Фріда

***

Ірина не могла зупинитися…

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона відчувала, що вже перейшла межу, але нічого не могла з собою вдіяти. Цей стан вона добре знала, і він її лякав: зовнішні зорові та слухові сигнали тлумляться, відступають, натомість чуєш шалене «Ту-дух! Ту-дух!» у скронях і бачиш перед собою тільки біле сліпуче сяйво. Це означало, що вона зірвалася. А тепер летить у прірву, і зупинити її неможливо. Єдине, що керувало нею в цей момент — гнів, безмежний, ненаситний, кровожерливий, нестримний, убивчий…

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона так довго вчилася мистецтва контролювати свої емоції, надто ж перед начальством і підлеглими!.. Вона давно вже пристосувала голос до тихо-ввічливої й водночас суворо-безкомпромісної манери, відповідної статусу топ-менеджера, а тепер це був уже не голос, а якісь мавп'ячі верески і павині трелі. Вона верещала, немов базарна баба, в якої хлопчиська поцупили жменьку насіння.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Перед нею стояли професіонали високого класу, каріатиди й атланти, які тримали на своїх плечах її бізнес, а вона їх просто обливала помиями, принижувала, топталася по них. Ірина розкидалася нищівними образами і невиправданими звинуваченнями, ризикованими й водночас дитячими погрозами.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Це вже було занадто. Як же зупинитися? Як стриматися від бажання порвати на їхніх очах усі документи, розтрощити меблі?

Стоп, Ірко, зупинися!

Не можу, їй богу, не можу!

Тримайся, Ірко, ти дуже ризикуєш! Так легко втратити набуте за довгі роки стримування, зрад, падінь, злетів і ще раз падінь! Ще не загоїлися рани, завдані чесними супротивниками і зрадливими друзями! Ще не зійшли з твого лоба гулі, набиті від зіткнення з глухими стінами, холодними поглядами та байдужістю.

Не можу, їй-богу, не можу!

Ірко, ти ставиш на карту благополуччя своєї імперії, створеної з нуля! Ти ж сама її розгойдуєш! Ти ж потім сама себе з'їси живцем за сьогоднішній скандал!

Не можу, їй-богу, не можу!

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона врешті почала розрізняти обличчя своїх підлеглих — заступників, головного бухгалтера, керівників відділів, секретарки. Реакція різна — від переляку до погано прихованого торжества: зламалася-таки непробивна скеля — Ірина Ревуцька.

…Нарешті вся пара вийшла. Ірина сіла за робочий стіл і почала нервово перебирати папери. Вона завжди це робила, коли нервувалася. Треба було закінчувати бридке шоу.

Як гідно вийти з цієї ситуації? Її мозок гарячково працював, шукаючи відповіді, а пальці тим часом і далі перебирали розкидані під час скандалу папери, класифікували їх за темами, розкладали купками на столі, рівняючи по лінієчці і знімаючи невидимі порошинки зі столу.

Пауза затяглася.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Що сказати на завершення, аби згладити конфлікт? Але її комп'ютер, тобто мозок, уперто видавав інформаційну стрічку: «Відповідь відсутня… варіантів немає…»

«Має ж хоч щось бути!»

«Відповідь відсутня… Варіантів немає…»

«Навпроти перелякані та іронічні очі… Треба щось сказати!»

«Відповідь відсутня… Варіантів немає…»

І раптом! Рятівний звук мобільника — улюблений Моцарт.

— Алло! Не чую! Хто це? Не чую!

Ірина махнула до присутніх рукою, мовляв, «вільні», і ті вервечкою вийшли з кабінету. Вона полегшено зітхнула: ідеальна розв'язка.

— Алло! Вас не чути! Хто? Не чую! Хто помер? Фріда? Коли? А коли похорон? Завтра? Хто це дзвонить? Назвіться!…

Ірина сіла на стілець, крутнулася на ньому, повернувшись до вікна, з якого відкривалася панорама столиці, і закурила сигарету.

Померла Фріда — подруга її дитинства.

Це було так давно… Колись, в іншому житті, якого, може, взагалі не було. Але головним на цей момент було те, що смерть Фріди — не та причина, щоб зараз усе кинути і стрімголов помчати до рідного містечка… Який там похорон призабутої подруги дитинства, вона у відпустку не могла поїхати вже п'ять років, боячись навіть на тиждень випустити з-під контролю свій вистражданий бізнес.

І це логічно.

Геть нелогічним було те, що вона взяла телефонну трубку і сказала секретарці:

— Нехай Петрович зайде до мене.

Прийшов Петрович.

Ірина зиркнула на нього і ледь стрималася, щоб знову не розпочати бурю: водій стояв із виряченими після перепою очима і червоною гіпертонічною пикою.

— Геть! — тільки й просичала вона, і той, немов факір, зник з її кімнати.

Але ще несподіванішим для неї самої стало те, що вона, схопивши лише маленьку сумочку, вилетіла з кабінету, на мить затримавшись у приймальні (це був автоматичний рух: вона завжди казала секретарці, куди йде й коли буде), тріпонула своїм довгим густим волоссям, проте, не зронивши ні пари з вуст, вийшла з офісу, спустилася ліфтом до гаража, вивела службову машину і поїхала.

Поки вона петляла містом, блузка на її спині змокла. Ірина давно вже не їздила сама по місту в години пік, вона берегла увагу та нерви для бізнесу. Так робив Маджарян, і жінка перейняла цю його звичку, як і багато іншого.

Зате, виїхавши на житомирську трасу, вона розслабилася, щосили натиснула на газ, і стрілка спідометра різко смикнулася вгору.

Її зупинили лише раз, і все минулося досить легко, адже вона ніколи не шкодувала зелених папірців даішникам: за задоволення треба платити. Це теж від Маджаряна.

Маджарян десять років тому став для неї кумиром. Вона спрагло, немов губка воду, вбирала в себе велику й малу науку ведення бізнесу в Україні, а паралельно ще й риси його вдачі та звички. Ірина створила свою імперію за подобою Маджарянової і сама стала схожою на цього мудрого й винахідливого львівського вірменина. Проте за все треба платити. Він попереджав її про це. Колись вона йому не вірила, тобто назагал вірила, тільки не думала, що для неї самої це колись стане проблемою. І тут він також мав рацію.

Ірина стала вовчицею-одиначкою. Психологічно вона справлялася з цим досить легко. Колись давно, вона вже не пам'ятає, коли саме, в альтернативі «кар'єра — любов» Ірина, не вагаючись, вибрала перше. І досі жодного разу про це не пошкодувала.

Тут усе було о'кей. Але з гормонами!…

І що його робити з цими гормонами? Як обдурити природу-матінку? Про це Маджарян нічого не казав…

Той скандал, який вона здійняла сьогодні, -це, безперечно, вони, гормони. То, може, якраз гормони і є причиною того, що вона стрімголов мчить у свій Бердичів, покинувши все напризволяще?

Фріда. Так, Фріда.

Маленька кучерява Фріда з маленькою ніжкою, маленькими ручками, короткими пальчиками з маленькими широкими нігтиками, з великою дупцею і невеличкими грудьми. Фріда-Фріда! Чому саме вона?

…Фріда сиділа за партою поруч і штрикала ліктем Ірку під ребра:

— Дай списати! Посунь руку, не видно!…

Чому Фріда?

…Фріда… Її виховувала бабуся Берта Соломонівна, директорка найбільшого в Бердичеві комісійного магазину. Лихі язики плескали: «Фріда — байстрючка, її нагуляла Галя, донька Берти Соломонівни». Але Берта Соломонівна мала свою версію: «Фріда — дитя кохання». О, Берта Соломонівна була вродженою піарницею! Фрідина мама Галя з дитинства дружила з Рубеном Варданяном, який жив у тому самому будинку, що й вона. Коли настала пора вибуху гормонів, вони закрутили палкий роман, результатом якого і стала поява Фріди на світ. Щоправда, Галя померла під час пологів, а Рубен був людиною-дорогою, і роль батька його аж ніяк не приваблювала. Може, колись він би й схаменувся, але за кілька років після народження доньки і смерті Галі його вбили, а вбивцю так і не знайшли…

Ірина виїхала з Житомира на Бердичів. Гуйва… В Гуйві була божевільня, і тому в них у Бердичеві, замість сказати: «Ти що, здурів?» казали: «Ти що, з Гуйви втік?»

Пізніше вона дізналася, що в Києві казали: «Ти що, з Фрунзе, 103?», а під Києвом: «Ти що, з Глевахи?»

— …Ірко, ти що, з Гуйви втекла? — кричала на неї матір.

А батько не кричав. Він стояв над нею з грубим армійським ременем і питав:

— Я тільки хочу знати: на хріна тобі ця Фріда?…

Два маленькі шрами на обличчі — це пам'ять про Фріду.

…Вони проходили повз компанію слобідських хлопчаків, коли почули навздогін: «Жидовка пархата!» Ірка схопила Фріду за руку: «Не обертайся, вони психи!» Але Фріда таки обернулася й кинула: «Я не жидовка, я вірменка!» «Ой, держіть мене, вірменка, з таким шнобелем!» — кричав хлопець на ім'я Юра. Фріда вирвала свою руку з Ірчиної й кинулася на нього. Її оточили хлопці. Вони не били дівчинку, тільки дражнилися, гидко сміялися, задирали догори сукню, тягали за коси, плювалися. Фріда билася, як страшна звірюка — без правил і без пощади. Та звірюка, що вилізла з неї, кусалася, дряпалася, копала ногами… Та звірюка була ненаситна, вона хотіла крові, і вона її отримала — вдарила Юру по голові каменюкою, і той упав у сіру придорожню порохняву.

Він лежав, закривавлений і нерухомий, у тій сірій пилюці. Хлопці з острахом дивилися то на нього, то на Фріду.

Ірку та Фріду посадили в КПЗ. Вони провели там одну ніч. Їх визволила, а точніше, за старовинним єврейським звичаєм викупила з міліції Берта Соломонівна. Міліціонери випроводжали двох дівчат чемно, в абсолютній тиші і навіть із якимось пієтетом. Це були вже зовсім інші міліціонери, не ті, які вчора їх брутально штурхали й матюкали, хоч імена їхні за ніч не змінилися. Під міліцією на них чекало таксі з Бертою Соломонівною.

Вони приїхали на Торгову, 4, де жили Фріда з бабусею.

Усі втрьох сиділи за столом і сьорбали бульйон з курочки. Гарячий, запахущий. Досьорбавши, Ірка встала, щоб піти додому, проте Берта Соломонівна жестом показала, мовляв, сиди. Та слухняно сіла на стілець. Фрідина бабуся взяла її руку і вклала в долоню золотий кулон на старовинному, аж чорному, теж золотому ланцюжку. Ірка подивилася на нього і байдуже спитала: «Що це?» Берта Соломонівна натиснула на непомітну кнопочку, кулончик відкрився, і дівчинка побачила викарбувані на золотому тлі дивні письмена.

— Цей кулон не простий. Він приносить шалену удачу, особливо в різних здєлках. Мені продав його перед смертю Ізя Рєзнік, віртуозний майстер ґешефту. Бережи його. Він тебе витягне з будь-якої халепи.

— А що тут написано?

Ірка, як більшість її ровесників зі свого середовища, на той час була байдужою до таких цяцьок. Тим паче, аж надто абстрактними видавалися слова «здєлка», «ґешефт». Проте вона чемно подякувала і понуро побрела додому. Там на неї чекали материнські прокльони і батьків ремінь. Саме від нього, а не від сутички зі слобідськими хлопчаками чи перебування в міліції на її обличчі лишилися два шрами — один на скроні, другий — над губою…

Фріда…

…Юра, дякувати Богу, вижив. Проте у нього щось зробилося з головою. Хлопець ходив по Бердичеву з дивною посмішкою, заглядав в очі перехожим і голосом, що нагадував слоняче ревіння, вищав з абсолютно щасливим виразом обличчя: «Фрі-і-і-да!»…

Ірка в'їхала в свій Бердичів і спрямувала машину на Торгову. Вона не була в рідному містечку бозна — скільки, проте замість розчулення, що охоплює людину, коли вона повертається в місця свого дитинства, замість отого «а на очах бринить сльоза», ніщо не ворухнулося в її серці. Воно було тверде як камінь.

«Це добре, — відзначила про себе Ірина. — Це ознака загартованої душі».

Однак із наближенням до Торгової її стан різко змінився. Вона відчула дикий дискомфорт: не те що їй не хотілося туди їхати, навпаки, її туди тягло, навіть засмоктувало, і дедалі важче було контролювати емоції та вчинки. Ірина згадала Фрідин дворик.

