Фріда

***

Iрина-Фріда сиділа на ґанку дому-древа, розклавши навколо себе старі папери, знайдені в підвалі.

В її серці стислася пружина, що ніяк не хотіла розпружуватися. Ірина не могла вдихнути повітря на повні груди, воно застрявало десь у горлянці. Ноги відібрало. У скронях несамовито гупало: «ту-дух, ту-дух, ту-дух!»

«Хоч би не скрутило зараз, у цю хвилину, в цьому місці, — думала Ірина. — Ото пораділи б її бізнесові суперники: Ірину Ревуцьку розбив інсульт у старому занедбаному домі в центрі Бердичева; вона лежить, обліплена мухами, на зогнилих від часу дерев'яних сходах, у діамантах, костюмі за п'ять тисяч баксів; її білосніжна білизна промокла коричневим від жовчі потом; під наманікюрені нігті забилася чорна стара пилюка; від неї тхне мертвим будинком і забитою каналізацією; у волоссі заплуталася павутина з сухими мухами; в осклілих божевільних очах застиг клаптик неба і розбите вікно, що зяє темрявою…»

Оце буде сенсація!

Конкуренти не казатимуть про неї «померла», «загинула», про неї скажуть: «здохла!..»

Ні… Тільки не зараз… Тільки не тут… Тільки не в такому стані…

Треба взяти себе в руки! Треба повернутися до себе…

…Поряд сидів Юра і, поклавши голову на її коліна, мирно спав.

Юра Юродивий, безсмертний Юра Юродивий — вічний мандрівник цього світу, який подорожує зі століття в століття… Він жив у добу Соломона Каца, живе й досі… Юра Юродивий зупинився в просторі й часі, він супроводжує різні покоління, нагадуючи їм, що вони колись уже жили, і про те, що життя вічне, а час — циклічний…

Ось який несподіваний урок вона отримала від життя…

Виявляється, ті стреси, що їх завдавали їй люди чи її справа, були маленькими репетиціями великого шоку. Виявляється, її шалений ритм життя, депресії, відсутність нормального відпочинку, сновидіння з переслідуваннями, «наїздами», шантажами; життя зі стиснутою пружиною всередині; відсутність сім'ї і шалена конкуренція в бізнесі, дім під сигналізацією з гратами на вікнах, постійний контроль над власними словами — все це лише гра, а справжнє життя — в цих старих паперах. Ось воно, справжнє її життя…

Вона сидить тут, у зруйнованому світі дому-древа, приголомшена, безпорадна. Цієї миті вона, не кліпнувши оком, віддала б усе за те, щоб стати простою жінкою з бердичівської слобідки, яка мала грандіозні плани підкорення столиці, але, на жаль, не вступила до «крутого» інституту. Тоді б вона повернулася додому, швидко вийшла заміж, народила дітей, а тепер сиділа б у своєму будиночку з палісадником, де квітнуть мальви, у ситцевому халаті. Вона сиділа б у старомодній кімнатці з відчиненим у сад вікном, звідки долинає сюрчання цвіркуна, на старому дивані, з якого вилізли пружини, їла б молоду картоплю з кропом, запивала кислим молоком і рівно тридцять хвилин співпереживала б героям нереальної телевізійної історії, щоб потім про них забути і заснути безтурботним сном до ранку…

А все ж могло бути саме так! Якби Берта Соломонівна «за старим торгівельним звичаєм» не відвезла б до Києва нову «волгу» і не оформила б дарчу на ректора дуже престижного інституту; якби Ірена Жевуська, караючись докорами сумління за Фрідин аборт, не продала свої смарагдові сережки і не доклала своєї частки до тієї суми, за яку Берта Соломонівна купила машину; якби Мойсей Давидович не позичив Берті Соломонівні решту грошей, яких не вистачало, щоб купити машину, і які Берта Соломонівна так і не встигла віддати…

Попереднє свідоме життя Ірини, життя після смерті Фріди, розсипалося за останню добу на дрібні друзки… І немає його — того життя… Точніше, воно стало далеким, чужим, непотрібним…

Яка сила привела її сюди? Хто примусив її порпатися в минулому — своєму і не своєму? І навіщо їй усе це?

Хто вона насправді?

За легендою, створеною нею самою після свого другого народження, Ірина Ревуцька — втілення «американської мрії»: звичайна дівчинка з простої родини з бердичівської робітничої слобідки, яка «сама себе зробила», посівши гідне місце в українському бізнесі. Насправді ж вона — Фріда, позашлюбна донька Рубена Варданяна і Галі Кац. За кров'ю Фрідина мама Галя була зовсім не Кац, бо народилася в поліській родині на хуторі Ямна, тій самій родині, яка врятувала Берту Соломонівну в роки війни, за що й поплатилася своїм життям. Берта Соломонівна стала для Галі справжньою мамою, виховавши її в традиціях Торгової 4, дому-химери, дому-древа, де в чудернацький спосіб переплелися різні культури, різні звичаї, різні долі.

Чому саме «Ірина Ревуцька» стало її новим ім'ям? Тому що у Фрідиному житті на той час був один ідеал — Ірена Жевуська, уроджена Огінська.

Але чому виникла потреба змінити ім'я?

Бо Фріда померла. І дуже давно. Під час фатальної автокатастрофи, коли запізніла звістка про смерть Берти Соломонівни застала її у веселій компанії на дачі однокурсника, що заливала дешевим вином тверді шашлики; коли вона, вся в сльозах, вибігла на трасу, зловила таксівку і наказала водієві: «Жени!» Таксист не хотів ризикувати, тож їхав, не порушуючи правил, проте аварія, вочевидь, була запланована на небесах, і на зустрічну лінію вискочив КАМаз.

Коли вона, спаралізована, лежала в палаті серед десятка інсультних бабусь, у палаті, де смерділо пролежнями, сечею, гноєм, випорожненнями, старими тумбочками і хлоркою, а єдине, що вона бачила, була замерзла гілка, яка шкрябала вікно, — в неї було одне бажання — померти. Вона відчувала своє тіло в кількох місцях з лівого боку, зокрема два пальці лівої руки. Саме ними вона нашкрябала для лікарів «своє» ім'я — Іра Ревуць… На інші запитання вперто відповідала: «Не пам'ятаю».

У неї справді була амнезія, проте тимчасова. Якийсь час вона не могла згадати про себе нічого. Але згодом, згадавши все, вирішила не зізнаватися: хотіла почати нове життя, бо зі старим її вже нічого не пов'язувало. Остання ланка — Берта Соломонівна — відійшла в кращий світ. А Ірина-Фріда після того, як пролежала в цій палаті півроку, зрозуміла, що безнадійна, і вона лежатиме тут довіку, ходитиме під себе і дивитиметься на гілку, яка шкрябатиме у вікно лікарні.

