Гармонія (новели)

Циркуль

Таке синє поле, аж в очах міниться.

Земля лежить колотою грудою, і на пашні розколини, мов рани: немає дощу!

І сонце висить у повітрі, як велике, гартоване ядро, що от-от, здається, впаде на синьо-голубі небесні води, і тільки тоді підуть рясні дощі та змиють сухий лишай землі, що роз’ятрився і горить під сонцем.

Спека така, що варить, в’ялить людину, бо пашня давно вже схилила, мов п’ятна, на схід голови; верби край дороги застигли — жовтувате листя спопеліло, і, вкриті густим шаром пилу, вони стоять закам’янілі.

Навіть будяк, отой молодець, що шапку набакир перед сонцем носить, і той низько схилив голову, вп’явся своїми сивими лапами в землю, та так, як не скаже всякому:

— Нічого не можна вдіяти — нема дощу! За себе не ручуся: може, доведеться пожовтіти, як і верби, — і хмуриться.

Та вчитель Короп знає такі мудрі слова краще за будяка: він сорок верстов іде до міста пішки, села назустріч — голодні й голі, а пожовтів Короп уже давно; оце тільки в дорозі його вид попікся та почав лупитися, а костисте тіло носити стало важко, — наче якесь залізо, кість торохтить — іти важко; тоді він сідає на сухий, мов кам’яна баба, копець і починає третій раз за сьогодні розв’язувати свою торбу.

Дивно Коропові: він добре знає, що шматок перепічки, яку дав був йому з жалю дід-пасічник, він ще вчора звечора з’їв, більше — кришки за селом повитрушував і, мов птиця, визбирав до останньої, але втретє за дорогу од села заглядає чомусь до торби, як та сорока в кістку, — ні, немає більше не тільки кришок, а навіть дух з хліба вивітрився!

Материна торба з-під насіння чорна, а полотна була селянського, обкидана по краях чорно-червоною заполоччю, і Короп висмикнув зо зла одну нитку — пожував її та сплюнув сухою слиною: згіркла якась нитка!

Він хотів збити ціпком головку будяка, та важко було підводитися, і будяк якийсь миршавий, — Короп стомлено схилився на руку і довго думав...

— Кому, — сказав упівголоса Короп, — потрібна під голодовку моя математика?.. — і засміявся ледве помітною посмішкою.

Школу Короп залишив давно — згоріла за якогось там наступу, а ще не можна всидіти на селі, де бідні пухнуть з голоду, а багатші висівками годуються, бо такий скрут прийшов, хоч вішайся, і Короп пригадує слова куркуля діда-пасічника:

— Заходить до мене — видно, направили — голодающий: здоровий як лут, ну, а живота трохи підтягло і на виду аж сизий... Скрутило, видно, козака...

— Чого ти придзюндзяв? — спитав дід.

— Я, отец, с голодающих, с Росії; голод у нас большой, страшний голод...

— Так... У нас, — чує Короп дідові слова в’їдливі, — теж сарани такої, як ти, багато — живого чорта вборотали б, не то хліб...

А голодний прислухається, не розуміє мови дідової; тоді дід ще його поспитав по-хазяйському:

— Чом же ви хліба не сієте, чи, мо, не родить? — і засміявся...

— У нас, отєц, — одказує йому голодний, — так: кто посеял — кой-как, а кто не сеял — совсьом нєту...

— Розумний ти, батьків сину, хотів, не сіявши, хліб їсти, по-циганському? — Вилаявся і дав йому печеного буряка: вода, каже, добре п’ється, буряк солодкий... і провів на вулицю од собаки...

Короп, не реагуючи на дідове оповідання, налапав у кишені циркуля, що муляв йому ногу до сухої стежки, куди він пересів з копця та сидів як на гарячій печі, і витяг його — єдиний свій скарб — на світло денне: циркуль був шкільний, ще новий та блискучий, гарної німецької фірми, і Короп, усміхнувшись, почав, по старій звичці, виводити циркулем на стежці геометричні фігури...

