, коней особливо. Перш за все прилучайте до себе селян та міщан. За Бубнівкою Биховець і Скидан розділяються. Биховець зробить несподіваний напад на Канів, а Скидан в цей час оточує Переяслав. Переяслав треба взяти будь-що, будь-яким способом і будь-якою ціною. Від цього залежатиме наш подальший успіх. У Переяславі заперся з обдуреними козаками реєстровий гетьман Сава Кононович і ворожа нам старшина на чолі з запроданцем Іляшем Караїмовичем, котрі потопили в крові Кодацьку фортецю. Це наші найлютіші вороги, і пощади їм не буде. До того ж в переяславських арсеналах чимало зберігається зброї та пороху. Дійшли до мене чутки, що навколо Переяслава діє багато повстанських загонів, їх треба об’єднати й забрати з собою. Впоравшись з Переяславом, Биховець лишає там свою залогу, а сам рухатиметься в напрямку Чигирина. Гордій Чурай діятиме на волостях. Другий загін війська поведу я. Остряниця лишається при мені. Прямо з Крилова я піду до Чигирина і там очікуватиму Биховця і Скидана. Звідти, як усе буде добре, ми купно вдаримо на Білу Церкву, і таким чином все верхів’я опиниться в наших руках. Ви мене зрозуміли, пани отамани?

— Зрозуміли, пане гетьмане.

Павлюк спинився посеред хати, жуючи кінчик вуса.

— Мо’, що не так метикую, то поправте мене. Мо’, в кого є краща задумка — викладайте.

Отамани переглянулись, зрештою Биховець озвався:

— Я пристаю на думку пана гетьмана.

— Я також, — подав голос Гордій Чурай. — А коли б із Переяслава вдарити на Полтаву, то й зовсім би добре було.

— І я згоден, — озвався Яків Остряниця.

— А чи не вдарити нам спершу на Білу Церкву? — звівся з лави Скидан. — А потім не зупиняючись на Бар!

— Що це дасть? — швидко запитав Павлюк.

— Ми загородимо шлях коронному війську на Україну, — уточнив Скидан.

— Але будемо мати у себе за спиною фортеці, повні жовнірів, котрі вдарять нам у спину, — сказав Остряниця.

— А тим часом Сава Кононович з Караїмовичем зберуть своє військо, — вставив Гордій Чурай, — а ми...

— ...опинимося між двома вогнями, — закінчив Биховець.

— Звичайно, такий ризик є, — Скидан почухав потилицю. — Але ж і спокуса велика...

— Швидше вдарити по коронному війську? — запитав Павлюк. — Ні, полковнику, поспішиш — людей насмішиш. Ризикувати повстанням я не буду. Коли ми захопимо Бар і розпочнемо бій з коронним військом, Кононович неодмінно з цього скористається і вдарить нам у спину. А це вже поразка. До того ж ми не встигнемо збільшити свої сили, запастися зброєю, провіантом та порохом. Ми будемо гинути під Баром, а дрібні загони повстанців на Україні сидітимуть склавши руки. Почнемо з верхів’я Дніпра. Тільки очистивши Україну, захопивши фортеці, з’єднавши всіх повстанців в один кулак, можна думати про генеральний бій. І все це треба зробити до осені. До Різдва вся Східна Україна мусить опинитися в наших руках. Коронне військо збереться не раніше глибокої осені, ось тоді ми й дамо бій Конєцпольському. Але де саме, в Білій Церкві чи в Барі, покаже час і обставини... То як, пане полковнику? — повернувся він до Скидана.

— Пристаю! — твердо мовив Скидан. — Сьогодні ж рушаю на Переяслав.

— На цьому раду нашу й закінчимо! Пани отамани хай займаються своїми справами, а до мене покличте писаря.

Отамани вийшли, а до хати заглянув військовий писар Роман Попович і з порога запитав:

— Кликали, пане гетьмане?

— Кликав, Романе. Ану сідай до столу та папір готуй, будемо до переяславців універсал писати.

Писар, молодий, високий і худий як тичка, недавній київський бурсак, заметеляв полами ношеної й переношеної ряси, сів до столу й приготував начиння. Гусяче перо витяг з-за вуха, подлубався в ньому нігтем, потім почесав ним у своїх густих рудих кудлах.

— Готово, пане гетьмане!

— Пане писарю, ти хоч би змінив свою попівську рясу на козацький жупан, — не втерпів Павлюк. — Військовий писар, а на кого схожий!

— Та воно б і можна, — шморгнув облупленим носом писар. — Та де ж ти його дістанеш, жупана. А до ряси я вже звик.

— Ну, гаразд... — Гетьман запалив люльку і жадібно затягнувся димом, пройшовся по хаті.

— Пиши універсал. «Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким. Пану отаману переяславському і всьому товариству, посполитим і всій братії нашій назавжди бажаємо від Бога доброго здоров’я», — продиктувавши, Павлюк зачекав, доки писар скрипів пером, і вів далі: — «Милостиво оголошуємо своїм вірним і доброзичливим товаришам, що я з дозволу і по наказу війська, незважаючи на великі ускладнення військові, посилаю до вас в Переяслав двох полковників: пана Карпа Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Запорозького кілька тисяч. Про що, ваші милості, як вірні товариші мої, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковників».

Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадників Кононовича і Караїмовича, котрі відсиджуються зараз в Переяславі... Скреготнув зубами, до писаря:

Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадників Кононовича і Караїмовича, котрі відсиджуються зараз в Переяславі...

— Пиши! «Що ж стосується тих зрадників, скільки б їх у вас не виявилось, які за обіди й бенкети у ляхів видали їм наших товаришів, багатьом із яких відрізали вуха, а самих їх відправили в Гадяч рити рови, — цих зрадників не заважайте ловити, а видайте їх війську моєму. Ви ж, пани отамани, не хвилюйтеся і веліть не хвилюватися своїм товаришам і панам міщанам, а допоможіть нам виловити цих зрадників, котрі так багато заподіяли зла. Будьте єдинодушні, згуртуйтеся і йдіть з п.п. полковниками до війська, а там ми вже гуртом погадаємо, як далі бути. Але якщо ви, бережи, Боже, ваші милості, забажаєте захищати тих зрадників...» Написав, Романе?

Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрів з натуги. Випростав спину, витер піт.

— Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далі.

— Пиши: «...чи захочете самі до них приєднатися, то ми зо всіма своїми силами, з усім військом і артилерією рушимо до Переяслава і тоді побачимо, чи буде хто захищати мерзенних зрадників. Отже, вдруге просимо вас і суворо-пресуворо наказуємо іменем війська не відважуватись захищати зрадників, але якнайшвидше спілкуйтеся з нашими полковниками і військом. Після всього поручаємо вас милості Божій. Дан в Крилові серпня 12 дня 1637 року»[4].

— Готово, пане гетьмане. Що ще писати?

— Поки досить, Романе. — Гетьман сів до столу. — Універсал залиш, я передам Скидану... Стривай, писарю. Як у тебе із здоровлям?

— Н-нічого, — розгубився писар. — Хвалити Бога...

— Коли брешеш, то хоч Бога не згадуй, — у вуса посміхнувся гетьман. — Худий, як та лозина край дороги. Ти хіба в надголодь живеш?

— Я, пане гетьмане, дух свій гартую і тілеса, — зізнався зрештою писар. — Тілеса свої голодом морю.

— З якого дива?

— Щоб грамоту зберегти, — похнюпився Роман. — Коли тілеса жиром обростають — грамота тоді утікає з голови.

— Ну й дивак! — посміхнувся Павлюк. — Грамоту, може, й збережеш, а дуба з голоду вріжеш. Це точно.

— Я хочу йти не в тілеса, а в розум, пане гетьмане.

— Йди у розум, Романе, а тільки ж дбай про своє здоровля. Куди воно годиться? Який же з тебе в бісового батька козак, як ти од вітру хилишся? І потім затям: такі, як ти, я маю на оці твою грамоту, дорожчі нам за десятьох неписьменних. І ти, будь ласка, не мори себе голодом. Домовились?

— Домовились, пане гетьмане, — весело мовив писар. — Не знав я, що потрібний Україні.

— Ще й як! — Павлюк поклав руку Романові на плече. — Ось як здобудемо волю, школи відкриємо, люд будемо навчати, щоб грамотні всі були, як ото в заморських країнах. А письменному і жити легше. То ти, Романе, і будеш колись навчати письма наш темний люд. Та це мрії... Поки що мрії...

— З мріями легше жити, пане гетьмане.

— Не до мрій зараз. Ми тільки-но почали, і один Бог знає, чим все це скінчиться... — Павлюк помовчав хвилю. — Та гаразд! Іди, Романе, та більше не голодуй. Стривай!.. Скинь ти к бісу свою засмальцьовану рясу! Дивитися на неї...

— Але ж, пане гетьмане... — зам’явся писар. — У мене під рясою більше нічого немає.

— От лихо! — почухався Павлюк. — Не нажив ще добра?

— Я свій скарб у голові ношу, пане гетьмане.

— А ти, хлопче, бачу, не ликом шитий. Клумаковитий! Молодець, коли своє багатство в голові носиш. Та нині ти військовий писар і вигляд мусиш мати вельми пристойний. — Павлюк швидко зняв із себе жупан і накинув його писарю на плечі. — Носи і будь здоров!

— Тобто... як? — Роман розгубився і стояв, зігнувшись під жупаном і боячися до нього доторкнутись. — А ви, пане гетьмане?

— За мене не турбуйся! Україна знайде для свого гетьмана жупан. А ти ходи здоровий. Щоправда, жупан на тебе вельми великуватий, та кравці в один мент перешиють. Дай Боже, щоб він тебе грів!

Лишившись сам, Павлюк пройшовся з кутка в куток, постояв біля столу, дивлячись на універсал, обмізковував, чи все врахував, посилаючи Скидана й Биховця в Переяслав, потім підійшов до вікна. Майдан був вщерть забитий козаками. Чувся сміх, вигуки, тупотнява ніг...

Опустився на лаву, задумливо обхопив голову руками... Чи все правильно він обдумав, чи не схибив де на самісінькому початку? Відчув, який важкий тягар ліг на його плечі відтоді, як він узяв у свої руки долю повсталої України. Тільки б не промахнутися, не піддатись зневірі, вистояти, перемогти... Схопився, пройшов по хаті, спинився в кутку, де висіли образи і тьмяно блимала лампадка. Незворушливі лики святих суворо дивилися на нього, ніби багли зрозуміти, хто ж він, козак Павло Бут, відомий під ім’ям гетьмана Павлюка, і чи зуміє він вистояти сам і Україну визволити?

— Боже! Не за себе прошу! — раптом гаряче прошепотів Павлюк. — За Україну прошу, за неї, знедолену, забиту, зацьковану, в ярма запряжену. За неї, Боже, молюся в душі своїй і вдень, і вночі... Допоможи їй, Боже, і гетьману її Павлюку. Ми віками боремося за волю й віками головами накладаємо, аби загорілася сподівана зоря волі. Чому ти мовчиш, Боже, чому не поможеш нам, чи молитви наші до тебе не доходять? Чому ти мовчав, коли в Зеленій Гуті в церкві твоїй живцем горіли жінки і діти? Чому ти, справедливий і всесильний, не порятував нещасних?.. Чому? — з гнівом вигукнув Павлюк. — Чому?

Лики святих, як і перше, були незворушно-суворі.

Павлюк опам’ятався.

— Грішний, Боже, на тебе розгнівався. Але зваж на мою молитву, не відгороджуйся від нас святими мурами. Не мені, землі рідній допоможи, бо проклянемо тебе на віки вічні!..

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Пан королівський комісар і староста Ян Данилович знову встав не з тієї ноги... Нечесаний, невмиваний, надутий, як сич, тинявся він по залах свого палацу в розстебнутім халаті, під яким не було нічого, крім волосатого тіла (пан комісар не мав челядь за людей, тому й не вважав за потрібне ховати перед бидлом свою голизну). Сновигаючи, зганяв злість на челяді. Та, як могла, ховалася по найглухіших закапелках, але Данилович — стріляний горобець. Його не проведеш! Він виколупував челядь з усіх зашкалубин, витягував її за чуби, а витягши, товк писком у стіну чи в мармурову колону, приказуючи:

— Чим більше бидло товчеш, тим воно стає слухнянішим!..

Челядники, вмиваючись юшкою, ходили з розпухлими, потовченими носами, стіни в палаці зарябіли від червоних плям, і Данилович не велів витирати чи замазувати кров, «щоб бидло щодня бачило свою юшку і не дуже дерло хлопську кирпу».

Погані вісті дійшли до пана комісара і старости: бунтарський гетьман Павлюк захопив Чигирин, а Карпо Скидан — Корсунь. Його вотчина, його управа і староства — Чигирин і Корсунь — в руках ворогів Корони. А від коронного гетьмана ні слуху ні духу!.. А-а, пся крев! Спробуй після таких вістей уставати з тієї ноги, що треба!

Відтоді, як Данилович змушений був в однім спіднім вистрибувати вночі з чигиринського замку і до ранку тремтіти від холоду й ляку в копиці сіна на околиці Чигирина, минуло місяців зо три. Вже осінь. А він і досі змушений сидіти в глухій Данилівці під охороною добірних жовнірів і навіть носа не сміє потикати в Чигиринське і Корсунське староства... Після невдалого послушенства в Чигирині, рятуючись від хлопського полковника Скидана, він тоді ледь живий дістався до Бара.

— Ваша милість! Чернь бунтує! — замалим не плакав пан комісар перед коронним гетьманом. — Реєстровці з покори вийшли. До них приєдналося бидло. Моїх жовнірів перебито, я лише чудом з вогню живим вискочив!

Коронний на диво спокійно його вислухав.

— Перелякана шляхта, втративши своє лице і гідність, замалим не щодня прибігає в Бар, — мовив він роздратовано. — І щодня благає жовнірів для захистку. А де я наберу жовнірів для всіх тих лицарів, котрі втікають сюди в однім спіднім?

Пся крев! Данилович змушений був проковтнути і цю образу. Не будеш же в такому становищі загризатися з коронним! Лише прохрипів:

— Послушенство не допомагає! Чернь та реєстровці чинять свавільство. Палити їх треба! Мордувати! Вішати! Я, королівський комісар і староста, змушений був у своїм старостві, як свиня, зариватися в сіно і всю ніч дрижаків їсти. Вогнем і мечем треба пройти Україну! Реєстровців у хлопи! Хлопів у дугу!

Коронний обіцяв, запевняв, що йому відомо про бунти на Україні і що він ось-ось збере військо для вгамування хлопів. Але, поки збереться військо, пан комісар і староста нехай захищається своїми силами. І чекає приходу коронного війська... Матка Боска! Чим захищатися? Ким? Гайдуки? Надвірні козаки? Та їм вірити — без голови лишишся. При першій же нагоді на бік черні переметнуться. Ще й пана свого на мотузяці приведуть. Фільварки горять. Селяни на Січ утікають, міщани вбивають старост і становлять своїх війтів. Чорта з два тепер в Чигирин сунешся чи в Корсунь! Так і дадуть по писку!

Все ж таки Ян Данилович виклянчив у коронного півсотні жовнірів, але щоб Русь ними викоренити, як того жадав пан комісар, годі було й думати. Довелося плюнути та віддалеки погрозити комісарським кулаком на свавільний Чигирин і запертися в своєму маєтку в Данилівці та чекати з моря погоди. Так за все літо й не відважився сунути носа в Чигирин. Повісить клята чернь, як спопаде. А тепер і зовсім туди не поткнешся: в Чигирині Павлюк окопався з своїм військом. Пся крев! І Крилов у його руках, і Корсунь. Скидан, ходять чутки, штурмує Переяслав... От сиди й трусися в палаці. Добре, що хоч палац високим та глухим муром обнесений, а півсотні жовнірів день і ніч на варті, і брама на міцному замку. А коронного війська як не було, так і немає. Данилівський маєток, щоправда, один з найбільших у пана комісара. І прибутковий. Має він гути, де скло на продаж виготовляють, буди по виробництву поташу. Еге, поташ — то вигідна штука! За сто десять бочок поташу гданський купець відвалив йому аж тридцять тисяч злотих! Жирненько. І рудня є, хлопи виплавляють залізо з болотяної руди. Селітерний завод мусить відкрити, коли б тільки чернь вгамувати. На щастя, його поки що вогонь обминає, горять сусіди, але хлопам немає чого довіряти. А раптом повстанське військо сюди нагряне? Тоді й жовніри не врятують! От і змушений пан комісар п’ять заряджених пістолів на ніч під подушку класти. Хоч і мулько на такому арсеналі спати, зате безпечніше. Та, на випадок чого, хіба порятують ті п’ять пістолів, як у пана комісара лише дві руки. Та й ті останнім часом трусяться. Спробував він було якось у грака вцілити, а що вийшло? Жовніра вгепав, і тепер їх у нього не півсотні, а сорок вісім (один жовнір ще раніше під п’яну руку втопився, а може, хто йому безкорисливо допоміг?). Та все одно й на п’яти пістолях неспокійно спиться. Тому доводиться під вікнами спочивальні ридван день і ніч напохваті тримати із запряженими кіньми (коней міняли через кожні п’ять годин). Коли що — у вікно і в ридван. І в Бар. Однієї ночі, пся крев, так і сталося. Пан комісар заснув на п’яти пістолях, а один з них візьми й стрельни глупої півночі!.. Чи пан комісар надто головою товкся у подушку, чи з капосним пістолем щось трапилось, а тільки так він бабахнув під вухом, що пан комісар, оглушений, як тетеря, вистрибнув з вікна спочивальні прямо в ридван і, охоплений жахом, всю ніч гнав ридван в напрямку Бара... Лише другодні його розшукали жовніри і пояснили, в чім річ. А-а, пся крев! Та хіба він мав час спросоння розбиратися, хто в нього над вухом серед ночі бабахнув так, що аж у п’яти зашпигало. Добре що хоч не вцілив його триклятий пістоль!

— Вашмосць!...

Пан комісар здригнувся від несподіванки, загорлав:

— Якого дябла?!

Дворецький з розпухлим, як бульба, носом (і його товк у стіну) гнеться в дугу, намагаючись не помічати, що в пана комісара під розстебнутим халатом немає нічого. — Вашмосць! Гонець з Бара!

— Нарешті! — не втримавшись, закричав пан комісар. — Чого ти стоїш, телепню? Негайно впускай!

— Слухаю пана, — дворецький визадковує.

Гонець з Бара — це вже ліпше! Данилович застібує халат. Гонець може бути й шляхтичем. Та ось і він. Входить високий, ставний козак з чорними вусами, що ледь сивиною взялися, з моложавим, худощавим лицем, смаглявим, обвітреним, з чорними блискучими очима. Але голубий жупан виказує реєстровця. Пан комісар набурмосився. Відтоді, як йому в однім спіднім довелося втікати з Чигирина, реєстровців терпіти не може. Сердито питає:

— Хто такий?

— Гордій Чурай, вашмосць! — голосно кричить гонець і витягується в струнку, поїдаючи очима Даниловича. — Із Бара від його милості коронного гетьмана!

— Реєстровець? — похмуро питає пан комісар.

— Саме так, вашмосць, сотник реєстру Гордій Чурай! — крикнув гонець. — З найвірніших реєстровців його милості короля, Корони і всієї Речі Посполитої, вашмосць!

Гм... Найвірніший? Це вже краще. Побачимо, який ти найвірніший. Реєстровцям вірити — що вовком орати. Давно їх треба на хлопів обернути. В дугу зігнути! Але зараз, в такий час, доводиться терпіти. На безриб’ї і рак риба.

— Найвірніший, кажеш?

— Саме так, вашмосць! — вигукнув гонець. — Такий вірний, що далі вже нікуди!

— Чому коронний не прислав когось із шляхти?

— Шляхта, вашмосць, не ризикує й носа потикати на Україну. Всюди бунтівна чернь. Оглянутись шляхтич не встигне, як на палі опиниться. А я, вдаючи прихильника бунтарів, в’юном прослизнув.

Гм... І це правильно. Шляхтича зараз ні за понюх тютюну на той світ відправлять. А коли цей плебейський бевзь найвірніший, то можна його використати. А потім у хлопи! Усіх гамузом, і вірних, і не вірних!

— Як там у Барі?

— Нічого, але гірш, ніж у Полтаві! — випалив гонець. — Скажу, вашмосць, ніде нема краще, як у Полтаві!

— До чого тут Полтава? — витріщився пан комісар. Найвірніший гонець з Бара втупився у пана комісара безневинними і чистими, як у дитини, очима.

— Поговірка у мене така, вашмосць! Нема ніде краще, як у Полтаві.

— Щось мені не подобається твоя поговірка.

— Але мені, вашмосць, подобається! — з тим же безневинним виглядом відповідає гонець. — Маєток я мав у Полтаві, як вірний служака Речі Посполитої. Так клята чернь спалила. Довелося втікати в Бар. Але я своє ще візьму. Я цю бунтівну Русь дотла викореню!

— Так, так, ми цю Русь викоренимо! На палі її! На шибениці!

— Саме так, вашмосць! На краще чернь і не заслуговує! — вигукує гонець, витріщивши на пана комісара очі. — Ми найвірніші вояки його милості короля, Корони і Річ...

— Гаразд... гаразд. Я не сумніваюся у твоїй вірності, сотнику, — спинив Данилович потік клятви. — Коронне військо скоро вирушить гамувати хлопів?

— Вже збирається, вашмосць! Ми таки покажемо черні, де раки зимують! На шибениці, вашмосць! На палі її, вашмосць! Я, як найвірніший сотник Річ...

— Як справи на волостях? — вдруге перебив його клятву комісар. — Маєтки горять?

— Горять, вашмосць! І добре горять. Я, як найвірніший сотник Річпосполитої, просто спокійно дивитися не можу, як панське добро з димом вгору йде. Серце кров’ю обливається, вашмосць! Павлюк в Чигирині сидить, а Скидан сюди йде.

— Куди це сюди? — витріщився Данилович.

— В Данилівку, вашмосць!

— Карпо Скидан? — здригнувся комісар. — Цього ще не вистачало!

— Саме так, вашмосць!

— Та не кричи ти, як пришелепкуватий! — замахав руками Данилович. — Багато в нього черні?

— Сот п’ять, вашмосць. Нахвалки жене на вашу милість. Я його, каже, на палю посаджу!

— Кого це?

— Вашу милість..

Данилович вбирає голову в плечі. А в нього лише півсотні жовнірів. Виходить, кепські справи. В Скидана милості не випросиш. Мабуть, уже й палю приготовив. Брррр! Аж морозить...

— Не трусіться, вашмосць! Я і моя найвірніша сотня у вашому віданні!

— Та не горлопань на увесь палац! — відсахнувся пан комісар. — Тут і так голова від думок тріщить.

— Не можу інакше, вашмосць! — як і перше, вигукує гонець. — Вірність з мене так і пре! Бо я служу не бунтарям, а королю і Короні. І моя найвірніша сотня козаків, вашмосць!

— Щось ти надто розкричався: найвірніші, найвірніші! — бурчить комісар. — Ти справді бевзь чи прикидаєшся?

— Найсправжнісінький бевзь, вашмосць!

— Воно й видно... Плебей!

— Плебей, вашмосць, але найвірніший!

— І не заціпить тобі!

Сотник здивовано витріщився своїми безневинними очима на комісара.

— Хіба вашій милості було б ліпше, аби я привів невірних козаків, котрі б посадили вашу милість на палю?

— Що ти мені палю тичеш?

— Слово прохопилося, вашмосць! Але мою вірну сотню не впускає пан ротмістр до замку! Браму зачинив, ще й погрожує відкрити вогонь. Мене впустили, а сотня під мурами тиняється. Але ж я її з самісінького Бара вів для захисту вашої милості. А час гарячий, принесе Скидана — не минути вашій милості палі!

— Ти знову про палю?!

— Вибачаюсь, вашмосць!

Данилович вагається: впускати чи не впускати? До реєстровців він особливої довіри не має. Та ще в такий час. Вже довелося від них у вікно вистрибувати. А коли Скидан прийде? Бррр! На палю посадить, це точно. Ліпше реєстровців впустити.

— Стривай, сотнику. Наторохтів ти три міхи, а супліки від коронного так і не показав. Лише мене з пантелику збиваєш.

— Стараюсь, вашмосць! — чи не вперше в наївних очах Чурая спалахують глузливі іскорки.

— Що-о? Де супліка, пся крев?!

— Папір? — гонець уже відверто корчив з себе дурника. — Який папір, ваша милість?

— Від коронного, сто дяблув!

— А-а... від коронного, — здивовано протяг сотник. — Так би й казали зразу, ваша милість.

— То де він?

— Хто? — здивовано питає гонець.

— Папір, пся крев!! — аж скрегоче зубами пан комісар. — Від коронного де папір? Хто тебе, такого дурня, прислав? Хіба інших не було?

— Інших послали до розумних, а мене до вашої милості.

— Ти глузуєш, сто дяблув?! Давай супліку, бо я тебе і всю твою найвірнішу сотню на палі пересаджу!

— Ось вам папір! — в руках Гордія Чурая пістоль.

— Е-е-е... — хрипить пан комісар. — Що за жа-жарти?

— Невеселі, вашмосць.

— Як вас р-розуміти, с-с-сотнику? — Данилович ніяк не може відвести очей від чорної дірочки пістоля і, зрештою оговтавшись, хрипить: — Ротмістре!..

— Тссс!.. — Гордій Чурай приклав пальця до губ, осудливо похитав головою. — Ай-ай, негарно виходить. Солідний пан, а верещить, як недорізане порося.

— Не згадуй мені про недорізаних поросят!

— Але я можу стрельнути, — посміхається Гордій Чурай. — І ваша милість матиме пречудову дірку в лобі. Не годиться верещати, пане комісаре. Сідайте в крісло і калатайте у дзвінок, щоб прийшов дворецький. Ось так... Тепер у ваших же інтересах прошу зберігати цілковитий спокій і не здіймати шарварку. А я стану у вас за спиною. А цю штучку, що стріляє, приставлю вам до спини. Чого ваша милість здригнулася і дугою спину вигнула? Лоскоту ваша милість боїться? Ай-ай!.. А ще хлопів збирався вгамовувати. Не вигинай спини, комісаре, сиди рівно! І вільніше. Ось так. Ніби ми бесідуємо.

Чурай стає позаду крісла, в якому, наче дерев’яна колода, сидить посинілий пан комісар, і приставляє йому до спини цівку пістоля.

— Ось так, вашмосць! Пістоль спиною відчуваєте? (Данилович поспішно киває головою.) От і чудово. Ми нарешті порозумілися. Смію вашу милість запевнити, що пістоль у мене найвірніший. Це єдина правда з усього, що я тут наторохтів. Сподіваюсь, пан комісар не буде смикатись? От і чудово. Подальша картина вимальовується така, — соловейком заливається Гордій. — Ви спочиваєте в кріслі, а я, спершись на крісло, слухаю вашу велемудру бесіду. Але застерігаю: гра чесна. Один ваш рух — і ваша спина матиме пречудову дірку... Ну, ну, спокійно, я ще не стріляю. Чого пан комісар йорзає, наче хто їжака йому всунув у шаровари? Хоча життя — штука така, що її й на базарі не купиш. Це треба пану пам’ятати. Вдавайте, пане, що ви просто дрімаєте в кріслі. Зайде дворецький, і ваша милість велить йому впустити у двір реєстрову сотню. В разі відмови... Прошу не вигинати бубликом спини. Я лише застерігаю... Ну ось і чудово. Калатайте ще раз у дзвоник. Добре. Досить. Ех, вашмосць, коли б ви хоч раз побували в благословенній Полтаві! Ворскла. Сади вишневі... Та я б там і панькатись з вашою милістю не став! Р-раз — і готово! Ну-ну, спокійно... Ми ж не в Полтаві, а у маєтку вашої милості.

Почулися квапливі кроки, хтось біг.

— Приготувались, вашмосць!

У залу вбігає ротмістр. Гордій Чурай натиснув пістолем у спину пана комісара, той гикнув і випалив:

— Впусти... е-е... реєстрову сотню... е-е... впусти... е-е...

— Слухаю, вашмосць! — ротмістр знизав плечима і вийшов.

Пан комісар передихнув.

— Можна я... е-е... лоба витру?

— Будь ласка, — мило заторохтів Гордій Чурай. — Витирайте, тільки без крику. Я навіть відійду на хвилю від вашої милості. — Підійшовши до вікна, Чурай виглянув у двір. — Ну ось, поздоровляю вашу милість! Моя найвірніша сотня вже входить у двір. Сотня і справді вірна... Вже й шабельки витягують. Чудово! Не смикайтесь, вашмосць. Сотня спершу вирубає жовнірів... Ех, заскочити б мені оце хоч на хвильку в мою рідну Полтаву! — мрійливо мовив Чурай. — Крила б за плечима виросли... А гаї які!.. А дівчата!..

Одначе Даниловичу було не до лірики. Ледве у дворі залунали перші постріли й закричали жовніри, як він гикнув і петляючи побіг до дверей... Гримнув постріл. Пан комісар простягнувся посеред зали.

— Ай-ай!.. — похитав головою Чурай. — І для чого було так гарячкувати! Сиділа б ваша милість у кріслі й не мала б у спині дірки... Я ж застерігав...

— Вашмосць! — загорлав, вбігши до зали, ротмістр. — Реєстровці рубають жовнірів!.. — Осікся, вгледівши пана комісара на долівці. — Е-е... Вашмосць...

— Раджу не репетувати, ротмістре, — спокійно озвався Гордій Чурай. — Чесне слово, я не виношу крику й тим більше поросячого вереску. В нас у Полтаві люди тихі, спокійні. Якщо й гарячкують, то хіба тоді, як їх з себе виводять.

Ротмістр отетеріло витріщився на Чурая і вихопив шаблю.

— Зарубаю, пся кр-рев!

— От іменно, — дістав і Гордій свою шаблю. — Буде тобі пся крев зараз. Полоскочу по ребрах, не боїшся лоскоту, ротмістре?

— Я?.. Ти бидло! Хам! — закричав ротмістр. — Я уродзоний!.. Я не шавка якась шолудива!

Ротмістр налетів на Чурая, той ухилився, і ротмістр рубнув шаблею по кріслу.

— Хоч і уродзона ваша милість, а нащо ж крісла рубати?

— Пся крев! Ти ще смієш з мене глузувати?! — Ротмістр налетів, як коршун. — Я т-тебе на к-капусту...

Чурай відбив удар й одночасно підставив підніжку. Ротмістр простягнувся на всю свою довжину, випустивши з рук шаблю.

— Вставай, — спокійно озвався Чурай. — Та шабельку підбери, я почекаю вашу милість.

Ротмістр, жахно озираючись на Чурая, порачкував до шаблі, вхопив її тремтячою рукою, звівся. В палаці вже наростала тупотнеча ніг.

— Давай швидше, ротмістре! — нетерпляче вигукнув Чурай. — Моя шабля ще може знадобитися у дворі.

Але ротмістр визнав за краще втікати, та ледве вибіг із зали, як з усього розгону напоровся на дядька з вилами...

— Ну, як там у вас? — вибіг Чурай із зали.

— Як у Полтаві! — вискочив з-за колони Дмитро Гуня з шаблею в руках. — Жовнірів як мітлою вимели! Вже люд до нас збігається. Ходімо, Гордію, селяни до нас у загін просяться.

Гордій Чурай весело засміявся:

— Недарма ж я запевняв пана комісара, що моя сотня найвірніша!

Ледве забемкав дзвін, як селяни валом повалили до панського будинку. Скоро їх набився повен двір, чоловіки були з косами, ціпами, вилами, а то й просто з дрючками, жінки прибігли з дітьми на руках. Не гаючи часу, дядьки забирали у вбитих жовнірів рушниці та шаблі, стягували чоботи, кунтуші й тут же хазяйновито приміряли.

— Панські комори треба потрусити! — кричав хтось у гурті. — Там добра, на наших горбах нажитого, чимало!

Гордій Чурай, стоячи на східцях ґанку, уважно розглядав їхні лиця: худі, зморщені, шкіра та кості. Жінки з запалими щоками й очима, з висохлими грудьми, чорні як земля, тримали рахітних дітей, в очах яких, крім голоду, не було більше нічого. А сорочки які на них!.. Ну й пан комісар, до чого люд довів!

— Як живете, люди? — сумно запитав.

Стало тихо, всі здивовано дивилися на Чурая. Хтось вигукнув:

— Спасибі, отамане, що людьми нас назвав! Бо тільки чули все життя: бидло, худоба!

І враз усі загаласували-закричали:

— Живемо гірш, ніж каторжани на галерах!..

— Здирають з нас пани по сім шкур!

Наперед протислася жінка із чорним, землистим лицем.

— Як під паном живемо, питаєш, отамане? Поборами пани нас душать, дихнути не дають. Та й поборів їм, жаднюгам, мало. Ще й на святки нас обдирають. Паска, чи Тройця, чи Різдво, де хоч їм бери каплунів, поросят, гусей та курей!

— З десятини від баранів бере! — почувся вигук. — А ще поволовщина, вепровщизна!..

— Ще й третього бика йому давай через кожні три літа! До Чурая протиснувся високий дядько в жовнірськім жупані, з жовнірською рушницею в руках.

— Що там каплуни! — крикнув він до гурту. — Барщину до п’яти днів на тиждень довів. А орендатори так і всі сім днів примушують горба гнути!

Другий чоловік вигукнув:

— Жінок наших ґвалтують! І дочок!

І заклекотіло, завирувало:

— Що не так — в кайдани і в льох!

— Голодом морять!

— Калічать нас!..

— А Грицька Мотриного он нізащо на палю посадили! Кровопивці!

— Несила більше терпіти гніт!

— Спасибі, отамане, що забрав від нас лиходія! Гордій Чурай неквапливо відповів:

— Одного забрав, другий на шию сяде. Я не в змозі всіх панів знищити, ваша поміч потрібна, люди!

Високий дядько в жовнірському жупані вибіг на східці і, ставши поруч з Чураєм, крикнув до юрми:

— Чого довго балакати, люди? Хай веде нас отаман до гетьмана Павлюка, і будемо всі разом з України панів викишкувати!

— Правильно! — загудів, захвилювався натовп. — Волі хочемо і кращої долі! До Павлюка, братове!

— Веди нас, отамане!

Гордій Чурай руку підняв, вичікуючи, доки вгамуються люди.

— Справді, немає чого нам довго балакати, братове! Беріть у панських конюшнях коней, лаштуйте вози, вантажте їх хлібом — і в путь!..

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Третього вересня старшина Іляш Караїмович дістався нарешті Бара і ледь живий звалився з коня. Шлях від Чигирина, де йому пощастило вислизнути з-під розстрілу, до головної резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої Караїмович промчав вовком, уникаючи людних місць, вибираючи лише глухі путівці. Майже не їв, не спав і на смерть загнав трьох коней... День і ніч його тіпав панічний страх, що його ось-ось схоплять повстанці, бо вони були скрізь і всюди, а схопивши, посадять на палю, і вже ніяке у світі чудо не врятує його від кари. Той ляк, та смертельна лихоманка несли його як божевільного, не даючи ні спинитися, ні до пуття заснути... Вже в Барі його напоїли вином, аби сяк-так оговтався, але він щохвилини вовкувато озирався, бо всюди ввижалися повстанці. Зрештою, його запевнили, що в Барі на палю його ніхто не посадить, бо, слава Богу, повстання ще до Бара не докотилося. Прямо з дороги Караїмовича, брудного, просякнутого своїм і кінським потом, повели до коронного гетьмана.

Коронний гетьман, немолодий, трохи одутлий, з круглим тупим лицем і довгою сивою бородою, сидів біля каміна в накинутій на плечі соболевій шубі й мерзлякувато щулився. Хоч на дворі стояла ще тепла осінь і ліси горіли, охоплені багрянцем, коронний гетьман почував себе кепсько і ніяк не міг віднайти теплого місця та відігріти своє затужавіле, холодне тіло. Лихоманка не покидала його кілька днів. Коронний велів запалити камін березовими дровами і сидів тепер біля вогню, але й там не відчував полегкості.

Дивився на Караїмовича і не йняв віри. Той Караїмович, на якого найбільше покладався, хитрий, жорстокий і самолюбивий, котрий за золото ладен рідного батька продати, нині зовсім втратив голову. Невже на Україні діється щось неймовірне?

— Ваша милість! Ваш вірний слуга і підніжок Іляшко Караїмович... Із зашморгу вирвався... Не спав, не їв, доки з Чигирина до Бара мчав... Ваша милість, Україна повстала! Від краю до краю кипить...

Коронний дивиться на Караїмовича з почуттям огиди й страху. Мимовільно згадав своє колишнє поневіряння в татарському полоні, коли він теж отакий брудний, обшарпаний (татари в перший же день здерли з нього багате гетьманське вбрання) нидів і трусився аж цілих чотири роки, доки його не спромоглися викупити з неволі... Згадав, і настрій його відразу ж почав псуватися. Певно, й він мав отакий жалюгідний вигляд, коли його викупляли з полону...

— Догралися?! — крізь зуби цідить коронний.

— Ясновельможний пане гетьмане! Ми з гетьманом Кононовичем робили все, що могли, але Павлюк...

— Знову цей Павлюк? Він же утік на Січ?

— Так, ваша милість, утік. Але зібрав там лотрів чимало і захопив містечка Крилов і Черкаси. Реєстровий полковник Карпо Скидан узяв Чигирин, а потім з Биховцем пішов угору по Дніпру і захопив усі замки й міста аж до самого Києва!

Сиві брови коронного лізуть на лоба. Матка Боска! Єзус Марія, та це ж знову повстання на Україні! Десять літ минуло, як придушили Марка Жмайла, і все починається спочатку. Кодак повернули — Україна повстала...

— Н-ну! — кричить він, не тямлячи себе. — Далі!

— Биховець захопив Канів, ваша милість, а Скидан з кількома тисячами оточив Переяслав.

— А ви ж куди дивилися? Чи ви думаєте, що Річ Посполита вас за спасибі хлібом годує?

— Ваша милість... — Караїмовича знову починає тіпати. — Але ж це був наглий і несподіваний напад. Ми встигли зачинитися у фортеці, я, гетьман і вірна вашій милості старшина. Але Скидан оголосив усюди універсали Павлюка, закликаючи, щоб козаки перейшли на його бік... Ваша милість! Ми все робили, аби стримати козаків від зради Короні, але, певно, Бог від нас відвернувся в ту мить. Реєстровці нас зрадили, схопили мене і гетьмана і видали нас Скидану...

— Що чинив Скидан у Переяславі?

— Забрав армати, порох та кулі, ваша милість. У фортеці лишив залогу, а сам з реєстровцями, котрі до нього пристали, та з черню з навколишніх сіл пішов у Чигирин, де на нього чекав Павлюк із своїм військом. Дорогою до Скидана приставало багато черні, вони палили фільварки і вішали панів на деревах. Нас з гетьманом Кононовичем також везли на страту до Чигирина...

«Матка Боска!.. — подумки вигукнув коронний і відчув, що його знову лихоманить. — Захопити стільки міст, і це на самому початку! А що ж буде далі?»

Коронний кутається в шубу, ближче підсідає до каміна. Знову приступ лихоманки... І хто б міг чекати, що сотник реєстру отаке затіє. Треба ж було Кисілю так необережно випустити триклятого сотника! Коли б його скарали у Варшаві разом із Сулимою, може б, і не було повстання... Не повертаючи голови від вогню, питає:

— Куди вас привезли, Іляшку?

— На суд, ваша милість. Судити за те, що ми вірні слуги Речі Посполитої...

З Переяслава в Чигирин їх везли на возі.

Караїмовича, Кононовича і ще кількох старшин, котрі були повинні в загибелі запорожців під Кодаком та в багатьох інших злочинах проти свого народу. Караїмович майже не сподівався, що його помилує чернь, і всю дорогу обдумував сотні найрізноманітніших планів утечі, але жодного підходящого так і не міг вибрати. Вони лежали на возі із зв’язаними руками й ногами, а з обох боків їхали козаки, і про втечу годі й думати. Козаки хмуро поглядали на бранців, як на непотріб, з яким вони марно гайнують свій час. У їхніх очах стільки ненависті, що Караїмович ладен був вгрузнути в дно воза. Особливо старанно уникав він дивитися в блискучі чорні очі Дмитра Гуні, котрий був старшим серед козаків. Хто-хто, а Гуня добре знав, як Караїмович брав Кодак... «А що, коли Гуня, аби відомстити за Сулиму, велить мене розтерзати в дорозі? Хто йому завадить? Скаже Павлюку, що вбито при спробі втечі, і капець!» О доле! Зовсім недавно він, Караїмович, віз на возі Сулиму, а нині везуть його самого... Але Гуня на нього не дивився, а коли їхні погляди випадково зустрічалися, то гидливо пересмикував плечима, наче він щойно вступив у якесь лайно... Тонкий і ставний, він гордо сидів у сідлі, і в усій його жилавій поставі відчувалося, що він тут господар... Та ось один з козаків, ні до кого не звертаючись, заходився міркувати вголос:

— А на’ кий чорт ми цю погань тарабанимо аж у Чигирин?.. Робити нам немає чого? Їх же в Чигирині все одно почеплять... Що тут, що там — одна шана!

— А й правда, — підтримав його товариш.

— Не маєте права! — раптом хрипло закричав гетьман (тепер уже колишній) Сава Кононович. — Вам велено нас відвезти в Чигирин! І везіть!..

— Цить, гнидо! — буркнув хтось із козаків. — Ми прав і справді не мали, коли ти при владі сидів. Тому й скрутили тобі руки, щоб права собі здобути!

Кононович принишк, важко дихаючи. Від переляку він дуже пітнів і своїм потом просмердів увесь віз. Караїмович відвертав голову, та піт поверженого гетьмана, як власна тінь, переслідував його всю дорогу... Зненацька віз зупинився.

«Ось вона, остання мить... Гуня розквитається зі мною за Сулиму», — з жахом подумав Караїмович і побачив, як один з козаків витяг шаблю і, до чогось приміряючись, махнув нею в повітрі... Караїмович відчув, як тонко задзвеніла гартована криця... Ніколи не гадав, що так перелякається, коли гляне видимій смерті у вічі. Вважав себе хоробрим і, здається, був таким... Колись навіть на ризик ішов, пробираючись в Кодацьку фортецю, але вірив, що все минеться благополучно. Знаходив в собі сили потамувати ляк. А тут здав... І нічого не міг з собою вдіяти, одне лише тіпало: будь-що зберегти собі життя, вирватися з кістлявих лап смерті.

— Прости, Господи, нас, грішних і прийми душі наші у рай небесний, у царство твоє вічне, — як дячок у церкві, забубонів хтось із старшин.

Козаки зареготали.

— Ач, куди, миршавець, лізе! — сказав той козак, котрий витяг шаблю. — До Бога в рай преться. А ти заслужив його? На землі нагидив, а тепер думаєш у рай дременути? Та ви там і самого Бога чортові продасте, бо й не дихнете, як не зрадите!

І, поблискуючи шаблею, під’їхав ближче... Караїмович увесь зіщулився, відчуваючи на своїй шиї холодний подих смерті... Жадібно вдихнув повітря, і воно здалося йому солодким. «Дивно, — подумав він, — я ніколи навіть не здогадувався, що повітря таке солодке». Але згадав примовку, що перед смертю не надихаєшся, і зовсім занепав духом... Хоч би швидше рубали... Чому бути, того не минувати. Він програв... Спершу йому щастило, неймовірно щастило, і він почувався хоробрим. Думав, що він і є таким... Та досить було фортуні повернутися боком, як всю його хоробрість наче вітром здуло. То хай рубає! Програв — сам на себе нарікай!

