Галка

1

Самостійне життя групи Кудрявого розпочалося із вибору головної бази, а точніше місця, де можна було б переночувати, відпочити і тримати радіозв'язок з Центром. Це місце, звичайно, не у глибині лісу. Нащо ж тоді покидати партизанів, які були надійною базою у роботі розвідників? Табір парашутистів на шість бійців повинен знаходитися десь поблизу залізниці, щоб можна було за годину-дві дістатися до колії, на спостережний пункт. Але це ще не все.

Група повинна мешкати поблизу наїждженої лісової чи рокадної дороги, на яку виходитиме з лісу тільки один слід чобіт чи валянок, накритий перед дорогою гілкою, чи у який буде поставлена густа ялиночка, що ховатиме від «лісових котів» стежку.

Кудрявий вважав, що чим ближче вони житимуть до небезпечної зони, буде більш гарантована їхня безпека, зважаючи навіть на те, що залізниця вночі сильно охороняється, що партизани не дають спокою охороні і вдень. Але щоб жити в цій зоні, треба поводити себе тихіше води, нижче трави: говорити тихо, часом пошепки, не кашляти голосно, а тільки в шапку, обачно користуватися вогнем, пам'ятаючи, що вогонь мусить бути без диму, хоча і е прислів'я: нема диму без вогню! Нарешті навчитися маскувати свої три-чотири останніх чи перших сліди біля самої дороги.

Всю оцю стратегію виклав командир Кудрявий і запитав:

— Ну як, браття-кролики?..

— Мені теж здається, що «лісові коти» десь нишпоритимуть подалі, шукаючи наші сліди. Та й увага їхньої розвідки більше буде націлена на урочища, в яких базуються партизани. Та й німці знають, що ми зустрілися з партизанами! — висловив свою думку Галка.

І таке місце знайдене поблизу залізниці Псков — Луга, у п'ятистах метрах від дороги, по якій курсують німецькі автомашини, підводи і ходять місцеві жителі до колишніх сіл.

Ділянка для будівництва є. Тепер треба споруджувати хату.

— Що скаже колишній лісник Короп? — звернувся Кудрявий до тридцятилітнього старійшини групи.

— Житло має бути схожим на малопримітну ведмежу берлогу, — одразу ж подбав про конспірацію Короп.

— Що тут конструювати і гадати! — втрутився Сокіл. — У кого лопата? Розгрібай сніг. Площа — два на три метри. У кого сокира? Рубай жердину. Дво— чи триметрову. І за роботу…

У густому молодому ялиннику хлопці розгребли місцинку два на три метри, прив'язали між двома деревцями жердину. На цю єдину крокву накинули спарені дві червоноармійські палатки, а кінці розтягли в усі боки. Посередині можна сидіти, не пригинаючи голови, а далі палатка опускалася, і можна тільки лежати… На чисту від снігу землю послали ялинового галуззя, накрили зверху двома плащ-палатками. Постіль готова. Вкриватися будуть парашутом, згорненим у п'ять чи й шість разів. Не замерзнуть. А щоб більше ця хижа була схожа на берлогу, в головах і по боках понатикали густо ялинових гілок. Четверта сторона залишалася відкритою, щоб кожен, хто лежав, міг бачити ліс і все, що могло з'явитися у цім секторі спостереження, щоб у будь-яку мить підвестися і вискочити з житла на простір.

За чверть години хата була готова. Задоволено потерши руки, Галка сказав:

— Постав хату з лободи, а в чужую не ходи!.. Своя хата!

— Можна і теє… — натякнув Короп. — Обмити усі чотири кутки. Наберу в казанок снігу, і розтопимо на спиртовому каганці…

— Ну що ж, браття! — погодився Кудрявий. — Можна й пригубитися до баклаги. Та не більше наркомівської норми.

Вечеря була без гарячого супу чи кандьору, як у партизанів обід. Сухарі Короп розмочував у тій же сніговій воді, якою і запивали спирт, хтось розкрив банку консервів.

О 22-й Галка налаштувався на московську хвилю, щоб послухати зведення Радянського інформаційного бюро й останні вісті. Повідомлення розпочиналося подіями на Ленінградському і Волховському фронтах. Такі вісті допомагали розвідникам орієнтуватися у мінливій обстановці у тилу військ, які брали участь у боях на фронті. Але коли почався концерт на замовлення воїнів. Галка виключив, приймач рації.

— Треба берегти живлення. Обійдеться і без музики! — сказав, хоча самому хотілося послухати пісні, серед яких, звичайно, будуть і улюблені.

Потім стали вкладатися спати. Замість подушки Галка поклав упаковку рації. Зверху там лежали два намотаних на дощечки ізольовані дроти, і голові буде не так твердо, як на звичайному ящику. Та все ж він скинув фуфайку, згорнув її і поклав під голову, подумавши: «Не замерзну і в светрі під такою ковдрою, як парашут, складений у кілька разів!»

Галка чув зітхання Кудрявого. «Про що він думає? Про Петра, котрий залишився у загоні чекати, поки обоз з пораненими відрядять на той бік фронту?.. Про свою Зою чи роботу?..»

Петро, коли ми виходили з лазарету, заплакав. «Мабуть, важко йому… — думав Орел. — Як образливо, коли стріляють у спину. Та я ще помщуся за Петра! Клянуся усіма апостолами й архангелами!» — докінчив пошепки.

Галка чергував першим. В думках майнули хвилини, коли шукали місце для бази, а потім ставили цю берлогу. Та все ж лежати на гілках м'яко, хоча подекуди випиралися кінці гілок. Спати можна. «І зовсім не холодно під парашутом. Поруч Орел, Кудрявий — кожен з температурою 36,7 градусів. І добре, що видно багато лісу. Це не те, що у тісній партизанській землянці. Сосна височить біля намету, деревця — поруч, а далі ще гострими піками шугнули в небо ялини. Дивлюся на них, немов на друзів. І ніякого страху, хоча десь стріляють з гвинтівок, автоматів. Луна од пострілів дійшла аж сюди…»

Подумки Галка аналізував обстановку. Він чув, як десь тріснула гілочка, мабуть, наступлена дикою козою. Кози, оповідали партизани, тут водяться. Потім уявив, скільки їм треба протоптати стежок, ходячи із завтрашнього дня до залізниці, на спостережний пункт, до інформаторів, які живуть біля шосейної дороги і на залізничній станції, щоб кожного дня він радіотелеграфував у Центр…

2

Уже два тижні, як війська Ленінградського і Волховського фронтів під командуванням генералів армії Говорова і Мерецкова, зламавши довготривалі лінії оборони під Ленінградом і в районі Новгорода, долаючи жорстокий опір військ 18-ї і 16-ї армій групи «Норд», просувалися на захід. Ленінградські дивізії вели наступ уздовж берега Фінської затоки у напрямку Нарви і до узбережжя Чудського озера. Волховці спрямували удар на Лугу, а 54-та армія на лівому крилі фронту — на Порхов, змушуючи оперативну групу німців «Флістер» відступати у південно-західному напрямку, до кордону з Латвією.

У районі Луги противник тримав танкову, шість піхотних дивізій і бойових груп, залишки ще чотирьох дивізій та дві піхотні бригади. Оборонні позиції тут були заздалегідь підготовлені.

Впертий опір чинила 58-ма дивізія німців, не дозволивши радянським підрозділам перерізати залізницю Луга — Псков. Ворог продовжував утримувати станції Струги Красні й Полюсса, фашистське командування мало змогу перекидати солдатів і техніку з Луги до Пскова. Лугу після кількаденних боїв 12 лютого взяли частини 110-го і 115-го корпусів, фашисти зосереджували головні сили на лінії «Пантера» — на порозі Пскова. Про рух фашистських військ залізницею і шосе, показуючи нумерацію окремих частин, було передано Кудрявим через дві рації, на яких працювали Галка і Короп, з різних місць.

І в стужу, і в ясні морозяні ночі, і в ночі темні, з низьким похмурим небом, і в час відлиги бійці Кудрявого курсували уздовж залізниці, міняючи раз по раз базу, спостережні пункти, відвідуючи своїх людей, які жили легально, зустрічаючись з ними і листуючись через «поштові скриньки». Сходжено і протоптано стежок за минулі тижні, мабуть, до самої Москви, якби видовжити пройдені кілометри в одному напрямку. Траплялося, хлопці Кудрявого перепочивали у землянках, викопаних ще весною і влітку тутешніми жителями і партизанами. Та частіше від віхоли і дощів їх ховав дах власної хати з натягнутих двох військових палаток, обставлених і обкладених ялинковими гілками. Часто дахом ставало небо. Спали вони на дровах, застелених тими ж ялинковими гілками, навкруг вогнища. У ці дні й ночі вогнищ повсюди було багато. Палили багаття і люди, які повтікали із спалених сіл, грілися навколо вогнищ і німецькі солдати, і партизани. © http://kompas.co.ua

У Кудрявого вночі біля вогнища хтось чергував. І не лише тому, щоб не підповзли лазутчики… Обов'язок чергового — слідкувати, щоб іскри, розлітаючись і падаючи від багаття, не пропалювали одяг хлопців до самого тіла.

Ось так досвід підказав бійцям Кудрявого ще один тип житла, у якому дах — небо, а все інше — вогнище, життєдайний супутник ще первісної людини.

Завирувало наприкінці лютого, як ріка в час повені, шосе. Колони автомашин з критими і відкритими кузовами, вантажені солдатами і краденим у населення майном, одинокі й по кілька легкові «опелі», «мерседеси», тягачі з гарматами, стволи яких зачохлені й відкриті, похідні кухні, з яких струмилися димки, обози санні й на возах, санітарні машини і звичайні авто, у кузовах яких покотом лежали із забинтованими головами, руками, ногами недавні фронтовики — все це рухалося, повзло довжелезною гадюкою, часом зупиняючись, утворюючи пробку, і знову посувалося далі, на захід, звиваючись на поворотах дороги.

Радянські війська вже захопили плацдарм на західному березі Нарви, прорвавши на тій ділянці оборонну лінію «Пантера», вийшли на берег Чудського озера. 42-га армія з цього берега, тобто з півночі, а 67-ма з Лузького напрямку вели наступ на Псков. На цю пору всі ленінградські партизанські бригади вже з'єдналися з Червоною Армією і 1 березня 1944 року пройшли парадом у Ленінграді на Кіровській площі. Щільність фашистських військ за два десятки кілометрів на північ і схід від Пскова густішала з кожним днем.

Цю концентрацію військ добре бачили розвідники. Про неї стверджували і взяті «язики». Один з них — мотоцикліст з 12-ї танкової дивізії повідомив, що у них тепер новий командуючий групою військ «Норд» генерал-фельдмаршал Модель, котрого сам фюрер вважає «левом оборони».

Попередника, фельдмаршала Кюхлера, Гітлер відкликав в «Вовче лігво», у свою польову штаб-квартиру, що причаїлася під Кенігсбергом, у сосновому бору. Кюхлер звітуватиме про відступ 18-ї і 16-ї армій від Ленінграда і Новгорода до Пскова, Острова, Опочки. А Модель уже заявив солдатам: «Ми відступили планомірно. За лінію «Пантери» росіяни не пройдуть. Плескау буде німецьким!»

Ці заклики нового командуючого доведені до всіх солдатів і офіцерів військ «Норд». Знав їх і мотоцикліст, схоплений на шосе з польовою сумкою при боці. Кудрявий під час допиту намагався змусити полоненого показати, у яких місцях він бачив доти, дзоти, інші вогневі точки. Однак фельдфебель заперечно хитав головою. Можливо, удавав, що не знає. Але й сказаного ним було стільки, що Галка передавав радіограму протягом години, час від часу перепитуючи, чи прийняв радист на тім боці фронту текст.

Щоразу, коли радист виходив в ефір, серце Кудрявого йойкало: «А що, коли запеленгують. Німці близько. Умови для пеленгації у них були і в штабі «Норд», і в штабах армійської групи, можливо, навіть у штабах дивізій». Та поки ця біда їх обходила. Великі радіограми Кудрявий віддавав Галці, а той шукав десь болітце і, не розкидаючи антен, дбав лише про кут у небо і «клював, довбав, мов дятел у кору, текст за текстом».

З нової бази хлопці Кудрявого по троє розійшлися у різних напрямках, Кудрявий, Іван і Галка до одного «поштового ящика», Сокіл, Орел і Короп у табір біженців, серед яких були дівчата і старики, які до останніх днів працювали на спорудженні укріплень під Псковом.

У дорозі їх і застала віхола, що замінила на вахті погоди разом з морозом учорашню відлигу. Дув сильний вітер в обличчя. Хлопці добряче намерзлися, поки дійшли до колишніх лісорозробок, на які десантувалися Іван і Сокіл.

Іван присів біля пенька, просунув руку між коріння, неначе ловив раків, і вийняв банку з-під німецьких шпротів. У баночці було три папірці.

— Поглянемо, що тут? — запитав Іван у Кудрявого. — Вмикай свій ліхтарик…

Іван розстебнув поли кожуха, затуливши синій промінь ліхтарика, націлений Галкою… Кудрявий підставив під світло папірець.

— Зведення про рух на шосе, — сказав Кудрявий, беручи інший папірець. — А це… А це… — Він прочитав:

— Що, браття-кролики! Вундерліх бадьорий. Зндчить, вірить він «левові оборони» Моделю, що той зупинить наших під Псковом, — сказав Кудрявий. — Полюбляють німчики символи звірів. Бункери Гітлера у них — «Вовче лігво», лінія оборони — «Пантера», танки — «тигр», а генерал-фельдмаршал — «лев»…

— А покидьок Кротов — кіт шкідливий! — сказав Іван. — Що не кажіть, а лінія оборони ця сильна ще й тим, що тут проходив державний кордон до возз'єднання Естонії і Латвії з нами. Дотів і дзотів понатикувано ще до сорокового року. Німцям тепер лише повернути амбразури на сто вісімдесят градусів. Ще мине днів два — і наш Сокіл матиме майже достовірну схему їхньої оборони у смузі двадцяти кілометрів чи й більше. Це щось та значить. Скоріше б лише передати цей план нашим…

— Може, нашим і не варто йти на Псков оцим шосе? — продовжував Іван.

— Може. Та наше діло якнайшвидше намалювати ту пащу й передні лапи «Пантери», — сказав Кудрявий.

Галка переступав з ноги на ногу і бив руками по стегнах, як півень крильми.

— Змерз?

— Трохи. Ви ж у кожухах, а я у фуфайці…

— То давай махнемо не глядя кожух на фуфайку, і ти нагрієшся? — запропонував Іван.

— У тебе великий розмір. Я і стріляти не зможу з твоїх рукавів, — відмовився Галка. — Буду як опудало…

— А ти кажеш правду: у фуфайці легше стріляти прицільно. Руки вільніші, — сказав на втіху радистові Іван і посміхнувся: — Хоча від цього тобі не тепліше…

— Клята хуртовина! — промовив Галка таким тоном, що стало холодно і Кудрявому, й Івану. — А знаєш, Ваню?..

— Що?

— Тобі тепло, бо «думами і помислами» з тобою Псковитянка! Га?..

— А не завітати нам, браття-кродики, до, Герасима і Анастаса в гості? — раптом запропонував Кудрявий. — Погріємося. Чайку вип'ємо гаряченького…

— Твої слова та богові у вуха, — підтримав командира Галка. — Я вже четвертий день не їв і не пив гарячого. Мотаємося, мов голодні вовки.

— Бігаємо, як солоні зайці, — уточнив, усміхнувшись, Іван. — У німців заєць не в пошані, в пошані — тільки хижі звірі: вовк, тигр, пантера, якими вони називають свої лігва-бункери, танки і лінії оборони. Ще фашисти схиляються перед міццю дуба. Орден «дубового листка». А кінчать вони тим, що ми заб'ємо їм осиковий кілок на їхню прокляту могилу! — стиснув кулаки старший лейтенант. — То ходімо до Псковитянки, поки наш янгол ефіру не закоцюб зовсім. Відмовився від кожуха у нашім тилу, піжон з Іжевського проспекту!

— Я і так мов ведмідь у ватяних штанях, та ще з двома ранцями від рації і солдатським речмішком, — виправдовувався Галка і накинув на голову башлик маскувального костюма.

Коли йшли полем, вітер, здавалося, намагався їх збити з ніг. Мороз, може, і не великий, та з вітрюганом, обпікав обличчя. Ще здалеку побачили у вікнах Герасимової хати вогник, який ледь блимав у сніговій каламуті.

— Що це їм не спиться? — здивувався Іван.

— Не останні ж вісті з Москви слухають… — з іронією мовив Галка.

Вони наблизилися ще на дві сотні кроків і раптом почули гуркіт мотора, що спершу зачахкав, а потім загудів. Спалахнули фари, розплескавши рукава променів об рябувату стіну: сніг сипався суцільною зливою, немов водоспад. Ще ближче, і вони побачили контури двох автомашин.

— Та у Герасима і Анастасії не хата, а «корчма на литовській границі!» — у розпачі вигукнув Кудрявий. — Ось і попили чайку! Погрілися…

— Я вже півтора місяця не був у теплій хаті, — з досадою промовив Галка. — Що це вони — ночувати тут зібралися?..

— А нащо їм їхати у таку заметіль? Ото вийшли прогріти мотори! — сказав Іван. — Почастуємо їх «лимончиком»? До чаю! — натякнув він на гранати. — Раз-два — і фейєрверк у дамках…

— А що буде з Псковитянкою, її хлопчиком, Герасимом і їхньою хатою?.. — заперечив Кудрявий. — Хата поки ще ціла тому, що стоїть при дорозі і біля неї зупиняються німці.

— Тоді йдемо до лісу, там пожуємо сухариків на сон грядущий!

Іван усе ще дивився на обриси хати, автомашин, що стояли біля неї, і на вогник у вікні. Та вогник блимав не для них. Про це засвідчувала і ряднинка, що висіла на мотузці, протягнутій від хати до хліва. Ряднина лопотіла на вітрові, немов знамено. То знак Герасима й Анастаса, що у них непрохані гості.

У лісі вони зупинилися біля штабеля дров і заходилися ногами розгрібати сніг. За штабелем — затишок і не так ліпить сніг. Кудрявий приніс оберемок поліняк і поклав на землю.

— Сідайте. Галка посередині. Їсти хочеш? — подав сухар. — Попрацюй щелепами. Нагрієшся…

— Хоч не хоч, а мусиш, — піддакнув Іван, підсовуючись до Галки і накриваючи усіх трьох плащ-палаткою.

— І буде, як у бога за пазухою, — зітхнув Кудрявий. — Але хто змерзне, одразу ж підіймайся і роби фіззарядку.

— Ну, скажу я вам по секрету, — вирішив відкритися Іван, гризучи сухар так азартно, що, здавалося, було чути і німцям у «корчмі на литовській границі».

— Що ж за таємниця? — запитав Галка тремтячим голосом.

— А те, що скажу і майору Савичу, і самому генералові: більше не полечу в тил. Я, можна сказати, чоловік інтелігентний, і хочеться поспати хоча б у землянці, а не під нашим наметом, не біля вогнища, не отак, як зараз. Сніг сиплеться тобі на голову, а ти сиди незрушно. Нащо мені така війна, коли можна по-людському воювати на фронті! Та й від Каті не буду ховатися. Не повірила ж, що на Чукотку махнув! Таки точно скаже: пройдисвіт і залицяльник, джигун, як думає про мене той білоруський «сябр» майор Савйч!..

— Нащо ти на Савича отак? — зауважив Галка.

— А чого ж у нього, коли дивиться на мене, губи розпливаються на все обличчя, мовляв, я знаю все. Теж мені Жанна Маре…

— Обманюєш, Ваню! Пригостить тебе Савич такою закусочкою, як оселедчик, і ти забудеш все, й погодишся знову десантуватися у пащу «Пантери»! — насмішкуватим голосом мовив Кудрявий.

— Не завадило б і оселедчика до картопельки гаряченької! — прицмокнув губами Іван. — Колись та покуштуємо.

— А я всю блокаду марив пшоняною кашею, — признався Галка, цокаючи зубами. — Думаю, закінчиться війна» я куплю цілий клунок пшона: захотів поїсти, насипав у казанок і вари собі кашу. А запах такий, що ніздрі так і рухаються, мов радіолокатори чи пеленги. Поїв собі й знову за роботу.

— Бачу, що ти вже запрацювався, — пожартував Іван. — Візьми ось кінець шарфа. Прикрий обличчя. Колись моїй Каті похвалишся, що її шарф рятував твоє обличчя від морозу. Нам би в Пітер дістатися, всі разом пішли б у гості до Каті.

Галка затулив губи шарфом, що пахнув тютюном і димом. А коли Іван уперше приніс — пах квітами. Вивітрився запах духів.

«Та не вивітряться з нашої душі почуття кохання навіть на цій тяжкій війні! — подумав Галка. — Іван таки любить Катю. А мені ось тепер усе ввижається яблуня, що шелестіла зжовклим листям в останню ніч перед від'їздом на Балтику. Зінине обличчя, очі, у яких віддзеркалювалися волоті вогники ясного місяця. Дивно. Дуже часто кожен із нас думає про час, коли його найвища мрія таки здійсниться. Та коли то буде? Адже наші війська дійшли тільки до Пскова».

3

Кудрявий і Короп гомоніли в мешканцями землянки. На залізній грубці закипав чай на брусниці. Парашутисти віддали дітям свої останні чотири банки консервованого молока, поділилися цукром. У землянці ніби запахло літом. Передчасно посивіла жінка — у неї двоє п'ятирічних діток — пекла млинці. Млинці тут же з гарячої сковороди хапала малеча, дмухаючи на пальці, вмокала у миску з густим, як мед, консервованим молоком і з вдячністю дивилася великими оченятами на дядів, котрі дали їм смачний білий мед.

Іван, Орел І Галка розігріли душу чаєм, покуштувала млинців і картопляників, спечених біженцем-дідусем. У них е сухарі до чаю.

— Беріть! Беріть сухарі! — запрошував і Кудрявий, висипавши в речового мішка весь свій пайок. Вечеря була на славу.

Люди увесь час допитувалися, коли ж прийдуть наші… У кутку на нарах якась жінка заспівала: «На позицию девушка провожала бойца-а-а». Галка здригнувся. Звідки ця мелодія тут, у ворожому тилу? «Невже?.. — посміхнувся. — Я ж тільки один раз проспівав її партизанам. Як усе-таки здорово бути поетом і композитором, якого співає народ, опинившись навіть у такому скрутному становищі».

Поблимував вогник каганця, поблискували краплі води на брусованих стінах, на стелі, віддзеркалюючи золото вогника.

Галка підійшов до столу, над яким схилився Сокіл, наносячи оборонні укріплення на плані.

— Іди ще випий чайку. А я перенесу всі позначки на свою і на командирову карту…

— А це ти вірно… — погодився Сокіл. — Надто велика ціна роботи багатьох людей, щоб така карта була в одному примірнику.

— Іди почаюй, Юро! — ще нагадав Галка.

Сокіл стояв, кидаючи свою тінь на нари. Його обличчя, покраплене ластовинням, у світлі каганця було задумливим і ніби піднесеним. Юрій думав про щось важливе, дороге серцю, дивлячись у малесеньке віконце, розбита шибка якого у куточку заткнута ганчіркою. Він таки намалює колись ще й схему, яка знадобиться командирам батальйонів, котрі братимуть участь у наступник боях. Це — Юркова голуба мрія. Лейтенант Сокіл таки дотримає слово перед Євстигнєєвим. Хоча й скаже генералові: «Що я?.. Ми нічого не могли б зробити без цих ось людей! Вони по крупиночці збирали день у день упродовж кількох тижнів відомості про укріплення противника. З хати по нитці — сироті сорочка!..»

Тепер біля карти сів Галка. Карти — його стихія. Уже в четвертому класі він знав фізичну карту СРСР і світу ліпше од старшокласників. Годинами лежачи на підлозі над розстеленими картами, уявно здійснював подорожі. Вже тоді він розумів, що карта — не глобус, що найпівнічніша точка Азії на карті здається набагато південнішою, ніж такі ж точки по краях карти. І це тому, що карта — розстелений на підлозі великий глобус, що визначати, який пункт ближче до полюса, треба не на око, а тільки по паралелях, по градусній сітці. Мудрого тут нема нічого, але дійти самому до цього в одинадцять років непогано для майбутнього розвідника.

Після чаю Сокіл приєднався до Галки, продовжуючи креслити і малювати.

— Людям спати пора, а ви тут служите всеношну! — висловив невдоволення Короп. — Час розходитися. Тут місце тільки для наших трьох.

— Орел і Галка підуть зі мною, — відповів Кудрявий. — Знайдемо місце в якійсь землянці…

— Тільки будьте разом! — застеріг Короп, піднявши вказівний палець.

— Гадаєш, можуть прийти біси-анцихристи?.. У біженців вартові в усіх напрямках за триста метрів. Порядок буде! — впевнено мовив Орел.

— Ми проведемо вас, щоб знати, у якій хижі станете на постій, — сказав Короп, підводячись. — Та й перекуримо, щоб дома не журилися.

Парашутисти покинули землянку. Між житлами ходив по втоптаній сніговій стежці вартовий.

— Весною уже пахне! — сказав він, побачивши, що Кудрявий задер голову і дивився на небо.

— Поки що провеснем…

— Скоро весна… А там і сіяти настане пора. Наші ж таки прийдуть сюди?

— Неодмінно.

На захмареному небі жодної зірки. Ліс здавався таємничим. У верховіттях дерев тоскно посвистував вітер. Сокіл обняв Галку за плечі:

— Завтра тобі доведеться «поклювати», як дятлові…

— Було б над чим… — відповів Галка.

— Так, — глибокодумно зітхнув Сокіл. — Фашисти набудували собі гнізд, з яких викурити нашим у цю зимову кампанію чи й пощастить.

— Так гадаєш, Юро? — злякався цих слів Галка.

— Схема їхньої оборони у тебе тільки на карті. А в мене ще й перед очима. Я знаю місцевість. Нашим треба мати велику кількість артилерії і танків, щоб протаранити їхню лінію під Псковом…

— Може, варто її обійти?..

— Ми насмалювали «пащу» і «передні лапи» «Пантери», а командування мусить обрати свій хід. Хід конем — значить обійти Псков, перетнути шосе Псков — Рига, і німці побіжать без оглядки! — неначе полководець, промовив Сокіл. — «Тулуб», «задні лапи» й «хвіст» «Пантери» домалюють розвідники, що під Островим, Пушкінськими горами й Пустошкою…

Певен, що і там є такі?

— Повинні бути… Як же без таких зараз воювати прицільним вогнем? Якби ми були мало чого варті, до нас не приїздив би сам генерал…

— Не пізнаю тебе, Юро. Ти ж ніколи не хвалився!

— І зараз теж. Просто у мене гарний настрій. Тепер можна пошукати і Настусю. Її село спалене, і люди з нього — як каміння у воду…

— Чому, як каміння? — заспокійливо мовив Галка. — Дивись — тільки тут живе дві сотні… — показав рукою на землянки. — Десь, може, і Настуся в такому таборі.

На тому й розійшлися.

4

Кротов був дуже невдоволений тим, що його команді тільки й доводиться вештатися по лісах замість німців, які так і не спромоглися за шість тижнів накрити розвідників. Траплялося, що рацію чули в штабі. Чули й радисти на пеленгових установках, але каральну акцію здійснити не встигали.

Тепер же знову рація щезла, й оберштурмфюреру Вундерліху довелося послати Кротова на пошуки розвідників. Кротов першим зустрів їх, убив одного, можливо, пізнає когось з радистів в обличчя. Йому і карти в руки.

Радіотехніка виявити розвідгрупу не допомогла, але Пеньковський, котрий за порадою Вундерліха пристав до табору «біженців», таки дізнався, що туди навідуються троє парашутистів. Він переказав Вундерліху, що десантники мали прийти до своїх знайомих у перший день березня.

Це був не бойовий партизанський табір, на які не раз натрапляли карателі й вищерблювали собі зуби, а збіговисько місцевих жителів і тих, привезених на будівництво лінії оборони, які повтікали з тої лінії, щоб дочекатися Червоно! Армії. З мешканців табору створена й група самооборони. Розгромити цей «циганський табір» не важко, якщо послати навіть роту солдатів. Однак карателі швидко себе демаскують ще на підступах до табору, і парашутисти поквапляться накивати п'ятами.

Оберштурмфюрер Вундерліх запропонував командуванню, яке було надто занепокоєне діями розвідників, свій план — «полювання на бекаса». Щоб не розбурхати передчасно лісове селище, вранці Вундерліх пошле команду Кротова під виглядом партизанів. І не просто партизанів, а заготівельників худоби. На грузовиках у ліс німці підвезуть три або чотири корови, а потім на налигачах худобу власовці поведуть прямо в табір. Кротов підійде з коровами до самої землянки, де зустрічалися парашутисти з своїми агентами. А тут уже діло просте: у хід підуть гранати, застрочать автомати — і десантники живими чи мертвими будуть узяті. Серед них неодмінно має бути й радист. І Вундерліх, і Кротов потирали руки, передчуваючи удачу.

Все робилося, як задумано оберштурмфюрером. Чекали лише сигналу від Пеньковського. І коли той прибіг на базу «лісових котів», Вундерліх відчув, що корови лише спутають команду Кротова — буде морока їх гнати по глибокому снігу. Це займе час, і парашутисти можуть розгадати намір «мисливців» і злетіти зі свого «гнізда». Дорога кожна хвилина, тому Пеньковський ітиме попереду як свій із біженців, а решта — за ним.

Двома автомашинами із закритими кузовами німці підкинули команду Кротова до лісу, за кілька кілометрів до табору.

Кротов, гоноровито задерши голову, підморгнув Пеньковському і Рябушкіну, мовляв, ми почали тяганину з десантниками, нам її і закінчувати. «Теж невидаль — розвідники Червоної Армії! Шкура вичинки варта. За кожну живу і мертву голову парашутиста командування штабу «Норд» добряче заплатить учасникам акції…» Кротова запевнив оберштурмфюрер Вундерліх, що командуючий групою генерал-фельдмаршал Модель обіцяв нагородити від імені самого фюрера.

Настрій у Кротова був піднесений. Його уяву розбурхувала зустріч з колишнім однополчанином, радистом, з яким у запасному їли грибну юшку. Ото здивується молодший сержант! Не захотів, дурень, іти служити до «катюш», то сам і винуватий. Йому б, Мамонькові, запропонували — він і роздумувати не став би. Служив би там і горя не знав до закінчення війни. А сталося навпаки.

Ех, життя прожить — не плац стоптати в запасному стрілецькому полку. Важливо вижити. Хоча — не Мамонько, а Кротов зіпхнув його з життєвої дороги! Однак постала зрима картина, як його команда бере в полон радиста. За такого «бекаса» неодмінно дадуть залізний хрест, і він тоді поїде в Берлін, у Добендорф, — до генерала Власова.

«Схопимо пораненого — теж добре! Та навіть коли радист буде, вбитим — і то удача! Та все ж краще взяти в полон тепленьким, і тоді з нього гестапо витягне відомості, яким ціни не буде. Пручатиметься, жили стануть сукати й на клубок намотувати. Німці мастаки в цьому ділі!..»

Кротов уявив, як радист стане відмовлятися, що ніякий він не він, а Кротова вперше бачить. І тоді Мамонько вигукне: «А нехай покаже ліву руку. Там якірець! Як же!.. Емблема «Аврори».

— Уже видно землянки! — раптом зляканим голосом попередив Пеньковський.

— Стій, хто йде? — пролунав тривожний голос вартового.

— Це я! Пеньковський… Зустрів партизанів, а вони кажуть, що наші вже за п'ять кілометрів! Оце йшли навперейми Червоній Армії… — відповів удавано радісним голосом.

— Та невже?..

— Онде та землянка! — показав рукою Пеньковський. Це і був сигнал «лісовим котам» до атаки. Вони порозстібали поли червоноармійських шинелей, націлили автомати на вартового, на землянку і стали Стріляти.

За мить-другу із землянки, на яку показав Пеньковський, вискочив одягнений у кожух, з білими ранцями при боці, у яких були рація й електроживлення до неї, Короп. Присівши біля порога, він стріляв у власовців з пістолета» Крізь відчинені двері хтось подав Коропу автомат.

То був Іван. Віддавши ППШ Коропу, Іван вибіг, кинув гранату і впав. Звівшись на лікті, дав чергу, скосивши кількох власовців, що бігли до землянки.

— Юро, скоріше! — несамовито загорланив Іван, кинувши погляд у відчинені двері: у них цілий вихор куль з автоматів і кулемета. Короп навіть голови не міг підвести: так свистіли й лопотіли, б'ючись об гілля молодих сосен і ялин, що росли поруч, розривні кулі. І він покотився по снігу, пересовуючи на живіт рацію. Йому почулося, що в рації дзенькнула лампа. Він котився повільно до густих ялин під свист і лопотіння.

Вискакували із землянок налякані люди, кричали діти.

— Юро, що ж ти там! — ще гукнув Іван, заглушаючи своїм голосом навіть постріли.

І в цю мить автоматна черга вдарила в груди старшого лейтенанта Івана. Він силкувався щось сказати, бо підвівся, задерши голову, ніби хотів востаннє подивитися на чисте березневе небо, хотів підставити своє вродливе, чорноброве обличчя першим променям передвесняного сонця. Воно сходило за лісами й борами, за луками і полями на тій, радянській, стороні фронту.

А Сокіл у секунди раптової тривоги заходився збирати аркуші свого плану, які розлетілися, коли Короп різко відчинив двері, мов метелики. Зібрав один, три, п'ять аркушів і кинув їх у грубку, за якою лежали покотом налякані мешканці землянки. Вже крикнув Іван до бою, а Юрій усе квапився, метушився, щоб спалити аркуші і топографічну карту. Він знав, що йому не проскочити щільний вогонь.

Коли вогонь жер папери, які принесли вночі стільки радості Соколу, стільки надій навіть на зустріч з Настусею, Юрій вискочив із землянки, стріляючи з автомата. Встиг побачити Івана, що лежав на червоному-пречервоному снігу.

У Сокола не стало ні страху, ані обережності. Встиг поглянути у бік ворогів і відчув, як кулі увігналися у його тіло. «Це вже смерть, Настю…» — майнуло в голові, і стало лейтенантові раптом байдуже і ніби тепло.

Тим часом з іншої землянки, на віддалі півтори, двох сотень кроків з ППШ і ППС вели вогонь Кудрявий, Орел і Галка, стоячи на колінах і перебігаючи з місця на місце. Галаслива, як на пожежі, юрба людей вискакувала із землянок і бігла що було сили, що було духу у глиб лісу.

Самооборонці з гвинтівок, а парашутисти з автоматів уперто відстрілювалися від карателів, задкуючи туди, куди бігли люди, покинувши землянки.

У лісі й над вирубкою лемент, галас, плач.

На вирубку бігло ще з двадцять німецьких солдатів, посланих завбачливим оберштурмфюрером на підкріплення.

— Пеньковський! Рябушкін!… Повзіть до пораненого парашутиста! Приволочіть його до мене! — горланив із-за товстенної сосни Кротов.

— Пеньковський убитий… Рябушкін скрючився! — гукнув хтось у відповідь.

— Що повзти, коли можна йти на повний зріст!..

Це було справді так. До землянок обережно наближалися німецькі солдати, поливаючи по вікнах і по дверях з автоматів. Пішов за ними і Кротов. Зупинився над убитим високим атлетом. У напіввідкритих устах запеклася кров. Шия вбитого обгорнена райдужним шарфом, почервонілим від крові. На обличчі ніякого виразу — воно спокійне, ніби всміхнене.

Од того усміху мертвого по Кротову пройшов дріж. У цю мить він почув стогін іншого парашутиста.

— Теж мені невидаль — комісар у тилу німців! Ну що, комісар? — нарешті оговтався Кротов, запитавши, як зверталися у громадянську війну білогвардійці, а в нинішню власовці до полонених партизанів і червоноармійців, виявляючи цим ненависть генерала Власова до комуністів і Радянської влади. — Що в тебе, питаю?..

Комісар Сокіл мовчав. Він дивився знизу уверх на Кротова очима, повними сліз. І Кротову здалося, що очі ті говорили: «Покидьок ти власовський…» Погляду того не витримав Кротов. Він нахилився і похапцем, тремтячими руками відрізав фінкою у Сокола кобуру з пістолетом ТТ і вистрілив тому в голову.

— Теж мені — невидаль! Герой! Оце тобі за покидька власовського! — голосно сказав Кротов, хоча парашутист не вимовив і слова. «Це вже другий десантник на моєму рахунку! Хе-хе! Ми ще будемо з вас витягувати жили й намотувати на клубок! Шкода, що той, із запасеного, не попався!»