Вона знала напам'ять усі його закуточки і всіх мешканців того двору. Цей дворик снився їй регулярно, причому Ірина помітила, що його поява уві сні обов'язково провіщала якусь неприємність. Минуло чимало часу, доки вона навчилася користати з цієї взаємозалежності. Прокинувшись уранці після такого сну, вона збиралася в кулачок, готова йти в бій, хоча й не знала, з якого боку чигає небезпека. І завдяки такій готовності досить безболісно миналися сутичка, конфлікт або чергова невдача.

Цей дворик являв собою невеличкий квадратний майданчик, що його по периметру оточували чотири будиночки. Вхід сюди був через арку. Власне, це місцеві мешканці стверджували, що дворик складається з чотирьох прибудованих один до одного будинків, однак Ірці завжди здавалося, що то один будинок-химера з внутрішнім двориком і виходом через арку у зовнішній світ.

Торгова, 4 була якоюсь просторовою фантасмагорією, це був виклик архітектурній науці і законам фізики. До будинку в різних, геть неймовірних і недотичних до правил забудови місцях хаотично ліпилися незграбні флігельки, сарайчики, балкончики. Двері продлубувалися в стінах у найнеймовірніших місцях, там, де ніхто нормальний зроду їх не поставив би, і навпаки — входи-виходи замуровані там, де вони були конче необхідні. Як у всіх справжніх торговців, цей будинок був подібний до айсбергу, підземна частина якого перевищувала наземну. Нижня частина вела до міського підземного ходу, який пронизував Бердичів аж до річки Гнилоп'яті. У підземній частині будинку зосередилася величезна кількість реальних та віртуальних, які існували лише в уяві мешканців, таємних ходів. Вони, попри всі заборони й міліцейські обшуки, таки вели до міського підземелля, про яке ходили різні чутки. Одні стверджували, що то підземні ходи бердичівського кляштору, інші — що там ховали й ними провозили контрабанду євреї.

Це був не будинок. Це було міфологічне світове древо з трьома ярусами — піднебесним, земним і підземним. На верхньому ярусі жили його святі — кушнір Мойсей Давидович, Рафік Варданян — директор Бердичівського ринку, Берта Соломонівна — відома в широких торгівельних колах Бердичева, Бессарабки й Подолу комісіонщиця, Жевуські — люди хоч і без певного роду занять, проте дуже заможні й авторитетні.

На земному ярусі мешкали земні люди — військово-освітянсько-чиновницькі різночинці Соболєви, Альперовичі й Ковалі, а також коти, собаки і таргани. А підземний ярус був найтаємничішим, найзагадковішим. До нього належали не лише підвали, де витали різні духи (старих контрабандистів, що заблукали колись у бердичівських підземеллях, абортованих дітей, ченців-розстриг), а й кілька напівпідвальних кімнаток, куди періодично вселялися і звідки так само періодично зникали всі бердичівські маргінали — жебраки справжні, жебраки-симулянти, крадії, лжепророки тощо.

Отже, то було міфологічне світове древо.

Оце древо Торгової, 4 мало не суворо симетричну форму, як в орнаментах народів світу, а було потворою, химерою: стовбур (тобто центральний хід) роздвоювався, а може, навіть потроювався, щоб уже нагорі сплестися в одну крону (цілісність усіх мешканців дому-химери), його гілки (чорні ходи) переплелися в дивний вузол, розібратися в якому могли лише мешканці певної частини будинку, а коріння (тобто підвальні й напівпідвальні приміщення, підземні ходи) було найбільш заплутаною частиною дому: один корінь ішов глибоко вниз, у невідомому напрямку, а точніше, в невідомість, у вічність. Другий корінь був підтятий (прохід завалено або замуровано), третій корінчик, на перший погляд, згнив, однак то тільки здавалося, а натреноване око мешканця дому-химери бачило, як біля гнилого й безнадійно хворого відростку (одного тунелю) тягнеться цілковито здоровий корінець (інший тунель), і тягнеться він до тієї самої невідомості, ба навіть вічності.

І справді, це був єдиний цілісний організм, власний світ, ізольований від решти світу, така собі маленька держава в державі, паралельний вимір, у якому все відбувалося геть не так, як за аркою — життя текло тут за власними законами та правилами.

Дворик Торгової, 4 був викликом класичним уявленням про простір та час: на цьому маленькому клаптику Бердичева відбувалися неймовірні метаморфози з простором і часом. Ірині здавалося, що, коли зібрати докупи ті шматки простору, на яких розташувалися кімнатки, спільні кухні й туалети, комори, таємні ходи, парадні й чорні сходи, сарайчики, під'їзди, то їхня сумарна площа перевищила б усю площу Бердичева. Це був часо-просторовий клубок: варто було потягти за одну ниточку, як він розмотувався до розмірів безкінечності, де люди народжувалися, смоктали материнське молоко, пізнавали світ, їли, спали, здійснювали неймовірні махінації та ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися, гуртом захищалися від зазіхань ЖЕКу, міліції, санепідемстанції та районного відділу освіти, одружувалися, зачинали й народжували дітей і знову їли, спали, здійснювали неймовірні махінації, ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися і врешті-решт помирали…

Ірина вийшла з машини, розім'ялася і повільно зайшла в арку, що вела у глухий дворик. Вона сподівалася побачити там великий дерев'яний стіл, за яким сиділи старі мешканці міфологічного дому-древа і грали в карти, але натомість застала дику пустку. Лише одна жива цятка була у дворі — старенькі «жигулі», які тут хтось припаркував.

Та пустка оглушила й осліпила її. Дім був геть порожнім. У ньому ніхто не жив. І судячи з усього, дуже давно. Здавалося, що він ось-ось завалиться. Адже будинки не можуть жити без людей.

У Ірки підігнулися ноги, і вона присіла на сходинку. На неї дивилися сліпі вікна і беззубі сходи.

Міфологічного дому-древа не було.

Була руїна.

«Цього не може бути. Не може бути цього. Це неможливо».

Ірка тільки тепер збагнула, що для неї значив цей дворик.

Це була модель її світу. Зрештою, її бізнесу. Бізнес, як і цей дворик, як і світове міфологічне древо, має три яруси: верхній — піднебесний, середній — земний і нижній — підземний, таємний і потойбічний. Нагорі сидять бізнес-святі (несуттєво, як їх звуть — Мойсеями Давидовичами, Бертами Соломонівними, Маджарянами чи Іринами Ревуцькими). На середньому рівні вештаються земні істоти — діти, люди поза бізнесом, коти, собаки, собакоподібні люди і людиноподібні коти, дорослі діти і вічні старигани. А ось нижній ярус — це найбільш незрозумілий і небезпечний світ. До нього ведуть центральний вхід і вхід чорний. Центральний вхід для невтаємничених — міліціонерів, податкової, санстанції, мас-медіа, обивателів. А справжній вхід до нижнього ярусу завжди таємний. Він схований у найнесподіванішому місці, зручному для бізнес-святих, тобто тих, хто перебуває на верхньому ярусі. Лише небожителі мають доступ до чорного ходу, до таємного підземного світу бізнесу — темного, лабіринтоподібного, небезпечного, із замурованими скарбами та кістками людей, що згинули в бізнесі. Нижній ярус українського древа бізнесу — це бердичівське підземелля, яке може привести як до кляштору, тобто до святих, до раю, на небеса (мовою бізнесу — аж до верхніх ешелонів влади), або до пекла — через єврейські контрабандні тунелі до Гнилоп'яті (тобто до банкрутства).

Невже більше не існує міфологічного світу Торгової, 4?

Ірка стільки років жила за правилами і законами, яких вона навчилася тут, у цьому часо-просторовому клубку. Як же вона житиме далі, знаючи, що підмурівок її успіху розвалився? Його вже немає? Він безслідно зник?

Вона сиділа приголомшена і спустошена. Вечірні сутінки невблаганно насувалися на дворик, і якась особлива тривожна тиша тиснула на неї.

У двір зайшов чоловік, напевно, власник авто, здивовано подивився на Ірину і все-таки наважився запитати:

— Ви щось шукаєте?

— Я шукаю Фріду Кац. Точніше, мені повідомили, що вона померла… Вона колись тут жила… Де її родичі, ви не знаєте?

— Це котру Фріду Кац, ту, що внучка Берти Соломонівни?

— Так-так! Саме її! Ви її знали?

— Кого? Фріду? Фріду — ні. А от Берту Соломонівну… Хто її в Бердичеві не знав!

Чоловік замислився.

— Ага, точно. Була у Берти Соломонівни внучка. Може, це якраз та Фріда, про яку ви питаєте. Я її не пам'ятаю. Тільки пригадую, що вона давно кудись виїхала і безслідно зникла. Навіть на похорон бабусі не приїжджала. У Бердичеві її точно немає. Я б знав. Я тут за рогом своє кафе тримаю. Заходьте. Смачно і дешево.

— Дякую, зайду. А інші? Куди поділися інші мешканці?

— Хто де. Одні виїхали до Ізраїлю, інші — до Америки. Когось відселили, сам не знаю куди.

— Може, хоч когось знаєте з тих, хто тут мешкав?

Чоловік замислився.

— Нє-а.

Здається, йому більше не було чого сказати. Він сів за кермо своїх «жигулів» і почав здавати назад, щоб виїхати через арку з дворика. Аж раптом чоловік спинився і опустив бічне скло:

— А це ваше авто стоїть там, на вулиці?

— Моє, а що?

— Класна тачка.

Тепер йому вже точно не було про що говорити з Іркою. Тож він газонув і лишив її сам-на-сам зі спогадами, темрявою й тишею.

Ірка не знала, що робити. Взагалі для жінки її вдачі такий стан невластивий. Вона завжди знала, що треба робити. Завжди. Але ж тут…

Нагорі щось заворушилося. Ірина підняла голову і побачила, що з балкона на неї дивиться сіра кішка. За мить вона зникла.

Ставало моторошно й зимно. Ірина закурила, щоб якось підбадьоритися.

Проте тієї ж миті, як вона смачно затягнулася, з балкончика долинуло жалібне:

— Фріда… іда… іда…!

Ірка обернулася. На балкончику немовби промайнула тінь і зникла, рипнувши старими дверима, хоч вона й сама не була цього певна.

— Гей! Хто тут? Озвіться!

У відповідь — глуха тиша.

«Напевно, здалося, — подумала Ірина. — Голос був як відлуння… Точно, почулося. Треба йти геть, поки не пізно».

— Фріда..іда… іда!..

«Що воно таке? Вшивайся, Ірко, щось тут не те!»

Проте Ірина знову вчинила нелогічно. Вона поволі піднялася зовнішніми дерев'яними рипучими сходами на другий поверх і пішла вздовж довгого балкона, що оперізував будинок по периметру. Ступала обережно, як кішка, намагаючись не робити зайвих рухів. Крізь напівтемряву ледь вимальовувалися обриси дверей, що колись вели в різні помешкання з балкона.

Ірка зупинилася перед дверима з роздертим дерматином. Тут колись жив Мойсей Давидовичович. Він працював у майстерні з дивною назвою «Добір хутра». Однак більшість замовлень виконував нелегально, у своєму помешканні, до якого ведуть оці обдерті двері. Вона обережно прочинила їх і зайшла в кімнатку. Ось тут і квітнув нелегальний хутряний бізнес, саме в цій кімнаті, точніше, не в ній, а в наступній. Ірка там ніколи не була. Їй лише раз вдалося зазирнути туди через прочинене вікно, адже всі вікна помешкань виходили на балкончик, той самий, що обперізував по периметру дім на Торговій, 4 з внутрішнього боку. Ірка досі пам'ятала свої враження від побаченого: в таємничій кімнаті висіли на тремпелях шуби, горжетки, на дерев'яні голови натягнуто недошиті шапки… Посеред кімнати стояв масивний капітальний стіл, уздовж якого рівненько лежала довга дерев'яна лінійка.

Маленька Ірка недовго заглядала в заборонену зону, бо її ляснув нижче спини Мойсей Давидович:

— Киш звідси! Киш! Туди заглядати не можна! — вдавано сердито сказав він.

— А чого?

— Ти що, не розумієш? У цій кімнаті живуть душі всіх убитих звіряток, з яких шиються шапки і шуби.

Тоді ця фраза просто заворожила малу дівчинку.