«Кому, кому потрібна під голодовку математика?» — знову виринуло у Короповій голові таке запитання, і він безнадійно одказав у голос:

— Нікому.

Та раптом думка, наче птиця клюнула її в голову, що впала була на скам’янілу вербу, засвітила у Коропа одну мисль: використати циркуль! Продати? Ні, Короп його не продасть — це єдине, що залишилось ще з скарбів учителя математики, та й те, кому на селі потрібний циркуль?

— Нікому! — зозла сказав на такі думки Короп, зав’язав торбу, ціпка в руки, циркуль до кишені, і перед стуманілими очима знову мерехтить синє поле, через дорогу перебігає худа, обсмикана перепілка, і сонце стоїть, здається, непорушно в зеніті небес, а земля от-от розколеться, залита його золотими стрілами...

Верби край дороги скам’яніли, і мислі Коропа наче хто скував — ніяких, одна всі інші заступила — чи дадуть хліба на селі, чи...

Короп не виводить кінців своєї думки — боїться, а печений буряк, що його дав дід голодному, як мрія якась, майорить перед очима Коропа.

«З шкурою з’їв би!» — думає він і міряє очима свою згорблену, куцу тінь.

От і Стайки...

Отаку мудру назву дали: Стайки, і село справді стоїть на горбах, наче стайки кіп; хати виринають довгими рядами, клуні схожі на стоги сіна завершені, а хліви — на півкопи — бідне сільце таке і злодійкувате.

— Наче Богу не догодили, — казали старі люди, — посіяв нас межи чорториями, серед гір, наче виплюнув...

І Короп посміхається на цю згадку, поспішає.

Перша хата назустріч, на одшибі, весела якась: вимазана ще з Великодня, вона, здається, ще й досі хвастає: боки де-не-де поколупані виставила, нехворощю зеленою побралася, мов до танців; на подвір’ї, на смітнику, кубляться мляво кури, і стоїть, у жовту хустку вив’язана, літня вже жінка — на курей щось гримає.

«Хазяйський двір», — думає Короп, загледівши на подвір’ї пару биків, та поспішає води попросити...

— Тьотю, добридень, — каже він до жінки, піднявши свого крислатого бриля, а вона:

— Своїх у старці треба відряджати, іди з Богом...

— Хіба я, тітко, хліба у вас прошу? Води напиться...

— Зайдіть, — неохоче сказала жінка, на курей гримнувши:

— Киша, капосні! — і додала: — Я думала — тут цих, вибачайте, торботрусів день у день партіями ходять, аж страшно...

Короп почервонів... Жінка набрала в сінях кружку води, винесла її на ґанок та подала математикові, а сама руки фартухом витерла і ждала. Короп припав до води, ковтнув разів зо два, — не хочеться пити, — поставив кружку на призьбу, подякував старій, та сам думав: «Їсти, їсти...»

Він, стомлений, не сів, упав на призьбу:

— Трошки спочину, — сказав.

Жінка глянула заскаленим проти сонця оком на кружку з надпитою водою і зашилила свої тонкі губи в маленьку посмішку: цікавий якийсь чоловік...

Вона зміряла очима Коропа: штани приношені — сукна доброго, на кофту дівці такого виміняли, піджак ще з ґудзиками позолоченими, були обкидані, видно, зеленим сукном — повитиралися...

— А ви ж з яких? — поспитала вона, та, не чекаючи відповіді, затуркотіла: — На нас брешуть: «Хліб є», — і то день у день — прямо наказаніє господнє — ідуть, ідуть, як старці під Лавру!.. В сірка очей позичивши, собак дражнить — прямо гріх якийсь!..

Короп мовчав, а коли стара скінчила свою річ, мляво одказав їй:

— Ні, я, тітко, тутешній...

— Чи не син, бува, Забродчуків?! — скрикнула раптом жінка. — Мо, з плєну?

— Та ні, я до города йду... Математик я, тітко! — рішив зразу одкараскатись на всі запитання старої Короп.

— Ма-те-матик... Ну, вилитий Забродчуків Олекса — він хотів Устю нашу сватать, — здивовано мовила стара, а Короп на її слова мимиволі усміхнувся...