Кротов одвернувся від щойно вбитого Сокола і зупинив погляд на іншому парашутистові. Зір затримався на шарфові, що все багрянів: вовняні нитки всмоктували ще теплу кров убитого…

Трьох із семи вже не було в групі Кудрявого. Серця тих, що лишилися, стискував невимовний смуток. Щоб якось затамувати душевний біль, по рації передали докладний опис оборонної лінії «Пантера» на ділянці Шаврово — Брнкіно — Крякуша. Галка працював по годині-півтори за кожен сеанс, не боячись ані пеленгів німецьких, ані самого чорта після пережитого.

Рація Коропа була пробита кулями і вимагала серйозного ремонту. Можливо, рація і поли кожуха, що були продірявлені кулями, врятували Коропа. Життя суворо вчило розвідників. Виявилося, що боятися треба більше не радіопеленгів (про це все ж подбав Галка, в що вірив командир), а підступності фашистських загонів безпеки СД, «лісових котів», які могли з себе удавати партизанів, біженців, просто своїх людей і зненацька завдати удару в спину чи в саме серце зблизька, навіть не підіймаючи руку, щоб замахнутися.

Коли відстрілювалися, Галка вже напевне знав, що отаман команди Кротов і є старший сержант Мамонько із запасного полку. Той самий Мамонько, який грав у футбол форвардом, забивав пенальті Галці й Сашкові Охріменку.

Хлопці Кудрявого були мовби у психологічному шокові од цих подій, Короп — особливо: чомусь вважав себе найбільше винуватим, що залишилися ночувати в таборі. Він мовчав цілими днями. Та й іншим було не до балачок: Галка і Кудрявий більше писали і шифрували, ніж розмовляли.

Центр оголосив їм подяку за останні повідомлення. І ще в радіограмі сказано, щоб вони йшли на зустріч з радянськими військами. Наступного дня група Кудрявого зустрілася з Червоною Армією.

5

Розшукати машину, яка б ішла з фронту, їм допоміг старший лейтенант контррозвідки смерш, показавши свої документи шоферові півторатонки. Той і довіз цих трохи незвичайних пасажирів до Луги. Там вони розшукали комендатуру і всі четверо ввалилися в кабінет коменданта.

— Товаришу майор!.. Будь ласка, передайте до штабу фронту, в розвідвідділ, що група Кудрявого повернулася з бойового завдання.

Комендант, опецькуватий Майор з великою головою на короткій шиї, помацав поглядом рацію, а потім сказав, ніби роздумуючи:

— Ось підійде машина, і ви… — примружив око, — поїдете…

Вони вийшли на ґанок будиночка. Крізь шапки високих сосен пробивалися промені лагідного передвесняного сонця.

— Комендант виявився не бюрократом, — поділився враженням Кудрявий.

Про сказане командиром свідчила машина, що підкотила до комендатури. Хвилин за десять їх одвезли до будинку, обшальованого по-фінському, що стояв на пагорбі серед високих дерев.

У передній кімнаті біля вікна — стіл, уздовж глухої стіни — поміст із дощок, поряд — груба, струмить теплом. Короп покректав по-старечому, поклав обидві руки на пузате тіло груби і сказав:

— Оце вещ!..

— Молодці, біси-анцихристи, що натопили! — похвалив Орел незнаних господарів. — Я зараз же «мах на сонце, ляп на поміст». Засну і буду собі, як кум королю…

Він скинув фуфайку, підклав її під голову й ліг, закинувши ногу за ногу.

— Красота!

Хлопці розляглися, стелячи хто кожуха, а хто фуфайку, лягали. Кобуру з пістолетом кожен пересував на живіт, щоб не давила. Автомати поклали у голови.

Галка теж скинув фуфайку, обсмикав шерстяний, у густу клітинку, піджак і розстебнув комір косоворотки. Йому завжди здавалося, що комір, застебнутий на всі ґудзики, тісний. Побачивши газету, підійшов до столу і сів на табуретку. Він проглядав газету, а хлопці перемовлялися.

— Командире? Ніякого ензе не лишилося?

— Усе дітям віддали ще позавчора…

— Було б хоч сухарі притримати! — бідкався Орел. — Треба сказати коменданту, що ми голодні…

— Хіба він сам не розуміє?..

І раптом Короп змінив думку про коменданта:

— А ви помітили: у нього якісь хитруваті очі?

— Вважаєш, майор з анцихристами знається? — здивувався Орел.

— Годі тобі! — розвіював сумніви Коропа командир. — Що там пишуть?

— 2-й Український фронт завершив ліквідацію Корсунь-Шевченківського «котла». Накрито десять фашистських дивізій… Ну а Ленінградський і 2-й Прибалтійський припинили просування на захід… — відповів Галка, не одриваючи погляду від газети.

— Значить, дійшли тільки до «Пантери»? — запитав заклопотаним голосом Орел.

— Не все ж одразу, — сказав командир. — А на Україні вже другий удар після ленінградського по Гітлеру. Протягом півтора місяця…

Підперши підборіддя рукою, Галка дивився у вікно. До їхнього будинку підкотила автомашина, з якої вийшли офіцер і два солдати з автоматами напоготові. Червоноармійці хутко вибігли на ґанок і завмерли, неначе вартові. Галка намагався вгадати, що б це могло значити. Зайшов чорнявий, рум'янощокий, з вусиками капітан і, кинувши бистрий погляд на трьох, що лежали, а потім на Галку, сказав:

— Встати, коли офіцер зайшов!

— Здрам жлам! — привітався Галка, підвівшись. — Товариші спочивають з далекої дороги. Ще ранком були в німецькому тилу…

Він знову сів і втупив погляд у газету. Йому здалося, що капітан зараз піде в другу кімнату, де час від часу чувся голос того, котрий розмовляв по телефону. Капітан зверхньо процідив:

— А це ми ще подивимося, що ви за особи… «Подивимося…» Галці стало зрозуміло: комендант постарався, щоб з'ясувати, хто вони.

Підвівся Кудрявий і ніби спросоння:

— У чому справа, браття-кролики? Вітаю вас, капітане! Що передали вам зі штабу фронту?

— Який штаб??! — вигукнув капітан. — Може, вам ще привезти сюди командуючого? Гм… «Одправте нас у розвідвідділ! Перекажіть майору Савичу…» — іронізував. — Та такого майора і в природі нема! Ну як, голубчики?! — говорив з кавказьким акцентом, ще й тряс коліном на знак того, що нутром чує: оцих чотирьох треба добре перевірити. — Вас не роззброїли?

— Хай тільки хто спробує! — не стримався Орел, готовий до бійки за звичкою давньою, коли вони, хлопці-рибалки й селюки, билися з буржуйчиками.

— Ось як!.. — капітан від Здивування підняв одне плече, дивлячись вогнистими чорними очима на Орла, який лежав поруч із Коропом.

— Стомилися хлопці, — заспокійливим голосом сказав Галка, звертаючись до капітана. — А ми думали, нам вечеряти принесуть. Два дні не їли, товаришу…

— Це я вам «товариш»? — скривилися губи капітана в іронічній посмішці. — А хто ви? Партизани? З якої бригади? Хто командир? Комісар? Де дислокувалася бригада? Мовчите?.. — немов з кулемета, строчив запитаннями капітан.

Кудрявий відповів делікатно:

— Партизани ще першого березня парадом переможців пройшли по Ленінграду. Вам не сказав комендант, що ми розвідники фронту?

— Розвідники!..

— Ну а ви їх коли-небудь бачили? Не німецьких, а своїх? — втрутився Галка, не розуміючи поведінки капітана.

Пригадався низенький лейтенант з жовтими і червоними стрічечками, нашитими на грудях, відзнаками легкого й тяжкого поранень, — горластий командир роти стрілецького запасного. «Як би поводився лейтенант на місці капітана?..» Та думку Галки обірвав капітан:

— Що за натяк?.. Та знаєш, де ти знаходишся? Першим буду допитувати тебе! — ткнув пальцем на Галку.

— Ввічливості вимагаєте, а самі «тикаєте» на людину, яка має звання вище од вас! — сердито озвався Кудрявий.

Капітан ніби недочув, поглянув на місце, де лежала рація у білій упаковці, на якій Галка ще в тилу намалював червоний хрест олівцем, і заблимав очима.

— Я головний лікар… — взяла радиста злість, — то моя санітарна сумка.

Скільки в них було думок про цю зустріч. Чекали, як групі одразу допоможуть дістатися до майора Савича.

— Розберемося, який з тебе лікар…

— А може, не варто, — порадив Кудрявий. — У вас тут є телефонний зв'язок, ось і передайте про нас.

— Розберемося, куди про вас чи самих вас передавати! — вигукнув капітан.

«Що ти вдієш! Йому хоч кіл теши на голові, а він своє. Контррозвідники, які ближче до фронту, не стали б товкти воду в ступі. А цей капітан за вісімдесят кілометрів від передової…»

— Який допит? — вже нервував Кудрявий. — Нічого ми вам не скажемо! У нас є кому звітувати! Якщо не існує у природі майора Савича, то є Петро Петрович!

Тим часом спостережливий Короп штовхнув ліктем Орла й прошепотів:

— А не випив цей капітан для сміливості? Вже дуже щось розперезався. Дзвонити не хоче. А так звідки йому знати, що за птахи — Короп, Галка, Орел і Кудрявий… — назвав прізвиська голосніше.

— Приходитиме по одному. Без зброї. Але в супроводі автоматника. У флігель! — показав рішуче капітан рукою у вікно на будиночок віддалік. — До майора Савича, якого нема в природі, хочуть доїхати. Бачили таких швидких?..

Капітан поблискав великими, з поволокою темно-карими очима, обернувся, показавши спину, яку ладно облягла шинеля бузкового кольору.

— Красень який цей капітан! — порушив мовчанку Орел, прицмокнувши губами. — Та не зустрівся він мені в лісторанчику…

— Він, мабуть, до вчорашнього дня вчився і ще не був на фронті. Командуванню не підвладний. У нього свій наркомат. Того і вдає із себе суддю, слідчого і прокурора в одній особі. Перекуримо це діло, браття-кролики! — попросив у Коропа тютюну Кудрявий, хоча палив рідко, лише коли нервував.

Трималися вони на допиті скромно — тільки просили повідомити про них їхньому начальству. Капітанові ж, мабуть, хотілося мати справу із справжніми ворожими агентами, які під виглядом радянських розвідників пробираються до Ленінграда. А чому й не бути такому варіанту? Мало усяких зібралося в армії запроданця Власова? Звідки й бере кадри для армійської розвідки абвер адмірал Канаріс. Це ж добре, що комендант міста виявив пильність і вони затримані — тільки за вісімдесят кілометрів від фронту, а не в самому Ленінграді. Мабуть, не за будь здоров ці птахи курсують, вигадавши майора Савича! А може, повбивали справжніх розвідників і тепер вершать своє чорне діло в тилу радянських військ. Усе може бути! Тож треба і з'ясувати. Така служба в капітана і лейтенанта. З'ясувати, а потім уже дзвонити, куди наполягає Кудрявий.

Ось так розсудили капітан і лейтенант, на плечі яких випала ноша у цій війні викривати і знешкоджувати лазутчиків, шпигунів, панікерів, які з'являються по сей бік фронту чи перебувають у рядах Червоної Армії.

Допит тривав з перервами години дві. Вже почало вечоріти. Мовчазні, голодні й сердиті на себе й на свою долю парашутисти знову повлягалися, думаючи кожен про своє. Кудрявий заспокоював хлопців — про них, мовляв, уже давно передано у розвідвідділ штабу фронту, але установа та зараз далеко від Луги і до них уже, певне, їде майор Савич. А допит — це тренування для капітана і лейтенанта. Не можуть же вони сидіти без діла. Та ще доповів їм комендант міста. Чому б їм і справді не розібратися, що і як…

Та ці слова мало втішали Орла, Галку і завжди обачливого Коропа. Зненацька націлився він автоматом угору і випустив півдиска. З брусованої стелі посипалися тріски. На постріли вскочило два автоматники, капітан і лейтенант. Перший, пригинаючись, немов збирався танцювати навприсядки, пробіг від порога до протилежних дверей і вскочив У другу кімнату. Лейтенант і автоматники дивилися незрозумілими очима на Коропа, який стояв, тримаючи в руках ППШ.

— Тихіше! Чапай думу думає! — сказав. — Не заважайте капітанові налагодити зв'язок з нашими командирами, — кивнув на двері.

Крізь відхилені двері лунав збентежений голос капітана:

— Так от!.. Якщо за годину їх не заберете, ми не відповідаємо за них…

— Ось і домовилися! — розсудив Орел. — Одразу б так, з усіх чотирьох автоматів. Були б уже у своїх.

Кудрявий, Галка й Орел ніби не помічали лейтенанта, двох червоноармійців і навіть не дослухалися вже до погроз капітана. Вони дивувалися, як їхній пильнувач порядку! конспірації Короп відважився на таке. У ворожому тилу він кожному набрид: то — «Чого не дмеш у вогонь, щоб диму не було?», то — «Придивися до сліду, може, то й не коза пробігла» або — «Чого гудеш, як у трубу?»

Та ось вийшов з іншої кімнати капітан і, ні слова не сказавши, буркнув своїм, щоб ті покинули приміщення. Двері з грюком зачинилися.

— Розгнівалися на нас! — з жалем промовив Орел. — А ми ж хотіли тихо-мирно. Може, ще поваляємося? У ногах правди нема…

— І зовсім горе, коли правди нема! — філософським тоном вимовив Короп, зітхнув і почав скручувати нову цигарку. — Щоб дома не журилися… — зиркнув на Галку. — Як сказав гетьман Хмельницький.

— Засічемо час!.. — запропонував Кудрявий, намагаючись бадьоритися.

Він вийняв з кишені кіровський годинник і сказав:

— Після розмови капітана з нашими минуло чверть години. Лишилося сорок п'ять хвилин до з'ясування головного: бути чи не бути?..

Вже за півгодини біля будинку загурчав натужно мотор — машина виповзла на пагорб. Хлопці кинулися до вікна. З кабіни «емки» вийшло двоє. Обидва тримали пакунки.

Та ось вони вже на порозі. На обличчі шрам через усю щоку. Галка усміхнувся: враз упізнав Івана Сергійовича.

Полковник звів очі на стелю. І цього було досить, щоб хлопці зрозуміли: капітан про їхній «дебош» уже доповів.

— Здрастуйте! — привітався Іван Сергійович, передаючи Галці великий кульок.

У кульку загорнуте щось тепле. Тепло відразу відчув Галка.

— Тільки що підсмажена картопля, — пояснив полковник. — Довелося почекати, поки кухар з ензе зварганить вам делікатес на вечерю…

— А це оселедці, цукор, — поклав пакети на стіл шофер. — Підкріплюйтеся. Голодні ж, коли в розмові довелося вам ставити ось таку «крапку»! — кивнув на стелю і засміявся. — Видно, що наші, товаришу полковник!

— Та видно… — погодився Іван Сергійович, кивнувши журно головою. — Та нічого. Обійдеться і без гауптвахти. І ніяких більше про це розмов. Ніяких зведень рахунків з капітаном.

— Зрозуміло, товаришу полковник! — озвався Кудрявий.

— Ви — Кудрявий! — упевнено сказав полковник. — Галку я знаю. А оце — Короп і Орел?..

— Так точно! — мовили хлопці, виструнчившись.

— Ось і познайомилися. Вечеряйте. За півгодини поїдете в Ленінград. Якраз транспорт трапився: півторатонка й «емка» командуючого фронтом… — на цій фразі полковник зробив паузу.

Хлопці Кудрявого перезиралися. Це ж треба! Хтось із них поїде на авто самого генерала Говорова. Орел уже хотів гукати, щоб автоматник покликав капітана. Нехай би той почув, на якій машині, а значить і з яким понтом вони в'їдуть у місто на Неві. Орел засміявся, уявляючи, як би здивувалися хлопці в естонському гвардійському корпусі, звідки він прийшов у розвідку, побачивши його на авто командуючого фронтом. Та ще і якого командуючого! З тих кращих, талановитих полководців, які зараз командують десятьма фронтами — рубежі їхні пролягли від моря Баренцового до Чорного.

— Я на машині командуючого! — раптом вихопився Галка, піднявши ліву руку, ще й підпер її правою, як школяр-третьокласник.

— Єсть один! — загнув палець Іван Сергійович.

— І я! — не втримався й Орел.

— Екіпаж на легкову є! Ще буде там шофер, Галка й Орел! Візьміть у моїй машині два кожухи, закутаєтеся в них, щоб голів і ніг не було видно…

Орел і Галка перезирнулися.

— Нащо кожух? Ми ж у легковій будемо?

— В «емки» вибухом міни знесено верх. Півторатонка потягне на буксирі «емку» — колеса в ній справні. Буде за кермом і водій, щоб гальмувати згори…

Всі отетеріли від почутого.

— Командуючий був у бліндажі, а шофер на кухні, коли таке сталося, — пояснив Іван Сергійович.

— А-а!

— Тоді зрозуміло, — полегшено зітхнули парашутисти.

А Короп підморгнув Орлу й Галці:

— Ну що, піжони з Невського! Потягнемо вас на буксирі. А нам у кузові буде тепліше. За кабіною затишок.

— З вами ще з десяток офіцерів їхатиме! — сказав шофер «емки», на якій прибув Іван Сергійович.

Розвідники жадібно їли смажену картоплю. Пахла вона соняшниковою олією. Галці здалося, що він зараз дома і цю картоплю подала тітка Маруся, а не полковник. Ще б яєчні з салом!..

Галка уминав картоплю й оселедець і поглядав на полковника, внутрішньо відчуваючи, що той жде, поки вони підкріпляться, а тоді скаже щось важливе. А їм треба поспитати, у якому госпіталі лейтенант Петро. Може, скаже полковник і про Васю-саратовця.

Мовчанку порушив Кудрявий.

— А чому не приїхав майор Савич? Він обіцяв зустріти нас, коли прощалися на аеродромі.

— Знаю. Ми часто говорили про вас усіх, — стишив голос Іван Сергійович. — Майор Савич у далекому відрядженні.

— Ось як!.. — зітхнув Кудрявий. — Туди полетів? — кивнув головою на вікно, що виходило на захід.

— Так, — ствердив полковник.

— Його присутність там необхідна? — запитав Галка.

— Так треба, Галко! — сказав полковник і тяжко зітхнув. — Ну, а Вася й Оскар загинули героїчною смертю. У садибі господарів, куди мав ти прийти з фотокарточкою дівчини…

У Галки забило дух. Він пригадав, як Василь не хотів, щоб вони розлучалися. Навіть плакав і казав, що загине з Оскаром, бо вони не один для одного, бо їм буде тяжко на завданні. І ось: «Загинули героїчної смертю!»

— І наші… Лейтенант Іван і лейтенант Сокіл — теж. Героїчною… У бою з власовцями! — ледь чутно вимовив Кудрявий.

Сльози в Галки підкочувалися до очей. Це помітив Іван Сергійович і поклав йому на плече руку.

— Тримайся, синку!

— А як наш Петро?

— У госпіталі, на Василівському. У кепському стані, — вирішив одразу вже сказати Іван Сергійович про все, що могло затьмарити смутком хлопців Кудрявого: однако ж треба їм це знати.

— Ми провідаємо його! — сказав Кудрявий.

— Добре. Мабуть, захочеться піти й до знайомих?..

— Це ж і Катя жде не діждеться Івана!.. — зітхнув Галка.

— Знаю і про Катю, — повідомив раптом полковник. — Із Савичем на салюті зустріли — на березі Неви. Гарна дівчина! Та ми нічого їй не сказали. Хоча, здається, свого адресу вона дала…

— Ми знаємо. Іван обіцяв мене й Галку повести в гості до Каті. На вулиці Войнова. Це хто Войнов — полководець, письменник? — запитав Орел у Кудрявого.

— Робітник. Революціонер, — відповів Іван Сергійович.

— А-а… Житимемо на Невському? — поцікавився Орел.

— Ні. В іншій стороні міста…

О двадцять другій годині півторатонка з «емкою» на буксирі залишила Лугу. В кузові людно: дюжині офіцерів і старшин, виявляється, випало їхати до Ленінграда. З ними — Кудрявий і Короп, одягнені в кожухи. Змерзнуть пасажири — не біда: влаштують малу купу, верха нема. Нагріються.

Мов королі, сиділи в машині командуючого Галка й Орел. У кожухах, які одягають у люті морози сторожі, караульні. У таких же кожухах малювали прикордонників біля прикордонного стовпа з написом СРСР, подумав Галка.

6

Перші дні в Ленінграді Кудрявий і Галка писали звіт про дії розвідгрупи. Галка окремо ділився і враженнями про радіозв'язок, зазначивши, що у випадках, коли треба передавати радіограми, які перевищують сотню п'ятизначних цифрових груп і рація знаходиться поблизу якогось німецького штабу, можна застосовувати низькі антени. Ці рядки Галка підкреслював червоним олівцем, гадаючи, що радіоспеци звернуть на них увагу і перекажуть цей досвід іншим розвідгрупам.

Через тиждень Кудрявому, Коропу, Орлу і Галці Іван Сергійович запропонував знову полетіти по той бік «Пантери» — за сто тридцять кілометрів на захід від Пскова. На землю Латвії. Завдання — вдень і вночі слідкувати за рухом фашистських військ по шосе Рига — Псков, що живила 18-ту й 16-ту армії групи «Норд». Штаб її — у Пскові. Розвідникам важливо вчасно вловити початок передислокації ворожих дивізій і полків, окремих батальйонів чи то в напрямку лінії «Пантера», чи від Пскова на захід. Завдання Кудрявого локальне, місцевого значення і разом з тим універсальне, відомості розвідгрупи, можливо, виявляться корисними не лише Ленінградському і трьом Прибалтійським фронтам, а й Ставці Верховного Головнокомандування для координації дій на тому чи іншому фронті.

Особливо роздумувати, летіти чи не летіти, не було чого. Кожен вважав, що він до кінця не виконав завдання, бо ж радянські війська зупинилися на порозі Пскова. Це — на центральній ділянці. І тільки в Естонії, поблизу Нарви, захоплено плацдарм на західному березі ріки. Іван Сергійович не втаював, що десантує їх розвідвідділ штабу Ленінградського фронту, а доведеться працювати на 2-й і, можливо, на 3-й Прибалтійські фронти.

Про поспішність, з якою готувався десант, свідчило і те, що п'ятим у групу прийшов не латиш, а росіянин — старший лейтенант Леонід, низенький, худощавий і меткий акуратист, який щодня міняв до кітеля сніжно-білі комірці і до блиску надраював хромові чоботи. Начальство вважало, що у східній Латвії населення добре розуміло російську мову. Була також надія, що група знайде в місцевих людей своїх помічників і друзів.

І цього разу десант приземлятиметься наосліп, на луки у лісовому масиві, на північний захід від міста Алуксне. Це — двадцять кілометрів від шосе Рига — Псков. Кудрявий відмовився від вантажних мішків, щоб не було зайвого гуркоту і багатьох парашутів. Зброя, харчі, боєприпаси, рація, радіобатареї — все це повинно бути на самих десантниках. Коли група обживеться, акліматизується, тоді й повідомлять по радіо, щоб прилетів літак і скинув їм вантаж.

Поблизу ніякого партизанського загону не буде. Тому вся надія на чиюсь допомогу у сутичках з німцями а чи з «лісовими котами» тільки на самих себе.

Орел і Галка таки насмілилися провідати Катю, котра мешкала на вулиці Войнова.

Та ще до їхнього приходу у квартирі витав смуток. Старша сестра Каті сиділа кінець столу, підперши рукою щоку, й дивилася на хлопців байдужими, заплаканими очима. Вона була в чорній сукні, запнута чорною хусткою. Катя, мабуть, здогадалася, хто ці гості, й підвелася назустріч.

— А де Ваня? — замість привітання запитала.

Вона була вищою за сестру, а обличчям схожа на неї: такий же кирпатенький ніс, рівні темні брови, очі — сірі.

Галка й Орел мовчали, а Катя тремтливим голосом сказала:

— Похоронка Дусі прийшла. Чоловік її, лейтенант, загинув під Лугою. Два місяці тому, як вони одружилися…

— Війна, — не знав що й сказати Орел. Він дістав з внутрішньої кишені шинелі згорнену шовкову хустину. — Ваня все збирався подарувати. Та загинув…

— Як?.. Він же полетів приймати танки? — вигукнула Катя, кліпаючи очима.

Орел зиркнув на Галку винуватим поглядом, мовляв, забрехалися, ледве не сказавши, що старший лейтенант Іван убитий під Псковом. Отак-то вийшло в сестер: чоловік старшої загинув під Лугою, а коханий молодшої — за Лугою.

— Командування сказало, що він буде нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня посмертно, — сказав Галка, гадаючи хоч цим трохи втішити Катю.

Катя стояла, дивлячись широко розплющеними очима то на Орла, то на Галку, а потім затулила обличчя руками, підійшла до ліжка і впала на подушку.

Хлопці стояли ні в сих ні в тих, зітхали і винувато дивилися на дівчат.

— А це точно, що він загинув? — крізь сльози вигукнула Катя, не бажаючи вірити почутому.

— На наших очах…

— І ви їздили за танками? — запитала Дуня.

— Які там танки! — не втримався Галка. — Ми були в боях за ту ж Лугу. Ваня все те вигадав.

— Ось як? — понуро мовила старша сестра. — То присядьте…

— Ось принесли… — дістав Орел з польової сумки баночку консервів, півхлібини і загорнені у папір куски цукру-рафінаду. — Ваня так вірив, що зустрінеться з вами.

Орел поставив на стіл ще й пляшку.

— Пом'янете своїх лейтенантів!

— Сідайте і ви, — сказала Дуня. — Я зараз поставлю на стіл вінегрет.

— Де ж ви працюєте?

— Обидві на Балтійському заводі. Снаряди і гранати робимо.

Чарок не вистачило, і Дуня трішки налила собі у чашку.

— За пам'ять наших лейтенантів! — сказала старша сестра, дивлячись на дно чашки. — Це ж скільки ще дівчат не діждуться і лейтенантів, і сержантів, і рядових, поки… — І заплакала.

Галка одвернувся до вікна.

В далекому мареві на північному сході виринули обриси Ісаакіївського собору, Адміралтейський шпиль. Ленінград, освітлений сонцем, неначе плив у голубуватій воді. Щось було фантастичним у тому видінні. І пригадалося, як уперше побачив контури міста російської слави і соціалістичної революції вересневого вечора сорок першого року. Тоді батареї Окремого зенітно-артилерійського дивізіону Червонопрапорного Балтійського флоту розташували нові позиції на південь від Петергофа. Закопатися у землю неможливо: близько ґрунтова вода. Гармати, прилади, тягачі вони маскували як тільки могли. Та все ж були доброю мішенню німецьким артилеристам і мінометникам. Після обстрілу доводилося битися з танками і піхотинцями противника, що намагалися перерізати шосе і приморську залізницю: фашисти були особливо активними, бо їм було оголошено, що з російським Балтійським флотом покінчено — він перестав існувати. На підтвердження цього щодня посилалося по сотні й більше «юнкерсів», «хейнкелів» на Кронштадт, де були основні сили флоту. Півтонці й стокілограмові бомби адресувалися кораблям, дрібні — десятикілограмові — зенітникам. То були гнітючі дні. В окопах мокро від болотяної води. Ноги не висихали. Щоб зігрітися, батарейці виливали сто грамів горілки, належної од наркома як пайок, у казанки, кришили туди хліб і ложками сьорбали, аби не закоцюбнути вночі. Землянок не було: так і спали під відкритим небом. А потім до холоду додався ще й голод, контузії, поранення. У листопаді й грудні лише 150 грамів хліба солдатові.

Тепер фашистські війська відступили, блокаду ліквідовано, поїзди з Москви, з усієї країни йдуть у Ленінград.

У розгром німців під Ленінградом внесла і свою частку група Кудрявого, і такою дорогою ціною — смертю трьох офіцерів: старшого лейтенанта Івана і лейтенантів Петра і Сокола.

І ось зустріч із сестрами — знайомими Івана. Сум розтинає Галці й Орлу груди.

— За вічну пам'ять загиблих ми випили. Треба і за життя живих, за вас, Дуню і Катю. Ми часто згадували Катю, хоча й не були знайомі, — похвалився Юхан.

— Правда? — нарешті трішечки проясніло миле, бліде обличчя Каті.

— А чого нам вигадувати? — підтвердив Галка.

— І не говоріть! Таких видумників, як ви всі, годі й шукати!.. — махнула рукою Катя, уважно дивлячись на Галку.

Ті великі сірі очі немов говорили: «Ось так і живемо. Неважно. Чого прийшли?.. Краще б не знати, що Іван убитий. Тоді була б якась надія. Це не значить, що я не вийшла б заміж за іншого. Однак я вірила б, що він живий».

— Ми підемо.

— Заходьте, коли трапиться нагода! — сказала Дуня.

— Зайдемо, — пообіцяв Орел.

Галка подав Каті руку. Вона раптом заридала, прихилившись до його грудей. Він погладив дівчину по голові й мовчав, бо знав, що ніякими словами її не втішити. Жаль було її. Не міг діждатися, коли нарешті покинуть цю квартиру, в якій умістилося стільки смертей: батько й мати сестер померли з голоду рік тому.

7

Другодні Кудрявий і Галка пішли в госпіталь попрощатися з лейтенантом Петром. Як і Короп з Орлом, вони вже провідували Петра. Петро танув, мов свічка. Ніякі хірурги не могли нічого вдіяти: перебитий кулями хребет, пошкоджено спинний мозок. Це знав і поранений, тому зовсім занепав духом, з дня на день ждучи смерті.

Лежав у госпіталі і командир підривників старший лейтенант Олексій Петрович. У бою під час мінування залізничної колії його поранило осколками гранати напередодні возз'єднання партизанської бригади з частинами Червоної Армії.

Кудрявий і Галка у білих халатах, накинутих на гімнастерки, зайшли у палату на першому поверсі.

— А-а, небесні янголи?

— Здрастуйте, Олексію Петровичу! — привітався Галка, шанобливо нахиливши голову як до старшого віком і як до людини, яку дуже поважав.

У Галчиних очах Альоша був втіленням совісті радянського партизана, з його жадобою до дій, з його нещадністю до власних недоліків і до чужого верхоглядства на війні, що привело до ігнорування у штабі й у багатьох партизанських формуваннях нової мінно-підривної техніки, з його сумовитою іронією до підривників — бійців передової лінії партизанського фронту. Галка був певен, що, перебуваючи поруч з Олексієм Петровичем, можна навчитися головному, без чого не обійтися ні в житті, ні на війні: розумінню свого місця, вірі у свої можливості чи й здібності в ім'я загального діла, самокритичності, непримиренності до всього, що заважає рухатися вперед.

Галка дякував долі, що вона звела його а такою людиною.

— Наш Альоша всміхається. Значить, одужує. Та ще, мабуть, доведеться полежати місяців чотири… — говорив Кудрявий, загинаючи пальці. — Це буде вже серпень. До того часу визволять Украшу, Білорусь і, можливо, й Прибалтику. І наш Альоша піде вже не нищити мости й ешелони, а відбудовувати й ремонтувати. Роботи інженерові на залізничному транспорті ого скільки!

— Висловлюючись словами, позиченими у командира енської розвідгрупи, скажу, що помиляєшся, братику-кролику Кудрявий! — підморгнув своїм гостям Олексій Петрович. — Для мене вистачить роботи і в тилу ворожих військ, з десантом полечу до уярмлених фашистами братів-слов'ян! — Він помітив на обличчі в Галки здивування. — Народам Польщі й Чехословаччини, тамтешнім партизанам ми ж повинні подати інтернаціональну допомогу… Авжеж? І полетять туди насамперед наші підривники. І не з ключами для відгвинчування гайок, а з МЗД-5, з радіомінами, про які розповідав тобі, Галко. Там моє місце. Ось у тумбочці лист від інженер-полковника Старинова. Він натякає, що їхній Український штаб партизанського руху вже готує десанти. Звичайно, полетять на свою землю і поляки, і словаки, і чехи, щоб одразу і наших прийняли там за своїх. Я написав, щоб і для мене забронювали місце на «дугласі».

— Даєш ти! — засміявся Кудрявий. — Одужай спершу.

— Був би гусячий жир, рани б давно зажили…

— Чого захотів: знайти гуску в Ленінграді! — з сумом констатував Кудрявий.

— Зажди! Мав я знайомого агронома в радгоспі. Може, десь розжився б! Та як туди проскочити? — заклопотався Галка.

— Облиш. Гуска — це фантазія. Добре, що є пеніцилін, — сказав, зітхнувши, Олексій Петрович і пошепки запитав: — А ви, мабуть, до братів-прибалтійців? По очах бачу, що думки ваші і тут, і десь там. Особливо стривожений Галка. Га?..

— Згадав про Петра, і серце забилося, — відповів Галка. — Так тривожно було напередодні смерті батька. Ходив; мов потороча, тої години.

— Так, з Петром кепське діло. Ідіть до нього, передайте вітання й від зловмисника, — кивнув головою Олексій Петрович. — Зайдете ще на цих днях?

— Не знаємо, — прошепотів Кудрявий, сумно всміхаючись.

— Значить, у відрядження… — сказав глибокодумно Олексій Петрович, розуміючи, чому хлопці вже не прийдуть його провідати. — Бажаю вам удачі! Будьте з людьми завше добрими й увічливими. Війна війною, а ввічливість — насамперед.

— Мабуть, за це ми і любимо тебе, зловмисник! — сказав Кудрявий і потис руку пораненому. — О, сили в руках набирається…

— Підведуся. І теж махну туди з хлопцями інженер-полковника Старинова, на зло і велику шкоду гітлерівцям. Це вже точно! — запевнив Олексій Петрович. — Ідіть до Петі.

Лейтенант Петро лежав у палаті другого поверху біля вікна. Обличчя знекровлене, у променях весняного сонця воно було зжовклим, мов кленовий лист, що, відживши своє, ліг на землю. Джерело життя і символ життя — сонце, а Петро на смерть схожий.

— Я так вас чекав. Боявся… — ледве прошепотів Петро, не договоривши.

— Заскочили до Альоші, — виправдовувався Кудрявий.

— Ми з ним перемовляємося через сестричку, — сказав, безнадійно всміхнувшись, Петро. — Як там у вас? Розказуйте.

— Дали нам новий маршрут, — загадково мовив Кудрявий, щоб не було зрозуміло іншим, котрі лежали в палаті.

— А мене ось так підкосив клятий власовець! Учора були Короп і Орел. Виявляється, на руках цього зрадника кров і наших Вані й Сокола? Не маю змоги тепер підвестися. Я б знайшов того Кротова і на краю світу. А будь ти, перевертню, тричі проклятий! Підсік мене під самий корінь. Мої останні при житті слова — прокляття всім пристосуванцям, які стають зрадниками у тяжкий для Вітчизни час.

Кудрявий нахилився і поклав руку на чоло Петрові.

— Якщо життя — вогонь, то він у мене дотліває. Це я відчуваю. Скажете Савичу, нехай напише моїй мамі, що був поранений тяжко у бою з німецькими фашистами…

— Савича нема: У відрядженні. Напише Іван Сергійович! Я передам твою просьбу, — пообіцяв Галка.

— Спасибі! — ледь чутно прошепотів Петро і пробував звестися на лікті.

Кудрявий і Галка кинулися йому допомогти. Зводився Петро, скрегочучи зубами. То він напружував уже останні сили, яких у нього, як і в кожного, не бездонний колодязь. Раптом очі у Петра неначе змістилися, стали невиразними, і він став вигукувати:

— Куди ти стріляєш? У кого стріляєш? Хлопці! Тут зрада!.. Ідіть у ліс! Зі мною вже все!.. Ще мить — і я пристрелюся. О!.. Ну й шарф у тебе, піжон з Ліговського бульвару! О!.. Який шарф! Райдуга…

— Заспокойся, Петю.

— Ти розбуркав усю палату… — втішали як могли пораненого й хворого Галка і Кудрявий.

Та марно. Свідомість, глузд уже покинули Петра. Життя його дотлівало. Мабуть, оцей спалах останній. Десь вихопився з глибини душі вітерець, дмухнув на жаринки, і вони, взялися вогоньком.

— Мамо! Дай мені яблуко! Червоне! — зненацька прошепотів Петро, напружуючи зусилля.

Свого, Петрового, голосу у нього вже не було. Він простяг уперед руку, розтулив пальці, щоб узяти, навіть схопити яблуко. Та рука зненацька впала на простирадло, судорожно здригнулася, а пальці затіпалися, мов по них пробіг електричний струм, а потім зігнутими заклякли, ніби Петя схопив жадане яблуко. А на устах усмішка — перемога! А обличчя зжовкле, як кленовий лист, що ліг на землю, розпрощавшись з гілочкою, з життям, щоб продовжити існування клену і новому поколінню листя.

— Лікаря сюди! — гукнув Кудрявий.