А теперішня Ірка, зайшовши до колишнього помешкання Мойсея Давидовича, кільканадцять секунд звикала до темряви, а потім майже навпомацки стала просуватися кімнатою до того місця, де мали бути двері до забороненої кімнатки, де жили духи замордованих задля людської примхи звірятка. Ірина пам'ятала, що посеред першої кімнати, яка слугувала Шнеєрзонам і вітальнею, і їдальнею, колись стояв великий круглий стіл, вкритий оксамитовою скатертиною. Не будучи певною, що його вже тут нема, Ірка про всяк випадок проклала свій маршрут крізь темну кімнатку так, щоб обійти його. Вона просувалася маленькими кроками, водночас прислухаючись до звуків темряви. Зараз будинок-древо немов завмер, напружено дослухаючись до того, що робить у його лоні, серед його химерно переплетених гілок, невпізнана істота: будинок принюхувався, зчитував інформацію, прислухався та придивлявся до загадкової незнайомки.

Ірина намацала ручку дверей до забороненої кімнати і прочинила їх. В обличчя війнув дивний запах, вона спершу не змогла визначити, що той запах означав — доброзичливість чи неприязнь, мир чи війну… Вона зробила крок уперед і… нога провалилася в діру. Ірина перелякалася і ледь не запанікувала. Ногу пройняв різкий біль, і вона спробувала визволити її з несподіваної пастки. Це вдалося зробити, лише пожертвувавши черевиком на високому підборі.

Ірина присіла й почала обмацувати в темряві дірку із застряглим черевиком.

Діра була досить велика, але, як і все в цьому домі, дуже химерна: одна дощечка зламана більше, друга — менше, остання стирчала над першою і боляче дряпала Ірині пальці. Вона все-таки видерла черевичок з дірки, хоча й була певна, що йому гаплик. За час «полону» в черевичок набилося повно старої шерсті. Ірина згадала, що в її торбинці є запальничка, якою можна бодай трохи освітити кімнату. Проте поки вона її витягала, з торбинки випав мобільний телефон і провалився в ту саму дірку. Ірина затамувала подих і почула, як той дзенькнув об щось металеве. Чомусь їй здалося, що це має бути великий мідний таз, у яких колись у цьому домі варили варення. Вона важко зітхнула, чиркнула запальничкою і спробувала освітити дірку, але нічого суттєвого в ній не побачила.

«Треба робити ноги, поки не пізно!» — наказала собі Ірина, натомість знову — вже вкотре за день! — вчинила нелогічно: вона прикурила сигарету і почала водити запаленою запальничкою, роззираючись по кімнаті.

Жінка посміхнулася, коли побачила, що довгий дубовий стіл, який вона пам'ятала з дитинства, і досі стоїть посеред кімнати. На стінах витанцьовували химерні тіні, Ірині навіть здалося, що вони чимось схожі на маленьких звіряток. Ті тваринки немов гасали по кімнаті і борюкались, наче цуценята: граючись, хапали один одного зубами, як лисенята, терлися носами і чухалися задньою лапою за вухом, як вовченята, вилизували шерсть, як рись, тремтіли, як кролики, морщили носики, як норки.

Їй на мить здалося, що вона чує їхні голоси: звірята гарчали, пищали, муркотіли, шипіли, і все це зливалося в якусь звукову кашу, що від неї паморочилося в голові. Та каша булькала, шипіла, шкварчала, немов потрапивши на розпечену пательню: «Ши-ши! Ши-ли-ши-ли! Шиншили! Шиншили!»

Ірина знову посміхнулася: ті звірята хором шепотіли: «Шин-ши-ли! Шин-ши-ли!» І це скидалося на перешіптування слуг у великому панському маєтку перед приїздом господаря: «Пан їде!» Або на те, як перешіптувалися мешканці середнього — земного — ярусу Торгової, 4, коли Мойсей Давидович повертався з сибірського вояжу «з товаром», тобто з хутром. Це означало, що для всього дому-древа починається новий етап життя, а точніше, нова серія життєвого серіалу. До Мойсея Давидовича почнуть ходити різні клієнти: одні, вперше потрапивши сюди, з острахом озиратимуться навсібіч, не розуміючи, куди потрапили, інші, постійні клієнти, приходитимуть пізно увечері або й поночі, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Втім, мешканці Торгової, 4 все одно завжди знали, хто то був і що саме замовив у їхнього Мойсея Давидовича, в якого довгими зимовими вечорами світиться віконечко і стукотить швейна машинка.

Шин-ши-ли! Шин-ши-ли! — захоплено шепотіли звірятка.

Ірина пам'ятала це дивне слово з дитинства. Якось вона спитала Фріду, що воно означає, і та відказала, що точно не знає, але, здається, це якась міфічна істота з єврейського фольклору, втілення того, чого нема, але що хочеться мати.

«Киш звідси! Киш! Киш!» — точнісінько, як колись шугав її Мойсей Давидович, стала розганяти тих звірят Ірина. Ці дурні створіння почали її дратувати своєю улесливою поведінкою — вона не любила лестощів від підлеглих і сама ніколи не лестила начальству. Вона давно вже виросла зі штанців благоговіння перед тими, хто в соціальній ієрархії формально стояв вище за неї. Ця успішна бізнес-леді давно зрозуміла: в її оточенні, та й поза ним, немає нікого, хто був би морально та психологічно сильнішим за неї. Кожну людину, яку вона зустрічала — політиків чи скоробагатьків — вона бачила наскрізь своїм рентгенівським оком. І виходило, що вони переважно слабкі істоти, яких виносить на гребінь слави або влади звичайний випадок, і в своїй владі, славі, багатстві вони починають поводитися, як діти. Ірина могла програвати бої з партнерами, можновладцями, але тільки матеріально. Морально вона завжди перемагала. Для неї це була справа честі.

Щоправда, на світі був чоловік, морально сильніший за неї. Маджарян, а хто ж іще!

Ірина побачила в стіні маленькі дверцята, мабуть, від внутрішньої шафи, вона обережно підійшла до них і прочинила в очікуванні побачити якусь стару хутряну річ. Проте з подивом відкрила для себе, що там, усередині, в самій шафі, були ще одні, трохи менші, дверцята. Отже, це таємний хід. Все було дуже просто, і все цілком вкладалося в логічну схему: у Мойсея Давидовича просто не могло не бути таємного ходу.

Ірині стало безмежно цікаво, куди він веде. Проте темрява стала геть непроникною, і вона вирішила прийти сюди завтра вранці. Жінка рушила до виходу, аж тут звідкілясь почувся звук її мобільника — життєрадісний Моцарт кликав до спілкування. Ірина прийняла блискавичне рішення: все одно доведеться спускатися вниз, шукати телефон, то чому б не зробити це через чорний хід? І тут озвався її внутрішній голос:

— А не страшно?

— Не страшніше, аніж ховати великі гроші від податкової.

— Тоді вперед!

Ірина повернулася до дверцят, пригнула голову, влізла у внутрішню шафу, штовхнула менші дверцята і пролізла крізь них.

Як туди пролазив Мойсей Давидович? В дитинстві він здавався їй таким величезним! Напевне, це синдром дитини, що виросла: коли вона повертається у місця свого дитинства, їй усе здається маленьким і немовби іграшковим.

Донизу вели сходи. Ірина стала обережно спускатися. Пройшовши, як їй здавалося, цілий поверх, вона, втім, не знайшла очікуваних дверей. Вона спустилася далі, сподіваючись вийти десь у двір, проте й тут на неї чекало розчарування: виходу ніде не було. Сходи вели ще нижче, вочевидь, у підвал, що, своєю чергою, вів до підземного ходу. Опинитися там серед ночі Ірині не хотілося. По-перше, запальничка скоро згасне, а по-друге… По-друге, вона вже колись була в тому підземеллі. Відчуття не надто приємні. Тим паче, тепер уже ніч…

Тож вона вирішила підніматися тими ж сходами вгору. Ішла та й ішла, але сходи ніяк не кінчалися, і ніде не було навіть натяку на двері, через які вона потрапила сюди. Це її трохи налякало. Ірина на мить зупинилася, щоб відсапатися і зосередитися. З двох варіантів — опинитися на даху будівлі чи в підземеллі — вона вибрала перший. Хоча в хвилину вагання її відвідала крамольна думка: а що, як спробувати знайти в підземеллі сховок, який їй показувала Берта Соломонівна?

Ірина тільки тепер здивувалася, чому саме їй, а не Фріді, Берта Соломонівна показувала схованку. Можливо, Фріда також тоді була? Здається, таки була. Але ж який сенс старій директрисі комісійного магазину посвячувати в сімейні таємниці чуже дівчисько, сім'я якої ненавидить усе кодло на Торговій, 4? Адже де гарантія, що, подорослішавши, дівчисько з робітничої слобідки не зненавидить Фріду, Берту Соломонівну і світ, у якому вони жили?

Ні, краще вже йти нагору. Там світло, там повітря. Там, врешті-решт, безпечно, позаяк святі завжди миролюбніші, ніж мешканці нижнього ярусу.

Ірина знову зупинилася. Фріда завжди казала, що в цьому будинку краще не користуватися чорним ходом — ніколи не знаєш, куди він виведе. Ірка тоді дуже здивувалася, але промовчала. Вона знала напевне: в цьому домі краще слухати, ніж говорити.

Якось Фріда розповіла, як вона заблукала в лабіринтах паралельних ходів дому. Вона сказала, що її шукали три дні, а їй здавалося, що не була вдома хвилин десять, бо навіть не зголодніла і в туалет жодного разу не сходила.

Ірина напружила пам'ять, аби згадати, що їй тоді переказувала Фріда. То була якась дивна історія, що лоскотала нерви мешканцям дому — древа. Ага, Фріда сказала, що зустріла там якось чорнявого чоловіка з білосніжною посмішкою і золотим зубом. І ще в нього була відрубана кисть. Чоловік був веселий, він весь час жартував і розважав Фріду, поки вони блукали довгими коридорами дома-древа. Він нарозповідав їй стільки цікавих історій, що вона навіть не помітила, як промайнув час. Ірині врізалася в пам'ять лише одна з них: про дух ґешефту, який блукає по торгівельних кварталах різних містечок і просить проценти.

Врешті-решт той чоловік з білосніжною посмішкою, золотим зубом і відрубаною кистю довів її до якихось дверей і сказав: «Тобі сюди!» — «До побачення!»

А ще він сказав: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор. Повтори!»

Фріда повторила: «Треба передати дяді Рафіку, що оте зробив Семафор. А що він зробив?» — «А це, люба, тобі знати не обов'язково!»

Фріда пішла далі і зустріла дивного чоловічка — худого, зморщеного, з синіми губами й синіми нігтями.

«Дай процент!» — попросив він Фріду, і вона зробила все так, як їй перед тим порадив чоловік з відрубаною кистю.

Вона сказала: «Падлом буду, якщо не дам!»

Тоді він сказав їй: «Доведи!»

І на це була відповідь у Фріди:

«Жертвую щастям в особистому житті!»

А він їй на те:

«По руках! Тобі — безпрограшний ґешефт, мені — процент!»

А тоді ще шепнув на вухо:

«Твій ґешефт — папір!»

Коли Фріда нарешті потрапила до себе додому і розповіла Берті Соломонівні про те, що з нею сталося, бабуся спершу зблідла, потім налила онучці чашку бульйону, а сама кудись вийшла.

За двадцять хвилин у їхній кімнаті зібралася ціла нарада: Берта Соломонівна, Мойсей Давидович, Рафік Вазгенович, Соболєв і пан Збігнєв. Здається, Ірка якраз прийшла в гості до Фріди, тому так чітко пам'ятала ту історію. Дивно, що її, шмакодявку зі слобідки, не вигнали «святі» дому-древа на Торговій, 4.

Усі поважно сіли на стільці, і тоді Берта Соломонівна наказала:

— Дєтка, повтори ще раз, що з тобою сталося. Тільки нічого не пропусти.

Фріда знизала плечима: а що тут пропускати? І вона переповіла свою пригоду від того місця, коли з цікавості відчинила бабусиним ключиком їхні потаємні дверцята, як спершу заблукала в лабіринтах, де й зустріла чорнявого дядька з білосніжною посмішкою, золотим зубом і без кисті, і як він розповів їй про дух ґешефту і ще купу інших історій, і що саме він сказав їй на прощання…

— Повтори ще раз, що тобі сказав той дядько! — попросив Фріду дядько Рафік.

— Та я вже тисячу разів вам сказала: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор».

За столом запанувала тиша.

— Це він, — сказав дядько Рафік і закрив обличчя руками. — Сумнівів немає.

— Дочко, а ти нічого не наплутала? Він точно сказав «семафор»? Ти впевнена?

— Звичайно! — обурилася Фріда. — Я нічого не могла переплутати. Я його бачила перед собою і чула, як зараз вас!

— Дєтка, а тепер іди погуляй! — наказала Берта Соломонівна.

Знаючи, що зараз буде найцікавіше, Фріда з Іркою шугнули в коридорчик і не пішли геть, а стали по черзі підглядати й підслуховувати в замкову шпарину.