Коли до палати зайшов молодий професор з легкою сивиною на скронях, вона навіть не зважила на нього. Їх тут стільки вже перебувало! Всі професори приходили, вивчали історію хвороби, штрикали голкою в кінцівки, згинали пальці ніг і йшли геть, більше не з'являючись. Вона незмигно дивилася на гілку, що вперто шкрябала у вікно. Цей професор, мабуть, був надто недосвідченим, бо затримався біля її ліжка довше, ніж інші. Він дав їй у пальці лівої руки, які трохи ворушилися, олівець і підклав теку з чистим папером. Фріда перевела погляд від гілки на молодика з легкою сивиною на скронях і вивела великими каракулями на папері «Я хочу вмер…». На більше не спромоглася. Вона вп'ялася в лікаря очима, які кричали: «Благаю, дайте мені померти!» Молодий професор не злякався, не відвів очей, навпаки, він повернув голову до палатного лікаря і сказав спокійним голосом з низьким оксамитовим тембром: «Я її беру!»

Молодий професор прооперував її раз. Потім — вдруге. Перегодом — ще раз. Після третьої операції вона вже відчувала доторк голки. По кількох місяцях перебування у гіпсовому корсеті до неї прийшов здоровенний дядько з величезними руками і бичачою шиєю. Він годинами м'яв її, згинав кінцівки, носив на руках, тримав попід пахви, поки вона торкалася ногами підлоги.

Вона народилася знову, вже як Ірина Ревуцька… Жінка, яка за десять років зробить карколомну кар'єру і віддячить своїм рятівникам, побудувавши для них клініку.

…Ірина-Фріда, сидячи на зогнилому ґанку будинку, де минуло її дитинство, усвідомила, що вона — яничарка, яка навмисне забула все, що було колись, вирвала з корінням, як бур'ян, усе, що заважало жити, заважало бути людиною нового, модерного світу. Проте насправді бур'ян, що його вона безжально вирвала зі свого життя, був слабким пагоном пророслого зернятка, одного з тисячі, що живуть в її нутрі, в її душі, утворивши таке саме химерне древо, як і дім її дитинства. Воно переплелося в ній своїм корінням, гілками, плодами, і саме воно, це древо, мислило, діяло, творило.

По суті вся Україна складається з отаких-от яничарів — Ірин-Фрід, Ковалів-Ковальових, Шнеєрзонів-Шостаків, Жевуських-Ревуцьких, Ведмедів-Медвєдєвих. Ми всі яничари — Ірини, які не хочуть бути Фрідами, Фріди, які хочуть бути Іринами, Шнеєрзони, котрі хочуть стати Шостаками, і Ведмеді, що конче хочуть стати Медвєдєвими; Галі, народжені в українській сім'ї і виховані в єврейській, і навпаки, Варданяни, які живуть поза історичною батьківщиною і вже не пам'ятають своєї мови, проте й далі залишаються носіями давньої вірменської культури…

Чи маємо ми право засуджувати їх?

Напевне, ні. Хіба можна засуджувати інстинкт самозбереження? Саме він, а не інстинкт продовження роду, є основним. Люди міняють батьківщину, мову і навіть віру, бо їхнє найбільше бажання — вижити…

Ірина сиділа на ґанку й дивилася на дім-древо… Воно всохло, померло….

Щоправда, це сталося не вперше. Воно вже вмирало колись, але згодом оживало…

Коли ж востаннє почав руйнуватися дім-древо? Можливо, ще тоді, коли там була Фріда. Спершу почали відходити люди…

Хто був першим?

Здається, Збігнєв: сім років з конфіскацією майна. Він так і не повернувся додому…

Але ні. До Збігнєва був Андрій. Він утік із дому зразу ж по тому, як Фріду примусили зробити аборт. Додому він більше не повертався, принаймні, на пам'яті Фріди, а Ірина туди взагалі не приїздила.

Ірина якось зустріла Андрія. На його виставці в Києві. Він малював у стилі Фріди Калло.

Вона прийшла на вернісаж і стала в куточку, пильно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Після презентації через Маджаряна скупила всі Андрієві картини. І, не розпакувавши, сховала в коморі на дачі.

Аби ніхто ніколи не бачив древа, що проростає крізь красиву смагляву зеленооку жінку.

Щоб ніхто ніколи не бачив брата баби Катрі, який повісився серед двору на мотузці для білизни, навіть не знявши ліфчики, труси й «трикошки», що сушилися на ній.

Щоб ніхто не бачив привида ґешефту, який блукає домом-древом, з довгими хрусткими білими пальцями, синіми нігтями і синіми губами.

Щоб ніхто не бачив старовинного креденцу пані Ірени, з якого проростає ваніль, кава, цинамон і перець-чилі.

Щоб ніхто не бачив живі шуби, що бігають по стертому паркету Мойсея Давидовича.

Аби ніхто не бачив шістнадцятилітню дівчинку з байдужими зеленими очима, котра сидить в калюжі крові, тримаючи в руках закривавлений згорток.

Щоб ніхто не бачив білих божевільних очей Юри.

Щоб ніхто ніколи не бачив цього всього…

…Отже, пан Збігнєв. Він, здається, навіть року не прожив у тюрмі…

Потім заслабла пані Ірена. Фріда на той час уже вчилася у Києві.

Потім виїхали Соболєви. Здається, переїхали на нову квартиру, яку дядько Федір нарешті отримав після двадцятип'ятирічного стояння в черзі.

А далі був Мойсей Давидович…

Ні. Спершу виїхала до Америки його велика родина, без нього, але разом з його сином Шостаком, якого не втримало в Радянському Союзі українське прізвище і змінена п’ята графа. За рік вони викликали до себе Варданянів.

Потім поховали Берту Соломонівну. На новому безликому кладовищі, оскільки єврейське зруйнували, і всі тамтешні могили об'єднали в братську.

Мойсей Давидович лишився сам-один у домі-древі, як вірний його охоронець. І його серце не витримало.

І все… Древо всохло, дім помер.

Що ж, час циклічний. Усе періодично вмирає і наново народжується. Може, купити цю руїну, зробити ресторан «Фріда» і знову оживити дім?

…Ірина сиділа поряд з Юрою на приступці, що вела в квартиру, де багато років жив Костя Шухер, а після нього у якийсь спосіб там опинився Вася Кашкін, по-дворовому Промокашка, який, подібно до Кості, мав сумнівну репутацію і випадкові заробітки. В домі-древі навіть кімнати самі обирають собі господарів, а не навпаки. Ця напівпідвальна кімнатка з вікном, що на якихось півметра виступало над землею, цілком відповідала напівлегальному життю її господарів. Офіційно Промокашка жив на інвалідну пенсію учасника війни, а поза тим потроху крав і жебрав на базарі. Час від часу на дім-химеру налітала міліцейська команда, аби забрати його «на місці злочину», а він щоразу влаштовував виставу для «міцних горішків»: починав дико смикатися, пускати піну з рота й волати: «Не чіпайте мене, я контужений!» На крики збігалися всі мешканці двору і скрушно хитали головами, мовляв, чого причепилися до нещасного, хіба не бачите — він же юродивий! Після того розгублені (якщо новачки) або розлючені (якщо досвідчені) міліціонери подавалися геть, а сусіди спокійно розходилися по своїх оселях. Потому Промокашка знову робився тихим і слухняним. У домі-древі так звикли до цих сцен, що в кухонних сварках сусідки, коли хотіли, щоб хтось відчепився від них, викрикували: «Не чіпай мене, я контужена!»