Він ще не помітив, що Петро вже не дихав. А Галка по-своєму «розшифрував» оцю трагічну мить:

— Відстукав наш Петя «ес-ка» — сигнал «кінець сеансу» і в сигналі тому — згадка про рідну матір і яблуко.

Прийшли лікар і сестра, втупили погляди на мертвого.

— Таки ви встигли. Він так ждав вас, так ждав! — сказав лікар, стуляючи Петрові повіки.

Кудрявий і Галка дивилися один на одного нерозуміючими очима. Обох їх потрясли останні секунди життя Петра, коли той навіть у безпам'ятстві хотів зупинити того, хто стріляв у нього, і звертався до своїх, щоб пішли подалі з того лугу й виконали завдання командування. Ось чим жила ця людина до смертельного часу свого. І ще отим яблуком. Можливо, то був найдавніший епізод, який могла зафіксувати Петрова пам'ять. Хлопчика манила мати яблуком, і він топав до неї ніжками і таки схопив червонобоке яблуко як найвищу мрію свою. Можливо, то була перша у його житті перемога. А переможці завжди горді й усміхаються. Особливо у дитинстві, коли ще не розуміють біди, горя людського, коли світ поки що бачать прекрасним, мов яблуко, на червонястому боці якого віддзеркалюють промені сонця.

1 квітня 1944 р

Над естонським берегом Чудського озера літак намагався обминути прожектори, що обмацували небо. Здалося, це не промені, а розпечені вогнем мечі, здатні геть вигорнути з неба літак.

Поблизу спалахували у місячному мареві сизі клубочки: то вибухали снаряди. «Дуглас» тремтів, немов наляканий, набирав висоту, а потім падав, розкидаючи нас по салону.

— І це з твоєї рідної землі отак плюють фріци! — гукнув, пересилюючи гуркіт моторів, Кудрявий, звернувшись до Орла.

— От біси-анцихристи! Ще зіб'ють на відзнаку першого квітня! — відповів Орел.

— За кілька хвилин настане вже друге квітня, — заспокоював Короп.

Старший лейтенант Леонід мовчав. У літаку він уперше і тому пильно придивлявся у напівпітьмі до облич товаришів, заглядав через ілюмінатор униз.

Я тримався за край відкидної лави, на якій сидів, щоб не впасти, бо літак віражував.

Коли зону вогню минули, мені подумалося, що на цій землі, можлива, працює зараз група майора Савича.

Повітряний корабель, як величають пілоти транспортний літак, повернув на південний захід, до Латвії, обминаючи Псков, пащу «Пантери» з її вогневою міццю. Можливо, наші відомості були враховані командуючим фронтом і війська не стали штурмувати пащі, а зупинилися, щоб згодом обійти її, протаранивши менш укріплені райони десь між Псковом і Островом, а може, розгорнути наступ з Нарвського плацдарму й ударити на південь, на Тарту, а далі на Ризьке шосе, куди й летить десант.

Та все це буде колись, потім. А зараз хлопці домовляються, щоб кожен стрибав один за одним, не гаючи й миті, просто падав на спину попередникові, аби кучніше приземлитися.

І знову супутником нашим був ясний місяць. Як і першого разу, у літаку холодно: за бортом «Дугласа», мабуть, з двадцять п'ять градусів нижче нуля.

Гудуть мотори. З голови не виходять думки про матерів, дівчат і дружин, які вже не дочекаються своїх з фронтів великої війни. Ще перед тим, як востаннє провідати Петра, я написав лист додому, не забувши й про застереження: «Не турбуйтеся, якщо довго не буде листів від мене. Їду в далеке відрядження. Можливо, коли-небудь за мене напише мій командир».

Минулий день урожайний на враження і хвилювання. Повернулися ми з госпіталю, а' Іван Сергійович передав мені листа з домівки. І знову ані слова про Зіну, з якою я дружив із травня сорокового до дня від'їзду на військову службу. Чому мовчить? Де вона? А через місяць і двадцять днів у нас із нею пам'ятний день — мине уже чотири роки, як ми вперше поцілувалися у яблуневому колгоспному саду. Той сад заклали учні нашої школи. Я навіть запам'ятав, які яблуні посадив. Коли складав екзамен за десятий, усі дві тисячі яблунь зацвіли. Я цілувався під своєю яблунею. Життя: може, я загину, а яблуні незабаром знову зацвітуть, якщо саду не знищили фашисти…

Летіли вже з півтори години. Десь тут, у лісах Латвії, наш «пірс», до якого будемо «пришвартовуватися». Пілотам вірити, звичайно, треба, бо вони добре орієнтуються і без вогнів на землі, та все ж…

Легкі на спомин льотчики подали перший сигнал: засвітили в салоні транспортного літака. Хтось із них відчинив дверці. Хлопці швидко з'юрмилися.

— Ні-шов! — раптом пролунав вигук командира, котрий уже падав сторч головою.

Я — за Кудрявим. Опускалися майже на одному рівні. Трохи збоку і повище — Короп; Орел і старший лейтенант Леонід. На серці відлягло: бачу всіх, а приземлюся навіть першим, бо від Кудрявого важчий на цілий пуд.

Парашут несе на дерева. А поруч просіка. Миттю схопився обома руками за стропи зліва. Парашут різко пішов униз. Ще мить — і я впав на просіку, ударившись об щось тверде. Це був накритий сніговою шапкою пеньок. Боляче. Підвівся. Ноги пружинять. Неначе все гаразд.

«Здрастуй, незнайома земле латиська!» — подумки привітався і став згортати купол парашута, щоб десь приткнути його під деревом, у чагарях, поки розшукаю товаришів.

Між стовбурами сосен у сяйві місяця збирав свій парашут Кудрявий. За спиною теж чулося, як тріщать гілочки: хтось стягував з дерева парашут. Мабуть, Короп. Він. Четвертий сам погукав нас. Ми задерли голови. Голос лунав з височенної сосни, що росла край галявини.

— Все бісів-анцихристів згадуєш, ач самого занесли оті біси на таку сосну! — сказав невдоволеним голосом Короп. — Нижчого дерева для тебе не знайшлося у такому лісі?

— Так, браття-кролики! — глибокодумно мовив Кудрявий. — Ця сосна найвища в Латвії.

— Мабуть, про «лісторанчик» думав піжон талліннський! — лаяв Орла Короп. — Не міг потягти до себе стропи!

Гніватися було чому. Безпомічний Орел висів між землею і небом. Можна вийняти з-за халяви кинджал і геть обрізати стропи. Але ж висота, як четвертий поверх міського будинку. І до стовбура йому було метрів чотири. Орел ще смикав, стрибав у повітрі, гадаючи, що парашут сприсне з гілок і він таки приземлиться. Та ні. Всі шістдесят чотири квадратних метри купола лягли на густу, розкішну крону.

— Ти розгойдайся і вхопися за стовбур. А тоді і відчіпляй парашут і сповзай додолу! — порадив Короп.

— Поки Орел гойдатиметься, піду пошукаю Леоніда, — сказав я командирові.

На лугу, біля стіжка сіна побачив постать. Руки розставлені, з довгого і чомусь зашкарублого пальта стирчала лише голова та трішечки ноги, вгрузлі в сніг.

— Льоню! Це ти?..

— Я… — тремтячим голосом відповів Леонід.

— З першим приземленням тебе! О! Та ти мов курка мокра! — здивувався я, побачивши, що старший лейтенант був справді мокрий з ніг до голови. — Що за придибенція?

— У ручай потрапив! — сказав Леонід і ткнув рукою убік.

Недалечко темніла у кризі ополонка, віддзеркалюючи місяць. Ручай був завширшки два кроки. І Леонід таки умудрився знайти собі Іордань і скупатися!

— Давай швиденько згортати парашут! — сказав я.

— Д-давай… — відповів Леонід, цокаючи зубами.

Коли ми підійшли до своїх, Орел стояв на землі, задерши голову. На сосні залишився парашут і автомат: не той вузол Орел розв'язав перед тим, як по стовбуру спуститися на землю. Про те, що дерево можна було зрубати сокирою, що її з собою захопив Короп, не могло бути й мови. На це навряд чи й вистачить кінець ночі. А навкруг така тиша, що луна від ударів сокири піде далеко-далеко.

Як бути? Леонід мокрий — йому вогню треба, щоб висохнути. Або ж негайно переодягтися. Запасна білизна є. Орлу можна обійтися і без автомата: є пістолет, гранати. Але ж сосна на пагорбі, біля самих луків, і вже завтра парашут якщо й здаля не помітять, то селянин, що прийде по сіно до стіжка, неодмінно побачить білий купол на сосні. Знову не вийшло тихо-крито…

А поки що в лісі стояла тиша. Тільки інколи десь лунав тріск. Мабуть, у гущавині злякався звір: вепр, коза, а може, й лось. У сорок першому в цих краях фронт прокотився з заходу на схід досить швидко і затримався на чотири тижні дише під Лугою, за дві з половиною сотні кілометрів.

— Пора йти звідси, командире! — сказав Короп. — Ти ж знаєш, де ми знаходимося?

— Якщо нас десантували точно, а мені здається, що так, то знаю, — відповів Кудрявий. — Місяць на півдні, а просіка йде строго з півдня на північ. Десь там за два з лишком десятки кілометрів ризьке шосе.

— За правилом, — насторожився Короп, — ми повинні якнайшвидше змитися звідси!

Група пройшла лісовою, добре наїждженою саньми, дорогою углиб лісу. Кудрявий зупинився першим:

— Сліди від гусениць. Погляньте!

Кожен побачив не лише під ногами сліди від тягачів, а й купи спилених, з обрубаними гілками стовбурів, штабелі дров, розкидане то там, то там гілляччя.

— Це ж Сокола з Іваном занесло минулого разу на лісозаготівлі! — пригадав сумний епізод Короп.

— Пілоти не винуваті! Я впевнений, що десантували вони нас точно. По карті пам'ятаю і синю прожилку на луках! — сказав Кудрявий. — То ручай, у якому зміряв глибину наш Льоня. Але…

— Що ти з своїм «але»? — гнівався на командира Короп. — Ноги на плечі і — ходу!

— Ні. Тепер я іншої думки! — вирішив нарешті поділитися своїми сумнівами командир. — Про залишений нами парашут німці вже ранком знатимуть напевне! — він поглянув на місяць, а потім на годинника. — За три-чотири години служба СД, місцеві фашисти-айзсарги принюхуватимуться і шукатимуть наші сліди. — Командир обвів навколо рукою і додав — Шукатимуть нас навкруг сосни, закосиченої парашутом, у радіусі… Не знаю» на скільки кілометрів, але не виключена можливість, що намацають наш слід до ризького шосе і перехоплять. Це в гіршому випадку. В іншому — над нашими головами весь час висітиме дамоклів меч.

— А тут наших слідів не, видко, — нарешті подав голос Орел, збагнувши наміри командира і бажаючи стати його однодумцем, аби зменшити провину перед групою.

— Про сліди від саней, гусениць, людських ніг я і подумав, — сказав Кудрявий. — Залишимося тут, десь під вивернутим з коренем деревом, добудемо решту ночі й переживемо день…

— Це ти що, на честь першого квітня? — здивувався Короп.

— Нехай і так. Не можуть німці подумати, що ми залишилися у кількох стах метрів від сосни, на якій завис парашут.

Довго ніхто не хотів відповідати першим. Сказати тільки: переднювати на лісорозробках! І це, коли вже день більший за ніч.

Короп був за те, щоб іти на північ. Леоніду здавалося байдужим — йти чи залишитися, аби скоріше змінити одежу й нагрітися. Орел був за командирове рішення.

— А ти, Галко?..

— Днюватиме тут! Ходімо шукати підходящу берлогу. А Льоня нехай змінить білизну й одягне німецьку уніформу, щоб не закляк.

Пристанище знайшли у зарослій ще тонкими берізками й сосонками місцині лісу, під поваленою буреломом ялиною. Вивернутий корінь з брилами землі нагадував велета-восьминога, що раптом застиг, задерев'янів, розпустивши свої шупальці в усі боки. До санного сліду було кільканадцять кроків. Зараз же важливо непомітно для стороннього ока дістатися до поваленої ялини. Можна в один слід іти задом наперед, а крайньому накидати понад дорогою гілок і замаскувати той слід. А можна навмисне натоптати від дороги до ялини.

Однак зупинилися на одному сліду…

2 квітня

Лісоруби з'явилися десь о 8-й ранку. Застукали сокири, заспівали пилки, залунала перемовка. Люди говорили латиською і німецькою мовами. Фуркали коні. Туркотіли мотори тягачів. Часом людські голоси лунали так голосно, ніби до нашої ялини вже прямував гурт лісозаготівельників або солдат, що з ними рубали ліс, а може, й були конвойними на цій лісосіці.

Здавалося, що біля сосни, на якій завис парашут, учинився галас і розгардіяш! Та сосни від нашого гнізда не було видно, і ми лише здогадувалися, що могло там творитися.

Гострими ножами в наші серця і печінки втиналося собаче гавкання. Що то за собаки? Німецькі вівчарки, що їх ведуть есесівці, чи звичайні дворняги?.. Кожне гавкання цих друзів людини змушувало кожного з нас здригатися. А Короп шепотів з люттю:

— А бодай ви всі виздихали!

Сиділи ми під коренем тихо, зігріваючи один одного ліктями й спинами, а Леоніда особливо. Ніяких докорів один одному, ніяких нарікань на командира, що вигадай собі й нам ось такі душевні тортури. Хто правий, а хто ні — покаже вечір. Так, це був у житті той випадок, коли російське прислів'я «утро вечера мудренее» треба перевернути на: хто вранці плаче, той увечері буде сміятися!

Інколи я кидаю швидкий погляд на Кудрявого. Обличчя його ніби спокійне, коли голоси, що лунають неподалік, мирні, чується сміх. «Це ж треба! Люди ще й сміються!» — так ніби говорить Кудрявий і, зітхнувши, пригадує свою Зою, з якою зустрічався і в час своїх «березневих канікул». Він живе цього дня її думами й молитвами. Може, оті думи Зоїни одведуть від Кудрявого напасть, що висить на одній волосинці дамокловим мечем. Думав він і про півострів Ханко, де був у боях з першого дня війни до самого грудня сорок першого, коли моряки і військові частини, що обороняли Ханко, евакуювалися у Ленінград. Важко тоді було йому, молодому комвзводу, і на кам'янистому Ханко, і в час морського походу, коли тонули кораблі й люди. Та все ж тоді якийсь та був порятунок, хоч не для всіх, а для тих, котрих підбирали з крижаних хвиль Фінської затоки на палуби кораблів, яким судилося пройти мінні поля, уникнути обстрілу ворожих батарей, витримати нальоти ворожої авіації.

І тоді на півострові, під час морського походу, а потім на фронті під Невсько-Дубровською в дні прориву блокади в січні сорок третього, коли Кудрявого поранило тяжко у груди і руку, було ніби легше на душі, ніж зараз. Тоді за спиною і поруч були свої. Був він і на рідній землі, кожна п'ядь якої подовбана осколками від снарядів, мін, засіяна кулями. Понівечена земля, та все ж своя. А тут земля чужа…

Командир думав саме про це, коли у людські голоси вривалося собаче гавкання. Тоді він підписував собі вирок, ждав ущипливого і докірливого слова від Коропа, від Леоніда, який у ситуації, що вчора обговорювалася, хоч і мовчав, але був на боці Коропа.

Однак ні Короп, ні Леонід, навіть коли одежа висохла і він сидів на плащ-палатці, підібгавши ноги у вовняних шкарпетках, немов хан персидський на килимі, ані пари з уст. Сиділи і мовчки стежили за тим, що діялося навкруг, перекладаючи свої автомати з коліна на стовбур ялини, з якого можна добре прицілитися, а потім знову на коліна. Мовчали Короп і Леонід, немов самі знайшли ось такий вихід із безвиході.

«І вірно! — подумав я. — Нащо балакати, коли нічого казати?..»

Однак мовчання, тяжче, як ковальський міх, зітхання то одного, то іншого братика-кролика пригнічували командира. Чим-довше хлопці мовчали, тим відчутніше Кудрявий розумів, що в усьому буде винуватий саме він, що б там не сталося.

— Слухай, друже! Вгомонись. Думай про свою Зою, про Башкирію і не розривай собі груди, щоб хлопці взяли і з'їли твоє серце! — сказав я, поклавши руку на плече Кудрявому. — Прожили он скільки годин! А зараз німці й лісоруби зроблять перерву на обід…

Командир потиснув мені руку, кивнув головою, але нічого не сказав, хоча по очах було видно, що він переживав.

І все ж думати про чорне не хотілося. Скільки можна! У перший день минулого приземлення пережито, як за три роки! Зараз сидиш, лежиш чи стоїш на колінах, щоб голову твою ніхто не побачив, мов на битому склі. Я втішав себе тим, що німці не можуть, знайшовши наш парашут, та виявитися одразу ж розумнішими за Кудрявого. Це було б несправедливо, коли б вони одразу поставили себе на місце нас і знайшли ключ до розгадки цього немудрого «шифру». Нехай дійдуть до цього згодом, навіть уночі, але не зараз, не за годину, не коли заходитиме сонце.

Хлопці тим часом вийняли по сухарю. Орел подав мені шматочок копченої ковбаси із свого мішка. Вечерятимемо а моїх припасів. Дожити б до тої вечері…

Знову галас звідти, де росла «найвища сосна в Латвії», з вершини якої уже, мабуть, видно і в Ригу, і в Псков, де вирили лігво вовки — командуючі групою «Норд», штаб якої так ганявся за Кудрявим по той бік «Пантери». Пролунало неначе з гармати і надто протяжно відлунилося у лісі.

— То впала твоя сосна! — сказав Короп, звернувшись до Орла.

— Що поробиш, коли парашут не дістанеш навіть з допомогою монтерських нігтей, — відповів удавано серйозним тоном Орел.

Короп усміхнувся і прошепотів:

— Піжон ти!..

— Знаєте, якщо знову вийдемо до своїх, я поїду до Іванової Каті… — промовив Орел, дивлячись у далечінь.

— Сподобалася? — запитав я.

— Дівчина гарна!

— Якщо тут буде фронт, то до Ленінграда триста кілометрів з гаком. Кому ти потрібен у Ленінграді? — втрутився у розмову старший лейтенант Леонід. — Ти ж тут працюватимеш на інший фронт…

— А чого ти такий сумний? — відповів запитанням Орел.

— Та. Вам ще не сказав. Одружився я, як тільки вийшов із госпіталю…

— Молодець. Знайшов час, коли женитися, — сказав я. — А скільки тобі років?

— Двадцять шість…

— Тоді винуват. Давно пора. І хто ж вона?..

— Касирша на Фінляндському вокзалі, — мрійно прошепотів Леонід. — Саня. Така… — показав рукою. — Мого росту, личко гарненьке.

— Чорнява? Очі такі великі? — запитав Кудрявий.

— Ну-ну… А що? — спитав спантеличеним голосом Леонід.

— Я її знаю.

— Як?..

— І я теж… Ще коли їхав в Васею-саратовцем поїздок до фінського кордону і брав квиток у касі твоєї Сані…

— От пронири всі ви тут! — ревнивим голосом зауважив Леонід.

— Поїзд ходив у Ленінград тільки з одного вокзалу. На весь Ленінград одна залізнична колія. Це ти, Льоню, пролаза, що підхопив дівчину на такому людному місці! — розсудив Короп.

— І зараз вона там?.. — з усмішечкою на устах запитав Орел. — Слухай, Галко? Повернемося — завітаємо на Фінляндський вокзал? Ніби і не знайомі нашому Льоні.

— Бачив я таких красенів! — відповів з образою у голосі Леонід.

Кудрявий, помітивши, що жарти новак у нашій групі не сприймає, притулив палець до губ, повернувшись до Орла.

Раз по раз мене непокоїла думка про своїх за лінією фронту. Що міг подумати Іван Сергійович, коли ранком ми не вийшли в ефір? Та про яку роботу на зв'язок може йти мова у такій ситуації? Нехай уже нам пробачать у штабі. Не примха ж це, а спроба заплутати сліди нашого десанту.

А як буде потім?..

І знову вигуки їздових, голоси лісорубів, поодинокі постріли. Десь далеко гавкали собаки.

Та всьому настає край. Коли сонце доторкувалося до лінії горизонту, а в синьому небі заголубів місяць, став дужчати мороз. Сутеніло. Це і був так довго, з душевними муками жданий сигнал «ес-ка» першому дню нашого перебування у тилу фашистських армій «Норд», на захід від лінії «Пантера».

— Спасибі, палдес тобі, латиська земле, аа гостинність! — раптом урочистим голосом вимовив Кудрявий і рішуче підвівся. — А тепер, браття-кролики, по азимуту через одну рокадну дорогу, через другу, що доведеться їх перетнути, до шосе Рига — Псков. Там місце нашої роботи.

— Вперед, біси-анцихристи! А я думав, що ви замість сосни пилятимете мене за парашут і автомат, що завис на найвищому дереві Латвії!.. — щиро говорив Орел, обіймаючи хлопців.

— Нічого! Держави у війну щезали, а пропав автомат — не біда… — сказав я.

Нас п'ятеро з мішками за спиною, з торбинками, з боєприпасами при боці, з пакетами згорнених парашутів покинули сховище, що було так схоже віддалік на закам'янілого спрута, клешні якого стирчали в усі боки.

ПОГОНЯ

Дочитавши копію цього повідомлення, гауптштурмфюрер Вундерліх ударив кулаком по столу, а потім став хукати на руку.

— Недоумкуватий, чи що, цей лісник! — процідив з гнівом. — «Великі очі, як у голодного, високий лоб і витатуйована літера Т на лівій руці» — дрібниці. Т — це якір. Перший, естонець, і другий, що німця задушив, давні знайомі нашого Кротова!

Слова ці гауптштурмфюрер промовив уголос, хоча в кімнаті, яку люб'язно надав місцевий комендант під кабінет, нікого не було.

Гауптштурмфюрер Вундерліх поквапливо перегорнув аркуші з інформацією лісника за 20 і 30 серпня. Нічого втішного: «Небесних чортів» нема. «Біла пляма» у спостереженні і за 10 вересня. Нарешті останнє повідомлення.

Уповноважений контррозвідки гауптштурмфюрер Вундерліх склав усі копії документів, узятих ним особисто в штабі армій групи «Норд» і переданих йому місцевим комендантом. Вундерліху хотілося зосередитися, подумати. І не лише подумати про «небесних дияволів», хоча російські парашутисти і Вундерліх ніби зв'язані одною мотузкою, тільки на різних кінцях вузли.

9 липня війська новоствореного росіянами 3-го Прибалтійського фронту атакували лінії «Пантера», однак не на дільницях, де було на кілометр по вісімнадцять-двадцять довготривалих і дерево-земляних вогневих точок, не біля Плескау, а на південь від Острова, де фортифікаційних споруд, вогневих точок і загороджень було значно менше, а ріка Велика вужча, ніж у районі Пскова. Це змусило командуючого групою військ «Норд» Моделя сказати, що тут не обійшлося без радянських агентурних груп. І зовсім розгнівався фельдмаршал Модель, коли наприкінці червня три піхотні дивізії й одну учбово-польову було перекинуто на критичну ділянку фронту під Даугавпілс. Передислокація відбувалася спершу по ризькому шосе, а потім по кількох дорогах на південь. Війська фронту, якими командував генерал Єременко, зустріли підкріплення військам 16-ї армії з частин майже чотирьох німецьких дивізій у всеозброєнні.

А могло б бути й по-іншому. Коли завершувалося спорудження лінії «Пантера», фельдмаршал Модель у наказі писав: «Противник своєю перевагою змусив нас відступити. Нині ми досягли лінії, на якій на підготовлених позиціях влаштуємо рішучу оборону. З кожним кроком назад війна на суші, в повітрі й на морі наближається до Німеччини. Тут, де ми стоїмо, нам належить знову завоювати славу нашої зброї і показати нашу гордість, нашу стійкість». У червні — липні армії «Центр» були пошарпані в Білорусії і в Литві фронтами Рокоссовського, Черняховського і танковою армією маршала Ротмістрова. Протягом місяця Червона Армія від Смоленська пройшла майже сімсот кілометрів на захід, звільнивши дві столиці — Мінськ і Вільнюс, і стала на порозі Східної Пруссії. А фельдмаршал Модель справді показував арійську гордість і стійкість «лева оборони». Місто Остров радянські війська могли взяти лише 21 липня, а Плескау — 23 липня.

Лісисто-болотяна місцевість східної Латвії підказала фельдмаршалу Моделю приготувати перед арміями генералів Єременка і Баграмяна на південному крилі групи «Норд» не лише «Пантеру», а й рубіж «Рейтер» по лінії Опочка — Себіж — Дрісса. Але й цього, вважав Модель, замало. З великою поквапливістю готувалася глибокоешелонована оборона по річках Синя і Зілупе, названа «Синім» рубежем, по лінії озер Лудза — Пілда — Лагда — Сівера («Зелений» рубіж), нарешті «Коричневий» рубіж, що перетинав озера Цірма — Резна — Ізвалта. Це проти військ 2-го Прибалтійського фронту. А проти 3-го Прибалтійського, яким командував генерал Масленников, уже в червні німці виганяли тисячі людей на спорудження лінії «Марієнбург», що пролягла від Псковського озера, через ризьке шосе до Гулбене. Тоді ж фельдмаршал Модель видав наказ про утворення оборонних рубежів «Валга», «Сігулда» і «Цесіс» на шляху росіян до Риги.

Гауптштурмфюрер Вундерліх не відривав очей від розісланої на столі карти. Він певен, що агент-лісник зустрічав у своєму масиві, поблизу ризького шосе не німців, а російських розвідників, які стежать за рухом військ і збирають відомості про нові оборонні рубежі «Валга», «Сігулда» і «Цесіс», що стали поперек горла росіянам. Про це засвідчила після «Пантери» і лінія «Марієнбург», де зупинилися війська 3-го Прибалтійського фронту генерала Масленникова на кілька тижнів. Зламають ці війська ще зуби і на рубежах «Валга», «Сігулда», «Цесіс». Неабиякою перешкодою військам Ленінградського фронту маршала Говорова став тридцятикілометровий рубіж «Танненберг» в Естонії, яким Модель перекрив шлях на Таллін.

Гауптштурмфюрер Вундерліх підвівся і побачив скалку від дзеркала. Узяв люстерко і віддалив, щоб побачити хоча б своє кругле підборіддя і неодмінно залізний хрест на грудях, вручений особисто фельдмаршалом Моделем за службу на лінії «Пантера». Це був хрест за розгром групи розвідників-парашутистів штабу Ленінградського фронту, за те, що Кротов, а потім його «лісові коти» вбили трьох парашутистів.

Гауптштурмфюрер поглянув на годинник. Скоро мав приїхати Кротов. Досить йому відсиджуватися у госпіталі із залізним хрестом на грудях. Не стільки тої рани від куль парашутистів, скільки байдикування. Після одужання Кротова залишили завгоспом у госпіталі. Та, на думку Вундерліха, власовець надто рано знайшов собі тепле місце. Треба покінчити з розвідгрупою, що діє тут, і яку він не добив під Плескау в лютому місяці.

За відчиненим вікном загурчав автомобіль. Машину посилав Вундерліх за Кротовим. Вийшов з авто і сам Кротов, стрункий, у німецькій уніформі, із залізним хрестом на грудях і трикутником, нашитим на рукаві, з літерами РОА. Кротов зняв пілотку і звичним рухом правої руки покуйовдив хвилясте волосся, затримавши у них на кілька секунд п'ятірню. Потім покрокував до ґанку.

— Радий бачити тебе, Кротов! — замість привітання, як до друга звернувся гауптштурмфюрер Вундерліх. — Як рука?

— Гер гауптштурмфюрер! Вітаю вас із вищим чином!

— Спасибі. А ти вдоволений службою у госпіталі? І дівчата є там у тебе?..

— Трапляються, гер гауптштурмфюрер! У школу пропагандистів мене не посилають, тому і влаштувався старшиною госпіталю. Я навіть дещо писав у «Русское слово». Теж невидаль! Що я, дурніший за тих, які там друкуються? — вигукнув з гонором.

— Розгромимо групу парашутистів, і поїдеш у Добендорф героєм.

— Я вже чув про це! — мов рівний з рівним, говорив Кротов, добре знаючи, нащо його привіз у цю комендатуру Вундерліх.

— Не ображайся. Буде порядок! — підморгнув Вундерліх. — Я приїхав сюди за дорученням фельдмаршала Моделя. Є можливість схопити радиста і тих, хто з ним! — потер руки гауптштурмфюрер. — Нагороди забезпечені, бо група ця дуже псує настрій фельдмаршалу!

— Невже ті недобитки тут? — здивувався Кротов. — Не криюся: дісталося і нашій команді тоді, коли я пристрелив недобитого комісара, коли ми поклали на смерть ще одного парашутиста. Але ж од інших летіло тільки пір'я: так їх били! — стиснув кулаки, що аж рана дала про себе знати різким болем.

— Тут! — підсунув Вундерліх папери, які нещодавно читав. — Навчився ж трохи по-німецькому? А це — переклад.

— Краще розкажіть мені у кількох словах російською мовою, гер гауптштурмфюрер! — попросив Кротов, перегортаючи аркуші, на яких були виписки з повідомлень.

Тим часом Вундерліх кивнув своєму шоферові, і той приніс пляшку бренді, ковбасу, хліб і баночку португальських сардин. Ще шофер поставив дві чарки.

— У лютому ви пропонували послати корів у табір біженців, де були партизани, щоб наблизитися до їхньої землянки, — став викладати свій план гауптштурмфюрер Вундерліх. — Зараз весь ліс наповнений біженцями і худобою…

— Я вас зрозумів, гер гауптштурмфюрер! Корови і вівці — теж невидаль у лісі! — зареготав Кротов і хитрувато підморгнув. — Так подумають парашутисти! А ми в одежі пастухів. Під бурками, пальтами автомати. Корови і вівці — маска! Хе-хе! Вовк в овечій шкурі! Вовк надів червону шапочку! Ха-ха. Я — за!

— Вип'ємо, Кротов! Я повірив у вас із першої зустрічі під Синявиним. Тільки 6 нам знищити ваших знайомих. Наказ такий, навіть просьба фельдмаршала Моделя. Ці недобитки, як ви сказали, зробили все, щоб наші війська тут зазнали найвідчутнішої поразки. Та не так просто воювати з групою військ «Норд». На нашому рахунку — Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Франція, Греція, Албанія, Сербія і блокада Ленінграда. Ми останні з німецьких військ, що покидають землі Латвії й Естонії. Ми ще своє покажемо, коли фюрер дасть нам нову грізну зброю. Скажу тобі, Кротов, її готують наші інженери на півночі Європи. Ми тут, у Латвії, виявимося найпередовішим загоном армії фюрера, який розпочне новий наступ на Схід, на більшовицьку Москву, на Ленінград, на Київ, — із захопленням говорив Вундерліх.

Вони перехилили по чарці. Мамонько-Кротов ще був під враженням почутого. Про «нову зброю», яку мав дати фюрер своїм військам, читав мало не в кожній газеті, особливо коли радянські фронти у Білорусії розпочали широкий наступ. А хто може сумніватися у генії німецьких фізиків? «Не все пропало!» — казав собі Кротов. Та він і не нудьгував. Ще коли заживала рана, прочитав у «Северном слове» оголошення: «Троє російських вродливих дівчат Анна, Ольга і Тамара шукають знайомства з трьома красивими російськими молодими людьми не старших 25 років. Мета — одруження. Писати на адресу: «Курляндія. Талсі. Пошта. До запитання».

Це було у квітні. Кротов написав усім трьом, щоб вислали фото. Вибір є! А чи вродливі вони, як запевняють? Мабуть, уже побували і у воїнів генерала Власова, і в німецьких солдатів. Та хіба не завиєш від нудьги? В госпіталі є медсестра Алма. Але надто худощава.

— За успіх у наступній акції! — проголосив тост Вундерліх.

— Теж мені невидаль! Чого варті доноси пришелепуватого лісника! — зверхньо мовив Мамонько-Кротов, познайомившись із ними. — Якби він менше боявся, то цих парашутистів можна було схопити ще у квітні. Невже радист у них знову мій однокашник по запасному полку? Знав би, що доведеться з ним морочитися, підкинув би у його юшку мухомора!

— Якби не цей радист, не було б у тебе, пане Кротов, залізного хреста, — зауважив Вундерліх. — Однак за хвости корів твоїй команді доведеться сховатися під час каральної акції. Тільки так ви зможете непоміченими підійти до місця, де будуть вони. Головне — радист. Живий чи мертвий!

— Хто б міг подумати! — вів своє Мамонько-Кротов. — Я ж йому, салазі, стільки пенальті забив! Ну, життя!.. Завтра раннім ранком почнемо ганяти «небесних чортів».

ЩОДЕННИК ГАЛКИ

СПОСТЕРЕЖНИЙ ПУНКТ

День видався сонячним і теплим, навіть спекотливим, як у жнивному серпні. Хоч уже вересень. Листя на березах, осиках і вільхах облямовується позолотою, а деякі листочки упали додолу, щоб до наступної весни згнити під рідним деревом заради нового покоління свіжо-зеленого, цупкого листя, кінчики якого стирчатимуть увись, назустріч сонцю, що тоді з кожним днем підійматиметься все вище по своїй орбіті.

Та відсьогодні сонце почне вже приземлятися і в його надвечірніх променях багато жовтого кольору: повітря стає прохолоднішим, густішим, сконденсованішим і вже по-іншому, ніж улітку, проціджує сонячне світло.

Помітно, на аршин, підросли пагони у молодих сосен. А у старих пахучі смолянисті гілочки поменші, зате уквітчалися липкими шишками. На луках уже вдруге лісники і селяни скосили сіно й траву, не полюють уже на жаб лелеки: відлетіли у вирій. На просіках, уздовж доріг висохла трава.

Присохла і запилилася трава на спостережному пункті, що на пагорбку, біля шосе Псков — Рига. Перед пагорбом розстелялася галявина, поросла негустим чагарником й перетята ручаєм, що витікав з болітця. Береги ручаю високі, і можна було непомітно, зігнувшись у три погибелі або повзучи, дістатися до самого шосе.

На схід від пагорбка рідкий ліс, порослий столітніми соснами, що неподалік обривався перед рокадною дорогою й вузькоколійною залізницею. Паротяг ходив рідко. Коли ж в'являвся на колії, висвистуючи тонким голоском, розвідники залишали спостережний пункт, бігли на стукіт коліс локомотива і вагонів, щоб дізнатися, що за вантажі німці перекидають з Валги до Гулбене чи навпаки.

Тим ровом розвідники не раз виходили на шосе, як німецькі військовослужбовці, попросити цигарку. «Бітте, гід мір цігаретен!» — немов пароль, вимовляв упевнено навіть Короп. А часом Кудрявий вішав на шию навіть емблему польової жандармерії. Головне — розпочати розмову з німцями. Це все одно, що першим дати чергу з автомата і захопити ініціативу. Кудрявий міг розмовляти завченими наперед фразами хвилину-дві. Німці й гадки не мали, що за дві сотні кілометрів від фронту бесідують не з грізними службовцями фельджандармерії, а з радянськими розвідниками. В силу обставин бесідують недовго: хвилину-дві.

Спостережний пункт надто зручний. З нього можна контролювати і вузькоколійку, і рокадну дорогу, уздовж якої протягнута телефонна лінія, і шосе Рига — Псков, найважливішу магістраль Латвії. Стратегічне значення цього пункту для діяльності групи Кудрявого було очевидним, і хлопці робили все, аби їхній пагорб не був виявлений межа кеті, німецькою розвідкою чи айзсаргами, фашистськими молодчиками-штурмовиками колишнього президента Латвії Ульманіса.

Рух на шосе пожвавішав. Це і спонукало Кудрявого сьогодні прийти до шосе у погонах німецького офіцера. Галка був одягнений у кітель із солдатськими погонами. Командир прихопив шкіряний плащ, знятий ще влітку з одного фашистського майора, котрий полював на кізок. Була в них на ланцюжку й «підкова» з написом «Фельджандармерія». Готичні літери німці ще й фарбують фосфором, щоб світилися у пітьмі. За «підковою» ходили далеченько, щоб не видати спостережного пункту.

Побачивши Кудрявого у хромовому пальті й з «підковою» на грудях, Орел і Короп здогадалися, що задумав командир.

— А як же ми?

— Доповідайте! — нагадав про діло Кудрявий.

— Біси-анцихристи не відступають, а драпають на Ригу! — відповів Орел. — Ось поглянь… — показав папір, помережаний паличками, ніби вирваний аркуш із зошита першокласника. — Дві сотні критих автомашин, чотири обози по сто і більше підвід, до тридцяти гаубиць…

— Ніяких конвертів поблизу шосе не знаходили?

— Тут німці не зупинялися. Пройшли ми до самої залізниці, потім — в інший бік з кілометр. Ніде, нічого.

— Не драпають німчики, а передислоковуються на оборонний рубіж «Сігулда» або «Цесіс», — зауважив Кудрявий.