— Постривай, Овсію! — почув він голос Дмитра Гуні. — Нам велено привезти їх у Чигирин, де цих лиходіїв судитиме рада, то й привеземо. Бо ми не розбійники, щоб чинити самосуд, ми — повстанці! — Останні слова Гуня вимовив гордо, і козаки мимовільно випросталися у сідлах.

«Чернь! Бидло! Хлопи! Смерди! — подумки шаленів від люті Караїмович. — Благородних з себе корчать!.. «Ми повстанці»... Бунтівники ви, лотри з великої дороги! Прийде сюди коронне військо — всі на палях сконаєте разом з вашим благородством!»

Ніби аж полегшало йому, ожив трохи, як примара власної смерті дещо відступила. Дорога довга, одноманітна, заходився думати про власне життя. Невже кінець? Невже він, кмітливий і хитрий, отак спіткнувся, що вже виправити похибку немає змоги? Все життя його вела жадоба до злота і влади. Він сліпо їй підкорявся. Рвався до гетьманської булави, до влади й можності. Думав, що чернь буде повзати в його ногах... Йому здавалося, що булава вже в його руках. Як йому таланило, як неймовірно таланило! І ось спіткнувся. Все полетіло шкереберть!

— Відпустили б ви нас, панове козаки, — захникав раптом Кононович. — Нащо вам гріх на душу брати?

До воза підскакав Дмитро Гуня, блиснув очима, глузливо мовив:

— У Святому Письмі, пане Кононовичу, так сказано: убий гадину, тобі відпущаються вольнії і невольнії гріхи.

Кононович прикусив язика.

Коли проїжджали селами, Гуня звертався до них:

— Ей ви, пани зрадники! Подивіться, як панські маєтки горять, як люд на коней сідає. І ви хотіли нас приборкати?

Караїмович і сам бачив, що твориться довкола. І коли та чернь встигла озброїтись? Як ми проґавили, що Україна на коней сіла! Чи ж вдасться її назад у ярмо загнати?.. Вгамовував свою злість тим, що подумки вигадував для повстанців найжахливіші кари й тортури, і тільки тоді трохи легшало на серці. В одному місці дорога пішла гаткою через мочари. Гатка була збита колесами, воли збочили, пірнули в драговину й потягли за собою віз... Козаки навіть не встигли порятувати волів. Віз на якусь мить затримався на поверхні, а тоді повільно почав осідати на дно. Вже пірнули колеса, й Караїмович побачив на дні воза багно. Воно булькало й смерділо, пожираючи віз, і Караїмович зрозумів, що все. Руки й ноги у них зв’язані, а козаки рятувати їх не будуть, раді й так їх здихатися.

— Р-рятуйте! — заволав раптом Кононович. — Гинемо!

— Туди тобі й дорога! — вигукували козаки. — На краще, ніж багно, ви й не заслужили.

Караїмович уже плавав у возі, ще мить — і трясовина їх поглине. І він закричав, не тямлячи себе від жаху, пройнятий смертельним переляком...

— Ану, хлопці, стягуйте ту погань з воза! — наказав Дмитро Гуня, і козаки не посміли його ослухатися. Лише хтось буркнув:

— Хай би топилися, менше б гидоти було на землі.

— Нам велено їх в Чигирин доставити — виконуйте! — сказав Гуня. — Це наказ самого гетьмана!

Ледве їх порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло віз. Караїмович довго не міг прийти до тями, і всю дорогу йому ввижалося, що під ним чавкає й смердить багнюка... Коли в’їжджали у Чигирин, діти бігли за возом, шпурляли у них груддя й кричали:

— Запроданців везуть!..

Жінки, позираючи на воза, дивувалися:

— Ніби ж і на людей вони схожі...

— Схожі, та не люди.

— Авжеж... Де ж це бачено, щоби своїх ворогам продавати. Каїни!

— А мабуть же, в них і матері колись були.

— Що ви кажете, кумо! Схаменіться! Які матері, коли це упирі! Хрест святий кладу, що упирі. Відьма як ото з вовкулаком знюхається, то і вилупить упиря... А вони тоді кров із людей ссуть. Їх як осиковим кілком не приб’єш у могилі, то лиха накоять.

— Приб’ємо, не накоять!

— Упирі... Упирі... — забувшись, бурмоче Караїмович.

— Що ти белькочеш, Іляшку? — холодно питає гетьман. — Ти прийшов сюди спати? Розказуй, що далі!

Караїмович трусить головою, відганяючи від себе жахні спогади, і бачить коронного гетьмана, його зле, холодне лице, бляклі очі.

— Ваша милість! — спохвачується. — Як вірний слуга і підніжок Речі Посполитої...

— Це я вже чув! — сердито перебиває гетьман. — Що ті бунтарі вчинили з Кононовичем і старшиною?

— Постріляли, ваша милість. Вивели їх за місто й поклали одним залпом. Лише я один чудом урятувався.

— Чудом? — Гетьман чомусь підозріло дивиться на Караїмовича.

— Саме так, ваша милість, інших слів і підібрати не можу. Без чуда не вирвався б з їхніх рук.

Гетьман так само підозріло дивиться на Караїмовича, і борода його колихається, наче він сам із собою беззвучно розмовляє.

— А може, вони тебе просто... відпустили, га? Ось тільки неясно мені, за віщо вони тебе відпустили?

— Ваша милість, вони мене якщо й відпустять, то хіба що на той світ. Дозолив я їм, сала за шкуру багатьом позаливав.

— Гм...

— Істинно кажу, ваша милість. Схизмати тих, хто служить Короні, ніколи не милували.

— Це так.

— Бог мене порятував, фортуна повернулася до мене лицем — ось чому я живий і стою перед світлими очима вашої милості. І далі служитиму крулю й Короні так же ревно, як досі служив.

— Гм... Це добре. Ми тебе не забудемо. І твоєї вірності. Викладай, що знаєш про повстанців, — такі відомості мені дуже потрібні.

Гетьман важко встає і, притримуючи руками поли шуби, підходить до мармурового столика, на якому лежить карта України з позначенням всіх міст та сіл з маєтками.

— Іляшку! — каже гетьман, не повертаючи голови. — Познач на цій карті всі ті місця, де засіли повстанці. Запиши, скільки їх, яка в них артилерія, обози, запаси провіан ту тощо.Відзнач також, де найкоротші і найзручніші дороги та переправи. Хрестики постав, де болота й трясовини, урвища й ліси. Адже ти знаєш Україну?

— Знаю, ваша милість. Все зазначу.

Того ж дня коронний гетьман Речі Посполитої спішно продиктував універсал до реєстрової старшини України:

«Станіслав на Конєцполі Конєцпольський, кастелян краківський, гетьман великий коронний, староста руський, барський, ковельський, переяславський і прочая...

Усіх їх милостям п.п. старостам, державцям, підстаростам, намісникам і урядникам українним оголошуємо. Отримавши звістку, що, незважаючи на присягу, вірність і повинність свою по відношенню до маєстату його королівської милості, деякі бунтарі затіяли бунт у війську Й. К. М. Запорозькому і, стративши свою старшину, збирають до себе безліч свавільного люду. Щоб завадити їхньому успіхові, закликаю вас іменем його милості короля, аби ви тих, які приєдналися до збіговиська бунтарів, якщо вони протягом двох тижнів не покаються і не зложать свої повинні голови, більше козаками не вважали. І, лишивши їх усіх вольностей, які даровані козакам реєстровим, старалися арештувати і відсилати їх до мене. Якщо ваші милості не в змозі будуть їх затримати, то ви мусите поширювати кари на їхніх жінок, дітей, руйнувати їхні домівки, адже краще, щоб на тих місцях кропива росла, аніж множилися зрадники його королівської милості і Речі Посполитої! Дан в Барі 3 вересня 1637 року».

— Ну ось ми й зустрілися, Караїмовичу, — процідив крізь зуби Павлюк, коли віз із полоненою старшиною спинився в Чигирині на майдані. — Не чекав, пане зраднику?

— Ні, — зізнався Караїмович. — Я сподівався, що тебе стратили у Варшаві разом із Сулимою.

Павлюк пильно дивився йому в очі, і той, не витримавши його вогнистого погляду, поспішно відвернувся.

— Цього разу твоя взяла, гетьмане, — буркнув і вбрав голову в плечі. — Радій!

— Нема з чого! — відрізав Павлюк. — Від того, що роздавиш блощицю, радощів мало. Навпаки, бридко.

Павлюк хотів було йти, та Караїмович поспішно крикнув:

— Стривай, гетьмане!

— Чого тобі? — запитав Павлюк, зупинившись. — Останнє своє слово ти скажеш козацькій раді на суді.

— Хіба не ти будеш зі мною розправлятися? — здивувався Караїмович. — Адже я тебе колись хитро заманив у пастку і в дерев’яній клітці привіз у Бар. На жаль, я не зміг насолодитися своєю перемогою, ти втік на моїх очах. Тепер ти мене захопив і скрутив. Мсти.

— Я особисто не хочу бруднити об тебе руки й тим паче мстити тобі, — відповів Павлюк. — Ти пішов не проти Павлюка. Ти пішов проти свого народу, проти своєї землі. Народ тебе і буде судити!

— Народ? Ха-ха! — зареготав Караїмович. — Була чернь і є! Було бидло і є, а народу немає! І не буде! А є гній, на якому ростемо ми, пани. Будуть одні лише пани. А ви — бидло! Це і є наша воля. Я боровся за таку волю і буду боротися. Але це воля не для черні, це воля для нас, панів. Ляхи мене паном зроблять, тому я за ляхами!

— І багато ти за Кодак одержав?

— Тисячу злотих і маєток.

— Радий?

— Аякже! Коли б міг, то десять разів би вас продав. Тому що ви не хочете коритися, визнавати нас панами.

— Таких блощиць ліпше давити! — почорнів Павлюк. — І як тільки земля вас носить?

— А де вона дінеться?

— Вже недовго їй лишилося терпіти! — пообіцяв Павлюк.

— Залякуєш?

— Ти й так боягуз!

— За своє життя боюся, бо хочу всмак пожити, — не таївся Караїмович. — Бо хочу бути паном.

— А сам у ляхів у ногах повзаєш?

— Вони сильніші, ніж я.

— Виходить, ти не пан, а раб! — І Павлюк пішов, але Караїмовича охопив ляк.

— Постривай, гетьмане! — вигукнув він. — Я все життя рвався до гетьманської булави, але доля передала її тобі. Для чого?

— Хочу здобути волю для свого народу.

— Для черні? — здивувався Караїмович. — А як же ви будете без панів жити? Невже всі будуть рівними?

— Усі!

— А працюватиме хто?

— Кожний на себе і всі на всіх, — відповів Павлюк. — Але тобі цього не зрозуміти, Караїмовичу. Незалежно від того, будеш ти жити чи ні, ти вже мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний, бо сієш заразу навколо себе.

Обернувся і пішов, широко та впевнено ступаючи.

Караїмович зрозумів: то кінець.

І тоді він захотів жити. Жити, аби мстити. Всім. Не Павлюку, а павлюкам. Щоб мстити Україні за те, що вона не хоче бути хлопкою, не визнає Караїмовича своїм паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне Павлюк, аби та чернь і думати більше не сміла про волю, щоб жила на колінах біля його ніг!..

На ніч їх розсадили по льохах. Всю ніч Караїмович чув, як біля льоху тупцяв вартівник, і всю ніч гарячково думав, як вирватися на волю. Відчув силу й енергію, був упевнений, що врятується. Перед ранком у нього визрів простий план. Що було сили, затарабанив у ляду.

— Чого тобі? — глухо донісся до нього голос вартівника.

— Маю важливі вісті! — кричав Караїмович.

— Маєш, то й май! — мовив вартівник.

— Відкрий, я тобі щось скажу! — збиваючи щиколотки пальців, трахкав Караїмович у ляду. — Ей, послухай!

— Та якої ти трясці гупаєш серед ночі? — крикнув вартівник, присівши біля ляди. — Гупай не гупай, а вранці чкурнеш на той світ!

— Це я знаю! — крикнув Караїмович.

— Ну а коли знаєш, то й сиди! І не грюкай більше. Було б так жити, щоб смерті не боятися.

— Смерті я не боюся, — відповів Караїмович. — Хочу тобі перед смертю дещо повідати. Мені все одно капець, а золото пропаде.

— Яке золото? — насторожено озвався вартівник.

«Клюнуло», — полегшено подумав Караїмович і повеселів.

— Те, що я закопав, — нарочито тихіше сказав Караїмович.

— Де закопав? — доскіпувався вартівник. — Та не бубони, бо ні дідька не чути! Де ти його закопав?

— Буду кричати — хтось почує, — ледве стримуючи збудження, відповів Караїмович. — Мене скарають, і золото згине.

— Та ніяка трясця нас не вчує, — вартівник оглянувся. — Кажи, тут немає нікого. Глупа північ. Чи, може, ти брешеш?

— Перед смертю не брешуть.

— І то ніби правда, — сказав вартівник і заходився відмикати замок. Караїмович тихенько піднявся на драбину, притаївся під самою лядою. Руки з розчепіреними пальцями виставив поперед себе... Козак відклав замок, підняв важку ляду і нахилившись мовив: — Кажи хутчіше, де те золото... що ти зако...

Караїмович кинув руки вперед, вхопив вартівника за горло, рвонув до себе, і вони обоє полетіли в льох... Але шиї старшина так і не пустив, навалився на оглушеного, отетерілого козака, придавив йому коліном груди і душив його за шию, поки той і не затих...

Розвиднялося, коли Караїмович вискочив з льоху. Вже чулися голоси в місті, іржали коні. Старшина тінню майнув через городи на околицю і мало не налетів на козаків... Встиг непоміченим впасти в бур’ян (і тут пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не спішили йти з толоки. А вже дніло, в місті наростав лемент. Тоді Караїмович поповз до стіжка сіна, вирив у ньому нору, заліз і затулився сіном. Думка була така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що за ніч він встиг далеко втекти. Нікому й на думку не спаде, що він днює в місті.

Коли зійшло сонце і він почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже йде по сліду погоня? Його лихоманило й тіпало, аж сіно шелестіло. У дірку в сіні він побачив, як на толоку привели Саву Кононовича із старшиною, і все зрозумів. Хтось, здається, Карпо Скидан, зачитав вирок:

— Іменем народу, іменем війська Запорозького, козацької ради, іменем пана гетьмана, зрадники і душителі свого народу Сава Кононович із старшиною присуджуються...

Гримнули постріли...

— Зрадника Караїмовича буде покарано по його спійманню!

Караїмович вовком накидається на карту України. Ладен роздерти її на шматки... Потирає руки... О, він добре знає Україну, її дороги, села і міста! Поспішно відзначає на карті всі входи й виходи, фортеці й міста, де і скільки зосереджено павлюківців.

«Жити, щоб мстити! — шепоче він побілілими губами. — Щоб мстити Україні, котра не визнає мене паном і прагне волі... Не бути Павлюкові гетьманом! Швидше Україна кропивою заросте, аніж павлюки здобудуть їй волю!»

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Минуло, мабуть, з місяць, перш ніж, дивом відкараскавшись від смерті, Роман Матусевич зіп’явся на ноги. Обережно переставляючи кволі ще, наче ватяні ноги, Роман ішов повз спалені хати з почорнілими бовдурами, що сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, і від цього видовиська йому ще важче було йти. Спирався Олені на плече. У всьому тілі почував слабкість, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела його до чорного згарища і пошепки сказала:

— Там... була церква... Оте згарище — все, що від неї лишилося. А під головешками, в попелі, прах жінок і дітей. — Олена затулила лице руками. — Церква була суха і згоріла, як свічечка... Ніхто й вискочити не встиг. Та жовніри б і не випустили.

Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис.

— Звірі!.. Хижі звірі, яких треба знищувати!..

— На вулиці я надибала зарубану жінку з немовлям, — пошепки розповідала Олена. — А панотець Никодим лежав неподалік церкви. Я поховала їх в одній ямі, другого дня, як жовніри покинули село. Мо’, й не зовсім зручно було ховати в одній ямі священика з жінкою, та хай Бог простить. У мене не було сил, аби ще одну яму копати. А ти в непам’яті горів і все кудись поривався...

— Хоч хто-небудь вцілів із Зеленої Гути?

Олена заперечливо похитала головою.

— Катюги!.. — голубі Романові очі зробилися чорними.

— Зосталась у селі корова, — по хвилі озвалася Олена. — Я доглядала її, доїла й напувала тебе силоміць молоком. Та ще півень до нас приблукав. Оце і все, що лишилося від Зеленої Гути.

Роман відчув, що під ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають жовті метелики... Не пам’ятав, як Олена дотягла його до хижки, як знову напувала гарячим молоком.

...Олена тоді опам’яталась серед ночі. Навпроти вишняків дотлівала купа головешок, і Олені здалося, що то горять очі живцем спалених жінок і дітей. Закричала від болю й жаху, поповзла вишняками, то в один кущ тикаючись, то в другий, аж доки не віднайшла Романа. Він тихо стогнав, в грудях його щось булькало. На Олену звідусіль дивилися яскраві цяточки, і вона ніяк не могла збагнути, чи то вуглинки тліють, чи очі спалених благають про помсту. Її лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала так до ранку. І всю ніч перед її внутрішнім зором у чорній пелені тліли криваво-червоні вуглинки... Та ще чула, як десь мукала корова.

Вранці, ледь засіріло, Олена подибала на розвідини. Село спалене дощенту. Жодної вцілілої хати! Сумно і боляче було дивитися на згарища, комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудів вітер, здіймаючи хмари чорного попелу, де-де ще тліли головешки, смерділо згарищем. У дворах торготіли скелети обгорілих дерев, хилиталися шматки недогорілих тинів. Ледве тягнучи ноги, йшла Олена селом, і в пам’яті поза її волею фіксувалися різні деталі: лелека посеред вулиці з обгорілими крилами, видно, злетів, охоплений вогнем, з палаючої хати і впав посеред вулиці, тріснутий глечик на тичці, вітер сумно завивав у його горлі, горобці, що сиротливо сиділи купкою посеред вулиці й горнулися одне до одного, не знаючи, куди їм тепер приткнутися, і лише благально цвірінькнули, коли вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидів на бовдурі й дивився на неї одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорілий явір, маяла, ніби махала білими руками й благала порятунку, колодязний журавель з відром, високо піднятим у небо, наче він хотів гасити пожежу й застиг, на смерть вражений страшною картиною, мертва жінка посеред вулиці з мертвим немовлям...

Не пригадує, як вона віднайшла в одному з дворів уцілілу клуню, як перетягувала туди Романа, а потім хоронила жінку з дитиною і священика з хрестом... Опам’яталась від голосного «кукуріку» червонястого когута. Так почалося їхнє життя в спаленому селі. Олена нагріла води в якомусь черепку, промила Романові рану, приклала подорожника, перев’язала груди і задумалась: що ж робити далі?

Півень не відходив од неї ні на крок, крутився під ногами, коли вона безвільно, сама того не помічаючи, блукала згарищем чи заклякло сиділа під клунею й годинами не ворушилася, півень підходив до неї й голосно кукурікав, витягуючи шию і ляскаючи крилами себе по ногах. Олена опам’ятовувалась і йшла до Романа...

— Оленко... — раптом озвався одного ранку Роман і дивно на неї глянув. — А в тебе пасемко над скронею... сиве... — І поринув у небуття.

Олена хотіла заплакати, але сліз уже не було. Так вона й просиділа до вечора, зволожуючи Романові спечені губи та міняючи подорожник на грудях, що також швидко висихав. А в надвечір’я зненацька почула сумне: му-у-у-у...

Притьмом вибігла з клуні, бо мала таке відчуття, що то її саме життя кличе. Посеред вулиці стояла бура шута корова і сумно озирала згарище, не відаючи, куди їй тепер іти.

— Манько! Манько! — крикнула Олена перше, що їй спало на думку, і корова, вгледівши живу душу, заревіла і рушила до неї. Олена вибігла навстріч, обняла її за шию, плакала і все повторяла: «Манько... Манько... годувальнице ти наша...»

У корови було розперте вим’я, вона жалібно мукала, і Олена, аби полегшити їй муки, здоїла її просто на землю, а потім побігла до того дворища, де бачила на тичці тріснутий глечик, надоїла молока.

— Живемо, Романку, в нас уже й корова є! Ось я напою тебе молочком, то швидко на ноги станеш.

Олена витягла з клуні очеретину, відломила дудочку і через ту дудочку влила трохи молока Романові в рот... Роман ніби очунявся, ковтнув молоко, і вона затремтіла на радощах, що він буде жити, наперекір всьому буде жити! І корова Манька, і червонястий півень!

...За місяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клуні, була вже пізня осінь, і на болоті за спаленим селом прощально кричали журавлі. Роман мружився від нежаркого осіннього сонця, жадібно вдихав прохолодне і чисте повітря... З дерев облітав жовтий лист і багрянцем вкривав згарища, пливли срібні павутинки...

— Ой, як хороше жити! — зітхнув Роман на повні груди і відчув, що біль у серці вже зник. — Як гарно з тобою жити, Оленко! Ти часто мені марилась... Буцімто ми з тобою вінчаємось у церкві. Стоїмо, побравшись за руки, підходить до нас отець Никодим і раптом ні з того ні з сього починає заливати нас молоком... І я знову провалююсь у чорну порожнечу... — Узяв її руки, припав до них губами. — Я ніколи не забуду, що мене врятували оці руки, вдихнули у мене життя...

— Ні, — сміялась вона, — тебе врятувала Манька.

І повела його на вигін, де паслася корова з великими добрими очима.

— Ось твоя годувальниця, — Олена легенько підштовхувала Романа. — Ну, підійди, подякуй Маньці за молоко.

Роман гладив корову по шиї і мав таке відчуття, що він щойно вдруге народився на білий світ. У кожній клітинці його тіла бринить молода сила, оновлене життя починає в ньому грати, як молоде вино... Увечері, коли вони сиділи в клуні, він поцілував її в губи, потім у щоки, в очі... Червонястий півень злетів аж на саму клуню й, виляскуючи крилами, голосно звідти кукурікав, вітаючи нове життя, що бростилось на згарищі села...

— Як ти жила, кохана, доки я в непам’яті був? — запитав Роман.

Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. І він зрозумів, що їй було тяжко і страшно одній в руїнах, серед мертвих і спалених. Як вона ночами тремтіла, тулячись до нього, а він горів у непам’яті, і їй все ввижалося, що з церкви виходять спалені жінки й виносять на руках спалених дітей... А вдень вона метушилася біля нього, доглядала корову, разом з півнем ходила в спалений маєток, вишкрібала в засіках комори по жмені борошна, на городах копала картоплю, варила і годувала його... Вона плакала, уткнувшись йому в плече, а він був щасливий, що не одинокий у цьому тривожному світі... Відчував, що Оленка вже навіки його, найдорожча, найкраща, найрідніша людина у світі!

Вони жили вдвох у спаленому, сплюндрованому селі, серед згарищ і праху, і була з ними чиста і сильна молодість, котру не могло здолати ніяке зло в світі.

— Я ожив, щоб збожеволіти від щастя! — сміявся Роман, все ще не вірячи у своє щастя.

А ранками їх будив півень. Виходили з клуні, а півень уже чекав їх, поважно походжаючи побіля клуні, й увесь він, від яскраво-червоного гребеня до золотисто-жовтих шпор, був до смішного статечний... Олена доїла Маньку, потім вони пили молоко, і півень пив із черепочка і ґречно поглядав на них, ніби дякував, і голос його з кожним днем дзвінкішав...

Одного ранку вони прокинулися в передчутті якоїсь тривоги. Мимо їхньої клуні вулицею спаленого села йшли біженці... Роман вийшов на вулицю, погомонів з ними і повернувся задумливий і печальний.

— Знову смерть сюди суне, Оленко...

— Скільки ж нам жити серед пустки і згарища? — мовила Олена. — Треба йти до людей, Романе.

Роман ще і ще виходив до людей і повертався від них щораз похмурішим, зажуренішим.

— Невеселі вісті, Оленко. Ляхи йдуть на Україну. Кажуть, велике в них військо і нищить воно все на своєму шляху. Сунуть вони в напрямку Білої Церкви, де буцімто стоїть Павлюк з своїм військом.

— Пора й нам збиратися, Романе.

— Куди?

— До Дніпра, на Україну. — Олена помовчала. — Я кохаю тебе, але цього мені мало. Мене Україна кличе, та, що повстала. Хіба ми можемо цілуватися і милуватися, коли вирішується доля України? Ми підемо до гетьмана Павлюка. До нього зараз вся Україна сходиться. А щастя... щастя не лише в коханні. Щастя і в боротьбі. Щоб у нас були і зосталися чисті серця, ходімо!

— Буде так, моя кохана.

— Нам треба пошвидше йти до людей. — Олена зніяковіла й притулилась до його плеча. — Мені скоро будуть потрібні люди.

Він стояв збентежений, боячись навіть дихнути.

— Оленко...

— Так, Романе...

Вона взяла його руку, обережно притулила собі до живота і заплющила очі. Так і стояли довго-довго, сполошені, збентежені й зніяковілі. І він зненацька відчув, як у його руку щось стукнуло... Було воно живе, вертляве і сильне. Воно стукало в його руку вимогливо, владно, і він збагнув, що воно збирається в дорогу, вже йде в цей білий світ, йде наперекір руїнам і згарищам, смертям і лихоліттям. Стукає, аби приготували йому місце під сонцем.

— Я буду боротися за його місце у цьому світі! — прошепотів Роман і, опустившись на коліна, обняв її ноги й припав до них головою...

Того ж дня вони вирушили до Дніпра.

Попереду перевальцем ступала корова, на корові сидів червонястий півень, поважно й статечно позираючи на увесь білий світ.

— Який він смішний! — сплеснула Олена руками. — Сидить на корові, а позирає навсібіч, наче з царського трону.

Вони йшли, тримаючись за руки, не відаючи, що їх чекає попереду. Йшли у світ широкий здобувати маленькому місце під вільним сонцем.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Восени в Барі спішно готувалися до походу на Задніпрянщину, де зосереджувалися основні сили повстанців. Коронний гетьман квапив, аби шляхта збиралася якомога швидше. У всі усюди полетіли гінці: частинам коронного війська, а також надвірним загонам шляхти і реєстровцям сходиться у Бар із зброєю, провіантом і обозами. Першим на Україну було послано Іляша Караїмовича з загоном реєстровців, котрих нашвидкуруч нашкребли в Барі і котрі підтримували Річ Посполиту. Коронний гетьман велів Караїмовичу рухатися на Задніпрянщину, по можливості уникати сутичок, а розвідувати головні сили повстанців, куди вони пересуваються, де зосереджуються, які у них плани, і під загрозою смертної кари залучати на свій бік тих реєстровців, котрі ще не встигли перебігти до Павлюка. За осінь Караїмович відгодувався на панських харчах, приодягся, ожив і повірив у свою велику місію, що йому самим Богом велено приборкати Павлюка. До всього ж його милість коронний гетьман прозоро натякнув, що після перемоги над черню гетьманська булава не мине його рук... І Караїмович, потираючи руки, подався на Україну вивідувати все про повстанців.

Одначе ні Станіслав Конєцпольський, ні його заступник, польний гетьман Микола Потоцький, не дуже вірили в успіх Караїмовича. Проте на безриб’ї і рак риба...

— І все ж Караїмович цінна птаха для нас, — сказав Конєцпольський. — Він багато дав мені цінних відомостей про повстанців, сподіваюсь, ще більше роздобуде. Цей хлопський старшина, що лізе в гетьмани, ладен торгувати своїм людом і оптом, і вроздріб. Допоки він буде нам потрібний, допоки його й використаємо.

— Ваша милість, мене непокоїть та млявість, з якою рихтується коронне військо, — сказав Потоцький. — Вже невдовзі й осінь мине, а ми так і не спромоглися зібрати наше лицарство. А чернь тим часом збільшує свої сили.

Коронний махнув рукою:

— Нині шляхта не та, що раніше була. Коли їх на бал кличеш, один поперед одного летять, а воювати козаків не вельми...

— Маю неприємні вісті, — Потоцький спохмурнів. — До мене доходять чутки, що в коронному війську завівся нездоровий дух. Лицарство боїться, аби не потерпіти вдруге такої поразки, яку воно вже скуштувало у Ведмежих лозах і біля Куруківського озера. Тому й збирається з оглядкою, якби пошвидше дременути в кущі.

— У війську справді кепський дух, — згодився коронний, — але в нас немає викруту. Будь-що військо треба випхати на Україну, і воно хоч-не-хоч, а змушене буде прийняти бій. А поки суд та діло, треба послати до Павлюка послів.

— До тлуму шляхетних послів? — аж зблід від обурення польний гетьман. — Чи не забагато честі, ваша милість? Адже, пославши послів, ми визнаємо їх за силу, з якою змушена рахуватися Річ Посполита!

— На жаль, це так. — У Конєцпольського нервово засмикались губи. — Але в нас немає іншого виходу. Послів відрядіть негайно, пане польний гетьмане. І щоб вони якнайшвидше дісталися Чигирина і задобрили Павлюка золотими обіцянками. Хай обіцяють все, що захочуть, нам важливо виграти час... Зізнатись, я мало вірю в успіх послів, але, як кажуть, чим чорт не жартує. Жеби він згодився розпустити своє військо, ми б лишили йому навіть гетьманську булаву.

— Досі перемагала шляхетська зброя, так буде і нині! — бадьоро вигукнув польний гетьман.

— Чернь розгулялась по всій Задніпрянщині, — мовив коронний. — У Барі вже чимало зібралося збіглої шляхти. Особливо багато утікає панів з Вишневеччини. Вчора до мене прибули перелякані старости з Остра, Коростеня, Пирога та Чернігова. Всюди повстання. Чернь знахабніла й глузує з шляхти. Пан староста коростенівський скаржився, що хлопи вішають панство на шовкових мотузках, але панство все одно воліє мати ликове життя, аніж шовкову смерть!

— Пся крев! — тільки й прохрипів Потоцький.

— Пан староста остерський скаржився, що хлопи забрали в нього рушниці, а взамін йому лишили палиці. Хлопи, так би мовити, жартують.

— Ми пройдемо мечем і вогнем хлопську Україну! — вигукнув Потоцький. — І ніхто від нас не діждеться пощади, ні старе, ні мале!

— Амінь! — сказав коронний і міцно стулив сухі й тонкі губи.

Коронне військо збиралося довго й неохоче.

Спливала осінь, а Конєцпольський все ще ніяк не міг згукати своє лицарство. Поволеньки стягувалась місцева шляхта, лише в кінці жовтня зібрались надвірні загони магнатства. То одна хоругва відстала, то друга, їх доводилось розшукувати, підганяти...

Другого листопада було зачитано королівський наказ: усім коронним військам зайняти Україну, «погасити пожежу» і лишатися там на зимові квартири. Головним командувачем усіх військ призначено польного гетьмана Миколу Потоцького. В похід мали виступити третього листопада, але ні третього, ні четвертого військо з Бара не вийшло. Жовніри почали ремствувати: на носі зима, куди зриватись? До того ж доведеться битися не з селянством, а з козацтвом.

— З козаками воювати — не ціпом махати! — доводили жовніри. І марно Микола Потоцький метався до Бара, зганяючи докупи військо. Жовніри розбрелися по містечку та його околицях, пиячили-гуляли і не поспішали на майдан, де мав бути збір. Тоді жовніри почали вимагати, щоб їм наперед виплатили платню. Потоцький помчав до коронного гетьмана і кричав, що ні дябла з цього походу не вийде, бо військо розбрелося, як отара овець, і ніякими силами його не зженеш докупи!

Коронний гетьман послав до жовнірів головного капелана патера Окольського, аби той під страхом Божої кари зібрав воїнство на майдані. Патер два дні бігав по місту, хапав за поли кожного жовніра, погрожував всіма карами Божими і королівським гнівом, та так ні з чим і прителіпався до гетьмана. Тож коронний гетьман змушений був врочисто пообіцяти жовнірам, що, як тільки ті виступлять в похід, він негайно поїде до його милості короля і випросить платню наперед... І нарешті сьомого листопада коронне військо покинуло Бар.

Полки виступали: 1. Полк коронного гетьмана під командою старости хмельницького Миколи Стогнева: гусарів — чотири хоругви, козаків — чотири хоругви, драгунів — три ескадрони. Маршрут: на Вінницю, Погребище і Білопілля.

2. Полк польного гетьмана, предводитель п. Мочарський. Але, оскільки в того перед самісіньким походом щось зробилося негаразд із шлунком, його замінив військовий стражник пан Лувчицький. Гусарів — шість хоругов, козаків — п’ять хоругов, драгунів — два ескадрони. Маршрут: на Літин, Острожок...

3. Полк п. Казановського, старости богуславського і писаря польного коронного: гусарів — чотири хоругви, козаків — чотири хоругви, драгунів — два ескадрони. Маршрут: обійти зліва Білу Церкву і вдарити на Тиврів та Липовець.

4. Полк Станіслава Потоцького, воєводича брацлавського (брат польного гетьмана): гусарів — три хоругви, козаків — три хоругви, драгунів — один ескадрон. Маршрут: на Звенигородку, Бушу, Буки і далі.

Виконавши свої завдання (спалити й спустошити села й містечка по своїх маршрутах), полки десь у грудні мали зійтися в Білій Церкві і дати вирішальний бій повстанцям Павлюка.

Відрядивши війська на Україну, Потоцький ще на кілька днів затримався в Барі, знаючи, що в Білу Церкву його військо зійдеться не швидко. Адже в дорозі полки через кожні двадцять верст будуть зупинятися і ставати табором. Командири розсилатимуть на всі боки хоругви для «усмиріння черні та викоренення бунтів». Пограбувавши й спаливши село, поґвалтувавши жінок, хоругва залишить після себе згарище і подасться в друге село усмиряти чернь. Тільки спаливши і сплюндрувавши всі навколишні села, полк пересунеться вперед ще на двадцять верст... Так, винищуючи все на своєму шляху, полки будуть повільно рухатися до Білої Церкви.

Нарешті в середині листопада Потоцький сів у карету і в супроводі двох добірних гусарських хоругов, закутих у важкі панцири, подався й собі на Україну, прямуючи до містечка Летичів. Їхав він слідами свого війська і майже щодня з віконця карети бачив ту ж саму картину: спалені села, над якими кружляло гайвороння.

«Молодці мої лицарі, добре погуляли, — радів польний гетьман, поглядаючи на сплюндровані села, обгорілі бовдури, на повішених, котрі гойдалися на деревах. — Вдруге чернь не відважиться бунтувати, покірніше лизатиме чоботи своїм панам. Про павлюків і думати забуде».

Виряджаючи війська, Потоцький наказував їм:

— Пройдіться по Україні вогнем і мечем! Хай чернь на віки вічні запам’ятає ваш грізний лицарський похід! Лишайте за собою випалену землю! Забудьте про милість і жаль! Ви безжалісні карателі! Не щадіть ні старих, ні малих! Перед Богом за вас буду відповідати я, польний гетьман Микола Потоцький! Я завжди знайду з Богом спільну мову, а ви робіть своє діло!

Тепер, їдучи, польний гетьман бачив, що військо виконує його наказ. До Білої Церкви з Україною покінчено, а до Різдва він встигне піднятися вгору до Черкас, Чигирина, Каніва, Переяслава і навіть Чернігова. Все пройде з мечем і вогнем. Хай спробує тоді побунтувати чернь!

Так спливали дні за днями. Іноді Потоцький вилазив з карети, кілька верст гарцював на коні попереду гусарських хоругов і вважав себе полководцем, як Александр Македонський, Ганнібал і Цезар... Ліси стояли то охоплені багрянцем, наче пожежами, то були затягнуті легкою пастельною млою. Зарості шипшини полум’яніли червоними ягодами, і Потоцький, гарцюючи поперед гусарів, елегійно просторікував:

— От, панове, візьмемо чернь, хлопів. Чи здатні вони милуватися красою золотої осені, її барвами, відтінками? Цією ніжною пастеллю чи полум’ям дубів? Ні, панове, чернь брутальна, груба, дика, вона геть позбавлена естетики. Вона по своїй вродженій дикості тільки й здатна, що бунтувати проти своїх господарів. А чари природи не для неї. Замість того, приміром, щоб милуватися золотою осінню і вірно служити своєму панству, чернь сваволить. От і має спалені села!

Несподівано на дорогу вийшов православний священик у довгій рясі, простоволосий, з великим блискучим хрестом на грудях. В першу мить Потоцький неспокійно зайорзав у сідлі, бо чимось тривожним війнуло на нього від цього дебелого похмурого попа, та, згадавши, що на нього дивиться дві хоругви гусарів, Потоцький зборов неспокій і глузливо крикнув:

— Що, попе довгогривий, вийшов гріхи нам відпускати? Гусари зареготали, Потоцький, сидячи в сідлі, взявся руками в боки, бо трапилась нагода похизуватися, а такої нагоди польний гетьман ніколи не пропускав... Панотець подивився на нього пильно з-під насуплених густих брів і глухо поспитав:

— Можна й гріхи відпустити, але я мушу знати, кому їх відпускати?

— Я — Потоцький! — гордо сказав він, сподіваючись, що його прізвище спантеличить попа. — Чи, може, ти не бажаєш мені відпускати?

Потоцький відчув, що грається із своєю смертю. Священик одним невловимим рухом висмикнув з-під ряси пістоль і крикнув:

— Слава Богу, що я тебе зустрів! Ти душитель України! Сатана в образі людини! Згинь, дияволе, згинь, люципере! За церкву, за Христа!..

Пролунав постріл... Куля просвистіла біля самого вуха в побілілого польного гетьмана.

— Прости, Господи, гріх мій, що промахнувся! — вигукнув панотець і впав, зрубаний гусарами. Оточивши кіньми труп, вони кололи його списами, топтали кіньми, а Потоцький, як сидів на своєму коні, так лантухом і зсунувся на землю. Гусари кинулись до нього, підняли й оглянули: жодної пошкрябини. Гусари переглянулись.

— Це я зі злості! — буркнув польний гетьман і, шкутильгаючи на забиту при падінні ногу, потеліпався до карети. — Чого повитріщалися, пся крев?! — визвірився він на гусарів. — Я покажу вам, як охороняти свого гетьмана! Всяке бидло стріляє у вашого гетьмана, а ви облизнів ловите!

І хряпнув дверцями. До самого Летичева не вилазив з карети, не гарцював попереду гусарів і не милувався золотою осінню. На кілька днів священик позбавив його сну й апетиту. Досить було склепити повіки, як з мороку відразу ж вискакував розпатланий піп з хрестом на грудях і пістолем в руках...

В наступні дні зіпсувалась погода, золотої осені як не бувало! Небо обложили важкі хмари, зарядили дрібні холодні дощі з ранку й до вечора... День у день. Почав облітати жовтий лист, розвезло дороги, й гетьманську карету кидало з боку на бік, гусари, набурмосившись, сиділи в сідлах як мокрі кури й шморгали посинілими носами. Потоцький був злий і не знав, де подітися й на кому зігнати свою злість. Та невдовзі й нагода трапилась. Навстріч польному гетьману посунула шляхта. Мокра, посиніла, по самі вуха заляпана грязюкою, вона так похапливо втікала з України, що навіть на польного гетьмана не звертала уваги. Спершу біженці втікали купками, та з кожним днем їх більшало і більшало, аж доки не посунули цілими колонами. Втікали пани з челяддю, гнали корів поперед себе, коней, на возах везли скарб...

— Та невже шляхетне лицарство забуло, як брати у руки шаблі? — не втерпів польний гетьман. — Від кого пани втікають? Від черні? Від бидла?

— Але там таке твориться... таке твориться... — пробурмотів один із шляхтичів. — Вся Східна Україна повстала. На Задніпрянщині й у Подніпров’ї кожний хлоп вже козак і пан.

— То панам ліпше ликове життя, аніж шовкова смерть? — лютує Потоцький. — Пани ладні наплювати на свій гонор і втікати з України, аніж взятися за лицарські шаблі?

Потоцький хряпає дверцями карети ще злішим, як був. По розкислій дорозі знову сунуть заляпані по вуха шляхетні біженці. Трохи не до землі нависли важкі свинцеві хмари, пелена мрячки затягла все у світі і ще більшу нудьгу навіває на Потоцького. Ладен втекти від самого себе, та хіба втечеш? У біженців такий переляканий вигляд, що гусари, дивлячись на них, починають неспокійно соватися в сідлах.

Коли під’їжджали до містечка Летичів, несподівано навстріч вискочили вершники. Гусари миттю взяли гетьманську карету в кільце, виставивши списи, та все одно Потоцький добряче перетрусився, доки не стало відомо, що то виїхав йому навстріч Іляшко Караїмович з вірними Речі Посполитій козаками. Вітаючи польного гетьмана, реєстровці підкидали вгору шапки, і Потоцький трохи заспокоївся. Реєстровці на чолі з Караїмовичем супроводжували його карету в містечко.

— Ваша милість! — розплився Караїмович в приторно-солодкій посмішці. — Я приготував вам теплу хату, м’яку постіль і ситу вечерю!

Проїхали вузенькою кривулястою вуличкою, повз мокрі облуплені хатки Летичева і зупинилися біля мурованого кам’яного будинку. Відштовхнувши слугу, Караїмович сам відчинив дверці карети, підхопив під руку польного гетьмана і повів у світлу теплу залу, раз по раз ласкаво повторяючи: «Сюди, ваша милість... сюди... Ось тут поріг високий, щоб ваша милість не спіткнулась... Дозвольте вашу дорогу шубку...»

Караїмович зняв важку шубу з пліч Потоцького, труснув її, струшуючи каплі дощу, і тільки тоді віддав слузі.

— Ну викладай, Іляшку, що розвідав? — сказав повеселілий Потоцький, потираючи руки та сідаючи в крісло біля каміна. — Духом ожив?

— Ожив, ваша милість, ще й як ожив, — заторохтів Караїмович. — Восени, признатися, був зовсім занепав духом, та тепер, коли бачу, яке грізне військо суне на Вкраїну хлопську, серце в мене наче вдруге народилося. Із загоном вірних Речі Посполитій козаків я, вдаючи з себе прихильника Павлюка, пройшов усе Задніпров’я, добряче нашкодив...

— Ха-ха!.. — не втримавшись, регоче гетьман. — Нашкодив їм... Як влучно сказано. Ну-ну, викладай, як ти там нашкодив!

— Нашкодив хлопам і багато дечого побачив. Якщо ваша милість велить мені хутчіше подати карту України, я все на ній позначу.

— Молодець, Іляшку!

— Служу вашій милості вірою і правдою! — вигукнув Караїмович і простягнув Потоцькому згорток. — Звольте глянути, ваша милість. Універсал хлопського гетьмана до задніпровців. Мені пощастило пристрелити його гінця й забрати сію штуку.

