Фортеця на Борисфені

ПРОЛОГ

...Першим стратили Гордія Чурая.

Хвилю тому чи дві Гордій ще задивлявся на весняне варшавське небо, хитав головою і, як завжди, добродушно дивувався:

— Ото вже не думав, що й у ляхів небо голубе!..

— Кажуть, що небо всюди однакове, — озвався Павлюк.

— Однакове, та чуже. А на Україні, — Гордій замріяно посміхався і наче аж молодів у ту мить, — воно рідніше. І блакитніше...

— Правда твоя, брате! Над рідною землею і небо рідніше!

Вони стояли на високому помості, аж рудому від засохлої крові (чи не на цьому помості закипіла гаряча кров Івана Сулими?!), в оточенні ворожої юрми, що глухо гуділа й викрикувала злі погрози «українним схизматам». Але стратенники не звертали на те збіговисько щонайменшої уваги і тихо гомоніли між собою, і їхньої мови навіть барабани не могли заглушити. Обидва хоч і молоді, але вже срібновусі (за полонянську зиму вуса інеєм взялися), в білих сорочках, схудлі, змарнілі, катовані й мордовані, з слідами численних тортур на тілі, але спокійні, впевнені в своїй правоті, знаючи, за яку справу покладуть вони свої голови... То затихали, то знову гриміли барабани, а вони розмовляли між собою, ніби після довгої розлуки здибалися два приятелі і гомонять собі про те і се... Один світлоокий, задумливо-печальний, другий чорноокий, з добродушними іскорками в живих зіницях, котрі ніколи не гасли бодай і в найскрутніші хвилини життя... Не вгавають на майдані барабани...

А вони гомонять між собою.

— А в Полтаві яке небо? — питається Павлюк.

— О-о-о! — тільки й вигукнув Чурай. — В Полтаві небо що очі коханої...

Павлюк глянув на місто своєї загибелі. Все у Варшаві було високе, чорне і гостре: гостроверхі дахи магнатських палаців з кольоровими вікнами, незліченні вежі будинків, що тіснили один одного у вузьких вогких завулках Старого Міста і, не знаходячи місця на землі, витягувалися вгору, гострі шпилі костьолів, що скидалися на закам’янілі скелети якихось чудовиськ, ратуша і Свентоянський собор також намагалися проштрикнути небо гострими списами своєї верхотури... Глянув на майдан — чорні капелюхи ченців, що оточили поміст і ніяк не діждуться крові схизматів... Відвернувся... Не хотілося на них дивитися в останню мить свого життя.

— Нічого мені так зараз не хочеться, як на свою милу Полтаву глянути, — зітхнув Гордій світлою, тихою журбою. — Хоч одним оком. Хоч здалеку... Та ще якби скупатися у світлій Ворсклі, надіти чисту вишивану сорочку і посидіти на березі під зеленими вербами... Зозулю послухати чи горличку... Ех, гетьмане, ніколи ти не був у нашій Полтаві, а дарма! Благословенний рідний край! В мене хатина стоїть над самою Ворсклою і потопає у вишневому садку. А дружина яка в мене гарна! Горпина... Вона ж мене кожен день виглядає... А ще в мене дочка є, Марина. Ех, гетьмане, ніколи ти не чув, як моя дочка співає!Куди тим солов’ям!.. Не дівчина, а диво якесь золотоголосе!.. Сама й пісні складає... Хотів би я хоч одним оком глянути, якою виросте моя дочка!..

За мить до страти не знав Гордій Чурай, що мине небагато часу — і його дочка стане національною гордістю України, а легендарна слава народної піснетворки понесе її ім’я над віками... Марина Чураївна, славнозвісна піснярка з Полтави, на віки вічні прославить рідний край своїми невмирущими піснями. Через десять літ по загибелі Чурая і Павлюка почнеться Велика Визвольна війна проти польського панування на Україні, і пісня Марини Чурай «За світ встали козаченьки» стане маршовою піснею козацьких військ. Не один десяток пісень складе і виспіває за своє коротке життя Марусенька — надзвичайно вродлива, горда й талановита дочка Гордія Чурая, і ті пісні увійдуть в золотий фонд української культури, і будуть їх люди віками співати по всіх усюдах.

Та доля дівчини буде трагічною.

Виведуть її одного ранку, як і батька оце, на дерев’яний поміст, і стане біля дівчини кат із сокирою. Тільки буде це не у Варшаві, а в рідній Полтаві. Г буде сказано люду, що Марина Чурай з великої любові отруїла свого зрадливого коханого — козака Полтавського полку, і полковий суд засуджує її до страти — «з отсєченієм голова єя».

І в останню мить примчить у Полтаву гонець з Києва і зачитає наказ гетьмана України про помилування, і в тому наказі буде згадувано і його, Гордія Чурая, ім’я:

«...наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складає... Марину Чурай з-під варти звільнити. Гетьман України Богдан Зиновій Хмельницький».

Нічого не знав тоді на варшавському помості Гордій Чурай. Прощаючись з милою Полтавщиною, співав він останню в своєму житті пісню:

Гучно забили барабани, і кат обірвав Чураєву пісню.

Гупаючи об поміст, підійшов він у червоній накидці, в капюшоні з вузькими прорізами для очей. За його знаком два помічники накинули Гордію на руки петлі і, тягнучи за мотузки, почали розпинати Чурая над колодою...

— Ей ви! — крикнув їм Чурай. — Не дуже тягніть, бо ще й руки мені повикручуєте! — Він і за мить до страти не втрачав бадьорості й гумору і тих веселих іскринок в добрих очах, з якими жив усе життя. — Постривайте, відьомські вилупки, бо маю з братом попрощатися!..

Гордій повільно згинав у ліктях руки, і помічники ката, впираючись у поміст, не змогли розігнути йому рук і посунулись до нього на туго натягнених мотузках.

— Прощай, мій брате гетьмане! — Гордій уклонився Павлюкові. — Помремо зараз — вдруге не доведеться... Тільки й того...

— Будь здоров, брате! — Павлюк встиг його поцілувати, як загрімкотіли барабани, блиснула в повітрі гострим лезом сокира...

І Павлюк лишився на помості один.

«Гордій Чурай зробив усе, що міг, — думав він в останню мить. — Все, що встигла відпустити йому праведна його доля. І я встиг. І вдячний долі, що вона була чесною до мене, не дала мені розміняти життя на дріб’язок. Я приніс підневільному люду своєї батьківщини ковток волі. Один лише ковток волі. Не відаю, багато це чи мало, але, ковток п’янкої волі я дав. І викресав у серцях іскру, з якої колись спалахне велика пожежа, але роздмухає її вже хтось інший...»

Йому накинули на руки петлі, і перш ніж його розіп’яли над колодою, він встиг побачити Чигирин... І білий-білий сніг. І себе з Мариною серед того непорочного снігу.

«Прости мене, кохана, що не приніс тобі щастя. Але ти завжди зі мною, і я щасливий, що ти в мене була, є і будеш, і тебе навіть сокира ката не забере в мене...»

Над Свентоянським собором туркотіли голуби, кружляли над майданом, наче й собі хотіли зблизька подивитися на повстанського гетьмана України...

«Що таке, зрештою, смерть? Це просто журавель не повертається з вирію... Бо навічно лишається в польоті...»

Прощай, Україно!

Блиснула сокира, і голуби над майданом злякано злетіли вгору.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Стративши гетьмана повстанської України, магнатство на цьому не заспокоїлось, а по весні 1638 року зібралося у Варшаві на сейм, аби обкарнати і ті куці-прекуці пільги та «вольності» українського козацтва, котрі були скріплені так званим Куруківським трактатом 1625 року.

Історія того договору така. Восени 1625 року Україна була охоплена повстанням, котре очолив вибраний на гетьмана запорожець Марко Жмайло. Після ряду запеклих битв, особливо біля Куруківського озера[11], коли польське військо було вкрай виснажене, коронний гетьман Конєцпольський, аби врятуватися, відрядив у повстанський табір своїх послів з пропозицією про мирну угоду. Поляки завжди так викручувалися: відчуваючи неминучу поразку, спішно пропонували мир, використовуючи нестійку, а часом реакційну козацьку старшину, і вже потім, вгамувавши повстанців золотими обіцянками, чинили по-старому. Так сталося і біля Куруківського озера. Хоча сили повстанців також були підірвані, все ж вони мали чисельну перевагу. От тільки не спромоглися її закріпити. Повстанський табір ускладнювали внутрішні суперечності: реєстрова старшина прагнула угоди з панством, сподіваючись, що вдячне панство урівняє її в правах з великопольською шляхтою, рядова ж маса козацтва воліла й далі боротися за свою волю. П’ятого листопада в козацькому таборі стався переворот: од Жмайла відібрали булаву і гетьманом проголосили Михайла Дорошенка. Того ж дня Дорошенко прийняв умови польської сторони і підписав Куруківський трактат, за яким реєстр мав бути не більше шести тисяч козаків (при Сагайдачному, наприклад, реєстр був фактично необмежений) і поділявся на п’ять полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський. Щоправда, учасникам повстання було оголошено амністію, а реєстровцям даровано ще й «вольності»: право займатися риболовлею, мисливством та торгівлею. І ось по весні 1638 року, стративши Павлюка, панство постановило на сеймі переформувати козацтво і позбавити його всіх пільг і «вольностей» Куруківського трактату. На сеймі була прийнята «Нова Ординація війська Запорозького, реєстрового, котре перебуває на службі Речі Посполитої».

«Ми знищуємо на вічні часи, — зачитали на сеймі постанову про нову Ординацію, — всі пільги, прибутки і право на вибір старшини, котрими козаки користувалися... Ми ухвалюємо, щоб ті, хто брав участь у повстанні, були перетворені у хлопів... Посаду гетьмана ніколи не буде займати особа із козацької маси, гетьмана буде призначати король із шляхетського стану. Із шляхти будуть вибиратися осавули й полковники».

За козаками лишалося право вибору лише сотників та отаманів. Реєстровцям заборонили вільно пересуватися по Україні, займатися торгівлею. Реєстр також було зменшено і вибрано заново. Сейм гадав, що нова Ординація раз і назавжди покладе край повстанням на Україні.

Відразу ж по закінченні сейму два гетьмани, коронний Конєцпольський і польний Потоцький, зійшлися за угорським вином, аби узгодити свої плани щодо подальшого упокорення бунтівної України. Ситуація з початку 1638 року для Польщі складалася так. Коронне військо було розділене на дві частини. Перша, значно менша, стояла в самій Польщі неподалік прусського кордону (в Пруссії було неспокійно, до всього ж підливав жиру у вогонь і Данціг, котрий претендував на морське воєводство), головні ж сили ще з зими минулого року стояли в Україні, зайнявши Подніпров’я, Придніпров’я, Задніпров’я та всі шляхи й переправи по Дніпру. Вже другий рік в Україні було неспокійно, то там, то тут спалахували повстання, міста виходили з покори польським старостам, в лісах діяли загони місцевих ватажків. Із стратою Павлюка у волостях нічого не змінилося, пожежа тліла і розгорялася. Остаточно вгамувати Україну була доручено польному гетьману, одначе той, передавши війська своєму братові, полковнику Станіславу Потоцькому, приїхав до Варшави мовби на сейм і зволікав з поверненням в Україну, зіславшись на поганий стан здоров’я.

«Я схопив Павлюка, сяк-так вгамував реєстр, і з мене досить, — сам перед собою виправдовувався польний. — Хіба я мало гибів в Україні, мало ризикував своєю головою? Нема дурних! Хай ліпше брат викорінює хлопські бунти, якщо це йому вдасться!»

Але виду про свій душевний злам не подавав, тримався гордо і самовпевнено, як і личить бравому переможцю.

— Я переміг з Божою поміччю хлопського гетьмана, а нова Ординація й зовсім вломила реєстру карк! — піднявши золотий кубок з янтарним вином, хвацько вигукнув польний. — Шляхетський гордий чобіт дощенту розтоптав хлопські вольності. Я радий, що старшина реєстру віднині буде з можних родів. — Сьорбнувши вина, мрійливо протяг: — М-м-м... Вино пречудове! Це справжня олімпійська амброзія! Хоча, — продовжував він перервану тему, — повернемося до повстання. Іляшко Караїмович, теперішній старший реєстру, і не шляхетського роду, плебейське бидло, проте з свого брата українця він випустить більше крові, аніж ми. А вже сім шкур злупить, будьте певні!

Коронний гетьман, вмочивши сухі губи у вино, задоволено плямкнув і похитав головою:

— Але ж угорці мастаки виготовляти вина! П’єш його, власним язиком закусиш і не вгледиш як... Та-ак... Щодо Караїмовича. Вашмосць має рацію. Я ніяк не хочу применшувати моці Посполитої, але без таких запроданців, як Караїмович, нам би довелося сутужно.

— О, так, — згоджується польний. — Попереднє повстання Марка Жмайла тільки тому й приборкали, що старшина переметнулася на наш бік. До речі, так було й при Наливайку, Косинському, Трясилі, і сподіваюсь, що й у майбутньому буде. Допоки караїмовичі зраджуватимуть своїх же, ми загрібатимемо жар чужими руками.

— На винагороди Караїмовичу та його кодлу не скупіться, — каже коронний і піднімає кубок. — Отож за перемогу?

— Так, за перемогу, вашмосць! — вигукує Потоцький.

— Пан польний хіба не збирається в скорім часі повернутися в Україну й очолити священну війну супроти схизматів?

— Я... е-е... — запитання коронного застукує Потоцького зненацька. — Звичайно, радий і далі служити своїм фамільним мечем дорогій ойчизні і Короні, але почуваю себе кепсько. Минулий похід дався взнаки моєму здоровлю. Одначе з черню впорається і мій брат. Я п’ю за золотий спокій у нашому королівстві!

— О ні! — похмуро хитає головою коронний. — Про золотий спокій поки що рано говорити. Страта Павлюка, на жаль, не вгамувала непокірну Русь!

Підходить до вікна, ледь пригублює кубок і довго дивиться на гостроверхі дахи Старого Міста, на шпилі ратуші і Свентоянського собору, хитає бородою:

— Цеї весни не чекати нам і срібного спокою в маєстаті!

— Але ж нова Ординація... — починає польний.

— Нова Ординація хоч і знищила привілеї та вольності реєстру, але не стала панацеєю від усіх наших бід! Сейм постановляє, а козаки по-своєму чинять. І нічого їм не варто вдруге розпочати похід за свої вольності. Дарма що голова Павлюка стирчить на тичці, нового гетьмана це не злякає! Тим паче, що сподвижники Павлюка Остряниця й Гуня гуляють на волі. Вони й закликають хлопів до себе на Січ. Я одержав не зовсім приємні вісті від урядників: на Запоріжжя втекло близько шести тисяч хлопів. Нове повстання неминуче!

— Пся крев! — прохрипів Потоцький. — Чи не я перед Різдвом топив у крові Україну? Смію запевнити, що Лівобережжя і Правобережжя, де я пройшов, вкрашалося шибеницями. Ніжин і Київ вкрилися трупами. Я лютував, як барс! Садив хлопських отаманів на палі, нищив їх без ліку! І все, виходить, марно?

Коронний нічого не відповів, хмуро дивлячись в золотий кубок з угорським вином...

Ще через кілька днів надійшли вісті, що запорожці та втікачі-селяни вибрали на гетьмана Якова Остряницю, а в помічники йому — Дмитра Гуню. Щодень надходили тривожні вісті від українських старост: хлопи юрмами втікають за пороги, запасаються харчем та зброєю, збирають гроші на нове повстання. Схизмати до того знахабніли, що навіть влаштували свій шпиталь в Трахтемирові при Межигірському монастирі.

Конєцпольський почав спішно готувати нові полки на Україну, відіслав гінців, аби в Чигирині й Кременчуці виставили сильні залоги. Коронне військо велів просунути ближче до порогів з наказом перехопити там Остряницю. Війна почалася!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сотник реєстрової сотні, що була розміщена у містечку Голтві, Ничипір Хрущ, маленький кругленький чоловічок з моложавим червонощоким лицем і пишними рудими вусами, вийшовши з церкви, старанно перехрестився, надів шапку, поправив шаблю на поясі і, тримаючи в одній руці свічку, а долонею другої затуляючи благенький вогник, аби дурний вітрисько не задув, бува, з-за рогу вогонь страстей, обережно почимчикував до свого обійстя.

Був Страсний четвер, і над містечком линуло завзяте бемкання дзвонів. З церкви хрестячись один по одному виходили міщани та козаки. Захищаючи долонями свічки, розходилися по вузьких кривулястих вуличках та завулках. Благополучно принісши додому вогонь страстей, закіптявлювали на сволоках чорні хрести, а свічки, задмухавши, ховали за іконами. Така свічка віднині зватиметься страсною і допомагатиме як од негаданого лиха, так і від хвороб, хоча б від злої трясучки. Варто лише тричі виміряти ниткою свічку, затим нитку спалити, а золу з святою водою в четвер натщесерце випити, і трясучку тоді як рукою зніме! При важкій смерті душа чогось не може з тіла вирватися, конаючому дають потримати в руках страсну свічку; якщо тяжкі пологи, то засвічують її перед іконами. А в грозу, аби грім не спалив хати, свічку тричі по хаті проносять і ставлять на покуті.

Отож ніс до своєї хати страсний вогонь і сотник Хрущ, але думки його невтішні блукали далеко-далеко і від страсного вогню, і навіть від самої Голтви. Не давала покою сотнику нова Ординація, котра обкарнала і без того куцохвості вольності реєстровські. «Що ж то воно буде? — зітхав сотник і скрушно хитав головою. — Ще одна така Ординація, і реєстрове козацтво поробиться хлопами в панів». По містах і замках розтикав Потоцький сильні залоги. І в Голтві жовнірський загін отаборився. Спробуй тепер ляхів викурити! Хоча й духом падати ще ранувато. Доки шабля в руках — доти й козакуй! Полетіли по весні чутки, що Яцько Остряниця продовжує справу Павлюка. А невдовзі й достовірні вісті надійшли: вийшовши з Січі, гетьман дав бій Потоцькому під Срібним, потім захопив Кременчук, Хорол та Омельник. І кажуть, що зараз він зовсім недалеко від Голтви рухається. До Остряниці з усіх усюд люд збігається. І сотник Хрущ ні-ні, та й думає: а чи не вдарити по ляхах самому та вийти навстріч Остряниці? Від такої думки сотник аж розхвилювався. Чого сидіти склавши руки? Кульбачити коней — і в похід! Як завжди, коли збуджувався, страх як курити захотілося! Сотник аж губами заплямкав. Та доки люльку приготуєш та вогню викрешеш, вітер ще й страсну свічку погасить. А тоді не обберешся лиха! Рідна жіночка по саме горло нагодує духопеликами. Не те що на ляхів напасти, дихнути всмак не дає! А вже як накрутить на руку оселедця та заходиться макогоном періщити, то хоч-не-хоч, а затанцюєш! Отож наділив Господь такою жіночкою! Полк ляхів не такий страшний, як Параска Хрущиха. Хоробрий сотник Хрущ, не гріх і похвалитися, по татарських голомозих головах хіба ж так його шабля гуляла, не один наскок на кримські улуси робив, а ось з власною жіночкою не зладить. Тільки гляне пані сотникова, в боки візьметься, гримне, то в пана сотника й шабля з рук випорскує. Тьху, та й годі! Ні за які дукати, ні за які биті таляри чи злоті не згодиться пан сотник вийти на прю з пані сотниковою. Хай їм грець, і дукатам, і талярам, і злотим, не чіпай жінки — менше гріха!

От і зараз: веліла йому принести з церкви страсного вогню, і несе Хрущ, бо що вдієш? А тут ще й шаблюка раз по раз між ногами плутається, сотник спотикається, сердито бурчить:

— Ну дивись ти!.. Чи ж не причеплива! Не інакше як Параску зачула, от і лізе під ноги, наче лякливе щеня!..

Подумав сотник, і раптом наче гармата на вулиці бабахнула:

— То ти ото так, дорогий чоловіченьку, щоб тобі коти оселедця засмоктали, страсний вогонь затуляєш?! Хіба ж тобі повилазило, дорогенький, що свічка вже й погасла?

Крикнула Параска, а свічка тільки пурх з рук!.. Пан сотник так і отетерів посеред вулиці: недарма ж таки шабля плуталася між ногами, чула біду, ой, чула, кривобока!.. І як же він не вберіг страсний вогонь, най би він горів і не переставав! Наче з-під землі, виросла перед ним Параска, висока, дебела, вдвічі вища і більша за маленького кругленького сотника і, взявшись одною рукою в могутній крутий бік, другою помахувала перед спантеличеним носом пана сотника. В тій руці був замашний макогін.

— Понюхай, чим ця штука пахне?

Пан сотник носа відвернув: спасибі, нанюхався!

— Чого це ти як в рот води набрав, чоловіченьку, най би в тебе привселюдно очкур у шароварах тріснув?! — проспівала Параска таким голосом, що не віщував нічого доброго. — Чи не я тебе посилала по страсний вогонь, а ти що це, любий, несеш мені з церкви? Погаслу свічку, най би тобі чорти вуса вискубли! А чим же я хреста на сволоці закіптявлюватиму?

Не встиг пан сотник і очима кліпнути, як пані сотникова — хвать його за оселедця, намотала чуприну на руку та макогоном межи плечі!

— Щоб знав, як берегти страсний вогонь!..

— Пані Хрущихо... пані Хрущихо... — отямившись, заволав пан сотник, марно намагаючись вивільнити свого нещасного оселедця. — Схаменіться, Парасочко, ми ж бо на вулиці! Люди на нас дивляться...

— Йому людей соромно! — закричала на всю вулицю Хрущиха. — Подивіться на нього, людоньки, йому соромно, що рідна жінка макогоном його уму-розуму навчає! Та хай усі видять, як я за тебе, телепню гороховий, піклуюся та розум тобі макогоном доточую. Ось тобі Страсний четвер!.. Ось тобі Страсна п’ятниця! Ось тобі...

Хтозна, чим би закінчилося це навчання (пані сотникова добралась ще тільки до Страсної неділі), як на вулиці невідь-звідки взявся молодий чорнявий парубійко і вражено протяг:

— Хі-хі-хі! Тітко! Та у вас спина іззаду!..

— Хі-хі-хі! — й собі затягла Хрущиха. — Як же це я?.. — І, відпустивши оселедця, переполошено лапнула себе поза спиною. — Що там ще за трясця?

— Та спина, кажу, у вас іззаду! — посміхався чорнявий парубок.

— Без тебе знаю, що спина у мене позаду! — відказала Хрущиха і тільки тут збагнула, що парубійко бере її на глузи. — Ах ти ж босото!..

Тим часом бравий сотник, як і личить справжньому вояці, встиг скористатися з непередбаченої ситуації, крикнув своєму визволителю: «Рятуйся як можеш!» — кинувся навтьоки. Парубок чкурнув за ним, і обоє вони, вскочивши у завулок, присіли під плотом, аби перечекати грозу.

— Ну, спасибі, виручив! — сотник поплескав парубка по плечу. — Бо клята жінка зовсім би оселедця вирвала. Вона в мене така, що й чорту роги вправить.

Вийшли на вулицю, сотник поправив шапку, шаблю при боці і прибрав войовничу позу.

— А чи не податися нам у шинок до Лейби і прилити зустріч?

— Радий, та часу катма, — парубок облизав губи. — Нагальне діло маю, до дядька спішу.

— Ти ніби не тутешній, — сказав сотник. — Хто твій дядько?

— Сотник Хрущ. Мо’, чули про такого?

— Чув, чув, аякже... — сотник підозріло оглядав парубка. — Навіть знаю, що сотник Хрущ — це я.

— Тю! Пощастило! А я Онисько Завірюха.

— А-а, це той самий Онисько? — протяг Хрущ.

— Той самий, — радо закивав парубійко.

— Не чув такого! Звідкіля ти?

— А звідти,— тицьнув парубійко в бік Псла. — Від Остряниці.

— Від самого Остряниці?

— Від самого, пане сотнику. — Парубійко, озирнувшись, квапно зашепотів: — Джура я в нього. Пан гетьман з військом стоїть за Пслом.

— А казали, Остряниця у Кременчуці?

— Змушені були відійти до Голтви. Пан гетьман мене послав наперед. Прошмигни, каже, в Голтву до вірного сотника Хруща. І коли він ще не ополячився, то хай сеї ночі, як проспівають треті півні, відчинить браму.

Сотник Хрущ підкрутив вуса.

— Передай гетьману, що сотник Хрущ, як істинно вкраїнський козак, зустріне його в Голтві. Хай підходить опівночі до міста, і ми покажемо ляхам Страсний четвер!..

Вже другі півні проспівали, як Ничипір Хрущ, урвавши своє старанне хропіння, котрим він удавав, що міцно спить, і звівши голову над подушкою, сторожко прислухався. Параска мирно сопіла собі під ковдрою...

«Спить, окаянна! — радо подумав Хрущ і перехрестив її для певності. — Спи, голубко, спи... А мені пора, бо сотня чекає...»

Тамуючи подих, сотник обережно вислизнув з-під теплої ковдри, нашвидкуруч зодягнувся і тільки-но хотів було чіпляти до пояса шаблю, як зненацька важка і тверда рука, мов камінь, лягла йому на плече. Сотник так і закляк на місці.

— Куди це ти збираєшся, пане сотнику? — ніжно проспівала Параска, і в сотника мороз по спині пройшов.

— Я? — здивувався сотник.

— Ти, сотнику, — підтвердила Хрущиха. — Куди це ти серед ночі рихтуєшся?..

— Я... е-е... по потребі... до вітру...

— А шаблюку для чого чіпляєш?

— Е-е... Парасочко, на дворі темно, хоч в око стрель... — забелькотів Хрущ. — Та й північ глупа... Ще й чорти навкулачки не билися... То я... е-е... на всяк випадок...

— Не белькочи, як той гиндик! — Параска в довгій полотняній сорочці посунула на нього, навпомацки безпомилково вхопила чоловіка за оселедець.. — То куди це ти дженджуришся?

Пан сотник скис. От і спробуй з такою жіночкою вигнати жовнірів із Голтви! А чи ж не він домовлявся з своєю сотнею, що вони зберуться опівночі на березі Голтви, знімуть варту і...

— Ти мені не зітхай, а кажи, до якої молодиці клинці підбиваєш? У яку гречку надумав серед ночі стрибати? Гляди, чоловіченьку, до часу глечик воду носить!

— Та зовсім не до молодиці, Парасочко! — трохи повеселів сотник. — В моєму віці та в гречку стрибати? Гай-гай, не узяв його кат, все вже минулося. Схаменися, який я джиґун! Та й на біса мені молодиця, коли я від рідної жіночки світу білого не бачу!

— Ніби правда, — роздумливо мовила Параска, але оселедця з рук не випускала. — Викладай, як панотцю на сповіді, куди замандюрився?

І сотник змушений був викласти все, як на сповіді.

— То ви хочете Остряниці пособити? — Параска нарешті відпустила оселедця. — Зроду-віку не думала, що мій чоловік ще на щось придатний!

— Парасочко-о-о! — в розпачі затяг сотник. — Ти нам повстання зірвеш! Без обиняків тобі скажу!

— Не репетуй, бо всю Голтву зґвалтуєш! — шикнула Параска. — Ти чому мені зразу не сказав, що так і так, хочемо клятим ляхам вправити роги? А хотів тихцем з-під ковдри? Не на ту напав! Де моя запаска? Подай хутчіше!

По якійсь хвилі Параска вже стояла вдягнена.

— Ти чого як стовп стовбичиш? Нікуди я тебе самого не пущу! Удвох підемо ляхам боки латати. Де моя зброя? Ти думаєш, я остання спиця в колесі? Нехай наших знають! Зброю!

Сотник швиденько подав Парасці замашний макогін, розчулено шморгнув носом і поспитав:

— Хіба ти, Парасочко, мене ще кохаєш?

— Кохаю! — вигукнула Параска. — Та мені, може, світ білий без тебе не милий! Та чого ти стовбичиш, окаянний? Сотня жде, а він витрішки продає! Ходімо ляхам Страсний четвер показувати!

— Так, так, Парасочко! — радо вигукнув Хрущ. — Ми їм покажемо нову Ординацію! Ходімо, Парасочко, ходімо ляхам роги вправляти! Живого місця вони не знайдуть на собі!

Остряниця зупинився в лісі біля Псла. Навіть тимчасовий табір завбачно велів окопати шанцями, обгородити возами й виставити посилену охорону. Така осторога була не зайвою: від самого Кременчука слідом ішов полковник Станіслав Потоцький з військом, що набагато переважало повстанське. До всього ж він мав сильну артилерію, а це також доводилося враховувати.

Козаки окопувалися, а гетьман, гукнувши джуру — меткого запорожця, парубчака Ониська Завірюху, — пішов з ним понад Пслом.

— Бачиш он ту дорогу? — показав рукою на другий берег.

— Бачу, пане гетьмане, і готовий ноги на плечі та бігом! Я прудконогий, як заєць. Вуха прищулю — й гайда!

— Тоді мотайся, хлопче, в Голтву до сотника Ничипора Хруща. Та гляди, не виклич підозри, бо в Голтві лядська залога. Тримайся, наче ти з ближнього села до дядька в гості простуєш. Скажи сотнику Хрущу, хай поменше воює з своєю жінкою, а відчинить вночі нам браму. Не забудь, треті півні проспівають — ми біля Голтви!

Джура тільки холошами полопотів!

Остряниця оглянув табір і лишився задоволеним: козаки добре окопалися. День згасав у болотистому мочаруватому лісі над Пслом. І ледве сонце сіло, як здійнялося справжнє комарине побоїще. Козаки без угаву відмахувались від кусючої орди, але палити багаття Остряниця не велів. Потоцький нишпорив неподалік, то ліпше до пори до часу себе не виказувати. Та гірше, ніж комарі, допікали Остряницю власні думки. Чи вдасться йому те, що не вдалося Сулимі й Павлюку? Вони зложили голови, але повстання, підняте ними, розгоряється з новою силою. Вже другий рік минає, як ллється кров, а воля як була далеко, так і лишилася. Козаки забагли, щоб він очолив рух по весні 1638 року. Він очолив і вийшов в Україну... Чи ж вистачить у повстанців сил цього разу? Шість тисяч козаків та селян зібралося по весні на Січі і вручили йому свої долі. І мрії, і палкі прагнення. Веди нас, гетьмане! Він повів повсталий люд.

Згадується, як то було...

Над Дніпром линув такий згук, наче над водою раз по раз били гармати. Лунко репалась, тріщала крига, клекотіла шуга... Дніпро скидав крижані кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи шугу, ринула рікою велика вода, затопляючи низини й острови. Остряниця стояв на крутому березі Дніпра й дивився на льодохід. Велетенські крижини наповзали одна на одну, з гуркотом стискалися, розсипалися й крутилися в скаженій круговерті.

«Ось так і сила людська, — думав Остряниця. — Скільки не заковуй її в кайдани, скільки не гніти, а надійде час, пробудиться зі сну жага волі, в друзки рознесе кайдани і розіллється великою водою по всьому краї».

Над Дніпром дув вологий вітер, гостро й гірко пахло вільхою, молодою лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство вибрало старшину Якова Остряницю своїм гетьманом... Він прислухався до тріскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на січовому майдані... Били довбиші в литаври, скликуючи товариство на раду, гудів весняний вітер над матір’ю Січчю, коли над майданом злетіло одне слово: «Остряниця!»

Курли-курли...

Остряниця задумливо звів голову: журавлі у високості. Але ж які ранні! Крига з Дніпра, сніг із землі, а вони вже курличуть. То, напевне, весна буде швидкою...

Підійшов Гуня, мовчки дивилися на журавлів. Тріщала крига на Дніпрі, курликали журавлі, ще гіркіше запахло вільхою, молодим полином...

— А Павлюк не повернувся з вирію, — зітхнув Гуня. — І батько Сулима... І багато-багато нашого славного товариства не повернулося з вирію. Під одними Кумейками, як скло, шість тисяч товариства лягло!

— Ось і наша черга настала, брате, — обняв його Остряниця. — Полетимо, а чи повернемося? Іноді мене сумнів гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо?

— Коли на вівтар волі кров пролита, то не марно! Не ми, так інші кайдани розіб’ють!

— Будемо вилітати, Дмитре!

— Пора вже! — подав голос Скидан. — З великою водою і ринемо в Україну.

— Гінців уже розіслано? — запитав Остряниця.

— Як журавлі, розлетілися, — озвався Биховець. — Навіть на Волинь, Подолію та Покуття послані. Люд готується і чекає тебе, гетьмане.

— Гляньте, пани отамани! — раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Дніпро. — Довговухе товариство в Крим по сіль попливло!

Отамани оглянулися. Неподалік від берега пливла крижина, а на ній сиділо троє чи п’ятеро зайців, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть...

— Загинуть сірі ні за цапову душу! — Остряниця збіг з кручі і подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайці, відчувши рятунок, з надією звели голови. Та ось гетьман розігнався, стрибнув на першу крижину і, щоб не впасти, присів. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з тріском розкололася, і він опинився на третій. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарешті дістався до зайців.

— Перепудились, сірі? — весело поспитав, запихаючи зайців собі за пазуху, двох підхопив під руки і пострибав з крижини на крижину, аж доки й не опинився на сухому. Посміхаючись у вуса, повитягав із пазухи зайців, але довговухі ще не дійшли тями. Злякано тислися до землі, і вона під ними, певно, хиталася...

— Гайда, хлопці, гайда! — погладив їх гетьман. — Та вдруге обачнішими будьте!

Зайці, отямившись, тільки й мигнули білими кінчиками куцих хвостів. Отамани весело засміялися.

— Так про що ж ми річ вели? — підійшов гетьман до отаманів. — Про похід? Ляхи навряд чи нас так рано чекають, треба поспішати. Вирушаємо завтра. Як і мізкували: я піду з частиною війська сухим шляхом по Лівобережжю в напрямку Кременчука, а тоді на Хорол. Дмитро Гуня підніметься з човнярами по Дніпру і захопить вище Кременчука переправи, щоб відрізати ляхів від Правобережжя. А правим берегом піде Скидан в напрямку Чигирина. Що маємо робити? Винищувати коронне військо на Лівобережжі, а тоді — на Подніпров’я. В похід, братове!

...Остряниця походив берегом Псла і повернувся до табору.

— Ще не прибігав Онисько?

— Ні, пане гетьмане! — Козаки махали гілками, відганяючи комарів. — Кусають, хай їм грець!

— Та в’їдливе ж створіння! — буркнув худий жовтий селянин у драному солом’яному брилі. — Ні куля їх не бере, ні вилами не проштрикнеш капосну душу!

— Але один засіб є, — озвався Остряниця, смокчучи люльку. — Треба переловити всіх комарів, повідривати їм носи і відпустити їх з миром...

— Для чого? — здивувався дядько в брилі.

— А хай собі літають, — незворушливо мружився гетьман, відливаючи кулю. — Безносі комарі вже не зможуть жалити і зробляться все одно що ті метелики. Так мені ще колись покійний дід раяв.

Козаки і селяни зареготали, сміх покотився табором, і комарі наче стали не так уже допікати. Люди привітнішали, хтось уже заходився колінця викидати, сміх зринав там і тут...