Терпиме ставлення до незаконного Промокашчиного заробітку у мешканців дому-древа зумовлювала фраза Мойсея Давидовича: «Не чіпайте його, це хвороба. Клептоманія називається. Від неї немає ліків». До того ж, у своїх Промокашка ніколи не крав. Таким був світ дому-древа, який жив за власними, виробленими попередніми століттями, неписаними законами.

…Якось Фріда спитала в Берти Соломонівни, чому в них усе не як у людей, маючи на увазі світ поза домом-древом, правильний, чіткий радянський світ. На що мудра Берта Соломонівна сказала: «Не варто засуджувати наш світ. Він тобі колись у пригоді стане!..»

«…Де ти цьому навчилася?» — дивувався Маджарян, коли Ірина знаходила цілковито неймовірний, проте ефективний спосіб виплутатися з найскладнішої ситуації — начебто в законних рамках, але насправді оминаючи їх.

Вона знизувала плечима: «Не знаю…»

Тепер вона знає: це дім-древо, який живе в ній, підказував правильні рішення…

Це було мистецтво «влаштовувати справи», якому за рік не навчишся. Для цього треба пройти велику школу. Давню, мудру школу ведення перемовин. Коронною фразою в домі-древі була: «Я все влаштую!» Найвищий пілотаж мистецтва перемовин на всіх рівнях. «Я все влаштую!» означало: «Я зроблю все поза законами й правилами. У мене зв'язки».

Саме за це шанували й водночас не любили і Берту Соломонівну, і Мойсея Давидовича, і Рафіка Варданяна… Саме по це приходили до них люди із «зовнішнього» світу — чіткого, правильного, зрозумілого. Торгівля — мистецтво зав'язування й подальшого використання зв'язків.

…Коли помер Промокашка (якось безглуздо — замерз на базарі), у нього вдома знайшли цілу колекцію гаманців. Мойсей Давидович, розглядаючи їх, дійшов висновку, що тут були екземпляри ще від Кості Шухера. Велика картонна валіза з овальними зображеннями жінок з перебивних картинок, з Промокашчиними та Шухеровими гаманцями якийсь час зберігалася у Берти Соломонівни. Фріда якраз хворіла на горло і залюбки гралася ними у гру, яку сама вигадала.

Вона брала в руки гаманець, роздивлялася його, нюхала ззовні і всередині (як робила пані Ірена), потім заплющувала очі, і перед нею поставав образ череватого дядька з укритою крапельками поту лискучою лисиною, з зачесаними набік тонкими мокрими пасмами волосся; або товстої тітки, що торгує кабанчиком на базарі в білому халаті, забрудненому кров'ю; чи охайного маленького чоловічка з тоненькою смужкою вусиків; або неуважного дівчиська, яке випросило в мами гроші, щоб купити собі джинси… Скільки гаманців, стільки людей, стресів, сліз…

«Це в музей Торгової, 4, — сказав Мойсей Давидович наказовим тоном. — Зараз це нікому не потрібне, а настануть часи, коли народ оцінить справжню народну історію… Не те, що писалося в газетах і постановах партії, а те, що діялося за фіранками — в сім'ях, на базарах, у тюрмах, підземеллях, а надто ж те, що робилося нелегально, бо воно і є по-справжньому народне».

— Ну ви, дядю Мусю, й даєте! Яка ж це історія? Це рудименти старого світу, які треба нещадно знищувати! — з комсомольською категоричністю заявив Петя Соболєв.

— Молодець, Петю! Будеш генеральним секретарем КПРС! — засміявся Мойсей Давидович. — Хоча, поки ти виростеш, Радянського Союзу вже не буде!

— Та що ви таке кажете! — щиро обурювався Петя. — Коли я виросту, буде комунізм!

— Комунізм, Петю, існує тільки на Торговій, 4.

— Давиде Мойсейовичу, ти не відволікайся, — перебила його Берта Соломонівна, — Краще скажи: що робити з цією музейною колекцією?

— Та хіба ви мене послухаєте? Я вже старий, щоб робити музей народної історії, а іншим або нецікаво, або не під силу. Хіба що Фріда, як виросте, зробить такий музей, правда, Мишко?

Фріда стенула плечима. Хворе горло не дозволяло їй вимовити навіть звуку. Вона сиділа в ліжку й попивала напій, який завжди готувала їй бабуся під час застуди — ураганну суміш молока, масла, какао, меду й горілки.

«Треба їх спалити, — радила тітка Ірена Берті Соломонівні про гаманці. Бо на кожному з них — прокляття. Я, коли гублю гроші, завжди кажу: нехай тому руки повідсихають, хто їх украв. Викиньте їх до дідька, бо у вас гроші не водитимуться ніколи, запевняю».

«Ти права. Щойно я занесла до хати валізу з порожніми гаманцями, з мого дому пішли гроші», — погодилася Берта Соломонівна, і після того ця «колекція» безслідно зникла.

…Створення «музею справжньої народної історії» було «ідеєю фікс» Мойсея Давидовича.

Час від часу він приходив до Берти Соломонівни, щось приносив їй і казав: «Сховай ТАМ».

Якось Фріда підглянула через плече, коли Берта Соломонівна і Мойсей Давидович розглядали якусь стару мапу. Ірина тепер здогадувалася, що то була карта бердичівського підземелля.

— Бачиш, як люди жили! — сказав Мойсей Давидович.

— Хіба то життя? — засумнівалася Берта Соломонівна.

— Оце, Берто, і є справжнє життя. А зараз ми що — скніємо… Нема де розвернутись! Нас би з тобою та в ті часи… Ти б мала свій банк, а я… А я тримав би будинок мод. Правда, Мишко? — обернувся він до Фріди.

— Ти нащо підглядаєш! — насварилася Берта Соломонівна на внучку. — Марш у ліжко!

Фріда прожогом кинулася під ковдру.

— Тільки не розчухуй свою вітрянку! — попередила бабуся.

Мойсей Давидович посміхнувся і штовхнув Берту Соломонівну ліктем:

— Не свари її, з неї будуть люди! Пам'ятаєш, саме їй явився привид ґешефту.

Берта Соломонівна з підозрою глянула на Фріду, але нічого не сказала.

Мойсей Давидович мав рацію. З Ірини-Фріди «вийшли люди». Вона має все, про що мріяли мешканці дому-древа: ломбард як пам'ять про покійну Берту Соломонівну, швейну фабрику на пам'ять про покійного Мойсея Давидовича, казино для покійного Збігнєва, антикварний салон як пам'ять про покійну пані Ірену… Так вимагає древо, що живе в ній.

А почала вона з паперу. Саме папір збагатив її. «Паперова королева» — казали про неї.

