Фосфорна квітка

Ебергард Паніц ФОСФОРНА КВІТКА Повість

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{З німецької переклав Віктор РЕВУХА}

_{Перекладено за виданням: Eberhard Paniz. Phosphorblume. — Militarverlag der Deutschen Demokratischen Republik, Berlin, 1985.}

Жахливе вбивство геть розтривожило місто Д. на Рейні. Прізвища Цахаріаса Вундервальда й Річарда Едвардса газети надрукували великими літерами, такого в житті обох ще не було. Хоча старий художник Вундервальд своїми картинами, фотомонтажами та карикатурами іноді й привертав до себе увагу окремих читачів, але то були або мистецтвознавці, або навпаки, люди, зовсім далекі від мистецтва. Він звик до постійного цькування, галереї і виставки були для нього закриті, преса замовчувала його, і якогось офіційного визнання він не мав. Лише вряди-годи спеціальні періодичні видання або журнали мод уміщували замітку про його творчість, згадували такі твори, які Вундервальд сам вважав другорядними, пробою пензля, художнім промислом, витівками, за допомогою яких мусив заробляти собі на життя.

Ще непомітніше для громадськості проходило донині життя Річарда Едвардса. Це був гарний сорокарічний чоловік, що дуже добре зберігся, народився він у каліфорнійському містечку Берклі, блискуче володів німецькою мовою й мав докторський ступінь. Едвардс був одружений з художницею — ученицею Вундервальда, жив у місті Д. вже три роки, швидко тут акліматизувався й часто бував серед художників. Едвардс непогано заробляв перекладами, а ще й викладав англійську мову, що дуже цінилось у ділових колах. Спочатку викладав на курсах, але швидко збагнув, що надто дешево править за свою допомогу адептам рейнської промисловості, які хотіли потрапити до вищого світу. Отож згодом Едвардс почав давати лише приватні уроки, беручи добру платню.

Вундервальда вважали смішним, напівбожевільним генієм і ніхто не сприймав його всерйоз, натомість Едвардса дехто переоцінював, особливо його зв'язки з напівофіційним перекладацьким бюро «Transatlantik Translations», заснованим якимсь Гаррі Ашфільдом. З цим американцем Едвардс колись багато подорожував, між іншим збираючи матеріал для книги з порівняльного мовознавства, однак тепер на запитання про ті мандри, наукову роботу й навіть уроки англійської він не любив розповідати.

І ось такий пихатий чужинець і естет несподівано заступився за Вундервальда, коли творчість художника дедалі частіше викликала скандали й нею вже почала цікавитися поліція. Це найдужче дивувало. Перед самими виборами кілька хлопців порозклеювали Вундервальдові політичні колажі й карикатури на стінах та афішних тумбах. Висміювалося все, що було дорогим і милим містерові Едвардсу й тим людям, із якими він спілкувався. Майже дружні стосунки обох чоловіків, терплячість і раптова запобігливість американця до Вундервальда навряд чи можна було пояснити впливом на Едвардса дружини Маргрет і його дилетантським захопленням мистецтвом.

В усякому разі ще в листопаді й грудні минулого року подружжя Едвардсів чи не щовечора бувало у Вундервальдовій майстерні. Не зіпсувались їхні стосунки навіть тоді, коли на адресу художника почали надходити судові повістки й анонімні погрози. Кілька разів Едвардс власноруч брався витирати червоні літери, які ночами хтось вимальовував пульверизатором на Вундервальдовому будинку: «Якщо жартун помре, то буде дощ», німецьке «реген» чомусь асоціювалося зі словом «Рейган».

Однак дощу не було, зате в січні довго лютували морози. Серед криг застрягали кораблі, бракувало вугілля, рідке пальне подорожчало, усього стало обмаль. Електростанції працювали з перебоями, подача тепла в квартири й установи обмежувалася, то тут, то там на вулицях гасли ліхтарі й реклама. Власті навіть додумалися на якийсь час вимкнути електрику, обмежити на вулицях швидкість автотранспорту, запровадили вихідні без користування автомобілями. Паралізоване місто здавалось ніби після катастрофи.

Річард Едвардс був один у квартирі висотного будинку над самим Рейном, стояв біля вікна й дивився на нові прямі вулиці і рештки старого міста з бетонними балками й скляними клітками, що ввечері темними тінями бовваніли на тлі такого ж темного неба. Від Ашфільда Едвардс одержав американські газети й тепер знав, що там сталося: похолодання в прямому й непрямому розумінні цього слова. Він уперше відчув, що над його спокійним, зручним життям, якому начебто вже нічого не загрожувало, раптом нависла небезпека. Едвардс не зносив тиші, не зносив самотності, не любив насумрених годин з гнітючими роздумами про невтішну перспективу. Ще світилися вікна квартир, де-не-де мерехтіли барвисті телевізійні екрани. Однак що вони провіщали? Тільки-но він, здавалося, порвав з усім отим лицемірством, пияцтвом, з веселунами, апостолами умиротворення й панікерами, з беззастережною відмовою од здорового глузду й розумних рішучих кроків. Едвардс прикипів очима до синього миготливого вогника поліційного автомобіля, що з виттям гнав через міст. По той бік мосту мешкав Вундервальд, там були фабрики й вілли ще з часів грюндерства[1] — скам'янілі рештки того остогидлого світу, що вже ввесь потріскався.

Раптом задзвонив телефон. Едвардс лише тоді збагнув, що з ним дражняться, коли взяв трубку й назвав своє прізвище: сподівався бодай почути людський голос, хоча б звук, однак трубка мовчала. Едвардс не чув навіть власних кроків — ні на килимі в кімнаті, ні в коридорі, їх ніде не було чути в цьому розкішному футлярі.

Він подумав про Вундервальда, який ніколи не міг собі м'яко постелити й забезпечити своє буття. Едвардс відчув, що охоче перебрався б жити до нього. Художник займав колишню пекарню, яку переобладнав у майстерню з маленькою спальнею та кімнатою. На стінах були наклеєні малюнки й колажі з журнальних ілюстрацій, а також ескізи метушливого життя великого міста, яке він любив; скрізь люди, перевтілені в корів, півнів, бджіл та мурашок, дивну метушню яких митець ніби вгледів у ввігнутому дзеркалі. У закутку будиночка стояло кілька пляшок червоного вина, а поряд гримотів ланцюговий завод Бланка, який, звичайно, не мав перепочинку й нині, хоча була зима і протилежний берег Рейну заціпенів під снігом і кригою.

Едвардс підійшов до телефону й ще раз набрав Вундервальдів номер, але тут-таки й поклав трубку. Було біля дев'ятої години вечора, час, який художник називав найкращою порою дозвілля. Тепер він читав, тримаючи на колінах блокнот, ніби між іншим фіксував на папері витвори своєї фантазії. Іноді він робив це на берегах позичених детективних романів. Ніхто не дорікав йому, одержавши свою книжку з малюнками. Валентінер, антиквар, на останньому аукціоні хотів продати одну таку книжку з молотка, проте зберіг її для власної колекції, бо ці багатії, на його думку, й найменшої уяви не мали про вартість Вундервальдових творів.

— Я зайду до вас! — удруге набравши Вундервальдів номер, гукнув Едвардс у телефонну трубку, коли звідти почувся добре знайомий голос.

— Ах, це ти, — відповів художник і зніяковіло кілька разів кахикнув. Голос його звучав не так бадьоро й весело, як завжди. Вундервальд сопів і вагався. Нарешті запропонував зустрітись у Маєрберговому шинку.

— Бо вдома вже нема чим і цокнутись.

Коли Маргрет виходила після обіду з дому, Едвардс бачив у її сумці пляшку червоного вина. Хоча дружина буцімто йшла відвідати свою подругу Евеліну, він знав, що вона піде до Вундервальда. Отже, Маргрет і досі там. Телефонна трубка вислизнула Едвардсові з рук, заплющеними очима він виразно побачив те, чого досі не наважувавсь уявити. Рухався майже автоматично. Встромив ноги в черевики, взяв непромокальне пальто, яке було на ньому й тоді, коли він у Сан-Франціско зустрівся з Маргрет під час зливи й уже не відходив ні на крок.

Поки дійшов до підземних гаражів, Едвардс добре змерз, а потім довго шукав свій автомобіль. Притьмом кинувшись до нього, він спітнілими руками вхопився за кермо й аж сахнувсь, побачивши знову при виїзді поліційний автомобіль з блимливим синім вогником.

Машину Едвардс поставив у порту під самим Маєрберговим шинком і залетів туди. Вундервальда він побачив зразу. Той самотньо сидів у кутку, стиснувши між коліньми загорнену в газету картину. Був він великий і кремезний. Недбало вдягнений і в доброму гуморі. Глянувши на нього, й не скажеш, що йому вже шістдесят і що він знаменитість. Едвардс назвав його майстром і кивнув, коли Вундервальд замовив і для нього келих вина того самого сорту, яке п'ять-шість годин тому взяла з собою Маргрет, ідучи в гості. Якийсь п'яний біля шинквасу вирячився на обох і пробелькотів.

— Good bye, Jonny![2]

Вундервальд засміявся й випив до Едвардса.

— Вас невдовзі знатиме все місто, містере Трансатлентік, — сказав він, ухопив загорнену в газету картину й посунув її по столі. — У вас же недавно був день народження, я — ваш боржник. Сподіваюся, моє мистецтво вам ще не набридло.

— Дуже дякую, — сказав Едвардс, але до картини не доторкнувся.

— Не тут, ходім до вас.

Іти до Едвардса було недалеко, п'ять хвилин пішки.

— Прихопимо пляшку вина, там ніхто нам не заважатиме, — кивнув він. — Я хотів би спокійно з вами дещо обміркувати.

— А що саме? — запитав Вундервальд, допив своє вино й замовив ще. Нічим не переймаючись, він дістав сигарети. Гамір, здавалося, не заважав йому, він удавав, ніби кращого місця для розмови віч-на-віч годі й шукати. — Та кажи вже! — мовив він вередливо. — І глянь, нарешті, на картину!

Едвардс засовався на стільці, зараз найліпше було б узяти мовчки ту картину й піти. Його дратувало, коли художник йому «тикав» і взагалі поводився зверхньо.

— У кожного свої звички, — сказав, так і не доторкнувшись до згортка. — Мені взагалі не треба було б сюди приходити. Що я тут не бачив.

— Отуди маєш дивитися! — перебив його Вундервальд, дзвінко засміявся й трохи надірвав обгортку картини. — Отуди! — гримнув він і показав на оголене місце картини, звідки визирав краєвид, зображений у типовому для нього стилі; під пекучим сонцем — голі, висохлі луки й поля, обвуглені пеньки дерев та бита цегла, велетенські яскраво-білі шампіньйони, що сягали до самого неба, а перед ними на ввесь зріст простяглася понівечена дитина.

— Що, дивуєшся? — озвавсь Вундервальд. — А подумай-но, якби запитали в Пікассо, хто це зробив? Подумай же! — Він пронизливо і єхидно засміявся, грюкнув кулаком по столі, аж келишки застрибали, один з них мало не перекинувся, але художник учасно його підхопив. — Такі, як ти! — Вундервальд зовсім розлютився. — Ти, американський гномику! Якщо ви всі й надалі так чинитимете, то незабаром настане кінець усьому.

Містер Едвардс досяг у цій країні значних успіхів. Квартира його була в гарному кварталі, й він, не вельми переобтяжуючи себе, заробляв стільки, що міг платити за дві добре опалювані кімнати майже тисячу марок на місяць. Уроків англійської він давав не багато: до нього приходило кілька чоловік, і вони майже за кожне слово, яке він їм утовкмачував, кидали йому по банкноті. «That's fine, much pleasure with уоu!»[3]

Але Вундервальда більшість із них не сприймала, хоча його картинами в Едвардса були завішані всі стіни. «Shocking!»[4] — сказала панна Бланк, дочка власника ланцюгового заводу, граючись золотим ланцюжком під час першого уроку, коли побачила ці страшні картини. А дебелий Габерштайн, який утомлювався навіть їдучи ліфтом, глянувши на картини, ще дужче засапав і проголосив: «Художники у принципі всі анархісти, не варт сприймати їх серйозніше, ніж вони самі себе сприймають».

Повернувшись цієї ночі додому, Едвардс раптом збагнув, що надто багато понавішував усього на стіни своєї квартири. Той Вундервальд не щадив, зрештою, нікого й нічого, вслід кожному кидав найбезглуздіші звинувачення. Розлючений Едвардс бігав коридором і кімнатами, нічого перед собою не бачачи, але на товстих килимах не чутно було навіть його власних кроків. Здавалося, він ширяє в повітрі — від кого втікає, за ким женеться? Можливо, дружина побігла до Вундервальда, бо ненавиділа й цю м'якеньку квартиру, й прагнення Едвардса з усього робити таємницю, й стриманість і терпіння (чи як там вона це називала?). Принаймні, час від часу треба було собі нагадувати, сказала недавно досить уїдливо Маргрет, що й вона жива.

Він сів край ліжка, на якому часто цілими днями читала лежачи Маргрет. Ні, вона не була безнадійна мрійниця, не проповідувала легковажності й безцільного гаяння часу. Після обіду, перед тим, як вона пішла, між ними виникла маленька суперечка. Красуня Бланк з'явилася передчасно, і це їй не сподобалось, а він повівся трохи грубо: «Купуючи сир, ніхто не затикає собі носа». А Маргрет відповіла: «Я й не збиралася купувати такого сиру, це тобі відомо».

Едвардс був задумався, тоді розгорнув Вундервальдів пакунок. Підпис його здивував: «Фосфорна квітка. Made in USA[5]». На задньому плані спустошеної луки мерехтіли фіолетові й сині вогники, мов провіщаючи кінець чогось; крім того, скрізь росли квіти, ніби фосфорні іскри, а долі над випростаним блідим дитячим тілом нахилилася жінка з обличчям Маргрет.

Він заплющив очі, дивні думки роїлися в його голові. Секунду вагався, чи поїхати ще раз через усе місто, до того Маєрбергового шинку, до Вундервальда й Бланкового ланцюгового заводу. Клята фосфорна квітка, кумедно, як це Вундервальд до такого додумався? Коли й де він, Едвардс, сам уперше почув це слово?

Він розгублено носився з картиною по квартирі, поки, нарешті, зупинився навпроти письмового столу. Віднині у нього перед очима завжди стоятиме оце знайоме обличчя. Але ж сюди заходитимуть і Бланк, і Габерштайн і цей «щирий друг» Ашфільд (чи то не він плів щось про фосфорні квіти?). «Прошу вимовити ще раз «th», — сказав би Едвардс й анітрохи не злякався б мерехтіння фосфорної квітки. «Язик легенько притиснути до верхніх різців: The path leads through the think forest…»[6]

Коли задзвонив телефон, його сіпонуло. В трубці почувся нерішучий голос медсестри з лікарні св. Магдалени. Туди привезли його непритомну дружину: отруєння газом.

— Вона житиме? — запитав Едвардс.

— Будь ласка, негайно приїжджайте, пане Едвардс, ми зробимо все, що в наших силах, не сумнівайтеся.

Тепер він чув свої кроки, бо йшов білими плитками, білим лінолеумом і не мучився страшними здогадами й примарними снами. Праворуч і ліворуч лишались пронумеровані двері, крихітні хвірточки до життя або до смерті. Якийсь літній чоловік завів каталку до ліфта і спитав:

— Ви — пан Едвардс?

Едвардс обімлів. Каталка була накрита лляним простирадлом, видніла лише зведена в судомі рука.

— Вам отуди прямо, — сказав старий, — де світиться табло.

Скляна кабіна ліфта тихенько зачинилась, і каталка повільно спустилася вниз. То була рука не Маргрет… Він не міг би помилитися, бо знав кожну цяточку на її шкірі, кожну зморщечку, кожну пучку пальців. Ніби зацькований, Едвардс побіг далі, за відчиненими дверима потріскував неоновий світильник.

— Де моя дружина? — спитав він хриплим голосом. — Тут є хтось?

— Є, — відповів непевний голос, той самий, що й у телефонній трубці. «Ми зробимо все, що в наших силах». З-за металевого стелажа з-під чорної шапочки визирнуло червонощоке обличчя.

— Їй дають кисень і зробили вже третє переливання крові, тут справді роблять все необхідне. Будь ласка, зачекайте там.

Вона лишила його в чекальні самого. Він підійшов до письмового столу й спробував розібрати записи на паперах, які там лежали. Зайшов молодий лікар, кивнув йому й сів. Він прибрав усе зі столу, замкнув шухляду, тоді глянув на відвідувача й протер очі.

— Містер Едвардс?

Лікар здавався перевтомленим, він назвав своє прізвище, Кендлер чи Кетлер, неможливо було розібрати. Говорив англійською мовою, квапливими рухами намагався принаймні пояснити становище, яке він теж не зовсім чітко усвідомлював. Його, мовляв, щойно викликали й доручили все з'ясувати. Поліція вже теж була, комісар Гінцпетер, якому потрібні додаткові відомості.

Не розуміючи, що це має спільного з Маргрет, Едвардс відповів на запитання лікаря: адреса, коли народилася, де народилася.

— Чи був уже такий випадок у вашій сім'ї?

— Зачекайте, я не розумію, — невдоволено відповів Едвардс.

— У нещасних випадках це завжди треба з'ясовувати, — сказав молодий лікар майже обвинувальним тоном. — Ви знаєте художника Вундервальда?

— Він — мій друг. До цієї справи він абсолютно непричетний, я можу за нього ручитися.

Лікар звів догори брови й знизав плечима.

— Він подзвонив десь о другій ночі. Ще кілька хвилин, повірте мені, — і вже було б запізно.

Едвардс підвівся:

— Будь ласка, пустіть мене тепер до моєї дружини.

— Але я мушу пояснити вам, як це сталося. На думку комісара, тут є певні протиріччя, містере Едвардсе.

Він квапливо кивнув головою, відімкнув шухляду, витяг звідти папери й щось записав.

— Лікарі швидкої допомоги виявили сморід газу, а пан Вундервальд запевняє, що до його будинку газ навіть не підведений. Як ви це поясните?

— Та припиніть це все, — сказав Едвардс, схилився над письмовим столом і загорлав: — Що ви собі взагалі дозволяєте? Я в поліції чи в лікарні?

Він був у католицькій лікарні, й такий тон тут був занадто різкий. Лікар вийшов, з'явилася медсестра й розгублено втупилася в нього. Йому довелося чекати з півгодини, ніхто не обмовився з ним жодним словом. Потім на письмовому столі блимнула лампочка, і з гучномовця почувся знайомий нерішучий голос:

«Тепер можете до неї піти, будь ласка».

До дверей, за якими лежала його дружина, було п'ять кроків. Маргрет утомлено всміхнулася, коли Едвардс увійшов, і він побачив, як піднялася її рука — мініатюрна, рухлива, жива. Едвардс кілька хвилин стояв нерухомо, відчувши подих смерті, яка промайнула над дружиною, йому зробилось холодно, почало тіпати, й він майже не розумів, що вона йому шепотіла.

— Заспокойся, — сказав він.

Вона глянула на нього своїми темними очима:

— Я цього не витримаю, я не хочу цього більше чути.

— Ради Бога, що ти маєш на увазі?

— Допитування й підозру, Річарде. З мене досить!

Едвардс кивнув головою, але не зовсім збагнув, що дружина хотіла сказати.

— Маргрет, — лише вичавив він із себе й ухопився за її руку, — тобі не треба було сьогодні йти з дому.

— Не пускай до мене тих людей, чуєш? Нікого!

— Добре, Маргрет! — Він одпустив її руку, а Маргрет відвернулась. Ні, йому не можна було відпускати її, це він добре знав. А може, тоді, в Сан-Франціско, не належало ходити за нею назирці? Три роки й сім тижнів прожили разом, щасливо, нещасливо. Що ж тепер?

Він поїхав додому й ліг спати. Вві сні бачив білу хмару, що поступово темніла, бачив і щось подібне до фосфорної квітки. Однак ту квітку враз поглинув жахливий морок,і Едвардс нічого не міг згадати. Його тіпало, він лежав і не спав, горло стискали спазми. Вперше вві сні його мучила думка про кінець життя, про смерть.

Забілів день. Едвардс був як попарений, коли вдягся й пройшовсь квартирою. Біля картини з убитою дитиною й скорботною матір'ю, схожою на Маргрет, він зупинився. Гра барв і мерехтливі фосфорні іскри неймовірно бентежили його. Вундервальд був сучасним художником, з якого боку не підходь, і в ньому було не просто розібратися. Та чи й хотів того Едвардс?

Він випив два-три келишки віскі, тоді почувся дзвоник. Лише не гарячкувати, подумав він і повагом пішов до дверей. Інколи хтось приходив на урок поза розкладом, він не був дріб'язковим й у більшості випадків не заперечував.

— Хвилиночку! — вигукнув він і пов'язав собі краватку.

Про такі речі не треба забувати, казала Маргрет. Вона не надавала надто великого значення зовнішності, але все мало бути на своєму місці. У понеділок, середу й п'ятницю пані Кліман прибирала квартиру, а в суботу якесь хлоп'я приходило по брудну білизну. Була неділя, й він, безперечно, не призначив на сьогодні занять; такого ніхто й не вимагав од нього. А люди, про яких Маргрет у клініці говорила з огидою, завжди приходили, подзвонивши наперед по телефону: у таку ранню годину їх, однак, ніколи не було.

А це виявилась Евеліна, подружка Маргрет. Евеліна оббивала з черевиків сніг. Уночі хурделило, Едвардс цього майже не помітив. Від нього тхнуло спиртним, і він похапцем проковтнув кілька м'ятних цукерок, бо хотів справити на блондинку Евеліну добре враження.

— Я не буду довго заважати, — сказала вона, розкрила сумку й дістала звідти кілька газет.

— Але ж пальто ти скинеш!

— Прочитай ось це спочатку, Річарде!

Двадцятип'ятирічна дівчина ледве сягала йому до плеча. В руках вона тримала вульгарну «Рейніше пост» і ще якісь газети, але він дивився не на них. Його більше цікавило довгасте обличчя Евеліни, її пухкенькі губи, великі очі й русяве волосся, якого вона торкнулася гребінцем. Кришталики снігу розтанули й краплинами скочувалися з її чола. В голові Едвардса промайнула дивна думка. Він утупився в її груди, коли гостя нахилилась, щоб підфарбувати собі вуста. Ця сама чорна сукня без рукавів була на ній і тоді, коли у Валентінеровій галереї поряд з в'єтнамським лаковим живописом показували мініатюри Вундервальда. Того дня Едвардс уперше запитав себе, чи він у Сан-Франціско не помилився, вибираючи дружину. Обидві тоді завжди ходили разом, але його вибір упав таки на Маргрет, хоч Ашфільд не радив йому одружуватися з нею. «Софістка, — шепнув він йому, — бісеня!»

Евеліна обернулася й ледь примружила очі.

— Ти ж це читав, еге ж? — запитала вона. — Про все уже роздзвонили.

— Про що все?

Кров ударила йому в скроні. Такого він не сподівався, сьогодні він взагалі не заглядав до поштової скриньки. Йдучи з Евеліною в кімнату, він прочитав заголовок великими літерами: «НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК ЧИ ЗЛОЧИН?» Побачивши своє прізвище під статтею, він хотів був зіжмакати газету. Вони знали все, очевидно, зграя нишпорок вирушила на пошуки. У них уже й версія готова: спочатку було прокладено газопровід, а потім його розібрано — найзагадковіший замах з давніх-давен.

— Це дуже підло з їхнього боку, — сказала Евеліна.

Едвардс випив четвертий келишок віскі; все це було бридко. Звичайно, вони написали й про розпусне життя Вундервальда, про його матроські пригоди, про нешлюбного сина. Вони із задоволенням писали про те, що він до й після 1945 року, бувши комуністом, сидів у в'язниці, а після угорських подій 1956-го ходив зі сльозами на очах.

— Сучі сини! — вилаявся він. — Пий, Евеліно, інакше це важко буде витримати.

Вона взяла келишок й підсіла до нього. Йому було приємно, що дівчина сиділа поряд, пила разом з ним і не втішала пустопорожнім базіканням.

— Випий і ти зі мною, — сказала вона. Едвардс кивнув головою:

— Це п'ятий. Будьмо!

— Ти був у Вундервальда, чи мені самій до нього поїхати?

— Якби вони, принаймні, не підтасовували сюди політику, не маю ніякого бажання, щоб мене в неї уплутали, — сказав він. — Ці гієни ввесь час тільки й чекали на такий поживок.

— Ти мусиш бути обережним, Річарде, ти — іноземець.

— Я скажу Цахаріусові, що говоритиму під присягою те, що він схоче, хоча він цього й не заслуговує.

— Але ж то міг бути просто нещасний випадок, — мовила вона, мляво схиляючись на спинку крісла, з сигаретою в роті.

— Мені зовсім не подобається, що Маргрет зрадила мене, — сказав він із серцем. — Це не в її стилі — щось приховувати, і вона прикрилася тобою. Нібито була в тебе, хоча нині ввесь світ знає, де вона опинилася насправді. Отак!

Евеліна підвела голову й, усміхаючись, глянула на нього.

— Маргрет після обіду таки приходила до мене. Була трохи збентежена, але весела, як завжди. Ми пили каву, й вона розповіла мені про ваш дивний розрив.

Але коротеньким спідничкам отієї Ріти Бланк Маргрет і тепер не надає дуже серйозного значення.

— Це правда? — спантеличено запитав Едвардс.

— Вона сміялася, бо її темперамент цього разу не пішов на користь. Маргрет застудилася, мала температуру, через те зреагувала трохи роздратовано на появу Ріти Бланк. Такого з нею давно не траплялося, — сказала Евеліна. — Деякі твої витівки, мабуть, діють їй на нерви, хоча вона й не позбавлена гумору.

— Евеліно, тут нема нічого смішного, — відказав їй Едвардс і ще раз по вінця наповнив келишки. — Але це вже не влазить ні в які рамки, ти не згодна зі мною? Зрештою, машина швидкої допомоги забрала її десь після півночі з будинку Вундервальда.

Евеліна всміхнулася й мимохідь сказала:

— Ти сам хоч не збожеволій, це, очевидно, була маленька помста за ту Бланк, Маргрет тебе кохає. Їй і не приснилося б таке — кудись піти нишком від тебе.

— Це Маргрет сказала?

— Я ж її знаю, повір мені.

Вже трохи сп'янівши, Едвардс щиро запевнив:

— Про мене вона такого не може сказати. Але не бути вдома цілу ніч, до того ж з нежиттю, кашлем і брехнею!

— Тобі, власне, пощастило, — відповіла Евеліна глузливо. — Богу дякувати, що на світі є ще місця, де тебе не може забрати машина швидкої допомоги й про тебе не напише жодна бульварна газетка. Крім того, Маргрет була відсутня лише півночі, це ж написано чорним по білому.

— Ну, нехай, — відповів він знервовано, коли вона почала задирливо розмахувати газетою. — Ти ж і сама не віриш у ту маленьку Бланк. А Маргрет взагалі не сприймає її серйозно.

— То що, тут заплутаний Вундервальд, твій найкращий друг? Ти в таке можеш повірити?

У що ж він мав вірити, а в що — ні? Тим часом загомоніло все місто, базікали за сніданком у кожній сім'ї. Кілька писак роздмухали з цього сенсацію.

— Дешевенька гра, — сказав Едвардс і заплющив очі. Він надто багато випив, майже втратив самоконтроль. — І ти ще говориш про панну Бланк. Постав себе на моє місце.

— Мені вже йти?

— Послухай, тепер ти лишишся тут, я тебе не відпущу! — крикнув до неї Едвардс, а тоді вибачився, що наговорив зайвого. — Я дуже радий, що ти прийшла, але якщо хочеш звалити провину на мене, то не вийде! Це й для Маргрет уже ні до чого. Тепер треба зберегти світлу голову, спокійно про все подумати, знайти вихід.

— Ясно… — Евеліна підійшла до Вундервальдової «Фосфорної квітки»: — Нова? Отже, ще одна атака на тебе? Відколи це Цахаріас почав так виразно щось тобі доводити з допомогою картин? Чи не від того ти шаленієш?

Едвардс надто багато випив. Зробити три кроки, щоб підійти до неї, коштувало йому неабияких зусиль, тож він роздратовано гаркнув:

— Люба моя, я сам не можу нічого второпати, але Маргрет могло б уже не бути на світі!

Евеліна обернулася й глянула на нього.

— Лише одне, — відповіла вона холодно й порвала газету на дрібненькі шматочки, — одне ти повинен зважити, поки ще здатний: якщо це не був нещасний випадок, то кому той клятий газ мав прислужитися? Ось про що мова. Бувай!

— Ти збожеволіла, — сказав він тихо й схопився за голову. — Що це означає? Скажи відверто: ти підозрюєш мене?

Евеліна відійшла до дверей тихенько, ніби пурхнула. В такому стані він не міг додуматися, що м'який килим поглинув її кроки. Кошмарний привид затанцював по його затишній оселі, й Едвардс лишився на самоті зі своїми безглуздими думками, стривоженим сумлінням і віскі в голові.

Він з'їв яблуко, випив кави — нічого не допомагало. Кілька годин спав у кріслі або про щось думав. У Сан-Франціско чи Луїзіані він би знав, куди податися зі своїм горем. А тут лише Вундервальд був йому чимось на зразок друга… Коли настав полудень, Едвардс неохоче підійшов до телефону, набрав Вундервальдів номер і зразу ж поклав трубку.

Вундервальд відгукнувся нормально, занадто нормально. В голосі не вчувалося й найменшої нотки непевності. Зібраність, олімпійський спокій, урівноважений тон… Зрештою, це Едвардсові завжди в ньому подобалося. А можна було б сподіватися на розгубленість чи бодай паніку, з такого приводу він міг би принаймні напитися. «Я теж п'ю, — мав би він йому сказати. — Бо що ж нам іще лишається, Цахаріасе». Але Цахаріас Вундервальд був тверезий і говорив так, ніби тільки-но відклав олівець або пензель і схопився за телефон:

— Вундервальд слухає, алло?