Дядько Рафік, всесильний дядько Рафік, директор ринку і готелю «Кооператор», «справжній крутий мужик», якого поважав весь Бердичів, заплакав як дитя:

— Рубіку! Братіку мій! Просив я тебе, не зв'язуйся з контрабандою! Я ж тобі казав: або ти сядеш, або тебе вб'ють! Послухав би мене — був би зараз начальником міліції Бердичева! А може, аж у Житомир тебе забрали б! З твоєю головою!

— А чого він був без кисті, Рафіку? — обережно спитав Мойсей Давидович.

— Ти мене питаєш? Я нічого не знаю! Як я можу знати? Я навіть не поховав його! От його душа досі й не може заспокоїтися!

— Він без кисті, бо прикував ту чортову валізу з грішми до себе наручниками, а ключ сховав! — припустила Берта Соломонівна. — І його спільники не могли її відібрати у вже мертвого Рафіка, не відрубавши йому руки.

— Гади! — заридав Рафік.

— Ну досить, Рафіку! Досить! Сльозами справі не зарадиш! Краще скажи, що ти думаєш робити?

— Тільки помста!

— Я так і знав! — підхопився з місця Мойсей Давидович. — Ці Варданяни — гарячі голови! Що ти, що Рубік, що батько ваш — царство йому небесне! Рафіку, я тебе прошу, будь мужчиною!

— І не вмовляй мене, Мойсею. Я мушу це зробити!

— Семакіних уже й слід прохолов! Вони вже десять років як не в Бердичеві! Він одразу ж по тому, як пропав Рубік, переїхав до Києва. Шукай вітра в полі!

— Я його з-під землі знайду! — скреготав зубами Рафік. — Я його уб'ю! Клянусь прахом батька!

— Рафіку, заспокойся, будь ласка! Тобі від того легше не стане! Бог сам усе розставить на свої місця.

— Я атеїст!

…Того вечора сусіди ще довго розмовляли.

Цікаво, чому це так врізалося в Іринину пам'ять? Напевно, тому, що років із десять тому їй трапилася нагода згадати про цю дивну історію.

Якось Ірина замовила в бюро послуг «Світанок» прибиральницю для миття вікон. У ті часи Ірина ще не мала можливості найняти постійну служницю, проте могла собі дозволити час від часу оплачувати хатню роботу.

Тоді разу прийшла жінка, явно хвора на алкоголізм, яка, щоправда, всіляко намагалася це замаскувати. Ірина спершу хотіла відмовитися від її послуг, проте, побачивши її жалюгідний погляд, пустила жінку в квартиру.

І та дуже старалася. Видно було, що в неї з дитинства лишилися навички доброї господині. Все до часу йшло добре, проте на четвертому вікні сталася неприємність: жінка впала з підвіконня і розбила об батарею брову. Вона довго вибачалася, виправдовуючись тим, що в неї запаморочилася голова.

Ірина злякалася не на жарт: поміряла їй тиск, напоїла чаєм, дала якісь таблетки і розрахувалася за всі шість вікон. Та пообіцяла прийти іншим разом домити два вікна. Ірина була впевнена, що це порожні обіцянки: хто, отримавши гроші, ще раз прийде? І вона того ж вечора домила вікна сама.

Проте вона помилилася: жінка прийшла до неї через день. Оскільки вікна вже були помиті, Ірина запросили її на чай і почала розпитувати про життя: її завжди цікавили люди, які становили повну протилежність їй самій, ті, що перебували на протилежному полюсі соціальної ієрархії.

Жінка, як з'ясувалося, народилася в Бердичеві, а коли їй виповнилося десять років, батька перевели до Києва. Жили вони дуже заможно: машина, квартира, дача, в домі тільки пташиного молока бракувало. Однак з доброго дива батько почав хворіти на якусь психічну хворобу. Час від часу з ним траплялися дивні напади: він ішов на кладовище і починав їсти землю. Що вже з ним не робили, яким лікарям не показували — все дарма. Йому робилося дедалі гірше. А їхня колись повна чаша порожніла на очах. Багатство зникло. Врешті-решт вони почали жити лише на мамину зарплату і батькову пенсію за інвалідністю. У неї самої життя не склалося: чоловік любив випити і її привчив. Спершу вони пропили свою квартиру, а потім, після смерті матері й батька, і батьківську. Тепер живуть на вокзалі. Ось така сумна історія падіння.

— А де ви жили в Бердичеві? — поцікавилася Ірина.

— Та в центрі, недалеко від кляштору.

— Ви знаєте, я теж із Бердичева. Щоправда, жила на слобідці. А яке ваше дівоче прізвище, може, я згадаю? Адже ми з вами майже однолітки!

— Семакіна.

Ірина наморщила чоло:

— Не пам'ятаю. Хоча прізвище здається знайомим. Ким працював ваш батько?

— У міліції.

Ірину немов блискавкою вразило.

Вона дивилася на це жалюгідне створіння, а в скронях гупала кров. Все-таки є вища сила! Якою ж досконалою є світобудова, якщо злочинець несе покарання навіть через десять років і навіть не в одному поколінні!

— А прізвище Варданян вам нічого не говорить?

Жінка перелякано округлила очі.

— Рубен Варданян. Батько ніколи не називав це ім'я? — повторила Ірка.

Жінка скривилася, і на її обличчі застиг дивний вираз, який промовляв: мені вже все байдуже. Проте відповіла:

— Батько ще за життя поставив розкішний пам'ятник якомусь Рубіку Варданяну на Байковому цвинтарі. Але той батьковим другом ніколи не був. Це точно…

Пізніше Ірина не пошкодувала часу і таки з'їздила на Байкове. Вона знайшла могилу Рубіка Варданяна. На ній стояв дуже дивний пам'ятник: рука з обірваним наручником. Внизу напис дрібними літерами: «Рубіку, ти був правий — землю їм і сечу п'ю». Підпису не було…

…Ірина стояла на сходовому майданчику чорного ходу будинку-химери. Зненацька десь ізгори долинула мелодія мобільного телефону. Вона впізнала свого життєрадісного Моцарта і кинулася на звук. П'ять сходинок догори, ще дві, ось і дверцята, вони відчинені, ось і він, маленький електронний хлопчик, який так гарно грає Моцарта і так м'яко освітлює старовинний стілець, на якому лежить.

— Алло!

— На жаль, ваш абонент перебуває поза зоною досяжності…

— Хто дзвонив?

— Приватний номер. Тобто зашифрований.

Ірина вже нічому не дивувалася. Ні тому, що мобільник упав униз із кімнати Мойсея Давидовича, а опинився тут, у кімнаті на тому ж рівні, що й перша. Ні тому, що звук удару був металевий, а телефон лежить на м'якому стільці. Не здивувало її й те, що сходи, якими вона довго піднімалася в темряві, в кільканадцять разів перевищували справжню відстань між поверхами. Вона знала змалечку — для цього будинку нормою є ненормальні речі. Адже це не простий будинок. Це — дім-древо.

Вона залишила мобільний телефон лежати на стільці, а сама сіла в старе крісло-гойдалку, що стояло поруч. Хитнула крісло раз, вдруге. Раз-два… раз-два…

«От робили колись меблі! Ліг — і отримуй насолоду. Вигин спинки ідеально розслабляє м'язи спини. І навіть найбільша проблема сучасних крісел — шия й голова в них не відпочивають — у цьому екземплярі враховано в дивовижний спосіб просто ідеально… Раз-два… раз-два… Гойда-гойда-ша, де кобилка, там лоша… Здається, я починаю впізнавати цей стан розслабленості, починаю впізнавати це крісло, починаю згадувати… Моє тіло впізнає це крісло, це безсумнівно… Безсумнівно також, що воно пов'язане саме з цим будинком… У кого ж воно стояло?… В чиїй оселі?… Кому належало?.. Гойда-гойда-ша… Раз-два… раз-два… Берта Соломонівна? Ні, в неї такого не було. Дядько Рафік? Ні, в нього завжди були найсучасніші меблі — він був схиблений на всьому новому, тож не минало й півтора року, як він міняв у своїх кімнатах всі меблі. Він ненавидів „мотлох“ і позбувався його безжально. Те, що можна було продати, продавав у комісійному Берти Соломонівни, а те, що, на його думку, коштувало копійки й не варте було мороки, виносив у двір у дерев'яних базарних ящиках пізно увечері, а рано-вранці ящики були вже порожні. Час від часу тітка Каріна, його дружина, казала: „Рафіку, знаєш, на кому я сьогодні бачила свою кримпленову сукню? На Главачці, секретареві райкому партії!“ Тоді вони довго сміялися. Ірка ніяк не могла зрозуміти — невже сама секретар райкому приходить вночі на Торгову, 4, дізнаючись від своїх партійних агентів, що Варданяни купили меблі, а отже, днями робитимуть шмон у своїх лахах, і риється там до скону, щоб здобути омріяну кримпленову сукенку тітки Каріни, яку їй торік Рафік Вазгенович привіз із Москви? Уже згодом Ірина зрозуміла, що існує таємний ланцюжок „спекулянтів“, який і постачає всю бердичівську еліту імпортними лахами. Главачка напевне знала, що Каріна — законодавиця моди в містечку, вона одягається найкраще в місті, бо її Рафік має зв'язки. І тому, коли секретареві парт-кому, затюканій своєю безглуздою роботою, приносили точнісінько таку сукню, як у Каріни Варданян, та хапала річ одразу, та ще й утричі переплачувала за неї… Якби вона знала, що та сукня, можна сказати, з помийниці Торгової, 4, то напевно б дістала інфаркт! Дивна річ, думала Ірина, дивна психологія радянського обивателя: престижно було вдягатися в ті самі кофтинки, костюмчики, блузки, що й окремі місцеві авторитети — офіційні й неофіційні. Зараз жінка повісилася б, побачивши на прийомі чиюсь дружину в тому самому вбранні, що й вона. А раніше…

…Ні, це крісло не Варданянів. І не могло воно стояти у Соболєвих, воно не пасувало до спартанської офіцерської обстановки… Хоча… Не може бути, здається, саме у Соболєвих вона на ньому гойдалася… Як же це? Стоп! Вона гойдалася в ньому і в Берти Соломонівни!… Спершу гойдалася, згодом гойдала ляльок… Як це може бути?… Точно, і у Соболєвих, і у Берти Соломонівни… Щось тут не те…»

Тут заграв завжди оптимістичний Моцарт з мобільного. Ірина, яку почало заколисувати гойдання, спинила крісло і втупилася в маленького електронного хлопчика. Приватний номер… Тобто зашифрований… Можна навіть не вставати… У цьому місці телефон дзвонить не для розмов, а щоб подати якийсь знак, показати шлях, яким треба рухатися в лабіринтах дому-древа. Мобільник освітлював стілець, на якому лежав — старий стілець із оббитими гобеленовою тканиною сидінням і спинкою… Нитки вже посоталися, малюнок стерся. Цей малюнок Ірина знала напам'ять: пастух і пастушка, вдалині на горі замок, а внизу пасуться овечки… Вона завжди питала тітку Ірену: чому овечки блакитні? А та сміялася: не вистачило білих ниток! Ірина розглядала малюнок і з дитячою впертістю продовжувала допит: «Можна ж було платтячко пастушки зробити не білим, а голубим, і тоді овечок виткати білими!» Тьотя Ірена обіймала Ірку і цілувала у маківку з кучерявим волоссям: «Просто цей стілець дуже старий, він єдиний залишився з гарнітуру моєї бабці, бачиш, тут навіть на спинці вензель є — ось, літера „О“, що означає „Огінські“. Це наша фамільна реліквія… А точніше, одна з них, — сумно додала вона. — Цьому стільцеві стільки років, що кольори тут змінилися: одні вицвіли, інші забруднилися. Придивися до платтячка пастушки на сидінні, бачиш — воно колись було рожевим… Дивися, на бантику дуже добре видно…» — «А де шиють такі платтячка?» — «Ніде не шиють, — сумно посміхнулася тітка Ірена. — Точніше, його можна пошити, тільки нема куди в ньому піти… Зараз це не модно… А коли я була мала, на мене силою вдягали такі сукенки, коли ми йшли до костелу, а я їх ненавиділа, намагалася замастити, щоб іншим разом не вдягати… А тепер шкодую: як би мені хотілося зараз надягти таку сукню, нехай тільки для себе, для чоловіка чи для Андрійка…»

Так, це був стілець Жевуських. І крісло-гойдалка було їхнім… Просто пан Збігнєв час від часу «встрявав у якісь історії», і пані Ірена, боячись обшуків, переносила на зберігання улюблені фамільні речі то до Берти Соломонівни, то до Соболєвих — залежно від того, з ким на той час вона перебувала в «кухонному мирі».