Остряниця вкотре обходить табір і, зайвий раз впевнившись, що все гаразд, спирається на полудрабок воза й пантрує очима дорогу, яка веде в Голтву... На ній ні душі...

А спогади знову течуть і течуть...

Двадцять п’ятого березня передові загони Остряниці підходили до Зозулинець — першого села по путі в Україну. Широко розлилися весняні води, здається, увесь білий світ пливе за водою. Остряниця спокійний. Потоцький навряд чи жде зараз гостей із Січі. Тим гірше для нього. Увірвуться вони в Кременчук, як сніг на голову!.. Зозулинці туляться по схилах балки, дощі та віхоли обшмарували хати, жовтою глиною світять, які в низині, то й водою підпливли.

Бам-бам-бам!.. В селі дзвін не вгаває, не набудеться.

Навстріч люд вибіг. Попереду піп у довгій чорній рясі.

— Чи не Остряниця вас веде, воїнство запорозьке?

— Остряниця, панотче!

— Благослови, Боже, святе і праведне товариство! — панотець хреста над головою здіймає. — З весною будьте здорові, лицарі наші! З Благовіщенням! Сьогодні день архангела Благовісника. Все, що зачинається цього дня, благовісним стає.

— Перша ластівка сьогодні з вирію вилітає, — додає з гурту білий як молоко дід з жовтим кружальцем навколо рота, що полишив тютюн. — Ласкаво просимо, товариство, до нас. Подався б і я з вами, та воно вже не до Петра мені, а до Різдва. Як люди кажуть, не на ярмарок, а з ярмарку пора їхати.

— Ще повоюємо, діду! — гудуть козаки.

— Відвоював я своє, — журиться дід. — Не в гору моє життя, а з гори котиться. Та й сам я мохом уже поріс. Землею пахну...

Сільські дядьки, погомонівши між собою, розбігаються по хатах і невдовзі повертаються з вилами і косами, а дехто з шаблями та мушкетами. За ними з плачем біжать жінки.

— Приймай, пане гетьмане, до праведного гурту! Та пошвидше, доки нас жінки не позавертали. Підемо з весняною водою волю здобувати. Хоч не собі, то дітям нашим!

— На Кременчук, братове!..

«На Кременчук... На Кременчук...» — шепоче Остряниця. Він узяв тоді Кременчук з ходу, до ноги винищивши жовнірську залогу. За Кременчуком — Хорол та Омельник. Поляки й опам’ятатися не встигли, як повстанці захоплювали місто за містом. Поповнивши свої запаси зброєю, порохом та провіантом, Остряниця не затримався ні в Кременчуці, ні в Хоролі. Навстріч йому з великими військами уже поспішав Потоцький. Гетьман збирався поки що маневрувати і тим часом вибрати зручне місце для бою. Перше: в нього ще малувато було сил; друге: ніякого озброєння в селян, крім кіс та вил. Повторяється те, що було в Павлюка. А з вилами проти гармат Потоцького не підеш. П’ятнадцять тисяч ляхів проти трьох тисяч в Остряниці — не вельми втішно. Тому гетьман і надумав відійти до Голтви, добре закріпившись там, дати бій переважаючим силам Потоцького. Затим і Дмитро Гуня з своїм загоном підоспіє.

— Пане гетьмане! — почувся голос. — Онисько Завірюха повернувся. А очима сяє, як злотом!

— А чого ж мені сумувати? — сміється джура. — Час такий, що не до журби. Сотника Хруща знайшов, пане гетьмане! Його саме жінка посеред вулиці чубила.

— Тоді то і є сотник Хрущ, — посміхнувся Остряниця. — А тепер викладай, що там у Голтві!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

...Треті півні проспівали.

Голтва стояла на високому лівому березі однойменної річечки при впадінні її в Псьол. Місто сполучалося з багнистим рідколіссям правого берега Псла довгим вузьким мостом. Сюди Остряниця і вивів передові загони. Козаки, тримаючи коней за вуздечки, напружено вдивлялися в густу темряву. Місто як вимерло... Відспівали треті півні... Тихо...

— Озвись, Ониську! — шепнув Остряниця.

Онисько приклав долоні до рота:

— Пугу! Пугу!

— Пугу! Пугу! — почулося по той бік мосту.

— Козак з Лугу! — вигукнув гетьман. — По конях, хлопці! Козаки миттю вихопилися в сідла.

— Рушай, товариство! — наказав Остряниця і першим вилетів на міст. Заторохтів, заходив ходором міст під копитами.

Проскочили міст і помчали темними вузькими вуличками. Там і тут у віконцях принишклих хатин блискали і злякано гасли вогники... Ось і замок. Брама відчинена. Остряниця влетів у замкове подвір’я, за ним козаки, й ураз стало тісно в дворі...

— Пане гетьмане?! — почувся в темряві голос. — Сотник Хрущ вітає тебе в замку Голтви!

— Де жовніри? — запитав Остряниця.

— А ми їх заперли та в облозі тримаємо, — мовив Хрущ. — Пора вже випускати.

Спалахнула стрілянина... Жовніри вибігали в двір, на ходу стріляючи, і часто навмання, падали під ударами козацьких шабель. А місто, наповнене повстанцями, вирувало. Лементували люди, іржали коні, грімкотіла стрілянина. Жовніри ще деякий час відстрілювалися, та замок уже був у руках козаків, і залога почала здаватися. Жовніри вибігали з хат, кидали рушниці й кричали:

— Проше пана, не стріляй!

— Що з полоненими чинити? — питався десь у темряві Хрущ.

— Пускай їх на небо! — залунали голоси.

— Нащо їх на небо? Туди, де козам роги вправляють!

— Стійте! — вигукнув Остряниця. — Тим, хто здається, я зберігаю життя!

— А вони б нам не зберегли! — закричали обурені козаки. — Як звірі б накинулись!..

— Але ми не звірі!..

Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун.

— Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! — заторохтів товстун. — Місто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут більше вже немає чого робити!

— А де той базікало?! — пролунало сердите, і з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрівши її, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряниці.

— Ану виходь лишень, вояко, сюди! — гримнула Хрущиха, і сотник, пом’явшись, покірно вийшов. — Проси пана гетьмана до нас на гостину.

— А чого ж... — Хрущ так і випростався. — Як господар запрошую...

— Збрехав, аж пальці знати! — вигукнула Хрущиха. — Та з яких це ти пір господарем зробився? Ану кажи мені негайно: моя дружина і я також запрошуємо вас, пане гетьмане, на гостину.

Остряниця посміхався, спостерігаючи за розгубленим сотником.

— Не гарячися, не гарячися, Парасочко, і з себе не виходь, — бурмотів сотник і повернувся до Остряниці: — Пане гетьмане... Я... тобто моя дружина і я запрошуємо вас на гостину. Бо воно вже й пора снідати!..

Вранці гетьман оглянув Голтву. Місто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристі драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький міст, що сполучає замок з правим берегом, зручно тримати під прицілом.

— Еге, та тут оборонятися можна скільки захочеш! — торохтів сотник Хрущ. — А ще коли о-он на тій могилі поставити армати, то й зовсім буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки під нігті заганяти.

Оглянувши місцевість, Остряниця заходився вкріплювати місто. Відкритий бік півкола — від одного берега до другого — велів загородити земляним валом і поставити палісад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанці почали нагортати вал від одного берега до другого, рили шанці, на могилі встановлювали гармати. Десь по обіді гетьман обходив з сотником Хрущем лінію оборони, як почувся жіночий лемент. З бічної вулички вирнув гурт жінок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока і дебела Хрущиха.

— Не інакше як мене годувати бебехами йде! — зблід сотник Хрущ і почав заходити за спину Остряниці. — Ще й жінок собі на підмогу взяла, тепер начувайся! Боки хіба ж так полатає, ще й буханцями нагодує! Будьте свідком, пане гетьмане, мокрого місця з мене не зостанеться. От наділив Господь жіночкою! Полатає ребра ні за пухлу душу!

— А для чого ж ти її брав? — посміхнувся Остряниця.

— Я? Брав?! — здивувався Хрущ. — А хай ліпше її дідько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла і сама на собі оженила. Як курча в сильце, заманила. Спіймала колись за оселедця і гримає: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрій волі на мені оженився!

— І що ти їй сказав, сотнику?

— Що я їй сказав, коли вона така, що й кішці хвоста зав’яже. Мусив іти в церкву. Так за оселедця і повела мене... Але я йшов по своїй волі, бо Парасочка мені подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч і мухи в неї в носі грають!

Гурт жінок порівнявся з валом, і Хрущиха скомандувала:

— Стій, жіноцтво! — Повернувшись до гетьмана, голосно проказала: — Пане гетьмане! Нате і мій глек на капусту! Я і моя півсотня жінок виявили бажання разом з усіма нагортати вал. Де нам ставати? Ми хвоста ляхам вкрутимо!

— Нашого полку прибуло! — весело сказав гетьман. — Ставайте он з того краю та вкручуйте ляхам хвоста!

— Півсотня-а! — затягла Хрущиха. — За мною! Козак чортові не брат, а козачка не сестра!

— Еге! — вихопився з-за гетьманської спини сотник Хрущ. — Бачили, пане гетьмане, яка в мене жіночка? Чисте золото червоне! Світ обійдеш, а кращої не знайдеш. Вона не тільки півсотню, а й полк збере. Бойова жіночка! Козир-баба! Не в кожного така трапляється! — І сотник гордовито підкрутив вуса.

— Справді варта золота твоя Параска, — підтакнув гетьман.

— І я так думаю! — вигукнув Хрущ. А від валу так і стрельнуло:

— Що ти там мудруєш, чоловіченьку, не порадившись зі мною?

— Я — е-е... кажу, що ти в мене найкраща!

— А-а, це нічого, — озвалася Хрущиха. — Думай так і далі.

Повернувшись від валу, Остряниця посадив двох писарів і, ходячи та смокчучи люльку, диктував універсал:

«Яків Остряниця, гетьман з військом Запорозьким, зо всім товариством. Панам полковникам, отаманам, сотникам і всьому товариству, поспільству і всій братії нашій, Лівобережній і Правобережній Україні бажаємо від Бога доброго здоровля.

Милостиво оголошуємо всьому товариству, що я, вибраний військом на гетьмана, прийшов і зайняв Голтву, аби продовжити справу гетьмана Павлюка, котрого вороги наші стратили у Варшаві, де вже страчували не одного нашого лицаря. Прохаємо і наказуємо іменем війська нашого, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно і пішо і сходилися оружно в Голтву, як чинили наші предки з наказу старших, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим. Нападайте на фільварки, паліть їх, виганяйте урядовців і лядських старост з міст і фортець. Всіх, кому дорога честь і воля наша, хто хоче своєю ясною зброєю послужити Україні і здобути їй волю, прохаємо і наказуємо йти нам на поміч. Після цього вручаємо вас Господу Богу. Дан в Голтві дня 27 квітня 1638 року».

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Першого травня до Голтви підійшов із військами Станіслав Потоцький. Оглянувши з високого горба навколишню місцевість, полковник побачив, що Голтва добре вкріплена, і так просто, з ходу її не візьмеш. Місто, обнесене частоколом, стояло на крутому березі Голтви при впадінні її в Псьол, а вузький кут між Голтвою і Пслом козаки перегородили високим валом, що впирався в береги обох річок. Шлях у місто був міцно запертий, вал густо наїжачився самопалами й мушкетами, а за валом на високій могилі редут. Повстанці залягли за валом і в шанцях, перегукуються між собою. Веселе пожвавлення, що панувало на валу, певно, розізлило жовнірів, і вони зробили залп, що не завдав ніякої шкоди повстанцям.

— Еге-ей! — обізвалися козаки з високого редута. — Обережніше! Куди ви стріляєте, тут же люди сидять!

Регіт покотився валом, рясний та гучний, виводячи з себе жовнірських вояк. Козаки глузували, почувалися добре.

«А цей Остряниця собі на умі, — подумав Потоцький. — Пальця йому в рот не клади. Тямущий і, певно, хитрий, коли зумів так добре використати місцевість. Спробуй сунутися в кут між двома річками. Військо ляпне, а бунтарів і не вгризеш!»

Полковник сердито спльовує. Виявляється, Остряниця — це серйозно і надовго. А він сподівався на легкий бій... Ну і підіклав же йому рідний брат свиню! Сам, не впоравшись з повстанням, утік у Варшаву й відсиджується в столиці, а ти вгамовуй хлопів, як хочеш!

— Обозний! — сердито вигукує полковник.

— Слухаю, проше пана! — підскакав обозний Кохань.

— Війську стати табором, — не дивлячись на обозного, мовить полковник. — Всім рити шанці, нагортати вал!

— Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка... де ставати табором?

— Перед козаками! — верескнув полковник. — Навпроти їхнього валу свій вал нагортайте від берега й до берега!

— Слухаю, вашмосць!

— Пан полковник гадає надовго тут отаборюватися? — запитав, під’їжджаючи, поручник князь Ієремій Длотовський. — Чи не забагато честі для хлопів?

— Пан поручник хотів, аби козаки з-за валу перемолотили моє військо? — ущипливо запитав Потоцький. — Також забагато честі для хлопів!

— На вал, проше пана, немає рації кидатись, можна в обхід, — сказав Длотовський і тицьнув рукою в бік Псла. — Переправившись он там на правий берег, штурмові загони вийдуть до того довгого і вузького мосту і вже по ньому увірвуться у замок. І тоді козаки за валом опиняться в пастці. Тоді вже ми їх запряжемо в кормигу, пся крев!

— Гм... Це вже краще! — Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. — Справді, тим краєм можна пройти до мосту. Але ризик великий. А що коли біля мосту засада? Жовніри до одного ляпнуть.

— І жовнірів не треба посилати, — ніби вгадавши думки полковника, озвався князь. — Хай реєстровці Караїмовича викурюють своїх з міста. А на поміч їм дати два полки іноземної піхоти.

Караїмович стояв на березі Псла і квапив козаків, котрі шукали брід та обтикували його тичками.

— Швидше повертайтеся, тюхтії! Пан полковник велів якнайшвидше вийти на той берег! Лівіше, лівіше беріть, де піщана коса!

Зрештою брід вибрали. Караїмович оглянувся: три тисячі реєстровців скупчилися в низині біля Псла, за ними розташувалися два полки іноземної піхоти. Все в нутрі Караїмовича клекотіло, але вигляду не подавав, лише подумки кляв Потоцького. Чортів лях! Не захотів ризикувати жовнірами, посадив їх за вал, а під кулі посилає реєстровців та іноземну піхоту! Чужими руками хоче жар загрібати. Крути не верти, а Караїмовичу доведеться підставляти голову під обух. Опинишся на тому мосту під кулями — вірна смерть! Та що вдієш, на чийому возі їдеш, того й пісні співай!

— Переправляйтесь! — махнув він рукою і сам почав спускатися з горба. — Будемо з черні вірьовки сукати!

Реєстровці безладним натовпом посунули до води, за ними неохоче заворушилися іноземні піхотинці. Був травень, і над річкою тьохкали солов’ї.

«А біс вас бери! — лаявся Караїмович. — Спробували б ви по тому мосту побігти, побачив би, як ви тоді затьохкали б!»

Зрештою перебралися на правий берег. Вузька дорога до мосту була з одного боку затиснена річкою, з другого — болотяним рідколіссям. Караїмович підозріло позирнув на болото. Гибле місце. Коли б не вскочити у пастку, бо потім з мочарів і не виберешся. Драговина на драговині, най її дідько бере!

Все ж бадьоро вигукнув:

— Підтягніться!.. Трьома рядами — вперед!.. Ми таки вправимо голоті роги! Хай не чекають від нас пощади вороги Корони!

— Заціпило б тому горлодерові! — зненацька почувся голос.

— Хто?! — люто крикнув Караїмович. — Це ти пащекуєш, Бараболя?

— Ну я... — похмуро озвався козак. — Чи не можна правди казати?

— Забудь, що в тебе язик у роті! Я опісля бою з тобою побалакаю! А ви чого роти пороззявляли? Сказано — вперед!

— Побалакаєш, якщо вцілієш! — буркнув козак. — Ляпнемо тут ні за цапову душу! Полатають нам ребра!

Дорога спускається у вибалок, потім круто йде вгору, повертає праворуч... Ось уже й міст, рукою подати. Навколо ні душі. Тихо. Хіба що у власному вусі дзвенить. Дивно, думає Караїмович, чому Остряниця не влаштував тут засідку? Хіба він не знає, що цим мостом легко увірватися в місто? Коли проґавив — дорого поплатиться!.. Ось уже й перші обаполи мосту. Караїмович вибігає на міст, хреститься. Дасть Бог, все обійдеться благополучно. Напевне ж Остряниця забув про цей міст. Шлях у місто вільний!

— Вперед, козаки, вперед! — кричить Караїмович. — Куц виграв, куц програв! Мертвого з гробу не вертають. Вперед!

Міст довгий-довгий і вузький...

Пропустивши поперед себе першу сотню, Караїмович біжить з другою. А міст такий довгий, що ні кінця йому, ні краю, здається, і не буде. Десь там брама. За нею замок і місто. Але який довгий-довгий міст! І вузький... На тім боці він ще вужчим видається. Наче докупи стулився. І ні душі біля мосту і біля брами. Невже Остряниця проґавив?

Розмахуючи шаблею в одній руці й пістолем у другій, Караїмович щодуху несеться мостом. Реєстровці та іноземна піхота геть запрудили міст. Тупотнява ніг все наростає, скриплять-торохтять під ногами обаполи... Міст потроху починає розгойдуватися і потріскувати... Чи ж витримає? Караїмович відчув за спиною холодок. Не доведи, Господи, провалитися. Внизу вирви і вода, як скажена, клекоче. Ще й каміння виступає з води.

Наддає ходу, аби пошвидше пробігти міст, і йому здається, що він біжить по лезу козацької шаблі... Досі йому щастило, неймовірно щастило. Попри все, він живий. І схопив чин старшого реєстру. До гетьманської булави рукою подати. А там — маєтки, чини... О, кожному хочеться помазатись паном, та не кожному це вдається... Лише б здолати цей клятий міст! Чому він такий довгий і вузький? Чи буде йому коли кінець? І що його чекає на тому боці? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тім боці, як і перше, ні душі... Ні звуку...

— Куц виграв, куц програв! — крикнув Караїмович. — Вперед!..

І зненацька залп...

Різкий, оглушливий, наче хто розпеченим залізом по блясі сипонув. Засвистіли кулі... Перша лава реєстровців упала, як косою скошена... Знову залп!

— А-а-а! — закричав хтось на пуп. — Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали!

А потім уже важко було розрізнити окремі залпи, били раз по раз, без угаву, били невидимі стрільці із засідки, тільки кулі, як рої ос, на смерть жалили реєстровців... Міст устелявся трупами... Зчинилася паніка. Постріли злилися в один суцільний страшний гул. На очах у Караїмовича впала перша сотня, гинула друга, ріділа третя... Іноземна піхота лоском лягла. Повітря так густо насичене кулями, що врятуватися від них не було змоги.

— А-а-а-а!

— По-о-омо-о...

Все глухне в тому суцільному передсмертному крику... Клубок тіл покотився, збив поручні, й тіла, як каміння, посипалися у воду. Вбравши голову в плечі, Караїмович, як несамовитий, мчав мостом, збиваючи всіх, хто потрапляв на його шляху. Та ось уже й кінець мосту. Тут кулі не дістануть. Караїмович витер мокрого лоба, оглянувся... Реєстровці та іноземні піхотинці все ще сипалися у річку, крижнем падали на мосту. А ті, які повернулися на берег, чимдуж втікають дорогою. Караїмович подався й собі понад берегом, махнувши рукою на конаюче військо. Що його чекає попереду, навіть гадки не мав. Це він втямив лише тоді, як, вибігши на дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була перетята. Справа — крутий берег річки, зліва — драговини... Попереду — засада. Вибирай, де ліпша смерть. А смерть всюди одна. І життя одне. І Караїмович зрозумів, що все. Повстанський загін, пропустивши їх до мосту, завалив дорогу колодами... Назад шляху вже немає, а попереду на мосту гинуть сотні...

Гримнув залп.

— Гей, Караїмовичу! — крикнули із засади. — Ой, утремо ж ми тобі ворсу! Тут тобі й вода посвятиться!..

— До Судного дня затямиш, як волю душити!

І знову нищівний, прицільний залп! Реєстровці та іноземні піхотинці ще не встигли гаразд оговтатися від розгрому на мосту, як налетіли на нову засаду... Паніка спалахнула ще з більшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всі кинулися ліворуч і потрапили в болото... Ринувся туди й Караїмович, побіг по галяві зеленого моху і провалився. Смердюча багнюка вдарила в ніс... Відчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибінь. Хапаючись за кущики, Караїмович сяк-так видряпався з драговини і поповз... Болото сповнювалося зойками і криками... Караїмовичу здалося, що хтось йому цілиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи в болоті, біг до рятівних дерев, згарячу не збагнувши, що біжить на загибель, адже за деревами залягли стрільці. І коли куля вдарила його, він падаючи встиг подумати: «Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!..»

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

В надвечір’я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець піднялися на замкову вежу. Довго розглядали околишні видноколи. Теплий травневий вечір западав над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов’ї... Мирний, тихий вечір. Поляки, відгородившись валом, притихли, наче їх і не було.

— Ач, сидять, як після купелі! — буркнув Хрущ. — Зрозуміли, що не їхня копа молотиться, і заціпило!..

— Завтра, очевидно, спробують напасти на місто, — озвався Остряниця і повернувся до Биховця: — Як ти гадаєш, отамане, чи не вдарити ляхам у спину?

— Втремо кабаку! — жваво відказав Биховець. — Як оборонятися, то ліпше самим нападати.

— Так ось дивись, полковнику, — гетьман показав рукою на північ. — Бачиш за лядським табором ліс? Збери своїх молодців, і, доки ніч, перейдіть мостом Псьол, далі берегом зайдіть ляхам у спину. І замріть в ліску до ранку. А коли Потоцький кинеться на приступ, полоскочете йому ребра!

— Там глибокі яри, — сказав Хрущ. — Якщо дорогу перехопити, лядська кіннота не зможе підійти своїм на поміч. І ляхи з копит зваляться.

Биховець ще раз поглянув на лісок.

— Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них!

Остряниця потиснув йому руку, і Биховець, притримуючи шаблю, почав спускатися з вежі, аби не гаяти більше часу. Деяку хвилю гетьман і Хрущ прислухалися до солов’їв.

— Але ж і голосисті! — зітхнув гетьман. — Послухаєш, наче з рідним братом душа в душу побалакав.

— Моя дорога жіночка дуже в солов’ях кохається, — кахикнув Хрущ. — Чула в неї душа. Хоч і зла, але душевна. По весні, бувало, як затьохкають соловейки, то серед ночі мене з постелі стягне, у двір виведе й каже: слухай, телепню, бо раз на світі живеш. Бо на тім світі соловейки не тьохкають... Мені спати хочеться, очі, як медом помазані, злипаються, а Параска своє тороче... А коли сама розімліє від того співу, від чарів ночі, то обніме мене, і я, бувало, почуваю себе молодим парубком на побаченні. І... не взяв її кат, гарна в мене жіночка!

Зненацька з боку Голтви долинув жіночий лемент.

— Що там? — запитав Остряниця, прислухаючись. Крик наростав, біля річки галасували жінки, чулися поодинокі вигуки чоловіків. Хрущ якусь хвилю прислухався.

— Вчуваю в тому гармидері голосок моєї дорогої Парасочки. Всюдисуща жінка. Ніде без неї вода не освятиться.

— Пане гетьмане! — на вежу піднявся джура Онисько. — Там, — показав рукою в бік річки, — відьму спіймали...

— Яку? — не второпав гетьман.

— А біс її знає! Кажуть, чарівниця. Жінки збираються її в Голтві топити. Руки та ноги їй в’яжуть, буцімто вона не в той бік чарувала. Ляхам хотіла допомогти, чи що.

— Мало мені клопоту, ще й з чарівницями морочитися! — буркнув Остряниця і, швидко спустившись, подався попід брамою до берега. Джура та сотник ледве встигали за ним.

— Не інакше як моя жіночка затіяла той шарварок, — бубонів сотник. — Ото вона кричить: «Топіть!..» Ач, як на живіт, горлопанить!..

Біля річки залементували ще дужче. Остряниця прискорив крок і побачив гурт жінок біля верб. Обабіч товпилися містечкові дядьки з дрюками в руках.

— Розступіться! — сотник Хрущ врізався в гурт жінок. — Дайте гетьману дорогу!

— А ти ж чого це сюди свого носа кирпатого сунеш? — накинулась на сотника Хрущиха. — Ану — тпрусь!

— Облиш, Параско! — Остряниця відсторонив Хрущиху і побачив дівчину в одній сорочці. Вона лежала на землі зв’язаною, сорочка на ній була порвана, чорне волосся розметалося по оголених плечах. Важко дихаючи, дівчина позирала на гетьмана великими чорними очима. Уникаючи дивитися на її білі округлі стегна, що були оголені аж надто високо, гетьман рвучко повернувся до Хрущихи:

— Що тут коїться?

— А нічого, пане гетьмане. — Хрущиха взялася в боки. — Наше це, жіноцьке діло. Не ваше молотиться, то й не встрявайте! Оту відьмочку, чарівниченьку оту в білій льолі, хочемо скупати в Голтві, щоб не капостила вдруге християнському люду! — І крикнула жінкам: — Чого стоїте? Тягніть чарівницю до води! Щоб більше нам мани не пускала!

— Стривайте! — крикнув Остряниця. — Чим завинила ця жінка?

Юрма обурливо загаласувала:

— Чарівниця вона зла!

— Відьомське кодло!

— Ляхів у місто закликала!..

— Ради Бога, не галасуйте, як сороки! — підняв руки гетьман. — Хай одна з вас говорить. Ось хоч би пані сотникова, як найязикатіша!

— І скажу! Я нікого не боюся, я на свою руку живу. Знайте, пане гетьмане, що Оришка, — показала на зв’язану дівчину, — відьма і чарівниця найсправжнісінька. Не вперше нам шкодить, та не було нагоди її спекатися.

— Корів ночами доїть! — почувся вигук.

— Порчу на наших дітей насилає!

— Цитьте! — крикнув Хрущ. — Сказано, не галасуйте!

— Ану стули губи, чоловіченьку! — Цикнула на нього Хрущиха. — Бо я так стулю, що й цілуватися ніяк буде! — І повернулася до Остряниці: — А цього вечора, тілько сонце сіло, оця Оришка в самій сорочці вийшла до брами і давай попелом всюди посипати.

— Ну й хай собі сипле, — ледве стримував сміх Остряниця. — Чи вам її попелу шкода?

— Та то ж вона порчу сіяла! — вигукнули з гурту. — Щоб твоєму війську накапостить!

— Щоб ляхи з нами швидше впорались! — кричала Хрущиха. — А відьма коли зачарує, то не те що в ляха, в дерево кулею не влучиш! Тягніть її, жіночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трісне! Отуди, де вирва, кидайте чарівниченьку!

— А коли Оришка не винна? — поспитав гетьман.

— А це ми й хочемо розшолопати, — пояснила Хрущиха. — Руки й ноги їй навхрест зв’язали — і в Голтву. Якщо вирине — точно відьма!

— А коли на дно піде? — поцікавився Остряниця. Хрущиха перехрестилася.

— Тоді істинно християнська душа. Та ви, пане гетьмане, не сумнівайтеся. Відьма, як її не в’яжи, як не топи, все одно вирине. А втопиться, то що ж... На тім світі в рай потрапить.

— Розв’яжіть! — наказав гетьман.

— Кого це? — витріщилася Хрущиха.

— Чарівницю, чи як її!

— Е-е... — на високій ноті затягла Хрущиха. — Щоб вона сюди ляхів накликала? А ті щоб нас в кормиги запрягли?!

— Ляхи й без неї прийшли! — відказав Остряниця. — Ониську! Розв’яжи дівчину! А ви, жінки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах!

Онисько м’явся з ноги на ногу, з недовірою поглядаючи на дівчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник і, нахилившись, розрізав мотузки. Оришка поспіхом прикрила подолом стегна, зібрала сорочку на грудях, зіщулилась... Але не встала.

— Пане сотнику! — гукнув Остряниця. — Вгамуй свою жінку!

— Рада б душа в рай... — переступив сотник з ноги на ногу. — Коли б ляхів, то вгамував би, тільки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, ніж з нею.

— Стережися, гетьмане! — крикнула Хрущиха. — Оришка й сухе дерево зачарує, не те що людину!

— Гаразд, постережуся!

Юрма неохоче розходилась.

— Це ти сюди гетьмана привів? — Параска схопила сотника за рукав. — Ану ходімо до двору!

— Пане гетьмане!.. — благально вигукнув сотник.

— Іди сміливіше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то пані сотникова перед військом відповість! — сказав гетьман весело.

— Ага, чула? — вигукнув зраділий Хрущ.

— Чула, голубчику! Пан гетьман над військом старший, а в хаті я тобі гетьман! — і Хрущиха потягла сотника за руку.

Люди розійшлися... Оришка, зіщулившись, сиділа на піску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи поділ на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима і відводила погляд.

— Не бійся мене, — сказав гетьман і сів біля неї.

— Овва! Чого це я мушу тебе боятися? — вигукнула Оришка низьким грудним голосом. — Це вже ти мене, гетьмане, бійся. Бо я чарівниця. Зачарую тебе, світу білого не побачиш!

Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечі, запалив люльку... Над річкою поповзли вечірні тумани, ще голосніше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася і закуталася в жупан.

— Ти хто така? — тихо запитав гетьман і глянув у її великі чорні очі, в яких спалахнули зірниці.

— Чарівниця... — відповіла вона спокійно.

— Я вірю... Ти справді мене зачарувала, тільки глянув на тебе.

— Гляди, обпечешся, гетьмане! — Оришка рвучко схопилася на ноги і легко, нечутно побігла у вербняк.

— Чаруй! — Він наздогнав її, обережно обняв за плечі. — Я хочу бути тобою зачарованим!

— Не треба... — прошепотіла вона, злякано притискуючись спиною до верби. — Я боюся тебе... Я всіх боюся... — Оришка тяжко зітхнула. — Що де трапиться в місті, лихо яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду — пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жінки проходу не дають, відьмою обзивають, діти від мене, як від напасті, шарахаються. От і сьогодні... Коли б не ти... утопили б.

— За віщо?

— За те, що я чарівниця.

— У тебе такі очі, що й справді зачарують.

— Тобі подобаються мої очі? — Оришка радісно засміялася. — Інші їх жахаються. Відьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зіллям людей лікували. І мене до цього діла навернули. А тої осені бабуся померли, я сама в хатині зосталася. От мене відьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, заміж не йду, ночами біля Голтви блукаю... Не інакше як з відьмаками знаюся... А де я собі чоловіка візьму, як од мене всі, як від мору, тікають. А я ж нікому мани не пускаю, добра людям хочу.

— А що ти біля брами сіяла?

Оришка засміялася.

— Що чув... Попіл... — Урвавши сміх, додала серйозно: — Хотіла зачарувати лядські кулі, щоб вони в козаків не вцілили. А люди по-іншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити їм.

— Були б утопили...

— Були б... — згодилась Оришка. — Я молитимусь за тебе, пане гетьмане. І за військо твоє. Аби тебе ні куля, ні шабля не взяла. Чарувати я вмію, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарівниця, я нікому зла не бажаю.

— Я вірю тобі. — Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов’ї. — Так тьохкають, що можна й голову втратити, — прошепотів Остряниця і взяв її за руки. — Де ти з’явилася, чарівнице? Ти справді ніби чарами мене напоїла.

— Я пропаща...

— Не кажи так...

— Ні, ні, я пропаща. Мене всі бояться. І ніхто не відає, що зла не маю. — Помовчала, гірко зітхнувши. — Все одно або втоплять, або вб’ють мене... І хатину мою спалять.

— Але я тебе нікому не віддам!

Він пригорнув її.

— Ти плачеш? А ще чарівниця!

— Мені здається, що це сон... Всі мене бояться... груддя кидають в спину, і раптом... Один ти повірив... Але все одно не треба... То тебе солов’ї зачарували...

Вона легко звільнилась з його обіймів і пішла, похиливши голову. Остряниця наздогнав її.

— Орисю...

— Ні, ні... — відсахнулась вона. — То солов’ї тебе зачарували. Не вір їм, не слухай їх...

— Я проведу тебе.

Вона нічого не сказала, тільки нижче нахилила голову і швидко пішла вуличкою, де густо поросла дереза.

— Ось мої хороми, — спинилась біля маленької скособоченої хатини. — Йди собі в замок...

Він підійшов до неї, відчуваючи, як гупає власне серце.

— Не підходь!.. — кволо попрохала вона. — За-ачарую...

І притулилась до нього, здригаючись усім тілом...

...Коли вони спохопилися, в хатині було світло, наче хто сріблом долівку залив.

— Місяць... — тихо прошепотів гетьман і тихо засміявся. — Чуєш, Орисю, в нашу хатину зазирає місяченько. Глянь, який він гарний, наче князь!

Вони лежали пригорнувшись одне до одного.

— Я бачу в твоїх очах красен місяць.

— Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу.

— Мовчи... — вона затулила йому рота долонею. — Мовчи... Мені й досі здається, що це сон. Ніколи не мала чоловіків і тому я не вірю, що ти поруч... Мене всі цуралися, проклинали, й ніхто не підійшов до мене з любов’ю. А яка ж я відьма? У мене в серці й крихти зла немає. Навіть до тих жінок, котрі хотіли мене втопити.

— Дурні бувають люди, — мовив Остряниця. — І не розберуть іноді, хто добрий, а хто злий. Не бійся, чарівниченько, я тебе нікому не віддам.

— Ти вранці підеш і ніколи не повернешся, — плечі Орисі здригнулися. — Я так і не знатиму, був ти, чи то мені примарилось місячної ночі...

— Вранці буде бій лютий, — тихо мовив він, — а після бою я прийду до тебе, добра моя чарівниченько!..

Коли місяць зблід, а над Голтвою поповзли вранішні тумани й на всі лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю.

— Ти повернешся? — шепотіла вона, притулившись до його грудей. — Повернешся, любий мій чоловіченьку... — Злякано глянула на нього. — Можна називати тебе своїм чоловіченьком? Мені так хочеться, щоб у мене був свій чоловік.

— Ми повінчаємося з тобою, серце моє.

— У церкві?

— У церкві. Щоб як у всіх людей було. І потім ти ждатимеш мене з походів. А я думатиму про тебе.

— О ні! Я не пущу тебе! Ти загинеш на війні. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати.

— Орисю... — Він гладив її довге чорне волосся. — Я повернуся, небезпремінно повернуся до тебе. — Поцілував її. — Прощай!..

І пішов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслід руки, і шепотіла, заклинаючи зорі і ясну днину, тихі води і святу землю, аби він повернувся живим...

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Бій клекотів уже другу годину поспіль...