Бракувало лише, щоб він, хихочучи, гукнув у трубку щось на зразок «Вундергаз» чи «Газвундер». Очевидно, йому імпонувала писанина газет, можливо, в нього там сиділо кілька людей, які з усього кепкували. Газ і ледве не труп у Вундервальдовій віллі — Маргрет, дружина отого волоцюги американця, — та що це все супроти страхітливих ракет і фосфорної квітки!

Едвардс зібрався на силі й схопився за пальто. Усе ще хилитаючись, він притулився у ліфті до стінки, й дванадцять поверхів раптом беззвучно опинилися над ним. Падіння з неба в пекло — так він це приблизно сприйняв. Це спускання могло б тривати вічно, аж до дна прірви. Він нікого не хотів бачити й не хотів, щоб його хтось бачив, був надзвичайно радий, що втік і від квартири, й від килимів, і від Вундервальдових картин і, перш за все, від «Фосфорної квітки» з обличчям Маргрет.

— Добридень, пане Едвардсе, — привітався з ним молодий чоловік, коли він вийшов з ліфта. Той напевно ще не читав газет, бо чемно притримав йому вихідні двері будинку. І тут Едвардсові раптом спало на думку, що він знає старого відлюдька, який ніколи не читав газет. Ним був добрий дядечко Фелікс Валенті-нер, антиквар. Від антиквара можна було почути не лише безневинне «добридень», старий міг навіть дещо зіграти йому на радіолі: «Where have all the flowers gone…»[7]

На перехресті Едвардс схилився над кермом і втупився у світлофор. Вулиця була безлюдна, звичне полудневе недільне затишшя, але світлофор блимав, ніби регулював цілі колони автомобілів, що після робочого дня вилилися на вулицю. На шосе за мостом через Рейн не було заторів, Едвардс опустив шибки автомобіля, й крижаний вітер засвистів йому повз вуха. Добре було, що він тепер мав якусь мету, а місто позад нього, заметене сірим снігом, увесь час меншало й тепер скидалося на маленьку калюжу.

На пагорбі перед двоповерховим будинком антиквара під стрімким дахом, з критими балконами, він голосно посигналив. Старий виглянув у вікно, весело помахав рукою. Безперечно, з Маргрет усе б обійшлося по-іншому, якби він, Едвардс, приїхав сюди раніше. Маргрет називала цього неквапливого чоловіка просто дядечком Фіксом і почувала себе тут як удома.

— А чому ви без Маргрет, дорогий друже? — спитав антиквар Валентінер ще в коридорі, заклавши руки за спину. Старий застудився, не хотів наближатися до гостя, аби не заразити його, та ще й потішався з цього.

— У Маргрет справи кепські, — сказав Едвардс і пішов слідом за Валентінером через великий зал, обвішаний азіатськими масками й рядами лакованих картин. Створювалось відчуття, ніби відвідав палаци різних китайських і сіамських династій. На полицях наріжної кімнати, куди господар запросив Едвардса, були розставлені литі копії скульптур Барлаха, чудернацькі витвори із бронзи, цементу або зварені докупи залізні коліщата й каністри з-під бензину — останнє захоплення старого антиквара.

Едвардсові було дивно, що Валентінер щиро захоплювався таким мистецтвом. Адже його вважали диваком і пристрасним збирачем рідкісних речей, він так же зневажав узвичаєні, як і модні тенденції розвитку живопису.

Стара економка, матінка Шрайбер, господарювала тут так, що її майже ніхто не бачив і не чув. Валентінерова дружина, що доводилась Маргрет тіткою, кілька років тому померла. Їхня дочка Сара стала йому настільки чужою, що Валентінер навіть не розпечатував її листів, які час від часу надходили.

— Запалиш? — підсунув він до Едвардса коробку з сигарами, хоча й знав, що той палить лише сигарети. Дуже повільно, що це аж дратувало гостя, він припалив сам і захихотів, бо вважав дивацтвом відмовлятися від подарунка, бодай найдріб'язковішого. У тридцяті роки, зацькований нацистами, він виїхав з Німеччини, поблукав білим світом, у далеких країнах терпляче переносив усякі труднощі й завдяки вдалій торгівлі товарами мистецтва неабияк забагатів. Об'їздив він пів-Індії, ввесь Тібет і пустелю Гобі, розшукав буддійський храм, про існування якого мистецький світ досі нічого не знав. Йому перепало стільки коштовностей, що він здобув можливість вибирати, а дещо навіть передав музеям. Відкривши на Рейні після війни антикварний магазин, він торгував кілограмовими ювелірними виробами із золота й срібла, і нині в цілій Німеччині не було, мабуть, кращого від нього знавця стародавньої східноазіатської культури.

— Як ти дивишся на маленьку шумову завісу? Не виключено, що тут причаїлися допитливі «блощиці», мікрофони, — сказав він, підвівся й пружним кроком підійшов до радіоли, на якій врочисто мостилося семеро пофарбованих чорним лаком богинь родючості. — А що ми послухаємо? — поцікавився Валентінер приязно. — Може, пісню про квіточку?

Він запитливо глянув, поставив платівку про загублені квіти й не знімав її, поки вона скінчилася, хоча й помітив, як спохмурніло Едвардсове обличчя. Тим часом, діставши з-за лакованих богинь пляшку мартіні, старий запитав: — А як ти дивишся на це? — Він налив Едвардсові, не чекаючи на згоду, сам теж добре ковтнув. — Дзвонив доктор Кендлер, — зауважив він, мовби між іншим. — Розповідав мені, як він розставляв для Гінцпетера свої тенета.

Едвардс здригнувся. Намагаючись не заводити довгої розмови, він спитав:

— Лікар? Хіба його прізвище не Кетлер?

— Його прізвище Кендлер, — сказав Валентінер, попахкуючи сигарою й мружачи очі.

— Як же він довідався, що я буду тут?

— Він цього не знав, хоча йому багато дечого відомо.

Губи старого ворушились так, ніби чимось смакували, слова ці він вимовив, багатозначно плямкаючи. Час від часу він чхав і втирався величезною носовою хустиною.

— Це давній друг, лікар моєї дружини, солідний чолов'яга…

— Лікар, якого я маю на увазі, ще молодий, — зауважив Едвардс, ледве стримуючи себе. — Зі мною цей лікар повівся не вельми чемно.

— Моїй благовірній, тобто моїй Софії, він додав сімнадцять місяців, що правда, то правда.

Едвардс поставив порожній келишок і затулив його рукою, коли Валентінер хотів налити ще.

— Уже досить, дякую. — В нього знову все попливло перед очима: масивні чорнолакові фігурки, сіре обличчя старого, сірі очі, борода під сірими губами — незворушна, заклякла, туманна сірість. «Чого він лише собі не дозволяє…»

— Досі не збагну, чи це було зроблено з добрим наміром, — сказав старий. — Отак живеш із жінкою й ніколи не знаєш, що краще: пережити її чи вмерти раніше від неї.

Едвардса почали гнітити його похмурі роздуми.

— Як це зрозуміти?

— Сімнадцять місяців… — Валентінер випростався, сьорбнув з келиха і єхидно посміхнувсь. — Коли нас самих щось спіткає, то це вже інша річ — кожне хоче пожити, байдуже, що життя може стати мукою. Хіба ж не мука — щодня думати про бомбочки й дякувати Богові, що вони досі не вибухнули.

— Я не знаю.

Американцеві стало неприємно сидіти тут далі, бо, майже не розуміючи про що йдеться, він знову почув щось про «Фосфорну квітку». Його поривало встати й піти звідси, і він досить грубо запитав:

— А що ж хотів той Кендлер? Чи, може, він лише повторював те, про що, так чи так, пишуть всі газети?

Старий витяг з рота сигару і спитав:

— Там щось і про заповіт написано? — Він підвівся з крісла, чхнув і співчутливо глянув згори донизу на гостя. — Можливо, саме через те й розтривожилася ваша дружина?

Господар повільно пройшовся кімнатою, ввесь час покашлюючи й усміхаючись, як і належало вимученому ревматизмом, дебеленькому сімдесятирічному чоловікові.

— Саме тому, — ствердив він і дістав з полиці аркушик паперу: «Мій заповіт. Спадок розподілити між Вундервальдом і Сарою Валентінер порівну».

Едвардс утупився в аркушик, якого старий тримав у нього перед очима й якого зразу ж забрав, коли той потягся рукою взяти.

— А до чого тут Маргрет? — запитав Едвардс. — Я не розумію ваших натяків. Валентінер знову сів за стіл у кутку, навпроти, й обережно поклав руки на папірець.

— Майже сто двадцять тисяч готівкою. А ще картини. Хіба це дрібниця?

— Це ви заповіли Вундервальдові?

— Половину спадку, авжеж.

— Він знає?

Валентінер звів догори брови і єхидно подивився на Едвардса:

— А ви не знали?

— Звідкіля?

— Маргрет знала.

— Тоді вона це забула, — відповів Едвардс.

То й не диво, подумав він, Маргрет не цікавиться грішми, її мало хвилюють такі речі, як чиясь остання воля, бо вона взагалі подалі відганяє від себе будь-яку думку про смерть. Однак деякі картини в дальніх залах цього будинку викликали в неї захоплення, це він знав, про них Маргрет часто мріяла: пейзаж Маркусі, портрет Дікса, розп'яття Шагала і, звичайно, усі оті фігурки Барлаха. Не могло такого бути, щоб вона лишалася байдужою, якби знала, кому це все колись дістанеться.

— Ідея моя, — сказав Валентінер і постукав пальцем по заповітові. — Все це віддамо доброму Цахаріасу, він його чесно заслужив.

Старий гендляр пірнув у крісло й зігнувся, здригаючись від кашлю.

— Зачекайте кілька років, будь ласка! Не тільки його картини, а кожна ляпка його пензля стануть у п'ятдесят разів дорожчі, ніж уся оця мазанина! Ще за його життя я роблю все, що можу, хоча це не багато.

— Його зашельмують, він утратить рештки авторитету, якщо житиме так і далі, — відповів Едвардс. — А ваша дочка? Наскільки я знаю, Сара не надто високої думки про Вундервальдове мистецтво. Як вона на це зреагувала? Адже інакше все колись дісталося б їй.

— Можливо, ще й з газом, — відповів старий. — Зрештою, це могло б розтривожити й Вундервальда.

Едвардс не повірив своїм вухам — обурено відрізав:

— Сара ще дитина, дівчинка, ця думка в корені абсурдна.

— Зате вона вміє рахувати, — сказав переконано господар і розчавив між пальцями сигару. — Вміє рахувати й мріяти. Вона в цьому геніальна, а це — небезпечно!

Едвардс ніяково подивився перед себе, така підозра була жахливою. Двадцятирічна Валентінерова донька служила в банку, бо хотіла жити незалежно, своїм коштом і розсудом. Аби щось сказати, Едвардс повторив те, що вичитав у газетах:

— У негазифікованому будинку — нещасний випадок: отруєння газом. Тут багато нез'ясованого.

— Нісенітниця! — Старий схилився над столом і різко мовив: — Усе з'ясується! Коли рвуться бомби, то, виходить, бомби є, а якщо хтось захоче отруювати газом, то знайдеться й газ.

— Та це ж балаканина! Облишмо це! — захищався спантеличено Едвардс. — До чого це все?

— О-о, й той Кендлер, і поліцай Гінцпетер, і ще кілька десятків нишпорок — такі ж заповзяті люди, як і я!

— Але ж цьому Кендлерові я вже казав, що він перебрав міру, проводячи допити в лікарні.

— Це він на догоду мені, задля моєї гігієни, — різко проказав Валентінер, блідий як смерть. Очі його знову примружилися, і він спитав: — Одколи Маргрет злигалася з Вундервальдом?

— Не знаю! — відповів Едвардс. Йому не подобалось, що старий зовсім не рахується з його гідністю. — Найкраще — запитайте про це в Маргрет або Вундервальда. Excuse me[8], — сказав він і підвівся. — Я нічого не знаю й нічого не хочу більше чути. Маргрет жива, і Вундервальд — теж.

Він пішов до дверей, хотів би добре гримнути ними, але обернувся і сказав:

— Сто двадцять тисяч марок — хіба це виправдання для нахабства? Може статися й таке, що Вундервальд порве цей клаптик паперу.

— Ви й справді в це вірите? — гукнув єхидно старий. — Вундервальд спить і бачить усе вже своїм, а ваша дружина про це лиш мріє. І Сара теж!

Едвардс квапливо збіг сходами донизу, повз реліквії віком у тисячу і дві тисячі років. Старий сказився, збожеволів і став небезпечним, подумав він.

На землю лягли сутінки. Едвардсові довелось увімкнути фари, коли він рушав. В останню хвилину йому спало на думку, що на Кенігсалеє його чекає Ріта Бланк. Про цю зустріч він з нею вже давно домовився; нічого дивного, просто забув її попередити, що не зможе прийти.

Вона сиділа в кафе навпроти ювелірного магазину. Вони тут при нагоді зустрічалися. Вона перекидала з руки в руку свій розкішний золотий ланцюжок. Очевидно, панна Бланк лиш у такий спосіб усвідомлювала його вартість. Іноді Едвардс водив її на протилежний бік вулиці — до вітрин з діамантовими перснями, сережками й платиновими годинниками. Ті речі справляли на неї велике враження, але, як не дивно, вона категорично відмовлялася, коли він, відповідно до своїх скромних можливостей, хотів зробити їй приємність.

— Міг би бути й трохи пунктуальнішим, — дорікнула вона, коли він підсів до неї. — У мене квитки на літак уже в кишені.

Він голосно засміявся й гаряче потис їй руку, в якій Ріта й досі тримала золотий ланцюжок.

— Мадонна, мадонна!

— Облиш, Річарде! Хочеш на Канари чи на Родос, відповідай? Там усе екстра, сказитися можна, ти не уявляєш собі. Є навіть зелене вино, якщо хочеш знати. Do you come with me?[9]

— Один коньяк, будь ласка! — гукнув він офіціантові й усе ще не переставав сміятися.

— «Ве or not to be, that is the question!»[10]

— Мадонно, ми ж не на уроці. — Він просив її трохи вгамуватися. — Ти справді хочеш поїхати?

Вона примхливо скривилася:

— До чого ця розмова? Найпізніше — завтра вранці я полечу, й ти разом зі мною. Невже не можеш зрозуміти, що своїм допитуванням псуєш мені настрій?

— Та ні, — відповів холодно Едвардс, — я розумію твою чудову німецьку мову, але зараз не маю ні часу, ні грошей для мандрів. Крім того, невже ти не читала сьогоднішніх газет?

Її сині очі лагідно глянули на нього.

— Не мала чого робити, — відповіла вона, — читати таку погань, бр-р-р!

— Що ти маєш на увазі?

— Бр-р-р!

Йому надокучили її витівки, і він сказав:

— У всякому разі, поки Маргрет у лікарні, я поїхати не зможу. Сподіваюся, ги це розумієш?

Вона кивнула:

— Розумію. Тоді ми поїдемо на Іск'ю.

— Як не на Канари, то в Італію?

Вона обома руками потягла за золотий ланцюжок, розізлилася:

— Та однаково. Іск'я — теж гарний острів. А ти все-таки зіпсував мені настрій.

Він не міг збагнути, як їй спала на думку така ідея й чому Ріта вперто чіплялася за неї.

— У тебе справді вже є квитки на літак?

— Уже цілу вічність, різдвяний Дід Мороз мені їх дав, телепню!

— Та ти мені скажи по-людському: ти справді купила квитки на літак? Покажи!

Застогнавши, вона рвучко відкрила свою сумочку. Він там побачив губну помаду, дзеркальце, пудреницю, гребінець і пляшечку з лаком для нігтів, усе це лежало в хаотичному безладі. Задзеленчала в'язка ключів, коли Ріта кілька разів трусонула сумочкою. Ріті хотілося висипати все це на стіл, так її розлютили його дурні запитання.

— Ти, мабуть, взагалі не знаєш, що таке Іск'я! — обурилася вона. — Отже, запитую востаннє: летиш зі мною, чи я лечу сама?

Він знизав плечима, сумнівався, чи все це вона говорить серйозно.

— Скажи, що сталося? Ти не можеш просто так відчалити звідси. Саме тепер.

Вона схилила набік голову й підморгнула йому, коли він вихилив свій коньяк. Потім виклала все, що їй наболіло:

— Те, що пише газета, справді — б^р-р-р. І якщо ти не дременеш звідси, то ти не лише телепень, ти — ідіот. Ясно?

— Еге, — сказав він, його усмішка зникла. — Отже, квитки в тебе все-таки є?

— Боже, який ти нетямущий! — Вона глянула на ручний годинник і почала заповзято викладати свій план: —За годину ми повинні вирішити, куди хочемо поїхати: на Іск'ю чи на Тенеріфе. Родос — то справді нікудишній острів, так усі кажуть. Але якщо хочеш, я могла б забронювати всі три маршрути, навіть п'ять: і на Гавані. Мій старий ніколи не був скнарою. Він лише запитував, чи ти розірвеш шлюб. Ось такі вони, міщани! І вони, звичайно, думають, що ми щасливо повернемося назад і, можливо, навіть зі спадкоємцем Рейнського ланцюгового заводу!

Едвардс потягнувся до коньяку — келишок виявився порожній.

— Всього цього трохи занадто як на один раз, — сказав він. — І знаєш, є ж якісь межі: що можна й чого не слід вимагати від себе самого й від інших.

— Ох, але ж Маргрет вимагає від тебе надто багато.

— Що ти маєш на увазі?

— Твоя Маргрет була у Вундервальда!

— Ти її там бачила? Я думав, ти взагалі не знаєш, де він живе…

Коли повз них проходив офіціант, Ріта замовила собі каву. Тоді нахилилася через стіл, але сказала так голосно, що її могли почути всі довкола:

— Але ж я жінка і цікавлюсь такими речами.

— Коли саме ти бачила там Маргрет?

Ріта зморщила носа й глянула на годинник:

— Пізно… Однак, щоб поїхати на Іск'ю, теж незабаром буде запізно.

— Я б хотів знати, коли ти була у Вундервальда? — запитав він нетерпляче. — Зразу після обіду чи ввечері?

— Ні, балона з газом у своїй сумочці я не мала, детективе!

— Будь ласка, скажи!

— Боженьку, у той район, де мій батько виробляє свої ланцюги, я не їжджу після півночі. Бо там живуть і ті люди, що на нього працюють, іноземці, як і ти, лише не такі виховані.

Едвардс розрахувався, коли офіціант поставив на стіл каву.

— З поїздкою на Іск'ю нічого не вийде, — сказав Едвардс, намагаючись не втратити самовладання. — Іншим разом, мадонно, зараз у мене дуже затуркана голова. Гадаю, ти це розумієш.

Вона лише ковтнула кави. Ланцюжок гойдався в неї на шиї, сумочка висіла на руці.

— Ти підозрюєш, що я справді їй чогось підсипала? — Вона дзвінко засміялася встаючи. — Іск'я — це острів Пасхи, він не годиться для різдвяних дідів! Одвези мене принаймні додому.

Едвардс їхав швидко. Ріта вхопилася за його руку й сказала:

— Обережно, ожеледь!

Хоча зроду не була лякливою. Коли сама сиділа за кермом, то мала звичку їздити, мов навіжена. Тепер же кілька разів застерегла його:

— Будь ласка, не так швидко.

Вона, очевидно, хотіла довше побути з ним, тож не квапилася додому. Йому також нестерпно було вертатися до порожньої квартири, тому й гнав свій автомобіль сумовитими безлюдними вулицями міста куди очі світять.

— Ми ще ніколи не були разом у театрі, — раптом спало на думку Ріті. — Ти буваєш іноді десь із Маргрет?

— Майже ні, — відповів Едвардс.

— Не уподобали собі якогось бару?

Він крутнув головою. Ріта не випускала його руку й щоразу щільніше підсувалася до нього. Неважко було здогадатись, на що розраховує. Ріта, звичайно, уподобала собі бар, з яким він неодмінно мав познайомитися.

— Сюди, праворуч, — сказала Ріта, і він звернув у вузький темний завулок.

— Як пертися кудись на той світ, на острів Пасхи, то краще вже тут, — зауважив він з гіркотою в голосі.

А чому б і не посидіти десь з Рітою, замість никати вдома в чотирьох стінах? Принаймні, на певний час буде далі від Вундервальдових картин разом з отими фосфорними квітами.

Ріта гукнула швейцарові у формі, обшитій золотими галунами:

— Привіт!

Це був бар «Дзвіночок», на розі вулиці, підвальчик, у якому майже ніколи не було вільного місця, зате на кожному столі стояв телефон.

— Він ніби розрахований на веселих удовичок та вдівців, — сказав Едвардс, не наважуючись кудись сісти. — І не вельми забезпечених комівояжерів!

— Не скажи, — відповіла вона. — Ці чоловіки мають гроші, а дами знають, чого хочуть. Не кожна така дешева, як я.

Він поклався на долю, пішов слідом за Рітою і почув з усіх боків дзвіночки. Столи й стільці були залізні, майже як у конторі.

— Не чути лише клацання друкарських машинок, — промовив він і, наморщивши лоба, розглянувся, тим часом Ріту якийсь молодик уже запросив до танцю. В метушні дансингу Едвардс утратив її з поля зору, однак сміх Ріти долинав до нього так само безтурботний і трохи задзвінкий. Музика діяла йому на нерви, дратувало все: гамір, схвальні вигуки, сама молодь з її дикими танцями.

Він зрадів, коли Ріта повернулася до столу. Її партнер поспіхом зник, навіть не глянувши на Едвардса.

— Цокнемося, — сказала вона різко, — за що хочеш! Мені тепер усе байдуже!

— Вип'ємо за наші прекрасні мрії, за Іск'ю! — відповів він, намагаючись не показати свого гнітючого настрою. — Колись і справді доведеться усе залишити й поїхати.

— Полетіти! — виправила вона його й засміялася. — То fly[11], пане вчителю! В цей час задзвонив телефон. Едвардс аж здригнувся:

— Не звертай уваги, це не нам!

Але їй захотілося, щоб він узяв трубку.

— Не будь занудою, — благала вона, тицяючи йому в руку трубку.

— Дід Мороз слухає! — гукнув Едвардс, бо нічого ліпшого йому не спало на думку. Відповів чоловічий голос, слова в гаморі ледве можна було зрозуміти. Едвардс простяг Ріті трубку й шепнув їй:

— Можливо, це твій boy[12]!

— Запитай, чого він хоче!

— Говоріть, будь ласка! — Едвардс міцно притис вухо до телефонної трубки й тепер дуже добре все почув. З трубки хтось крикнув: — «Ви — газовик, а не Дід Мороз!»

— А що вам треба? — запитав Едвардс.

Голос ніби віддалився, цілу хвилину було лише захрипле гарчання, а тоді пролунали слова:

— Западись ти, газовику, разом зі своєю лавандовою квіткою!

Едвардс потримав у руці трубку секунду-другу й поклав її. Йому здавалося, що наостанок він ще почув хекання, сміх, тріск і шум.

— Щось неприємне? — запитала Ріта.

— Ні, нічого серйозного, — відповів Едвардс, — дурний жарт.

Коли вони їхали до неї додому, він їй усе переповів. Граючись золотим ланцюжком, вона біля свого будинку сказала:

— Сьогодні ти перебудеш ніч тут, я тебе не відпущу нікуди.

Він кивнув, у нього від страху в п'ятах похололо. Здавалося, з темряви йому погрожують.

— Можливо, у тебе є віскі? — запитав Едвардс і поспіхом пішов слідом за нею, спіткнувшись кілька разів на сходах.

Едвардс ходив Рітиною кімнатою й, тримаючи в руці келишок, час від часу випивав. Ріта сиділа у кріслі й марила Іск'єю. А що ж вона могла ще робити? Можливо, Ріта й справді думала, що він причетний до тієї справи у Вундервальдовому будинку. Якби він утік на острів Іск'ю, це б засвідчило чистоту його сумління, найвищу байдужість. Там він міг сховатися від усяких переслідувань і неприємностей, наприклад, від зустрічі з Маргрет.

— Сідай, ти мене нервуєш, — сказала Ріта. Вона не знала, що ще можна розповісти про Іск'ю, бо ніколи там не була. Просто начиталася про той острів, а читала останнім часом багато. Якось дивно, але вона навчилася трохи італійської.

— У крайньому разі, зможемо перебитися, якщо витратимо всі гроші, — мовила Ріта. — Ти даватимеш багатим італійцям уроки англійської, а я — німецької.

Едвардсові запаморочилося в голові, хитаючись, він підійшов до Ріти. Надто багато випито віскі, а перед тим ще й мартіні у Валентінера, коньяку в кафе. Ноги більше не слухалися, він раптом сів біля неї, й Ріта мовчки глянула на нього. Спочатку зірвала йому з шиї краватку, тоді разом зі своєю сукнею кинула в куток його піджак.

— На Іск'ї було б не так-то й кепсько, — сказав він, коли вона затягла його в постіль. — Тут холодно. Ти не відчуваєш?

— Уяви собі, що ми на Іск'ї, уяви собі щось, — шептала вона йому, коли він, міцно заплющивши очі, байдуже лежав біля неї й навіть не відповідав на поцілунки. Вона обняла його обома руками, притислася колінами до його колін, але почала теж мерзнути й розчаровано спитала: — Невже ти й справді не можеш собі нічого уявити? Невже у тебе немає фантазії? Чи я тобі не подобаюсь?

Вона підвелася поряд у постелі, обхопила руками свої груди й зашептала до нього:

— Та глянь же на мене! Не думай, будь ласка, більше ні про що. Йди до мене!

Він похитав головою і відвернувся, на часточку секунди йому видалось, ніби він чує голос Маргрет, бачить її обличчя в мерехтінні фосфорних іскор, майже як на тій Вундервальдовій картині.

— Я п'яний, — сказав він і сахався від найменшого шуму й будь-якого зблиску світла, що проникав з вікна. — Я краще піду додому.

Ріта знову міцно пригорнулася до нього.

— Може, загасити світло й опустити штори? — запитала вона. — Скажи, що мені ще зробити? Як ти хочеш? Я зроблю все що забажаєш.

Едвардс лежав нерухомо, й Ріта відштовхнула його від себе. Десь у квартирі задзвонило, і йому здалося, ніби він знову сидить у барі «Дзвіночок». Хотів був уже потягтися до телефону, що стояв зовсім поряд, однак аж заціпенів, згадавши про хрипкий голос.

— Ні, не треба! — гукнув він до Ріти, яка вже зіскочила з ліжка й почала збирати розкиданий одяг, а десь там подзвонили знову, цього разу дуже настирливо.

— Так може дзвонити лише мій старий, — відповіла Ріта і, натягуючи на себе спідницю й блузку, поспішила відчинити двері.

Квапливо вдягаючись, Едвардс чув, як там хтось варнякав, нібито зараз була не ніч, а білий Божий день.

— Ми майже домовилися поїхати на Іск'ю, — сказала Ріта, заходячи зі своїм батьком до кімнати. — Бо тут погода й справді бридка.

Вона сіла на ліжко біля Едвардса.

«Старий», якому не виповнилося ще й п'ятдесяти років, зупинився біля порога й запалив сигарету.

— Я тут випадково проходив, дивлюсь — вікна світяться, — сказав «старий», порушуючи прикру мовчанку. Потім зізнався, що то він подав ідею про подорож. — Зміна місцевості не обов'язково має вести за собою зміну способу мислення, — додав «старий», усміхаючись. — Трохи помандрувати не зашкодить, якщо визначилися фронти. Ви там спокійно зможете обміркувати те, що буде далі. Бо тут зараз надто легко збитися з того чи того напрямку, а від Вундервальда варто триматися на належній відстані.

Застібаючи комір Едвардсової сорочки й поправляючи йому краватку, Ріта розмовляла з батьком про вже замовлені квитки на літак, але просила його надалі не втручатись у цю справу, мовляв, не потрібно.

— Зрештою, Річард не має нічого спільного з тією нісенітницею, про яку пишуть газети.

— Абсолютно нічого, — сказав Едвардс і хотів був підвестись, але для цього довелося зіпертись на Рітині плечі. Його капелюх лежав зім'ятий на ліжку, він мацнув наосліп, не влучив, потім, злий сам на себе, вхопив капелюха й нап'яв собі на голову. — А тепер я хочу додому. Крапка.

Йому було байдуже, що ще скажуть Ріта і її тато про Вундервальда, про Іск'ю або якісь інші, більш сонячні острови, хотів уникнути будь-якого втручання в цю справу. Сидячи згодом в автомобілі, він дивувався темряві й тиші, що запала довкола. Але раптом заторохтів мотор. На шибці під щіточкою біліла записка, тож йому довелося вийти з машини ще раз.

— То fly! — Вигукнув він, побачивши у вікні голову своєї мадонни, яка теж щось йому гукнула й щось кинула. Він потім наставив записку до фар і прочитав: «У вашої прекрасної дами дивний гумор, вибачте за телефонний дзвінок у барі «Дзвіночок».

Вгорі у вікні й досі видніла її кумедно-гарна голівка.

— Ти стерво! — крикнув їй угору Едвардс, але це, м'яко кажучи, прозвучало занадто ніжно й приязної Навіть її поліційного шпига почали мучити докори сумління, ось у чому секрет, на цю роль вона могла б знайти натурального пройду, дідько б його забрав! А може, то справді був її батько, який хотів бачити того «газовика» саме в його особі?

Він знову заліз до кабіни й пожалкував, що не має під руками чогось такого, що можна було б потрощити. Десь пропав капелюх… А може, то Ріта викинула його з вікна в безодню ночі? Мотор заревів. Машина рвонула з місця, а настрій був такий, що хотілося розбити й ту машину, й розбитися самому. Але Едвардс поступово отямився й подумав, що було б краще не впадати в розпач і не розбиватися.