Мобільний телефон затих, Ірина знову почала гойдатися, заколисуючи саму себе.

«Отже, я у Жевуських…»

Це було найсвітліше помешкання в усьому домі, бо було розташоване на розі, і його вікна виходили не лише у двір, як в інших оселях, а й на вулицю.

Тут Ірина час від часу робила уроки з Андрієм Жевуським. О, це найяскравіший спогад її дитинства…

Андрій Жевуський… Анджей, як називала його мама, пані Ірена. Щось ангельське було в тому імені… Андрій був для неї янголом, однак не в розумінні охоронця, рятівника, готового прийти на допомогу будь-коли чи сотворити чудо, а в розумінні недосяжності. Жевуські жили на верхньому — небесному — рівні дому-древа, на верхівці світобудови, вони були небожителями, відтак їхнє життя було світлим і красивим, а отже, для неї недосяжним…

Збігнєв Жевуський — старий поляк, який, судячи з уривків розмов, що точилися поміж пані Іреною та Бертою Соломонівною, відсидів і повернувся в рідні місця хворим і виснаженим… Пані Ірена була на багато років молодша за нього, їх познайомили в Сибіру. Іренині батьки майже силоміць віддали її заміж за старого. Вона погодилася на одруження лише тоді, коли мама пообіцяла їй: «Зі Збігнєвом, доню, ти будеш, як у Бога за пазухою. Все, що ти недолюбила, недоїла, недопила, недоотримала у дитинстві, надолужиш із ним. Вір мені, доню». Пані Ірена не раз згадувала ті слова із вдячністю.

Ірина довго не знала, чим саме заробляв на хліб дядько Збігнєв, точніше, її це не цікавило, вона просто захоплювалася тим, що Жевуські жили, як на той час, просто розкішно. Щоправда, вона дивувалася: чому в пору, коли в Бердичеві почали будуватися перші кооперативні будинки з усіма вигодами, з Торгової, 4 переселилися лише Альперовичі, які були далеко не найбагатшими.

Тільки тепер, зі своїм бізнесовим досвідом, вона розуміла: на це були причини переважно конспіративного характеру. В домі-древі легше було робити ґешефти, вести «нелегальну трудову діяльність», приховувати справжні прибутки, утримувати таємні канали збуту, поповнення, складування. Тут легше було зберігати таємниці. Дім-древо був для його мешканців фортецею, і лише тут вони почувалися безпечно, лише тут могли виживати.

Анджей, Анджей… Чиста дитина, пещений мамин синок, скільки внутрішнього благородства, делікатності, інтелігентності! І скільки гонору!

Для Ірки він був ідеалом, який то наближався до неї, то віддалявся… Він був голубооким красенем, проте зовнішність хлопця мало тривожила Ірину — навіть якби він був потворним горбанем, вона однаково «запала» б на нього. Її в Андрієві цікавило лише одне: його походження, його прізвище: Жевуський.

А для нього?… Ким вона була для нього?…

Ірина зупинила крісло-гойдалку і навмання натиснула кнопку на мобільному: екран засвітився. Вона взяла стілець у руки й понюхала. Він пах Жевуськими. Маніпуляції нюхання її навчила пані Ірена. Точніше, не вчила, просто робила так завжди. Польська кобіта все визначала на нюх. Саме так пані Ірена купувала м'ясо й курей на базарі, взуття в магазині, «з-під поли» чи «з рук» (на нюх вона визначала якість шкіри). Жевуська ніколи не куштувала їжі під час приготування, вона визначала її готовність і смакові характеристики лише по запаху. Випікаючи свої ароматні «бабусині тортики», вона ніколи не відкривала дверцята духовки, проте завжди безпомилково виймала коржі вчасно, аж до секунди, що було незбагненним для решти користувачів спільної кухні. Про пані Ірену та її манеру готувати казали: «Напевне, вона знає якесь слово, не інакше». «Яке слово?» — дивувалася в дитинстві Ірка. «Чарівне», — жартувала Берта Соломонівна.

На нюх пані Ірена визначала й чоловіків. Вони ходили до неї на примірку, хоча Жевуська була жіночою кравчинею. Взагалі вона, здається, спеціалізувалася на жіночій нижній білизні. Саме пані Ірена пошила Ірці перший бюстгальтер. Її привела до Жевуських Берта Соломонівна. Ірка трохи соромилася своїх грудей, і тому вперто відмовлялася роздягатися, однак пані Ірена почала гладити її по голові, розчісувати кучері, докладно розпитувати, що їй сьогодні снилося, тож коли жінка зняла з дівчинки кофтинку, та цього навіть не помітила. Не те щоб Ірка не бачила, що робить пані Ірена, навпаки, вона все чудово розуміла, але їй геть не хотілося опиратися, навіть більше, це було дуже приємно.

Такого «бюстику» в неї більше ніколи не було: щоб сидів як улитий, не тер, щоб «дихав», і такий гарний: оздоблений рожевими перламутровими бісеринками, а між чашечками пах якимись невмирущими трояндовими пахощами рожевий трояндовий бутон… «Дівчинко моя, — казала пані Ірена, — якби ти знала, скільки лиха приносить жінці перший поганий бюстгальтер, коли груди затиснуті в занадто вузький або обвислі в заширокому ліфчику! Порушення кровообігу, недорозвиненість молочної залози і відсутність молока, коли воно конче необхідне твоєму немовляті, або навпаки — гіпертрофована молочна залоза, яка з віком набуває загрозливих розмірів! А психологічні комплекси і травми! А ця мода на синтетику, адже тепер навіть мереживо синтетичне! Жіночі груди повинні дихати, вони живі, запам'ятай цей! Знаєш, як знадобляться тобі гарні груди у спілкуванні з чоловіками! І врешті-решт це — краса».

Ірка стояла, немов заворожена, і витала в рожевих мріях…

«От і все, панночко! Можете вдягатися! Обіцяю: ви згадуватимете пані Ірену все життя! Особливо, коли матимете справу з чоловіками».

Так, на цьому вона також добре зналася. Чоловіки її любили. І вона їх…

— Фрі-іда! — зненацька долинуло звідкілясь із двору. — Фрі-іда!

Ірина підхопилася з крісла, підскочила до балкона, розчинила засклені рами і визирнула у двір.

Було темно. Місяць освітлював лише дах будинку і майже не проникав у дворовий колодязь.

По стіні знову промайнула тінь, і все завмерло, стало, як і було…

Ірина обперлася на поручні: звідки вона знає цей голос?

Жодних асоціацій.

Це скидалося на голос божевільного з того світу…

Спускатися донизу геть не хотілося. Тут, у цій оселі Жевуських, було безпечно. Тож вона нікуди звідси не піде. Зараз навіть важко згадати, скільки разів безсонними ночами вона мріяла жити саме тут, у невістках пані Ірени. Скільки разів уночі вона повторювала солодке: «Я — Ірина Жевуська!»

Ірина зморщилася. Чомусь саме цей спогад її неприємно кольнув. Тоді вона його відкинула безжально, як непотріб. Натомість, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, поринула в інші спогади. Вона спробувала відтворити візуальний образ пані Ірени.

Цілісної картини створити не вдавалося, зате один за одним, немов хвилі, зринали уривки спогадів: у шафі — різнокольорові рульончики шовку для пошиття білизни, рожеві, кремові, коралові, кольору морської хвилі, лимонні, жовті, білосніжні, слонової кістки і ґранатові. Оцей ґранатовий колір… від нього Ірина просто божеволіла. Переїхавши до Києва, вона була шокована, коли дізналася, що ґранат червоного кольору… Ґранатовий колір тітки Ірени був тим, що називається тепер індиго, або, по-простому, волошковий. Ірка не могла уявити собі жінку, яка б носила білизну такого кольору. І якось вона не втрималася і запитала-таки: «Тьотю Ірено, а хто носить білизну такого кольору?» — «Каріна!» — розсміялася вона і з цікавістю подивилася на неї. — «А я дивувалася, чому ти так пильно розглядаєш ці рульончики? Ось про що ти думаєш! З тебе будуть люди!» — сказала пані Ірена і погладила дівчинку по голові.

Так, тільки Каріна Варданян могла носити білизну такого кольору. І не дивно, адже шовк, атлас, нитки, бісер, стрічки привозив пані Ірені саме дядько Рафік. Коли він повертався з далекої мандрівки і входив через арку в двір дому-древа, то кричав: «Караван прибув!» І починав разом з таксистом вивантажувати валізи, ящики, мішки…

«Ти — східний чоловік, — казала йому тітка Ірена. — В цьому твоя прєлєсть!»

Ірка підслухала цю розмову, коли робила з Андрієм математику.

Вона запам'ятала той довгий смачний поцілунок, який подарувала своєму сусідові пані Ірена. Він пахнув східними солодощами і прянощами, трояндовими пелюстками й жасминовою водою. Напевне, той запах долинав від тих полотняних мішечків і екзотичних баночок, що стояли на трюмо, але Ірці хотілося вірити, що це був аромат поцілунку…

Як вона хотіла стати схожою на пані Ірену!

Ірина із заплющеними очима намагалася пригадати ще щось із побуту Жевуських. Щось таємне і небезпечне було в тих спогадах… Щось таке… адреналіномістке… Що ж то за таємниця? Як знайти дверцята до неї?

Дверцята! Так! Саме дверцята! Адже двері — суттєвий елемент дому-древа. В ньому було багато дверей, але ще більше — потаємних дверцят.

— У кожній родині, яка себе поважає, мають бути потаємні дверцята, — казала Берта Соломонівна. — Без них життя родини стає справою публічною, або, як тепер кажуть, колективним достоянієм. Не вір, дєтка, тим, хто вважає соціалістичну сім'ю ідеалом.

Так-так. Саме потаємні дверцята. Вони були і в цій оселі.

Ірина вже вкотре встала зі зручного крісла-гойдалки і, освітивши собі шлях мобільником, як сновида, посунула в тому напрямку, де були потаємні двері. Вона почала обмацувати стіну, однак ніде нічого не було. Мобільник згас, вона знову натисла кнопку, щоб освітити стіну. Нічого нема. Не може бути! Дверцята мають бути десь тут. Вона почала, немов у лихоманці, здирати старі шпалери зі стіни, і нарешті побачила сліди замурованих дверей. Ірина притулилася щокою до стіни і заплющила очі…

Тітка Ірена, завжди привітна, весела й безтурботна, оберігала ті дверцята, мов левиця. Вони завжди замикалися на ключ, навіть… навіть коли хтось там був… Так-так… Тітка Ірена носила туди їжу на таці… Так-так… А ще… Ще дядько Збігнєв часом пропадав на цілий тиждень, хоч і не виходив з дому… Це помітила Берта Соломонівна. Значить, Ірена там його замикала. Для чого? Він що, був божевільним? Та ні, звісно! Звідтіля чулися чоловічі голоси. Досить глухо, але ж Ірка їх чула. А от Андрій не чув. Чи просто вдавав, що не чує…

Андрій, Андрійко, Анджей…

Господи боже, вона згадала! Так, це воно!

Якось Ірка прийшла до Жевуських робити математику. Вона мала математичні здібності й феноменальну пам'ять на цифри та формули, а Андрій був типовим гуманітарієм. От пані Ірена й заманювала до себе Ірку: послуги Анджеєвої однокласниці коштували дешевше, ніж репетиторові, тим більше дівчинка відпрацьовувала Іренині подарунки і у школі на контрольних: вона розв'язувала одразу два варіанти — для себе і для Андрія…

Так-так… Ось Ірка прийшла до Жевуських… Тихенько прослизнула у вітальню… Дім-древо привчив її ступати тихо й обережно… Андрій стояв на колінах і цілував материну руку, а пані Ірена плакала:

— Побожись мені Маткою Боскою, що ти ніколи в житті не візьмеш в руки карти!

— Клянусь, мамо!

Вона поцілувала його в маківку і крізь сльози прошепотіла:

— Фарт не передається від батька сину, тільки через два покоління, розумієш?

— Розумію, мамо!

Ірка збагнула, що її присутність у той момент була б небажаною, і тому безшумно вислизнула з оселі Жевуських.

«Отже, пан Збігнєв був картярем, професійним картярем».