Потоцький раз у раз кидав жовнірів на приступ козацького валу, і ті, всіваючи поле трупами, щоразу відкочувалися назад. Потоцький шаленів і не йняв віри. Не може бути, щоб якесь збіговисько так міцно засіло у Голтві! Жодна з жовнірських атак не мала успіху. А він гадав, що повстанці після загибелі Павлюка навряд чи здатні будуть чинити опір. І ось... Як жовніри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козаків з-за валу, міста не візьмеш. Скільки он уже полягло війська перед клятим валом, щоб він запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. І Потоцький спішить... Носячись на білому коні, без втоми розмахує шаблею над головою.

— Вперед, вперед, моє славне воїнство!.. Вперед за Корону і круля! Ми викуримо лотрів з Голтви! Хто перший увірветься в місто — даю кожному по сто талярів!

Та немає охочих. Козацький вогонь такий прицільний, що рідко яка куля летить марно.

Остряниця спостерігає за битвою з високої могили, котру козаки перетворили на редут. Не вгаваючи, б’ють гармати, тріщать самопали, мушкети, пороховий дим обволікає поле.

— Сотнику Хрущ! Бери свою сотню — і бігцем на ліве крило, — наказує гетьман. — Там наша оборона поріділа!

— В один мент, пане гетьмане!

Остряниця знову спостерігає за полем бою, і на повних губах його, під срібними вусами блукає щаслива посмішка...

Він все ще відчуває в своїх руках тепле, пружне і сильне Орисине тіло. І на душі в нього робиться світло і затишно. Почуває себе впевнено, як ніколи. Він розіб’є ляхів, будь-що розіб’є! І з перемогою повернеться до маленької хатини Орисі-чарівниці... І знову у них буде чарівна ніч...

А гармати не затихають. Козаки, залігши за валом, б’ють з мушкетів, і дим та гуркіт несуться в межиріччі Голтви і Псла. Поляки все ще вперто кидаються на вал. Не рахуються з утратами. Позад них на білому коні носиться Потоцький і розмахує шаблею, підганяючи тих, хто огинається...

— Хлопці! — гетьман повертається до гармашів. — Ану пальніть по отому, що на білому коні вибрикує!

— Пальнем, батьку! — блискаючи зубами, кричать закіптявлені порохом гармаші. — Втремо ляшку ворсу!

Піднімаючи жерло гармати трохи вище, гармаші прицілюються і закладають ядро. Баб-бах!

Білий кінь підстрибнув і звалився на бік. Але з могили видно, що Потоцький уцілів, його поставили на ноги, і він шкутильгаючи подався в шанець. І то добре. Відбили в пана охоту на білому коні гарцювати. Хай втикається носом у землю!

Зненацька по той бік польського табору загриміли постріли. Жовніри, які бігли на приступ козацького валу, спинилися, заметушилися між двома валами. А в їхньому тилу все дужче і дужче наростала стрілянина.

— Ура-а-а! — доноситься звідти.

— Молодець Биховець! — весело каже гетьман. — Так їх, так! Латайте ляшкам ребра! Ей, гармаші! Втріть ляшкам кабаку! Сипніть вогню! Зараз опиняться ляшки між молотом і ковадлом!

Паніка охопила польський табір, коли Биховець зробив перший залп із лісу. Жовніри й справді відчули себе ніби між молотом і ковадлом. Про штурм валу годі було й думати! Поляки хутко втікали за свій вал, але й там не знаходили захисту. Козаки, ховаючись в лісі по той бік польського табору, перебігаючи від дерева до дерева, вели прицільний вогонь. З боку Голтви били козацькі гармати, і жовніри не знали, де подітися. Потоцький спішно відрядив ротмістра за коронною кіннотою, котра стояла в резерві на луках. Паніка в таборі не вщухала. Потоцький боявся, аби вона не привела до краху. Дарма він кричав до хрипоти, що «нас, орлів Корони і круля, тисячі, а хлопів жменька», жовніри його не слухали... Тоді Потоцький велів спішно відгородити возами тил свого табору й вислав загін з велінням розігнати в лісі козаків. Але й це не принесло заспокоєння. Жовніри, наче стадо овець, кидались то в один бік, то в другий...

— Боягузи ви, а не лицарі! — зриваючи голос, волав полковник. — Кого злякалися? Жменьки розгульних лотрів? Вірьовки з них треба сукати, а не кланятись їхнім кулям! Ось прийде коронна кіннота і розжене їх, як шкідливих зайців!..

Та коли йому доповіли, що кіннота не може пробитися на поміч, бо всюди яри та болота, а єдину дорогу козаки завалили лісом і їх неможливо викурити із того завалу, Потоцький відчув себе у пастці... День-два він ще в змозі протриматися, а що його чекає на третій день в обложеному таборі, на четвертий?.. Жовніри не тямлять себе з переляку, а завтра що? Остряниця ще міцніше оточить табір, і тоді вже не вирвешся. А він же так був упевнений у своїй перемозі, що навіть передчасно гінця в Бар відрядив, що з повстанням покінчено. Гадалося, доки гонець дістанеться Бара, він розквитається з Остряницею... і ось його, бойового полковника, козаки на глуз беруть!

— Князю Длотовський! — закричав Потоцький. — Пся крев, де князь Длотовський?

— Я тут, вашмосць, — підбіг блідий, увесь у багнюці князь, зіниці його були розширені. — Кепські справи, вашмосць! Хоч нас і більше втричі, але ми оточені. Сьогодні ще можна вислизнути з пастки, а завтра... Завтра пізно!

— Князь гадає, що я буду втікати від тих голодранців? — побілів від гніву Потоцький. — Вони ще скуштують мого гніву!

— Боюсь, що ми перші скуштуємо їхньої криці!

— Мовчать! — крикнув Потоцький. — Князю Длотовський, негайно вгамуйте жовнірів! Вам я доручаю тил табору!

— Вашмосць! — примчав поручник Ташицький. — Жовніри вимагають...

— Що вимагають? — метнувся до нього полковник. — Бунт?

— Ні, вашмосць... Але вони збираються відходити.

— А-а-а!.. Втеча? Так? Сини ойчизни збираються показувати спини схизматам?!

— Вашмосць, ми оточені!

Потоцький вихоплює шаблю з піхов, якусь мить тримає її в руках і з силою застромлює в піхви.

— Матка Боска! — скрегоче він зубами. — Ці боягузи змушують мене миритися з лотрами. Князю, — звертається він до Длотовського. — Ваша милість піде... негайно піде до тих схизматів! Затівайте переговори, зволікайте, тягніть... Будь-що розколоти старшину Остряниці. Хтось з них та згодиться на переговори. Поручнику!

— Слухаю, вашмосць!

— Візьміть з десяток вершників і мчіть у Бар до коронного гетьмана.

— Слухаю, вашмосць! — поручник так і засяяв, не в силі приховати свою радість. — Сію мить виїду!

— Я знаю, що ви радий утекти звідси. Стривайте! Скажіть, що Остряниця... Ну, розумієте, Остряниця оточений, але не здається. Хай єгомосць спішно шле підмогу. В Лубни. Я буду там. Та глядіть, поручнику, ляпнете що зайве — голову зніму!

— Слухаю, вашмосць!

«Везе ж бевзю! — з ненавистю думав князь Длотовський про поручника. — Іч, сяє, що з пекла вирвався!»

— Князю Длотовський! Негайно до хлопів на переговори! Забалакуйте їм зуби як можете! Схиляйте їх до миру. В цьому наше спасіння!

Польських послів Остряниця прийняв у замковій залі. Своїм сотникам і старшинам велів зодягтися якнайкраще, сам принарядився, і князь Длотовський довго здивовано озирався, бо сподівався побачити перед собою ошарпанців.

«Еге, та вони собі ціну знають, — кисло подумав посол. — Ач, які самовпевнені та горді! Що ті князі, проше пана!»

— Пан полковник Станіслав Потоцький вимагає, аби ви... е-е...п-пане гетьмане, не чинили варварства, а вели війну справедливо і чесно! — розпустив пір’я пан посол.

Старшини глузливо заусміхалися й перезирнулися між собою.

— Може, пан посол розтовкмачить козакам, в чому полягає їхня нечесність? — поспитав гетьман. — І чого це пан полковник Потоцький так на козаків губи квасить?

— Ви вдарили у спину шляхетним військам! — все ще бадьорився та розпускав пір’я пан посол. — Справжні лицарі б’ються лицем до лиця, а не нападають із засади в спину. Це нечесно!

В одну мить у залі вибухнув такий регіт, що пан посол не знав, де й подітися. Оглушений реготом, він довго не міг прийти до тями, тільки озирався навсібіч.

— Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чесність згадали, — витираючи сльози, що набігли від сміху, сказав гетьман. — Але ж і потішили ви нас, пане посол!

— Це дикунський спосіб ведення війни, — не здавався посол, хоч і відчував, що пече раків. — Єгомосць пан полковник вимагає, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця!

— Звалився пан полковник з копит і галасує про чесність! — вигукнув хтось із старшини. — А може, нас верне від пики пана полковника?

— Годі правити смаленого дуба! — різко сказав гетьман. — Передай своєму полковнику, що нам видніше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б’ють. З усіх боків! І в лице, і в потилицю! А коли панові заканудило, то хай втікає пошвидше в свою Річ Посполиту. Ми його сюди не кликали!

— Це все? — упалим голосом запитав посол.

— Ні, пане посол, це ще не все. Це тільки початок!

Пан Длотовський наче муху проковтнув.

— Пан посол не второпає, де двері? — глузливо запитав Остряниця. — Сотнику Хрущ!

— Слухаю, пане гетьмане! — підкотився низенький товстун Хрущ. — Ану, пане, повертай голоблі, бо не туди заїхав! Годі нам тут харки макогоники плести!

— Але пан полковник хоче дійти згоди з козаками мирним шляхом! — вигукнув Длотовський.

— Миру між козаками й панами не буде до Судного дня! — твердо мовив гетьман. — Урвався вам бас! Не віримо панським балачкам про мир, бо пани лише печені добрі!

— Але в такому разі єгомосць хоче знати, які претензії в козаків.

— Претензії такі: козаки бажають, щоби панство хутчіше забиралося з України і не заважало нам жити на свою руку!

Длотовський зробив останню спробу й у відчаї вигукнув:

— Але єгомосць не бажає війни!

— Відчув, що смаленим запахло? — глузливо гмикнув гетьман. — Коли припече, то пан полковник живосилом лізе в козацьку душу. Але й ми лій під чубами маємо. Твій пан бажає виграти час і врятуватися. То хай пан цього і в голову не поклада.

— Але ж пан полковник... — забелькотів було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав:

— Годі пасталакати! Як не притулиш горбатого до стіни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жінку. А вона вміє кішці хвоста зав’язати. Так тебе відмолотить, що не второпаєш, де твій пан полковник!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— У твоїй хатині так гарно пахне чебрецем.

— Я знала, що ти прийдеш, і посипала долівку.

Він сів на лаву й пригорнув дівчину до себе.

— Чекала, чарівниченько?

— Він ще й питає! — крізь радісні сльози посміхнулась Орися. — Мені так затишно і хороше з тобою...

У вікно зазирав місяць.

Він цілував її вологі м’які губи.

— І я з тобою забуваю про все на світі.

— Це правда, що ляхи забагли миру? — Орися благально на нього глянула. — А може б, ти помирився з ними?

— З панотою? — схопився Остряниця. — З катюгами мого народу? З ляхами миритися — що вовку спину показувати. Стрибне!

Орися кинулася до нього, обхопила його за шию.

— Але ж вони самі просять миру!

— Просять, бо відчули себе в пастці. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир і розійдемося, вони тоді переловлять нас, як зайців.

Орися стояла опустивши руки.

— Я хотіла як краще... Хіба вже не набридли ці війни... З року в рік пожежі та кров...

— Нікому не хочеться задарма воювати. Але й волі нам ніхто за так не подарує. Мусимо самі її здобувати. — Взяв дівчину, посадив собі на коліна. — Веселіше дивися на світ, Орисю. Ми переможемо! По всій Україні селяни беруться за зброю. Вісті приємні летять, Орисю. Лівобережжя повстало. Під Києвом діє отаман Сокирявий, під Лубнами з’явився Соломка. Скидан уже в Чигирині, Гуня захопив переправи по Дніпру... Ех, Орисю, Голтва — це лише початок!

— Але я за тебе боюся.

— Ти мене зачарувала, і я не загину. Твої чари відженуть від мене лиху костомаху! — Поцілував її, голублячи. — Будь моєю дружиною. Я самітний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтаві козакує... То будь мені подругою, Орисю.

— Я буду твоєю, — Орися обвила його шию руками. — Буду, тільки ти... від гетьманства відмовся... Хай інші. А ти... зі мною... І будемо жити з пучок... З власної праці...

— Орисю, що ти кажеш?

— Ми житимемо вдвох у маленькій хатині над Голтвою, — не слухаючи його, збуджено шепотіла Орися. — Щоб ні війни, ні горя... Щоб я не боялася, що тебе вб’ють... Щоб не жахалась серед ночі... Щоб діти у нас були...

— Будуть, Орисю, все буде. І щастя, і мир, але тільки після перемоги. Хіба ми будемо щасливі, як Україна стогнатиме в ярмі?

Зненацька на вулиці почувся тупіт копит, хтось зістрибнув з коня і — чути було — біг двором.

— Ось і побув зі мною, — вихопилось в Орисі.

— Пане гетьмане! — затарабанили у віконце.

— Я зараз, Орисю! — Остряниця вибіг у двір і стрів свого джуру. — Що сталося?

— Ляхи нам ручкою помахали! — Онисько дер рота в посмішці. — Покинули табір і чешуть, як зайці, до Лубен! Таки ляшкам вправили роги! Тепер ми, пане гетьмане, на своєму копиті!

Вибігла Орися, Остряниця підхопив її на руки, закружляв з нею.

— Ляхи втікають, серденько! Лід рушив! Тепер вже не вони за нами, а ми за ними будемо гнатися! Хай Потоцький мастить жиром п’яти! Тепер ми їм сипнемо солі на рану!

Остряниця поставив Орисю на ноги, скочив на коня.

— Чекай мене з перемогою! — І тільки погупотіли копита.

Три дні Остряниця ішов по гарячому сліду Потоцького. Той спішно втікав на Лубни, уникаючи бою. Багнув будь-що відірватися від погоні й першому дістатися Лубен. Але й Остряниця гнав своє військо, майже не зупиняючись, не роблячи привалів, аби виграти час і не дати Потоцькому закріпитися в Лубнах. І все ж наздогнати поляків не міг: ті втікали шпарко, маючи надію на лубенський замок та міцну жовнірську залогу. Крім усього, в Лубнах зберігався чималий запас пороху й провіанту. А ще до Лубен мала надійти підмога з Бара. Сподівався на підмогу й Остряниця: на зустріч з ним до Лубен поспішав отаман Мурка із загоном запорожців та донців. Остряниця картав себе, що відразу ж вночі не погнався за ляхами, як тільки ті почали відходити. Отамани відрадили. А що коли поляки вночі влаштують засідку? Їхній відступ ще нічого не означає. Потоцький попри все має вдвічі, якщо не втричі, більше військо, запаси пороху та куль. Досить йому вгамувати паніку, навести лад та влаштувати засідку в дорозі... Остряниця тоді погодився з отаманами, а тепер шкодував. Ні-ні, та й наверталася думка, що він необачно випустив з своїх рук перемогу. А в Лубнах ляхи оговтаються, отримають підмогу, і здолати їх буде нелегко... Все ж відганяв від себе сумніви... Швидше!.. Швидше!..

Була середина травня, земля аж буяла від зелені, дні стояли погідні, сонячні, теплі. Настрій у повстанців був піднесений, незважаючи на швидку гонитву і втому, козаки були веселі і всю дорогу співали пісень. Вперше-бо вони, а не ляхи, женуться.

Наче і втоми не відчувають козаки, все вперед і вперед, тільки в’ється курява над полем та пісня гримить... Попереду війська під бунчуком і знаменами їде гетьман, і на його обвітрених, різко окреслених губах квітне посмішка. Чорні очі примружені, травневу далечінь оглядають.

— Та й прудко ж ляхи чешуть! — хитає головою хорунжий Чуприна. — Третій день не здоженемо! Урвався їм таки бас-басюра!

— Про мене, хай вони втікають хоть і до Варшави! — каже старшина Недригайло. — Я залюбки за ними до самої Вісли гнатимуся! Абисте вороги з копит звалилися!

Сміються козаки, весело гомонять. Посміхається сам до себе і гетьман. В серці його — весна. Дві щасливі ночі з Орисею не забуде він до скону своїх літ. Ніколи, за все своє життя не був він таким щасливим, як у ті дві ночі. Дві срібні місячні ночі в маленькій хатині Орисі-чарівниці... А третьої він залетів до Орисі на хвильку, прощатися. Вона вибігла йому навстріч з сльозами на очах. Підхопив її на руки, підняв до себе в сідло.

— Пусти! — засоромилась вона. — Люди ж дивляться...

— Хай дивляться! Хай усі бачать, що Остряниця приїхав попрощатися з своєю дружиною!

— Я не пущу тебе! — сказала вона і взяла повід в свої руки. — Хай повертає кониченько у двір.

— О ні, Орисю, я мушу гнати ляхів! — Він забрав у неї повіддя. — Я спішу. Прощай, серденько. І не журися. Ми ще будемо вдвох!

А тут де не візьмись — сотник Хрущ.

— Пане гетьмане, а як же я? — вигукнув благально. — Зібрався в похід, а жіночка нікуди з Голтви не пускає.

— Будеш, пане сотнику, отаманом Голтви! — сказав Остряниця. — Бережи місто і не впускай сюди ляхів.

— Та що ж це таке, людоньки?! — пролунав зненацька дужий голос, і сотник вмить голову в плечі убрав. — Ти, гетьмане, поставив мого чоловіченька найстаршим у місті, то, виходить, і я мушу йому підкорятися? Та хіба ж я свою нитку прясти вже не можу?

— У місті — так, — засміявся Остряниця.

— А дома хто отаманом буде? — доскіпувалась Хрущиха.

— А дома отаманом буде пані Хрущиха.

— Чув?! — кинулась Хрущиха до сотника і під загальний сміх дала понюхати міському отаманові замашного макогона...

«Я повернуся... я повернуся, — похитуючись в сідлі, думає гетьман. — Хай хоч і каміння з неба падатиме, а я до тебе повернуся, Орисю-чарівниченько!»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Підходячи до Лубен, Остряниця припустився двох похибок. Перша: потомив довгим переходом людей і коней; друга: не вислав вперед розвідки, будучи певний, що ляхи заперлися в міському замку. Цим і скористався Потоцький. Прибувши в Лубни раніше, він дав війську прийти в себе з дороги, поповнив свої ряди свіжою лубенською залогою, запасся порохом, крім того, з Києва до нього підійшли нові загони реєстровців тих старшин, котрі тягнули руку за Річчю Посполитою... Потоцький зважився на ризик дати бій повстанцям у відкритому полі, де вони менше всього будуть сподіватися нападу. І влаштував засаду. Перед Лубнами простилалася чимала рівнина, котру перерізала єдина дорога, що вела до міста. По рівнині там і тут росли кущі терну, траплялися горби та ярки. Потоцький велів спішно вирити шанці, заховати в них гармати і обслугу й замаскувати все те кущами. Коронна кіннота зайняла позиції за ліском на сході. Крім того, реєстровці збудували кількасот «гуляй-городів» — невеликі дощані укріплення-халабуди на колесах. Ховаючись в «гуляй-городах», реєстровці могли без втрат обстрілювати повстанців на голій рівнині... В ярах та за горбами позалягали жовніри.

«Коли ще й обоз в Остряниці відстав, то й зовсім буде добре, — подумки радів Потоцький. — Я візьму своє за втечу!»

Не відаючи про засаду, повстанці похідним маршем рухалися відкритою рівниною вранці сімнадцятого травня. По той бік рівнини на протилежному березі Сули виднілося місто і замок. Туди й прямували козаки, певні, що ворог заперся в замку... Та тільки вони розтягнулися по рівнині, зненацька затрубили труби і невідь-звідкіля вдарили гармати...

В одну мить на рівнині зчинилося щось неймовірне. Гармати були невидимі і били з-під землі, козаки розгубилися й від торопу нічого не могли втямити. Гармати зробили своє... Козаки падали десятками, конаючи, іржали коні, тріщали вози, дим закутував рівнину. Повстанці, охоплені панікою, сипонули врозтіч...

— Стій!.. Стій!.. — кричав гетьман, ганяючи коня полем між ядрами, що густо летіли. — Не втрачайте голів, хлопці! Дали хука — будемо триматися! Хорунжі! Сотники! Відводьте людей до лісу!

Коні і люди змішалися на рівнині. Гармати (тепер Остряниця побачив, що вони були вкопані в землю і замасковані кущами терну) били прямо «в лоб» і з кожною миттю все дужче і дужче спустошували повстанські ряди. Жовніри з-за горбів та ярів відкрили густий мушкетний вогонь... З величезним трудом Остряниці вдалося вгамувати переполох. Козаки нарешті отямилися і взялися за мушкети. Гармаші прямо з возів почали бити по жовнірах. Ніби трохи розвиднилося, гетьман вже почав наводити лад у сотнях, як зненацька з-за лісу вилетіла кіннота...

— Ониську! — крикнув гетьман джурі. — Оббіжи старшин і сотників. Хай негайно стають табором. Рити шанці ніколи, оточуватися возами. Старшини Гарун і Сутяга захищають табір ліворуч, Биховець і Боюнь — праворуч. Я залишаюся на чолі. Возами, возами оточуйте табір!.. Голоблями вперед! Гармаші! Бийте прямо з возів по конях!

Повстанці ледве встигли оточити свій табір возами, як налетіла коронна кіннота. Задвигтіла земля від сотень і тисяч копит, вуха глухли від ревиська. Остряниця кинувся на ліве крило, швидко наладив оборону, між возами велів поставити гармати. Залп, гарматний і мушкетний, злився в один суцільний гул. Перші вершники були скошені... Козаки повеселіли.

— Так їх, так!!! — кричали козаки. — Втремо ще маку!

Залп за залпом били гармати, і ядра падали під ногами коней, летіли навсібіч вершники... На рівнині аж чорно стало від порохового диму... Кіннота не витримала козацького вогню, але й не відступила, а закрутилася по полю... І тут по незахищеному табору повстанців вдарила потужна коронна артилерія. Ядра падали в гущі козаків, і ніде від них не було схову. Кіннота, перешикувавши свої ряди, знову понеслася на табір... Другий приступ кінноти з трудом відбили гармаші, котрі ховалися між возами. Та від цього легше не стало, бо на чоло табору посунули жовніри, на ходу ведучи вогонь.

Остряниця метнувся до старшини Недригайла, котрий першим зав’язав бій із жовнірами. Ті йшли на повний зріст...

— Підпускайте їх ближче! — кричав Остряниця. — Бережіть кулі та порох!.. Ще ближче підпускайте, ближче...

Жовнірів підпустили, а тоді дали по них залп, один, другий, і жовніри позадкували, а далі не витримали й кинулись навтьоки.

— Ага-а!! — кричав Недригайло. — На повний ріст ішли, а назад рачки сипонули!

Кіннота також відійшла. Можна хвилю передихнути.

— Пане гетьмане! Справа «гуляй-городи»!..

Гетьман подався на правий край. Все поле праворуч було всіяне «гуляй-городами». Ховаючись за дощаними халабудами на колесах, ворог робив уже котру спробу наблизитися до повстанського табору.

— Ех, чорт!.. Сюди б гармат! — крикнув гетьман. — Джуро! Біжи до Сурмила! Хай перекине на правий край хоч дві гармати. Стривай! Двох мало. Три. Хай де хоче візьме, а дасть. Швидше!

Гетьман знову подався на ліве крило, де втретє йшла на приступ кіннота. Біг табором, що являв собою жахливу картину. Всюди убиті, потрощені вози, розшматовані коні, якесь збіжжя, вирви від ядер... З усього розгону Остряниця налетів на козака, котрий марно намагався запхати вирвані ядром нутрощі.

— Пане гетьмане! Пристреліть, ради Бога... На тім світі дякуватиму!.. Па-ане...

Нещасний дивився з такою мукою і благанням, що Остряниця звів пістоль, але вистрелити не встиг, бо якась сила підкинула його вгору, і світ померк...

Скільки він пролежав — не пам’ятає. Коли з трудом розплющив очі, перед собою побачив калюжу крові.

«Чужа чи своя?» — мигнула думка. Ворухнув ногами й руками, наче цілі. Тіло задерев’яніло... Прислухався. Було тихо. Неймовірно тихо. Наче у всьому світі в одну мить вимерли всі звуки. За все своє життя Остряниця ще не чув такої тиші. Невже кінець? Перемагаючи біль, котрий шматував тіло, схопився... Побачив, як метаються в диму козаки й відстрілюються, бачив, як летіла вгору земля й вози, але нічого не чув. Наче у сні, падали ядра й беззвучно кричали козаки, вимахуючи кривавими шаблями... Затряс головою — ні звуку. Добре оглушило. Але ж бій триває, мигнула думка. Звів голову і побачив, що віз в обороні сунеться і перекидається... У дірці миготіли польські піхотинці... Їх все більше і більше...

— Козаки-и! Сюди-и-и! — закричав що було сили. — Ляхи прорвали оборону! На поміч!

Вихопив шаблю і кинувся навстріч піхотинцям, що беззвучно виринали й виринали з чорного диму. Зрубав першого, другого, третій налетів на нього сам, але Остряниця випадом вліво уник його шаблі й одночасно встиг проштрикнути нападника в бік. І тут побачив, що мимо нього біжать козаки з широко розкритими ротами (певно, щось кричали) і запрацювали шаблями, молотячи піхоту.

Зненацька щось тріснуло в його вухах, і гетьман у першу мить трохи не оглух від зливи, урагану звуків, що нісся на нього з усіх боків... Та ніколи було прислухатися до гамору бою, кинувся в саму гущу, орудуючи шаблею. На поміч підоспів сотник Скребло, і прорив удалося знешкодити. Піхотинців відбили, прохід сяк-так затулили потрощеними возами.

Вигулькнув джура, приніс води, каламутної, теплої, що не лізла в горло й чомусь тріщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу і витер лице. Долоня взялася кров’ю.

— Пане гетьмане, у вас голова в крові! — Джура заходився розривати на собі сорочку. — Зараз я перев’яжу!

— Облиш! — махнув рукою Остряниця. — І так заживе. Як козаки?

— Нічого, — досить жваво відповів джура. — Ляхи нас молотять, а ми їх... Хоч і наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер ляхам не до гонору.

— Виходить, як у тій приповідці, де чоловік жінку бив, — зітхнув Остряниця. — Питають його: «Що ти робиш? — «Жінку б’ю», — каже він. «То ходи до нас...» — «Е-е, мене жінка не пускає». Одне слово, так бив жінку, що ледве сам вирвався.

Спершись на віз, глянув на поле, воно й справді було всіяне трупами людей і коней. Від серця трохи відлягло. Хоч і застукав Потоцький зненацька, та й сам жорстоко поплатився.

— Але ж і я хороший! — похитав головою гетьман. — Отак хука дати!.. Ніколи собі не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.

— Але ми їм не меншого чосу дали! — вигукнув джура. — Ми все-таки за возами ховалися, а вони полем сунули. Он їх скільки лоском лягло, як галечі!

— Хто ж кого переміг? — Остряниця вперше за увесь день посміхнувся. — Ми їх чи вони нас?

— Вечір, пане гетьмане, покаже. Поки що ні ми їх, ні вони нас. Але нам ще трохи протриматися, і ляхи видихнуться.

— Гаразд. Поклич до мене сотників!

Джура зник, пірнувши в дим, а Остряниця розглядав табір, трупи козаків, що лежали рясно, і хмурнів... Настрій псувався з кожною миттю. Невже це все? Програш? Отак добре почати під Голтвою і вскочити у пастку під Лубнами. Від тих думок ставало зовсім кепсько... Старшини та сотники швидко сходилися, витягували люльки, диміли...

— Поранених поперев’язували? — запитав Остряниця.

— Мало хто потребує перев’язки, — відповів один із старшин. — Хто впав, то на смерть, з ранами майже немає.

— Втрати великі?

Старшини переглянулися, і ніхто не зважувався першим сказати, що половини війська немає... Гетьман усе зрозумів і опустив голову... Відчув, як глибоко в серці гадюкою ворухнувся відчай. Безнадія здавила серце... Подумалось: якщо половини війська немає, то що його чекає завтра? Які б у Потоцького не були великі втрати — не страшно. Не сьогодні-завтра йому на поміч прийдуть магнати з своїми загонами, зрештою, коронний пришле з Бара свіжі полки... А хто допоможе повстанцям? Хто пришле їм свіжі, добре навчені, добре озброєні полки? То невже ляхи такі сильні, що їх не можна здолати? Невже битва під Лубнами закінчиться так, як і битва під Кумейками? Скреготнув зубами... Тільки не піддаватися відчаю. Взяти себе в руки. Рвучко звів голову.

— Як у нас із порохом?

— Скрутно, — відповів Сурмило. — Доводиться ощадити.

— Кулі кінчаються, а нових нема коли виливати, — додав Боюнь.

І знову гетьман відчув, як засмоктало під серцем... Здавив біль у собі.

— До ночі протримаємось?

— Так, — кивнули старшини.

— На тому й будемо стояти!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

В середині травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козаків, селян та міщан поспішав на з’єднання з військом Остряниці. Прямував у Голтву. Від самого Дніпра, де він руйнував переправи та винищував жовнірські залоги, і до Лубен Гуня не мав ніяких вістей від Остряниці. Як і було заздалегідь домовлено, гетьмана гадав застати у Голтві. Але в надвечір’я сімнадцятого травня, обминаючи Лубни, Гуня почув віддалений гул і вибухи. Чорний дим піднімався до неба. Сумнівів не було: під Лубнами клекотіла битва. А коли битва — то Остряницю слід шукати саме там. І Гуня круто повернув навстріч тому гулу.

Уже западав вечір, як Гуня дістався Лубен.

Коли вихопилися з-за лісу на рівнину, побачили повстанський табір, окутаний пороховим димом, з якого там і тут вихоплювалися язики рудого полум’я... Скаженіли гармати. Битва, яка почалася вранці, навіть увечері не спинялася. Потоцький не рахувався з втратами, багнучи будь-що до ночі знищити козаків.

Дмитро Гуня підоспів вчасно. Поляки, штурмуючи козацький табір, навіть не помітили, як їм у спину зайшов загінГуні. Спохватилися, коли над їхніми головами вже замиготіли шаблі...

— Ура-а-а! — як несамовитий, кричав Гуня, і тритисячний загін, в єдиному пориві підхопивши клич свого отамана, як сніг серед літа, звалився на ворожі голови.

Січа була коротка, але люта.

Охоплені панікою поляки кинулися тікати в місто.

— Перейма-ай ляшків! — кричав Гуня. — Перехоплюйте, щоб у замок не втекли! Дайте їм на всі заставки!

Козаки Остряниці, раді негаданій підмозі, вискочили з-за возів і кинулися навперейми піхотинцям. Так разом і гнали ворога. Та все ж поляки першими встигли добігти до мосту через Сулу. То був єдиний шлях втрапити у місто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову і першим вискочити на рятівний міст. І, як завжди буває в таких випадках, на мосту зчинилася колотнеча. Змішалися кінні і піші, давили один одного, калічили... Коні топтали людей, самі падали і загороджували міст... А козаки з гиком та свистом вже вирубували тих, хто лише добігав до мосту.

— Ага-га-га! — не вгавав Гуня. — Крицею чухайте ляшкам спини!

Паніка на мосту спалахнула з новою силою. Людей і коней збилося стільки, що старий міст не витримав... Почувся тріск, міст проломився, клубок сплетених тіл полетів у Сулу...

— Жаль... — спинив Гуня свого коня біля пролому. — Коли б не міст, ми сьогодні побували б у Лубнах!..

Хоч і ціною великої крові, але бій під Лубнами повстанці виграли. І все ж він не приніс гетьману бажаної радості. Надто відчутними були втрати, надто сильно було спустошене козацьке військо цілоденною битвою, аби думати про штурм Лубен, де в замку зачинився Потоцький. До всього ж кінчався порох, козакам роздали останні кулі. Вночі гетьман велів відходити на Миргород, де стояли великі селітряні варниці й повні порохові льохи. В Миргороді Остряниця гадав не лише запастися порохом, а й дати війську спочинок і, по можливості, поповнити його повстанськими загонами, котрі діяли побіля міста.

Забравши з собою не лише поранених, а й убитих (їх мали поховати подалі від Лубен, аби ворог не поглумився над мертвими героями), військо почало нечутно відходити. В покинутому таборі всю ніч горіли багаття, Потоцький був певний, що козаки вранці кинуться на приступ міста, тому велів всю ніч укріплювати замок.

Цього разу Остряниця був обачнішим і вислав попереду війська посилену розвідку. Хоча козаки й були виснажені довгим переходом до Лубен, потім битвою, але ніхто не скаржився і не нарікав на долю... Чорна ніч поглинула повстанське військо. Попереду їхали кінні сотні, за ними скрипіли вцілілі вози з пораненими та вбитими, замикали піші козаки, в яких пропали коні, селянські та міщанські загони. Ніхто не гомонів, лише чулося, як поскрипували вози та в гарячому маренні стогнали важкопоранені.

Так минала ніч.

Гетьман їхав у голові колони.

Дмитро Гуня кілька разів пробував було заговорити, але Остряниця вперто відмовчувався, міцно затиснувши в зубах погаслу глиняну люльку.

На душі в гетьмана було тяжко.

Іноді йому хотілося кинути все і гнати, гнати коня світ заочі, аби втекти від цієї чорної розпачливої ночі і щонайперше від своїх гнітючих думок. А втікши, повернути коня в Голтву, пустити його пастися на Оболоні. Викупатися і свіжому та бадьорому попростувати до маленької хатини в глухім завулку, щоб відчути на своїй шиї ніжні й покірні Орисині руки... І забути про все на світі... Зрештою, він людина, і йому вже не сімнадцять і не тридцять. Мусить він хоч у другій половині свого життя мати сімейний затишок. Відколи себе пам’ятає — з сідла не злазить. Походи, битви... А жити вже лишилося небагато. То коли ж він зупиниться й пустить коня пастися на оболоні?

Скриплять у пітьмі вози.

Скриплять, везучи вбитих...

А вони, ті, хто поліг під Лубнами, хіба не хотіли сімейного затишку? Багато з них покинуло свої сім’ї і пішли битися за кращу долю і волю. І випили свою гірку чашу до дна. А ти, гетьмане, живий, а нидієш. Ті, що на возах лежать, смерть свою зустріли, як і подобає лицарям. А хіба вони не хотіли жити? То чого ж ти, гетьмане, нарікаєш на свою долю? Легкої перемоги захотів? А де й коли здобували волю граючись? Ти багнеш щастя. А що таке щастя? Сулима казав: щастя — це боротьба за щастя підневільного люду. І Павлюк так боровся, і сотні, й тисячі інших, котрі полягли за щастя інших. А ти хочеш його лише собі та Орисі? «Ні, ні, я так не думав... Просто я втомився. І, може, трохи занепав духом...» Тоді вижени геть чорний відчай, розвій важкі думи по широкому полю. Доки живеш — доти й борися. В цьому щастя. А якщо повезуть тебе на возі, то щоб за тобою дві жони йшли: честь твоя незаплямована і слава твоя горда, лицарська.