Вона сказала:

— Господи, скільки-то ця голодовка людей по землі розігнала, а самі, по ґудзиках бачу, либонь, не з мужиків? До нас колись приїздив землемір, у-у, такий математик... прямо образований чоловік! Ми з дівером за землю судимось, так він, хай йому легко згадається, двадцять карбованців у старого взяв і по-руському — розумний такий чоловік — все говорить; город нам по суду переміряв... А це знов той комлик заорався — на груди лізе!.. В нас, бачите, дівчата, а в його хлопці — несила наша!..

— Багато міряв по світу, бабо, і я, — сказав нарешті Короп. Він не пам’ятав, як, коли саме закралася до нього така фраза, бо перед очима мерехтів синій степ, де він сидів був на розпеченій стежці, циркуль і геометричні фігури на збитій землі... І раптом — така балакуча баба, землемір і знову циркуль... Короп непевний ще був своєї ролі: клюне — добре, не клюне — ще краще, але він рішуче витяг з кишені циркуля:

— Дайте полотнинку чисту: згубив чохла по дорозі...

— О! Така сама машинка була в того землеміра, — з якоюсь радістю згадала вдруге стара і обережно подержала шкільного циркуля в сухих, зморщених руках, казала: — Ще він мені й каже: «Закотіть, тітко, настільника — план буду на столі накидати». Я закотила і, як зараз оце вас бачу, пам’ятаю: такий мені страм — стіл немитий, і борщ поміж шпугами позакисав... Мої дівки тоді до машини в економію ходили... Полотнинку? Я зараз. Старий, старий... Мартине! — загукала вона до клуні, і старий з червоною, на копаницю схожою бородою та припухлими очима, що раз у раз стікали сльозою, підійшов до хати: глянув спочатку на стару, а тоді на Коропа, поздоровкався.

— Це землемір, — сказала йому жінка, — математик...

— Який землемір? — незрозуміло перепитав Мартин і вдруге глянув на Коропа. Та жінка не дала йому говорити, затуркотіла:

— Який, який? Людський землемір! Он у їх той, машинка така — знаєш, приїздив колись до нас один, як ще на старому дворищі жили, а він город переміряв... Ой стара тетеря — забув?

— Ну, приїздив... А вони, — кивнув Мартин на Коропа, — по якому ділу?

— Дурний ти — от що! — сказала зозла стара, додала: — Землі міряють і до города їдуть...

— A-а, до ти так і кажи... А де ж ваші причандали? — поспитав він Коропа, що сидів мовчки та ждав кінця такої несподіваної історії: йому вже було неприємно, що отак підбив стару, більше — він просто хотів зірватись з жовтої призьби, та ноги не слухали, а коли згадав, що сонце от-от піде на ніч і те, що він, Короп, за цілий день і не росився, а їсти так хочеться, аж тіло труситься, — тоді рішив, що буде грати «землеміра» до кінця...

— Астролябію підводою до сусіднього села повезли, а я... циркуль захопив тільки, — засоромлено одказав математик...

Мартин, згоджуючись, похитав головою:

— Да-да, стрелябія — перше діло, без неї, як той казав, не зміряти, правда?

Короп промовчав, а тоді, сумовито посміхаючись із своєї вигадки, сказав:

— Ех, діду, діду... Не степова у вас земля тут, ярки, закабалки, чорториї — на степах не та земля, зовсім не та земля...

Але яка саме на степах земля, Короп до ладу не знав, та дідові не треба було пояснювати: він затрусив своєю копаницею-бородою, чхнув, аж стара до одвірка одхилилася, і журно захитав головою:

— Правда твоя, сину, правда: хіба можна зрівняти наші землі, ех!.. Там вона — як пух, як перина, а в нас казна-що, хай Бог простить, а не земля! От у мене, примєрно, дванадцять десятин було: шість десятин, не брешу, — добр-рої землі, а то все — солонці, та ще такі солонці — киктями, як той казав, не зореш, не то «Саком»!..