Ось чим можна пояснити, що пан Збігнєв зникав на тиждень, не виходячи з власної оселі… Ось чим можна пояснити те, що меблі Жевуських частенько «подорожували» від них до Берти Соломонівни або Соболєвих, а за якийсь час — назад, ось чим можна пояснити слова Ірениної матері, що «за Жевуським ти будеш, як у Бога за пазухою»… Але чи мала рацію стара полячка? Хіба можна оте життя на вулкані, яким жили Жевуські, назвати «Божою пазухою»? Хто знає? У тій нудній, одноманітній і стандартній радянській дійсності гострі різнополюсні відчуття справді могли видаватися щастям…

Це теж було однією з причин, чому звідси, з Торгової, 4 майже ніхто не хотів виїжджати. Люди були тут щасливими…

Ірина підійшла до вікна. Надворі почало світати… Будучи жайворонком, вона безпомилково визначила: четверта година ранку.

Ірка стала жайворонком не зразу. Точніше, вона примусила себе такою стати. Під впливом Маджаряна. Він якось сказав, що його бізнес любить ранок. Ірці не треба було повторювали двічі. І її бізнес теж полюбив ранок. Якщо казати точніше, її та Маджарянів бізнес вимагав свіжої голови саме вранці. Саме вранці найчастіше виникала потреба в блискавичних і точних рішеннях, тоді, коли суперник, виснажений нічними клубами, професійними дівчатками й казино, був найбільш вразливим і нездатним до опору: «Береш його голими руками!» — вчив її Маджарян. Саме для цього він вкладав гроші в ігорний бізнес і нічні клуби, хоч сам туди не ходив. Він лише заманював до своїх закладів конкурентів. Це був точний і продуманий хід.

Ірина пам'ятає, як Маджарян, розвалившись у м'якому фотелі, попихкуючи сигарою, розповідав їй:

— У радянські часи, часи тотальної державної власності, не існувало приватного бізнесу, тож щойно з'явилася зручна нагода, першими присмокталися до цієї сфери ми — вірмени, греки, євреї — чисті чи напівкровки. Тобто традиційно торгівельні народи. І виживаємо ми у бізнесі краще, аніж спадкові землероби і скотарі. Напевне, тому в нас зазвичай не «пливе дах», коли ми стаємо багатими. Ми отримуємо прибуток і моментально вкладаємо його в нову справу. Ми точно знаємо, що таке багатство. Багатство — це коли всі гроші працюють, а не коли не знаєш, що з ними робити. Ваша ж слов'янська натура, якщо береться до справи, то, отримавши перший великий навар, чомусь вважає, що саме він і є багатством. Щасливчик уявляє себе багатою людиною і починає жити за штампами життя заможної людини (тобто ресторани, казино, дівчатка), навіть гадки не маючи, що ці штампи і розваги створили ми, справжні ділки, для таких, як він, аматорів, аби позбутися конкуренції. Ми самі вкладаємо гроші в індустрію розваг, заманюючи туди наших конкурентів. Такий новоспечений «багач» починає відвідувати казино, ресторани, нічні клуби, інші заклади, там садить не лише гроші, а й здоров'я. Він садить там свою пильність… Саме тому, мала, в нашій справі, хто рано встає, тому — що?

— Бог дає!

— Правильно! От тобі й перший урок від Маджаряна…

…Чому в цьому місці, в цьому домі-древі так часто згадується Маджарян? Торгова, 4 — це ключове місце її життя, навіть його матриця. Маджарян — це ключова фігура її життя і в певному значенні — матриця її поведінки.

Ірина обернулася спиною до вікна і обдивилась кімнату. З кожною хвилиною вона ставала все дедалі більшою. І це її лякало.

Бо вона пам'ятала цю кімнату геть порожньою. Ця порожнеча асоціювалася в неї з однією фразою: «з конфіскацією майна». Пані Ірена сиділа на стільці, тому самому, на якому тепер лежить Ірчин мобільник, сива, сліпа і дивилася невидющим поглядом у вікно.

— Мишко, це ти?

— Я. А як ви мене пізнали?

— По запаху. В тебе неповторний запах. Здоровий запах успіху. Ти вже розбагатіла, як мріяла в дитинстві?

— Ще ні. Я тільки на третьому курсі.

— Згадаєш мої слова, ти будеш дуже багатою. Мене мій ніс ніколи не обманював.

Ірина підійшла до неї і поклала руки на плечі.

— Ірусю, ти мене пробачила?

— Так.

— Тільки тепер?

Ірина промовчала.

— Я питаю: ти пробачила мене тільки тепер, коли бачиш таку жалюгідну бабу?

— Так.

— Я так і знала. Мишко, коли я помру… Та ні… Нічого…

Ірині, цій, уже старшій Ірині, дуже захотілося дізнатися, що тоді недоговорила пані Ірена, яким було її останнє бажання?

Стало прикро, що під час останньої розмови з Жевуською вона не змогла перебороти в собі образи на пані Ірену. А по суті, та мала рацію, коли заборонила шістнадцятирічним Ірині та Андрію одружитися… Що б із того вийшло?

Але тоді, в шістнадцять, не було солодшої мрії, аніж стати Іриною Жевуською… Ще однією Іриною в їхній сім'ї. Ще однією трояндою роду Жевуських!

Саме про це, а не про Андрія, милого інтелігентного хлопчика, маминого сина, мріяла Ірка, коли вперше в житті пізнала смак плотського кохання. Не він, голубоокий поляк, а його мати — красива, щаслива, розкішна — стояла у неї перед очима, коли несамовитий біль роздирав її. «Нічого, — думала вона, — потерплю… Зате потім… Потім я стану Жевуською!»

… Ірина знову вийшла на балкончик і подивилася вниз, у двір. Їй хотілося побачити сходи, які вели у підвальчик. Вона перехилилася через перила і побачила, що вони засипані, як і, напевно, весь підвальчик. Дивно, якби було інакше. Нема більше того підвальчика. Нема місця, де вона отримала перший сексуальний досвід. Досвід, який не мав ні присмаку першого кохання, ні аромату пристрасті. Це був досвід закомплексованої дівчинки, яка хоче піднятися над тим, ким була дотепер. То було рішення дуже тверезої шістнадцятирічної дівчинки, котра усвідомлює, як можна використати близькі стосунки з чоловіком. Це бажання змінити себе до невпізнанності… Щоб ніхто більше не зміг їй кинути в спину саркастичне…

— Фріда! Фрі-і-і-да-а-а!

Ірина здригнулася. Це був той самий голос — голос божевільного з того світу.

Вона перехилилася через перила балкону.

Там стояв сивий, але ще не дуже старий чоловік з розпростертими руками і посмішкою юродивого. На його голові стирчав їжачок, а на запалих щоках — чотириденна сива щетина. Очі були очима юродивого.

Обоє завмерли, впершись поглядами один в одного. Зоровий контакт тривав цілу вічність… Ірина відчула, що юродивий просто висмоктує її енергію через очі, вона відчула дикий біль, запаморочилася голова, вона відсахнулася від поручнів балкона і закрила рукою очі. В останню мить перед нею промайнула картина: пацан з розбитою головою в придорожній сірій пилюці. Юра… Це був він…

«Все! Спокійно! Це сталося давно. Час заліковує всі рани. Термін давності перекреслює злочин. До того ж, він сам спровокував… І за це поплатився… Що я мелю?… Бідний хлопчик!… Все життя змарновано!… Господи, та немає на мені ніякої вини! Такі дитячі бійки відбуваються споконвіку! Діти билися в усі часи і завжди битимуться! Це випробування, через яке мусить пройти кожен хлопець. Без цього його просто не поважатимуть. Інакше він не стане своїм у дворовій компанії. Через криваву бійку мусять пройти всі, і, звичайно, не всі виходять з неї неушкодженими… Когось пронесе, а когось — ні… І взагалі, це була не я, а Фріда… Не я — Фріда… Фріда — не я… Не я…»

Ірина різко розплющила очі. Їй захотілося, щоб зорові відчуття припинили цей внутрішній монолог. Вона повільно підійшла до краю балкона, обережно перехилилася. Унизу не було нікого.

«Слава богу!»

Ірина сумно подивилася на колишнє помешкання Жевуських. Їй більше не хотілося туди заходити. Вона подумки попрощалася з ним і рушила вздовж балкона до сходів, що вели вниз. Треба було нарешті закінчувати цю чудернацьку історію. Вона йшла повільно, оглядаючи згори всі закапелки і закутки дворика.

І тут під ногою рипнула дощечка… Ірина зупинилася. Її мозок пронизала блискавка. Ірина знала цей звук.

— Не зупиняйся, йди далі.

— Я спробую ще раз!

— Ти цього не зробиш, якщо не хочеш застряти тут навіки. Тікай звідси, поки не пізно!

— Я тільки ще раз ступлю на те саме місце, і більше нічого!

— Ти сама себе дуриш…

— Я навіть не повертатиму голову праворуч…

— Роби як знаєш…

Ірина зробила крок назад і стала обережно намацувати ногою місце, де була та сама дощечка… Якраз навпроти неї були двері до помешкання Берти Соломонівни Кац і Фріди.

Рип!

Так, це той самий звук. Вона знала його напевне: коли тікала до Андрія в підвал серед ночі, оминала її, щоб не прокинулася Берта Соломонівна.

До чого тут оселя Берти Соломонівни? До чого вона до оселі Берти Соломонівни? Невже вона там ночувала? Ночувала чи ні? Мабуть, ночувала, якщо пам'ятає такі деталі…

— Я тільки зазирну у вікно.

_—???

— Я стільки років тут не була.

_—!!!

— Я що, мала дитина?

— …

— Добрий день, Берто Соломонівно, як ви поживаєте?

Двері були замкнені.

«От і добре. Немає спокуси — немає гріха», — сказала собі Ірина, але рука автоматично полізла під підвіконня і витягла звідти старого заіржавілого ключа.

Цей ключ, великий і такий важкий… Він лежав на Ірининій долоні і спокушав її. «Відчини двері! — верещав він. — Відчиняй!»

Ірина майже наосліп запхала ключа в шпарину, трохи підняла двері, і вони легко подалися. Вона переступила поріг із заплющеними очима. У Берти Соломонівни, на відміну від інших помешкань, був маленький коридорчик, де стояв примус. На ньому вона готувала, коли сварилася з сусідами на кухні. Тому в цьому маленькому коридорчику завжди пахло гасом. Приємний запах дитинства. Чому приємний? Мабуть, тому, що асоціювався з їжею. Ліворуч на стіні стояла вішалка для одягу.

Ірина не розплющувала очей. Три кроки по діагоналі праворуч — і будуть двері в кімнату. Вони теж легко прочинилися. Тут у Берти Соломонівни була вітальня. Вікна, як і в інших помешканнях, виходили на загальний балкончик. Чотири кроки до вікна, на вікні фіранки з тюлю. Берта Соломонівна принципово не купувала синтетичних фіранок, а до вибору тюлю підходила дуже вимогливо.

Ірина підняла руку, щоб піймати шматочок фіранки, і… їй вдалося вхопитися за китиці. Не розплющуючи очей, вона сантиметр за сантиметром просувалася вгору по тюлю, намагаючись розпізнати узор. В її голові роїлися десятки варіантів компонування візерунка, вона намагалася згадати, яким же візерунок був насправді. Але марно. Ірина не витримала і розплющила очі. Так, та сама. Старенька, пошарпана, з дірочками, вона була тією самою фіранкою. Як дивно… Після смерті Берти Соломонівни тут, напевне, жили інші люди. Якщо вірити власникові «жигулів», Фріда не з'являлася тут приблизно з того часу, що й Ірина… Отже, тут хтось жив? Чи не жив? Невже ці оселі переходили до нових мешканців з меблями колишніх? Чому ті їх не викидали? Невже їм комфортно було жити з духами колишніх мешканців? Адже ніщо так добре не зберігає минуле, як меблі…

У кімнаті було порожньо. Окрім фіранок, тут ніщо не нагадувало про колишню присутність Фріди і Берти Соломонівни. У Каців була лише одна кімнатка.

Цікаво, а де в них були потаємні дверцята? Ірина озирнулася — ніщо не нагадувало про їхнє існування. Всі стіни були рівненькі, та й сама вона не пригадує, щоб у котрійсь із них були двері… Це трохи бентежило, бо для Берти Соломонівни — не стільки для неї особисто, скільки як для директорки комісійного магазину, королеви антикваріату й секонд-хенду — вони були необхідними.

Ірина змусила себе пригадати той випадок, коли опинилася з Бертою Соломонівною біля «святая святих» — місця, де переховувалися її скарби. Як же вони туди добиралися? Якою дорогою? Усе стерлося з пам'яті: Ірина пригадувала себе вже в підвальному приміщенні. Вони довго йшли якимось лабіринтом… Так-так, і Берта Соломонівна тоді ще пожартувала: «Фрідочко, дєточко, щоб не заблукати тут, співай: „Три шага налєво, три шага направо, шаг вперьод і два назад!“» Отже, вони були з Фрідою! Це логічно! А до чого тут вона, Ірка? Ірці тоді не було страшно — так упевнено й спокійно поводилася в тих катакомбах Берта Соломонівна. «Тобі не страшно тут, ба'?» — «Я тут виросла, дєтка! Я тут кожен камінчик, як свої п'ять пальців знаю!»