Люди люблять діаманти, золото, гроші, старі меблі, горілку, морозиво, футбол, а Ірина любила папір. Вона була паперовою фетишисткою. Папір друкарський, книжковий, газетний, упаковочний…

Важко згадати, з чого все почалося — чи то з коробки з фантиками, чи з прискіпливого ставлення до якості зошитів, чи з трепетних доторків до пачки паперових грошей, чи то з відсутності туалетного паперу. Одне словом, все те саме, що в усіх у дитинстві, але чомусь саме вона зробилася королевою паперу…

Вона приїхала до Польщі на екскурсію і напросилася на паперову фабрику. Тоді її настільки вразили рулони (рульони, сказала б пані Ірена) білосніжного паперу, що вона підійшла до директора і сказала: «Купую!» На ті часи на рахунку її новоствореного підприємства лежали двісті доларів, але це не завадило їй укласти контракт з виплатою протягом місяця. Контракт тримався на чесному слові, проте вона це зробила, гіпнотизуючи своїми зеленими очима прозорі польські очі. Чи гіпнотизувала вона їх чи то, навпаки, ті очі добре розумілися на психології бізнесменів, у конкретному випадку марнославних початківців, але оборудка відбулася. Навіть не оборудка, а ґешефт. Після «здєлки» вона знайшла на стоянці «ТІР» галицьких хлопців, які возили в Польщу горілку, домовилася з ними про фури, забрала папір, заплатила за старим торговим звичаєм на всіх пострадянських митницях хабар, приїхала до новоствореної друкарні тоді ще незнайомого Маджаряна і, дивлячись своїми зеленими очима в його вірменські чорні очі, переконала його купити все це за ціною, яку призначила сама. По розрахунку з поляками вона поклала на свій рахунок перші сто тисяч, які знову вклала в папір.

Ірина вперше дозволила собі піти в ресторан задля власного задоволення, а не для бізнесових переговорів, лише тоді, коли на її рахунку було більше мільйона. Такі були її принципи. А точніше, древо, що жило в ній, диктувало їй трепетно ставитися до грошей.

«Розумієш, мала, — якось казав їй Маджарян, — у нашій країні з часів Русі торгівлею, ґешефтом (і в доброму, і в поганому розумінні цього слова) і тим, що тепер називається словом „бізнес“, займалися греки, вірмени і євреї. Саме в них діловитість є справою десятків, а може, й сотні поколінь… Це династичне чуття… Його ще часом називають інтуїцією, але це не зовсім так. Це закладений на генетичному рівні тисячолітній досвід. Як українці-землероби відчувають і люблять землю, як скотарі відчувають і люблять худобу, так ми — торгові народи — відчуваємо й любимо бізнес. Як землероб персоніфікує землю, як скотар ставиться до худоби, так ми обожествляємо бізнес і торгівлю. Ви, українці, дуже часто нас засуджуєте, вважаючи, що для нас гроші — головне. Так, головне, але не у вашому розумінні, не в сенсі зажерливості. Ми любимо гроші, які працюють. От і все. У вас родить земля, у скотарів — худоба, а в нас родять гроші. Вкладеш зерно і працю в землю — вона почне родити, не вкладеш — не отримаєш урожай. Вкладеш гроші і працю в худобу — отримаєш приплід, ні — сидітимеш бідним. Так само ми вкладаємо гроші в справу і отримуємо результат. Наша любов до грошей те саме, що ваша любов до землі чи скотаря до худоби. Для нас кількість грошей те саме, що для землероба — кількість землі, а для скотаря — худоби».

Гроші Ірині приносив папір. Папір її годував, поїв, одягав…

Коли їй було погано на душі, вона йшла на котрийсь зі своїх складів, замикалася серед куп паперу і сиділа, вдихаючи ці запахи… Тут їй було затишно. Тепер вона може сказати, чому. Папір — це друге життя дерева, а Ірина Ревуцька — це друге життя Фріди…

Подібно до того, як Мойсей Давидович, шиючи свої шуби, пам'ятав про духи звірят, з яких вони були пошиті, і мав свої шуби і шапки за живі істоти, так само Ірина завжди пам'ятала про дерева. В її бізнесі був не лише папір, а й в дерева. Якщо її колеги по бізнесу купували нерухомість традиційну — орну землю, будинки — задля того, щоб насолодитися цим або ж мати хосен уже зараз, принаймні за життя, Ірина вкладала гроші в ліс. Вона саджала нові дерева, які виростуть у густий ліс із грибами, ягодами, папороттю, птахами, павучками і зайцями через десятки років. Альтруїзм? Боже збав! Зберігаючи і вирощуючи ліс, вона спокутувала свою грішну любов до паперу. Ірина елементарно знімала стрес. Адже вона сама була жінкою-древом. Їй так хотілося, щоб один із посаджених нею дубів перетворився на світове крислате древо, на якому б у великому гнізді сиділи святі Кузьма й Дем'ян, божі цілителі. Як було намальовано в старій вірменській книзі її дитинства…

…Довгими вечорами, коли вона малою лежала вдома хвора, до неї навідувалася тітка Каріна Варданян, дружина рідного брата її батька, приносила «щось перекусити» і час від часу що-небудь дарувала зі свого посагу. То набір мережаних носовичків, то музичну скриньку з балериною, то маленькі срібні сережки… А якось, коли Фріда хворіла, Каріна принесла їй велику книгу з картинками. Книга була написана незрозумілою давньовірменською мовою, а картинки ілюстрували дивовижні історії.

Там було дерево з гадюками в корінні та різнокольоровими птахами на верхівці.

Там було ще одне дерево зі святими й ангелами, які сиділи в гніздах на дереві.

Там було дерево з великою змією, яка виглядала з дупла з золотою короною на голівці.

Там була риба-кит, що заковтує корабель, на кормі якого роззявив рот чоловік з божевільними очима.

Там була церква, що проросла зі скелі, а навколо неї, теж зі скелі, проростав райський сад.

Там був Ісус Христос із золотим серцем у грудях.

Там був дивовижний корабель, до якого по дошках ішли різні звірі, а нагорі стояв чоловічок, дуже схожий на дядька Рафіка, і рукою показував на корабель.

Там було дуже багато дивовижного й незрозумілого.

«Твій тато її дуже любив!» — казала Каріна, застаючи Фріду за розгляданням книги, і дівчинка уявляла свого тата таким самим химерним, як ця книга. Вона шукала його в гілках чудернацьких дерев і гадала: котрий він серед трьох чи то ангелів, чи святих, які там сидять — той, що читає книжку, той, хто тримає золоту гілочку, чи той, хто грає на маленькій арфі?.. «Напевне, це той, хто читає книгу», — думала вона і довго вивчала риси його обличчя — чорне кучеряве волосся і сині-сині очі…

«Яка ти схожа на свого тата! — казала тьотя Каріна і гладила Фріду по голові… — Викапана Варданян!»

…Та книга заманливо пахла старим папером і фарбою. Ірина все своє свідоме життя шукала книги з таким запахом і так і не знайшла їх…

Може, її фетишистське і дещо божевільне ставлення до паперу було породжене вічними пошуками Книги, подібної до тієї, яку їй колись подарувала Каріна Варданян…

… — Юро, їсти хочеш? — повернула Ірина голову до нього, і той радісно закивав.

У дворі стояв «жигульонок», отже, кафе, куди вчора її запрошував власник, відкрите.