Не минуло й десяти хвилин, як Едвардс уже був удома. Він себе почував так, ніби потрапив не туди, куди хотів, бо навіть не знав, як і чому він туди прибився. Протягом кількох хвилин він, утупившись, дивився на телефон, що стояв посеред столу. Оскільки телефон не дзвонив і взагалі довкола не чутно було ні звуку, Едвардс полегшено зітхнув і набрав номер, записаний на клаптику промокального паперу.

— Лікарня св. Магдалени, слухає сестра Брігітта, — почувся у трубці непевний голос.

— Скільки вам років, Брігітто? — запитав Едвардс, — відчувши дивне піднесення.

Вона відповіла дуже чемно:

— Дев'ятнадцять з половиною. Скажіть, будь ласка, а що ви хотіли?

Авжеж, він так і думав, що їй дев'ятнадцять. Вона тоді трохи почервоніла, помітивши, що він спостерігає, як вона маніпулює хромованими приладами. Шкіра в Брігітти була бліда й веснянкувата, рум'янець проступав лише на обличчі. Він міг собі уявити, як Брігітта зараз тримає трубку, приклавши її до своєї сплюснутої з боків голови в чорній шапочці.

— З вами розмовляє Едвардс, — сказав він. — Було б чудово, якби ви знайшли для мене хвилину часу, я почуваюся дуже кепсько, самотньо.

Голос її ледве чувся в трубці, але йому вистачало того, що вона стояла біля телефону. Брігітта сказала, що не може покликати його дружину, хоча він і не просив її про це. Маргрет насторожилася б, почувши його голос о такій порі; вона просто не могла б собі цього пояснити. «Моторошно з незвички сидіти в чотирьох стінах». Приблизно так сказав він молодій медсестричці, й вона зрозуміла його.

— Дуже мило, що у вас таке терпіння, — провадив він далі, стаючи ще більш набридливим. — Коли ви кінчаєте роботу?

На хвилю запала тиша. Він уявив собі її, зніяковілу, що стоїть у білій палаті, залитій неоновим світлом, яке ввесь час потріскує. Однак до його вух раптом долинули інші звуки. Доктор Кендлер забрав у неї з рук телефонну трубку. А може, він почув і останні слова?

— Ви хочете знати, коли випишеться додому ваша дружина? — грубо запитав він і таким чином зразу навернув його у світ реальних фактів.

Він сказав:

— Так, докторе, — і дізнався, що завтра чи післязавтра він міг би її забрати.

Відразу після цього повідомлення лікар вишпетив його, ніби школяра:

— Це велике неподобство — дзвонити о такій порі в лікарню.

Бачте, протягом дня він не згадав про свою дружину. До того ж це, мовляв, такий випадок, який викликав сенсацію, дуже загадкова історія.

— Не лише ваша дружина чекає, що ви дещо з'ясуєте, як підказує вам ваш обов'язок. Хоч я й поінформував комісара Гінцпетера про нашу розмову, однак у нього ще лишилося багато нез'ясованого.

— А що саме? — запитав спантеличений Едвардс. — І яке вам до цього діло? Я взагалі не знаю, що мені з'ясовувати, та й вам нічим не зобов'язаний.

Але тут Кендлер виклав свої козирі й назвав Едвардса хамом та безсердечним егоїстом. Якщо він залишив дружину в такому стані напризволяще, то від нього можна всього чекати. Він, мовляв, навіть не здатний зрозуміти, як то необхідно з'ясувати все, що стосується цього випадку, до найменших подробиць.

— Що це було: отруєння побутовим чи чадним газом? Можливо, хтось із якихось міркувань підготував це вишукане вбивство, а ви — іноземець, — єхидно процідив крізь зуби доктор Кендлер. — У такому випадку рекомендується точно знати свої обов'язки й права, які аж ніяк не є необмеженими. Вам, принаймні, доведеться дати відповідь на всі ці запитання, повірте мені!

Едвардс раптом геть витверезів, на хвилину втратив дар слова, а тоді крикнув у телефонну трубку:

— Жахливо! Я зараз же до вас приїду, ми це негайно владнаємо. Не кладучи трубку, він глянув на годинник.

— Так не піде — сказав йому доктор, тоді голос урвався, стало чутно лише гудки. Все.

Свинцева втома здолала Едвардса, й він, навіть не скинувши пальта, міцно заснув біля письмового столу. Сахнувшись від телефонного дзвінка, він не знав, скільки минуло часу: кілька хвилин чи години.

— Ще не пізно, — почувся зовсім близько Рітин шепіт, — подумай-но добре.

Він не відповів. Пізніше йому спало на думку, що вона хотіла нагадати лише про подорож на Іск'ю, а тепер видалося, ніби це з її боку була погроза. Тому Едвардс поклав телефонну трубку на стіл і пішов у протилежний бік, до спальні. Вже другу ніч він проводив удома без Маргрет. Можливо, й останню ніч перед утечею на острів Іск'ю чи ще кудись. Здавалося, не лише той злий доктор намагався розворушити його й загнати. Ні, він не був людиною поза законом і нікуди він не втікав, однак був зацькований, виснажений, смертельно втомлений. І Едвардс умить заснув.

Уранці він прокинувся біля дев'ятої години й здивувався, що телефонна трубка й досі лежить знята на письмовому столі. Голова була свіжа, і Едвардс твердо вирішив викреслити з пам'яті минулу добу. Проблема з мандрівкою на Іск'ю розв'язалася сама собою: літак, про який вони не могли дійти згоди, вже вилетів. Ріта, звичайно, зосталась теж. «Хай іншим разом, — сказав собі Едвардс. — Краще бути на острові Пасхи, ніж ото в обличчя тобі має дмухати крижаний вітер». Маргрет усе ще була його дружиною, і він кохав її, хоча й не знав, що його так міцно з нею зв'язало: безглуздя, любов, ревнощі чи просто звичка.

Едвардс пустив холодний душ і стояв під ним удвічі, а то й утричі довше звичного. Сніданок виявився до смаку, бо він давно не мав у роті й крихти. Газет з поштової скриньки він не взяв. Його не цікавили навіть учорашні футбольні матчі, прогноз погоди, повідомлення з біржі праці, не хвилювала навіть ота бридка базгранина про нього та Вундервальда.

Едвардс мить обмірковував, як би скасувати сьогоднішні уроки з англійської, й одяг найкращий із своїх костюмів.

Коли він задля порядку поклав трубку на місце, то телефон відразу ж задзвонив. На проводі був Вундервальдів син, він сказав, що вже цілу годину не може до нього додзвонитися.

— Ось тут сумка Маргрет, — повідомив він. — Ви не хочете її забрати? Батько, на жаль, ще не зовсім одужав, а то сам привіз би. В обід я знову буду тут, у нього, може, приїдете по сумку?

— Безперечно, приїду! — відповів Едвардс. Вундервальд не вперше доручав своєму синові робити за нього якусь неприємну справу. Була надія застати вдома й Цахаріаса. Вундервальд-старший у таких випадках заводив жваву й веселу балачку про свої плани. Та він і нині не мав причин для скорботи. Маргрет жива, він, Вундервальд, очевидно, теж знав, що дехто не діждеться, коли вона нарешті випишеться з лікарні. Якщо дивитися на все це неупереджено, то Вундервальдові треба ще й дякувати, бо то він своїми рішучими діями відвернув найгірше.

Саме коли Едвардс хотів уже виходити з дому, прийшов пан Габерштайн, рівно о десятій годині. Він одхекався й, сідаючи, як звично, зі своїм зошитом для запису слів до письмового столу, зразу ж помітив нову Вундервальдову картину. Цей чоловік успішно торгував нерухомим майном і, хоча погано розумівся на мистецтві, зате мав гострий зір.

— Чудернацькі квіти, зроду таких не бачив, — мовив він, киваючи на фіолетовий відблиск за зображенням Маргрет. Едвардс аж тепер серед грибоподібних, лискучих чагарників помітив іскринки, які нагадували собою квіти, що розпукуються.

— Ladies, potatoes, tomatoes[13], — промимрив Габерштайн. Він був людина самовпевнена, тримався по-світському, багато подорожував, займаючись купівлею й продажем земельних ділянок, мав розкішні квартири в Чікаго та Нью-Йорку, однак серед Едвардсових учнів він був найслабший. Щоразу доводилося починати з азів, аби пояснити йому винятки утворення множини іменників або якусь дієвідміну. Його пам'ять на адреси клієнтів чи найдрібніші ознаки земельних ділянок у якій завгодно частині світу була виняткова, але для вивчення мов не годилася. Він завбачливо не наважувався віддалятись і на кілька кварталів од своєї нью-йоркської філії, бо вже, читаючи по складах вивіски з назвами вулиць, починав затинатись, тим паче, якщо доводилося про щось у когось розпитувати. До того ж вимова його була жахлива. Хоч би як Едвардс старався, але так і не навчив його вимовляти англійське слово «cheat». Цього ранку йому теж забракло терпіння, й він почав картати Геберштайна:

— Дорогесенький, та це ж «чіт», а не «шіт»[14], тобто обдурювання, дуже важливе слово, з ним ви ще не раз зустрінетеся, займаючись своїми справами в Чікаго. Та й тут — теж. Отже, вимовляйте це слово подумки, доки самі себе не переконаєте. Хай вам щастить.

Товстий маклер був шокований:

— І це ви мені таке кажете?

Він читав у газеті повідомлення про Едвардса та Вундервальда й зразу ж ухопився за нього.

— Ви самі по вуха загрузли в тому, чим розкидаєтеся довкола себе. І якщо комусь треба робити висновки, то це мені. Мені вже давно не подобається ваша пихатість, не кажучи про ваші зв'язки й про цю халтуру! — Він махнув рукою на картини. — Такі речі не до шмиги мені, і я не збираюся надалі платити за це гроші.

— Так, — сказав Едвардс і, втупившись у «Фосфорну квітку», подумав: «На мене чекає Вундервальд, а я тут марную час». Він зовсім не образивсь, але прочухана цьому чоловікові мусив дати.

— Геть звідси! — сказав Едвардс. — Такі, як ви, не годні навіть копирсатись у чужому калі.

Пан Габерштайн позбирав свої зошити, пошукав чогось у портфелі й піджаку, очевидно, чекав, що Едвардс його перепросить і продовжить урок, пирскнув кілька разів зі злості й за хвилину зник, лишивши посеред столу чек на шістсот п'ятдесят марок; приблизно стільки він був Едвардсові й винен. Едвардс перевів подих і написав на сьогоднішньому аркуші календаря: «Перемога над самим собою! Чи можна ще мене врятувати?»

Едвардс почував себе, ніби напідпитку. Він вийшов з дому окрилений і пішки пройшовся свіжим морозяним повітрям. Тоді поїхав трамваєм через міст і через промислове передмістя подався до Вундервальда. Дівчина-школярка протерла полою пальта замерзлу шибку, хотіла побачити свіжий сніг і автомобілі, а може, вирішила лише глянути, чи не час їй виходити. Полою пальта, подумав він, усміхаючись, вона непрозоре зробила прозорим.

Біля ланцюгового заводу Бланка Едвардс вийшов з трамвая. Аж сюди було чути дзеленчання, грюкіт і скрегіт, на залізничних коліях маневрували товарні поїзди, у тумані за муром майже безгучно пролітали електрокари. Під час війни тут кувалися гусениці для танків, нині — гусеничні ланцюги для кранів і тягачів, останнім часом у двох цехах, прибудованих збоку, монтували якісь установки, з території їх вивозили лише вночі й під контролем американських офіцерів.

Слова Генріх Бланк, ніби ланцюг із сотнями сегментів, охоплювали всі мури величезної заводської території. За ними, майже на самому березі Рейну, стояв будинок Вундервальда. Раніше тут була стара пекарня, згодом її купив Бланк, у жорстокі воєнні й повоєнні роки тут випікали для заводчан непоганий хліб. Згодом будинок за мізерну платню здали в оренду художникові, бо іменем Вундервальда, яке тоді користувалося доброю славою, можна було прикриватися. Піч Вундервальдові, звичайно, довелося демонтувати. Ця робота, в якій узяли участь Маргрет і ще деякі його колишні учні, зайняла три з половиною місяці.

Вундервальдів син Пауль зустрів Едвардса біля дверей.

— Ви не бачили з того боку червоного ящика? — запитав він і показав на вікно майстерні, біля якого раніше стояли діжі й місильні машини. Тепер на старих столах горопудилися картини й підрамники, незавершені скульптури, рельєфи, а біля стін прихилилися невідомо звідки взяті рекламні щити. Друкарська машинка й усілякі інструменти, токарні верстати й електромотори заступали вхід, тож Паулеві довелося спочатку розгребти місце, щоб показати Едвардсові завішений брезентом червоний дощаний поміст, який був змонтований поблизу старого, вже непридатного газового ліхтаря.

— Вони розкопують газопроводи, — сказав Пауль і, мов зачарований, втупивсь у вікно. — Це чимось пов'язано з тим нещасним випадком, саме там, з протилежного боку вулиці вони шукають газ.

— Ну й викопають там непридатний ліхтар чи жмут старого дроту, — знизав плечима Едвардс.

Молодик рішуче заперечив:

— Вони шукають приводу, аби витурити звідси мого батька.

— То люди Бланка?

— В їхніх руках майже все — міська влада, поліція й ми! — Він погрозливо підняв кулак. — Але безкарно діяти все-таки не можуть!

Він був вищий від Едвардса на цілу голову й примруженими очима дивився повз нього кудись у далеч.

— Хай-но якийсь із цих типів підійде до мене — я вхоплю його за барки й примушу винюхувати газ ось тут, у будинку, поки йому остогидне.

— Та не чіпайте їх краще, Паулю, інакше ці люди не відчепляться від вашого батька. Тут усе пов'язано одне з одним, а його підозрює багато хто.

— Хай-но тільки спробують! У нас тут лише пропан, а він не дуже небезпечний.

Ці слова Пауль сказав різко, виглянув у вікно. Він запалив сірника й демонстративно підніс його до маленького пальника на цоколі, де колись була піч.

— Не бажаєте кави?

Він поволі відкрутив газовий кран і єхидно засміявся, коли там спалахнуло манюсіньке полум'ячко.

— Не вистачить навіть підігріти каву. Отже, до чого тут ваша підозра?

Досі Едвардс був із хлопцем у добрих стосунках, тепер уже відчув, що той стає дедалі агресивнішим, і його агресивність скеровувалася не лише проти отих нишпорок на вулиці.

— Якщо той червоний ящик і дратує вас, нема чого казитися, — вколов він його. — Ви мені дзвонили. Де сумочка?

Хоча Пауль стовбичив біля вікна й щось сам собі буркотів, Едвардс одвернувся. Йому не хотілося заводити довгі розмови з цим двадцятирічним парубійком, який удався в свого батька. Лише все, що в старшого Вундервальда трималося в певних рамках, у його сина виходило за рамки. Він нагадував боксера, який не визнає ніяких правил і покладається лише на свої сили, однак коли опиняється в нокауті, звинувачує цілий світ. Недавно він з ватагою хлопців налетів на американський військовий автомобіль, який, очевидно, вивозив од Бланка «секретну зброю». Звичайно, додому його привезли закривавленого, а невдовзі на нього чекав судовий процес за терористичні заміри.

Погляд Едвардса зупинився на фігурках із скла, якими останнім часом захоплювався старий Вундервальд. Він із битих пляшок конструював схожі на мозаїку панно й чудернацькі фігурки. Завжди знаходилися люди, які вважали такі речі мистецтвом і платили за них гроші. Приїжджали навіть закупники спеціальних салонів мод і образотворчого мистецтва й не проти були купувати їх цілими вагонами. Набагато ціннішими видавалися, проте, Вундервальдові акварелі та олійні полотна; деякі з них висіли в коридорі на побіленій вапном стіні. Надмірна фантазія Вундервальда найяскравіше проявлялася лише з використанням мерехтливих фарб. Добру сотню разів Едвардс із захопленням удивлявся в картину розміром в аркушик учнівського зошита, яка у позолоченій рамці висіла біля сходів. На гребені даху в шаленому екстазі, з транзистором у руці танцює молодик, очі його вирячилися від страху перед літаками та бомбами, що ніби нотні знаки витанцьовують поміж нанесеними штрихом хмарами й падають, а зграя птахів зі стрілами захищає від них Землю.

— Річарде! — вигукнув зверху старий Вундервальд, схилившись на поруччя сходів. — Якщо ви не підніметеся сюди, то захолоне ваша кава. А мені з вами терміново треба дещо обговорити, та й часу в мене обмаль.

Сходячи дерев'яними приступками нагору, Едвардс думав про розкішний Валентінерів дім. Хоч тут, у Вундервальда, на кожному кроці й не впадала в око якась старовинна мистецька реліквія, однак те, що Едвардс бачив зараз, захопило його ще більше. На картинах було зображено карнавал із безліччю тваринних морд, театральна ложа, заповнена гендлярами, велетенський робот з пальцями, подібними до гадюк, над руїнами міста — кістяк, що шиє форму для американського пілота, апокаліптичні вершники у генеральських папахах із закривавленими біржовими бюлетенями в небі поглинутого пітьмою світу.

— Ні, проти цього нічого не вдієш, — сказав він, неспроможний відірвати погляду од картин.

— Дивно, — мовив Цахаріас Вундервальд, що так і стояв, зіпершись на поруччя. — А може, спочатку виключити газ, якого в мене зовсім немає?

Він кивнув на стіл у невеликій світлиці, який був накритий до сніданку. Очевидно, Вундервальд вже трохи перекусив, бо, як і Валентінер, попахкував сигарою, яка кілька разів гасла, і йому довелося раз у раз припалювати її.

— Ми варимо на електроплиті, ви це знаєте, — сказав він і кивнув на плиту в кухні, де над плитою на стінах висіли розмальовані Маргрет тарелі з висловами Брехта, як наприклад; «Спочатку їжа, а тоді вже мораль».

Усе, що робив Вундервальд, було заплутаним, майже неприємним. Він передчував змову з політичних причин проти себе й свого сина. Балачки про газ — то був лише привід, а що за цим крилося, те було важко собі навіть уявити, — йшлося про дуже й дуже високі ставки.

— Валентінерові теж уже анонімно дзвонили, щоб він тримався від мене якнайдалі.

Різким рухом Вундервальд загасив сигару й підійшов до стінної шафи. Там великими газетними літерами, обведеними золотистою рамкою, було написано: МИ, НІМЦІ, ЗА ЯДЕРНУ РІВНОПРАВНІСТЬ ДЛЯ ВСІХ НАРОДІВ, НАМ НЕМА ЧОГО ВИКАНЮЧУВАТИ БОМБИ.

Тримаючи в руці коричневу шкіряну сумку Маргрет, Вундервальд запитав Едвардса:

— Не хочете мені сказати, що ви збираєтеся робити? Гаяти часу не можна, інакше вони притиснуть нас до стіни. — Пошепки він додав: — Порозмовляйте зі своєю дружиною, вона єдина знає, хто це наробив. Сумніву не підлягає ось таке: ми обоє гарненько сиділи собі у Маєрберга, а Маргрет хотіла лиш забрати свою сумку.

Він утупився в Едвардса, що у плащі всівся за стіл.

— Вона лежала ось тут, на цьому самому столі. Я думав, вона мертва.

Виходячи з будинку, Едвардс іще раз глянув на червоний ящик під ліхтарем, що наполовину був засипаний снігом. Пауль Вундервальд собі уявив, ніби зможе змінити хід подій прокльонами й галасом, як ото з нічними військовими поставками Бланка.

А поки що тут удень і вночі панувала неприємна одноманітність без проблиску надії на майбутнє. Лише якась школярка полою пальта протерла замерзлу шибку й виглянула з трамвая. Це трохи заспокоювало, однак сподіватися на більше було годі, якщо час школярського світосприймання вже минув.

Таксі зупинилося з протилежного боку вулиці, де мешкав Вундервальд, і Едвардс побачив Маргрет, яка виходила з машини. Він сховався за ріг. Реакція була блискавична, й дружина, здається, його не помітила. Разом з нею було двоє чоловіків, які, жестикулюючи, в чомусь її переконували. У снігу пустували діти; побачивши, що він сховався між старою дровітнею пекарні й муром Генріха Бланка, малюки здивовано глянули йому вслід.

Валентінера Едвардс упізнав одразу; добре придивившись, упізнав і доктора Кендлера; то вони супроводжували Маргрет. Хоч до них було лише кільканадцять кроків, Едвардс не пішов за ними. Зустріч з Маргрет навіть без свідків тепер видавалася непростою. В присутності ж Кендлера він утратив би самовладання, а Валентінера, що безперестанку сякався й покашлював, Едвардс також підозрював і міг напуститися на нього.

— А Бланки, шахруючи, посміюються собі в кулачок! — почув Едвардс лайку. Старий антиквар, човгаючи ногами, пішов до Вундервальдового будинку.

— Безперечно, позов про виселення вони вже подали, від цієї потолочі всього можна чекати.

Біля бокової брами ланцюгового заводу таксі розвернулося; двері будинку художника клацнули й зачинилися. Едвардс подумав, чи не піти йому додому, але цікавість усе-таки взяла гору. Як дістатися до задніх, завжди відімкнених дверей Вундервальдового будинку, Едвардс добре знав, але з-за рогу виглянули діти й гукнули йому:

— Алло, дядько Цахаріас казав, що цими дверима не можна входити, треба тими, що з вулиці.

Він обернувсь і засміявся, але сміх той був недобрий. Едвардс і сам собі здавався смішним, було таке відчуття, ніби його впіймали на гарячому. Чоловік, який не мав зваги глянути в очі власній дружині, що вже однією ногою побувала на тому світі, — як назвати такого чоловіка? Страховидлом, боягузом, блазнем чи симулянтом? Але Едвардс волів самому собі довести, що, взявши себе в руки, він ще здатний до чогось. Сердито махнувши на дітей, Едвардс відчинив задні двері й спустився сходами до підвалу. Звідти чути було все, що говорилося нагорі. У цьому склепі панувала темрява, лише в топці потріскував і зблискував вогонь. Тут Вундервальд опалював свій будинок. А може, це робив і син, який хоч і витав десь поза хмарами, але мав на будинок усі права. Не лише булочки й хліб — що завгодно можна було винести задніми дверима старої пекарні.

Проникнувши цими дверима до будинку, Едвардс почув, що Валентінер збирається оголосити війну всім Вундервальдовим ворогам і що при потребі не пошкодує ні сил, ні коштів, аби зберегти художникові цей будинок, а собі — насиджене місце.

— Боюся, що вони хочуть забрати не наш будинок, а самих нас, — заперечив йому син Цахаріаса.

— Як же тоді все це можна пояснити?

Едвардсові теж не подобалася впертість Валентінера. Старий антиквар увесь час говорив лише про те, як зросли ціни на земельні ділянки, про земельне право й зажерливість банків. Те, що сталося із Маргрет, його, здавалося, абсолютно не хвилює.

— Йдеться лише про гроші, шалені гроші, — гомонів Валентінер, причому чхав, сякався й говорив про звабливість грошей, усе, мовляв, можна купити, зрештою, навіть убивство, навмисне чи ненавмисне.

— Без грошей і такого шаленства немає й мистецтва…

Маленький чоловічок, здавалося, надміру старається, його пружні ноги бахкали по підлозі.

— Ти скажи, не мовчи, Цахаріасе, або я віддам тебе на поталу тим негідникам. Вони знесуть не лише дах над твоєю головою, але й здеруть із тебе шкіру. Коли хочеш, можу продати кілька твоїх картинок, аби ти мав хоч трохи спокою. Даремно нічого не робиться.

Едвардс уявив собі Маргрет, яка, ледве видершись із пазурів смерті, сиділа отам, нагорі, з людьми, котрі не звертали на неї жодної уваги. Юрливий Кендлер, той неук і чванько, й досі втручався в розмову, говорив про традиційні права власності та про заслуги фірми Бланка перед містом, заслуги, які теж не можна було знехтувати.

— Що законно, повинно законним і лишатися, — резюмував він і цілком серйозно запропонував Вундервальдові пошукати будиночок десь на природі.

— А чому ви нас одразу не виженете на баварські пасовища? — вколов його Пауль Вундервальд. Валентінер розреготався, аж заревів, і відтак уже ніхто нікого не чув і не слухав.

Едвардс чітко уявляв собі й Вундервальдові малюнки, що висіли на стінах, і місто, зображене на малюнках. Скрізь вибухали пакунки з динамітом, а запалювальний шнур звивався поміж уламками бетону та цегляної щебінки… В усякому разі Едвардс не уявляв художника серед ідилічної природи. «Я тут народився й знаю: супроти сили тут можна вистояти лише за допомогою сили», — часто говорив сам Вундервальд. «Будемо сподіватися, що ми розумніші, бо так чи так ми слабші. Але ж це не повинно означати, що ми зійдемо з дистанції, — навпаки! В глупоти лише один шанс: якщо дурніші ми. Невже ж ми такі?»

Лише доклавши неабияких зусиль, можна було зрозуміти, про що йдеться там, нагорі. Валентінер заявив, що хоче змінити свій заповіт, безумовно, не на користь Вундервальдових супротивників. Мовляв, його авторитет антиквара поставлено на карту, він заступився за Вундервальда й на цьому стоятиме.

— Я ні перед чим не зупинюся, — шаленів старий антиквар, пирскаючи, сякаючись і витираючи носовою хусточкою обличчя. Він ревнув на Цахаріаса Вундервальда: — Малюйте, гноме Цахаріасе, й далі в такому ж дусі, але тримайте свій дім у чистоті, а діловодством дозвольте зайнятися мені. Про політику я нічого не хочу знати, це справа вашого сина, він ще наламає там дров. Чи варто весь час плювати через мури Бланка лише тому, що там гримкотять ланцюги?

Едвардс підійшов до топки й погрів руки. Пауль намагавсь умовити батька не йти на жодні компроміси, адже на карту поставлено життя. Не може бути й мови про відступ, на міцний сук — гостра сокира! Справи, які творяться по той бік, не такі-то й безневинні.

На сходах почулися кроки. Доктор Кендлер, не кваплячись, проказав:

— Дуже заплутана справа. Її необхідно з'ясувати. Безперечно, між цими фактами й наслідками слідства є певний взаємозв'язок. Хто ставить на карту людське життя, той не мучиться докорами сумління. Тут, очевидно, зіткнулися найрізноманітніші інтереси.

А Маргрет мовчала. Едвардс розкрив її сумочку й оглянув уміст, хоча хтось уже спускався сходами, можливо, щоб узяти тут шампанського. Передбачалося примирення, компроміс чи навіть угода. Він, Едвардс, лишився осторонь цієї справи, був непричетним до неї, його навіть не взяли до уваги. У сумочці лежав зіжмаканий лист, адресований якомусь адвокатові Міхаелю Тіму, — заява про розлучення: незборима антипатія, протилежні погляди на Бога й на світ. Який Бог, який світ? І що може бути незборимим між двома людьми, які кохають одне одного?

Коли Едвардс виліз із підвалу й потрапив на вулицю, від будинку від'їхало таксі. В ньому сиділи Пауль Вундервальд і Кендлер. Едвардсові здалось, ніби він побачив там і Маргрет. А може, то її образ вималювався в його уяві, бо він би не витримав, якби вона лишилася там, нагорі, в Цахаріаса. Едвардс хотів був уже повернутися й ще раз увійти в будинок, але тут надійшов трамвай, що їхав у східному напрямку й міг би відвезти його до самої домівки.

Едвардс в останню секунду вскочив у трамвай, цього разу ніяка школярка шибок не витирала. А мороз понамальовував на вікнах повно квітів, майже таких чудернацьких, як і фосфорні квіти Вундервальда. Це була не поїздка, а справжнє шаленство, від якого до краю напружувалися нерви. Такого Едвардс іще зроду не знав. Люди заходили й виходили, мовчки втуплювалися в нього, ніби він був одним з тих чудовиськ, про які писалося в газетах: анархія і терор, газ і смерть.

Йому видалося, що крізь замерзлі шибки він побачив біля трамвая Ашфільдів «порше», але напевно помилився. Ні, переслідування він не боявся, так далеко ця справа ще не зайшла. Проте, елегантно плигнувши на ходу, він ушився від жінки в трамваї, яка явно не зводила з нього очей і підходила щораз ближче. Він постояв на посипаній жужелицею ковзанці й, ледве тримаючись на ногах, потягся далі, поки побачив попереду сірий висотний будинок. Це мовби додало йому сили.

Ліфт працював справно, за три роки він псувався лише два рази. Тепер це не нагадувало ні вознесіння на небо, ні падіння в пекло. Беззвучний механізм працював чітко, ніби підкоряючись диявольській формулі заклинання, й завіз його туди, де йому по суті вже кілька годин, а може, й півтора дні більш не було чого робити. Котра ж година? Він міцно, ніби чарівну паличку, обхопив пальцями ключ, двері розчахнулись, у кімнаті грало радіо.

Маргрет сиділа в кріслі й тримала в руці газету.

— Нарешті й ти прийшов, — усміхнулася вона й кивнула йому головою, ніби нічого не сталося. Тільки-но він підійшов до неї, Маргрет підвелася й ласково, як це вміла робити лише вона, ніжно пригорнулася.

— Доктор Кендлер привіз мене сюди, це було так люб'язно з його боку. На її вустах вималювалась усмішка, Маргрет глянула на нього, і в цьому її погляді не відчувалось анінайменшого докору. Ні слова про те, що вона побувала на порозі смерті, анінайменшої ознаки неспокою в її рухах, від неї скорше віяло безтурботною радістю. В його руках вона побачила свою сумочку й полегшено зітхнула, ніби в житті не було нічого важливішого:

— За нею я ж іще раз ходила до Вундервальда ввечері, вже після тебе. Інакше я давно була б удома.

