Фріда

***

У таємній кімнатці Ірка знайшла купу старих бухгалтерських книг, перев'язані вицвілими стрічками пачки листів, щоденники, старі фотокартки, шкільні зошити. Писані в різні часи, різними почерками й мовами, ці пожовклі, а подекуди й струхлявілі папери були матеріальним слідом уже майже ілюзорного світу дома-дерева. У цих паперах переплелися мови, абетки і долі, достоту, як у міфологічному будинку на Торговій, 4.

Першою Ірина-Фріда розгорнула старезну бухгалтерську книгу, списану бісерним почерком. Старовинне перо виводило письмена з «ятями» чітко і впевнено…

«… Дня 21-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац із Торговиці позичив Петру на прізвисько Тихий з хутора Ямної сто рублів за умови: влітку 1915 року, після жнив, Петро Тихий віддасть Соломону Кацу сто двадцять рублів, якщо буде поганий урожай, а як буде добрий урожай, то сто тридцять рублів. Окрім того, жінка Петра Тихого Ганя має помагати жінці Соломона Каца Рахілі на час Світлого Празника Пасхи три дні… Писано дня 21-го, місяця листопада, року 1913-го в присутності двох свідків — кума Петра Тихого Івана та незалежного міщанина Сави на прізвисько Сивий у корчмі Гершка Альперовича з Торгової… Свої підписи поставили: Соломон Кац, Гершко Альперович, а за невмінням читати й писати Петро та Іван Тихі і Савка Сивий поставили хрестики…

Видаток — 100 рублів, очікуваний прибуток — 120–130 рублів, ґешефт — 20-30 рублів».

«Дня 21-го місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац із Торгової заплатив сімнадцять копійок Ісаакові Груберу на прізвисько Аптекар за мікстуру заспокійливу для коханої дружини Рахілі, нехай Господь продовжить її роки, і п’ять копійок на протирання очей любій донечці Берті від золотухи, нехай Господь пошле їй щастя…

Видаток — 22 копійки».

«Вечора 21-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац із Торгової придбав у заїжджого купця Івана Смолкіна, який програвся в картярському закладі м. Бердичева, великий мідний самовар на 10 літрів і два великі мідні тази з дерев’яними ручками за три кварти горілки та вечерю.

Видаток — 90 копійок, прибуток — 3 рублі, ґешефт — 2 рублі 10 копійок».

«Пізнього вечора 21-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової приніс судовому приставу Бердичева Семену Семеновичу Васильчикову 100 рублів сріблом, щоб він випустив з тюрми Яшу Каца, середнього сина Соломона, і знищив протокол слідства.

Видаток — 100 рублів».

«Дня 22-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової заплатив 34 копійки Ісааку Груберу на прізвисько Аптекар за заспокійливу мікстуру для коханої дружини Рахілі, нехай Господь продовжить її роки..

Видаток — 34 копійки».

«Вночі з 21-го на 22-ге, місяця листопада, року 1913-го на склад через таємний вхід з боку Косогорської нарешті прибув вантаж з Одеси від Авраама, старшого сина Соломона Каца, вартістю 5 тисяч рублів. Його розміщено на Сухих складах, тобто на плані підземелля в східному крилі.

Видатки: заплачено вантажникам братам Босяковим за перенесення вантажу і мовчанку по 5 рублів, всього 10 рублів, Кості на прізвисько Шухер, що стояв на варті, — 3 рублі».

«Дня 23-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової подарував Семену Сергійовичу Красіну, директорові реального училища міста Бердичева, золотий годинник на золотому ланцюжку. Це той самий годинник, що його року 1854-го віддав у заставу покійному Якову Кацу, нехай світлим буде його перебування на небесах, в його ж таки, Якова Каца, доходному домі, й не викупив у призначений термін (трьох років) Серж Борзов, син дійсного статського радника, програвшись у карти Стефану Жевуському, молодшому синові графа Анджея Жевуського. На годиннику підпис — „Улюбленому синочку Сергійку в день його повноліття любляча матуся“. Золотий годинник Соломон Кац подарував Сергію Сергійовичу Красіну, директорові реального училища міста Бердичева, на знак вдячності за те, що він проголосував проти виключення Яші Каца, середнього сина Соломона Каца, з реального училища за поширення революційних ідей.

Видаток — 150 рублів».

«Вечора 23-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової дав десять копійок Юрі Юродивому, щоб він привів з хутора Ямної бабу Хіврю.

Видаток — 10 копійок».

«Пізнього вечора 23-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової заплатив п’ятдесят мідних копійок і дав мірку жита бабі Хіврі, яка вишептала „уроки“ коханій дружині Соломона Каца Рахілі, нехай Господь продовжить її роки.

Видаток — 50 копійок».

«Ранку 24-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив двадцять копійок Шльомі Альперовичу, молодшому сину Гершка Альперовича, щоб той тримав у таємниці від ребе те, що побачив, а саме: як улюблену дружину Соломона Каца Рахіль лікувала неграмотна і неправовірна баба Хівря з хутора Ямної.

Видаток — 20 копійок».

«Ранку 24-го, місяця листопада, року 1913, у Світлий День Суботи, Соломон Кац відвідав Святий дім синагогу і помолився Єдиному Богу, нехай возвеличиться ім ’я Його, за здоров’я своєї любої дружини Рахілі і дорогої донечки Берти і за те, щоб Бог послав тверезий розум його середньому синові Яші та удачу в небезпечному ґешефті його старшому синові — Аврааму, що нині перебуває в Одесі. Соломон Кац пожертвував Бердичівській синагозі 10 рублів.

Видаток — 10 рублів».

«Дня 24-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац взяв під заставу кульчики золоті, роботи видатного варшавського ювеліра Гатцена, зі смарагдовими камінчиками вартістю 50 рублів, від молодої панєнки Огінської Розалії — і видав їй на руки 20 рублів на один місяць — до 24 квітня 1913 року. Панєнка Рузя зобов’язалася не пізніше, ніж через місяць, викупити свої кульчики за 24 рублі. Уразі неможливості викупити кульчики через місяць панєнка зобов'язується виплачувати щомісячно, 24 числа, по 4 рублі протягом 7 (семи) місяців. У разі неможливості виплачувати щомісячно, 24 числа, по 4 рублі протягом семи місяців, або викупити кульчики, останні переходять у власність Соломона Каца. Великий відсоток застави пояснюється тим, що, по-перше, зроблена вона була у Світлий день Суботу, коли Соломонові Кацу вірою забороняється робити різні ґешефти, по-друге, панєнка є неповнолітньою, і по-третє, на прохання панєнки застава робиться таємно, без свідків.

Підписано дня 24, місяця листопада, року 1913-го Соломоном Кацом і панєнкою Розалією, вродженою Огінською.

Видаток — 20 рублів, очікуваний прибуток — 24 рублі у першому випадку, 28 рублів у другому випадку або 50 рублів у разі неможливості викупити панєнкою Розалією Огінською кульчики. Очікуваний ґешефт — від 4 до 30 рублів».

«Дня 24-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац продав половину вантажу, що прибув з Одеси від Авраама Каца, старшого сина Соломона Каца, ченцям кляштору за посередництва Ілька Непочотного. Товар продано за п'ять тисяч рублів. Гроші передав Ілько Непочотний, який отримав за посередництво 10 відсотків — 500 рублів. Товар було перенесено з Сухих складів Бердичівського підземелля до межі з Кляшторським підземеллям (на мапі вихід 24б). Вантаж переносили брати Босякови, Соломон Кац заплатив їм по 4 рублі, всього — 8 рублів сріблом.

Видаток — 508 рублі, прибуток — 5 тисяч рублів. Ґешефт за половину проданого товару становить: заплачена сума за половину товару включно з транспортними видатками становить 2.500 рублі, отримано: 5000 рублів мінус 508 рублів, — 4442 рублі мінус 2.500 рублів — 1942 рублі.

Якщо друга половина товару буде продана не дорожче, то очікуваний ґешефт за оборудку з продажу всього таємного товару з Одеси дорівнює 3884 рублі, нехай Бог і Дух Ґешефту благословлять цю небезпечну справу».

«Дня 25-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац відмовив пані Теодозії Дзєдківській, уродженій Огінській, старшій сестрі Розалії Огінської, надати за пропоновані нею 5 рублів відомості про кульчики її молодшої сестри, панєнки Рузі, ті, що зі смарагдами. За словами пані Теодозії, ті кульчики — знак гріховної любові її сестри з осоружним Стефаном Жевуським, а гроші, отримані за продаж чи заставу кульчиків, за підозрою пані Теодозії, панєнка Рузя витратила на аборт Соломон Кац усіляко заперечував те, що панєнка Рузя у нього побувала. Соломон Кац запевнив пані Теодозію Дзєдківську, уроджену Огінську, в тому, що панєнка Рузя Огінська ніколи не продавала і ніколи не віддавала у заставу ніяких кульчиків. Теодозія Дзєдківська була дуже лиха і пообіцяла Соломонові Кацу великі неприємності, оскільки пані Розалія Огінська після підпільного аборту перебуває в тяжкому стані. Соломон Кац ще раз пояснив пані Теодозії Дзєдківській, що панєнка Розалія до нього ні з якими проханнями не приходила.

Видаток — не зароблені (імовірно) 5 рублів, прибуток — 0».

«Дня 25-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац виписав із Києва піаніно для своє улюбленої донечки Берти за 40 рублів.

Видаток — 40 рублів».

«Дня 26-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац уклав усну угоду зі Стефаном Жевуським про купівлю-продаж другої половини прибулого з Одеси товару за шість тисяч рублів. Угода підписана Соломоном Кацом і Стефаном Жевуським без свідків, гарантією виконання угоди стала клятьба кожного з них своєму Богові.

Очікуваний прибуток — 6.000 рублів, і відповідно, очікуваний ґешефт за другу половину товару з Одеси становить не 1942, а 2942 рублі. А отже, очікуваний ґешефт за оборудку з продажу всього таємного товару з Одеси дорівнює не 3884, а 4884 рублі, нехай Бог і Дух Ґешефту благословлять цю небезпечну справу».

«Вечора 26-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив Шльомі Альперовичу, молодшому синові Гершка Альперовича, 50 копійок за те, щоб він стежив за всіма діями, пересуваннями і знайомствами Яші Каца — середнього сина Соломона Каца.

Видаток — 50 копійок».

«Дня 27-го, місяця листопада, Соломон Кац заплатив 5 рублів Кості на прізвисько Шухер і молодшому приставу Бердичева Інокентію Боголюбову 20 рублів за те, що вони попередили Соломона Каца про обшук, який буде зроблено в помешканні Соломона Каца і в його підвальних приміщеннях і складах в ніч з 27-го на 28-е листопада, року 1913-го.

Видаток — 25 рублів.

Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром».

«Вечора 27-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив кучерові Івану 50 копійок за те, щоб він відвіз його кохану дружину Рахіль і любу донечку Берту, нехай Господь убереже їх від різних напастей, на хутір Ямна, до селянина Івана на прізвисько Тихий, а також 50 копійок за мовчанку.

Видаток — 1 рубль.

Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром».

«Вечора 27-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив 5 рублів бродязі Хведору Вугластому, щоб він перетягнув одеський товар з Сухих складів до Складів нижніх, і 2 рублі 75 копійок йому ж на квиток на поїзд Луцьк-Київ, що йде через Бердичів, до станції Козятин.

Видаток — 7 рублів 75 копійок.

Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром».

«Ранку 28-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив Дусі з Косогорської 25 копійок, щоб вона прибрала у помешканні Соломона Каца після обшуку, і 50 копійок Климові Столяру, щоб він відремонтував поламані під час обшуку двері в підвалі Торгової, 4, де кохана дружина Соломона Каца зберігає варення і квашенину, і двері до Сухих складів, де також було зроблено обшук.

Видаток — 75 копійок.

Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром».

«Дня 28-го, місяця листопада, року 1913-го, заплатив 20 рублів сріблом молодшому приставу Інокентію Боголюбову, щоб він дізнався, хто виказав Соломона Каца щодо одеського товару.

Видаток — 20 рублів.

Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром. Поки що загальна сума їх складає 55 рублів. Відповідно, сума ґешефту за половину проданого товару зменшується на цю суму і тепер становить не 1942, а 1887 рублів».

«Дня 28-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац вислав 100 рублів поштою своєму старшому синові Авраамові Кацу до Одеси на його утримання, а 1 тисячу поклав на його рахунок в банк Йоахіма Бродського, про який син ще не знає, і 787 рублів на рахунок улюбленої донечки Берточки в тому ж банку».

«Дня 28-го, місяця листопада, року 1913-го Ілько Непочотний повідомив Соломону Кацу, що кляштор хоче придбати ще стільки ж таємного товару з Одеси, як і минулого разу, на ту ж суму, тобто на 5 тисяч рублів. Соломон Кац відмовив на тій підставі, що він пообіцяв товар іншій особі, не називаючи ім ’я Стефана Жевуського».