Він склав радіограму і передав аркуш Коропу.

— Прийдеш на базу, одразу зашифруй і передай…

Короп не відповів, тяжко зітхнувши. Він став роздратованим: далися взнаки і перше, і оце друге, вже шестимісячне, завдання. Та Кудрявий не звертав уваги на іронію, насмішки друзів:

— Передай зараз же. Вони передислоковуються, а не драпають. «Лев оборони» Модель вірний своїй тактиці.

— Передам! — відповів Короп. — Будьте обережні. Піхотні підрозділи висилають уперед, по обидва боки шосе, своїх патрулів.

— Точно. Два біси-анцихристи пройшли поруч. Один ледве на вухо не наступив нашому. Добре, що Короп хріп, а німці звернули до шосе…

— Все підначуєш старика, піжон!

— А чому ж не повеселитися? Наші вже розірвали пащу «Пантері», відрубали передні лапи під Псковом і Островом, моє рідне місто в Естонії визволене! Тріснула й лінія «Марієнбург».

— Т-ш-ш… — притулив палець до губів Короп. — Тебе тільки зачепи. Прийдуть наші — більше з тобою ні в тил німецький, ні на фронт…

— Ідіть на базу. Льонька й Арвід кашу пшеничну приготували з останньої пачки концентрату, — сказав командир.

— А тут комусь же треба й прикривати тих, хто вийде на шосе? — хотів залишитися Орел. — Нехай Короп один іде на базу.

— Ідіть удвох.

— Не по-божому. Ви полюватимете на «язика», а ми кашу їстимемо? — стояв на своєму Орел.

Кудрявий, поміркувавши, сказав: — Прийдете вдосвіта!

Орел і Короп спустилися з горбика і шугнули в чагарі. Стежка виведе їх до просіки, по якій їздять і ходять латиські селяни: хто за дровами і хворостом, хто дерти лико.

Поклавши автомати біля себе, Кудрявий і Галка лягли на землю, спершись на лікті. Попереду поблискувала смужка асфальту. Машини, тягачі, інша військова техніка й обози, що проходили в обидва напрямки, були немов на долоні.

— Щось муляють ~ оці трофейні чоботи! — скривився Кудрявий і заходився роззуватися.

— Німці не ходять босими в дитинстві. У них високий підйом! Взував би свої кирзові… — сказав Галка.

Кудрявий роззувся:

— Поки не сіло сонце, хай погріються ноги.

— Ніжиш ти свої ноги, — Галка дивився на литку правої. — Від гадючиного жала й сліду не лишилося?

Кудрявий зітхнув:

— Якби не ти, хоч у висок…

Кудрявий пригадував той сонячний весняний день на цьому ж спостережному пункті. І тоді він роззувся, закотивши холоші до коліні нехай загоряють ноги. І придрімнув. А з болотяних чагарів виповзла погрітися на пагорб гадюка. Сонний Кудрявий перевернувся на бік, спиною до змії, і та не витримала такої зневаги й ужалила його в литку. «Вона ж отруйна! Я пропав!» — вигукнув перелякано. Гадюка, звиваючись, шугнула у чагарі. Не роздумуючи, Галка припав до литки командира і став висмоктувати кров на місці укусу змії. Потім виплюнув. І отак тричі — смоктав і випльовував, поки не посиніло навколо ранки. «Боляче?..»— «Мабуть, від твоїх зубів». — «Нудить від твоєї крові!..» — «Ще смокчи. Це ж смерть яка ганебна! Не від кулі, не від снаряда, а бід жала гадюки!»

І Галка знову прикладався, як до джерельця, устами, з тою різницею, що вода джерела додавала сил, освіжала нутрощі, а рідина, що її висмоктував із жили свого командира, потрапляючи на язик, була бридкою. «Вже нічого не лишилося від того укусу!» — заспокоював Галка. «Ти певен?» — «Може, вона й не отруйна…» — «Ще скажеш, що то вуж!..» — «Ні, не вуж. Вуж з жовтими плямами на голові, а в цієї гадини нема плям. Прийдемо на базу, вип'єш сто п'ятдесят грамів, і шнапс тобі перекаламутить усю кров!» — «Тобі смішки. А я можу загинути ні за що ні про що!» — «Заспокойся, Серьожо! — звернувсь Галка по імені до командира. Ми ж не проґавили й кільком секунд. Отрута не могла розповзтися так швидко! Взувайся, і ходімо на базу».

У таборі командира заспокоювали Короп, Орел і старший лейтенант Леонід. Дали випити горілки. А він своєї:. «Болить нога. Напевне, це мій кінець!» — «А гадюк треба вбивати. У святому писанні говориться, що бог за кожну вбиту змію знімає сто гріхів!» — пригадував Орел мамину притчу.

Цілими днями командир був похмурим, став замкненим. Йому весь час ввижалося, що в нього підскакує температура, що отрута діє, і йому доведеться піти на шосе, дати відкритий бій німцям і так загинути. Бувалий солдат, захисник легендарного півострова Ханко, який з перших днів війни і до глибокої осені сорок першого став символом стійкості й мужності у боях проти фашистської армії, учасник прориву блокади в січні сорок третього, фронтовик, який покидав окопи, коли лежав у госпіталі, після гадючого жала втратив волю, немов йому прочитано смертний вирок.

Усе це бачили хлопці і намагалися з усіх сил розвіяти такий безнадійний настрій у командира. Всі розуміли тепер, що ворог у них не лише німці, власовці типу Кротова, латиські айзсарги, а й ворог ще сидить у кожного в душі, ворог в особі власного другого «я», якого треба пересилювати, щоб жити й боротися. Це друге «я» — безнадія, відчуття безвиході в обставинах повного ворожого оточення.

Кудрявий попросив Галку, щоб той промасажував місце, де колись ужалила змія. Шраму не було, але литка поболювала. Можливо, біль від самонавіювання.

Галка пальцями потер хворе місце.

— Полегшало?..

В цю мить по шосе промчала машина з відкритим кузовом, у якому стояли солдати. Галка поставив ще паличку на аркуші.

— Ти захопив з собою щоденник?

— Як і домовилися… — невдоволеним голосом відповів Галка. — Перевіряєш?

— Просто нема чого читати! Нудота яка! Та ще коли рух на шосе мізерний.

Галка розстебнув польову сумку й дістав зошит з нелінованого паперу, аркуші якого списані простим олівцем упоперек. Обкладинка — шматочок цупкої тканини з аеростата повітряного загородження, якою радист обгортав також запасні анодні сухі батареї й елементи, ховаючи їх під корінням сосни.

— Подивимося-подивимося, що ти тут настрочив… — немов учитель, який збирався перевірити контрольну роботу свого учня, сказав Кудрявий.

— Дивись-дивись! — в унісон відповів Галка.

— А сьогодні у нас ювілей! — вже замріяним голосом мовив Кудрявий. — Шість з половиною місяців, як ми з тобою вийшли на шосе Рига — Псков і заснували спостережний пункт.

— На честь такої дати треба… — натякнув Галка.

— Ото я й хочу почитати твої нотатки, щоб поновити в пам'яті дещо…

— До звіту готуєшся? А не рано? А взагалі, ти — молодець, командире! Інший би нізащо не дозволив у наших умовах занотовувати, — похвалив Галка Кудрявого, що з ним траплялося рідко, бо здебільше вони про щось сперечалися. — Та з цього зошита фашисти не дуже поживилися б, коли почитали. Особливо за вересень. Хіба що пройнялися б ще більшою ненавистю до нас…

— Ти, братику-кролику, почергуй, а я почитаю. Таке написав, що у фашистів щелепи зведе од люті, — сказав Кудрявий.

— Не стану заважати. Перейду до тої сосни. Звідти й спостерігатиму.

Галка одійшов на. кілька кроків і приліг біля товстенної сосни, буйна крона якої підпирала синє небо. Гілля було освітлене призахідним сонцем. Десь далеко гули літаки.

Кудрявий розгорнув зошит…

ЩОДЕННИК ГАЛКИ

СМЕРТЬ КАНГАРА

Вночі ризьке шосе було запруджене ворожою технікою і військом. Гуркіт автомашин і тягачів змусив Орла, Коропа, Леоніда й Арвіда прийти не вдосвіта, а опівночі: за такої конспірації ворога спокійніше триматися разом.

— Як тут ви?

— Довелося драпати від патруля! — відповів командир.

— Розносило їх! — сказав Орел.

— Як тільки розвидниться, Галка з Арвідом підуть у псковському напрямку кроків з триста. Помітять мотоцикл, просигналять трьома пострілами. Орел і я вийдемо на шосе. А ви, браття-кролики, — звернувся командир до Коропа з трішечки припухлими повіками і до непоказного зовні Леоніда, — прикриватимете нас із найближчих кущів.

— Єсть! — неохоче сказав Короп.

— Не довіряєте? — з іронією запитав Леонід. — На німця я не схожий? Та я й не хочу бути схожим на них! А ти, командире, вже стільки мав контактів з фріцами, що можна й «личное дело» своє підмочити…

— Іди-ти! — звичним рухом Кудрявий штовхнув Леоніда в плече. — Нащо мені таке кажеш? Я член партії. Це ось Галці, Орлу та ще комусь розповів би… Мені ж аби німців бити.

Галка й Арвід пішли на горбик, звідки видно шосе з кілометр. Унизу погуркували автомашини з солдатами в кузовах.

— Полоснути б по них з автомата! — зітхнув Арвід і погладив рукою зброю, мов якусь коштовність.

Арвід дорожить нею. Спочатку парашутисти не давали йому ніякої зброї. Короп не довіряв. Та Арвід сам розумів, що клятва клятвою, а діло ділом. Треба показати себе в бою, в роботі. І така нагода не раз траплялася. Арвід знав німецьку мову, мав документи 19-ї латиської дивізії СС. Назва хоч і грізна, але з дивізії лишилися, як каже Короп, одні віники, коли росіяни пішли в наступ, — з навербованих куркуленків, айзсаргів і сяких-таких буржуазних елементів. Уся ж решта, селяни, як Арвід, дезертирувала.

— Їде мотоцикл! За ним — машина. Давати сигнал? — спитав Галка.

— У машині солдати…

— Одного мотоцикла не діждешся. Мотоцикл наші зупинять, а грузовик піде далі, — сказав Галка.

Арвід підняв автомат, тричі вистрілив.

Мотоцикл без коляски. На сідлі тільки один водій.

Арвід і Галка бачили, як Кудрявий, у шкіряному пальті, в жандармською бляхою на грудях, а за ним і Орел вийшли на шосе. Кудрявий підняв руку. Мотоцикл стишив хід. Зупинився. Кудрявий козирнув. Водій, поправивши планшет при боці, поліз до внутрішньої кишені штурманки. Орел дивився у бік, звідки мчала автомашина, не збавляючи швидкості. Орел помахав рукою німцям у кузові. Ті відповіли тим же, вдоволені, що їх не зупинив «польовий жандарм».

Орел тим часом узяв за роги керма мотоцикл і повів з дороги в чагарі. Кудрявий показав рукою, куди йти мотоциклістові. Тої ж миті вискочили Короп і Леонід. Полонений зовсім остовпів. Завагався. Зиркав сюди-туди, знаючи вже, що потрапив у пастку. Довго розмірковувати йому не довелося. Низенький Леонід аж підстрибнув, щоб огріти мотоцикліста прикладом…

Схопивши під руки мотоцикліста, неначе підпилого, Короп і Леонід повели його на узбіччя шосе, а потім до канави, по якій не раз виходили на шосе і поверталися до свого СП.

— Знову машини! — попередив Галка. — Ходімо до своїх…

Галка й Арвід повернулися на СП, коли Леонід залив йодом рану на голові полоненого і хукав, щоб тому було не так боляче, примовляючи:

— Самі калічимо, самі й лікуємо… Витримав. Здоровий бугайчик. Трохи на Герінга схожий. Ну, як пожива, фельдмаршал Модель?

— Ха-ха… — крізь сльози засміявся полонений. — Модель?.. Командуючий у нас тепер улюбленець фюрера — генерал-полковник Шернер!

— А хіба Модель не був улюбленцем у фюрера? — запитав Кудрявий. — Скільки тут, у Латвії, ліній оборони понатикував! Що ж, браття-кролики, це ми вже третього командуючого військами групи «Норд» переживаємо! Кюхлер, Модель і тепер Шернер. Нервує ваш фюрер! — звернувся командир до німця.

Полонений не зрозумів Кудрявого. Арвід заходився перекладати.

— Яволь! — погодився німець і показав рукою на схід. — Росіяни за сім кілометрів.

— Сім кілометрів — теж віддаль на війні. І ще й яка! — глибокодумно мовив Короп.

— Ви мене вб'єте?

— Полонених ми переправляємо через лінію фронту, — відповів Кудрявий. — Вам же зовсім повезло, якщо Червона Армій за сім кілометрів…

— Данке! — подякував полонений, а Леонід, будучи акуратистом, зняв з чуприни німця нитку, що лишилася від, бинта, і дмухнув на неї.

— Заживе твоя довбешка, поки Гітлеру і новому командуючому Шернеру буде капут!

Полонений не відповів.

— На лінії «Цесіс» думали закріпитися? — запитав Кудрявий.

— Яволь. «Цесіс» і «Сігулда»…

Кудрявий замислився, як бути далі. Усім іти до лісу чи ще залишити на СП Коропа й Леоніда. Та все ж вирішив іти всім разом. На СП зараз небезпечно. Ще німці схопляться, що не стало мотоцикліста. Та й треба скоріше допитати полоненого.

— Ходімо, браття-кролики!

Орел попереду, з автоматом напоготові. За ним Леонід, потім Кудрявий і полонений, а за цими Галка й Арвід. Замикав шеренгу Короп, часто зупиняючись і озираючись, чи не наступає хто на «хвіст».

Хвилин за десять були вже на пагорбку з кількома глибокими норами, у яких жив лисячий виводок. Тут вони побесідують з полоненим, звідси видно далеченько, є тут і пеньки, що їх можна використати в час стрілянини, якщо неждано учинять напад солдати, яких зараз немало вештається групами по лісу.

— Ну, біс-анцихрист дає! — раптом вигукнув Орел, котрий ішов попереду, забуваючи про правила конспірації.

— Т-ш-ш… — зашикав Короп, приклавши палець до губів.

— Та ви подивіться! Подивіться! — не вгавав Орел. — Наш добрий знайомий…

Всі побігли вперед на клич Орла.

Зупинилися, вражені жахом. На зламаній березі, підібгавши ноги, висіла людина із зашморгом на шиї. Голова високо задерта. Обличчя перекошене. На губах жовта, загусла піна. Великі очі ось-ось мали вилізти з орбіт, дивилися у голубе небо більмами. Цього чоловіка в пошарпаній одежі не раз зустрічали парашутисти поблизу лисячої нори, на просіці, лісовій дорозі. Не раз віталися а ним, а він застигав у позі лакея. Це володар тутешніх секторів лісового масиву лісник Кангар…

— І вмер анцихрист не по-людськи, — розсудив Орел. Полонений німець відвернувся. У нього затрусилися коліна, затремтіли губи, втрачаючи рожевий колір.

— Добігався, каїн!..

— І, видно, наклав руки на себе недавно? — придивлявся до трупа Леонід. — Пережив якесь потрясіння.

Бачачи, що полонений зовсім зблід, зиркаючи безтямними очима, немов шукав місця, куди б сховатися, Арвід пояснив йому, ткнувши пальцем на лісника:

— Самогубець…

Вдалині залунали збуджені, розгнівані голоси латиською і російською мовами:

— Проклятий лісник! Оце так вистежив!..

— Теж мені — невидаль! Знайшли агента! Лісник навмисне показав той сектор, де парашутистів уже слід простиг. Захопили трофеї! — горланив Мамонько-Кротов. — Казанки, два парашути і запасну антену! Підемо зараз на хутір до цього шалапута й кокнемо, поки більшовики не прийшли.

— Лягай! — загрозливо прошепотів хтось із парашутистів.

Короп уже встиг зв'язати парашутною стропою полоненому руки, а рота заткнути його ж пілоткою. Кінець шворки Короп намотав на руку і сказав тихим голосом:

— Бітте, Ганс! Руіх…

Німець покірно підповз до товстенного пенька і розпластався у високій, висохлій траві.

— Не стріляти без команди! — попередив Кудрявий.

— Теж мені — невидаль!.. — лунав знову голос Мамонька-Кротова.

Кудрявий і Галка, Короп і Орел перезирнулися. По щоках їхніх пробіг морозець. У Коропа затремтіла нижня губа. «Кротов!» Серце у нього забилося з такою силою, що стугоніло у скроні, через руку ніби відлунювало в пеньок, біля якого лежав. В одну мить пригадалися лейтенанти Петро, Юра Сокіл, старший лейтенант Іван, відсутність яких так відчувалась їм у цьому другому відрядженні. У вухах лунали постріли з автоматів, він чув виття куль, що рвали поли кожуха, мов люті звірі. Тоді, взимку, Короп не міг ані зупинитися, щоб перевести дух і прицілитися з автомата, ані нагнути голову, бо був найближче до «лісових котів». І ось вони знову тут. І цього разу теж одягнені під мирних людей. Короп раптом стиснув автомат, заскреготів зубами так, що почули Кудрявий і Леонід, котрі лежали за сусіднім пеньком у кількох кроках. Випустивши з рук кінець, парашутної шворки, що нею був зв'язаний полонений, Короп, забувши про обережність і конспірацію, умови якої втовкмачував кожному, став підводитися, його кликали помста й закон ненависті до Кротова. Кудрявий перший збагнув, що може статися непоправне, й, відштовхнувшись ногою, стрибнув на Коропа, ніби той був ворожим солдатом, котрого треба взяти в полон.

— Отямся!.. Їх не десять, не тридцять! — прошепотів Кудрявий. — Поглянь…

Карателі, що-йшли попереду, зупинилися, щоб почекати інших. Людські голоси змішувалися з переляканим беканням овець, з муканням корів.

— Ну й етюд до картини! — ледве стримуючи себе, прошепотів Галка.

По просіці, якою уперше вийшли до шосе Псков — Рита квітневого дня Кудрявий і Галка, сунула юрба, одягнена в старі пальта, піджаки і всіляке лахміття, з автоматами «шмайсер» у руках і за плечима. Деякі бандити несли на собі валашків, тримаючи їх за задні й передні ноги.

— Полоснемо! — не лежалося і новобранцю групи Арвіду.

— Та їх тут ціла рота! — застеріг Леонід. — За обірванцями — німецькі солдати, айзсарги…

На просіці людно. За попереднім гуртом чоловік з двадцяти йшли і йшли карателі. Окремі солдати вели на налигачах корів. «Лісові коти» штовхали худобу руками, стьобали лозинами, били прикладами.

Гамір, лайка, як на ярмарку.

— Несуть біси наші парашути! — прошепотів Орел, — Ось куди вони ходили, вирядившись, мов на різдво.

— Їх ціла сотня, — розсудливо мовив Кудрявий, звільняючи від своєї опіки Коропа. — Спокійніше, братці! Вбити їх десять, навіть п'ятнадцять і самим загинути — надто дешево віддати своє життя. Ми ще потрібні живими. Спокійніше… Буде й на нашій просіці свято!

Тим часом галас на лісовій просіці вщухав. Зі сходу котилася вал за валом кулеметна стрілянина, гриміли вибухи. Неподалік, над ризьким шосе, з могутнім ревом пронеслася ланка чорних ІЛів-штурмовиків, обстрілюючи й бомбуючи фашистські колони, що відступали до Цесіса, Сігулди, Риги.

ВИХІД

П'ятеро бійців Кудрявого і полонений німецький лейтенант стояли в кузові «газика», що пробивався крізь війська по шосе на схід. Хлопці запилені так, що блищали тільки зуби, коли всміхалися: так багато було куряви, збитої на узбіччі асфальту обозами, тягачами, «тридцятьчетвірками» і самоходами. Усміхатися було від чого: вони їхали визволеною латиською землею. Визволена земля. Поняття це особливо зрозуміло тим, хто бачив поневолені фашизмом села і міста. Та зараз над хлопцями ясне і пекуче, мов у жнивний липень, вересневе сонце, і світить воно не так, як по той бік фронту.

Пересилюють гуркіт моторів і фуркання коней голоси: то лаються водії. Якийсь з обозу кричить на конячину. Обозники сидять на полудрабках підвід поважно, мов царі на тронах., Це вусаті дядьки з вузькуватими очима й широкими вилицями — казахи, киргизи чи й тувінці, коні для яких найрідніші тварини.

Знову пробка. Скупчилися тягачі, автомашини, обоз. Їхня машина ледве проповзла крізь гущавину техніки.

— Привіт слов'янам! — весело і незвично для наглядача й шанувальника порядку і конспірації закричав Короп, що й сам здригнувся від голосу.

— Які ж вони слов'яни? Це ж киргизи!.. — здивувався Орел.

— Все одно слов'яни, раз обозники! — пояснив Леонід.

На вигуки Коропа, який, ніби вождь з трибуни, ощасливлював народ свій помахом руки, браття-слов'яни і з вузькими, і з широко відкритими очима відповідали, невдячні, Погрозами: сварилися кулачищами. А деякі, схопивши гвинтарі зразка 1891 дріб 30 року, стріляли поверх Коропової голови і тих, котрі стояли з ним у кузові.

— Та ви що, здуріли?.. — вигукнув зблідлий Короп. — Туди вашу розтуди!..

Як і слово пароля, лайка дійшла до обозників.

— Не стріляй, ШалдибаєвІ Це ж наші…

— А чого ж вони у фріцівській одежі? І ще й сваряться.

— Гей там, у кузові, фріци полонені!..

— Ба, які патла відпустили!..

— От біси-анцихристи! — похитав докірливо головою Орел. — Вони й німця живого не бачили.

Та машина незабаром виповзла з лабіринту авто й возів і покотила далі на схід.

Короп дивився задумливим поглядом у синю далечінь, яку було видно з пагорба, куди видерся «газик», неначе човен на гребінь хвилі. Марилися Коропу безкраї далі з високого берега Волги, такі далекі, безмежні, як і сама російська земля. «Чорт візьми! — думав Короп. — Коли і де ще так відчуєш, що таке рідний край, як не в перші години перебування на своїй землі. Приїду й одразу ж попрошу відпустку. Це ж і донька має піти до школи. Як там?.. Стіна в хаті прогнулася. Сміються, мабуть, люди: лісник, а стіна згорбатіла. А того їм і не знати, що я вже сім років в армії і побував уже, як у тій пісні, «от Кронштадта и до Владивостока», тільки навпаки — од Владивостока і до Риги…»

Усмішка не зникала з припухлих губів.

— Красота яка навкруг! — вигукнув Короп, кидаючи свій зір туди і сюди, немов генерал із спостережного пункту в час, коли військо його перемагало. Потім з неприхованим задоволенням руки потер:

— Тепер, товаришу полковник, Іване Сергійовичу, відпусточку тижнів на три! Обіцяли? «Будь ласка! Ви заслужили відпусточку. П'ять рулонів група розмотала! Переведи це в трудодні й тонни зерна чи кавунів — ого скільки буде!» — скаже полковник, а може, й сам генерал.

— А коли скаже той же полковник чи й генерал, що треба полетіти ще? — запитав весело Юхан, а сам не хотів і думати про те, летіти їм чи не летіти..

Для Орла, як і для Галки, Кудрявого, Леоніда, було ясним одне: вони заслужили відпусточку, щоб поїхати до матерів, до рідних, дівчат. Чому б не поїхати в Пітер і не провідати Дуню, Катю на вулиці Войнова. Або не повернутися у Латвію до Алми, до полячки Зосі, яка підморгувала Юхану. А він, почувши по радіо в липні, що на територію Польщі вступили частини Червоної Армії і Війська польського, нарвав квітів і відніс Зосі. Та й Арвід обіцяв познайомити Юхана із своєю сімнадцятилітньою двоюрідною сестрою Бенітою. Фото показував. Вродлива латишечка! А в рідному містечку, на березі Чудського озера, дівчат мало, чи що?.. І більшість білявеньких естоночок-землячок. Очі бездонні, як і чиста вода в озері.

Коли вже Короп, Орел, Галка і Кудрявий думають про відпусточку, то й Леоніду бог велів. І тільки в Пітер, до молодої дружини. Що ці Юхан і Галка тямлять у любові? Базікали вони і тільки. А він, старший лейтенант Леонід, котрому вже виповнилося двадцять сім років… Та що там говорити! Це ж його мила жде на Садовій вулиці. А він прийде, навіть не попередивши.

Машина раптом зупинилася. Підійшов старший лейтенант з червоною пов'язкою на рукаві.

— Що за пасажири?

— Розвідгрупа повертається в штаб фронту! — відповів за всіх командир. — Я — Кудрявий.

— Ага-а… — глибокодумно сказав старший лейтенант і посміхнувся.

— Невже спровадять у смерш, як минулого разу? — з острахом поспитав у хлопців Орел. — Лягли б у кузові, та прошмигнули б до Пскова, а потім на попутній — до Ленінграда.

— Так далеко? — почув ці слова черговий на контрольно-пропускному пункті.

— Там наш розвідвідділ! — упевнено відповів Орел.

— Ленінградський фронт веде наступ в Естонії, і штаб його десь уже ближче… А ви люди нашого 3-го Прибалтійського фронту. Є розпорядження вас затримати.

— А не помиляєтеся? — запитав Галка.

— Наказано затримати групу Кудрявого.

— Знову? Як і тоді?..

— Що тоді? — не зрозумів старший лейтенант. — Під Печорами — хутір. Там відпочиватимете.

— А німецький лейтенант?

— Знаю і про полоненого. Він залишиться тут, на КПП. Отак воно в житті. Думали-гадали одне, а трапилося інше.

Не бачити їм тепер ні Ленінграда, ні свого колишнього начальства. Добре, що хоч Арвіда не вмовили проїхатися до Ленінграда, бо тому дуже хотілося побачити це славне і героїчне місто. Залишився Арвід на рідному хуторі. Тепер вони прощалися з полоненим лейтенантом.

Кажеш, Ганс, твоє місто Галле? — перепитував Леонід, ніби збирався колись відвідати ним битого і лікованого лейтенанта.

— Ти ж про чисті графи в своїй анкеті все піклуєшся? — втрутився в розмову Леоніда й німця Галка.

— Не вік же ми з ними воюватимемо. Ти що, Галко, не читав, що сказав Верховний Головнокомандуючий 23 лютого 1942 року? — запитав Кудрявий. — Гітлери приходять і щезають, а Німеччина, німецький народ залишаються… Ганс якраз із тих, хто залишиться. Правда ж? — подав він руку німцеві.

— Так. Сталін добре сказав, справедливо сказав. Німеччина, народ залишається, — потиснув Ганс руку командирові розвідників. — А Тельман сказав: «Сталін розтрощить череп Гітлеру!»

Поки розвідники прощалися з полоненим, старший лейтенант домовився з водієм, щоб той підкинув бійців Кудрявого на хутір.

«Газик» незабаром звернув із шосе круто на північ.

— От і добралися до Ленінграда! Якби ми їхали в машині, що везла корів, обминули б цього старшого лейтенанта!

— Вгомонися, ти! — зітхнув Короп, думаючи про своє.

Дорога звивалася неподалік від муру і напівзруйнованих бойових башт старовинної фортеці Ізборськ, що бовваніла над урвищем. Фортеця заснована ще за часів Київської Русі — була її північним форпостом. Небо чисте, голубе, і сіро-червоні стіни фортеці у сонячних променях були казково величними й ніби підпирали його.

Їхали з півгодини. Авто зупинилося біля дубових воріт з дашком. Ошули товстенні, вкопані на сто років. Клямка на хвіртці масивна, ніби середньовічна. Дах будинку дранковий. Вікна невеликі, низько насуплене піддашшя мовби прикривало їх від сонця.

Хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшли чоловік і жінка. Він чорнобородий, широченний у плечах, з великими руками, що ними, мабуть, і тесав і вкопував у землю дебелі ошули. Жінка в клітчастому светрі, запнута хустиною.

— Тере-тере! — привіталася естонською мовою.

— Здрастуйте! — нахилив голову чоловік. — Ви наші гості.

— Тере-тере!

Хлопці потиснули господарям руки.

Орел одразу ж заговорив з ними рідною мовою, і жінка розцвіла від усмішки. Чоловік пропустив усіх, а потім зайшов у двір сам.

— Я приготую баньку! А дружина подасть обід. Видно, дорога у вас була дальня?.. — поцікавився хазяїн.

— Угу. Довжиною у шість місяців, — загадково відповів Кудрявий.

Селянин примружив очі, ніби вимірював, яка справді довжина шляху в півроку.

— Що ж, не завадить змити грішки! — голосом старійшини промовив Короп, ведучи хлопців до лазні. — Кхе-кхе… — ще й покректав, немов старий.

Лазня біля криниці, а над нею верба. Галка знав, що в рік свого народження від дідусевої сім'ї відокремився найстарший син Антон, який і викопав на низу нової садиби криницю і посадив чотири осокори. Галка виріс, і дядько сказав, що осокори — його ровесники. Буваючи у дядька, хлопець завжди бігав до своїх братів-осокорів. Перед від'їздом на військову службу ходив прощатися. Дерева були вже височенні, крони сплелися шатром. А яка гарна у них кора — чиста, світла, гладенька, як і шкіра в людини, котрій тільки вісімнадцять. Притулився щокою до стовбура, задерши голову, і слухав, як шепоче зжовкле листя на осінньому вітрі. «Про що? — хотілося спитати. — Коли ще зустрінемося, брати-осокори?»

І в цієї верби з величавими вітами вже золотиться листя. Кінець вересня. Доноситься запах димів. Селяни копають картоплю й палять бадилля. Дома хлопці на городах пекли цукрові буряки. Смачнішого, мабуть, і не їв у дитинстві. Халва — і то не те, що печені буряки!

Галка ще стояв біля верби, а хлопці галасували у лазні, ллючи на розпечене каміння воду, піддавали парку, б'ючи один одного березовими віничками. Короп кректав від задоволення, блаженствували Юхан, Леонід і Кудрявий.

Пари так багато, що в лазні нікого не видко. Пара гаряча. Галці нічим було дихати.

— Як ви, біси небесні, витримуєте? — вигукнув.

— Салага!

— Піжон нещасний! Це ж те, що треба!

Може, їм, трьом росіянам і естонцю, те, що треба, а Галці — ні. Не те, що на верхню нару, навіть на лаві біля віконця не міг усидіти, тому ліг на підлогу. Тут пари менше і було чим дихати. А Короп командував:

— Піддай парку, командире!

— Так! Так! — бив себе віником Орел. — Бог нам за вбитих гадюк відпустить тисячу гріхів. Тепер ми зовсім святі! Залазь, сюди, піжон харківський! — кликав Юхан.

У них було все просто — і в далеких відрядженнях, і на, відпочинку: усі піжони, розрізнялися тільки за місцем народження.

Поки милися в лазні, їм привезли на цілий тиждень харчів. Хлопці завжди раділи посилкам з Великої землі, коли були по той бік фронту. І тепер дивились на прислане, мов на привезене батьком із ярмарку. Як діти. Тут — банки консервів, крупи і сало, кілька паляниць і навіть оселедці. Ще господиня насмажила їм картоплі з яєчнею, зварила куліш із ячмінних круп, немов знала, що постояльці давно, окрім чаю, не їли гарячої страви.

Так група Кудрявого під час повернення після другого відрядження у ворожий тил була перехоплена комендатур рою в Печорах. Про це подбало начальство розвідвідділу штабу 3-го Прибалтійського фронту, яке було поінформоване по радіо Кудрявим, що вони з полоненим повертаються.

Для нового вже начальства Кудрявий і Галка писали звіт про роботу групи, що практично вилилася у п'яти розмотаних рулонах «И» та в рішеннях командування 3-го Прибалтійського, 2-го Прибалтійського й Ленінградського фронтів — сусідах по операціях проти німецької групи військ «Норд». Були в повідомленнях Кудрявого й відомості, які цікавили штаб і 1-го Прибалтійського фронту. Бо така війна, наповнена тисячами й тисячами моторів, технікою, радіозв'язком, вона вимагає маневру.

Командирові й радистові в пригоді стали й нотатки, за якими вони, немов по віхах, могли визначити оте істотне, заради чого їх послало командування у ворожий тил. А троє інших, надраївши хромові чоботи, привезені першого ж вечора, і підшивши чистенькі комірці до вовняних гімнастерок з польовими зеленими погонами лейтенантів і старшого з емблемою танка, походжали, мов павичі, на хуторі й у сусідньому селі.

Та найбільше бували в Печорах Короп, Леонід і Орел… Встигли подружитися з пілотами, цими пестіями військової служби, котрі й справді вдавали із себе соколів, на крилах яких буцімто трималися всі баталії, а відтак і вся війна. Добре, хоч до сварок діло не дійшло і обидві сторони розійшлися з рахунком «нічия», як ті гросмейстери.

На прощання льотчики обіцяли прийти на околицю Печор усією ескадрилью — мовляв, приводьте і ви своїх танкістів, погуляємо разом. Знали б вони, з ким говорять, то, може, вгамували б свій гонор.

— Теж соколи! — невдоволено бубонів Короп. — Як думаєш, командире, правду я кажу?

— Эх, Самара-городок!.. — проспівав Кудрявий у відповідь на слова Коропа. — Правду, братику-кролику!

Минув ще тиждень. Закінчили свої звіти Кудрявий і Галка, а начальство не привозило наказ про відпустку. Якось після сніданку до Кудрявого і хлопців завітав їхній новий начальник — чорнявий підполковник, котрий рік тому взяв Галку із запасного стрілецького полку.

— Можу вас привітати! — оголосив, здоровкаючись з кожним за руку. — Наказ командуючого 3-м Прибалтійським: Кудрявий нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора, старший лейтенант Леонід і старший лейтенант Короп — орденами Червоної Зірки, Орел — медаллю «За відвагу» і мій давній знайомий Галка, — посміхнувся, — теж орденом Червоної Зірки.

А потім вечеря. І, як звичайно, розмови: про рідні краї, про своїх близьких, про війну. Щирим співбесідником виявився підполковник Півень. Галці здавалося, що чорнявого підполковника-українця щось ріднило з білорусом Андрієм Савичем, з росіянами Іваном Сергійовичем і генералом Петром Петровичем, яких хлопцям ніколи не забути. «Де вони тепер? А Савич. особливо? Чи пощастило йому вижити в окупованій Естонії серед німецького угруповання військ «Марієнбург», про позиції яких передавала в Центр і їхня група?» І Галка, порівнюючи цих чотирьох офіцерів розвідки, прийшов до висновку, що спільне у них — висока честь, інтелігентність, повага до рядових у цій нелегкій роботі, яку виконують групи розвідників-парашутистів в ім'я отих ударів Червоної Армії по німецько-фашистських військах тепер уже від Середземного до Баренцового морів.

Ось тільки про відпусточку, якою марили всі вони, новий начальник дипломатично умовчував. Тож хлопці і нагадували — спершу поодинці, а потім — і тріо, квартетом і нарешті — квінтетом. Час іде, а вони сидять на естонському хуторі, мов на гауптвахті. За два тижні можна було вже Галці мотнути на Україну, а Коропу на Волгу. Про Кудрявого і Орла й турбуватися нема чого: перший поїде в Пітер до своєї Зої, щоб одружитися, а Юхан… В Орла просто очі розбігаються, до якої дівчини їхати після того, як відвідає маму. Може навіть на кілька днів заякоритися і в Печорах: одна з юних перукарок йому таки подобається. Обіцяла навіть навчити танцювати по-новому. Леонід же зовсім занудьгував, змарнів, перестав майже їсти, так хвилювали, бентежили його думи про свою дружиноньку, колись працівницю єдиної на весь ленінградський вузол залізничної каси.

— Ми тут припухаємо, а не час би поїхати додому? — ніби резюме, проголосив старійшина Короп.

— Зачекайте трохи. Про можливість відпустки з'ясовуємо у командуючого фронтом, — обіцяв підполковник.

— У генерала Масленникова? — вихопився старший лейтенант Леонід. — Я служив у його військах.

— Ні. Вийшла рокіровка, як у шахах. Повернулися ви з тилу до штабу 3-го Прибалтійського, а зараз ви уже в 2-му Прибалтійському фронті, яким командує генерал армії Єременко Андрій Іванович, сталінградець, кубанець, а тепер прибалтієць, земляк наш, — звернувся підполковник до Галки. — Тому до вас рідко і наїжджали штабні офіцери.

—. Значить, ми були мов безбатченки, сироти? — закліпав здивовано очима Короп. — Та за цей час, поки мінялося наше начальство, я б точно змотав у Самару!

— Ні, не безбатченки. 3-й фронт вливається у 2-й і в Ленінградський.