Вона підвелася, непевно стала на ноги і, похитуючись, як людина, що наново вчиться ходити, рушила до виходу. Проте, дійшовши до арки, Ірина зупинилася. Вона передумала. Їй не хотілося повертатися в світ Ірини, вона ще не набулася тут, у світі Фріди. Ірина вийняла гроші, дала Юрі й сказала: «Іди, купи собі що хочеш, а мені — кави, тільки справжньої, і якусь булочку. Найкраще — з повидлом».

…Кухонні спогади з дитинства завжди найяскравіші. Влітку починався сезон варення.

Абрикосове — золоте з ціленьких жовтогарячих половинок-мармеладинок; зелене — зі свіжого агрусу; варення кольору червоного дерева — з вареного агрусу; з жовтої черешні — з горішками усередині; приторне малинове; «вишнева галяретка» і, звісно ж, «панське варення» — із трояндових пелюсток. Посеред двору розкладали вогонь, ставили дві цеглини, а на них — по черзі — свої миски.

У кожного був свій спосіб. Берта Соломонівна варила довго, аби не «забурділо», і розливала його в трилітрові банки. Фріда не раз отримувала потиличники за те, що не впильнувала варення в мідному з дерев'яними ручками тазику. Пані Ірена варила варення кілька разів короткими заходами, навіть не доводячи його до кипіння, розливала в маленькі баночки, переважно майонезні, і зберігала в підвалі. А тітка Аня Соболєва любила все «брати під кришку» — вона не мала терпіння ні пані Ірени, ані Берти Соломонівни: «Візьму його під кришку, і діло в шляпі!» — казала вона весело. «Знову зірвалося, падло!» — так само весело казала вона, виливаючи своє вариво у помийне відро…

— …Ти не вмієш отримувати задоволення від їжі, — якось сказав їй Маджарян у французькому ресторані. — Скажи, чого б ти з'їла із задоволенням?

Ірина знизала плечима:

— Не знаю… Хіба що… Щойно звареного гарячого варення з «городською» свіжою булочкою і холодною сирою водою, щойно накачаною з колонки.

— Ясно. Тобі як справжньому підприємцеві, притаманний агедонізм: ти не вмієш отримувати задоволення від життя. Ти весь час у роботі, тебе ніщо більше не цікавить.

— То й що? — байдуже спитала Ірина.

— Отже, свій ресторанний бізнес я тобі ніколи не віддам, щоб не зіпсувала…, — пожартував Маджарян.

— Ну й не треба, — байдуже відреагувала на жарт Ірина.

— То й їж свій папір! — удавано сердито сказав Маджарян. — Гризи, як мишка!

Ірина здригнулася. Слово «мишка» її неприємно кольнуло. Так називали її лише в домі-химері, і Маджарян влучив у болюче місце.

Ох, Маджарян, Маджарян… Розрив із ним не минувся безслідно. Власне, вони підтримували ділові стосунки. Як же без них? Адже Ревуцька й Маджарян мали взаємозалежний бізнес: Маджарян був власником дочірніх компаній Ірини, і навпаки. Вони ділили пакети акцій в одних і тих самих підприємствах, тобто бізнес вели й далі. Проте дружні зустрічі чи спільні подорожі Ірина припинила. Але без Маджаряна їй було важко. Неймовірно важко. Просто неможливо. Однак вона не впадала у відчай. Адже вона дуже сильна. Проте врешті-решт не витримала і зірвалася.

Господи, як їй бракує Маджаряна!.. Він вираховував Ірину, як комп'ютер, і як комп'ютер програмував її. Він змінювався разом з нею: спершу Маджарян був її поводирем, потім — другом, згодом — партнером, і, врешті-решт, рибою-китом, який носить на собі Світове древо під назвою Ірина, жінку-древо, яка вросла корінням у потужну спину риби-кита. Зовні здавалося, що вона — над ним. Але то був оптичний обман. Він її тримав. Без нього вона ніколи не втрималася б на плаву. Саме Маджарян ніс її по бурхливих водах океану бізнесу.

«Розумієш, мала, коли греки, євреї, вірмени, тобто торгові люди, селилися в правобережних українських містечках, вони від часів Литовського князівства мали не права, а привілеї. Знаєш різницю між правом і привілеєм? Право дається всім, а привілеї — лише обраним. Тобто право дається людині від народження, незалежно від того, гідна вона цього права чи ні. А привілеї даються за заслуги. Їх треба заробити. Торгові люди заробляли його розбудовою отих містечок, перетворенням їх на торгові центри, а отже, на ключові точки магістралі „Європа-Азія“, і, зрештою, працювали на процвітання цих українських містечок.

Це дуже давній звичай. Пізніше як польська шляхта, так і козацька старшина кров'ю, в боях заробляли привілеї в польського короля чи російського царя. Щоправда, у козаків це вже називалося іншим словом — „вольності“.

І, що найсмішніше, цей звичай існує дотепер, у нашому „цивілізованому“, „правовому“ суспільстві, щоправда, вже в потворних формах. Практично вся економіка України побудована не на праві, а на привілеях, дарованих окремим особам за вислугу, проте не за вислугу батьківщині, а окремій особі — президенту».

— Маджаряне, ти так обурюєшся з цього приводу! Не інакше, сам хочеш мати привілеї! — пожартувала Ірина.

— На біса мені ваші привілеї! — обурився той. — Мені потрібні права!

Маджарян належав до давнього вірменського роду, який з XVI століття мешкає в Україні, тобто від першої вірменської еміграції.

Прадід Маджаряна мав у Чернівцях величезну крамницю і постачав по всій Україні східні тканини — оксамит, маркізет, шовк, а також різні прянощі. Іринин Маджарян ставився до життя так само оксамитово, шовково, маркізетно і пряно, так само шикарно й насичено, він був приємним для ока й на дотик, як тканини його прадіда. Він без вагань вживав яскраві кольори в своєму одязі — пурпуровий, жовтий, електрик, ґранатовий. І йому вони пасували, підкреслюючи вишукану смаглявість і ледь помітні після змішування в кількох поколіннях з українками східні риси обличчя. Маджарян любив східну розкіш і екзотичну кухню, залишаючись при цьому більшим європейцем, ніж будь-хто з бізнесменів, які носили українське або російське прізвище. А його любов до мистецтва і літератури нагадувала Ірині дитяче зачарування шаха тисячею й однією казкою Шахерезади. Він скуповував всі картини, які потрапляли йому до рук, щедро спонсорував молодих письменників, артистів, художників.

Він був повною протилежністю Ірині. Маджарян — шикарний чоловік, на якому було написано: «Я — мільйонер!» А дивлячись на

Ірину, перехожий тільки знизав би плечима: нічого особливого. І лише пильне око професіонала визначило б, що її дуже скромний і невибагливий вигляд коштує не менше, ніж шикарний Маджарянів. Ірина вела підкреслено аскетичний спосіб життя, ніколи не виставляючи на показ. Агедонізм — не єдина класична риса справжнього підприємця. Вона мала й інші синдроми справжніх мільйонерів. Передусім — синдром емоційної стерильності. Ірина ревно берегла себе від почуттів. Вона стерилізувала себе від них. Вона боялася їх. Боялася, що вони зруйнують її бізнес.