«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го Стефан Жевуський віддав Соломонові Кацу 6 тисяч рублів за товар з Одеси. Соломон Кац попросив його забрати товар у триденний термін, оскільки після обшуку довелося перенести його у вологе місце. Того ж дня Соломон Кац поклав шість тисяч рублів у банк на свій рахунок.

Прибуток — 6 тисяч рублів. Ґешефт за другу половину контрабандного товару з Одеси становить: 6 тисяч рублів мінус 2500 = 3500 рублів, якщо врахувати додаткові непередбачені витрати щодо першої половини товару».

«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив Шльомі, молодшому синові Гершка Альперовича, 10 копійок за повідомлення: завтра об одинадцятій вечора, на котрійсь із явочних квартир відбудуться таємні збори неблагонадійних, куди збирається середній син Соломона Каца Яша.

Видаток — 10 копійок».

«Дня 30-го, місяця листопада, року 1913-го Ілько Непочотний як посередник від кляштора запропонував купити решту таємного товару з Одеси за 7 тисяч рублів. Соломон Кац знову відмовився на тій підставі, що пообіцяв його іншій особі, знову ж таки тримаючи у таємниці ім ’я Стефана Жевуського.

Втрачений ґешефт — додаткова 1 тисяча рублів».

«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го до Соломона Каца прийшла Мариля Огінська, середня сестра Розалії Огіньської, померлої учора від зараження крові, і принесла на збереження Соломону Кацу пачку листів, перев'язаних рожевою стрічкою. Вона повідомила Соломонові Кацу останнє бажання померлої — передати листи в руки тільки одній людині, а саме Стефану Жевуському. Оскільки панєнка Мариля не згадала про кульчики, Соломон Кац не наважився нагадувати про цю таємницю померлої її сестрі Марилі.

Прибуток — 0, видаток — 0. Очевидно, можна зарахувати смарагдові кульчики покійної панєнки Рузі в прибуткову книгу закладених Соломону Кацу ювелірних виробів, що перейшли у його власність за невиплатою застави. Нехай християнський Бог простить панєнку Рузю за її гріхи і зробить її щасливою бодай на небесах».

«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац купив у начальника залізничної станції Бердичів Матвія Токмачова за 95 рублів швейцарську механічну модель залізниці для свого середнього сина Яші, про яку той його давно просив. У цей же день Соломон Кац заплатив бердичівському годинникарю Йоахіму Бебелю 7 рублів 50 копійок за ремонт механізму залізниці, яку той пообіцяв відремонтувати не пізніше ранку 30-го листопада, року 1913-го.

Видаток — 102 рублі 50 копійок».

«Ранку 30-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив ще 4 рублі 25 копійок Йоахіму Бабелю, за те, що той цілу ніч ремонтував складний механізм механічної залізниці.

Видаток — 4 рублі 25 копійок».

«Дня 31-го, місяця листопада, року 1913-го у Світлий День великої Суботи Соломон Кац возніс із вдячністю молитву єдиному Богові, що той уберіг його сина Яшу від жандармського погрому революційного гуртка, який було здійснено в ніч з 30-го на 31-е листопада, року 1913-го, і пожертвував Бердичівській синагозі 20 рублів. Яша Кац забув про засідання гуртка, бо цілий день розбирав швейцарську механічну залізницю Матвія Токмачова, намагаючись розібратися, як вона працює, а цілу наступну ніч збирав її, і зробив це не гірше від старого годинникаря Іоахіма Бабеля, який здер із Соломона Каца 11 рублів 75 копійок.

Видаток — 20 рублів».

«Дня 31-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив 50 копійок кучеру Іванові, щоб той привіз з хутора Ямної, з хати селянина на прізвисько Тихий, його кохану дружину Рахіль і любу донечку Берту, нехай Господь убереже їх від лихої долі.

Видаток — 50 копійок».

«Дня 1-го грудня, року 1913-го Соломона Каца ще раз відвідала старша сестра панєнки Рузі Огіньської, що померла від зараження крові, Теодозія Огінська, за чоловіком Дзєдківська, і зажадала від Соломона Каца доказів гріховного зв'язку її молодшої сестри Рузі з картярем і негідником Стефаном Жевуським, який і після смерті найменшої з доньок Огінських переслідує їхню родину: сьогодні він пустив собі кулю в лоба прямісінько у вітальні Огінських. Коли Соломон Кац сказав, що жодних доказів гріховного зв’язку він не має, вона запропонувала спершу сто, а потім триста рублів за правду. Соломон Кац ще раз сказав, що ні про що навіть не здогадується. Соломон Кац дуже засмутився через смерть Стефана Жевуського. Картяр і пияк, він, проте, залишався шляхетною людиною і надійним партнером у різних ґешефтах.

Втрачений прибуток — 300 рублів».

«Дня 5-го грудня, року 1913-го Соломон Кац передав через Ілька Непочотного Бердичівському кляштору, що згоден віддати решту Одеського товару за сім тисяч рублів. Передача товару відбудеться, як і минулого разу, на межі єврейського і кляшторського підземель.

Очікуваний прибуток — 7 тисяч рублів. Відповідно, ґешефт за другу половину товару з Одеси (разом з уже отриманими від Стефана Жевуського) становить 10 тисяч 500 рублів, аж страшно писати цю суму.

Слава Єдиному Богові і вічна хвала Духу Ґешефту!».

«Дня 15 грудня, року 1913-го Соломонові Кацу наснився дивний сон: немов Бердичівська Божа матір, якої він ніколи не бачив, бо не міг за своєю вірою входити в кляштор, пустила сльозу, піднявши догори свою п’ятерицю. Батько Соломона Каца вчив сина боятися і поважати не лише свого, а й чужих богів, тому Соломон Кац зрозумів цей сон як віщий і передав кляшторові як заповіт від Стефана Жевуського п’ять тисяч рублів (оскільки Матір Божа розчепірила п’ять пальців, вказуючи Соломонові, що робити), які пан Стефан заплатив за товар з Одеси. Соломон Кац залишив собі тисячу на можливі видатки у зв'язку зі скандалом, який розгорівся в Бердичеві через заборонене двома найгоноровішими польськими родинами волинської губернії Огінськими та Жевуськими кохання панєнки Розалії та пана Стефана, перша з яких померла, покалічивши себе у місцевого коновала, а другий з розпачу покінчив життя самогубством…»

№ 1.

4 травня 1913 р, субота, вечір «Чарівна незнайомко! Яке ваше імя? Я — другий ліворуч, з жовтою ружею в петлиці. Не відводжу від вас захопленого погляду. Підведіть ваші осяйні очі! Гермес».

№ 2.

4 травня 1913 p., субота, вечір «Осяйна Клеопатро! Чому так гонорово? Такій сонцеподібній панянці не личить бути пихатою. Чекаю вас по закінченні флірту на ганку. Гермес».

№ 3.

5 травня 1913 p., неділя, вечір «О жорстока Клеопатро! Ви навіть не повернули своєї царственої голови, щоб подивитися в мій бік! Гермес страждав цілу ніч, марячи про ваші ружові вуста! Гермес».

№ 4

5 травня 1913 р., неділя, вечір «Чи може просити Гермес вашу чарівність подарувати йому один танець?»

№ 5.

5 травня 1913 р., неділя, вечір. О холодна принцесо! Я не мав ніяких вар'ятських намірів! Я просив у вас лише один танець! Гермес.

№ 6.

5 травня 1913 р., неділя, вечір. О, як гнівно вигнулися ваші бровенята! О, як ображено стислися ваші губенята! Ой, як блиснули сльозою ваші оченята, коли я вальсував з іншою! Але Гермес невинен! Осяйна панянка сама відмовила йому в танці! Що мав робити Гермес? Сидіти як укопаний? Але ж Гермес — не надгробок на цвинтарі, а живий чоловік!

№ 7.

11 травня 1913 р., субота, вечір. Непохитна царівно! Ви хочете втратити прихильність Гермеса, чи не так? Один погляд! Лише один погляд!

№ 8.

11 травня 1913 р., субота, вечір. Той погляд був пронизливий, як блискавка в небі! Той погляд був осяйний, як місячна доріжка на морі! Той погляд був легкий, не мов пір’їна на воді. Гермес щасливий! Він чекає на Клеопатру після флірту під старою липою.

№ 9.

12 трав ня 1913 р., неділя, вечір. Ваша подружка аж занадто ретельно оберігає Вас від кавалерів. То добре, але ж вона й мене не підпускає до вас! Ваш Гермес.

№ 10.

12 травня 1913 р., неділя, вечір. Гермес палає від почуттів, що переповнюють його єство! Нехай неприступна панянка Клеопатра пошле йому одну пелюстку троянди, заколотої в її пшеничних косах.

№ 11.

18 травня 1913 р., субота, вечір. О неповторна, незабутня, несподівана! Гермес не забув своєї Клеопатри! Він день і ніч думав лише про неї, притуляючи до вуст зів'ялу троянду, подаровану нею! Просто Гермес мав невідкладні справи, то й «зник безслідно». А тепер він тут, у вашому розпорядженні! Беріть мене, терзайте, мучте своїми гострими поглядами з-під пухнастих вій, пронизуйте словами-списами! Подаруйте мені один танок!

№ 12.

18 травня 1913 р., субота, вечір. Панянко Клеопатро! Що це було? Я й досі не можу прийти до тями! То був буревій трояндових пелюсток? То було запаморочення від сонця? То був ніжний бриз з моря? То було тремтіння крилець метелика? То була пара від гарячого шоколаду з молоком? Чи то був танець з вами? Ваш Гермес.

№ 13.

18 травня 1913 р., субота, вечір. Клеопатро! Я шаленію, я п'янію, я знемагаю… Дозволите вас із сестричкою провести увечері до дому? Гермес.

№ 14.

19 травня 1913 р., неділя, вечір. Доброго вечора, вельмишановна панночко Розаліє! Для мене це була велика несподіванка довідатися, що ви та ваша сестра Мариля є вроджені Огінські. Хто я? Не хай це наразі лишиться у таємниці. Для вас я містер ікс. Для вас я просто Гермес.

№ 15.

19 травня 1913 р., неділя, вечір. Ні, ні, шановна панночко. Я не розчарований. Аж ніяк. Огінські — це дуже давній і поважний рід. Маю за честь спілкуватися з його чарівними представницями. Ваш Гермес.

№ 16.

25 травня 1913 року, субота, вечір. Вельмишановна панночко Рузю! Ви сьогодні дуже чарівні. Направду. Вам дуже пасує зелений колір. Він підкреслює Ваші мигдалеві очі. Прошу вашого дозволу на один танок. Ваш Гермес.

№ 17.

26 травня 1913 року, неділя, вечір. Гермес поки що не може розкрити своєї таємниці. Він самотній мандрівник цього стражденного світу, любитель прекрасного і поціновувач зелених очей панянки Рузі.

№ 18.

1 червня 1913 року, субота, вечір. Сьогодні вночі, панночко Рузю, мені наснився плюскіт морської хвильки в штиль. Це був ваш голос. Прийміть від мене в подарунок цю ніжну квітку. Ваш Гермес.

№ 19.

2 червня 1913 року, неділя, вечір. Наближаються літні вакації. Скоро ми вже не зможемо зустрічатися на молодіжних забавах, які припиняються до осені. Напишіть мені, як ми тепер зможемо з вами спілкуватися. Ці паризькі парфуми, які я вам надсилаю в подарунок, о незрівнянна, не можуть перевершити ваш природний запах, але нехай вони потішать вашу дівочу душу. Ваш Гермес.

№ 20.

10 червня 1913 р.

Шановна панянко Огінська!

Так, я є Стефан Жевуський! Так, я є представник «осоружного» роду Жевуських! Цих п'яниць, гультяїв, марнотратників і картярів! Так, люба панночко! І не має на то ради!

А приховував я своє прізвище, бо направду маю щирі почуття до молодої особи, душа якої не осквернена людськими пересудами, плітками і забобонами! Бо я, дурень, вірив, що моя стражденна душа, вічна мандрівниця в цьому лабіринтоподібному та буремному океані життя, може знайти тиху гавань біля іншої душі, чистої і не затьмареної міщанством чи пихою!

Але я помилявся! Я жорстоко помилявся! У цьому брудному світі не має місця чистим почуттям!

Я — Стефан Жевуський, ним і залишуся до кінця віку! І ніхто не силує Вас продовжувати зі мною безневинні та щирі стосунки, які зав'язалися поміж нами.

Як зненацька з'явився я у вашому житті, так і зникну з нього — раптово і безслідно. Можете бути певні. Адже, попри всі гріхи, «осоружний» рід Жевуських завжди відзначався шляхетністю, справжньою шляхетністю, а неманірною псевдошляхетністю інших, добре відомих вам родів.

Тепер, люба панночко, ви мене більше ніколи не побачите. Наші долі ніколи не перетнуться.

Щиро ваш граф Стефан Жевуський.