— Цікаво, цікаво... — Потоцький розгортає згорток і читає: — «Павло Михнович Бут, гетьман війська Запорозького, поставлений над усією Україною...» Іч, схизмат, як себе величає! Гетьман над усією Україною! Ну постривай, бунтарю, постривай!.. «Товаришам нашим п.п. отаманам, козакам реєстру, всім взагалі і всьому поспільству і братії нашій, яка проживає в Задніпров’ї...» Так, — бурмоче Потоцький, пробігаючи очима універсал. — Ага... «Оголошуємо вам, товаришам нашим, що одержана звістка про рішучі замисли жовнірів, котрі вже зібралися до нас на Україну, в чім Господь хай не поможе їм! Тому я силою своєї влади і ім’ям війська...» Ах, як добре пише хлоп! Наче він справжній гетьман. Ціцерон! «...іменем війська наказую, щоб ви, ваші милості, не залишалися в безпечності, а, запасшись кіньми, хлібом і зброєю, були в готовності протистояти, як і подобає лицарям, цим гнобителям віри нашої грецької». Ах, яка поезія! Хлоп, а як пише! Ага, далі вже конкретні поради... Цікаво, цікаво... «Панам отаманам негайно прибути в містечко Мошни... Будемо радитись, як все це повернути до доброї слави і пользи нашої. Дан в Чигирині... Роман Попович, писар військовий власною рукою...»[5] Гм... Он як?

— Цей схизмат Павлюк, ваша милість, підняв уже все Задніпров’я.

— То ці лотри збираються в Мошнах? — аж ожив Потоцький. — Очевидно, вони хочуть і бій там дати?

— Так, ваша милість, саме так, — квапно каже Караїмович. — Хоча Павлюк і сидить в Чигирині, але його права рука вже в Мошнах. Туди сходяться всі бунтарі. Я все знаю. Веліть мені, ваша милість, швидше дати карту, і я вам усе розмалюю, що треба.

І Караїмович малював...

Пізніше капелан польського війська патер Симеон Окольський запише до свого щоденника, що польний гетьман дуже зрадів, коли в Летичеві його зустрів Караїмович. Занотував до свого щоденника, що Караїмович розповів, де жили зачинщики бунту (щоб знищити їхні сім’ї), де стоїть їхня артилерія, які села й міста треба захопити в першу чергу, який цього літа був врожай у Придніпров’ї, де повстанці зберігають зерно та інший харч...

Повеселішавши од таких відомостей, Потоцький з Летичева вирушив на Білу Церкву, але через три дні його в дорозі наздогнала зима. Увечері перестав дощ, що лив день у день, вночі задули холоднющі вітри, мороз скував землю, й на ранок зчинилася така завірюха, що світу білого не було видно. Гусари в своїх залізних обладунках позаклякали в сніговій хвищі і, сяк-так діставшись містечка Білилівки, сипонули по хатах відморожувати кольчуги, кіраси, наручники, підколінники. Грімкотіли мерзлим залізом, проклинали похід, з криком і прокльонами стягуючи з себе закрижанілі доспіхи. Потоцький квапився, аби швидше дістатися до Білої Церкви, а звідти йти на Мошни, але випхати гусарів з теплих хат на холодні засніжені дороги було не так легко. Гетьман змушений був зупинитися в Білилівці на кілька днів, звідки й послав на Україну такого універсала:

«Микола із Потоку Потоцький, воєвода брацлавський, гетьман польний коронний, генерал подільський, староста кам’янецький, летичівський, ніжинський і прочая.

Всім взагалі і кожному зокрема: п.п. полковникам, осавулам, сотникам, отаманам і всім військам його королівської милості, запорозьким козакам, котрі значаться в реєстрі Й. К. М. і дотримуються вірності й повинності маєстату Й. К. М. Відомо вам чиню, що я з військом виступив з метою усмирити свавілля і примусити всіх підкорятися маєстату, а також покарати тих, хто буде опиратися. Знайте про це ви, реєстровці, і розшукайте серед себе тих, які порушили присягу і безневинно пролили кров старшин своїх, для того, щоб бунтарі одержали заслужену кару. Знайте, що в противному випадку гостра шабля королівських військ знищить ваші маєтності, ваших жінок, дітей, майно і саме ваше життя. Вдруге нагадуємо, щоб не реєстровці, які знаходяться серед вас, були арештовані старостами, а ви щоб допомагали старостам приборкати бунтарів. Я гадаю, що ви вже врозумілися, одержавши універсал Й. К. М. великого коронного гетьмана, але, можливо, хто-небудь з бунтарів притаїв його від вас, тому, наблизившись до вас, посилаю цей новий універсал. Дан в Білилівці 26 листопада 1637 року»[6].

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

На третій день снігова хвища трохи вгамувалася, і Потоцький зібрався було в дорогу, як несподівано, збившись з свого маршруту, в Білилівку забрів полк пана Казановського, старости богуславського і писаря польного коронного. Пан Казановський загубив десь у завірюсі дві хоругви гусарів та один ескадрон драгунів і мав намір очікувати їх в Білилівці.

— Пан писар польний як далі так воюватиме, то й голову свою власну загубить і буде її чекати в Білилівці! — не втерпів гетьман. — Це не військо, а стадо баранів!

— Який пастух, таке й стадо! — буркнув Казановський, розтираючи заморожене вухо.

— Пся крев! — побагровів Потоцький. — Це що, бунт?

— Похід зовсім кепський, ваша милість, — шморгав Казановський посинілим носом. — Жовніри невдоволені, що їм досі не прислали платні!

— Знову про платню? — схопився Потоцький. — А про славу лицарську ви подумали?

— Слава славою, а злото — злотом! — Казановський мацав обморожені вуха й стогнав. — А-а-а... Сто дяблув!..

— Снігом треба терти! — буркнув Потоцький.

— Тер, ще гірше. — Казановський знову застогнав: — А-а-а, сто дяблув!.. Без платні, ваша милість, жовніри не підуть у бій.

— А ви побільше по селах шастайте! — порадив гетьман. — Там поживу знайдете, не з голими руками в ойчизну повернетесь.

— Чернь голодрана, — зітхнув польний писар. — Десяток хат обнишпориш — і нічого в торбу покласти. В яку скриню не заглянеш — порожньо.

— Хіба хлопи поховали своє добро?

— А дідько їх знає, мабуть, у них немає нічого. І на них таке дрантя, що й купи не тримається. Потягнеш з якої хлопки сорочку, а вона в руках розлазиться. А тут ще й холоднеча!

— А ви з хлопками грійтеся! — порадив Потоцький — Гуртом з будь-якою хлопкою впораєтесь!

Ще одна розмова відбулася в Потоцького з головним капеланом його війська патером Окольським.

— Дух в славному війську вашої милості починає падати, — перебираючи чотки, тихим голосом говорив патер і всім своїм набожно-смиренним виглядом підкреслював, що буцімто це його не стосується.

— Ваша милість, будучи капеланом мого війська, для того й знаходиться тут, аби Божим словом піднімати дух мого лицарства! — не втерпів Потоцький.

— В таку холоднечу, — виправдовувався патер, — і Боже слово не завсіди доходить до воїнства.

— В суху погоду йому зручніше? — пустив шпильку гетьман.

— Сину мій, — все так же м’яко мовив патер, — я розумію, що погода дещо завадила поступові війська вперед, що у вашої милості багато клопоту, але... Але не треба іронізувати над Божим словом. Всі ми слуги і раби Господні, і всі ми колись будемо там, — патер пустив під лоб очі, дивлячись у стелю.

— Я туди не спішу! — буркнув Потоцький. — Хай спершу чернь туди полетить!

— Але Бог по достоїнству оцінить ті злигодні, які терпить в цьому поході ваша милість і військо в ім’я коханої ойчизни. Можливо, Господь і ниспослав на землю негоду, аби вивідати міру мужності нашого лицарства. Все у волі Господа, а ми його раби і слуги.

— Краще б Господь замість холоднечі послав платню для мого війська! — буркнув Потоцький.

— Все у волі Господа.

— Всі гріхи мого війська... — почав було гетьман, та патер його перебив, м’яко зауваживши:

— Усмиряти чернь — то не є гріх! Це подвиг в ім’я нашої коханої ойчизни. Вам, ваша честь, випала велика місія викоренити бунтарів. Бог завжди з вами!

— Але я певний, що і чернь молить Бога, аби він їй послав перемогу над нами.

— Бог ніколи не слухає черні! — запально вигукнув патер. — Бо чернь — то отара. А ми пастухи. Бог слухає не отару, а пастухів. А ще Господь бачить згори, що чернь бунтівна. Піднявши бунт проти своїх панів, чернь так само й проти Бога підніме бунт. Ні, ваша милість, Бог ніколи не слухає черні.

Тут Потоцькому доповіли, що карета вже готова, її поставлено на сани, запряжено три пари ліпших коней, і його милість, коли побажає, може вирушати в дорогу.

— Ще одне, — звівся Потоцький. — Я чув, що ваша милість веде подорожній щоденник і все записує туди про наш похід.

— Дещо занотовую для історії, — скромно опустив очі патер. — Історія мусить знати про блискучу перемогу Речі Посполитої над черню.

— Авжеж, — згодився гетьман. — Але сподіваюсь, що пан головний капелан не буде в своєму щоденнику акцентувати увагу на деяких неприємних і непередбачених дрібничках нашого походу?

— О ні, сину мій! — вигукнув патер. — Я описую цей похід як визвольний похід шляхетного лицарства. Коронне військо, розпростерши орлині крила, відважно летить на бунтівну чернь, аби відновити в маєстаті мир і справедливість. Амінь!

Слуги вже вкутушкували Потоцького в шубу, коли його джура доповів, що в Білилівку прибув пан Голецький, товариш із хоругви пана старости ланцкоранського, і просить його прийняти.

— Гінців я прийму в Білій Церкві, — невдоволено сказав гетьман.

— Але, ваша милість... — джура був блідий.

— Що таке? — насторожився Потоцький.

— Пан Голецький прибув з відмовою від подальшої служби.

— Що-о?! — Потоцького аж тіпнуло. — Коронне військо уже починає розбігатися по кущах? Тягни сюди того зрадника!

Потоцький рвучко скинув з себе шубу і нервово закрокував з кутка в куток. Зайшов Голецький, зігнутий, з нездоровим блиском в глибоко запалих, байдужих до всього очах, з відмороженими вухами.

— Пан Голецький відмовляється від подальшої служби? — крикнув Потоцький. — Як не соромно панові в такий час...

— Я прибув від імені всієї нашої хоругви. — Голецький хрипло закашляв. — Хоругва уповноважила мене заявити вам, пане польний гетьмане, що вона по закінченню року не бажає далі служити!

Потоцький відчув, що йому стало холодно. Крекчучи й хрускаючи суглобами, він нахилився, підняв з долівки шубу, накинув на плечі, забувши про своїх слуг, і мерзлякувато щулився, позиркуючи на делегата бунтівної хоругви...

— У моєму війську завелися пацюки! — прохрипів гетьман.

— Прошу без образ, ваша милість! Ми чесно заявляємо, що не бажаємо служити!

— І ви ще смієте згадувати про честь? — закричав Потоцький, бризкаючи слиною. — Які ви лицарі! Ви дезертири!.. Наданою мені верховною владою я примушу вас служити королю і Короні!

— Навіть сам Бог нас не присилує, — досить спокійно відповів Голецький. — Хоругва уповноважила мене заявити вашій милості про це з усією рішучістю!

«А що коли це перша ластівка? — подумав польний гетьман і відчув, як десь під серцем засмоктав млосний черв’ячок. — Що буде завтра, як інші хоругви візьмуть приклад з бунтарів? А я ж не на прогулянку вирядився...»

І голосом, що зовсім занепав, запитав:

— Може, у хоругви є які претензії до мене особисто?

— Особистих претензій до вашої милості в хоругви немає!

— То в чому ж річ?

— Хоругва наймалася служити до нового року, — відповів Голецький. — Рік закінчується, і хоругва вважає себе вільною від будь-яких обов’язків.

— Але ж ми знаходимося не у Варшаві, а у ворожій нам країні! — вигукнув Потоцький. — Всюди чернь на нас точить зуби. Як хоругва може зрадити ойчизні в такий час? В час, коли істинні сини Корони, як відважні леви, кидаються на ворога, приносячи загальне благо і користь для нашої ойчизни, коли...

— Дозвольте перебити вашу милість! — буркнув Голецький. — Хоругва не бажає більше служити, і в мене немає часу вислуховувати балачки вашої милості. Дозвольте відкланятись.

— Пане Голецький, — благально мовив гетьман. — Передайте своїй хоругві, що я все ж вважаю їх справжніми синами Речі Посполитої. Я обіцяю... Врочисто обіцяю, як тільки прибудемо в Білу Церкву, я відразу ж дам знати його милості коронному гетьману, і він негайно пришле платню.

— Хоругва дослужила своє і не бажає далі служити! — затявся на своєму Голецький. — Але я обіцяю, що передам ваші обіцянки.

— Це все? — кутаючись у шубу, запитав Потоцький.

— Все, ваша милість! — Голецький вийшов, притуливши руки до обморожених вух.

— Пацюки!.. — з безсилою люттю прохрипів польний гетьман.

Біля містечка Паволоч Потоцький наздогнав обліплений снігом полк коронного гетьмана під орудою старости хмельницького Миколи Стогнева і разом з ним підійшов до Білої Церкви. Не відаючи, хто в місті, Потоцький, аби не наскочити на козаків, зупинився на засніженій рівнині під якимось хутірцем, велів військам підпалити хутір, аби «потепліло», і на розвідку до міста відрядив одну хоругву з полку коронного гетьмана, давши їй ще й загін артилерії.

Гусари хутко підпалили хутірець (люду в ньому не виявилось, певно, повтікали) і грілися біля величезних багать. На засніжену рівнину снопами полетіли іскри, головешки, падаючи в сніг, шипіли й шкварчали, виповнюючи повітря чадом і смородом паленого.

Та ось повернулася із розвідки хоругва і доповіла, що в Білій Церкві ще немає коронних військ і, отже, пан польний гетьман матиме честь першим вступити у місто.

— А повстанці? — запитав гетьман.

— Повстанців у місті не виявлено, ваша милість. Міщани й частина реєстровців, почувши про наближення коронних військ, повтікали в Чигирин до Павлюка, а вірні його королівській милості козаки із старшиною Клишем готуються гідно зустріти вашу милість.

— Дайте сигнал: вступаємо в Білу Церкву! — велів Потоцький.

Невдовзі три пари відбірних коней дотягували вже карету польного гетьмана до передмістя. Навстріч їй вийшла купка реєстровців та з десяток-другий міщан і сяк-так вишикувались у шеренгу. Старшина Клиш, велівши купці реєстровців, як тільки під’їде до них панська карета, кричати «віват!» і кидати шапки вгору, скочив на коня і помчав навстріч польному гетьману. Їхати ж з усіма реєстровцями Клиш не зважився: а що коли пан гетьман, вздрівши козаків, що мчать до нього, сприйме це як напад? Підлетівши до карети, Клиш хутко зсунувся з коня, зняв шапку й низенько вклонився до карети. Карета зупинилася. Клиш ще раз вклонився, трохи не торкаючись вузьким лобом снігу.

— Ваша милість! — закричав Клиш, кланяючись, як тільки дверці карети відчинилися. — Славний пане польний гетьмане Речі Посполитої! Від імені реєстру білоцерківського, старшин і міщан вітаю вас земним поклоном (Клиш знову послав свій лоб у сніг) з благополучним прибуттям у Білу Церкву!

Тут Клиш оглянувся, махнув рукою, і реєстровці, що стояли віддалік, щось закричали врізнобій і почали підкидати вгору шапки.

— Я і мої вірні козаки віддаємо себе у повне розпорядження вашої милості! — вигукнув Клиш і на всяк випадок ще раз поклонився.

— Спасибі за вірність королю і Короні! — буркнув Потоцький. — Ви справжні хло... — Потоцький трохи зопалу не ляпнув «хлопи», але своєчасно поправився: — гм... справжні сини Корони.

— Раді старатись, раді старатись! — заторохтів Клиш. — Тільки й молимося за ваше здоровля та ваш успіх супроти лотрів.

«Треба чимось нагородити цього старшину з гнучкою спиною, аби й інша старшина на мій бік переходила», — подумав Потоцький.

— Приємно, що ви дотримуєтесь вірності і присяги, пане Клиш. Я видам охоронний універсал на ваше майно, звільню вас від поборів!

— Вік будемо служити вашій щедрій милості! — розцвів Клиш.

— Але чому так мало реєстровців у пана старшини?

— Ваша милість... е-е... Мало, так зате вони вірніКороні! А решта... е-е...збунтувалася і втекла до того лотраПавлюка.

Не кажучи більше й слова, Потоцький хряпнув дверцями, і три пари коней потягли карету в місто. Слідом бігли реєстровці, кричали «віват» і підкидали вгору шапки...

Потоцький зупинився з двома хоругвами гусарів у міському замку, а коронному полку велів розташовуватись в міських хатах.

Перші два дні в білоцерківському замку минули без клопотів і пригод. Потоцький висиплявся з дороги, відігрівався в теплих покоях (на їх опалення запобігливий Клиш привіз кілька возів найкращих дров), від’їдався (і тут Клиш встигав) — і очікував коронні полки, котрі все ще тяглися до Білої Церкви, губили свої хоругви і шукали їх на засніжених просторах. Зрештою прибув його особистий полк, кілька відсталих хоругов із полку коронного гетьмана та полку писаря польного. Невідомо було, куди подівся полк Станіслава Потоцького, брата польного гетьмана.

Зовсім несподівано до Білої Церкви прибув пан стражник коронний Самуїл Лащ, староста канівський та овруцький, і привів із собою надвірну гвардію — півтисячі вершників молдаван, татар та гайдуків. Такій негаданій підмозі гетьман дуже зрадів, хай тепер Голецький з своєю хоругвою вшивається куди хоче.

На радощах Потоцький пригостив пана стражника угорським вином і приліпив йому кличку «вірного сина Корони».

— Я такий!.. Я такий!.. — швидко хмеліючи, просторікував стражник. — Мене навіть сам Павлюк боїться. Маю п’ятсот найкращих головорізів!.. Кому хочеш голови позносять!

По обіді Потоцькому доповіли, що в Білу Церкву прибув корсунський та стеблівський підстароста і просить його прийняти. Невдовзі в покої зайшов високий, тонкий, як тичка, пан підстароста з маленьким личком, але довгими вусищами, котрі стирчали, як два хвости, й являли досить веселе видовисько. Потоцький ледве погамував у собі посмішку.

— Пшеджимирський! — гаркнув той, вирячуючи маленькі очиці й метляючи своїми вусищами. — Пан підстароста корсунький і стеблівський!

— Дуже радий пане Пже... Пше...

— Пшеджимирський... — випалив пан підстароста. — Вибачаюсь, така у мене хвамилія, що не снідавши й не вимовиш.

— З нею ви, пане, вже якось самі розберетеся, — гмикнув Потоцький. — Як справи у вас, пане підстаросто?

Той виструнчився, випнув вузькі груди, війнув вусищами і крикнув:

— Ми, корсунські і стеблівські козаки, вірні його милості королю, Короні і Речі Посполитій! Ми не збираємося приставати до бунтівників. Тільки ледарі вдаються до свавілля, а ми, корсунські і стеблівські козаки, пам’ятаємо свою присягу! Хай лише ваша милість швидше наступає своїми відважними військами, і ми викореним Україну!

— Благословляю ваші лицарські пориви, — поблажливо мовив Потоцький. — Чи не бачили бунтівників під Корсунем і Стеблевом?

— Горою стоїмо за Річ Посполиту! — вигукнув пан підстароста. — Але в Мошнах збирається дуже багато бунтівників. Там діє полковник Скидан, права рука Павлюка. Днями він прислав до нас у Корсунь ось такого універсала. Прошу ознайомитись з хлопською писаниною, ваша милість!

Потоцький узяв універсал, покрутив у руках і прочитав:

«Товаришам нашим, п.п. отаманам реєстрового війська, поспільству і братії нашій люб’язній, котра проживає в Корсуні і Стеблеві, бажаємо від Господа Бога здоровля. Прохаємо, підтверджуючи іменем всього війська, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно чи пішо і, пам’ятаючи славу нашу лицарську, права і вольності наші, з’явилися б добровільно і в згоді, як чинили наші предки по наказу старшого. І вас, товаришів наших, прохаємо і переконуємо зібратися в Мошнах, кінно чи пішо, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим, як того вимагає необхідність. Щоб ми гуртом повстали проти тих душманів і ворогів віри нашої. Якщо ж ви це охоче виконаєте, то додасте слави і честі Україні. Після всього поручаємо вас Господу Богу. Дан в Мошнах 29 листопада 1637 року»[7].

Потоцький закінчив читати універсал, не без заздрощів мовив:

— Хлоп, а як пише!

— Істинно так! — гаркнув Пшеджимирський. — Хлоп, а пише!

— Я кажу, що поетично пише, — зітхнув Потоцький. — Наче академію в Європі кінчав. Ці хлопи, скажу вам, не без Божої іскри, — повернувся до підстарости. — І як ви, пане, реагували на універсал Скидана?

— Я застрелив бунтарського посла! — крикнув той. — І помчав у Білу Церкву до вашої милості.

— Ваша милість! — заглянув у залу джура. — Прибув втікач з Корсуня, просить спішно його прийняти.

— Втікач з Корсуня? — звів Потоцький брови і здивовано витріщився на корсунського підстаросту. — Який ще втікач?

— Мабуть, щось непередбачене, ваша милість, — бліднучи, забурмотів пан підстароста.

— Корсунського втікача сюди! — крикнув гетьман.

Тої ж миті у залу не зайшов, а вбіг засапаний реєстровець і впав на коліна.

— Ваша милість, хоч карайте, хоч милуйте... — тут він побачив переляканого Пшеджимирського. — Пане підстаросто... Тільки ви поїхали, як корсунські козаки збунтувалися проти Речі Посполитої, впустили у місто Скидана і визнали владу Павлюка. Я мчав слідом за вами, пане підстаросто, але не наздогнав вас.

— Що це значить? — прошипів, не тямлячи себе від гніву, Потоцький. — Я вас питаю, пане Пше... Пже.. Чорт би побрав твою хвамилію! Я тебе питаю, остолопе! Ми, корсунські козаки, вірні королю і Короні!.. Чи не так ти щойно тут теревенив, бевзю? Який ти в біса підстароста, коли не знаєш, що в тебе у місті твориться! Чого ти наставив на мене свої вуса, таргане ти недобитий!

Пан підстароста то відкривав, то закривав рота, втративши дар мови. Потоцький вихопив свою шаблю, кинувся до знетямленого пана підстарости, схопив його за один вус, відсік шаблею, кинув йому в лице, закричав:

— Бевзь!.. Ти не достоїн носити такі вуса! Віднині по моєму особистому повелінню будеш ходити з одним, доки не повернеш назад Корсунь! А тепер геть з моїх очей, сто дяблув!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Одержавши наприкінці жовтня звістку, що коронний гетьман збирає в Барі військо для походу, Павлюк спішно послав гінців з універсалами на Задніпрянщину, кваплячи тамтешніх козаків прискорити приготування до війни. Відтоді повстанський гетьман уже не мав спокою. Діставалося і його отаманам, котрі носилися з міста в місто, піднімаючи людей, створювали загони, споряджали обози з провіантом та порохом, в панських фільварках виловлювали коней. Кизима Павлюк відрядив до Білої Церкви із завданням будь-що перетягти тамтешніх козаків на свій бік, а при наближенні коронного війська вивести їх до Чигирина. Остряницю послав у Черкаси до Василя Томиленка, аби той із своїми загонами рухався до містечка Мошни, куди ще раніше відіслав Карпа Скидана. Мошни, як найбільш зручне місце для об’єднання всіх повстанських загонів, Павлюк вибрав недарма. Саме в Мошнах він збирався дати Потоцькому генеральний бій. Всю осінь невтомний Карпо Скидан стягував у Мошни розрізнені повстанські загони, запасався обозами й зброєю. Одночасно Скидан зробив два вдалі походи і захопив містечка Стеблів та Корсунь, значно поповнивши козаками своє військо. За Мошни Павлюк був спокійний, Скидан не підведе! На волостях всю осінь діяв Гордій Чурай. Всюди розхвалюючи свою Полтаву та бідкаючись, що до рідного краю шлях неблизький, а то б він хіба ж такий полтавський полк зібрав, Чурай носився з села в село, визбирував окремі загони селян, а то й просто гурти з вилами й косами, на ходу ухитрявсь компонувати з них сотні для майбутніх полків. Хоч повстанському війську і бракувало досвіду, вміння та військового хисту, але найбільше допікала гостра нестача зброї й особливо пороху. І коли Чурай привів у Мошни сотні, озброєні дрюччям, Скидан хапався за голову: де взяти зброю?

— Хоч пальцем стріляй! — бідкався полковник.

— Тоді піду ще панів по волостях колошкати! — Гордій Чурай рішуче насовував шапку на лоба. — Мо’, в якої вашмосці хоч на обіхідку розживлюся!..

І зникав з своєю сотнею.

Сам же Павлюк лишався в Чигирині, зайнятий загальним керівництвом підготовки до повстання, одночасно встигав збирати й формувати нові загони та відсилав їх у Мошни до Скидана, майже щотижня розсилав по всіх усюдах гінців, закликав не баритися, а пошвидше сходитись у Мошни... Так у клопотах та підготовці до війни й осінь збігла...

Десь у листопаді в Чигирин прибули польські посли.

— Еге! — тільки й мовив Павлюк. — Ляхи змушені визнавати нас за силу, коли шлють послів. Це добре.

Послів було два: високий цибатий окань з рудими вусами назвався паном Коморовським, ротмістром реєстру, а другий, низенький коротконогий гладун, — паном Соколом, ротмістром великопольської піхоти.

— І звідкіля ж пани соколики прилетіли? — весело запитав Павлюк, поглядаючи на Сокола. Той почервонів, наче налився буряковим соком, і трохи писклявим голосом закричав:

— Прошу Павлюка... — запнувся й спішно поправився: — пана Павлюка без гонору, бо єстем шляхтич! Я маю свій гонор і за себе не ручаюся!..

— Я ж не винен, що в пана прізвище, котре зовсім йому не пасує, — розвів руками Павлюк. — Я знав інших соколів, але ті не вислужувалися гнобителям свого народу.

Сокіл надувся, вусами заворушив і гордо відказав:

— Я горджуся й пишаюся тим, що мене нобілітовано і маю всі права великопольського дворянства!

— Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, своє болото хвалить.

Той знову налився буряковим соком, але Коморовський осмикав його за рукав і зацибав до Павлюка.

— Пане гетьмане! — почав він поважно й неквапливо. — Ми прибули до вас з офіційною мовою. Нас уповноважив на це єгомосць коронний гетьман Речі Посполитої.

— Ви навіть визнаєте мене гетьманом? — здивувався Павлюк. — Адже мене Україна вибрала, а не король.

— Пане гетьмане, вас і Річ Посполита визнає гетьманом.

Павлюк уточнив:

— Якщо я зречуся свого народу й стану караїмовичем?

Коморовський зморщився, замахав довгими, незграбними руками, наче дим перед собою розганяв:

— Для чого такі високі слова, пане гетьмане? Народ, народ... Аж смішно. Ніякого народу немає, не було і не буде. А є стадо, глум, отара, збіговисько, як хочте називайте. Або простіше: чернь. Смерди. Кмети. Ну і так далі.

— Від назви селянина «кмет» походить «кмітливий», — ніби між іншим, зауважив Павлюк. — То я слухаю вас, пане посол.

Коморовський розійшовся, як кум на весіллі:

— Якщо згодитись на хвильку, що бидло — це народ, — патетично затяг він, — то все одно ми, пани, стоїмо вище народу. Ми його пастухи. А народ — отара. І ця отара побіжить туди, куди ми її поженемо батогом.

Павлюк швидко запитав:

— То ви хочете, щоб я отару погнав на заріз?

— Знову не те, — зморщився Коморовський. — Усіх на заріз гнати не можна. Хтось же мусить працювати.

— Ще б пак! — вигукнув Павлюк.

— Його милість коронний гетьман прохає вас, пане гетьмане, не давати волі черні, а, підхльоскуючи отару батіжком, погнати її...

— ...прямцем у панські ярма? — закінчив за нього Павлюк.

— Я бачу, що ми розуміємо один одного, — потер руки пан посол.

— А мені здається, пане, — ледве стримав свою лють Павлюк, — що ви ні дідька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор.

— Дарма, пане гетьмане, ой дарма, — зацибав з кутка в куток пан Коморовський. — Адже Річ Посполита ладна пробачити вам гріхи, визнати вас гетьманом, якщо пан гетьман негайно розпустить чернь і закличе її до покори. І всі ваші гріхи перед Короною самі відпадуть.

— З цього пива не буде дива, — спокійно проказав Павлюк. — Боротьба за волю і кращу долю свого народу ще ніколи не була гріхом. Принаймні для мене. Для вас це, звісно, смертельний гріх. Бо ви з тої породи соколів, котрі гірші за круків!

Зачеплений за живе, пан Сокіл так і схопився:

— Для черні я ладен і круком бути! — вигукнув він фальцетом. — Чернь створена Богом, щоб служити нам, панам. І ми її вогнем і мечем примусимо до покори. Пан коронний гетьман відряджає на Україну непереможне військо, і вона винищить чернь до ноги!

— Але, — Коморовський підняв вгору кривий вказівний палець, — його милість коронний гетьман не хоче проливати крові.

— Звідколи це коронний зробився таким святим, що став піклуватися про нашу кров? — в’їдливо поцікавився Павлюк. — Як перепився нею? Чи йому, може, вже набридло палити живцем українських матерів з дітьми?

Помовчали. Посли не знали, що відповісти. Пан Сокіл надимав щоки й посилено сопів, пан Коморовський надто уважно вивчав свій вказівний палець, начебто щойно його побачив на своїй руці.

— У мене обмаль часу, щоб грати в мовчуна, — звівся Павлюк. — Що пани посли ще мають сказати?

— Коли пан гетьман вгамує чернь, йому буде даровано булаву імені короля і в дарунок крулевщизну, — сказав Коморовський.

— Я бачу, що Річ Посполита не так мене зрозуміла, пане посол. Коли б я прагнув булави і крулевщизни, то діяв би інакше. Я душив би Україну, як караїмовичі та інші пани соколи.

— То пан гетьман бореться не за гетьманство? — був здивований Коморовський. — Не за владу?

— Пан посол, очевидно, міряє мене своєю міркою?

— Це все? — запитав Коморовський.

— Все, пане посол.

— Що ж... — розвів руками посол. — Ми з паном Соколом своє зробили, застерегли пана гетьмана. Але... кров свою проливати за чернь? Це не вкладається у моїй голові.

— Я дуже шкодую, що в пана така мала голова, — відповів гетьман.

Коморовський, котрий до цього вдавав з себе статечного, врівноваженого дипломата й миротворця, схопився, як ужалений, щось зашипів у руді вуса, і його наче вітром здуло.

— Ви ще пошкодуєте, П-павлюк! — затряс кулаками Сокіл. — Ми викоренимо вашу бунтарську Русь! Ми їй поламаємо крила!

— Свої крила ви, пане Соколе, давно поламали, повзаючи в покоях магнатів, то як ви дістанете наші крила? — запитав Павлюк. — Адже повзучий повзає, а летючий літає. Нам з вами, як бачите, не по путі. Ось так-то, пане повзучий, чи то пак Соколе.

Сокіл вилетів, як ошпарений.

— От лихо, — похитав головою Павлюк. — Мабуть, я не вмію приймати послів, стрімголов вистрибують.

Минуло ще з місяць. З першим снігом у Чигирин прийшов Кизим зі своїм загоном. Входили у місто з піснею:

Над містом весело й задерикувато злітає пісня:

— Здоров був, пане гетьмане! — гудів Кизим, поблискуючи очима. — Приймаєш нас чи на двері показуєш?

— Таких веселих та співочих чом і не прийняти. З якими вістями, отамане? — ручкався Павлюк. — Ти ніби, Сидоре, аж побільшав? Ростеш?

— А ми, ковалі, завсіди ростемо, бо гаряче залізо куємо! А вісті не зовсім утішні. Потоцький вже в Білій Церкві. Ляхи випалюють села й містечка. Сніг чорніє від попелу.

— Хто зустрів Потоцького в Білій Церкві?

— Навстріч виїхав старшина Клиш з купкою зрадників. Реєстровці та міщани пішли за мною.

— То ходімо дивитися на твоїх орлів!

Вийшли у двір, і Павлюк аж зажмурився від сліпучо-білого снігу.

— Але ж і днина!.. А небо голубе, як по весні.

— Хто помер, той кається.

— Коли знав, за що помер, — не кається, — відповів Павлюк, з насолодою вдихаючи чисте морозне повітря.

Високий дебелань Кизим ішов, широко і твердо ступаючи, сніг під його ходою якось смачно хрумтів: хрум-хрум... Йти з ним було приємно і легко. Та ось і майдан, навпроти церкви стоять шеренгами білоцерківські козаки й міщани.

— Здорові були, молодці! — привітався Павлюк.

— Здоров був, гетьмане! — в один голос відповіли білоцерківці. Павлюку це сподобалось, коли в один голос, то спільнота в них є. І весело запитав:

— Чи не злякали вас, бува, ляхи?

— Ляхи лякали, та ляки повтікали, — відповіли білоцерківці.

— Тоді слово моє буде коротким. Досі ви служили ляхам, тепер послужите матері своїй Україні. Перемоги я вам не обіцяю, перемогу ви самі здобудете в боях. А головами накладете — недарма проллється ваша кров.

Обійшов загін, придивляючись, хто як озброєний, похитав головою. Реєстровці ще нічого, а міщани тримають в руках або дрюччя, або залізяччя... Кепсько із зброєю. Павлюк важко зітхнув, хоч би не вилізло це боком в першому ж бою... Спинився проти Кизименка, замилувався преміцним та вродливим парубком. Як і батько, рославий, широкоплечий, ставний і гарний. Так і пашить здоров’ям та силою. Але чомусь насуплений, злий.

— Як воно воюється, коваленку? — м’яко запитав Павлюк.

— Та декому хочеться боки нам’яти! — сердито засопів Кизименко і промовисто бликнув на батька.

— Го-го-го! — зареготав Кизим-батько. — Це мені синок грозиться боки нам’яти. Увесь у мене вдався. Я також своєму батьку трохи одного разу не нам’яв боки.

— Що ж це у вас, сімейна спірка?

— Сімейна, — посміхався Кизим білозубою посмішкою. — Я наполягав, що Білу Церкву треба залишити, а синок мій вперся: тільки з ляхами битись! Замалим було не почубились!

— Я і в Чигирині можу нам’яти чуба! — Кизименко рішуче ступив із шеренги, засукуючи рукава.

— То давай, сину, поб’ємося навкулачки, — весело казав Кизим, також засукуючи рукава.

— Та чи ви подуріли? — втрутився Павлюк. — Ану киш, півні Кизими!

— Батько задарма здав Потоцькому Білу Церкву! — кричав Кизименко. — Запершись у фортеці, ми могли б ще довго відбиватися. А так відходимо. І допоки? Залізо треба кувати, поки воно гаряче!

— От ми й почекаємо, коли воно як слід нагріється, — відповів Павлюк. — Коли вже з нього іскри будуть кресатися, тоді й візьмемось за молоти кувати нашу волю.

І раптом в кінці шеренги побачив Марину.

Спершу не повірив власним очам. Марина стояла перед ним, наче намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому кожушку з чорним коміром, в шапці, отороченій смушком, з-під якої вибивалося м’яке русяве волосся, за малиновим поясом стирчав пістоль, червоні чоботи, як мак, горять на білому снігу.

— Ти?.. — чомусь пошепки спитав Павлюк і відчув, як тепла хвиля огорнула його з ніг до голови. Вже давно йому хотілося побачити Марину. Просто побачити, просто подивитися на неї... І ось перед ним стоїть ставний, чорнобровий козак з ніжним, зашарілим від морозу лицем і теплими карими очима.

— Я всією сімейкою з ляхами воюю! — загудів Кизим. — Ми з сином в похід збираємось, а Марина, як та смола, пристала, не віддереш! Піду та й піду! Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дівоче діло — війна. Так вона хоч і дівчина, а Кизимового роду. Як навріпилась, так і наполягла на своєму. Довелося взяти. Отакі діла.

— Я ще й стріляти вмію! — блиснувши на батька насмішкуватими очима, відказала Марина. — Не гірш, ніж усі Кизими!

— От наділив Бог сімейкою! — весело гудів Кизим-батько.

Павлюк дивився на дівчину, наче заворожений. Вона стояла перед ним чиста, незаймана, як перший сніг, марилась йому чарівним видивом, що невідь-де взялося в засніженому Чигирині.

— Війна, Марино, не для дівчат, — тихо мовив Павлюк.

— Я не боюся смерті, — просто відповіла Марина. — Хай вороги її наші бояться. Я буду перев’язувати козакам рани і стріляти, коли треба. І шаблю можу в руках тримати.

— Ми всі такі, Кизими! — гордо вигукнув старий коваль. — У нас і рід увесь такий: жінки чоловіків за пояс заткнуть. Моя дружина покійна маленька була, як дівчинка, а як розійдеться, то й сам біс, бувало, з нею не зладить. Скільки вона мене навколо кузні попоганяла, дорогу витоптав утікаючи. Але все одно по-моєму виходило. Ніколи їй не уступав. Якось ганяла мене, я в хату вскочив, під піл заліз, а вона ногами тупотить: вилазь! Не вилізу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. І не виліз. Отакі ми, Кизими!..

Марина засміялась, карі теплі очі її спалахнули живими іскорками, і Павлюкові здалося, що то бризкає живлюща волога з чарівної криниці. І йому стало весело, легко і гарно, на мить він забув про ту ношу, що лежала на його плечах, про свої думи, котрі не давали йому спокою, і сміявся, щасливий, як ніколи...

Невдовзі до Чигирина з’їхались отамани на раду.

Першим примчав Гордій Чурай. В доброму кожусі, в гостроверхій смушковій шапці, розпашілий з морозу, з живими, сяючими очима, молодий і наче аж безтурботний, вбіг він у хату, гупаючи замерзлими чобітьми, і в хату разом з ним мовби увірвалося саме життя — молоде, неспокійне, радісне.

— Гарна днина, і мороз із руками! — весело закричав він з порога. — Та в нас у Полтаві цеї пори ще краще буває!

— У вас у Полтаві і сніг, мабуть, тепліший? — посміхнувся Павлюк. — І гріє, що добрий кожух!

— Ще б пак! У нас кожухи із снігу шиють! — блиснув зубами Чурай. — Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродійка.

З цими словами Чурай шаснув рукою за пазуху і витяг звідти... дику качку, весело заторохтів:

— Ось! Прошу любити й шанувати! Подивіться, люди добрі, яка краля, хоч і нещасна! — Посадив качку на долівку, та сполошено крякнула й, осмілівши, довірливо подивилася на Павлюка одним оком, потім другим. — Біля Тясмину її підібрав, — широко посміхався Чурай. — Озерце вже замерзло, лише посередині жменя незашерхлої води лишилася. От вона й трималася.

Качка зашкутильгала по долівці, тягнучи перебите крило, додибала до Чурая, сіла в нього біля ноги.

— На одному крилі не полетиш у вирій, — зітхнув Чурай.— Шкода мені стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить. Мало хто не позариться на живу душу, в якої перебите крило.

— Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! — Павлюк обережно погладив качку, відчуваючи долонею м’яке шовковисте пір’я. — Перезимує, а по весні, як будемо живі, як нам ніхто крил не поламає, випустимо.

Зайшли Биховець та Остряниця, присіли біля качки, гладили її.

— Дике, а не боїться.

— А чого їй боятися, коли ви справжні люди, — відказав Чурай. — Вона знала, до кого йти.

— А добрий би з неї борщ був! — раптом сказав Биховець. — Люблю всмак поїсти, особливо борщ з качатиною.

— Що ти теревениш, полковнику?! — так і кинувся до нього Чурай. — Та я тобі за такі речі духопеликів надаю. Вона ж, нещасна, сподівалася в нас притулок і захист знайти, а ти її в борщ? Зразу видно, що не був у нас у Полтаві. Ми б тебе швидко навчили птахів любити не за м’ясо, а за красу.

— Здаюсь! Пожартував! — ніяково посміхнувся Биховець. — Слово прохопилося. Хіба ж я не бачу, що вона нещасна?

— Важко їй тут зимувати, знаючи, що інші в теплих краях, — задумливо мовив Павлюк.

— Наш обов’язок усім скривдженим допомагати! — не вгавав Чурай. — Будемо вважати, що рада отаманів постановила: дику качку прийняти в наше товариство!

Остряниця сумно похитав головою:

— Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом і думаю: і ми такі... З перебитим крилом. І силкуємось злетіти на одному крилі, маримо про теплий край-рай, а наше останнє крило сковує крижана холоднеча.

Всіх вразила ця мова, й отамани здивовано і вражено дивилися на похнюпленого Остряницю. Крижаним відчаєм і гірким сумом війнуло від його слів...

— Ні, ні! — раптом крикнув Биховець. — Ти, Якове, духом занепав. Ніяка крига не сковує наших ясних вод!

— І крил нам ніхто не поламає, допоки самі їх не зречемося! — вигукнув Чурай. — Людина тільки сама собі може обламати крила.

— А може, ми тільки розправляємо свої крила? — запитав Павлюк. — А лет у нас ще попереду? Гордій правду сказав: крила людина сама собі ламає, коли дух у неї перестає бути крилатим. Коли її відчай у панцир заковує. Коли мрії її заснуть навічно.

— Але щось же треба робити! — схопився Остряниця. — Ляхи вже в Білій Церкві, а ми сидимо. Що ми чекаємо? Коли Павлюк був просто сотником, він був рвучкий і гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрімголов. Та тільки вибрали його гетьманом, він ураз перемінився. Довго думає і гадає, перш ніж зробити крок, вагається, вичікує... Я не впізнаю Павлюка.

Запанувала довга мовчанка. Гетьман задумливо дивився у вікно. Та ось він повернувся, тихо мовив:

— Я й сам себе не впізнаю. Твоя правда, Якове. — Павлюк зненацька рвучко схопився, наче скинув з себе оціпеніння, очі його блиснули гостро, голос забринів запальною пристрастю. — Сотник Павлюк і справді колись не задумуючись сторч кидався у вирви, гарячкував до безміри і ні в гріш не цінив власне життя. Відтоді життя дечому навчило Павлюка. Сотник Павлюк ще міг кидатись у вирви, бо ризикував всього лише одним життям. Та ще хіба життям сотні. Але що можна було чинити сотнику, те не велено гетьману. Гетьман Павлюк не має права ризикувати долею України і не задумуючись кидати її в круговерть. Своїм життям я й тепер можу ризикувати, але життям повсталого люду — ніколи. Мушу бути тверезим, спокійним і обережним. Приміром, я програю, а я допускаю і такий хід. То з чистою совістю скажу собі: Павлюк, ти зробив усе, що міг, на що був здатний. Ти не схибив. А ще більше за тебе зробить хтось інший, щасливіший. Можливо, той інший з нашої іскри роздмухає велике полум’я. Ось що я вам хотів сказати, братове!

