Гармонія (новели)

За ворітьми

Лемківка притоптана та завіяна пилом, мов той спориш на вигоні.

Ішла степом — на чорноземі не стала і не вспіла річку Червону перебрести, як треба було розсіяти хати з повітками на дрібних пісках, в отій червоній шелюзі, що з неї лемківці збиралися хліб їсти.

Білували шелюгу на сапети, плели корзини мальовані та по два злоти продавали, — не помоглося; півсела рушало за царизни по заробітках, і тільки влітку економія пана Пшіндзьовського давала заробити на штани та спідницю...

— Мабуть, ніхто, — казали сусідні села, — не вміє так любити землю, як оті люди з пісків...

Вони заздрили: справді, городи, хоч і порізані, мов ті стрічки молодої, а родили лемківцям картоплі з капустою аж на цілу зиму...

Революція прирізала панської, але на родючій картоплі розплодилося у всякого отого куколю, дітвори тієї, що снаги мужицької аби хватало сорочку на плечі стулить...

І недурно ж ото сидить вдова Марта на жорості за ворітьми та в’яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо по стерні, і пускає одну за другою в степ, як ластівку. У чорних просах степу мріють заіржавлені рейки залізниці, і п’ять раз день у день, здається Марті, пробігає, не спиняючись на лемківському перегоні, поїзд...

Марта за думками хитає головою, а її найменша дочка — семиліток Варка — грається з дітворою коло сусіднього двору; понасипали маленькі кубашки піску, це — кавуни, а Парасчин білоголовий Демидок — за діда-сторожа, і бігають дорогою, коло баштана, тільки злодії та собаки.

Варка трохи захрипла і, коли ловить прудкого Політка, з гарчанням падає на коліна, хватає його за колошу білих штаненят й починає довго та глухо гавкати.

Демидок ховається тоді за вербою і, прицілившись з дерев’яної ложі, стріляє — «бу-х-х!»; злодії розбігаються, за ними женеться вздовж вулиці Варка, а «підстреленого» Політка ведуть під повітку — там має бути міліція...

Дорогою до міліції Політок збирається тікати, його ловлять тоді вже всі, не помічаючи, що він от-от не збив з ніг баби Горпинки.

— Бий його сила божа! Наче каменюкою хто влупив; і не стид-срам — здорові отакі, в комсомол писати треба, а вони баштанують!

— Магайбі, Марто, — привіталась побожно Горпинка і здивовано кивнула головою на мішок з нарізаними соняшниками та сапет навибираних огірків. — Оце так неділю вшанувала — соняшників мішок навернула?

— Переспіють же, бабо... Та ще внадилися горобці: клюють, клюють... Хіба мені у будній день є коли за чужою роботою хоч у гору глянути? — почала виправдуватись Марта, зітхнула і сказала: — Од п’ятниці панщину Гордієвому Петру робила: гречку в’язала, просто на березі вижала, а своє горобці допивають...

— Не бійся, — таємниче одказала їй Горпинка, — у Сторчака не будуть пить, він знає таке слово, що скаже горобцям: «Летіть на коноплі!» — здіймуться, наче буря та, а його добра ніколи не зачеплять.

Марта сумно осміхнулася:

— Якби ж то, бабо, ми таке слово знали!.. А я, правду кажучи, і не вірю цьому, мене всі відьмою дражнять: була корова — була відьма, а продала в голодовку — чужих діти пасуть!..

— Не кажи мені цього, — заперечувала, присідаючи на жорості, Горпинка, — бо вже хай не дасть збрехать Петро Гордійчин: мололи, каже, восени у Захара Вовка (рідня якась твоя?), а дід один божився — розказував: плачеться, каже, один чоловік на пацюків — не можна нічого в млині вдержать, наче наслав хто, а гайворонський дід (він уже покійний) слухав-слухав, засміявся та: «А щоб ти дав мені, як виведу зараз пацюків?» Той чоловік йому з одного слова: «П’ять пудів пшеничної...» Він тоді вийшов з млина: «Дивіться, люди добрі!» — поговорив щось, обійшов млина, помахав руками: «Хлопці, — це так до пацюків, — виходьте до мене, де який є!» І — матінко моя, як посунули вони, як посунули, так того горба заїзного і вкрили, стоять тільки та вусики в муці витрушують, лавою стали, як ті москалі — ні чичирк. А дід махнув рухою: «На чотири лави, хлопці, розбийтеся хто куди, а в цьому млині хай духу вашого не буде!..» А ти не віриш: є, голубко, такі люди, хай Бог береже... Трам-та, трам-та... — сокоріла Горпинка, але смутку Мартиного не розвіяла, бо вп’ялися її очі у стіжок з п’яти кіп жита, і не можна нікуди одвести — так наче вимірюють на серці тугу:

— Прийдеться, майбуть, — гадає Марта, — й овечата продати під осінь, а ціна ж тепер на скотину — не годуй краще...