№ 21.

15 червня 1913 р.

Шановна панночко Розаліє!

Не гнівайтеся на мене так! Не крайте свого серденька!

Я не давав відповіді на ваші листи не тому, що гордую вами! Я не хочу псувати вам життя!

Мої почуття до вас були щирими і чистими. Однак я знаю, що ворожнеча поміж Огінськими та Жевуськими триває не одне десятиліття, і не має сили, яка могла б її зламати!

Ніколи Огінські не погодяться, щоб ніжна троянда, розквітла в їхньому квітнику, була віддана «на паплюження» одному з Жевуських.

Тож не варто страждати через мене! Я трохи старший і трохи краще від вас знаю життя. Воно жорстоке і безглузде, оскільки жорстокими й не розумними є люди, які населяють світ. Такими їх створив не Бог, такими вони створили самі себе.

Я переконаний: Ваші батьки знайдуть вам гідну пару, Ви будете щасливі і матимете купу дітей янголяток. Ви ще знайдете свою долю, і колись будете з легким смутком і мрійливою посмішкою згадувати наш не завершений роман!

Бажаю вам щастя.

Щиро ваш граф Стефан Жевуський.

№ 22.

20 червня 1913 р.

Сонечко моє! Панночко Розаліє, Рузю! Ружо моя весняна!

Ваш лист так зворушив мене!

Я відчув себе останнім нікчемою перед невинним зізнанням молодої душі!

Не тужіть так, не побивайтесь!

Я невартий нігтика на мізинчику вашої лівої ніжки, який я побачив крізь шовкові панчохи, коли черевичок випадково злетів з вашої ніжки. Пам'ятаєте, я тоді ще вдягнув вам той черевичок, попередньо поцілувавши кінчики ваших пальців…

Я негідний ваших почуттів! Ви мали рацію, коли писали в тому сердитому листі проте, що я не можу бути інакшим, аніж усі ті Жевуські! Я не лише не кращий від «усіх тих Жевуських», я гірший за всіх них! Річ у тім, що я фартовий Жевуський… Знаєте, моя мила, це означає, що мені щастить у грі. Ця властивість дається не всім гравцям, а лише обраним.

Фартових гравців не люблять. Вважається, що їхня удача — від лукавого. Тому й цураються їх. Таке тавро стоїть і народу Жевуських. Раз на десять двадцять тридцять років народжується в нашій родині такий фартовий гравець. І на ньому, а точніше, на тому, що він заробить за своє життя, і тримається добробут роду Жевуських.

А нащадки такого фартового Жевуського теж грають, про те не примножують, а розтринькують набуте їхнім предком багатство, поступово убожіють, аж поки не народиться новий фартовий Жевуський. І ніхто не знає, в якому коліні з’явиться цей гравець, і як час то це трапляється — раз на десять чи на двадцять років.

То ось, я і є такий фартовий Жевуський. Гра — це не просто моя забаганка. Це моє покликання, моє прокляття, мій обов'язок перед фамілією, зубожілою за останні двадцять два роки, з того часу, як помер мій дідусь Збігнєв. На мені лежить прокляття роду Жевуських — заробляти грою великі гроші, щоб забезпечити життя на майбутні десять двадцять років нащадкам. А справа ця — точно не від Бога. Не від світлого християнського Бога, якому ви возносите свої дівочі молитви у костелі. Можливо, це від якогось еллінського бога гри. Бо Гра найкраще йде під покровом ночі, в таємних, прихованих від людського ока, від світла, від сонця закапелках, підземеллях, сховках…

Навіщо вам, світлій, осяйній, сонячній душі, демон темного царства?

Розлучімося, поки не пізно!

А зі свого боку я обіцяю, що завжди носитиму біля серця зів’ялу, про те досі запахущу троянду, подаровану вами, — єдиний матеріальний доказ нашого платонічного кохання.

Шлю на сам кінець маленький подарунок: наші фамільні смарагдові сережки на знак вічної любови. За родинною легендою, ці кульчики весь час переходять від Жевуських до Огінських і навпаки…

З любов'ю граф Стефан Жевуський.

№ 23.

22 червня 1913 р.

О моя солодка мріє!

Я бачив тебе Сьогодні в костелі! Як тобі пасує та золотисто-оливкова шовкова сукенка зі сріблястим бантом! Ти була струнка й ошатна, не мов еллінка.

Ти маєш рацію! Не можна боротися з почуттями, які переповнюють тебе!

Я хочу бачити тебе сьогодні, завтра, завжди! Я хочу бачити тебе щодня, коли прокидатимусь і коли засинатиму! Я хочу бачити тебе завжди — у радощах і смутку, в розкоші й злиднях! Незважаючи ні на що, незважаючи ні на кого, незважаючи на пересуди і плітки!

Я розімліваю перед твоєю первозданною вродою! Я здаюся! Я не можу без тебе жити! Я не можу від тебе відмовитися!..

Твій Стефан.

№ 24.

23 червня 1913 р.

Дорога моя Леліє!

Ти влучно пожартувала, коли порівняла мене, обскубаного й обдертого після подолання високого муру до садиби Огінських, з півнем-переможцем бійки. Хлопчиськом я лазив по парканах, і ніколи не думав, що колись знову ходитиму «на скок» до чужих садків! Щоправда, тепер не по яблука, а по любов!

Але я був щасливий!

Кажуть, злодійське кохання — найсолодше. То правда. Я на жодні скарби в світі не проміняю твій перший поцілунок, солодкий і запашний, як трояндове варення.

Ти на мене добре впливаєш. Я вже більше не граю, засів за книги і вчу латину, як ти мені наказала. Я зроблю все задля своєї золотої ружі, задля своєї солодкої Рузі-Розалії, моєї троянди!

Стефан.

№ 25.

25 червня 1913 р.

О моя Афродіто! О моя любове!

Я вчора заслужено отримав по руках. Визнаю! Грішний! Але твої м’ячики були того варті!..

Мій дідусь, уже стареньким, жартував: ті Огінські — сякі-такі, хвороба б їх узяла! — але під корсетом у них справжнє багатство!

Не ображайся, люба! Я не зробив нічого поганого. Можливо, трохи заболяче вкусив за яблучко, але надто вже солодким воно було — не міг втриматися!

Сьогодні я буду о тій же порі, на тому ж місці. Чекаю, люба!

Твій С.

№ 26.

27 червня 1913 р.

Завтра буду опівночі. Виходь у сорочці. Чекатиму там само.

Твій С.

№ 27.

30 червня 1913 р.

Люба моя трояндочко!

Не мордуй себе, не плач! Личко змарніє! Ми не вдіяли нічого лихого! Твій майбутній чоловік нічим не зможе тобі дорікнути!

А любовної втіхи має зазнати кожна молода панянка, тим паче з роду Огінських! Хто його зна’, який бовдур тобі попадеться? Може, він навіть не знатиме, як тобі корсета розшнурувати!

Буду завтра о цій же порі. Цілую. С.

P.S. Завтра намасти свою дірочку в животику і два ґудзички на грудях трускавковим варенням. Ви ж як раз його варите, чи не так?

№ 28.

2 липня 1913 р.

Не сердься, моя трускавочко! Сьогодні я буду чемним. Обіцяю. Няв!

Твій С.

№ 29.

10 липня 1913 р.

Вибачай, люба! Татуньо заслаб. Я мусив бути коло нього. Буду Сьогодні.

Твій нечемний кіт.

№ 30.

22 липня 1913 р.

Так, люба! Ти вгадала. Татуньо цілковито здоровий, хай Бог дає йому довгих літ життя. А я на минулому тижні грав. Розумієш, є така чоловіча справа — гроші добувати.

Колись чоловіки добували їжу. Тепер — гроші. Вони, кицюню, з неба не падають. А мені так хочеться зробити своїй маленькій трояндочці такий собі малеесенький діамантовий подаруночок. Щоб колись із нелюбом згадувала свого нечемного коханця… Хоч до цього ми ще не дійшли!…

Цьом!

№ 31.

24 липня 1913 р.

Ти вчора була холодна, не розтопив тебе навіть мій діамантовий подаруночок! То приходити мені чи ні? Чекаю записки. С.

№ 32.

26 липня 1913 р.

Що ти вчора зі мною зробила, мала бешкетнице? Напевно, начиталася старих бабусиних щоденників, повних старих любовних секретів? Ви, Огінські, цим і знамениті!

Зізнаюся: мені сподобалося. Хочу ще!

Твій «підлий Жевуський».

№ 33.

27 липня 1913 р.

Хто напоумив тебе вчора зв’язати себе тієї клятою шнурівкою? Я з нею намордувався, як вар'ят! Зате твоя гола дупця мене просто зачарувала. На місячному сяйві вона така романтична! Така прохолодна і збудлива! Чи пам’ятають ті дві половинки мої палкі поцілунки, що я їм подарував?

Буду Сьогодні трохи пізніше.

С.

№ 34.

31 липня 1913 р.

Як звуть котика, що сховався в тебе поміж ногами?

Мовчу…

Там само, тоді ж само, той самий.

№ 35.

3 серпня 1913 р.

Як ти почуваєшся, люба? У дівчинки вава? У дівчинки буба? Дівчинка ходила зранку до костела на сповідь? Вихована дівчинка! Головне — вчасно сповідатися!.. Вибач, я здається, перегнув палицю. Ти ж знаєш, Жевуські — єретичний рід.

Коли побачимося? Дай знати.

Я тебе кохаю! І кохатиму завжди!

Назавжди твій Стефан Жевуський.

№ 36.

7 серпня 1913р.

Дівчинко моя зеленоока! Ти не переймайся! Все буде так, як ти хочеш! Обіцяю тобі: я ніколи тебе не покину, якщо ти сама цього не захочеш. Я ніколи тебе не розлюблю. Пам’ятай про це завжди.

Приходити мені сьогодні до тебе в сад чи ні?

Дай знати.

Цьомаю, Стефан.

№ 37.

10 серпня 1913 р.

Твоя пристрасть подеколи мене лякає. Ти хочеш усього одразу. Лиши трохи на потім. Сподіваюся, ми не збираємося помирати найближчим часом?

Цікаво, що кажуть тобі батьки, коли ти цілими днями спиш?

Буду. С.

P.S. Прив'яжи свого Бровка міцніше, бо лишишся без коханка.

№ 38.

16 серпня 1913 р.

Їду на кілька днів до Львова. Думатиму лише про тебе. Привезу тобі щось смачненьке з львівської цукерні.

Не журися. Твій С.

№ 39.

2 вересня 1913 р.

Настала осінь. Треба або шукати нове місце зустрічей, або йти свататись. Що ти про це думаєш?

№ 40.

16 вересня 2004 р. Люба моя, єдине моє кохання!

Я колись попереджав тебе, що швидше Кляштор зійдеться з Синагогою, аніж Жевуські з Огінськими.

Направду кажучи, мене дуже образила поведінка твоїх батьків. Мій батько теж був не в захваті від мого рішення іти свататись до найменшої Огінської, але він з поваги до моїх почуттів не сказав жодного слова всупереч.

Так, Жевуські завжди були добрими батярами, це ви, Огінські, можете нам закинути. Але ж Огінські теж не святі. В Бердичеві та його окрузі всі знають: найкращі коханки — з Огінських.

Якщо ти не згодна взяти шлюб зі мною таємно, я цілковито віддаюся грі. Без тебе я стану холодним, тверезим і безжальним гравцем, якому нічого в житті не потрібно, окрім гри…

Стану гравцем і п’яничкою, як усі Жевуські. Тільки гульвісою вже не стану. Бо хто спробував панянку Огінську, тому більше ніколи не буде солодко з жодною кобітою!

Що з тобою буде, моя квіточко?

Твій С.

№ 41.

20 вересня 1913 р.

Чому не пишеш? Озвися!

№ 42.

25 вересня 1913 р.

Лише одне слово: ти мене ще любиш? Кохаю тебе. Кохатиму вічно. Навіть на тому світі.

Твій Стефан Жевуський

…Ірина-Фріда трохи посумувала над трагедією в дусі «Ромео та Джульєтти» і взялася за грубий зошит з цератовою обгорткою. Це був щоденник офіцера радянської армії Федора Івановича Соболєва. Писаний він був рукою твердою і рішучою. Серед масиву російських речень траплялися окремі українізми.

4 серпня 1946 року, м. Бердичів.

Ось і прибув я в Бердичів — містечко таке на Україні. Тільки українців тут живе небагато, все більше в селах, а в самому містечку — переважно поляки та євреї. А росіян узагалі нема.

Призначили мене начальником паспортного столу, маю пристойну як на теперішню часи зарплатню та офіцерський пайок — на життя не скаржуся.

Квартирую в місцевого єврея — Мойсея Давидовича Шнеєрзона, чоловіка років сорока. Будиночок, у якому я живу на вулиці Торговій, дуже дивний — ніяк не можу звикнути. Але нічого. Я тут ненадовго. Послужу рік-другий — і додому, на Об.