Остряниця раптом кинувся до Павлюка, поцілував його і, сівши на лаву, відвернувся до стіни... До хати, гупаючи замерзлими чобітьми, шумно ввалився Кизим і загудів з порога:

— А чого це товариство задумалось? — Стягнув з себе кожух, повісив у кутку. — А сніжок же надворі!.. Так і тягне тебе поборюкатися!.. Особливо з молодичкою в сніжки погратися, а потім чарчину випити, а ще потім...

— А потім можеш не розказувати, — зітхнув Чурай. — Викладай ліпше нам, що знаєш про ляхів.

Кизим сів на лаву, запалив люльку.

— Мої хлопці розвідали, що ляхів зійшлося в Білу Церкву чотири полки, не рахуючи надвірних команд та сильної артилерії. Це набагато більше, аніж ми на сьогодні маємо.

— До всього ж у нас обмаль зброї, — озвався Павлюк. — Особливо в селян та в міщан. Люди зовсім беззбройні.

— Щоправда, дух у війську Потоцького зараз кепський, — продовжував Кизим. — Жовніри буцімто платню наперед вимагають, а король бариться. Та, зрештою, не в цьому суть. Чи готові ми йти зараз на Білу Церкву? Ось що я хочу запитати вас, товариство.

— Ні, — заперечливо похитав головою Павлюк. — Селянські загони здебільшого ще беззбройні, а козаки ще не всі зібралися. Йти зараз на Білу Церкву все одно, що підставляти голову під обух. До того ж ранні хуртовини відрізали від нас багато загонів, чимало їх застряло в Задніпров’ї. Ще не привезли всі армати, зараз обози переставляють з возів на сани, а отже, не підвезено порох, свинець та провіант. Доки всі зберуться, потрібен ще час. Для вирішального бою я вибрав Мошни, куди найзручніше сходитись усім загонам. У Мошнах всю осінь діє Скидан, нещодавно він узяв Корсунь та Стеблів. Але чимало ще містечок залишається в руках ворожої нам старшини. І ще одне: увесь люд оповіщений, що збір у Мошнах. Перегравати все це на Білу Церкву, заново жмуритись вже пізно. Хай ляхи сваряться між собою, кожний згаяний ними день тільки на користь нам. Бо нам важливо зараз виграти час, підтягти загони й обози. І по змозі озброїти селян та міщан. — Помовчав, крутячи вус. — Що скаже на це товариство?

— Пристаємо! — за всіх відповів Чурай, і отамани на знак згоди закивали головами.

— Тоді завтра вирушаємо в Мошни, де невдовзі має вирішитися наша доля, — сказав Павлюк і поклав на стіл стиснені кулаки. — Не будемо передчасно гадати, як воно складеться...

А сніг сіявся, падав, кружеляв... Теплий, лапатий, м’який. На деревах, хатах, тинах, стіжках сіна непорушно виростали білі пухкі та пишні шапки. Сніг устеляв світ беззвучно, німо. Зникло все: земля, місто, люди, — всюди був один лише сніг, і білий світ видавався чистим, мовби щойно народився... Такого білого-білого снігу, мовчазного, теплого і чистого, Павлюк вже давно не бачив. Не втерпів, відіклав свої універсали й вийшов надвір. Довго стояв непорушно, прислухаючись, як падає сніг, і йому здалося, що він маленький, безтурботний хлопчик у своєму селі, що немає в нього ніяких дум і клопотів, що вибіг він у двір, взувши бабусині шкарбани, й зараз накачає снігу і зліпить отакезну бабу... Павлюк посміхнувся від повноти щастя і побрів навпростець до левади, і доки йшов, сніг обліпив його з ніг до голови, ніби відгородив своєю білизною від усього світу. Сьогодні у гетьмана видався вільним вечір, завтра він знову не матиме спокою і в голові буде тісно від дум, а там — Мошни, бій... Завтра буде все, крім спокою і тиші. І сьогодні йому хотілося побути наодинці зі снігом, бо сьогодні він укутував землю, прикривав її рани і лихоліття, створював хоч миттєву ілюзію щастя та солодкої дрімливої байдужості, коли хочеться безтурботно дивитися на білий світ, упиватися тишею і забути про все.

І — диво дивнеє! — сніг пахнув весною, якимось незнаним досі зіллям. Він не просто пахнув, а входив у душу, в кожну клітину тіла, і годі було втямити, яким зіллям він пахне. То Павлюкові здавалося, що сніг пахне вишневим цвітом. То уловлював у ньому запах зеленої брості, яка тільки-но вибростилась зеленим горбочком, тріснула на весняному вітрі, бризнула клейким зеленим соком життя і обережно, сторожко-сполошено висунула кінчик першого листочка... То зненацька сніг запах м’ятою...

— Павле!

— Маринко... — прошепотів він не повертаючись. — Ти чи білий сніг до мене озвався?

Він рвучко оглянувся. Вся обліплена снігом, підходила до нього Марина, наче виринала з білого дива, тільки карі очі її світилися карим теплом, мов дві зорі в білому царстві. І він пішов на ті зорі, на їхнє каре літепло.

Марина взяла жменю снігу, зліпила його і сміючись пошпурила, влучивши Павлюкові в груди.

— Прошу не сприйняти це як замах на життя гетьмана! — І засміявшись побігла.

Павлюк наздогнав дівчину, обхопив її за плечі і, як колись у далекому-далекому дитинстві, ще пустотливим хлопчиком, натер дівчині снігом щоки... Вони сміялися, а потім обоє зненацька вмовкли... Він близько-близько побачив її розпашіле, розчервоніле лице з теплими карими очима, сніжинки на її віях, сльозинки під очима, що утворилися від розталих сніжинок... А потім — губи, і потягнувся до них, відчувши, що й вона подалася йому навстріч... Її губи, ледь охоплені холодком, наче чистим осіннім повітрям, були м’які, покірні і враз затеплилися. І світ кудись зник, була лише свіжість, непочата, непорочна свіжість живої вологи дівочих губ. Але це тривало якусь мить, скороминущу і довгу, як вік, водночас. Він опам’ятався, бо раптом когось побачив у білій пелені снігу.

— Такий білий-білий сніг, — прошепотів Павлюк.

— Ти кого побачив? — запитала вона, пильно дивлячись йому в очі. — Кого ти щойно побачив?.. Чому ти мовчиш? Ти її побачив, я знаю. Ту, другу, котра не дає тобі спокою, котра болем стоїть у твоїх світлих очах...

Він мовчав... Марина відступила од нього і наче розтанула в білому снігу.

...Тої ночі йому снилася Олена. Дивно снилася. Вони йшли вишневим садом. Вишні квітли, білі-білі, наче молоком облиті. А за садом лежав сніг. Кучугурами. Увесь світ був завалений снігом, а вишні квітли.

— Незвичайно якось, — мовила Олена, — вишні цвітуть, а всюди сніг лежить. Що зараз — весна чи зима?

— Зима, — відповів Павлюк. — А вишні квітнуть тому, що ти біля мене... Тому, що ти є на світі.

Олена тихо посміхалась.

— В день святої Катерини я поставила гілочку у воду. Коли гілочка зацвіте до Різдва, то вийду заміж.

— За кого?

— Ще не відаю... Ось почнуться різдвяні ворожіння, поворожу й дізнаюся. Візьму конопельок, опівночі тричі обійду навколо хати і посію конопельки.

Олена тихо заспівала:

Павлюк дивився на неї здивовано.

— Вночі мені мусить хтось приснитися, — казала Олена. — Хто прийде конопельки жати, той і буде моїм судженим.

— Хіба не я твій суджений? — вигукнув Павлюк. — Адже ти обіцялася? І я кохаю тебе. Я всі ці роки думав про тебе.

— Не знаю... Нічого не знаю...

Якось боляче глянула на нього і щезла...

А вишневий сад снігом занесло...

«Але ж я мушу йти і жати її конопельки», — подумав Павлюк, схопив серпа і побіг... І буцімто бачить він, що конопельки Олени вже кимось скошені...

— Хто? — прошепотів Павлюк і прокинувся.

«До чого цей дивний сон? — подумав він сполошено. — Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снігу... Конопельки... До чого цей сон?..»

За вікном стояла біла від снігу ніч.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

...Олена виглянула у вікно і обімліла: вуличкою мчали гусари. Вона якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до вікна, і зір її бозна й для чого фіксував кожну деталь його залізного вбрання: шолом із шишаком і шматиною тканини, що розвівалася в нього за спиною, груди, закуті в панцир, металеві наручники сягали аж до ліктів, в одній руці тримав шаблю й розмахував нею, а біля сідла в нього висів палаш і стирчала бойова сокира. В лівій руці тримав довжелезний спис з прапорцем на кінці, такі ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у інших гусарів... Ось вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба з білими вилогами, і щось закричав...

І тої ж миті Олена ніби зі сну пробудилася.

— Вставай, Романе, ляхи в селі! Гусари вулицею мчать! Роман схопився... На вулиці закричала жінка.

— Влипли, — тільки й мовив Роман і став поспіхом одягатися. — Скільки пройти доріг і в самому кінці в пастку...

Вбігла молодиця, в якої вони зупинилися на ночівлю.

— Ой, швидше ховайтеся, бо ті іроди вже людей хапають. Тебе, чоловіче, вб’ють, та й усе, а з неї, — кивнула на Олену — ще й познущаються гуртом...

На вулиці кричали жінки... Роман накинув Олені кожушину на плечі, потягнув за руку...

— Швидше... Мо’, городами проскочимо. Тільки б вислизнути з села, а там ми на волі...

У сінях почули, як у дворі дзвенять мерзлі панцири гусарів, хропуть коні, голосять жінки... Роман рвучко відчинив двері, і разом з морозом, сніговою пилюгою на нього ринулися якісь чорні потвори у всьому залізному, грімкотливому, збили з ніг... Його тягнули вулицею, і він краєм ока бачив, що по всій вулиці потвори, закуті в залізо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але відчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залізо й зоставив там шкіру із щиколоток, бо ж надворі мороз. Потім його вдарили в спину, і він полетів у хлів, де вже було повно людей, стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось інший... По хвилі свідомість прояснилась, і Роман побачив, що опинився у довгому холодному хліві, на стінах якого густо сидить іній, Олена тримається за руку, а поруч них стоять і лежать нерухомо жінки, дядьки, підлітки, діти... А до хліва вкидають все нових і нових односельців. Ось на порозі виріс ротмістр з хвацько закрученими вусиками, великим носом і булькатими очима. Він був у шоломі із гострим шишаком, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стікала кров, і сам важко дихав. А з-за його спини визирали ті чорні потвори у мерзлому, грімкотливому залізяччі..

— Ей, ви!.. Ук-ра-їн-ці-і! — протяг ротмістр глузливо. — Охолоньте трохи в хліві, а ми погріємося у ваших хатах... А коли розігріємось, то прийдемо... Ха-ха!

Гусари загрімкотіли залізом, зарипіли двері, й чути було, як по той бік чіпляли замок.

— Ой, людоньки, та що ж це буде? — почувся зойк.

— Бога зовсім не боїмося, от він і послав нам випробування, — озвався біля Романа маленький сухенький дідок. — Щоб ми в своїй гордині не забували, що все у Божій волі!

— Оленко, ти жива? — запитав Роман і, взявши її руки в свої, підніс їх до губ і почав хукати. — От як ми з тобою влипли! Зовсім уже до Павлюка рукою подати...

Вони стояли посеред хліва в купі людей і поглядали то на щілини в стінах, у які дуло холодом і сипало снігом, то на двері, за якими грюкали залізяччям гусари... Люди здригалися й ще тісніше тислися одне до одного, ховаючи всередину дітей, де зберігалося хоч сяке-таке тепло.

— От і бджілки так зимують, — знову озвався маленький сухенький дідок. — Зіб’ються в клубок і гріють одне одного своїм теплом. Ті, що зверху, як замерзнуть, лізуть в середину клубка, а ті, що зігрілися, — нагору...

— Мусимо врятуватися, — прошепотів Роман. — Будь-що! Але як, я ще й сам не знаю.

— Ой людоньки! — знову закричала жінка. — Та ми тут замерзнемо!

— Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас? Тобі ж видно згори, що чиниться на землі.

— Бог за панами руку тягне...

— Не богохульствуйте! — верескливо закричав маленький сухенький дідок. — Бог усе бачить і пам’ятає. Що кому найменовано, те й буде. І ляхи кари Божої не минуть.

Жінки на якусь хвилю втихли. За благенькими стінами вила, гула хуртовина, раз по раз сипало до хліва сніговою крупою, намітала горбок під стіною. Ніхто не міг зігрітися, всі тислися докупи, стогнали, зітхали, тихо плакали.... А байдужа завірюха вовком вила й шарпала двері, свистіла в дірки, залазила в душі бранців.

— Хлів дощаний, — прошепотів Роман. — А що коли дошку вирвати?

— Дошки знадвору прибиті, — сказав дідок. — І примерзли так, що й не віддереш.

— Коли силою налягти... — почав було Роман, та той перебив:

— Не на силу треба надіятись, а на Бога, Бог усе бачить.

— То чому ж він не порятує нас? — сердито запитала котрась із жінок. — Хіба він не бачить, що ляхи на Україні чинять?

— Все у волі Божій, — сказав дідок. — Мо’, Господь випробовує нашу віру й терпіння? Моліться, і Бог порятує нас. Коли не тіло, то душі наші грішні.

— Це нас не влаштовує, — озвався Роман.

— Все у волі Божій, — бубонів дід. — Моліться, і Бог вас не лишить у біді...

— Але треба щось робити, — стиха загомоніли чоловіки. — Не загибати ж нам у цім хліві! _:

— Ви чоловіки, то й робіть! — підхопили жінки. — Не дайте нас на поталу воріженькам. Ви ж бо наші захисники.

— Воно-то так, — чухались чоловіки, — та тільки як ти голими руками дошки відірвеш?

— Які вони захисники? — почувся сердитий голос. — Захисники он до Павлюка пішли, а ці під боком у жінок вигрівалися. От і досиділися!

— Чого ти, Марфо? — хтось заступився за чоловіків. — Їх похапали, як і тебе.

— Ото й похапали, що плохути! — не здавалася Марфа. Роман мовчки пройшовся попід стіною, стукаючи кулаком.

— Тут не дошки, а обаполи, та й ті попримерзали... Але ж і не гинути... Ану йдіть, чоловіки, та всі гуртом натиснемо...

Та під дверима почулися голоси, тупіт. Бранці злякано стислися в купу. Скреготнувши, мерзлі двері з трудом відчинилися, і в хлів п’яною ватагою ввалилися гусари, розмахуючи шаблями й пістолями. Гусари вже були без панцирів, в селянських кожухах, котрі позабирали по хатах. Попереду розмахував шаблею ротмістр з хвацько закрученими вусами.

— П-панове! — закричав ротмістр похитуючись. — Доношу до вашого відома, що ми розігрілися і б-бажаємо жінок! Б-бажаємо веселитися.

Гусари, регочучи, кинулись до селян, вхопили кількох жінок, потягли до дверей... Роман першим опам’ятався й, не тямлячи себе, кинувся на ротмістра.

— Звірі!.. Куди ви жінок хапаєте! Бандити з великої дороги!

— Ах ти ж хлоп!.. — витріщився ротмістр й з усього маху свиснув шаблею, цілячись Романові в тім’я. В ту мить, коли шабля падала Романові на голову, підбіг дід, ніхто не встиг і крикнути, як він підставив своє маленьке й сухе плече під шаблю... Ротмістр відсік йому все плече з рукою, і старий, як лозина, зігнувся й беззвучно впав у горбик снігу, що намело в хліві...

— Ах ти ж х-хлоп! — скреготнув зубами ротмістр. — Та я ж тебе, с-смерде вонючий!.. Конай тепер, ніхто тебе не доб’є!.. А тобі пощастило, — повернувся він до Романа. — Гаразд. Поживи ще трохи. Я тобі придумаю цікавішу смерть.

Прихопивши з собою кількох жінок, гусари зачинили за собою двері... Роман кинувся до діда, перевернув його, не знаючи, як і чим перев’язати йому страшну рану, та дід кволо спинив його:

— Облиш... Мені вже нічого не треба... а ти... молодий... живи.

— Спасибі вам, батьку! — схилився над ним Роман.

— Спасибі й тобі, що батьком мене назвав, — старий хрипів. — Ви молоді... живіть... боріться... — І затих.

— Я ще... — раптом озвався дід. — Смерть уже за плечима... То ви, люди... Повідайте все моїй душі... Про тих звірів... Душа моя Богові про них розповість... Та пошвидше, бо я вже...

— Села палять, а нас з дітьми на сніг виганяють! — хтось крикнув у відчаї... Заворушилися бранці, кожен намагався ближче стати, квапно викладав людське горе.

— Дітей малих убивають!..

— Жінок та дівчат ґвалтують... На очах у батьків.

— Вішають безневинних!

— Села спалюють!..

— Волі немає!.. Життя!.. З голоду помираємо!..

— Ми ж не худоба, а люди!..

— Розкажи, дідусю, Господу Богу, все розкажи, як є!..

— В Зеленій Гуті у церкві матерів з дітьми спалили! — раптом голосно вигукнула Олена. — Розкажи й про це Богу.

— Все... все Отцю нашому небесному повідаю, — дід важко дихав. — Прощавайте! Бог покарає людожерів... Ждіть Божої помочі...

Старий пересмикнувся, сказав: «Ждіть, я хутко» — і помер.

Та ось під дверима почувся тупіт і галас.

— Знову ті ґвалтівники!

Двері шарпнули, і до хліва, як і перше, увірвалися гусари, тільки були вони ще п’яніші, і ротмістр уже нетвердо тримався на ногах.

— П-панове! — гаркнув ротмістр. — Я р-розумію, що в-вам холодно! Х-хто хоче грітися? Жінки? П-прошу д-доб-бровіль-но! Ну, хлопки, виходьте! Хто з вас п-погарячіший... ха-ха!.. Справжніх лицарів будете обнімати... Виходь!.. — Тут його п’яні витрішкуваті очі спинилися на Олені. — Ах, яка краля! У-м-м... Пальчики оближеш! — Крикнув гусарам: — Цю — для мене!

Роман кинувся на ротмістра й ударом кулака збив його з ніг. Гусари з оголеними шаблями кинулися на Романа, та ротмістр, зводячись із землі, сердито крикнув:

— Стійте, панове!

Ротмістр нарешті звівся, випльовуючи кров, і, повільно ступаючи, ніби крадучись, підійшов до Романа.

— Я тебе не вб’ю, — важко дихаючи, сказав ротмістр. — Зразу не зарубаю на місці, як треба б-було б. Бо це надто легко для т-тебе. Я хочу, щоб ти п-помучився. Ти б-будеш сидіти тут... І знати, що в цей час т-твоєю жіночкою н-насо-лоджуються лицарі Корони. Це б-буде для т-тебе страшніше, аніж с-смерть!..

І зненацька блискавичним ударом під груди ротмістр збив Романа з ніг...

Гусари затягли Олену в жарко натоплену хату, що складалася з двох половин. В першій пиячили з десяток вояків, попід стінами лежала гора залізних обладунків, всюди валялися списи, довгі важкі мечі, бойові сокири, на підвіконнях шоломи з шишаками. В хаті було душно, гостро смердів піт давно не митих чоловіків. П’яні гусари з’юрмились навколо столу, на якому стояла зацькована молодиця в розпанаханій сорочці, з божевільними очима. Гусарня примушувала її танцювати... Олена відчула, як затріщало полотно сорочки на мордованій жінці, і ноги у неї враз підкосилися, стало страшно... «Вмерти... вмерти, тільки не датись тим ґвалтівникам», — подумала вона і забігала очима по хаті, з надією шукаючи своєї смерті, котра б урятувала її від глуму.

— О-о, свіженька!.. — закричав один з гусарів з брудним, спітнілим лицем. — Панове, я перший!..

Тут підбіг ротмістр, штурхнув його кулаком, і той, відлетівши, гуркнувся на кучу обладунків під стіною.

— На чужий коровай рота не роззявляй! — крикнув йому ротмістр.

— Це стосується і вас також, пане ротмістре! — досить спокійно сказала Олена, хоч в самої все хололо всередині від страху.

— Ха-ха-ха!.. — зареготав гусар. — Ти дотепна, моя пташечко! — Він схопив Олену за руку, потяг у другу половину хати, де не так було душно, і защіпнув за собою двері. В хаті було напівтемно, лише на столі кволо блимала благенька свічка та в кутку, під образами, тьмяно жевріла лампадка.

— Н-ну, п-пташечко, ти, мабуть, замерзла, то погріємось. — Ротмістр, розставивши руки, стуливши слиняві губи дудочкою, так, що вуса настовбурчились, як два ріжки, посунув на Олену. Він був у вовняній сорочці і шароварах, на поясі висів ніж у шкіряних піхвах й метелявся з боку на бік... — Прийди, прилинь, пташечко, в мої гарячі обійми... Ха-ха-ха!..

«О Боже, де ж моя смерть-рятівниця?» — в розпачі подумала Олена й відскочила в куток під захист образів.

— До Бога поближче? — захрипів ротмістр. — Ге-ге! Ти і за пазухою в Бога від мене не заховаєшся, куріпко!

Кинувся до неї, спіткнувся й простягнувся на долівці, дзенькнувши ножем на поясі. Олена в розпачі метнулася до дверей, вдарилась плечем, гарячково мацаючи руками в пошуках защіпки, та ротмістр уже схопив її обіруч за талію і потягнувся слинявими губами до її лиця, дихнувши перегаром. Вона вивернула голову, пручалася, але міцні руки ротмістра стисли її, як обручем, і вона відчула, що під нею щезає долівка. Ротмістр підняв Олену і кинув на постіль, сам навалився на неї. Олена пручалась і відбивалась як могла, але відчувала, що їй не здолати його силу. В розпачі вона вкусила його за руку, та він, рвучи на ній одяг, не звернув на те уваги... Тоді Олена відчула, що її рука натрапила на руків’я ножа, що висів у нього на поясі. А далі неясно пам’ятає... Ротмістра трясла лихоманка, він уже доривав на ній сорочку, як вона висмикнула в нього ніж і що було сили застромила йому в бік... Він крикнув, захрипів, щось бурмочучи, і враз обм’як. Олена, натужившись, зіштовхнула його з себе. Він зсунувся і гуркнувся навзнак...

Олена важко дихала, судорожно поправляючи на грудях порвану сорочку, і була наче оглушена, жоден звук не долітав до неї... Так тривало якусь мить, потім почула регіт гусарів за дверима й опам’яталась. Заметушилась по хаті, не знаючи, що діяти, щось хапала, кидала, знову хапала... Потім нараз згадала дощаний хлів, людей, що чекають смерті, й серед них Романа... Треба не лише самій вирватися звідціля, а й людей порятувати... Забігала поглядом по хаті й спинила його на ротмістровій кольчузі, що лежала на лаві, на шоломі з шишаком, на мечі і пістолі... Ще далі вона побачила його чорну шубу...

...Коли Олена в одязі ротмістра, кольчузі, шоломі і чорній шубі, тримаючи в руках шаблю, відчинила двері, то гусари навіть не озирнулися до неї. Декілька з них хропіли просто на долівках, ноги одного стирчали з-під столу, а решта, утворивши коло — обнявшись, горланили пісень... Біля них лежала гола замордована молодиця, і її груди були закривавлені. В Олени раптом визрів жорстокий план помсти ґвалтівникам. Взяла зі столу запалену свічку й вийшла в сіни. Там лежав ворох прядива. Олена згребла те прядиво під двері, сунула в нього свічку й, упевнившись, що прядиво загорілося, вийшла з сіней і заперла надвірні двері.

...Гусар, який стояв на варті під дверима дощаного хліва, навіть ойкнути не встиг, як упав, напоровшись на шаблю. Тремтячими руками Олена відчинила двері і закричала:

— Люди!.. Це я — Олена!.. Вибігайте, люди, паліть хати з п’яними ґвалтівниками! Вбивайте хижих звірів! Хапайте по хлівах їхніх коней — і до Павлюка...

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Військо розвалювалося на очах, і Микола Потоцький нічого не міг вдіяти. Настало перше грудня. Річний строк служби, на який наймалися жовніри, скінчився. Щоправда, за умовами договору, затвердженими сеймом, лишалися ще додаткові два тижні, і військо вже з чотирнадцятого грудня вважало себе вільним від будь-яких обов’язків перед ойчизною. В тім числі й перед головним командувачем польним гетьманом Потоцьким, котрий після чотирнадцятого грудня ризикував зостатися в Білій Церкві лише з своєю власною охороною та надвірною гвардією Самуїла Лаща. Полки спішно провели свої внутрішні ради й ухвалили: в зв’язку з тим, що їм не виплачують протягом осені платні, а також зважаючи на зиму, від подальшої служби відмовитись!

Переляканий Потоцький не знав ні дня, ні ночі, бачачи, як на очах розкладаються полки, падає дисципліна й будь-яка слухняність. Хоругви щодня збираються на раду, галасують, кричать до хрипоти і, так нічого й не ухваливши, другого дня знову починають мітингувати... Польний гетьман метався з Білої Церкви у Бар і назад, благав, умовляв коронного гетьмана потурбуватися перед королем, щоб війську спішно привезли платню. Конєцпольський обіцяв, але Потоцький, не дуже цьому вірячи, повертався у Білу Церкву, де на нього очікували вже делегації від полків. Делегати вимагали грошей. Потоцький клявся, закликав їх до порядку та вірності Речі Посполитій, лякав їх повсталими козаками і змушений був знову мчати у Бар... Військо продовжувало розпадатися.

— Ми не невільники! — кричали охриплі на своїх безкінечних мітингах вояки. — Ми відмовляємося від подальшої служби і негайно вимагаємо плату, яку заслужили цієї осені!..

Зрештою Потоцький у відчаї видав наказ, яким зобов’язував усі полки негайно вирушити на Задніпров’я, в напрямку Чигирина та Корсуня, для «вгамування бунтівних козаків самозванця Павлюка». Але на той грізний наказ головного командувача військо не звернуло щонайменшої уваги. Більше того: бунтівні жовніри видали свій власний наказ, в якому веліли поручникам усіх хоругов, переборовши опір своїх офіцерів, не звертаючи уваги на головного командувача й ойчизну, прибути четвертого грудня у Фастів на конфедерацію.

Першим про цей наказ бунтівного війська дізнався пан Лувчицький, військовий стражник і командир другого полку, особистого полку польного гетьмана, котрий теж приєднався до конфедератів. Лувчицький розвозив по полках наказ Потоцького про наступ на Чигирин і, дізнавшись про конфедерацію, того ж дня подався у Фастів.

В надвечір’я він під’їжджав до містечка, яке бунтівні жовніри вибрали за свою тимчасову столицю. Тріщав мороз і міцнішав з тією швидкістю, з якою згасав короткий зимовий день. Сніг то рипів, то стогнав під полозками саней. Пан військовий стражник, закутавшись у шубу, почувався зовсім кепсько. Мороз залазив навіть під шубу, та гірше морозу дошкуляла конфедерація жовнірів. Яку ухвалу приймуть конфедерати на своїй раді? Що коли надумають повернутися у Варшаву? Матка Боска!.. Вони піднімуть повстання у самій Речі Посполитій! Пан стражник зітхав, мало вірячи в успіх своєї поїздки. Холодні засніжені рівнини, аж сині від морозу, обступали Фастів з усіх боків. Самого містечка не було видно, лише бовваніла фортеця та де-де тяглися вгору немічні димки, й тьмяно, наче вовчі очі, блимали вогники в кількох місцях.

При в’їзді в місто стояла стража.

— Стій! Хто?! — до саней підійшов поручник з жовнірами. Лувчицький зрозумів, що перед ним не просто військовий дозор, аби ворог не зумів увійти в місто непоміченим, а варта конфедератів. І коли б він назвав свій чин, то його сани за голоблі повернули б назад... Тому пан військовий стражник бадьоро вигукнув:

— Поручник третьої хоругви другого полку. Спішу на конфедерацію. Де збір?

— У квартирі поручника першої хоругви коронного канцлера, — відповів дозорець. — По цій вулиці прямо, потім ліворуч третя хата. Поспішайте, пане поручнику, бо коло[8]вже почалося.

Коли пан стражник під’їхав до хати поручника першої хоругви коронного канцлера, то побачив не один десяток саней, біля яких тупцяли закоцюблі візники. Лишивши у санях шубу, бігцем вскочив у сіни, де вже товпилися жовніри, і з трудом протиснувся в хату. Спершу він нічого не побачив, бо всюди були спини, і Лувчицький опинився наче в колодязі. Зрештою відсунув якусь спину і побачив, що хата повна делегатів від усіх хоругов.

Пан стражник напружив слух і насилу розібрав окремі слова, уривки фраз: «...єднаймося... стіймо на своєму... Геть похід, хай живе конфедерація!»

Працюючи плечима й ліктями, сяк-так протиснувся вперед і опинився біля кола, в якому одночасно виступали два поручники. Раптом один з них захрипів і вмовк, а другий підвищив голос:

— Панове! Ні про яку подальшу службу не може бути й мови! — закричав поручник, і всі делегати схвально загуділи. — Доки король не заплатить, не визнаємо його влади!

— Та це ж... Та це ж бунт!.. — не тямлячи себе, закричав Лувчицький. — Та як ви смієте таке пасталакати, сини Корони і його милості короля?!

В хаті зробилося так тихо, що Лувчицький почув, як сполошено загупало його власне серце.

— Це ж пан військовий стражник! — пролунав раптом одинокий голос. — Хто посмів його впустити у коло? Він же не делегат, а прислужник Потоцького!

— Геть стражника! — заревіли делегати. — Виженіть його втришия з Фастова!

Пан військовий стражник хотів було щось сказати, але дужі руки схопили його за комір, виволокли на вулицю, кинули в сани й оперіщили коней батогами... Пан Лувчицький опам’ятався, коли Фастів лишився далеко позаду...

Вислухавши пана стражника, переляканий Потоцький спішно відрядив делегацію у Фастів у складі ротмістра рейтарської хоругви пана Мочарського і ротмістра Коморовського з суворим велінням будь-що проникнути в коло і під загрозою кари вгамувати конфедератів.

— Зберіть всю свою мужність! — напучував польний гетьман своїх посланців. — Пам’ятайте, що конфедерати — це бунтівники, а за вами стоїть маєстат, його милість король і вірні сини Корони!

П’ятого грудня посли польного гетьмана вже під’їжджали до околиці Фастова, де їх перестрів дозор.

— Ми посли його милості польного гетьмана! — доповів ротмістр Мочарський. — Негайно пропускайте нас, пане поручнику!

— Іменем короля! — вигукнув пан Коморовський.

— А в нас тут, панове, своя влада, — ошкірився поручник-конфедерат. — І пан польний гетьман нам пхі!

Поручник навіть сплюнув.

Ротмістр Коморовський схопився було за руків’я шаблі, та пан Мочарський його спинив і благально звернувся до поручника:

— Коли так, пане поручнику, то негайно сповістіть свою владу, що до неї прибули посли польного гетьмана!

Поручник неохоче буркнув жовніру:

— Метнись і повідом коло про послів.

Мабуть, з годину просиділи гетьманські посли в санях на околиці міста. Поручник позирав на них з неприхованим глузом.

— Це вже занадто! — шипів Коморовський. — Що вони собі думають? Гадаю, не павлюківців треба усмиряти, а своє власне військо!

— Тут їхня сила і влада! — буркнув Мочарський. — Прошу пана не робити дурниць, а терпеливо чекати. Конфедерати зараз злі, як зимові вовки!

Ще з годину чекали мовчки, а далі мороз вигнав послів із саней, і вони, ляскаючи об поли руками, забігали сюди-туди.

— Ось так би й давно! — зареготав поручник. — Стривайте, панове, ви ще не так у нас побігаєте!

Згодом приїхав жовнір і сказав, що рада впускає у місто послів, але в коло панам вхід забороняється.

— Що це ще за новина? — бурчав Коморовський. — Я скоро лусну від злості!..

— Раджу панові не розсипатися передчасно, допоки його не луснули втришия з Фастова! — не без шпильки порадив Мочарський.

В коло їх і справді не пустили. Коморовський бігав навколо саней, а Мочарський носився з однієї хати в іншу, благав і зрештою таки впросився. Рада, допустила в коло лише одного посла. Хата була битком набита делегатами. Крик і гамір не вщухали й на мить. Пана посла відіпхнули в куток, де він і застиг покірно.

— Ми мусимо згуртуватися і не уступити королю жодного пункту наших вимог! — розмахуючи руками, галасував один з делегатів. — Договору про подальшу службу немає. І ніякої подальшої служби не буде! Ми не дурні, щоб у такий скажений мороз виступати проти козаків. Ми замерзнемо в полях. Гетьман не має права примусити нас іти в похід! Згідно з сеймовою конституцією, ми вербувалися лише до першого грудня. Ми не будемо воювати без грошей. Ми жебраки! Хай живе конфедерація!

— Правильно! Нєх жиє! — закричали делегати. — Нічого нам було пертися сюди! В цьому краї люди злі!

— Неврожай! — чулися окремі вигуки. — Чернь дубове листя вже їсть та висівки. Ми також будемо голодувати!

— Кажуть, у Павлюка дуже велике військо!

— З козаками воювати — не те що з черню!

— Якщо і згодимося в похід, то лише по весні! Пан Мочарський трохи оговтався і закричав з кутка:

— Я, особистий посланець його милості польного гетьмана, хочу сказати вам...

— Заткніть йому рота! — залунали вигуки. — Досить нам обіцянок!

Та все ж більшість ухвалила надати послу слово.

— Панове! — сказав Мочарський, сам себе підбадьорюючи. — Ще ніколи коронне лицарство не було таким безвідповідальним, щоб лишити службу в час наступу і більше думати про жалування, ніж про безсмертну славу!

— Котись ти з своєю славою подалі від Фастова! — пролунав насмішкуватий вигук. — Ми вже наслухалися й кращих слів!

— Сеймова конституція затвердила договір до першого грудня!

— Панове воїнство! — з свого кутка намагався перекричати Мочарський делегатів. — Лише надзвичайна обставина, коли самозванець Павлюк погрожує відірвати від Корони Україну, змушує пана польного гетьмана йти проти сеймової конституції і тримати вас ще на службі. Як тільки ми розіб’ємо повстанців, так і повернемось додому!

— Він збирається розбивати козаків? Ха-ха! — реготали делегати. — Пан посол дуже прудкий!

— Хай гетьман ліпше везе жалування!

— Ви одержите платню! — зриваючи голос, вигукнув Мочарський. — Не забувайте про ту честь, яку ви здобудете тут, на полі бою!

Останні слова були сприйняті як насмішка, і пана посла безцеремонно витягли з хати... Лише в надвечір’я послам повідомили, що рада конфедератів ні до чого не домовилась, а ухвалила провести дев’ятого грудня друге коло в Рокитному.

З тим посли і повернулися в Білу Церкву.

Вислухавши послів, Потоцький і зовсім занепав духом. Вселяло надію лише те, що конфедерати не дійшли згоди. Можливо, й у Рокитному вони не дійдуть згоди, пересваряться між собою, і їх тоді буде легше приборкати. Але злість не минала. Допікала холоднеча. Хоч палац опалювали з ранку й до глибокої ночі, тепло не трималося, польний гетьман мерз і злився ще більше. Сидів у покоях надутий як сич, нікого не хотів бачити і слухати. Ось тобі й великий полководець!.. Прийшов усмиряти бунтівників, а власне військо саме збунтувалося. Пся крев! А тут ще й подагра допікала щодень дужче й дужче, тріщали суглоби, біль проганяв сон, і Потоцький до ранку скреготів зубами. Злість на подагру (знайшла час і місце!), конфедератів (теж вибрали час!), козаків Павлюка (не могли вони хоч по весні підняти повстання!), на власну долю, що закинула його в ці засніжені холодні простори, не давала йому спокою. Вже почав було думати, чи не час зараз, коли жовнірський бунт не зайшов далеко, прохати в короля відставки, аби своєчасно вмити руки. І хай тоді інші розхльобують цю кашу, а з нього досить!..

Можливо, польний гетьман так би і вчинив, та несподівано з Бара надійшла пошта. Коронний гетьман писав, що король продовжив подальшу службу жовнірів, починаючи з першого грудня, і велів скласти списки хоругов. Платня жовнірам за одну чверть привезена в Бар, і незабаром вона буде в Білій Церкві. Потоцький мусить скласти списки найзапекліших конфедератів (але це треба зробити в глибокій таємниці), котрі після повернення з походу будуть, як і годиться, покарані у Варшаві!

Польний гетьман після листа трохи ожив і навіть заходився щось веселе намугикувати під ніс. Та особливо повеселів, коли в Білу Церкву прийшли з своїми загонами: пан секретар його королівської милості Адам Казановський, пан брацлавський воєвода і заступник коронного гетьмана Адам Кисіль, а також воєвода подільський з надвірною гвардією. Сили їхні були не такі вже й значні, але в разі потреби їх вистачить, аби приборкати конфедератів. Тому дев’ятого грудня польний гетьман зібрався особисто в Рокитне на друге коло конфедератів.

У Рокитному, куди польний гетьман прибув на світанні, на нього та його почет ніхто не звернув ніякої уваги. Гетьман хмуро розглядав криві тісні вулички, занесені снігом хатки. Жовніри, побачивши гетьманську карету, відвертали сизі від холоду носи.

«Пся крев!.. До чого тільки добунтувалися! — подумки лютував Потоцький. — Писки відвертають од головного командувача! Була б у мене сила, я навчив би вас, як поважати польного гетьмана!»

В центрі Рокитного, на вуличках, майдані — всюди юрмами ходили або топталися на місці жовніри, галасували, розмахували руками, а іноді доходило навіть до стусанів... Тепер уже Потоцький вернув ніс від свого війська. Конфедерати утворили коло на майдані біля церкви, де зібралися депутати від усіх хоругов, полків та окремих загонів. Коли гетьманська карета спинилася, депутати вмовкли і повернулися до карети. Крекчучи (доймала до кісток клята подагра!), польний гетьман виліз з карети і разом із своїм численним почтом ступив у коло, де до чорної землі був витоптаний сніг. Депутати мовчали, хмуро позиркуючи на гетьмана. Потоцький відчув мовчазну ворожнечу й вирішив почати першим:

— Я проганяю від себе думку, панове, щоб це зборище могло зібратися з лихими намірами щодо маєстату! Знаю, що ви люди благородних сімей і завжди добровільно віддавали своє життя на вівтар нашої ойчизни. Трапилось так, що ви не одержали жалування з казни Речі Посполитої. Але ж не забувайте, панове, що ви находитесь на виду в наших ворогів, які можуть скористатися з ваших чвар, і це нам дорого обійдеться. Отже, панове, вам треба пошвидше дійти згоди й відновити мир і порядок у війську. Я можу засвідчити, що служба ваша продовжена, про що скоро надійде сповіщення його милості короля, не сумніваюсь, що незабаром ви одержите і жалування за одну чверть.

— Давайте плату наперед! — почувся чийсь роздратований голос. — Ми вже ситі обіцянками!..

— А ви спершу послужіть Речі Посполитій! — сердито крикнув гетьман. — Усмиріть козацький та селянський бунти, тоді й вимагайте платню! — Потоцький зробив паузу і по тому провадив далі вже спокійніше: — Прошу вас, панове, не залишати мене самого в цій бунтарській країні, а разом зі мною подавити чернь та козаків.

Делегати, пошепотівшись між собою, випхали наперед поручника.

— Ваша милість пане польний гетьмане! — почав той. — Ми готові служити королю й ойчизні, пам’ятаючи, що павлюківці для нас найперші вороги і що їх треба усмирити. Але нам уже давно не дають грошей. Навіть зважаючи на табірну дорожнечу, ми зовсім не маємо змоги що-небудь купити. Одначе ми ще не закінчили нашої ради, тому прохаємо вашу милість і панів, котрі вас супроводжують, полишити коло і дати нам змогу все як слід обговорити!

Потоцького пересмикнуло: його, головного командувача, просять забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив:

— Я почекаю! Але пам’ятайте!.. Щоб рада проходила без наруг над достоїнством його милості короля і Речі Посполитої. Ви будете відповідати за цілість мого війська!..

Потоцький та його почет повернулися і пішли до своїх карет. Лише патер Окольський лишився в колі.

— Хай і ксьондз вшивається! — почувся голос. — Нам підслуховувачів не треба!

Патер почервонів і крикнув:

— Я піду, але тут буде присутній сам Бог!

— Давай, давай, повертай голоблі! — кричали жовніри. — Без тебе знаємо, хто тут буде!

Виступали на раді майже всі делегати, багато галасували, до хрипоти кричали, один одному заважали і ніяк не могли домовитись до чогось певного. Спершу всі балачки точилися навколо питання: служити далі чи повертатися у Варшаву?.. Дехто вже почав кричати: «Геть сейм, котрий притісняє жовнірів!» Потім хтось вигукнув, що час би й конституцію змінити, аби жовніри мали більше прав! Це вже було занадто. Ще, чого доброго, делегати почнуть кричати: геть короля і саму Річ Посполиту! Тому ротмістри почали залякувати делегатів й погрожувати їм арештом... Рада перетворилася на бійку. Ротмістри марно намагалися навести порядок, та їх ніхто не слухав. Конфедерати розділилися на групи і почали вести між собою переговори.

Коли про це ротмістри доповіли Потоцькому, на майдані вже клекотіла справжня бійка.

«Матка Боска! — гетьман перелякався не на жарт. — Не дай Боже, пролунає хоч один постріл, і полки переб’ють один одного. Тоді мені лишиться хіба що кулю собі в лоб пустити!»

Зрештою бійку сяк-так вгамували. Потоцький з’явився блідий, аж жовтий, руки його тремтіли.

— Панове!.. Панове!.. — благально вигукував гетьман. — Схаменіться! Іменем короля закликаю: не доводьте конфедерацію до крові! Я ладен вам зі своїх коштів виплатити жалування, тільки вгамуйтеся!

Згадка про гроші дещо заспокоїла делегатів. Важко сопучи, вони стояли похнюплені, потираючи забиті місця.

— Панове, що ж це твориться?! — репетував Потоцький, і руки його ще дужче тремтіли. — Я привів вас сюди не для того, щоб ви один одного тусали. Схаменіться, лицарі! Коли ви будете мене слухати, то заживете невмирущої слави на цьому світі, а на тому дістанете блаженство. А якщо не підете на ворога, то вас жде ганьба і кара, а на тім світі — пекло!

— Краще пекло з чортами, аніж воювати з козаками!

Нерви Потоцького не витримали, він хотів ще щось сказати про справжніх синів ойчизни, та натомість почав... схлипувати. Марно намагався щось сказати. Делегати остовпіли. А потім почувся глузливий вигук:

— Панове, біжіть сюди! Гетьман плаче!..

— Спішіть, бо проґавите таке видовисько!.. Потоцький врешті якось зладив з собою і, кленучи себеза слабкість і страх, стояв хмара хмарою, шморгав носом і подумки кляв своє військо і світ білий.

— Ваша милість! — озвався один з поручників. — Годі вам тут рюмсати, ми не діти. Нас слізьми не розжалобиш. Наше рішення таке: ми готові служити ще три тижні, а потім знову продовжимо конфедерацію. Але служити будемо лише з тим начальством, кого самі собі виберемо!

— Ви хочете, щоб я командував не військом, а свавільним збіговиськом? — отямившись після плачу, закричав гетьман. — Я швидше переламаю свою шаблю і викину її на смітник, ніж пристану на таке!