Горпинка трохи згодом, помовчавши:

— Обтикалась ти ними, як дівка гвоздиками: і ні до людей, ні до Бога... А сьогодні така прехороша служба була, наче у Великдень на утрені: батюшка говорив про голод: Бога, каже, забули, а церкви хотять за налоги замикать... І-і, такий юрмис у народі, таке!

— Таке саме, бабо, — знехотя одказала Марта, — як з тими пацюками — не вірю: добре комусь блягузкать язиком, добре Гордійчиному Петру одмолюваться — є за що, хай дякує Богові, а такій нужді, як ми, нема за що, то... хай вибачає!..

— Варко, іди полуднувать! — гукнула вздовж вулиці Марта, та Варка не чула.

Політкові саме робили допита, і Демидок, насунувши на лоб картуза, суворо випитував злодія:

— Ти признайсь, товариш, краще буде... Брав у старика кавуни чи ні — говори?.. Говори правду, товариш, гамністія буде...

— Я не крляв: хай мені рлуки покорлчить... Товарлиш начальник!.. Позвольте до вєтрлу сходить?..

— Утік, утік!

І сонна вулиця знову позіхнула, збила ногами дітвори пісок і покотила дитячий вереск так сильно, що порушила у соняшниках сон собаки Жука; він, не розкриваючи очей, клацнув зубами, загарчав і заспокоївся... Хотів гавкнути, але рішив — даремне і пересунув за сонцем голову в гарбузиння.

— Діти, діти... — згадала щось своє Горпинка, а спам’ятавши, по думці, пхикнула губами, знизала плечима і докори на Марту вимовляла дрібно-дрібно; до неї десь іздалеку підкралася така хитра, та влесливо-ласкава думка: чи не здуріла вдова з малечею?..

Вона сказала:

— Не Бог винуватий, Марто, а ті великорозумні, що царя вбили. Поки був цар да цариця — був фартух і спідниця, а прийшла совєцька власть — Бог дасть... От.

— Я не знаю, бабо, хто там винуватий, а з вашого царя пользи було, як молока з цапа... Погана ця власть, та клапоть землі на картоплю дала!..

Отут Горпина прикусила губу.

«Дала-дала, дихать би не дало», — хотіла сказати, змовчала, бо не від скарбового ж батога рід Горпинки козачий! Ні, ще дідизни взяли тільки десятину, а батьківщина — непорушна. І треба ж було прийти до цієї (такі відьомські очі, так ними пасе по чужих добрах...) невмитої Мартуні?..

— У мене гриз на нозі, кісточку роз’їдає, — змовчавши за землю, сказала вона, — ніякої ради: парила у березі, безсмертник на ніч клала, — не помагає, а це насовітували до тебе: погризи... А то аж крутить ногу.

І вона поставила на жорость стару, збрижену, мов постіл, ногу, де поприсихав ще на волоссі коров’ячий кал.

Марта з огидою, як здалося Горпинці, закопилила губу і намалювала на губах щось гидке-гидке, аж сплюнула; тоді вона поспішила сказати:

— Я ж дурно не схочу тобі: чи паляницю, чи хлібину, скільки там слід... Ой хліб тепер кусається! Повіриш, у нас, було, колись стоги стоять, а сей год — три засторонки в клуні: хоч їж, хоч дивись!.. То, може, підем до хати да погризеш? — несміливо додала вона.

Марта засміялася:

— Хіба, бабо, думаєте, що за вашу паляницю треба вже, вибачайте, гній на нозі вилизувати?

Горпинка здивувалася:

— Отакої! Радуйтеся... за паляницю: хіба ти така вередлива? Наче й роду не панського — пхи, аж диво мені слухать. — Вона гордовито підкреслила: — В хазяйстві, дочко, нога буде — не бомага, а коло скотинки як ходиш...

Але Марта перервала розмову і ще раз покликала з вулиці Варку.

Демидок збив об корінь пальця і, пхикаючи, сердито гукнув на дівчину:

— Варко, мати кличе! Бігаєш... — незадоволено проказав він і знову слинив руку та замазував гряззю кров на пальці.

— Ой-ой, зав’яжи, дурний, — кинула захекана Варка і побігла до свого двору...

— Не буду я гризти, — одказала рішуче Марта, — треба було хоч ногу обмити, а то...

Вона хотіла сказати: «Принесла ратицю лизать», але змовчала і повернула голову на дорогу, де в’їдав Жук на чужого і долітало приказування: «Бач, бач, які люди — такі й собаки!..»

Горпинка забула на хвилинку про свою ногу і з цікавістю почала розглядати своїми косими очима — хто ж іде, а коли впізнала, з пошаною промовила:

— Петро Гордійович... Куди ж це він?