— Батьку, вже крайнебо палає, — тихо озивається Гуня. Остряниця, урвавши свої думи, звів голову. Над полем сіріло, далина вже далеко проглядалася. Схід палахкотів і бризкав малиновим соком. Обрій також був червоним.

— То наша кров козацька, — сам до себе мовив гетьман.

Військо виходило на битий шлях.

Остряниця спинив коня і довго дивився на шлях, що губився в ранковій млі, зникаючи в кривому обрії. Віяв тихий ранковий вітерець, набирав у полі розгін і вже за далиною гудів і шарпав почервонілі хмари. Навколо ні душі. Далина та ген прадавні могили... Тільки чути, як дихає в ранковій млі земля, важко, гірко. Чи так вчулося. Он біліє людський череп, курай з очей виростає. Вічна, прадавня земля...

— Ось тут ми й поховаємо своїх товаришів.

Гетьман спішився і, взявши лопату, пішов понад битим шляхом. На взгірку спинився, постояв, дивлячись на всі чотири боки світу: далина, далина неозора. А ген-ген село в яворах...

— Добре тут лежатиметься хлопцям! Їхатимуть люди битим шляхом, за їхні праведні й благочестиві душі помоляться. А ще грози гримітимуть над ними і рясні дощі литимуть. І сонце щедро їм сяятиме, і віки так линутимуть. А в селах півні на світанках кукурікатимуть і будитимуть звитяжне товариство.

Перехрестився, з хрускотом загнав лопату в тверду землю, якої ніколи не торкався тут плуг... До сходу сонця викопали козаки братську могилу, глибоку й простору... І ніби сам степ заспівав:

З першим променем сонця опустили у вічну домовину полеглих товаришів...

Увійшовши в Миргород, Остряниця до пізнього вечора не знав і хвилини вільної. Хоч як не валила втома з ніг, а про спочинок годі було й думати. Перш за все облазив порохові льохи в замку, простежив, як вантажили на вози бочки з порохом, вишукував свинець і ділив його між сотнями, аби негайно козаки виплавлювали кулі, розсилав по волостях гінців, щоб сходилися до нього загони, і лише пізно ввечері, ледве тягнучи ноги, зайшов до хати. Сів на лаву, притулився спиною до стіни...

Та ледве склепив повіки, як відразу ж перед очима закрутилася лубенська битва... Він знову і знову думав про хід повстання, і невтішними ставали думи. Потоцький має предосить сил: п’ятнадцять тисяч навченого, добре вишколеного війська. Це не те що шість тисяч в Остряниці, та й то половина селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надійде підмога, то й зовсім тяжко доведеться повстанцям. А підмога йому неодмінно надійде... Скільки повстанці битимуться з ляхами, стільки Річ Посполита й присилатиме свіжі сили. А хто йому допоможе? Повстанці діють на волостях розрізненими загонами, їх надто важко зібрати докупи, в єдине військо, бо дядьки неохоче полишають свої села, волості, краї... А ворог з цього й користується, винищує повстанців поодинці... До всього ж докучає вічний брак зброї, пороху... З голими руками доводиться кидатися на ворога, як було це під Кумейками... Скреготнув зубами... Може, ще рано прийшов він на Україну, рано люд підняв до боротьби? І тільки даремно кров проллється, котрої й так уже чимало в землю пішло? Може, ще не визріла та буря, котра до знаку розмете ворогів?

Поринув гетьман в невеселі думки, не вчув, як двері рипнули. Звів голову, на порозі хорунжий Потурай.

— Хлопці дивного козака біля Миргорода спіймали. — Потурай весело і безжурно дивився на гетьмана. — Дідько його знає, що за козак. Їде серед ночі конем і без зброї. І плаче. А ще в шапці й у шароварах! Тьху, та й годі! Ми до нього: хто такий? А він і каже: до гетьмана Остряниці їду. Не інакше як лядський прихвостень!

— Ану приведи його до мене!

По хвилі хорунжий увів до хати високого стрункого козака в шапці, жупані й малинових шароварах, але беззбройного. Невідомий ще й досі схлипував.

— Хоч перед гетьманом не рюмсай! — шикнув хорунжий. — Не ганьби козачого звання!

Остряниця стрівся з поглядом невідомого, схопився.

— Орисю!..

— Де Орися? — здивовано озирнувся хорунжий.

— Орисю, чарівнице моя! — кинувся до неї гетьман. — Ти це чи не ти? Що сталося?

— Я тебе шукала. — Орися заплакала. — Всі ці дні шукала. Збилась вночі з дороги... Темно... Страшно... Їду і плачу. Думаю: а може, тебе й живого немає? Сльози самі ллються...

— Оце так чарівниця!..

Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкріб потилицю і, побачивши, що гетьман цілує «козака, котрий плакав», повернувся та, стукнувшись лобом об одвірок, вилетів з хати...

Остряниця посадив біля себе Орисю..

— Дай я хоч на тебе надивлюся... Наче вік тебе не бачив. — Витер їй сльози. — А тепер, козаче, котрий плакав дорогою, повідай мені, де ти взявся вночі серед степу широкого?

— Ой, не згадуй ліпше про ту дорогу! — Орися тремтіла. — Поїхав ти з Голтви, а я собі місця не знаходжу. Все в мене з рук валиться... І ввижається, що з тобою біда якась лучилася. І ти мене на поміч кличеш. Не було змоги більше терпіти. Поїду, думаю, хоч на край світу, а знайду свого гетьмана. Роздобула я козаче вбрання, коня лядського біля Голтви зловила, а їх там багато в лісі перепуджених блукає, і подалася. А вночі з дороги збилася...

Остряниця обняв Орисю, і тої ж миті почулося:

— Ба-а!.. — тягнув Дмитро Гуня на порозі. — І принесла мене лиха у такий мент! Та ще ж і цікавий не в міру. Ну загледів, що цілуються, шапку на лоба і ходу! А то затяг: «Ба-а!»

Орися злякано відскочила від Остряниці.

— Проходь, Дмитре, — весело запрошував гетьман. — Це Орися, дружина моя... Від самої Голтви шукала мене.

— Дай, Боже, щоб нас завжди знаходили такі лепські молодички! — блиснув Гуня веселим оком. — То ви почекайте, молодята, чи то пак цілуйтеся, а я... один мент!

Він і справді повернувся за мить, несучи штоф оковитої.

— Ониську! — крикнув. — Де ти в дідька забіг?

— Іду!.. Несу!.. — Онисько вскочив у хату з дерев’яною таріллю, на якій лежало варене м’ясо. — Вечеря готова!

— Ну, то й до столу, — призапрошував Гуня. — Заради такої оказії, — підморгнув Остряниці та Орисі, — не завадить і хильнути. Бо коли ще нагода трапиться! Посидимо, по слову скинемося, поспіваємо... Ей, ей! — крикнув він до Ониська. — Ти ж куди це, меткий?

— Та я тут... Ждуть мене, — почервонів джура.

— Ніде вона не дінеться, доки ти чарчину перехилиш! Ну й джура в тебе, гетьмане. В яке місто не прийдемо, так і дівчина в нього. Із свого гетьмана приклад бере!

Всі засміялися і відчули себе вільно і легко.

— Нумо, добрі люди, — взяв Остряниця чарку. — Щоб за нами не журилися! Щоб перемога нас не цуралася!

— І за молодих! — вигукнув Гуня.

Випили, і джура, подякувавши, метнувся з хати.

— Ач, тільки холошами полопотів! — посміхнувся Гуня. — Не інакше як горличку десь назнав. То хай і йому щастить! — потягнувся до штофа. — Нумо по другій. Хай друга першу здоганяє та сваряться між собою, а нам веселіше буде. То пийте до дна, на дні добрі дні й добра година!

— Вінчається ра-аб Бо-ожий Яків Остряниця...

— Панотче, — схилившись до попа, шепоче Гуня. — Вінчається не раб Божий, а гетьман!

Піп поспішно киває головою і затягує на всю церковку густим басом, від якого аж у вухах закладає:

— Вінчається гетьман Яків Остряниця і ра...

Осікшись на мить, панотець запитливо поглядає на Гуню.

— Раба, раба, — киває Гуня. — Жінка завжди раба.

— ... і раба Божа Оришка-а...

У церкві повно козаків, не протовпишся. Вусаті обличчя пливуть перед Оришкою в жовтому світлі свічок, з-під ніг втікає земля, й Орися ще міцніше стискує руку Остряниці... Не віриться їй... А земля від щастя все пливе й пливе під ногами, і церква пливе, і вони з Остряницею пливуть... Пливуть у незнаний, чарівний світ... І бачить Орися себе й чоловіка свого на луках біля річки... Йдуть вони, побравшись за руки, а всюди журавлі походжають, сонце сяє, пташки щебечуть...

— Вінча-ається...

Йде урочиста літургія. Дмитро Гуня і Семен Биховець тримають над молодими вінці... Ось підходить до них піп, бере молодих за руки й обводить навколо амвона. І знову Орися наче пливе, не чуючи землі під ногами.

— Бах-бах-бах! — доноситься знадвору.

Піп мимовільно вбирає голову в плечі.

— То нашого гетьмана з молодою гармаші віншують, — шепоче Гуня. — Не бійся, отче!

— А я й не боюся, — каже піп і витягує з-за халяви пістоля. — Бачив сію штуку? — Засовує пістоля назад за халяву і бере тацю із золотими обручками.

— Чи по згоді й любові береш, гетьмане, ти рабу Божу Оришку?

— По згоді, отче, по любові!

— Завжди живи по любові, хай благословляє тебе Господь на діло святе і праведне! — басить піп і надіває гетьману обручку на палець. Потім бере другу обручку і повертається до Орисі.

— Чи по згоді й любові йдеш, раба Божа Оришка-а...

Орися хоче крикнути на всю силу, голосно, дзвінко, щоб увесь світ почув, а натомість шаріється, наче маківка, і ледь чутно шепоче:

— По згоді, отче, по любові...

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Коли вранці виявилось, що повстанців під Лубнами немає, Потоцький велів спішно відбудувати міст через Сулу. Власне, не увесь міст, а лише той злощасний пролом, що поглинув стільки його війська. Потоцький був не в дусі і квапив майстрів. Коли йому доповіли, що в Лубни прибув ротмістр Хшонстовський, сердито крикнув:

— Я чекаю ротмістра біля мосту!

І знову підганяв майстрів, хоч ті й так уже закінчували настилати обаполи.

— Вашмосць!..

Полковник повернувся, перед ним стояв довготелесий, довгоногий ротмістр з розкішними рудими вусами, що смішно стирчали на його сухому дрібному личку з маленькими очима і гострим носом. Ротмістр випинав вузькі груди.

— Вашмосць! Дозвольте доповісти! Ротмістр Хшонстовський прибув із загоном у відання вашої милості. Для мене особисто — це велика честь бути під вашим керуванням, проше пана полковника!

— Дуже похвально, пане ротмістр! Як хоругва?

— Горить бажанням пошвидше здобути вікторію!

— Втрати є?

— Незначні, вашмосць!

— Повстанців здибували?

— Під Ієреміївкою, нижче Сокирної. Наздогнали кум-панію, душ сто буде. Лотри заперлися в двох хатах. На мої вимоги здатися показали мені, проше пана, дулю.

— Ай-ай!..— похитав головою полковник. — То панові, певно, було неприємно дивитися на хлопську дулю?

— Аж знобило мене, вашмосць! Кров мені вдарила в голову. Бо єстем не бидло, а уродзоний шляхтич. Я загорівся священною помстою, проше пана. Я забаг вірьовки з руських сукати. Але викурити повстанців з хат було неможливо. Хлопи досить влучно стріляли. Я велів підпалити хати. Згоріли, вашмосць!

— Он як?.. Пощади не просили?

— Ні, вашмосць. Коли хати охопилися вогнем, ті лотри у вогні співали пісень.

— Яких?

— Своїх, хлопських, пісень. Інших вони не співають.

— У мужності їм не відмовиш, — по хвилі мовив полковник і пильно глянув на ротмістра. — Цікаво, звідки хлопи беруть лицарську звагу, пане ротмістр?

— Думаю... е-е... вашмосць... — аж посинів з натуги ротмістр. — Думаю, пан Бог посилає нам, уродзоним лицарям, а хлопи перехоплюють і привласнюють собі.

— Вельми цікаво, — полковник здивовано витріщився на ротмістра. — Сподіваюсь, що вашої звитяги, пане ротмістр, хлопи ще не встигли перехопити й привласнити?

— Не встигли, вашмосць! — виструнчився ротмістр і вдарив себе в груди кулаком. — Моя шляхетська звага тут!

— Оскільки ваша звага при вас, пане, то беріть свою хоругву і розвідайте шлях до Миргорода! — велів Потоцький. — Мені стало відомо, що Остряниця пішов саме туди.

— Вашмосць, але хоругва стомилася на волостях!

— Ідіть, пане, і використовуйте свою уродзону звитягу, доки її не перехопили хлопи! Сміливіше, пане ротмістр! Проявіть вояцький запал. Днями з Бара має прибути сюди велике військо його милості польного гетьмана, а з Києва поспішає князь Вишневецький з вірними загонами. З повстанцями швидко буде покінчено!

На другий день міст уже був полагоджений, а ще через день в Лубни увійшов із своїм військом князь Ярема Вишневецький. З ним прибула чимала сила: гусари воєводи краківського, кілька хоругов шляхтича Островського, півтисячний загін хорунжого брацлавського Дзика, великі загони князів Острозького та самого Вишневецького, угорська піхота, гусарські хоругви при шести гарматах, з великим запасом пороху та свинцю.

Станіслав Потоцький і зовсім ожив.

— Я надзвичайно радий тобі, мій любий князю! — обнімав він Ярему. — О, тепер хлопи всмак скуштують наших шабель. А ще як прийде мій брат, то Остряниці й зовсім не світить. З ексцесами буде покінчено. Нас чекає славна вікторія, князю!

Тричі плеснув у долоні.

— Вина! — Коли слуги розлили напій по срібних кубках, полковник хвацько вигукнув: — За волейну потребу, котра навіки прославить нашу зброю і посрамить схизматську!

— За вікторію! — підняв Вишневецький кубок. — Цеї весни таки скрутимо схизматам роги! Шляхта по всій Україні збирає загони і сходиться до Києва. Там вона підожде єгомосць польного гетьмана і разом підійде сюди.

Випили, і Потоцький запитав:

— Яка дорога від Києва до Лубен? Повстанців багато?

— Предосить шевлюги розвелося! — із злістю вигукнув князь. — Хлопські збіговиська галасують по всіх волостях. Наше щастя, проше пана, що повстанські загони діють зосібно, кожний у своїй вотчині і тримаються своїх сіл, як воша кожуха. Часто між ними немає ніякого зв’язку, і, що робить одна компанія, про те не відає друга. Розпорошених хлопів ми вгамуємо швидше і легше, аніж вони зійдуться докупи.

— О, так! — кивнув полковник. — В цьому наш рятунок!

Випили по другому кубку, очі в обох заблищали, голоси погучнішали. Вишневецький, жестикулюючи, хвастав:

— По дорозі з Києва наздогнав один загін. Аж із самого Путивля йшов на з’єднання з Остряницею. Душ десь сто п’ятдесят. Під орудою якогось привідця Путивля.

— Цікаво! Князь зустрів мацапурів, як і подобає?

— О, так, дорогий полковнику! І на тім світі не забудуть, як я ґрасував! Наздогнав їх у долині. Можна уявити, як затяги поперелякувалися! У мене кілька тисяч добірного війська, гармати, а в них — один мушкет на трьох лотрів. Ха-ха! Ну ще коси. Та, може, пара яка пістолів!

— Вам поталанило, князю!

— Стрілись ми, — розказував далі Вишневецький, — хлопам діватися нікуди, почали вони спішно зариватися в землю, як ті кроти. Викопали шанці, вал нагорнули, ще й возами свій табір обтикали. А пан полковник з власного досвіду знає, коли хлопи зариваються в землю, то їх нелегко звідти викурити. Голоблями будуть відбиватися, а не вкусиш їх...

— Так, так... — спохмурнів полковник, згадавши битву під Лубнами. — Вперті й стійкі схизмати. Іноді здатні на чудеса.

— Посилаю до них посла. Здавайтеся, велю їм, бо всіх винищу! Уяви, дорогий полковнику, відмовилися.

— У них натури, як у турів! — крізь зуби мовив Потоцький. — Вони не мають витонченої шляхетності, тому вперті, як худоба!

— Атакую їх з ходу! Трах-бах — і вперед! Кидаю на них кілька хоругов гусарів, ескадрон драгунів і угорську піхоту. Уявіть, ваша милість...

— Захопили табір?

— Схизмати відбили напад.

— Це на них схоже, — бурчить полковник. — Але чим вони билися?

— А дідько їх знає чим! — розводить князь руками. — Сякі-такі в них мушкети й одна поганенька залізяка... Організації майже ніякої... І от вам докука. Я перерихтовую сили, вдруге кидаю гусарів, драгунів та піхоту. Уявіть...

— Здалися?

— Чорта пухлого! Вдруге відбилися.

— Але чим? — витріщився полковник.

— Чим попало, вашмосць. А найбільше голоблями моїх гусарів молотили. Жахне було видовисько, проше пана.

— Схизмати ніколи не дотримуються правил і воюють нечесними способами. Як дикуни!

— Атож, — згоджується князь, — дурної сили хоч відбавляй, от і гатить голоблею по голові шляхетного лицаря. Що не кажіть, варвари ці хлопи превеликі. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цілий день. Бачу, опір їхній слабшає, видихаються шевлюги! І велю гармашам накрити табір ядрами. Б’ють мої лицарі з годину. Аж вози летять угору. Ядер не шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у закривавленій сорочці з вибитим оком. Питаю, хто у вас привідця? Отаман, каже він, Путивль. Гаразд, кажу смерду, хай ваш отаман здається мені добровільно, а за це я вас усіх відпущу з миром. Уявіть, дорогий полковнику, смерди вимагають від мене чесного шляхетного слова, що я дотримаюсь умов. Даю їм шляхетне слово. Що мені коштує його дати? Хоч і двадцять шляхетних слів. Будь ласка, беріть... Ха-ха!

— Чесного слова забагли? — регоче полковник. — Ха-ха-ха!..

— Дав я їм чесне слово! — й собі регоче князь. — Приходить їхній отаман Путивль до мене добровільно. Гусари його скручують. Готова птаха! Ну, а компанія того Путивля, а їх там з півсотні вціліло, покидає свій табір і простує до лісу. Я гусарському ротмістру моргнув, ану, мовляв. Ти ж чесного слова їм, ха-ха, не давав!.. Гусари налетіли й в один мент вирубали лотрів.

— Хлопи страшенно довірливі, — витираючи сльози, що набігли від сміху, каже Потоцький. — Досить пообіцяти вольності, та ще й на папері ту обіцяночку записати, як вони відразу ж розходяться по хатах і виглядають панської... ха-ха... волі. То де їхній отаман Путивль?

— Привіз його, вашмосці напоказ. — Вишневецький ляскає в долоні. — Ей, ротмістре! Уведіть того схизмата!

По хвилі троє жовнірів уводять до зали закутого в кайдани отамана. Потоцький з цікавістю його розглядає. На вид йому літ сорок — сорок п’ять. Низькорослий, але натоптуватий, окоренкуватий, плечі міцні й широкі. Велика голена голова, срібні пухнасті вуса. Голий до пояса, в рясних шароварах.

Жовніри залишаються біля дверей, полонений, брязкаючи кайданами, підходить ближче, наче виростає, більшає на очах, і полковнику здається, що ось-ось репне під його вагою долівка.

— Досить! — кричить він. — Стій!

— Стою, — глухим, низьким голосом одказує отаман. — Хай пан не боїться, я руки бруднити об нього не стану.

— Ти хто такий, смерде схизматський? — вигукує полковник.

— Отаман Путивль. А ти хто?

Потоцький кривить рот в подобі посмішки.

— А я — полковник коронного війська.

— А-а, полковник... — розчаровано тягне отаман. — Я собачим лайном не цікавлюся.

— Пся крев!.. — зблід Потоцький і схопився за руків’я шаблі. — За твої глузи я тебе проштрикну шаблюкою!

— Спробуй, якщо вистачить моці!

— Я велю тебе на міському плаці посадити на палю! — аж шаліє полковник. — Побачимо, як ти тоді будеш глузувати!

— Дякую за честь! — злегка вклонився отаман. — Паля — то істинно козацька смерть. За Україну я готовий на все!

— Брешеш! Тобі не Україна потрібна, ти грабувати зібрався!

— Пан полковник міряє мене своєю міркою? — питає отаман.

Потоцький вихопив було шаблю, та передумав.

— Ні, — важко дихає він. — Не сподівайся на легку смерть. Я тобі придумаю тортури пострашніші!

— Пани на це діло мастаки!

— Дещо тямимо, — з погордою озвався Вишневецький.

— На підлість ви здатні! — люто глянув на нього отаман. — Недарма сказано: не вір чорту і пану! Іуда! Ти ж чесне слово давав відпустити людей за мою голову!

Вишневецький наливає в кубок іскристе вино і, смакуючи, довго, з насолодою п’є. Зрештою озивається:

— Хлопам, як і худобі, можна скільки хочеш чесних слів давати!

— Вдруге панові доведеться туго, бо ми на слово не повіримо!

— С-смерд! Ти ще смієш погрожувати?! — шипить Потоцький. — Кажи, куди вів свою компанію?

— До гетьмана Остряниці.

— Хотіли об’єднатися?

— Так,— кивнув Путивль, — наше лихо в тім, що ми діємо зосібна. А коли б гуртом вдарили, тільки дим би з вас пішов!

— Ми викоренимо вашу Русь! — кричить Потоцький. — І зосібна і зобополне! До дябла вирубаємо!

— Постривай, пане, швидко ти відчуєш нашу міць. Віділлються тоді вовкові овечі сльози!

— Я т-тобі придумаю кару! — шипить Потоцький. — Ти ще відчуєш міць Речі Посполитої.

В полудень на міський майдан були зігнані всі мешканці Лубен — від старого до малого. Майдан в кілька рядів оточили гусари в чорних обладунках. Відчувши щось неладне, міщани тислися одне до одного, але жовніри гнали їх канчуками та пугами на середину майдану, де до двох стовпів була підвішена мідна бочка. Під бочкою лежав чималий ворох сухих дров. Люди, поглядаючи на ту бочку, вмовкали і злякано нишкли...

Залунали мідні труби, і на майдан на білому коні виїхав Потоцький, за ним — князь Вишневецький, ротмістри, стражники та інша шляхта. Потоцький подав знак, труби стихли, і десятків зо три жовнірів вивели на майдан закутого в кайдани отамана Путивля. Він простував спокійно, широко і міцно ступаючи, гордо несучи сиву голову. Його поставили біля мідної бочки.

— Людоньки-и!.. — почувся чийсь розпачливий зойк. — Та що ж це вони задумали, окаянні?..

Потоцький махнув рукою. Труби затрубили і стихли.

— Поспільство! — вигукнув гусарський ротмістр. — Слухайте єгомосць пана полковника коронного війська, єдиноутробного брата його милості польного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Потоцького! Слухайте всі!

Потоцький звернувся до натовпу:

— Вірне поспільство єгомосці пану крулю і Короні! Перед вами стоїть закутий у кайдани привідця бунтарської потуги, котрий тільки те й робив, що шкодив нашій Короні й коханій ойчизні! Але Річ Посполита ще має предосить моці, аби вгамувати непокірних лотрів! Славетні лицарі єгомосці князя Вишневецького винищили до знаку бунтарське збіговисько, а їхній привідця Путивль стоїть перед вами у кайданах і чекає справедливої кари. Ми не потерпимо ніяких ексцесів на Україні, бо Україна — то є коштовна перлина в польській Короні. Славне військо Речі Посполитої буде ґрасувати, як барс, допоки не згине останній лотр! Зараз привідця бунтарської зграї отаман Путивль буде живцем засмажений у мідній бочці на повільному вогні. Дивіться всі і затямте на віки вічні та іншим бачене передайте. Люта смерть чекає кожного зухвальця, котрий посміє підняти зброю супроти Корони, круля і ойчизни!

Потоцький скінчив погрожувати, ротмістр махнув рукою, і до мідної бочки на стовпах підбігли жовніри з палаючими головешками в руках і сунули їх у дрова... Закурився благенький димок, ось вихопився язичок, захитався, але не дістав до бочки і пожирав дрова. Ще кілька червоних язиків вихопилися і нарешті лизнули дно... Жовніри тим часом підносили нові й нові в’язанки дров, кидали їх у вогонь.

— Дивіться і будьте слухняними! — вів далі Потоцький. — Бо кожного за непослух чекає люта кара! Ліпше панів своїх слухати, аніж смажитися у бочці!

— Не слухайте, люди, цього кривавого катюгу! — зненацька вигукнув на увесь майдан отаман Путивль. — Коли ми будемо поодинці й зосібно повставати і діяти кожен побіля своєї хати, то пани переб’ють нас! А коли ми всі разом за риштунок візьмемося та об’єднаємось, то панам буде не до мідних бочок, бо земля в них горітиме під ногами!

— Хапайте балакуна! — загаласував Потоцький, наче отаман тікав. — Садіть його в бочку, та пошвидше!

З десяток жовнірів кинулись до отамана, повисли на його закутих руках. Отаман повів плечима, жовніри так і посипались.

— Люди-и! — крикнув отаман. — Не бійтеся опряги, вона славна, коли за рідну землю! Ідіть, люди, до гетьмана Остряниці! Лушпарте паноту до скону літ своїх, бо до Судного дня у нас з панами миру не буде! Хай наша земля вогнем горітиме у них під ногами! Бійтеся чвар, незгод і розбратів! Ми слабаки зосібно, наша сила в спільноті!

Дебелий жовнір з усього маху вдарив отамана кольбою по голові, решта навалилась, потягли його до бочки. Хотіли витягти його по драбині, та отаман пострушував їх.

— Сам піднімуся, душогуби! А ви тремтіть і чекайте кари за всі свої злодіяння на вкраїнській землі!

І з цими словами отаман піднявся до бочки.

— Прощайте, люди! — вигукнув востаннє. — За зброю беріться! До Остряниці йдіть!

Знову отамана вдарили по голові і напівпритомного штовхнули в бочку, а дірку накрили.

— Дрова!.. Більше дров, пся крев! — крикнув Потоцький. — Хай посмажиться той крикун!

Потоцький скінчив погрожувати, ротмістр махнув рукою, і до мідної бочки на стовпах підбігли жовніри з палаючими головешками в руках і сунули їх у дрова...

Піднесли ще дров, і вогонь охопив усю бочку.

— А-а-а-а! — почувся здавлений крик на майдані.

— Перевертайте, перевертайте бочку, щоб лотр з усіх боків підсмажувався! — радив Потоцький.

Жовніри заметушилися, одні підносили дрова, інші великими гаками перевертали бочку, аби її рівномірно охоплював вогонь.

— Цікаво, як він себе почуває всередині? — повернувся Потоцький до Вишневецького.

— Принаймні не може поскаржитися, що йому холодно! — відповів князь, і обоє зареготали.

Бочка почала червоніти, наче бралася кров’ю...

— Люди-и-и! — зненацька почувся розпачливий крик на майдані. — Та це ж люті звірі!..

І стихло... Потім хтось у тиші вигукнув:

— За зброю беріться, люди, та купно до Остряниці йдіть!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить, не розплющуючи очей і не ворушачись. Відчував на своєму плечі рівний, спокійний подих Орисі і насолоджувався тим душевним спокоєм і рівновагою, що полонили його того ранку. Хтозна й коли в нього була така рівновага в душі, такий затишок на серці! На мить захотілося нікуди не квапитись. Дні тоді будуть видаватися довгі-предовгі. І життя тоді видасться довгим, наче два віки. Всмак тоді наживешся. І вечір свій зустрінеш мудрим, спокійним. А коли тобі вгору ніколи глянути, дня не вистачає, коли кидаєшся з битви у битву, коли тебе терзають власні думи і ти поспішаєш, аби викрутитись з одної оказії й ускочити в другу — коротке тоді видається життя. Ой, яке коротке! Але яке з них значніше й багатше? Перше? Друге?

Остряниця тихо посміхнувся сам собі, своєму щастю і, звівши голову, сперся на лікоть. Орися лежала біля нього, і він замилувався її молодим, здоровим тілом, що навіть сонне, розслаблене зберігало нуртуючу жагу молодої жінки, що саме стала на порі своєї чарівної зрілості. Легенько провів рукою по її струнких звабних ногах, відчуваючи приємно-хмільний сором. Прислухаючись до її тихого дихання, краєм вуха вловив приглушені віддаллю постріли. І вмить душевного спокою та рівноваги як не було. Мимовільно зітхнув і обережно, аби не розбудити дружини, встав, натягнув шаровари, взув чоботи і в сорочці вийшов надвір. Ранок ще тільки народжувався, над Миргородом палав схід, і в очах кота, що сидів на призьбі, палахкотіли малинові відблиски. Але повітря ще не скинуло з себе ранкову млу, видавалося сонним і лінькуватим...

Звідкілясь нечутно вирнув Онисько Завірюха.

— Доброго ранку, пане гетьмане! — Молодий, свіжий і бадьорий Онисько, як завжди, посміхався.

— Здоров, козаче! — Остряниця ляснув його по плечу. — Міцний ти, брате! Об твої плечі, як об каменюку, руку заб’єш!

— М’якотілі тільки равлики, пане гетьмане! А я б волів залізним бути!

— Залізним, кажеш? А для чого? — Остряниця поглянув на палаючий схід. — Глянь, як гарно!.. Ні, ліпше залишайся, хлопче, таким, як є. Залізу не притаманні людські почуття. Ні щастя, ні горе, ні радість, ні біль. А без них людина зачерствіє і закам’яніє, як ті кам’яні баби в запорозьких степах. — Прислухався до пострілів, що линули з околиці. — Що там?

— То Гуня лядську хоругву ганяє.

— А де вона взялася під Миргородом?

— А біс її знає, — стенув плечима Онисько. — Дозорці в степу здибали. Мабуть, вночі заблукали ляхи, то Гуня й помчав їм дорогу показувати. — Прислухався до тупоту копит. — Вже повертаються!

— Ану, хлопче, злий мені! — Остряниця скинув сорочку і підставив плечі. Довго із задоволенням хлюпотівся в студеній воді, кректав, і, коли витерся рушником, тіло на ньому аж рипіло. З насолодою вдихав свіже ранкове повітря і відчув себе дужим і молодим.

Вулицею затупотіли коні, й невдовзі за тином замаячіла Гунина гостроверха шапка з білим денцем та золотавою китицею.

— Гетьмане! — озвався Гуня від воріт. — Потоцький хоругву на розвідку вислав до Миргорода, то я, поки снідати, поганяв її добряче в степу.

Гуня з козаками в’їхав у двір, женучи поперед себе довготелесого поляка з розкішними рудими вусами й дрібним личком.

— Хоругва наказала довго жити, а цього цибаня привів, аби язика йому розв’язати. Але ж і прудкий. Кинув свою кумпанію напризволяще, коли побачив, що непереливки, і втікав так шпарко, що ледве наздогнали його.

— Я не тікав! — верескливо закричав полонений і смішно заворушив вусами. — Я мчав, як лев, за підмогою!

Козаки гучно реготали, глузливо поглядаючи на «лева», і той зіщулився від їхнього сміху.

— Ти хто за їден? — запитав Остряниця.

— Я — уродзоний шляхтич! — довготелесий гордо випнув вузькі груди. — Але більше я не скажу вам ні слова! Мої вуста заціплені!

І він стулив тонкі синюваті губи.

— Ониську! — кивнув Остряниця джурі. — Ану розкрий уродзоні вуста!

— Один мент! — Онисько витяг запоясник, граючись блискучою крицею, підійшов до шляхтича, недобре посміхаючись. — Ну, пане ясновельможний, давай розкриємо ротика....

— Ви не смієте!.. — закричав той. — Це насильство! Я вам не бидло, я ротмістр Хшонстовський!

— Так би й сказав, а то викаблучуєшся, як що путнє!

— Але я більше не скажу ні слова! Ніц не вєм! Мої вуста...

— Ониську!

— Один мент, пане гетьмане!

— Я... я скажу, — забелькотів ротмістр, задкуючи від Ониська. — Я з Лубен... Там і пан полковник Потоцький.

— Чого він там сидить?

— Підмогу чекає, — покірно відповів ротмістр. — До нього має прибути його милість польний гетьман з коронним військом. Він уже вирушив з Подолії. Крім того, пан полковник очікує князя Ярему Вишневецького, котрий поспішає з Києва. — Благально вигукнув: — Але більше я нічого не знаю!

— Схоже на правду! — кивнув Гуня.

— Правда, чистісінька правда! — белькотів ротмістр і випльовував вус, що ліз йому в рот. — Чув іще краєм вуха... Потоцький має з Вишневецьким іти в Лукомль, щоб знищити там загін якогось Сокирявого. Щоб той не встиг з вами з’єднатися.

Остряниця переглянувся з Гунею.

— Не будемо гаяти часу. Потоцького треба розбити, поки йому не надійшла підмога. Заодно — виручити Сокирявого. У нього чималий загін в Лукомлі, для нас це теж підмога. Вели, Дмитре, сурмити похід!

— Люблю похід! — блиснув очима Гуня. — В один мент зберемося, обози ще звечора готові. — Вказав на ротмістра: — А з цим левом що чинити? Стяти йому голову та хай іде собі з миром?

— А-а-а... — ротмістр затремтів і впав на коліна. — Помилуйте, проше пана... Бога молитиму...

— Жити хочеш? — запитав Остряниця.

— Хочу, ваша милість, ой як хочу, — повзав на колінах ротмістр. — Помилуйте, я все сказав... Жити хочу...

— А чого ж ти йшов на Україну, як жити хочеш? — поспитав гетьман. — Жінок та дітей по селах вирізати?

— З примусу, проше пане, з примусу йшов. Його милість польний гетьман присилував... Та я пташки за своє життя не зобидив.

Остряниця оглянувся, бо хтось узяв його за рукав сорочки. Орися дивилася на нього благальними очима.

— Помилуй... Який же він ворог, коли на колінах повзає? Він навіть не людина вже... Не треба крові хоч сьогодні вранці.

І такими благальними очима дивилась, що Остряниця сказав козакам:

— Витягніть цю худобину за місто, дайте йому потиличника, і хай вшивається геть до бісової матері!

Хшонстовський на колінах поповз до Орисі, хапав її руку, намагаючись поцілувати. Орися відсмикнула руку, гидливо витерла її і пішла в хату...

Залишивши Миргород, Остряниця з півдня обійшов Лубни і попрямував на Лукомль, аби не дати Потоцькому напасти на місцевих повстанців. Крім того, в гетьмана була задумка розбити Потоцького, доки йому не підійшла підмога...