Люди тут теж нічого, хороші, тільки якісь дивні. Не такі, як у нас. Живуть за своїми звичаями, неначе в минуле століття потрапив. Але нам, воякам, що? Нам однаково. Нам треба пристосовуватися до всіх.

Щось я стомився сьогодні. Допишу іншим разом.

10 серпня 1946 року, м. Бердичів.

Видалася вільна хвилинка, щоб записати перші враження від містечка. Дивна річ — як у будь-якому українському містечку після війни, — руйнація і, я б сказав, бардак, але народ ворушиться, метушиться, щось тягне, будує, чисто як мурашва в зруйнованому мурашнику, зовсім не так, як у наших сибірських містечках і селах: хоч злидні непроглядні, але життя йде розмірено, тихо, спокійно, нікому нічого не треба, ніхто нікуди не поспішає. І народ тут чомусь заможніший, хоча голодує так само, як уся наша велика Батьківщина, але, попри величезну руїну, тут є старі запаси — у людей водяться (бачив на базарі) старі речі довоєнних і навіть дореволюційних часів. Тут народ любить такі речі, не те що в нашому Сибіру: покажи таке — ніхто навіть не гляне. «Дрантя!» — тільки й скажуть. А тут якась стара оксамитова витерта, вилиняла скатертина може коштувати чверть буханки хліба. Я поки що не розумію цих людей, але спостерігаю за ними з цікавістю.

От, приміром, живу я в будинку (я таких химер зроду не бачив), такій собі халупі, проте збудована вона на кшталт фортеці — з усіх боків стіни, лише один вхід з вулиці через арку, та й той перегороджений глухими дерев’яними дверима. Так просто не зайдеш. Від кого тут оборонятися і ховатися?

А всередині йде своє життя: народ живе дружно, як у нас, у Сибіру: помагають одне одному чим можуть, з голоду не помреш. Хоч тут я не зовсім правий: допомагають, але всього, що мають, не показують. Я дуже не заглиблювався, але маю таку підозру. Тутешній народ ще до кінця не позбувся буржуазних приватно-власницьких інстинктів. Наш командир частини каже, щоб ми боролися з залишками старого ладу, який, мов цвіль, охопив місцеве населення. Але я, як людина сибірська, не поспішаю робити висновки. Мені треба спершу докладно все вивчити.

Як я вже писав, квартирую у місцевого кравця Шнеєрзона. Зараз у нього роботи багато — народ шиє нове, перешиває старе, тож Мойсей Давидович без копійки не сидить, бо справу свою знає, тим паче, він майстер верхнього одягу, а таких тепер бракує. «Краще, ніж у відні!» — жартує Мойсей Давидович, віддаючи нову річ клієнтові. Колись йому, а точніше, його батькові, в цьому будинку-химері належало ціле крило. Я гадаю, що на першому поверсі, де я живу, мешкала прислуга або зупинялися проїжджі, щось на зразок постоялого двору, а нагорі вже були майстерня і хазяйські апартаменти. Але радянська влада реквізувала в нього частину будинку, і тепер він має дві кімнатки нагорі і дві внизу з окремими виходами.

Мойсей Давидович (усі його називають дядя Муся, що дуже смішно, бо Муся у євреїв жіноче ім'я) — чоловік привітний і веселий, завжди жартує, хоча, відчувається, що до кінця щирим він ніколи не буває. Але я й не лізу в душу. Моя справа маленька — вчасно платити йому за квартиру.

В одній із реквізованих радянською владою кімнат живе польська родина, що повернулася з Сибіру. Відзначу дещо з місцевих звичаїв — здавалось би, розселяти має радянська влада, а в цьому містечку виходить так, що силоміць нічого нікому не можна нав’язати. Ось, наприклад, у колишніх помешканнях Шнеєрзонів живуть тільки ті, кого хотів сам Мойсей Давидович, хоча кімнати формально йому не належать. Як йому це вдалося, я не знаю, і дуже хочу довідатись. І як йому вдається за такого великого напливу військовослужбовців тримати ще кілька кімнат у резерві?

Так ось. Щодо польської сім’ї. Видається, що Шнеєрзони і Жевуські (таке прізвище тих поляків) були знайомі ще до заслання, і ще в мене складається враження, що так само були знайомі і їхні батьки, і діди мали якісь спільні справи. Жевуські — дуже цікава родина. Вона — Іренка — зовсім дитина, я б не дав їй чотирнадцяти років, хоча за документами їй сімнадцять, а йому — років із двадцять п'ять — двадцять сім. За що вони живуть, я досі не знаю. Він ніде не працює, а харчуються ситно. Як не зайду на кухню чайку погріти — Ірена там вже з раннього ранку коржики пече (по-їхньому це називається «пляцки»), пухкі такі — відчувається, що з гарної муки — і масло кидає в тісто, одне слово, по-буржуйськи. Але коржики — не найбільша дивина. Тиждень тому з’явилася в неї швейна машинка (я чув звук). Вони всім кажуть, що посилка прийшла від родичів із Сибіру, але я добре знаю звук «зінгера», чую стукання педалі. Ну, та хай собі як знають. Я в їхнє життя втручатися не хочу. Доля й так несправедлива до них, я додавати їм проблем не хочу — не така наша сибірська натура.

У сусідньому крилі живе така собі Берта Соломонівна. Теж єврейка років 45-ти, і з нею дівчинка Галя — вчиться ходити. Любить Б.С. її безмежно, хоч і не зрозуміло, як вона під час війни і в такому віці її народила. Ну, то вже не моя справа. Живуть вони бідно, точніше, скромно, але не голодують. Берта Соломонівна працює машиністкою, і хоч на неї й поглядають скоса, але на роботі тримають — вона «постраждала». Під час окупації вона з родичами переховувалася в одній українській сім’ї, то фашисти знищили обидві сім’ї, вижили тільки вона та її дівчинка.

Живе в нашому домі також одна підозріла особа — дідок Шухер, людина без певного роду занять. Хоч прізвище у нього єврейське, але він точно не єврей. Він узагалі був без документів, без метрики. Для нашого часу це не дивина, але, коли цей чоловік прийшов до мене в паспортний стіл, щоб я видав йому бодай тимчасове посвідчення особи, наполягав на цьому прізвищі. «Запиши мене, офіцере, Костя Шухер». (Узагалі, цікава в мене робота: буває дивно, як людина просить її записати, однак про це пізніше). Я йому кажу: «Костя Шухер — не положено, треба написати повне ім'я „Костянтин“ і щоб по батькові було». А він мені: «На хрєн я Костянтин, я все життя був Костя, Костею хочу й померти!» Тоді я йому: «Давайте хоч по батькові запишемо. Як звали вашого батька?» А Він мені: «Не було у мене батька.» Я кажу: «Добре, ви виросли без батька — часи такі були, але, як звати його, знаєте?» «Не було у мене ніякого батька! Я без роду, без племені.» «То як же вас у документі записати?» «Кажу ж тобі вдесяте: запиши мене Костя Шухер!» Так ми ні до чого й не дійшли, тільки пересварилися. До начальства йти він не хотів (начальства у Бердичеві не люблять), а тут, на Торговій, головний авторитет — Мойсей Давидович, дядя Муся. Прийшли вони до мене увечері в комірчину — дядя Муся й Костя Шухер. Дядя Муся мені й каже: «Запиши його: „Костя Соломонович Шухер“, Соломон Кац був йому за батька.» Нічого не розумію: «Пиши, — каже, — як я кажу. У нас, у Бердичеві, тут своя система родичання. Тобі довго доведеться вникати. А поки що роби, як я кажу. Я дурного не пораджу.» — «Ну добре, — кажу я, — хоч і отримаю по шапці від начальника міліції, зроблю, як ви кажете, якщо такі ваші звичаї. А в графу „національність“ що писати — єврей?» — «Ти що, дурний?» — «Подивись на мене: який я тобі єврей?» — здивувався Костя Шухер. Я тоді йому кажу: «По батькові в тебе єврейське і прізвище в тебе єврейське, отже, ти — єврей!» Як почали тут реготатися дядя Муся й Костя, аж до сліз. «Ну ви, начальники, нічого не тямите в житті! І хто тільки вас учив?» — «Пиши „русский“, і крапка, ходімо пити могорич». «Послухайте, громадяни, так діло не піде, — тут уже вперся я. — Я не хочу через вас і ваші дурні забаганки втратити партійний квиток. Я його на фронті отримав і кров’ю забагрив!»

Ті на мене подивилися так — з жалістю чи що. Потім дядя Муся сів біля мене і сказав: «Розумієш, Федоре, я нічого не маю проти радянської влади. Я — за неї. Але знаєш, яка різниця між радянською владою і царською?»

Я хотів було обуритися, мовляв, як він сміє такі речі порівнювати. Та за такі слова — розстріл на місці!

А він мене присадив так, поклавши руку на плече, та й каже: «Ти не гарячкуй, а послухай старого єврея. Так от. Різниця між ними така: якщо царська влада не ламала давніх звичаїв, а пристосовувалася до них, то радянська влада хоче все зруйнувати, і побудувати на старому Новий світ. І це правильно. Я за це радянську владу поважаю і люблю. Ми всі радянську владу поважаємо і любимо, правда, Костю?» — Костя закивав головою, але якось непереконливо, з нещирою посмішкою. А дядя Муся провадив далі: «Але є речі сильніші за неї — людські зв’язки. Запам’ятай, Федюшо, це слово — „зв’язки“ — і подумай над ним. А тепер бери в руки перо і пиши — „Костя Соломонович Шухер, русский“».

Одне слово, отак лагідно, тихо вони мене й переламали. Я потім три дні мучився: як вони мене, фронтовика, офіцера, орденоносця, голими руками взяли? Отаке дивне містечко це — Бердичів.

Пора спати. Завтра прийомний день. Рано вставати.

1 листопада 1946 року, м. Бердичів.

Давно не писав. Важкий видався час. Поки втягнувся в роботу, поки те-се… Уранці йдеш, чайку сьорбнувши, а ввечері — ледь ноги доволочиш, і на койку!

Почалися приготування до великого і світлого свята — річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Я дуже його люблю. До війни я жив у Москві, то там усе відбувалося урочисто, аж серце завмирало від тих тисячних демонстрацій. Люди усміхнені, щасливі, палахкотять транспаранти, несуть портрети Леніна, Сталіна, літають кульки, В петлицях — червоні стрічки і гвоздики, а осіннє повітря аж дзвенить від чистоти й урочистості.

Уперше я святкуватиму це свято після війни.

От тільки щось у Бердичеві слабо йде підготовка до святкувань. Усе тихо — нікому на думку не спало прикрасити місто. Я розумію — війна зробила свою чорну справу. Треба сходити до політрука і якось активніше взятися за підготовку.

Тим часом розповідатиму далі про мешканців будинку-химери. Навпроти, теж на першому поверсі, живе ще одна родина — інвалід війни дядько Льоня з жінкою тіткою Катрею і донькою Анею. Дядька Льоньку я помітив на базарі — сидить з гармошкою на вході просто на землі, виставивши напоказ обрубок ноги, і збирає в кашкета милостиню. Я йому якось кажу: «Дядь Льонь, ви ж фронтовик, зірку героя маєте, у вас же руки золоті, ви ж до війни столярували! Навіщо вам ця антисуспільна діяльність?» А він мені на це каже: «Знаєш, Федю, ця війна мене всього зсередини з’їла. От лишився я живий — здавалося б, радість яка! А мені не в радість. Бо що? На фронті — так, я був — герой! Я потрібен був Батьківщині. Коли я йшов в атаку „За родіну! За Сталіна!“ — я був наче птах, мене куля не брала! Та я ж за неї, за Батьківщину, землю рив, гада-фашиста бив! А тепер я що? Каліка! Я нікому не потрібен — ні Батьківщині, ні людям. Вони ходять і на мене, на героя війни, дивляться з жалістю! А я ж за них усіх, міщан недорізаних, пацюків тилових, кров проливав! Поки вони в тилу відсиджувалися, я життям своїм ризикував! Думав, повернуся — на руках мене носитимуть! А вони… з жалістю… Е-ех! Та якби тільки я! Ти подивись на фронтовиків-інвалідів — скільки їх попід парканами валяється! І не тільки через каліцтво… Душа, розумієш, Федю, у нас скалічена!»

Мабуть, ми ще погано працюємо над цим питанням. Підняти авторитет фронтовиків — наш святий обов'язок. Треба про це теж поговорити з політруком Іваном Савичем Семакіним.

4 листопада 1946 року, м. Бердичів.

Моя розмова з Іваном Савичем Семакіним лишила по собі якийсь осад. Він начебто похвалив мене за активність, політичну свідомість, поплескав по плечу, але жодного конкретного доручення з організації святкувань не дав. Раніше ми за місяць збирали і партбюро, і партком, і партійні збори, всі метушилися, готувалися. А тут — тиша. Може, я неправильно розумію поточний момент? Адже час такий, непростий. Ворог не дрімає. Треба бути весь час насторожі. А може, він вважає мене замолодим, щоб доручати серйозні справи? Не знаю. Ну нічого, на урочистих партійних зборах у п'ятницю все з'ясується.