Спливло ще кілька днів, і підполковник Півень знову приїхав «вілісом» на хутір. Коли всі зійшлися до кімнати, підполковник почав непевним голосом:

— От що, друзі!.. — І зробив паузу. Хлопці перезирнулися між собою.

Короп за звичкою навіть вийняв маленьке люстерко, яке купив у воєнторзі для того, щоб дивитися, чи зійшли з обличчя гуля і синяк.

— Є розмова, — винуватим голосом повідомив підполковник. — Ну… як сказати. З відпусткою деяка затримка. Рига через три дні буде в наших руках. Армії 2-го Прибалтійського підуть далі на захід до портів Вентспілс і Лієпая. Із заходу й півдня туди ж спрямовують удари війська 1-го Прибалтійського фронту генерала Баграмяна. На жаль, від нашого 2-го Прибалтійського немає ще жодної розвідгрупи на головному напрямку удару. «А це — непорядок!» — сказав командуючий генерал Єременко. Його око впало на вашу групу. І командуючий, і всі ми у штабі знаємо, що важко, неймовірно тяжко після двох таких тривалих відряджень летіти ще. Тому воля ваша, бо діло це цілком добровільне.

Підполковник змовк і витер краплинки поту, що виступили на високому чолі, й покуйовдив густу, чорну чуприну. Розуміючи зараз внутрішній стан душі кожного з групи Кудрявого, офіцер розвідвідділу навіть не підводив голови, щоб не зустрітися з очима розвідників.

— От тобі й відпуст очка!.. А я ще гулю й синяк вимочував хусточкою з парашутного шовку, — іронізував Короп.

— Два тижні тут загоряли, можна затриматися ще на тиждень, і я встигну побачити маму! — рішуче сказав Галка. — А потім — хоч чортові на роги!

— Я не полечу, — підвівся Леонід і став ходити по кімнаті сюди-туди, лунко ступаючи начищеними чобітьми, які порипували.

— І я…

— Ні… — додалися ще два голоси — Орла і Коропа.

Залишався командир.

Пауза тривала далі.

— Без Галки, товаришу підполковник, я нікуди не полечу, — нарешті подав голос Кудрявий… — Як він, так і я.

Короп сидів похмурий, мов сич. Одвисла нижня губа його тремтіла: він пошепки лаяв свою долю.

— Я справді не можу! — видавив із свого нутра, ніби із самого серця, старший лейтенант Леонід.

— Відрядження днів на десять, від сили — на два тижні, — таким же винуватим голосом сказав підполковник.

— Не лише на десять, мене не вистачить у ворожому тилу тепер і на три дні, — признався Леонід. — Хоч зараз піду на фронт. Я командував до поранення ротою. Дадуть же мені хоч взвод, товаришу підполковник? Зрозумійте мене… — у нього виступили на очах сльози.

— Дадуть вам і роту, товаришу старший лейтенант! Я розумію і не ображаюся. І нічим не хочу принизити. Ви своє зробили. За це вас і нагородили орденом Червоної Зірки. Однак то вже вчорашній день, — підполковник намагався заглянути у вічі кожному. — Генерал Єременко Андрій Іванович від себе особисто просив звернутися до фундаторів групи — Коропа, Орла, Галки і Кудрявого…

— Наказали б — і все! — невдоволено вигукнув Орел. — Домівка моя за півста кілометрів…

— Подумайте. Доля ваша уже була міцно зв'язана з ворожими військами групи «Норд». Під Ленінградом, де ви були в боях, а потім — «Пантера», рубежі — «Марієнбург», «Валга», «Цесіс», «Сігулда». Особисто кожен із вас і всі разом допомогли все пройти, все здолати нашим військам. На черзі дня розгром тридцяти дивізій 16-ї і 18-ї армій «Норд», якими став командувати ошалілий гітлерівський улюбленець генерал-полковник Шернер. Га? — підполковник показав три пальці, дивлячись на Орла. — Ти все бога згадуєш? А бог…

— Знаю, товаришу підполковник! Бог любить трійцю!

— Хе! На десять днів… М'яко стелять, та твердо спати… — прошепотів Галці на вухо Короп. — Орел має рацію: краще б це був наказ. Так вам оті тридцять дивізій і здадуться за десять днів! Та ще коли ними командує любимчик Гітлера. А через Лібаву і Віндаву до Німеччини відкритим морем запросто — сюди-туди… По секрету скажу тобі: за місяць чи й розтовчуть або виметуть у море те угруповання…

— Не гадав я, що ти такий стратег! — прошепотів у відповідь Галка.

— Війна навчить. Та ще на нашій роботі. От прилипли до нас смолою, — зітхнув тяжко Короп, помацавши місце біля носа, де були гуля й синяк.

Чулося лише чиєсь дихання. Нахиливши голови, хлопці все ще збиралися з думками, мов готувалися скласти, може, найвирішальніший і найвідповідальніший у житті екзамен. Час від часу зиркали допитливими й нетерплячими очима один на одного. Але з поглядом підполковника-земляка Галка ще не бажав зустрітися — думав над умовою Кудрявого: «Як Галка, так і я». Хитрюга Кудрявий. І де такого викопав майор Савич? Це ж мав на увазі командир групи, отак говорячи, безпеку роботи радіостанції. Якщо на Курляндському півострові скупчилася така сила військ, то радистові неодмінно доведеться весь час працювати або біля штабу групи «Норд», або біля штабу якоїсь з двох армій, або поруч із штабами корпусів, дивізій, не говорячи вже про таку «дрібницю», як полкові штаби чи окремі бригади. А це означає: радіостанцій-пеленгів у німців вистачить, щоб засікти російський передавач, який працює під носом у якогось великого штабу. Дислокація і передислокація тридцяти дивізій двох армій, спорудження оборонних рубежів — відомості про все це повинні добувати хлопці Кудрявого й передавати в штаб 2-го Прибалтійського чи іншого фронту, якому вони будуть підлеглі в той чи інший час, а то и Ставці Верховного Головнокомандування. Так що тепле містечко підібрали для Кудрявого штабісти 2-го Прибалтійського. Звичайно, вони надіються, що курляндські німці, як тільки підуть у наступ радянські війська, розпочнуть через порти евакуацію. Коли так станеться, тоді останній шмат радянської землі, що залишається під чоботом окупантів, буде незабаром звільнений. Не за дев'ять, то за двадцять днів чи протягом місяця. А якщо ні?.. Ситуація. Так що є у Галки і його бойових побратимів вибір, А Галка наївний, мов той десятикласник, у думках уже зустрічався із Зіною, яку він неодмінно розшукає, бо брати нарешті написали, що вона не була вигнана до Німеччини. А це ж головне. Все решта збудеться, «не погаснет без времени золотой огонек», як співав Галка щиру пісню Михайла Ісаковського і Вальки Нікітенка.

«Хоча б Кудрявий натякнув! Мовчить, піжон башкирськийі А без мене вони там не втнуть. Запеленгують цього охоронця порядку Коропа, раз плюнути. Там вистукуй, вистукуй і встигай лише голову повертати, ждучи біди. Це ж війська скільки! А власовців — мамонько-кротових! А «віники» від двох латиських дивізій СС! А кайцеліти, що повтікали з Естонії! Поневолі бога згадаєш: боже, скільки там усякої антибільшовицької нечисті, окрім 18-ї і 16-ї армій, які душили Ленінград, Новгород, Псков, усю Латвію й Естонію!..

— Якщо хлопці, то і я… — дипломатично, але досить твердо відповів Короп, порушивши мовчанку: він же — комуніст.

— Мама казала, що біг трійцю любить! — вигукнув Орел, — Га? — запитав він чи то у підполковника, чи в друзів.

— Куди від вас, чортів, подінешся! — підняв голову Галка. — Я готовий.

Підполковник привітно всміхнувся, підвівся й обняв Галку.

— Напишу сам твоїй мамі, що ти — герой!

— Не треба, а то ще справді подумає…

— Ну, а Кудрявий?

— Як же без братів-кроликів, товаришу підполковник! Але ми не знаємо латиської мови…

— До вас прийдуть двоє латишів для поповнення.

— Що ж, хлопці! — сказав п'ятий з групи, старший лейтенант Леонід. — На фронт піду хоч зараз, але не туди. Не осудіть…

— Що ти, Льоню!..

І старший лейтенант раптом заплакав, нахиливши голову на могутнє плече Коропа. Леонід ридав, мов ображена до глибини серця дитина, твердячи:

— Простіть, хлопці! Жодного разу відтоді, як ми сховалися під вивернутою ялиною, не міг спати спокійно. Мене весь час переслідували страшні сни, думки. Я безперервно і жахався, хоч не показував виду. Давно зрозумів, що моє нутро протипоказане тій роботі. Може, це хвороба, а може, й сама натура. Ви ж не гніватиметеся на мене?..

Леонід підходив до кожного, брав товариша за плечі і зазирав у вічі очима, налитими слізьми.

— Ти не сердишся, Галко?..

— А ти, Юхан?..

— А ти, Короп, ні. Знаю… А ти, командире?.. Бачу, що ні. Я не поросомлю честі групи тут, з цього боку фронту. Ми ще зустрінемося після розгрому Шернера у тій Курляндії! Га?..

— Ми згадуватимемо тебе, — пообіцяв Орел.

— А я хотів завітати за відповіддю ще й завтра, й через три дні, — признався підполковник.

— Як рубати, то вже зразу! — рішуче сказав Короп.

— Командуючий фронтом вірить у вашу групу. Ми взнали, що ви були нагороджені й Ленінградським фронтом. Бог же трійцю любить? — підморгнув підполковник Орлові. — Це ж не на два, не на шість місяців, як ви вже літали, а днів на десять, ну на два тижні…

«Бог трійцю любить…» — з іронією подумав Галка і вже не чув більше розмови між хлопцями і підполковником. У його уяві постала далека осінь тридцять третього року, рідна хата. Вечір. Яскраво горить гасова лампа на столі. А в її світлі Галка, малює портрет кучерявого болгарського і комуніста Димитрова. Малює, замислено прикусивши губу, і не помічає навіть часу. Тиша в хаті. Під припічком подає свій сигнал цвіркун. На стіні цокають ходики. А в шибки вистукує «морзянку» дощ…

Галка дістав з польової сумки аркуш паперу, підійшов до столу, на якому стояв каламарчик і поруч лежала учнівська ручка, сів на край стільця і написав: «До партійного бюро Н-ської частини. На третє бойове завдання хочу летіти комуністом». І поставив підпис.

— Ось передайте цю заяву секретареві партійного бюро частини! Дві рекомендації надійдуть з артилерійської гвардійської батареї Балтфлоту. Інші дві обіцяли Кудрявий і Короп. Вистачить же чотирьох?.. — збуджено і голосно говорив Галка.

— Цілком, земляче мій! Я теж можу поручитися за тебе. Бо знаю тебе рік і два місяці. Нехай у твоїй анкеті додасться ще одна заповнена графа — член ВКП(б).

— То летимо на дев'ять або п'ятнадцять днів? — ще запитав Кудрявий, ніби виторговував строк.

1

Спливла ніч, дотлівав і осінній день, а Кудрявий, Орел. Короп і Галка все ще не могли зустріти Тайду і Латиша після приземлення.

Цього разу їх десантували з дальнього бомбардувальника. Швидкість у ДБ-3 набагато більша, ніж у «Дугласа», і тому парашутистів розсіяло. До того ж бомбардувальник летів високо: по ньому стріляли фашистські зенітки. І не по прямій летів, а описував дугу. Ось та дуга все й заплутала. Кудрявий, який стрибав першим, не побачив жодного парашута. Галка падав услід за командиром і теж не помітив жодної парасолі. Такого ще не траплялося: нехай не всі чотири, а хоча б один парашут Галка мусив би побачити!..

На землі радист зустрівся з командиром незабаром. Однак спокою в обох не було. Незвичайні умови польоту й десантування їх турбували ще в літаку. У бомбардувальнику для шістьох з повною викладкою було надто тісно.

Десантники сиділи перед бомбовим люком, підібгавши коліна під самі підборіддя, цілих півтори години й ждали не діждалися, поки скінчиться оце каторжне їхнє перебування між небом і землею: у кожного так усе давило й муляло, що терпцю не вистачало. Аеродром в Естонії покинули, ще коли не сіло сонце, а над Курляндським півостровом з'явилися, коли тільки почало сутеніти.

Так задумано пілотами. «В Курляндії — безладний рух. Треба летіти ввечері, щоб було видно на дорогах автомашини, а в лісах вогнища від похідних кухонь. Інакше можна десантуватися у розташування якоїсь німецької частини, що зупинилася на ночівлю…» — говорив штурман. Він казав правду. Як тільки-но минув бомбардувальник море і з'явився над суходолом, з літака стало видно, що сотні машин запрудили шосейні дороги, які вели до портів Лієпая і Вентспілс зі сходу й півдня. Створювалося враження, що німецькі війська тікають з фронту, квапляться через порти евакуюватися в Східну Пруссію чи в Німеччину. Отже, командування 2-го Прибалтійського фронту, яке посилало групу Кудрявого на дев'ять днів у «котел», не дуже помилялося в строках визначення їм нового бойового завдання.

Коли до Кудрявого підійшов Галка, сигналячи язиком і пальцями, командир уже встиг стягти з берізки свій парашут. Саме в цю мить з-за, повороту вихопилася автомашина із синіми (для маскування) фарами. Кудрявий ледве встиг упасти, і синє пасмо шугнуло по стволах молодих беріз.

— Везе нам на оці приземлення! — поскаржився командир. — То на власовців напоролися, то на лісові розробки, а тепер сіли, браття-кролики, на саме шосе. Ти сховав парашут?

— Закидав гіллям і листям…

— Молодець! Ти ще не зависав. Наловчився управляти стропами, — похвалив Кудрявий.

— Досить і тої халепи, що зависають інші.

— Та цього разу, мабуть, таке виключається, — загадково і з жалем мовив командир.

— Як це розуміти? — здивувався Галка.

— А так, що решта десанту полетіла додому…

Галка здригнувся від почутого. Грішним. ділом, він це ж подумав ще в повітрі, коли шукав очима парашут Тайди, котра повинна стрибати за радистом, тобто третьою. Але скільки не вертів сюди-туди головою Галка, так і не вгледів парашута. Коли десантувалися під, Псков, Галка бачив парашути Орла і Коропа, лейтенанта Петра. А першого квітня приземлявся на лісорозробки — і теж було видно парашути Леоніда, Коропа й Орла, не говорячи вже про парасоль командира, котрий стрибав першим: той розпускався десь під ногами, немов велетенська медуза. А нині…

Тайда навіть жартувала незадовго до стрибка! «Будеш насміхатися, звалюся тобі на голову ~ знатимеш!»

— А що ти їй говорив?

— Вона вперлася своїми коліньми у мій бік, що й дихати ніяк. І я сказав: «Що ти, мейтинес[2], торохтиш тут кістками?»

— А що ж вона тобі?

Каже: «Знайшов би собі у групу пухкеньку, як твої вареники!»

— Правильно вона тобі сказала. Хоча, мабуть, мала на увазі не вареники, а пампушки… А ти?

— Відповів, що пожартував, мовляв, Тайда мейтинес перший клас, так і Юхан говорив.

— Знайшов, про що говорити перед десантуванням!

— А що ж мені — співати «Катюшу»? Тайда — симпатична дівчина. Очі голубі, волосся біляве, мов грива, і сережки під колір очей. Німцям і в голову не збреде, що парашутистки носять золоті сережки з бірюзою.

Кудрявий мовчав, а Галка розмірковував уголос?

— Навіть переляканому не було в чому триматися у бомбовому відсіку! Ми всі висипалися, як буряки з перекинутого воза…

— Тоді чому не бачив, окрім твого…

— Дивина. Що ж, пошукаймо їх. Не знайдемо — сповістиш, що готові прийняти решту десанту. Якщо виживемо, звичайно…

Знову поблизу прогуркотіли автомашини, загрозливо сяйнувши світлом фар.

— Розносило їх, чортів!..

— А чого ж їм не їздити? — сказав Кудрявий, вийнявши, кишенькового годинничка. — Ще тільки 21-ша. Знаєш, наші; серйозно атакують Ригу. Ось побачиш, днів за два-три візьмуть. Це буде перемога! Остання столиця, вибита з пазурів Гітлера. Салютуватимемо тільки!

Вони тихо гомоніли, раз по раз зупиняючись, щоб прислухатися. Рух на шосе тим часом затихав. Десь недалеко валували собаки. Лунали поодинокі постріли і кулеметні черги. Постріли ті відгукувалися різкою біллю у серці. «Чого їм ото стріляти на ніч глядя?!» — думав Галка.

Парашут Кудрявого вони замаскували під осокором, листя якого тріпотілося на свіжому осінньому вітерцеві і вже падало. Пахло пріллю і вогкістю.

— Добре, що вантажних мішків, нема. Вони тільки німцям допомагають нас шукати…

— Досить! Намучилися з ними ще під час першого десантування! — сказав Кудрявий, — Як гадаєш, нас бачили німецькі солдати, що дислокуються поблизу?

— Біс їх знає! Ми не бачили своїх парашутистів, то як могли бачити німці?..

Вони пройшли уздовж шосе з півтора кілометра, сигналячи язиком і клацаючи пальцями, а також стукаючи палицею об стовбур дерева. Щоразу прислухалися. Але ніякої відповіді на їхні знаки, ніби. справді, окрім них двох, ніхто більше й не вистрибнув з літака.

— Мо’ перекусимо? Вже ж північ. Нова доба настала, — сказав Кудрявий. — А тим часом, може, хтось подасть свій позивний.

— Не хочеться їсти. А відпочити — не зайве. Все ми та ми, нехай і вони нас шукають! — невдоволено мовив Галка, ніби й справді був упевнений, що шукали своїх тільки він та командир.

Сіли біля товстенної сосни, простягши ноги і обіпершись спиною об стовбур. Вітер гнав хмари, крізь які раз по раз визирали зорі.

— Це ми зиму пробули в тилу ворога, усю весну, всеньке літо — і тепер ще й осінь доведеться для повноти враження! — сказав кудрявий задумливим голосом. — У тебе тривожно на серці?

— Не сказав би, щоб дуже… Скільки було тих хвилювань у мене ще перед першим стрибком! Пам'ятаєш історію з пістолетом? Та й під час десантування. А потім поблизу «Пантери» скільки довелося пережити. А шість місяців на шосе Рига — Псков! У мозку й клітин не вистачить на таку напругу! А в тебе? — озвався Галка.

— Я пригадав перше приземлення. Тоді в мене серце калатало, як навіжене. Пригадав і першу квітневу ніч, коли товклися навколо сосни, на якій завис парашут Орла, а наш Леонід був мокрий по самі вуха. І тоді теж було неспокійно. А зараз сам не розумію, що за стан такий — дивний якийсь. Що ж — надійся на краще, а жди гіршого.

Час минав повільно. Рух на шосе вщух. Стих і вітер у верховітті дерев. На східному небосхилі з'явився гострий ріг старого місяця. Кудрявий і Галка далеко не відходили від місця приземлення, а курсували сюди-туди в усіх напрямках, намагаючись знайти ще кого-небудь із своїх. Що їх чекає завтра?.. Найліпше для них обох піти подалі від місця десантування, десь затаїтися на кілька днів, а потім уже спробувати вийти на люди, розпочати роботу.

— Стій! — раптом прошепотів Кудрявий, схопивши Галку за руку. — Здається, онде дві постаті на лужку…

Вони зупинилися. На галявинці, заллятій місячним світлом, стояло двоє — один ніби огрядний, другий — менший, стрункий. Обидва з автоматами.

— Гей, що ви там гав ловите? — вигукнув Кудрявий, будучи переконаним, що то свої.

— А-a! Це ви, біси-анцихристи! З ніг збилися, вас розшукуючи! — озвався Орел. — Ось Короп ногу пошкодив. Шкутильгає трохи. А взагалі тепер пропала конспірація! — загадково промовив Юхан.

— До чого тут конспірація? — здивувався Кудрявий, підійшовши до хлопців, і потиснув їм обом руки, як завше робили вони, зустрічаючись уперше на чужій землі.

— Подивися на його лице!

Галка і Кудрявий стали зазирати в обличчя Коропа, але той одвертався, ставав так, що від місяця була тінь.

— Я ще тоді говорив, що нещастя трапиться, коли в групу прийшла баба! — ледве чутним голосом мовив Короп: йому надто важко говорити.

— Тайда тут ні до чого, що ти ледве губами ворушиш, — не зрозумів Коропа командир.

— Його обкрутило навколо стовбура і стукнуло. Губи розквасив, — пояснив Юхан. — І тепер нікому буде кричати на нас за порушення правил конспірації. За оті дев'ять днів, поки прийдуть сюди наші, чи й заживе!

— А де Тайда? Латиш?.. — запитав Кудрявий. — Ми вже думали, що вона злякалася і не вистрибнула з літака…

— Тайда? Та що ти! — здивувався Юхан. — Вона ще мені й повітряний поцілунок послала.

— Вгомонись, залицяльнику! — не стримався Короп і заговорив, сварячись кулаком на Юхана, бо говорити не міг — губи кровили.

— Тоді де ж вона? — з острахом запитав Кудрявий.

— Там, де й Латиш. Тут десь… — відповів збентеженим голосом Орел.

Вони відшукали місце на багнистому острівці і, встановивши чергування, полягали спати.

Перша з дев'яти обіцяних командуванням ніч у «котлі». Галка чергуватиме до ранку, бо спати не хоче.

— Бути по-твоєму! — відповів Кудрявий, притискуючись до Галчиної спини. — А казав — не хвилюєшся… — завважив, натягуючи на себе згорнений кілька разів парашут, що заміняв у них завжди ковдру.

— Але ж мозок не приймач і передавач, його не увімкнеш і не вимкнеш. Та ви спіть! Завтра тяжкий день.

Галка уявив себе на місці Тайди. Мабуть, дуже страшно дівчині бути одній серед ночі в лісі, біля хутора якогось, захопленого німцями, айзсаргами чи командою межа кеті. Як не повезло їй у десантуванні! Та й Латишеві не легше одному, коли навкруг, як мурахи, ворожі солдати і покидьки типу Кротова. Мабуть, чорти занесли сюди і Кротова, у «котел», бо ж іншого маршруту із східної Латвії, від Риги не було для військ противника — тільки в Курземе. Як для військ, так і для запроданців — тут їхня остання «фортеця». Тяжко думати, що справжні люди, такі, як старший лейтенант Іван, лейтенанти Петро і Сокіл, загинули, а кротови живуть, пиячать і служать фашистам, ще й можуть вижити у війні, щоб потім утекти кудись у Швецію, про що марять айзсарги, чи в Аргентіну. Для переконаних ворогів комунізму і Радянського Союзу місце знайдеться і після війни десь у Європі чи за океаном. З комунізмом ніяка буржуазна держава не стане миритися надовго і всерйоз. А коли так, то монополіям завжди будуть потрібні покручі, безбатченки, пристосуванці й сволота. в — Сволота!.. — повторив уголос Галка.

— Ти чого лаєшся? — тихо поспитав командир. — Чого ти розмітингувався?

— Про Кротова думаю… Десь спить собі на ліжку, під головою пухова подушка, а може, поклав голову на плече якоїсь Матільди чи Анни, яка ото оголосила влітку у власовській газеті, що шукає знайомства для одруження…

— Таке життя… — ствердив командир.

2

З раннього ранку рух на шосе посилився. Часом двигтіла навіть земля і ніби тремтіли стовбури високих сосен, ялин, осокорів. На хуторах лунали постріли з автоматів і кулеметів. Усі ці звуки наскрізь пронизували ліс, у якому перебували парашутисти Кудрявого.

Однак гуркіт на дорогах і стрілянина не лише вселяли тривогу у серця десантників, а й свідчили про хаос, що панував навкруг, про ситуацію украй напружену у ворожому стані.

Взявши з-під кореневища великої сосни мішки з харчами, парашути, четвірка Кудрявого вирушила на пошуки Тайди і Латиша. Короп вирізав собі палицю — таки шкутильгав. І він, і всі шкодували, що медикаменти, задушилися у Тайди. Як би знадобилася стрептоцидова мазь для губів Коропа, які кровили і дивовижно набрякли.

Ходили-бродили вони по лісі увесь день, раз по раз виходячи до галявин, на яких розташовані хутори, захоплені німецькими солдатами.

Десь за годину до смерку Короп, який шкутильгав позаду і пильніше за всіх придивлявся до всього, раптом гукнув:

— Це слід Тайди! Дивись. Кирзові чобітки 37-го розміру! З цяточками на підошві.

Він став на коліна й заміряв відбиток ноги на зволоженій землі.

— А може, це якась латишка з хутора? — засумнівався Орел.

— Ні! Чоботи наші! — стояв на своєму Короп і полегшено зітхнув. — А я вже думав, що її парашут не розкрився…

— Я теж, — в унісон відповів Галка. — Тільки боявся про це вголос говорити…

— Де ж вона зараз, бідолашна? — запитав, немов сам себе, Короп.

Йому стало неймовірно жаль дівчини. Та й на себе образливо. Це ж він першим сказав: «Баба у групі ні до чого, бо — все одно що на кораблі». Це почула й Тайда. Латиш спробував був заспокоїти Коропа, що ця дівчина варта кількох бувалих вояків і що, дякуючи їй, група Латиша виконала завдання командування у районі Даугавпілса.

Зараз Коропу соромно за ті слова і як солдатові, і як комуністові. А ще рекомендацію в партію давав Галці. Що Галка і хлопці подумають про такого комуніста, котрий вірить у забобони. Сказав би таке Юхан… Учився лиши три роки, ходив до церкви, богомільна у нього мати, віруючий батько! В одній сім'ї два боги — лютеранський і православний. Коропу незручно розпитувати у Юхана, бо той уникає подібних розмов, хоча всі знали, що потай Орелі хрестився, коли гахкав грім у небесах і блискавка шугала з хмар, щоб розколоти якесь високе дерево чи увігнатися у телефонний стовп. Юхан — одне діло, людина народилася і виросла у буржуазній країні, прожила за Радянської влади лише один рік. А Коропу не до лиця отак говорити про жінку.

Ось чому він зрадів, коли побачив відбитки малесеньких чобіт. Його велика рука з розчепіреними пальцями ніби гладила той слід, зігріваючи своїм теплом, що йшло від самого серця. Присівши над слідом, він думав про свою доньку, котрій через десять років буде стільки літ, скільки зараз Тайді, і яка, звичайно, знатиме про цю війну тільки з його розповідей, з книжок, фільмів. І знатиме ще й те, що така ж двадцятилітня її ровесниця летіла парашутисткою на бомбардувальнику, бо в командування не було під боком транспортного літака. Летіла у Курляндський «котел», аби скоріше скінчилася війна.

Нарешті Короп підвівся і витер сльозу рукавом. Він дедалі ставав уразливішим, тонкосльозим. Всі знали про це, і ніхто не насміхався, бо нерви оголені, мов дроти, з яких ножем зішкребли ізоляцію, і в такому клубкові до короткого замикання — одна мить.

— Жива наша Тайда! — радісно мовив Короп. — Зустрінемося, і попрошу пробачення.

— І я теж! — вигукнув Галка. — Отак бевкнути: «Що ти, мейтинес, тарабаниш кістками під боком?» А вона: «То йди шукай собі пухкеньких, як твої варенички!»

— Не розумієш ти, Галко, краси! — втрутився Орел. — Якби не товстий Латиш, я б її закохав у себе.

— Та чули вже! — докорив джиґуну командир.

І хлопці надовго змовкли, думаючи про Тайду і про себе в цьому Курляндському «котлі». Думали, що їх чекає завтра? Не лише думали, а й намагалися пильно спостерігати за лісом.

— Латиш! — раптом вигукнув Орел, котрий зараз виконував функцію розвідника і йшов попереду. — Та не один.

— Тайда?! — в один голос вихопилися Кудрявий і Короп.

Розвідники побачили Латиша, котрий зняв кашкета і витирав піт з чола, і ще одного високого хлопця у картузі з великим козирком і в німецькій шинелі. За плечима у юнака стирчав ствол карабіна.

— Ба! Як упрів, анцихрист, нас шукаючи! — сказав Орел, не зводячи погляду з Латиша і хлопця.

— Свейке! — вигукнув Галка.

Латиш стояв на тім боці невеличкої луки з автоматом і речовим мішком за плечима і витирав рукавом обличчя.

— Таки точно впрів! — усміхнувся розбитими губами Короп.

Парубчак, який був з Латишем, здригнувся, почувши вигуки. А десантник обернувся, не зробивши спроби скинути з плеча автомат, ніби весь час ждав, що його погукають свої.

— А, це ви?.. Свейке! — привітався Латиш стомленим голосом. — А Тайда де?

— Ми думали, вона з тобою…

— Ну як же! — невдоволено сказав Латиш. — Вона стрибала одразу за Галкою, а за нею — Орел. Десь мусила приземлитися між Галкою й Орлом…

— Так і ми думали. Та не так сталося…

— То, вважаєте, її парашут не розкрився? — аж пополотнів Латиш.

— Не вважаємо. Короп ось знайшов недавно слід від її чобіт.

— Чобіток 37-го розміру, — нагадав Короп.

— Точно! — усміхнувся Латиш. — Це її розмір…

— Все знає цей товстун! — ревниво прошепотів Орел, нахилившись до Віктора. — Навіть розмір Тайдиного взуття..

— На те він і розвідник, — сказав Галка.

— А цей хлопець — наше поповнення! — показав Латиші рукою на стрункого, русявого юнака з ямочкою на підборідді. — Август з міста Кулдиги. Німці посилають молодих латишів копати окопи, а він утік…

— Як патріот, — насмішкувато зауважив командир.

Та Август цілком серйозно відповів:

— Я — комсомолець. І карабін роздобув. Шукаю партизанів…

— Швидко Латиш довірився, — неголосно сказав Короп командирові.

Командир мовчав, хотів перемовитися з Латишем, бо був невдоволений його вирішенням іти й ліс із першим стрічним.

Кудрявий кивнув головою, і Латиш зрозумів, що хоче від нього командир. Вони відійшли на кільканадцять кроків.

— Так швидко, без усякої перевірки взяв новачка із собою? — запитав Кудрявий.

— Август — із Кулдиги, куди наїхало вже з п'ятнадцять гітлерівських генералів. Зараз там готують місця для них. Може, це штаб фронту? — продовжував Латиш, не відповідаючи прямо на запитання про Августа.

— П'ятнадцять генералів?.. — Кудрявий закліпав очима, у яких погасли злі вогники, а на устах з'явилася заздрісна усмішечка, ніби отих генералів він узяв у полон мов «язиків».

— Август тільки вчора в Кулдиги, — голосно промовив Латиш.

— Так! — ствердив юнак. — Там, біля мосту через Венту, німці поставили п'ятнадцять зенітних гармат.

— Та це ж чотири батареї! — вигукнув Галка, котрий добре знав зенітників. — Цілий дивізіон!

— П'ятнадцять генералів разом може бути тільки у великому штабі! — вголос розмірковував Кудрявий. — Мабуть, то штаб Курляндського фронту, тобто групи армій «Норд».

— На хуторі Пельчі, на дачі Ульманіса зупинився якийсь генерал Шернер. Дядя Едуард казав, — знову озвався Август, — що віднині «Норд» іменується «Курланд».

— Чули? — звернувся до всіх Латиш і, широко усміхаючись, став підкидувати правою рукою невидимі камінці — така була його звичка, коли хвилювався. — Генерал Шернер — командуючий групою «Курланд».

— А «Курланд» — не лише оті недобиті 18-та і 16-та армії, що були під Ленінградом і Новгородом, а й місцевість — Курляндія, Курземе, — розвивав думку Кудрявий. — Отже, «Курланд» — це й оборонний рубіж у противника. Так що дані Латиша дещо та значать для початку.

— А оці відомості… — загадково говорив далі Латиш. — На двох хуторах я зустрічав людей, які повернулися з Лієпаї. І троє, не змовляючись і не знаючи один одного, сказали: зараз у порту зібралося тридцять транспортів і десяток бойових німецьких кораблів!

— Троє так сказало? — перепитав командир.

— Троє. З хуторів… І ще! Августів дядько Едуард працює на віллі у Пельчі садівником, — додав Латиш, стишивши голос.

— Зажди, зажди… — застеріг рукою Кудрявий, напружено думаючи.

— Так. Мій дядя Едуард з весни — садівник на тій дачі, — пояснив Август.

Почувши ці слова, Короп не без іронії зауважив:

— Прислужник буржуазії твій дядя-садівник! А тепер ще й німецьким генералам прислужуватиме, поки наші війська не виметуть їх у Балтійське море…

— Не кажи гоп… Як це по-російському?.. Ти ж не знаєш латишів, Коропе! — ображено відповів Латиш.

— Дядько Августа — червоний латиський стрілець, герой громадянської війни. На Україні, лід Каховкою був тяжко поранений восени 19-го року…

— Може, цю легенду дяді склали німці або «лісові коти», щоб ошукати нас? — недовірливо озвався Короп.

— Ну, це ти вже… Як це по-російському?..

Латиш став трясти долонею, ніби щось зважував, але слова по-російському не знайшов, а лише докірливо похитав головою.

— Дядя поранений був під українським хутором Преображенкою. Його підібрали червоні козаки, — пояснив Коропу Август.

— Вірно! — ствердив ніби сам собі Латиш. — Хіба можуть межа кеті й німці щось знати про той хутір і червоних козаків?.. Я сам про них чую уперше. А тепер знаю: червоні козаки, земляки нашого Галки, бойові побратими дивізії латиських червоних стрільців. Що ж тут підозрілого? Звикли ви… Як це по-російському?

І цього разу Латиш не сказав, як то буде по-російському, а тільки підкидав уявні крем'яхи великою робочою правицею, на якій виразно проступали жили.

— Перевіряти анкетні дані… — підказав Галка.

— Так, так!.. Перевіряти анкету Августа і отих трьох латишів, що про німецькі транспорти говорили! — захвилювався Латиш. — Поки ми допитуватимемося, хто Август, хто ті люди, транспорти заберуть кілька німецьких дивізій і ті опиняться десь у Кенігсберзі! Вже зараз Галка мусить попередити наших, щоб пілоти й підводники бомбили й торпедували транспорти в лієпайському порту!

— Це вірно! — погодився Галка. — Треба повідомити Центр про транспорти. Та й обстановку взагалі… А ви ж тим часом відпочинете.

— Гаразд, — сказав командир радистові й звернувся до Августа: — Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Хочеш бути бійцем нашої групи?

— Хочу. Карабін собі добув, щоб не соромно було проситися у партизани.

Парашутисти сіли на повалене дерево, а радист лаштувався вийти на зв'язок.

— Хутори кишать німцями й айзеаргами, — розповідав Латиш. — Люди бачили наші парашути. Так що будьте обережними. Про нас тут знають. Та видно, що вночі і вранці німцям було не до парашутистів. Тремтять, вражі душі! Бояться приходу Червоної Армії.

— Логічно! — кивнув головою Кудрявий.

— Ще не все про ситуацію. У лісах бродять купками латиські хлопці, що втекли від німців, коли ті їх мобілізували копати траншеї, і колишні червоноармійці — втікачі з німецького полону. А я натрапив на Августа.

Кудрявий уважно слухав Латиша і скоса позирав на Августа, думаючи про себе. Командира захопила думка використання в розвідроботі Едуарда Робертовича, дядька Августа, ким би він не служив на дачі у Пельчі, садівником чи двірником. Можливо, він посланий місцевими комуністами на таку роботу, бо не можуть підпільники діяти, не знаючи ворожого лігва. А ота вілла була завжди заселена якимись окупаційними чинами. Не так для групи Кудрявого важливо, по якій причині й коли став Едуард Робертович садівником. Важливо, — що він там є і що має племінника Августа.

Тим часом Галка вже відстукував на тон бік фронту телеграму:

— Центр. Терміново. 11.04.44. В лієпайському порту скупчилося тридцять транспортів. На хуторі Пельчі, на віллі колишнього президента Латвії Ульманіса командуючий військами «Північ» генерал-полковник Шернер влаштовує свою резиденцію. В Кулдизі зараз п'ятнадцять генералів. Мабуть, це штабісти армій, що відступили з-під Риги. Біля мосту через Венту в Кулдизі п'ятнадцять зенітних гармат. Нема поки що Тайди. Кудрявий».

— Отримав сигнал — «квитанція»! — доповів Галка командирові.

Схвильований Кудрявий уже звертався до Августа:

— Послухай, тобі треба дістатися в Кулдигу, а потім до дяді. Як на це дивишся?

— Я піду і все зроблю, що ви скажете! — погодився Август.

— А німці тебе не затримають?..

— У мене є аусвайс. Я добре розмовляю по-німецькому, бо вчився разом з німцями-колоністами у німецькій гімназії.

— Оце здорово! — вигукнув Кудрявий. — А до Кулдиги звідси далеко?