Стара вислухала дідову репліку мовчки, але раптом, наче хто шпигнув її, скрикнула:

— Чого це ти чоловіка мориш тут?.. Ще комлик той побачить...

Вона здавила очима на старого, та він за кислями в очах не бачив...

— Просимо до хати! — ласкаво проказала стара, прочинивши сінешні двері.

Короп підвівся з призьби. Мартин ступив уже на поріг, а математик перед самим носом повернув циркуля:

— Старий ще, діду, циркуль, німецький...

Мартин зупинився; він, як і стара, подержав у руках циркуля і, повертаючи його математикові, мовив:

— Настоящий циркуль... Такий самий був у того землеміра...

— Заходьте, заходьте, — припрошувала на хатньому порозі стара, і Короп, слідом за Мартином, переступив поріг до великої чистої хати.

Хата в старих, на думку Коропа, була в достатках; тут тобі не звисають з полу, як ото в голоти, розтерзані дітворою чорні подушки, не висить на жерді лахміття якесь, а не одяг, не стоїть стіл на трьох ногах скалічений чи скриня замість столу — це в Мартиновій хаті не впадало в око...

Хата була ще нова, чисто прибрана, і на жердці, як придане невістки молодої, висіли пухнаті, з крамними напірниками, дві подушки; долівка вимазана та суха, і зайчики сонячні плигають коло припічка, а на сволоці, — о, сволок у Мартина було зроблено по-стародавньому: посередині було розмальовано великого хреста, під ним маленька могилка, а ще в обидва боки од великого хреста — два маленькі і збиті віками літери вгорі «І.Н.Ц.І.», а на весь сволок вималюваний великими яблуками напис: «Сей домъ сооружень Мартиномъ Мазуненком 15 июля 1898 г.».

— Хата у вас, — сказав Короп, — ще дебела, нова?.. — Він кивнув на сволока.

— А там написано, — вгадайте, — сідаючи за стіл, сказав Мартин, — скільки це год нашій хаті буде?

Короп, усміхнувшись:

— Це не трудно: двадцять чотири, так?

Стара не втерпіла, встряла до розмови:

— А ви прочитали? Це ж дівер сволока малював — ми ще тоді не були в спорі... Чи хоч правильно ж він написав, комлик той?..

— По-руськи, — глухо одказав Короп.

— О, він на всі язики нашпигований! Це ж його, мудрого, тоді в солдати брали, а ми з Мартином хату цю вистроїли: двадцять чотири годочки, як стрельнуть... минуло. Ще старий Мазун, свекор, клятий — не заступайся, Мартине! — клятий такий був. «На грудях мені клуню хочеш вистроїти?» — кричить, було, та все сажнем тим міряє... все...

— Давай обідать, — незадоволено перервав Мартин річ старої, а до Коропа: — Сідайте, потрапезуємо, що Бог дав...

Короп не одмовлявся; він здавив у кишені правицею циркуля та, війнувши по хаті сумні думки свої, почав залазити за стіл.

«...Циркуль, циркуль дає тобі, ненажерному, їжу цю», — казав Короп у мислях до рівного, як дошка, живота, що переганяв у нетрях своїх саму воду і грізно, незадоволено бурчав.

На столі парував борщ; стара торохтіла ложками, щось приказувала, за Устю свою згадувала, — але Короп уже не слухав: гаряча пара з борщу вдарила йому в ніздрі так, що він мимо своєї волі — цього не слід було робити — облизався; очі бігали по хаті — не було місця, на якому можна було б їх зупинити, — лізуть у миску, наче дві в’їдливих мухи!

— Хліба ж подай, — сказав суворо Мартин, а стара огризнулася:

— Не командуй — сама знаю! — і метко побігла кудись до сіней, двері хатні були навстіж, і Короп слідкував, як вона довго так одмикає комору: тикає ключем, сіпає його, і руки тремтять...

«Яка заможність, така й скупість», — не вспів подумати Короп, як на порозі з’явилася широка, мов ступа, дівка; вона метнула очима за стіл, на Коропа, та, не поздоровкавшись, побігла в комору до матері.