Військо рухалось похідним маршем, попереду розвідка, далі козацька кіннота, за нею обози й піші загони. Дмитро Гуня з своїми козаками раз по раз виривався вперед, як він казав, «винюхувати дорогу» і надовго зникав, а коли повертався, то з гуртами сільських дядьків. Остряниця дорогою розсилав загони по волостях, селах, аби ті піднімали селян на боротьбу й вирушали до нього на поміч. Це не могло не позначитися на чисельності війська, адже гетьман щодня розсилав по кілька загонів. Гуня бурчав, що так вони розпорошать свої сили на малі загони, котрі розбредуться по селах, а Потоцький може не сьогодні-завтра напасти. Одначе гетьман стояв на своєму і продовжував розсилати своїх людей з універсалами, в яких кликав людей братися за шаблі.

Весна була в розпалі, сяяло ласкаве, щедре сонце, не вгавало птаство, далина слалася перед ними неоглядна... Дороги сухі, хоч котися, паші коням вдосталь, та й люди запаслися провіантом, є поки що порох. Веселе пожвавлення панувало у війську.

Орися їхала поруч з Остряницею в голубих шароварах, малиновому жупані, в смушковій шапці — козак козаком! Ще й шабля при боці висить і пістоль за поясом. Кінь під нею аж грає. Орися, як мак, цвіте. Не хочеш, так замилуєшся молодицею. Аж попишнішала за ці дні, налилася здоров’ям, снагою життя, форми її тіла заокруглилися, як наливається молода, здорова жінка, коли вона вщерть переповнена щастям і коханням.... Іноді від повноти щастя, від буйної весни й неоглядної далини, що слалася перед нею, Орися пускала коня клусом, вихоплювалася далеко вперед і мчала в захваті, наче на крилах летіла... І Остряниця мчав за нею, забувши про все на світі. Козаки тільки головами хитали... Закохався гетьман, як парубок, ще голову свою стратить!

Орися зістрибувала з коня серед розмаїття весняних трав, рвала жовту кульбабку та конюшину, жовтий яскравий звіробій чи золотисто-жовтий горицвіт, плела вінок і співала:

Першими напали на загін отамана Сокирявого драгуни князя Острозького. Побачивши перед собою не козаків, а сільських дядьків, озброєних як попало, драгуни з гиком і свистом понеслися на юрму. Окопуватися вже не було часу, і селяни ставили в ряд вози і дали залп по драгунах. З десяток вершників вирвали кулі з сідел. Розмахуючи шаблями, драгуни розвернулися й подалися назад, перешикувалися і знову кинулися на довгий ряд возів... Але селянські самопали били так влучно, що драгуни вдруге відкотилися назад.

— Стійте! Стійте, пся крев! — горлав ротмістр. — Кого ви злякалися? Кому славне лицарство показує спини? Сором, панове! Перед вами купка селюків. А ви ж орли Посполитої! Ганьба! Вперед!

Втретє понеслися драгуни. Огризнулись вози самопалами, посипались драгуни з сідел... Знову залп!

Отаман Сокирявий, дрібний на вигляд селянин в латаній-перелатаній сорочці, спокійно смоктав люльку, сидячи на возі, й дивився, як на його загін мчали драгуни. Жодна риска не ворухнулася на його кістлявому сухому лиці, засмаглому, аж оливкового кольору. Маленькі очі сховалися в густу сітку зморшок, що густо поорали лице... Драгуни все ближче і ближче. Сокирявий спокійно собі кадить люлькою. Та ось підняв руку, махнув. Гримнув залп! Другий... Заляскали постріли врізнобій... Покотилися вершники, падають коні, курява стовпом стоїть...

— Почухали ляшкам боки, і досить! — каже він і зістрибує з воза. — Ану, товариші молодці, заманіть уніятів під лісок.

Використавши передишку, селяни хутко запрягли коней і подалися до лісу. Ледве драгуни забачили, що селяни втікають, скочили на коней і понеслися навздогін. Вози котилися дорогою, дядьки диміли на возах люльками.

— Підпускайте поближче! — наказував Сокирявий. — А тепер — стій!

Вози спинилися, дядьки робили залп, передніх драгунів як вітром здувало з коней...

— Поїхали, товариство! — казав Сокирявий, і вози знову торохтіли дорогою, а драгуни підбирали поранених та вбитих. Так повторялося декілька разів, аж доки Сокирявий не дістався переліску. Тут починалося болото. Болото було підступне: драговина на драговині. Сунешся — поминай як звали! А зверху драговина затягнена зеленою травою, мохом... Сюди й заманював Сокирявий драгунів. Порівнявшись з болотом, дядьки пострибали з возів, вози поторохтіли в глиб лісу, а дядьки стояли собі на дорозі, курили, очікуючи драгунів...

— Рубай хлопів до цурки! — кричав ротмістр. — Їм нікуди дітися!

Селянам ніби й справді не було куди поткнутися, стояли вони посеред дороги, опустивши руки... Та тільки драгуни наблизились, дядьки несподівано сипонули низиною, де ріс рогіз та блискотіли озерця.

— Втікають, лотри! — загаласував ротмістр. — Виловлюйте схизматів, випужуйте їх з кущів!

Перша хоругва драгунів, підбадьорена втечею ворога, погналась за ними, розпорошилась по низині і подалася зеленими травами. І тут сталося негадане. Коні раптом дико заіржали, пірнаючи в смердюче багно по черево, а далі глибше... Перелякані драгуни зістрибували з коней і самі тонули... Інші хоругви вчасно встигли спинитися на краю небезпечного болота й, оціпенівши од жаху, дивились, як конає в драговині добірна хоругва князя Острозького.

— Ура-а-а!

Заметались драгуни, спереду болото, а позаду — козаки. Деякі, охоплені панікою, кинулися на болото й потопилися... Козаки налетіли на драгунську хоругву, і заблискотіла криця! Люто рубався Остряниця, вирвавшись поперед. Рука не знала втоми, душа — спокою. Вибирав драгуна, кидав до нього коня й з усього маху сік ворога по шиї. Шабля входила в вороже тіло нечутно, ворог тихо зсовувався з сідла і падав під ноги коневі... Діяв гетьман з холодним розрахунком, ні на мить не втрачаючи над собою контролю. Мигнувши в повітрі, шабля падала на плечі ворогу і розсікала його від ключиці до пояса... Остряниця ловко володів шаблею.

— На шиї нам захотіли сісти, пани-ляшки?! — несамовито кричав гетьман. — А криці козацької не хочете скуштувати?

Драгунська хоругва князя Острозького була вирубана до ноги. Бій відклекотів, як і спалахнув, — швидко. Козаки виловлювали драгунських коней, збирали трофеї. Остряниця запалив люльку і, зістрибнувши з коня, сів на моріжку, очікуючи Сокирявого. Дядьки виглядали з-за кущів, перемовлялися між собою.

— Та виходьте, бо вже набридло ждати! — крикнув їм Остряниця. — Драгунів у болото заманили, а своїх злякалися.

— А ви хто такі?

— Якщо ляхів порубали, то, виходить, свої.

— Та воно й таке. — І дядьки, обминаючи драговини, виходили на дорогу, все ще обережно озираючись.

— Скільки ж вас, пани молодці?

— Двісті, гетьмане! — підійшов маленький кістлявий дядько із зморшкуватим личком. — Я отаман Сокирявий.

— Добре ляхів заманили! — ручкався з ним гетьман.

— Ми на цьому болоті всі стежки знаємо, як свої п’ять пальців.

Козаки тим часом зганяли докупи полонених драгунів. Як побачив їх Сокирявий, потемнів на виду, вихопив у селянина вила, кинувся на них, проштрикнув одного, потім другого, третього.

— Стривай, чоловіче, ти що, здурів?! — кинувся йому навперейми Остряниця і вирвав з рук вила. — Це вже не бій, а вбивство! Ми ж не звірі, отамане!

— Не звірі, так хочу бути звіром! — кричав Сокирявий, почорнівши від гніву, і невідомо було, де в нього бралося стільки сили. — Не звірі, кажеш, гетьмане? Може, й так. Я все життя своє чуба тільки працею грів. Жив з пучок, хліб ростив та бортництвом займався. Мухи за своє життя не зобидив. А хто мене звіром зробив? Хто, як не пан. Живцем нас облуплював, все, що захоче, із зубів вирве, а забере. Так до голого коліна й доробивсь. Пан з нас останні соки вичавлював, а він такий, що й на кропиві мед збере. І жінкам нашим життя не було. Пан їх ґвалтом примушував з ним спати. Та не скорились ми, не зігнули карка. То він тоді навів жовнірів. Все село з димом пішло. Жовніри ґвалтували на наших очах жінок наших і дочок. А ми стояли, пов’язані, і скреготіли зубами. В моєї жінки вирізали груди і били ними мене по лиці. Дітей роздягали й окропом їх обливали... Ось так, пане гетьмане. Хіба не станеш після цього звіром? Вони зробили мене звіром, так хай же тепер не нарікають, що хлопи бунтують. Я поклявся: вирвуся на волю — відомщу! Великою люттю відомщу. Все буду різати, що паном-ляхом зветься. І я мщу!

Сокирявий обхопив голову руками і застогнав.

Остряниця поклав йому руку на плече.

— Стисни зуби, отамане, буде і на нашій вулиці свято!

— Я зуби зціпив. Давно зціпив. Але я до смерті, до останнього свого дня не забуду, що вони чинили. Це карб на все життя.

— Приставай до мене, і підемо на Лукомль, — сказав гетьман. — Туди має підійти Потоцький, треба добре його зустріти.

Сокирявий заперечливо похитав головою.

— Ні, ми будемо свої мотузки сукати. Нікуди я звідси не піду! — вперто і твердо мовив. — Я буду їм тут мстить. У цих краях, де вони чинили звірства. Я заманюю ляхів у болото і дивлюся, як вони мул ковтають. Насолоджуюсь їхніми криками, коли вони конають. О, багато їх пішло в ту трясовину, а ще більше піде. Тому я не пристану до тебе, гетьмане. Я битиму ляхів тут. Доки повне болото не натоплю — не заспокоюся. Прощай, гетьмане. Давай обміняємося люльками на згадку. Дай мені свою, а собі візьми мою. Ти будеш мене згадувати, а я — тебе. І будемо спільну справу робити — ляхів нищити. Доки я живий, доти вони і конатимуть в цім болоті!..

Захопивши Лукомль — невелике, але досить укріплене містечко, — і винищивши жовнірську залогу, Остряниця встановив у містечку козацьку владу, лишив старшину Недригайла з двома сотнями козаків, а сам пішов на Сліпород. Туди, за відомостями, одержаними від розвідки, прямували Потоцький і князь Вишневецький. Те, що Потоцький встиг з’єднатися з Вишневецьким, дещо ускладнювало справу. Доводилось поспішати, допоки сюди не прибуде ще й коронний гетьман з військом. Остряниця ще не знав, які сили привів сюди Вишневецький — відомий кат і душитель українського народу, — але здогадувався, що чималі. Тепер військо Потоцького значно збільшилося. Він і до того переважав Остряницю, а тепер і поготів... Ні-ні, та й з’являвся у серці відчай, чи не задарма він кидається між містами, шукаючи зручного місця для бою. Чи не все одно, де битися? Поляки й зараз сильніші, а коли прибуде сюди польний гетьман з коронним військом, тоді й зовсім буде скрутно повстанцям.

В хвилини сумнівів та відчаю витягав люльку отамана Сокирявого... Чубук її був покусаний і погризений... Вчувалося гетьману: «Дітей окропом обливали... В моєї жінки груди вирізали і били ними мене по лиці...» — линув у його вухах отаманів голос, і гетьман стискував зубами люльку...

Катюги! Душогуби! Татари такого не чинили. Ті в ясир гнали люд, стинали голови, але не додумалися вирізувати у жінок груди і бити ними чоловіків... Чорнів гетьман, нові зморшки залягали на його схудлому лиці... Глибше западали очі... А він сподівався на сімейний затишок! Ось тобі й вибрав час для кохання. Ось тобі й забаг тихого сімейного щастя! Зціпить зуби гетьман, аж на щоках заграють жовна, і мовчить. Іде поруч з ним Орися годину, другу, ні слова. Як уже не пробує вона розважити його, тільки хмуриться.

— Не той час ми вибрали для щастя! — вихопиться в нього, і знову мовчить. Орисі ж починало здаватися, що Остряниця її розлюбив, охолов до неї. У відчаї вона ладна була накласти на себе руки... Щодень він ставав похмурішим, замикався в собі, а коли і говорив з нею, то думав про інше. Така різка зміна в його поведінці кидала її у відчай. Орися не знала, як запобігти горю, і шукала власної загибелі. Під Сліпородом, коли козаки йшли на приступ, Орися й собі кинулась в гущу битви...

Дізнавшись про наближення повстанців, міщани та реєстрові козаки підняли повстання в місті, вбили польського старосту, перебили жовнірську залогу. І вийшли навстріч повстанцям. Відразу ж посипались скарги на старосту та жовнірів:

— Звірі, а не люди! Що хочуть, те й чинять!

— Жінок наших ґвалтують і дочок!

— Чиншами душать!

— Руськими суками та псами нас обзивають!..

— Люди добрі! — звернувся до них Остряниця. — Старосту ви вже вбили, урядовців розігнали, тож починайте по-новому жити. Виберіть свою владу козацьку, захищайте місто і бороніть свою волю. Бо ніхто її вам готової на тарелі не піднесе. Тримайтеся купи і гуртом волю відстоюйте!

Під Сліпородом повстанці витримали жорстоку цілоденну битву. В полудень до міста підійшли Потоцький та Вишневецький з військами, що в кілька разів переважали повстанські сили. Суцільною лавою посунули вороги на місто. Гармати з обох боків аж захлиналися, все потонуло в гуркоті й диму. Поляки засипали місто ядрами, спалахували пожежі, й повстанці та міщани ледве встигали їх гасити. Приступ відбили, але з великими втратами. Військо Остряниці тануло. Підмоги, незважаючи на розіслані загони, поки що не було. Та й не могли селяни пробитися крізь жовнірські заслони. До всього ж місто переповнилося пораненими, і їх ніколи було перев’язувати... Орися пішла по хатах, зібрала жінок, і як могли рятували поранених. А в Сліпороді майже на кожній вулиці, замалим не в кожному дворищі падали ядра. Поранених збільшувалося з кожною годиною, мертвих ніколи ховати... Бій клекотів увесь день. Скільки атак відбили повстанці — ніхто не пам’ятав. Місто трималося. Як не скаженіли вороги, але жоден з них не підійшов навіть до валу.

Зрештою Потоцький прислав послів. Вони під’їхали до валу, махали шапками й кричали, щоб козаки не стріляли.

— Коня! — крикнув Остряниця.

Гуня хотів було затримати гетьмана, та той вихопився в сідло і вдвох з джурою подався за міську браму. З’їхались неподалік валу, де густо лежали трупи жовнірів. Ротмістр з холодним пещеним лицем, зберігаючи кам’яний спокій, хоч його кінь і топтався по трупах жовнірів, велемовно почав:

— Єгомосць пан полковник Станіслав Потоцький вимагає, аби гетьман негайно припинив опір і здався на милість переможцям!

— За яку ціну? — глухо запитав гетьман.

— Єгомосць коронний гетьман збереже за гетьманом булаву і нагородить пана гетьмана маєтком!

Хорунжий, що був з ротмістром, свердлив гетьмана ненависними очима, кусав губи і все тягнувся рукою до пояса, де в нього стирчав пістоль... Онисько не спускав з нього настороженого погляду.

— Пан гетьман дарма сподівається на вікторію! — говорив ротмістр скучним, безбарвним голосом. — Річ Посполита ще здатна насипати хлопам солі на рани. У єгомосці пана полковника уже шістнадцять тисяч війська. Це разів у три перевищує козацьке. Крім того, єгомосць польний гетьман з коронним військом уже підходить до Києва і скоро буде тут. І тоді ми влаштуємо вам волейну потребу. З вашими ексцесами буде назавжди покінчено! На що сподівається пан Остряниця? Фортуна повернулась до вас боком. Ваша компанія вже бардзо поріділа, помочі ніякої. Міць ваша зломлена. Тріумф вам і не світить! А ми пропонуємо вигідні умови: скласти зброю, і булава лишається за паном гетьманом. Реєстр буде збережено в межах шести тисяч, або шести полків.

— Ні, пане, з цього дива не буде пива! — відказав гетьман.

— Це останнє слово пана? — запитав ротмістр. — Пан вельми пошкодує. Пан полковник зітре з лиця землі Сліпород! І тоді можете суплікувати хоч до самого Бога!

— Згинь, руська собако! — зненацька вигукнув хорунжий, котрий до цього й пари з уст не пустив. І вихопив пістоль. — Згинь, схизмате!

Сухо тріснув постріл.

— Ай!.. Сто дяблув! — закричав хорунжий, схопившись за свою прострелену руку.

— Кидай пістоль! — крикнув Онисько.

Хорунжий розчепірив пальці, і пістоль упав на землю. Онисько витяг з-за пояса другий пістоль, повернувся до ротмістра.

— Сподіваюсь, що хоч пан ротмістр не буде замахуватися на життя гетьмана? — запитав Онисько.

— Я... е-е... не буду, — зблід ротмістр.

— Повертайте коней! — наказав Онисько.

— Але ж... — ротмістр вбрав голову в плечі.

— Я стріляти в спину не збираюся! — відказав Онисько. — Не вашої підступної породи. Хоча пана хорунжого й треба було забити!

На тому й скінчилися переговори.

Польська кіннота знову кинулася на приступ... Коронна артилерія засипала місто ядрами. Аби врятувати мешканців Сліпорода від обстрілів, Остряниця вночі залишив місто.

...І почалися гіркі невдачі.

Потоцький наступав на п’яти.

День у день, навіть уночі від нього неможливо було відірватися й тим більше де-небудь зачепитися. І бої, сутички, втрати, втрати... Великі й криваві. Повстанське військо катастрофічно тануло. Гинув у першу чергу ар’єргард — козаки, котрі всі ці дні мужньо стримували натиск поляків. Остряниця метався в районі Лубен, Миргорода, Сліпорода, Лукомля, відбивався, сам нападав і, несучи втрати, змушений був відходити.

Так не могло довго тривати. Трагічна розв’язка наближалася. І це добре розумів гетьман. Хоч повстання і набуло широкого розголосу на Україні, одначе повстанці так і не спромоглися об’єднати свої сили. Більше того, вони неохоче йшли на таке об’єднання, кожен загін діяв в межах свого села, волості чи, зрештою, лісу, урочища. Це було на руку Потоцькому. З таким повстанням він хоч і з великими труднощами, а все ж міг справитися. Загони діяли нарізно, не маючи ніякого зв’язку між собою, і гусарські та драгунські хоругви оточували їх і після впертих, запеклих боїв або знищували, або розпорошували. Головні ж свої сили Потоцький кинув на Остряницю. До Потоцького замалим не щодня прибувало підкріплення, і почував себе полковник впевнено. Остряниця, залишаючись без свіжих сил, щодень втрачав козаків. Тому змушений був відходити й відходити, а доки — й сам не знав.

Потоцький насідав, розуміючи, що від цього залежить майбутній успіх. Вимотати повстанців, знекровити, оточити, не допустити до них підмоги і наступати, наступати їм на п’яти. Надійде такий час, коли повстанці не витримають, або в них скінчиться порох. І тоді можна скрутити їм роги!

Остряниця метався по рівнині, почуваючи себе у пастці. Підмоги ніякої, військо тане на очах від безкінечних обстрілів коронної артилерії, виснажується довгими походами. А запаси пороху не вічні. І, як на ту біду, Остряниця ніде не міг зачепитися, звідусіль його вибивали, і мусив знову кружляти й кружляти. А кільце навколо все звужувалось і звужувалось... Почорнів, очі глибоко запали, щоки затяглися, вуса ще дужче посріблилися. Але у відчай не падав, це лише прискорило б загибель. Діяв розсудливо, з холодним розумом. Робив усе, що міг, але становище не кращало. Ні вдень, ні вночі не злазив з коня, коні під ним не витримували, їх доводилося міняти. Гетьман тримався. Сухі губи стиснені, в запалих очах — не вщухає вогонь, і по ньому можна було здогадатися, що гетьман напружено шукає виходу. А виходу не було. Тому себе не беріг, майже в кожному бою водив перед, врубувався в саму гущу ворогів, але смерть його обминала... А десь глибоко в мозку билася думка: все. Програв. Повстання вже приречене, і немає такої сили, котра б його порятувала. Ну місяць вони ще протримаються, ну два, а тоді що? Так і буде крутитися побіля Лубен, Миргорода чи Сліпорода? Потоцький постарається його звідси не випустити. Крім того, він чекає польного гетьмана із свіжим військом. Тоді залишиться хіба що з честю полягти на полі бою. Все частіше й частіше з’являлася думка про марність подальшої боротьби. Спершу він лякався тої думки, гнав її від себе, та вона міцніла в ньому з кожним днем, і він дедалі ясніше почав уявляти поразку. Боротьба марна. Принаймні сьогодні, цеї весни... Ворог сильний. У повстанців ще не знайшлося відповідної сили. Вони не зуміли об’єднатися і спільно повести наступ за волю. А може, немає ще відповідних умов? Чи не визріло як слід повстання, спалахнуло передчасно? Чи не ліпше сьогодні зберегти людей в ім’я завтра?.. Думав і не знаходив відповіді...

Не вистачало ще якоїсь краплі, аби думка про марність подальшої боротьби остаточно заволоділа ним, і він би не вагаючись, підкорився їй. Точніше, не вистачало двох крапель. Перша крапля капнула в битві за міст через Сулу.

Півдня Остряниця утримував міст, аби не пустити поляків за Сулу. Ті шалено атакували, але поки що без успіху. За півдня битви земля біля мосту була переорана, перепалена й густо закипіла козацькою кров’ю. З обох боків лежало чимало вбитих. Але міст треба було будь-що втримати, і Остряниця тримав. Гуркіт не затихав увесь день. Потоцький не шкодував пороху, коронна артилерія рясно засипала повстанців ядрами.

В розпалі бою Остряницю хтось покликав:

— Яшо...

Вчувши своє ім’я (раніше по імені його ніхто не називав), гетьман рвучко обернувся. Орися!.. Провів рукою по лицю, витираючи сажу, кров, зітхнув:

— Ти?

Орися зістрибнула з коня й, ведучи його на поводу, підійшла до нього з німим благанням в засмучених, згорьованих очах.

— Яшо... Поки ще не пізно...

Гетьман дивився на неї здивовано. В колотнечі останніх днів, безкінечних боїв, гарматного гулу, крові і диму він зовсім було про неї забув. Та й не було коли думати і бачити Орисю: вдень і вночі він знаходився в ар’єргарді свого війська... Тепер, дивлячись на Орисю, на її схудле, посіріле лице, на сумні очі, повні пекучого болю, на мить згадав Голтву, хатину в тихому завулку, місяць, що заглядав у віконце, Миргород, вінчання... І розгубився... «Це ж я скалічив їй життя», — гірко подумав. Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато кліпав очима.

— В цьому пеклі я й забув про тебе...

— Ти мене розлюбив? — білими губами запитала вона.

Остряниця не відповів, бо жовнірські хоругви знову піднялися.

— Ах, чорт!.. — бурмотів він, стежачи за боєм.

— Яшо!.. — у відчаї вигукнула Орися.

— Ти чого? — грубо запитав він і спохватився. — Пробач... Таке твориться, що і янгол не витримає. Ох, Орисю, не той час ми вибрали для щастя!

— Пане гетьмане! — примчав закривавлений сотник Щербина. — Биховець просить підмоги. У нього великі втрати!

— Джуро! — гукнув Остряниця. — Мчи до старшини Недригайла, хай переходить із своїми хлопцями до Биховця!

Сотник і джура помчали, гетьман знову спостерігав за боєм. Без угаву била коронна артилерія, і ядра густо рвалися на позиціях козаків... Передишки не було й на мить.

— Ах, чорт! — бурмотів він. — Якби у нас було хоч трохи гармат. Гинуть же люди!

— Яшо! — Орися зважилась і поклала йому руки на плечі. — Боже мій, на кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом обуха не переб’єш. Цього разу не пощастило нам, вдруге пощастить. Відступися, коханий. Відмовся від гетьманства. Поїдемо хоч світ заочі... Хату збудуємо... Хоч курінь... І я кохатиму тебе... І сонце нам сяятиме...

Остряниця не витримав. Завжди врівноважений, зовні спокійний, він вибухнув не властивим йому гнівом:

— Чого ти нидієш?! Ти що — сліпа? Чи не бачиш, що твориться? Люди гинуть, справа наша гине, а тобі коханнячко?..

Викричав і пошкодував. Та вже було пізно. Орися потемніла й до крові прикусила губу.

— Зрозумій мене... — почав було він, та Орися скочила в сідло і з місця пустила коня вчвал... Проводжаючи її поглядом, Остряниця побачив, що вона круто повернула коня й помчала на ліве крило козацької оборони, де густіше всього падали ядра.

— Стій! — не тямлячи себе, крикнув Остряниця. — Ти збожеволіла?

Але голос його потонув у гуркоті бою.

— Коня!

Орися вже вихопилась на рівнину, польські гармаші, певно, примітили одинокого вершника, бо ліворуч і праворуч Орисі почала злітати вгору земля... Остряниця скочив у сідло і помчав навперейми... Хтось з козаків хотів було спинити його.

— Стій, стій, гетьмане!.. Її вже не врятуєш, а сам задурно головою накладеш...

Остряниця вилетів на рівнину, не помічаючи ядер.

— Орисю! Схаменися!.. На-аза-ад!

Зліва від Орисі виріс кущ землі. Наче в якомусь сні, побачив, як повільно-повільно піднімається її кінь угору і валиться на правий бік, а Орися летить йому через голову...

Як він домчав до неї — не пригадує. Скочив з коня, впав біля неї на коліна й відсахнувся.

— Орисю!..

Вона лежала на спині, розкидавши руки. Лице біле-біле, кров відхлинула від нього. На грудях — кривава пляма...

— Орисю! — крикнув Остряниця у відчаї. — Кохана моя...

Тремтячими руками скинув з себе жупан, з тріском розірвав на собі сорочку... Там і тут побіля нього падали ядра, його обсипало землею, та він не бачив і не чув нічого. Перев’язав Орисю... Повіки її здригнулися, вона з трудом розплющила очі і винувато посміхнулась куточками губ.

— Ти... шукала смерті?

Вона ворухнула безкровними губами.

— Я знаю... що тобі заважаю... Ти правду казав, не той час для щастя... Я не хочу тобі заважати... Прощай...

— Мовчи, Орисю, жити треба. Жити! Всьому наперекір! Він обережно підсунув під неї руки, звівся і, притискуючи Орисю до грудей, рушив полем... Кінь пішов за ним. Ядра падали там і тут, а він повільно йшов полем, обережно несучи її на руках.

— Ура-а-а! — донісся до нього крик, і він побачив, що по всій лінії оборони козаки йдуть в атаку.

— Не треба, — тихо прошепотів він, — не треба марних жертв... Перемога далеко від нас...

Зазнавши великих втрат, Остряниця, зрештою, відійшов з поріділим військом до Жовнина — свого останнього рубежу на вкраїнській землі. Потоцький, невідлучно йдучи слідом, наступав повстанцям на п’яти. Коронна артилерія по кілька разів на день обстрілювала козаків. Відірватися від переслідувачів Остряниця вже не міг: бракувало коней, з обозів лишилося кількадесят возів, на яких ледве розмістили поранених, залишки пороху та харчів. І так відходили увесь день під безперервним вогнем. Гетьмана неможливо було впізнати, до того лице його загострилося й почорніло. Сидів у сідлі набурмосившись, тільки жовна на щоках перекочувалися.

Під Жовнином (неподалік впадіння Сули в Дніпро) повстанці, аби уникнути повного оточення, змушені були зайняти невигідні позиції. Табір влаштували нашвидкуруч, ледве розставили вози, які ще вціліли, встигли місцями вирити неглибокі шанці та де-де насипати вал. Суцільної лінії оборони не було, особливо на лівому крилі. Поляки з ходу кинулися на приступ. Ліве крило козацького табору атакували гусарські хоругви, праве — панські та кварцяні, в центрі наступали драгуни.

Чорно було в полі від ворожого війська.

Остряниця носився конем вздовж оборони під кулями і ядрами (за останні дні він так звик до небезпеки, що просто не звертав більше на неї уваги), підбадьорював козаків, перевіряв, як установлені гармати й самопали, а сам думав: «Незалежно від того, відіб’ємо ми цей приступ чи ні, все одно ми програли...»

З криком і галасом неслися вороги на козацький табір.

— Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! — лунав у полі крик. — Не вийти вам звідси живими!

— Брешете, ляшки! — відповідали козаки. — Не на тих напали! Ми не за пухлу душу гинемо! З нашої пожежі розгориться колись вогонь!

Вдарили гармати, самопали, затріщали мушкети. Пороху були вже незначні запаси, виручала влучність. Стрільці багли не пустити жодної кулі в повітря просто так, кожна куля знаходила ціль. Та ось вдарила коронна артилерія, і дим заволік табір... Правий край оборони, де був Гуня, тримався добре, і Остряниця помчав на лівий. Там було зовсім кепсько. Гусари, незважаючи на гарматний вогонь, зуміли пробратися до самих возів... Козаки кинулися в рукопашну. Билися чим попало: шаблями, голоблями, дрюччям, залізяками, косами, вилами... Забачивши, де слабина, Потоцький спішно перекинув на ліве крило ще кілька кварцяних хоругов... Крок за кроком ліве крило оборони почало відходити. Кварцяні хоругви увірвалися уже в табір, палили вози, кололи поранених і, як потім виявилося, захопили вісім гармат... Мить була критична. І тоді Остряниця вилетів на середину табору з палаючими очима і, покриваючи гул бою, закричав що було сили:

— Гей, хто не боїться смерті, хто хоче заслужити лицарської слави, за мною, братове! Ура-а-а!..

І помчав на драгунів, блискаючи шаблею. Вигляд у нього був такий страшний, що драгуни позадкували.

— Дябл!!! Дябл!!!

— Ура-а-а!!! — Козаки кинулися за гетьманом як несамовиті і хутко вибили з табору хоругви. Поляки почали спішно відходити, не витримавши рукопашного бою. Польські трубачі затрубили відхід, хоч у цьому і не було потреби, хоругви й так уже втекли.

І тоді до козацького табору примчав один вершник і закричав:

— Не стріляйте, козаки!! Я повідаю вам приємні вісті. Єгомосць польний гетьман з коронним військом уже прибув до Києва! Радійте, схизмати, невдовзі він буде тут!

— Все! — сказав Остряниця і круто повернув коня.

Орисю розшукав у кінці табору, у видолинку, де просто на землі лежали поранені. І Орися лежала на землі, і лице в неї було воскове, без кровинки.

— Ти?.. — прошепотіла вона, як тільки він нахилився над нею. — Я думала про тебе... Спасибі, що прийшов... Як бій скінчився?

— Відбили... — Він опустився на коліна, довго з мукою і болем дивився на її лице. — Відбили, Орисю, та що з того... — Ще нижче схилився над нею. — Орисю... не кидай мене... Ти для мене що сонце... В мороці не можу жити...

Лице Орисі ледь зарожевіло.

— Любий мій... — Орися пробувала звестися. — Ти хочеш, щоб я жила?.. Хочеш?..

— Хочу... — прошепотів Остряниця. — Це моє єдине і останнє бажання... Більше мені вже нічого не треба. — Він поцілував її холодну руку. — Я порятую тебе.

— Яшо... — сльози рясно текли по її блідому лиці. — Я хотіла тобі сказати... що в нас... дитина буде... Може, й син. — Спохватившись, додала: — Якщо я виживу...

— Ти будеш жити, — прошепотів він, цілуючи її руки. — Я будь-що порятую тебе...

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

...З високої вежі рідне місто було видно як на долоні. Тяжко і гірко було на нього дивитися. Місто, окутане димом, палало. Вулицями нишпорили жовніри, добиваючи поранених та підпалюючи все, що могло ще горіти... Там і тут з чорного диму вихоплювалися руді язики полум’я, пожираючи козацькі хати... Тріскали поодинокі постріли й уривали жіночі крики... Голтва конала, і не було вже такої сили, котра б урятувала козацьке місто...

Сотник Ничипір Хрущ, затискуючи в грудях криваву рану, востаннє дивився на своє місто. Він стояв на замковій вежі, спершись плечем на бійницю, бо ноги вже не тримали й підкошувалися, а з грудей пульсувала кров. Йому здавалося, що він летить, ширяє над містом і своєю кров’ю намагається загасити пожежу... Вежа під ним летіла, пливла і кудись провалювалась. Останнім зусиллям волі сотник ще тримався на ногах. В другій руці він затискував пістоль, у пістолі була одна-єдина куля... Він беріг її для себе, для своїх прострілених, але ще живих грудей, яких життя вперто не хотіло покидати. Але пустити єдину кулю поки що не поспішав. Ще встигне. Місто і замок в руках жовнірів, повно їх і внизу, під вежею, на замковому подвір’ї. Ось-ось вони полізуть на вежу, тоді він і пустить собі в серце останню кулю. А поки ще є мить-друга життя, ліпше подивитися на білий світ з високої вежі. Бо з темних глибин землі, де скоро тлітимуть його кості, не буде видно білого світу.

Місто конало в корчах. Тріскотіли постріли, шугало полум’я, іржали коні. Тяжко було дивитися на конаюче місто, ще тяжче — на ворога, котрий безкарно вбиває життя на містечкових вулицях... Були б кулі, не одна-єдина, а багато-багато куль, вдарити б оце згори вогняним батогом по лютих ворогах!.. Та немає куль — всі вистріляли захисники міста. Немає більше й сотні, всі полягли. Один лише сотник з десятком вцілілих козаків, відстрілюючись, повільно відходив до замку. За ними, як сарана, сунули вороги й заливали їх кулями... Один по одному падали козаки, останні козаки його сотні. На подвір’ї замку впав передостанній козак, останній — він, сотник, з раною в грудях, лишаючи за собою кривавий слід, виліз на вежу... Хотілося ще хоч раз глянути на рідне місто, а тоді хай огортає вічна пітьма. Цілих два місяці, коли пішов Остряниця, місто було вільним, козацьким! Сотник Хрущ був правителем вільного міста... А потім... Потім надійшли вісті, що Остряниця зазнає поразки за поразкою, що ляхи невідлучно його переслідують, що повстання вже підпливає кров’ю... Хрущ із своєю сотнею не міг врятувати повстання. Він стояв на чатах останніх вільних днів вільного міста. Аж доки одного ранку не прийшли сюди вороги, аби вбити вільне місто...

Але ще цілих три дні відбивалась його сотня від сарани жовнірської, і ще цілих три дні, крім тих двох місяців, місто лишалося нескореним... А коли впав передостанній захисник і лишився останній, місто вмерло в крові і полум’ї... І ось він дивиться на Голтву, і гаряча сльоза, змішана з кров’ю, тече по його щоці. Ні, йому не страшно помирати, страшно дивитися на конаюче місто козацької волі...

Гуп-гуп-гуп!

Хтось, гупаючи, квапно дереться на вежу кам’яними східцями.