Сьогодні до мене в комірчину приходила Анька — донька Льоньки-безногого, тобто дядька Льоні; принесла варену картоплю, ще гарячу, в чавунку, загорненому в газетку і стару селянську хустку. Це все заслуга тітки Катрі. Вона тримає сім’ю на плаву. Брат її робить сапки, а вона продає їх на базарі. Поряд брат стоїть — у нього ніхто не купує (навіщо сапка людям восени? Тут не знаєш, що завтра на тебе чекає, не те що навесні!) А в неї всі сапки розпродані. Уміє вона покупця привабити: стоїть і дзвінким голосом розхвалює свій товар: «Сапки! Сапки! Дядьку, подивіться, яка сапка! Вона ж сама сапає!»

Анька — замурзане дівчисько, але співуче! Як сяде увечері під вікном на лавочці та як затягне: «в нашім городочку…», або «Біля милого крилечка…», аж до сліз проймає. А вдень вона допомагає глядіти Галю Берти Соломонівни і Льову, молодшого синочка дядька Мусі, тобто Мойсея Давидовича. Збере їх докупи, постеле на моріжку посеред двору велику ковдру і бавиться з ними цілий день. Скрутить з ганчірок ляльку і показує Всякі Вистави. Доглядає дітей «за так» — харчі та одяг. І то добре, без діла не сидить.

Я їй кажу: «З твоїми здібностями пішла б далі Вчитися! Бачиш — голос, як у соловейка! Артисткою стала б! Або в педагогічне училище! Учителькою!» А вона тільки сміється: «А нашо воно мені?» Я запитав, чи вона хоч у комсомол вступила, а вона на те: «А на чорта-дідька воно мені здалося?» Я зрозумів, що з нею треба проводити довгу виховну роботу. Як з’явиться вільна хвилинка, займуся її ідейним вихованням.

От і тепер, поки я пишу, вона виводить під жасминовим кущем:

6 листопада 1946 року, м Бердичів.

Сьогодні був короткий день. Уранці відбулися урочисті партійні збори, присвячені річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Я був трохи розчарований: це, можна сказать, головне свято для нашого народу, а тут воно пройшло якось мляво, тихо, закрито, я б навіть сказав, якось сором`язливо. Ну, прочитав голова міського комітету партії доповідь, ну поаплодували йому, на тому все й скінчилося. Ніякої демонстрації на сьоме число, жодних транспарантів і ніяких повітряних кульок! Що це за свято?!

Підхожу до політрука, кажу: «Іване Савичу! Як же так? А як же політика партії?» А він мені на те: «Запам'ятай, синок: ти у Бердичеві. А тут різких рухів робити не рекомендується. Ось така політика партії».

Прийшов я додому і замислився: що він хотів сказати цими словами?

Завтра вихідний. Хочу піти порибалити. Щось затужив я за домівкою. У нас о цій порі уже два місяці, як сніг лежить, а тут стоїть золота осінь, аж бринить. Буває, вийдеш порибалити на Об — і чого тільки не вловиш! Наш народ у Сибіру на дичині, рибі, лісових ягодах і грибах виживає, а тут природа інакша. Взагалі, я ще перед війною, коли вчився у Москві, та за час війни відвик від дому, а тепер ось знову доводиться пристосовуватися. Риболовля на Гнилоп'яті нікуди не годиться, це не Об. Але кращого місця для відпочинку немає. Та й комарів тут менше, аніж у нас у тайзі. Я вже потроху починаю обживатися. І дещо тут уже починає мені подобатися.

Як сядеш на Гнилоп'яті, закинеш вудочку, роззирнешся, і перед тобою розкинеться в усій красі українська природа!.. М'яка, трохи недбала, але співуча і якась… політично неграмотна, чисто, як Анька. От усе в неї є — і краса, і голос, і розум — а скористатися вона тим не може, а точніше, не хоче. Сьогодні приходила до мене, і я їй подарував бюст Леніна, а вона на те своєї: «А на чорта-дідька він мені здався!» Кажу: «Анно, це ж вождь пролетаріату!» А вона: «То й шо?»

Я вирішив провести для неї політінформацію. Розказав про життя Володимира Ілліча і Йосифа Віссаріоновича. Вона довго слухала, а потім і каже: «Давайте я вам, Хведоре Івановичу, лучче галіхве постіраю!» Така смішна!

18 листопада 1946 року, м. Бердичів.

Дивне містечко це Бердичів. Забобони ще не викорінені повністю.

Почну по порядку. 7 листопада я зібрав весь двір на святкування річниці Великої жовтневої соціалістичної революції. Раніше я зауважив такий звичай у домі, де живу: коли яке свято, Всі мешканці збираються у дворі за великим столом — приносять у кого що є і святкують, співають, веселяться. Так було у вересні, на єврейський новий рік. От і я вирішив так зробити: накрив стіл чим було і запросив сусідів. Прийшли всі, однак ніхто нічого не приніс. Чемно поїли, подякували і розійшлися. Як на поминках. Тільки Костя Шухер спитав: «А шо воно за празнік сіводня?»

А сьогодні за церковним календарем — Михайла. Льонька-одноногий і його жінка Катря зібрали всіх. Я подивився в календар: яка червона дата? Ніякої. Може, чийсь день народження? Та ні, кажуть, Михайла сьогодні. «А до чого це?» — питаю. «Та син наш Михайло, — кажуть. — На Донбасі тепер. А ми як святкували, так і святкуємо цей день».

Вийшли всі. Принесли хто що міг. Накривала на стіл тітка Катря — два графинчики каламутної самогонки, варена картопля зі смаженою цибулькою. Пані Ірена зробила свої фірмові голубці з тертою бульбою, тобто картоплею і шкварками. Берта Соломонівна зробила «меєр-цимес» — така солодка морква з ізюмом. Мойсей Давидович узагалі розщедрився, виніс тараньку, мовляв, це йому клієнт натурою заплатив. А на десерт тітка Катря винесла «півників» — льодяники на паличці. Вона їх сама варить і на базарі продає.

Я подивився на те і виніс банку тушонки посидів-посидів, подивувався та й пішов собі додому. Оце дивлюсь у вікно і ніяк не можу збагнути: чому всі веселяться, як на весіллі? Одягнені по-зимовому, бо надворі вже холодно. Але, здається, всім аж спекотно.

Тітка Катря метушиться навколо столу, дядько Льонька розливає по краплині самогон у різнокаліберні гранчаки, Берта Соломонівна тримає на руках Галю (а вона худа-худюща) і намагається нагодувати її манною кашею (Вона щодня її нею годує, беручи на базарі двісті грамів молока, але Галя все одно «худюща, як глиста», як каже Анька). Мойсей Давидович провадить якусь тиху дискусію з паном Збігнєвом, пані Ірена чукикає на колінах Льову, сина дяді Мусі, і водночас розмовляє з його жінкою, мамою Льови Бебою.

Ось і Анька заспівала «жалібну» пісню:

А Костя Шухер сидить на кам'яній сходинці в підвал, курить самокрутку і плаче.

Ідилія, та й годі.

Нічого не розумію.

1 грудня, 1946 року м. Бердичів

Виглянув я вранці у вікно — біло-біло, тихо-тихо. Лише між балконами гойдається і порипує заморожена білизна Ірени Жевуської.

Неділя. Можна трохи пописати.

Вчора приходила до мене на роботу Аня. Їй виповнилося шістнадцять, треба оформляти паспорт. «Вона вже повнолітня», — подумав я і запропонував їй заміж.

Вона засміялася і сказала, що я вже запізнився.

— Тобі вже хтось запропонував?

— Ні! — каже вона. — Час весіль уже минув! Треба чекати хіба до м'ясниць я обурився: «Знову ти зі своїми забобонами! Зразу видно, що ти не комсомолка. Голова забита різними забобонами!»

А вона ще раз засміялася і сказала:

— Інакше заміж не піду!

От тобі й усе!

— Гаразд. А коли ж ті «м'ясниці?» — питаю я.

— Не знаю! Десь в кінці зими або на початку весни. Спитаю у мамки!

— Як це так, що не знаєш?

— А Вони щороку міняються. Залежно від того, коли Паска, Вираховуються!

Я мало крізь землю не провалився! Вона каже отаке в державній організації!

— Тихо! — кажу їй. — Не кажи таких слів! Бо мене з партії виженуть!

— Тю на вас! — тільки й сказала вона, закопилила губу і пішла додому.

Отака вчора була пригода. Тепер не знаю, що й робити. Як дізнаються, що я, комуніст, підлаштовую своє весілля до церковного свята — не знаю, що зі мною буде! А з іншого боку, і ображати Аню не хочу. Хороша вона дівчина. Я оце придивлявся до неї півроку, підходить вона мені: роботяща, гарна, лагідна, хазяйновита. А мені скоро тридцять. Треба вже про дітей подумати. А тут усе поруч — навіщо десь когось шукати?

3 грудня 1946 року, м. Бердичів.

Видалася вільна годинка — темніє тепер рано, людей ходить менше. На роботі не затримуюся. Можна погомоніти зі своїм щоденником.

Мучить мене одна історія. Почала вчащати до мене Берта Соломонівна. Просить записати Галю на неї. Виявляється, як я й здогадувався, Галя — не рідна Бертина дочка. Як ховалися Каци від фашистів В одній українській родині, на хуторі Ямна, хтось із односельчан їх виказав, прийшли німці й оточили хату. Берта з донькою господаря, а та з немовлям на руках, вилізли крізь заднє віконце і побігли до лісу. За ними погналися німці, стали стріляти з автоматів і вбили українку. А Берту не зачепило. Далі в ліс німці боялися йти (через партизанів), то й повернулися. А вже сутеніло. Берта підповзла до тієї молодиці і забрала немовля. Три дні вона блукала з ним по лісу, поки не приблудила до хати лісника, — там якраз переховувалися партизани. Нагодували її, напоїли, полікували немовля, яка дивом вижило. Берта полюбила дівчинку, як рідну, а своїх дітей у неї не було. От вона й попросила записати в паспорті, що Галя — її рідна дочка.

Я нічого не мав проти Берти Соломонівни, але як це зробити? Це ж підробка документів! Я запропонував, щоб вона удочерила дитину офіційно. Але Берта Соломонівна — нізащо! «Як виросте Галочка і знайде документи, що насправді вона не єврейка, то мене відцурається!» «Чому? Ви ж її виростили. Не та мати, що народила…» — почав було я. А вона каже: «Дєтка, ти навіть не знаєш, що значить бути бездітною єврейкою! У нас кров передається по материнській лінії! З нашого роду лишилася тільки я. І вже надто стара, щоб народити дитину».

І що маю робити? Переступати через себе, через сумління, через соціалістичний закон? Як вони тут, у Бердичеві, цього не розуміють?

10 січня, 1947 року, м. Бердичів.

Ще один бердичівський досвід. Майже весь минулий місяць минув у святкуваннях під загрозою втрати партійного квитка. Лише в будинку-химері мені це сходило з рук. Миколая, католицький Свят-вечір, католицьке Різдво, наш Новий рік, православний Свят-вечір, православне Різдво. Між ними Галоччин день народження — чотири рочки виповнилося (Вже з новою метрикою і відповідним записом у паспорті Берти Соломонівни, взяв гріх на душу).

У стінах цього будинку-химери я наче втрачаю здоровий глузд, життя перетворюється на фантасмагоричну мішанину реальних і нереальних подій, соціалістичної дійсності і дореволюційних устоїв. Спершу я задихався в цій круговерті національностей, доль, звичаїв, взаємин, а тепер, відчуваю, вони затягують, засмоктують у свій вир, і я вже не можу звідтіля вибратися. Так і кружляю по колу, по спіралі, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і, відчуваю, рік за роком. Я б, напевно, виїхав би з цієї квартири, якби не Анька. Бо, відчуваю, вона з тих жінок, яким байдуже, за кого вийти заміж, їй аби за кимось ходити, когось годувати, обпирати. А я вже без неї не уявляю свого життя — без її співу, ситцевих халатиків, пришивання ґудзиків до моїх сорочок, фіранок, які вона повісила в моїй кімнатці, без її дерунів. До неї вже ходять хлопці, молоді, гарні, а в мене вже лисинка намітилася на маківці. Але Берта Соломонівна дала мені слово, що Аня буде моєю. Вона бере це на себе на знак подяки за те, що я записав Галю на неї. І я їй вірю. В неї такі справи виходять завиграшки.

Зима була дивною: від різдва польського до різдва українського — тепло. Усі мешканці двору як один, заявили, що це до голоду. Громада вирішила робити запаси, закуповувати зараз, поки ще можна, овочі й крупи.

Дядько Льонька зі швагром, братом тітки Катрі, прочистили кілька метрів підвалу, засипані ще перед війною, поставили нові двері на вході, розподілили між мешканцями комірчини і зробили полички.