— Знов, мабуть, хлопця наймать, — зітхнула смутно Марта. — Видно, мало ще, що поневіряється літо за чужою скотиною, — треба ще й на зиму запакувати... «Не діждуть вони», — промовила останні слова про себе Марта.

Вона нагримала на Варку, що принесла на голові розпатлане пасмо засмалених кіс, поправила любовно шлейку спідниці і наказала знайти Опанаса: пора вже із стійла гонить...

Коли доходив до Мартиного двору Гордійчин, то Горпинка виправила свій фартух з копійками, старечий, підсунула ноги краще і рішила пересидіти його та все-таки, хай копилиться не копилиться, а паляниця на дорозі не валяється!..

Вона сказала сама собі: «Бреше... Погризе Вовківна ногу...»

У Петра жупанина, як він казав, хоч і давня, але носив її тільки в празник; його залоєні поли показали на крамну сорочку та солдатські штани на випуск, до лемківської роботи черевиків: Гордійчин — чоловік заможний, і перше його слово перед прихильниками — це було сердечне та загрозливе: «Ой зарізала, брате, революція, і ноги не носять... Коли б хоч сюди, хоч туди... ворогам нашим. Як Бог милує?..»

А тут тільки було:

— Здрастуйте! — з повагою в голосі сказав він до Марти з Горпинкою, а подумавши та крутнувши вуса, добавив: — З неділею, — і схилився на ворота, що заскрипіли під вагою його тіла й похилилися: — Бач, хилиться без хазяїна, — і сів поруч з Горпинкою, що привітала його, низько вклонившись, і навіть спідницю одсунула, щоб Петрові краще було сісти.

Марта знала, куди це ворота її хиляться, та:

— Хай хиляться, прийде син з армії та нові поставить.

— А воно так: або нові поставить, або й ці спалить!..

— Не спалить, — переконано заявила Марта; тоді Горпинка не втерпіла такої довгої мовчанки і почала розпитувати про пізні гречки — згоріли, мовляв, ото біда буде...

Вона повернулась лицем до Петра:

— А в мене з ногою таке нещастя, така лиха година: як закрутить, хоч до Бога або на стінку лізь...

Той поцмакав, витягаючи тютюн, і, не знайшовши паперу в капшуці, зняв синього картуза з ремінним ободком, що такого носив тільки економ пана Пшіндзьовського, і почав розправляти жовту від поту підкладку з паперу — закурювати. Коли потяг разів зо два цигарку, сплюнув і сказав невідомо до кого:

— Заробив, як Марко на вовні... Що там нога, бабо, — звернувся він до Горпинки, — коли жить не дають: хіба мислено, щоб отаке здирство, як зараз? Ой надопекли ж! Зарізала, брате, революція... — розпочав він, але спам’ятався, що перед ним же не такі вже й свої, сказав:

— П’ятдесят карбованців штрафу... О!

Горпинку так захопила ця новина, що вона не тільки повернула до Петра голову, аж руками розвела:

— За що?

Гордійчин зітхнув, наче після важкої роботи.

— Це ще треба подякувати, а то шість місяців тюрми за пухлого душу сиди...

Думки закрутились у Горпинчиній голові і так почали одна одну переганяти, що не знала, чи питать же далі, чи хай сам скаже.

«Це неодмінно, — прийняла вона останню догадку, — за порубаний ліс Пшіндзьовського штрафують... Іше вчора казала своїм дурням: «Приховайте ви оці дубки на трям де-небудь, хай не колють людям очі». Не послухали, а тепер...»

— Хоч би ж заробляв нею, не жалко було б, — казав журливо, пихкаючи цигаркою, Гордійчин, — а то була думка к храму вигнать і — зарізали: п’ятдесят карбованців — це ж сім кіп хліба чорту в зуби запхни!

Горпинка зразу заспокоїлась; її обличчя стало заклопотане, смирне і трохи задумане: права нога, де гриз розсівся, аж тупнула з радощів: «Так і треба, хай скубнуть, не позичав нам молотилки, хай...»

— І доки вони мучитимуть? — вирвалось у неї. — Це ж наказаніє господнє, — пху, якби знаття, хіба ви гонили б її? — поспитала вона, співчуваючи.

— Кров би того гаряча пила, хто її гонив би за п’ятдесят карбованців!.. Не дають жить — от що.

— І це тільки у вас чи ще в кого? — поспитала, аби що-небудь сказати, Марта.

— Всі гонять, — сказав він, — а на мені злість окошилася... П’ятдесят карбованців, та ще в недорід. Недурно ото кажуть люди, та воно й правда: «Гіркі наші, сестро, заробітки... Заробила, вибачайте, сорочку...» Отак і я... Просто заріз. Чого ж ти, — звернувся Гордійчин діловито до Марти, — не питаєш мене, чого прийшов?