— Це моя старша, вибачайте, як вас? — промовив Мартин, підсовуючи математикові велику, мережану рибками ложку.

— Дякую. Василь Дмитрович...

Стара в коморі довго щось розказувала дівці, згадувала якогось Забродчукового Олексу, — тоді дівка пхекала з радощів, і вони, здавалося, зовсім забули за Коропа та Мартина. Нарешті до вуха математика долетіло таємниче «циркуля має», — він здригнув, і далі було солодке приказування старої:

— Поздоровкайся, поклонися...

— Чи ти зимувать там думаєш, чи що? — вигукнув за столом Мартин, і стара кулею влетіла до хати; з-під фартуха вона витягла сиву паляничку і поклала її, запишавшись, на стіл; тоді Мартин витяг з-під настільника ножа з червоною колодочкою і, зрізавши цілушку з паляниці, поклав першу скибку Коропові.

Математик влучив хвилину, коли Мартин протирав свої очі, і вкинув маленький шматок хліба до рота, бо ж не можна було обід без хазяйки починати, а їсти так хочеться, так...

— Здрастуйте! — проказала до Коропа дівка, з пошаною вклонившись та губами кокетуючи, а треба знати, що мала вона одну — нижню — губу особливу: товсту та велику, мов копиця, та не звернув був голодний математик ніякої уваги та таку непропорційність губів у дівчини!.. Він тільки вклонився, як стара зарапортувала:

— А диви, Усте: вилитий Забродчуків Олекса, правда?

— Ні, в них очі не такі, — в Олекси...

— Та починай страву, чи ви ще довго будете чоловіка як на ярмарку оглядать?! — вигукнув з нетерплячкою Мартин і набрав першу ложку борщу; стара на такі слова тільки плечима знизала, а на Устю, що в неї Олекса застряв був на губах, співчуваючи глянула, і по губах видно було, хотіла сказати: «Отак скрізь свою дитину топить!» — та, на щастя, змовчала, і всі обідали.

Боявся Короп, так боявся лишню скибку хліба з’їсти, але не можна було заспокоїти голод, і він, оповідаючи вигадані історії про свою практику землеміра, все більше смілішав; стара припрошувала, дівка засоромлено тільки ложку пригублювала, а Короп налягав на їжу: хліба двічі вкусить, борщу — раз і розказує:

— В одному селі до бійки, понімаєте, дійшло діло: брат у брата заорав обніжок, викликали мене з повіту, виїхали на поле, як зчепляться вони... — і їсть, по-вовчому поглядаючи, а стара аж захлинається:

— Боже мій, а Мартина торік не тіпав на леваді той паршивий комлик? Спасибі, люди розборонили, а то на місці поклав би... Господи, хай того старого чорта, Мазуна, земля не прийме — це він усе триюдив дівера — не хотів нам города на старому дворищі давати, аж поки суд не присудив... А це зайшла тепер камуна — вчора повтікали од Ґонти якогось, а дівер нахваляється тепер: у мене, каже, п’ять синів — два такі там луципери — мені, каже, Совєцька власть приріже твоєї землі — за пупа б його різало!..

— Да, будуть великі землеустрійні роботи, — бовкнув Короп, а стара підхопила його слова...

— І то він дідівщину посяде? — запитала вона загрозливо, вдивляючись пильно на математика.

— Ні, це тепер беззаконства всякі, — одказав Короп, підшукуючи в голові слово, яким можна було б виправдати право старої на землю. Тоді Мартин раптом мовив практичніше слово:

— У мене, бачите, не тільки копія судебної палати, а план, план на цю землю є — все, а вони нахрапом беруть...

— І приговор, — вставила стара.

— Не мають права! — рішуче сказав Короп. — План, де все видно, друге по суду доказано, а...

На столі з’явилася пахуча гречана каша з молоком ситим, і розмови про землю на хвилину урвалися; ложки знову застукали, а коли дівка дістала з миски плівку, то стара така була задоволена з відповіді Коропа, що сказала весело дочці:

— Плівку піймала, хай би... От не знаю, як вас величати?