Смішно, що у ХХ столітті люди живуть якимись старими забобонами, але я за час перебування в Бердичеві почав інакше, дещо м’якше дивитися на ці речі, поблажливіше ставитися до інших поглядів, чужих звичаїв, людських слабкостей.

18 січня 1947 року, м. Бердичів.

Ще одна «паспортна історія». Часом мені здається, що Мойсей Давидович недаремно взяв мене до себе на квартиру, а по суті, Впустив у свій світ: у такий спосіб він хотів поступово розв'язати всі проблеми свого дому-химери.

Настала черга і для нього самого.

Підсів до мене, коли ми сиділи у Хомичів (дядька Льоньки і тітки Катрі), святкуючи Щедрий вечір, і сказав: «Синку, мені потрібна твоя допомога!» Ну як відмовиш чоловікові, який називає тебе синком і просить допомоги? «Що треба дядю Мусю?» — «Мені треба поміняти моєму старшому сину, Давидові, паспорт. Старого він загубив!» — Я полегшено зітхнув — «А чого ж? Зробимо!» — «Ні, синку, ти мене не зрозумів. Мені треба зовсім змінити паспорт!» Оце номер! Я знав, що не зможу йому відмовити. І передчував, що означає «зовсім змінити паспорт».

Мойсей Давидович хотів, щоб його сина записали в паспорті як Дмитра Мусійовича Шостака, українця. — «Чому? — тільки й зумів запитати я. — Чому українець?» — «Це перспективно, синку!» — відповів він.

Я відчув, що я, член партії з 1938 року, фронтовик, орденоносець, виявився безсилим перед цим старим євреєм, бо розмовляв із ним не в своєму кабінеті, як із кимось стороннім, а тут, у цьому домі-химері, на цьому острові, де існує свій власний світ, і я вже частка цього світу. Я зрісся з ним тілом, злився кров’ю…

5 лютого 1947 року.

Цього довгого зимового вечора хочеться трохи написати про химери мого «паспортного» життя.

Прийшов якось чоловік, симпатичний, вусатий, справжній Тарас Бульба. «Прізвище, ім'я, по батькові?» — питаю. «Петро ведмідь», — відказує. «Справжнє козацьке прізвище!» — мені захотілося сказати йому приємне. А він і каже: «Запишіть мене, товаришу начальнику, Медвєдєвим!» — «Що? — здивувався я. — Навіщо? У Вас таке гарне прізвище!» — А Він одказує: «Хочу бути руським. Не хочу бути хахлом!»

Дивина, та й годі. Я помітив, що тут, на Україні, українець хоче бути росіянином, а єврей, хоч як дивно, українцем.

А ось іще одна історія. Прийшов на прийом місцевий житель з кумедним прізвищем Кальсоненко і попросив змінити паспорт, бо попередня паспортистка помилилася: переробляючи Кацнельсон на Кацнельсоненка, записала його Кальсоненком.

Лише поляків ті проблеми не тривожили: Вони гордо носять свої, чесно кажучи, дуже гарні прізвища — Жевуські, Огінські, Котвицькі, Біньковські…

3 листопада 1947 року, м. Бердичів.

Хочу описати історію, що перевернула все моє життя…

У моїй новій родині (за той час, поки не писав, я одружився з Анею, тож за весільними та сімейними клопотами не було часу сісти за щоденник) сталася біда. Старший син дядька Льоні і тітки Катрі Михайло зник без вісти на Донбасі. Я два місяці тому по своїх міліцейських каналах давав запит — не знайшли. Нарешті надіслав листа його товариш, з яким вони колись вирушили на заробітки. Той написав, що не бачив Михайла вже півроку, по Єнакієву ходять чутки, що він пристав до якоїсь бандитської зграї і зник.

Тітка Катря плаче вже кілька днів. Дядько Льонька покликав на пораду Мойсея Давидовича.

Дядя Муся довго перечитував листа, а потім сказав:

— Ну що ж, Льонько. Є один вихід — проси Збігнєва.

— Та він же не погодиться! — розплакалася тітка Катря.

— Що ж! Кидайся в ноги, проси! Більше нічого я тобі тут нічого не пораджу!

— Поговоріть з ним, дядю Муся!

— Ти що, Катю, це ж Донбас! Це бандитське кодло! Тут силувати нікого не можна!

Тітка Катря знову розплакалася.

Тоді дядько Муся тихенько погомонів з дядьком Льонькою, і вони ніби про щось домовилися. Тоді пошкандибав на другий поверх — до Збігнєва Жевуського.

Прийшов Збігнєв. Він довго понуро сидів за столом, зиркаючи спідлоба то на тітку Катрю, яка стояла перед ним навколішки, то на Мойсея Давидовича, а потім важко зітхнув:

«Добре. Спробую. Але нічого не гарантую». А тоді до мене: «Збирайся!»

Я аж остовпів. Хто він такий, щоб мені наказувати? Але з облич присутніх збагнув, що це в міській міліції я герой, а тут — пішак.

Мойсей Давидович схвально кивнув мені:

«Їдь, синку, я на роботі Все влаштую, не переживай!»

Я швидко, по-армійському зібрав валізу, вдягнувся і присів на стільці «на дорогу». За півгодини прийшов і Збігнєв, за ним прибігла заплакана Ірена. Збігнєв зиркнув спідлоба і буркнув:

«Ти що, на карнавал зібрався чи на Донбас?»

Я подивився на себе в дзеркало — уніформа чиста, випрасувана. Що він має на увазі?

«Одягнися, як цивільний, — пояснив Збігнєв, — тільки зброю з собою прихопи, та добре заховай. Документи міліцейські залиш удома!»

Я відчув, що тут пахне смаленим. І так уже не хотілося мені вплутуватися в цю історію! Але на мене дивилися дві пари заплаканих жіночих очей — дружини і тещі. Як я міг їх підвести?

Перед дорогою Мойсей Давидович повчав мене:

— У цій подорожі ти — вуха, очі, руки і ноги Збігнєва, зрозумів?

— А він хто?

— А він — голова. Слухайся його, і все буде гаразд. Навіть якщо тобі не сподобається те, що він робитиме, не сперечайся. Дай мені слово.

— Даю.

— З богом.

Ми сіли на одеський поїзд. Я ще в вагоні помітив, що Збігнєв цілу дорогу розминав пальці і подумав: це в нього нервове. Його пальці буквально бігали по столу, по колінах. Вони не зупинялися ні на секунду. Він масував пучки, пробував їх язиком на смак, м'яв кісточки пальців, вигинав кисть мало не в протилежний бік, заплющивши очі, щось бурмотів, потім розплющував і дивився скляним поглядом в одну точку. Я дивився на нього з верхньої полиці з острахом, передчуваючи велику небезпеку. Якби він сидів і плакав чи лаявся, я, напевне, почувався б цілком спокійним. А так… Збігнєв поводився дивно і незрозуміло…

На якійсь станції ми пересіли на поїзд, що їхав на Ворошиловоград, а далі на перекладних добиралися до шахтарського містечка Єнакієве.

Я виріс у маленькому сибірському селі, пройшов усю війну, але такої гнітючої атмосфери, як у цьому містечку, ніколи не відчував. Не можу навіть сказати, що саме так сильно мене вразило — чи те, що люди живуть в довгих бараках, як худоба в хліві, чи те, що всі, Від малого до старого, тяжко матюкаються, чи сам індустріально-тюремний пейзаж — не знаю. Подумалося: ой, не скоро товариш Сталін побудує соціалізм!

Я, без форми, без документів, без партійного квитка, почувався тут, як комашка в морі: ось-ось мене накриє хвиля, і піду на дно. Щоб підбадьорити себе, час від часу позирав на Збігнєва, який, здавалося, почувався цілком упевнено. Ніщо його тут не дивувало і не лякало. Він ходив від барака до барака, від пивниці до столовки, від прохідної до вокзалу і щось тихенько з'ясовував у місцевих. При цьому поводився досить дивно: весь час спльовував на землю, розтирав плювок кінчиком черевика, насував на очі кашкета, ходив урозвалку. Це був зовсім не той чоловік, якого я звик бачити. Він уже не був польським інтелігентом Збігнєвом Жевуським. Він став місцевим вуркаганом. Я думав, що він розпитує про Михайла Хомича, але скоро пересвідчився: Збігнєв шукає дещо інше.

Нарешті мій напарник дізнався, що хотів. Якийсь хлопчисько показав удалині покинуту шахту, за що й заробив п'ятдесят копійок. Я зрозумів, що то — наша мета. Але зразу ми туди не пішли. Довго ходили довкола, придивлялися, принюхувалися… Нарешті Збігнєв повів мене до місцевого ресторану, і ми добряче, донесхочу, «напакувалися».

І аж тоді він до мене озвався:

«Слухай уважно і запам'ятовуй. Зараз ми йдемо „на діло“. Сховай „пушку“ в галіфе, під яйця. Підв’яжи хусточкою. Поки я працюватиму — стій ближче до виходу, яким би він там не був, і пильно спостерігай за всім, що відбувається. Як побачиш щось підозріле — зніми кашкета і почухай потилицю. Якщо я цвиркну слиною крізь зуби або шморгну носом, або відригну — це означає, що все спокійно, не бійся. Якщо в мене засмикалося око, насторожися: я почув щось недобре. „Пушку“ виймай лише в крайньому разі, коли я скажу: „Матко боско, стань мені у поміч!“ Запам'ятав?

Добре, що він запитав мене „запам'ятав?“, а не „зрозумів?“. Бо я нічогісінько не втямив із того, що він мені намолов, а от запам'ятати — запам'ятав. Це вже професійне.

На тому „ділі“ я нарешті докумекав, чим насправді займається Збігнєв, чому його Ірена найкраще вдягається, а з їхніх каструль найсмачніше пахне.

Він — гравець, картяр.

Коли ми підійшли до шахти, нас обступила зграя бандитів. Я похолов, одразу захотілося схопитися за зброю, проте тут і тепер командиром був Збігнєв, тому довелося стриматися.

Після коротких перемовин, які Збігнєв вів незрозумілою мені мовою, мабуть, то був бандитський жаргон, нас на якійсь заіржавілій платформі лебідкою спустили вниз, у шахту.

Мені ще під час спуску зробилося моторошно, бо я зрозумів, що ніякого виходу, про який казав Збігнєв, тут просто-напросто немає…

Внизу була простора печера, з якої розгалужувалося кілька тунелів. Посеред неї стояв великий круглий стіл, навколо нього — табуретки, а на стінах горіло кілька гасових ламп, від тремтливого світла яких на склепіннях печери стрибали загрозливі тіні.

Збігнєв із виглядом тертого бандита, недбало похитуючись, запхавши руки в кишені штанів, обійшов стіл, заглянув під нього, помацав стільці. Все це він робив поважно, час від часу цвіркаючи крізь зуби і нецензурно лаючись. Я незворушно стояв біля платформи, тримаючи руки в кишенях, ближче до підв'язки з „пушкою“, а всередині все тремтіло.

Збігнєв сам вибрав собі місце і присів, за стіл сіли ще троє, біля мене на варті лишилося двоє, і гра почалася.

Судячи з усього, перший захід був пробним, місцеві хотіли „промацати“ гостя. Не знаю, випадково чи навмисно, але Збігнєв вийшов з гри першим. Одразу ж по тому, як він легенько поплескав рукою по купі зім'ятих виграних купюр, хлопець зі шрамом через око поїхав нагору і повернувся хвилин за тридцять з двома гицелями. Я помітив, що платформа підіймалася лебідкою, ручку від якої крутили два здоровані, котрі стерегли мене.

Водночас я спостерігав за Збігнєвом. Він шморгав носом, харкав, одне слово, як ми й домовлялися, показував мені, що нервуватися ще не час. Проте я, чесно кажучи, був сам не свій. У такій обстановці мені ще не доводилося бувати. Я — офіцер радянської армії — стою на шухері при картярах! Таке навіть у страшному сні не снилося. Але оскільки я вже вклепався в цю історію, треба гідно з неї вийти. Я походжав печерою, імітуючи ходу врозвалочку, а сам думав, як звідси вибиратися, якщо пощастить? Може, нас тут і поховають живцем?

Двоє новоприбулих гицлів сіли за стіл і розпечатали нову колоду карт, яку принесли з собою. Збігнєв узяв її в руки і блискавичним порухом пальців промацав кожну карту, розгорнувши їх віялом і профільтрувавши на предмет шулерських позначок, вочевидь, наколок, нерівностей.

Певно, карти були „чистими“, бо Збігнєв почав їх тасувати. Це був не просто цирковий спектакль, це була віртуозна маніпуляція, так званий львівський розклад, коли карти тасуються колом. Про це вже згодом, по дорозі назад, розказав мені Збігнєв.

Побачивши цей фокус, один із гевалів моргнув хлопцеві, що був на побігеньках, і той знову зірвався на рівні й кинувся до платформи.