— Кілометрів з п'ятнадцять. Ранком вийду на шосе, і мене підкине якась машина. Я не боюся німецьких солдатів. З ними домовитися легко. Айзсаргів треба боятися, — зауважив Август. — Скільки днів я повинен там бути?

— Це залежить від цінності даних, які може дати твій дядя. Якщо надто цінні й термінові, повертайся через два дні. В іншому разі ми чекаємо тебе тут 17 чи 18 жовтня.

— Я зрозумів, — відповів Август.

— Зустріч тут, на лузі, біля поваленого дерева. Під коренем у консервній банці лежатиме наша записка. Все може трапитися за ці дні. Тому ти покладеш у цю баночку свій звіт про відвідини дяді. Нас цікавить усе про німців.

— Я це зрозумів, коли зустрівся з вашим Латишем, а тепер — моїм старшим братом і другом! — Август нахилив свою голову до плеча Латиша. — А про вашу дівчину можна сказати своїм людям на хуторах?

— Можна! — відповів командир розвідгрупи. — Навіть треба.

До місця, де були сховані мішки з харчами і парашути, того вечора дістатися не пощастило. Безліч дрібних болотець збили з толку навіть найкмітливіших в орієнтації хлопців, тому розташувалися під лапатими вітами ялини.

Була тиха осіння ніч. Спав Галка лише кілька годин. Опівночі прокинувся й побачив, що старий місяць зазирав до них крізь плетиво дерев, як і тої незабутньої ночі у квітні, коли вони спали під густою, з низькими розкішними вітами, сосною. Така сосна могла бути тільки на галявині. Їй не заважали дерева-сусіди, їй не довелося боротися за сонце, росла вона більше вшир, як молода огрядна купчиха, котрій не думати про хліб насущний.

— Не спиш? — запитав Кудрявий: Галчині думи, мабуть, розбудили і його. — Завтра займемося бухгалтерією на шосе. Ти підеш і Орел. А ми втрьох шукатимемо Тайду.

— Звичайно. Тільки, мабуть, нехай Короп буде зі мною. У нього ж нога болить…

— Хай так, братику-кролику.

Тільки благословилося на світ, Август був уже готовий піти з лісу. Його обличчя навіть у тумані світилося якимось натхненням, радістю від почуття, що піде виконувати своє перше бойове завдання для розвідгрупи Червоної Армії. Такого йому і приснитися не могло ще місяць тому. Однак Август бачив, що йому ніби не всі вірять. На мить хлопець поставив себе на місце того ж Коропа з розбитими губами. Прийшла до них людина, котра пробула в німецькій окупації понад три роки, а до того жила ще і в буржуазній країні чотирнадцять літ. Та ще ситуація: всюди німецькі війська, команди межа кеті, айзсарги, всюди лунає стрілянина. «Хто стріляє? По кому стріляють?..» Від цих запитань аж моторошно стає й Августу. «Як переконати Коропа, що я не можу вас зрадити, що дядя мій Едуард таки справді з ленінської гвардії стрільців, а не якийсь там садівник, прислужник буржуїв?»

— Я клянуся! — сказав нарешті Август, дивлячись у вічі Коропу. — Я все зроблю, аби Червона Армія розбила скоріше фашистів!

— Іди, хлопче! — сказав Короп, потиснувши руку Августові. — Ні пуха тобі, ні пера!

— Палдес! Палдес! — подякував Август і пішов.

Парашутисти далі шукали Тайду.

Раптом усі зупинилися здивовано вражені, не дійшовши кільканадцять кроків до дерев, під якими ще вдень заховали солдатські мішки з харчами, запасні набої до автоматів, плитки тротилу, міни, казанки і навіть два парашути. Галка й Орел, котрі йшли попереду, вмить скинули з плечей автомати, звели їх на бойовий взвод і мовби по змові, ставши на одне коліно, повертали головами сюди-туди, щоб розпочати вогонь.

Вдарити першими — означало або ж перемогти, або ж зменшити загрозу, що нависла над ними. Кудрявий, Латиш і Короп, які йшли за Галкою й Орлом на віддалі сотні метрів, теж приготувалися до бою.

Настала гнітюча пауза. Ті, що йшли за двома, не знали, що трапилося, а Орел і Галка ждали з миті на мить автоматної або кулеметної черги. Серця в обох калатали. У вухах подзвонювало від цієї тиші, що, може, ось-ось розколеться смертельними пострілами. І в Галки, і в Орла сумніву не було — вони потрапили в засаду. Їхні речі геть пошматовані й розкидані, валяються навіть плитки тротилу. Це діло рук межа кеті, які надибали їхню базу, пограбували її, а самі сховалися, щоб потім вигукнути: «Хенде хох!»

Скільки вже було таких напружених моментів у хлопців Кудрявого за час їхнього десантування! Якби Галка чи Орел зараз дали чергу, стало б якось легше, настала б розрядка, що її так не вистачало їхньому душевному стану. Та в обох ще була витримка, без якої неможливо розвідникам.

Минула секунда, третя, шоста, і Орел уже поглядав на Галку, здивовано кліпаючи очима: мовляв, що за оказія. Галка нарешті глибоко зітхнув, витерши рукою пересохлі губи, ніби під пекучим сонцем у пустелі, посміхнувся. А Орел запитав:

— Ти чого?..

— Поглянь! — відповів Галка, показавши цівкою автомата на пеньок, біля якого валявся погнутий алюмінієвий солдатський казанок.

— Це біси-анцихристи дикі кабани завітали на нашу базу! От фашисти прокляті! — вигукнув здивовано Орел.

— Уклали, мабуть, угоду з межа кеті і, поки ті збираються накрити нас мокрим рядном, вепри встигли посмакувати нашими припасами! — додав Галка. — Оце так історія!.. — радист підійшов до казанка. — Дивись! Це ж, мабуть, сікач діставав з казанка ковбасу, засунув рило під дужку, а потім клятий агресор не міг звільнитися. Потрапив, як у капкан. Але у нахаби таки розум є. Того й ударив казанком об пень, одірвавши дужку!..

Підійшли до погромленої бази Кудрявий; Короп і Латиш. Усі стали збирати залишки продуктів, з яких лишилися тільки понівечені банки консервів — шпроти, згущене молоко, яловичина.

— А один туземець пробував навіть на зуб і прокусив банку зі шпротами! — засміявся Кудрявий.

— Добре, що кабани не відгвинтили баклагу із спиртом! — нарешті засміявся Латиш. — Мабуть, гралися нею, як м'ячем. Подивіться, куди запроторили.

— І сміх, і сльози, — озвався Короп. — У нас було продовольства днів на сім, а коли б заощаджували, то вистачило і на десять. Тепер же зосталося тільки на день-півтора.

— Свині — не лось чи олень. І не дикі кози. Ті б ковбасу не їли. А ці ненажери ще й сухарями закусили. Не змогли розв'язати, то пороздирали мішки.

— Це ж така зграя й Тайду може налякати? — з острахом промовив Латиш. — Я раніше й подумати не міг про це. Уявіть собі! Спить дівчина десь під густою ялиною, а тут зграя кабанів…

— Та ні. Вони першими людини не зачеплять, — хотів заспокоїти Короп Латиша.

— А роботу, браття-кролики, треба починати! — сказав Кудрявий. — Двоє — на шосе, троє — шукати Тайду!

3

Три дні й три ночі хлопці Кудрявого чергували на шосе Тукумс — Кулдига, займаючись «бухгалтерією». І завжди лунали постріли з автоматів, кулеметів — то віддалік, то ближче. До тої стрілянини вже звикли, гадаючи, що стріляють межа кеті й солдати, аби чимось показувати свою присутність на довколишніх хуторах. На те й війна, щоб стріляти. Та й чимало військових частин було розташовано и подалі від передової, а деякі підрозділи — зовсім близько до місця, де діяли і жили розвідники Кудрявого.

Щодня по двічі Галка передавав у Центр радіограми про рух противника на шосе, про відомості, які їм дали перші «язики», взяті біля хутора і на тому ж шосе. Часом передача тривала з годину.

То були напружені години, бо всім здавалося: ось-ось до них прийдуть фашисти. Тому завжди двоє чи й четверо охороняли Галку, готові битися за нього і за діло своє до останнього набою.

Кілька разів над лісовим масивом ранком о восьмій, коли виходив в ефір, з'являвся двокрилий німецький літак. Його хлопці охрестили «костилем», бо він був трохи Горбатий, Цього разу «костиль» прилетів і о шістнадцятій.

— На нашу «вуточку» трохи схожий! — сказав Короп, задерши голову. — Чого йому тут потрібно?

— Нас, анцихрист, вистежує! — сказав Орел жартома.

— Що ми — дивізія, яка розташувалася в лісі? — заперечив Короп.

— А чого ж його чорти носять? Учора теж літав. І ранком сьогодні…

— Мало хіба літає зараз — і бомбардувальників, і «костилів»… — заспокійливим голосом мовив Короп. — Скоро отримаєш «квитанцію»? — звернувся до радиста.

— Ще не все передав, — відповів Галка.

Попрацювавши з чверть години, став згортати рацію.

Йому допомагав Орел.

— Переживає, мабуть, підполковник Півень, що не знайшли Тайди? — сказав Орел.

— Запитує, чи не зустріли. А за відомості дякує, — відповів Галка.

— Все-таки дещо робимо! — з гідністю промовив Орел. — Але не подобається мені Латиш. Він як чорна хмара, спохмурнів, заростає бородою. Я не бачив, щоб він навіть Умивався.

— З ним коїться щось недобре. Все через Тайду, — погодився Галка.

— Як гадаєш, у Тайди і Латиша була любов? — раптом спитав Орел.

— Я кілька разів перехоплював їхні погляди. Якась доля секунди в погляді — і ясно без слів, без жестів. Їм взаємовідомий кожен подих. П'ять місяців були разом у ворожому тилу…

— І майже сусіди — за півста кілометрів від нас на південь, якраз у районі, де «Зелена», «Синя» і «Коричнева», смуги оборони.

Галка розшифровував прийняту радіограму. Короп і Орелі1 одійшли подалі, причаївшись за стовбурами дерев.

Короп усе частіше виймав із кишені на срібному ланцюжку кіровський годинник. Пора б уже вернутися із шосе! Кудрявому і Латишу. Вони вперше пішли разом. І Короп здогадується чому. Кудрявий хоче віч-на-віч, без свідків поговорити з Латишем, щоб той очунявся від нещастя і таки взяв себе в руки. З'явиться з щетиною на щоках десь на хуторі, і люди здогадаються — з лісу. А був би поголений, причепурений, ніхто б і не подумав, що цей товстун є розвідник-парашутист.

Короп поважав Кудрявого за те, що той ніколи за минулі сім місяців перебування у ворожому тилу жодного разу не сказав своїм підлеглим: «Я наказую! Це мій наказ!»

Кудрявий інколи був ніби в тіні, даючи хлопцям повну ініціативу на пошуки, на роздуми, на обговорення будь-якої, і особливо не простої, ситуації. Ніде не вчившись на розвідника, Кудрявий збагнув суть цієї роботи, зрозумів, від чого залежить успіх у цій неймовірно складній і надто потрібній для командування фронту і Ставки Верховного Головнокомандування роботі. Кудрявий завжди виступав останнім, і слово те було як підсумок суперечок і, звичайно, отим наказом, що возвеличений в армії на рівень закону.

— Ну, що там? — раптом поспитав Короп у Галки, помітивши, як змінився у радиста вираз обличчя.

— Пропонують іти в новий район. Це за п'ятнадцять-двадцять кілометрів звідси. Там теж шосе на Кулдигу, тільки з південної сторони, — відповів Галка.

— А як же Тайда? — здивувався Короп.

— Мабуть, там надто важлива робота…

— А не подумав наш начальник, що ми граємося з вогнем тут, на місці приземлення? — раптом спало на думку Коропові. — Шукаючи Тайду, ми можемо загубити все діло, потрапивши на рожен німців і айзсаргів…

— Пропонують іти, а не наказують, — повторив Галка.

— Вони взагалі рідко наказують, як і наш Кудрявий, — зауважив Короп.

— Це вірно. З Кудрявим, з нашими генералами і полковниками жити можна… — погодився радист.

Галка замислився. В армії він пізнав, яку силу має командир. Ось чому він поважав Кудрявого, бо душею відчував: Кудрявий е отим справжнім командиром розвідгрупи, що знає своє місце, свої обов'язки особисто, знає кожного в групі, на що хто здатний. Якби не Кудрявий, Галка б не пішов на третє завдання. Так само вважав і Кудрявий: упоратися з новою роботою можна лише з таким радистом, з таким начштабом, з таким бійцем-розвідником, як Галка.

Але сьогодні удосвіта, коли Латиш і Кудрявий збиралися на шосе, командир, хоча й пошепки, заговорив про «наказ», звертаючись до Латиша:

— Ти ж заступник командира групи, а ходиш, мов м'ясник з ризького ринку. Та ще й голову опустив. Усе чоботи розглядаєш…

— Може, ти ще й накажеш мені поголитися? — самовпевнено відповів Латиш, трясучи коліном і задерши свого розплесканого носа ще вище.

— Так. Наказую! — прошепотів Кудрявий і озирнувся.

Латиш більше не став відповідати командирові, а ходив сюди-туди, переставляючи свої чоботища сорок п'ятого розміру. Від парашутної стропи, що тліла, висячи на гілці молодої сосни, він припалив цигарку і жадібно затягся.

Обличчя було сердитим і змарнілим. Над щетиною жовтіли щоки, чоло, кінчик носа за минулий тиждень роздвоївся ще виразніше. У світло-карих очах якась утома, безнадія, відчуття приреченості. Хлопці знали (першим про це довідався Орел), що Латиш ночами схлипував, як дитина, покидаючи постіль і відходячи на кільканадцять кроків, Він плакав, звичайно, за Тайдою. Таки у нього було з нею кохання, і він ніяк не може звикнутися з думкою, що Тайди з ним нема.

Нарешті Латиш угомонився і сів на пеньок, розглядаючи свої ходаки. Тим часом шанувальник порядку Короп розвів у металевій мисочці для бриття на теплій водичці мило, збив помазком білу піну і подав Латишеві:

— Прошу…

Латиш здригнувся, а потім посміхнувся й подякував:

— Палдес… — А до всіх: — Ви не гнівайтеся на мене. Зрозумійте, як це по-російському… — І став підкидати ніби крем'яхи у своїй великій, робочій долоні. — Я за Тайду життям своїм відповідав там під Даугавпілсом, а ось тут не вберіг…

— Пілоти-піжони винуваті! — з серцем промовив Короп. — Били ми у Печорах, та, видать, мало цих соколів-задавак. Чого б ото я забирався під самі хмари з людьми на борту? Низько б летів, то не розкидало б отак. Та й командування теж добре! Транспортного літака не знайшлося. Посадили на попутну машину, мов безбілетників!

— Коли в сорок першому евакуйовувався флот з Талліна в Кронштадт, жодного нашого «яструбка» не було в повітрі. Тільки німецькі «юнкерси», «хейнкелі» і «месери», од яких темно було в очах. А бомб тих сипали, мов граду. Десятки наших бойових кораблів потопили німці. І все через цих льотчиків-щасливчиків. На, параді в Тушино вони мастаки! — пригадав минулі печалі й Галка.

— Годі! — втрутився Орел. — Нині ж не сорок перший і не сорок третій, а вже сорок четвертий рік. Тепер наша перевага і в небі. Про це свідчить бомбування лієпайського порту.

— Знаємо. Але отак викажеш усе, що на душі, то й ніби легше стане, — зітхнув Короп, позираючи на Латиша.

Той примостив на пеньку малесеньке люстерко і зазирав у нього, водячи щелепами сюди-туди, роблячи гримаси, що розсмішили Коропа. А потім. Кудрявий і Латиш пішли чергувати на шосе. Їхнього повернення Галка, Короп і Орел чекали з нетерпінням.

Повернулися вони з пакунком, обгорненим червоним, немов полотнище з прапора, шовком. Латиш і Кудрявий були чл то збуджені, чи то надто заклопотані.

— Щось сталося? — як завжди, перший запитав наглядач за порядком Короп.

— Щось про Тайду дізналися?..

— На жаль, ні, — сказав командир і до радиста: — Скільки ти за оці дні передав радіограм у Центр?

— Дванадцять. А може, й чортову дюжину…

— Скоріше, що чортову, — підтвердив Латиш.

А командир знову питав:

— І гадаєш, тебе не чули німецькі радисти на дачі генерал-полковника Шернера?..

— Не знаю. Все роблю, щоб потужність антен, а відтак і передавача звести нанівець, — відповів Галка.

— Коли ти працював ранком, німецький літак пролітав над лісом?

— Пролітав. І о шістнадцятій… — відповів Короп.

Кудрявий розгорнув пакунок. Усі побачили, що то не звичайний шмат червоної шовкової матерії, а малесенький парашут, на стропах якого тримався якийсь небачений ще апарат, герметично закритий пластмасовим циліндром.

У приладі вмонтовано індуктивні котушки, конденсатори, малесенькі радіолампи, шкала і стрілка на ній.

Командир притулив апарат до вуха радиста, і Галка почув, як під циліндром цокало, мов годинник. Прилад працював на сухих елементах і щось відраховував.

— То й що? Може, це апарат з радіозонда! — сказав непевним голосом Галка.

— А ще радіо вивчав, — докорив Кудрявий. — З самим начальником зв'язку у Ленінграді сперечався…

— Ніхто цього радіо до пуття не знає, крім того, що за радіо — майбутнє! — твердим голосом відповів Галка.

— Коли ти закінчив працювати?

— Хвилин сорок тому…

— А ця штуковина і досі цокає, — постукав Кудрявий пальцем по апарату. — Радіозонд, братику-кролику, підіймається на повітряній кулі. Та куля лопається, і від приладу на землі й мокрого місця нема. А ця штуковина працює й зараз.

— То й що? — все ще не міг Галка нічого толком сказати про цю знахідку.

— Я тебе запитую: що це?

— Що ти, німців не знаєш? Вони придумали фауст-снаряди й обстрілюють ними Лондон, сконструювали протитанкові «кулаки», завбільшки з наш ППШ. — Споконвіку вони фізики, винахідники, приладобудівники!..

— Чого це ти розхвалюєш гадів-фашистів? — сердито перебив Короп.

— Ти що, оглух? — застеріг товариша Галка. — Я говорю, що в німців наука й техніка була і є на висоті. І квасний патріотизм тут ні до чого…

— Та й що це за нова техніка? — поцікавився і Латиш.

Галка замислено дивився на шкалу, над якою стриміла стрілка.

— Мабуть, радисти з штабу армій «Норд» підсилюють мої сигнали. Погляньте: стрілка поставлена на 64. Це довжина моєї хвилі — 64 метри. Ну, не сволота?!

— Тож і я так думаю, що сволота! Твій позивний зони ще чули під Псковом, потім по західний бік «Пантери». Скільки не полювали за тобою, нічого не вийшло. Минав час, і їхні радіоспеци приготували для тебе, Галко, ось цей сюрприз від групи «Курланд».

— От біси-анцихристи! — вилаявся Орел. — Розкусили, що наша рація тут. Після бомбування лібавського порту.

— Може, — ствердив Латиш, провівши товстими і потрісканими пальцями по голених щоках.

Він відчув у словах Орла повагу до себе і віру в Августа, котрий має з'явитися цього вечора чи завтра вранці, бо відомості про скупчення суден у Лієпаї підтвердилися й іншими джерелами. Десятки радянських бомбардувальників у супроводі винищувачів літали на Лієпаю.

— Німці тут збираються бути довго, коли опускають на нашу рацію такі прилади, — сказав Латиш. — Улип ти, Галко, в історію радіотехніки.

— Авжеж… — підтакнув командир. — Наш Галка став у німецькому штабі піддослідним кроликом. — Він зітхнув тяжко і запитав: — І що ж будеш діяти тепер, братику-кролику? Не для жарту ж німці скинули якраз на нашу базу оцей апарат? Це авантюра, звичайно. Хоча й технічна, але хитра.

— Що діяти? — роздумував Галка. — Працювати, як і раніше. Однак великі радіограми треба поділити на дві, на три. Поки німці пошлють свій «костиль», треба чимало передати. Буду міняти хвилю в ході самої передачі. Припиняти роботу, коли над лісом з'явиться літак. Нарешті більше працюватиму не за розписом» а на аварійній хвилі. І попередити своїх: мовляв, ждіть мене в ефірі у будь-яку годину. Отак і сплутаємо карти. Коли ж погода дощова, нельотна, тоді можна передавати на всю котушку…

— Тобі видніше, — погодився Кудрявий. — А взагалі добре, що ми натрапили на цей парашутик. І прилад під ним, — показав він на знахідку. — Ці штуки будуть зависати на деревах, і нам просто повезло, що одна впала на галявині, поблизу місця, де ти вів передачу.

— З літака мене добре чути. Це зрозуміло. Електромагнітні коливання ідуть у небо, а ті, що понад землею, гаснуть у болоті, в лісі і майже не доходять до їхнього штабу.

Удалині пролунали постріли: били з автоматів і ручних кулеметів. Хлопці Кудрявого вмовкли і стали прислухатися.

Галка подав командирові розкодовану радіограму:

— Нам пропонують іти в інший район.

4

Латиське містечко Кулдига — на бистрій річці Вента, що бере витік у Литві і перетинає весь Курземський півострів, упадаючи в балтійське море. Засноване ще у 1242 році Тевтонськнм орденом як фортеця на шляху агресії й експансії німецьких рицарів у глиб земель племен курів і лівів і далі на схід — до північних територій Київської Русі, до Пскова й Новгорода. В очах генерал-полковника Шернера, який замінив на посту командуючого групою «Норд» фельдмаршала Моделя, затишна, зелена над живописним водоспадом стародавня Кулдига — уособлення цитаделі німців у прибалтійських землях. У кількох кілометрах від Кулдиги, на хуторі колишнього президента Латвії німецький воєначальник і влаштував свою резиденцію. Тут розмістився штаб групи армій «Норд».

У середині жовтня становище німецьких військ на Курляндському півострові було вкрай тяжке. Зі сходу вели, наступ армії генерала Єременка і 13 жовтня взяли Ригу. У наступні дні червоні війська підійшли до Тукумса. Війська цього ж 2-го Прибалтійського фронту намагалися пройти і до Салдуса, а на півдні до Скрунди. На заході війська генерала Баграмяна розширювали «коридор» між Лієпаєю і Клайпедою.

Обставини змусили нового командуючого групою військ генерал-полковника Шернера терміново скликати нараду генералітету. Були запрошені командуючі 1, 2 і 10 корпусів і восьми дивізій; у тому числі і трьох танкових. В штабі зібралося понад двадцять генералів, майже половина з тих, котрі командували трьома десятками дивізій, відсічених арміями 1-го Прибалтійського фронту від Східної Пруссії.

Генерал-полковник підвівся з-за столу. Він продумав, лк почати своє звернення до генералів на цій нараді. Почав пригніченим голосом, який дедалі ставав упевненішим, міцним, як сталь.

— 13 жовтня противник здобув Ригу. У цей день закінчилася історія групи армій «Норд».

Шернер зробив паузу, і генерали перезирнулися, почувши отаке від переконаного націонал-соціаліста.

— Починається історія групи армій «Курланд». До складу групи «Курланд» входить і угруповання «Клеффель».

Генерал Клеффель підвівся і нахилив голову на знак повної згоди й солідарності з командуючим фронтом.

— Починається славна історія групи «Курланд»! — повторив Шернер. — Наступ росіян під командуванням генерала армії Єременка після взяття Риги мало що дав більшовикам. Це можна сказати і про спроби генерала Баграмяна пробитися до Лібави. Ми, звичайно, як того вимагав тактика, скоренили за минули» тиждень лінію франту до 218 кілометрів, а це означає, що кожна дивізія групи «Курланд» на фронті тримає оборону в сім кілометрів. Досить значна концентрація військ, якщо зважити на географічні умови: багато густих лісів, боліт…

— У багатьох дивізіях великий недокомплект, — насмілився зауважити начальник штабу 18-ї армії генерал Ферч.

— Недокомплект компенсують географічні умовні — зауважив генерал-полковник Шернер і підвищив голос. — Недокомплект окремих дивізій компенсується стійкістю солдатів, їх вірністю фюреру, нашим непереможним духом! Курляндія — останній бастіон на» порозі фатерлянду. Цей бастіон ми будемо захищати до останнього набою, до тих пір, поки фюрер не дасть у наші руки нову, всесильну зброю!

Генерал-полковник зробив тривалу паузу. У цих словах — кредо нового командуючого. Характер у Шернера крутий, як і в самого фюрера, котрого обожнював генерал-полковник. З Гітлером Шернера зближувало ще й те, що фюрер довіряв своєму генералові, раз по раз посилаючи його на відповідальні ділянки Східного фронту. Гітлер поважав Шернера, перед яким тремтіло не лише населення в окупованій провінції Латвії, а й усі чотири десятки курляндських генералів.

Рішучість генерал-полковника Шернера боронити Курляндію в час, коли чимала група воєначальників з фельдмаршалом Кейтелем на чолі запропонувала Гітлеру якнайшвидше евакуювати війська з Курляндії через порти в Німеччину, очевидна. Фюрер став у суперечці на бік генерал-полковника Шернера, тому що Курляндія була історичним бастіоном і плацдармом тевтонів у їхньому поході на Схід, тому що Курляндський півострів виявився останньою радянською територією, захопленою німецькими військами, звідки віддаль до Москви не набагато довша, ніж до Берліна. Останнє — надто важливе для морального духу солдатів армії фюрера. Гітлер чекав: сконструюють нову зброю, про яку вже пише німецька армійська преса, пишуть газети власовців і латиських націоналістів під великими заголовками: «Фюрер дасть у руки своєї армії нову грізну зброю — зброю перемоги у війні з більшовицькою Росією».

Генерал-полковник Шернер говорив чітко й упевнено, час від часу позираючи на відчинене вікно, у яке вривалися промені осіннього, але ще теплого сонця. Інколи він затримував погляд на жовтолистих липах і на дубах.

Під вікнами кабінету Шернера був розарій, і там порався садівник, вирізуючи сухі віджилі гілки і складаючи їх на купку. Садівник Едуард Ермуш зрізав і півні троянди — червоного, жовтого, рожевого кольорів, щоб потім поставити їх у кабінеті на стіл командуючого.

Шернер побачив садівника і посміхнувся, а потім закліпав очима. До садівника підійшов вартовий і став виганяти того з розарію. Латиш щось говорив солдатові, не розуміючи німецької мови, і показував букетом квітів на відчинене вікно. Вартовий рішуче скинув з плеча «шмайсер», і садівник, поклавши троянди на стежку, взяв сухе, колюче, вирізане ним гілля троянд і пішов з розарію.

Незабаром садівник повернувся, щоб доповнити букет ще трояндами, можливо, останніми року сорок четвертого, бо розарій треба готувати до зими.

— Є відомості, що два Прибалтійських фронти перегруповують сили і розпочинають новий наступ: війська Єременка на Салдус, а війська Баграмяна на Лібаву. Ми повинні попередити руських і завдати удару силами ввірених вам восьми дивізій, пани генерали, і розсікти позиції 51-ї армії і 5-ї танкової армії маршала Ротмістрова, вийти у Східну Пруссію, з'єднавшись там зі своїми військами.

Командуючий Шернер ще зробив паузу, мовби для того, щоб сказане краще відклалося у голові кожного з присутніх. Він ждав запитань, пропозицій. Та всі мовчали. А це означало, що командуючий мав говорити далі.

— Будуйте оборону. Створюйте опорні пункти оборони. Кожен пункт має бути і самостійною фортецею, і зв'язаний з іншими по фронту, в глиб півострова. Це буде нове в нашій тактиці…

Командуючий змовк, підійшов до вікна, за яким буяла золота осінь. Як і раніше, замітав листя садівник у брилі з широкими полями.

— Часу в нас небагато. Кілька днів. Наступ розпочнемо від Прієкуле сорокахвилинною артпідготовкою. 24 жовтня розпочинаємо контрнаступ силою восьми дивізій. Готуватися вже сьогодні!

Генерал-полковник Шернер зробив жест рукою і самовпевнено повторив:

— Історія групи армій «Норд» скінчилася. Почалася історія групи армій «Курланд», армій, які здобудуть вічну славу в ім'я фатерлянду!

«Опелі», «мерседеси» один по одному покидали затишне подвір'я вілли нового командуючого.

Залишився тільки начальник штабу 18-ї армії генерал Ферч. На прохання Шернера Ферч викликав офіцера контррозвідки гауптштурмфюрера Вундерліха. Останній мав цікаві відомості про агентурну розвідку росіян. Поблизу Кулдиги між двома шосейними магістралями діє група радянських парашутистів в позивним OPA. Почерк радиста схожий з тими передачами, що їх час від часу слухали штабні радисти 18-ї армії в січні — лютому під Псковом. Потім ніби цей радист в ефір виходив у латиській провінції Відземе. Недавнє бомбардування росіянами лібавського порту, звичайно, наведене російськими вивідувачами. Раптова поява їх поблизу штабу «Курланд» небажана.

Гауптштурмфюрер СС Вундерліх доповів командуючому: він особисто полює за групою ще з січня сорок четвертого. Команди СД були близькі до успіху, перебивши половину вивідувачів. Однак радиста і головного резидента вбити не пощастило.

— Звідки ви дізналися, що це та сама група? — суворим голосом запитав генерал Шернер.

— Позивний і почерк у радиста той самий, мій генерал! — відповів гауптштурмфюрер Вундерліх.

— Наші запеленгували рацію?

— Ні. Одне з непорозумінь, мій генерал. Радіостанція, не піддається пеленгуванню. Рацію чули наші пілоти, пролітаючи над лісовими масивами. На літаку був радист.

Обличчя Шернера раптом пересмикнулося від згадки про ті, тепер далекі, позиції, що їх не міг утримати фельдмаршал Модель. Новий командуючий групою «Курланд» замислився.

Відлягло від серця й у Вундерліха. Він витер спітніле чоло й підборіддя, шкодуючи, що зірвалося з язика: «Коли ми стояли на лінії «Пантера».

— Ви прийшли повідомити, що ця група невловима? — в сарказмом у голосі запитав Шернер.

— Наші радіоінженери сконструювали підсилювач радіо-коливань. Пілоти скидають цей прилад на парашуті над масивом, у якому працює радист OPA, — повідомив гауптштурмфюрер Вундерліх.

Генерал кивнув головою:

— І ворожі розвідники давно тут?

— З'явилися ввечері 10 жовтня! — доповів бадьорим голосом Вундерліх.

— Ви знаєте навіть годину приземлення десанту? — здивувався командуючий.

— Так точно! Ми багато що знаємо! — не без гордості заявив гауптштурмфюрер Вундерліх. — Люди з моїх команд бачили два парашути.

— Ви мене дивуєте, гауптштурмфюрер. Люди бачили два парашути? І не пішли знищити парашутистів? — сердито докоряв генерал, пропікаючи наскрізь есесівця гострими очима.

Вундерліх був не радий, що похвалився тим, як на одному з айзсаргських пунктів помітили парашути. Однак помітити — діло одне, а піти вночі в ліс зовсім інше. Та зараз сказати отак грізному Шернеру — значить викликати гнів, від якого порятунку не жди. І гауптштурмфюрер вирішив схитрувати:

— Незвичайним для айзсаргів виявився той факт, що вони прийняли літак за «юнкерс». Був би літак транспортного типу, сумніви б усякі відпали. Але десант прилетів на бомбардувальнику, — інформував командуючого фронтові гауптштурмфюрер Вундерліх.

— І де зараз вивідувачі Баграмяна і Єременка? — про всяк випадок поспитав генерал Шернер і сам відповів: — Мабуть, група пішла в інший лісовий масив?

— Саме тому наступного ранку команди СД, айзсаргів і межа кеті не пішли у той ліс, куди опустилося два парашути, — посміливішав трішки гауптштурмфюрер. — З 20 годин 20 хвилин вечора до ранку можна пройти тридцять кілометрів.

Командуючий кивнув головою.

— Дозвольте, мій генерал, зауважити, що OPA зробив навпаки — нікуди не пішов, а став працювати з цього трикутника, — показав Вундерліх на карту.

— Кмітливості їм не позичати! — невдоволено мовив командуючий групою «Курланд». — Ким послані вони? Генеральним штабом росіян? Прибалтійськими фронтами Єременка і Баграмяна?

— Уперше вони заслані в наш тил маршалом Говоровим. Це — кадри Ленінградського фронту…

— І ваші давні знайомі… — додав Шернер.

— Так точно! Трьох з семи ми вбили ще взимку! — похвалився гауптштурмфюрер Вундерліх.

— Ви почали з шпигунами OPA війну, вам її і закінчувати, гауптштурмфюрер! Так. Вам і закінчувати. Ні про яких вивідувачів під Кулдигою, під носом нашого штабу я й чути більше не хочу! Все!

Командуючий натиснув кнопку дзвінка. З'явився черговий офіцер в букетом троянд. Квіти він поставив у фарфорову вазу.

— Приготувати машину.

— Машини готові! — чітко доповів офіцер.

— Дозвольте, мій генерал! — ще вихопився Вундерліх. — Треба посилити охорону й солдатами, озброєними фауст-патронами.

— Та ви боягуз, гауптштурмфюрер! — сказав Шернер, одягаючи білі рукавички. — Ви що, на фронті ніколи не були?

— Я турбуюся про вашу безпеку, — відповів, червоніючи, Вундерліх.

— Залиште при собі такі попередження. Їздити на фронт мій обов'язок. Я повинен бачити своїх офіцерів і солдат. Я повинен дивитися в очі солдатам, бо Курляндія — останній бастіон перед фатерляндом. Я наказав боронити до останнього набою цей бастіон, цей поріг нашого дому! — з гордістю промовляв новий командуючий, ніби перед ним був не есесівський офіцер, а особисто сам фюрер, котрий саме за сміливість, рішучість і поважав Шернера.

— Пробачте. Я сказав тільки з відданості вам до останнього свого подиху! — виструнчився Вундерліх.

На подвір'ї стояло кілька машин, серед них — авто Шернера.

Високий, підтягнутий, у чорному шкіряному пальті, у картузі з емблемою — орел розправив крила, повернувши хижу і голову на схід, а в кігтях свастика, — генерал-полковник твердим кроком ішов до машини.

У кількох метрах зняв широкополий бриль і схилив голову у покорі й відданості садівник. У руках мітла. Шернер усміхнувся і кивнув головою, ніби дякував за троянди.

— Айзпуте, Прієкуле! — назвав водієві пункти, куди збирався їхати, Шернер, недбало махнув рукавичкою.

5

Гауптштурмфюрер Вундерліх, похиливши голову, ледве йшов до свого «опеля», в якому сиділи водій машини і Кротов, котрого нікуди не хотілося відпускати від себе вже по одній тій причині, що той знав віч-на-віч російського радиста, чиї діяння сидять у печінках ось уже десять місяців.

— Щось ви не в настрої, гер гауптштурмфюрер! — насмілився зауважити Кротов.

— Треба було тобі ще зимою стріляти, не в розвідника, одягненого в уніформу німецького лейтенанта, а в радиста! — просичав Вундерліх.

— Діждеться свого і радисті — впевнено заспокоїв Кротов шефа.

— Ви почали з тією групою війну, вам її і закінчувати, І якнайшвидше! — процитував Вундерліх Шернера. — Такий наказ командуючого!

— Теж мені невидаль — цей молодший сержант із запасного, радист! — сплюнув Кротов. — Не добили його під Псковом, під Алуксне і Цесісом — доконаємо тут. Нікуди вони від нас не дінуться, гер гауптштурмфюрер! У Курляндії скільки дивізій німецьких військ. Тисячі нашого брата, котрий ненавидить більшовиків. Тут скоро скрізь будуть лінії оборони! Як можна розвернутися у таких умовах? Тиждень, другий — і хана.

Поблизу «опеля» підмітав високий, сутулий, у брилі садівник. Мітла монотонно шкрябала по усланій валунами стежці, біля якої стояло авто гауптштурмфюрера. Це дратувало Вундерліха, і він вигукнув:

— Замітатимете, коли ми поїдемо!

Садівник розвів руками, відставивши мітлу, немов на караул, утверджуючи цим жестом, що не розуміє по-німецькому.

— Шкребеш тут, як ножем по серцю! — втрутився Кротов. — Геть звідси!

«Гадаєте, мені приємно дивитися на ваші фашистські пики? — подумав садівник. — Та доведеться. Племінник Август просив стежити за вами. Легко сказати: стежити. А що я можу вистежити? На свої зібрання генерали не запросять…» — І потупив погляд, боячись зустрітися з очима гауптштурмфюрера. Однак по недовгій паузі садівник таки сказав російською мовою, звернувшись до Кротова:

— Ця дача — реліквія вільної Латвії, й мені не хотілося, Щоб у саду, на подвір'ї було сміття.

Такі слова сподобалися Вундерліху, і він байдужо махнув рукою.

«Опель» покинув охайне й затишне подвір'я вілли командуючого.