Ірина ніколи не думала, що зможе когось полюбити неплатонічною любов'ю. Вона щиро вірила, що її з Маджаряном тримає вкупі лише спільний бізнес і справжня дружба. Все, що завгодно, тільки не любов. Не може бути кохання між такими різними, як вони з Маджаряном, людьми.

— Ти не вмієш любити, — якось сказав їй Маджарян, стоячи на великому балконі вілли на березі Тірренського моря, де вони часто проводили разом вихідні й свята. — Точніше, ти любиш не так, як інші, а якось чудернацько.

— Як умію! — байдуже знизувала плечима вона.

Це вже не вперше їй кажуть, що вона не вміє любити. Але це не так. Саме вона і вміє любити, бо любить не окремо якусь істоту, до якої відчуває гормональний потяг, або з якою пов'язана материнським інстинктом, вона любить усіх однаково — і хороших людей, і злих, і розумних, і дурних, і здорових, і хворих, і багатих, і бідних. Її любов недиференційована і не залежить від групи крові, знаку зодіаку чи найдієвіших людських почуттів — заздрощів, ревнощів і жалощів.

А може, вона все-таки любила Маджаряна?

Якщо й так, то дуже «дивною любов'ю». У них були специфічні стосунки. Вони разом робили одну й ту саму справу, разом подорожували, відпочивали, робили закупи, мали спільну касу, однак ніколи не зближувалися далі дружніх обіймів при зустрічі або прощанні чи випадкового доторку тіл.

Маджарян, людина східного темпераменту, мав свої чоловічі потреби, і реалізував їх у трьох своїх шлюбах, проте незареєстрований і не підкріплений близькими стосунками зв'язок з Іриною був міцнішим за кремінь. Ірина сприймала кожний новий шлюб Маджаряна не більше, ніж купівлю нової машини чи заведення нової собаки. Його дружини не були їй конкурентками.

З першою дружиною, вірменкою з Вірменії, Маджарян розлучився за п'ять років по одруженні. Ідеалістичне бажання поєднатися з представницею історичної батьківщини закінчилася повним фіаско: він виявився не тим вірменином, яким себе уявляв, надто далеко відійшовши у ментальності від земляків. Друга дружина була на десять років молодша за нього, третя — на двадцять. «Наступною буде піонерка», — пожартувала Ірина, милуючись пухкенькими губками миловидної дівчинки з довгими ногами і нігтями.

«Мені ж потрібна партнерка на цьогорічному Віденському балі, — чи то серйозно, чи то жартома сказав Маджарян. — Ти ж не танцюєш».

Пізніше виявилося, що він-таки не жартував, бо розлучився з нею одразу по тому.

Найтривалішим був його шлюб з Ліною, другою дружиною. Ірина навіть симпатизувала їй: здається, для Маджаряна це був ідеальний варіант, тільки він цього не розумів. Ліна ніколи не пхала свого носа куди не слід, тобто в його справи і гроші, а вдома створювала саме ту ненав'язливо-теплу атмосферу, яка була необхідною діловому чоловікові після важкого робочого дня. Ірина не розуміла Маджаряна: чого йому бракує в сім'ї? Чому він подорожує не з дружиною, а з нею, геть асексуальною особою? Чому він не хоче дітей?..

«Чому ти ніколи не розповідаєш про своє дитинство? Про своїх батьків? Про школу? Звідки ти родом?» — запитав Маджарян, поки вона роздивлялася в його робочому кабінеті величезне генеалогічне дерево Маджарянів в Україні.

Ірина здригнулася, але не розгубилася. У неї була заготовка: «Я — Ірина Ревуцька, родом з маленького провінційного містечка, з робітничої слобідки. Батьки померли, і мене вже ніщо не пов'язує з малою батьківщиною. А від школи й дитинства у мене лишилися неприємні спогади Я не хочу їх ворушити». Так вона йому й відповіла. Щоправда, дуже неохоче, бо він завжди відчував фальш.

Так і сталося:

— Я вже чув цю байку! — холодно сказав він і ображено замовк.

Тоді Ірина наважилася зізнатися:

— Моє попереднє життя так сумно скінчилося, що я навіть не хочу про це згадувати. Мені добре самій.

Вона стерилізувала себе не тільки від почуттів, а й від пам'яті…

Маджарян прийняв і це.

«Я довго не міг тебе зрозуміти, — казав він, — поки не усвідомив, що ти — істота вищої раси. Біологи стверджують, що в репродуктивній сфері людина не досягла вищої точки еволюції, зупинившись на двостатевій формі, тобто коли для народження нового життя потрібно дві окремі статі — чоловіча та жіноча. Але насправді еволюційно вищою є моностатева форма розмноження, коли процес запліднення відбувається всередині одного організму. Ти і є така істота — в тобі існує разом чоловіче і жіноче. Ти — ідеальна. Ти досконала, бо не потребуєш нікого іншого для себе. Ти сама собі, сама по собі, і сама в собі одночасно».

«Якби можна було в цій ідеальності ще й самозапліднюватися…» — іронічно зауважила вона.

Тепер настала черга Маджаряна знизати плечима.

Самотність — її природний стан, однак це не самотність жінки, яка не має пари, чи чоловіка-одинака, це була самотність міфологічного древа, яке саме є світом, у якому є все… Древо, яке жило в ній, було бінальним: в ньому було і жіноче, й чоловіче, і материнський інстинкт, і батьківський, і тепло, й холод, і життя, і смерть. Одна проблема такого древа, що воно одне, що воно саме…

Ірина, скоцюрбившись, сиділа на порозі дому-химери і, заплющивши очі, поринала у спогади…

…Ось вона, малою, лежить, хвора, у ліжку. Поруч на стільці сидить дядько Рафік з грубою книгою.

— …Це Адам і Єва до того, як їх вигнали з раю. Подивись на них: як ти думаєш, вони щасливі? — каже дядько.

— Не знаю. У них на обличчях нічого не написано.

— Ото ж бо й воно: у них на обличчях нічого не написано. Точно сказала. А подивись сюди — Єва народжує свого первістка. Вона тримається за гілку руками, а з-під її сукні вилазить голівка дитини. Що у Єви на обличчі тепер?

— Їй боляче.

— Так, їй боляче. Вона відчуває біль, вона страждає, як і попереджав Бог. Це значить: до вигнання з раю ні Адам, ні Єва не знали, що таке біль, страждання, а отже, не знали й любові. Як ти думаєш — що краще? В раю чи на землі?

— Не знаю, здається, краще в раю…

— Ні, дитинко, краще на землі. Бо, не знаючи страждання, не цінуєш щастя. Бог дуже розумний. Його не міг перехитрити Сатанаїл. Таке тлумачення принижує величну сутність Бога. Він сам попросив Сатанаїла спокусити Адама і Єву, щоб вони на все життя запам'ятали солодкий страх спокуси і п'янке відчуття свободи і передали його всім наступним поколінням, аж до нас з тобою. Ти мені віриш?

— Не знаю…

— Перегорни кілька сторінок назад і подивись, які тут Адам і Єва, на початку створення світу, коли ще не були вигнані з раю. Бачиш? А тепер перегорни ще кілька сторінок уперед і скажи мені, яка між ними різниця? Що ти бачиш?