— Василь Дмитрович, — одказав за Коропа Мартин, і під голосне гудіння джмеля, що бився лапками в шибку напільного вікна, встав із-за столу. Ще раніше встала дівка. Мартин задоволено перехрестився до ікон, стара довго вимовляла вголос молитву «спасибі Богу», дівка тільки тінь хреста на лоба кинула, а за нею — останній — маленький хрестик за циркуль скоріше, аніж подяку Богові, поклав на лоба для звичаю Короп.

Стара це помітила та, засміявшись в’їдливо, поспитала:

— А ви, бачу, не цураєтесь Бога, вірите?

— Ні, я вірю, — задоволено сказав їй математик.

— А комуністи — заходили до нас — не вірять, — вставила своє слово дівка.

— Отакої! — одказала їй мати. — Хотіла з чорта молока, як він не пасеться!..

Мартин розгортає за столом ветхі віком копії постанов судебної палати, кладе перед очі Коропа приговор стайківського суду, де за ним, Мартином Мазуненком, визнано право на землю в урочищі Бистрівщина та що земля та складає клапоть 0,75 дес., і з деталями доводить математикові своє вікове право на ще з прадіда мазунівську землю...

На столі лежить циркуль. Стара побожно дивиться на жовто-сині папери, де на деяких прибито великі печатки з орлами, а на синьому приговорі — він найбільше говорить к серцю старої — запікся, мов кров, сургуч; вона впилася очима і ловить кожний рух руки Мартинової, наче боїться, що він не так покладе чи не так розгорне той або інший папір, бо ті папери — то вперта боротьба старих у минулому, то ціла історія...

Там, за мертвими літерами дрібними, мов комашня чорна, а то на мух скидаються, — що їх не розуміє стара, на неї налітають спомини, мов галич повесні на ліщину голу, і вона мовчки, журно хитає головою.

— Ось-о-о він, — каже Мартин, розгортаючи недбало накреслений план, і тикає великим пальцем з жовтим, широким нігтем та чорним обідком скраю, в одну тоненьку лінію; стара підводиться і слідкує за пальцем — у неї труситься тіло, а клапоть землі, де стоїть в паперах, на думку старої, якісь три мухи — 0,75 дес. — це ніщо з тим, скільки раз вона плакала на тій землі... Ні, вона розкаже землемірові, хай знають люди, який діверко в неї!..

— Це план, Бистрівщина, — вимовляє вона ласкаво до Мартина.

— Ні, приговор! — заперечує Матрин. — Не люблю ото до смерті таких: в неділю роздивлявся — так ні, треба ще поспитати!.. Так оце, дивіться, по цій лінії — громадська земля, а це маленький закабалочок — була колись попова, і батьківщина моя врізувалася...

— От не так ти розказуєш чоловіку, як треба: попове за вербами? За вербами. Громадський вигін коло дороги, а наше от оно-но, просунь трошки нігтя — так, ото вже йдуть наші верби, — перебила стара Мартина.

Він зозла глянув на неї, одказав:

— Ганно, не триюдь ти мене хоч сьогодні!.. Хіба я неправильно об’ясняю? — запитав він Коропа.

— Зараз... Закотіть, тітко, настільника... Ага, це той план: так, так... Масштаб — правильний, треба лише визначити границі, — і Короп заклопотано та поважно розгвинтив дужки циркуля, а стара очима впилася: куди тії лапки циркуля стануть?..

— Стійте, — не перебивай мене, Мартине! — я скажу, де границя... На границі верби наші стояли, а то, коли Мартин німців возив, прибігла до мене Устя: «Мамо, мамо, він верби наші рубає!» Побігла я, тіло на мені труситься, боже мій! Прибігаю: сини рубають, а він походжає понад берегом та спльовує у воду, каже мені: «Тобі половину залишив — не бійся». А я йому, як доброму, підійшла та й кажу: «Петре, нащо ти верби дітські рубаєш? Чого ти, — кажу, — без спросу рубаєш, — і дівчата мої стоять, — щоб тебе в спині рубало?!» Мати моя, як пужне він за мною із сокирою. «Я тобі, — каже, — покажу дітські верби! Кров’ю твоєю пеньки помалюю...» Насилу втекла... Отакий діверко!