— Тоді вашій милості доведеться ще поплакати! — почувся насмішкуватий голос.

Потоцький позеленів, хапав відкритим ротом повітря, а делегати глузливо чмихали. Невідомо, чим би все це скінчилося, якби в Рокитне не дістався білий від інею гонець.

— Ваша милість! — голосно крикнув той. — Дозвольте доповісти! В Білу Церкву прибув пан Жолкевський з коронною артилерією. Вони засуджують конфедерацію і повністю підтримують вашу милість!

Майдан вмить затих. Делегати почали злякано перешіптуватися.

— Ось так, панове конфедерати! — зловтішно обізвався Потоцький. — Заявляю вам відверто, що коли ви й далі бунтуватимете, я змушений буду застосувати вірну мені артилерію!

Ця погроза подіяла. Другого дня конфедерати доповіли, що вони закінчили конфедерацію і готові ще кілька місяців служити Речі Посполитій, але за умови, що їм буде виплачено жалування. Гетьман пообіцяв поклопотатися перед королем і того ж дня вирушив у Білу Церкву, а делегати почали роз’їжджатися по своїх полках.

Одинадцятого грудня Потоцький мав намір кинути свої полки на Корсунь, Богуслав та Чигирин і швидко вийти на підступи до Мошен.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Карпо Скидан вже збирався було йти з Корсуня в Мошни, але негадано принесло поляків. Ополудні Скидан піднявся на міський вал і наказав козакам, аби знімали гармати й укладали їх на сани, як зненацька з лісу виткнулись перші хоругви гусарів і, розсипавшись по рівнині, повільно просувалися до містечка.

— Еге, та в нас сьогодні гості! — буркнув Скидан, смокчучи люльку. — Почекайте, хлопці, з гарматами, доведеться зараз тим панцерникам слати гостинців!

На білій засніженій рівнині чорних гусарів було чітко видно. Рухались вони полем обережно, оглядаючись, часто зупинялися, збивалися докупи, певно, радились, і знову місили сніг... Скидан вибив об гармату попіл з люльки, сунув її за пояс і повернувся до гармашів.

— Ану, хлопці, пальніть по тих залізяках! — кивнув на жовнірів. — Але підпустіть їх трохи ближче... Джуро! Передай козакам, щоб приготувалися внизу біля воріт. Трохи поганяємо ляшків!

Джура зник, гармаші, зарядивши гармати, очікували сигналу із запаленими ґнотами в руках. Вибравши зручну мить, коли ляхи збилися докупи, Скидан махнув рукою. Гахнули гармати. Луна встигла долетіти до лісу й відбитись, перш ніж ядра досягли рівнини. Навсібіч разом з снігом і мерзлим груддям полетіли чорні панцири.

— Добре, хлопці! — задоволено мовив Скидан. — Для початку годиться. Може, хто з гусарів хоче на той світ, а дороги не знає, то покажіть. І благословіть заодно!

Вдруге вдарили гармати, поляки розсипались по полю, іржали коні й бігали без вершників, там і тут на снігу чорніли вбиті. Вцілілі посунули до лісу... Скидан спустився з валу й, вихопившись на коня, погнав до брами, де чекали його козаки, пронісся крізь відчинену браму, кинувши на ходу:

— За мною, пани-молодці! Нагодуємо ляхів козацькою крицею!

Забачивши козаків, жовніри сипонули чимскоріше до лісу.

— Ага-га-га! — кричав Скидан, звівшись у стременах. — Що, пани-ляхи, ляки напали?!

Кілька десятків гусарів наздогнали і зрубали на ходу, але далі переслідувати відступаючих Скидан не захотів. З лісу вдарили гармати, і над полем наче хуртовина пронеслася.

— Козаки, назад! — крикнув Скидан. — Провітрили коней — і досить! Розвідаємо, що то за гармати, а там видно буде!

Кінь Скидана, наткнувшись на трупи в чорних обладунках, захропів і шарахнувся вбік.

— Тю, дурний! — здивувався Скидан. — Нам живі ляхи не страшні, а ти мертвих харапудишся! То вже не вороги, а купа залізяччя.

Козаки на ходу підбирали шаблі, мечі та бойові сокири вбитих, але панцирів не чіпали: нащо вони козакам? В них груди міцніші за панцири. Повертаючись у місто, жваво гомоніли між собою: ляхи, мовляв, зовсім слабаки, коли понатягали на себе стільки залізяччя. Скидан ковзнув поглядом по вбитих, вгледів ляха з одним вусом. Другий був начисто зрізаний. Скидан притримав коня, придивляючись. Убитий був не гусар, без обладунку, в кунтуші й чорній шапці, але при зброї. І видався ніби знайомим.

— Ба!.. — насмішкувато вигукнув Скидан. — Та це ж пан підстароста корсунський... Як його в дідька? Пши... Пжи...

Вчувши той вигук, «труп» здригнувся й зіщулився, намагаючись вгрузнути в сніг.

— Пан Пшеджимирський! — нарешті згадав Скидан прізвище. — Ану вставайте, годі вам труситися у снігу. Їй-богу, ще простудитеся, чиряки висиплють.

— Я не боюсь чиряків! — хриплим голосом озвався пан підстароста.

— Ти диви-и, який сміливець! — похитав головою полковник.

Пшеджимирський посовався, посмикався на снігу і, кахикнувши, змушений був звестися, уникаючи дивитися на Скидана.

— Чи не ранувато пан підстароста у мертвяки записався? — глузливо вигукнув хтось з козаків. — Чи, мо’, з мертвяками краще, як із живими? Живого ще вб’ють, а мертвому що?

— Я лежав без пам’яті! — буркнув Пшеджимирський.

— Від ляку! — уточнив Скидан. — Ану, пане підстаросто, трюхикай попереду мого коня прямісінько в Корсунь!

— Що ж це ти, пане полковнику, одновусого захопив? — жартували козаки. — Чи гіршого не міг вибрати?

— Дав маху! — сміявся полковник.

На допиті пан підстароста благав його помилувати і навіть на коліна ставав та до Скидана руки простягав. Виявився він балакучим, виклав усе, що знав. За його словами виходило, що конфедерація уже закінчилася щасливо для Потоцького. Гетьман з одним полком просувається в напрямку Сахнового мосту на Росі. Коронна артилерія вирушила до Богуслава. А до Корсуня підійшли дві хоругви гусарів пана коронного стражника з артилерією, та ще кілька хоругов на підході або вже підійшли до лісу. Ляхи дуже поспішають, аби застукати козаків зненацька та захопити їхню артилерію.

— А вус хто ж тобі відкарнав?

— Пан польний гетьман, — скиглив пан Пшеджимирський. — Дуже він сердитий під гарячу руку. Велів ходити з одним вусом, доки я не відіб’ю у вас Корсуня.

— Хотів другий вус повернути? — гмикнув Скидан. — А голови не боїшся втратити? Подумай над цим, підстаросто!

Пшеджимирського заперли в льох, а Скидан знову піднявся на вал. Розглядав ліс, звідки била артилерія, і думав, що війна вже почалася. Тепер події закрутяться значно швидше. Звичайно, втримати Корсунь певний час він може, але в цьому немає потреби. Павлюк велів негайно йти в Мошни, де відбудеться вирішальний бій. Несподівана поява ворога дещо переінакшила плани. Доведеться трохи затриматись...

Ось із лісу густо посунули жовніри.

«Певно, підоспіли ще хоругви або й цілий полк, — подумав полковник. — Гусари, як найбільш хоробрі, поховалися в лісі, а жовнірів випхали вперед».

— Джуро! Передай козакам, щоб сідлали коней і чекали мене біля брами! — До гармашів: — Шліть ляхам гостинці!

Ледве жовніри наблизились на постріл, як гучно і лунко вдарили всі міські гармати, і перша лава атакуючих полетіла вгору ногами. Жовніри затупцяли на місці, позадкували і кинулись чимдуж до лісу. Але з лісу чорною хмарою висунули гусари й почали завертати жовнірів та гнати їх на приступ. Жовніри скорилися і знову почали шикуватись на полі і рушати на приступ.

Зненацька ліворуч з балки вискочив ще загін і понісся до жовнірів. Попереду летів вершник в шоломі і кольчузі, за його спиною маяв зелений кунтуш, надувалися поли, рукава, наче кунтуш намагався вхопитися за плечі вершника, аби не впасти. За ним мчала сотня чи трохи менше вершників, всі були у польському вбранні. Скидан подумав було, що то поспішає підмога супротивникам, як зненацька передній вершник в шоломі й кольчузі, порівнявшись з жовніром, махнув шаблею, і той покотився в один бік, а його голова — в другий... Ще мить — і загін, що вискочив з балки, запрацював шаблями, жовніри так і посипалися додолу.

Роздумувати не було коли, Скидан скочив на коня і крикнув:

— Ану, хлопці-молодці, шугніть, як блискавки, і допоможіть тим добрим людям впоратись з ляхами!..

...Короткий, але гарячий бій віддзвенів крицею і швидко згас. Ворог, всіявши поле трупами, поспішно втікав до лісу, під захист гармат, а скиданівці з невідомим загоном поверталися в місто. Поруч із Скиданом їхав той вершник у шоломі, кольчузі й зеленому кунтуші, що маяв у нього за спиною.

— Ви хто такі? — поспитав їх Скидан дорогою.

— А ви? — в свою чергу запитав вершник явно не чоловічим голосом, і Скидан побачив, що його лице ніжне, привабливе.

— Ми — павлюківці, — відповів Скидан, — повстанці.

— То звіть і нас повстанцями-павлюківцями, — посміхнувся ніжнолиций воїн з тонкими чорними бровами. — Ми довго вас шукали.

— Ти — жінка? — здивовано запитав Скидан у вершника й кахикнув з ніяковості, бо ще не доводилось йому бачити жінку-воїна.

— Олена Матусевич, — скупо всміхнулася вершниця. — А це мій чоловік Роман і мій загін.

— Загін в тебе добрий, — сказав Скидан. — Сам його в бою бачив. Але щоб жінка ним верховодила — про таке й не чув.

— Ця жінка варта кількох чоловіків! — гордо вигукнув Роман.

— А ти, чоловіченьку, не спіши хвалити свою жінку! — осадив його Скидан. — Сам бачив, чого варта твоя жіночка. Та й ти також. Ладна у вас сімеєчка, дай Бог вам щастя. Ну а я — полковник Карпо Скидан.

— От і познайомились! — засміялась Олена. — Я така рада, що нарешті ми до своїх дісталися! Намикались в дорозі чимало.

Скидан з повагою поглянув на Олену, потім на Романа.

— Тобі, чоловіче, здається, і справді поталанило!

— Ще б пак! — аж розцвів Роман. — Як нікому!

— Помовчи, чоловіченьку, — зашарілась Олена.

— Чого це ви у лядському вбранні? — поцікавився Скидан.

— Свого не було, то ляхи поділилися, — відповіла Олена. — Коли їх притиснеш до стіни, вони щедрими робляться, подільчивими.

Олена розповіла, як їх гусари запирали в хлів та що з того вийшло.

— О, ми добряче тоді погуляли в селі! — вигукнув Роман. — П’ять хат, у яких спали гусари, з димом пішли. Разом з гусарами. Покульбачили ми гусарських коней — і гайда. По дорозі до нас чимало пристало повстанців, так і загін виріс.

— Смерті не боїтеся? — швидко запитав Скидан.

— Не боїмося, пане полковнику, — відказала Олена. — Ми з Романом щасливі, а щасливі смерті не бояться!

Того ж вечора Скидан відіслав гінця до Павлюка в Мошни, передавши гетьману, в яких напрямках рухаються полки Потоцького, а сам велів козакам бути готовими до відходу на Мошни. Увесь вечір польські хоругви гарцювали побіля лісу, але на поле, куди діставали міські гармати, поткнутися не зважувалися.

«Чи не підмогу, бува, очікують? — подумав Скидан. — Чи не спробувати поживитися тими гарматами, що бухають з лісу? Була не була, а спробувати не завадить! Коли не вийде, то хоч ляхам сон зіпсуємо. А гармати нам зараз ой як потрібні!»

Ще звечора Скидан відібрав для вилазки найдосвідченіших і найкмітливіших козаків. Просилися й Роман з Оленою, та Скидан відмовив.

— Ви з дороги, то відпочивайте, бо завтра вас чекає похід! А ми вже й самі збігаємо до ляшків.

Опівночі сотня козаків на чолі з Скиданом поповзла на вилазку, огинаючи поле зліва, де було болото і куди, на випадок чого, полковник гадав заманити погоню. Те болото навіть взимку не замерзало, хіба що зашерхало та сяк-так сніжком його притрушувало... Невдовзі вони вже звелися на узлісся й, ховаючись за деревами та кущами, почали просуватися в глиб лісу. Там і побачили ворожий табір. На великій витоптаній галяві стояли перші намети, біля яких гнулися від морозу коні й походжала варта. Гармати, націлені жерлами в бік Корсуня, стояли півколом попереду табору. Біля них також тупцяв вартівник і бив об поли руками... Козаки підповзли ближче і залягли. Якусь мить Скидан вагався: що ліпше — напасти на табір і зчинити шарварок (з переляку сотня козаків за полк видасться), чи спробувати тихенько поцупити гармати? Зрештою він спинився на другому: гармати повстанцям зараз набагато важливіші.

Дав знак, і наперед виповзли «в’юни». Та ось вартові (два біля наметів і один біля гармат) зійшлися докупи, щось стиха між собою перемовлялися, набиваючи люльки тютюном. «В’юни» звалили їх у сніг беззвучно... Козаки тихо і безшумно заходилися знімати жерла гармат з лафетів (з лафетами та великими колесами по такому снігу все одно не витягнеш, а лафети можна й у Мошнах поробити). Кляті жерла були важкі, на кожне довелося ставити замалим не десяток козаків. Тож сотня Скидана, знявши десять гармат, вже було потяглася ланцюжком до узлісся, як зненацька в таборі спалахнула безладна стрілянина, почулися крики, лайка.

— Бігом, хлопці! — крикнув Скидан. — Хоч лусніть, а гармат не кидайте!

Та тільки встигли засапані й упрілі козаки з своєю ношею поминути узлісся, як їх настигла погоня. Довелося залягти й відстрілюватися. Ворог ховався за деревами на узліссі і тому був невидимий, козаки ж залягли на білій відкритій рівнині й чорніли на ній, як граки...

Скидан змушений був розділити козаків: один загін відстрілювався, не даючи змоги полякам вискочити з лісу, а другий тим часом поповзом перетягував гармати. Поляки, певно, здогадалися про це і юрмою висипали на узлісся... Скидан зрозумів, що навіть потопити гармати в болоті він уже не встигне. Довелося приймати бій. Скиданівці, облишивши гармати на снігу, кинулися навстріч ворогу. Блиснули шаблі, закипіла січа, мовчазна, люта. Зненацька з-за горба, що відгороджував від них болото, почали вибігати темні постаті, і з кожною хвилею їх все більшало і більшало.

— Рубай ляшків! — пролунав дзвінкий голос Олени Матусевич, і Скидан відчув полегшення: ну й жінка! І коли вона встигла?

— Хлопці-молодці! — повеселілим голосом крикнув Скидан. — Хапайте гармати і чимскоріше до міста!..

А сам кинувся до Олени та її людей. Бій спалахнув з новою силою. Поляки й повстанці рубалися мовчки, тільки криця скреготіла-дзвеніла та сніг під ногами почорнів.

— Ага-га-га! — почувся бадьорий голос Романа. — Відіб’ємо ваші замашки, пани ляшки!

Поляки не витримали натиску й почали відходити в глиб лісу, але козаки не мали достатніх сил, аби переслідувати. Обидві сторони, підбираючи вбитих та поранених, розійшлися: поляки в ліс, козаки в місто.

— Коли ти встигла, відважна жінко? — вже біля міста Скидан розшукав Олену. — Я ж велів тобі лишатися за брамою.

— Довелося порушити ваше повеління, пане полковнику, і поповзти слідом за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! — І гордо додала: — Як бачите, ми вчасно підоспіли.

— Десять захоплених гармат при нашій бідності — це вже велика поміч повстанцям. — Скидан помовчав, розкурюючи люльку. — Ех, молодята ви мої хороші та хоробрі!.. Ось витуримо ляхів з України, хіба ж таке весілля вам відгуляємо!.. — По хвилі зітхнув: — Тільки ж до перемоги далеко, ой, далеко!..

Вдосвіта, як проспівали треті півні, Скидан покинув Корсунь. Захоплені в нічній вилазці гармати, а також міські були пов’язані на санях, і валка нечутно вислизнула з містечка в напрямку Дробовки... Пан підстароста Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування.

— Біс із тобою, живи! — буркнув Скидан. — Тебе вже раз покарали, відрізавши вуса, а я караних не караю. Геть з очей, гидень повзучий! Вдруге не плутайся в мене під ногами!

З тим і поїхали.

А вранці, як уже розвиднилось і вляглася снігова хвища, що добре замела сліди скиданівців, до Корсуня підійшов з двома полками й артилерією Потоцький. Не відаючи, хто в місті, він велів на всяк випадок обстріляти Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як з міських воріт виїхав вершник.

— Почекайте! — крикнув Потоцький до гармашів, загледівши, що вершник розмахує руками. — Хлопи надумали здатися і вислали посла.

По хвилі до Потоцького на кривій клячі, що шкандибала, звісивши голову трохи не до самої землі, під’їхав пан підстароста Пшеджимирський. Нещасна конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усіх чотирьох, а пан підстароста, мелькнувши ногами, полетів у кучугуру й загруз там, тільки ноги звідтіля стирчали. Регочучи, жовніри витягли пана підстаросту, поставили його на ноги.

— Ваша милість! — досить бадьоро вигукнув пан підстароста. — Дозвольте доповісти. Підстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашій милості Корсунь!

— А реєстровці де? — похмуро запитав польний гетьман.

— Подалися із Скиданом,— поскаржився він. — І коней забрали, а мені негодящу клячу зоставили.

— А скільки в Корсуні лишилося вірних нам козаків?

— Один, ваша милість! Він не зміг виїхати навстріч вашій милості, бо в нього перебиті ноги. Але серцем він з нами!

— Бидло! — крізь зуби процідив Потоцький і навідліг оперіщив пана підстаросту нагайкою. — Глузувати надумав, пся крев! — Крикнув до ротмістра: — Всипте київ цьому панові і заодно відріжте йому і другий вус!

Гусари з гетьманської охорони заходилися молотити пана підстаросту, але той підняв такий вереск, що Потоцький поспішно вскочив у карету й зачинив дверці.

Спинившись в Корсуні на день, Потоцький розіслав хоругви в навколишні села з наказом палити й нищити все на своєму шляху. Потім велів привести до нього першого-ліпшого корсунського діда. В містечку майже не лишилося людності, козаки й міщани пішли із Скиданом, лише де-де можна було побачити ветхого діда чи бабу. Спопавши на одній вулиці старого, гусари притягли його до гетьмана.

— Слухай, хлопе! — крикнув Потоцький, сидячи в кріслі біля печі. — Ти хочеш, щоб я подарував тобі життя?

Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сиві вуса:

— З брудних рук навіть власного життя не хочу брати!

— Я велю тебе скарати на горло! — крізь зуби процідив Потоцький.

— Знайшов чим лякати, — знизав плечима старий. — Я своє вже віджив, можна й на той світ.

І плюнув Потоцькому в лице.

Діда витягли надвір і відрубали йому голову.

— Шукайте другого діда! — крикнув Потоцький ротмістру і застогнав. — У-у, сто дяблув!.. Швидше!

Невдовзі притягли другого діда, малого, сухого, наче підліток, лише кістляве, пооране зморшками лице виказувало його вік.

— Слухай, старий, — скривився Потоцький. — Я простудився в дорозі, і давній ревматизм не дає мені спокою. Аж ноги виламує.

— Ваша милість! — жваво відгукнувся дід, блискаючи маленькими, напрочуд жвавими очима. — Чи не краще було б сидіти вдома? Чого його по світу воловодиться? І ноги тоді б не крутили. Я ось старий дід-збудь вік, то й сиджу в Корсуні й не рипаюсь.

— Замовкни, старе луб’я! — визвірився гетьман, але новий приступ ревматизму хутко його втихомирив. — У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий, ти хочеш злото мати? Дістань мені зілля.

— Якого це зілля, ваша милість?

— Щоб ноги не крутили. Від ревматизму. Ви, чернь, без ескулапів обходитеся, і ваше зілля ліпше, ніж наші ліки. Я заплачу тобі.

— Еге, он воно що, — аж свиснув дід з подиву. — У бідного пана крутять ніжки. Діло, виходить, таке. Якщо я вилікую панові ноги, то пан ще швидше побіжить по Україні. Ні, ваша милість, селянське зілля не для панських ніг.

— Я велю стяти тобі голову!

— О, пан дуже великої думки про мою голову! — посміхнувся дід. — Аби панові повикручувало ноги, я ладен і голову зложити.

...До третього діда гусари поткнулися було в хату, але він стрів їх сокирою. Першого так обамбурив, що той і не тріпнувся. Збиваючи один одного з ніг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, і дід встиг ще двох прикінчити... Розлючені гусари підпалили хату і стояли, доки вона не згоріла. Дід так і не вибіг з вогню...

Втративши всяку надію знайти діда-травника, Потоцький велів нагріти йому піску... В надвечір’я доповіли, що до нього проситься якийсь пан Драбковський. Потоцький, гріючи ноги в торбі з піском, велів впустити. Пан Драбковський — коротконогий пузатий шляхтич з товстим м’ясистим носом й переполошеними очима — впав на коліна біля торби з піском.

— Ваша милість, рятуйте! Я — пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а мене, наче шолудиву собаку, вигнали з міста. Козаки бунтаря Скидана захопили моє містечко, мене виштовхнули в плечі, а самі заперлися за мурами.

— Багато козаків? — похмуро запитав Потоцький.

— Тисяча буде, ваша милість! Та чернь моя до них пристала, міщани. Уклінно благаю вашу милість повернути мені містечко і все майно, яке захопили ті лотри.

— Розтирай ноги! — буркнув Потоцький.

Пан Драбковський витріщився, не знаючи, в чім річ.

— Ноги розтирай, пся крев! — закричав Потоцький, і пан Драбковський, стоячи на колінах, заходився квапно масажувати гетьману набряклі литки...

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Під вечір передові хоругви Потоцького підійшли до містечка Драбівки. Вночі перепався мороз, сніг пом’якшав, осів, яскраво сяяло призахідне сонце. Сніг великими кім’яхами налипав до гарматних коліс, коні надривалися... Потоцький квапив передові хоругви захопити містечко до настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти містечко не так було легко. Драбівку оточувала болотиста гола рівнина, де чавкало під ногами, і сніг плив з водою й багном. За болотом виднівся глибокий рів з крижаною водою.

На валах містечка аж чорно від повстанців, стоять, люльки смалять, знічев’я дим пускають. Ні метушні й тим більше неспокою чи тривоги. Ніби висипали на вал з нудьги. Та ледве хоругви підійшли ближче, як вал огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовніри відступили.

Потоцький спинився на безпечній віддалі, у видолинку, зібрав поручників усіх хоругов, вичитував їм:

— Я бачу не шляхетське лицарство, а череду! У моїй голові не вкладається, як це славні лицарі Речі Посполитої задкують перед черню! Щоб до ночі містечко було взяте! Вперед! Вас чекає слава!

Підбадьорені гетьманом, поручники хвацько повели свої хоругви на приступ, але з містечка ще гучніше вдарили гармати й самопали. Зафурчали ядра, полетів сніг з багнищем, заляпуючи жовнірів.

— Вперед! Вперед, пся крев! — галасували поручники. Хоругви, грузнучи в мочаристій низині, побігли на приступ з галасом. Вал мовчав... Це надало сміливості жовнірам, і вони ще галасливіше подалися до мурів. І раптом невідь-звідки (так здалося в першу мить) вихопився шквал вогню, зі свистом, гуркотом накрив хоругви, розметав їх по болоту й затих так же раптово, як і зчинився. Перелякані жовніри, з ніг до голови заляпані грязюкою, вирачковували з крижаного багна, а далі, схопившись на ноги, кинулися навтьоки... Марно Потоцький слав гінців, аби ті завернули назад вояків. Жовніри збивали з ніг гінців і вперто сунули у видолинок... Потоцький лаявся до хрипоти, але це мало що допомогло. Так було біля кожного містечка, де доводилося тратити не один день, аби викурити з них повстанців, виколупати їх замалим не по одному. А що його чекає в Мошнах, куди сходяться головні сили повстанців? Настрій від цього ще більше псувався. Не підеш же в Мошни, покинувши в себе в тилу містечко, повне повстанців!..

Втретє кинулися хоругви на мури і втретє відкотилися назад. Зрештою по містечку вдарила артилерія, але ядра не діставали навіть валу, плюхались у рів з водою. Один з козаків на валу, глузуючи, зсунув із себе шаровари, оголивши білу, до неприємності, пся крев, білу сідницю, ще й поляскав рукою: сюди, мовляв!

Потоцький позеленів.

— Підтягніть ближче гармати! Що ви бабляєтесь біля якогось хутора з десятьма дворами?!

Гармати підкотили ближче, але козацькі ядра почали падати серед облоги. Польські гармаші, не витримавши бою, відсунулись назад. Та й замовкли.

Потоцький вилаявся і велів хоругвам поки що відійти на схід до лісу, а коронному стражнику перейти Сахнів міст через Рось і розвідати дорогу на Мошни. А сам з гусарами подався на ночівлю в село Нетреби над Россю, наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанців з Драбівки.

Село Нетреби розкинулося на крутому березі Росі, з другого боку до нього підступали переліски. В царині села в старому парку стояв панський будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку й тепла. Палац був порожній, хоч кіньми гасай, гусари звідкілясь витягли немічного глухого слугу, той пробурмотів, що пан давно втік, кинувши все напризволяще, а він, слуга, лишився за сторожа. Потоцький звелів опалити хоч кілька кімнат і в очікуванні тепла никав по холодних залах, кутаючись у шубу та обдумуючи різні плани, як виманити Павлюка ніби на переговори й скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповіли, що прибув Караїмович.

— Негайно до мене! — нетерпляче вигукнув гетьман.

Караїмович не зайшов, а вбіг до зали дрібними, поштивими кроками (змінився старшина, раніше він тримався вільніше, навіть пробував у власну гордість грати, але відтоді, як побував у полоні в Павлюка і на його очах стратили Кононовича, де й подівся той ріденький гонор!), вбіг, намагаючись не грюкати замерзлими чобітьми, й заторохтів, кланяючись:

— Ваша милість, дозвольте вас вітати з щасливим прибуттям до Росі! Ви, ваша милість, і ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублі повсталої черні. Звідси до Мошен рукою подати. Ще день-два — і з самозванцем Павлюком буде покінчено. Я радий, безмежно радий, що наступ триває успішно!

— Викладай, Іляшку, де бував і що чував! — Потоцький зручно вмостився в кріслі, не запрошуючи Караїмовича сісти.

— Ваша милість, хвилинки не сидів. Все на ногах, на ногах. Вовка, як відомо, ноги годують, так і покірного слугу вашої милості. З вірними мені козаками розвідав дорогу на Мошни. Там зібралося чимало бунтівної черні. Щодень прибувають до містечка загони. Той самозванець їх спішно готує до бою, розбиває чернь на сотні, полки... Одне слово, корчить з себе полководця. Загонів у нього зібралося немало, але озброєні вони абияк. Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумці, ваша милість.

— Не думаю, — озвався гетьман. — Вони знають, на що йдуть. — І, помовчавши, додав: — Дороги ти знаєш, то завтра поведеш передові хоругви до Мошен.

— Поведу, з радістю поведу доблесні війська вашої милості.

— Я доповім про твоє старання, Іляшку, його милості коронному гетьману. Річ Посполита вміє оцінити своїх вірних підніжків.

— Радий старатися, ваша милість, радий старатися, — кланявся Караїмович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. — Ось дарунок вашій милості. Універсал самозванця до мешканців Домонтова.

— Читай, Іляшку!

— Слухаю, ваша милість. — Караїмович поспішно розгорнув згорток, відкашлявся. — «Павло Михнович Бут з військом Запорозьким. Прохаємо вас, дорогі брати, вдень і вночі поспішати з гарматами в Мошни, куди сходиться усе військо. Прохаємо вас і наказуємо іменем війська під загрозою суворої кари, хай кожен із вас, хто називає себе товаришем нашим, негайно підніметься за віру християнську і золоті вольності наші, які ми кров’ю своєю заслужили. Скільки в наших містах спустошено церков, а в селах вирізано дітей та жінок! Піднімайтеся усі як один на бій, на захист землі своєї, вольностей своїх і народу свого! Потім доручаємо вас Божій милості. Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року»[9].

— Гарно виспівує! — крізь зуби процідив Потоцький, і в його голосі вчувалася погано замаскована заздрість. — Просто Ціцерон!

— Хлопський, ваша милість! — поштиво вставив Караїмович.

Гетьман не звернув на нього уваги.

— І звідки у цих плебеїв такий хист до красного письменства?

Караїмович знизав плечима: такі тонкощі були не для його нутра.

— Мабуть, від диявола, вашмосць!

— Ну, гаразд, — безцеремонно махнув гетьман рукою, аби Караїмович вшивався геть. — Тепер я переконаний, що Павлюк і справді обрав Мошни для вирішального бою.

Увесь вечір Потоцький приймав гінців, котрі прибували з полків, віддавав розпорядження офіцерам, і вже перед сном, коли в напалених покоях було аж душно, а гетьман в м’якому халаті збирався залізти під ковдру, йому доповіли, що його знову хоче бачити Караїмович. Велів впустити, хоч і зморщився: по двічі на день не хотілося бачити цього служаку.

— Ваша милість, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогодні, — ще з порога заспівав Караїмович, і Потоцький зловив у його голосі масну хтиву посмішку. — Я тут для вашої милості... хі-хі... молодичку одну знайшов, — розтягував тонкі губи в солодкій посмішці. — Тепленька, ваша милість... Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозі воїну без жінки скрутненько. А молодичка в соку... І пестити вміє чоловіків... хе-хе...

— Приємно, Іляшку, приємно, — враз ожив Потоцький. — Та гляди, щоб вона...

— Надійна, ваша милість! Я ще й скупатись її примусив.

— Ти в мене як євнух!

— Стараюся, ваша милість, стараюся.

Караїмович зник за дверима й по хвилі увів молодицю. Потоцький метнув похапливий погляд, і дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда, в міру повна. Лице ледь видовжене, матово-біле. Чорні брови, високе чисте чоло, губи як мак... Коси вінком складені круг голови.

— Підходь, Глафіро, підходь, — метушився біля молодиці Караїмович. — Не бійся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман... вони... хе-хе... справжній мужчина і вміють приголубити вірних жінок. — До Потоцького вибачливо посміхнувся: — Звиніть, ваша милість, недотепу, від радощів їй мову відібрало.

— А чого це ти так зблідла, Глафіро? — Потоцький, м’яко ступаючи, скрадливим кроком підійшов до молодиці, двома пальцями взяв її за підборіддя.

— Від радощів, ваша милість, від щастя... — Караїмович, кланяючись, визадкував і вже в другій кімнаті випростався.

— Ху-у... — обережно перевів подих. — Слава тобі, Господи, сподобалася гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку ніч — і я на коні... — задоволено потер руки. — Гетьманська булава буде моєю. Після цеї ночі Потоцький хіба ж так заприязніє до мене. Хі-хі!..

Походив по кімнатах палацу, відчуваючи, як у нього горять щоки від збудження, що вдалося ще більше догодити можному владиці. Все складається добре. Завтра він поведе поляків до Мошен, з Павлюком буде покінчено, Річ Посполита оцінить його заслуги і нагородить булавою... Насолодившись всмак своїми мріями, Караїмович знову підійшов до гетьманської спочивальні.

«Цікаво, як він там... Задоволений? — приклав вухо до дверей, аби зайвий раз пересвідчитись, що гетьман задоволений, і відчув щось підозріле... Спершу ніби хтось крикнув здавлено, з останніх сил, потім захрипів... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зі страху, рвонув двері й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на ліжко, душить його за горло. Гетьман марно силкувався відірвати її руки від свого горла й безсило хрипів...

— А-а-а!!! — закричав Караїмович й одним стрибком кинувся до Глафіри, схопив за сорочку, намагаючись стягти її з гетьмана. Але це йому не вдалося, тоді, висмикнувши запоясник, загнав його Глафірі під лопатку... Глафіра відпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину...

— Прости мене, Господи, що не задушила сатану! — Ноги її підломилися, і молодиця впала, заливши Караїмовича своєю кров’ю.

Гетьман все ще лежав розіп’ятий на ліжку, задерши бороду вгору, з виряченими очима й широко розкритим ротом.

— Ваша милість! — заверещав переляканий Караїмович. — Ви живі?

Захрипівши, Потоцький поволі звівся, розтираючи посиніле горло, і втупився в Караїмовича напівбожевільними очима, повними смертельного страху, лице мав сизе, налите кров’ю...

— Н-ну?! — нарешті отямився Потоцький. — Потішив? Вірну підібрав? Навіть скупатися її примусив, а вона мені трохи карку не зломила! Перестарався, хлопе смердючий, аби мені догодити?

— Простіть, ваша милість, простіть! — Караїмович бухнувся на коліна, благально руки простягав. — Перестарався, ваша милість, перестарався... Багнув догодити... Усолодити вашу милість хотів. А воно... Аби ж знаття, що так обернеться...

Не тямлячи себе від люті, Потоцький садонув Караїмовича ногою в лице, і Караїмович, упавши навзнак, не пручався і не боронився, а наче закляк... Потоцький гамселив його ногами по чім попало, щось дико викрикував.

«Хоч би помилував... хоч би шкури не здер, — мигцем носилися думки в голові Караїмовича. — Що мене б’ють — не звикати... Вмиюся. Аби на палю не посадив... Чортова молодиця! Як я її вмовляв. Золоті гори обіцяв... Щоб добровільно віддалася, усолодити ж його хотів... А вона за горло... О-о... Вся Україна така. Вирубати її, вогнем випалити, на палі пересадити! Всі вони вороги, вороги...»

...І на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими, замріяними посмішками, забувши про все на світі, відчуваючи лише тепло рук... Лише як надто часто і грімкотливо починали бити гармати, спохвачувались й винувато посміхалися. Самим аж ніяково ставало. Вогняний пал бушує, а їм одне кохання...

Вже вкотре жовніри штурмують Драбівку, та кожного разу, лишаючи трупи на полі, відкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто, поглядаючи на Романа, заздрісно зітхне: щастить же ото чоловіку!

Вечоріє... Жовніри більше не витикаються з-за лісу.

— Побігали, і досить! — сміється Роман і легенько стискує Оленину руку. Спускаються з валу й вузенькою підвальною вуличкою простують до маленької хатини тітки Соломії, в якої знайшли собі тимчасовий притулок... Сніг приємно хрумтить під ногами.

— А де ми будемо жити по війні? — питається Олена.

— В тому краї, де найбільше волі! — вигукнув Роман. — Але десь над річкою. Може, над Россю, а може, над Дніпром, неодмінно над річкою. Щоб левада була з вербами.

— І калиною.

— І калиною, — згоджується Роман. — А ще сад посадимо. Який захочемо, такий і посадимо. І хату поставимо світлу, простору!

— Тільки б ляхів з України вигнати! Ох, міцно ж вони обсіли нашу землю — не віддереш!

— Виженемо! — впевнено кидає Роман. — Не тепер, то в четвер.

— Та заходьте вже, молодята, до хати! — озивається з двору тітка Соломія. — Воріженьків хоч прогнали?

— Дали по зубах, тітко Соломіє!

— Дай, Боже, щоб завжди їм по зубах давали, — хреститься Соломія, висока худа жінка із зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч їй лише четвертий десяток пішов. — Щось мені вже й не віриться, що ми коли по-людському будемо жити в своєму краї.

— Вірте, тіточко, вірте!

— Вірю, — зітхає тітка, — та щось віра моя хитається. Скільки вже тої крові пролилося, а ми як були худобою в панів, так і зосталися. — Спохвачується: — Та чого ж ви стоїте посеред двору, заходьте до тепла, доки носи не посиніли.

В маленькій охайній світлиці тепло і затишно, смачно пахне вареним. В темному кутку під образами ледь блимає лампадка.

— То ви роздягайтеся, грійтеся коло печі, — призапрошує господиня. — Хоч яке, а тепло в хаті. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хаті є. Хоч у руки зашпори не заходять.

Балакаючи, витягує з печі горщик, насипає в дерев’яну миску борщу, котрий густо парує («Жиру немає, пісний зовсім, ото й парує, як несамовитий!»), кладе по шматочку чорного хліба.

— Сідайте, молодята, сідайте, чим багаті, тим і раді. Борщ пісний, крупина за крупиною з дрючком ганяється, та все ж гарячий. Воно б коли засмачити було чим, то й добріший був би, а так...

Олена з Романом зі смаком вечеряють, а тітка Соломія сидить біля них, підперши долонею щоку, гірко журиться:

— Немає чого їсти... Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по селах уже дубове листя з висівками змішують і печуть замість хліба. Ох ти, Боже, що нас взимку чекає...

— Ляхів витуримо, панські маєтки потрусимо, — озивається Роман. — Пани чимало хліба поховали.

— Господи, скільки тої крові вже пролилося! — хитає головою Соломія. — Ось і мій Охрім... На тому тижні й сховала, царство йому небесне. — Жінка журно помовчала, зітхнувши, звелася, в миснику, біля порога, взяла глиняну чашку, зачерпнула у відрі води, щось пошептала над нею й поставила на підвіконня. — Це для Охрімової душі, — пояснила, сідаючи на лаву. — Душа покійника з дев’яти днів по смерті й до сорока прилітає до хати воду пити. А напившись, спочиває на рушнику біля образів. Хоч як не бідно та голодно, а я вже й обіди робила. І триднини, й десятини, а це ще на сороковини треба. Та тільки не відаю, з чого той обід готувати, як жменька гречки в засіці зосталася, та й ту миші поточили. От і живи, надійся... — Помовчала. — А мо’, й поверне коли на краще. Не дарма ж скільки крові пролилося... От і Охрім мій... Тільки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з військом на Вкраїноньку йде, Охрім і почав людям казати: годі нам лиходія і шкуродера свого терпіти. Давайте витуримо пана з гайдуками втришия та й гайда до Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський і давай межи людьми чутки розпускати, що, мов, павлюківці грабують усіх підряд. Ходить ото з гайдуками по хатах і страхає людей. Поки бунтарі та грабіжники не дійшли сюди, каже він, давайте мені своє майно на зберігання. Я його поховаю так, що й сам біс не знайде. А пройдуть павлюківці, тоді й поверну вам збіжжя. Ось так хотів лиходій обідрати людей! Мій Охрім і підняв люд на сполох. Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з гайдуками на сніг. Люди хотіли їх там і прикінчити, та Охрім заступився. Він у мене добрий був, живої тварі, бувало, не зобідить, не то що людину. Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хіба ми розбійники з великої дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке він нашою працею нажив, і годі. Люди й послухались, вигнали пана з містечка. Ще й провели його за браму. Їдь, кажуть, пане, та більше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на коней сіли та по людях і бабахнули з пістолів!.. І зникли. Так і не стало мого Охріма. А все того, що добрий був занадто. Добрі довго не живуть.

Рипнули двері, на порозі в клубах морозяної пари — Скидан.

— Хліб та сіль! — зняв шапку полковник.

— Просимо, просимо, — підхопилася Соломія. — Дякуємо, що в гості зайшли, пане полковнику. Сідайте в ряд, кажіть улад, щоб і Бог був рад! Та й повечеряйте з нами.

— Не відмовлюся. — Скидан стягнув з пліч задубілого кожуха, потер почервонілі ширококості руки. — Повечеряю, бо ще й не обідав!

Скидан сів до столу, аж лава затріщала під його вагою, поклав руки на стіл, запитав:

— Чого, люди добрі, невеселі?

— Журимося, пане полковнику, — озвалась Соломія. — А воно куди не кинь — всюди клин.

— А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! — засміявся Скидан і взяв з рук Соломії миску з борщем.

— Звиніть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, — бідкалась Соломія. — Та все ж гарячий. І хліб глевкий.

— Глевкий, та на зубах легкий, — відказав Скидан, вечеряючи. — Це ще не біда, а буде й гірше. Голод на Україну йде. Коли б з ляхами впоратись, панські комори б потрусили.

Скидан не встиг і повечеряти, як у вікно постукали.

— Пане полковнику! — почувся знадвору глухий простуджений голос. — Хутко, бо справа нагальна.

— Іду! — крикнув Скидан, натягаючи кожуха. — Знову якась приключка. — І до Олени з Романом повернувся: — Думаю вночі вилазку зробити. Спіймали одного ляшка, каже, буцімто Потоцький ночує по той бік Росі в Нетребах. Спробуємо до нього в гості завітати. Іду! Іду! — крикнув він, бо знадвору знову затарабанили, і вийшов, наостанку сказавши: — Гостри шаблюку, Романе!

Олена з Соломією заходилися біля печі миски мити, стиха гомоніли між собою, Роман сидів на лаві й бруском точив шаблю. Іноді прислухався до жіночих розмов.

— І скоро на світ благословиться? — питала Соломія.

— Н-не знаю... — Олена зашарілася, опустила голову. — По весні...

— Щаслива ти, — зітхнула Соломія. — А нам з Охрімом не поталанило. Не послав Господь діточок. А так хотілося... Без дітей якось і жити не личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночі, лежу, прислухаюся. В хаті темно. А мені мариться, що хтось по долівці босими ногами тупотить. І так щоночі. Я вже й до панотця ходила. Радить він хату освятити та в першу ніч м’якиною посипати на долівці. Ми й вчинили так, хату освятили і м’якиною посипали долівку. Лежу я вночі, прислухаюся... Чую, мовби рипнуло що... йде... Вранці повставали з Охрімом, дивимося, а воно дитячі ноженятка од порога до самого покутя ведуть. І Бог зна, куди воно ділося. Панотець каже, що то янгол ходив, а це, либонь, недобре. Душа чиясь мається по світу... Ох-ох...

Вжик-вжик... співає брусок на лезі козацької шаблі. Вжик-вжик... Снують думки. Завтра-післязавтра з ляхами вирішальний бій. Коли б усе добре скінчилося... Збудували б вони хату з Оленою десь над річкою. Біля левади. Світлу, простору хату, і садок би посадили. Вжик-вжик... Пора вже думати про власне пристанище. По весні їх троє буде, ніяк без свого кутка не обійдешся... Вжик-вжик... Коли б з ляхами впоратись...

Тітка Соломія опускається навколішки перед образами, де тьмяно блимає лампадка, благально дивиться на суворі лики святих, молиться.

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь...

Вжик-вжик...

— Господи великий і милосердний, пошли побіду нашому люду горьованому над панами лихими, воріженьками лютими!

Вжик-вжик...