— Авжеж, — відповів він на цю безглузду балаканину, якою пригощав його й Вундервальд, намагаючись ухилитися від справжньої розмови. Він дав їй сумочку, в якій лежав лист до адвоката Міхаеля Тіма, зіжмаканий разом з обгортковим папером від тієї горезвісної пляшки червоного вина.

— Я дзвонила сюди ще з лікарні, — сказала вона, — але тебе не було вдома. Він стояв, не зводячи з неї очей.

— Так, Пауль Вундервальд хотів, щоб я забрав сумочку. А мене тут затримав отой ідіо^ Габерштайн! Я обіцяю тобі, що з ним покінчено.

Він сподівавсь іншого, але помітив у її погляді холодну впертість.

— Хотів по тебе заїхати, повір мені, — запевнив її Едвардс. — Я не знав, що ти чекаєш на мене. Але Кендлер сказав «завтра чи післязавтра», не назвав точного часу. Той Кендлер, Маргрет… Я не можу нічим собі зарадити, але той Кендлер здається мені досить дивною й сумнівною особою. Чи то й справді був газ, чи Кендлер хоче мене й увесь світ у чомусь переконати?

— Дядечко Фікс приїхав у лікарню, то я й поїхала з ним, — відповіла вона, пустивши повз вуха слова про Кендлера. — Я лише хотіла чимскоріш бути знову вдома.

Вона поміняла сукню, вмилася, підфарбувалась, прибрала посуд, з якого він снідав, — і все це за кілька хвилин.

— Богу дякувати, що ти нікуди не пішов, — сказала Маргрет, сідаючи.

— Маргрет, — Едвардс упритул підсунув до неї своє крісло, доторкнувся до її колін. — Маргрет, що означає цей лист? — Він кивнув на сумочку й знизав плечима. — Ти хочеш піти від мене?

Вона відкинулася назад, ухилилася від його наміру бодай крадькома доторкнутися до неї.

— Якщо ти бачив листа, то навіщо про це питаєш? Хіба лист не пожмаканий? Я пожмакала його ще до того, як це сталося у Вундервальда…

— А тепер?

Маргрет зміряла його допитливим поглядом.

— А що ж могло змінитися? У мене є свої друзі, в тебе — свої, то згодом з'ясується, чи сумісне те, що дехто вважає несумісним. Звичайно, Бланки й Вундервальд, це — ніби вогонь і вода. А твій Ашфільд… У мене закралася страшна підозра, Річарде.

— Ні!

— Позавчора я бачила його поблизу Вундервальдового будинку з якимсь суб'єктом, а сьогодні — знову.

— Ні.

Губи її стислися, Маргрет хвилину мовчала, можливо, щоб дати йому час прийняти якесь рішення або принаймні збагнути, як серйозно вона усе це сприйняла.

— Мене завжди гнітило, коли він з'являвся ще в Сан-Франціско, й тим паче, коли він раптом став тут власником великого підприємства. Ти залежний від нього?

— Ні, й ти це знаєш, — відповів Едвардс, і до нього знову повернулося трохи колишньої самовпевненості. — Ми знаємося з ними дуже давно, я йому та їхній сім'ї багато дечим зобов'язаний, а тому для мене не існує жодних причин цуратися його. Він нормальна людина, з різними суб'єктами не має нічого спільного. Ти помиляєшся, Маргрет. Це, мабуть, непорозуміння.

— Я не вірю, — сказала вона. — І я це так не залишу, в мене було досить часу на роздуми. Коли людина пережила щось подібне, то починає дивитися на світ по-іншому. Мені кожного разу затинало подих, коли я зустрічалася з Ашфільдом.

Це була відплата за три роки, проведених з Маргрет, і за тридцять — з Ашфільдом. Власне кажучи, Едвардс не мав батьківщини, йому здавалося, що він влаштував був своє життя поряд з Маргрет. Батьки Едвардса колись жили в Німеччині й утекли звідти, після їхньої смерті його всиновили Ашфільди. Мовою Річарда був американський варіант англійської, якою розмовляли в Берклі діти заможних сімей. На каламутному Рейні він став учителем для тих людей, яких Маргрет не могла терпіти. У нього була зручна квартира, як на його смак, першокласні меблі й килими. Ашфільди тримали в селі ферму, їхнім багатством були корови, зернові склади, автомобілі й кілька розкішних квартир у Сан-Франціско, які вони здавали в оренду частково вмебльованими.

— Ні, ти помиляєшся, — повторив він. — З Ашфільдом в останній час у мене могли бути якісь непорозуміння, але я від нього вже давно не залежу. І повір мені, я знаю Гаррі майже так само, як себе.

Задзвонив телефон. Едвардса сіпонуло. Маргрет зняла трубку й проказала:

— Слухаю!

Тоді зблідла, прихилилася до стіни й зашепотіла, обхопивши обома руками телефонну трубку:

— Він — мертвий…

— Вундервальд? — запитав Едвардс.

— Газ, — сказала вона й злякано затрясла головою.

— Знову газ!

Едвардс негайно вирушив туди автомобілем. Маргрет лишилася вдома, вона не проказала більше жодного слова, лише, ніби від тику, ввесь час трясла головою.

Перед Вундервальдовим будинком юрмилися роззяви. На одному з поліційних автомобілів блимав синій вогник. Машина швидкої допомоги зупинилася біля заводського муру, там, де позавчора вночі й сьогодні в обід Маргрет наче бачила Ашфільда. В будинку смерділо газом, хоча з відчинених вікон дмухав холодний вітер. Якийсь поліцай запитав Едвардса його прізвище й кивнув головою, ніби йому все зрозуміло.

З Цахаріасом Вундервальдом не сталося нічого. На сходах стояв його син і запевняв:

— Ми з батьком не були вдома буквально з півгодини, може, навіть хвилин двадцять.

Художник сидів нагорі за столом, підперши голову руками. Двоє чоловіків поклали старого Валентінера на ноші. Він обблювався, видовище було бридке. Лише в коридорі небіжчика накрили полотнищем.

— Це — світильний газ, безперечно, — констатував доктор Кендлер, що мов тут уродився. Едвардс пильно глянув на нього. Лікар уїдливо запевнив: — Ми цю справу швидко розплутаємо й закрутимо газовий кран раз і назавжди.

Якийсь чоловік у цивільному вовтузився біля маленького газового пальника, про який Пауль Вундервальд уранці розповідав нісенітниці. Червоний газовий балон фактично був порожній, однак поліція описала майже всі інструменти й прилади у Вундервальдовій майстерні. «В лабораторію!» — надійшло розпорядження, бракувало лише, щоб вони ще взялися за картини й скульптури, які хтось назвав «непристойними й гіршими з найгірших».

Усе перевернулося догори ногами, співробітники поліції фотографували кожен закуток будинку, від підвалу до даху. Всередині приміщення й знадвору вони знімали відбитки, описували предмети й запаковували їх у пластмасові торбинки. Біля відчинених дверей і вікон поліція намагалася відбитись од цілої зграї газетярів, які ставали щораз зухвалішими. Комісар Гінцпетер кричав:

— Геть звідси! Тут вам нема чого робити!

Однак, коли він піднявся нагору по сходах, до коридору проникла ціла знімальна група телебачення. Комісар спочатку шаленів і погрожував, нарешті примирливо махнув рукою, підсів у світлиці до Вундервальда й сказав:

— Тепер кожен відчуває, що це був газ.

— Він учадів, — уставив зарозуміло Кендлер. — Або отруївся природним газом, про що свідчить запах, або вчадів.

Він оглянув у підвалі систему опалення й здивувався, виявивши там лише два-три відра вугілля.

— Нема й попелу, хоча топка й казан з водою ще теплі.

На такі розслідування його, власне, ніхто не вповноважував, але комісар вдячно зауважив:

— Отже, слід іще теплий…

Кілька поліцаїв у цивільному обнишпорили підвал, завзято махаючи руками, їм здавалося, що вони незабаром обов'язково все з'ясують. Тут сталося вбивство, перед цим був замах на життя іншої людини, здавалося, що тут пахне ще й політикою, сенсацією і громадським неспокоєм. Гінцпетер байдужливо давав указівки, що треба ще зробити. Одному цивільному доручив залучити до розслідування якнайбільше фахівців з газового заводу, а другому — проконсультуватися на університетських кафедрах і в інших експертів. Потурбували вже навіть прокурора, аби той видав ордер на арешт Цахаріаса Вундервальда.

— Та тут же все ясно, — вигукнув поліцай. — Крім того, він може втекти, сховатися від слідства.

Пауль Вундервальд запротестував:

— Кому треба щось приховувати, той мусить спершу з'ясувати… Ні мене, ні мого батька в будинку не було, коли це сталося, маємо свідків.

— Авжеж, усі — безневинні ягнята, — сказав єхидно Кендлер і знову зміряв Едвардса зневажливим поглядом: — Ви теж головою ручитеся за Вундервальда, хоча ваша дружина напевне стала вже більш розсудливою.

Кендлер був у своїй стихії, можливо, в лікарні йому доводилося нудьгувати. Він з подробицями розповів, що тут сталося, коли він і Маргрет залишили старого антиквара; звичайно, згадав і про те, що поблизу вешталися якісь двоє, один з них, видимо, був іноземець.

— Іноземці тут почувають себе як удома, — запевнив він, не зводячи ока з Едвардса. — А пан Валентінер був дуже необережний, здається, він на когось чекав, згадував про продаж якихось картин. Він усе життя клопотався найбільшими диваками й пускав повз вуха будь-які застереження.

Кендлер говорив так, ніби він єдиний ще може застерегти людство від забудькуватості. Він ще довго перераховував усе, що викликало в нього підозру. Нарешті цього виявилося занадто навіть для комісара кримінальної поліції Гінцпетера, бо він ще не з'ясував характеру пригоди: самогубство чи вбивство?

— Давайте ще раз усе згадаємо, — сказав він і попросив лікаря докладніше описати йому тих незнайомців, чого Кендлер, звичайно, зробити не міг.

Едвардс підсів до художника й шепнув йому:

— Скажи ти щось, Цахаріасе. Як ти гадаєш, на кого тут чекав Валентінер?

Однак Вундервальд лише похитав головою. Він розгубився від хаосу та балаканини, доручив синові відповідати на всі запитання й захищатися від звинувачень. Один із поліцаїв, котрий безперервно дзвонив по телефону, сказав сердито Паулю Вундервальду:

— Ви підете з нами й підпишете протокол, мусить підписати його і ваш батько. Я не сумніваюся, що маємо справу з убивством.

— Скажемо обережніше: вбивство або тілесні пошкодження зі смертельним наслідком, — уточнив Гінцпетер. — Ми зараз підемо собі, про арешт поки що не будемо говорити. Так замести за собою сліди — це треба відзначити, дорогий убивцю!

Перебиваючи один одного, поліцаї ще хвилю збуджено розмовляли. Гінцпетер сам сходив у підвал, кілька разів піднявся й спустився сходами, вдарив Кендлера по плечі й зауважив:

— Ваше діло — небіжчик, тож клопоту маєте досить. — Обом Вундерваль-дам він гукнув: — Тут хай усе залишається так, як є, а я когось поставлю до дверей, щоб ви мали спокій. Кількох запитань завтра чи післязавтра уникнути буде неможливо, тож триматимемо зв'язок. Загадку незабаром буде розгадано. Бувайте!

У будинку було холодно, хоча Кендлер і сказав, що вода в опалювальному казані ще тепла. Едвардс сидів разом з Вундервальдами в холоднечі, аж поки Пауль зачинив вікна. Запаху газу більше не було чути.

— Незрозуміло, — сказав старий Вундервальд, — як Валентінер сидів ось тут і нічого не відчув. Хтось мусив був зайти в будинок, щоб наробити такого!

— Він, мабуть, заснув, — відповів Пауль, — він завжди спав по обіді! Едвардс згадав про свій візит до антиквара, згадав, як вони пили мартіні, як той кашляв.

— Здоров'ям він не міг похвалитися, — зауважив Едвардс. — А протягом дня часом вихиляв цілу пляшку.

Так вони сушили собі голову здогадками, Цахаріас кілька разів стукав себе кулаком по лобі.

— Мені не треба було втікати! Цій мафії від живопису, з якою він укладав вигідні угоди, я так чи так не вірю ні на йоту.

Син заперечив:

— Вони хоч і шахраї, але не вбивці. Якби зазіхали на картини або на гроші, то щось би забрали.

В ті фатальні півгодини він з батьком носив деякі дереворити й літографії до людей, які займалися розмножуванням.

— Їх ми не можемо заплутувати у цю справу, хоча для нас це було б неспростовним алібі.

Нервовим рухом Вундервальд-молодший кивнув на стілець, де сидів Едвардс:

— Ось тут був старий, коли ми з батьком повернулися додому. Скорчився, як п'яний, штучні щелепи до половини повистромлялись. Очі заплющені.

— Він нічого не сприймав, анічогісінько, — сказав Цахаріас. Лише у цю хвилину він, здавалося, побачив Едвардса і кивнув йому головою: — Отак б'ють, якщо хочуть улучити нашого брата, містере. Ще трохи — й вони добралися б і до мене. Хто має якусь клепку в голові, той справді мусить триматися від таких речей якнайдалі.

Едвардс хотів його підбадьорити й сказав:

— Справа з'ясується, усе це таке абсурдне, ніби його придумав божевільний. Якщо я чимось можу допомогти, розраховуйте на мене.

Його влаштовувало, що Пауль мав вирішити ще деякі питання. Пауль скипів, коли Едвардс удруге згадав про іноземців, на яких тут чекав Валентінер.

— Я їх знаю? — запитав він. — Маргрет запевняє, що бачила Ашфільда.

— Та грець з ним! — відрубав старий Вундервальд. — Він присилав сюди до мене кожного стрічного. Чого вони хотіли, я не знаю, це купа нишпорок. Якби, принаймні, купили в мене оту халтуру, та ні, бачте, вони хотіли мати справжнє мистецтво й чванливо виписувати чеки. До такого суб'єкта якось і захотів уважніше придивитися Валентінер.

— Про це я нічого не знав, ти про таке ніколи не згадував, — здивувавсь Едвардс. — Ти знаєш їхні прізвища?

Вундервальд покрутив головою.

— Якби я мав час, то довідався б. Вони залишали тут шикарні візитні картки й чеки. Очевидно, такі, що не оплачуються, я хотів був уже їх порвати. Ставлю сто проти одного, що вони хотіли тут лише щось вишпигувати.

До грошей Вундервальд ставився з одного боку як дрібний крамар, з недовір'ям, а з другого — тринькав по-дитячому, не знаючи справжньої ціни речей і своєї власної праці. Йому було бридко наживати капітал на картинах, які творив з натхненням і любов'ю, чи, як він гадав, з благородною метою. Щедро роздаровував малюнки й картини, потім іноді буквально біг за ними вслід, щоб глянути на них ще бодай востаннє або скопіювати для своїх чотирьох стін.

Транспаранти й плакати для політичних однодумців він малював раніше в необмеженій кількості й не брав грошей навіть за фарби та полотно; тепер з цього мала прибутки група його сина. При сприянні Валентінера один із цих антивоєнних колажів був використаний для поштової марки ООН. Вундервальд відмовився од гонорару, хоча гроші були йому вкрай необхідні. Він так бідував, що міг би поцупити з магазину пачку кави чи підключитися вночі до вуличного електродроту, аби щось собі підігріти й мати світло для малювання. Але того, хто вимірював мистецтво грішми, він ненавидів усією душею.

— А якщо ті люди причетні до справи? — міркував уголос Едвардс. — Лише ти здатний сказати, хто міг зайти до твого будинку. Можливо, навіть пощастить довести…

— Усі можуть зайти, — відповів Вундервальд, — і все можна довести.

В нього тижнями жили його колишні учні й Паулеві друзі, молоді люди приїжджали, влаштовувалися тут, не називаючи навіть своїх прізвищ. До того, як його підвал став котельнею, там під радіомузику або магнітофон влаштовували танці. Окремі парочки, одержавши Вундервальдове благословення на щастя у житті, забиралися звідти лише наступного ранку, а то й через день. Він був до безглуздя великодушний і співчутливий, як легковажний батько, котрого водять за носа власні діти. Едвардс мав відчуття, ніби Пауль знає більше, ніж сказав, можливо, до цієї справи причетні зовсім інші люди, а не ті, яких досі називали.

Гість і господар перезирнулись, раптом кожен з них усвідомив усе, що загрожувало зруйнувати довіру і взаєморозуміння, яке склалося між ними.

— Глянь ось на це, — Вундервальд кивнув за вікно, де з'юрмився натовп. Там, перед дверима, була вирита канава. Робітники з газового заводу ще старанно шукали ту смертоносну газову трубу; на них збивали оскому набридливі роззяви й газетні репортери. Хтось бігав довкола з планом будинку й лементував на все горло:

— Цей будинок зовсім не зареєстрований!

Інший запевняв, що під час війни сюди, де тепер заводський мур, улучило кілька бомб, і ці корпуси ланцюгового заводу лежали під руїнами. Звичайно, десь тут мали бути труби, старі глухі відгалуження, треба було лише побачити, куди вони ведуть. Робітники, здавалося, вірили, що газ прорвався десь із землі, в самому будинку чи поряд з ним. Вони поставили тут кілька червоних ящиків, нишпорили своїми інструментами по всіх усюдах, привели навіть двох собак і почували себе впевнено, ніби ті наївні хлопчаки, яким хтось розповів казку про загадковий скарб, що з давніх-давен лежить тут недоторканий.

— І все-таки вони схоплять мене за комір, — сказав Вундервальд, наливаючи собі келишок червоного вина. — Не хочеш? Якщо ні, я не матиму до тебе претензій. Твоїй дружині могло б перепасти, як і Валентінерові, це поза сумнівом. Коли зібрався воювати з божевіллям, то матимеш справу і з божевільними. Ми живемо в жорстокому світі, містере Американцю!

— А навіщо ти подарував мені свою «Фосфорну квітку»? — запитав Едвардс, знову відчувши біль, неспокій і страх, які мучили його після тієї ночі. — Маргретина голова й отой жахливий кінець світу… Що все це має означати?

Цахаріас Вундервальд знизав плечима і втомлено посміхнувся.

— Я їх люблю, твою дружину і світ. У мене іноді бувало таке відчуття, що ми друзі й що ми з цим упораємося, ми, сповнені надій дурні. Я давно розпрощався з ілюзіями, тепер ось рештки — й ні слова більше про це!

Едвардс кивнув головою. Йому й так було важко: розмовляти про подібне та ще й чужою мовою, на таке він був нездатний навіть задля Маргрет. Життя його було спустошене, дещо взагалі полетіло шкереберть, і тих кілька добрих спогадів тут уже нічого не змінювали.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — сказав він і на прощання потис Цахаріасові руку. Вони раптом перейшли на «ти», й у цьому, здавалося, не було нічого дивного. — Але я не вірю, що хтось має на тебе зуб, знову ж таки я уявляю собі все це не в такому похмурому світлі.

— Воно так і є, — відповів старий і душком вихилив свій келишок.

Едвардс хотів чимскоріш поїхати додому, але не знайшов свого автомобіля. Через ту метушню перед Вундервальдовим будинком він поставив його аж біля бічної брами ланцюгового заводу. Деякий час Едвардс розгублено бігав туди-сюди поміж «гольфами» й «опелями» робітників, знайшов два-три «рено», однак його власний — ніби випарувався, можливо, ставши ще однією жертвою тих таємничих газових фонтанів, шукаючи які, хлопці в костюмах монтерів перевертали тут усе догори дном.

— Ви щось шукаєте? — запитав його поліцай, що патрулював перед Вундервальдовим будинком.

— Та дрібничку, — відповів Едвардс, — свій новісінький автомобіль. Поліцай не був позбавлений гумору й сказав:

— Мене тут взагалі нічого не дивує, гляди, за моєю спиною зникне ще й будинок, я ні за що не можу ручитися.

Він зразу пропустив Едвардса назад до Вундервальда, бо пропав і ключ від автомобіля. Едвардс не знайшов ключа ні в кишенях, ні десь у будинку. Схвильований, він, очевидно, залишив його в автомобілі. Тому подзвонив до Маргрет і запитав її, чи вона тим часом не була тут і не забрала їхнього автомобіля. Але у відповідь почув дивні слова:

— Хто може додуматися до такого божевілля?

Йому більше нічого не лишалося, як пройтися вздовж заводського муру. Там за чверть години він і справді знайшов на узбіччі дороги свій автомобіль, точно там же, де й поставив. Ключ стирчав у запальнику, брелок погойдувався. Йому здалось, ніби у нього почалися галюцинації, що у такій шаленій круговерті подій не було дивиною. А чи, може, то хтось із нього зле пожартував?

— Головне, що знайшовся автомобіль, — сказав поліцай, знизуючи плечима. — Я не міг би заприсягнутися, чи він увесь час тут стояв, чи ні. Дивно!

Неспокійні думки роїлися в голові Едвардса, коли він їхав містом. Він звернув увагу на те, що автомобіль теплий, ніби й справді хтось здійснив на ньому загадкову подорож. Йому б ніхто не повірив, коли б він комусь про це розповів, навіть Маргрет, яка зреагувала на його запитання з обуренням, майже єхидно. Але що це було в порівнянні з Валентінеровою смертю й невтішними передбаченнями Вундервальда, які Едвардс аж тепер по-справжньому усвідомлював?

На щось добре він не розраховував, ідучи додому, але застати там Гінцпетера — це вже було занадто. Комісар сидів з Маргрет у світлиці й вибачався, що вдерся сюди не попередивши.

— Я кваплюся, нема потреби пояснювати докладніше, — сказав він і поставив кілька запитань, які, здавалося, не мали ніякого взаємозв'язку: де й коли він востаннє бачив Валентінера, чи часто бував у Вундервальда, що взагалі знає про ділові зв'язки та знайомства антиквара й хто міг би бути зацікавленим, щоб учинити замах на його життя?

— Ви бачили небіжчика? — спитав Едвардс.

— Страшно, бридко, — простогнав Гінцпетер. — Спочатку ваша дружина, а потім цей старий чоловік — за віщо? Це міг зробити або останній негідник, або ж божевільний. А ви, містере Едвардс, виявляється, були з дружиною вдома, й хтось рівно о тринадцятій годині тридцять хвилин зателефонував?

Маргрет сиділа, кивала головою й дивилася байдужливо поперед себе, ніби все це її мало обходило. Вона погодилася, щоб її припущення й те, що бачила, занесли до протоколу, очевидно, Маргрет дізналася аж тепер від Гінцпетера, що загинув не Вундервальд, а Валентінер. Телефон, на думку комісара, подзвонив за кілька хвилин після смерті антиквара, ще до повернення Вундервальда додому. Ось чому він, Гінцпетер, так докладно про це й розпитує.

— Хто дзвонив? Чи ви б упізнали той голос? Будь ласка, згадайте, може, запам'яталися якісь вирази, діалект чи акцент?

Едвардс знизав плечима й запитливо глянув на Маргрет. Дружина розгублено дивилася перед себе й кілька разів запевнила комісара:

— Не знаю, я була приголомшена, тепер навіть не скажу, чи то був чоловік, чи жінка.

— Але ж ви зрозуміли це так, що загинув Вундервальд? — доскіпувався Гінцпетер.

— Саме так зрозуміла, авжеж, — відповіла вона, трохи повагавшись.

— Прізвище назвали?

— Назвали чи не назвали — не пам'ятаю, але я саме так зрозуміла. Едвардс заспокійливо поклав їй руку на плече.

— Мені ти теж так сказала, і що знову, мовляв, отруєння газом.

— Що ж, гаразд, усе це дуже важливо, — сказав Гінцпетер, дослівно занотовуючи те, що тут говорилось. Він знав і про Едвардсів дзвінок сюди, додому. Ваш автомобіль справді загадковий. Рівно годину тому він заїхав до Валентінера в садок, — додав він. — Маленький мотор на диво дуже сильний. Власне, можна було б записати ще й номер. Відбуваються дуже дивні речі, але куди не звернися, скрізь прикидаються, ніби ніхто нічого не знає.

— Особливо ваші дозорці, — відповів Едвардс, удавши, що його ці слова не зачепили, й демонстративно кинув на письмовий стіл ключ від автомобіля. — Вам треба було б побалакати з молодим поліцаєм, що стояв перед Вундервальдовими дверима, той би лише недбало посміхнувся, почувши ваші дотепні теорії.

Гінцпетер покрутив головою.

— Поліцай стоїть там не для того, щоб стерегти автомобілі. — Він сховав свого записника. — Я чекаю ще від вас відповіді на мої запитання, до того ж незабаром. В одному, принаймні, я не сумніваюся: в того Валентінера та інших добродіїв були друзі не в палаці перського шаха, а десь набагато далі на схід.

— Ви хочете йому дорікнути, що він утік тоді від нацистів? — уставив Едвардс. — А може, дорікнете й моїм батькам за втечу до Америки чи мені — за те, що я тут народився? Що взагалі народився й прибув сюди, невже я мушу вислуховувати від вас такі докори, пане Гінцпетер?

— Та як хочете, — відповів Гінцпетер, наморщив лоба й підвівся. Так і лишився стояти перед картиною з зображенням фосфорної квітки й портретом Маргрет. Не питаючи дозволу, він ухопився за телефон.

— Ага, — сказав він, запитально глянувши на Едвардса. — Отже, коли подзвонили, ваша дружина стояла тут, а ви там, де зараз?

Не чекаючи відповіді, він поспіхом поклав телефонну трубку й, буркнувши «до побачення», вийшов.

Телебачення показувало казку про лускунчика, дуже барвисту виставу з піснями й танцями. Перед телевізором сиділа Маргрет і, здавалося, більше нічим не цікавилась. Раніше Едвардс із симпатією спостерігав, як у таких випадках розквітає її обличчя.

— Бо я люблю дітей і сама б хотіла мати дітей, — досить часто казала вона йому. Тепер про це вже не було мови. З холодним виразом обличчя вона пильно спостерігала за дитячими витівками і грою фантазії й ні разу не глянула на Едвардса, коли він підходив до неї й заводив розмову.

Він вимкнув телевізор і підсів до Маргрет.

— Чого ти сподіваєшся від мене? — запитав він. — Я так само погано все це розумію, як і ти. Спочатку думав, що такого не може бути, а перед тим, як повз мене винесли мертвого Валентінера, мені здавалося, що це лише жахливий, злий сон. Але ні, нас ніщо не минуло.

— Я взагалі не знаю, що мені думати, усе в моїй голові переплуталося, — мовила вона, відсунула од нього свій стілець і відвернулась. — Хто то дзвонив тоді, невже ота Ріта Бланк?

— Маргрет, трубку ж брала ти, — відповів Едвардс спокійно, але дуже твердо. — Я стояв надто далеко, аби щось почути. Тепер ти згадала, що то був жіночий голос?

— Ні, я ж уже казала: в мене все переплуталося, я — напівбожевільна. Однак що йшлося не про Валентінера, це я добре пам'ятаю.

— Можливо, тобі лише сказали, що він мертвий і що причина цьому — газ? Маргрет знизала плечима.

— Те, що сталося з Валентінером — жахливо! — крикнула вона. — Як же ти можеш так раціонально ставитися до цього? Ніхто не потурбується про Сару, його дочку, кожен думає лише про себе самого й не дуже хоче стати об'єктом пересудів. А якщо це був усе-таки твій Ашфільд? Якщо дзвонив саме він? Йому, очевидно, дуже кортіло передати нам таку звістку.

— Маргрет, — заперечив він, хитаючи головою, — все це абсолютна нісенітниця, як це тобі могло спасти таке на думку? Ти сама себе заперечуєш, невже ти цього не помічаєш? Куди це приведе, коли ми не візьмемо себе в руки?

Він відчув, що марно зараз їй щось пояснювати чи переконувати логічними аргументами. Навіть співаючи соловейком, він не міг би відвернути її увагу від того, що в ті останні страшні години вроїлося їй у голову: після пробудження із глибокої непритомності — Кендлерові й ще дечиї балачки, нині — Валентінерова смерть і Гінцпетерові запитання та підозри, з цим не впоралася б і сильніша натура.

— Давай поговоримо спокійно іншим разом, — сказав він, дістав пляшку віскі, налив два келишки й поставив один перед нею.

— Будь ласка, випий зі мною, — попросив він. — Ми ж єдине ціле й мусимо покладатись одне на одного, ми ж не перетворюватимем одне одному життя в справжнє пекло.

Він кивнув їй головою, однак Маргрет цього не помітила й нервовим рухом перекинула келишок, якого він підсунув до неї. У цю хвилину задзвонив телефон.

— Хай йому чорт, — сказав Едвардс, вихилив своє віскі й шарпонув трубку до себе, перше ніж її вхопила Маргрет.

Він відійшов од неї настільки, наскільки дозволяв це зробити кручений телефонний шнур. Жіночий голос у трубці видався йому знайомим. Бувши неуважним і наляканим, Едвардс подумав, що це Ріта Бланк вирішила до нього прийти.

— Заходь, заходь, — гукнув він у телефонну трубку вдавано недбало. — Звичайно, ми на тебе чекаємо, Маргрет уже вдома, вона дуже зрадіє, коли ти прийдеш.

— Хто це? — запитала Маргрет.

Він не зважувався вимовити імені, такого ж їй ненависного, як і ім'я Ашфільда. Ладен був і решту цього дня, й решту свого життя лишатися на самоті з віскі й фосфорними квітами, аби тільки з дорогою його серцю людиною не трапилося нічого лихого.

— Продовжуй у такому ж дусі, — шепнула Маргрет і хотіла була вже вирвати в нього з рук телефонну трубку. — Кого це ти сюди запросив?

— Нікого, — відповів він, як було й насправді. — Мені потрібна лише ти, без тебе я не можу жити.

Але вона дістала валізу, привезену ще із Сан-Франціско, покопирсалась у шухлядах шафи й витягла звідти свої сукні, спідниці, блузки — стільки добра, яке не вмістилося б не лише у цю валізу, а й ще в дві або й три такі.