Садівник пішов до липової алеї, що вся золотилася в променях жовтневого сонця і листя. А скільки таких лип посаджено у Ризі? Август смів ще й ображати його, колишнього червоного латиського стрільця, сказавши, що рідний Дядя прислужується генералам і буржуазії, доглядаючи дерева. Що тямить Август у житті? Рига уже визволена Червоною Армією, у лавах якої був і латиський корпус. І липи, і дуби у парках, на вулицях пломеніють уже сьогодні у Ризі не для німецьких генералів, а для людей, для народу, бо загарбники приходять і відходять, а липи, дуби, сосни залишаються як вірні друзі трудящих. Залишаються, прикрашаючи зелену землю Латвії.

А ось під Каховкою, під Перекопом восени земля не зелена, а сіра. Червоний латиський стрілець Єдуард Єрмуш зупинився під розлогою липою, гілки якої від найменшого подиху ронили листя. Один листочок упав на плече Едуарду Робертовичу, та довго не втримався і впав на землю. «Яка краса — липи, дуби, трава на землі!..»

Він дивився незрушним поглядом на крони дерев, що палахкотіли, й думав про юність свою. Якраз минуло двадцять п'ять літ, як латиську стрілецьку дивізію за вказівкою вождя революції Володимира Ілліча Леніна перекинули із Західного на Південний фронт. На станції Новля під Брянськом, готуючись до боїв з денікінською армією, стрільці латиської дивізії й подружилися з бійцями бригади червоних козаків. Скільки було пройдено верст! Як у тій пісні: «Иркутск и Варшава, Орел и Каховка — этапы большого пути…» Біля хутора Преображенки пролунала команда: «Шаблі наголо!..» А потім над строєм, зливаючись із тупотом копит, пролунало «ура!». Мчав на своєму коні і Едуард. І раптом його неначе степовим вихором знесло з коня. То вдарив у груди осколок снаряда. Стрілець упав. Спробував підвестися. Та не зміг. Осколок стирчав у ребрах і завдавав тяжкого болю.

«Тут, у цьому сірому, випаленому сонцем Таврійському, степу, я і загину», — подумав тоді. А зараз, через 25 літ, зринула в пам'яті мелодія й слова іншої незабутньої пісні:

Над пораненим хиталися од вітру стебла ковили й полинові віники. Пахло сіллю і кров'ю. Над ним бездонне небо Таврії. А ввижалося синє небо Латвії у такі ж погожі години осені, рідні липи, дуби і височенні ялини в лісах Курземе, що мов сплелися між собою рясними гілками.

Очима, налитими слізьми, дивився садівник у далину і бачив той сірий, широкий і безмежний український степ, оспіваний гарячою піснею. Сьогодні виповнилося чверть сТоліття від того дня, коли лежав Едуард у степу тяжко пораненим і над ним стояв його кінь як вірний друг. По коню і узнали, що у ковилі прощався з життям молодий латиський стрілець. Підібрали його червоні козаки. Вони й одвезли пораненого на своїй тачанці до госпіталю. Там Едуардові зробили надто складну й ризиковану операцію і врятували життя.

«Безмежний, як море, сірий, випалений сонцем український степ і зелена земля Латвії…» — Едуард Робертович глянув на небо. Воно було глибоким, по-осінньому еннім і холодним. Синє, чисте цієї днини небо, та невеселе. На рідній землі копають окопи й споруджують дзоти і доти солдати фашистських окупантів тридцяти трьох дивізій. Сила величезна. Едуард Робертович — людина військова, колишні червоний командир і знає, що сили у Червоної Армії повинні бути утричі більші, щоб розгромити в Курземе угруповання Шернера. А якщо таких сил не виявиться тут? Основні ж удари Червоної Армії будуть спрямовані в серце Європи, на Берліні І робота парашутистів, про яких тут говорив есесівський офіцер із власовцем, дуже багато значитиме для радянських маршалів і генералів. А ті парашутисти стали друзями Августа, взяли його до себе у бійці. Це велика честь для юного Августа і для колишнього червоного стрільця.

Садівник у думці повторював почуте через відчинене вікно від командуючого, від есесівського офіцера Вундерліха і власовця. Так. Дядькові в пам'ятний день двадцятип'ятиріччя пролитої ним крові в бою з врангелівцями є що сказати племінникові, котрий став посланцем радянських розвідників.

«Як вони там?..» — зітхнув Едуард Робертович і підставив обидві долоні, щоб спіймати жовтий, з неповторними прожилками листочок липи. Поглянув на дуби, що стояли поодаль, обгорнені червонястим листям, яке скинуть вони не так скоро, а деякі підуть з ним і в зиму. Дуби Едуардові здалися враз рудоволосими парубками, що вибігли на галявину і раптом застигли.

6

Штаб айзсаргів був на одному з хуторів під Рендою. Коли авто Вундерліха прибуло на хутір, там було велике пожвавлення. Двоє «лісових котів», що ходили до лісника, зустріли на просіці біляву дівчину. Однак/га примітила їх першою і обстріляла з автомата. Дівчина вдягнена у теплий жакет в хутряним коміром, взута у чоботи, при боці у неї висіла сумка в червоним хрестом. Обстрілявши айзсаргів, побігла у гущавину. Айзсарги не стали її переслідувати.

Не гаючи часу, гауптштурмфюрер Вундерліх повідомив по телефону комендатурам про російську парашутистку, назвав координати, де її бачили дві години тому. Ще Вундерліх переговорив з командиром частини, що була розквартирована в Ренді й навколишніх хуторах, і той підняв по тривозі дві роти солдат. Майор запитав не без іронії: «Вистачить двох рот для одної парашутистки?» — «Цілком», — з такою ж нещирою усмішкою відповів гауптштурмфюрер і потер руки, подумавши: «Де одна парашутистка, там і весь десант, уся група!» «Воюйте собі на здоров'я!» — побажав майор, пишаючись, що він тільки-но приїхав сюди з фронту.

У розпорядження Вундерліха військова частина дала вісім вантажних машин із закритими кузовами. І незабаром у Ренді й околичних хуторах солдати, поліцаї й айзсарг повсідалися на машини і вирушили до лісу. Команда Кротова взяла з собою дві німецькі вівчарки.

Розпочалися пошуки червоної розвідниці з того місця, де валялися на землі десяток порожніх гільз, кулі з яких були націлені на двох айзсаргів. Вівчарка взяла слід, дико гавкаючи. Переслідування почалося.

Азарт полювання захопив не лише айзсаргів, які встигли випити, а й самого Вундерліха. Чому не пройтися по лісу в пору, коли берези й осики скидають останнє жовте листя?

— Дай мені свою шинелю! — звернувся гауптштурмфюрер до шофера. — Піду знищувати російський парашутний десант! — нахвалявся.

За якусь хвилину Вундерліх став у цеп. Він помітив на собі скептичні погляди солдатів і двох обер-лейтенантів, які вели роти. «Нехай скаляться! Біди не шукай: вона сама тебе знайде! Парашутисти, звичайно ж, спершу цілитимуться в офіцерів, хоч змагання будуть лише з групою парашутистів, а може, й одною дівчиною!..» Гауптштурмфюрер прикинув зором довжину цепу солдатів і «лісових котів». Шеренга розгорнулася більше, ніж на кілометр. «Виметуть усе з оцих кварталів лісу. На просіках стоїть варта айзсаргів. Хутори зайняті взводами німецьких солдат. Як усе таки вчасно два айзсарги наткнулися на парашутистку! Телепні, боягузи, не могли взяти у полон дівчину. Та все я повідомили про парашутистку, не втаїли. Тепер ідуть ці двоє з Кротовим».

Вундерліх поглянув на небо. Між верховіттям сосен і осик пролітав біплан. «Можливо, то полетів на фронт генерал-полковник Шернер. Сміливий генерал. На передову їздить і літає. Всі офіцери переконані, що незабаром фюрер присвоїть своєму улюбленцеві звання фельдмаршала». Та тут же Вундерліх згадав, що командуючий поїхав у район Пріє-куле, звідки вісім дивізій, у тому числі три танкових, розпочнуть нежданий наступ, щоб утворити коридор до Східної Пруссії. Це була б велика перемога! Чотиристатисячна армія тоді б з'єдналася з військами, які боронитимуть фатерлянд. Тоді фюрер неодмінно дасть Шернеру звання фельдмаршала.

Гауптштурмфюрер Вундерліх заздрісно зітхнув, примруживши замріяно очі. А коли він стане штандартенфюрером СС? Та в цю мить правою ногою перечепився через пеньок і впав, ударившись коліном. І так боляче, що скрикнув.

До гауптштурмфюрера підскочило кілька айзсаргів і Кротов. «Теж невидаль — об пеньок ударився шеф!» — скривив губи Кротов, а вголос запитав:

— На ліву чи на праву ногу спіткнулися, гер гауптштурмфюрер? Якщо на ліву, то нам сьогодні поталанить… Вам боляче?

Вундерліх не відповів, а тільки скривився. Кротов усе зрозумів. «Хитрий! Солдатську шинелю натяг на себе, а вона на ньому, як на опудалі. Руки стирчать із рукавів. Мабуть, далі не хоче йти, бо там пахне смаленим. А може, й справді, ловлячи гаву, врізався об пень…»

Мамонько-Кротов не мав підстав у душі ненавидіти Вундерліха вже тому, що гауптштурмфюрер виклопотав Кротову високу нагороду — залізний хрест. Орден дозволяв Кротову жити на широку ногу, особливо в Латвії. Є що їсти, є що пити, є жінки. Є ще й золото про чорний день: сережки, каблучки, годинники, коронки зубів… Війна війною, а про майбутнє думати треба. Кому ти потрібен у чужій країні без золота?! Зараз поки що йому непогано. Ось тільки оці полювання за парашутистами його засмучують, сердять. А що вдієш!.. Скільки не намагався Кротов якось Уникнути від цієї роботи, однак нічого не виходило. Як смола, прилип до нього гауптштурмфюрер Вундерліх.

Кротову давно вже треба б закінчити школу пропагандистів-власовців у Добендорфі, що під Берліном, а потім працювати десь у власовській газеті. Ще яким би репортером був чи й коментатором. Закінчив же за три роки до війні технікум культосвітніх установ. Він зиркнув швидким поглядом на Вундерліха. «Цей учепився в мене, як шуліка в курча, не відпускає у Німеччину до генерала Власову Звідти, в разі поразки Гітлера у цій війні, легше змитися кудись подалі чи й за самий океан, взявши напрокат ще чиєсь прізвище. Ну хоча б того Охріменка чи Овчаренка, котрі стали першими вбитими мною на війні!..»

Кротов ішов поруч з Вундерліхом, підтримуючи того лікоть.

— Боляче? — співчутливо запитав.

— Пусте! — хоробрився гауптштурмфюрер. — Щось не видно ніяких ознак перебування тут парашутистів.

— Скоро хутір! — сказав якийсь із місцевих айзсаргів. — Парашутистка може бути там.

— А якщо їх цілий партизанський загін? — раптом сказав Кротов, аби подивитися на свого шефа, яке враження справлять ці слова. — Скільки зараз вештається по лісу утікачів з полону, дезертирів з 15-ї латиської дивізії… Чого б їм не об'єднатися?

Вундерліх зблід. Можливо, дівчина ходила від партизанського загону в розвідку. У такому разі їх можуть зустріти й кулеметні черги.

Кротов самовдоволено прикусив губу. Свого він досяг.

— Що ти говориш, пане Кротов! Який партизанський загін? — втрутився айзсарг. — Тут багато хуторів, навколо дороги; просіки через кожні п'ятсот метрів. Усі лісники служать у нас! Нема тут ніяких партизанів, а може бути лише дівчина-парашутистка і кілька чоловік з нею.

— Та й парашутів ми бачили лише два! — додав інший вояка з межа кеті.

— Не думав, пане Кротов, щоб ви виявилися таким боягузом, — раптом зауважив гауптштурмфюрер Вундерліх, підвівши голову.

Обличчя його було чисто виголене. Блідість відступила і натомість щоки залив рум'янець. А ямочка на бороді — ознака самовпевненості, сили волі — ніби усміхалася.

Раптом десь далеко пролунала стрілянина. Кротов обернувся до Вундерліха:

— Це на хуторі. Мабуть, гонять парашутистів сюди!

Загавкали собаки-вівчарки. Якийсь з обер-лейтенантів на правому фланзі гукнув:

— Форверц!

— Форверц! — луною прокотилося по лісу.

— Вперед! — подав голос і Кротов, вимахуючи автоматом.

Знову залунали автоматні черги. I ось уже весь ліс розколовся від пострілів. Падало з осик, з беріз налякане жовте листя, щоб умерти на землі, під рідним деревом.

7

Латиш і Галка чергували на спостережному пункті. Рух на трасі пожвавився. Автомашини, наповнені солдатами, йшли більше на захід — на Кулдигу, а не до Салдуса і Тукумса, де була лінія фронту на сході і південному сході Курляндського «котла». Звичайно, стільки військ у Кулдизі не потрібно. З Кулдиги вони рушать до портів Лієпаї або ж до Вентспілса, а може, передислоковуються на захід Курляндського фронту. Якби про це сповістив садівник. Август, який затримується чомусь, не приходить на зустріч ось уже два дні. Це непокоїть групу, а Латиша особливо. Він за Августа поручився, і маєш — нема хлопця. Не поклав у банку листа. І всюди невідомість! Де Тайда? Чому не приходить Август? Куди й що за солдати їдуть по шосе?

Передислоковується не менше полку, з артилерією, з обозом у півтисячі підвід.

— Знаєш, Галко? Обоз не може їхати до самих портів, — раптом зауважив Латиш. — Туди ж кілометрів із сімдесят.

— Вірно. Довгенько обозникам доведеться трястися на своїх возах, — погодився Галка. — Я теж думаю, що німці перекидають якісь частини на іншу ділянку фронту.

— Так гадаєш?..

— Що гадати. Ворог у Курляндії сильний. Всюди закопується у землю, робить завали лісу проти можливого прориву танками. Згадай Сталінградський «котел»! Там наші розбили трьохсоттридцятитисячну армію. А тут фашистів ще більше.

— І «котел» цей дірявий — поруч відкрите море, — сказав Латиш.

— То скільки брало участь наших військ у розгромі армії Паулюса, у деблокаді «котла» на Волзі?

— З мільйон солдатів, — відповів Латиш.

— Мабуть. Отож і тут нашим треба мати сил утричі більше, щоб розгромити тридцять три дивізії Шернера, а рештки вимести в Балтійське море, — розмірковував уголос Галка як начальник штабу групи. — А де нашим зараз узяти такі сили?

— Угу. Це розуміє Шернер — і сам намагається вести наступальні дії, щоб прорватися в Східну Пруссію. Тоді в них фронт скоротиться і фашистські війська поповняться курляндськими дивізіями.

— Може, і такий намір у Шернера. Але треба знати точно, якої дивізії ці солдати і куди прямують. Підповземо поближче. Може, щось толкове почуємо від них, може, хтось викине папірець, конверт чи дрібницю якусь, що за неї можна буде вхопитися, — запропонував Галка.

— Все це дитяча гра з конвертами. Ось повернеться сьогодні Август, і ми знову його пошлемо до дядька. Той скоріше взнає, — заперечив Латиш, а потім додав: — Я згоден. Як це по-російському? Махнемо по-пластунськи…

Вони поповзли між деревами до кущиків на пагорбі. Звідси було чути голоси солдатів, особливо обозників. Деякі грали на губних гармоніках.

Рух тривав зі сходу на захід кілька годин. Латиш і Галка вже збиралися йти із спостережного пункту, та колона автомашин раптом збочила з шосе і зупинилася.

— Це вони на обід… — сказав Галка. — Або ж провітритися між соснами. По той бік Риги ми не раз бачили таке.

— Що ж діяти? — запитав Латиш і сам відповів: —Негайно відповзаймо назад. Автомат тримай напоготові. В разі чого… Як це по-російському?

— Так само як і по-латиському чи українському: втрапили ми з тобою, мов курка в борщі — прошепотів Галка. — Повземо через болітце! — кивнув. — Сюди солдати не підуть.

Латиш і Галка поповзли до болота. Вся їхня увага — на німців. Вже подолали кроків десять. Мало. Солдати таки справді вирішили пошпацірувати в лісі. Деяких, певне, вабили гриби. Солдат — усюди солдат: йому завжди не вистачає їжі з кухні. І треба ж було отак близько підійти до шосе.

Галці не хотілося виказувати себе перед Латишем, що він злякався, тому хлопець подумки наказував собі: «Тримайся до кінця! Може, обійдеться — не побачать…»

Лаяв свою долю і Латиш. І свого напарника. Послухав Галку і… Як це по-російському? Мов телепні, підповзли так близько до шосе. І вони сунулися по траві, мов ті раки, опираючись на руки, які тримали автомат.

Минуло ще кілька напружених секунд. Латиш і Галка плюхнулись у воду. У болоті води по коліна. Та й цієї досить, щоб мокнути по саму шию.

На їхнє щастя — в болоті острівець, зарослий очеретом, лозою. Там і сховалися втікачі від очей німецьких солдатів. А ті побродили по лісу, а потім подалися до машин. Колона рушила далі.

— Ось і… Як це по-російському?

— Побанилися, — уточнив Галка.

— І ще й з березовими віничками! — додав Латиш. Вдалині пролунали автоматні постріли.

— Коли вони вгомоняться, прокляті, — вилаявся Галка. — Кого ганяють? Чи від безділля?..

— Аби-то від безділля, — тяжко зітхнув Латиш. — Може, наші на них натрапили? Однак стріляють по той бік шосе, — прислухався.

— Може, на когось і натрапили… — сумним голосом промовив Галка. — Ні, там щось серйозне. Постріли гримлять, немов на фронті. Й гранати вибухають. Чи не якась партизанська група веде бій, а може…

Галка прикусив губу, ледь не назвавши ім'я Тайди. Товста щока Латиша почала нервово пересмикуватися.

— У нас відомості про дислокацію піхоти. Та й мокрі ми. як це по-російському?..

— Як хлющі, — підказав Галка. — Підемо і негайно передамо в Центр про свої спостереження. Та й оця стрілянина — ніж у серце.

— І ще треба квапитися, бо може прийти Август з цінними вістями, — сказав Галка.

— А я думав, ти не віриш, що Август повернеться, — полегшено зітхнув Латиш.

— Чому не вірю? Племінникові червоного стрільця?..

— Короп утратив віру. Командир теж. А я думаю, Август очікує вагомих даних.

— Так. З порожніми руками нема чого приходити! Вони ще подивилися на шосе, по якому мчали автомашини, погуркуючи то натужно, то рівно. А на узбіччі торохтіли й поскрипували колеса обозу.

— Пішли! — сказав Латиш, подивившись добрими зеленкуватими очима на Галку. — Ти весь тремтиш.

— Зуб на зуб не попадає, — додав Галка. — Холодно!

— А може, то нерви?

— Що нерви, коли сьогодні сімнадцяте жовтня! Температура повітря шість градусів, а в болотній воді близьке нуля… Краще було б полоснути по солдатах з автоматів — і ходу…

— Що ти!.. Ми Тайди ще не знайшли. Ми повинні зустрітися з Августом! — заперечив Латиш. — А ти б своїми пострілами як це… виказав себе перед німцями. Мало нам ще отої стрілянини? — зупинився він і ще прислухався до бою. що вирував по той бік шосе.

Латиш, дивлячись у вічі радистові, притулив до його чола свою велику, зашкарублу, мов кора на дубі, долоню і в острахом промовив:

— Та ти весь гориш!..

— То в тебе рука холодна. Не думай про мене. Розкажи краще про Тайду. Наш Юхан просто закохався в неї.

— Хе-хе, — мрійно посміхнувся Латиш. — Тайду я люблю! — додав рішуче. — Кажу тобі про це, як вірному другові.

— Палдес! — подякував латиською мовою Галка. — Я виправдаю твоє довір'я, Артур! — назвав чи не вперше товариша по імені.

— Все почалося не одразу. Хіба я думав, що закохаюся у свого бійця, та ще й молодшого на десять років! Та ще й з моєю зовнішністю м'ясника та мукомела, як назвали мене Кудрявий і красень Юхан. Удавав, що до неї байдужий, навіть гримав, коли не ладилося в роботі. А сердитим я взагалі буваю рідко.

— Коли сердишся, то надуваються у тебе щоки і наші хлопці тоді всміхаються, мовляв, у бас-трубу дме Латиш.

— Так, так, — підкидав правою рукою уявні крем'яхи. — І Тайда теж усміхалася, а потім казала: «Буде зроблено, товаришу командир!» Та по моїх очах розшифрувала мою душу і дізналася, що я люблю її. Скажу тобі: так оцінювати душу людини чоловіки не можуть. Це — покликання жінок. Їх би у контррозвідку…

— Або зовсім не чіпати в час війни, не брати до армії, — зауважив Галка.

— Я тисячу разів думав саме так, боячись за Тайду. Вона ж потрапила в розвідвідділ 2-го Прибалтійського з Кірова, куди була евакуйована з Риги. Й училася б там, поблизу Уралу. Так напросилася на моє щастя, бо я її зустрів у житті, і на моє нещастя, бо можу втратити тут…

Вони зупинилися, щоб послухати, чи не точиться бій за шосе. Там погримували постріли. Латиш вийняв кишенькового годинника і сказав:

— Від перших автоматних черг до цієї миті минуло півгодини… Мабуть, межа кеті билися з групою партизанів. Як гадаєш?

— Може… — непевно відповів Галка, цокочучи зубами.

— Треба махнути в розвідку на той бік шосе! Як ризиковано залишатися на місці приземлення!

— Недарма ж Центр спроваджує нас звідси! — зітхнув Галка.

Над деревами загуркотів мотор уже знайомої марки літака. Латиш ще вийняв годинника.

— П'ятнадцять хвилин на п'яту. А по розкладу ти мав виходити о четвертій дня?

— Так. Нехай літає, паразит!..

— Всього доводилося чути, а такого — ніколи…

— І не почув би, якби сам не знайшов червоний парашутик з підсилювачем.

— Лабі. Це добре, що натрапили. Тепер ти можеш маневрувати, — Латиш знову затримав погляд на радистові: — У тебе почервоніли очі. Як це по-російському?..

— Як у братика-кролика, сказав би наш Кудрявий! — посміхнувся Галка.

— Ти захворів! — приклав долоню до лоба товариша Латиш. — Тримайся!..

— Куди ж діватися бідному парашутистові? І ніде голову прихилити ані пораненому, ані хворому! Та й усі пілюлі й порошки у Тайди! — Галка з іронією засміявся, постукавши рукою по кобурі пістолета, що тримався ще на ремінцеві. — У разі безвиході доведеться проковтнути «пілюлю» з пістолета…

— Не говори. Як це по-російському?.. Юринду! Тяжко нести автомат? Я понесу…

— Ні, нехай висить. Я спираюся руками на нього, і мені легше… — відповів Галка.

— Скоро вже база. Кріпись. Тримайся. Думай про щось гарне: про свою дівчину. Ти повинен дійти до неї переможцем. Ти заслужив справжнього життя після війни! Вже залишилося набагато менше, ніж ми пройшли туди і сюди з сорок першого року! Кріпись! — підбадьорював Латиш товариша, а в самого на серці було невимовно тоскно.

— Спочинемо. Важко дихати, — признався Галка.

Обидва зупинилися. Дмухнув вітерець, і прямо на них посипалося, перевертаючись, жовте листя з високого осокора. Серце обгортав сум і в Галки, і в Латиша.

8

Тайду не покидала тривога відтоді, як змушена булл дат по двох поліцаях чи німецьких солдатах чергу з автомата. Ті втекли. А може, побігли до свого штабу, у свій стан доповідати, що побачили у лісі озброєну дівчину.

Куди їй податися? Навкруг німецькі гарнізони. Вона підходила до хуторів і завжди бачила там фашистських солістів. «Що в них тут, друга лінія оборони?..» Скільки вже можна було передати на той бік фронту з побаченого Тайдою. Та куди подівалися свої? Зникли, мов метеорити, що впали з неба і яких знайти можна тільки випадково. Хоча б зустріти одного! Як їй не повезло. Немов циганка-ворожка, прошепотів тоді Короп: «У групі баба!..» — «А ще комуніст!» хотіла відповісти йому Тайда, та змовчала. За неї заступився Латиш, її милий і коханий на все життя Артур, схожий на мукомела, а ще точніше — на робочу людину з мозолистими руками і відданим серцем. Чого боятися у новій групі? Артур би завше заступився за неї, оборонив би свою Тайду… Вона тяжко зітхнула, все прискорюючи кроки, щоб якнайдалі одірватися від двох айзсаргів, з якими обмінялася пострілами. «Була колись Артурова. Ще влітку. А тепер…» Вона озирнулася. Позаду не було нікого. З шосе нісся переривчастий гуркіт моторів автомашин і тягачів. Німці кудись передислоковують війська. Сповістити б про це Галці, а той би відстукав у Центр. Та все це лише марення. Шостий день тиняється Тайда і вдень, і вночі, мов сновида, а десантників так і не зустріла. Не таланить їй цього разу на рідній землі.

Стомлена, вона зайшла в густий ялинник, щоб спочити і перевзутися. Мокрі онучі в кирзових чоботях згорталися у рубці і муляли ноги. Скільки довелося за ці дні відміряти, шукаючи своїх, і все марно! Жоден хазяїн на хуторі не запропонував їй залишитися у нього якоюсь наймичкою, просто біженкою з Риги. А вона побоялася сама напроситися. Всюди німецькі гарнізони, поліцаї, котрі добре знають людей на хуторах, і поява у якомусь хазяйстві незнайомої дівчини викличе підозру. Більше того, Тайда вже знає, що їхні парашути були помічені айзсаргами. Люди на хуторах сказали, а їм хвалилися поліцаї, що будуть «ганяти» червоних парашутистів. Хіба можна в такій обстановці думати про легальне перебування на якомусь хуторі, поки не знайдуться свої?

Тайді й самій не вариться, що вночі їй не так страшно, як вдень. Що звірі проти фашистів? Вночі карателі і «мисливці» за парашутистами до лісу не ходять. А вдень… День пережити — що рік. Сьогодні восьмий день, а значить — восьмий рік. А може, й більше. Тайда дивилася у люстерко, і їй здалося, що серед золотавого, як листя на липах, волосся вона побачила й кілька сивих волосин. Може, здалося. Та це вже не має значення. Ще під тим волоссям навпроти сонця виблискували золоті сережки з синюватими, під колір її очей, камінчиками. Такі ж очі були і в бабусі Беніти, і вона подарувала Тайді сережки в сороковому році, коли дівчина з гімназії пішла на медичний факультет. Коли група Латиша була під Даугавпілсом, Тайда через людей все ж дізналася, що бабуся жива. Але це було у серпні. А зараз жовтень і до 13-го дня у Ризі були фашисти. Ті можуть і за день знищити десятки тисяч людей, як знищили вони в селі Аудрині всіх жителів…

Тайда подивилася на ручний годинник. Уже п'ятнадцять годин і п'ятнадцять хвилин. Скоріше б вечір.

Вона розминала онучі й потрусила ними, щоб розрівнялися. Стає тяжко, коли починаєш думати, що група Кудрявого вже пішла в інший район, не знайшовши її. Латиш, мабуть, чинив опір такому рішенню командира. Та й інакше бути не може, бо Артур любить її і кохатиме до останнього подиху. І вона так кохає Артура. Скоріше б ця війна кінчилася, а передусім у Латвії. Це ж треба, вже вся територія Радянського Союзу, захоплена гітлерівцями, визволена, а Курземе під чоботом німецьких військ!

Вона взулася і прислухалася. Як і раніше, вдалині гули машини. Подекуди зривалися постріли з карабінів, автоматів. А потім усе стихало. І тоді було чути, як під Скрундою на півдні і за Салдусом на південному сході гриміла артилерія. Там фронт.

Та все ж Тайда більше думала про те, що друзі-парашутисти її шукають, як і вона їх. А потім і справді сама, мабуть, зайшла так далеко від них, що всякі пошуки марні. Треба зустрітися з місцевими партизанами. Кажуть, є розрізнені групи партизанів, приєднатися б до них і там узнати про своїх…

Тайда раптом здригнулася. Десь у лісі загавкав собака. «Чого тут бути собакам?» — запитала сама в себе й озирнулася. Ніби у відповідь гавканню у лісі почулися далекі вигуки й постріли на хуторі. Прислухалася. І на хуторі загавкав собака. «Що це?.. Невже полюють за мною?

Невже оті два поліцейські привели команду межа кеті сюди? Як дізналися, що я пішла саме в цьому напрямку?»

Собаче гавкання наближалося з того боку, звідки прийшла Тайда. Неспокійно було і на сусідньому хуторі. Тайда раптом збагнула, що собака міг узяти її слід: адже обстріляні нею знали цей ліс! «Невже кінець?» Зирила туди-сюди, де б зайняти оборону. Тут, у густому ялиннику, вона як на острівці, який буде прострілюватися з усіх боків і з якого не можна дати гідну відсіч фашистам.

Недалечко лежало повалене буреломом дерево. Балтійські вітри часті гості у лісах Курземе. Часом вони виривають дерева з коренем. Тому тут так багато повалених дерев, особливо ялин і сосен, віти яких, мов натягнуті вітрила, чинять опір лютому морському вітру. Вона перебігла до ялини і лягла, вийнявши із санітарної сумки гранати-«лимонки». Ще дістала тремтячими руками з торбиночки запасний диск з набоями до автомата. Відкинула металеве ложе, і автомат став довшим, цілитися з нього стало краще, надійніше.

Озирнулася назад. Тікати туди не варто. Там хутір. Праворуч — просіка. Тайда запам’ятала: далі просіка. Не знала, що за місцевість праворуч. Та й чи мало це тепер якесь значення, коли вже чути перемовку солдатів. Так. Говорять по-німецькому. Тайда знала цю мову, бо закінчила гімназію. Ще прислухалася. Розмовляли й по-латиському, і по-російському. То айзсарги і власовці.

«А ще люди!..» — хотілося гукнути Тайді назустріч оцій тримовній орді проти однієї дівчини так, щоб весь світ почув. Та в цю мить побачила далеко-далеко ліворуч фашистських солдатів. У неї задерев'янів язик: багато солдатів на тім крилі ворожої атаки. Та ось з'явилися і ті, що йшли у центрі з автоматами і карабінами наперевіс. Тут же й рвалися з поводів дві величезні вівчарки. Собаки тягли своїх мисливців до густого ялинника, звідки хвилину тому прибігла сюди, під повалену бураном розкішну ялину, яка ще не вся всохла, бо впала недавно, та й частина коріння залишилася у грунті. Так доведеться і їй, Тайді, вмирати поступово від одної, потім від другої кулі. А може, й одразу. Тільки ні. Фашистам вона потрібна як цінний «язик»…

«Люди! Люди! Та хіба ви люди?» — як присуд фашистським карателям, вигукнула Тайда в думці. Вона була то у відчаї, то свідомість умить, блискавично ставала ясною, як оте небо сьогодні над Курземе.

«Люди! Люди!.. Ви прийшли, щоб мене знищити за те, що я хотіла скорішого вигнання гітлерівських вояків з рідної латиської землі. Хотіла остаточної перемоги Червоної Армії у цій війні, хотіла миру, миру і щастя для людей. А хіба ж ви люди? Ви гірші отих собак!..»

Кільканадцять автоматів раптом застрочило поверх ялинника, збиваючи вершинки тендітних деревець. Карателі були переконані, що Тайда у зеленій гущавині, куди так несамовито тягли пси своїх провідників, а за ними й цілу зграю межа кеті. Тайда цих пізнала по шинелях і айзсаргських картузах. Ще кілька секунд, і карателі збагнуть, що її там нема, кинуться сюди. Тайда розігнула лівою вусики кільця і висмикнула чеку. Потримала мить, а потім, трохи підвівшись, жбурнула «лимонку» до ялинника. Там уже зібралося з півсотні солдатів і поліцейських. Пролунав могутній вибух. Сотні осколків випорснули з металевої кулі, коли граната ще не встигла впасти. Так міг кидати тільки досвідчений солдат. «А Короп казав: баба!» — встигла подумати Тайда і розігнула вусики другої «лимонки». По ній уже стріляли з автоматів, і вона змушена дати відповідь довгою чергою.

Тайді байдуже, скільки падало поблизу карателів і чому вони падали: від її куль чи від страху бути вбитими. Багато з них не підводилися ні біля густого ялинника, ні між соснами.

Град куль лопотів і біля неї, і над нею. Тайда розуміла, що їм вона потрібна живою, у гіршому випадку — пораненою. Однак своє життя вона віддасть карателям ціною багатьох життів їх самих.

Тайда стріляла з короткими паузами. Один ріжок валявся порожній. У цей час фашисти кинулися до поваленої ялини. Тайда висмикнула кільце і кинула другу гранату. Рвучко нахилила голову. Граната впала недалеко. В цю ж мить встигла вставити новий диск у ППС. Пролунав ще вибух. З лівого флангу вибігло кільканадцять солдатів. На них і спрямувала вогонь парашутистка.

«А Короп казав: баба!..» — ще майнуло в її голові. Що тямить той Короп? Так йому і сказав Артур, який знав Тайду і в бою, і в любові. А вона ж з Артуром мріяла про прийдешній день перемоги: вони будуть разом, і в них будуть діти. Спершу сина, а потім донька. Може, й навпаки. Хлопчика вона б назвала іменем котрогось з парашутистів групи Кудрявого. Назвала б на спомин про бойову дружбу в ці страшні дні. Та, видно, не судилося.

Парашутистка стріляла ї ніби повторювала свої думки вголос. З думками Тайді було не так страшно одній. «Мабуть, вони думали, що тут уся група, коли отаку силу солдат послали до лісу!..»

Тайда вистрілювала уже третій диск, як пролунали вигуки російською, німецькою і латиською мовою:

— Здавайся!

— Здавайся! Гарантуємо життя…

Однак Тайда була глухою до цих пропозицій. Полон їй не простять друзі-десантники і навіть він — Артур, Полон — це велике нещастя для воїна взагалі, а для парашутиста ще й велика знахідка для ворожої контррозвідки! «Хіба, може, бабуня Беніта простила б Тайді за те, що та побувала в полоні!..» — вплелася у мозок думка і тут же перекреслилася іншою: «Потрапити в полон — значить вмерти там під тортурами! Нащо мені це?..»

Уже знаючи, що в автомат уставлений останній диск, Тайда раптом підвелася на весь зріст. Струнка,/вродлива, простоволоса, у жакеті з хутряним комірцем, вона розстрілювала в упор фашистів, що кинулися до неї з тилу. Тим нічого не залишалося, як відповісти короткими, але влучними чергами, бо ж стріляли не якісь там айзсарги, а солдати регулярної армії.

Тайда відчула, як раптом обпекло її живіт, груди і, згинаючись від болю і роняючи автомат, упала на спину.

Вона ще дихала і синюватими очима, як ті камінці в золотих сережках; дивилася у таке ж синє, безхмарне і байдуже до цієї трагедії рідне латиське небо. Таким вона бачила його у сороковому, коли вступала на медичний факультет, коли закінчила перший курс у червні сорок першого. Таким небо Тайда мріяла побачити з Латишем і своїми дітьми по війні.

Та раптом небо між високими шапками сосен і гострими піками ялин чомусь щезло. Натомість з'явилося усміхнене» з широкими, слизькими губами обличчя. Хтось нахилився над нею і сказав російською мовою:

— Теж мені- невидаль! Парашутистка із золотими сережками у вухах…

Він зареготав, зануривши п'ятірню у густу, хвилясту чуприну…

І більше Тайда вже нічого не бачила, хоча очі були розплющені широко. Вона лише чула, як фашист тремтячими руками поквапливо знімав з її вух чи й рвучко висмикував (ніякої болі вона не відчувала, бо була вже більше по той берег життя) золоті сережки з синюватими камінцями, висмикував як трофей у цій страшній війні, коли вмирали мільйони людей і зникали держави.

Тайдині губи ще прошепотіли: «Артуре!.. Бабусю Беніто…»

То були останні її відчуття, останні слова.

9

Хлопці Кудрявого чекали повернення Латиша і Галки з нетерпінням, з тривогою, бо чули далеку стрілянину й ніби два вибухи гранат і вже подумали, що до того бою мали причетність і чергові на спостережному пункті. Побачивши огрядного Латиша і Галку, котрий ішов позаду, спираючись руками на автомат, що висів у нього на грудях, присутні на базі розвідники полегшено зітхнули.

— Не братики-кролики, а мокрі кури ви! — здивувався Кудрявий. — Де викупалися?

— Звичайна історія, — пояснив Латиш. — На нас наткнулися солдати, і ми тікали через болото.

— Так, — ствердив Галка. — Німці захотіли опеньків.

— Зараз же Галці чаю! — перебив Латиш. — А я — до хутора і на галявину. Повинен же хоч сьогодні прийти Август!..