Вночі Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомітно вислизнули з містечка, спустилися крутим берегом до Росі і принишкли прислухаючись. Тихо. Потойбіч також ні звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим шаром пухкого, не злежалого ще снігу, що так і шугав з-під ніг, наче пилюга Роман ішов поруч із Скиданом. Тихо потріскувала крига, ноги провалювались у пухкому снігу, наче в порожнечу, й тоді здавалося, що там, під снігом, нема крижаного панцира і ти булькнеш на дно. Роман ішов і думав про Олену. На душі було легко і чисто. Олена спала, і він, збираючись, пошкодував будити її, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хіба він надовго? Вранці, як все скінчиться благополучно, він, замерзлий, але радісний, вбіжить у хату й поцілує Олену в м’які, теплі, ще сонні губи...

Роман ішов замерзлою Россю й посміхався.

Коли виходив з хати, то на мить затримався біля Олени, схилився над нею. Вона ледь чутно дихала уві сні й посміхалась куточками уст. Стримуючи подих, Роман тихенько торкнувся губами її губ, випростався і навшпиньках вийшов.

На порозі оглянувся...

Соломія озвалася з-за печі:

— Не оглядайся, не оглядайся! Йди і не озирайся. Прикмета є така: хто оглянеться, той не повернеться...

Таке вигадала тітка Соломія. Як це він не повернеться до своєї Оленки? До рідних карих очей? О ні! Ті очі світитимуть йому, як дві зорі, і де б він не був, ітиме на променисте сяйво її очей.

А яку вони хату збудують по весні! Простору, світлу хату-озію на осонні. Небезпремінно над річкою. Біля левади з вербами і калиною. Олена так любить калину. А потім у них народиться маленький хлопчик з голубими очима...

Роман спіткнувся...

— Чого це ти, козаче, на рівному спотикаєшся? — зашепотів Скидан. — Не спи, війна...

Порипує крига... Тріснуло десь на плесі... Війна... Ну й хай! А вони будуть наперекір всьому кохатися! І впиватися щастям. Роман вдосвіта повертатиметься з війни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату... І цілуватиме Олену в м’які теплі губи, ще сонні...

— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, прошепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м’якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..

— Я з війни! — засміється Роман, підхопить Олену на руки й закружляє з нею по хаті...

Вибралися на берег. Лісок. Ріденький, снігом забитий. Грузнучи по коліна в снігу, пройшли лісок і спинилися. Перед ними, занесене снігом, виднілося село Нетреби. До перших хат, засипаних снігом, — рукою подати. Скидан почекав, доки всі підтягнуться.

— Далі, хлопці, бігом! — пошепки наказав. — Як сполохаємо ляхів — побільший шарварок здіймайте, горлянок не шкодуйте! У страху, та ще спросонку, очі великі!

Один за одним, нечутно, беззвучно, наче примари, зникали козаки в нічній млі. Ось уже й околиця села, перші хати... Поминувши їх, мчали вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снігу.

— Півколом, півколом оточуйте палац! — подав голос Скидан. — Та передчасно себе не виявляйте!

Козаки вже місили сніг у парку, що оточував панський палац. Наперед подалися «в’юни». Та чи цього разу не пощастило їм, чи схибили, а тільки зненацька лунко вдарив постріл, другий... Жовніри та гусари очманіло вибігали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на козаків і падали під ударами шабель.

— Налітай, хло-о-опці! — на все горло закричав Скидан. — Здіймайте шарварок!

І ночі як не було. Закричали козаки, зарепетували жовніри, не розбереш, де свої, а де чужі... Спліталися клубками в снігу, і сніг летів навсібіч, як від вихору. Разом з усіма, охоплений поривом, біг, кричав Роман, потрапляв у якісь клубки, сплетіння тіл, когось бив, хтось бив його, і знову біг, рубався і кричав... Раптом на його шляху з’явився жовнір... Роман налетів на нього з усього розгону, вдарив шаблею, і той пірнув у сніг. Ще одного збив. Ось і Скидан.

— Спати не хочеться і сон мене не бере?! — збуджено крикнув він до Романа, напосідаючи одночасно на трьох жовнірів.

— Постривай, батьку, я тобі пособлю! — сказав Роман і зрубав першого жовніра. — На одного ворога поменшало!

Тут він озирнувся і побачив під тином темну постать, що цілилась з рушниці Скидану в спину.

— Стережись, полковнику! — вигукнув Роман і, затуливши Скидана, з шаблею в руках кинувся на темну постать під тином...

Пострілу він не почув, лише спалах побачив та щось з силою вдарило у груди. Мав таке відчуття, ніби на всьому бігу нашпортнувся грудьми на щось тупе, але гаряче, і воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрізь...

Сніг чомусь загойдався під ногами, почервонів і зробився гарячим-гарячим... Марно він хапав його руками, аби остудити груди, сніг пік йому пальці.

— Оленко, де ти? — прошепотів Роман, падаючи в гарячий сніг, наче у полум’я... І на одну мить йому здалося... Ні, він виразно побачив, що вдосвіта повертається до своєї хатини, входить навшпиньки у теплу-теплу світлицю... І цілує Олену в м’які теплі губи, ще сонні...

— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, шепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхоплює його за шию теплими м’якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..

— Я з війни... — каже Роман і провалюється в гарячий сніг...

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Пане гетьмане! Чимскоріш ідіть, бо Остряниця впав і лежить посеред вулиці!..

Павлюк вискочив з хати і побачив розпластане на снігу тіло. Та доки він добіг, Остряниця звівся і стояв, похнюпивши голову.

— Кінь на чотирьох, та й той спотикається, — вибачливо посміхнувся він до Павлюка. — Ху... Трюхикав вулицею, на сніг задивився, голова закрутилася, земля обертом пішла... У вічу аж чорно стало. Тьху ти!.. Завтра бій, а я на рівному падаю! От вояка!

Павлюк уважно подивився на змарніле лице Остряниці, на глибоко запалі щоки та очі, на сиві вуса, що безвільно опустилися, й похитав головою.

— Не годиться так, батьку! Ти коли востаннє їв?

— Та чого ти до мене причепився? — обурився Остряниця. — Ти сам он геть звівся.

«Кепська штука голодний обморок, — подумав Павлюк, хмурніючи. — Це вже не перший випадок, коли козаки від недоїдання з ніг валяться... А що ж нас по весні чекає?»

Йдучи вулицею, поспитав:

— Як з хлібом у нас?

Остряниця лише рукою махнув:

— Зерно тече, як вода! Кручусь, як муха в окропі, і там гаряче, і тут пече, а зерно все одно не втримаєш. Військо ж треба годувати, а манна з небес не сиплеться.

Павлюк зажурився. З хлібом скрутно. Того літа на Україні був неврожай, до осені люд ще сяк-так на городині протримався, а з настанням зими пішов по селах голод... Вже селяни дубове листя з висівками змішують та печуть зелені коржі. Трохи краще було з хлібом у повстанців. Павлюк мав незначний запас зерна, назбираний по панських маєтках. Для козаків його ще з горем навпіл і вистачило б... Та коли в Мошни з усіх усюд посунули селянські загони, військові засіки почали швидко спорожнятися. Люди приходили голодні, ледь на ногах тримаючись, доводилось їх сяк-так підхарчовувати, аби зовсім не злягли. І Павлюк уже не одну ніч качався без сну, гадаючи, як і чим прогодувати військо. На якийсь місяць ще вистачить, а тоді що? З ляхами воюй, та ще й з голодом. Нелегко доведеться, обидва вороги сильні... Поки що розіслав у всі міста й містечка, в панські маєтки й фільварки загони, аби витрушували хліб, але панство, втікаючи в Бар, палило хліб, гноїло його в льохах і ямах. На селян же надії ніякої, самі на висівках тримаються. А тут ще й зброї обмаль. От і крутись! Остряниця, відаючи військовим провіантом, щодень урізає норму, труситься над кожною зерниною, а хліб зникає...

— Оце йшов до тебе за порадою, — Остряниця важко дихав, на ходу стомлюючись. — Що чинити, не відаю.

— Годуй людей, а там побачимо!

— Але ж засіки порожніють.

— Все одно годуй, доки вистачить. Не сьогодні-завтра нас чекає бій, для багатьох він може бути останнім. Хай люди хоч тепер уволю наїдяться. — На Остряницю скоса зиркнув. — Та й ти, батьку, як з хреста знятий. Не годиться. В твоїх руках всі наші харчі, а ти на вулиці падаєш з голоду. — Рішуче взяв Остряницю за руку. — Ану ходім лишень до баби Векли в гості!

Павлюк повернув у бічну вуличку, і по хвилі вони опинилися в маленькому, занесеному снігом подвір’ї, в кутку якого притулилася скособочена хатинка. Вже в дворі Остряниця, принюхавшись, відчув ледь вловимий запах хліба і неспокійно повів головою. А коли зайшли до хатини, то свіжий і густий дух хліба так шпигнув у ніздрі, що Остряниця аж зажмурився.

— Слава Богу! — привітався, знімаючи шапку. — В цій хаті подихаєш і ситий будеш!

Баба Векла — маленька, зігнута (вона вже й не розгиналася) — на мить повернула від печі сухе зморшкувате личко, на якому ще полискували червоні відблиски вогню, привітно мовила:

— Навіки слава! Проходьте, люди добрі, сідайте, коли ваша ласка. Я вже хлібець загнітила, невзабарі й витягну. — І додала, орудуючи в печі широкою дерев’яною лопаткою: — Яке це щастя — святий хлібець випікати! Мені й сниться, що я хліб з печі виймаю.

— А звідки ж ви його берете? — поцікавився Остряниця.

— Пан гетьман велить щодня двійко хлібців випікати. То я й відводжу душу, бо вже хтозна-коли й пекла.

Остряниця підозріло поглянув на гетьмана.

— Хіба я не велів берегти кожну жменю борошна, ще й висівок до нього домішувати?

— Та так уже вийшло... — винувато озвався Павлюк. — Та ти сідай, потім будеш мене судити. У хліб ми ще можемо висівок додавати, а в порох що? А його в нас раз-два...

— Де зараз Потоцький?

— Вже по сусідству з нами. Вчора увечері хоругви переходили через Сахнів міст. З дня на день очікую Скидана, і тоді ми всі вкупі. Але чекати ляхів не будемо, перші почнемо бій.

Тим часом баба Векла простелила чистий рушник на підвіконні.

— Це ж нині тільки мені одній таке щастя випадає — чистий рушник перед хлібом стелити, — хитала головою стара. — По селах, кажуть, вже й посліду немає.

Стара перехрестилася біля печі, проказуючи: «Дай Бог, щоб не останній раз святий хліб з святої печі виймати», — взяла дерев’яну лопатку, шаснула нею в піч і витягла загнічену рум’яну хлібину. Поклала її на рушник, ще одну витягла. Перехрестила хліб і заходилася ламати його на чотири шматки. Із розламаних куснів вдарила така густа пара, що в Остряниці й голова обертом пішла.

— Хай полежить на вікні, спочине та охолоне, — казала між тим стара. — Покійнички, царство їм небесне, понюхають пари з хлібця і ситі будуть. А крихітку хлібця дозвольте собаці дати. Такий уже звичай. Старі люди кажуть, що ходили колись Бог і святий Петро по землі, зайшли вони до однієї жінки хліба просити. А хліба тоді в людей було до безміри, бо колоски росли не такі, як тепер, а по всім стеблі. Згори й до землі самий колосок був. От і хліб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий Петро в тої жінки хліба, а жінка саме млинці пекла, лава у борошні була. Молодиця млинцем витерла лаву і запрошує сідати. А святий Петро і каже пану Богу: «Треба залишити їх без хліба, бо вже й лави хлібом витирають». От він у поле пішов, взяв житню стеблину і давай її чухрати, а собака й завив... То він і лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба давати собаці перший хліб.

Та ось уже й хліб охолонув, баба Векла взяла по шматку, піднесла Павлюку й Остряниці.

— Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлібець був!

Остряниця, все ще не вірячи, що перед ними справжній хліб, обережно взяв кусень, вдихнув запах і з’їв його, навіть сам незчувся коли... Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав її: хліб у мене щойно був, чи, мо’, приснилося?

— Охляв ти, добрий чоловіче, — зітхнула стара. — Та кого тепер здивуєш голодом.

Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно відкушував, тримаючи під хлібом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше розтягнути радість зустрічі з хлібом... Павлюк так і не доторкнувся до свого шматка, дивився на нього сумно, зітхав та хитав головою. По хвилі глянув у вікно: біля воріт стояв гурт дітей. Павлюк встав і вийшов з хати.

— Ану, козаки, хутчіше сюди! — весело гукнув, і діти, не примушуючи себе двічі прохати, штовхаючи одне одного, як ті горобці, пурхнули в двір.

— Пане гетьмане, і сьогодні хлібця нам дасте?

— А казку нам розкажете?

— А ляхів скоро проженете?

— Все буде, все, — казав гетьман, впускаючи в хату дітей. — І хліба дам, і казку розповім, і ляхів витуримо. Тільки ви, пуцьвірінки, швидше ростіть!

Маленьке хлоп’я подивилося на Павлюка засмученими очима, пропищало:

— Коли б їсти було що, то ми б росли...

— Ой лихо!.. — тільки й мовив Остряниця. — Сідайте до столу, може, хоч трохи підете в ріст.

Діти, щебечучи й блискаючи з радощів запалими очима, всідалися на лаві. Остряниця вражено позирав на худі, аж синюваті їхні личка, на загострені носики й голодні очі, в яких затеплилася надія, коли вони вгледіли хліб на столі... На нього, не кліпаючи, дивилася дівчинка років п’яти-шести, не в силі відвести погляд від шматка в руках Остряниці, й надсилу ковтала слину. Він простягнув їй хліб, вона блискавично вхопила його маленькою кістлявою рукою, розломила навпіл, одну половинку з’їла, а другу заховала в пазуху.

— Кому? — тихо запитав Остряниця.

— Мамі... — пропищало дівча. — Вони хорі лежать...

— То що, козаки, будемо хліб їсти? — весело поспитав Павлюк, набравши повні руки куснів.

— Будемо!.. Будемо!.. — врізнобій закричали діти, вихоплюючи з його рук хліб, і блискавично його з’їдали.

— Господи Боже мій... — зітхала біля печі баба Векла.

Діти простягали руки.

— Дайте ще, пане гетьмане!

— Хоч отакунький шматочок!..

— У мене братик не встає...

— А в мене мама...

Павлюк тицяв у худі руки кусні хліба.

— Їжте, їжте та ростіть пошвидше. Лицарі Україні ой як потрібні!

Діти ковтали хліб і знову голодними очима дивилися на гетьмана.

— Вище носи! — казав гетьман. — Здобудемо волю — буде вам і хліб, і до хліба!

— А завтра приходити, пане гетьмане? — питалися діти.

— Приходьте, діти, приходьте. Бабуся Векла вам спече хліба.

— Хоч би швидше завтра було...

«Завтра... Завтра, — думав Остряниця. — Завтра буде бій. Коли ми вистоїмо, то баба Векла спече їм хліба».

— А тепер розкажіть казочку, пане гетьмане! — попрохала дівчинка, котра сиділа біля Остряниці. — Про Телесика і бабу Ягу.

— Про Телесика! Про Телесика! — гуртом закричали діти.

— Тоді слухайте, — гетьман розгладив вуса і враз перетворився на доброго, мирного дідуся. — Жив собі дід та баба, старі обоє були, дітей не мали.

— Ляхи в них дітей забрали! — вигукнула дівчинка.

— Може, й ляхи, — згодився гетьман. — От бабуся й каже: витеши мені, діду, з дерева хлопчика. Дідусь і витесав з дерева хлопчика, бабуся поклала дерев’яного хлопчика в колиску. Встали вранці, а в дворі ходить хлопчик Івасик-Телесик.

— А хліба вони Телесику дали? — поспитала дівчинка.

— Дали, — сказав гетьман, — багато-багато хліба дали. І став у них Івасик жити. Щодень рибку ловив, а мати йому обідати носила.

— Багато хліба давала? — поспитав хлопчик, світячи голодними очима.

— Багато, — підтвердив Павлюк. — От баба Яга й надумала впіймати Івасика-Телесика.

— А чия баба Яга? — запитала дівчинка.

— Н-ну, наша... — зам’явся Павлюк.

— Е, ні! — заперечила дівчинка. — Баба Яга не наша, а лядська.

— А-а... Звичайно, баба Яга була лядською, — згодився гетьман.

— І підіслали її ляхи, щоб вона Телесика вкрала?

— Авжеж, що ляхи, — згодився гетьман. — Хто ж іще підішле бабу Ягу, крім ляхів?

Почувся вибух, приглушений віддаллю, шибки у віконці ледь чутно задеренчали... Павлюк вмовк на півслові, прислухаючись...

— Ось що, діти, — сказав він, зводячись, — казочку вам, коли живий буду, завтра докажу. А тепер розбігайтеся по хатах!

— Пане гетьмане, а ви проженете ляхів? — тоненьким голоском запитала дівчинка. — Я дуже хочу їсти.

— Проженемо, донечко, проженемо, — погладив її гетьман по голівці. — Для цього ми і взялися за шаблі, аби хоч вам більше не голодувати.

— Хліб везу-у-уть!

— Хлі-і-і-іб!

— Ура-а-а-а!

— Живемо!..

Все містечко висипало на вали. На вулицях тісно від козацького, селянського та міщанського люду, котрий на заклик гетьмана всю осінь сходився у Мошни. Павлюк та Остряниця ледве пробралися в гамірливому натовпі, що, здавалося, не мав ні кінця, ні краю. Повстанці підкидали шапки вгору й кричали: «Хліб! Хліб!» В голодному місті люди сиділи на мізерному пайку, тому з швидкістю блискавки поширилась чутка, що йде обоз в Мошни, повний зерна, і люд повалив навстріч, до міської брами.

— Пане гетьмане, з хлібом вас! — лунали вигуки. — З його милістю хлібом!

Місяць тому Павлюк відрядив Гордія Чурая трусити панські маєтки і будь-що роздобути збіжжя. І ось веселий полтавець повертається з обозом. Павлюк пильно придивляється до валки й хмурніє. Ні, щось не видно веселощів на засмаглому худому лиці козака. Він під’їздить до гетьмана з винуватим виглядом, опускає очі. Довго і, певно, без всякого бажання спішується, ще довше порпається біля коня, зрештою підходить, уникаючи дивитися на гетьмана. В кулак покахикує без причини. Павлюк переводить погляд на сани обозу, й серце його боляче стискається: порожньо. Гордій повернувся без хліба. Це вже й люд побачив, бо враз принишк. Вгамувалися крики, і, мабуть, кожний відчув ще більший приступ голоду. Павлюк мовчить.

— Пане гетьмане, — тягнучи слова, починає Гордій Чурай і дивиться кудись убік, мимо гетьмана. — Так я, значить, повернувся...

— Чого ж це ти, Гордію, невеселий і Полтави своєї не згадуєш?

— Хліба немає, — зітхає Чурай. — І в нас, кажуть, на Полтавщині голод. Всюди тепер зуби на полиці кладуть.

— А де ж той хліб, що ти навитрушував у панських маєтках?

— Та дещо витрусив...

— То де ж хліб? Чи ляхи відбили?

— Та ні-і... — тягне Чурай. — Роздав...

— Як роздав? — аж крикнув Павлюк. — Кому? Гордій з ноги на ногу переступає.

— По селах... Людям...

— Ти збожеволів, Гордію!

Чурай не витримує і кричить:

— На моєму місці кожен збожеволіє, як люд на волостях з голоду конає. Подивилися б ви, що твориться в селах! Люди як мухи мруть. Не міг же я кидати їх у біді. Ат! — зрештою махнув він рукою. — Карай мене, гетьмане, а тільки роздав я хліб. Віз його у Мошни... Мимо якого села не їду, як не таюсь, все одно люди якимось чином дізнаються, що я везу. Дітей пухлих на руках виносять... На коліна стають... Тільки очима світять... Просять, молять, кричать... Ну не міг же я... Хоч потроху, а давав дорогою. А що я мав чинити? Хай люди з голоду помирають, чи що?

— Але ж у війську немає хліба,— тихо мовив Павлюк.

— Що ми люди, що вони! — Гордій сердито бликнув на Павлюка — У нас хоч сякі-такі запаси, а там — смерть! Села вигибають, мертвих нема кому хоронити. Тільки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити? От і роздав хліб до останньої зернини.

Вулицею шкандибала згорблена жебрачка в лахманині й трусилася від холоду. Забачивши гетьмана, спинилася, сперлася на костур, простягла посинілу кістляву руку з скарлюченими пальцями:

— Дай, паночку, хлібця... А я тобі пісеньку заспіваю. Про коровай весільний...

І, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом:

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Під вечір у Мошни примчав гонець.

— Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвості сидять! — мовив він, осадивши коня біля гетьманської хати. — До Ольшанки дійшов, а далі ні тпру ні ну! Цілий полк причепився!

Павлюк саме зібрав у своїй хаті сотників та старшин і викладав їм свої думки щодо завтрашнього бою.

— А що, пани-молодці, провітримось трохи та й Скидана з біди визволимо?!

Товариство, не кажучи зайвих слів, квапно посунуло з хати. На ходу натягнувши кожух, вибіг з хати і гетьман.

— Сурмачі! Сурміть збір!

Сяйнувши міддю, засурмили труби, і кличний звук: «Всі на коней!» — полинув над містечком. Розбурхалася Мошна, висипала на вулиці, заіржали коні, залементували люди... Піші загони, поблискуючи вилами і косами, вже шикувалися біля валів, заздро позираючи на верхівців.

— В похід виступають тільки комонники! — кричали сотники. — Ей, піхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збіжиш!

— Це ви попробуйте своїми кіньми з нами збігти! — кричали піші.

По якомусь часі тисяча козаків уже вихопилась в сідла й невдовзі залишила міську браму. Павлюк пустив коня, тільки вітер засвистів у вухах. Звівся в стременах, припав до гриви.

— Ага-га-га!

Любив швидку їзду, забував тоді про все: і про гірке, і радісне. Наче на крилах летів. Розтягнувшись, козаки мчали за гетьманом, поблискуючи шаблями, рипів-скрипів під копитами сніг, прихоплений морозцем, і мерзлим груддям летів навсібіч... Туге холодне повітря дзвеніло крицею і сікло лице. День догоряв, снігова рівнина поволі синіла, кам’яніла від морозу, далекі ліси вже вкривалися сутінками. Попереду, куди вони мчали, здіймався дим, долинала приглушена віддаллю стрілянина. Вона то затихала, то знову спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на згір’я й далеко в долині забачили побоїще в диму.

— На рівному ляхи наздогнали!.. — перемагаючи вітер, кричав Павлюку гонець. — Скидан змушений був табором стати... Саньми та возами оточилися козаки і б’ють по ляхах!..

Ще здалеку побачив Павлюк, що жовніри густо обліпили Скидана, аж чорно від них у долині! Але й козаки (це видно було по трупах жовнірів перед козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою:

— Ура-а-а-а!

— Ура-а-а! — понеслося долиною й відбилося аж ген у гаї.

І вмить вмовкло побоїще... Козаки, відірвавшись од рушниць та гармат, з надією озирнулися: хто ж там кричить? Жовніри, йдучи на приступ, спинилися й також придивлялися. Задні розшолопали, в чім річ, і почали непомітно відступати.

— Наші-і-і-і! — закричали козаки і, вихопивши шаблі, вибігли з-за возів... Павлюківці вихором пронеслися мимо табору і з ходу врізалися в гущавину жовнірів...

— Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скуштуєте нашої криці! — кричав Гордій Чурай. — Ану налітай, в кого шия тонка!

Миготіли шаблі, кричали жовніри, і сніг почав хутко червоніти. Скільки тривав бій, Павлюк не пам’ятає. Зрубавши кількох жовнірів, він оглянувся: ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рівнині за жовнірами, котрі сипонули на всі боки, як зайці.

— Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! — не вгавав Гордій Чурай. — Та й прудкі ж які!..

Павлюк перехилився з сідла, витер закривавлену шаблю об труп жовніра, сунув її в піхви: решта вже й без нього обійдеться.

— Скидане? Де ти, полковнику?

— Я тут, гетьмане! — примчав Скидан на коні, розпашілий, збуджений, шапка аж на потилиці, очі горять...

— От налетіли, так налетіли!.. — вигукував він, блискаючи зубами. — Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави!

— Що ж це ти, полковнику, так довго барився?

— В Драбівці засидівся. А до тебе зібрався — ляхів біс приніс. Потоцький веде сюди чотири полки, це тисяч з десять вояків буде. Та коронна артилерія. До зубів ляшки озброєні.

— Де зараз Потоцький? — запитав Павлюк.

— Під Кумейками! Там його головний табір.

Павлюк помовчав, жуючи вус.

— Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранці вирушимо на Кумейки і перші вдаримо! Скільки гармат привіз?

— П’ять корсунських та шість під Драбівкою в ляхів позичив. — Додав скрушно: — Пороху трохи везу.

— І в нас негусто. Так і не встигли селян озброїти. Нічим.

Бій уже затихав, козаки, розігнавши й порубавши жовнірів, поверталися до Скиданового табору, весело перегукуючись.

— Збирай, Карпе, своє господарство, та будемо завидна рушати. Людей, я бачу, в тебе чимало.

— По дорозі пристали, — відповів Скидан. — Хоч беззбройні, та ненависті повні! І не тільки чоловіки, а й жінки задніх не пасуть. До речі, я ось тебе познайомлю з своєю помічницею.

— Жінка? — здивувався Павлюк. — Загоном орудує?

— Ще й як! — сміявся Скидан. — Будь-якого чоловіка за пояс заткне. Славна молодичка, нічого не скажеш. І красуня, і відважна. Шкода, чоловік у неї загинув. Бідна, місця собі не знаходить. Вони ж любилися, як голубів пара. Тепер сама... — Скидан звівся в стременах, оглядаючи козаків. — Ага! Он і вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися!

Павлюк повернув голову й закляк у сідлі. Не вірив своїм очам. В шоломі й кольчузі, з шаблею при боці, до нього наближалася його далека і, як гадалося, навіки втрачена юність...

— Оленко... — прошепотів самими губами. — Невже це ти?

— Павло? — швидко запитала вона.

— Боже, скільки я тебе чекав... І шукав...

— А я, бачиш, сама прийшла. — Помовчавши, додала: — Забарилась, правда, та дорога з Бахчисарая неблизька.

Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку з потилиці на лоб і поїхав до табору, лишивши їх наодинці. Та вони навіть не помітили його відсутності.

— Оленко... — прошепотів Павлюк, наче в якомусь сні. — Не може бути, що це ти... В шоломі, кольчузі... І кінь бойовий під тобою. І гіркота в твоїх очах...

Перед ним сиділа на коні не юна тендітна дівчинка, яку колись Павлюк вперше покохав і котру несміло вперше поцілував... Ні, перед ним була змужніла жінка, схожа і не схожа на його Оленку. Хіба що карі очі... Але в очах не весела безтурботна радість, як тоді, а сум, біль, під очима — сині кола. Вуста міцно стиснені, в куточках уст залягли гіркі зморшки. Вона і не вона... Не такою уявляв Павлюк зустріч зі своїм коханням. Не кинулись одне до одного, не зашарілась Олена, навіть не усміхнулась. Вона далека від нього в цю мить. І чужа... Ніби й не було колись між ними палкого та щирого кохання... У Павлюка похололо на серці, коли відчув, що Олена вже не його, що він для неї чужий...

— Оленко?..

— Що, пане гетьмане?

— Але колись я був для тебе просто Павлусем. В очах її забриніли сльози.

— Що з тобою, Оленко? В твоїх очах стільки горя й печалі!

— Н-немає... — голос її затремтів, — Романа... Мого Романа...

Павлюк міцніше стис ногами боки коня. Вони таки й справді чужі. Він втратив її назавжди. А серце не хотіло вірити.

— Не осуджуй мене, що так сталося, — раптом квапно промовила вона. — Ми з тобою цілий вік не бачились. А що було — те за водою спливло. Ось так, Павлусику.

— Але я й досі тебе кохаю.

— Забудь мене, ради Бога, — тихо мовила Олена. — Я іншому віддалася... І була з ним щаслива. А вчора... вночі... він загинув. В селі Нетребах над Россю.

— Оленко!

— Мовчи!.. Я приїхала не до Павла, а до гетьмана Павлюка! Прощай, Павлусю, навіки! Здрастуй, пане гетьмане!

Була Зелена неділя. Зелена, клечальна, та ще й русальна... У вербовому вітті, що звисало до ставу, кувала зозуля. В ставу сплескувала риба... Павло стояв під вербою, а парубки сиділи колом і ліниво розглядали його з ніг до голови. Вони були, як на підбір, усі гарні, ставні, у вишиваних сорочках, різнобарвних шароварах, смушкових шапках. Наче князі. Павло боявся їм глянути в очі. Вони, парубки, господарі всіх гулянок і вечорниць, а він так собі, хлоп’я-пахоля.

— Ти диви-и, — ліниво тягнув котрийсь, киваючи на Павла. — І коли воно виросло? Вчора ж у пісочку ще гралося.

Парубки незлобиво сміються.

Зрештою озивається їхній ватаг Данило Гарбуз, молодий чорновусий і чорнобровий парубок.

— Надивилося товариство на цього хлопчака?

— Та вже й очі болять, — відповідає товариство. — Витягся хлопець. Вже не Павло, а цілий Павлюк!

— Товариство шановне! — урочисто починає Данило Гарбуз. — Хлопець нашого села Павло Бут, син Мини Бута, якому вже сповнилося шістнадцять літ, прохає нас прийняти його в наше парубоцьке товариство. Щоб він мав змогу ходити з нами на вечорниці до дівчат і більше не водитися з дітлахами. Чи так я кажу, хлопче?

— Так! — озивається Павло. — Прошу вас, шановні парубки, прийняти мене у своє товариство.

— Ти диви-и... — тягне хтось. — Молоко ще он на губах не обсохло.

— А ви не смійтеся! — Павло стискує кулаки. — Бо можу і боки вам нам’яти!

— Ох-ох!

— Го-го-го!..

Парубки ліниво регочуть на траві.

— Еге, та воно ніби й на парубка вже схоже!

— Де там... Підпарубчак!

— А будеш слухати старших? — питає Данило Гарбуз.

— Буду!

Парубки переглядаються між собою.

— А чого ж... Можна й прийняти...

— Приймаємо, хлопець він лепський, худої слави не має і наше чесне парубоцтво ганьбити не буде!

Данило Гарбуз легко схоплюється на ноги.

— Тоді, шановне товариство, коронуймо хлопця Павла Бута на парубка Павлюка. Та хай він уже з нами на гульки ходить.

...Увечері Павло частував парубків горілкою, частував уже як рівний рівних, як парубок парубків.

— Ну, Павлюче, виходь сьогодні на вулицю та назнавай собі дівчину! — ляснув його по спині Данило Гарбуз.

Та Павло вже давно назнав дівчину.

Того ж вечора подався на знайомий куток, де Мирошниченки мешкали. Ось і перелаз...

— Оленко!

— Ой, хто там? — почувся тоненький зляканий голосок.

— Це я, Павло...

— Цур тобі пек, отак налякав! — Оленка посміхалася.

— Оленко...

— Забув, як звати?

Він дивився на неї, боячись дихнути, на її ніжне, ще дитяче личко, на карі очі, в яких було стільки подиву і ще чогось весняного, незбагненного...

— Ти чого на мене так дивишся?

— А хіба ти засватана?

— Може, й засватана... — повела тонкою бровою.

— Та я тим сватам таких духопеликів надаю, що й дорогу на цей куток забудуть!

Тин затріщав під Павлюком.

— Божевільний, уже тин трощикує! — сплеснула Оленка руками, і її дзвінкий сміх так і полинув над вечоровим селом.

— А ти знаєш, хто я?.. — Павло аж випростався.

— Павлусик... — пирхнула Оленка.

— Еге, я вже Павлюк! І не хлопець, а парубок! — гордо вигукнув він. — Мене парубки коронували біля ставу.

— Ой людоньки, він уже парубок! — Оленка вдруге сплеснула руками. — Ця дитина вже парубок! Може, ти ще й на вечорниці побіжиш?

— І побіжу!

— Овва!.. Яке пахоля!..

Вона дивилася на нього широко відкритими чистими очима, в зіницях яких спалахували вечірні зірниці... І Павлюк незчувся, як обхопив її тоненький стан, несміливо ткнувся губами її щоки й відчув щось м’яке, ніжно-холодне, наче м’ята, але бентежне, досі йому незнане...

— Божевільне пахоля!..

Олена, зашарівшись, втекла, а він, щасливий і гордий, землі не чуючи під ногами, всю ніч ходив біля ставу та виспівував:

...В’їжджали в Мошки, як уже вечоріло.

— Оленко... Не треба плакати...

Їхні коні йшли поруч, Павлюк простяг руку і, ледь повагавшись, поклав Олені на плече.

— Я прошу тебе...

Вона раптом схопила його руку, притулилась до неї щокою, і він відчув, як йому на руку закапали сльози.

— Ти нічого не розумієш, Павле... — і відпустила його руку. — Мені світ без Романа померк... А нам з тобою не судилося...

— Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю.

— І я не думала... — Олена дивилася прямо поперед себе, далека і чужа. — Я чекала тебе... Ти навіть не знаєш, як я тебе виглядала! А потім у село заскочили людолови. Зненацька, в неділю рано-вранці. Попіл з села лишився та руїни. А нас, дівчат, похапали яничарники, за коси пов’язали одна до одної... Я кричала... Тебе гукала... Коханим називала...

Павлюк ще нижче звісив голову.

— Одному Богу відомо, що ми зазнали по дорозі в люту неволю. Так я в Бахчисараї опинилася. На базар ті людолови нас вели. І тут трапився він. Викупив мене. Я була зла і жорстока. Я не хотіла бути нічиєю бранкою. Навіть його. Так я жила з ним півроку і... покохала його...

Довго мовчали, коні тихо ступали, порипуючи снігом. Містечко наче провалювалося в темряву. Ніби й білого снігу навколо не було. Гудів вітер, сухий, колючий, злий.

— Я розумію тебе, Оленко, — він помовчав, підбираючи слова. — Але все вже минуло... І ми знову разом... Вдвох...

Олена похитала головою:

— Ніщо не повторюється, Павле.

— Оленко...

— Я кохаю його... І ношу його дитину під серцем.

Олена оперіщила канчуком коня і зникла в темряві, наче її й не було... А в його вухах все ще дзвеніло:

Але співав не він, Павлюк, а хтось інший... Чужий. Незнайомий. Але щасливіший за нього...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Того дня Потоцький слухав обідню («...прохав у Богородиці покровительства й, віддаючись під її захист, — зазначає в своєму щоденнику патер Окольський, — дав обітницю: в честь Богородиці спорудити вівтар у Летичеві»), як примчав гонець зі звісткою: до Кумейок ідуть козаки, йдуть «сміло й сердито», веде їх сам Павлюк, судячи з їхніх рішучих і гордих постав, козаки надумали першими розпочати вирішальну битву!

Польний гетьман хоч і був, за словами патера Окольського, надто богомільний (що, між іншим, не заважало йому вирізати цілі села!), а все ж, не дослухавши обідні, прожогом вискочив з похідної церкви.

— Коня! — молодцювато крикнув гетьман нарочито бадьорим голосом, аби не виказати своєї тривоги.

Йому підвели коня, допомогли сісти. Біля палатки юрмились офіцери, озиралися й перешіптувалися між собою.

— Моліться, панове! — аж надто голосно кричав гетьман. — Настав час! Поле під Кумейками стане полем нашої честі і слави! За мною, орли!

Офіцери, посідавши на коней, помчали слідом за польним гетьманом, так і не підтримавши його робленої бадьорості. Хоча Потоцький і вибрав зручну позицію під Кумейками, неподалік повстанської столиці Мошни, котру з одного боку захищали мочаристі болота з непрохідними драговинами та ще річка, а з другого, відкритого, боку велів загородитися возами, — все ж певності в перемозі не було. Офіцери неспокійно совалися в сідлах, гетьман м’яв свою бороду. А все тому, що козаки першими зважилися напасти на польський табір. Пся крев! Чи відають вони, що в Потоцького чотири полки й сильна артилерія з великим запасом ядер і пороху? Чи надто певні в собі? О, то кепська штука, якщо чернь згуртована і певна в собі!

Потоцький піднявся на горб, притримав коня. Повстанці йшли табором в шість рядів з чотирма гарматами на чолі і двома по флангах. В середині, як найбільш боєздатне і сильне, рухалось козацьке військо під бунчуками й прапорами, і Потоцький побачив, що воно правильно поділене на сотні й полки... Пся крев! Це таки військо, а не збіговисько черні, як він гадав! Недарма вони зважились першими напасти!

Проте, оглянувши свої позиції, трохи заспокоївся. Коронне військо було надійно захищене возами в десять рядів, за якими стояла піхота й гармати, ще далі — кіннота. На чолі позицій стояв іноземний полк з угорською піхотою та полк польного гетьмана під начальством пана обозного. По другий бік, праворуч, куди прямував Павлюк, розташувалися інші два полки з коронною артилерією в центрі.

«Не так уже й кепсько, — сам себе втішав Потоцький. — У мене війська більше і позиції вигідніші. Хай спробують вгризти... І все ж... Як вони могли зважитися першими наступати?»

Польного гетьмана почали гризти сумніви, його кінь неспокійно гарцював на горбі, неспокійно почував себе у сідлі і вершник. Вкотре оглядав свої позиції, заспокоював себе, а рука мимоволі м’яла бороду. Він не лише сильніший за повстанців, а й зарядів має великі запаси. Павлюк з своїм десятком гармат просто смішний в порівнянні з сильною коронною артилерією, а все ж... Чому він зважився першим?..

— Вашмосць! — осадив коня ротмістр. — Вітер дме нам у спину, козакам в очі!

— Паліть! — кивнув гетьман, і ротмістр помчав, розмахуючи шапкою над головою. — Це добре, що вітер дме козакам в очі. Зараз жовніри підпалять Кумейки, а заодно й стіжки сіна та соломи, яких чимало побіля містечка.

За його розрахунками, дим від пожежі буде виїдати повстанцям очі, заважатиме добре цілитись... Потоцький озирається, біля копиць на луках забігали жовніри з палаючими головешками... Сьогодні вітер — спільник поляків. Це добре. Вітер допоможе... Тим часом ще підпалять містечко... Над Кумейками вже шугнули дими. Гори, гори, повстанське місто! Дотла гори, виїдай своїм димом черні очі!.. Ось вже запалали перші стіжки сіна на оболоні. Як і гадалося, дим, низько стелячись над засніженою рівниною, поповз навстріч повстанцям. Але ті йдуть спокійно і впевнено, чітко дотримуючись поділу на сотні, над ними мають знамена й бунчуки. Попереду під знаменами йде Павлюк з непокритою головою і шаблею в руці. Пся крев!..

Вони вирядилися, наче на прогулянку! Потоцький скреготнув зубами. Проклята чернь, невже вона така хоробра? Але постривайте, постривайте, ось розгориться містечко, гарячий дим з попелом виїсть вам очі! Оглядаючи повстанців, Потоцький здогадався, що основні сили — козацькі полки — Павлюк веде прямо на чоло польського війська... Трохи повеселів. Це вже ліпше, там якраз грузьке болото, ледь присипане снігом. Хай лише сунуться павлюківці в те багно! Он до тих кущів дійдуть — там уже починається болото!

Нетерпляче кусаючи губи, мнучи бороду, Потоцький з нетерпінням стежить за рухом повстанців. Йдуть чіткими рядами із знаменами. Без жодного пострілу. Чому ж вони не потрапляють у болото? Здається, вже дісталися кущів... І йдуть. Як на прогулянку. Жоден не спіткнувся, не провалився, не розладнав строю... Адже там мусить починатися драговина. Що за химера? Адже він точно знає, за тими он кущами, де край засніженої рівнини, то і є підступне болото. Сунешся туди — ніг не витягнеш! Морозець благенький, болото ледь зашерхло, сніг його підступно замів... А повстанці йдуть. В польного гетьмана на лобі виступає холодний піт. А що коли болото замерзло? Вночі, наприклад? Пся крев! Невже болото підведе! Тоді — все! І гетьману починає здаватися, що там взагалі й болота немає, що ось-ось повстанці перейдуть рівнину і наваляться всіма силами... Тоді він програє, бо надто понадіявся на болото і не укріпив чоло... А козаки йдуть. Чути, як вони свистять і викрикують: «Лящику, побіжиш до хащику!»

Потоцький оглядає своє військо. Жовніри вже повісили носи. Не на таких повстанців вони сподівалися, на безладне юрмисько. А тут іде військо, чітко поділене на сотні й полки. Все ближче й ближче. Де хоч болото? Жовніри починають перешіптуватися між собою, озираються навсібіч... Підвело болото...

І в ту мить повстанці зупинилися. Потоцький, все ще не вірячи своїм очам, полегшено зітхає. Витирає мокрого лоба. Болото таки на місці, воно зупинило повстанців. Командири заусміхалися один до одного, кров починає приливати до їхніх білих облич. Жовніри ожили... Повстанці, спинившись, стоять на місці, певно, радяться, бо від Павлюка розбігаються гінці... Рушили... Чудово. Але вже не вперед, краєм огинають болото й простують до кінця польської позиції. Потоцький потирає руки. Він завбачив цей маневр і кінці позиції укріпив надійно, наче друге чоло там зробив. Ще й поставив туди іноземну піхоту. Але зараз і тих сил, здається, замало. Шле гінця: коронному стражнику з своїми хоругвами спішно перейти на край позиції!

Огинаючи болото, повстанці йдуть все тими ж рівними рядами. З бунчуками й знаменами. Павлюк попереду. Пся крев! Як тримаються, як тримаються!.. Навіть не розгубилися перед болотом. Ну, побачимо, що буде далі. Ось вони вже дісталися середини бойової лінії. Зненацька тишу розривають перші постріли. Не витримав коронний стражник, його гармати б’ють, аж захлинаються. Завиваючи, летять ядра. Повстанці — ні звуку. Йдуть. Летить сніг і мерзла земля. Цвиркає багно, заляпує білий сніг. Повстанці йдуть, все так же мають знамена і бунчуки. Все так же чітко дотримуються поділу на сотні й полки. А ядра завивають, гармати захлинаються...

«На що вони сподіваються? — шепоче білими губами Потоцький. — Єзус Марія!.. Навіть на ядра не звертають уваги. Невже думають прорвати оборону? Але ж вози в десять рядів! І чому вони не стріляють? Пороху обмаль?»

Ось уже по козаках відкрили швидкий вогонь драгунські хоругви. Потоцький спішно шле гінців: коронну артилерію перемістити на середину, на чоло оборони і бити, бити прямою наводкою! Піхоті перейти на праве крило і там зайняти оборону... Не лякатись черні. Козаки мовчать тому, що в них обмаль пороху.

Бах-бах! Бах-бах!

Вже відкрили вогонь козацькі гармати й самопали. Їх мало, але стріляють вони влучно. Потоцький бачить, як за возами падають козацькі ядра, опустошуючи піхоту. Жовніри ховаються за возами. Тріщать вози, летять вгору колеса... Жовніри розбігаються... Повстанці йдуть, ведучи на ходу вогонь.

«Коли б не прорвали оборони, — Потоцький гризе вус. — Якщо не зупиняться, не зважать на свої втрати, не зменшать наступального запалу, то моє військо не витримає. Де це бачено, під такою зливою ядер іти, навіть не ховаючись! Матка Боска! Їм хоробрості не позичати. Йдуть під ядрами та кулями, як під дощем. Хто б міг подумати, що в них стільки витримки?»