— Річарде, я нічого з собою не вдію, так далі не можна. Скажи ж мені, нарешті, правду.

— Я не розумію, куди ти хилиш! — Едвардс розлючено копнув її валізу. — Звичайно, я можу поставити себе на твоє місце, але чому ти так поводишся, ніби в мене щось спільне з цими нелюдами, що не дають нам жити. Цього я ніяк не збагну!

Маргрет запалила сигарету й з силою видихнула дим.

— Це теж відповідь, — сказала вона й повернула до нього своє незворушне обличчя. — Ти гадаєш, лише інші допускаються помилок? Ні.

Маргрет тупнула ногою, схопилася за валізу й відкрила її знову.

— Валентінерові й так лишалося жити два-три роки, ти це знаєш не згірш од мене. То як же це сталося? Що то за неймовірна пригода з твоїм автомобілем, який нібито без тебе їздив до того будинку за містом?

— Про це ти мусила б запитувати не мене, — відповів Едвардс. — Деякі питання не треба задавати навіть самому собі, це я збагнув позавчора, вчора і сьогодні. Що стосується Ашфільда, то для мене він те ж саме, що для тебе — Вундервальд. Різниця полягає лиш у тому, що я за обох можу ручитися головою. Не ризикуючи.

— О, не кажи, це не різниця, а ціла прірва.

Маргрет. узяла свою валізу й старанно перебрала все, що хотіла туди покласти.

— Ти втрачаєш голову, — гукнула вона йому збуджено. — Ти вже її втратив. Я скрізь відчуваю сморід газу.

Він хвилину слухав, як Маргрет порається на кухні, як ходить туди-сюди спальнею. Нарешті вона з'явилась у коридорі й сказала:

— Я випадково ледве не загинула, але я не вірю у випадковості. Дзвінок по телефону теж не був випадковістю: то був убивця. І той убивця — чоловічого роду.

— Ти справді згадала? — запитав він і ще раз по вінця налив собі віскі. — Я не сумніваюся, на тебе можна покластись, якщо ти кажеш це з такою впевненістю.

Коли у цю ж хвилину постукали в двері, він підійшов до неї й шепнув:

— Це Сара. — Едвардс ніби аж тепер збагнув, що чув у трубці Сарин голос. — Хочеш, щоб я її вирядив звідси й повідомив Гінцпетера?

Його оповив дим із сигарети Маргрет, а тоді він відчув дотик її рук. Вона обняла його за шию.

— Ні, ні, я нікого не бажаю зараз бачити, — заперечила вона пошепки. І раптом заклякла в його обіймах. — Пусти мене, я піду порозмовляю з Сарою й виряджу її звідси.

Біля дверей Маргрет обняла дівчину й сказала:

— Добре, що ти прийшла, бо я хотіла вже була йти до тебе.

Обидві були далекими родичками. Едвардс розумів, що і йому належало б потурбуватися про Сару Валентінер. Усі інші її родичі вже повмирали, а з чоловіками Сару ще ніколи ніхто не бачив. Вона була мовчазна й нікому не розповідала про себе, від батька ж пішла за дивних обставин.

— Він надто багато сподівається від мене, — пояснила вона тоді. — Я не хотіла його розчаровувати.

Відтак тепер мучилася докорами сумління, що лишила батька самого в порожньому будинку. За останні роки на тій околиці було кілька крадіжок зі зломом, сумнівні комерсанти там вешталися щодня.

— Не дивно, там з часом назбиралися такі цінності, — сказала Сара. — А сьогодні, невдовзі після його смерті, там знову все перерили. Двері розчинені навстіж. І там бачили якогось іноземця на твоєму автомобілі.

— Кого ж це? — запитав Едвардс і перезирнувся з Маргрет. — Невже Ашфільда?

Сара покрутила головою.

— Ні, якогось азіата. Але то, можливо, лише балачки.

— Можливо, можливо, — вставила Маргрет і нагадала, що Валентінер володів шістьма чи сімома мовами й з кожним іноземцем розмовляв його рідною мовою.

— Мені здається, саме тому він і оселився в цій глушині, бо, так чи так, у гості до нього ходив увесь світ. Поскаржитися на свою самотність він справді не міг би, він цього ніколи й не робив.

Якось, сказала Сара, до батька навідався якийсь китаєць чи японець і поцікавився маскою, що була оздоблена коштовними камінцями.

— В дитинстві я боялася повз неї проходити, — розповіла Сара, — бо, коли з коридора на неї падало світло, її очі моторошно поблискували. Вона висіла в коридорі над сходами, і я точно знаю, що вона ще там була, коли я заходила туди востаннє. Це було рівно три дні тому. Тепер ця маска зникла, а китаєць, мабуть, був саме тим чоловіком, на якого чекав мій батько у Вундервальда.

— Так, там висіли різні маски, дорогі речі, — устряв у розмову Едвардс, не сказав, однак, що того самого дня й він був у старого антиквара. — Наскільки мені відомо, він був дуже довірливий, майже легковажний; двері в нього завжди гуляли. Виходячи з дому, навіть не замикав їх на ключ.

— Ні, він був недовірливий і вже не почував себе там, на околиці, впевнено, — заперечила йому Сара. — І причиною цього була не лише хвороба. Щось мусило статися, щось вивело його з рівноваги. Вундервальд же був його найкращим другом, а яке цькування розпочалося, які наклепи посипалися на нього в останній час, це наганяло страху, хоча він був не боягузливий і тремтів, безперечно, не за свої гроші й не за ці скарби.

— Усе-таки те, що сталося, таке неймовірне, що треба обдумати всі можливі варіанти, — зауважила Маргрет, збуджено обговорюючи з Сарою те, чого вона боялася й що підозрювала. Едвардс їх майже не слухав і вперше через стільки часу подумав про ті хвилини у своєму житті, коли ще тільки збирався сюди їхати. Хтось із Ашфільдових знайомих, чи то китаєць, чи японець, на прощання йому сказав:

— Тобі очі полізуть там на лоба, хлопче. І якщо старий світ наганятиме на тебе страх, то й ти нажени на нього страху. Бо світ жахливий як тут, так і там.

Едвардс здивувався, побачивши, як Маргрет і Сара ставлять на стіл вечерю. Маргрет, усміхаючись, сіла навпроти нього, ніби нічого й не трапилося. Виделки та ножі дзенькали, жінки ще раз завели мову про пекучу таємницю китайця чи японця, й Едвардс раптом виразно уявив собі китайський район і гавань Сан-Франціско, море миготливих барвистих вогнів, яке він побачив наостанок, відлітаючи вночі з того міста, коли вже, щасливий і сповнений надій, сидів у літаку поруч із Маргрет.

Вони уникали будь-яких неприємних розмов, пили собі чай і навіть говорили про погоду. Холод трохи зменшився, але вулиці й досі лежали під снігом, їхати було важко. Сарі довелося поставити свій автомобіль за півкілометра від їхнього будинку.

— Але я поїхала б і на край світу, аби побачити вас, — сказала дівчина. — Сама все це лихо я не зможу перенести. Погано, коли таке трапляється, перше ніж у тебе з'являться добрі друзі.

Ашфільд подзвонив їм ще під час вечері. Він хотів прийти й не слухав ніяких відмагань Едвардса.

— Якщо ти не хочеш заварити ще більшу кашу, то, принаймні, стережися, Річарде, — сказав, як завжди, зарозуміло Ашфільд. — Я вже виїжджаю.

Едвардсові більше нічого не лишалося, він промимрив щось і залишив обох жінок, які теж нашорошили вуха. Едвардс поспіхом вийшов з квартири, вже в ліфті застебнув ґудзики плаща й вовняним шарфом замотав шию. Зіщулившись від холоду, він чекав на протилежному боці вулиці, біля газетного кіоска, й крадькома придивлявся до вечірніх газеток з великими заголовками; його прізвище вже не згадувалося. Зате погано писалось про Вундервальда: будинок художника називали «будинком убивств» і «газовою могилою»; скидалося на те, що писаки досить добре знали мотиви вбивці — заздрість і зненависть до всього цивілізованого людства, особливо його заможної частини. У хід було пущено все: біографію Вундервальда, погані копії картин з його раннього й останнього періоду творчості: антифашистські й пацифістські полотна, агітпропівські плакати й карикатури на тих, хто наживається на війні. «Валентінер — жертва терору Червоного фронту», — сповіщав на першій сторінці «Нахткурір», поруч була вміщена фотографія Цахаріаса Вундервальда, зроблена років десять тому під час подорожі Китаєм, разом з ним зображено було кілька людей у військовій формі — «Східні контакти».

— До дідька це все, спали за собою мости і тримайся мене, — шепнув спантеличеному Едвардсові Ашфільд, тихенько підкравшись до нього й поклавши руку йому на плече. — Кепська погода, кепські вісті, — сказав він, киваючи на свій заляпаний болотом «порше», яким він заїхав у кучугуру снігу на узбіччі вулиці. — Все зупиниться в ту ж мить, як рука моя звелить, — пожартував Ашфільд і схвалив те, що Едвардс зупинився саме тут. — Нам треба поговорити. Найкраще, коли б ми якнайшвидше чкурнули звідси, — докинув він, купив з півдюжини газет і поклав їх на заднє сидіння автомобіля. — Ходім, спільними силами вже якось виборсаємося з болота, Річарде, — підморгнув він Едвардсові. — Чи у тебе тремтять руки?

Вони витягли автомобіль аж тоді, коли кіоскер запхав їм під задні колеса цілу паку старих ілюстрованих газет.

— Дай тобі Боже здоров'я, — гукнув кіоскерові Ашфільд, сидячи за кермом. Він засміявся й рушив з місця, розкидаючи позад себе клаптики скандальних газеток і барвистих тижневиків.

— Усе це дурниці, безглуздя, — сказав він Едвардсові. — Не дай себе спантеличити й не хнюп голови. Папір усе витримає, не всяке вбивство є вбивством. А політика робиться не на червоних килимах.

Едвардс не знав, що з ним діється. Лаючись, Ашфільд дав повний газ і кривими завулками погнався вздовж і впоперек міста. На обмерзлій набережній він теж не зменшив швидкості, лише на південній околиці, ковзнувши, звернув праворуч, розслабився й усміхнувся:

— Страшно не люблю, коли за мною вчепиться хвіст.

На гравійній дорозі, біля воріт пихатої вілли, яка останнім часом служила йому житлом, він загальмував і розвернув автомобіль.

— Не люблю, коли за мною стежать, — сказав він, вийшов з автомобіля й, рішуче кивнувши головою, докинув: — Ходімо, в мене обмаль часу.

У старому будинку, що стояв на півдорозі до берегового схилу, йшов ремонт, передбачалося збудувати скляну веранду і з'єднати її з терасою. Тільки-но прибули загорнуті в поліетиленову плівку якісь каліфорнійські чагарники й саджанці для садка.

— Глянь, скільки вгатив грошей, — сказав Ашфільд, показуючи то на одне, то на інше й називаючи точно сорт та батьківщину кожної рослини, а також суму, витрачену лише на авіатранспорт. — Усе це повинно пустити тут коріння…

Ашфільд зник поміж зеленню й накинувся на садівника, молодого бороданя, з різкими докорами, бо імпортовані каліфорнійські рослини ще не були посаджені в промерзлу землю. Заперечення садівника, мовляв, спочатку потрібно дати лад зимовому садові, а з посадкою зачекати до відлиги або й до весни, Ашфільд назвав «вершиною духу протиріччя й самоправності». Він до того розізлився на «німецьку челядь», що про Едвардса взагалі забув. А той зрозумів урок з ботаніки лише наполовину. Він потинявся трохи садибою, поки Люці, мулатка, покликала його в будинок.

Ашфільд був людина особливої вдачі, але расової упередженості не мав. Ця мулатка, що посивіла на службі в їхній сім'ї, була в нього економкою, він сем випросив її в батьків.

— Зараз йому ой як не легко, — сказала Люці заклопотано до Едвардса. — Він у стресовому стані, кожна дрібниця його страшенно дратує. Вчора тут був доктор Кендлер, добряче соромив його, але все марно.

— Кендлер? — запитав Едвардс, не вірячи своїм вухам. — То він його лікар?

— Авжеж, він лікував його ще до того, як я сюди приїхала, — відповіла Люці. — Доктор гадає, що це може бути й наслідком В'єтнаму. Добре, хоч не інфекція. У принципі всі члени сім'ї здорові, як дуби, і звичні до таких напружених ситуацій.

Едвардс знав Люці з дитинства. Коли він приходив до Ашфільдів, Люці піклувалася про нього й була до нього особливо ласкавою й доброзичливою, як мати. Ще й тепер іноді відводила його вбік і шептала щось таке, чого більше ніхто не повинен був чути. І зараз вона казала йому по секрету:

— Боюся, що йому здається, ніби він досі на війні. До людей він тут ставиться з ненавистю й зневагою. Оце і є його хвороба!

Три роки Гаррі Ашфільд воював у В'єтнамі добровольцем, його молодший брат там загинув. Ніхто не міг утримати Гаррі від такого кроку. «Око за око, зуб за зуб, — так він говорив, коли повернувся додому. — Або вони, або ми, середини тут немає». Він прихилився серцем до Едвардса, ніби той був його втраченим братом, якого мусив берегти і поряд, і на відстані.

— Якщо вони колись тебе образять, — запевняв він Едвардса, — то я без найменших докорів сумління зроблю їм те, що робив там з чистою совістю: go to east, kill the beast[15].

Едвардс нерішуче підійшов до свого одинадцятиповерхового будинку й кивнув головою Ашфільдові, коли той засигналив, розвернувшися своїм «порше» біля ротонди, що до половини загрузла в снігу. Ашфільдову машину занесло, але він упорався з кермом і рушив у напрямку Рейнського мосту.

Їм не довелось у домі в Ашфільда поговорити віч-на-віч. Якийсь молодий каліфорнієць, нібито аташе посольства, ходив слідом, а коли вони хотіли непомітно ушитися від нього, сів з ними й в автомобіль. Довелося при ньому балакати про погоду й загрозливе міжнародне становище. Це було Едвардсові ні до чого, тож він купив дорогою в кіоску кілька газет і заходився гортати їх у машині. Молодик нібито лишився в машині з Ашфільдом, але коли Едвардс уже стояв під дашком під'їзду свого будинку, раптом ніби з-під землі виріс біля нього й шепнув:

— Якщо ви й досі нічого не зрозуміли, то це дуже кепсько.

— Ще не відомо, для кого, — відповів Едвардс, не бажаючи встрявати в розмову, але таки зупинився біля дверей, які вже встиг відчинити.

— Я пропоную пройтися пішки.

Двері клацнули й зачинилися знову. Едвардс пішов слідом за молодиком, улившись у вир торговельної вулиці, й подумав, невже Ашфільдові нічого було робити, що влаштував йому оцю таємничу зустріч.

— Що вам треба? — запитав він і пішов швидше, додав кроку і його супутник. — Відколи посольство цікавиться такою дрібнотою, як я?

— Не вами, а Вундервальдом. Його ж дрібнотою не назвеш.

— Дайте йому краще спокій, чоловіче.

— Було б добре, якби він сам не вплутувався в усякі справи, Едвардсе. Так вони перетнули вулицю й поза «Торговельним двором» вийшли до Рейну.

В обличчя вдарив вітер. Молодик назвав Вундервальда «небезпечним елементом», який мусить або більш лояльно дивитися на деякі події, або забиратися звідси.

— Іншими словами: Бланки хочуть, аби він звідси виїхав? — уточнив Едвардс. — Він до цього вже й сам додумався.

— Але ж це попередження він повинен сприйняти серйозно.

— Газ?

Молодик зупинився й, незважаючи на вітер, припалив сигарету. Він зміряв Едвардса пильним поглядом і вхопив за лікоть.

— Послухайте, я не жартую! — гримнув він на нього. — Поясніть йому, що він мусить пакуватися. Кажуть, ви людина обачлива.

— Хто ж це каже?

— Хоча б ваш найкращий друг.

— Тоді передайте йому, хай він не напускає на мене шпигів.

Едвардс вирвався від нього і, перше ніж зникнути в людському потоці на мосту, вигукнув:

— Тут вам не Чікаго!

Бачить Бог, що він не в країні рожевих мрій, навіть не в нічиїй країні, а в країні фосфорних квітів. І процвітають тут Ашфільдові заклади та «Трансатлантік». Вундервальдовим мріям не судилося збутись. А яке було діло йому, Едвардсу, до цього всього, йому, кого й досі вважали обачливим?

Едвард не пішов додому. Там його знову охопила б ота незбагненна нудьга, що мучила обох жінок, які тепер навряд чи хоч трохи могли б зрозуміти його сумніви й розбурхані докори сумління. А проте, Цахаріас Вундервальд не втратив би в такому випадку почуття гумору; він давно вже знав, що відбувається таємно за мурами Бланка.

— Якби ти раптом перестав цікавитися диво-квітами, то було б краще, — міг би сказати він йому цілком спокійно. — Хоча ми мусимо вголос і чітко, скрізь і кожному пояснювати, що ніколи не підемо проти власного сумління й не мовчатимемо!

Уже здалеку він побачив, що в будинку Вундервальда світяться лампи, багато яскравих диво-ламп. Хотілося, щоб там знову запанували мир і спокій, муза чесної праці, розум замість істерії безглуздих підозрінь, щоб там можна було створити щось раціональне й добре.

Але коли Едвардс увійшов до Вундервальда, той сидів сам у своїй кімнатці.

— Три години провів за ґратами, — сповістив він приголомшено, — а Пауля вони затримали: він погрожував їм. Уже почав був ганьбити Бланків, цю нечисть. Хто знає, що вони нам ще навішають.

— Тобі треба зникнути, — сказав Едвардс. У будинку було холодно, це він відчув уже за п'ять хвилин.

— Ти що — не палив? Вундервальд покрутив головою.

— Мені й так не бракує клопоту, я не можу зорієнтуватися вже у своїх власних чотирьох стінах.

Він знизав плечима, кутики його губів сіпнулися.

— Окис вуглецю, погане згорання вугілля або газ. Добре, що ти не знаєш, як я опалюю житло, це — злочин. Якщо це з'ясується, то мені, так чи так, клямка.

Незважаючи на талант і знаменитість, він не мав грошей на вугілля, і він ніколи нічого не брав у борг. Найбільше, чим дозволяв себе пригощати, був келишок вина або горілки, в крайньому разі — добра вечеря. Але чим він платив за світло й опалення, про це ніхто не запитував. Навіть найкращі друзі славили його невибагливість, а він сам сприяв тому, щоб чутками про бенкети приховувати свої злидні.

— Я мав би забрати в Ріти Бланк авіаквиток до Іск'ї й віддати його тобі, — сказав Едвардс, обома руками обхопивши чайник, якого поставив перед ним Вундервальд. — Для тебе й справді було б добре чимшвидше звідси зникнути, аби про цю справу забули. В мене склалося таке враження, ніби деякі люди тільки на те й чекають, щоб ти втратив над собою контроль.

— Вже небагато лишилося, щоб і розум утратити, — посміхнувся художник і налив у чай Едвардса рому, але сам випив ром з келишка, без чаю. — Тут я принаймні можу дозволити собі пиячити стільки, скільки мені потрібно, щоб залити очі. Ні, Іск'я звучить для мене надто прозаїчно, не влаштовують мене навіть Гавані. Та й за моїми дверима і досі стоїть поліцай. Він тебе так просто сюди пропустив?

Едвардс знизав плечима, він у сутінках не побачив того поліцая. Але оскільки вже був тут, то хотів скористатися з нагоди, щоб бодай лишити для себе й для Маргрет якийсь вихід.

— Заповіт Валентінер склав на твоє й на Сарине ім'я, — сказав він відверто, — про це ти, напевно, нічого не знав. Я теж дізнався випадково. Сара ні в якому разі не почне сперечатися з тобою про спадок, у неї зараз зовсім інший клопіт.

— Мені його теж не бракує, — відповів Вундервальд, не перестаючи пити. — Усі мої картини, власне, здано десь на зберігання. Валентінерів капітал — мій спадок… Це значить порівно. Невже Сара має одержати половину речей, які зробив я? — Ще трохи смерділо газом. Крізь щілину для пошти хтось уткнув цілу паку газет, однак старий Вундервальд не встав з місця, а лиш крикнув за двері:

— Та дайте мені спокій з цими дурницями!

Алкоголь зробив своє, він зажестикулював і розповідав те, про що тверезим волів мовчати.

— Моє велике юнацьке кохання, о Боже, його я малював сотню разів, — марив він. — Ось тут стояла велика піч, страшенно гаряча. Ах, що то були за часи! — Сяйливо всміхнувшись, він підвівся: — Все йшло гаразд, удавався кожен мазок, і я сам собі подобався. Та ще й як!

Його батько був такий же велетень, як і він. То був запеклий нацист, що виказав навіть власного сина, бо син писав і малював у підвалі листівки проти безглуздої війни. У молодіжній в'язниці Цахаріасові перебили праву руку, у лікарні її абияк зростили. Коли ж він тепер за мольбертом забував про неї й час від часу не робив перепочинку, судомило всю його руку, й він аж кричав од болю, мов поранений звір. Навчився він працювати й лівою, а якби йому перебили навіть обидві руки, то він брав би пензель у зуби й так малював би. Через півтора року до в'язниці зайшов батько у формі штурмовика й забрав Цахаріаса додому, а вдома здоровило син відлупцював батька, ще й пригрозив скрутити йому в'язи, якщо той ще раз його продасть.

— Це, принаймні, мало свої плюси, — констатував із задоволенням Цахаріас. — Він не розкривав писок, і я після війни мав можливість засвідчити з чистою совістю, що він — одна з найбільш поважних нацистських свиней.

Задзвонив телефон, писклявий жіночий голос кудись запрошував художника.

— Та піди, — сказав Едвардс, — я так чи так не зможу тут довго сидіти, на мене чекають Маргрет і Сара. А заповіт тобі не пошкодить. Якщо йдеться навіть лише про ті картини, які ти маєш успадкувати.

Але Вундервальд покрутив головою й гукнув у телефонну трубку:

— Я сім разів у своєму житті казав «так», тепер кажу «ні». Кінець! Баста!

Можливо, Маргрет була сьомою у його послужному списку. Він розповів про жінку, з якою познайомився вже після тієї Ліло, — про Паулеву матір.

— Я був для неї бездара, бо не зміг дати раду пекарні. А вона й справді почала випікати тістечка й торти, торгівля вдалася на диво, і я зовсім опинився на задньому плані. Коли згодом розібрав цю піч, то скандалу вже було неможливо уникнути: одного чудового дня вона забрала Пауля й зникла.

Він погодився з усіма її умовами на поділ майна й не вилазив з боргів у Валентінера, висилав їй гроші на адреси, які безперестанку мінялися. Писала ввесь час одне й те саме: Пауль хоче поїхати туди або туди, придбати те або те.

— На жаль, я дуже слабохарактерний і ладен на будь-який ганебний вчинок, — посміхнувся Вундервальд. — Я здав безліч картин у заставу. Розумієш, у якому я становищі?

Едвардс кивнув головою й випив свій чай. Варто було б послухатися тих не вельми надійних порад і триматися від цього всього якнайдалі або зовсім не звертати уваги ні на які застереження, сказав він сам собі. Вундервальд, якщо навіть перебільшував, давно захряс у безнадійну скруту, ще й накликав на себе підозру; ця думка налякала Едвардса й він промимрив лише кілька збитих слів:

— Сподіватимемося на краще. А ти подумай-но ще раз про Іск'ю або щось у цьому напрямку, Цахаріасе! — Останнє слово він кинув уже з порога. У вікно коридора було видно конторські будівлі, склади й цехи ланцюгового заводу, не дуже далеко видніли ті два нещодавно споруджені цехи, відгороджені тепер од решти території окремим парканом і шлагбаумом. Із воріт виїжджав чорний «мерседес» власника фірми.

— Ти — негідник! — вигукнула Ріта Бланк через вулицю, щойно Едвардс вийшов з дому Вундервальда. Вона не звертала уваги на те, що перед дверима й досі стоїть поліцай у формі, а навколо шастає кілька цивільних. Ріта кинулася до нього: —То ти їдеш зі мною чи ні?

— Куди? — запитав Едвардс. — Ти не могла придумати чогось розумнішого?

— Не могла, — відповіла вона, погралася своїм ланцюжком і погойдала туди-сюди сумочкою. — Досить довго змусив мене чекати. Ти що — пошився в дурні?

Едвардс озирнувся й побачив незнайому біляву молодицю, що розмовляла з поліцаєм біля дверей. Можливо, що це їй належав отой писклявий голос, хоча Вундервальд чітко промовив у телефонну трубку «ні».

— Ні, — сказав і Едвардс, — поки що все нормально! Але я поспішаю.

— Ти — негідник! — повторила вона задирливо. — То як, летиш зі мною? Хоча, про мене, лети з ким хочеш!

— Гм…

Якусь часточку хвилини він був схильний сприймати Ріту Бланк всерйоз, але тут же помітив її нещирий погляд.

— Я думав, з тим жартом покінчено.

— Перестань, то зовсім не жарт.

— Звичайно, мадонно, кожен хотів би звідси дременути, однак охота гірша від неволі.

— Ти не можеш висловлюватися ясніше? — запитала вона роздратовано й витягла з-під коміра пальта свій золотий ланцюжок. — Якщо я справді захочу, то я поїду куди захочу. І ти поїдеш зі мною.

— Це ти казала і вчора.

— А тепер незборимі перешкоди з'явились і на морі, і на суходолі, й у повітрі. — Вона пронизливо засміялась і додала кроку. — Точніше кажучи, дуже погане повітря там, звідкіля ти вийшов.

Едвардс знав — ця дівчина здатна на все, якщо хоче чогось досягти.

— Добре, що мені кажуть так багато приємного по телефону або натяками, — відказав він холодно. — Але твій старий надто безцеремонно поводиться з Вундервальдом. Ота дешевенька подорож вам зовсім не потрібна, вам ніколи нічого не було потрібно.

— Ти був потрібен, — захихотіла вона, відкинула назад волосся і вхопила його під руку. За хвилину вона ніби перевтілилася. Вона нізащо не хотіла допустити розриву між ними, тому знову все перетворила на жартівливу сварку. Знову ніби фата-моргана зринув острів Іск'я, і Едвардсові довелося вислухати новину, за яку безцінь можна звідти організувати прогулянку до Помпеїв.

— Ти досі не бував у тому грішному місті, заваленому вулканічним попелом? А може, ти сам — грішник?

Коли він сказав: «Та годі вже про це», Ріта ще міцніше стиснула його лікоть і шепнула:

— Вони всі ополчилися проти Вундервальда, йому треба звідси виїхати, хто знає, які тут шишки втрутилися. Навіть військовий аташе. Бридко!

Едвардс, хоч і без особливого задоволення, але дозволив їй себе обняти й поцілувати в лоб.

— У мене є квитки на літак, Річарде, — шепнула вона йому на вухо. — Все о'кей, у будь-який час. Я справді боюся, що вони можуть зробити тобі й Вундервальдові що завгодно, коли ви не поступитеся. Він мусить виїхати, оскільки ж і ти не можеш на це спокійно дивитися, то виїхати треба й тобі. Іншого виходу, ніж утекти на Іск'ю, взагалі нема.

— Та перестань ти нарешті про це! — перебив її Едвардс. — Ліпше скажи, як ото твій батько дійшов до такої ницості й посилає за мною услід казна-кого?

— То я — казна-хто? — запитала вона всміхаючись і глянула на той бік вулиці, де тільки-но був зупинився «мерседес», а потім знову повагом рушив.

— Мій старий відчуває до тебе слабість, і не лише на догоду мені. Але Вундервальдові прощення немає: пекарня мусить бути знесена. І нема чого ставати дибки. Мій батько має лише біля тридцяти відсотків із заводу, без нових цехів ми вилетіли б у трубу. А ти повинен знати, яким тоном там розмовляють.

— Авжеж, — сказав Едвардс, — погрозливим тоном.

Він озирнувся на Вундервальдів будинок, який ще стояв на місці, й цього разу поліційний автомобіль із сиреною летів в іншому напрямку.

З будинку саме вийшов художник і подався з тією пухкенькою білявою жіночкою навпростець до Маєрбергового шинку в порту.

Насилу спекавшись Ріти Бланк, Едвардс пішов услід за незвичною парочкою до шинку. Білявка й не збиралася відчепитись од Вундервальда, навпаки, писклявим голосом попросила вина. Тоді кинула в автомат для програвання грамплатівок монету й вирішила неодмінно піти з Цахаріусом танцювати. Помітивши Едвардса, той не зреагував на її запрошення до танцю й зніяковіло всміхнувся.

— Що ж мені робити? Я безсилий, — гукнув він йому. — Я зовсім не вмію прикидатися відлюдком. Я не відлюдок.

— Це правда, — сказав Едвардс і подумав, на чий рахунок усе це сказано. Він сів до їхнього столу, куди саме подавали солідну вечерю. Поставили третій прибор разом з аперитивом та вином і для нього.

— Ну скажи йому, скажи, як у тебе сяйнула думка про мене! — атакував Вундервальд маленьку білявку, коли йому набридло танцювати.

Вона закохано глянула на нього своїми синіми очима й відверто пояснила Едвардс ові:

— Я побачила його фото в газеті й зразу ж подзвонила, бо дуже цікавлюся китайським мистецтвом.

Малося на увазі фото в газеті «Нахт-курір», де було широко розписано вбивство Валентінера, приправлене оповідями про його страшні азіатські подорожі. Жіночка геть усе переплутала, про Вундервальдову творчість нічого не знала, ніколи в житті не бачила жодної його картини. Але вона не проти, невимушено зізналася жіночка, якщо він її намалює, хоча вона й не належить до східного типу жінок, а він, мовляв, захоплюється саме східнячками.