Я про всяк випадок оглянув здорованів, які крутили ручку: чи злякаються вони, якщо на них направити зброю? Чи вони з тих, хто своїх господарів боїться більше, ніж зброї? Жодного висновку так і не дійшов. Гевали були незворушні, немов кам'яні брили. Може, навіть глухонімі.

Тим часом Збігнєв раз у раз згрібав виграні гроші до себе, і гравці за столом вочевидь почали нервуватися. Приблизно за годину до шахти спустився ще один чоловік — маленький і на перший погляд, нічим не примітний, але з двома супровідниками. Чоловік оглянув з ніг до голови спершу мене, потім — Збігнєва, став у тіні й почав уважно спостерігати за грою.

Лише десь години за три він і сам сів за стіл. Я зрозумів, що це — головний гравець.

Мене почало потихеньку тіпати, було страшенно душно, а ситуація загострювалася. Збігнєв жартував, зригував, спльовував, курив, знову жартував, не припиняючи гри. З приходом коротуна ставки різко підскочили.

Першу гру Збігнєв коротунові програв. Я запідозрив, що він піддався. Проте напевне нічого не знав. Програв він і другу гру, і третю, залишившись з невеличкою купкою грошей. Після четвертої він знизив ставку, відповідно до грошей, що в нього лишилися, і виграв. Виграв Збігнєв і наступну гру, і ще одну…

Я бачив, що він виграє, причому шалено, і відчував, що над ним, а точніше, над нами, нависає чорна хмара.

Навіть на фронті я не боявся так, як тут. Бути замордованим у розквіті молодості якимись урками або заживо похованим під землею — така перспектива мене геть не тішила. Не знаю, що собі думав Збігнєв, але, здавалося, йому було все по цимбалах.

Коротун раптом підхопився і несамовито заревів:

— Сволото, ти махлюєш!

Збігнєв зблід, проте усміхнувся, щоправда, досить силувано.

— З чого ти взяв?

— Сімка пік уже була! Я точно пам’ятаю!

Ще двоє перезирнулися і кивнули головами:

— Так, була!

Збігнєв скривився і сказав:

— Перевіряйте відбій!

Хлопці поперевертали карти сорочкою донизу і втупилися в них.

„Зараз уб’ють!“ — думав я, втупившись у пікову сімку, яка випала з відбою.

Тоді глянув на Збігнєва і побачив, що той дивився на своїх суперників тим самим скляним поглядом, що й у поїзді, коли концентрувався на одній точці.

Тим часом його супротивники несамовито рилися у відбої, а сімка пік лежала перед ними на видному місці. Вони її просто не бачили!

До столу на підмогу підійшли гицелі, які вартували мене. Вони теж нічого не помітили. Я не вірив власним очам! Серце мало не вискакувало з грудей.

— Ну гаразд, граймо далі! — зрештою миролюбно сказав коротун, сівши на місце, і гра почалася знову.

Я ніяк не міг оговтатися. То он воно що — він їх просто загіпнотизував!

Моя сорочка прилипла до спини. Я почувався виснаженим.

Час збігав, і мені здавалося, що кінця-краю цій грі ніколи не буде. Удача переходила то на один бік, то на другий, проте першість тримав Збігнєв. Коротун почав нервово йорзати на своїй табуретці, а його охорона — кидати погляди-блискавки то на Збігнєва, то на мене.

Складалося враження, що ми в цій печері під землею сидимо цілу вічність і більше ніколи не побачимо білого світу, що тут нас і поховають живцем.

Коли закінчилася та божевільна гра, я думав, що геть здурів — чи то низьке склепіння на мене так тиснуло, чи сама обстановка: напівголі мужики з татуюванням, сморід поту й махорки, і в центрі — Збігнєв з купою грошей, годинників і лахміття, яке по черзі знімали з себе гравці.

У печері нависла загрозлива тиша, і тільки від злого зимового вітру нагорі рипіла якась іржава металева споруда.

Я сказав собі: оце вже точно кінець! Я не мав поняття, скільки часу ми перебували в шахті — годину, дві, п'ять, добу? Їсти й пити не хотілося. Тіло наче вмерло. Воно вже нічого не відчувало. Здавалося, я помер. Від мене лишилася тінь.

Але, як виявилося, Збігнєв так не думав. Він весело жартував, спльовував, чухав потилицю.

Раптом коротун підвівся зі своєї табуретки так, що та аж перекинулася й покотилася по печері, й визвірився:

— Ну, ти, блядь! Намахлювал, суко?

Його оточили чотири гевали, готові за знаком ватажка нас розірвати на шматки. Я мало не зомлів. Проте краєм ока оцінив ситуацію і збагнув, що, здається, серед гравців були ті, які в глибині душі бажали коротунові поразки. Принаймні ті четверо, з якими Збігнєв починав гру.

Тому коротун, вочевидь, зрозумівши розклад, не поліз на рожен одразу і ледь помітним жестом стримав запал своїх охоронців.

У мене відлягло, проте лише на мить, бо наступної я побачив, як засмикалася права повіка Збігнєва. Кров ударила мені в голову, я прокинувся, ожив, як на війні Віч-на-віч з танком, стиснувся в пружину, готовий до бою.

Збігнєв і далі посміхався. Але це був не той безтурботний сміх, як раніше. Він сміявся і водночас смикався.

— Ну що, хлопці, продули? — виклично заявив він, як на мене, аж надто нахабно.

„Що ти робиш, дурню? — подумав я. — Ти ж граєшся з вогнем! Зараз вони нас приріжуть!“

Головою я розумів, що живими нам звідси не вийти, хоч бажання вижити кричало — шукай вихід!

Урки вороже глипали на Збігнєва і перезиралися поміж собою.

Витримавши довгу паузу, від якої мені стало шалено моторошно, Збігнєв нарешті сказав уже діловим тоном:

— Давайте домовлятися!

На нього дивилися п'ять пар похмурих бандитських очей.

— Я Віддаю вам свій виграш. За умови… — Збігнєв знову зробив паузу —…якщо ви мені знайдете ось цього хлопця! — Він вийняв з кишені фотокартку Михайла.

— До Донбасу його звали Міша. Міша Хомич.

Гицелі перезирнулися. Коротун підійшов до Збігнєва, і вони вдарили по руках.

Коли ми вибралися нагору, світило яскраве пекуче сонце. Як з'ясувалося згодом, ми пробули під землею майже добу.

Я ще ніколи не почувався таким щасливим від усвідомлення того, що живий.

Нас поклали спати в одному з місцевих жахливих бараків, а рівно за добу привели змученого, хворого, аж чорного, чоловіка, який виявився братом моєї дружини…

Коли ми їхали додому, я дивився на Збігнєва: його очі були криваво-червоні, в них луснули судини; під очима набрякли мішки, а праву кисть спазмувало. Він нерухомо сидів на нижній полиці, утупившись кривавими очима в гнітючий териконовий пейзаж, що пропливав за вікном, і гладив лівою рукою спазмовану праву. Це вже не був чоловік років двадцяти п'яти-двадцяти восьми. Переді мною сидів хворий дід. Про що він думав? Я так і не наважився в нього спитати…

…Ірина-Фріда відклала щоденник Федора Соболєва і знову надовго замислилася. А потім взяла до рук листочки зі шкільного зошита, що лежали в старій теці з мотузочками, в яких колись школярі носили шкільні зошити.

Радянський Союз — багатонаціональна держава, в ній живе багато народів, і всі вони дуже дружні. Чого бракує одному народові — є в іншого, і навпаки. Так вони й допомагають один одному. А разом будують наше світле майбутнє — комунізм.

Наприклад, наш дім по вулиці Торговій якраз і є таким маленьким багатонаціональним Радянським Союзом. У ньому живуть росіянин Соболєв, українка — його жінка тьотя Аня, ми — вірмени Варданяни, поляки Жевуські, євреї, яких найбільше — Мойсей Давидович Шнеєрзон і його жінка Беба, а от син Мойсея Давидовича, Дмитро Мусійович Шостак, та його жінка Дуся, здається, українці, а ще Берта Соломонівна Кац і сім'я Альперовичів, теж євреї, дядько Промокашка (не знаю, хто він за національністю, здається, він її не має). Справжній інтернаціонал.

Хоч за національністю я вірменин, але моя сім'я не живе у Вірменії. Я не знаю вірменської мови, а мої батьки пам`ятають лише окремі слова. Мій батько виріс у Львові, на Вірменській вулиці, отже, він вірменський поляк, або ж польський вірменин.

Якось я почув від свого дідуся одну легенду. Думаю, що вона якраз про дружбу різних народів, про те, що представники різних народів шукають одне в одного те, чого їм бракує. Ось ця легенда.

Вірмени — один із найдавніших народів світу. Навіть у найпершій книзі людства Біблії йдеться про гору Арарат. На ній жив мудрий народ. Якось Бог сказав: „Вірмени, ви живете на горі Арарат! Подивіться в долину! Там живуть нерозумні народи! Одні сіють пшеницю і їдять лише її, а інші розводять худобу і їдять тільки м`ясо. І ненавидять вони одне одного: землероби називають скотарів кровопивцями, а ті їх — гноярами. І немає миру поміж ними. І вбивають вони одне одного, і немає тій війні кінця-краю. Ідіть, вірмени, вниз і помиріть їх!“ От зібралися вірмени і пішли, як наказав їм Бог. Приходять вірмени до землеробів і кажуть: „Позичте нам зерна, а ми віддамо вам борг теплою шкірою“. Тоді приходять до скотарів і кажуть: „Скуштуйте цього запашного хліба, це і їжа, й ліки водночас. Міняймося: хліб на шкіру вбитої худоби“. З тих часів і ходить торговий народ вірмени по світу, будує міста і мирить через торгівлю землеробів і скотарів».

Ми всі в нашому домі, в нашому дворі дуже дружні. Щоправда, трапляються сварки на кухні між жінками, особливо за «кошер-не-кошер», тоді звучать неінтернаціональні слова: «Ідіть ви з вашими єврейськими штучками знаєте куди?», або «русскіє голодранці», або «хохли-салоїди!», і тоді приходить дядько Федя Соболєв і командним голосом кричить: «Стой! Смірно! На пєрвий — второй розщитайсь!» А якщо немає дядька Феді, то унизу прибігає п`яний Промокашка і, розмахуючи селянським ціпом, яким він обороняється від хлопчисьок на базарі, коли просить милостиню, починає репетувати: «Ви заткнетесь чи ні? Я — больний, контужений! Мені не можна нервничати!»

А от діти між собою ніколи не сваряться, ми як одна сім`я — мій брат Рафік, Галя Кац, Сашка Соболєв і його сестра Лєнка, Ромка Альперович, Свєтка Шостак. Ми разом ходимо до школи, робимо уроки, гуляємо, бешкетуємо.

А взагалі: навіщо вона нам — та національність? От, приміром, коли я виросту і одружуся з Галею Кац, то ким буде за нацональністю наша дитина? Я думаю, на той час уже не буде національностей, а буде просто великий і могутній радянський народ.

Під твором червоним чорнилом було каліграфічним учительським почерком виведено:

2.

І дописано:

«Скільки тобі втовкмачувати в твою дурну голову: бога немає!»

Записка, написана красивим учительським почерком:

Шановні батьки!

Звертаюся до Вас у письмовій формі, оскільки ви вже вдругe не з’являєтеся на батьківські збори.

Ваш син, Рубен Варданян, останнім часом має дуже погану поведінку, він систематично прогулює уроки, грубіянить учителям, здійснює якісь афери. Я розумію, що в нього зараз перехідний вік, однак треба на нього якось впливати. Учительський колектив з ним не справляється.

Ось, наприклад, у нас минулого тижня відбувалося соціалістичне змагання між класами, хто здасть найбільше макулатури. Рубен підбурив oднoкласників на те, щоб продавати макулатуру іншим класам. Ми посіли останнє місце по школі, зате він з кількома своїми дружками заробили на цій афері, за неповними даними, близько двадцяти п’яти карбованців!!!

Тепер ви розумієте, що ми просто не маємо права прийняти його в комсомол? Правду кажучи, він і сам не рветься в комсомол, завжди віджартовується: «Я не достойний носити високе звання комсомольця». Нам з вами треба об`єднатися, щоб стимулювати в нього позитивне бажання вступити до Всесоюзної спілки молоді!

Хотіла у Вас також спитати: що це за привид гешефту? Чи вам відомо, що Рубен з Галею Кац та іншими однокласниками минулої п’ятниці шукали його в бердичівських підземеллях і мало там не заблукали? Рубен нарозказував дітям різних нісенітниць: мовляв, привид гешефту блукає в торгових кварталах маленьких містечок вночі, - худий, зморшкуватий, з довгими пальцями, синіми нігтями і синіми губами. Він підходить до людини і каже: «Дай копієчку!» Як даси — все життя буде тобі щастити, або, як висловився ваш син, — фартити. А як не даси - задушить своїми тонкими пальцями з синіми нігтями і вип’є синіми губами з тебе весь фарт.