Вороги... Пора...

Сотник приставляє цівку пістоля собі до грудей. Чути, як гупає серце, Хрущ притуляє цівку пістоля якраз до того гупання — щоб вмерти блискавично. Біль різне його, коли гаряча тупа куля увірветься в серце, але то буде останній біль, біль прощання з життям... А потім вічний морок... І тиша...

Гуп-гуп... Вороги вже близько. Їм захотілося подивитися з вежі на конаюче місто, помилуватись його конвульсіями. Гуп-гуп.

Сотник востаннє глянув на місто і почув далеко внизу розпачливий жіночий крик. І так йому захотілося побачити свою Параску Хрущиху!.. Хай би навіть пані сотникова і погримала на нього, хай би й за оселедця потягала, аби лише на неї глянути ще раз. І востаннє. Сотник згадав, як Параска не раз і не двічі, а безліч разів тягала його за оселедця, згадав і тихо посміхнувся закривавленими губами... І здалось йому, що немає милішої в світі жінки за його Парасочку. І хай би вона хоч і щодень тягала його за оселедець, тільки б вони були вкупі...

Гуп-гуп...

— Парасочко... — прошепотів Хрущ. — Я тебе кохаю... Прощай, моя люба жіночко! На тім світі, як зустрінемось, будеш мене скільки завгодно тягати за оселедця... А тепер все... Ворог близько...

Він хотів уже було натискувати гачок, як вздрів на вежі... Параску. Важко хекаючи, розпатлана, з божевільними очима й закривавленою шаблею в руках піднялась вона на вежу і довго мовчки дивилась на нього, нічого не тямлячи...

— Парасочко... — прошепотів сотник, все ще не вірячи своєму щастю. — Ти це чи твоя машкара? Коли це ти, то сам Бог тебе послав сюди. Це ж я, сотник Ничипір Хрущ, твій чоловік, котрого ти любила тягати за оселедця...

— Пане сотнику... — Параска схлипнула і притулилася до нього. — У тебе червоні груди... Це кров?.. Значить, справді нам кінець. Але вдвох нам і смерть не страшна...

— Парасочко... — прошепотів щасливий сотник. — Я такий радий, що ми разом в останню годину...

— Я довго тебе шукала. Всім убитим заглядала в лице... А потім за мною погналося двоє жовнірів. Я підібрала у вбитого козака шаблю і зарубала тих катюг. Але їх було багато, вони свистіли і тюкали, женучися за мною. Так мене загнали у замок. Я ще одного зарубала... Діватися було нікуди, і я подерлася на вежу.

— Парасочко... Мені все ще не віриться, що це ти, рибочко...

Параска пригорнула сотника до своїх грудей, погладила його по голові, як дитину.

— Парасочко... — прошепотів сотник, заплющуючи очі, — потягай мене, будь ласка, за оселедець, і я повірю, що це ти... Прошу тебе...

Параска, посміхаючись, намотала на руку його посивілий оселедець.

— О-о!.. — зраділо вигукнув сотник. — Вчуваю руку дорогої жіночки.

Параска плакала...

— Ти чого, рибочко?

— Помирати тяжко, чоловіченьку... — Параска, як дитина, розмазувала сльози по щоках. — Ми ж не нажилися з тобою... Ой, і половини свого життя не прожили... І солов’їв не наслухалися вечорами біля Голтви. Чи не я тобі казала: слухай, упивайся чарами, бо раз на світі живеш... А тепер пізно... Ляхи бачили, що я на вежу втікала, вони скоро будуть тут... Але ж, Боже мій, як не хочеться помирати... як страшно розлучатися з життям... Не на день же це, не на два дні в землю лягати...

— Я кохаю тебе, жіночко... — ніжно прошепотів чоловік. — Що нам ляхи... Вони не вб’ють нашого кохання. Я щасливий, що ти моєю була... Що ти колись силоміць мене на собі оженила. Чесне слово, я сам не зважився б на таке... Хоч і любив тебе нишком...

— Любий мій, ти не сердишся, що я тебе живосилом під вінчання потягла десять літ тому? — Параска так і засяяла. — А я думала, що. ти не любиш мене... І ночами плакала... А потягла тебе під вінець тому, що жити більше без тебе не могла... А ти був хвацьким козаком, тільки не залицяльником. На тебе, думаю, покладись — до сивого волосся додівую... От і зважилась тебе до церкви потягти... Бо не могла без тебе...

— Парасочко, коли б не ти... у мене б духу не вистачило свататись до тебе... Я тільки нищечком зітхав за тобою.

Гуп-гуп, гуп...

— Це за нами! — схопилась Параска. — Дай мені пістоль.

Гуп-гуп... Ось на вежі вже з’явилась голова жовніра... Параска вистрілила, голова враз зів’яла і зникла...

— Що ти наробила?! — крикнув Хрущ. — У нас більше немає куль.

Ще одна голова виткнулась, і Параска лихим наскоком стяла її при самих плечах.

— Ось так, воріженьки! — вигукнула. Параска. — Хоч на двох ворогів поменшало на Україні, і то добре...

Гримнув постріл...

— А-а-а... — Параска захиталася. — Яка ж ти пекуча й болюча, чужа куля!.. І в очах вже туман... Де ти, мій любий чоловіченьку?.. Не горюй, пане сотнику... Ми з тобою зараз полетимо... Високо-високо над землею... І ніхто нас не здожене...

Жовніри знову висунули голови.

Тамуючи лютий біль від кулі в грудях, Параска взяла на руки конаючого чоловіка, міцно поцілувала його в холодні, помертвілі губи і, напруживши всю свою могутню силу, зробила кілька кроків і полетіла з вежі, притискуючи до себе чоловіка...

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Востаннє зібрав Остряниця своїх козаків.

Зійшлися всі, лише дозорці чатували табір.

— Всі? — перепитав гетьман і обвів поглядом почорнілі, змучені лиця, вклонився на всі боки.

— Прощавайте, братове! І не осуджуйте, я зробив усе, що міг.

Зняв шапку, поклав її на землю перед собою, витяг з-за пояса булаву, поцілував її і поклав на шапку. І довго-довго так стояв, звісивши посивілу голову...

— Що ти задумав, батьку? — зашуміли козаки.

Остряниця стояв як у воду опущений.

— Так стомився, що й кісток не чую, — мовив глухо. — Відверто говоритиму, братове. Не возьмем ми ляхів за жабри. Воля наша, мабуть, у чорта на рогах. І не мені її здобувати, бо віз мій униз уже котиться. Складаю з себе гетьманське достоїнство і дякую вам, товариство, за честь, яку ви мені виявили, вручивши цю булаву. Схиляю перед вами голову. Коли винен в чому — пробачайте. А дуже винен — карайте. Я все робив, що міг. І ви все зробили, що було у ваших силах!

— Гетьмане! — протиснувся наперед Дмитро Гуня, і смагляве його лице було білим. — Що чують мої вуха? Ти зрікаєшся нас, гетьмане? А хто ж буде за волю боротися? Хто люду принесе борону?

— Ні, горбатого до стіни не притулиш, — похитав головою Остряниця. — А той, хто духом упав, гетьманом не буде. Я не шкодував свого життя... Я робив усе, що міг. Але фортуна повернулася до нас боком. Перемога далеко, а смерть вже занесла над нами шаблю.

Запанувала напружена мовчанка.

Ніхто й пари з уст не пустив.

— Товариство! — Остряниця рвучко звів голову, і голос його забринів металом. — Лицарі ви мої славні! Спасибі вам за кров вашу, за життя, віддане на вівтар свободи. Спасибі тим, хто не стоїть з нами зараз, а спить вічним сном у землі сирій. Доземний вам уклін, братове і товариство! Більше немає в нас моці боротися з ворогами нашими. Ми знекровлені й оточені. Мені тяжко говорити ці гіркі слова. Але треба сказати всю правду. Я не злякався старої костомахи з косою. Просто я дійшов до твердого висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не боротьба, а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на вірну загибель. Честь і совість мені не велять цього робити. Я вів вас, братове, доки вірив у перемогу, доки вірив у щасливу зірку. Більше віри у мене немає. Я сиплю сіль на ваші рани, але мовчати більше не можу. Далеко наша воля, так далеко, що й не видно її. Хто вже не піднімав повстання: Муха і Косинський, Наливайко і Тарас Трясило, Сулима і Павлюк і багато-багато ще наших славних товаришів по зброї. А волі немає. Тільки кров наша густо землю поливає. Чому ми не можемо здолати ворогів нашого народу? Може, не визріла ще наша сила, не закам’яніла наша єдність і спільнота? Бо ми більше зосібно діємо, аніж спільно. Може, настануть кращі часи і хтось інший поведе вас у бій. Але не я. Не хочу вести вас на вірну загибель. Я хочу, щоб ви зберегли своє життя. Ми сьогодні знекровлені, у нас немає пороху і куль. А що буде завтра, коли сюди прибуде коронне військо? Я довго думав і кажу вам чесно: я не хочу бути винуватцем вашої марної загибелі.

— Але боротьба за волю ніколи не марна! — почувся вигук.

— Правду гетьман каже! — залунали інші голоси. — Не вийшло у нас із повстанням. Тільки задарма голови зложимо!

— Але й наших ворогів поменшає! — вигукнув Дмитро Гуня. — Не козацьке діло опускати руки!

— Правильно! Краще кістьми лягти!

— На смерть будемо стояти!

— До останньої кулі й останньої краплі крові!

Інші заперечували:

— Послухайте, що гетьман каже. Ми всі загинемо ні за пухлу душу! А що з того? Наша земля й так рясно кров’ю полита.

— Все одно ми не здолаємо коронне військо. Їх тисячі і тисячі, а нас жменька...

— Прощайте, братове! — вклонився гетьман.

Наперед у коло вибіг Дмитро Гуня з палаючими очима.

— Гетьмане! В таку годину ти кидаєш нас?

— Ні, товаришу мій вірний, не кидаю вас. Хочу забрати вас з собою за московський рубіж. Тих, хто захоче піти за мною.

Загудів табір, засперечався...

— Батьку! Гетьмане! Товаришу! — рвонувся Дмитро Гуня. — Невже ти покинеш Україну? Запорозьку Січ і Дніпро? І ви, пани молодці, покинете рідну землю? — повернувся Гуня до тих козаків, які перейшли на бік Остряниці. — І ви, братове, покинете Дніпро і Україну нашу? А підете в чужі землі, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Україну в такий час? Землю свою рідну зоставити навіки? Краще кістьми в ній лягти! Чи ж є другий який Дніпро? Та ви, як риба без води, не можете бути без нашого Славути! Де ви найдете нову таку славну ріку, щоб вам, козакам, так служила і кохала вас? Ніхто вас не сміє і не може утримувати. Та закликаю вас: схаменіться, товариші мої! В таку люту годину кидати свою землю? Та куди ж вас несе? Христос з вами!

Пристрасна мова Гуні сколихнула багатьох.

Заклекотів козацький табір на останньому шматку вкраїнської землі. Остряниця стояв звісивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у пориві з простягненими руками, наче німо благав козаків не йти з свого краю... А на землі, на гетьманській шапці лежала булава...

Табір гудів... Одні тягнули руку за Остряницею, закликаючи всіх іти за московський рубіж, інші радили лишитися на своїй землі і битися тут до загину...

Зрештою вгамувалися козаки, і на бік Остряниці став один бунчук... Решта козаків пристала до Дмитра Гуні.

— Прощайте, пани-брати! — вклонився Остряниця і ті козаки, котрі ухвалили йти з ним у Московську землю.

— Прощайте, пани-брати! — вклонився Гуня і ті козаки, котрі залишалися разом з ним битися до загину.

І розійшлися...

Надвечір на Сулу спустили невеликий пліт, на нього переніс Остряниця Орисю, сам забрів у воду і, підштовхуючи пліт, поплив на той берег. За ним тихо входили у воду козаки і мовчки пливли не оглядаючись... Українська земля скінчилася, попереду була московська...

Дмитро Гуня з товариством стояв на березі.

Над Сулою западав вечір.

Довго стояв Гуня, наче закам’янівши. Та ось до того берега пристав пліт, Остряниця взяв на руки Орисю і поніс її на той берег... За ним потяглися козаки.

Більше Остряниці Гуня не бачив.

Уже згодом він дізнався, що Остряниця та його козаки поселилися в Чугуєвім городищі, де воєвода нарізав їм ґрунтів. Збудував Остряниця хату і жив щасливо з Орисею цілих десять літ.

По Україні співали пісню:

Але як журавля по весні тягне з вирію на рідну землю, так козака у похід. На одинадцятому році життя по той бік Сули піде Остряниця у похід з ратними людьми проти кримських татар і в одному з боїв накладе головою... Поховають його у неозорому Дикому Полі...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Україну, козаки зібралися на раду.

Шуму і галасу, на які завжди багаті козацькі ради, цього разу не було. Подимівши люльками і востаннє поглянувши на Сулу, старі, сивоголові козаки, «значні товариші», як їх шанобливо величали, піднесли Дмитру Гуні гетьманську булаву.

— Ось тобі наша булава, щоб не мирився з панами!

Гуня поцілував булаву, сунув її за пояс і, подякувавши товариству, коротко мовив:

— Будемо, братове, вкріплювати наш табір!

І перший взявся за лопату.

До ранку в таборі ніхто й не прилягав. Всю ніч козаки рили окопи, нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на облік запаси пороху, свинцю, куль та провіанту. Гарматний порох велів тримати окремо, кожному стрільцеві видати пороху по десять фунтів і по п’ятнадцять куль. З харчем було не густіше.

— Їсти доведеться один раз на день, — мовив козакам, беручися за лопату. — Стріляти... трохи частіше. Порох берегти... кожну крупинку. Щоб наші кулі не летіли ні за цапову душу!

Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно і зосереджено, з тим спокоєм, котрий свідчив, що ніхто не втішав себе легкою перемогою, ніхто не сподівався на диво. Все було зважено і обмірковано. Бій буде до останньої кулі, до останнього змаху шаблі. Життя доведеться віддати, але дорого. Якомога найдорожче. А на землі, политій кров’ю лицарською, буйно проросте воля.

І Дмитро Гуня не тішив себе сподіванкою на диво. Добре знав, на що зважувавсь, про власне життя не думав. Люта ненависть до ворогів свого народу помножила його сили, зібрала волю в залізний кулак. Хоч і знав, що перемога буде не скоро і, можливо, не за його життя, відчаю не мав. Не вгасала палка надія пробудити люд до боротьби за волю і долю, вселити в нього віру в майбутню перемогу. А для завтрашньої перемоги треба боротися сьогодні до останньої змоги, не дати затухнути пожежі на Україні, хоч тліючу головешку лишити, хоч кілька іскор, з яких інші, прийдешні, роздмухають славну пожежу.

З такими думками й окопувались повстанці тієї ночі. Перед ранком поприлягали на землю, запалили люльки, підмішавши в тютюн сухе листя, бо кисети, як і лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та пороху козакові і білий світ не милий.

— Гей, діду-дударику, тягни сюди свою «козу» та замузич нам щось! — гукнув хтось з козаків. — Не все ж і журиться!

— І то правда! — почулися голоси. — Козаку без музики що пістолю без пороху! Вшквар, діду!

У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанців під Жовнином. Оглянув козаків каламутними, від старості вже потухлими очима і тихо мовив:

— Що ж вам таке утнути, сини мої?

— Утни, батьку, що сам знаєш. Нашої козацької пісні, що серце гартує і крила орлині дає.

Старий музика у вицвілій сорочці й благеньких шароварах, крекчучи, сів у коло, поклав собі на коліна «козу» і задумався, прислухаючись до ревиська гармат. Поляки вже почали обстрілювати повстанський табір, але, певно, ще не примірялись, бо ядра не долітали сюди, а падали по той бік валу... Гуня з цікавістю приглядався до дідової музики: то була злуплена з кози і вивернута шкура — дуда, волинка, «коза» — як її називали на Україні. В отвори передніх ніг вставлені дерев’яні пищики з дірочками, у верхній частині надувна трубка — сисак... Гуні пригадалось. Колись давно, він ще хлопчиком був, у їхнє село забрів мандрівний волинщик з «козою». Він сидів на вигоні, дув у сисак, ліктем натискував на «козу», й звідти вилітав трохи верескливий, трохи гугнявий, але приємний звук... Так народжувалася музика... Маленький Дмитро виніс старому шмат хліба, дід дозволив йому трохи подути в сисак. Але від невміння «коза» в Дмитра так загугнявила, що вуличний балагур і жартун дід Калина поглузував:

— Але ж і гуня ти, хлопче, як я послухаю!

Мовлене слово на льоту підхопили вуличні хлопчаки... І прилипло до Дмитра на віки вічні — Гуня. Під цим прізвиськом його на Січі записали... Гуня посміхнувся, згадавши дитинство, й на душі трохи полегшало, наче живлющої води випив.

Та ось забриніла, заграла дуда, війнувши на Гуню далеким дитинством. Хтось з козаків, не втримавшись, пустився в танок, хтось заспівав:

Зненацька зі свистом і гуркотом в коло впало ядро, дзизнуло, засмердівши порохом, і співак на півслові вмовк, сапнув кілька разів повітря і впав на бік... За ним, не ойкнувши, повалився і той, що витанцьовував... Дударик ще грав на своїй «козі», але по скроні в нього вже текла кров і капала на сиві, аж білі вуса...

— Відмузичив я своє... — прохрипів дід і клюнув лицем у землю.

В козацькому таборі почали лунко падати ядра. Пригинаючись, Гуня кинувся до валу — польські хоругви йшли на приступ.

Потоцький був настільки певний у легкій перемозі, що після кількох гарматних обстрілів велів припинити пальбу.

— Забагато для них честі! — махнув полковник рукою. — В повстанському таборі якщо хто й лишився, то купка переляканих зайців. Ми їх переловимо голими руками, а ядра нам ще згодяться.

Сподівався на легку здобич і Ярема Вишневецький, тому сам особисто повів на приступ кварцяні хоругви. Гарцюючи поперед війська на білому коні, князь зарані втішався перемогою.

— Вперед, орли королівства! — розмахуючи шаблею, кричав він. — Сьогодні ми будемо пити хмільне вино вікторії! За короля і нашу кохану ойчизну!

Кварцяні хоругви, підбадьорені князем на білому коні, хвацько подалися на козацькі вали. Передні вояки вже вигукували:

— Ей, схизмати!.. Постривайте, не втікайте, ми вам трохи боки полоскочемо!..

— На коліна, лотри! — кричав князь. — І рачки до Варшави! Я...

Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло, кінь його наче наскочив на невидиму стіну, заіржав і повалився на бік, а князь перелетів йому через голову. Першими вдарили важкі й грімкотливі гаркебузи, потім затріщали самопали, за ними гахнули гармати... Злива прицільного, нищівного вогню була такою влучною і густою, що кварцяні хоругви враз поріділи... Ярема Вишневецький, забувши про свій шляхетний гонор, рачки по трупах своїх вояків виповзав з поля бою...

Станіслав Потоцький, спостерігаючи з горба за розгромом кварцяних хоругов, відчув, як під грудьми в нього засмоктало... Острах пройняв тіло. Що сталося з козаками? Остряниця подався за московський рубіж, ті, що лишилися, помочі нізвідки не отримували... Де ж вони взяли ту силу, що винищила кварцяні хоругви? Ляк ніколи не покидав полковника, як тільки повстанці, бодай і не надовго, брали гору. А цього разу й зовсім почував себе кепсько. Наче лизень злизав хоругви! Матка Боска! А що коли повстанці самі перейдуть у наступ?..

Спішно відрядив посла на переговори.

Посол прив’язав білу хустку до шаблі і, розмахуючи нею над головою, не досить впевнено пішов до козаків.

Пальба нарешті вщухла, посол трохи оговтався і наддав ходи. Ось і повстанський табір, на валах походжають козаки, люльки смокчуть, в кожного на поясі шабля, пістоль, лядунки з порохом. В їхніх очах посол не побачив ні сліпої люті, ні відчаю чи розгубленості, котрі притаманні відчайдушним та смертникам. Навпаки, вони були спокійні, дещо насмішкуваті і весело перемовлялися між собою, піджартовували:

— А пан посол не з лякливих. Хоч над силу, а ноги тягне.

— А пер...ить хто?

— Та то він, певно, зі злості!

— Не бійся, пане, ми на таке лайно куль не тратимо.

Посол, бліднучи, спинився біля валу, хрипло крикнув:

— Я хочу говорити з вашим гетьманом!

— Іч, який швидкий! — залунали голоси. — Не встиг придибати, так йому й гетьмана!

— В гетьмана тільки й діла, що з тобою теревені точити!

— Незваний гість може й зачекати!

Посол розгублено переступав з ноги на ногу і косо позиркував на чорні жерла гармат, котрі, як йому здавалося, націлені на нього... Та ось з-за валу вийшов гетьман, він підходив неквапливою ходою втомленої, але певної у собі людини. На вид він був трохи змарнілим, але спокійним. Смаглявий, худий і високий. В чорних очах — холодний, сухий блиск, вилиці випнуті, щоки ледь запали, губи різко окреслені, міцно стулені. І хода в нього некваплива, господарська...

«Впевнений, — про себе відзначив посол. — Жодного зайвого руху. Зібраний, як перед стрибком. З таким доведеться нелегко. Сили свої не переоцінює, тому й непохитний».

— Пан Дзика! — вигукнув посол з гонором, без якого не міг обійтися жоден шляхтич. — Брацлавський хорунжий і посол єгомосці пана полковника Станіслава Потоцького!

Гетьман кивнув.

— Пан полковник вважає ваш подальший опір недоцільним і нерозумним. Він пропонує здатися!

— Пан полковник хоче здатися? — перепитав гетьман, і в куточках його твердих губ мигнула глузлива посмішка. — Хай здається, я не перечу.

Дзика осікся.

— Е-е.. пан полковник... — спохватився посол, — пропонує вам здатися... Козакам буде збережено...

— Ми бралися за зброю не для того, щоб здаватися, — перебив його гетьман. — Перш за все поверніть нам знамена козацькі й гармати, захоплені вами під Кумейками, тоді й будемо говорити.

Дзика здивувався:

— Ви так вимагаєте, наче коронне військо прохає у вас милостей!

Гетьман мовчки обернувся і неквапливо попростував у табір.

— Е-е... — почав було посол. — Постривайте, пане гетьмане! Я ще не все сказав...

— Ви все сказали, пане Дзико! — гукнули козаки від гармат. — Повертай ліпше голоблі назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас і дзиковиння не лишиться!

Панові Дзику нічого не лишалося робити, як мовчки повернутися й потрюхикати назад...

Три дні після того кидав Потоцький свої хоругви на козацький табір під Жовнином, і щоразу вони відкочувалися назад.

— Пся крев! — шалів полковник. — У мене таке відчуття, що моє військо трахкається лобами об скелі. Що за диво? Де хлопи взяли стільки свіжої сили? Не могла ж їм з-під землі прибути підмога? І з неба не впала. То чим вони тримаються?

Минав і третій день безуспішного штурму.

Вночі полковника розбудили, сказавши, що від козаків прибув якийсь посланець. Потоцький велів негайно його впустити в намет і, лежачи на ліжку, при світлі свічок з ніг до голови оглянув прибулого. Середнього зросту, натоптуватий, круглолиций, з привабливими рисами. Тримається без запобігливості.

— Ти хто такий? — похмуро питає Потоцький.

— Старшина Козир, вашмосць!

— Тебе прислали козаки? — Потоцький з надією глянув на старшину. — Вони бажають здатися?

— Ні, вашмосць, я сам прибув.

— Сам?...Гм... Як же ти дістався?

— На череві, вашмосць.

Кунтуш у старшини на грудях та животі і справді був вимазаний землею.

— А на якого дідька ти мені здався, старшино Козир? — Потоцький зневажливо закопилив губу. — Яка мені з тебе вигода, коли повстанці все одно чинять опір?

— Я ще можу знадобиться вашій мосці, — спокійно мовив старшина. — Буває, що й один у полі воїн. Я не бажаю більше воювати супроти Речі Посполитої!

— Але ти вже воював і за це мусиш понести сувору кару!

Козир спокійно відповів:

— Але я в змозі викупити свою голову.

— Чому ж ти раніше воював з черню, а не з нами?

— Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться зневажливо не лише до черні, котра на більше й не заслуговує, а й до нас, українських старшин. Я мусив відстоювати свої старшинські права, тому й пристав до черні.

— Гадав паном стати, коли чернь гору візьме?

— Гадав, вашмосць, але не вийшло.

— Тепер до нас перебіг?

— Більше ні до кого, вашмосць.

— Гаразд, розкажи, що діється в хлопському таборі. — І по хвилі насмішкувато мовив: — Сідай, старшино.

Козир оглянувся, сідати не було на що. Полковник напівлежав у похідному ліжку й глузливо на нього поглядав.

Козир проковтнув обиду і стоячи розповів про справи в повстанському таборі.

— Коли ти втратив віру в перемогу, то чому не пішов з Остряницею до московитів? Чи північний ведмідь тобі не до вподоби?

— У мене маєток на Росі, вашмосць! — І додав розпачливо: — Але його захопив пан підстароста чигиринський.

— І ти думав, що чернь поверне тобі маєток? Дурень! Ти міг повернути маєток вірною службою королю і Короні.

— Це я втямив лише тепер, вашмосць.

Потоцький довго мовчав, напівлежачи. Козир тупцявся на місці.

— Я готовий служити вашій мосці, — нагадав про себе гість. — Веліть мені дати зброю, і я битиму чернь. У мене немає нічого спільного з хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б і маєтки вкраїнських старшин розорила, не лише великопольських.

— Ти мені не потрібний! — буркнув Потоцький. — У мене й без тебе вояків досить. Коли хочеш мати маєток, повертайся назад.

— Для чого? — здивувався Козир. — Я до черні не піду!

— Підеш! — вигукнув Потоцький. — Підеш, якщо хочеш викупити свою голову. Ти мусиш схилити козаків до миру. Гуртуй навколо себе старшину, збирай невдоволених, підупалих духом. Чим швидше лотри здадуться, тим швидше ти повернеш собі маєток. Повертайся в табір. Щоб ніхто не бачив, де ти був! На пузі повзи!

І Козир поповз...

Ніч була темна, козацький табір ледве бовванів у пітьмі. Повз обережно, до болю в очах вдивляючись у глуху темряву, прямуючи в лівий край табору, де значно рідше стояли чатники. Раз по раз натикався на трупи, гидливо кривлячись, витирав холодну, липку кров... Та ось вже й вал. Козир, тамуючи подих, розпластався на землі, як на валу замаячіла постать чатника... Згодом постать зникла, Козир звівся, нечутно побіг, допомагаючи собі руками, вихопився на вал. І тільки хотів було спуститися вниз, як зненацька пролунав окрик:

— Ей, ти!.. Ану стій!.. Хто такий?!

— Чого кричиш, бевзю? — зашипів Козир зводячись. — Свої!

— Чи ти ба! Свої! — чатник підійшов ближче. — Де це вас носило, пане старшино?

— Не твоє діло! Пильнуй ліпше вал!

— Та ніби ж від ляхів приповзли, — сам до себе мовив козак. — От дивина-а...

Козиря так і тіпонуло.

— Ану прикуси язика і не патякай, чого не знаєш! Іч, який балакучий! Не твоє діло, звідки я повз. Розпустилася чернь далі нікуди! Своїй старшині вже вказувати?

— А ми з ляхами б’ємося не для того, щоб одне панство викишкати, а друге собі на шию посадить.

— У-у, бидло!.. — незчувся Козир, як і вихопилось слово. — Заткни пельку, бо я...

— Чи не в ляхів навчився пан старшина своїх козаків бидлом обзивати? — насмішкувато запитав чатник і наставив на Козиря мушкет. — Ану ходімо до гетьмана, хай він тебе поспитає, чого ти ночами до ляхів повзаєш на пузі!

— Ти!.. Ти здурів?..

— Трюхикай! — підвищив голос чатник. — Гетьман сам розбереться.

Козир зрозумів, що все. Мигнула думка: треба рятуватися. Негайно. Сеї миті, бо пізно буде.

— Чого стоїш? Тюпай!

План визрів блискавично.

— Ляхи! — крикнув Козир.

Чатник рвучко оглянувся до валу, Козир стрибнув на нього і вдарив ножем у потилицю. Падаючи, чатник все ж встиг вистрелити... Старшина хотів було тікати, та вчасно схаменувся. Цим він себе ще більше викриє.

— Сюди! Сюди! — на все горло закричав Козир. — На поміч, козаки! Ляхи напали! Ловіть їх!

Табір вмить заворушився, звідусіль збігалися козаки. Примчав і Гуня в одній сорочці.

— Що тут сталося?

— Та ось... прикінчили сіромаху... — Козир показав рукою на вбитого козака. — Ляхи підкралися й ножем... А тут я вчасно підоспів... Почав кричати, вони й ходу.

— Мабуть, язика хотіли взяти, — висловив хтось припущення.

— Старшино Боюнь! — гукнув Гуня. — Вистав посилені чати! Чатників постав парами. Щоб кожна пара другу на виду тримала. — І повернувся до Козиря: — Дякую тобі, старшино, що своєчасно нагодився.

Другодні під вечір в повстанський табір берегом Сули проникло з десяток дядьків.

— Ми із загону отамана Соломки, — пояснили вони Гуні. — Переяслав захопив польний гетьман з коронним військом. Наш загін потрапив в оточення, лише нам пощастило врятуватися. Коронне військо прямує сюди.

— Пане гетьмане! — старшина Козир похитав головою. — Зовсім невтішні вісті. Якщо до Станіслава Потоцького приєднається його брат з коронним військом — з нами буде те, що із загоном Соломки.

— Допоки живий — не спіши хоронити! — різко відповів Гуня. — Не такий страшний чорт, як його малюють!

— Воно-то так... — переступав з ноги на ногу Козир. — Але коронне військо і більше, і сильніше... — Помовчавши, обережно додав: — Чи не краще прийняти умови Потоцького і помиритися?

— Мирилася коза з вовком — ріжки та ніжки лишилися!

— Але ж коронне військо — то велика сила, — наполягав Козир. — І гармат у них достобіса!

— Але й ми не з лопуцька зроблені. — Гуня уважно поглянув на старшину. — Коли хочеш миритися з ляхами, то йди до них і ставай на коліна. А ми цеї ночі вийдемо на кращі позиції і ще повоюємо з панством!

— Куди це? — швидко запитав Козир, і в горлі йому пересохло.

— У гирло Старця.

Вночі Козир розштовхав сотника Ворожбита, котрий хропів під возом, наче на печі.

— Сидоре, вставай! — смикав його за рукав Козир. — Хропеш, як у себе вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять.

— Що? Га? — схопився Ворожбит і оглушливо чхнув.

— Тссс! — зашипів Козир. — Розчхався, аж у вухах лящить!

— А в мене чхання не крадене, то чого ж бояться, — смачно позіхнув Ворожбит. — Що там стряслося? Чого розбудив?

Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в свої плани чи, мо’, остерігатись його? З сотником вони давні приятелі. Раніше йому Козир довіряв... То ризикнути? В душі Ворожбит (це він-то — достеменно знав) кається, що встряв у повстання.

— Ей ти, знову захріп! — затермосив його Козир. — Вставай!

— А чого ж ти розбудив мене? На твою пику дивитися? — буркнув сотник. — Кажи, яке діло маєш?

Козир підсів ближче.

— Слухай, сотнику, ти дуже хочеш позбутися своєї голови?

Ворожбит почухався, позіхнув.

— Та щось не дуже до цього тягне. Коли б дві голови мав, то, може б, одну й поклав... Хочеться ще пожити, та хіба в цім шарварку вцілієш? Чорта з два!

— Якщо будеш триматися за Гуню — голови не вбережеш.

Ворожбит пильно глянув на Козиря.

— А коли за тебе, приміром?

— Повернешся з вигодою.

Ворожбит ще подумав.

— То викладай свою задумку.

— А хочеш старшинський чин схопити? — присунувся Козир.

— Не проти...

— Тоді слухай мене пильно. — Козир озирнувся й зашепотів: — Якщо козаки помиряться з Потоцьким, старшина буде у виграші. Особливо та, яка цьому сприятиме. Потоцький нас не вгризе і багне миру. Чернь затялась на своєму. Потоцький сам не виплутається з ції катавасії. Тому виграє старшина від миру черні з ляхами.

— Це так, — згодився Ворожбит.

— Коли так — то допомагай мені. — Козир знову озирнувся й зашепотів: — Треба гуртувати навколо себе старшину, козаків підмовляти до миру. Але це потім, а зараз... А зараз ти вужем вислизнеш з табору і гайда до Потоцького.

— Тю-у! Щоб мене забили? Нема дурних!

— Тссс! Не горлопань! Ніхто тебе й пальцем не зачепить, коли скажеш, що від мене. Второпав?

— Та ніби...

— Зумієш вислизнути з табору?

— Спробую.

— Передай Потоцькому, хай цеї ночі буде напоготові. Гуня збирається перед ранком знятися і в тумані перейти в гирло Старця.

Вдосвіта, як густий низовий туман обволік рівнину й клубками скочувався у видолинки, повстанці почали нечутно відходити у гирло Старця на вигідніші позиції. Та поляки мовби чекали цього й відразу ж посунули на козаків всіма силами. Залпами вдарила артилерія, ядра нечутно вилітали з туману й сіяли смерть та каліцтво. Туман почав розповзатися, оголюючи колони відступаючих. Скільки відходили до Старця, стільки й відбивалися від напосідаючого ворога, що там і тут купками виринав із туману.

Місце для табору Гуня вибрав на високому березі Дніпра, там, де в нього впадав Старець[12]. Зручна місцина: з двох боків Дніпро зі стрімкими кручами та Старець, з третього — болото, в якому, сполошені гарматним гулом, увесь ранок кричали журавлі й тривожно гагакали гуси. З четвертого, відкритого, боку Гуня велів насипати вал, викопати шанці і встановити гармати. Гуня був задоволений, захищати доведеться один лише бік, а це значно полегшувало оборону, бо давало змогу купніше поставити гармати.

Вал нагортали під гарматним вогнем. Туман уже розсіявся, і ядра дошкуляли козакам, котрі вкріплювали свої останні позиції. А вгорі кричали журавлі й спішно летіли в бік Сули. Гуня відірвався на мить від лопати й зітхнув: «Ех, якби крила!» І тої ж миті згадався Іван Сулима, джура його Ярема, котрий все своє коротке життя мріяв про крила... Щем здавив серце. Сулима, повстання, захоплення Кодацької фортеці на Дніпрі... Невже він, Дмитро Гуня, закінчить життя в гирлі Старця на високій Дніпровій кручі? Аби не піддаватися докучливим думкам, зліше налягав на лопату, довбаючи шанець. Та ось лопата скреготнула, і Гуня, нахилившись, підняв білий череп.

«Не дали ж тобі і в землі спочити, козаченьку, — з гіркотою подумав гетьман. — Ох, земле рідна... Густо ж ми тебе засіяли своїми кістьми, так густо, що й пшениці, мабуть, ніде рости!»