— Ех, звірі тепер, тітко, а не люди!.. — зітхнув Короп. — Одно друге живцем закопує... Так, масштаб, у масштабі... О, нуль цілих, а сімдесят п’ять сотих — маємо, так?

— Правильно! — вигукнув Мартин. — Сімдесят п’ять сотих — все село знає...

— Напишіть плана, — звернулася стара до Коропа, і математик накреслив на маленькому шматочку копію з плана, визначивши за приговором сходу межі, i-і яка то радість була старій!

Вона додавала:

— Допишіть там, що межа пеньками тепер проходить, — і Короп дописував, аби межа проходила пеньками...

Сутінки забігали по хаті... Всі ще сиділи за столом, де лежав блискучий циркуль, — переможець закабалків Бистрівщини та Коропового голоду, і потомлені були, а найбільше допікала старій хвальба дівера за прирізку землі.

Мартин вийшов поратись по хазяйству, Устя замішувала помийницю корові, а стара, мов туркот той, не вгавала. Коропа після смачного обіду на сон клонить, а вона — тур, тур, тур...

— Куркулі, кажуть, а які ми куркулі? Робимо — їмо, а хтось вилежується літо боже, а повесні пухне, як та колода, — хіба ми винуваті? Роби, сине чортів, тоді будеш їсти, а так... Як перед Богом, кажу правду, — продовжувала свою річ стара Коропові. — Хліба й пилини немає — голодуємо, а тут ще минжа ота зарізала нас — ходять валками спекулянти, і все по хліб той святий!.. Матерію носять, полотна всякі, нитки, шовки, і все рота на хліб розкриває — розмінялися ми... Та ще, хвалити Бога, інших заздрість бере: панують сякі-такі, а труда твого, як літечко настане та човпеш, аж на коліна падаєш у тій землі, ніхто не бачить, посліпнуть на цей час...

— Чужого труда ніхто не цінить, — піддержав розмову математик.

— Ой не цінять, серденя, ніяк не цінять!

До старої підійшла молодша за Устю дочка та пошепки щось казала матері; та ніяково якось усміхалась на її слова, але раптом, видно, погодилася, і, коли Устя внесла глечики з молоком з-під корови до хати та поставила їх на лаву, накриваючи кружками, вона зупинила її жестом руки, казала:

— Пам’ятаєш, Усте, отого спекулянта в жовтих черевиках, що мотузками калоші попідв’язувані були?.. — Вона не ждала відповіді — це була лише коротка передмова. — Приніс він шпильки: англійські, каже, шпильки — ще старого режиму, а дівчатам моїм, бачу, аж підскакують, так хочеться виміняти... Подивилися, шпильки блискучі, новенькі, виміняли — обмахляв він нас, син чортів! За два дні погнулися, повитиралися — дріт і дужка в одній зломилася?!

Дівчата підхопили в одну душу слова материні:

— Казав: «Вік носитимеш, дівчино!» — вимовила пишно Устя. — А та шпилька на другий день зломилася, — і вона дурнувато зареготалась; її менша сестра теж не забула згадати за свою шпильку:

— У мене така була цікава, всі дівчата на вулиці задивлялися: «Де ти таку шпильку достала?» — і... погнулася... Мати нас лаяли-лаяли, — скінчила вона.

Короп уважно вислухав ці жалі, не розуміючи ще гаразд, до чого всі ці шпильки приколото, та раптом чуть не скрикнув: у нього обидві кишені на піджаці було застебнуто справжніми англійськими шпильками!..

Короп зрозумів... Він розстебнув ліву кишеню, висмикнув з неї англійську шпильку і подав її молодшій дочці. Дівчина простягла вже руку, та стара, більше для годиться, запротестувала:

— Що ви, хіба їм шпильки в моді...

— Це мій подарунок дівчатам, — сказав Короп, висмикуючи з правої кишені другу шпильку, і поклав її поруч з циркулем на столі.