— Типово по-німецькому, — вигукнув Цахаріас і підморгнув Едвардсові. — На Сході мене вабить екзотика, але винятки я все-таки завжди роблю.

Білявочка з писклявим голосом кивнула головою й не спускала з художника очей.

— Я завжди думала, що славетні люди, про яких пишуть у газетах, зарозумілі й розмовляють так, що їх важко збагнути. Але коли я побачила вас, уже на фотографії, то зразу піднеслася духом і перейнялася довірою.

Вундервальд випив поспіхом ковток вина й, усміхаючись, зауважив:

— Недоречний жарт: ніби я на старості літ стану славетним, та ще й привабливим, навіть користуватимусь успіхом у жінок… У свої молоді роки мені доводилося дорого платити за натурниць, а тепер… Ваше здоров'я, й щиро дякую!

— Так, про те, що сталось у вашому будинку, я теж знаю, — бадьоро випалила білявка. — Залізно: мені всі друзі заздритимуть, якщо я розповім, що розмовляла з вами. Ви мусите мені детально розповісти, як воно насправді.

— В усіх деталях, — відповів Вундервальд і знову налив собі вина. — Поки що я надто тверезий.

— А можна мені глянути, як ви живете?

— Можна, маленька, можна, а я тебе намалюю, як безневинне янголятко.

Вона хихикнула, дістала свою губну помаду й, перше ніж разом з Вундервальдом і Едвардсом взятися за їжу, підфарбувала губи. При цьому поставила ще кілька запитань, на які не знайшов гідної відповіді навіть Вундервальд, бувши від вина в доброму гуморі.

— Так було, так і буде, на цьому чудовому світі живуть лиш раз, — мовив він задумано, не відриваючи очей од своєї тарілки з оленятиною, яку він з'їв із явним задоволенням, не лишивши від неї ні шматочка. — Спочатку оленем милуються в природі, потім полюють на нього і з'їдають. А мисливець ще й вішає його роги вдома. Але, кажуть, трапляється, що оленя переплутують з людиною, і не лише вночі або в тумані, а навіть білісінького дня.

Раптом він відчув утому й виснаження, з огидою відсунув од себе порожню тарілку й запитливо глянув на Едвардса:

— Чого вони всі від мене хочуть? Ти не можеш чесно сказати, Річарде, що тут робиться? А ця дівчина? — Він, покрутивши головою, одсунувся від неї, навіть не глянувши в її бік. — Хто підіслав її до мене? Тобі теж щось таке підсилають?

Едвардс загаявся з відповіддю, не хотілось говорити ні про Ріту Бланк, ні про Ашфільда, ні про інших. Крім того, він міг би висловити з цього приводу лише підозри. Щоб не поставити Вундервальда в незручне становище, Едвардс сплатив рахунок, на якому значилася кругленька сума.

— Take it easy[16], — сказав художник, зігнав американця зі стільця й підштовхнув до дверей. Спантеличеній дівчині, яка ще не закінчила їсти, він гукнув: — Спектакль закінчився, finito, la musika pasata![17]

Коли Едвардс і Вундервальд хилитаючись вийшли за двері й потрапили в снігову заметіль, то зразу Протверезіли й вирішили зупинити таксі. До них під'їхав «мерседес» Бланка. В машині сиділа лише Ріта, вона відчинила їм передні й задні двері. Художник уже хотів був залазити досередини, але Едвардс відштовхнув його й неприязно спитав у Ріти Бланк:

— Що це має означати, мадонно?

Але білява дівчина, яка також надійшла, вже залізла в машину й, тягнучи за собою Вундервальда, розсілася на задньому сидінні.

— Це моя мрія! — вигукнула білявка захоплено. — Мені здається, ніби я на сьомому небі.

— Ні, на шостому, там є шампанське, — намагався бути дотепним художник. — На сьомому, кажуть, тече лише молоко й мед.

Едвардс побачив біля входу до бару «Дзвіночок» кількох молодиків, один з них видався йому знайомим. Спочатку Едвардс подумав, що то доктор Кендлер, але думка здавалась абсурдною. З таким же успіхом тут могли б тинятися мертвий Валентінер або Гінцпетер. Гінцпетер, принаймні, не задумувався б над тим, чому він у таку негоду на когось чатує, та ще й уночі.

Обминувши Вундервальдів будинок, Ріта Бланк повільно поїхала центром, який ніби вимер.

Там вешталося лише кілька повій. Повією вважав Едвардс і дівчину, що зараз так міцно тиснулася до Цахаріаса. Десяток прожекторів освітлював будівельний майданчик на ринку.

— Це будівництво обійдеться в мільйон, — сказала Ріта, — але мій батько щасливий, що зайнявся цією справою.

— Я бачу тут лише велику яму, — почув Вундервальд свій замогильний голос. — Не люблю дивитися, коли хтось так глибоко закопується в землю.

— Тут будують підземний гараж, — сказав писклявий голос. — Нарешті і я одержу місце для свого автомобіля.

Це прозвучало, як пташиний крик, нерішуче, проте зухвало. Очевидно, дівчина хотіла звернути увагу на те, що тут орієнтується й розраховує не лише на свої звабливі ноги. Ріта обернулася, хоча вести автомобіль між червоними ліхтарями будівельного майданчика було нелегко.

— Ні, тут будують протиатомне бомбосховище, — холодно відповіла вона дівчині, — й ви б тут, безперечно, не мали ніякого шансу, тут сімдесят процентів іноземного капіталу.

— Прості смертні сюди не потраплять, — зауважив Едвардс, — тут могли б урятуватися хіба що муніципальні радники.

— Ах, що там! — знову збадьорився Цахаріас і єхидно пояснив, що такі бліндажі та бомбосховища збудовано недавно й для американців. — Війни починаються й уночі, без оголошення. — Він захихотів, голос його захрип. — Можливо, й сповзаються сюди всякі шлюхи й громила. Вони-то вже виведуть згодом нове покоління людей.

Ріта випустила з рук кермо й поплескала в долоні:

— Браво, а тому негайно на Іск'ю, поки ще не пізно!

— Ще трохи далі, на Таїті, — сказав Вундервальд. — Зрештою, Таїті теж не завжди буде недосяжним.

Бланкова спадкоємиця засміялася.

— Ви ж навіть не знаєте, як зветься столиця Іск'ї, ви орієнтуєтеся лише в атлантичних країнах.

— У тихоокеанських, у миролюбних! — гукнув Едвардс. У Маєрберга він поспіхом випив два-три келишки іспанського червоного вина. — Столиця Іск'ї, звичайно, зветься Іск'я, а хто буде з вами заодно, той, звичайно, одержить квиток безплатно.

— Ти — негідник, — вилаялася Ріта й так різко нахилилася до нього, що ледве впоралася з кермом. — Ти подивився в атлас, тепер мені дещо прояснюється! Ти найпідступніший з усіх, за винятком, звичайно, мого тридцятипроцентного старого.

— З ним ми й позмагаємося.

Вундервальд штовхнув Едвардса кулаком у спину й заревів:

— Ми візьмемо його добре в роботу, якщо він і надалі поводитиметься з нами так по-хамському.

— Та ну, нічого страшного, — спробувала Ріта зам'яти розмову. — Якби це залежало від нього, того шарварку навколо цього будинку зовсім не було б; не все в його компетенції.

— А що саме? — прискалився Цахаріас. — Фосфорні квіти? То хай повириває цей бур'ян, він уже вищий од паркану. Я подам на нього позов за порушення недоторканості житла.

— Та годі вже, — встряв у розмову Едвардс, якому набридло п'яне базікання Вундервальда. Ріта розвернула автомобіль і знову під'їхала до берега Рейну, до брами з вивіскою «Ланцюговий завод».

— Чудова місцевість, чудові сусіди, — вигукнув художник, обняв гарненьку білявочку, поцілував її й заварнякав щось про шампанське, про секс і про шосте небо, як раптом Ріта зупинила автомобіль перед його будинком.

— Ходіть усі до мене, мерщій, мерщій! — запросив художник.

Усі четверо піднялися сходами до кімнати, де Валентінера спостигла смерть. З дівчини не можна було більше нічого витягти, крім того лише, що її звати Ліза. Вона трохи перестаралася. Цахаріас знайшов ще десь з півпляшки горілки, але Ліза пила так жадібно, що це здавалось для неї мізерією. Проте Едвардс не міг одірвати від неї очей. Він помітив, як уважно глянула вона услід Вундервальдові, коли той спускався до підвалу, щоб запалити котел і прогнати собачий холод. Вона хотіла піти за ним слідом, але американець затримав її.

— Він сам справиться, сидіть! — гримнув він на неї. — Хоча б на хвилю вгамуйте свої нерви, він зараз повернеться. Ще встигнете випитати його про все, що вас цікавить.

Але минуло кілька напружених хвилин, перше ніж з підвалу знову появився зіпрілий Вундервальд: обличчя в сажі, на голові — павутиння, в руках кілька пляшок пива. Він говорив усяку нісенітницю. Одні лиш клопоти про опалення й харчі забирають, мовляв, найкращу половину життя.

— А що ми робитимемо з отими нікчемними градусами в пиві? — запитав він і бридко скривився. — Не можна ж увесь час пити лише вино й шампанське, чи не так?

— Не надто скромно? — зауважила Ріта. — Не впізнаю вас, маестро. Ікар з обтріпаними крилами чи гризоти з приводу того, що власний підвал уже теж не такий, як давніше?

Вундервальд був виснажений до краю й не мав бажання заводити такі хитромудрі дискусії.

— У вас теж проясниться в голові, — відповів він. — Я, принаймні, з цього приводу можу вже зараз сказати, що у цей момент віддаю перевагу горілці, світлому пиву та білявкам.

Він одкоркував пляшку й випив до дна. Білява дівчина вдоволено посміхнулася й обнишпорила очима всю кімнату. Оглянула кожен куточок, кожну картинку, навіть каструлі й розписані тарілі в кухонній ніші.

— Мені тут подобається, — сказала вона й, тільки-но Вундервальд наблизився до неї, упала йому в обійми. — Справді, я почуваюся у тебе дуже добре.

Сталося те, що мало статися. Дівчина залишилася в нього, а Едвардс провів решту ночі в Ріти Бланк, яка до самого ранку й не згадала про Іск'ю та про дивіденди свого батька.

— Це неповторно, мій любий, ти тепер мене не спекаєшся.

Він чимскоріш вирвався від неї, дарма що вона біля дверей шепнула йому:

— Усе буде гаразд. Хоч викручуйся, хоч ні, але ти в моїх руках.

Рано-вранці, невдовзі після того, як Едвардс прийшов додому, йому зателефонував Гінцпетер і попрохав негайно прибути до управління поліції.

— Кращої причини для того, щоб не давати уроків англійської, і придумати не можна. Я її вже сам незабаром забуду.

Маргрет, яка стояла поряд, коли він поклав трубку, обурилася, що він знову хоче залишити своїх учнів на неї.

— Поясни це їм, принаймні, сам, інакше вони не дадуть мені спокою, — просила вона його. — Ти ж знаєш, до кого з цих людей я відчуваю страшну антипатію.

— То матимеш нагоду послати їх із задоволенням під три чорти, — відповів він. — Габерштайна я вже вирядив за двері, а інші не варті того, щоб про них згадувати.

— А Ріта Бланк? — запитала ущипливо Маргрет. — Це вона учора ввечері дзвонила сюди, змінивши голос, я в цьому майже не сумніваюсь. Розберися сам.

— Окей, — сказав він, знов одягши пальто, яке купив ще в Сан-Франціско, й гримнув за собою дверима. Він був надзвичайно дратівливий. Рушаючи з місця, Едвардс дав стільки газу, що машина аж заревіла, потім він з виском загальмував біля ратуші над котлованом, на який уперше глянув при денному світлі. Котлован здався йому місцем поховання для кожного, хто не зможе вчасно втекти.

— Добридень, пане Гінцпетер, — сказав Едвардс, увійшовши до кабінету комісара у флігелі ратуші. Канцелярські шафи й інші старі меблі викликали огиду. Едвардс ледве зібрався на силі й вислухав те, про що вже дізнався цей удавано приязний чоловік; новини виявились не дуже приголомшливі.

— Сюди не раз дзвонили й натякали, маючи на увазі вашу особу, що ви ж усе-таки іноземець, а цей випадок, як ви знаєте, має й політичне забарвлення, — підсумував Гінцпетер, не дивлячись у свої папери, які безперервно гортав. — Деякі факти дають підставу підозрювати художника Цахаріаса Вундервальда, з яким ви, до речі, знайомі. Змушують замислитись його давні зв'язки із забороненими організаціями й недавня діяльність укупі з сином. Крім того, він — спадкоємець старого Валентінера, який тривалий час підтримував контакти зі Сходом. Вундервальдові лишилося після нього сто двадцять тисяч марок. Оце вже мотив. Кінець кінцем, очевидно, лише Вундервальд знає, як у його будинку, куди не підведено природний газ, скоєно вбивство за допомогою природного газу.

— Навряд чи йому це відомо, — відповів Едвардс. — А зі словечком «убивство» вам треба бути дуже обережним й облишити його скандальним Гс зеткам. Може, то — нещасний випадок?

Комісар забрав руку зі своїх паперів і зніяковіло посміхнувся.

— Один і той же нещасний випадок не трапляється двічі на одному й тому ж місці протягом двох днів, це суперечить здоровому глуздові.

— А може, самогубство?

— Виходить не одне й те саме, — відповів Гінцпетер і склав руки, ніби для молитви: — Ви ж не вірите серйозно в те, ніби ваша дружина хотіла накласти на себе руки. А Валентінер мав намір організувати для Вундервальда кілька оборудок, чекав на якогось іноземця. Якщо кожної хвилини хтось може прийти, газового крана не відкручують.

— Логічно, — відповів Едвардс. — Щоправда, там немає ніякого газового крана, як ви самі кажете, там взагалі немає й отруйного газу, є лише пропан, яким не можна отруїтися. Пропан хіба що вибухнув би. Але вибуху, на який, можливо, хтось і розраховував, не відбулося, і навіть будинок не хитається, хоча там безперестанку щось копають. — Він показав на котлован під вікном: — Бомбосховище нижчої якості…

— Побачимо, — зауважив Гінцпетер, не зводячи голови й удаючи страшенно знудьговану людину; лише час від часу він щось занотовував собі на клаптику паперу. — На газовому заводі нас увели в курс справи, ми провели деякі дослідження з власниками складів, де продають вугілля. Досі не виявили жодного, в кого Вундервальд купував би вугілля. А він не бажає назвати нам жодного «вугляра», хоча це було б і в його інтересах. Чи ви не могли б трохи на нього вплинути, заспокоїти його перш за все? Бо з ним взагалі важко розмовляти. Є незаперечні документи, які свідчать, що цей будинок — власність Бланка; але на давно вручений позов про виселення Вундервальд взагалі не зреагував. Він мусить вибратися звідси й, сподіваюся, не наробить тим часом якихось дурниць.

Гінцпетер глянув угору, обличчя його було бліде, запалі щоки — зморшкуваті. Він кусав нижню губу, зуби в нього були дуже гострі, кілька з них випиналися серед інших. Він шепелявив й увесь час щось плутав, але розпитував щораз безцеремонніше.

— Шкодую, що ви такий неговіркий, пане Едвардс. Я собі думаю, чому? Все-таки незадовго до смерті Валентінера ви були на місці злочину. Вас там бачили діти. А ви хіба не бачили дітей? І чи не краще вам усе-таки заговорити?

— Ні, — сказав Едвардс, — не кажіть мені про це, про дітей і дитячі витівки краще не кажіть. Звичайно, я там був, заходив і виходив, але ж я не знав того, що знаю тепер.

Гінцпетер похитав головою й, наморщивши лоба та насупивши брови, спостерігав за співрозмовником.

— Там у будинку побували Маргрет Едвардс і доктор Кендлер, а за годину знайдено труп. Ви щось скажете з цього приводу? Чи вважаєте ви, наприклад, свою дружину здатною на те, щоб допомогти панові Вундервальдові одержати невеликий статок? Ми мусимо розмовляти відверто. Є інтимний зв'язок між пані Едвардс і паном Вундервальдом — так чи ні?

Він нахилився над письмовим столом, утупившись у чорнильну пляму, яку сам зробив, розмахуючи самопискою.

— Але, будь ласка, повільно, я мушу записати до протоколу ваші показання слово в слово.

Едвардс був певен: Гінцпетер сидить тут споконвіку, а його наморщений лоб приховує все, і добре, й зле. Він знав, коли понівечили руку художника ІДахаріаса Вундервальда. Тоді ще не мав влади, однак був уже готовий запропонувати свої послуги, був підручним насильників. А ще Едвардс подумав: що стосується вечорів, які Маргрет, Вундервальд і він провели разом утрьох, до цього нікому немає діла. Едвардс добирав слова, мало не вибухнув, але знову скерував розмову в більш-менш належне русло. Тут задзвонив телефон.

— Дуже добре, чудово, — квапливо вхопивши телефонну трубку, вигукнув Гінцпетер. — Дехто радітиме, що сьогодні бувають ще такі речі. — Він випростався в кріслі й реготнув. — Тільки-но я дізнався, що й ви досить часто ходите в житті, так би мовити, своїм, позаслужбовим, приватним шляхом.

Гінцпетер кивнув Едвардсові головою й на хвилину, ніби неспростовний аргумент, затримав у руці трубку.

— Під час убивства такого не можна не помітити, — сказав він. — А це, до речі, цікаво, бо панна Ріта Бланк є співвласницею будинку, в якому живе Вундервальд. Можливо, що не всі в їхньому роду такі терплячі натури, як пан Бланк. Ми розібрались у системі газопостачання на території фірми. Все досить складно. Складні й взаємини з художником та його сином. Я маю на увазі плакати проти людей і реальних цінностей. І тут, і там, тепер я маю на увазі обидва боки заводського муру, назбиралося всякого. Вибухонебезпечного. Чи, може, ви іншої думки?

На хвилину запала мовчанка, потім Едвардс пив каву, яку замовив Гінцпетер. Натяки були досить прозорі. Зненависть із одного боку, зненависть із іншого, а він посередині — американець зі своїми заплутаними зв'язками, який хоча дещо й зрозумів, однак зобов'язаний мовчати, оскільки все це стосується його земляків, тим більше Вундервальда, друга, якого він досі марно закликає не гарячкувати. Принаймні натякнув, що не хоче крайнощів, перебуваючи поміж двома ворогуючими таборами. Едвардс зібрався був уже йти.

— Отже, ви впиратиметеся й надалі? — запитав Гінцпетер і важко підвівся з крісла.

— Я покладаюся на здоровий глузд, — сказав Едвардс, — не можу повірити, щоб ви хотіли почути від мене протилежне.

— Гаразд, але не забудьте поінформувати мене при нагоді, — нагадав йому комісар і провів до дверей. — Так відразу, здається, й не згадаєш, що в близьких людей суперечить здоровому глуздові. Розумієте? Я маю на увазі не лише газ, але й наслідки, а їх ви можете оцінити. Чи ви іншої думки?

У приймальні дорогу Едвардсові перегородив поліцай.

— Хвилиночку, — сказав він, — нам потрібні відбитки ваших пальців, і нам би хотілося знати розмір вашого взуття й де воно вироблялося. Ви й учора були в цьому взутті?

Едвардс відповів на це запитання спантеличено; але коли його зразу повели до лабораторії, запитав:

— Це законно? Хто дав таке розпорядження?

— Комісар Гінцпетер, — відповів молодий поліцай.

Едвардс різко обернувсь і, не звертаючи уваги на перелякані застереження поліцая, пішов назад до кабінету, з якого тільки-но вийшов. Чашка з кавою тепер стояла на письмовому столі комісара, загорнута в прозору плівку.

— Вибачте, — сказав Гінцпетер і, анітрохи не зніяковівши, додав: — Відбитки пальців іноді можуть знадобитися.

На язиці Едвардса вертілося щось дошкульне, однак, виходячи з кабінету, він лише сказав:

— Так не годиться, я поінформую про це моє посольство.

— Поінформуйте краще мене, хто вам учора в обід дзвонив по телефону! — крикнув услід йому Гінцпетер. Мабуть, виявилося досить велике коло людей, на яких падала підозра, а Едвардс до них не належав. Але чи справді комісар хотів вистежити вбивцю, чи його цікавило щось зовсім інше?

Однак Едвардс поїхав не до посольства, а до Ашфільдової вілли на березі Рейну, за містом.

— Він десь майнув, але незабаром повернеться, — сказала Люці, економка. — Його серце й кровообіг ніби знову налагодилися, хоча я цього не певна.

Вона завела Едвардса до зимового саду, який був цілком заставлений пальмами в зріст людини та бананами. Плетиво розквітлих повзучих рослин перед вікнами привертало увагу кожного, й про прибуття або від'їзд автомобілів можна було догадатися лише за шумом моторів, від якого здригалася скляна клітка.

Не встиг Едвардс випити віскі, що принесла йому мулатка, як з'явився Ашфільд.

— Ну, то що ж тебе гнітить? — запитав він.

Ашфільд удав, ніби здивувався, почувши про розмову з посольським молодиком, але цілком погодивсь із його претензіями.

— Тримайся нас, — сказав він, — тоді ніхто тут нічого тобі не зробить. Ашфільд дуже обурився, почувши, що ті педанти-поліцаї знову кинулись на розшуки не в тому напрямку.

— Та їм же повинно бути ясно, звідкіля вітер, — сказав він, штовхнувши ногою діжку з пальмою, що заважала йому сісти. — Допоки вони дозволятимуть тут жити всіляким ненадійним елементам, то нема чого дивуватися. Зовсім не легко втовкмачити це кожному, навіть ти часом не відрізняєшся від них, Річарде.

Перед очима Едвардса погойдувалося сухе листя завдовжки з руку. Він бачив, як, ніби в джунглях, зник цей чоловік, що був старший від нього на три-чотири роки й здавна вдавав, ніби захищає його й наставляє на шлях істини. Вологе тепло, запітнілі шибки вікон, кішка, яка тут тинялась, вигинала спину, сахалася й відскакувала геть, — усе це нагадувало Ашфільдові оповіді з його солдатського життя у В'єтнамі. Коли Маргрет уперше його зустріла у Біг Сері, на курортному пляжі, й почула, як він розповідає про свої пригоди, то шепнула Едвардсові:

— Твій друг мені не подобається. Якби тут було більше кущів, я теж подумала б, що за кожним причаївся ворог.

Ашфільд підійшов до дверей, щоб наказати Люці принести прохолодних напоїв.

— Ні, віскі більше не треба, — сказав він Едвардсові. — Ти зараз мусиш бути на висоті, ми не можемо дозволити собі якогось ляпсусу. Якби ти послухався був добрих порад, то давно вже виплутався б з цієї халепи. Крім того, ти забагато балакаєш, коли хильнеш зайвого. Ця історія з «фосфорною квіткою», про яку Вундервальд розсурмив на весь світ, була top secret[18]. Top secret, друзяко, а він порозклеював свої витвори на стінах і стовпах для афіш. Хто знає, до чого він ще додумається, він небезпечніший, ніж ти думаєш. Він мусить забиратися звідси!

— Але ж він хоче лишитись у своєму будинку.

— Кажу тобі, він мусить забиратися геть!

У цій віллі поміж пальмами, орхідеями й фіолетовими повзучими квітами, що погойдувалися під вікном і скляним покриттям, тільки-но хтось починав ходити, про «фосфорну квітку» завели мову вперше. Едвардс тепер згадав, що він ледве вибрався з бару, де Люці весь час подавала йому віскі з п'ятьма кубиками льоду замість двох. «Таке it easy», — шептала вона йому. Туди не було запрошено жодного німця, крім якогось близького Бланкового друга, полковника у відставці. Балакучий ділок із Техасу був центром уваги на вечорі, пив чисте віскі й залишився там до півночі.

— Мені набридло це слухати, — простогнала Маргрет, коли зайшла мова про найновішу диво-зброю, яку монтували на заводі Бланка.

Ашфільд, що нічого не пропускав повз вуха, сказав Едвардсові, наморщивши лоба:

— Довелось узяти і її, самого не пускає?

Випито й наговорено у той вечір було й справді забагато. Насамкінець хтось погасив лампи, жінки завищали, Люці втекла до Едвардса, який, спіткнувшись об діжку з пальмою, впав.

— Look phosphorus, everywhere[19], — гукнула п'яна дівчина, яку тримав в обіймах Ашфільд.

Маргрет допомогла Едвардсові встати, позривала з дверей і за дверима світні квіти й лише сказала йому:

— Примарно, безглуздо й страшно. Це правда, що ото вони балакають про фосфорну бомбу?

Сказавши «Ну й що»? Едвардс мовби відмахнувся від недавніх Ашфільдових докорів. Набридло вислуховувати повчання, та ще й од цього попутника сумбурних років.

— Не уявляю собі, що б то могло загрожувати такій людині, як Вундервальд, — зауважив він, знизуючи плечима, відійшов од пальм та квітів і витер з лоба піт.

У садку Ашфільд закликав його ще раз напоумити цього навіженого Вундервальда.

— Не вводь себе в оману, йдеться про життя і смерть, я ні за що не можу ручитися, Річарде.

— Та дай йому спокій, хай малює, це його робота. Хіба він тобі заважає?

— Ще й як! Такі, як він, заважатимуть мені, поки житимуть.

Коли Ашфільд це вигукнув, Едвардс відвернувся й сказав йому такі слова, за які наступної хвилини сам розкаювався:

— Ми будемо ввесь час під загрозою, коли такі, як ти, наживаються на смерті.

Зрештою, думав Едвардс, мене й Вундервальда не так-то й легко вивести з рівноваги. Сідаючи в свій автомобіль, він посигналив. Ашфільд до останньої хвилини закликав його ні в що не вплутуватися. Не вивело Едвардса з рівноваги й те, що мотор працював погано й довелося заводити його кілька разів. Звернувши з рінявої доріжки на шосе, він побачив у дзеркалі заднього огляду, що слідом виїхав яскраво-червоний спортивний автомобіль. Йому здавалося, що за кермом він упізнав знайому кучеряву голову… Едвардс зупинивсь і вийшов з машини. Червоний поліційний автомобіль мало не врізався у його задні фари.

— Щось трапилося? — запитав Едвардс, розчахнувши двері автомобіля, що став навкіс у снігу.

Там була Евеліна, вона запропонувала йому:

— Ходім, вип'ємо кави.

Зовсім недавно її теж викликав Гінцпетер, якась працівниця поліції дала їй там певні настанови й послала вслід за Едвардсом.

— Я не знала, що ти такий нетямущий, Річарде, — сказала Евеліна. — Ти не знаєш, кого тепер триматися?

— Чого ж, знаю, — відповів він. — Знаю, що ти теж можеш стати моєю спільницею, якщо чинитимеш так і надалі. Нині є вже з півдюжини підозрілих осіб, й усі вони мої родичі або принаймні добрі друзі.

Він пішов за нею до кав'ярні при самій дорозі. Евеліна обачливо розглянулася довкола, перше ніж сісти, й спитала:

— Ти не міг би взяти мене в свій автомобіль і повезти кудись на лоно природи? Нащо тобі здалися всі ці бланки й ашфільди? Вони затіяли з тобою дуже небезпечну гру. Це добром не скінчиться.

— Свою гру вони так чи так вестимуть і далі, — відповів Едвардс, — а ми в їхніх руках. Не можна ж зовсім заплющувати очі на факти.

Йому подобалося сидіти навпроти Евеліни і вдавати з себе досвідчену людину, волю якої ніщо не спроможне похитнути.

— Бланки — це, так би мовити, стара аристократія, вони живуть на рештки маєтності й намагаються, поки їм щастить, лишатися порядними. Правда, це вже не надовго. Маєтність майже повністю перейшла до інших.

Обличчя її залишалося незворушним, вона пила свою каву так, ніби сиділа за столом сама. Потім згадала про своє завдання — переслідувати Едвардса.

— Краще, якби ти лишився з Маргрет. У принципі, ти теж того самого хочеш.

— Ох, чиїми ж це ти словами заговорила? — здивувався він. — Я й не знав, що ти — оборонниця нашого шлюбу…

Вона взяла ложку вершків і грудочку цукру.

— Я, можливо, теж наробила б дурниць, якби мала твою вдачу, — сказала вона й кокетливо всміхнулась. — Але твої ашфільди мені вже давно діють на нерви. Якщо піде про життя або смерть, вони відсахнуться од тебе, як чорт од ладану. Мушу тобі сказати, я їм не вірю ні на йоту. Якщо так буде й надалі, то теж вийду на ярмарок і кричатиму:

— Ami go home![20]

— Невже?

— Хіба ти сам колись не дивувався, звідки дістались Ашфільдові гроші на цю розкішну віллу, й на автомобіль, і на ботанічний сад і взагалі на все оте?

Едвардс удав байдужого, Ашфільдові родичі попервах його теж підтримували.

— Добре жити — це не ганьба, — заперечив Едвардс.

— Тепер він може собі дозволити таке, в майбутньому — ще більше, у нього дуже добрі стосунки з тутешньою старою аристократією. Гадаю, з Бланкового заводу він теж матиме своїх кілька відсотків. За оту свою паскудну ракету, про яку й говорити не дозволено, — сказала вона, випила й, опустивши очі, трохи закусила. — Відтоді, як це сталося з Маргрет, я боюся, що ти вже не знаєш, на що йдеш. Я спостерігала за твоїми взаєминами з Ашфільдом, а недавно — з Рітою Бланк. Ріта знається з цим набродом і нічого поганого в цьому не бачить. А тоді ти зв'язуєшся з Вундервальдом, почуваєш себе у нього, як удома. Кого ж ти водиш за носа?

— Не тебе, безперечно, — відповів Едвардс і замовив в офіціанта коньяк: — Два дюжардена!

Йому відлягло від серця, коли Евеліна не зреагувала на його відповідь.

— Тебе ж підіслала Маргрет? — сказав він. — Але ж не треба казитися й за кожним кущем бачити привиди. Я волів би не допускати, щоб з обох боків виникали непорозуміння, інакше це справді може зле закінчитися.