— Ці, перші — як ляльки.

— Еге ж. Ти правильно сказала. Як ляльки. А на землі вони — люди. Вони — вільні.

— Знаєш, — пояснювала вона Маджарянові. — Я — людина, створена Богом до того, як з неї вилучили ребро, я Адам, з якого ще не вийняли Єву, я єдність Адама і Єви, не-розчленована єдність… — сумно посміхнулася Ірина. — Може, в досить симпатичній жіночій подобі. Ти маєш рацію, мені не потрібна пара… Я сама собі, сама по собі і сама собою…

— Може, ти помиляєшся? Може, тобі потрібна не абсолютна самотність? Адже між двостатевою формою розмноження і твоїм недосяжним ідеалом — самозапліднювальною формою — існує проміжна стадія, як у морських тигрів. У кожної тваринки є і жіночі, і чоловічі органи, тобто в них немає статевої диференціації, але самі вони розмножуватися не можуть, бо все одно потребують пари, такої самої, як вони, двостатевої. Така особина підпливає до іншої, і вони паруються.

— Для цієї форми розмноження мені потрібен би був хтось, подібний до мене. А я хочу бути сама. Чесно. Будь-хто інший мені тільки заважав би.

Маджарян розсміявся своєю чарівною східною посмішкою і хитро на неї зиркнув:

— З обивательського погляду, ти або дівка-перестарок, або фригідна, або самотня. Насправді це не так. Ти просто сама. До речі, ти не одна така. Сьогодні таких самодостатніх жінок чимало. Це не самотність, це «самість», розумієш? Звісно, такого слова в словнику немає. Але його треба туди занести. Сучасна жінка, надто ж та, що в бізнесі, тяжіє до самості. Така жінка носить у собі всесвіт, а не лише жіночу його частину.

Це було схоже на правду. Ірина ніколи не почувалася неповноцінною, бо таких жінок, як вона, було чимало. Вона дійшла висновку, що ці «самі» жінки досконаліші за тих, хто живе у шлюбі і в такий спосіб убиває свою самість, бо хоч-не-хоч, а мусить виконувати роль половини, а не цілісності.

Лише Маджарян не заважав її самотності-самості. Дуже довго. Аж поки, розлучившись із третьою дружиною, не запропонував їй вийти за нього заміж. І все зіпсував. Ірина розірвала дружні стосунки з ним. У них лишився тільки бізнес…

«Ти нагадуєш мені Фріду Калло, мексиканську художницю. Бачила репродукцію у моєму кабінеті?»

Ірина тоді лежала на великому ліжку готелю з краєвидом на Тірренське море і курила. На слові «Фріда» вона здригнулася. Проте одразу ж запила свій неспокій кількома ковтками скотчу.

— У Фріди Калло картини передають твою суть — суть жінки-всесвіту. Якби я тебе не знав, то назвав би Фрідою.

Ці слова зачепили Ірину за живе. Вона сказала:

— Ти маєш рацію. Між чоловіком і жінкою така сама відмінність, як між Сходом і Заходом. Причому жінка — це Схід, тобто почуття, а чоловік — Захід, тобто логіка. А я ношу в собі і Схід і Захід, як Фріда Калло.

Тієї ночі вона довго не могла заснути, а коли поринула в сон, їй довго снилися класичні архетипальні сни. Ось вона стоїть на високій горі, і є водночас древом і розп'яттям. Власне, вона — це великий хрест, який так довго стояв на тій горі, що аж почорнів, пустив коріння, а з його крил проросли молоденькі тоненькі гілочки з молоденькими пагонами і квітками-рожами, подібними до тих, які цвіли на подвір'ях та в палісадниках мешканців маленьких містечок. У тому сні її тіло було хрестом, з якого проросло життя: десь під її пахвою сплела гніздечко молода пара пташок і відклала там яйця, а по її стовбуру сновигали вгору-вниз мурашки. І вона тримала на собі всю цю живність, яка зрослася з нею. І раптом. Раптом відчула вона в цьому дивному сні, що з неї, тобто з хреста, так і не зняли тіло розіп'ятого бога-пророка. Хоча ні, тіла вже давно не було, залишилися тільки білі кості.

І зробилося їй так важко! Так захотілося позбутися всього, що жило чи паразитувало на її тілі, але, усвідомила вона, це неможливо без того, щоб не загинути самій… Вона прокинулася на мокрій від сліз подушці.

… — Гортай далі. Оце Ной будує свій корабель — ковчег — і збирає «кожної тварі по парі». Ти уявляєш, яку грандіозну роботу він зробив! Це ж скільки охочих було! Ніхто не хотів потопати! Усі хотіли потрапити на корабель! А йому треба було відсіяти стільки охочих, щоб лишити найкращих із кращих! Це лише на картинці все так просто, а насправді! Уявляєш, як це важко! А нагодувати всіх упродовж потопу! Він був першим в історії людства біологом, селектором, генетиком. Після того, як спала вода, а його ковчег опинився на горі Арарат, він посадив першу лозу винограду… Отже, він був першим гуманістом і водночас, хоч як це дивно, першим фашистом у боротьбі за чистоту біологічної раси на землі.

Це казав дядько Рафік.

Мойсей Давидович, побачивши цю картинку, теж сказав щось подібне:

— Це Ной. Він був першим у світі начальником відділу кадрів. Уяви собі, Мишко, йому треба було відсіяти з безмежної кількості тварин тих, які, на його думку, не годяться для початку нового життя на землі, а відібрати найдостойніших А це справа — не дай Боже нікому такої халепи!

— Чому? — здивувалася Фріда.

— Уявляєш, скільки ворогів він собі нажив?…

Ірина була сама собі Ноєм. Їй попервах доводилося особисто наймати на роботу всіх — від прибиральниці до фінансового директора. І кожного вчити працювати. З нуля. Ба більше, згодом Маджарян став її брати на співбесіди з претендентами на ключові посади його фірми. «Хто тебе навчив цього?» — спитав він якось у неї. Тоді вона знизала плечима. А тепер знала: то була школа Берти Соломонівни.

Юра-Юродивий повернувся з масним після їжі підборіддям, тримаючи кінчиками пальців розм'яклий від гарячої кави стаканчик в одній руці і смажений пиріжок — у другій.

Вона дивилася на нього і думала: він залишився вічною дитиною. Ірина й сама не продовжила свій рід, і йому не дала.

А Ной, напевно, не взяв би її, Ірину, на свій ковчег. Адже він обирав собі тварі не за принципом професійної придатності, а за біологічною досконалістю. Яка з неї користь? З погляду природного відбору вона не годиться, бо не має інстинкту продовження роду. Жінка, яка не має потягу до протилежної статі, чи є вона повноцінною? «Може, тобі звернутися до лікаря? — якось натякнув їй Маджарян після невдалої спроби поцілувати її. -- Відколи це у тебе? Після операції? Після аварії?»