— Спасибі, спасибі... Ой які ж славні шпильки, Усте! — Сказала нарешті мати дочкам. Подержавши в руках шпильку, додала: — Подякуйте Василю Дмитровичу за шпильки, та налий їм молока стакан: ми отак молоком більше перебиваємось, бо такий скрут — ніколи ще такого не було...

— ...То право на Бистрівщину наше по планах? — запитала вона Коропа, коли той допивав уже другу склянку гарячого, з піною на вінцях, молока.

— Тут, бабо, навіть без астролябії видно: ваше... Циркуль показує межу на верби, і приговор про це говорить...

— Були колись верби, а тепер — пеньки: на пеньках тая межа...

— На пеньках, ясно, — погодився математик і, поважно загорнувши циркуля у білу тонку полотнину, що її дала стара, сховав його до кишені.

Вирядили Мазуни аж за ворота Коропа. Стара казала йому, що такий він хороший та розумний чоловік, і дочка в неї Устя — найкраща на всі Стайки хазяйка; Мартин згадав за лінію, яку визначив циркулем математик, і просив, щоб той не забув записати ту лінію до планів його, Мартина Мазуненка, землі...

Короп обіцяв записати; він дякував старій за все — за повну торбу, де лежала тепер ціла ще сива паляничка, за узвар, якого вкинула Устя до торби, за сало...

І всі Мазуни були задоволені, що він, Короп, без ніякої стрілябії так правильно межу визначив, раяли йому:

— Ідіть на село, просто до Марусиків — там теж треба землю переміряти, бо просто ріжуться люди!..

Короп ще раз подякував і пішов не селом, а поза селом, бо славу його, як землеміра, рознесли у всі кінці села Мазунові дочки...

— До нас землемір з циркулем приїздив, і батько план показували, а він каже: «Земля на Бистрівщині ваша, межа по пеньках, і дядько не по закону забирає у вас Бистрівщину...»

Люди цікавилися землеміром, а брат Мартинів, Петро Мазун, казав на все це зозла:

— Циркуля привіз? Виміряти дідівщину захотілося? Хай ото вийде на поле — втоплю обох! — і лаявся люто.

...Сонце на заході черкає щолопок гори. Короп біжить стайківськими полями: десь надходить буря, і за рікою, куди поспішає до сусіднього села математик, грізно гримить-нахваляється грім...

Він іде... Вітер вириває з пилу великі краплини дощу та кидає їх під ноги, на суху землю...

— Циркуля побачила, і — маєш: «Хороший, розумний, а межа на Бистрівщині, по пеньках», — згадав Короп, перебігаючи кладку через річку, стару Мазунку; зла, задоволена рисочка лягла йому на вуста — не засміявся, а, підхоплений вітром, побіг сухою стежкою далі...

Надходила степова буря; попереду сивими кіньми мчали вітри; за ними, вибиваючи у великого бубна якийсь дивний ритм, співало кожне стебло землі; навіть маленька суха берізка перегнула на стежці свого тонкого хребта та надулася, мов ящірка, і злякано прислухалася, — а вітри схиляли, перебігаючи полями, крихкі хліба долу...

Сонце у тьмі пилу було дивне: синє — ніколи не бачив Короп за своє життя такого сонця!

Він зупинився: перед його очима, на заході, бризнуло востаннє вогненним серпом сонце — дивно зажеврів щолопок гори, — а далі все заступили темні, патлаті хмари; математик згадав за Мазунів: обличчя йому зашарілося соромом, що змішаний був з болем...

— Тьма, звірі, — сказав уголос Короп, швидко витяг з кишені білу полотнинку, де лежав загорнутий циркуль, розломив його зозла на дві половини та кинув далеко на ріллю.

Далі Короп застебнув на всі ґудзики свого піджака і побіг, коливаючись з боку на бік, мов качур, до села: степ засинів під рясним дощем, хвилина — і дощ заткав на дорозі куцу, сіру постать математика.

Гриміли стайківські гори, водами клекотіла ріка, а спраглу землю засівав теплий, літній дощ.

1926