Я дізналася про це від обурених батьків однокласників вашою сина, які звернулися з заявою до директора школи і запропонували виключити вашого сина зі школи. Я звичайно, підтримала, як могла, вашого сина, зважаючи на ваш вірменський звичай, за яким ми відзначили Восьме березня. Проте, якщо з його боку буде ще хоч одна подібна витівка, я вже нічого не в змозі буду зробити, оскільки серед ображених батьків — секретар райкому партії Микола Іванович.

Дуже раджу «пoгoвoрити» з директоркою школи «за старим вірменським звичаєм», інакше все може скінчитися дуже погано.

Класний керівник Неллі Степанівна.

Шановні батьки!

З прикрістю повідомляю вас: щойно директор школи пiдписала наказ про те, щоб виключити Рубена Варданяна зі школи.

Ви, напевно, будете здивовані, що це сталося після того, як ви «поговорили» з нею «за старим вірменським звичаєм».

Проте сьогодні ваш син зробив таке, що не могло не вивести її з рівноваги. На уроці суспільствознавства вона поставила Рубену двійку за те, що той — не зміг відповісти на запитання, що таке продуктивні сили і виробничі відносини. Ваш син, замість того, щоб вибачитися або хоча б промовчати, сказав таке: «Ви краще почитайте „Капітал“ Маркса! Перш ніж ставити дітям двійки, треба закласти в них, за Марксом, капітал знань.

А ви хочете отримати додаткову вартість без внесення капіталу!»

Хлопчик, звичайно, талановитий, нічого не можу сказати, але, здається, в нього відмовили гальма.

Навіть не знаю, до яких розмірів, а точніше, до скількох пляшок має поширитися ваш «вірменський звичай», щоб директорка школи скасувала своє рішення.

Класний керівник Неллі Степанівна

Шановні батьки!

У мене в школі виникли певні неприємності. Прошу знищити всі записки, які я Вам писала.

Н.С.

№ 1.

Привіт, Рубіку!

Чому ти так довго не пишеш? Може, знову знайшов собі когось? Може, надумав мене покинути?

Я не можу часто приїжджати додому — не вистачає грошей на квитки, та й в університеті дуже строго з дисципліною.

Креп-жоржет, той, що білий у червоний горох, пішов добре, лишилася пара метрів. А маркізету лишилося більше — дівчата неохоче беруть: з ним же возня, прасувати треба весь час. Гроші за тканини передам при зустрічі, якщо не витрачу.

Я трохи побоююсь тут розгортатися. У нас зараз іде боротьба зі спекуляцією, а з моїм прізвищем я перша підпадаю під підозру.

Чи ти мене ще любиш?

Твоя Галя.

№ 2.

Дорогий Рубічок!

Чого ти сердишся? Знаєш, як я ризикую? Я знаю, що тобі нелегко, але й мені не солодко. Ти привіз якусь іншу розцвітку, бо «цвітастий» ситчик не ходовий, вони його самі куплять у магазині, а ти добирай щось благородне, оригінальне.

Тут пішла мода на «клєтку», так що можна такого штапельку дістати.

Ага, тут дівчатка захотіли в складчину швейну машинку купити, я сказала, що можу дістати. Зробиш? Дівчата не з бідних, можна заробити.

І ще одне. Хоч і колеться, але й хочеться. Дістань кілька флакончиків «Лісного ландиша».

Цілую Г.

№ 3

Рубіку, привіт, дорогий!

Я тут організувала гурток по в’язанню гачком (тільки не смійся, що в мене «руки не стоять»: як пахне гешефтом, у мене все стає на свої місця!), тeрміново потрібні нитки «ірис» оригінальних кольорів. Можна заробити.

Ситець — забирай назад, я вже не знаю, що з ним робити, а картатого штапелю підкинь іще. У нас тут просто пошесть. Зайдеш в університет — всі як з інкубатора. Моя робота!

Скажи дяді Мусі, хай мені зробить кілька викройок на блузку з кокеткою і мережаним комірцем а ля Париж. Це дівчатам «у нагрузку» за швейну машинку. Щоб не переживали, що так дорого їм обійшлася.

Ага, подякуй Іренці за пляцки. Вона ще не вагітна? Коли вона збирається народжувати? Адже їй вже за тридцять, а дядько Збишек узагалі пенсіонер.

Скажи тьоті Ані, що мені сподобалася домашня ковбаска у смальці, хоч і не кошер. Подякуй.

Будеш передавати сумку поїздом, поклади щось смачненьке.

Гроші не передаю, піду в неділю на товкучку — віддам товаром.

Твоя Галя.

№ 4.

Привіт, Рубіку, як там столиця нашої «необ’ятної родіни»? Дєдушка Лєнін лежить? Ніхто ще не спер? Нашого промокашку б туди. І з собаками не знайшли б! Жартую.

Ну що, «попрацював у бібліотеці»? Каріна переживає, з ким ти там зв'язався. Ти ж не маєш нюху на людей, не ризикуй, поки не розкусиш, хто чого вартий.

Що ти привіз?

Я поки що мушу затаїтися. Мене, здається, зашухерили. Хтось накапав на мене в комсомольське бюро. Я зараз у підпіллі. Мені нічого не передавай, збувай усе в Бердичеві, бо якась стукалка завелася в гуртожитку. Я повинна її вичислити, перш ніж розводити діяльність.

Мій гурток із в'язання гачком просто процвітає. Всі начепили на картаті сукенки мережані комірці і манжети! Цирк, та й годі!

Може, організувати ще шось? Ще прибутковіше?

Ти за мною скучаєш? Щось у твоїх листах цього не відчувається. Тільки й питаєш про однокурсників. Ревнуєш?

Завтра річниця, як ми з тобою… Тєє… Пам’ятаєш, на Новий рік просто в комірчині Жевуських! Серед ванілі, кави і цинамону… Пам’ятаєш? Ми ще тоді вийшли білі від борошна! А Іренка думала, що в її коморі завелися миші і півроку потім ставила мишоловки!

З того часу ти в мене асоціюєшся з булочками з ваніллю і цинамоном.

Приїжджай до мене, мій солодкий. Мій ванільно-цинамоновий. Чекатиму.

Твоя Галя.

№ 5.

Доброго дня, мій коханий ревнивий вірменчику!

Сашка Поспєлов — не хахаль мені. Він секретар комітету комсомолу. Це від нього залежить моє добре ім’я як комсомолки. Саме його заслуга в тому, що нашу аферу по збуту мало не тонни «ірису» витлумачили як культурну роботу в гуртку «Умілі руки», а не як спекуляцію нитками. Так що маю ж я з ним хоч час від часу пофліртувати! Те, що ти бачив, — це лише інстинкт самозбереження. Тож твоя сцена ревнощів була не в тему.

Я люблю тільки тебе. Думаю тільки про тебе. Ти у мене один. І ніхто мені більше не потрібен.

З товаром почекай. Ще не час. Ти ж знаєш, у мене нюх, як у мами Берти.

То це правда, що ти підслухав розмову Каріни з Анькою, що мама Берта — не рідна мені? Я давно підозрювала! Я така білобриса і зеленоока, зовсім на єврейку не схожа. Але якщо це правда, то я їй ще більше вдячна.

Я буду на жовтневі свята цілих п'ять днів! Чекай!

Твоя Галя.

№ 6.

Цьом, цьом, цьом, мій чорний носатий котику!

Як тобі — сподобалися наші п’ять днів? Було холоднувато, але так чудово.

Щойно я приїхала, відразу, у першу ж неділю, пішла на товчок і продала шубку Мойсея Давидовича. Знаєш, за скільки? Одне слово, пристойний навар. Я навіть купила мамі Берті золоті серіжки. Я так розчулилася твоєю розповіддю про те, скільки вона для мене зробила! Рідна мати стільки не зробить!

Зараз у моді нейлон. Купити на товчку для Бердичева? Напиши, щоб я гроші не розтринькала. А ще краще — приїжджай у неділю, забери частку дяді Мусі, а решту я покладу собі на книжку.

Ти переживаєш, що твоя мама дізнається про нас з тобою? Та про це вся Торговиця знає! А якщо знає наша Торговиця, то й вірменська у Львові знає. І чого б це їй бути проти нашого шлюбу? Релігійні забобони вже давно в минулому. У нас країна соціалістична, атеїстична, всі народи, за Конституцією, рівні. А якщо їй це так важливо, то розкажи те, що підслухав на кухні. Ну про те, що я не рідна донька Берти.

Не слухай нікого, тільки мене. І все буде добре.

Цілую. Твоя Галя.

№ 7.

Привіт мій єдиний і неповторний Рубене Арменовичу!

Як ти там поживаєш? Ти вже переговорив зі своєю мамою? Моя не проти.

У мене знову неприємності, якась падлюка на мене знову накапала. Я навіть підозрюю, хто. Мені Сашко Поспєлов сказав, що мене хочуть знову викликати на бюро комсомолу.

От народ! Заздрощі й підлість — рушійні сили деградації людства. Тисячі років люди займаються торгівлею. Це давнє і шановне ремесло, навіть не ремесло, а мистецтво! Мистецтво посередництва або, як каже моя мама, мистецтво гендлю, вічне, як людство. Та що я тобі, Вірменину з торгівельної сім’ї, доводжу! Ти й сам знаєш!

Здається, цього разу дуже серйозно, тому що мої «вєрниє подружки» раптом відвернулися від мене: почуяли небезпеку! Та й грець із ними!

Я сама собі, сама по собі і сама в собі.

Цілую. Твоя Галя.

До речі, остання наша ніч була просто казковою.

№ 8.

Добрий день, Рубіку!

Ти що, з глузду з’їхав разом зі своєю мамочкою? Я ніколи не відмовлюся від своєї мами!

Вона мені найрідніша людина в світі, хай не за кровним, а суто за людським зв’язком.

Я від тебе такого не чекала!

І не присилай мені більше своїх лахів, бо я можу подумати, що ти тільки задля вигоди підтримуєш зв'язок зі мною.

Г.

№ 9.

Рубіку!

Ти чого не пишеш? Невже ти забув усе, що поміж нами було? Ми ж цивілізовані люди! А шнобель у моєї мами не більший, ніж у твоєї! Невже ми не зможемо переступити через ці дурниці?

Г.

№ 10.

Привіт, Рубіку!

Дякую тобі за подарунок. Я весь час дивлюся на нього і згадую тебе. Ти справжній пристрасний мужчина, і мені з тобою затишно.

У мене все добре. Розгляд моєї персональної справи перенесли на місяць, але тепер я нічого не боюся, коли ти будеш зі мною.

№ 11.

Дорогий мій, коханий, єдиний, любий!

Так, було. Але клянусь, тільки раз. Я зробила це, щоб мене не виключили з комсомолу. Ти ж розумієш, що після того мене виключили б з університету! Уявляєш, що б це було? Що сталося б з моєю мамою і нашим життям!

Сашко Поспєлов мені просто огидний. Повір мені, я люблю тільки тебе і завжди любитиму тебе одного.

Пробач мене!

Г.

№ 12.

Здрастуй, Рубіку!

Ти під час моїх приїздів в Бердичів уже двічі від’їжджаєш з дому. Тобі Каріна не казала, що я вагітна?

Озвися, будь ласка. Мені так погано!

№ 13.

Рубене!

Клянусь тобі всім святим, це твоя дитина. Я знаю точно. Жінка завжди знає, чию дитину вона носить. Тим більше, все сходиться за термінами — можеш бути спокійним. Я вже була вагітною, коли переспала з Сашком.

Повір мені, любий. Не кидай мене в такий тяжкий для мене час.

Благаю, повернись!

№ 14

Здрастуй, Рубене!

Пишу тобі востаннє.

Я зневажаю тебе за те, що ти — слабке створіння, якщо так легко піддаєшся впливу своєї родини, що заплуталася в забобонах. Я поважаю твою віру й національність, але тебе як людину — ні. Немає в тобі знаменитого вірменського благородства, а живе в тобі містечкова обмеженість. Ти — чоловік, недостойний мене. Ти — боягуз.

Коли я через тебе потрапила, в халепу, коли мене звинуватили у спекуляції, ти прийшов мені на допомогу? Ні! Ти покинув мене саму виплутуватися. І я виборсувалася сама, як могла.

А коли в моєму житті знову з’явилася проблема — я завагітніла, ти й тут ганебно втік, хоча я точно знаю: ти впевнений, що це буде твоя дитина.

Сашко Поспєлов, цей комсомольський лідер і стукач, виявився благороднішим за тебе. Він запропонував мені вийти заміж навіть після того, коли дізнався, що дитина не від нього. І я почала його поважати. Бо зрозуміла, що він може збагнути і простити все.

Якщо для тебе нічого не значить те, що ми виросли разом, сиділи за однією партою, кохалися, мали спільний гешефт, були найближчими людьми, тоді ти мені не потрібен.

Я йду з твого життя.

Прощавай.

Галя.