Дуель між коронною артилерією і козацькою не вгаває й на мить. Коронна б’є похапливо, густо, не шкодуючи пороху, козацька відповідає рідше, але влучніше. Після кожного її залпу тріщать вози й метушаться жовніри...

Повстанці йдуть.

Йдуть крізь завісу суцільного вогню.

В Потоцького починає ворушитися волосся на голові.

— Спиніться! — хоче він крикнути й ледве повертає в роті пересохлим язиком.

Та зупинили повстанців не кулі та ядра, а дим... Повстанці підійшли вже до середини польської позиції, як вітер подув з новою силою і погнав їм навстріч клуби густого чорно-сизого та їдкого диму. Охоплені суцільним вогнем, що гоготів і завивав, Кумейки так жарко горіли, що сніг на рівнині почав шкварчати. Задиміли стіжки та скирди. Вітер гнав густий гарячий дим на повстанців, стало важко дихати, потемніло на рівнині. Пекучий попіл сліпив очі...

І повстанці по знаку гетьмана почали відходити назад.

— Скидан!

— Я тут, гетьмане!

— Відводь ліве крило! Дим та попіл виїсть нам очі!

— А-а, сто чортів!.. Як цей дим нам завадив!

— Биховець! Відводь праве крило! Та спокійно, без торопу. Ми не тікаємо, а відходимо з смуги диму!

— А може, дим розвіється?

— Доки згорять Кумейки, дим нам виїсть очі!

— А-а, біс тебе бери!.. Світу білого не видно!..

— Остряниця, відводь запорожців!

— Гетьмане! Запорожці чхають, але не хочуть відходити!

— Відводь негайно! Чурай! Де Чурай? Гонець, мчи до Чурая, хай відводить селянські загони!

— Слухаю, пане гетьмане!

— Я поведу середину. Всім відходити, доки не виберемося з диму. В кого тліє одяг на плечах, гасіть снігом. Та гармати бережіть!

В суцільному диму й гарячому попелі, що летів з Кумейок, повстанці почали відходити, на ходу ведучи вогонь з гармат і самопалів. Вітер як найнявся послужити ляхам, все дужчає й дужчає. Гоготить, свище вогонь, пожираючи Кумейки, сильні пориви несуть на рівнину хмари жевріючих вуглинок, гарячого попелу... Шкварчить сніг й укривається шаром золи. Дим, дим, дим... На козаках тліють жупани, і вони не встигають струшувати з себе жарини. Наче цілий світ зайнявся й тріскотить у вогні, корчиться, конає. Сонце зникло в диму, дим роздирає горло, їсть очі... Кашляючи, повстанці нагинають голови до землі, аби вхопити чистого повітря.

Павлюк розумів, що цей відступ може закінчитися для повстанців зле. Але триклятий дим з гарячим попелом, дрібним і пекучим, що залазить в ніс, очі, рот... А була добра задумка: чіткими рядами, зберігаючи спокій і витримку, чітко і злагоджено йти на ворога, діючи на його ляк, навалитися, зав’язати бій...

Вирнув з диму Гордій Чурай, шапка на ньому диміла, жупан в кількох місцях прогорілий, лице в сажі. Але, попри все, бадьорий і навіть веселий. Чхаючи від диму, закричав збуджено, бликаючи білками очей:

— Налякали було жовнірів, і дарма!.. Бачив, як сипонули з-за возів!.. Коли б не чортів дим!

— Шапка горить! — крикнули йому.

Чурай стяг шапку, вибив її об коліно, денцем витер лице і знову надів.

— Що там шапка! Новою обзаведусь, тут аби діло наше не згоріло. Додумались же ляхи з димом... А щоб їх лизень злизав!

— Як настрій?

— Бойовий, гетьмане! Мої селяни міцно тримаються і духом не падають. Тільки розвіється дим, вдруге будемо наступати.

І зник у диму, як у воду пірнув.

Вискочив Остряниця, кашляючи й витираючи сльози від диму.

— Гетьмане! Де гетьман? Павле, це ти? Потоцький в обхід диму послав кінноту!

— Передай: швидше виходити з диму й окопуватися!

Та окопатися повстанці не встигли. Ледве вони вийшли з диму й спинилися на рівнині, як налетіла коронна кіннота. Окопуватися не було вже часу, й Павлюк велів спішно оточити табір возами, виставивши голоблі навстріч коням... Похапцем встановили гармати.

— Ближче підпускайте! — кричав Павлюк. — Цільтеся влучніше! Бережіть порох та кулі!

Коронна кіннота не сподівалася на опір повстанців і жорстоко поплатилася за свою самовпевненість. Перший залп гармат і самопалів з-за возів скосив кілька хоругов. Недобиті залишки спішно відкочувалися назад, давлячи кіньми свою ж піхоту. Потоцький зрозумів, що мить критична. Аби не дати повстанцям як слід окопатися, ні, тим більше, перегрупувати сили, не рахуючись з утратами, кинув на приступ закутих у панцирі гусарів.

Козаки їх підпустили поближче, а тоді вдарили з-за возів шквальним вогнем... Полетіли коні, загрімкотіли обладунками гусари, падали на чорний від попелу сніг... Але кілька їхніх хоругов все ж прорвалися до самого табору. Бій спалахнув між возами. Селяни хапали дрюччя, голоблі й молотили гусарів по головах, не маючи зброї, вилазили на вози й голіруч стрибали гусарам на спини, вивалювали їх із сідел, падали з ними на сніг, душили їх, били дрюччям, кололи ножами та різницькими швайками. Ті, падаючи з коней, гуркали своїми панцирами, верещали й хрипіли, коли їх душили й товкли, і в тому хаосі важко було що розібрати. Та нові й нові хвилі нападників вихлюпувались на табір, і одними голоблями боротися з ними було важко. Проте боролися... Ось пробіг з голоблею Скидан, вискочив на воза й почав молотити ляхів по головах. Трахне — летить гусар, гуркаючи своїм обладунком.

— Готовий! — вигукує Скидан, потягне люльку і нового гусара по голові обамбурить. — І цей готовий!..

Ось пробіг з колесом в руках Гордій Чурай, бачить, зчепилися двоє, селянин і гусар. Навернув колесом гусара.

— Як у нас в Полтаві! — блиснув зубами й подався з своїм колесом в саму гущу. З довжелезним шворнем в руках пронісся Остряниця і давай молотити, аж грім стоїть!.. Павлюк з Биховцем удвох однією голоблею вергають.

— Раз, два!.. — розмахнулись і трахнули. — Пан чи пропав, двічі не вмирати!..

Покотилися гусари... Всюди тріск і гуркіт, брязкіт заліза, передсмертні крики, хрипіння коней і удари, удари... Беззбройні селяни й міщани голіруч стягують ляхів, б’ють дрюччям, ціпами, колють косами, швайками, душать за горло... І ворог не витримав натиску беззбройних людей...

— Тіка-ають! — пронісся клич. — Пани-ляшки втікають!

— Гармаші! — крикнув Павлюк. — Бийте по бігунах! Самопали, вогонь! Мушкети!..

Спалахнула стрілянина. Козаки б’ють по втікаючому ворогу, та гусари вже ген-ген. Настала хвилинна передишка. Повстанці кидають голоблі, витирають спітнілі лоби.

— Ну й намолотили! — вигукує Гордій Чурай. — Ціпом так не намахаєшся, як голоблею! Коли б оце трапилась мені молодиця, то, мабуть, і обняти б її не здужав!

— Давай сюди молодицю! — озвався Скидан. — Ми ще здужаємо обняти! Хоч пороху в порохівницях і мало, та сила ще є. Поп’ють ще наші шаблі шляхетської крівці!

— Люди добрі! — подав голос Остряниця. — В кого немає зброї, беріть у гусарів.

Селяни кидаються до вбитих, знімають зброю, та скільки її вистачить?

— Пане гетьмане! — примчав Биховець. — Пороху обмаль!

— Триматися до вечора! — наказує Павлюк. — Будь-що, а до вечора протриматися!

Павлюк подався оглядати табір, в багатьох місцях велів стягти докупи вози, розбиті спішно зібрати, зв’язати і заткнути ними проломи в обороні. Так він носився з одного кінця табору в другий, аж доки не почув голос, котрий примусив його здригнутися.

— Павле!

Все ще не вірячи почутому, повільно озирнувся.

— Ти?

Селяни хапали дрюччя, голоблі й молотили гусарів по головах, не маючи зброї, вилазили на вози й голіруч стрибали гусарам на спини, вивалювали їх із сідел, падали з ними на сніг, душили їх, били дрюччям, кололи ножами та різницькими швайками.

— Я, — спокійно мовила Марина, випростовуючись над пораненим козаком, котрого вона щойно перев’язала. — Чому ти здивувався? Хтось же мусить ваші рани перев’язувати!

Вона дивилася на нього великими печальними очима.

— Чи ж довго люди голими руками відбиватимуться від закутих у панцирі гусарів?

— Доки б’ються їхні серця, а в них доки клекотітиме люта ненависть до панства!

— У тебе кров на щоці, Павлусю...

Вона вперше назвала його Павлусем, він схопив її руку, поцілував. Марина витерла йому кров.

— Бережи себе, Павлусю...

— Як усі, так і я.

— І я, — прошепотіла вона.

Він нахилився, поцілував її в губи.

— Бережи себе, в мене, крім тебе, нікого немає.

— Пане гетьмане! Ляхи сунуть!

Пригорнув її до себе, жадібно надивлявся в карі очі.

— Не будемо прощатися. Ми ще зустрінемося.

— Бийте ворога, а я перев’язуватиму ваші рани.

— Пане гетьмане!

Павлюк востаннє пригорнув Марину і побіг до возів з божевільно-щасливим усміхом в світлих очах. По всій рівнині на повстанський табір сунули польські полки. Піхота й кіннота. Сніг на рівнині вже геть стоптали, чорна гола земля, змішана з попелом і кров’ю, — наче величезне пожарище. Ворог суне досить завзято, вірить у свою перемогу.

— Старшин і отаманів з сотниками — до мене! Збіглися старшини, отамани, сотники.

— Слово моє буде коротким! — різко мовив гетьман. — Порох у нас закінчується. Зостався невеликий запас. Озброєні тільки козаки, селяни з вилами й косами, а дехто й цього не має. Але, попри все, триматися! Нелюдськими силами, як хочте, але тримайтеся! Відступ для нас зараз — смерть! Загибель повстання. Все! Йдіть по своїх місцях і знайдіть у собі надлюдські сили!

Першою на табір налетіла угорська та німецька піхота.

— Вогонь!

Бах-бах!

Ховаючись за возами, козаки били з самопалів і мушкетів, а місцями, коли найманці надто близько проривалися, і з пістолів. Бій клекотів з півгодини, козаки вже взялися за шаблі й почали тіснити піхоту, винищуючи її врукопашну. Найманці позадкували. Але на них тисла гусарська кіннота і вперто їх гнала вперед, на повстанський табір. Бій спалахнув з новою силою... Зрештою почалося найгірше. Потоцький підтягнув коронну артилерію, і та вдарила прямою наводкою по табору... Затріщали, розсипаючись, вози, падали козаки, коні... А ядра раз по раз падали в таборі, сіючи смерть і каліцтво. Повстанці були майже незахищені і тому сотнями гинули під ядрами. Зрештою в таборі спалахнула пожежа, півтабору було охоплено вогнем, в якому гинули поранені. Вогонь, якого нікому було гасити, бо табір без угаву атакувала кіннота, дістався до возів з порохом. Пролунав величезної сили вибух, котрий зруйнував ледь не половину табору. Загинуло кількасот козаків і селян, останній запас пороху злетів у повітря. Табір огорнув дим, тріщав вогонь, іржали коні, конали поранені, оглушені вибухом повстанці повзали по обвугленій землі, часом без рук та ніг, з виваленими тельбухами... В довершення всього гусарська кіннота увірвалася в напівзруйнований табір і пішла рубати поранених.

Здавалося, кінець. Все. В таких нелюдських умовах, без зброї, пороху спустошений табір уже міг тільки гинути під ударами шабель та копитами чужих коней... І все ж люди знайшли в собі силу і кинулись на ворога з такою ненавистю, б’ючи його чим попало, що нападники не витримали. Вцілілі селяни й міщани голіруч стягували їх з коней, душили, били дрюччям, топили в калюжах крові, самі гинули десятками, але й ворожі ряди спустошували. Козаки й запорожці трималися до останньої краплі крові, вистрілявши набої, хапалися за шаблі, за голоблі, і бій не вгавав ні на мить. Закривавлений Павлюк носився в тому побоїщі, кидався де найважче, підбадьорював, піднімав дух, налагоджував оборону і мчав далі... Табір витримав перший навальний удар кінноти і цим врятував себе від остаточного розгрому. Гусари, охоплені жахом і панікою, вражені неймовірним зусиллям, з яким відбивалися повстанці, хвиля за хвилею відкочувалися назад. Їм здавалося, що не лише живі повстанці б’ються, б’ються й мертві...

Та ледве гусари відступили, як по спустошеному, згорілому й залитому кров’ю табору почала густо бити коронна артилерія, ядра шматували й терзали те, що вже не раз було пошматоване і розтерзане... Ховатися повстанцям не було де, ядра падали на беззахисні голови, але табір тримався. Поляки не відважувалися кидатися на приступ страшного табору, продовжували його засипати ядрами...

Над полем бою западав вечір. Небо на заході було криваве, наче й там клекотіла січа, і сонце хутко пірнуло в криваву млу. Козацький табір димів і горів, в калюжах крові конали поранені, бо нікому було подавати допомогу. Наче злякавшись побаченого, ніч поспішно вкутувала побоїще чорною пеленою, і довго-довго ще в пітьмі жевріли тисячі вуглин, конаючи, іржали коні, та вітер, гарячий, із запахом крові й диму, сумно завивав у степу...

Українська воля була залита кров’ю.

Через багато століть військові статистики й історики підрахують і запишуть в графу «Втрати в найбільших битвах у Східній Європі в XVII столітті» і битву під Кумейками: шість тисяч повстанців!

Серед ночі Потоцькому доповіли, що повстанці відходять у напрямку Мошен.

— Вашмосць! — звернувся коронний стражник. — Дозвольте переслідувати Павлюка!

Потоцький здивовано на нього глипнув:

— Пан коронний стражник, мабуть, стратив рештки здорового глузду. Я радий, що Павлюк хоч відійшов і дав нам сякий-такий перепочинок. А лаври Піррової перемоги хай залишаться комусь іншому!

— Вашмосць! А чому б не спробувати?

— Навіть мої старі жовніри ще не потрапляли в такий сильний вогонь, не бачили ще стільки трупів, — відповів польний гетьман. — Стійте табором! До ранку нікуди й ногою! Не вистачало ще в темряві вскочити у пастку!

Вийшов стражник, зайшов обозний.

— Як з кулями? — запитав його Потоцький.

— Витратили, вашмосць!

— Що? — аж здригнувся Потоцький. — Всі п’ятдесят тисяч?

— Так, вашмосць, п’ятдесят тисяч! — підтвердив обозний. — Це був жахливий бій, вашмосць!

— Ну і ну!.. — похитав головою гетьман. — На одну лише битву п’ятдесят тисяч куль! Я гадав, що їх вистачить на увесь похід.

— Саме так і я гадав, вашмосць!

— Гадав! Гадав! — вигукнув Потоцький.— Коли б ви менше гадали, а ліпше билися, то здолали б повстанців, не витративши і двадцяти тисяч куль! Іди геть!.. Стривай! Видай війську свинець, і хай спішно виливають кулі. Допоки не виллють, щоб і очей не стулили! Та виставте подвійну охорону!

— Слухаю, вашмосць!

Потоцький щільніше закутується в шубу, грузне в похідному ліжку, але тепла не знаходить. Зимно в палатці, зимно на душі в польного гетьмана. П’ятдесят тисяч куль за одну битву! Ось тобі й чернь! Чотири полки, десятки допоміжних команд з іноземною піхотою цілий день гризли їхній табір і не взяли. Козаки відступили. Не втекли похапцем, панічно, а, протримавшись день, відійшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них було випущено п’ятдесят тисяч куль! Не рахуючи тисяч ядер. А що коли козаки повернуться і вночі нападуть на польський табір? А його військо більше не має куль...

Потоцькому стає жарко, вилазить з-під шуби:

— Ротмістре!

— Слухаю, вашмосць, — ротмістр з особистої охорони польного гетьмана сунув голову в палатку, ворушить вусами.

— Мої хоругви мають кулі?

— Так, вашмосць! Хоругви особистої охорони вашої милості в бою не брали участі, охороняючи вашу особу.

— Добре! Йди! Та пильнуйте мені!..

— Слухаю, вашмосць!

Потоцький трохи заспокоюється і знову закутується в шубу. Та ледве склепив повіки й поринув в короткий сон, як почало здаватися, що козаки оточують табір... Жовніри хапаються за рушниці, стріляють, а звуку не чути.

— Ага, ляшки, — регочуть козаки, — жолудями тепер стріляйте!

Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув зубами і, кутаючись у шубу, вийшов з намету. Козаків ніде не було. Всюди горіли багаття, жовніри спішно виливали кулі. До ранку ніхто з них і не приліг. Сиділи біля вогнищ хмурі, злі, майже не балакали між собою.

«Духом занепали, — не без тривоги подумав гетьман. — Ще одна така битва — і я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з своєю охороною!»

Вранці він побачив поле бою, всіяне трупами гусарів та жовнірів. І відвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. І хто б міг подумати, що чернь здатна на такий бій?! Досі не втямиш: хто виграв битву під Кумейками? Повстанці чи поляки? Він чи Павлюк? Втрати з обох боків величезні. Отож від черні можна всього сподіватися, а він гадав легко її розігнати.

Прискакав коронний стражник.

— Вашмосць! Треба швидше йти звідси, бо жовніри зовсім занепали духом. Це поле і... ці трупи їхніх товаришів... Трупів дуже багато, вони навівають сумні думи жовнірам. У війську повзуть нездорові балачки.

— Які? — запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись.

— Різне базікають, вашмосць! Що нас, мовляв, чекає попереду, коли чернь за один день стільки війська перемолотила? Крім того, жовніри починають знову нагадувати про жалування.

Цього ще не вистачало! На гусарів можна покластися, а жовніри, того й гляди, дременуть... Та ще й ці трупи, гори трупів!

— Передай війську, що коли воно буде слухняним, то я виплачу йому жалування з власної казни! — сердито вигукнув Потоцький, знаючи наперед, що обманює, та іншого виходу не було. — Розвідку в Мошни послали?

— Так, вашмосць! В Мошнах немає ні Павлюка, ні його козаків. Кажуть, що вони відійшли на Черкаси.

Це враз підняло настрій Потоцькому.

— Коня! — крикнув бадьорим голосом. — Війську виступати у Мошни! Не шкодувати нікого, ні старих, ні малих! Я за вас один відповім перед Богом!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим світом сіра мла, суха й колюча, і ні з місця. А то снігова крупа засіється, і здається тоді, що ранок, так і не народившись, померк... Низом поземка гуде, тоскно виє вітер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало дніти, неохоче, сумно, наче з примусу.

«Навіть білий день до нас не хоче з’являтися, — зітхнувши, подумала баба Векла. — Та й для чого розвиднятися? Чи мало горя на нашій землі білий ранок надивився?»

Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в холодному кутку, де стояли похмурі сутінки-діди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден звук не долітав знадвору. Наче вимерло місто. Увечері тільки й розмов було, що про битву під Кумейками. Подейкували, що то була страшна битва, багато полягло козаків, а сніг червоним став од їхньої крові. Вночі козаки відступили. А куди — ніхто не відав. А ще казали, що ляхи дотла спалили Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цілої не лишилося від осель. Тепер ось і до них черга дійшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?..

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє... — шепоче баба Векла молитву, а думки її знову навколо сьогоднішнього дня крутяться. Що то буде, що буде? У містечку жінки та діти лишилися, та ще старі... За себе вона не турбується, віджила вже вік, а діти ж... Що їх чекає, коли ляхи увірвуться в місто?.. — Да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь... — прочитала молитву, а полегкості не відчула. Гіркі думи сушать голову.

Звелась, подибала піч розтоплювати. Що б там не було, а гетьман велів дітям випікати по дві буханки, і вона випече. Нема нічого святішого, як хліб пекти. Та дітей годувати. З цими думками й посадила хліб на гарячу черінь, загнітила і вийшла надвір. Ранок був сірий, похмурний, хмари зависли низько, ледь не чіпляються за дерева, і від того білий світ видався ще важчим, сірішим. І на душі в баби Векли теж сіро. Якесь неясне, глухе передчуття сковувало їй руки й ноги. У місті стояла сторожка й гнітюча тиша. І місто принишкло в очікуванні лиха. Ні-ні, та й завиє десь собака, певно, й собачу душу гризе безнадія, бо скімлить тоскно, моторошно. Собаки, вони швидше відчувають лихо, аніж людина. Перехрестилась, подибала в хату.

Застелила чистим рушником підвіконня і чи не вперше в житті не відчувала втіхи. Витягла хліб, розломила, кладучи на рушник. Запах його трохи заспокоїв стару.

— Господи, відведи від нас лихо...

Виглянула у вікно й побачила зграйку дітей. Малі сиротливо тулилися одне до одного на снігу, злякано озиралися... Баба Векла шаснула в сіни, виглянула у двір:

— А чого це ви як неприкаяні гнетеся? — гукнула. — Заходьте, козаки, до хати, гостинця вам спекла.

Діти, боязко озираючись, зайшли в хату.

Збились у зграйку біля порога.

— Проходьте, проходьте до столу, — метушилася стара. — Ось я вас хлібцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали.

— Бабусю, а де пан гетьман? — поспитала дівчинка.

— Та воює, дитино, воює.

— А ляхи до нас ідуть! — вигукнув хлопчик.

Стара як могла заспокоювала малечу:

— Їжте, їжте хлібець святий. Прийдуть ляхи та й підуть. А вам рости треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидще виростали та лицарями ставали, батьків своїх, родину свою захищали. Час нині такий, багато козаків треба Україні.

Зненацька над містом пронісся гул. Залунали постріли, і діти злякано збилися докупи. Забряжчали шибки...

— Ляхи йдуть! — вигукнув хлопчик і заплакав.

— Цить, дурненький, — сказала дівчинка. — Ось прийде пан гетьман і вижене ляхів.

Та вже почувся тупіт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори. Діти перезирнулися.

— Хто то?

— Їжте, їжте святий хлібець, — шепотіла стара, і руки її дрібно тремтіли. — Виростайте, дітки, козаки Україні ой як потрібні.

Заіржали коні... Тупіт уже заповнював місто.

— То баба Яга летить! — вигукнув хлопчик.

— Не наша баба Яга, а лядська! — уточнила дівчинка.

Зненацька на вулиці пролунав крик, пронизливий, смертельний. І обірвався раптом. Баба Векла виглянула у віконце і відсахнулася. Вулицею мчали чорні потвори на конях і волочили за собою жінку. Промчали і зникли в завулку, а на їхнє місце вирнули нові. З десяток їх завернув до неї в двір... Спішуються.

— Дітки, — сказала стара тихим голосом, — у вікна не дивіться, хутчіше залазьте ось сюди під припічок і сидіть там як миші. Тут вас ні куля, ні вогонь не дістане. Та глядіть мені, анічичирк. Ніби вас і немає. Бо знайдуть вас ляхи — не помилують!

Злякані діти слухняно полізли під припічок і принишкли в пітьмі. Баба Векла перехрестила їх, сама перехрестилась, шепочучи «Отче наш», ступила на поріг і впала, навпіл розрубана шаблею...

Всю ніч Олена не відходила від поранених. Їх наносили ще звечора повну хату, лежали вони покотом на соломі у важкому гарячому забутті. Вона металася від одного до другого, поїла, перев’язувала рани, прикладала зілля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах. Це були тяжко поранені в битві під Кумейками козаки й селяни. Їх уже не можна було везти, бо жоден з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому їх лишили в одній з хат, в глухому завулку Мошен. Мали слабку надію, що Потоцький, женучись за козаками, обмине Мошни. Військо пішло далі, а Олена добровільно лишилася з пораненими. Перша ніч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали, горіли в жару й раз по раз поривалися з криком: «Рубайте!.. Рубайте ляхів!»

— Потерпи, рідненький, потерпи, дорогенький... — благала то одного, то іншого, рвала сорочки на перев’язки, кип’ятила воду, готувала відвари з трав... За клопотами не було коли думати про своє горе. Чуже стояло перед очима. Та це й ліпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинці з своїми думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев’язувала їх, чи не в кожному з них вбачала Романа. І їй здавалось, що десь і Роман отак стогне в маренні на соломі й кличе її...

Опівночі вийшла до колодязя по воду. Ніч потріскувала морозом, пустельна, холодна, чужа... Ледве-ледве витягла відро води обледенілим журавлем. Передихнула. Всередині колодязного зрубу понакипали брили льоду, але колодязь парував густою теплою парою. Десь там у його глибині плюскотіла жива вода, і мороз не мав сили туди дістатися і виморозити цілющий напій. Наперекір всьому колодязь парував, в його глибині била й пульсувала нескорена душа. Чи не так і людина, думала Олена. Як би її горе не сковувало кригою, як би не виморожувало з неї живий дух, все одно на денці її душі збережеться крихта тепла і віри. І ніколи холод не виморозить в людських душах прагнення до волі, ніякі невдачі не вб’ють у ній потягу до боротьби... А настане весна, розтопить крижані брили, вирветься воля...

Так думаючи, Олена кип’ятила воду в печі, заходжувалась промивати й перев’язувати рани... Ледь блимає свічка на столі, в хаті душно, нудотний запах крові підкочується до горла... Голова йде обертом. Зціплює зуби... Так і минала перша ніч. Десь під ранок, коли поранені забулися у важкому забутті, Олена присіла на лаву і тільки тоді відчула, як стомилася... Тіло мовби чуже, не підвладне їй. Притулилася спиною до стіни, задрімала.

Снилось їй зелене жито.

«Це добре, — подумала вона уві сні, — жито — це життя».

Побачила себе й Романа в полі. Йшли вони стежкою, побравшись за руки... Жито зелене-зелене. Гарно так, весна. Небо над ними голубе, вітер ласкавий, щось у вуха наспівує... Бринить повітря. Легко ж... Роман і каже їй:

— Я вже збудував хату, простору і світлу. Над Дніпром, і левада є. І верби над левадою.

— А калина? — питає Олена.

— І калина, — сміється Роман.

А у зеленому житі стоїть білий лелека.

— Глянь, Романе, який гарний бузько! — вигукує Олена. — То наш синок. Подивись, Романку, на свого сина!

Раптом бузько з білого зробився червоним. І впав посеред жита. І бачить Олена, що житом ідуть гусари в чорних обладунках, топчуть зелене жито...

— Не смійте-е! — кричить Олена. — То ж хліб наш святий! То життя наше!..

І прокинулась... Сиділа на лаві, притулившись спиною до стіни. В хаті було повно гусарів. Вони ходили по хаті і довгими блискучими мечами кололи поранених.

— Що ви робите!? — закричала Олена і кинулась до них. — Звірі!

Високий дебелий гусар замахнувся на неї мечем.

— Стривай! — спинив його другий. — Така краля нам ще знадобиться.

На Олену накинулись кілька поляків, скрутили руки і потягли з хати. Вулиці були забиті жовнірами, вони витягували з хат жінок, рвали на них одяг, топтали, били кольбами і реготали... Скрізь лежали трупи, уже горіли перші хати, жіночі зойки не втихали й на мить.

«Як татари», — тільки й подумала Олена.

Її привели на майдан, штовхнули в юрму напівроздягнених людей. Майдан був оточений верхівцями, всюди стояли гусари з списами в руках і кололи тих, хто не міг стояти на ногах.

— Ей ви, бидло! — крикнув ротмістр в кольчузі, поверх якої була накинута шуба. — Ану слухайте універсал його милості короля Речі Посполитої. Ми вас вгамуємо, пся крев!.. Ми відіб’ємо у вас охоту до бунтів, схизмати!

Ротмістр розгорнув згорток паперу.

— «Владислав IV, Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, ліфляндський, смоленський, чернігівський, шведський, готський, вандальський спадковий король!» — Ротмістр набрав побільше повітря в легені і знову закричав на увесь майдан: — «Усім взагалі і кожному особисто! Старостам і урядам городським, підстаростам і державцям всіх наших маєтностей на Україні оголошуємо нашу королівську милість. Люб’язні нам вірнопіддані! Свавільні козаки ухилилися від присяги і від належної нам повинності, вони все більше міцніють і проливають шляхетську кров. Вимагаємо, щоб ви повсюди карали смертю цих бунтарів, забирали їхнє майно і суворо приборкували бунти, викорінювали мечами їх всюди, де вони з’являться... Дан у Варшаві 1 грудня 1637 p., царювання нашого в Польщі в п’ятий, у Швеції в шостий рік»[10].

— Люди-и-и! — рвонувшись вперед, закричала Олена. — Не слухайте цих катюг і вішальників! Козаки-павлюківці — то наші славні лицарі! Вони борються із лядськими душогубами за вашу волю!

Як чорні круки, накинулися гусари на Олену, збили з ніг, топтали її, били кольбами, і сніг навколо Олени почервонів. Потім схопили її за коси й потягли майданом.

— Ідіть до козаків, люди! До Павлюка! — кричала Олена. — Вірте, люди, колись здолаємо лютих ворогів!..

На неї знову накинулись, шарпали довго і люто, а потім заткнули їй ганчіркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла і залишала за собою кривавий слід. Біля одного з возів стояла бочка з порохом, до неї й підвели Олену.

Ротмістр у шубі поверх кольчуги моргнув жовнірам.

— Ану насипте цій кралі пороху в пазуху! Побачимо, що вона тоді заспіває!..

Жовніри юрмою посунули до бочки з порохом, вибили клепки, регочучи, набирали пригоршні пороху й сипали Олені в пазуху. Двоє гусарів міцно тримали її за зв’язані руки.

— Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! — горлав ротмістр. — У нас його вистачить, аби повипалювати хлопкам груди!

Згодом ротмістр вигукнув:

— Досить!.. Дайте вогню!

Йому піднесли палаючу головешку.

Ротмістр, граючись головешкою, підійшов до Олени.

— Замерзла, красуне? — помахував ротмістр головешкою, котра сичала, як змія. — Потерпи, голубко, зараз ми тебе погріємо. Більше не будеш така балакуча. Хіба що на тім світі будеш до непокори Посполитій закликати. Підпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бігай собі на здоровля! Ото весело буде, як у тебе горітиме пазуха! Ха-ха!

— Підпалюйте, пане ротмістре! — кричали нетерплячі вояки. — Бідненька, вона ще замерзне!..

— Погрійте її, пане ротмістре, погрійте!..

Ротмістр відступив на безпечну віддаль, витягнув руку з головешкою і ткнув її в груди Олені.

Два гусари, котрі тримали Олену за руки, відскочили в різні боки. Олена стояла непорушно. Сорочка на грудях почала диміти, ще мить — спалахне вогник, і порох, зашипівши, вибухне їй в лице сліпучо-білим яскравим полум’ям...

— Горить! — закричали жовніри.

Охоплена вогнем Олена з останніх сил кинулася до возів і впала на бочку з порохом...

— А-а-а-а! — закричав ротмістр, обхопивши голову руками. — Рятуйтеся!

Та було вже пізно. Ніхто з ворогів не встиг утекти, як стався оглушливий вибух, і ротмістр з жовнірами полетіли вгору...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Другого дня, дев’ятнадцятого грудня, заливши Мошни кров’ю, Потоцький пішов на Черкаси, куди буцімто відступив Павлюк. Аби не потрапити часом у пастку, вислав поперед себе три хоругви коронного стражника. Просувався обережно, майже не висовуючись з карети, котру з усіх боків густо обліпили гусари. На всяк випадок тримав коронну артилерію біля себе. Така обережність була не зайвою. На волостях діяли повстанські загони й замалим не щодень нападали на тили польської армії. Особливо дошкуляв численний загін якогось Кизима. Одного разу він так знахабнів, що відважився напасти на другий полк, і той ледве відбився, зазнавши чималих втрат.

Спершу Потоцький гадав, що досить Павлюкові потерпіти поразку, як повстанці розбіжаться по кущах, мов зайці. Та вийшло навпаки. Розвідка доносила, що повстання шириться з кожним днем, міщани виганяють з своїх міст старост та урядовців, вибирають власну старшину та створюють нові загони. Лише брак зброї і особливо гостра нестача пороху утримують повстанців від великих сутичок з військами Потоцького. Тому він поспішав, вбачаючи в швидкості половину успіху. Треба було будь-що не дати повстанцям об’єднати свої сили й зібратися в Черкасах. Одначе, коли Потоцький підходив до Черкас, його стрів коронний стражник і доповів, що Павлюка в місті немає.

— Вашмосць! — Стражник був блідий. — В місто не можна вступати. Черкаси охоплені вогнем!..

— Пся крев! — крізь зуби вилаявся Потоцький. — Не будемо ж ми на снігу ночувати. Негайно гасіть пожежу!

— Але це немислимо, вашмосць! Горить майже дві тисячі козацьких хат. Не місто, а пекло. На вулиці можна засмажитися швидше, ніж на пательні!

Потоцький похмуро дивився на величезну заграву на обрії.

— Хто підпалив місто?

— По місту бігали якісь жінки з головешками в руках і палили хати, — доповів стражник. — Але ми не встигли цьому перешкодити, бо місто вже було охоплене вогнем.

— Чернь ладна живцем згоріти, аніж здатися на нашу милість.

— Саме так, вашмосць! Всі вони схожі на ту божевільну, котра в Мошнах підірвала собою бочку пороху.

— До речі, ротмістра та його жовнірів поховали?

— Поховали, вашмосць! Все, що лишилося від них, згребли до одної ями.

Бррр!.. Обережність і ще раз обережність. Ні на мить не вірити черні. Навіть зв’язану до себе не підпускати. Так буде певніше, коли він хоче живим звідси повернутися.

— Вашмосць! Як бути з ночівлею?

Потоцький насуплено оглянув пустельну засніжену рівнину з якимось обгорілим селом на видноколі й закутався в шубу. Видноколи були аж сині від морозу. Над рівниною кружляло гайвороння, тут і там зграями перебігали сірі звірі. Певно, вовки. Ні деревця, ні кущика. Тільки снігові замети. Ще раз глянув на обрій, де бушувало полум’я: увесь той бік відсвічував кривавим відблиском.

— Не ночувати ж нам серед степу, де й дров катма! Рушайте до Черкас, подивимось, що там.

Але до Черкас і близько не можна було підійти. Місто палало, як велетенський смолоскип, тисячі вогнів зливалися в один, з страшною силою гоготіли, здавалося, що море вогню ось-ось підпалить небо, і світ тоді рухне й сконає в полум’ї. Сильний вітер гнав на рівнину іскри, встеляючи сніг гарячим попелом. Потоцький велів спинитися за кілька верстов від міста. Сидів у кареті, вбравши голову в плечі, не знаючи, що тепер діяти і куди серед ночі податися. На палаюче місто моторошно було дивитися.

«Божевільна чернь! — подумки лютував польний гетьман. — Ліпше вогню віддасть, ніж нам. От і спробуй їх приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби сам живцем не згорів чи не полетів угору ногами, як той ротмістр!»

Полки похмуро дивилися на палаюче місто, і на їхніх обличчях грали червоні відблиски. Жовніри відверталися, а тільки вітер дужчав, починали задкувати. Густо несло попелом, обгорілими головешками, котрі з сичанням падали в сніг.

Патер Окольський спробував було підняти занепалий дух війська, заявивши, що пожежа — то справа Божого гніву.

— То Господь наш карає свавільну чернь лютим вогнем небесним, — бубонів патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. — Господь велів своєму громовержцю спалити хлопські оселі.

— Ліпше б він подумав, де ми будемо ночувати, — буркнув гусарський ротмістр.

— Слово Боже і в степу не дасть замерзнути, — повчально прорік патер. — Звертайтесь подумки до Бога, і у вас потепліє на серці.

— Я б із задоволенням повернув оце до теплої хати! — скривився ротмістр. — Там напевне б ми відігрілися!

Та ось пожежа почала потроху вщухати. Пожерши хати і не знаходячи більше нової поживи, вогонь занепадав, величезні язики над містом зменшувалися, падали. Там, де було місто, виднілося чорне згарище з обгорілими бовдурами.

Потоцький послав хоругву на розвідку і та, повернувшись, доповіла: місто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з жаром, сніг розтанув від вогню, і на вулицях повно гарячої води.

— Пся крев! — прохрипів Потоцький і велів ставати табором у полі. Військо було зле, чулися нарікання, та Потоцький пошвидше заліз у свою карету і закутався аж у дві шуби...

Вранці в табір примчав Іляшко Караїмович із сотнею вірних реєстровців. Потоцький вже пробачив йому той випадок із молодицею в селі Нетреби і досить привітно зустрів свого вірного слугу.

— З якими вістями, Іляшку?

— Ваша милість, всю ніч з коня не злазив, так спішив, — заторохтів Караїмович. — Багато дечого розвідав, ваша милість.

— Де Павлюк?

— У Боровиці, вашмосць, заперся! Остряницю відрядив на Січ по допомогу, Скидан і Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам він у Боровиці сидить. Треба спішити, вашмосць, допоки той самозванець не зібрав нові сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровиці, вашмосць!

За кілька верстов від Боровиці Потоцький пропустив поперед себе два полки, а сам з хоругвою гусарів опинився в ар’єргарді. Хоча розвідка й доносила, що козаки міцно заперлися в містечку, польний гетьман все ж не відважився їхати попереду війська. Мало що може трапитися в дорозі! Та цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив.

Полки пішли до Боровиці і невдовзі сховалися за лісом, гусари, оточивши з усіх боків карету польного гетьмана, їхали неквапом. Потоцький, похитуючись у кареті, міркував, що навряд чи цієї зими йому вдасться приборкати повстання. Все частіше й частіше навертався він до думки, що доведеться розпочати переговори з Павлюком, козаків умовити будь-що на капітуляцію на якихось дрібних умовах, а їхнього гетьмана тим часом захопити й привезти до Варшави. Навіть якщо повстання й триватиме, все одно, привізши бунтівного гетьмана в столицю маєстату, Потоцький матиме вигляд переможця. От тільки як виманити Павлюка?

Спустилися в долину, проїжджали побіля замерзлого болота, на якому густо стояли копички сіна. Потоцький велів зупинити карету і, підкликавши до себе ротмістра, ткнув пальцем на копички:

— Пане ротмістре, ви звернули увагу на сіно? Чи не правда, гарна пожива для наших коней?

— Саме так, вашмосць! Станемо табором, я пришлю жовнірів за сі... е-е... вашмосць...

Потоцький з подивом поглянув на ротмістра: чого це він раптом застиг з розкритим ротом, ніби йому сунули туди розпірку? Та перевів погляд на болото й онімів... На його очах копички сіна розсипалися, а з них вискакували козаки з шаблями й пістолями в руках... І мчали на поляків...

— Сто дяблув!.. Козацька засада! — не тямлячи себе, закричав Потоцький, поспішно кинувся в карету й щільно зачинив дверці. — Поганяй, поганяй, сто дяблув! — закричав він, та карета ні з місця... Загрімкотіли постріли... Потоцький виглянув у віконце — й мову йому відібрало: з протилежного боку, з ліска, вирнув загін вершників і, поблискуючи шаблями, мчав сюди... Гусари їх не бачили, бо відбивалися од козаків.

— Ротмістре! — закричав Потоцький, на мить висунувши голову з карети. — Зліва козаки!.. Чому стоїть карета, пся крев?! Як ви захищаєте свого гетьмана, ротмістре? Я велю посадить вас на палю!

Карета нарешті рушила, підстрибнула, заходила ходором і спинилася, бо впав кінь в упряжці. Дверці відчинилися, Потоцький, висунувши руки, марно ловив їх і не знаходив. Біля карети творилося щось неймовірне, падали коні, люди, гриміли постріли, все змішалося, сплелося, клекотіло й ревло одним клубком. Потоцький все ще не міг спіймати дверці. І тут він через голови гусарів побачив вершника з світлими, як ромашки, очима.

Їхні погляди зустрілися...

— Почекай, вашмосць, я зараз! — вигукнув світлоокий вершник, прорубуючись до карети... Потоцький з жахом дивився на його закривавлену шаблю, що все падала і падала на голови гетьманської охорони... Гарячково шастав у себе на поясі, шукаючи пістоля, а його, як на гріх, не було... Дзизнула куля над головою. Потоцький, затуляючи голову руками, впав на сидіння й раптом відчув, що карета перекидається й летить у снігову круговерть.

...Отямився він, сидячи на снігу.

— Вашмосць! — крикнув коронний стражник. — Вчувши постріли, ми летіли сюди як на крилах! Заледве встигли, вашмосць...

— Де Павлюк? — захрипів Потоцький і, набравши в жменю снігу, тер собі лоба, бо ніяк не міг прийти до тями.

— Самозванець, вашмосць, встиг утекти.

— Багато загинуло охорони?

— Половина, вашмосць!

— Єзус Марія!..

Коли підійшли до Боровиці — маленького засніженого містечка, — на валах маяли козацькі знамена. Козаки спішно зводили нові укріплення. Виходить, Караїмович правду казав: Павлюк тут. Тепер аби тільки не випустити бунтарського гетьмана, і можна з тріумфом повертати голоблі до Варшави. Не буде ж він, Потоцький, всю зиму ганятися по Україні за черню! Йому досить привезти Павлюка у Варшаву, і король повірить, що з повстанням покінчено. І більше він ногою не поткнеться на Україну!

Коронна артилерія вже відкрила вогонь по містечку, ядра падали на вулицях Боровиці, спалахувала пожежа, але вогонь хутко зникав. Певно, козаки гасили... Потоцький велів кинути на приступ містечка кілька ескадронів драгунів. Та ледве вони підійшли до валів, як ті огризнулися таким шквалом вогню, що драгуни на очах в польного гетьмана кинулися врозтіч.

— Боягузи!.. — лютував гетьман. — Невже драгуни забули, що таке лицарська слава?! Негайно до мене поручника!..

Невдовзі той примчав, він був блідий, і нижня губа його неприємно тремтіла.

— Хлоп’як, пся крев!.. — визвірився на нього Потоцький. — Пан поручник схожий на мокру курку! Ганьба!..

— Але, вашмосць, козацькі гармати б’ють прицільно...

— Для справжнього лицаря Посполитої чернь не перешкода! Бери місто, бо я посаджу тебе на палю, боягузе!

Поручник помчав, і ескадрони вдруге подалися на приступ, але, як і перше, з міста вдарив шквал вогню... Потоцький зрозумів, що з ходу Боровицю не взяти. Військо стало табором за версту від міста і почало готуватися до штурму. Вперед були пущені хоругви з лопатами. Риючи окопи, вони повільно просувалися до міста. Біля окопів ставили дерев’яні палісади. Ховаючись за них, жовніри крок за кроком просувалися до валів, підтягуючи гармати.

Так і день збіг. Вже в надвечір’я Потоцький викликав до себе в намет Адама Кисіля, сеймового комісара в справах реєстру.

— Панові комісару реєстру доведеться сходити в Боровицю!