— Для Валентінера воно вже закінчилося зле. — Вона скривилась і схвильовано закліпала очима. — Там потрудилися не привиди, а живі люди, що добре розуміються на техніці, принаймні, краще, ніж ти та я.

— Маєш рацію, ми тут обоє нічого не тямимо, випиймо краще за мистецтво, як на мене, то й за Вундервальда! — Він підняв келишок тільки-но принесеного коньяку й усміхнувся їй. — Якщо не зрозуміло, то я — за мистецтво, а не за техніку, ясно? Будьмо!

Евеліна теж узялася за келишок, цокнулася й сказала:

— За Вундервальда, авжеж! Йому це не зашкодить. Сподіваюся, на цьому світі є ще бодай крихта справедливості. Але, випивши коньяк, вона здригнулася й проказала зовсім іншим тоном: — Побоююся найгіршого. Є чимало людей, які розуміються на техніці, а за допомогою техніки нині можна досягти багато дечого, навіть перелицювати брехню на правду. Хтось, очевидно, застосовує до Вундервальда грубе насильство, а ти так легковажиш. Чому? Маргрет тягнеться до нього саме тому, що ти хочеш умити руки. Ти не повинен ставити їй цього за вину. Я довгий час думала, ніби ти ревнуєш її до Цахаріаса, але це не так. Маргрет мала набагато більше підстав ревнувати.

— Вип'ємо за тебе?

— Ні, за стару й нову промислову аристократію. В неї, сподіваюся, більше технічних здібностей, ніж у мене та тебе.

Евеліна витягла з сумочки ключ від автомобіля й попросила Едвардса гукнути офіціанта.

— Я причепилася до тебе, то я й платитиму. Але якщо Гінцпетер викличе мене ще раз на допит, то я з переляку можу виявитися слабодухою й змовчу, що боюся ашфільдів і бланків, бо ворогувати з ними смертельно небезпечно. Повір мені, вони зроблять з тобою все, що схочуть. Знищать Вундервальда — технічним способом чи як там вийде.

Едвардс негайно подався до Вундервальда. Там було весело. Художник, уже напідпитку, дуже зрадів, побачивши гостя.

— Глянь сюди! — вигукнув він ще на сходах і потяг його до картини із зображенням оголеного жіночого тіла, яке він щойно намалював. Це була маленька білявка, що й досі в нього сиділа. Були тут і Маргрет із Сарою, вони здавалися так само захоплені картиною, як і хмільний маестро.

— Її звати Ліза, — відрекомендував він Едвардсові білявку, певно, забувши про нічний візит до шинку Маєрберга.

— Мона Ліза! Коли один добродій Леонардо намалював свою Лізу, то, кажуть, урочисто вигукнув: «Нічого кращого у світі немає, нічого кращого не можна ні створити, ні намалювати!»

Оголена цнотливо, проте у звабливому чеканні, жінка лежала на тлі кобальтової блакиті, яка донизу згущувалась, а вгорі, в сліпучому потоці світла, над обрієм яскріла заграва. Нічого натуралістичного, ніякого занепадницького настрою, і все-таки це було водночас і приспущене небо, й розбурхана земля. Жіноче тіло було темно-рожеве, стегна й півобличчя освітлені золотим сяєвом. З цього сяєва куполами виділялися білі груди, ніжні, без різких окреслень, створюючи неймовірний контраст до стегон, що ніби аж тремтіли.

Вундервальд стояв серед своїх гостей і втішався, бо справді створив щось неповторне. Круг його очей вималювалися темні кола, від безсонної ночі він був блідий, збуджений і ледве тримався на ногах.

— Я забагато випив, — сказав він. Його вуста розквітли щасливою усмішкою. — Такі кольори висотують надто багато сили. Тепер оті вже можуть мене ув'язнити, я згоден піти у відпустку. Знаєте, такі речі справді не можна малювати щодня, а то ще подумаєш, що ти — сам господь Бог. Господь Бог створив красу, а ми лише раби, яким дозволено обережно наблизитися до неї. Як легко гинуть такі речі!

— Мені вже треба йти, — сказала дівчина. — Хоча в мене і чудовий шеф, але я мушу показатися йому ще сьогодні.

— Дякую тобі, — запнувся Вундервальд, — дякую тобі дуже, дуже! Прийдеш до мене ще, еге ж? Візьми собі хоча б один із ескізів. Чи тобі краще гроші?

Вона вибрала ескіз, на якому можна було розпізнати лише риси її обличчя, однак виразно було видно тло та окремі деталі цієї кімнати.

— Спасибі, — сказала вона, пригладила волосся й зніяковіло посміхнулася. — Мене послав пан Бланк. Я працюю в його конторі, мені звеліли оглянути вашу майстерню. Я не мала б цього казати, але він сам привіз мене сюди автомобілем… Мені тут справді дуже сподобалося… Я зовсім не вмію прикидатися… Мені тут справді дуже сподобалося… Я зовсім не вмію прикидатися…

Усі спантеличено перезирнулися, й, ніби порятунок, сприйняли слова молочника, що почулися знизу, від входу:

— Півтора літра, як завжди! У вас є напоготові порожні пляшки, маестро?

— Звичайно, є! — відповів Цахаріас і, обнявши дівчину, попрощався з нею. Пляшки зацокотіли, кожен з тих, що лишилися, випив склянку молока.

— Це найкраще після таких оргій, — сказав художник, а тоді всі разом із Сарою поїхали до будинку старого Валентінера, де вже чекав аукціоніст, обмацуючи картини, маски й меблі: мільйонний спадок.

Опис майна молодий нотаріус Міхаель Тім провадив дуже хвацько. Він був знайомий не лише з Сарою, дуже добре знала його й Маргрет. Нумерувалося й оцінювалось усе: кожна скульптура й мініатюрка, кожна картинка й фарфорова тарілочка. Колекція, яку старий з любов'ю збирав усе життя, перетворилася на окремі коштовності, які треба було продати з молотка. Нотаріус умовляв Маргрет і Вундервальда негайно вирішити, що б вони хотіли взяти з цих коштовностей. Бо за кілька днів, мовляв, відбудеться аукціон, після якого все перетвориться на гроші.

— До того ж після відрахування різних податків і комісійних зборів лишається ледве половина вартості.

— Свинство, — вилаявся Вундервальд і сів у залі, не беручи участі в огляді будинку, до якого пан Тім намагався залучити його та обох жінок.

— Скажи чесно, якої ти думки про картину, про мою «Мону Лізу»? — запитав художник в Едвардса. — Чи вважав ти мене ще здатним на такі речі?

— А чому ж. Я лише не припускав, що у цій дівчині криється Мона Ліза.

— Її звати Ліза, все інше можна домалювати.

— Ти, зрештою, це й зробив, — усміхнувсь Едвардс. — Хай буде, що буде, лише маєш бути трохи обережнішим, коли відчиняєш двері. Не кожен приходить до тебе з добрими намірами.

— З моїх кишень нічого не візьмеш, вони порожні, — весело відповів художник і додав, що та білява дівчина виявилася дуже настирливою. — Нізащо не хотіла йти додому, хоча я був стомлений, як пес. Чи не були ми з нею в якійсь корчмі? — запитав він, наморщивши лоба, нічого не пам'ятаючи. — В усякому разі, коли я трохи задрімав, то вона лазила на горище й до підвалу, щоб оглянути мої праці, тобто, багатство. Ну, звичайно, я притяг її назад за волосся, роздяг догола й намалював.

Едвардс вирячився на нього:

— Вона сходила до підвалу? Тепер ти, мабуть, здогадався, для чого її підіслав до тебе Бланк?

— Дурниці!

Вундервальд нетерпляче відмахнувся й запалив люльку. Пускаючи перед себе кільця диму, він сказав, ніби добрий батько про свою важку дитину:

— Якби її до мене підіслав сам диявол, я все одно б її намалював: такою, як вона є насправді. Жінка, яка так лягає, продати не може.

Він устав й дмухнув довкола себе димом.

— Ти, добродію, мусиш врочисто пообіцяти: коли завариться каша — заховаєш цю картину в безпечне місце. Вона не для гієн. Ні для Гуггенгайма, ні для Рокфеллера, ні для всього цього наброду! Візьми її на Іск'ю. Але не забудь узяти з собою й Маргрет.

П'ять чи шість незнайомців, незважаючи на протести Тіма, вдерлися до будинку, аби не проґавити чогось із неповторної здобичі. Серед них був і китаєць із гострою борідкою, який видавсь Едвардсові знайомим.

— How are you, Sir?[21] — променіючи радістю, вигукнув він, побачивши Едвардса. — Ви ж друг містера Ашфільда із Сан-Франціско? В нас із вами часом не було якихось ділових контактів?

— Sorry[22], — спантеличився Едвардс. — Я ніколи не втручався в ділові справи Ашфільда.

— Але він мені вас рекомендував, — заявив чоловічок з гострою борідкою й кивнув на маски в коридорі, які випросила собі Сара.

— Чи не могли б ви сказати їй за мене добре слово? Я б це оцінив належним чином й був би вам дуже вдячний. Наприклад, міг би надати у ваше розпорядження свій літак.

Едвардс покрутив головою, а Вундервальд, бормочучи собі під ніс: «Маски, маски, самі маски!», відійшов геть. Але тут уже, ніби з-під землі, виріс Гінцпетер з кількома поліцаями, які відвели китайця вбік:

— Жалкую, але в мене є ордер на ваш арешт. Ходімте з нами! І не завдавайте нам зайвого клопоту, містере Тенг! — гримнув на нього комісар.

— Це, мабуть, непорозуміння, — відповів самовпевнений чоловічок із борідкою й, діставши з кишені маленький гаманець, розкрив його і показав поліцаєві: —Цього з вас досить?

Хоч Едвардс стояв поблизу й дуже напружив свій зір, розібрати, що то за магічна папірчина, він не зміг.

Комісарові однак вистачило одного погляду.

— Звичайно, це якесь непорозуміння, — сказав він, вибачився й кивнув поліцаям, щоб не чіпали цього чоловіка.

Вундервальд стояв на сходах і несамовито кричав:

— Маски, все — маски, а цей комісар — найстарша маска. Та арештуйте ж, нарешті, вбивцю!

Хитаючись, він піднявся сходами трохи вгору. Коли спіткнувсь і впав, молодий нотаріус допоміг йому звестись на ноги.

— Маєте якісь особливі побажання? — запитав у нього нотаріус і галочкою помітив у списку деякі речі, до яких Вундервальд раптом виявив підкреслену зацікавленість.

— Ось цю картинку, оті обидві, усі скульптури Барлаха й, звичайно, китайські маски, усе з любого мені Близького й Далекого Сходу. Моє серце й двері мого дому для них і досі відкриті.

Едвардсові пощастило непомітно вислизнути з Валентінерової вілли й за добру годину до повернення Маргрет приїхати автомобілем додому. Він хотів зателефонувати Ашфільдові, але не зміг додзвонитися. Лихий збіг обставин, Евелінині застереження, шпигунство маленької білявки й поява дивного пана Тенга насторожили його. Йому знову згадався той неприємний вечір з «фосфорними квітами» в Ашфільдовому зимовому садку, де він, серед гостей, здається, бачив китайця, який тихенько сидів собі збоку.

Едвардс довго вдивлявсь у картину, яку подарував йому Вундервальд тієї ночі, коли над цим домом уперше нависла страшна небезпека. Хто повів з ними трьома цю жорстоку гру, хто, як не Ашфільд і люди з магічними папірцями?

Едвардс механічно переглянув пошту, яку вперше за три дні знову витяг зі скриньки в коридорі. Пан Габерштайн скаржився, що Едвардс перестав давати йому уроки англійської, й погрожував ускладненнями з одержанням ліцензії, якщо той не отямиться. Колишній однокурсник надіслав листівку з видом на міст Голден-Гейт і повідомляв про свої заручини. Написали мати та сестра Маргрет із Західного Берліна та з Куксгафена. Прийшов і рахунок з лікарні св. Магдалени: Маргрет лежала в приватній клініці Кендлера, а день перебування там коштував двісті вісімдесят марок. Це здавалося здирством, Едвардс хотів поскаржитися й запитував сам себе, чому він лише тепер помітив, який брутальний і ворожий цей світ. Зітхнувши, він підійшов до вікна, глянув на Рейн, поверхнею якого плавали окремі крижини, подивився на мости й на протилежний берег з ланцюговим заводом Бланка. Як то Ріті спало на думку, що в нього могло виникнути бажання полетіти з нею на Іск'ю? Невже вони разом з Ашфільдом та іншими продажними суб'єктами вирішили відправити на той світ Вундервальда?

Едвардс нерішуче знову підійшов до письмового столу й поклав у шухляду кілька паперів, у тому числі рахунок від Кендлера. Туманно згадалися слова Евеліни про газ, якого ніхто без допомоги техніки не міг напустити у Вундервальдів будинок. Однак Ашфільд ще в коледжі виявив здібності до іноземних мов, до комерції, до політикування, до теревенів про мистецтво, але ні в якому разі не до техніки.

Едвардс уклав аркушик паперу в друкарську машинку й одним пальцем надрукував кілька речень, які він мав намір підписати й залишити як офіційний заповіт: «Цим заповідаю своїй дружині все, що тут чи деінде є моєю власністю, незалежно від того, чи подасть вона на мене позов про розлучення і яке буде з цього приводу рішення. Я не знаю, хто вбивця, але боюся, що він до мене ближчий, ніж це можна витерпіти. Тому хочу дременути звідси якнайдалі, хоча виходу не бачу».

Він зняв зі стіни три-чотири картини, усе це був Вундервальд, а наостанок — ще й «Фосфорну квітку». На ній можна було розпізнати обличчя Маргрет, примарні чари її холодної краси, жанрову картину, привабливішу від якої годі було шукати. Він поклав її біля своєї валізи, спакував кілька сорочок, яких не треба прасувати, тенісні шорти, пару штанів, куртки, які сам міг би прати. Не забув і інших дрібничок, без яких у довгій дорозі важко обійтися: приладдя для гоління, взуття, білизну й кілька книжок, які порекомендував художник. Наостанок порвав ледве початий рукопис про східноєвропейських іммігрантів в Америці. Він був емігрантом, мандрівником поміж світами, а це сковувало його мову й убивало бажання, єдиною опорою були тут Маргрет і Вундервальд. Не вельми впадаючи в розпач, Едвардс іще раз пройшов білим килимом від письмового столу до ліжка, витяг піжаму й запхав і її у валізу.

Телефон банку, де він зберігав гроші, був зайнятий, а конче хотілось оплатити рахунок за перебування Маргрет у лікарні й сказати кілька слів тому Кендлерові. «Не заносьтеся надто», чи щось таке. «Я залишаю вас і розраховуюся готівкою. Бо знаю, що за все треба платити готівкою».

Зате Ріта відповіла зразу. Вона дуже зраділа, що Едвардс подзвонив, назвала адресу й телефон бюро подорожей, де на них уже чекали два квитки на літак до острова Іск'я.

— Завтра вранці о шостій? — перепитав Едвардс. — Але в разі доконечної потреби мусиш дати мені на цю ніч притулок.

Черевики чвакали в снігу, який уже почав танути. Крізь туман квапилося пробитися весняне сонце. Ще день, два й зима остаточно відступить.

Приїхавши до Ашфільда, Едвардс побачив, що всі каліфорнійські рослини вже посаджено.

— Сьогодні або завтра це було б простіше зробити, — сказав садівник. Інших пояснень Едвардс не дочекався, та коли запитав про Ашфільда, садівник кисло посміхнувся: — Такого стресового стану ніхто довго не витримає, він хвилюється через будь-яку дрібницю.

Мулатка Люці ще здалеку гукнула:

— Лікарня святої Магдалени, серце й кровообіг, я ж казала.

Й усе-таки Едвардс дуже здивувався, бо під час останньої зустрічі Ашфільд хвалився здоров'ям. Те, що йому кололо у шлунку, він сам пояснював надмірою випитого віскі.

«Кінець каліфорнійським неподобствам», — такий був його найновіший девіз. — Ми докорінно змінимо свій спосіб життя: First translation, second information, third accumulation![23]

— Добрий день! — привітавсь Едвардс, потрапивши на другому поверсі лікарні св. Магдалени під тріскуче неонове світло. На стільці, де він уже раз чекав, сиділа маленька блондинка, Вундервальдова Мона Ліза. Рожевощока сестра Брігітта в темній шапочці несміливим голосом про щось із нею схвильовано шепотілася. За письмовим столом кабінету головного лікаря Едвардс побачив Кендлера. Зовсім несподівано біля дверей, ніби з-під землі, раптом виріс комісар Гінцпетер і приязно підійшов ближче.

— Такі речі я називаю передаванням думок на відстані, — сказав він усміхаючись. — Я, так чи так, вам подзвонив би, доктор був настільки люб'язний, що допоміг мені. Хотілося б перекинутися словечком і з вами, а по можливості — й з вашою дружиною.

— Саме тому я й прийшов, — відповів Едвардс, засунув у кишеню піджака руку й витяг рахунок за перебування Маргрет у клініці. Хотілося негайно піти звідси, навіть не запитавши про стан Ашфільда. Дивно було, що Гінцпетер отаборився саме тут, він, очевидно, користувався цією клінікою як криміналістичною лабораторією. Інспектор допитував Маргрет, коли та ще не могла вставати, ледве прийшовши до пам'яті.

— Той зловісний рахунок ще не погашено, — сказав він до Кендлера, не звертаючи уваги на комісара. — Де я можу його сплатити?

— Ідіть, будь ласка, зі мною, — відгукнувся лікар і, не сказавши більше ні слова, пішов у супроводі комісара вздовж коридора, вимощеного білою плиткою. Едвардс розгублено звернув слідом за ним ліворуч, потім праворуч, знову ліворуч, аж тоді опинився знов у зеленуватому залі з кількома рентгенівськими апаратами і найновішими томографічними приладами. Тут усе було зелене — столи, стільці й шафи, навіть халати медсестер і асистентів, які, очевидно, вже на них чекали. Кендлер і Гінцпетер умостилися на стільцях-вертушках, запросили сісти й Едвардса, але той удав, що поспішає.

— Мені хотілося б сплатити рахунок, інакше б я не знав…

— Зараз ви дізнаєтеся більше, — осадив його лікар і поманив медсестру, яка тримала напоготові кілька рентгенівських і томографічних знімків. — Дехто молиться уві сні, дехто уві сні розбалакується, на жаль, смерть — це такий глибокий сон, до якого важко підступитися.

Усміхаючись, він зник за екраном, на якому видніли контури грудної клітини, темні ребра, розпливчасті плями серця й легенів.

— Бачите — пан Валентінер був абсолютно здоровою людиною, коли не рахувати хронічного бронхіту, який згодом призвів до порушення нюху та смаку. Це не стало причиною летального наслідку, але, очевидно, сприяло йому, — констатував лаконічно доктор Кендлер. — У його легенях виявлено метан і чадний газ, вони, як відомо, не мають запаху. Якщо виключити можливість самогубства або летаргійного сну протягом такого короткого часу, що є дуже й дуже неймовірним, то керуватися тут треба лише згаданими медичними висновками. Можливо, вбивця добре знав свою жертву. Взагалі він, очевидно, має неабиякі науково-технічні знання.

— Авжеж, — докинув байдужливо Гінцпетер. — Яз доктором абсолютно згоден. У мене відразу виникла підозра, що газ у будинок, а отже, й у легені людини, яка там була, міг потрапити лише через газопровід. Труп туди не занесено пізніше, це не підлягає сумніву. Зрештою, те ж саме можна сказати й про замах на життя вашої дружини. До речі, вона так само дуже часто застуджувалася, про що ми з доктором добре пам'ятаємо.

Він кашлянув, повернув туди-сюди свій стілець, однак не переставав пильно дивитися на Едвардса.

— Випадковість чи не випадковість, але обидві жертви могли й не відчути газу, хоча його в певний час було багато. Але якщо там немає труб, то якийсь хитрун мусив їх прокласти, а потім знову демонтувати. І робив це, очевидно, якийсь чоловік, а не жінка, бо для цього необхідні не лише практичні знання, але й майстерність слюсаря, щоб переобладнати опалення будинку. Той чоловік, очевидно, знав, що від газопроводу заводу Бланка можна зробити відгалуження й за допомогою різального пальника використати для опалення. Полум'я гасилося двічі, внаслідок був замах на життя й убивство. Хто це зробив: ви чи Вундервальд?

Едвардс і оком не моргнув, він саме розраховувався з Кендлером за перебування Маргрет у клініці. Той випустив з рук рентгенівський знімок і стояв перед світляним екраном, ніби статуя, а його асистенти й медсестри, не чекаючи особливого розпорядження, шепочучись, вийшли із залу.

— Було б нам з вами порозмовляти десь-інде, віч-на-віч, — сказав Гінцпетер, який, очевидно, збагнув, що не в слушний момент зайшов надто далеко. — Це хоча й не докази, але набагато більше, ніж припущення. До того ж є надійні свідки.

Ніхто не затримав Едвардса, коли він рушив до дверей. Однак у коридорі, коли він там ще раз побачив маленьку білявку, то вже стриматися не міг і крикнув Гінцпетерові:

— А ось цього свідка Вундервальд намалював чудово. Хоча й не для вашої шпигунської картотеки.

Едвардс твердо вирішив спалити за собою всі мости. Він ледве добрів талим снігом до свого автомобіля, завів мотор і без будь-якої мети поїхав у місто, яке віднині стало йому чужим і ворожим. На набережній зменшив швидкість і несподівано опинився поблизу бундючної вілли й садка Ашфільда, де колись усе-таки могли пустити коріння каліфорнійські дерева й кущі.

Але чому це його обходить? Вистачило трьох років, аби позбавити Едвардса будь-якої надії почувати себе як удома в країні, з якої півстоліття тому вигнано його батьків. Едвардса огорнула журба, бо він одчув себе людиною без батьківщини, без роду й племені. Далекі сонячні роки дитинства давно зблякли в пам'яті, мати померла ще тоді, коли він ходив до школи. Батько, комівояжер, до останнього вірив, ніби лишив свого сина в Ашфільдів під доброю опікою — поблизу обсадженої пальмами морської бухти, куди щомісяця надходив банківський переказ на двісті доларів і майже щоденно звідкілясь — листи. Єдиним батьківським спадком, який він одержав після повідомлення з жебрацького кварталу Чікаго про його смерть, було те непромокальне пальто, в яке Річард був одягнений і нині, цього найпохмурішого з усіх його днів: пальто ніби нагадувало йому про колишні злидні.

Ашфільди усе-таки дали йому те, без чого він не міг обійтися: присмерки з книжками, німецьку мову, маленьку галерею літографій з портретами Гете, Шіллера, Клейста, Фрідріха Великого, Блюхера й Бісмарка. Молодий Ашфільд, який виділявсь ерудицією й красномовством, був не проти скористатися цією галереєю предків у своїх цілях. Нещодавно, заснувавши на Ринковій площі контору «Трансатлантік», він вивісив там ті картинки й використав як вивіску Едвардса з його репутацією освіченої людини. Таким чином прізвища обох у тутешньому діловому світі вимовлялися завжди разом, від обох чекали чогось надзвичайного, їхня репутація здавалася безмежною, все ладилося якнайкраще. А тепер?

Едвардса гнітило, що на нього впала підозра, ніби він убив людину і вчинив замах на життя своєї власної дружини. Він ще більше озлобився, збагнувши, в яке безнадійне становище потрапив Вундервальд, частково, видимо, з власної провини. Погано, якщо то справді він зробив відгалуження від газопроводу Бланка, щоб цієї лютої зими якось опалити свій будинок. Можливо, ідея належала його синові, який так чи так ворогував з Бланками й з усією грошовитою клікою. Але важко було б, займаючись такими махінаціями, апелювати до високих ідеалів, які Вундервальд переконливо висловив мовою своїх картин: прогрес, справедливість і мир. Як це все поєднати з дешевими шахрайськими вихватками й смертельним ризиком?

Едвардс не сумнівався: Вундервальд не був убивцею, нікого не вбив і його син. Шляхетна мета виправдовує будь-які засоби, навіть найнебезпечніші, — такої вони були думки, однак фанатично любили життя, а не смерть. Війна війні! — проповідували ці люди, але ніколи не підняли б зброю проти тих, кого самі називали ворогами людства. Вони камінням боролися проти бомб, обклеювали мури казарм і військових заводів плакатами, борючись із «фосфорними квітами», безсилою зненавистю воювали проти сповненої зненависті сили; приблизно так це все було. Не справжніх убивць, а Вундервальда було занесено до чорного списку.

Едвардс забрав у бюро подорожей авіаквитки, сподіваючись лишитися живим і якось позбутися цього всього. Валіза й сумка лежали в автомобілі на задньому сидінні, Вундервальдові картини були загорнуті в газети, на яких пишалися його ж фотографії, в заголовках траплялося й прізвище Ашфільда. З усім цим хотілося чимскоріш розпрощатись, Едвардс поїхав униз понад Рейном до аеропорту, де були всілякі магазини, серед них і магазин автомобілів, у якому за його «рено» могли дати кілька тисяч. У крайньому разі він міг би відправити свою любу карету пароплавом до Іск'ї або якоїсь іншої країни, що була ще для нього відкритою.

Перекупник з півгодини розглядав своїми рисячими очима його автомобіль, поки знайшов на лаковому пофарбуванні кілька незначних подряпин:

— Second hand, second price.[24]

У Сан-Франціско Едвардс іноді охоче їздив трамваєм, цим кумедним видом транспорту. А тепер його змусила це зробити гірка необхідність, і він став у чергу з робітниками, які, можливо, вийшли з цехів Бланка, і дав дві марки кондукторові. Він продав свій автомобіль, мав у кишені досить грошей і міг би надалі їздити трамваєм, десь виходити, вдовольнятися тим, що має, й не поспішати додому. Його нічого не гнітило, не зв'язаний він був ні обов'язками, ні словом, не чекали на нього ні уроки англійської, ні консультації в «Трансатлантіку». З трамвая він задля втіхи спостерігав скупчення автомобілів перед світлофорами, перехрестями та в'їздами до міста, де ніде не можна було знайти стоянки. Нічого не могло зарадити власникам сотні кінських сил, вони пробирались уперед набагато повільніше, ніж трамвай, і тонули в хмарах власного диму. Із задоволенням слухав Едвардс, як у кишені його піджака хрумтять банкноти — винагорода за вихід із того шаленого каравану. Поблизу Рейну він вийшов з трамвая і зайшов до одного з тих ресторанів, які через високі ціни були майже завжди порожні. Згодом до його столу підсів старий, аристократично вдягнений чоловік і розгорнув свіжі газети. Слово «газ» трохи зіпсувало Едвардсові апетит, але він зберігав спокій навіть тоді, коли сусід спробував зав'язати з ним розмову.

— Ви не тутешній, правда? — зауважив чоловік приязним, але доволі категоричним тоном. — Що робиться в місті останнім часом, такого раніше ніхто й у сні не бачив.

І він завів мову про газ.

Старий замовив собі квасоляний суп, він коштував стільки ж, як і філе з телятини, а філе Едвардс невдоволено відсунув убік.

— Той художник, у якого трапився цей випадок з газом, він же комуніст, — запевнив сусіда Едвардса. — Від цих людей можна всього чекати, вони ще нас усіх потруять газом.

— Ви сказали «потруять газом»? — перепитав холодно Едвардс. — Цим тут, мабуть, раніше займалися й інші.

— Ах, це вже вийшло з моди, — сказав старий і запевнив, що знає світ досить добре. Він, мовляв, електрик, свого часу брав участь у спорудженні берлінського, лондонського й навіть чікагського метро: — Хоча взагалі скрізь треба бути готовому до найгіршого.

Тепер він, мовляв, пенсіонер, удівець і захоплюється збиранням німецьких і англійських газет із судовими репортажами й кримінальними справами, особливо такими, де злочин учинявся за допомогою техніки.

— Усі вбивства, які маскуються під виглядом нещасних випадків, дуже захоплюючі, — сказав він і, ніби в маренні, додав: — Політика мене не цікавить, хіба що дуже витончена. Тому я й завів розмову про того Вундервальда й про газ.

— Абсурд, — зауважив Едвардс і сягнув очима кілька рядків статті, яку старий вважав сенсацією. «Смертоносна рука», — так було написано в газеті. — «Рука художника, яка робить звірами інших і сама по-звірячому виконує свою чорну справу».

— Абсурдні факти теж бувають, — відповів старий і розповів, що десять років тому за дорученням міських властей він мусив перевіряти електропроводку Вундервальда, бо він без дозволу був підключився до мережі вуличного освітлення. — Без дозволу, без лічильника, й не платив за це ні пфеніга. — Старий висьорбав рештки свого квасоляного супу й білою хусточкою витер собі рот і лоб. — Взагалі це страшно небезпечно — робити щось подібне. Очевидно, цей пройда скористався для цього тимчасовим припиненням подачі струму, щоб підключитись до міської електромережі! Буває, що ми на такі випадки заплющуємо очі, бо ж, зрештою, це було небезпечно лише для нього. Якби він так і залишивсь анархістом і не став комуністом, то я й далі симпатизував би йому.

— Симпатизували б чи ні, ця людина нікому не загрожує, нікому!

— Панове ще чогось бажають? — запитав офіціант. — Чи, може, зволять почитати свіжі вечірні газети, їх тільки-но принесли?

Едвардс відмовився. Газети з прізвищем Вундервальда переслідували його на кожному кроці. Він лаштувався спалити за собою мости, однак довкола нього й досі тхнуло газом, який душив його й паралізував.

— До побачення! — сказав він. Йому вже не хотілося бачити ні старого, ні ще когось. Хіба що Маргрет. Можливо, хотів би ще на хвилину побачити Ріту, щоб сказати їй: «Квитки на літак я забрав і тут же за них сплатив, вони ж обидва були виписані на прізвище Едвардса».