Нарешті вони підійшли до ряду дверей з навісними замками. На них були вибиті номерки квартир, щоправда, не по порядку. Стояв там і номер їхньої квартири — шостий, але Берту Соломонівну він не цікавив. Натомість вона зупинилася перед металевими дверима, на яких було написано: «Щитовая. Не влезай — убьет!» Під назвою, як і годиться, було намальовано череп з двома перехрещеними кістками.

Берта Соломонівна витягла з кишені халата ключа, навіть не ключ, а якусь відмикачку, і легко відчинила «щитову». Звісно, ніякого електричного приладдя там не було. І не могло бути. Там відкривався ще один, геть незбагненний простір…

…Ірина струснула головою. Її немов ошпарило. Берта Соломонівна показала їй те місце навмисно! На випадок відсутності Фріди! Нісенітниця, звісно, але це факт! І якщо її, Ірину, сюди занесло, отже, це не просто так, у цьому є свій сенс! Кожна година робочого часу Ірини коштує величезних грошей… Її сюди завів бог ґешефту, не інакше!

Ірина, вже дорослою і працюючи менеджером на фірмі Маджаряна, забувши майже все, що стосувалося дому-древа, все-таки пам'ятала до дрібниць легенду про привид ґешефту, почуту від Фріди. Якось, заїкнувшись про неї Маджаряну, вона з безмежним подивом відкрила для себе, що він її також знає! Його, в свою чергу, просто шокувало, що жовторота менеджерка теж знає легенду! Він довго допитувався, за яких обставин вона почула цю легенду, а після того довго про щось розмірковував.

Пізніше Маджарян зізнався, що, за давнім вірменським торговим віруванням, цю легенду не розповідають абикому. Це свого роду таємні знання, які передаються обраним, яких бог ґешефту визначає сам. І являє він ці знання у найнесподіванішій формі.

Власне, саме після того випадку, коли Ірина напівжартома дала зрозуміти Маджаряну, що втаємничена в легенду про ґешефта, він переглянув своє поблажливо-іронічне ставлення до неї, а згодом почав придивлятися, прислухатися, спершу обережно, а згодом більш наполегливо втаємничуючи її в секрети простих, складних і, нарешті, супер-складних операцій, що їх можна було порівняти з хитромудрими шаховими партіями. Врешті-решт (Ірина знала це напевне) саме це стало вирішальним чинником у рішенні Маджаряна вести з нею спільний бізнес.

Ірина вже не сумнівалася: вона мусить знайти схованку Берти Соломонівни! Саме для цього дорога привела її сюди!

Ірину охопила лихоманка. Вона нервово міряла кроками кімнату, намагаючись зосередитися і знайти хвостик тієї ниточки, який приведе до тієї «щитової». Вона вискочила на загальний балкон, перехилилася через поручні і почала пожирати очима флігельки, двері, сходинки, які могли б туди вести. Ось засипаний вхід у підвальчик, підвальчик її першого сексуального досвіду. Але сховок Берти Соломонівни був не там. А ось двері, що вросли в землю… Що то за двері? Ці двері… ці двері… ці двері… Вона згадала! Ті двері були «офіційним входом у підземелля» — для жеківців і міліції. «Офіційний» підвал являв собою досить велике чисте приміщення з електричним освітленням, де були розташовані в ряд дверцята з навісними замками і, на відміну від таємного підвальчика, тут була правильна нумерація — 1, 2, 3 і так далі… В офіційно зареєстрованому підвалі мешканці будинку зберігали консервацію, велосипеди, санки, тобто все, що зберігають звичайні мешканці звичайного будинку в звичайних коморах. Але той, таємний, підвал був незвичайним… І дістатися туди було не так уже й легко…

Ірина знову кинулася в кімнату і стала простукувати кісточками пальців стіни. Ніде нічого…

— Фрі-іда! Фрі-і-і— да-а-а! — почулося надривне, майже булгаковське, з двору.

Ірина вискочила на балкон і нервово крикнула:

— Чого тобі? Іди з Богом! Немає тут Фріди! Тут давно вже немає Фріди! І взагалі — Фріди більше немає! Немає зовсім, зрозумів?

Юра радісно розкинув руки:

— Фрі-іда! Фрі-і-і-да-а-а!

— Давай, давай, іди додому! — миролюбно сказала вона і махнула рукою в напрямку арки.

Юра слухняно опустив руки і почвалав на вихід.

Ірина повернулася до кімнати і знову почала педантичне обстукування стіни. Вона просувалася сантиметр по сантиметру вздовж стіни і раптом за щось перечепилася каблуком. Ірина стала на місці як укопана і заплющила очі. Так. Вона згадала. Тут стояло піаніно. Перед тим, як вона з Бертою Соломонівною потрапили в підвал, вони вдвох, тобто втрьох із Фрідою його відсовували…

Зараз Ірина нахилиться і побачить маленьку мідну ручку, пригвинчену до підлоги. Вона за неї візьметься і…

Ірина розплющила очі, різко присіла. Вона побачила ту ручку. Першим її бажанням було рвонути її, проте вона себе стримала: Берта Соломонівна так не робила. Та якийсь час сиділа навпочіпки і щось бубоніла.

«Це ж ясно, як день, що просто так ручка не піддалася б! Ясніше ясного, що дверцята відчиняються словом, магічним словом… Це в народних переказах замки до зачарованих скарбів відмикає розрив-трава… А в міських легендах — тільки слово…

Легко сказати — слово. А яке саме?»

Ірина невиразно пам'ятала: то було щось просте і зовсім не схоже на заклинання… Здається, Берта Соломонівна навіть наспівувала щось легке і несерйозне, кумедно гаркавлячи…

Ірина відкашлялася і почала:

— Ах, мій милий Августин, Августин, Августин!

Вона смикнула ручку. Не піддалася. Ще раз. Знову невдача.

«Ні, це не те. Звісно, ні, бо то просто дурна пісенька з музичної шкатулки Каріни, в якій маленька балерина танцює на монетці…»

— Ішов одважний гайовий у нічку темную…

«Ні, ця теж не могла бути. Це улюблена пісня пані Ірени…»

Вона завжди співала на кухні цю пісню, коли нервувалася:

Пані Ірена співала її, коли пан Збігнєв зачинявся в глухій таємній кімнатці…

А ще вона мугикала ту мелодію тоді, коли пана Збігнєва «накривали» під час якоїсь гри, після чого міліція шурувала в їхній квартирі…

Востаннє вона її співала, коли Андрій утік з дому… Це сталося після того, як пані Ірена заборонила їм з Іркою одружитися…

«Ні… Пісенька Берти Соломонівни була інша, не народна… Це був якийсь класичний шлягер…»

…Час від часу Берта Соломонівна влаштовувала в дворику разом з Каріною і пані Іреною міні-вистави, а точніше, одну й ту саму виставу — «Весілля Фігаро». Це робилося на різні свята, але обов'язково — на день народження жерця дому-древа Мойсея Давидовича.

Каріна була Фігаро, Берта Соломонівна — дурним графом, пані Ірена — Розіною, інші ролі розподілялися між «нештатними» акторами. Ірина пригадує, що, здається, одного року вона була Керубіно… В таких кумедних рожевих шовкових пантальончиках, пошитих пані Іреною… Вони міцно облягали товстенькі сіднички і стегна… Може, то була не вона, а Фріда? Вона чи Фріда? Така фігурка була у Фріди, і кучерики, що так пасували до образу Керубіно, теж були Фрідині… Отже, ту роль грала Фріда.

У дворі майстрували сцену, завішували старими байковими ковдрочками на прищіпках, а костюми шили з чого попало, причому майже щороку перешивали, поза-як Берта Соломонівна і Каріна щороку набирали по кілограму, а то й більше.

Після вистави влаштовувався обід на весь двір. Мойсей Давидович любив пишні дні народження. Шеф-кухарем виступала тітка Аня Соболєва, дружина відставника, бо баба Беба, дружина Мойсея Давидовича, хворіла і майже не вставала з ліжка. Вона давала тітці Ані накази.

Тітка Аня не була слухняною ученицею. Вона весь час сперечалася з бабою Бебою:

— Тьотю Бебо, навіщо вам та фарширована риба? З нею така морока! Та й смердить вона оцим, як його, — рибою. Давайте я вам ковбаски домашньої накручу — смакота! А, я ж забула — то не кошер! Тоді давайте наліпимо вареничків, накрутимо кручеників!

Вона цокотіла, а разом нарізала спеціальною пилочкою великі шматки сома…

Баба Беба терпляче вислуховувала сусідчине базікання, але таки гнула своєї:

— Так, правильно, сьогодні в тебе добре виходить. Скоро будеш готувати, як справжня єврейка!

— Ой, тьотю Бебо, кістки тут такі грубі, я собі всі пальці поколола!

— А тобі краще щуку пісну фарширувати і здирати шкуру цілою?

— Нє, щука невкусна, болотом тхне, краще вже сом. Кажіть, шо далі робити?

— Дєтка, зараз головне — з кожного шматочка зняти шкірку і обібрати м'якоть.

— Я б за цей час гору кручеників накрутила! — сердилася Анька. — А шо додавати до фаршу, крім булки й цибулі?

— Бурячок.

— Шо-шо?

— В сом кладуть бурячок.

— Ну і вкуси у вас, у єв… — затнулася тітка Аня, — у панів. А шо робити з тим буряком, шо остався?

— Кружальцями наріж і перекладеш нею шматки риби.

Тітка Аня сопіла, дулася, сердилася, проте робила все, як їй казала баба Беба.

— Тепер — один секрет!

— Давайте!

— Додай цукру і меду!

— Ви смієтеся з мене?

— Роби, що тобі кажуть!

— Добре, добре… І шо воно вийде? Бурда якась!

За столом сиділи за ієрархією — на чолі столу Мойсей Давидович з бабою Бебою, з їхнього боку — «святі» дому-древа, з іншого боку — земні мешканці і навіть маргінали дому-древа. Поміж ними всіма пурхала в своєму ситцевому халаті тітка Аня, намагаючись догодити кожному.

— Ганзю! — час від часу лагідно казала пані Ірена. — Коли ти вже поміняєш ситцевий халат на щось інше? Приходь, я тобі пошию гарну сукенку.

— А мені в ньому вдобно! — сміялася тітка Аня. Ситцеві халати були її уніформою, в якій вона ходила на роботу, в кіно, на базар і поралася вдома. Святковий одяг від повсякденного відрізнявся тільки новизною, але ніколи — фасоном чи тканиною.

А от пані Ірена завжди була в новій сукні. Які в неї були гарні сукенки! Крепдешинова жовта в чорний горох з чорним комірцем у жовтий горох; червоно-зелена сукня зі шнурівкою і рукавом-ліхтариком, що звужувався донизу на довгий зелений манжет з червоними ґудзичками; накрохмалені й бездоганно випрасувані батистові блузочки з мережкою або вишивкою перламутровим бісером; спідниця з вовни, яка, мов масло, спадала по її округлостях, з внутрішньою плісировкою ззаду, що ледь-ледь визирала з розрізу, над яким сидів елегантний бант із якоїсь лискучої тасьми…

У що була вдягнена Берта Соломонівна, Ірина майже не пам'ятала, бо це були однотипні сукні з V-подібним вирізом, внизу якого, якраз там, де була ямка між грудьми, «сиділа» дешева брошка. Узимку — така сама сукня, тільки з довгими рукавами, і невизначеного кольору вовняна кофтина. Берті Соломонівні Ірена ніколи не пропонувала змінити одяг — вона, як ніхто, добре знала, як важливо дотримуватися конспірації.

Гулянка завжди закінчувалася гармошкою дядька Феді Соболєва — чоловіка тітки Ані. Співали й танцювали все поспіль, однак зазвичай, коли доходило до танців і пісень, Ірині вже треба було йти додому… Але одну пісню вона таки пам'ятає:

Усім у дворі страшенно подобалася ця пісня з цілковито безглуздими словами. Ірина ніяк не могла зрозуміти — що то за куля крутиться над головою? В неї виникала одна асоціація — з кулею в цирку, яка крутилася під куполом, розкидаючи по цирку міріади сонячних зайчиків…

Коли дворовий хор доходив до місця: «Вот эта улица, вот этот дом», всі показували пальцями на свій дім, на дім-древо…

…Ірина згадала — це була мелодія із «Весілля Фігаро»:

Берта Соломонівна сиділа навпочіпки і співала її спеціально для тієї мідної ручки, що прикипіла до підлоги.