Постояв, тримаючи в руках козацький череп, далі стягнув з голови смушкову свою шапку, поклав у неї череп і закопав під валом... Коли випростався, то побачив гурт козаків, котрі, оточивши його, мовчки стояли з потемнілими лицями.

— Тут вже отаборювалися на смертний бій наші батьки та діди, — глухо мовив гетьман. — Не посоромимо ж і ми лицарської зброї, доведемо, що гідні своїх пращурів великих!

А над Старцем кричали журавлі, й Гуні здалося, що то з предковічної дідівщини, із славної батьківщини озиваються до нього полеглі в боях за волю вкраїнські козаки... Ще завзятіше налягли повстанці на лопати, і вал, незважаючи на обстріли, виростав на очах. Гуня обійшов табір, показав, де вигідніше рити шанці та схови, і знову повернувся до валу.

— Але ж і б’ють, най їх трясця візьме! — почув він біля себе голос і, випроставшись, побачив старшину Козиря. Похитав головою: з якого це дива вбрався старшина? Шапка на ньому соболева, поверх червоного парчевого каптана, гаптованого срібними візерунками й підперезаного чорним поясом з прикрасами, синя кирея на голубій підкладці...

— Куди це пан старшина вирядився?

— Помирати — так з музикою! — бадьоро вигукнув Козир, збиваючи набакир соболеву шапку. — Можу й до ляхів на переговори сходити. А чого... Не вперше ляшки пропонують нам мир.

Гуня нічого не відповів, мовчки орудував лопатою.

— Дивно, пане гетьмане, — впівголоса озвався Козир. — Як ляхи дізналися, що ми відходимо? Туман же густющий був. Їй-богу, в нашому таборі є зрадники та запроданці.

— В сім’ї не без виродка! — Гуня пильно глянув на старшину (той ураз чомусь знітився) і знову наліг на лопату.

— Продадуть вони вас, пане гетьмане, — бубонів Козир. — І пізно тоді буде. А зараз ще можна... Утекти...

— Я тікати не збираюся!

Неподалік упало ядро, Козир миттю впав на землю і, розпластавшись, затулив голову руками. Гуня, поплювавши на долоні, копав далі.

— Візьми ліпше лопату, старшино! — кинув він Козирю. — Як лежати, то ліпше копати. Все ж нам буде якась вигода з тебе.

— А на дідька землю копирсати? — Козир звівся й неохоче взяв лопату. — Чи не все одно, де смерть зустріне? В шанці чи в чистому полі? Все одно — капець!

— Рано себе ховаєш, старшино.

— Рано... рано... — бурчав Козир, тикаючи лопатою. — Волю ми вже все одно не здобудемо!

— Ми її вирвемо! — Гуня із злістю орудував лопатою. — Коли й не розіб’ємо ляхів, то принаймні вимотаємо їх, обезкровимо, щоб панство не дуже рогами розмахувало! Хоч якесь полегшення, а таки вирвемо люду! А надійдуть ліпші часи, зберемо більшу силу і по-іншому мову тоді поведемо.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — сердито вигукнув Козир. — Помочі нізвідки... От і борись! Одні ми!

— Не одні, а серед людей. — Гуня помовчав, вирівнюючи стінки шанця. — Не в пустелі б’ємося. Чують люди, де воля гримить. Чималий розголос про наше повстання Україною пішов. Прийде й поміч. Побачать люди, що можна ворогів бити, за зброю візьмуться.

— Нині чернь перелякана поразкою Павлюка.

— І деяка старшина! — додав Гуня.

Помовчали, копаючи.

— А чи не ліпше згодиться на переговори з ляхами? — озвався Козир. — Я б хутенько до Потоцького збігав... Умовив би його... Мо’, які й вольності вирвав би...

— Бачу, нарядився шляхетним паном.

Завиваючи, пролетіло ядро. Козир поспіхом впав на дно шанця, а коли звівся, Гуні вже не було.

— Брешеш, голото, скрутять тобі ляхи роги! — з ненавистю прошипів Козир. — Не ти, так ми підпишемо угоду з ляхами. Бо не вам, голоті бурлацькій, панувати! Нас панами помазано! _:

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Був ранній ранок, туман хутко рідів, рожевів від перших скалок сонця. Мокра земля парувала, всюди блищала роса. У гирлі Старця навперебій кумкали жаби, наче радились і ніяк не могли дійти згоди. Козацький табір принишк у ранковій млі. Потоцькому не спалося всю ніч, все думав, як викишкати козаків з-за валу. Ледь зайнялась вранішня зоря, вийшов з намету і довго мовчки оглядав мокрий від роси повстанський табір над Дніпром. Чим вони тримаються? Остряниці було скрутно, крутився, як на гарячому, а Гуні, напевне ж, ще скрутніше. А бач — тримається. Незбагненно! Чи ж багато в них гармат? Мабуть, з десяток. І по фунту пороху на козака. І все одно стоять. Незбагненні ці лотри! І не лише захищаються, а й нападають. Доводиться думати і про власні втрати. А вони чимдалі, тим більші. Ганяючись за Остряницею, а тепер за Гунею, полковник спустошив своє військо. А тут ще й підмога бариться. Потоцький оглядає свій табір, чи немає де, бува, слабини. Жовніри нагорнули вал паралельно повстанському — від Старця до Дніпра, порили глибокі шанці. Панські та княжі люди тримають чоло позиції, ліворуч німецька піхота зарилася в землю, праворуч жовніри ледве висовують носи... Кіннота стоїть у тилу, на випадок, якщо повстанці зважаться перейти в наступ. Ні, здається, табір вкріплений добре. На випадок чого, можна й захищатися.

— Вашмосць!

Полковник здригнувся і рвучко оглянувся. Мокрий від нічної роси, стояв перед ним гонець з почервонілими, припухлими від безсоння очима.

— Вельможний пане полковнику! В Переяслав з комонним військом прибув єгомосць польний гетьман. За кілька днів єгомосць буде тут.

Полковник відчув, як тепла хвиля з ніг до голови пройняла його холодне, забучавіле тіло. Нарешті! Тепер можна бути спокійним... Гонець витягнув згорнутий у трубочку папір і подав полковнику. В листі польний гетьман повідомляв свого «єдиноутробного милого брата Стася», що днями буде в гирлі Старця, і вони тоді разом прикінчать хлопів, бо пора вже покласти край свавіллю хлопському. А поки що польний гетьман випалює села і вирізає руську людність, аби «не плодилися в цих краях зрадники Корони». В полковника й зовсім піднявся настрій. Хоч він і не любив брата, заздрячи його успіхові (не кожний шляхтич, бодай із вельможного роду, може так високо доскочити, як Миколай!), але зараз почував радість. Вдвох з братом вони швидко викишкають повстанців, і він нарешті повернеться до Варшави. На радощах полковник витяг кілька великих блискучих талярів, зважив їх на руці, подумав, один простягнув гінцеві, а решту сховав.

— За добрі вісті!

— Радий завсіди вашій мосці добрі вісті возити! — вигукнув гінець і раптом осікся. — Але маю ще... не зовсім добрі вісті. Скидан із Черкас іде сюди. Хоче переправитись через Дніпро і з’єднатися з Гунею, вашмосць!

— Цього ще не вистачало! — пересмикнув полковник гострими плечима. — Ротмістре Ханєцький!

— Я тут, вашмосць!

— Чотири кварцяні хоругви, ескадрон драгунів — і хутчій до Дніпра! — наказав полковник. — Спішіть, пане ротмістре, аби Скидан не встиг з’єднатися з Гунею!

— Слухаю, вашмосць! — ротмістр крутнувся і побіг до війська.

Потоцький відпустив гінця і повернувся до себе в намет, де на нього вже очікував князь Вишневецький. Слуги приготували сніданок на маленьких столиках (полковник навіть в поході намагався жити з усіма зручностями і возив за собою меблі, особливо крісла, котрі він любив, та скрині для вбрання). На окремому столику були поставлені кубки з вином.

— Прошу, князю, до столу! — запросив Потоцький і вперше за останні дні посміхнувся. — Але ж і вісті у мене, проше пана! Польний гетьман з силою війська буде незабаром тут. Вип’ємо, друже!

Щедро пили угорське вино і після кожного кубка, які їм наливали слуги, обоє ставали все гарячішими і балакучішими.

— Прийде Миколай, ми їм зломимо хребта! — вигукнув князь і трахнув кулаком по столу, котрий аж підстрибував від тих ударів. — В наших ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька!

— Але тоді перемога дістанеться Миколаю, а не нам! — мовив розігрітий вином полковник. — Я сам бажаю вікторії! Наступ!.. — Полковник схопився і з криком: «Гармаші!.. Ану починайте!..» — вибіг.

Гахнула перша гармата, і ранкової тиші як не бувало. Заворушився польський табір, жовніри та німецькі піхотинці, позіхаючи, вилазили із шанців, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всій лінії. В козацькому таборі падали ядра, але повстанці у відповідь — ні звуку.

— Пороху в схизматів обмаль! — задоволено потирав руки полковник. — Та й гармат раз-два...

— І все одно, мов косою, різонуть по наших хоругвах! — кисло озвався князь, длубаючись у зубах. — Звичайна хлопська манера — підпустить близько, а тоді одним шквалом...

Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились до козацького табору, як залпом вдарили гармати й спустошили перші ряди. Далі затріщали мушкети, самопали, лунко загупали гаркебузи... Цього було досить, щоб хоругви, нюхнувши козацького пороху, закрутилися на місці і, зрештою, позадкували... Потоцький скреготнув зубами і сховався в наметі. Хмелю від випитого вранці вина як не було! Носився в наметі й бурчав:

— Коли б у мене були такі вояки, я б уже півсвіту захопив би!

Того дня хоругви ще двічі пробували атакувати козаків, але щоразу відкочувались назад... Ледве засутеніло, як полковник, відмовившись від вечері, ліг спати. Довго качався на скрипучому дерев’яному ліжку, котре він всюди возив за собою, поринав у дрімоту і знову схоплювавсь, як починали бити гармати. Опівночі його розбудила густа й похаплива стрілянина. В намет вбіг поручник.

— Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас! Напад відбито, але хлопи, втікаючи, захопили дві наші гармати. І вирізали півхоругви.

— Пся крев! — прохрипів полковник і велів збільшити особисту охорону, котра і без того щільним кільцем оточувала його намет.

Перед ранком полковника розбудили вдруге.

Ротмістр Ханєцький сяяв, як новий таляр.

— Вашмосць! Радий доповісти, що хлопський полковник Скидан у наших руках. Біля Дніпра його схопили. Битва була люта. Козаки хотіли відійти назад за Дніпро, але ми порубали човни. — І хвацько додав, натякаючи на винагороду: — Служу Короні і королю!

— Я доповім про пана ротмістра єгомосці польному гетьману! — буркнув Потоцький.

По хвилі жовніри ввели закривавленого полковника Скидана. Втративши багато крові, полковник був блідий і, певно, з останніх сил тримався на ногах... Потоцький уважно оглянув бранця. На полковнику було звичайне вбрання козацького старшини: кунтуш з атласу, підперезаний турецьким поясом, що був гаптований золотом, поверх кунтуша — черкеска. Червоні шаровари, сап’янці. Голова закривавлена. І вуса криваві. В очах — полум’я ненависті.

— Що, пане полковнику, не сподобалось тобі служити королю? — крізь зуби процідив Потоцький. — До бунтівних лотрів перебіг? В схизматські полководці забаг вибитись? Посидиш у Києві на палі! Високо піднімемо!

Скидан кров’ю плюнув у лице Потоцькому...

Ще два дні Потоцький гриз козацький табір, та зрештою, переконавшись, що приступом його не взяти, змінив тактику. Почалася довга й одноманітна облога. День у день безнастанно били гармати по табору повстанців. З раннього рана й до настання темряви летіли їм на голови сотні і сотні ядер. Вітер не встигав розвіювати пороховий дим, вуха глухли від гарматного гулу... Козаки у відповідь мовчали — берегли порох. Зате Потоцький не шкодував набоїв.

Небавом в польський табір почала прибувати підмога. Першою з’явилась коронна артилерія та угорська наймана піхота. За нею прибув польний гетьман з кіннотою. Станіслав Потоцький вибіг навстріч своєму високопоставленому брату. На очах у війська брати обнялися.

— Ге-ге, Стасю! — вигукнув Микола Потоцький, притискуючи брата до парчевого каптана, гаптованого золотом. — Хлопи загнані в землю! Ось тепер ми їм вломимо карка! Назавжди! І золотий спокій полонить нашу ойчизну. Нєх жиє Корона!

Того ж дня капелан Окольський злорадно запише до свого щоденника:

«Бунтівливі селяни щодня спостерігали з окопа прихід (до М. Потоцького) нових полків, тим часом як самі вони не мали жодної підмоги».

З нагоди прибуття польного гетьмана полковник влаштував гучний бенкет: вина, як і пороху, в нього були невичерпні запаси.

А поміч все прибувала й прибувала: воєводич брацлавський, ротмістр Цонтовський з гусарами, козаками та слугами. Сотні гусарів, козаків та піхотинців привів краківський воєвода, за ним — староста хмельницький на власний кошт привів сто козаків і сто драгунів, прийшли хоругви ланкоранського старости, загін київського біскупа, остерського старости... Шляхта, ніби галич, зліталась у гирло Старця, аби заклювати останніх захисників волі.

Табір Потоцьких, Станіслава й Миколи, щодень розбухав, доводилось нагортати додаткові вали, аби розмістити все нові й нові загони шляхти. З такої нагоди польний гетьман зібрав шляхту на бенкет і, піднявши срібного келиха, проголосив:

— Вельможне панство! День нашої блискучої вікторії вже зовсім близько! Біля Старця й Дніпра панство навіки вломить карка свавільному хлопству. П’ю за вікторію, яка завтра покриє шляхетську зброю!

Пани кричали «віват!» і спорожняли келихи дуже швидко.

— Панове! — звівся другий Потоцький, Станіслав. — Приємно дивитися, що до лотрів жодна жива душечка не підійшла на підмогу. Хай спробує Гуня повоювати з нами! Ми їх міцно зачинили. Карасі, проше панство, у сітці, завтра будемо витрушувати рибку. Але на волостях неспокійно, всюди бунтує хлопство, виходить з підкори і заважає ясновельможному панству спокійно жити. Ми не можемо цього потерпіти! Смерть хлопам!

— Вогнем і мечем пройдемо по волостях! — галасувало панство.

На раді було ухвалено розіслати навсібіч каральні загони, випалювати села і винищувати селян від малого до старого.

— Щоб не було кому прийти на поміч повстанцям! — виступав перед каральними загонами польний гетьман. — Шляхетський меч до цурки викоренить бунтівну Русь! Хай на волостях росте кропива, аніж множаться зрадники Речі Посполитої! Не щадіть хлопів! Забудьте про жаль. Хлоп — не людина, а бидло, покликане гнути на нас шиї. Карайте, карайте і ще раз карайте! Бог з нами! Бог благословляє нас на лицарські звитяги. Смерть схизматам!

Невдовзі страшні вісті про криваву різанину по селах дійшли і до повстанців. Розказували втікачі, що ляхи дотла випалюють села і вирізають людність від малого до старого, піддаючи нещасних звірячим тортурам. Дмитро Гуня надіслав до Потоцького гнівного листа, в якому писав:

«Хай би вже ви вели війну з нами, Запорозьким військом... аби тільки дали спокій бідним неповинним і пригнобленим людям, голос яких і безневинно пролита кров підносяться до Бога і благають його помститися...»

Лист повстанського гетьмана вивів Миколу Потоцького з себе.

— Пся крев!.. Той бунтар ще сміє мені вказувати? Він гадає, що я цілуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удільності захотіли, самостійності?! Республіку свою козацьку багнете створити? Україна є коштовна перлина в польській Короні, і вам, схизматам, зроду-віку її не бачити удільною. Не ми, так інші вас захоплять, а самі не будете! Швидше ми перетворимо Україну на пустку, де витимуть вовки, аніж дамо вам самостійність!

Десятого липня Потоцький розпочав генеральний штурм. Кілька годин поспіль била коронна артилерія. Ядра в козацькому таборі випадали так густо, що земля, піднята ними, не встигала осідати. А потім на приступ пішли хоругви: гусарські, драгунські, кварцяні, панські... Все, що здатне було рухатись, посунуло на повстанців.

Польний гетьман з горба спостерігав за боєм.

Густою лавою йшли хоругви на приступ.

Козацький табір, окутаний димом, мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станіслав.

— Миколаю! Я розчарований! Після коронної артилерії моїм орлам уже нічого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути.

Польний гетьман і полковник потисли один одному руки, і тієї миті козацький табір озвався гарматним гулом. Шквал вогню пронісся по рядах атакуючих. Жовніри, наразившись на стіну вогню і диму, в одну мить забули про свій шляхетський гонор. Як не галасували поручники та ротмістри, але ніхто з жовнірів не хотів підставляти голову під обух. Хоругви одна за одною безладно відкочувались...

— Вперед, сто дяблув! — кричали ротмістри.

— Але там стріляють, — огризалися жовніри.

— А ви, пся крев, на свайбу зібралися?!

Та ніщо не могло примусити жовнірів задруге кидатись на повстанський вал. На тому й закінчилась атака.

— Матка Боска! — хрипів польний гетьман. — То не козаки, а дияволи! У їхньому таборі немає шматка землі, куди б не падали ядра, а вони цілі... Негайно шліть до них послів! Як не силою, то хоч умовлянням, а зломіть упертих схизматів!

Дмитро Гуня зустрів послів досить добродушно.

— А-а, пани ляхи забагли ближче з нами познайомитись? Здалеку не вгризете, то пробуєте зсередини вкусить?

Він стояв перед послами, високий, жилавий, з сухим кістлявим лицем, чорними жвавими очима, в яких спалахували глузливі іскорки. У всій його міцній поставі вчувалася сила і впевненість у собі. Гетьман був у червоних козацьких шароварах, взутий у м’які сап’янці. Вишивана сорочка вражала білизною (Гуня вночі спускався до Дніпра по кручі та урвищах і виправ сорочку, бо не міг терпіти брудного одягу), поверх сорочки — голубий каптан, підперезаний широким поясом на гапликах і з ремінцями для пістоля та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею доповнювала його просте, охайне вбрання рядового козака. Хіба що булава за поясом виказувала в ньому гетьмана.

— Краще близьке знайомство, аніж далека війна, — буркнув пан Коморовський, котрий очолював делегацію послів. — Пора думати про переговори, панове козаки.

— З панотою в козаків приязні не буде! — відповів Гуня і гукнув: — Простеліть, братчики, сіна, щоб непрошеним гостям було де сісти.

Посли тільки головами похитали: яка чемність!

Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, і повстанці почали сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина прийшла в кунтушах з коштовних тканин, часто гаптованих сріблом, в голубих та рожевих киреях, міщани — в черкесках, деліях, бекешах, селяни — в сорочках та шароварах з домотканого полотна, у солом’яних брилях...

— Може, пани зголодніли? — звернувся Гуня до послів. — Чи спрагу відчувають?

По його знаку козаки принесли хліба, вареної риби і кілька баклажок чистої питної води. Посли мовчки їли рибу з хлібом, запивали водою, дивуючись, що повстанці мають харч, тоді, як гадали вони, повстанці мусять вже поохлявати від голоду. І насторожено зиркали на повстанців. Ті жартували між собою, хоч багато з них і мали закривавлені пов’язки... Один з козаків, що стояв ближче до кола, тримав на руках маленьке тонконоге козеня, покрите гладенькою, як оксамит, каштанового кольору шерстю, з білими блискучими рогами. Щось балакаючи з своїм товаришем, козак гладив козеня. Одна нога козеняти була перев’язана шматиною. Посли перезирнулись між собою.

— То сайгаченя, — пояснив Гуня. — Їх чимало водиться в степу побіля Сули.

— На харч ловите? — поспитав один із послів.

— Та ні, пане, виходжую Божу твар, — почувши, про що йде мова, озвався козак з сайгаченям на руках. — Попало воно під обстріл, перебило йому ногу, то я й підібрав. Мо’, думаю, виживе. Шкода, таке мале, тільки жити.

— М-м-да-а... — мовив пан Коморовський.

— Панове молодці! — звернувся Гуня, як стихли бубни. — Всі зібралися?

— Всі, гетьмане! — загули козаки. — Лише чатники на валах.

— Тоді перейдемо до суті, — сказав гетьман. — До нас, шановна братщино, прибули від ляхів посли. Я ще не відаю, що вони нам заспівають, але думаю, що пісенька їхня стара. То чи згодні послухати послів, панібратчики?

— Та вже послухаємо, коли їх дідько приніс!

— Послухаємо! Послухаємо! — вихопився наперед в рожевій киреї старшина Козир. — Послухайте і ви мене, козаки! В нашому безвихідному становищі ліпшого й не придумаєш, як прийняти панські умови і з миром розійтися по хатах.

— Ти у свій маєток побіжиш, а в кого, може, й хати немає! — крикнув козак з сайгаченям на руках. — Та й потім: мирилася коза з вовком... Не перший рік панів-ляшків знаємо!

— Але всі ми тут накладемо головами! — встряв сотник Ворожбит. — І кісток наших гайвороння не позбирає!

— Твоїми кістками і сам ворон подавиться! — почувся вигук.

— Хай не пасталакають про мир! — загули козаки. — Не позволимо між нами клинці вбивати. Стіймо дружно!

— І нічого спішити поперед ляхів у пекло!

— Хай ліпше посли балакають, а ми послухаємо! Коморовський звівся, обтрусив солому, поправив ферезію — довгий приталений плащ з широкими рукавами, облямований хутром та прикрашений метлицями, — і кахикнув.

— Панове козаки! Єгомосць польний гетьман хоче дійти згоди.

— Згоди з панами в козаків не буде! — пролунав голос — Не за тим ви до нас прийшли. Спершу віддайте наші урізані вольності!

— Не я урізаю ваші вольності, а сейм! — перечекавши, доки вгамуються козаки, знову почав посол. — Але я доповім єгомосці... доповім про ваші... е-е... вимоги.

— Що там теревені правити! — знову вихопився наперед Козир. — Вам наступили на хвоста, а ви силкуєтесь його вгору задерти. Приставайте до панів, і край!

— От іменно, що всім нам буде після того край! — крикнув козак з сайгаченям на руках. — Пани тільки й чекають, аби ми склали шаблі та повернулися до них спинами.

— Ляхи нас не посміють і пальцем зачепити! — надривав голос Козир. — Ми розійдемося по волостях, і все.

— А може, й так... — почувся непевний голос. — Дідько його знає, як воно ліпше. Коли б знаття, де впадеш, то й соломки підмостив би.

— Ми панськими посіпаками не будемо! — залунали обурені голоси. — Хто хоче, хай біжить до панів і не каламутить води!

Козир прикусив язика.

— Пане посол! — смокчучи люльку, озвався Гуня. — На яких умовах польний гетьман гадає почати з нами переговори?

— На умовах сеймової Ординації. Це значить...

— Шість тисяч реєстру, — закінчив за нього Гуня. — Гетьман і старшина із шляхти. Козаки стають хлопами у панства. Про волю й балакати нема чого. Чи було коли таке в дідівщину?

— Не було! — загули козаки. — Ні в дідівщину, ні в батьківщину! Ми нащадки вольних козаків!

— І нашої вотчини панству не віддамо!

— Горбатого до стіни не притулиш, а козака до пана!

— Пани села наші вирізають, жінок та дітей мордують, а ми їм у ніжки будемо кланятись?

— Ось вам, пане посол, відповідь козаків, — закінчив Гуня.

Пан Коморовський, не стримавшись, із злістю кинув:

— Я колись Павлюка вмовляв у Чигирині... Не послухав мене і скінчив своє гетьманування на пласі у Варшаві! Не забувайте про це, пане гетьмане!

— Ніколи не забудемо, пане! — гнівно відповів Гуня. — І ми, і діти наші, і нащадки!..

Поляки мовчали цілий день, лише зрідка їхні гармати обстрілювали повстанський табір, але мляво, неохоче, ніби заздалегідь знаючи, що толку з того не буде ніякого.

Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табір, смоктав люльку-бурульку і обмірковував, як далі битися. Поміч, на яку він було розраховував, не надходила. Більше того, селяни на волостях самі виглядають допомоги. Жовніри лютують по селах, одна надія на козаків. Чутки про битву в гирлі Старця розлетілися по всій Україні, але підмога, на яку сподівався Гуня, не йшла. Надто міцно їх обаранили ляхи. Але й про мир з панством не може бути мови. Треба вириватися з оточення і йти на волості, знищувати каральні загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили.

— Кров наша, як і порох, — не безмірна! — казав Гуня на козацькій раді. — Одначе ми можемо ще довго відбиватися. Але давайте подумаємо, як нам далі бути.

— Правильно! — крикнув Козир. — Яка там з дідька битва, як ми підпливаємо у власній крові!

Біля Козиря стояв уже гурт старшин і козаків, серед яких виділялися реєстровці Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню.

«Козир уже вербує собі прибічників», — подумав Гуня і запитав:

— То що пропонує пан старшина?

— Прийняти польську пропозицію! — мовив Козир. — Панове старшини! Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не ліпше помиритися з ляхами? Ляхи раді будуть нас спекатись, і ми, підписавши угоду, розійдемося по хатах.

Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка, що стояла біля Козиря, впівголоса піддакувала.

— Ми будемо вигрівати боки в теплих хатах, а карателі хай лютують по волостях? — запитав Гуня. — Я пропоную вам те, що колись пропонували діди і батьки наші славні: священну боротьбу!

— Тоді ляхи переб’ють нас! — вигукнув Козир. — На що ми сподіваємось? На чудо? У нас лише вісім гармат і жменя пороху. У нас і тисячі козаків не набереться, а в них? У п’ять тисяч не вбереш.

— Зате наш козак вартий п’ятьох лядських! — відповів Гуня. — Правильно те, що в нас вісім гармат і мало пороху, а в ляхів їх сотні!

— От бачите! — аж підскочив Козир. — Нарешті до нього дійшло!

— Почекай, не спіши з козами на торг! — спинив його Гуня. — Хай у нас мало зброї, але здаватися на милість панську ми не будемо. Наша честь лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тоді й затівали цю веремію? Поскуби кішку, вереску та нявкання буде доволі, а шерсті чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство. Чим довше ми будемо оборонятися й бити панство, чим більше будемо спустошувати його військо, тим зговірливішими будуть пани. Ми примусимо їх збільшити реєстр, доб’ємося, що старшина в нас буде не з шляхти, а з козаків значних. Зрештою ми вирвемо у панів хоч якісь вольності й полегкості люду.

— А тоді що? — крикнув Козир.

— А тоді прорвемо облогу і вирвемося на волості!

— Дідька лисого ми прорвемо облогу! — вигукнув сотник Ворожбит. — Пани міцно нас затиснули.

— Як буде серед нас мир і злагода, то не візьмуть нас пани! — твердо мовив Гуня. — А коли чвари та роздори поміж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане — не чекайте тоді волі! Пани тільки й ждуть, аби хтось свій між нами клинці вбивав.

— Це камінець у мій город? — почервонів Козир.

— Не спіши, пане старшино, бо нагадаю тобі примовку про злодія, у якого шапка горить, — насмішкувато мовив Гуня. —

Козаки засміялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибічників.

— Сьогодні зробимо вилазку, — сказав Гуня насамкінець. — Я сам вас поведу.

Але відчув, що не всі козаки й тим паче старшини підтримують його... «Звідси й почнеться наша поразка», — подумав з гіркотою.

Вночі, коли польський табір оповила тиша й пітьма, козаки один за одним переповзали через гребінь валу, аби їхніх постатей не було видно на тлі неба, і зникали в пітьмі. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велів козакам залягти, а вперед послав «в’юнів». Ті нечутно зникли, невдовзі почувся глухий шум і падіння тіл. Вартівники зникли з валу. Блиснув крихітний вогник.

— Вперед, козаки! — звівся Гуня.

Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись і опинилися біля першої лінії шанців. У ворожому таборі, як і перше, було тихо, лише на далекому обрії миготіли, спалахуючи, блискавиці.

Гуня стрибнув прямо в шанець і віч-на-віч стрівся з переляканим жовніром, що лупив заспані очі й белькотів:

— Цо то є, проше пана?.. Цо то...

— То є твоя смерть! — Гуня шаблею пришпилив жовніра до стінки шанця. — Спати треба поменше, коли зібрався з козаками воювати!

Увірвавшись в першу лінію шанців, козаки беззвучно кололи жовнірів, сікли їх шаблями, і по якійсь хвилі перша лінія польської оборони була спустошена... Та ледве заскочили в другу лінію і почали штрикати жовнірів, як тиша на цьому й скінчилася. Зненацька хтось закричав не своїм голосом, загриміли постріли, і зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвін. В польському таборі зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили ніч, табір загудів, як величезне гніздо потривожених ос.

Першими на козаків напали німецькі піхотинці, зав’язалась січа. Гуня з розгону увірвався в колотнечу і сік німецьких піхотинців, як капусту. Шабля-дамаска тільки свистіла в його жилавій міцній руці. Закусивши кінець вуса, Гуня зліва й справа наносив смертельні удари. Шаблю тримав ледь навскіс, під певним кутом, щоб не вибило її з рук при ударі. Різкий, рвучкий удар — і шабля з тупим свистом м’яко входила в тіло ворога, трощила кості та хрящі, і ворог, розрубаний навпіл, беззвучно валився під ноги...

Та ось на поміч німецьким піхотинцям, половина яких уже була зрубана, кинулись жовніри, з боків напали кварцяні хоругви, забрязкотіли панцерники-гусари...

— Братчики, відходимо! — крикнув Гуня. — Дали чосу панам — на сьогодні досить!

Коли Гуня повернувся з козаками в свій табір, першим його стрів старшина Козир.

— Вкусив, пане гетьмане, ляшків? — єхидно запитав старшина. — Чи, може, їхню оборону прорвав?

— Батогом обуха не переб’єш, — загомоніла біля Козиря старшина. — Як лобом у мур трахкатись з надією дірку пробити, то ліпше прийняти панські умови.

Гуня зрозумів, що серед старшин назрівають чвари.

Розізлившись за нічний напад, Микола Потоцький ні світ ні зоря кинув на повстанців свою кінноту. Сам з горба спостерігав за панцерниками. Вершники вишикувались в довгий ряд, взяли списи напереваги. Польний гетьман замилувався гусарами. Славні вояки, один в один! Що не вершник — то ясновельможний дворянин, то шляхтич, кінь під ним турецький, за велике злото куплений, ціни не має. Кожен дворянин має щонайменше п’ять коней в запасі та десяток слуг... А як вони в сідлах тримаються! Гордо, велично. На довгих списах двоколірні значки тріпочуть на вітрі, підбадьорюючи воїнство. Гусари закуті в кіраси, наручники, поножі, на голові — шоломи з пір’ям. Під правою рукою довгий та широкий меч (ним зручно приколювати пораненого ворога), під лівою — шабля і палаш. А ще бойові сокири з довгим руків’ям. Хоч кому голову розтрощать! Сила! Міць! Краса і гордість шляхетського війська! Вперед!.. З гиком і свистом понеслася важка панцерна кіннота на табір повстанців, і чути, як двигтіла земля під копитами сотень і сотень коней.

Козаки мовчали, жодного пострілу! Зненацька передні коні почали падати, хоч з козацького табору, як і перше, не пролунало жодного пострілу. А коні падали десятками, гусари летіли їм через голови, брязкались своїм залізяччям об землю... Іржали коні, кричали гусари під копитами кінноти. Інші хоругви, вгледівши таке, хутко повернули назад... А повстанці, як і досі, зберігали мовчанку, лише на валах сиділи козаки та смалили люльки.

Волосся на голові в польного гетьмана заворушилося. Що за причина? Чому без пострілів падають коні? А гусари, ясновельможні шляхтичі, його краса й надія, трюхикають пішкадьором назад. Та й то не всі... Бо решта позаклякала на місці. Не диявольською ж силою поклали козаки гусарських коней? Та ось примчав ротмістр.

— Вашмосць!.. Там ямки!..

— Які в дябла ямки? — витріщився Потоцький.

— Вузькі й глибокі, проше пана, — белькотів ротмістр. — Козаки надовбали до безліку ямок перед своїм валом. Та ще й густо... Наші коні ламають ноги, а гусари, падаючи на всьому скаку, не всі приходять до тями.

Матка Боска! Що придумали хлопи! Без жодного пострілу покласти скільки коней, а гусарам яка ганьба!

— Наступати неможливо, вашмосць... Коні ламають ноги...

— Станіславе! — круто повернувся польний гетьман до свого брата. — Гусарів відведи, а на козаків кидай жовнірів! Кров з носа, а захопіть табір! Пора вже з лотрами розквитатися!

Але й жовнірська атака не вдалася. Козаки й тут перехитрили. Спершу все йшло ніби добре для поляків. Жовніри натовпом посунули у видолинок, де, конаючи, іржали гусарські коні. Зненацька наче з-під землі вирнули козаки. Жовніри спинилися, не розуміючи, звідки вони взялися. Спершу їх сприйняли за повстанців, як зненацька козаки повернулися до них спинами і, розмахуючи шаблями, посунули на повстанський табір.

— То реєстрові сотні штурмують лотрів! — крикнув ротмістр. — Вперед, вояки!..

Та ледве жовніри наздогнали козаків, як ті рвучко всі як один повернулися і зрубали шаблями перших жовнірів. Все відбулося так несподівано і швидко, що жовніри в першу мить навіть не противились, падаючи під козацькими шаблями. Решта хоругов, боячись потрапити в засідку, втекла у свій табір.

— Що, пани ляшки, схопили облизня? — кричали козаки. — Втерли вам ворсу! Ще й круг пальця вас обвели.

Так закінчилися дві атаки того ранку.

Польний гетьман був злий, як ніколи. Як нахабно й безкарно провели його козаки! Злість кипіла й не знаходила виходу. Гримав на ротмістрів та поручників, обзивав їх телепнями, макухами і зрештою, велівши коронній артилерії зігнати злість на козаках, подався у свій намет. Слуги вже приготували сніданок, але Потоцький від їжі відмовився, лише випив натщесерце два келихи вина і сидів, набурмосившись, наче сич...

Радіти не було від чого. Маючи військо, котре в багато разів переважає повстанське своєю кількістю, маючи таку сильну артилерію, кінноту, він ось уже який тиждень топчеться на місці, не в змозі викурити жменьку-другу розбишак з-за валу. Ганьба! Не оголошувати ж посполите рушення, аби витурити Гуню з гирла Старця!

Польний гетьман спорожнив уже третій келих, як у намет заглянув ротмістр.

— Вашмосць! Гусари спіймали двох кобзарів. До Гуні хотіли прошмигнути!

— Кобзарі? — скривився Потоцький. — Якраз тільки музики не вистачало!.. Чого стоїш, телепню? Тягни їх сюди!..

Ротмістр хутко обернувся й заштовхав до намету двох дядьків. Один був низькорослий, сивовусий, з гірким виразом обличчя. Замість очей в нього були дві рожеві ямки. Його товариш був зрячим — високий, худий, вуса мав руді, брови кущуваті, що супились над гострими очима. В обох висіли через плечі худі торбинки. Високий мав кобзу, а сліпий — ліру. Він тримався за рукав зрячого і дивився прямо поперед себе, міцно стиснувши сухі запалі вуста.