Він швидко вийшов із залу, проте знав: так легко, як йому уявлялося, він не розпрощається ні з цим містом, ні з Вундервальдом, ні з деревами Ашфільда, привезеними з такої далечі, ні з усіма нездійсненими сподіваннями. Свою валізу, сумку й картини разом із «Фосфорною квіткою» він здав в аеропорту до схову. Невже ключ від ящика камери схову кинути в Рейн, а тоді й самому плигнути вслід за ним? Ні.

Лише на березі Рейну він згори до низу застебнув своє непромокальне пальто, яким бавився вітер. Хвилину Едвардс простояв, спостерігаючи за крижинами, що з гуркотом налазили одна на одну. Поки що жодне судно не могло вирватись із закутої в лід якірної стоянки. Господарями річки були довгоногі птахи, а діти перехилялися через кам'яний набережний парапет і кидали їм печиво та шматочки хліба. Над іншим берегом, ген-ген на захід поміж хмарами пливло сонце. Там була Франція, а за нею — Ла-Манш і Англія, а ще далі — материк «фосфорних квітів» і Ашфільдів, який ніколи не був йому батьківщиною.

У повітрі, у хмарах туману, що піднімався з річки, витанцьовували крихітні кришталики льоду, гнані, можливо, останнім холодним хлющем цієї зими. Вони в'їдалися в обличчя, викликаючи сльози. Едвардс відвернувся, бо змерз, і раптом побачив старого, що з пакунком газет під пахвою простував до нього від ресторану.

Що далі відходив він од центру, то похмурішими здавалися прибережні виярки, де розташовані були різні комори, склади дров і вугілля, заїжджі двори й напіврозвалені будинки казармового типу. Набережна тяглася повз заводські мури й цехи з покритими сажею вікнами, повз бараки, трансформаторні станції й естакади. Едвардс побіг далі й раптом зупинився перед муром ланцюгового заводу Бланка. І варто було лише глянути (уже вкотре!) на понуру вивіску з прізвищем власника, як ноги понесли його до будинку Вундервальда. Такої мети, власне, Едвардс перед собою не ставив, бо взагалі не мав ніякої мети. Але він мусив попрощатися з цією незвичною людиною, яка збентежила його й ошукала. Можливо, що він і сам був би не проти стати митцем, таким, що в годину злого натхнення намалював би у вигляді Мони Лізи посланку Гінцпетера чи Бланка, або таким, який написав би книжку про те, як важко на цій землі знайти країну, місто чи бодай чотири стіни, де можна було б уберегтися від отруйного духу газу й «фосфорних квітів».

Едвардса не здивувало, що він застав у Вундервальда Маргрет. Вона лише запитала про Сару, яка теж кудись непомітно для всіх зникла.

— Дзвонив Гінцпетер, він її розшукує, — сказав Вундервальд. — Ці розшуки та винюхування і справді поступово починають діяти на нерви. Для чого нам поліція, якщо вона ні до чого не придатна?

Виявилось, не лише поліція, але й газета «Нахт-курір» були поінформовані про те, що хотіла вивідати білява Ліза у підвалі Вундервальда. Художник сприйняв усе байдуже.

— Отаке стерво, малючка, хай би була краще застудила собі голу сідницю, а то, бач, я ще й опалення ввімкнув.

Зробивши ще кілька дотепних зауважень, художник замовк. Невдовзі після цього з'явився Гінцпетер, його нишпорки обшукали ще раз знизу догори ввесь будинок і знайшли лише щойно замурований куток у підвалі, де нібито був прокладений газопровід.

— А ось таким пальником Бунзена, якого тут було знайдено, можна здійснити й убивство, — сказав один із поліцаїв.

Інший заперечив:

— Його знайдено позавчора вранці, тоді ще Валентінер був живий.

— У нас є показання свідків, які ми одержали вчора вночі, — зауважив Гінцпетер і підійшов до дверей світлиці. — Якщо немає інших показань, то я обійдуся одним. З будинку поки що нікому не виходити!

— А я й не збираюся цього робити, незважаючи на позов про виселення, — спокійно проказав Вундервальд. — Я почуваю себе тут добре, а гостей я завжди радий бачити. І ви, комісаре, можете почувати себе гостем у моєму домі. З вами я, принаймні, знаю, на що розраховувати. Ви були запеклим членом гітлерюгенда, нині ж ви поміркований вояка. А я боюся лише вояк «холодної війни».

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Гінцпетер. — Назвіть прізвище!

— Ашфільд, — сказав Едвардс і перезирнувся з Мар грет, яка вчепилася за його руку. — Це ж тоді Ашфільд дзвонив? Я можу в цьому заприсягтися.

— Це не той американець, відбиток черевика якого в нас є? — запитав один із поліцаїв. — Отой параноїк із Кендлерової клініки?

Комісар покрутив головою:

— Той, гарантую, не міг вийти з клініки.

Він глянув у вікно, примружив од сонця очі, кашлянув і вдав, ніби все це йому надокучило.

— Можливо, малючка каже правду, нібито вона щось вистежила, — подав, нарешті, він свій голос і підійшов упритул до Вундервальда. — Ця ділянка землі межує з бланківським підвалом, там є діючий газопровід, тому я й не сумніваюсь, що десь тут має бути відгалуження.

Він зиркнув з-під лоба на Едвардса й Маргрет, потім знову на Вундервальда та його сина, якого кілька годин тому випустили.

— Трубопровід з того боку щойно замурований, добре герметизований, — додав комісар. — Схоже, тут недавно хтось добре потрудився. — Його голова знову опустилася, він висякався в носову хусточку й прогугнявив: — Ви не скажете, хто б це міг зробити? Ми просунулися б на значний крок уперед, якби знали не лише те, хто потоптав сніг на вулиці, але й заліз із ногами тут у підвалі в порваний мішок із цементом. Можна оглянути взуття панів і дами?

Ніхто не поворухнувся. Гінцпетер пройшовсь кімнатою й оглянув підлогу. В деяких місцях на лінолеумі можна було побачити сірі смужки.

— Ні, — сказав Гінцпетер. — Ні, ні, все це не так просто. Завжди можна знайти ганчірку й повитирати все — так, це не проблема. Тепер я вам дам спокій. Вибачте, будь ласка.

Він уже стояв на сходах, але раптом повернувся назад і звернувся до Маргрет:

— Але в цьому разі так би й лишився нез'ясованим замах на ваше життя, ласкава пані. Хоча сліди в снігу вивітрюються, як і газ, що для декого виявивсь отруйним, але, незалежно від погоди, вистачить звичайного гіпсового відбитка, щоб визначити номер взуття й ким воно зроблене. — Він зиркнув на Едвардса. — До речі, made in USA.

Маргрет удала, ніби це її зовсім не обходить. Але Гінцпетер не відступав:

— Чи не належали ті черевики вашому чоловікові, ласкава пані?

— Мій чоловік уже давно надає перевагу німецькому взуттю, — рішуче заявила вона і вхопила Едвардса за руку, ніби й не було ні підозр, ні причин для розлучення, ні перспективи залишитися наодинці з порожніми полицями в шафах і порожніми стінами, без картин Вундервальда. — Усе-таки протягом трьох років тут була наша домівка, в нас тут були друзі, а це дещо важить. Америка — це щось дуже далеке для нас.

— Авжеж, сім годин літаком, я знаю, та й в американському взутті ходять не лише американці, — сказав Гінцпетер і зневажливо махнув рукою: — Зрештою, містера Едвардса незадовго до смерті Валентінера бачили тут біля чорного ходу, він пробирався туди крадькома, вештався поблизу щойно виявленого відгалуження газопроводу. Казати далі?

— Та це ж безглуздя, — втрутився Вундервальд і вдавано засміявся. — Я хотів би внести ясність: мої друзі можуть заходити до мене й виходити, коли і як їм заманеться, навіть чорним ходом. Убивцю ж вам треба шукати за іншими дверима.

— Але ж він зайшов цими дверима, — холодно відповів комісар.

Він зразу настороживсь і зовсім не збирався, як сам щойно про це заявив, виходити з будинку Вундервальда. Один із цивільних тепер записував кожне сказане тут слово. Все інше було преамбулою, в тому числі й історія з маленькою білявкою. Едвардса попросили згадати кожен крок, який він зробив тієї обідньої пори, після того, як побував у художника. Пішли за будинок, щоб визначити місце, де стояло таксі, яким приїхали Маргрет, Валентінер і Кендлер. Один із поліцаїв не відходив од Едвардса ні на крок. Марно було доводити такому скептикові, як Гінцпетер, що він, Едвардс, тоді сховався за будинок, аби не потрапити на очі своїй дружині, бо вона зразу після одужання пішла не до нього, а сюди.

— Так уже вийшло, — невимушено зауважила Маргрет. — Я хотіла забрати свою сумочку, яка тут лишилась, отже, зовсім випадковий привід, збіг випадковостей.

— Аргументи, аргументи, — сказав Гінцпетер, похитуючи головою. — Гляньмо краще фактам в очі.

У талому снігу поблизу чорного ходу все ще можна було розпізнати сліди: довжелезні, овальні заглибини, калюжі води, що злилися докупи, ніби тут прочалапало чудовисько.

— Непереконливі аргументи, темні справи, — лише знову буркнув Гінцпетер і, натиснувши на клямку, відчинив незамкнені двері. У коридорі підвалу, де була топка, казан для підігрівання води й безліч усяких труб, він кивнув на щойно вмуровану цеглину. — Тут, мабуть, криється й розгадка нашої загадки, — сказав він, — за цією цеглиною прокладено справжній газопровід, а звідти до топки треба лише два метри гумового шланга, щоб підсобити господові Богу подавати тепло або могильний холод. Тут треба брати до уваги й жінок, вони теж можуть бути вбивцями.

Вогонь у топці не горів. Унаслідок різкого потепління температура значно підвищилася, тож опалювати квартиру не було потреби. Довкола стояло кілька відер вугілля, для розпалу були заготовлені дрова, Гінцпетер звернув на це увагу й посміхнувся.

— Це на випадок, якщо виникне якийсь сумнів, — пояснив він і, припинивши дальше розслідування, вийшов з підвалу. — Якщо газопровід підключено не для опалення будинку, то виникає питання: для чого ж тоді?

Він попрощався з Вундервальдом і його гостями.

— Усе це поки що має лишатися так, як є, інакше я змушений буду декому змінити мешкання.

Едвардса, від якого поліцай не відходив ні на крок, Гінцпетер, сідаючи в автомобіль, поманив до себе.

— Це не ваші були черевики, з яких ми зняли гіпсові відбитки, — зауважив він і крадькома йому кивнув. — Ми змушені були перевірити в камері схову аеропорту ваш багаж, дві пари взуття, сорочки і т. д. Картина з підписом «Фосфорна квітка, made in USA» за вказівкою високих інстанцій підлягає конфіскації.

— Чому? — здивувавсь Едвардс.

— Заборонені речі не можна здавати до камери схову, підпис «Фосфорна квітка» та ще й «made in USA» — це, так би мовити, заборонено законом.

Гінцпетер зняв телефонну трубку в автомобілі й назвав якісь цифри та слова, що, здавалося, не мали ніякого змісту. Шофер запитав:

— Куди?

Комісар знизав плечима, вихилився з автомобіля й раптом міцно вхопив Едвардса за руку.

— Не може бути, щоб ви не зустрілися тут з убивцею! — гримнув він на нього. — Та кажіть же, нарешті, правду. Хто це був?

— Я вже казав: Ашфільд. Гінцпетер відпустив його руку.

— У нього неспростовне алібі, я вам це теж уже казав. Крім того, ми до нього не підступимося, в нього статус, як у дипломата.

Автомобіль рушив і з виттям сирени погнав у напрямку лікарні св. Магдалени.

Коли Гінцпетер поїхав, Вундервальд кивнув Едвардсові й пішов до будинку:

— Нарешті! — Він уже піднімався з Маргрет сходами вгору. — За це обов'язково треба випити, Річарде, ходімо.

Але той, не знімаючи свого непромокального пальта, зупинився біля дверей і запитав:

— За що випити?

— Найнебезпечніше вже позаду, — сказав художник і ще раз кивнув Едвардсові, запрошуючи його до себе. Він навіть спромігся всміхнутись, добродушно й заспокійливо.

— Ніхто не зможе притягти мене до суду лише за те, що я іноді опалював квартиру чужим газом. У найгіршому випадку — штраф, аби Бланк не збанкрутував зі своїми бомбовими гешефтами.

— Боже милий, та ти ж дитина! — сказав Едвардс й пішов за ним нагору. — Ти й досі не зрозумів, що на тебе все-таки хочуть завести справу? Вони хочуть, щоб ти забрався звідси, бо ти для них — як більмо на оці. Твою картину з фосфорною квіткою вони конфіскували. На слово «бомба» накладено табу. Йдеться про мільярдні прибутки й мільярди загиблих, ніхто й до уваги не братиме, якщо хтось такий, як ти, поплатиться життям.

Маргрет злякано покрутила головою:

— Ні, тепер такого не може бути, це жахливо, як вони брутально обходяться з людьми.

— Авжеж, — констатував холодно Едвардс. — Я раджу тобі, Маргрет, не затримуйся тут довше, ніж треба.

Образ її розплився у нього перед очима. Едвардс її кохав, як і колись, це він відчув у цю хвилину розлуки, зволікати з якою далі бракло сил.

— Будь ласка, не залишайся тут, якщо я зараз піду.

— Річарде, не гарячкуй даремно, випий трохи з нами, — вмовляв його Вундервальд, зняв з нього непромокальне пальто й повісив за дверима. — Якщо вони таке зробили з моєю картиною, то треба доти малювати їхні бомби, поки вони змушені будуть і їх конфіскувати.

В Едвардса без будь-якої логіки і взаємозв'язку вирвалося:

— Гарні ілюзії. Негайно кінчай з цією справою, інакше вони покінчать з нами. Моя дружина в усякому разі піде тепер зі мною.

— Річарде, — почув він мовби здалеку голос Маргрет, — ти за кожним словом наганяєш на мене все більше жаху, але, гадаю, саме зараз ми не маємо права дати себе залякати.

Сидячи на своєму стільці, вона випила ковток вина, якого їй налив Вундервальд.

— Арештувати вони мене можуть, насильно вишпурити, це — будь ласка, але більш нічого, — сказав художник.

А вона тримала в руці келишок і кивала йому.

— Поки можна, треба триматись, інакше виявимося слабкішими, ніж ми є насправді.

Едвардс подався до дверей. Не сказав більше ні слова. Вундервальд пішов за ним слідом, Маргрет не зрушила з місця. Триматись і не виявитися слабкішими… Гарно сказано, але хто ж міг би та й хотів би щось урятувати, коли вже нічого не можна врятувати? Чи свідомо занехаяти професію, ділові зв'язки, любов, мистецтво, політику, занапастити цей прогнилий світ, зі стоїчною байдужістю дивитися на останню усмішку й терпіти всілякі доноси й підлість?

— Не йди нікуди, — попросив Цахаріас і прихилився до дверей, де висіло Едвардсове пальто. — Ви обоє підтримували мене в найважчі хвилини, а з Маргрет я вже разом півжиття.

— Вона одружена зі мною, — заперечив Едвардс, відштовхнув художника вбік і схопив своє пальто. — Сьогодні ти підеш зі мною, Маргрет, я тебе дуже прошу.

— Ні, — відповіла вона.

— Будь ласка, ходім, — попросив він ще раз, — я виїжджаю звідси. Ходім!

Сонце цього нерішучого передвесняного дня вже зайшло, раптово стемніло й похолоділо. Вундервальд зійшов сходами вниз і сказав:

— Я трохи напалю, не поспішайте, незабаром тут знову буде затишніше. Час — найкращий порадник.

Увесь цей час, поки художник був у підвалі, Едвардс стояв. Маргрет, хитаючи головою, заплющила очі, коли він простяг до неї руку. Вундервальд повернувся в кімнату майже нечутно.

— Я в усякому разі малювати не кину, — сказав він, — життя мусить тривати, його не спиниш.

Едвардс був здивований і переляканий, бо Маргрет уперто мовчала, хоча, прощаючись, він натякнув, що виїжджає й, можливо, надовго. Життя триває, думала вона, очевидно, його справді не можна спинити.

Варто було кілька разів удихнути на повні груди, як Едвардс раптом протверезів. Цих прикрих, дурних хвилин для неї й для мене могло й не бути, сказав він собі. Однак змінити вже не можна було нічого, баста. Отже, розійтися по-доброму зараз чи краще зробити це в майбутньому — іншого вибору не було. Чому ж він навіть сам собі боявся сказати ці недвозначні слова?

Едвардс сів у таксі, шофер запитав:

— Куди вам?

Проміжок часу між останніми подіями та його мрією про спільне життя з Маргрет усе ще був надто короткий. На тому боці вулиці стояв будинок Вундервальда, де, як йому видалося, вгорі, за віконною гардиною, він упізнав її силует. Внизу талий сніг з каламутними калюжами, а далі — нескінченний мур з прізвищем Генріха Бланка.

— Бланк, Ріта Бланк, — сказав він розгублено, назвав адресу, відірвавсь од цього неприємного видовища й наказав: —Та їдьте вже, нарешті!

Шофер щось буркнув, «Бланк», «Бланк», «Бланк» — пролетіли справа за вікном автомобіля написи. Едвардс дивився на міст, коли шофер з'їхав з набережної. Легко було сказати — спалити за собою мости, лишилися ж опори, позад нього розтягнулася безконечна низка ліхтарів, звичайний вуличний рух після роботи, все поки що було без змін. Вундервальд знову опалював свій будинок газом Бланка, метушливий день, поблимуючи вогнями, доходив кінця.

— Їдьте назад! — гукнув він до шофера, знемагаючи від страху й тривоги.

Минуло лише кілька хвилин, перед його очима замиготіли ліхтарі й автомобільні фари. Коли він вийшов із таксі, почався дощ, і його лікті торкалися мокрого, трухлявого фасаду старої пекарні біля муру з вицвілим написом «Бланк». Це слово втовкмачилося у голову, як «Земля», «Кінець» або «Іск'я». Черевики чвакали талим снігом, шугали в калюжі, у сліди, що вже майже геть розпливлися. Якесь чудовисько надто часто вешталося попід цим муром, його давно треба було впіймати, але в голові таких, як Гінцпетер, визрівали зовсім інші думки. Чорний хід був одчинений, хоча комісар потурбувався про те, щоб його замкнули. Кроки Едвардса лунали в підвалі. Його очі пильно дивилися на топку, де газовим полум'ям сичав різальний пальник, обігріваючи казан з водою.

Едварс піднявся сходами, на які падало яскраве світло ліхтаря з вулиці. Він чув, як Маргрет, ніби нічого й не сталося, розмовляє з художником про якогось колегу, що зі своїми картинами об'їздив від виставки до виставки цілий світ.

— Він малює лише польові й лугові квіти, краще за нього цього робити не може ніхто, — сказав Вундервальд і весело засміявся, — Гарніші, ніж у природі, набагато гарніші. Хто на таке здатний, той задовольняється тим, що має, йому нема чого боятися докорів сумління.

Коли Едвардсові трохи полегшало на серці й він вийшов чорним ходом з будинку, за метр од нього в тьмяному світлі ліхтаря стояв Ашфільд. Обидва мовчки перезирнулися, тоді з темряви виринув кремезний парубійко років двадцяти чи й менше й прошепотів:

— Не дай йому втекти, Гаррі.

Але Ашфільд лише схрестив на грудях руки в рукавицях і майже приязним тоном сказав:

— Я лише раджу тобі, Річарде, востаннє: не вплутуйся!

Едвардс побіг, ніби зацькований, але вже за кілька кроків схаменувся. Його й досі мучило старе почуття залежності і вдячності, він гадав, що якимсь чином вічно буде зобов'язаний Ашфільдові. Не все вдалося передбачити, на що здатна жорстока дійсність.

«Та бий уже, але дай спокій Вундервальдові і Маргрет», — треба було б, принаймні, йому сказати.

Згодом безрідний Річард Едвардс постав перед своєю мадонною. Ріта відразу ж увімкнула магнітофон, такий маленький, що міг би поміститись у сумочку.

— Це ми візьмемо з собою на Іск'ю, — вигукнула вона під веселі ритми музики. Потім перерахувала ще цілу купу речей, які, мовляв, неодмінно треба взяти. Вона залюбки спакувала б у свої валізи й заражене повітря цього міста, й усе безумство, від якого хотів утекти Едвардс. Ріті було дивно, що він не має в руках навіть сумки. Що б вона лишень сказала, якби Едвардс розповів їй про конфіскацію «Фосфорної квітки»?

Його охопив неспокій, і він підійшов до телефону, щоб подзвонити Вундервальдові, але відразу поклав трубку, тільки-но той відповів. Коли Ріта роздяглася й лягла в ліжко, він подзвонив ще раз.

Навіщо це? — запитала вона. — Якщо хочеш знати новини, то ти про них дізнаєшся від мене.

Її батько, мовляв, зробив відкриття: в кутку між мурами заводу вмонтовано газовий лічильник, хоча на газі там більше не працювало анічогісінько.

— Це газ для Вундервальда, — сказала вона й, поклавши на груди попільницю, запалила сигарету. — Батько платив за той газ роками, це дуже кумедно. Я просила його виявити великодушність, коли хоче, щоб його дочці не спротивів ланцюговий заводик.

— Бомбовий заводик, — поправив її Едвардс. — Ті ланцюги й танкові траки більше не знадобляться людству. Однак ваше майбутнє закінчиться, очевидно, теж великим виляском.

— Отже, рятуйся, хто може, — відрізала, посміхаючись, Ріта. — Старий не має нічого проти, щоб ми чимшвидше вшилися на Іск'ю, — запевнила вона. — Старий припускає, що в нас можуть бути інші нахили й уподобання, не кожному ж до серця ґешефти.

— Хіба ж він не від широго серця виселяє людину й підсилає до нього громил зі статусом дипломатів? Я біля будинку Вундервальда щойно бачив Ашфільда з якимсь поліційним шпигом.

— Мене це не обходить. — Ріта пухнула димом до стелі й гримнула на Едвардса: — Ти міг би чужі клопоти облишити іншим, принаймні, коли я поряд. Завтра вранці ми полетимо в Неаполь, а звідти кораблем — до Іск'ї. Будемо там десь опівдні.

— А тоді зі спокійною душею підемо купатися?

— Якщо ти не захочеш плавати, візьмемо напрокат човен.

— А тоді?

Ріта розчавила недопалок, відставила попільницю й обома руками обняла Едвардса, що підсів до неї.

— То хочеш чи не хочеш? — шепнула вона. — Але до того південного сонця ще далеко. Давай помріємо про нього зараз… Іди до мене!

— Вибач, я змушений буду тебе розчарувати, — сказав він й ухилився від пестощів. — Я багато передумав. Негоже так просто залишити поле бою, бо тут на кожному кроці чатують покидьки.

— Що ти сказав? — запитала Ріта, тулячись до нього голими грудьми. — Нам давно треба було б дременути звідси, мене це все теж гнітить.

— Не прикидайся, ти стоїш на протилежному боці.

— А ти?

— Я боюся, що Маргрет і досі у Вундервальда, — відповів він, вивільнився з її обіймів і втупивсь у телефон, ніби кожної хвилини чекав на тривожний дзвінок. — Вона теж бачила Ашфільда з якимсь громилом поблизу Вундервальдового будинку, коли трапився той випадок з газом.

— Траплятися може все, це ясно, — сказала Ріта всміхаючись і підсунулася ближче до нього. — Якщо я не помиляюся, недавно в цьому зловісному будинку хтось досить бадьоро відповів по телефону. Викинь усе з голови, лягай, про мене, можеш навіть не роззуватися. Тобі треба кілька годин поспати, потім на все дивитимешся зовсім іншими очима.

— Ні.

— Іск'я — це живодайне сонячне сяєво, ми повинні бути там.

— Я так не думаю, — сказав він і ліг до неї, в чому був. Не прокинувся навіть, коли, чогось перелякавшись, сіпонувся й коли вона притислася до нього. Потім спав глибоким сном, доки не подзвонили.

Едвардс схопився, вона притримала його й сама зняла трубку.

— Це нас будять, — сказала вона й зразу ж поклала трубку.

До відльоту лишилося ще більше, ніж дві години. Прийнявши душ і поголившись, Едвардс мовив:

— Я востаннє загляну додому, бо інакше не зможу…

— Ти вагаєшся до останньої хвилини, — відповіла Ріта, не вдягаючись і нічого більш не готуючи собі на дорогу. — Якщо ти тепер підеш до Маргрет, то застрянеш там навічно.

— Ні, мене там не затримає більше нічого, — відповів він і потис їй руку, ніби це було вже прощання. — Якщо Маргрет немає вдома, то я кину їй ключ у поштову скриньку.

— А якщо все-таки вдома?

Він розгладив долонями свій трохи пом'ятий піджак і рушив до дверей.

— За обидва квитки я сам сплатив, зрештою, до Родоса набагато дешевше й це майже нічия земля, до того ж без «фосфорних квітів». Ти можеш сама поїхати будь-куди: на Іск'ю чи на Гавані, відповідно до свого суспільного становища.

Едвардсові пощастило: таксі зупинилося, тільки-но він підняв руку. Він востаннє злетів ліфтом на тринадцятий поверх, відімкнув квартиру. Таксі чекало на нього внизу. Пройшовшись м'яким килимом, він подумав, чи не прихопити йому з собою часточку благополуччя, набутого не без допомоги Ашфільдів. Однак сама думка про їхнє підступне милосердя витверезила його.

Почувся голос: можливо, то він сам вигукнув, ніби прокляття свого минулого, прізвище Ашфільда. Але це виявився голос Маргрет, що змусив його зупинитися, коли він уже взяв був срібний свічник.

Позаду стояла Маргрет. Килими поглинали її кроки, коли вона підходила. Все це було наче вві сні. Він промовив:

— Ти тут?

— Так, — відповіла дружина. — Сара пізно ввечері прийшла до Вундерваль-да, я мусила потурбуватися про неї.

— А Цахаріас?

Вона втупилася в нього.

— А що ж з ним має статися? Він хотів намалювати мене, однак після того всього був дуже втомлений.

Едвардсові видалося, що в другій кімнаті почувся голос Вундервальда. Чи то з полегшенням, чи злякано Едвардс розчахнув двері. В його ліжку, блимаючи спросоння очима, підвелася Сара — не Вундервальд.

В аеропорту — було ще дуже рано — Едвардс і Маргрет, яка поспіхом покидала у валізу найнеобхідніші речі, забрали з автоматичної камери схову багаж і віднесли на митницю. Він змушений був розпакувати Вундервальдові картини, бо з творами мистецтва там не жартували. «Фосфорної квітки» серед картин не було. Молодому митникові було нелегко визначити вартість решти полотен.

— Дуже дорогі, — сказав Едвардс, — а коли великий художник умре, то їм взагалі ціни не буде.

На цьому його пояснення закінчилися. Поряд виник комісар Гінцпетер, він кивнув Едвардсові й відвів його вбік. Цахаріаса Вундервальда вже не було на світі, і хоча його картини не коштували мільйони, однак так дешево, як досі, ними ніхто віднині не міг торгувати. Едвардс уявив, як Вундервальд лежить на своєму ліжку, тримаючи в руці телефонну трубку. Він заснув після того, як Едвардс подзвонив йому востаннє з квартири Ріти Бланк. Лагідним був тоді голос художника, певно, Маргрет саме вийшла з його дому.

А втім, не було сумніву, що все це сталося саме так, а не інакше. Ашфільд зі своїм поліційним шпигом після зустрічі з Едвардсом зайшов надто далеко й не зміг упоратися зі своєю шаленою зненавистю, очевидно, власноручно загасив газове полум'я й так відправив на той світ Вундервальда. Відбитків пальців не було, злочинець користувався рукавицями. Коли терміново потрібно було щось вирішити, Ашфільд не гребував нічим. Тому й цього разу на місці злочину ще лежало знаряддя вбивства: гумовий шланг і загашений різальний пальник, за допомогою яких художник три-чотири зими простодушно опалював свою квартиру. Ашфільд увесь час хотів убити лише Вундервальда, художника, що намалював «Фосфорну квітку», тричі робив замах на його життя, Валентінер теж став його мимовільною жертвою.

Дві доби на всіх допитах перед Едвардсом лежали фотографії обох небіжчиків. На знімках можна було розпізнати й Вундервальдову кімнату, й усі його картини — «фосфорні квіти» над позбавленими життя тілами.

На третій ранок Гінцпетер сказав йому:

— Якщо конче хочете поїхати з дружиною на Іск'ю або Родос, то їдьте. Забирайтеся звідси, все це мені вже набридло. В Ашфільда знову алібі, до нього ніхто не зможе присікатись — цей Кендлер і його асистенти свідчать, ніби Ашфільд ні на хвилину не виходив із клініки. Він — важкохвора людина, за станом здоров'я допитувати його не можна. А що ви й ваша дружина нібито бачили біля дому Вундервальда якихось типів — про те краще забудьте.

— Лишається одне — геть звідси! — сказала Едвардсові Маргрет й поцілувала його, як у перші дні їхнього кохання. Вона ввесь час чекала на нього зі своєю валізою під Гінцпетеровими дверима.

— У країну греків, де цвітуть цитрини і немає фосфорних квітів!

Літак компанії Olimpic-Airlines, який того самого дня мав доправити їх на острів Родос, не долетів до аеропорту призначення. Рівно за п'ятдесят секунд після злету, який було затримано на півгодини, палаюча машина вибухнула і впала на густонаселений район. Загинули двадцять дев'ять мешканців промислового передмістя, серед них — тринадцятеро дітей, а також усі п'ятдесят вісім пасажирів і п'ять чоловік екіпажу. Причиною катастрофи після розслідування, яке тривало кілька місяців, було названо те, нібито пілот не впорався зі штурвалом.