— Спершу переодягнися в сухе, — порадив командир і, оглянувши своїх розвідників, договорив: — Латиш піде з Коропом…

Всі зрозуміли, чому з Коропом. Не з'явиться — ще півбіди. Аби не з «лісовими котами». Та вголос цього не сказав Короп. Однак думки його читав не тільки Латиш, а й Кудрявий.

— Ти певен, що зустрінеш Августа біля поваленого дерева? — запитав Короп у Латиша, припинивши дмухати на ломаччя, що загоралося над двома казанками.

Латиш не відповів. Він роззувся і став сушити чоботи й онучі, тримаючи їх над вогнем.

Час минав повільно, як поволі сушилася й одежа, чоботи. Латиш і Галка були вже у сухій білизні, одягнені у фуфайки товаришів.

Підсушившись і почаювавши. Латиш, а за ним і Короп пішли на місце зустрічі з Августом. За півгодини Галка повідомив:

— Згортай рацію, — сказав Орел, підійшовши до радиста.

— Почекаємо Латиша і Коропа. Вони принесуть якісь відомості, — заперечив Галка.

— Тоді знову розгорнеш свою шарманку! — сказав Орел, озираючись. — Щось тривожно в мене на душі. Та й сон поганий минулої ночі снився. Зовсім голу незнайому жінку бачив. Таке завжди верзеться перед сутичкою з німцями або «лісовими котами». У тебе губи щось дуже червоні, мов ягоди. Та й щоки палають…

— Нічого особливого…

— Обманюєш, біс-анцихрист! — Орел притулив руку до чола Галки. — Якусь би таблетку чи порошок тобі проковтнути, та вся ж медицина у Тайди…

Підійшов Кудрявий, який під час радіосеансу стояв на варті. Ще коли Галка і Латиш повернулися, він зрозумів — радист температурить.

— Як почуваєш себе?..

— Як і ти, коли гадюка вкусила біля шосе, — раптом нагадав Кудрявому безпросвітні дні, хоча буяла тоді весна.

— Чому так безнадійно? — спитав командир і подумав: «Кепське діло. Йому відлежатися б десь у теплі, прийняти, якісь ліки!..»

— Там не натикалися на слід Тайди? — запитав.

— Хіба б Латиш не сказав, якби щось побачили?..

— Просто запитав, — признався командир. — Стрілянина мене дуже непокоє. Не маневри ж то в айзсаргів чи й у німців!

— Може, група партизанів зіткнулася з «лісовими котами»…

Вечоріло. Всі троє мовчали. На серці у кожного сум. Орел і Кудрявий співчутливими поглядами дивилися на радиста, а той намагався приховувати свою хворобу. Та це не виходило. Галка тремтів то від холоду, то йому було душно.

— Що ж це ти розклеївся?.. Нащо було підповзати так близько до шосе? — запитував командир і сам відповів: — Та воно так. Хочеш же, щоб надійніше, щоб упевненіше, а потім отак доводиться жалкувати. Ти кріпись. Сам же казав про твердість, коли вжалила мене гадюка.

Раптом підвівся Кудрявий і вигукнув:

— Наші! Короп і… здається, Август! — на устах сяйнула усмішка: таки не підвів хлопець, прийшов.

— А де ж Латиш? — здивувався Орел.

— Мабуть. волочиться десь позаду. Стомився ж після «бані», — сказав Кудрявий.

Та вже тут Короп і Август, а Латиша не було.

— Пішов на хутір. — озвався Короп. — Хоче дізнатися, що то була за стрілянина. Упертий, як віл. Нам же сказав, щоб бігом у табір, бо Август приніс дуже цінні відомості…

— Не заблудиться, — заспокоїв Орел. — Він тут як дома…

— Звичайно, — погодився Кудрявий і до Галки: — Працювати зможеш?

— Питаєш!..

— Тоді готуйся.

— Я допомагатиму, — пообіцяв Короп. — Дані, скажу я вам, що треба! Дядя-садівник дещо підслухав з наради генералів у Пельчі.

Через півгодини Галка повідомив:

Сотня слів телеграми на папері виросла у чотири сотні п'ятизначних груп. Це немало. Склавши ноги, мов турок, Галка, обтулений плащ-палатками, щоб не було видно світла ліхтарика, працював на передачу. Часом радистові здавалося, що він задихався, що не вистачало повітря. У нього пекло в грудях. Піт витирав командир. Чути їх було не завжди чітко, і доводилося після кожних десяти груп повторювати. Це зволікало сеанс. Та іншого виходу не було. Всі розуміли, що відомості оці найцінніші з тих, що вони передавали за вісім днів своєї присутності.

Галка напружував усі свої моральні і фізичні сили, щоб не впасти і не забути про все на світі, заснувши під удесятеро згорненим парашутом: так було йому холодно зараз. Та за чверть години його вже кидало в жар, і він розстібав ґудзики чорної косоворотки, готовий скинути й фуфайку, аби дихалося легше. А тут ще оператор на тім боці фронту просить раз по раз повторити якісь групи. «Що він там, салага якийсь, а не спеціаліст?» — хотілося гукнути Галці. Та він мовчав, лише зціплював зуби. Він намагався не дивитися на командира, на Юхана, які ждуть не діждуться, коли ж радист нарешті відстукає все, що написано в радіограмі.

Тяжко передавати останні десятки цифр! Це все одно, що бігти на трикілометрову дистанцію: багато подолано, видно вже фініш, та ще не пройдено останні метри. А передати треба все, щоб штаб фронту знав про скупчення у районі Прієкуле восьми дивізій Шернера, бо, якщо вони прорвуться до Східної Пруссії, вважай, усе курляндське угруповання може послужити ділу оборони фатерлянду в Пруссії, Померанії, під Берліном.

Щоб зосередитися, відігнати хворобу, щоб десь ще зачерпнути бодай трішечки сил, Галка саме і думав, що ця телеграма допоможе 1-му Прибалтійському фронту вжити заходів, аби звести нанівець контрудар Шернерових дивізій. Можливо, туди підкинуть дивізію — другу з 2-го Прибалтійського фронту, з резерву Верховного Головнокомандування, чи попередять ворога наступом на якомусь іншому напрямку в Курляндії. Ставці, маршалам, командуючим фронтами видніше. Головне, щоб негайно вони звернули увагу на цю звістку, дали сигнали розвідгрупам, якщо вони є, для підтвердження цих відомостей. Спростування бути не може. Садівнику, як і цим латишам, вірити можна.

— Ну як? Приймають? — порушив мовчанку командир.

— Уже скоро…

— Хоча б якийсь порошок! Та всі вони в Тайди. Чуєш, Галко? Латиш тут, як у себе дома. Він принесе тобі порошки! — підморгував радистові Орел.

Нарешті Галка вловив довгожданий сигнал про прийняття радіограми до останньої коми і впав на посланий парашут, не скинувши навіть навушників. Ще ніколи від січня сорок четвертого так важко йому не працювалося.

Орел згортав рацію й антени. Підійшов Август.

— Ще дядя говорив, що Шернер їздить до лінії фронту машиною в супроводі двох-трьох авто.

— От біс-анцихрист! — вигукнув Орел і замріявся. — Я з Коропом бачив броньовичок, а попереду і позаду легковики з офіцерами, автоматниками. Машини йшли у напрямку Тукумса… Невже то був командуючий?

— Можливо, — ствердив Август. — Він їздив до Тукумса, сьогодні поїхав до Айзпуте і Прієкуле.

— Стій! Пароль!.. — пролунав грізний голос Коропа.

Відповіді не було. Короп ще гукнув:

— Стрілятиму!

Всі сполошилися, схопивши автомати.

— Це я. Латиш! — нарешті почувся подавлений голос. — Довоювалися ми тут. Сьогодні… Сьогодні… — далі говорити не міг і. сівши на пеньок, затулив обличчя.

— Що?..

І всі оніміли.

— Тайду сьогодні вбили фашистські солдати і межа кеті! — прошепотів крізь сльози Латиш. — Галко! Ми чули бій Тайди з фашистами. По всіх хуторах рознеслася вість, як одна дівчина билася проти двохсот…

Артур упав на парашут біля Галки. Він ридав здригаючись. Мало хто бачив, щоб отак мужчина плакав.

— Убили. І про це вже знає вся Курземе, а ми все шукаємо Тайду. Завтра прийдуть і по наші душі. Убили, — все повторював Латиш. — Галко! То вибухали її гранатні То відстрілювалася вона до останнього набою. А ще Кротов зняв із неї сережки — дарунок бабуні Беніти. Люди знають. А ми нічого не відаємо! Нікудишні ми з вами розвідники! Треба взяти гранати й підірвати лігво Вундерліха, Кротова! Я сам завтра піду! А ви як хочете!..

Ніхто не заважав Латишу говорити. Всі мовчали, мов риби. Всі уявляли хвилини бою Тайди з таким великим загоном, карателів по той бік шосе з Тукумса на Кулдигу, за яким вели спостереження десантники. Та ніяка уява не могла відтворити трагедію. Тайду вбили розлючені, осатанілі фашисти.

Так і сказали люди з хутора: «Осатанілі солдати, межа кеті і бандит-власовець Кротов!..»

Коли Латиш стих, Август несміливо порушив мовчанку:

— Ранком есесівець Вундерліх був у генерала Шернера. Туди і ведуть нитки цього підлого вбивства вашої дівчини!

Галка раптом став вигукувати: «Стріляй! Стріляй, Тайдо, озовись!.. Чуєш, Тайдо!» — волав на весь голос. Кудрявий затулив хлопцеві рот.

— Заспокойся.

Та Галка і далі марив, подаючи якісь команди, сперечаючись із радистами, що по той бік фронту. А потім затихав…

Десантники сиділи біля хворого Галки і скошеного, мов косою, горем Латиша, опустивши голови.

Була північ. Починалася нова доба, дев'ятий день їхнього перебування у курляндському «котлі» з дев'яти визначених командуванням фронту, щоб допомогти Червоній Армії догромити тридцять Шернерових дивізій.

10

— Ти можеш іти? — крізь сон пізнав Галка голос командира, прокинувшись від кашлю.

Він розплющив очі й прислухався. Об натягнуті на жердину плащ-палатки, що, як дах, опускалися донизу в обидві сторони, билися краплі дощу.

— Ти міцно заснув, і ми ждали, поки прокинешся, — знову озвався Кудрявий. — Йдемо, куди веліло начальство.

— Ось як! — прошепотів Галка пересохлими губами й закашлявся.

— Тс-с-с… — раптом просунулася в намет голова Коропа.

Вартовий конспірації і порядку приклав палець до рота і сказав:

— Таки ожив…

— Іти можеш?.. Орел і Латиш змайстрували носилки для тебе з плащ-палатки. Нам треба йти, Галко. Ранком сюди наваляться карателі. Вони, певне, здогадалися, що ми тут, по сей бік шосе…

Галка мовчав, думав про Тайду. Вчора він чув розмову про неї, сам щось вигукував. Але в деталях і не знає, як вона загинула. Зараз ту смерть страшно навіть уявити. Яка несправедливість! Сотня, дві чи й три фашистів проти одної!..

— Усі готові до виходу. Вчора Август приніс три хлібини і шматок шинки. Підкріпилися… Хліб пахне тмином чи м'ятою. Житній… — умовляв друга Кудрявий, простягаючи окраєць хліба і шматочок шинки, продимленої березовими дровами. — Яке ароматне це сало! Знають у ньому толк ці латиші. Сам би ще з'їв, але тобі залишив…

— Не хочу їсти. Пити…

Хтось подав йому в казанку ледь теплого напою, завареного і за ніч настояного на листі лісових ягід. Галка випив і віддав казанок.

— Хліб який! Житній. А ти ж народився у житі. Хліб додасть тобі сил, — все вмовляв хворого командир. — Йти можеш?

— Нащо питаєш, коли треба…

Чоботи й онучі Галки були сухими. Подумки він подякував хлопцям і взувся. Ще з намету побачив чотири пари ніг, що стирчали з-під плащ-палатки.

Галка виліз із свого куреня. Обличчя зволожили холодні краплі. Хтось накинув на його плечі плащ-палатку з башликом. Це — німецька, трофейна, плямиста, хоча зеленкуватих плям Галка зараз і не побачив: було темно.

— Треба йти, друже! — сказав Короп.

— Знаю. Так хоче Центр. По тому шосе віддаль від Салдуса до Кулдиги коротша. А Салдус — вузол німецької оборони, — розсудив Галка, як і личить аналізувати обстановку начальникові штабу групи.

Всі у нього запитували, як він себе почуває. Кашляючи і затуляючи рот картузом, Галка сказав, що готовий іти. Насправді ж був якимось знесиленим, наче побитим. Ноги тремтіли. Хотілося полежати ще. Оту непевність у ногах помітили товариші і вирізали йому палицю, мов чабану ґирлиґу.

Август і Орел упихали в мішки парашути. Латиш і Короп знімали плащ-палатки із жердини.

— Де стропа-фітіль? — затурбувався Короп.

— Я взяв! — відповів Орел.

— Добре, що тут не затоптали…

— Другу б підпалили стропу! — байдуже кинув Орел.

— Учиш, учиш тебе, а ти… — невдоволено дудонів Короп. — А з тебе, як з гуся вода… — І наглядач за порядком багатозначно, з філософським підтекстом закінчив: — Іменно на цій стропі ми повісимо гауптштурмфюрера Вундерліха і власовця Кротова.

Орлу сподобалися ці слова:

— То я і поклав у свій планшет ту стропу, щоб зашморгнути її на шиї тих бісів-анцихристів.

Галка знову закашлявся, і всі з тривогою поглянули на нього. Кашель у їхньому становищі ні до чого, все одно, що ворожий сигнальник у стані парашутистів. Короп одрізав від парашута великий. шмат шовку і віддав Галці.

— Затуляйся ось цим носовиком…

— Вийняти всім пістолети! — несподівано сказав Кудрявий і приготував свій ТТ.

Усі виконали командирове прохання, Август же підняв догори карабін.

— Латиш сказав, що нашу Тайду поховали селяни. Ми ще прийдемо на її могилу. А зараз віддамо честь мужній і до останньої краплі крові вірній своїй Радянській Батьківщині, рідній землі, народу своєму нашій Тайді триразовим салютом!

І глуху, мрячну жовтневу ніч розкололи злиті воєдино шість триразових пострілів. Вони пролунали так могутньо, ніби це був салют на честь визволення Орла і Бєлгорода, ніби це прогримів салют на честь «Неви-2» й на честь прориву облоги Ленінграда, на честь латиської дівчини Тайди!..

А потім настала тиша, що аж у вухах задзвеніло. Паузу порушив Галка, бухикаючи у шовковий носовик.

— Пішли, браття! — сказав Кудрявий, всовуючи пістолет до кобури.

Йшли повільно — по лісових дорогах, через хащі. Та більше просіками, які пролягали строго на південь.

Попереду, як завжди, Юхан. Зір у нього орлиний, реакція блискавична, слух, мовби в оленя. А стріляє так, що поціляє з пістолета у консервну банку на відстані п'ятнадцяти метрів.

Останнім іде шанувальник порядку Короп. Він часто зупиняється: чи ніякий «хвіст» не причепився до групи. Примруженими очима розглядає ліс, просіку, як колишній далекосхідний прикордонник, — ним він служив у 1938 році на зеленому березі Уссурі.

У дорозі їх і застав ранок, сірий, непривітний. Мжичив дощ. Важкі хмари пливли низько, здавалося, над самими деревами. Такий же похмурий і сірий настрій у десантників. Усі поглядали на Галку — адже йти йому тяжко! У Галки знову підскочила температура, мучив кашель.

— Сьогодні ж тобі дістану аспірину або кальцексу, — заспокоював радиста Латиш і вибачався: — Сам знаєш, що я вчора з хутора приніс…

Він натякав на звістку про загибель Тайди, і Галка вже сам хотів чимось полегшити душевні страждання Латиша.

— Подолаю нежить і без порошків! Не турбуйся.

— Не їстимеш, то й не здолаєш, — радив Латиш.

— Ви їжте! — втрутився і юний Август, підморгуючи Галці. — Я дяді Едуардові говорив, що тут є хлопець з України. Дядя привіт вам переказував. Аби знав, що тут хтось захворіє, я б розжився медикаментами. Хоча й нелегко. Хліб легше. Поки що… Дядя казав, що незабаром солдати накинуться на хутори, мов сарана. Їх же тут чотириста тисяч — щось треба буде їсти!..

— Віддихаюсь! — винуватим голосом мовив Галка.

— Послухай мене, братику Август, — звернувся командир до хлопця, — По шосе, до якого йдемо, їздить Шернер?

— Аякже! Це ж дорога на Салдус.

— Куди веде цей шлях, ми знаємо, — відповів Кудрявий. — А чи курсує ним командуючий?..

— Дядя говорив, що їздить! — упевнено сказав Август.

— Вполювати б нам цього тигра! Знайти десь на повороті ялинничок або чагарники і чатувати на авто Шернера. Вранці особливо. Га, браття? — поділився своїм планом командир, гадаючи, що настрій у всіх і в Галки бодай трохи поліпшиться.

— Кулемет треба! — ствердив Латиш, розмірковуючи. — Кулемет і бронебійні кулі…

— Ручний кулемет, загорнений у плащ-палатку, лежить разом із запасними радіобатареями під корінням ялини!.. — пригадав Короп, який стріляв з «дегтяря», коли ще був на кордоні. — Там, на тому місці, дикі кабани розпотрошили наші мішки.

— А мені в естонському гвардійському корпусі доводилося бути за першого номера, — озвався Орел.

— Що скаже начштабу? — звернувся до Галки командир.

Кудрявий рідко коли називав радиста начштабом уже тому, що посада ця більше символічна, хоча Галка міг бути б начштабом партизанського загону. Хлопець здатний мислити, кумекає в обстановці, ставить у критичних ситуаціях себе на місце ворога, прагне у тих ситуаціях розіграти кілька варіантів, щоб порівняти їх, зіставити, а потім уже вирішувати. Кудрявий певен, що все це у Галки ще з школи, коли з хлопцями грав у війну і читав книги про неї. Зорова пам'ять добра: побачив деталь — і запам'ятав. Уміє орієнтуватися на місцевості. Нарешті, Галка, як ніхто інший з них, знаходить контакт з людьми. Щось є в нього таке, що зовсім незнайомі люди, бачачи його навіть у німецькій уніформі, пізнають без розмови: він — радянський, як це траплялося під час минулого бойового завдання.

— То як, братику-кролику? Потривожимо Шернера?

— Не завадило б! Але ж чи їхатиме він тільки з охороною? Все одно — фантазія, — зітхнув Галка.

— Чому?

Чому? Галка і сам не знав, чому так сказав хлопцям. Просто йому було зараз не до Шернера. Перед очима весь час понівечена кулями Тайда. Він карав себе за свій жарт: «Чого торохтиш, мейтинес, кістками?..» Треба було помінятися у літаку з Тайдою місцем, і тоді б вона приземлилася біля Кудрявого, може, на ту ж берізку, біля якої десантувався Галка. Думав про співвідношення у житті випадку і закономірності. Однак приходив до висновку, що гору таки бере випадок. На війні — особливо. Її парашут опустився по інший бік шосе. Тому вона ї шукала їх не там, де потрібно. А тепер нема Тайди із золотавим, як латиський бурштин, волоссям, крізь пасма-промені якого поблискували синюваті камінчики у золотих сережках.

Думаючи про це, Галка кидав погляд на Латиша, знаючи достеменно, як тому тяжко після втрати Тайди, своєї коханої, своєї, можна сказати, дружини. Що з того, що шлюб той не оформлений? До німців же не підеш розписуватися… А скажи своїм підполковникам, здіймуть такий галас, що не радий будеш. І Короп, мабуть, проти таких стосунків, які були в Артура й Тайди. Як же — війна, дисципліна.

Та що може бути в житті вище від вірності?.. Вірності Вітчизні, вірності любові. Оце і змушує Галку йти, зціпивши зуби, бо все тіло. горить вогнем, бо ніяких сил не відчуваєш у ногах, в руках. За оту вірність Галка відучора усією душею любить Латиша. І за те, що той довірився йому, розкрив таємницю, про яку лише здогадуються Юхан, Короп і Кудрявий. Здогадуються, а точно не знають. А він, Галка, знає. То хіба зараз Латишу легше, хоча у нього й нормальна температура? Галка відає, що то значить, коли вмирає найдорожча людина. Такою у нього був батько. Такою у Латиша була Тайда…

І Галка ступає по мокрій землі, місить грязюку, намагаючись не відстати від інших, не затримувати їх через втому і немічність.

«Хоча б утих дощ! Хоча б виринуло сонце! Мабуть, учора воно було востаннє цієї осені на безхмарному синьому небі».

Минали години. На хуторах гавкали собаки. Тут взагалі не зайти у таке місце, звідки б не було чути собак. Оте гавкання тривожно відлунювалося у серці десантників і в Галки особливо. В разі чого… Він пристрелить себе. Сил не вистачить утікати, швидко бігти. Іншого виходу не бачить.

Здавалося б, уже можна звикнути до собачого гавкання. Однак — ні. Собаки нагадують про небезпеку, про карателів, заставляють парашутистів щоразу зупинятися й вслуховуватися у ліс. Вони знали, що і на Тайду фашистські солдати й «лісові коти» полювали з собаками.

Знову рушили. А в Галки ще свої турботи: треба волею своєю заставити себе не думати про хворобу, духом змусити її відступити. Інакше він може загинути ганебною смертю, а не в бою. То варто тоді було уціліти на фронті в сорок першому, під трьома півтонними бомбами у сорок другому?

«Варто! — доводив сам собі Галка. — Варто, бо я вже передав лише тут, у «котлі», з двадцять радіограм. Варто!» І думка ця була йому ліками, заганяла кашель у груди, знімала з тіла гарячі градуси. Він кликав собі на допомогу сильних волею людей, які не здавалися, трималися, боролися до останньої можливості, як учора билася їхня мила мейтинес Тайда.

— Спочинемо? — звернувся Кудрявий до хворого.

— Як усі… — дипломатично відповів Галка.

— Така відповідь мені подобається, братику-кролику.

Галка боявся у такому стані відпочивати взагалі. Можна сісти чи й лягти під сосною, як уже вмостилися хлопці на простелених плащ-палатках, позадиравши вгору ноги, щоб стекла трохи з них кров. Юхан перевзувався і викручував онучі.

Скільки вже разів кожен із нас відчував поблизу себе тверде тіло сосни у лісах під Новоселлям і Псковом, під Алуксне, коли просиділи вони весь день на лісорозробках у сотні метрів від фашистів, біля Апе, Цесіса і тут, у Курземе? Сосна, ялина були для них і подушка, і спинка від стільця, крісло і надійні охоронниці від вражих куль. Скільки тих куль прийняли сосни, боронячи партизанів, парашутистів?

Галка відчував, що його знову лихоманить. «Як протриматися ще день, поки дійдемо до того шосе, по якому їздять клятий Шернер і його солдати!» Короп уже розвів багаття. Август приніс у казанках води: недалеко протікав ручай. Корон діловито різав хліб, що пахнув тмином, дістав банку консервованої яловичини і розкрив її ножем.

— Сала не хочеш, то їж хоч це… — подав Галці скибку хліба, намазаної консервованим м'ясом.

— Не хочеться, — тихо сказав Галка, поглянувши на Латиша, який стояв, опустивши голову, наче закам'янів.

«Про Тайду все думає», — зітхнув і повторив:

— Я не хочу їсти…

— Подивіться на нього, біса-анцихриста! — вигукнув Орел. — Не будеш їсти, пристрелимо. Нам потрібен боєць, а не ось це упале дерево! — показав на зламані вітрами молоді сосни. — Вірно ж? — шукав підтримки у десантників.

— Візьми себе в руки! — підвищив голос командир. — Ну нема ніяких ліків! Нема для тебе постелі! Нема тепла! То що ж? Вмирати зібрався?.. Нам тут лазарет одкривати фашисти не дадуть!

— Чого витріщився, як на ворога? — спитав Галка.

— А ти зараз і є ворог! — втрутився Короп. — Як внутрішня контрреволюція. Будь мужиком! їж через силу. Випий кілька ковтків шнапсу і з'їж хліб з м'ясом. Ось і чайок уже готовий!

— Не хочеться їсти! Мені то холодно, то жарко…

— А не малярія? — жахнувся Короп.

— Звідки я можу знати, — сказав Галка, взявши хліб.

— Ага, злякався, щоб я не пристукнув тебе як дезертира! — засміявся Орел.

Обідати скінчили, і Кудрявий, підвівшись, сказав:

— Вперед, браття-кролики!

11

Минали дні. Спливали і два тижні. Німецько-фашистські війська в районі Прієкуле, як і планував командуючий Шернер, 24 жовтня сорокахвилинною артпідготовкою розпочали контрнаступ, щоб пробитися до Мемеля. Та одразу ж були зустрінуті готовими до бою дивізіями 1-го Прибалтійського фронту. Шестиденні наступальні дії восьми фашистських дивізій, які намагалися прорватися до Мемеля, обійшлися ціною у п'ятнадцять тисяч вбитих і поранених, великою втратою техніки, танків, літаків. Війська генерала армії Баграмяна не пустили курляндських вояк у Східну Пруссію, зустрівши їх у повній бойовій готовності.

Не мовчали і війська 2-го Прибалтійського фронту під Салдусом. Тукумсом. Точилися бої під Скрундою, на півдні «котла». Розвідникам Кудрявого було нелегко збагнути, де ж головний напрямок у радянських військ?! Не знало про це і командування фашистів, бо знову пожвавився рух на шосе, яке з'єднувало Кулдигу зі східною і південною ділянками фронту. Німці перевозили свої полки то на захід, то на схід, то на південь. Передислоковувати у них було що. Десять дивізій стояли віддалік від передової лінії фронту як резерв. Відстані тут невеликі — за дві години із штабу армій «Курланд» можна дістатися до найвіддаленішої ділянки фронту. А за чотири-п'ять годин можна пересікти весь півострів від Тукумса до Лієпаї. Наявність сітки шосейних доріг дозволяла німцям здійснювати такі маневри. І всюди — на передовій і в глибині оборони — солдати копали траншеї, ходи сполучення, будували дзоти. Тим часом до курляндських портів рух автомашин їз солдатами майже припинився.

Про все це Кудрявий повідомляв у Центр.

Тихий листопадовий ранок. Шернер у доброму настрої, незважаючи на те, що в операції «Прорив» утратив півтора десятка тисяч солдатів і офіцерів, а шістсот потрапило в полон. Німецькі війська не дорахувалися вісімдесяти літаків, чотирьохсот гармат, півтораста танків. Однак і росіяни не пройшли! Фюрер за це присвоїв Шернерові найвище звання — фельдмаршала.

Шернер — на висоті, у Шернера нема підстав для розчарування. В Німеччині готують спеціальний журнал «Курляндський боєць», тираж якого буде присланий солдатам групи «Курланд». Про мужність Шернера і його війська пишуть газети, ставлячи їх у приклад іншим солдатам Німеччини.

— Мій фельдмаршал! Машини готові! — доповів черговий офіцер, ставлячи у вазу червоні й жовті троянди. — Це від Едуарда. На честь присвоєння вам звання фельдмаршала!

— Данке! — кивнув головою самовдоволений Шернер. — Машина готова?

— Яволь! Сьогодні з охороною поїде гауптштурмфю-pep СС Вундерліх.

— А-а, це той, що ганяється за лазутчиками генералів Баграмяна і Єременка? — усміхнувся Шернер.

— Його команди вбили російську парашутистку. Латишка вона, — уточнив черговий офіцер. — З Вундерліхом їде два есесівських солдати, озброєних фаустпатронами.

— Він таки нав'язав мені фауст-снаряди, — усміхнувся Шернер, одягаючи білі рукавички.

Фельдмаршал вийшов з вілли. На ґанку зустрів садівника Едуарда, котрий зняв бриля і нахилив голову. Шернер махнув рукою.

— За троянди спасибі, — сказав.

— Лудзу, лудзу[3]… — зрадів подяці садівник.

Шернер молодцюватими кроками, як і личить молодому фельдмаршалу, збіг з ґанку і гукнув до шофера:

— Нах Салдус!

Командуючого дружно привітали офіцери і солдати, які мають його супроводжувати на південно-східну ділянку фронту. Найдовше тримав руку семафором гауптштурмфюpcp Вундерліх. У нього всміхалося не лише обличчя, аг навіть ямочка на підборідді, віддано дивилися очі.

— Як лазутчики? — запитав ніби ненароком командуючий. — Засікли пеленги?

— Нам удалося вбити фанатичку з тої групи, — відповів Вундерліх, виструнчившись.

— Я це знаю.

— Робимо все, щоб розгромити групу!

— Погано робите. Щось, здається мені, Єременко і Баграмян багато знають про війська «Курланд». Це стверджують і бої в районі Прієкуле. Раптовістю для руських не став наш наступ. Французи кажуть: «В усьому шукай причину в жінці». На війні ж — виграв чи програв баталію — шукай причину в розвідці.

— OPA, на жаль, не одна рація. З'явилися ще, мій фельдмаршале! А на шосе стали частіше потрапляти в аварії наші автомашини, зникають поодинокі мотоциклісти, — несміливо доповідав Вундерліх.

— Ви хочете сказати, що в Курляндії розгортається більшовицький партизанський рух? — скривив в іронії губи фельдмаршал.

— Я хочу сказати, гер командуючий, що з'являється дедалі більше бандитів, і мій обов'язок не лише попередити, але й потурбуватися про вашу безпеку. Я взяв солдат з «протитанковими кулаками», — похвалився гауптштурмфюрер СС.

Фельдмаршал кивнув вже без іронії. Повідомлення есесівця занепокоїло його: в Курляндії, так густо наповненій військами і каральними командами із західної Росії, Естонії, Латвії, де є навіть. формування власовців, з'явилися партизанські банди. Це неймовірно. Після інспекції 12-ї і 227-ї піхотної дивізій, куди зараз їде, Шернер поговорить з командуючими військами.

Чотири автомашини виїхали з резиденції. Незабаром вони минули стародавню Кулдигу, повернули на міст через бистру, з водоспадом Венту, по берегах якої стояло чотири зенітно-артилерійські батареї. Погода хоч і не сонячна, але й не мрячна. Дорога суха. Машини їхали швидко, витримуючи дистанцію у півтори сотні кроків. Шернер, обіпершись на шкіряну спинку, дивився вперед. Очі натрапили на повітряну бульку в склі. Скло незвичайне: його не проб'ють кулі, як не вразять бронебійні кулі машини, у якій він їздить. Що скло?. Німці створили мейсенський фарфор незалежно від китайського, і фарфор з Мейсена став дивом світу, а непробивне скло відлити можуть…

Заклопотаний думками був і Вундерліх, який їхав у першій машині. Він відчув, що його слова про розвідгрупи і про бандитів не дуже сподобалися командуючому. Та що вдієш — таке життя, така війна. Це не сорок перший рік, і росіяни зуміли поставити розвідку на високий щабель. Уже четверо вбито з десантної групи за минулі одинадцять місяців, а рація діє. «Мабуть, хитрий лис той однополчанин Кротова з якірцем на лівій руці!» У Вундерліха і в Кротова особливо нестримне бажання віч-на-віч допитати радиста. Інтерв'ю з радистом було б вершиною їхньої діяльності. Цим обидва марять. Це змусило гауптштурмфюрера не відпускати Кротова від себе далеко, навіть не посилати його до школи власовських пропагандистів у Добендорфі. Обидва — і Вундерліх, і Кротов — захопилися полюванням за парашутистами, то натрапляючи на їхній слід, то гублячи його. І чує серцем Вундерліх, що незабаром він таки зустрінеться із знайомим Кротову радистом. І станеться це невдовзі…

Нараз гауптштурмфюреру уявилася світловолоса дівчина в теплому жакеті, з хутряним комірцем, у кирзових чобітках, з санітарною сумкою на боці. Розплющеними, але мертвими очима дивиться вона, стікаючи кров'ю, у небо. «Убили, розтяпи. Не зуміли взяти живою!» — гримав на солдатів, обер-лейтенантів, «лісових котів». І ще від одного здригнувся Вундерліх: він побачив, як сяяли в останніх променях сонця у вухах дівчини золоті сережки з бірюзовими камінчиками, що так Відтіняли бліду вроду її мертвого обличчя. А потім над тим обличчям схилився Кротов…

Раптом ударив, мов грім над самою головою, кулемет, затріщали автомати. Авто, у якому сидів Вундерліх, завертілося, немов дзига, неначе воно потрапило в епіцентр смерчового стовпа. Свистіли кулі. Розліталося на скалки скло. Хтось волав у відчаї. «Опель» Вундерліха вихором знесло на узбіччя шосе. Як захотілося статечному гауптштурмфюреру опинитися раптом на дні машини або випасти з неї.. Так і сталося — він вилетів у кювет. Та в цю мить над ним пролунав грім і спалахнула блискавка, неначе виверження вулкана… Це було останнє враження Вундерліха. Таки недарма щойно думав про однополчанина Кротова — радиста з витатуйованим якорем на лівій руці. Радист, стоячи за сосною, жбурнув правою рукою «лимонку», розрахувавши, щоб та вибухнула саме над першою машиною. По першій стріляв з автомата і Латиш. На авто командуючого Шернера був спрямований вогонь кулеметників Коропа й Орла, автоматників Кудрявого й Августа. Кулі лопотіли, билися об, корпус машини, мов град. Кинута Кудрявим граната вибухнула, коли броньована автомашина командуючого військами «Курланд» Шернера рвонулася з усіх своїх ста двадцяти кінських сил уперед. З інших машин, які мчали вслід за Шернеровою, охорона вдарила з автоматів і фаустпатронів по місцю засади.

Тріщали гілки й ламалися стовбури молодих дерев, у які потрапили снаряди з «протитанкових кулаків». Ще кілька секунд, і машини охорони зникли за поворотом…

Якихось дві хвилини, що їх так довго і з муками чекали парашутисти Кудрявого, і бою — кінець. На шосе лежали вбиті фашистські солдати, у кюветі розпластався есесівський офіцер, а головний звір — фельдмаршал Шернер утік на своїй, на диво хлопцям, міцній машині.

— У того авто броня, мабуть, як у «тнгра»! — виправдовувався Короп, ледве не плачучи. — Били ж ми бронебійними!…

— Треба було по колесах, щоб у кювет звернув Шернер, — радив після бою, на жаль, Латиш.

— Та й моя граната спізнилася вибухнути! — пригніченим голосом визнав і свій промах Кудрявий. — Що ж… Пішли, брати-кролики, поки не пізно.

— Не тужи, командире! Найбільшого біса-анцихриста в Курляндії ми таки привітали з новим чином! — вигукнув Орел. — Запам'ятає те надовго!

12

Юхан як у воду дивився. Вже наступного дня на всіх дорогах, що променями сходилися до Кулдиги, вкопано стовпи з прибитими щитами. На щитах напис німецькою мовою: «Ахтунг! Банден!» Фельдмаршал Шернер більше не їздитиме на автотранспорті у Курляндії. Він літатиме до лінії фронту. Однак балтійська осіння погода заважатиме польотам фельдмаршала, і він відсиджуватиметься на віллі, поки в січні сорок п'ятого Гітлер не довірить йому групу військ «Центр». Едуард Робертович повідомить: командуючий Шернер обрав для себе інші засоби пересування, а на шосе вбито есесівського офіцера Вундерліха, одного з фюрерів каральних загонів, винуватця смерті Тайди.

Кудрявий ішов і думав, що надії на швидкий прихід Червоної Армії нема, а значить, операція на Курляндському півострові затягнеться, можливо, на кілька місяців. На порозі зима. Треба думати і про роботу, і про безпеку групи, м, коли випаде сніг, не впоратися і на спостережному пункті, і в розвідці, і на варті у. таборі — біля радиста, й коли стомлені бійці сплять. І їсти щось треба. Вантажі з літака зараз прийняти неможливо: надто велика концентрація ворожих військ і поліцейських команд на хуторах і в населених пунктах. Зовсім доведеться скрутно, коли випаде сніг. А сніг не за горами. Пора поповнити групу хоча б десятком людей або об'єднатися з кимось. Про партизанів і парашутистів їм розповідали на хуторах. Є такі в Курземе! Про це свідчать постріли і вибухи. І за таких несприятливих умов люди воюють… «Треба йти на контакти з іншими групами і партизанами!» — вирішив Кудрявий.

Десантники ступали мовчки. Але не тому, що дотримувалися правил конспірації, а тому, що в їхньому житті, їхній боротьбі за минулий місяць було більше тяжкого, трагічного, ніж бадьорого й переможного.

Накрапав холодний дощ. Сірі дерева похмуро стояли над опалим листом. Стікали краплі, немов сльози, з ялинових гілок, з віт сосен. Не чутно птахів. Не видно сонця.

ЩОДЕННИК ГАЛКИ