Ірина стала на коліна, нахилилася, майже торкнувшись губами брудної підлоги і тихенько заспівала для ручки: «Мальчик резвый…»

Вона смикнула за ручку, і та піддалася: обриси віка помалу вимальовувалися на тлі підлоги, а ось і все воно піднялося. Ірина роздивилася його: паркетинки ідеально викладені так, щоб ніхто не здогадався про існування потаємного ходу. Над підлогою працювали високі професіонали. А в ручки був вигляд простої заглушки, які тепер ставлять, щоб двері не били стіну.

Ірина була у діловому костюмі з вузькою спідницею, тому вона спробувала закасати її якомога вище і стати на першу сходинку. Сходинка була капітальною, зробленою на віки, для себе.

Вона зазирнула вниз. Там була непроникна темрява.

Ірина присіла, вмостившись на підлозі, опустивши ноги вниз, і вагалася: лізти чи ні? Аж раптом зовсім поруч, за плечима, почулося тихе, але пронизливе:

— Фрі-іда! Фрі-і-і-да-а-а!

Вона скрикнула з переляку і розлючено обернулася.

Перед нею посміхаючись стояв Юра. Посмішка його була щирою, в цьому не було сумніву, проте якоюсь нелюдською. Вона скидалася на вовчий оскал, тільки вишкіреною була саме нижня щелепа, та, що без кликів, тому оскал здавався не загрозливим, а радше беззахисним… Це була посмішка нещасної дитини, посмішка юродивого.

— Що ти тут робиш? — як сувора мама в дитини, запитала Ірина Юру. — Іди краще, пошукай ліхтарика.

Той з дитячою безпосередністю кинувся виконувати наказ, тільки на порозі обернувся і щасливо промукав:

— Фрі-і-і-да-а-а!

— Фріда-Фріда! — передражнила Юру Ірина і додала: — Де ж та Фріда? Випарувалася? Розчинилася в просторі й часі? Зараз, у цій точці простору і часу, мала бути вона, а не я…. Не я, а Фріда… Фріда, а не я… Не я…

«А й справді, де та Фріда?…»

— Фрі-і-і-да-а-а! — розбудило її юродиве.

Ірина розплющила очі:

— А-а-а! Приніс? Молодець, хлопчику, молодець!

Юра вишкірився своєю бездумно-щасливою посмішкою.

Ірина посвітила вниз — промінчик вихопив з темряви сходову, зроблену з дерева. То була своєрідна дерев'яна вишка, яка спускала людину в підземелля.

— Ну, що будемо робити? — спитала Ірина вголос радше себе, ніж Юру. Але той, радісно закивавши головою, почав показувати пальцем то в діру, то на себе, то на Ірину, мовляв, давай разом поліземо туди!

Ірина завагалася. Що краще — лізти з живою, нехай навіть юродивою, душею невідомо куди і тим самим розкрити цій душі свою таємницю, — чи йти самій? Вона, недовго думавши, вибрала перше.

— Ходімо! — махнула вона рукою до Юри, і той радісно заскавулів. Вона полізла перша.

Ліхтарик освітлював дерев'яну вишку і більше нічого.

— Знову ці безкінечні сходи, — зітхнула Ірина.

Зненацька над головою грюкнуло віко. Воно закрилося, і натомість почулося Юрине «ай-ай-ай!», проте не перелякане, а по-дитячому грайливе.

Ідея спуститися вниз одразу перестала подобатися Ірині. Вона панічно боялася темних підземель. Одним із нічних страхіть, який її переслідував протягом усього життя, було таке.

Дивний простір — насипи, кургани, між ними якісь яри, мертві озера. І ось перед пагорбом, схожим на зарослий старий ангар часів Другої світової війни чи братську могилу, — дверцята. Їй треба зайти туди і спуститися в підземелля на ліфті. Внизу — а це дуже й дуже глибоко — холодно, страшно і наче бракує повітря, вона навіть боїться відійти від залізної (такої, які робили колись) брами ліфта, щоб не заблукати в тих довгих і темних коридорах. І тут їй хтось каже, що ліфт поламався. Точніше, немає електрики. Її охоплює паніка: що робити? Як повернутися нагору? На груди тисне щось нестерпно важке. Здається, десь є аварійні сходи, але де? Чи не замуровано її назавжди в підземеллі?

І коли вона в паніці прокидається, то бачить, що просто заснула на животі, придавивши вагою власного тіла серце…

Подібний страх охопив Ірину і цієї миті. Переборюючи його, вона спускалася нижче й нижче…

«Невже шлях до таємної скарбнички був таким довгим, коли вона долала його багато років тому з Бертою Соломонівною?»

Та ні… Вона щось не пам'ятала такого затяжного спуску… Тоді вони подолали кілька сходинок — і були на місці.

Ірина знала, що з часом у людській пам'яті відбувається викривлення простору дитинства: змалечку все здається набагато більшим, аніж у дорослому віці. А тут усе з точністю до навпаки: простір таємних сходів, якими вона ходила малою, розгортається до безкінечності, а час — до вічності…

«Стоп! Тут щось не те. Не може шлях у підземелля бути таким довгим. Так я ніколи не потраплю в те місце і навіки заблукаю у лабіринтах бердичівського дому-древа. Зрозуміло, що підземелля не пускає мене, поки я чужа. Тут мусить бути ключ, розгадка, за допомогою якої можна згорнути простір і ввійти в заборонену зону».

Невже Ірина, з її не по-жіночому точною логікою, не зможе знайти цей ключ?

Так-так. Минулого разу з блукань коридорами дому-древа її вивів звук мобільного телефона. У міфологічномі часи героя з лабіринтів виводили нитка Аріадни або клубочок, що котиться сам, а в постіндустріальному суспільстві роль провідника у ворожому просторі виконує мобільний телефон. Кумедно!

Ірина зупинилася, сіла на сходинку і дістала з торбинки мобільник.

«Кого ж набрати?.. А, робитиму все навмання. Покладуся на долю».

Клац-клац: пішов гудок… «Цікаво, кому дзвоню?»

Ірина не здивувалася, коли на екрані висвітилося: «Маджарян». Сигнал був довгий, безкінечний… Маджарян не чув дзвінка або не хотів з нею розмовляти.

Ірина присіла на сходинку і написала SMS-ку:

Вона завжди наспівувала цю пісеньку, коли в нього зривався великий контракт або зав'язувалася затяжна війна з черговою дружиною.

«Повідомлення відправлено».

І за кілька секунд — «повідомлення доставлено».

Треба почекати ще кілька хвилин. Вона затамувала подих. Нагорі сопів юродивий Юра.

Вона тримала в руках маленького механічного хлопчика, від якого залежало, чи пустять її у чужий простір, чи визнають її за свою…

І ось… заморгав екран, заверещав Моцарт, і висвітилося: «приватний номер…», тобто зашифрований, або ж, іншими словами, не треба тобі всього знати, але можеш іти вперед!

«Все. Дорогу розблоковано».

Ірина піднялася зі сходинки, поскакала вниз і вже за кілька секунд стояла на землі.

— Юро, ти не боїшся? — спитала вона юродивого.

— Юра не боїсся! — заперечно похитав головою той.

Ірина освітила ліхтариком те місце, куди потрапила. Це був невеличкий майданчик, від якого радіально відходили чотири коридори.

«Берто Соломонівно! Це теж хитрість для непроханих гостей?» — подумки звернулася вона до Фрідиної бабусі.

«Що, навмання йти чи як?»

Ох, як вона цього не любила! Ходити навмання — ознака непрофесійності. Вона хотіла бути впевненою, що чинить обдумано, за логікою, хай навіть за логікою міфологічного простору й часу. Але й ця логіка мусить бути стрункою, а отже, правильною.

Ірина водила ліхтариком, освітлюючи чотири тунелі, намагаючись пригадати чи бодай здогадатися, який обрати.

Ззаду почулося Юрине сопіння:

— Юра знає! Юра знає! — радісно заскиглив він, ошкіривши нижню щелепу, і показав рукою в напрямку одного з коридорів.

Ірина ще вагалася: зв'язатися з божевільним — халепи не минути. Однак у Юриних очах і жестах було стільки впевненості, що вона піддалася на його вмовляння:

— Гаразд, веди! — погодилася вона.

Юра аж підстрибнув з радощів, що прислужився Ірині в такий спосіб, і, брикаючись, немов лоша, побіг уперед. Ірина про всяк випадок не поспішала, озиралася, немов зважуючи своє рішення, проте дуже скоро перестала нервуватися, бо побачила магічні двері з черепом та перехрещеними кістками. «Щитовая. Не влезай — убьет!»

Ірина витягла сигарету і затяглася. Серце в грудях шалено калатало. Цієї миті їй здавалося, що вона наблизилася до ключового моменту свого життя.

«Що за дурниця! Який у біса „ключовий момент“»?

Чому вона, Ірина, мусить стояти тут, у старому підвалі, і уявляти собі, що зараз кардинально зміниться її життя? Її розмірене, ретельно сплановане, чітке й розважливе життя, де навіть ризик добре прорахований…

Вона докурила сигарету, кинула недокурок під ноги, затоптала і прискіпливо оглянула в променях ліхтарика навісний замок.

Так. Ключа немає. Та навіть якби у неї був ключ, навряд чи він би тепер допоміг, — настільки заіржавів замок.

Вона озирнулася навкруги — з одного боку від стіни відвалилося кілька каменюк. Ірина підняла одну.

«Добротне підземелля. Камінь, як у старовинній пивниці. Під ногами — бруківка. Середньовіччя, та й годі… А камінь… Ідеальний камінь… Гострий… Безжальний… Агресивний…»

Щось адреналінове було в цьому камені. Вона дивилася на нього і відчувала, як у голові пульсує кров…

«Ідеальний камінь… Просто ідеальний…»

— На! — віддала вона ліхтарика Юрі. — Присвіти сюди, — і вказала Юрі на замок.

Юра більше не посміхався своєю дурнуватою посмішкою, він згорбився і наїжачився.

— Боїшся? — посміхнулася Ірина.

— Юра боїсся! — заскиглив той.

— А чого тут боятися! — крикнула вона, щоб підбадьоритися, і водночас замахнулася каменюкою, аби щосили вдарити по замку.

І цієї миті в її руку вчепився гострими нігтями Юра. Він упав на коліна, обняв за ноги мертвою хваткою божевільного і розпачливо заридав, пускаючи бульки з носа і піну з рота:

— Фріда! Нинада!.. Нинада!.. Нинада Юру бити!.. Нинада Юру бити!… Юрі буде голова боліти!…

Ірина завмерла. Її голову пронизав гострий біль, неначе в неї щойно влучили гострою каменюкою. Вона випустила камінь і схопилася за голову.

…Сіра пилюка… свіжа кров… Гнів, що осліплює й оглушує… Камінь великий, проте легкий, як пір'їна… Треба сильніше бити… Сильніше… Ще сильніше… Юра блідий, як смерть… І останній удар… виявляється, лежачого б'ють… Дивно, полегшення не настало, натомість важка каменюка в грудях… Як вона там опинилася?.. Так важко дихати… Вона не пам'ятала, що відбулося щойно, окрім шаленого «ту-дух ту-дух!» і окремих моментів бійки. Напружувала пам'ять, аби згадати послідовність подій, проте не могла. Пізніше їй скажуть, що то був стан афекту. А тоді Ірина просто відчула, що відбулося щось фатальне, і це переверне все її життя. На неї напав жах.

— Фрі-іда, не бий Юру… Не бий Юру… Юрі буде голова боліти!.. — захлинався юродивий і цілував їй ноги.

— О господи, — простогнала Ірина, — я все зрозуміла… Фріда…

Ноги не тримали її, і вона присіла просто на бруківку. Жінка заплакала. Ірина давно вже так не плакала. Вона взагалі давно не плакала. А чи плакала взагалі колись?

До неї притулився Юра, забившись кудись під пахву. Вона гладила його по стриженій голові і заспокоювала:

— Не бійся, Юро, я тебе більше не битиму! Я тебе більше ніколи не битиму… Заспокойся!

Юра тремтів, проте, здається, його панічний страх минувся. Юродивий умостився в Ірини на колінах, скрутившись калачиком. Він теж плакав.

Вона обіймала Юру, який зробився маленьким, як дитина, і нереалізований материнський інстинкт ураз прорвався назовні. Ірина гойдала Юру на колінах, немов заколисуючи, і шепотіла йому на вухо:

— Не плач, любий! Фріда тебе більше не образить! Фріда хороша. Фріда любить маленького Юру… Любить Юру-юродивого…