— Вашмосць, я готовий послужити коханій ойчизні, — тіпнув бородою Адам Кисіль. — Я мало вірю в те, що нам пощастить цієї зими приборкати повстання. Треба вдатися до хитрості, вашмосць. Сильнішого звіра й підступнішого за хитрість немає. Треба будь-що захопити Павлюка й обезголовити повстання.

— Отож я й доручаю вам цю роль, пане воєводо! Йдіть у місто і вмовте козаків на переговори. Якщо козаки припинять опір, їм буде збережено життя і свободу. Аби лиш вони вийшли з міста, й Павлюк прибув до нас на переговори. А там ми вже скрутимо крильця й цій пташечці. Вас, пане воєводо, недарма називають лисицею. Виманіть того вовка. Заодно хай не забуває пан воєвода, що саме від нього колись утік Павлюк!..

Був тихий і теплий вечір, легенько сіявся сніжок. Павлюк сперся на гармату і думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що відступ — це ще не програш. Міщани вбивають польських старост і приєднуються до нього. Все нові й нові загони месників з’являються в лісах. Час грає на Павлюка. Згодом обернеться на Січ Остряниця і приведе свіжі сили, Скидан та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повоюємо, пане Потоцький!..

Сніг погустішав, закружляв лапатий, наче зграї білих горобців запурхали над містом. Павлюк, велівши дозорцям пильнувати, спустився з валу. З приємністю вдихав свіже і чисте повітря. Йшов вулицею, прислухаючись, як по дворах весело перегукуються козаки. І від того гомону настрій у гетьмана помітно кращав. Зайшов до хати, викресав вогню, запалив свічку... Зітхнув, дивлячись на кволий вогник свічки.

— Павлусю... — почулося тихе й ніжне.

Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся... Марина сиділа на лаві в кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Він радісно усміхнувся й простяг до неї руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла біля грудей.

— Спасибі, що прийшла, бо мені так було сумно без тебе.

— Як ти змарнів! — вона провела долонями по його щоках. — Аж почорнів, щоки запали... А зморшок скільки!.. Тільки очі світлі, як і були.

— До весілля помолодію, Марино...

— Ми оточені, — плечі Марини здригнулися. — В Потоцького велике військо. Що нас чекає? Адже це поразка.

— Аж ніяк не поразка! — запально вигукнув він. — Потоцький хоч і женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише випотрошили його військо, вони й віру підірвали у швидку і легку перемогу над нами. Ні, моя кохана, битва під Кумейками — то лише початок нашої боротьби!

— Але ж ти відступаєш!

— Я хочу зберегти військо. А тим часом Остряниця приведе запорожців із Січі. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. І тоді ми влаштуємо ляхам нові Кумейки. Ні, ляхи після Кумейок уже не ті. Ось побачиш, не сьогодні-завтра вони почнуть з нами переговори!

Той спокій, та впевненість, з якими говорив Павлюк, передалися і Марині. Вона посміхнулася крізь сльози й прошепотіла:

— Давай забудемо про все... Хоч на одну мить. І побудемо вдвох.

— Давай! — посміхнувся він. — Хоч на одну мить...

Зненацька у вікно постукали.

— От і побули вдвох, — зітхнув Павлюк і крикнув: — Хто там? Заходьте до хати, коли діло є!

— Пустіть колядувати!.. — почувся тоненький голосок.

— Ой Боже ж мій! — схопилася Марина. — Як же це я забула? Та завтра ж Різдво, а сьогодні кутя. Святий вечір...

Павлюк метнувся у двір і по хвилі впустив у хату п’ятеро дітей, двох високих хлопчиків і трьох менших. Найвищий хлопчик тримав у руках звізду на довгій палиці.

— Спасибі вам, колядники, що завітали, — дякував гетьман. — Проходьте... Колядуйте, прошу вас.

Діти хором вигукнули:

— З Святим вечором будьте здорові, господарю і господине!..

— Спасибі, і ви будьте здорові! — урочисто мовив гетьман. — Та ростіть все вгору і вгору!..

Колядники поскидали шапки, поштовхалися трохи, перешіптуючись: «Ти, Мотько, починай...» — «Ні, ти, Хведьку...» Зрештою маленький хлопчик почав тоненьким голоском:

Колядники, хором вигукнувши: «Святий вечір», — підхопили:

Гетьман дивився на колядників і бачив себе маленьким хлопчиком... Святвечір... Через плече в нього торбина, в руках — звізда. Село снігом занесене, потріскує мороз... Грузнучи в кучугурах, часом провалюючись по пояс, місять вони сніг від хати до хати... Колядують:

...Яке то було щастя, як надходив Святвечір!... Мати так і сяяла доброю усмішкою, тихою, лагідною. Батько врочисто покахикує, а на покуті під образами — кутя в мисці на сіні стоїть. Узвар у глечику. На столі — чого тільки немає! Пиріжки, ковбаса, сало. Мати наливає в кутю узвар із груш (які ж бо вони солодкі!), ще й меду додає. Шепоче: «Собі кутя на покутя, а узвар на базар. Туди несемо на руках, а відтіль будемо везти на волах». Батько поважно читає пресвяту Тройцю, потім всідаються вечеряти. Мати ставить череп’яний полумисок з пирогами, батько наливає собі вишнівки.

— З Святим вечором будьте здорові! І ти, жінко, і ви, діти, і ти, хато, і ти, дворе, і ти, білий світе!

А випивши, закушує пиріжками, питається:

— А чи видно мене, діти, з-за пирогів?

— Не видно, тату, не видно!

— Дай, Боже, щоб завжди мене не було видно!

Проспівали колядники, вигукнули хором: «Щедрий вечір! Добрий вечір! Добрим людям на здоровля!»

Павлюк витяг капшук, обійшов дітей, кожному по злотому дав.

— Спасибі, що провідали нас, з Святим вечором повіншували. Ростіть, діти, щасливі!

Веселі й задоволені побігли колядники з хати. Марина підійшла до Павлюка, поцілувала його:

— З Святим вечором будь здоровий, коханий!.. Гуп-гуп — в сінях! І ось до хати ввалився розпашілий з морозу Гордій Чурай, як завжди, веселоокий, в доброму гуморі.

— З Святим вечором, пане гетьмане! Я й козаки запрошуємо тебе й господиню твою на вечерю!

— А кутя буде?

— Буде і кутя, і до куті! Як у Полтаві! Павлюк взяв Марину під руку.

— Тоді ходімо, доки нас веселі люди запрошують. Покуштуємо полтавської куті в Боровиці!..

Пізно ввечері Павлюк з Мариною поверталися з куті. Ріденький і теплий сніжок сіявся над Боровицею тихо і врочисто. І вечір був тихий та світлий, ніби ніч не ніч і день не день...

— Як гарно в світі жити! — вихопилося в Марини.

— Гарно... — згодився Павлюк.

Вони йшли, побравшись за руки, слухаючи, як тихо падає сніг. Для них в ту ніч не існувало нікого, то була тільки їхня ніч. І вони насолоджувалися нею, блукаючи тихими засніженими вуличками, обережно ступаючи по чистому м’якому снігу, як по білих диво-килимах... Були стомлені, але щасливі...

— Це наш святий вечір, кохана, — шепотів Павлюк. — І ніч свята сьогодні буде. І жити хочеться, й любити... — Він пригорнув її й прошепотів: — Прошу тебе, стань моєю дружиною. І народи мені сина. Маленького Павлуся. Коли раптом зі мною що станеться, то на Україні буде ще один Павлюк.

— Пане гетьмане, доброго ранку! — Гордій Чурай, гупаючи чобітьми, вбіг у хату. — З Різдвом будьте здорові!

— Спасибі... Тссс... Марина спить, — посварився Павлюк. — Чи у вас у Полтаві всі такі галасливі?

— Усі, — сміявся Чурай, а його чорні блискучі очі сяяли-буяли молодечим життям. — Але ж яка в мене новина! Ляхи посла вельможного прислали.

— Цього й слід було чекати, — пошепки відповів Павлюк. — Якщо посла прислали — Потоцький уже видихся. Де пан посол?

— У дворі тупцяє та сніг місить. Я його в хату не пустив, хай перед гетьманським порогом постовбичить.

Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки і вийшов надвір. Адам Кисіль в довжелезній рудій шубі, що полами вгрузала в сніг, стояв посеред двору в оточенні козаків... Павлюк потягнувся, подивився на сонце і ніби ненароком глянув на посла.

— Ба!.. Пан воєвода! — весело вигукнув Павлюк, ніби здибав свого давнього приятеля. — Якими вітрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще з Бара!

Адам Кисіль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду.

— Чого це у вас руки ходором ходять, пане воєводо? — насмішкувато мовив Павлюк.

— Я з самого ранку стовбичу в цьому дворі! — визивно крикнув Кисіль. — Я вже увесь сніг тут перетовк. Це неповага!

— Не всім же й повагу виявляти. Сподіваюсь, пан воєвода на мене не в обиді, що я колись у Барі вікно в його замку вибив?

— Я надзвичайно радий! — буркнув Кисіль.

Так вони перемовлялися, стоячи на віддалі один від одного: Павлюк біля порога, польський посол посеред двору.

— То чого ж пан воєвода прибув до нас? Сніг у дворі товкти?

— Я прибув від єгомосці польного гетьмана! — Адам Кисіль потупцяв на місці, але змушений був підійти до Павлюка. — Прибув з ультиматумом!

— Добродії! — звернувся Павлюк до козаків. — Покажіть, як панові воєводі та його ультиматуму звідси вибратись.

— Але я ще не все сказав! — поспішно мовив воєвода. — Я прибув для переговорів. Єгомосць польний гетьман не бажає більше проливати кров.

— Чию? — поспитав Павлюк.

— Звичайно, шляхетську, бо хлопська єгомосць не бентежить, — з цинічною відвертістю відповів воєвода. — Коли б пан Павлюк був трохи розумніший і вгамував би хлопів, то...

— То ясновельможні пани міцніше б їм всілися на шиях? — додав за нього Павлюк.

— Не будемо шпигати один одного, — досить мило всміхнувся Адам Кисіль. — Чи не ліпше погодитися на мир?

— На яких умовах, пане посол?

— Єгомосць польний гетьман обіцяє зберегти і життя, і волю козакам, якщо вони припинять опір. Але про деталі миру єгомосць чекає пана гетьмана у себе в наметі. Життя і волю вам, пане гетьмане, твердо обіцяно.

— Передай, пане воєводо... — Павлюк якусь мить зважував свої слова. — Я прибуду до нього на переговори.

Павлюк тихенько зачинив за собою двері й навшпиньках підійшов до ліжка.

— Ти... підеш? — тихо озвалася Марина.

— Не спиш? — сів на ліжко Павлюк.

— Я все чула.

— З Різдвом, моя люба! — Павлюк нахилився й поцілував її в теплу шию, де сторожко билася синя жилка. — Надворі така чудова погода! І тихо як у вусі. Наче й немає війни.

— Потоцький тебе чекає? — тривожно запитала Марина і, схопившись, сіла на ліжку, довге чорне волосся її розметалося по білих округлих плечах.

— Яка ти гарна! — прошепотів він, милуючись нею. — Я такий щасливий, що ти в мене є!.. — Він помовчав хвилю. — А до Потоцького я піду. Не турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послів, то почуває себе непевно. Я мушу з цього скористатися.

— А може, він скористається?

— Все може трапитися. — Павлюк гладив її плече. — Ти тремтиш?

— Бо ти затіваєш гру зі смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно! Ні-ні, я тебе нікуди не відпущу! Краще разом загинемо на валах міста, ніж до ляхів іти. Чує моє серце біду лютую. Ляхи підступні, їм вірити — що з хижим звіром в одній хаті жити. Як не задушить, то розтерзає. В ляхів немає жодного правдивого слова. Вони м’яко стелять, та твердо спати.

— Я знаю, — сказав Павлюк.

— То чому йдеш, коли знаєш?

— Мені, Марино, треба виграти час, — обняв її Павлюк за плечі. — Затіяти переговори, тягнути, відтягувати... Час працює не на ляхів, ось у чім суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навіть дечим поступлюся ляхам. Лише б приспати їхню пильність. Повстання тільки починається, і виграти зараз час — все одно, що життя!

— А коли ляхи з тобою...

— Навіть якщо зі мною що станеться, повстання не загине. Інші його очолять. Хоч би й твій батько, славний ватаг Кизим, котрий збирає зараз в Подніпров’ї людей. — І додав твердо: — Що б там не загрожувало мені, але я мушу виграти час!

— Навіть власним життям?

— Навіть власним...

Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг її до себе, жадібно цілував її щоки, мокрі від сліз, губи, очі.

— Допоки б’ється моє серце, ти завжди будеш зі мною!

— Гетьмане! — почувся знадвору голос Гордія Чурая. — Коні покульбачені, ляшки вже нас чекають!

— Іду! — крикнув Павлюк і востаннє обняв Марину. — Я такий щасливий, що ти в мене є! Скажи мені щось на прощання.

— Я... Ти іди... — тихо мовила Марина. — Коли треба — йди. За мене не турбуйся. Аби була воля на Вкраїні, а решта... Решта буде. Постривай!.. Ні, йди, якщо треба. А я... народжу тобі сина.

— Господи, який я щасливий! — вигукнув Павлюк. — Та мене жоден ворог не здолає. Ну хай уб’ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У малому Павлюку, який колись стане великим!

Він уклонився їй і вийшов з хати, і вона чула, як молодо і завзято зарипів сніг під його ногами...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Дізнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровиці, Кизим із своїм загоном спішно подався виручати гетьмана. Два дні і дві ночі, не даючи ні людям, ні коням спочивку, гнав Кизим свій загін і надвечір третього дня вже був у Монастирських Луках. Звідси до Боровиці рукою подати, але змучений загін уже не міг рухатись. Кизим змушений був спинитися на ночівлю. Ледве діставшись теплих хат, козаки попадали покотом і поснули, навіть від вечері відмовившись. З усього загону на ногах трималося лише кілька вартових-дозорців та сам Кизим із сином. Хоча надворі потріскував мороз, батько з сином роздяглися до пояса і, вийшовши надвір, заходилися обтиратися снігом «від утоми». До малинового кольору натирали один одному спини і, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батькові, що не треба було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спішити в Боровицю.

— Мало що може трапитись, коли ляхи обложили місто! — запально доводив син, із злістю натираючи снігом своє молоде й міцне тіло так, що воно аж рипіло. — Обтерлись би снігом, втому зігнали — і гайда!..

— Ти хотів, щоб серед ночі коні з ніг попадали? — сердито гудів батько. — А ляхи б і накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих ділах!

— Я — зелений?! — аж підстрибнув Кизименко.

— Тю, тю на тебе! — замахав Кизим руками. — Ще з кулаками на мене кинешся. І звідки ці Кизими такі гарячі беруться? Слова не можна мовити, так і спалахують вогнем.

Вони стояли один проти одного, високі, широкоплечі, міцні, й сердито натирали один одного снігом.

— Ху!.. Аж на душі полегшало! — задоволено кректав Кизим. — Наче тягар з пліч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, біля горна як напечуся, а вибіжу, снігом витруся — і знову свіжий, як огірок.

— І я такий! — додав син.

Обоє весело зареготали.

— Пане отамане! — прибіг до них козак з дозору. — Там якийсь загін до села йде. Начебто наші козаки.

— А ти звідки знаєш, що вони наші? — запитав Кизим. — На лобі в них понаписувано?

— Та вони гінця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю поспішають. А отамана їхнього Куделею звати.

— Куделя... Куделя, — повторив про себе Кизименко. — Не чув...

— Тепер отамани та загони як гриби після дощу ростуть, — сказав батько. — Всіх не знатимеш.

— Багато їх? — поцікавився Кизименко.

— Та, кажуть, з півста, — відказав козак.

— То чого ж ти стоїш? — вигукнув Кизим. — Біжи та запрошуй козаків на вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю підемо!

Козак позіхнув, почухався і, вилізши на коня, потрюхикав вулицею, опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися одягатися. Господиня — немолода мовчазна жінка, котра за увесь вечір не зронила й слова, — мовчки назбирала на стіл сяку-таку вечерю і почовгала спати в хижку.

— Не хнюп носа, сину! — повчав батько. — Завтра ні світ ні зоря будемо в Боровиці. Отож міцніше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий.

— Зате ти, батьку, як сорока, тріскотиш!

— Що ти сказав? — схопився ображений Кизим. — Ти свого батька, славетного коваля, сорокою обзиваєш? Ось я ж тобі зараз!..

— Не підходь, батьку, бо й я можу духопеликів надавати!

— Своєму батькові?

— А мене батько вчив нікому в броду не стояти і не забувати, що я ковальського роду, якому немає переводу.

— Твоє щастя, що і я ковальського роду! — буркнув батько і сів на лаву. — Побережімо ліпше сили для важливішого діла.

Та ось на вулиці зацокали підкови, і батько з сином вийшли з хати. Біля двору спішилося кілька десятків вершників, простуючи подвір’ям.

— Добривечір, пане отамане! — привітався перший, високий, худий чолов’яга. — Я — отаман Куделя, а то мої хлопці!

— Малувато в тебе хлопців-молодців! — ручкався з ними Кизим (Куделя з болю аж присів і довго потім непомітно розминав свою руку). — Куди ж це товариство зібралося проти ночі?

— Спішимо в Боровицю до Павлюка, — відказав Куделя. — Ходять чутки, що його кріпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо?

— Ранок вечора мудріший, — відповів Кизим. — Спиняйтеся на ночівлю, а завтра з світом разом поїдемо. Ми також в Боровицю мчали, та з ніг збилися. Я Кизим, а це мій син Кизименко. Заходьте до хати та будьте гостями.

І повів Куделю з кількома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в дворі. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, відчуваючи якийсь неспокій. Здалось, що кілька прибулих козаків повернули за хату. Це насторожило Кизименка, він і собі подався за хату...

— Ей, козаче, кресало маєш? — підійшов до нього один з прибулих. — Посіяв своє в дорозі...

Кизименко уважно глянув на нього, але поліз рукою до кишені. І тої ж миті сильний удар під груди відкинув його назад. Хоча у вічу йому й потемніло, але втримався на ногах, лише присів. І, коли нападник кинувся на нього, рвучко випростався і вдарив його головою у живіт. Той відлетів, брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих... Другий стрибнув на спину, Кизименко, пригнувшись, мотнув його, і той, перелетівши через голову, також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетіло двоє, він і їх позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок і з такою силою брязнув ним об стіну, що чути було, як тріснув у того череп... А потім на Кизименка навалилося чоловік п’ять, він і їх розкидав у сніг. Та невідомих було багато, і вони ще більшим гуртом накинулися на коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею, валив решту з ніг.

— А-а, диявол!.. — чулися крики. — Здоровий як бик! — Він нас усіх переб’є!

— В тім’я його бийте!..

— Ножем!..

— Потоцький велів їх живими похапати!..

— Та бий його!..

Зціпивши зуби, Кизименко люто відбивався кулаками, ногами, головою, нападники хряпались об землю, і деякі з них більше не підводилися. Збивши останнього з ніг, він метнувся до хати, встиг ускочити в сіни й крикнути: «Зрада, бать-ку-у-у!» — як пекучий удар в тім’я звалив його на долівку...

Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли зненацька в сінях пролунав синів крик. Він здивовано глянув на «отамана Куделю» і побачив у його руках пістоль.

— Спокійно, пане отамане! — крізь зуби процідив Куделя. — Козаки твої сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобі, ковалю, гарячкувати!..

— Що вдієш, коли ми, ковалі, від народження гарячі, — спокійно озвався Кизим і, глянувши у вікно, крикнув: — Оточуйте, хлопці, зрадників!

Куделя мимовільно й собі глянув у вікно. Цього було досить. Кизим хлюпнув йому гарячим борщем межи очі, перекинув стіл і, в темряві вибивши вікно, вивалився разом з рамою в сніг.

— Хапайте його, хапайте! — верещав у хаті Куделя.

Хтось було кинувся на Кизима, та він з такою силою вдарив кулаком, що той і не тіпнувся. Кизим вибіг на вулицю і закричав:

— Козаки-и! Зрада-а!

За ним гналося десятків зо два чорних постатей, і вони, певно, зрозуміли, що їм коваля не здогнати. Переслідувачі попадали в сніг і дали залп, цілячись Кизимові в ноги. Дві кулі вп’ялися втікачеві у праву ногу, й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу відчував лише до коліна, а далі йому здалося, що порожньо, немає навіть чим дістати до землі. Він спробував нею стати, але пекучий біль різнув його, наче бритвою. В голові на якусь мить запаморочилось, та він, зціпивши зуби, застрибав на одній нозі... Тут його наздогнали і збили з ніг. Головою він відбив двох нападників і, сидячи посеред вулиці, виставив уперед свої могутні ковальські руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, він схопив за ноги і закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з ніг...

— Хапайте його живцем! — верещав Куделя.

— Не кричи, бо ще пуп розв’яжеться, — спокійно мовив Кизим. — Коли ти такий хоробрий, то перший і хапай мене!

Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тоді напали ті, що були попереду, і за мить на вулиці вже качався клубок тіл, котрі хрипіли, гарчали і тусали один одного кулаками. З того клубка виповз Кизим і, тягнучи за собою перебиту ногу, уже дістався до тину й спробував було звестися, як удар в потилицю забив йому памороки... Коваль ураз обм’як і зсунувся в сніг...

Опам’ятався Кизим у хаті.

Якраз доспівували треті півні. Хтось лив йому воду на голову. Кизим ворухнув закривавленими губами... Вода, що стікала з голови на лице, була липка й солона. Голова гула, як дзвін, і розколювалася на шматки, наче по ній хто гупав молотом. Його хотіли підняти, та він, відштовхнувши їх плечима, сам звівся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед очима нарешті розвіявся, і Кизим побачив перед собою косі хижі очі, що так і випромінювали задоволення.

— Оклигав? — майже весело поспитав косоокий. — Але ж і здоровань ти!.. Скільки живу, ще таких бугаїв не зустрічав. Ледве-ледве тебе вкоськали. Сімох моїх кращих козаків голіруч поклав, поки тебе не обамбурили по голові. Та ще троє ніяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один удар — і череп тріскається... Не доведи Господи з тобою вдруге зустрічатися!..

— Ти хто? — запитав Кизим, притулившись спиною до стіни і переносячи всю свою вагу на здорову ногу.

— Гляш Караїмович! — відказав косоокий. — Може, чув про мене?

— Чув! — сказав Кизим. — Стерво завжди так смердить, що його далеко чути. А ти вже добряче нагидив на Україні. Відомий зрадник.

— Ще б пак! — зареготав Караїмович. — Я радий, що ти мене так високо ціниш. Не хвастаючись, скажу: мастак я заманити жертву в сильце. Що поробиш, кожен хвастає таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем. А я мисливець. Коли яку птаху треба в сітку заманити — Караїмович тут незамінимий.

До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар.

— Пане ротмістре! — кинувся до нього Караїмович, і голос його враз зробився запобігливим, покірним. — Дозвольте доповісти. Це і є той знаменитий коваль Кизим, котрого єгомосць польний гетьман велів захопити живим!

— Молодець, Іляшку! — гусар ляснув Караїмовича по плечу. — Ти наш вірний підніжок, і ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, — повернувся він до Кизима, — стій на ногах, бо доведеться тобі багато посидіти. На палі... ха-ха!..

— Ляхів за собою водиш? — повернувся Кизим до Караїмовича.

— Сам не встигаю, — охоче відповів Караїмович. — Та й що вдієш, коли більшість реєстровців за вами.

Знадвору донеслися постріли. Кизим рвонувся й застиг, прислухаючись. Постріли тріскали поодинці.

— То гусари приводять до послушенства твоїх вояк! — ошкірився Караїмович. — Ти їх так загнав, що без задніх ніг спали. Доводилося декого за ноги витягувати з хат... Щоправда, частина все ж встигла утекти, а решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снігу. А з рештою ти ще побачишся... На палях...

— Як же таку гидоту тільки земля наша носить! — з ненавистю мовив Кизим. — Більшого катюги, ніж ти, й серед татар не знайдеш!

Тим часом до хати ввели зв’язаного Кизименка.

— Ось і друга птаха! — вигукнув Караїмович. — У батька вдався, міцний, як чорт. Його обухом по голові стукнули — і нічого. Витримав, чорт! І де вона, така дужа чернь, виростає?

— На рідній землі! — відказав Кизим і до сина повернувся: — Чи так я кажу, сину?

— Так, батьку! — відповів Кизименко. — Та лихо, що свої продають.

Впала сива Кизимова голова на груди.

— Від того і тяжко, що свої... І Павлюка не виручили, і самі в халепу вскочили.

— Павлюку ваша допомога вже зайва! — скривив рот в посмішці Караїмович. — Потоцький вже скрутив йому крила.

— Виманили, людолови?

— Авжеж, виманили та й піддурили. З вами інакше й не можна. Не виманиш, не схопиш. Польний гетьман викликав його на переговори до себе... Ну і скрутили вашому ватагу руки білі... Ха-ха!.. Не сьогодні-завтра до Варшави відвезуть! Гадаю, що вдруге Павлюк не втече. А вас велено до Києва везти.

На сході вже сіріло.

Караїмович вийшов надвір, вдихнув на повні груди свіже морозяне повітря, потягнувся до хрускоту в суглобах і відчув себе, як ніколи, бадьорим.

— Ех, біс його бери, як хочеться жити! — вихопилося в нього. Солодко, як солодко жити, бодай і вислужуючись перед паном ляхом. А Кизиму й Павлюку вже не жити на білому світі. А він живе. Щасливий. Бадьорий. На повні груди п’є морозяне повітря. І щастить же! Боже, як йому щастить! Кого вже не відрядив на той світ, а сам на волі, чини хапає... На мить аж страшно стало. А що коли раптово все це скінчиться? Одного разу він трохи було не влип. Де там! Відкараскався від смерті. І знову інші гинуть, а він — живе! І пан польний гетьман ним задоволений. Ще б пак! За цю осінь Караїмович добряче для єгомосці постарався. Щоправда, в Нетребах трохи було не спіткнувся, передавши куті меду з тою триклятою молодицею, та, слава Богу, все скінчилося благополучно. Єгомосць хоч і потовк йому ногами ребра, і синців насадив, що й досі не щезають, та помилував... Бо цінить, бо вірнішого, ніж Караїмович, не знайдеш у всьому реєстрі. І тепер Караїмович не просто старшина. Він уже старший реєстру його королівської милості українських козаків! Можна вже й кирпу гнути. Старший — це вже півгетьмана. Не сьогодні-завтра булава опиниться в його руках. А якийсь рік тому він був звичайнісіньким собі реєстровцем у Переяславі. Не кожен здатний так високо стрибнути! Та ще за рік! Тепер він пополює за булавою, і тоді вся Україна опиниться в його руках!

Україна!.. Вічно бунтівна і вічно непокірна Україна, коли вже вдасться тебе назавжди придушити? Скільки тебе не приборкуй, не заливай кров’ю, скільки не страчуй у Варшаві твоїх гетьманів та отаманів, а ти все одно непокірна, піднімаєш повстання за повстанням! Невже немає такої сили, котра тебе навічно вгамує? Ось і Павлюка закували в кайдани, а що змінилося? Повстання й далі розгоряється... Але ж добре, що хоч Павлюка виманили, трохи легше на душі. Чи вірив Павлюк золотим обіцянкам Потоцького, коли йшов на переговори? Не ликом він шитий! Очевидно, хотів виграти час, допоки повстанці зберуться з новими силами. Коли його скрутили і закривавленого вели, він тоді запитав Караїмовича:

— Чому ж не радіє панський підніжок?

В Караїмовича тоді прохопилися розпачливі слова (як він потім картав себе за той мимовільний відчай!):

— Ти гинеш, але Україна знову піднімається! Павлюків ми ще знищимо, але нам цього замало!

Караїмович скреготнув зубами, проклинаючи себе за ту мимовільну слабкість... А чи ж так вона вже мимовільна? Остряниця та Гуня, кажуть, Січ піднімають, Скидан та Биховець на волостях люд гуртують... От і чекай нової пожежі!.. Що з того, що Павлюка захопили? Ну, вивели його козаків з Боровиці в поле, зачитали їм умови капітуляції: неухильно виконувати всі накази коронного гетьмана і більше ніколи не бунтувати. Вони ніби й погодилися, але якими вовкуватими очима дивилися на нього, Іляша Караїмовича, коли Адам Кисіль зачитав їм універсал про те, що він, Іляш Караїмович, призначається старшим реєстру! М’якими умовами капітуляції Потоцький хотів задобрити реєстровців, на свій бік перетягнути. Але що з того? Вони ладні були його живцем ковтнути. Бидло! Чернь! Раби! Спробуй їх тримати в покорі, тільки заґавишся — виберуть собі нового Павлюка!..

...Заскрипіли полозками сани.

— Ей, сюди! — крикнув Караїмович, вибігаючи на вулицю. — Сюди повертайте, тут пташечки сидять!..

По хвилі гусари вивели з хати Кизима з сином, обох закутих в кайдани. Кизим спирався на синове плече. Порівнявшись з Караїмовичем, Кизименко спинився.

— Рано радієш, запроданцю! — Коваленко вигнувся і блискавично вдарив Караїмовича ногою в живіт... Світ у того померк, коли падав у сніг.

— Чортів коваль, бика з ніг звалить! — мовив гусар. — Ей, обережно з ним, бо він нам усім дух повипускає!..

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Хтось пошкрябав по склі і, певно, вже не мав більше сили, щоб постукати.

— Хто? — притислася Христя лобом до шибки.

— Я... — почулося ледь чутне, і безсилі, закляклі пальці впали...

— Хто «я»? — вигукнула Христя і крізь прохукане від морозу кружальце у вікні побачила зігнуту жіночу постать, обліплену снігом. — Хто, Господи?

— Ма-арина...

— Ой Божечку ж мій!.. — Христя метнулася в сіни, загриміла засувом. — Ти наче з неба впала... Та заходь, бо закоцюбнеш.

Марина наче прикипіла морозом до стіни, не годна зробити бодай кроку. Христя обхопила її, відчуваючи під руками замерзлий, наче луб’яний одяг, втягнула в хату.

— Ой, та ти ж зовсім задубіла, ненько моя рідненька! — Христя заледве постягувала з Марини одіж, що торохтіла від морозу, як висохла шкура. — Та звідки ж ти хоч взялася, небого, в таку скажену холоднечу?

— З Боровиці, — Марина ледь прошепотіла білими губами. — Схопили пани воріженьки його...

— Кого це, небого?

— Павлюка... Він погодився на переговори, аби виграти час, а ляхи й полонили його... Підло схопили...

— Знайшла кого звинувачувати в підлості! — похитала Христя головою. — Та ляхи без підлоти й кроку не ступлять!.. Воруши хоч руками, бо без рук зостанешся. І як ти дісталася в таку холоднечу? Замерзла б десь, або вовки загризли б... Невже ж ото аж із самої Боровиці йшла?

— З Боровиці, тіточко, сама не знаю, як допленталась...

— А батько ж де, брат?

— Не знаю... Нічого не відаю. — Марина притулилася спиною до стіни, над силу говорила. — Десь із ляхами б’ються, коли живі... Повсюди ляхи велике свавілля чинять, села випалюють, людей поголовно мордують. Наче не Україною я пройшла, а пеклом.

— Уже й до Києва погромища докотилися, — зітхала тітка. — Що воно буде тепер? Де ж воля наша і правда?

— Кривда правду побила.

— І завжди так, відколи світ стоїть. — Тітка Христя сиділа, журно руки опустивши. — Що нас завтра чекає?

Марина застогнала...

— Господи, та ти гориш уся, — кинулась до неї тітка.

— Немає в мене більше рідні, крім вас, тіточко.

— Живи, небого, в мене, місця нам вистачить. — Христя підвела Марину до ліжка. — Лягай, моя дитино, виспишся, воно й пройде. Це добре, що ти до мене прийшла. Я сама душею, удвох нам буде зручніше жити... Лягай, лягай, дочко.

— Тіточко! — жахно схопилася Марина. — Вовки он за вікном... Чуєте, як виють?

— Та то ж вітер гуде-завиває, схаменися! — Тітка вкрила Марину ковдрою, а зверху ще й сірячину накинула. — Зігрійся, бо тремтиш уся. То в холод тебе кидає, то в жар.

Марина відкинулась на подушку, жовта, худа, з глибоко запалими очима, і злякано прислухалася до завивання вітру за вікном. А згодом поринула у небуття, закрутилася в сніговій круговерті, пірнула в задушливу хвищу... То провалювалася в білий морок, то виринала на мить, спрагло облизуючи спечені губи. Христя змочувала їй губи, напувала відварами з трав, і Марина на якусь хвилю заспокоювалась... То раптом щось квапно-квапно Павлюку торохтіла... Все благала його не йти на переговори до ляхів. Павлюк дивився на неї світлими очима, в яких билася туга і біль, і сумно-журно намугикував:

— Тіточко, тіточко, затримайте його!.. — схопилася Марина. — Не пускайте його до ляхів!.. Скажіть, що я тут... Марина...

— Господь з тобою!.. Кого?..

— Павлюка!.. Він щойно був тут. Я чула... він співав...

І падала на гарячу подушку, провалювалася в чорну прірву. Коли приходила в себе, розповідала:

— Потоцький не міг взяти Боровицю і прислав до Павлюка воєводу Кисіля, щоб розпочати переговори. Павлюк і погодився. Я прохала його не йти, заклинала — не послухався. Хотів виграти час, військо своє від загибелі врятувати... І пішов...

— І ляхи його схопили?

— Спершу ні... Бо козаки лишалися в Боровиці, а їх звідти нелегко було викурити. От Потоцький і каже Павлюку: хай козаки припинять опір, вийдуть з міста і приймуть клятву на вірність Посполитій. А за це їм і гетьману буде збережено життя і свободу. Павлюк повернувся в Боровицю з козаками радитись. Так і так, каже їм. Не злиняємо, коли умови Потоцького приймемо. Ляхи повірять нам і повернуться в Бар. А тим часом Остряниця запорожців приведе, за зиму зберемо великі сили і по весні розпочнемо наступ.

Не доказавши, Марина поринала в небуття і бачила там Павлюка.

— Ти живий, Павлусю?! — кидалась йому навстріч.

— Як бачиш, — він сумно усміхався й легенько обнімав її за плечі. — Хоч ляхи й зубами скреготіли, і «пся крев» горлали, а зачепити не посміли. Бояться, що потім козаки з міста не вийдуть. Поки що мене відпустили.

— Ти погодився припинити опір?

— Погодився, бо іншого викруту немає, — Павлюк розвів руками. — Боротися до загибелі ми завжди встигнемо. Ліпше буде зберегти наші сили. Аби врятувати повстання, я згодився. Лише вдаю, що скорився. Коли підпишу договір, Потоцький піде з України, а ми спішно будемо готувати нові сили. — Востаннє поцілував її. — Бережи себе, Маринко!

— Ти куди? — зойкнула Марина.

— За умовами договору я змушений буду вивести козаків у поле, де вони дадуть клятву Потоцькому.

Він пішов і більше не повернувся.

Кілька днів Марина ховалася на горищі. Не за себе боялася, за дитя під серцем. З горища бачила, як вишикували козаків під містом, як польські комісари зачитували їм умови капітуляції, а потім козаки пішли... А Павлюк не повертався. Його, Гордія Чурая та ще кількох старшин Потоцький велів схопити, в кайдани закувати і відвезти до Варшави. Так ціною свого життя зберіг Павлюк своїх козаків, а з ними і повстання. В Боровиці вже хазяйнували прибічники Караїмовича. Марина вночі вислизнула з містечка. Коли опинилася в полі — охопив відчай. Куди йти, куди подітися?.. Не відала, де батько і брат, лише згадала, що в Києві мешкала тітка Христя... І подалася в дорогу. Пробиралася глухими путівцями, замерзала в степах, не раз лише чудом від голодних вовків рятувалася...

— Ой, тіточко, я таке бачила, таке бачила... — стискувала руками голову, стогнала. — Доберуся до села, а воно дощенту спалене... Одні комини та бовдури стирчать. А люди... Боже мій, люди на деревах гойдаються...

— Страшні часи надходять,— хрестилася тітка. — Ляхи що хочуть, те й чинять над безневинним людом. Кажуть, Потоцький в Ніжині всі вулиці кров’ю залив. На шляхах, що ведуть до Ніжина, шибениці поставив і повстанців вішав. А це ходять чутки, що до нас цей катюга йде.

Три дні Марина лежала без пам’яті, ледве виходила її тітка Христя. Звелась через тиждень, від вітру хиталася, на ногах не трималася. Тітка згребла у вузол ще дівоче своє вбрання і гайнула на ярмарок, аби якого харчу виміняти. Марина сиділа біля вікна, наче закам’яніла. Тітка довго не поверталася, десь по обіді Марина вийшла надвір. Рухалась, наче уві сні. Було тихо й тепло, мороз пересівся, вітер вгамувався. Вдихнувши свіжого повітря, Марина ледь не впала, сперлася на тин.

Бум!.. Бум!.. Бум!.. — почулося зненацька, й Марина злякано розплющила очі. На вулиці гуркотів барабан, і люди поспішно збігалися на його звуки. Марина й собі попростувала. Гурт оточив огласника, котрий щось кричав, розмахуючи руками. Марина підійшла ближче, напружила слух.

— Ей ви, міщани! — горлав рудий здоровило. — Під загрозою кари йдіть усі на гору Киселівку!

«Чого це я туди йтиму?» — подумала Марина.

— Йдіть на гору Киселівку! — не вгавав огласник. — Йдіть на гору Киселівку! Таке повеління єгомосці польного гетьмана Потоцького. На горі Киселівці будуть карати відомих бунтарів, прибічників самозваного гетьмана Павлюка, коваля Кизима і сина його... Йдіть на гору Киселівку!..

«Кизима і сина його», — повторила подумки Марина і відчула, як у неї підкошуються ноги, а перед очима запурхали чорні метелики... Хтось її підхопив під руки, хтось тер скроні снігом, доки вона не отямилася. А у вухах все ще лунало: «Кизима і сина його!»

Край вулиці стояв сліпий лірник з порожньою торбою через плече, за яку тримався посинілий від холоду і голоду хлопчик-поводир. Лірник дивився невидючими очима поперед себе, повільно крутив ручку ліри і під тужливі звуки тремтливим старечим голосом співав:

— Люди добрі, — прошепотіла Марина, — покажіть мені, де та проклята Киселівка?..

Голос сліпого лірника забринів раптом з негаданою силою:

Як дісталася до Киселівки, Марина не пам’ятає. Туди йшло багато киян, і з кожною вулицею їх більшало і більшало. Десь грімкотіли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив і плив, сумний, зажурений... Натовп ніс Марину, вона майже не відчувала землі під ногами, а в її вухах все лунало й лунало: «Кизима і сина його...» І вона все ще не могла повірити, що то батько її і брат... Пливла в натовпі, а бачила рідне місто Черкаси... Свій двір, де ще дівчинкою зростала. Гула кузня, гоготів вогонь у горні... Бачила, як батько вихоплює з горна малинове залізо, кладе його на ковадло... Дзень-бом, дзень-бом... Іскри так і шугають навсібіч, наче зграйки золотих метеликів пурхають... Дзень-бом, дзень-бом...

— Спіши, сину, кувати залізо, покіль воно гаряче! — повторює батько своє улюблене прислів’я. Вони обоє, і батько, і син, як дві краплі води схожі, закіптявлені сажею, червоні від горна, дужі, напрочуд веселі, тільки поблискують білими зубами... Дзень-бом, дзень-бом... З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають іскри з-під молотів, і Марині здається, що вони розлітаються по всьому світу, несучи людям добро й тепло... Ледве, бувало, — ні світ ні зоря, — загомонить кузня, а люди вже кажуть:

— Пора й нам за діло братися, в Кизимів кузня співає. Марина пливе й пливе у юрмі, і здається, кінця-краюнемає тій моторошній дорозі. То там, то тут зринають уривчасті розмови:

— Кого каратимуть?

— Кажуть, що Кизима з сином.

— Чули, в Лубнах повстання?

— Тепер всюди за коси беруться...

— То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?

— Авжеж! Ліпшого коваля, ніж він, годі й шукати. Золоті в нього руки. Хотів щастя викувати, а смерть собі здобув...

...Дзень-бом, дзень-бом... Відколи себе Марина пам’ятає, відтоді й співала у їхньому дворі кузня. І скільки там перековано заліза на плуги й чересла, ножі й шаблі, на борони й колеса!.. А якось батько викував квітку із заліза. Що то була за краса!.. Кожен листочок — як живий. Дихнеш — затремтить...

— А чого вона чорна? — запитала Марина.

— Бо праця наша чорна і хліб наш чорний, — відповів батько.

...Натовп ніби наразився на невидиму стіну.

Марина стукнулася у чиюсь спину і теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося: «Кизима і сина його...» Марина зіп’ялася навшпиньки і побачила море голів. «Кизима і сина його...»

— Люди добрі, пропустіть мене... — ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, і сама не знає.

Натовп хвилюється, гуде... І зненацька подається вперед, підхоплює Марину, несе... І Марина зрештою бачить згір’я. Чи гору. Вона біла від снігу.

Марині здається, що гора посивіла з горя...

На горі півколом стоять гусари, і їхні чорні обладунки різко виділяються на білому снігу.

— Ведуть!.. Ведуть!.. — почувся крик. Натовп колихнувся і завмер.

Марина подалася вперед і побачила батька і брата. Батько тягнув поранену ногу, спираючись на синове плече.

«Посивів татусь», — подумала Марина.

Батько і брат були простоволосі, в сорочках... Вони ступали по снігу босими ногами, і Марині стало холодно-холодно.

Ось вони зупинилися і вклонилися людям. Натовп відповів на поклон поклоном.

— Дивіться! Всі дивіться! — загорланив огласник. — Зараз за бунти і непокору маєстату Речі Посполитої буде посаджено на палю відомих бунтарів, які цідили шляхетську кров, Кизима і сина його Кизименка!

І тільки тут Марина побачила два високі стовпи, на кінцях яких були гострі металеві наконечники...

— Буде посаджено на палі Кизима та, сина його Кизименка!.. — не вгавав огласник. — Буде посаджено на палі...

— Люди!.. — раптом крикнув батько на все своє могутнє горло. — Слухайте ліпше мене, коваля Кизима, і сина мого коваленка. Коли завинили чим перед вами — не поминайте лихом!

— Бог простить! — відказав натовп.

— Будьте людьми, люди, а не бидлом! — гримів Кизим. — Ви не худоба! Ви вільні. Бог вас поробив вільними, а ляхи забрали у вас волю! Борітеся! Що ми не змогли, те подужайте ви!

— На Січ утікайте, люди! — почула Марина братів голос. — Всіх вас ляхи не скарають. Україна велика!..

— Куйте залізо, поки гаряче! — гукнув батько.

— Щоб іскри сипались! — додав син. Батько високим і дужим голосом заспівав:

Пісню підхопив ковалів син:

І Марина відчула, що біля неї співають люди, вся гора Киселівка співає козацьку пісню:

Співала пісню й Марина, співала, відчуваючи, як б’ється у неї під серцем дитя. Швидше, швидше з’являйся, сину, на білий світ, і зануртує в тобі гаряча нескорена кров Павлюків і Кизимів!

Козацькому роду та й не буде довіку переводу!..