— Ви хто такі? — запитав Потоцький.

— Музики, — відповів високий і по хвилі додав:— Я — Самійло Голосистий, кобзар, а це мій товариш і побратим Ничипір Біда, лірник. Вдвох по Україні мандруємо та людям граємо.

— До бунтів чернь закликаєте?

— Закликаємо до волі! — визивно мовив Самійло Голосистий. — Козацька кобза ще ніколи не грала під панську дудку.

— Ви в мене пограєте! — зашипів Потоцький. — Ви ще потанцюєте під мою дудку, пся крев!

— А ти ж хто такий? — глухо поспитав сліпий лірник.

— Худоба! — Ротмістр навідліг вдарив рукою сліпого лірника. — Бидло! Як ти смієш так казати єгомосці польному гетьману?!

— Бити сліпого діда не вельми велика честь, — з гідністю відповів сліпий лірник і повернув лице на голос Потоцького. — То це ти сам Потоцький?

— Сам, — криво посміхнувся польний гетьман.

— Чули про тебе, катюго, чули! — гнівно сказав лірник. — Села випалюєш, звіре прелютий! Груди жінкам вирізуєш, немовлят знищуєш! Ні людей, ні Бога не боїшся!

— Не боюсь, хлопе. Проти вашого люду в мене військо є, а Бога... З Богом мій капелан побесідує...

— Стережись, звірюко! — вигукнув кобзар Голосистий. — Віділлються вовкові овечі сльози!

Ротмістр вихопив меча, Потоцький спинив його.

— Чекай, ще встигнемо. Хай спершу скажуть ці музики, куди вони йшли. І за чим?

— Туди, де воля б’ється, — сказав кобзар.

— До Гуні та його побратимів, — уточнив лірник.

— Ану грайте! — наказав Потоцький.

— Кому? — здивувався кобзар і навіть оглянувся. — Я не бачу тут людей.

— Мені, пся крев! Н-ну!..

— Ми катюгам не граємо, — з гідністю мовив високий кобзар. — І кобзи не будемо оскверняти.

— Хай тобі ліпше дідько рогатий на поминках на сковороді заграє! — відказав сліпий лірник.

— Ай-ай!.. Які відважні! Лицарі! — насмішкувато похитав головою Потоцький. — Ось я зараз подивлюся, чи справді ви хоробрі, чи тільки машкару на себе натягли. Ви хотіли бунтарям пограти? Я вам допоможу. Одного з вас відпускаю.

Музики мовчали...

— Що, жижки затремтіли? — зареготав Потоцький. — Ха-ха!.. Теж мені побратими. Чого ж ви стоїте? Один з вас нехай іде до Гуні і грає. Але другий лишається тут. Тільки перший перейде козацький вал, другому я велю зрубати голову. То як, побратими? Хто з вас лишиться тут, а хто піде бунтарям дух піднімати? Рішайте самі!

Сліпий лірник взяв за руку свого товариша кобзаря і тихо мовив:

— Йди ти, брате і товаришу мій. А я тут лишуся, щоб катюгу своєю головою потішити. Куди мені, сліпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть з мене, як я зосліпу тикатимусь. А ти, брате-товаришу, йди та козаченькам заграй... Про волю і їхню долю.

— Спасибі, товаришу мій! — сказав кобзар і потиснув лірнику руку. — Піду... Заграю їм про волю і долю...

Побратими вклонилися один одному.

— Прощай, брате!

— Прощай, товаришу! Візьми мою ліру, не хочу, щоб вона в поганських руках лишилася. — Ничипір Біда поцілував ліру і віддав її Голосистому. — Заграєш на ній і в Дніпро кинеш! — Повернув незряче лице до Потоцького: — Де ти там стоїш, катюго? Я лишуся тут і зложу свою голову, а товариша мого відпусти.

— Хай іде! — буркнув Потоцький.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Ледве Самійло Голосистий піднявся з кобзою та лірою на козацький вал, як його побратиму ударом меча стяли сиву сліпу голову, настромили на спис і виставили на валу.

— Прощай, побратиме! — вклонився Самійло тій голові на списі. — Чимало ми стоптали з тобою доріг по Україні, а ще більше пісень виспівали... Ти відспівав уже своє, а я — доспівую...

Козаки підхопили кобзаря під руки, звели з валу, оточили його тісною гурбою.

— Здорові були, товариші й брати! — знявши солом’яного бриля, вклонився кобзар. — До вас я йшов з побратимом своїм, та доводиться одному кланятись і земним поклоном вітати вас, славні пани-братчики. А за товариша мого — ліра вам кланяється.

Ще раз низько вклонився з лірою в руках, випростався, обережно закрутив ручку ліри, тихо перебирав струни, і сумна та журна мелодія виповнила повстанський табір. Самійло грав, не зводячи очей з побратимової голови на списі, і з очей його покотилася самітна сльоза...

Козаки стояли, звісивши голови.

Та ось Самійло стрепенувся, підбіг до кручі і, розмахнувшись, пожбурив ліру в Дніпро...

— Пливи, козацька ліро, пливи за водою, хай наш батько Славута на тобі грає та люд наш до помсти закликає! Прощай, товаришу мій! — Повернувся до козаків, зняв з пліч кобзу. — Дозвольте вам, панібратчики, пограти та про славу вашу лицарську поспівати.

— Просимо! Просимо, батьку! — загомоніли козаки, і лиця їхні, хвилину тому зажурені, враз посвітліли. — Спасибі, що прийшов до нас, бо нам без музики, як і без пороху, — тяжко.

Гуня послав чатників на вали, а решта козаків розмістилася просто на поораній ядрами землі. У коло посадили кобзаря... Повів він рукою по струнах, забриніла, зарокотала стара кобза... Принишкли козаки, тільки очі їхні заблищали вологою. Після стількох битв, смертей та крові як солодко, до болю, до щему в серці солодко було слухати рідну кобзу... І на душі легше ставало, і на серці світліло... Злетіла пісня:

Ледве заспівав кобзар, як козаки, зголоднівши за піснею, дружно підхопили, і злетіла над табором тисячоголоса пісня про козака, котрий від могили до могили соколом линув і обіцявся розказати «батькам нашим всю тяженну недолю».

Дружно співали козаки, оточені ворогом, і вкраїнська пісня наповнювала їхні серця звитягою, як криницю джерело з живлющою водою.

...Потоцький, вчувши пісню в козацькому таборі, велів негайно кинути жовнірів на приступ.

— Щоб навіки заціпило тим співакам!

Але повстанці, підпустивши ворога до валу, висипали з таким завзяттям навстріч і з такою люттю запрацювали шаблями, що жовніри кинулись тікати. Разом з козаками бився і кобзар Самійло Голосистий. З шаблею в одній руці та кобзою в другій він мчав у першій лаві, женучи ворога, і його винесло аж на польський вал. Зняв він із списа голову свого побратима і впав, поцілений кулею в груди...

Кінчався липень. Другий місяць переважаючі сили ворогів не могли здолати повстанський табір. Полки вже почали втрачати надію на вікторію. Все покладали на важкі облогові гармати. Шляхта їх стріла криками «Віват!».

— Але ж і закукурікають тепер хлопи!

— Ха-ха! Після таких гармат, проше пана, і робити тут вже ніц!

— Віват!.. Віват!..

Радий був і Микола Потоцький, адже на облогові гармати він покладав великі надії. Якщо не останні.

«Коли вже й вони не викурять повстанців, то я вже тоді не відаю, що робити», — думав польний гетьман.

Аби не тратити зайвого часу, велів спішно спорудити попереду табору високий редут, поверх нього блокгауз — земляне укріплення з бійницями... З високого редуту козацький табір було видно як на долоні. Стріляй не цілячись. Польний гетьман з нетерпінням очікував, доки жовніри впораються із земляними роботами.

Відразу ж, коли гармати встановили, дав команду:

— Залп!!

Гахнули потужні гармати, і здавалось, що земля репнула навпіл.

— Але ж б’є!.. Але ж б’є!.. — галасувала оглушена шляхта. — Аж до самого Києва чути, як ми лотрам чосу даємо!

Га-а-ах!!!

У козацькому таборі тут і там виростали величезні кущі піднятої вгору землі. Великі ядра шматували повстанців.

— Ховайтеся в шанцях! — кричав охриплий Гуня, носячись по табору. — Лізьте у схови, у всі зашкалубини! Дозорці — на вал! Решта по норах! Не втрачайте дарма голів!

Козаки поховалися. Лише на валах лежали чатники, аби жовніри під гул гармат не увірвалися в табір. Та, незважаючи на шанці й схови, повстанців лягло чимало. Табір був засипаний землею, що повільно осідала після обстрілу.

Гармати зрештою вмовкли.

Почувся пронизливий стогін, що переростав у дикий зойк, і зі схову, блідий та переляканий, виліз старшина Козир з розпанаханою киреєю і закричав не своїм голосом:

— Братчики! Товаришочки! Гинемо!

Він бігав по табору і вив:

— А-а, а-а...

— І не заціпить йому! — озвався хтось з козаків. — Як вовк, завив. На війні іноді й стріляють.

— Але ми загинемо! — почувся інший голос. — Облогові гармати змісять нас із землею.

— Товаришочки! Братчики! — волав Козир. — Чого ж ви стоїте? Як той віл, обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вірну смерть. Ніхто з нас не вибереться живим... А-а-а...

— Бажаємо іншого гетьмана! — вигукнув сотник Ворожбит. — Не хочемо задарма гинути.

— Воно-то так, — гомоніли козаки. — Але ж Гуня не заради своєї вигоди б’ється з ляхами.

— І лядські гармати стріляють не тільки по нас, а й по ньому.

— Спробуємо вчинити так, аби вони по нас більше не стріляли, — мовив підходячи Гуня. — Хто сміливий, хто не боїться опряги[13] і не хоче ляшкам в ноги кланяться — за мною!

Це була остання спроба Дмитра Гуні.

В ніч на двадцять друге липня гетьман відрядив кількох «в’юнів» у польський табір. Ті спритно заповзли в шанці і схопили там жовніра-дозорця. Ним виявився один з українських селян, насильно забраних у військо Потоцького.

— От спасибі вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебігти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся, що ляшки мені в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти.

— Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути?

— О, то є нелегка справа, — почухався жовнір. — На чатах біля редуту найпильніша варта. Без таємного слова й близько не пустять.

— Таємне слово? — перепитали «в’юни». — А яке воно? Ти знаєш?

— Знаю. «Вісла» те слово.

— Тоді гайда до гетьмана!

«В’юни» хутко повернулися в табір.

— Пане гетьмане! Ось жовніра привели. З наших він. Каже, що таємне слово біля редуту — «Вісла».

За валом біля гетьмана уже лежав загін, готовий до нападу.

— «Вісла»? — перепитав Гуня. — Ну що ж... Хай буде «Вісла». Вперед!

...Козаки з двох боків почали підповзати до редуту, біля якого маячіла варта. Потім залягли, а десяток козаків піднялися на повний зріст.

— Стій! Хто? — миттю закричали дозорці.

— Свої, чого кричиш! — відповів Гуня. — Реєстровці ми.

— Пароль! — зажадали дозорці.

— Вісла!

— Проходь!

Козаки, порівнявшись з редутом, блискавично зім’яли варту, і увесь загін безшумно проник до редуту.

— Скидайте гармати! — подав команду Гуня.

Козаки обліпили гармати, як жуки, силкуючись витягти їх з укріплення і скинути з редуту. Але вони були надзвичайно важкі. Як козаки не бралися, гармати ні з місця. Тоді, щоб не розпорошувати сил, козаки обступили одну гармату, з трудом висмикнули її з гнізда, перекинули й турнули вниз. Падаючи, гармата здійняла такий гуркіт, що в одну мить схопився на ноги увесь табір... Гуня скреготнув зубами.

— Ех, пороху б сюди!.. Дві бочки пороху — і редут злетів би вгору!

У таборі вже зчинилася стрілянина, поляки, на ходу ведучи вогонь, посунули до редуту. Скинути решту важких гармат вже не було коли, і козаки мусили відійти у свій табір, попутно прихопивши кілька малих гармат та прорідивши жовнірів у шанцях. Поляки так були нажахані нічним нападом, що до самого ранку простояли з рушницями в руках.

...Ледве Гуня спустився з валу, як старшина Козир зловтішно протягнув:

— А що?.. Вкусив ляшків? Не я казав, що з цієї затії нічого не вийде?!

— Стукніть того крикуна в тім’я! — обурився хтось з козаків. — Горлопанити він тямить, а сам з-за валу й носа не виткне!

Але старшина заступилася за Козиря.

— Стукнути не штука. Ви ліпше послухайте, що він радить.

— Я ж про вас, козаки, піклуюся! — надривав горло Козир. — Про шиї ваші і голови. Хіба ви сліпці? Хіба не бачите, що ми на краю прірви? Крім загибелі, нас нічого не чекає. З таким упертим гетьманом ми всі опинимося на тім світі. Він сам гине і нас в домовину тягне. Пропоную негайно відрядити делегацію до Потоцького.

— Правильно! — загуділа старшина. — Воліємо переговори!

— Ну й цілуйте ляхів у сідниці! — кричали козаки. — Ми не для того взялися за шаблі, щоб з панотою мириться!

— Воліємо нового гетьмана! — крикнув Ворожбит.

— Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха!

— З Козиря такий гетьман, як із шила леміш!

— Як з квача притика!

— Хай Гуня говорить!

— Панове братчики! — заговорив Гуня, як гамір трохи влігся. — Колись я чув від одного попа: коли царство розділиться у собі, не устоїть те царство! Наш табір розділився, бо його навпіл перебігла чорна кішка.

— Не вірте йому, козаки! — загаласував Козир. — Я не чорна кішка! Гуня веде вас до загибелі, а я хочу ваші голови порятувати!

— Рятуєш наші шиї, аби пани мали на що ярма надівати? — запитав Гуня, і Козир осікся. — Ні, пане Козирю. На вільних козаків панство до скону віку не надіне ярма. Бо ми тоді будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий сам собі обламував би крила? Де ви бачили ріку, котра б сама собі загачувала путь? Воля — ось наші крила і наша путь!

— Чи ти ба! — вигукнув Козир. — Мовби ви злиняєте, коли помиритеся з ляхами? Ліпше бидлом жити, аніж лицарем у землі гнити!

— Оце вже ти все сказав! — вигукнув Гуня. — Всю свою душу вивернув.

— Не слухайте Гуні! — затявся Козир. — Не велемовність нас врятує, а розум. Востаннє вас закликаю: отямтеся! Облогові гармати знесуть вас з землі!

— Воліємо переговори! — кричала старшина. — Вдосвіта посилаймо послів до Потоцького.

— Що ж, — сказав Гуня, — якщо в нашому таборі немає єдності — ворог його здолає. Без єдності немає сили. — Повернувся до Козиря та його прибічників: — Хочете, панове, лізти в панські ярма — лізьте! А хто хоче бути лицарем — приставайте до мене! Я не обіцяю вам життя, але честі нашої козацької ми не втратимо, не заплямуємо її угодництвом з панами. Хто хоче жити бидлом — приставайте до Козиря, хто хоче відійти на Січ, аби й далі боротися, — приставайте до мене! Вночі ми спустимось до Дніпра, роздобудемо човни і попливемо за пороги!

— І пливіть! — кричав Козир. — А ми розійдемося по хатах.

— О ні, — сказав Гуня, — вірити панській ласці — все одно що з гадюкою цілуватися і думати, що не вкусить.

Опівночі Гуня востаннє обійшов табір, потім довго стояв на кручі. Далеко внизу білів Дніпро і глухо шумів, несучи свої прудкі води на Низ, за пороги...

«Коли наш табір розділився навпіл, єдності вже не буде. А отже, й перемоги. Треба йти на Січ, — думав Гуня. — Це єдиний вихід. Міцніти, збирати нові сили для майбутніх битв.Ні за яких умов козацька шабля не схилиться перед панською пугою».

Коли повернувся з кручі, табір вже розділився на два загони. Реєстрові старшини Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти на переговори до Потоцького. Другий, більший, загін стояв за Гуню: йти на Січ і гуртувати нові сили.

— Братове! — тихо мовив Гуня. — Швидше мені зітнуть голову, аніж я піду на поклон до катюг мого народу. Я козак і взявся за шаблю не для того, аби панству оселедцем кланятись. Ми відійдемо. Але це не поразка. Дух наш гордий і незламний. Ми зробили, що могли, але в нас виявилося ще замало сил. Мусимо їх збирати. Для нових битв за волю і щастя нашого підневільного люду. Подивіться, товариші, на кручу. Внизу шумить наш славний Дніпро. І хоч круча крута, але ми спустимось до Дніпра. На Січ, братове, в лицарське гніздо!

Вдосвіта козаки, котрі не пристали на угоду з панами, на чолі з Гунею спустилися по стрімкій кручі до Дніпра і зникли в тумані...

Вранці Потоцький прийняв купку реєстрових старшин, прихильників угоди. Він не приховував своєї радості, коли старшина покірно кланялась йому, знявши шапки...

— Ваша милість, ласкавий мосьпане польний гетьмане! — квапно заторохтів Козир. — Гетьман Гуня зі своїми прибічниками вночі залишив табір. Ми не пристали до нього, а б’ємо чолом вашій ясновельможній милості з сподіванками на ласку і прощення всіх наших вольних і невольних гріхів. Вірною службою на користь Речі Посполитій ми спокутуємо свої гріхи. Страшний грішник не той, хто грішить, а той, хто не кається!

Потоцький кивнув.

Козир полегшено перевів подих.

— Ми згодні підписати з вашою милістю договір і розійтися по хатах, — покірно схилив голову Козир.

— Нарешті! — не втримавшись, вигукнув Потоцький. — Давно б так. А ще б ліпше, якби ви взагалі хвостів не задирали!

— Каємось, вашмосць! — забубоніли делегати. — Постараємось бути у покорі, послужимо вашій милості ясновельможній.

— Вітаю вас, панове! — звернувся Потоцький до свого брата Станіслава та князя Вишневецького. — Повстання 1637—1638 років скінчилося! Переміг шляхетський меч!

— Віват! — вигукнув князь. — Славна вікторія віншує нашу зброю!

Станіслав Потоцький похмуро буркнув:

— Але хай ті лотри, котрі втекли на Січ, не чекають милостей. Шляхетський меч дістане їх і за порогами.

— Ми невдовзі відбудуємо Кодацьку фортецю і міцною оружною рукою станемо на Дніпрі! — мовив польний гетьман. — З Кодака почнемо наступ на Січ. А зараз будемо пити за нашу довгождану вікторію, панове! За золотий спокій у Речі Посполитій. З повстанням ми покінчили, а руський тлум на волостях вогнем випалимо!

— Проше пана... Ясновельможний...— несміло озвався Козир і ковтнув слину, позираючи на вино. — Дозвольте вставити покірне слово. Повстання почалось лише тому, що великопольська шляхта почала урізати наші вольності, даровані нам сеймом і єгомосцю королем. Хлопи хлопами, але панство почало глумитися з української старшини.

— Пане Козирю, — весело мовив Потоцький, — найближчий сейм у Варшаві неодмінно розгляне ваші претензії. І певний, дасть вам ті вольності, на які ви заслужили.

— Премного вам вдячні, ласкавий пане, — поклонилися старшини. — Ладні служити вашій милості.

— Дозволяю служити, — милостиво кивнув Потоцький, — але так служити, щоб ваша чернь більше не бунтувала проти нас!

— Постараємось, вельможний пане.

— Тоді, панове старшини, йдіть з своїми людьми на всі чотири боки! — сказав їм Потоцький і звівся. — Вільному — воля. Шляхетський меч не січе повинних голів. Обіцяю вам недоторканність. Спокійно повертайтеся в свої маєтки, ніхто вас і пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича!

Козир повірив.

Того ж дня в похідній церкві Потоцький слухав обідню в честь вікторії над повстанцями.

— Вашмосць думає відпустити лотрів з миром? — шепнув Потоцькому князь Вишневецький. — Чи не забагато їм честі?

— Я дав їм слово, — відповів польний гетьман. — Але князь Вишневецький цього слова їм не давав!

Старшина Козир з кількома сотнями своїх прибічників не дійшов навіть до Києва. Дорогою, біля села Борщівки, його загін негадано потрапив у пастку, влаштовану гусарами князя Вишневецького.

Все відбулося блискавично.

Гусари вилетіли з засідки так зненацька, що багато повстанців навіть не встигли вихопити шаблі, як були порубані на місці.

Дарма старшина Козир розпачливо кричав:

— Схаменіться, пани, що ви чините?! Єгомосць польний гетьман обіцяв нам недоторканність!..

Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козаків, не даючи їм отямитись, і лісова дорога почала підпливати кров’ю... Гусарський кінь збив Козиря з ніг, старшина тицьнувся носом у закривавлену землю й, обхопивши голову руками, завив, качаючись по землі... Він вив, затикаючи пальцями вуха, заплющивши очі, аби не бачити й не чути того, що творилося на лісовій дорозі... Повстанці, які пішли з Козирем, були винищені до ноги. Доколюючи довгими мечами поранених, гусари наткнулися на Козиря, котрий все ще качався...

— Цього лишіть, — розпорядився ротмістр. — Повеземо в дарунок.

Козиря примусили звестися, зв’язали йому руки, накинули аркан на шию і погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи на них дивитися, аби не стрітися з мертвими очима... Тоді ще Козир не знав, що Потоцький відпустив повстанців про людське око... Влаштовані по всіх дорогах засідки винищили повстанців до одного... Рідко кому з них пощастило дістатися свого села.

Зв’язаного Козиря гусари пригнали на аркані в село Борщівку, де лютував князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онімило йому вуста. Село конало у вогні. Вулицями сновигали жовніри з награбованим збіжжям, хапали селян і гнали їх на майдан до церкви, де гусари рубали їх мечами й кололи списами... На майдані вже було повно трупів. Козиря гнали через ті трупи до того місця, де на коні сидів Вишневецький.

— А-а, це ти, старшино, обижений великопольською шляхтою? — розтягнув князь тонкі губи в подобі посмішки. — Додому, кажеш, зібрався?

— Ва... вашмосць... — Козирю бракувало повітря. — Єгомосць пан польний гетьман обіцяв нам волю... І недоторканність... Я про-протестую, вашмосць... Це по-помилка... Ми добровільно здалися... На ласку...

— А ми вам і виявляємо ласку, — зареготав князь, погойдуючись від сміху в сідлі. — Чи ти хотів, щоб ми за участь у повстанні гладили вас по голівках і встеляли вам дороги килимами?

— Єгомосць... слово шляхетне давав... — хрипів Козир.

— Обіцянка-цяцянка, та дурень їй радий! — ошкірився князь. — Може, єгомосць і давав вам слово, але я не давав ніякого слова!

Тим часом жовніри, нав’ючені селянським майном, пригнали на майдан новий гурт жінок, дітей та чоловіків.

— Рубайте їх! Коліть!! — звівшись в сідлі, наказав Вишневецький. — Ми відучимо їх від бунтів! Житиме лише той, хто повзатиме коло наших ніг!

— На коліна! На коліна! — кричали жовніри.

Ніхто на коліна не став.

Вишневецький махнув рукою.

Гусари оточили жінок, зривали з них сорочки, ударами шабель відсікали їм груди і кидали закривавлені шматки чоловікам, котрі лежали на землі пов’язані... І ще Козир побачив, як драгуни кололи списами дітей і гордовито хвастались, коли кому з них вдавалося проштрикнути списом одразу кількох малюків...

— Хлопчиків знищуйте, щоб не росли з них Сулими та Павлюки, Остряниці та Гуні! — волав Вишневецький. — Ми таки викоренимо бунтівну Русь! Україна віднині стане раєм для вельможного панства!

Здоровенний гусар, глянувши на Козиря, почав витягувати шаблю з піхов...

— Я протестую!.. — пополотнів Козир. — Розв’яжіть мені руки... Я буду скаржитись... Що ви чините, це свавілля... Я вам не хлоп... Я старшина...

— Для мене ти таке бидло, як і всі, — Вишневецький махнув рукою. — Згинь з моїх очей!

Гусар перехилився в сідлі, хвацько махнув шаблею. Козир якусь мить стояв, наче закам’янілий, з подивом на білому, вже без кровинки лиці, а тоді впав, розрубаний навпіл...

Д л я д о в і д к и.

«Угода була укладена 29 липня. М. Потоцький, за словами біскупа Пясецького, особисто запевняв повстанців, що на найближчому сеймі їм повернуть давні вольності. Повстанцям обіцялася особиста недоторканність. Коли ж вони почали невеликими групами розходитися по домівках, панські й жовнірські загони їх нещадно винищували».

Історія Української PCP. T. 1, с. 267.

ЕПІЛОГ

Уклавши біля Старця угоду з реєстровою старшиною, котра забагла миру, Потоцький прибув у Київ і 30 серпня 1638 року зібрав там «загальну раду» козаків, на якій зовсім по-іншому з ними заговорив. А втім, вона тільки називалася загальною радою, адже право взяти в ній участь мали, крім старшин, лише по кілька козаків від кожного з шести полків.

З переможеними ніхто й не збирався радитись, бодай про людське око. Їм просто зачитали «Ординацію війська Запорозького реєстрового», що була ухвалена сеймом у березні 1638 року.

Реєстровці, похнюпивши голови, слухали Ординацію, яка скасувала «на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосуд (козацькі суди) і вибори старшини».

Виборна посада гетьмана реєстру також скасовувалась.

Главою реєстру призначався комісар. Його віднині обирали не самі козаки, а — за рекомендацією коронних гетьманів — сейм. Комісар мав бути неодмінно з осіб шляхетського походження.

Трахтемирів вибирався резиденцією комісара, йому ж віддавалася вся військова і судова влада в реєстрі, він же віднині зобов’язувавсярішуче придушувати будь-яке «свавілля козацьке».

Військові осавули й полковники реєстру, котрий мав складатися з шести полків по тисячі козаків у кожному, призначалися лише польською владою — «з шляхтичів, досвідчених у військовій справі і відомих непохитною відданістю». Реєстровці віднині могли оселятися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах та «інших пограничних містах».

Дісталося в Ординації й Запорозькій Січі, на землях якої поселялася реєстрова залога, котра мусила розганяти «самовільні зборища на островах і річках». Населенню (як, між іншим, і самим реєстровцям) під загрозою смертної кари віднині заборонялося самовільно (без спеціального письмового дозволу) з’являтися за порогами. Отож шляхта хотіла знекровити і обезлюднити Запорозьку Січ.

Такі «вольності» здобули реєстровці, помирившись з панами. Але й це ще не все. Через два з чимось місяці після «загальної ради» у Києві, 24 листопада в урочищі Маслів Став відбулася «остаточна комісія з козаками». Шляхетне панство на чолі з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу, в якій і було сказано, що козаки «покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї» — дожилися, докозакувалися, домирилися з панами! Реєстровці, прихильники угоди з панами, і справді «покірно прийняли на свої шиї заслужене ярмо»: комісаром реєстру панство призначило шляхтича П. Коморовського, а військовими осавулами І. Караїмовича та Л. Бубновського. Отримали угодовці тих, кого й заслужили. А втім, маючи на шиї «заслужене ярмо», — вибирати не будеш.

Іляшко Караїмович уцілів і під Голтвою. Очунявши від поранення, вибрався по трупах з тванюки, дістався до польських панів, відбився від костомахи з косою — живучий і неймовірно везучий! Панство і, зокрема, польний гетьман належно оцінили вірність Караїмовича. Звичайно, військовий осавул — це не гетьман, посади якого домагався Іляшко, але втішив себе тим, що ніхто з української старшини не перебіг йому дороги і не став на чолі реєстру. А коли так, то він, перший в реєстрі військовий осавул, досяг чималого — став майже заступником гетьмана. І коли тільки шляхта дозволить українцям за походженням (от уже на що не поталанило Караїмовичу, так це з походженням — треба ж було народитися українцем!), то він перший кандидат на гетьмана.

Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулів та сотників. Їм ще й поталанило при тій біді, бо одним із своїх сотників вони вибрали в урочищі Маслів Став Богдана Хмельницького!

І почалося по всій Україні послушенство, яке на пізнішій мові зватиметься терором. Придушивши повстання 1637— 1638 років, панство народною кров’ю гасило «дух своєвольства». Творилося досі небачене і нечуване на многостраждальній Україні, сини якої, маючи все, не мали єдності: злочинства чинилися такі, від яких і через віки кров холоне в жилах.

Вдамося до свідчень очевидців тих лихих часів.

Із свідчення очевидця, рік 1638-й:

«Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божии разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хороми, пожигают, и пищальное зелье (порох), насипав им в пазуху, зажигают, и сосци у жен их резали, и двори их и всякое строение разоряли и пограбили».

Не уникли панської «ласки» й самі реєстровці, котрих, за свідченням Самовидця, як і селян, приневолювали «панщину робити», «чистити панських коней», «в дворах грубу, то єсть печи, палити, псов хандожити, двори замітати і до йнших незносних діл приставляли».

Ті, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими правами не користувалися. Навіть сини реєстровців, як свідчить той же Самовидець, «тую ж панщину мусіли робити и плату давати».

«І так тривало роки і роки. У 1648 році Богдан Хмельницький писатиме в листі до польського короля Владислава IV, що королівські старости й володарі «старинныя поля и виробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, выдирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; коні послідніи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы и слезы за бунты, иміют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тілі».

Але й король, мабуть, коли б і захотів, уже нічого не міг вдіяти, бо в Речі Посполитій феодальна анархія взяла гору над законами, і можні магнати утискували не лише «хлопів і бидло», а й самих шляхтичів (дрібніших), відбирали у них володіння, як чинив те, не боячись ні короля, ні Бога, ні законів Речі Посполитої, Ярема Вишневецький.

Особливо лютував один з найжорстокіших катів українського люду (хоча катів добрих і не буває), коронний стражник Самуїл Лащ, котрий з найманими загонами — «драгунами на крадених конях» — роками й роками нападав на села й містечка, грабував і мордував не лише простий люд, а й навіть дрібних шляхтичів та урядовців — відбирав у них маєтки та вольності. Як свідчить пан Єрліч, «брали ґвалтом панн і (панських) удів». Свавілля Лаща (але тільки те, що чинилося над дрібною шляхтою) доходило й до польської влади і викликало у неї не лише осуд, а й дії: за грабіж та мордування люду Лаща 236 разів засуджували на банніцію (вигнання) і 37 разів до інфамії — позбавлення честі. Але, маючи покровителем С. Конєцпольського, Лащ до самої своєї смерті уникав покарання. Більше того, Лащ якось з’явився при королівському дворі в одежі, обшитій оголошеними йому судовими вироками, — і горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпіло й цей вибрик пана, тридцять сім разів позбавленого судом честі!

Десятиліття (1638—1648) магнатського терору на Україні шляхта називала «золотим спокоєм». Та хоча всі попередні повстання закінчувалися кров’ю для одних і «заслуженими ярмами» для інших, нова буря все відчутніше й відчутніше визрівала в залитій кров’ю Україні часів «золотого спокою».

Обкарнавши Ординацією не лише реєстровців, а й Запорозьку Січ, магнатство наказало негайно відбудувати Кодак згідно з усіма правилами голландської фортифікаційної техніки і утричі збільшити залогу цієї фортеці, щоб віднині й навічно перерізати шлях українським селянам на Запоріжжя. Влітку 1639 року до Кодацької фортеці в супроводі численного почту й військ прибув сам коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Розкішно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих ґудзиках, коронний гарцював на коні попереду почту і від задоволення погладжував чорну з сивиною бороду.

— Вітаю вас, панове! З повстанням хлопів таки покінчено! Реєстровці натягли на свої шиї заслужені ярма, а ми, як законні господарі цих країв, повертаємося у свою твердиню над Дніпром!

— Віват! — кричало панство з почту. — Нєх жиє славна вікторія великопольського меча в державній руці пана коронного гетьмана!

За милю від фортеці коронного гетьмана врочисто зустрів губернатор Кодака — шляхтич Ян Жолтовський та комендант Адам Конєцпольський, небіж коронного гетьмана. Тільки-но вони під’їхали, як на фортечних мурах спалахнули білі дими й лунко гахнули гармати.

— Вашмосць! — мовив губернатор в розкішнім жупані з золотим поясом. — Кодацька фортеця гулом своїх гармат вітає вашу милість на берегах Дніпра в незламній твердині нашої ойчизни. Нєх жиє моць Речі Посполитої на берегах Дніпра!

Знову лунко бахнули гармати.

— Ах, яка чарівна музика! — вигукнув коронний. — Приємно слухати, як гармати Посполитої грізним гулом знову заявляють про свою присутність на Дніпрі. Що не кажіть, а це найприємніша музика для моїх вух!

— І для наших, вашмосць! — заволала шляхта. — Це справді незрівнянна симфонія нашої вікторії над вгамованим хлопством!

— Віват! — вигукнув губернатор. — Нєх жиє славний переможець, мудрий муж і блискучий полководець пан Станіслав Конєцпольський!

— Віват! Віват! — галасувало панство.

— Спасибі, спасибі, — дякував коронний. — Панове, раджу вам уважно подивитися на нашу твердиню. Перед вами на скелястому березі хлопської ріки стоїть грізна фортеця Корони. Два роки тому її було захопив запорозький ватаг Іван Сулима. Звідси почалося повстання Павлюка, Остряниці і Гуні. А що ми зараз маємо? Сулиму та Павлюка скарано у Варшаві, Остряницю та Гуню з їхніми прибічниками розігнано. Польський меч щедро напився хлопської крові! Твердиня на Дніпрі знову наша! Більше того, вона стала ще міцнішою, ніж була! Розкажіть про це, пане губернаторе.

— Охоче, вашмосць! — зрадів губернатор. — Після Сулими фортецю заново відбудовано і вкріплено. Ви бачите, панове, на високих валах потужні гармати. Вали будуть щороку підсипатися вгору на один лікоть. Щоночі фортечні вали обходить дозор з офіцером. Неподалік фортеці збудовано сторожову вежу, біля якої день і ніч чатує загін жовнірів. Інші загони чатують дороги, об’їжджають всі околиці, пильно стережуть степ. Жоден птах не пролетить на південь, не помічений нами! Двохтисячна залога фортеці завжди напохваті! Шлях на Січ на міцному замку!

— Приємно чути таке, приємно, — погладжував бороду Конєцпольський. — Віднині хлопи і думати забудуть про Січ. Віднині Кодак — то є неприступна твердиня на Дніпрі!

Зненацька з гетьманського почту почулася латинь:

— Manus facta — manus destruo! («Рукою створене — рукою ж і руйнується!»)

Ті віщі, пророчі слова мовив тоді чигиринський сотник Богдан Хмельницький.

До Великої Визвольної війни України проти польських гнобителів лишалося всього лише десять літ. У 1648 році з наказу гетьмана повсталої України Богдана Хмельницького Кодацьку фортецю штурмом візьме ніжинський полковник Прокіп Шумейко, і запорозька залога назавжди стане на Борисфені, річці, званій в народі Ніпром, чи Дніпром.

1969—1971 pp., 1988 p.