Тепер, сидячи на сходинках зруйнованого й зогнилого дому-древа, вона подумала: «Не було в мене потягу і до Андрія Жевуського. Отже, це від народження…А, може, може це наслідок психологічної травми? Може, це наслідок почуття провини за скоєний над Юрою Юродивим злочин? А раптом це синдром позашлюбної дитини? Синдром сироти? Що це?»

Чи бачить її, Ірину, з неба молоде безстрашне дівчисько на ймення Галя, яке зухвало кидало виклик радянській плановій економіці своєю незаконною торгівельною діяльністю? Галя не хотіла жити за радянськими законами, вона була однією з тих, хто кидав зернята заповзятливості в пустельну землю радянської дійсності, і вони, хоч як це дивно, проростали, щоправда, під зневажливою напівкримінальною назвою «спекуляція» чи «фарца». Вона робила те, що сьогодні роблять тисячі, мільйони дрібних торговців на базарах.

Чи бачить її, Ірину, з неба зухвалий хлопець Рубен Варданян, який переступив межу радянського закону і загинув від руки його служителя, який теж його порушив? Що керувало ним, коли він пішов на аферу? Тепер Ірина розуміла: її батько Рубен просто народився не в той час. Його епоха — епоха «дикого капіталізму». Рубен Варданян — класичний тип золотошукача, старателя, авантюриста. Адже предки всіх сучасних «елітних» мільйонерів на Заході починали саме з цього: вони наживали перші капітали на різноманітних махінаціях, на грі на межі закону й криміналу, на «золотій лихоманці»… Щоб стати мільйонером «з нуля», у першому поколінні, треба обов'язково викупатися в багні, в лайні, ризикуючи всім — репутацією, родиною, свободою, життям, врешті-решт. І якщо вдалося, він обов'язково «відмиється» і стане «добродієм», «благодійником» і «національною елітою». Його діти отримають блискучу освіту і ніколи не згадають, що перший мільйон їхніх батьків було зароблено далеко не законними методами.

Яким було б життя Ірини-Фріди, якби її батьки були живі? Було б це пекло чи рай? Хто знає?

Зненацька з її очей бризнули сльози. Їй стало так шкода себе!

«Мамочко! Таточку!» — заридала вона. — Якщо ви мене бачите з неба, пожалійте свою дитину! Мене так давно ніхто не жалів! Мене так давно ніхто не голубив! Як мені важко, дорогенькі мої! Як же мені важко бути сильною і незламною! Господи, та в цьому світі ніхто не каже: «Візьми оце!» Всі тільки просять або наказують: «Дай! Зроби! Заплати!» Як я стомилася від такого життя! Та я згодна віддати всі мої багатства за один день, прожитий з вами, за одне слово — «донечко!»

Ірина плакала, а Юра Юродивий схлипував біля неї, ніжно гладячи по голові рукою.

— Нинада плакати, Фрідо! Нинада! Все добре! — лепетав Юра. — Пий каву, поки гаряча!

Проте Ірина ніяк не могла заспокоїтися.

Тоді Юра взяв її за плечі, легенько струсонув і якимось дорослим і зовсім не юродивим голосом наказав:

— Подивись мені в очі.

Ірина здригнулася з переляку. Вона, як загіпнотизована, подивилася в його прозорі очі й провалилася в них. Там було спокійно і мирно. Там була вічність.

Лише одну мить вона була в цих очах. Але їй вистачило, аби зрозуміти: настав час її життя, відкладеного на потім. Настав час жити! Ця думка була такою морозяно-збудливою, такою свіжою, такою п'янкою!

І тоді Ірина одразу повернулася в себе, витерла сльози і роззирнулася навколо: вона стоїть на подвір'ї дому-химери, тримаючи в руці смажений пиріжок.

Вона посміхнулася: давно не їла смажених пиріжків!

Перший ковток гарячої кави був просто рятівним. Кава була правдива і чесно зварена. Так казала про добру каву пані Ірена. Кава — то була її стихія. Саме пані Ірена обплутувала дім-древо шляхетними запахами кави, цинамону, парфумів, квітів, запахами, що перебивали гіркоту підгорілої на пательні олії, запахи виварок і господарського мила, сморід каналізації.

Від першого ковтка в Ірині щось дзенькнуло, немов краплина дощу об ринву. Вона наморщила лоба від подиву й несподіванки.

Вона ковтнула ще раз і відчула, як у неї всередині оживає древо, як розгортаються прив'ялі листочки і набрякають бруньки, як у стовбурі починають пульсувати соки…

У ній пробуджувалося древо, яке довгі роки спало в зимовій сплячці, так довго, що Ірина вже забула про його існування.

Вона заплющила очі й ковтнула ще раз.

Ось воно, древо, розгортає гілки, і ось розпукуються бруньки, з яких вилазять липкі квітки, а з них пізніше народяться плоди.

Цієї миті Ірина відчула, що хоче притулитися до неголеної Маджарянової щоки, вдихнути запах його сорочки і почути його хрипкуватий голос. Цієї миті вона згадала той єдиний Маджарянів поцілунок, який перелякав її так, що вона поспіхом запхала спогади про нього в найдальшу шухлядку своєї пам'яті. Тепер шухлядка сама відкрилася, й Ірина згадала, як після тривалих і тяжких бізнес-переговорів вона заснула просто на дивані у передпокої готельного номеру. Маджарян переніс її на руках до спальні, немов малу дитину, роздягнув і поцілував. Він не просто поцілував, він подарував їй довгий, п'янкий, чуттєвий поцілунок, в якому переплелися східні аромати — кави, кардамону, цинамону, перцю-чилі, чорного шоколаду, трояндових пелюсток, горіхової олії, жасминової води, якими колись торгували його предки… Той поцілунок був шовковий, оксамитовий, маркізетовий, креп-жоржетовий, жакардовий і мадаполамовий водночас, як тканини, якими торгували його предки… І, здається, вона йому відповіла поцілунком… Чи, може, це їй тільки примарилося?.. А може, вона нафантазувала собі той поцілунок? Може, насправді це був яскравий спогад дитинства, коли вона підгледіла екзотичний поцілунок Ірени Жевуської та Рафіка Варданяна?

Вона їла з апетитом, відчуваючи, як повертається в інше життя, в реальний час.

Фріда померла. Фріда воскресла. Хай живе Фріда!

«І що мені тепер з усім цим робити?» — думала вона, роблячи останній ковток кави і озираючись на дім-древо, який обплутав її гілками й не випускав зі своїх обіймів.

— Там моя машина ще стоїть? — запитала в Юри.

Той у відповідь радісно закивав головою.

— То що, поїхали? — запропонувала вона, витираючи серветкою руки й губи.

Юра Юродивий завищав від радості.

Ірина встала, потяглася, вдихнула на повні груди повітря і вигукнула:

— Фріда померла! Фріда воскресла! Хай живе Фріда!

— Хай живе Фріда! — радісно підхопив її слоган Юра.

Вона сіла за кермо своєї машини, запхала мобільник у автомобільний зарядник, ввела пін-код і, вирулюючи з Торгової, 4, набрала Маджаряна.

— Привіт, Маджаряне!

— Господи, ти де? Що з тобою, мала? Я собі тут місця не знаходжу! Хіба так можна?

— Я люблю тебе, Маджаряне!…