— Скажете.

— То як же ми з хлопцем: зійдемося чи ні?

— Ні, я не буду його наймать...

— Чого?

Горпинка використала вільну хвилинку і запитала Петра, не спускаючи з новини думки:

— Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить?

— Як де: на всонні — згоріло, а ярками — добре... Пропало вже, не вернеться...

А Марта в одну душу, аж надоїло вже Петрові про це слухать:

— Хай що буде, — оддам до школи: буде шануватись — будуть люди, а не буде — мати не винувата...

Гордійчин почав висміювати її завзяття:

— З науки хліба не їстиме... Чи, може, хочеться, щоб танцював на паску в комсомолі, як Петренкові студентки? Одна вже витанцювала: отелилася...

— І-і, як же, коли? — аж присіла од такої новини Горпинка і зла була на Петра — розказує, наче макуху жує...

— Не знаю, як там було, а Петренчиха носить по саду та дзеленьбом виспівує. Культура!

— І заводу гарного дівки були, а так розпаскудилися, — солодко сказала вона і знову згадала про свою ногу: крутить.

— То як же буде? — спитав Петро.

— Отак і буде: попасе до покрови, а там піде до школи... — відповіла Марта.

— А в мене йому добре було б, харчі, що ми їмо — один стіл, на зиму пришви справив би, а в тебе ж, — він кинув на стіжок жита, — хліб на учоті!

— Не подохнем, — згорда одказала Марта. — А за науку, яка вже не буде, хай потім не плачеться на матір, що не пустила до школи...

Петра образило останнє Мартине слово.

«Всяке стерво по науку плазує, — гадав він, — нема, щоб як раніше: прийміть, дядьку, за шматок хліба робитиму...»

Він, похмуро засміявшись із своєї думки, сказав до Марти:

— Да воно правда: вивчиться по совєцьких школах краще лаяться... Я не силую: своя рука — владика... То, мабуть, тепер із оранкою теж буде іначе: виорав тобі даровизни панської десятину та привезу ще просо і — розквитаємося. А на ті клапті шукай собі орача.

Він потяг востаннє недокурка, повернув його у жовтих пучках і кинув, плюнувши на пісок: сам устав, подивився ще раз хазяйським оком на Мартине дворище, — нічого не сказав, а тільки поспитав бабу:

— Ваші хлопці дома?

«Родається...» — зраділа Горпинка і вимовила, запишавшись:

— Не знаю, як тобі й сказать: Пилип із церкви прийшов та спить у клуні; ти не був, майбуть, сьогодні? Там чуть до бійки не дійшло: Петренкова рідня автокефальну хоче. «Не розуміємо, нам, — каже, — на рідній мові...» Сміялися люди, а він аж запінився... Іди, когось да застанеш.

Марта зозла та несподіванки, що сказав про оранку Гордійчин, не знала, що йому й сказати: умовлялися за хлопця, що пастиме, орати й ті клапті, а тут...

— На чорта й краще, — сказала вона, — пас, пас ціле боже літо, падав за скотиною, а в тебе совісті знайшлося тільки панську десятину виорати?.. Ми ж умовлялися...

Петро дивився у землю і твердо:

— Умовлялися — одно, а робота — друге.

Марта запеклася й безпорадно мовчала; тоді з кінця жорості підвівся гінкий, білявий, з різкими рисами обличчя Опанас, її тринадцятилітній син, і злісно сказав Петрові:

— Як така балачка, дядьку, то чорти вам більше пастимуть, а не я: виорали на панському — і кінець! А сьогодні я вже не пожену.

Гордійчин не ждав такої рішучої заяви, але, коли помітив, що Марта теж згоджується з думкою хлопця, почав його залякувати:

— А в суд не хочеш? Гляди, бач, щоб з великого розуму дурним не став: за саму оранку треба до Покрови служить — знаєш це?

— Не сваріться... Да ладком, не треба цього, хіба не можна всовістити його? — сказала Горпинка до Марти, натякаючи на сина.

Сварку слухала вона з великою насолодою: рідко ж бувають у Лемківці такі веселі дні! «Як вишкварка та...» — подумала вона про Опанаса і затихла, бо Марта, — по очах було видно, — розлютилася і далі не могла стерпіти.

— Подавай у суд, — кинула вона злісно Гордійчину, — не думай так високо про свою могутність: Пшіндзьовський кращий був, та зуби поламав, а таких панів, що бублик у руці держить, а чорну лусту хліба прасує, — знаємо!

Це була найбільша образа Петрові, бо про цей бублик усе село говорило.

— A-а, ось якої ми! Зраділа, що десятину землі чужої дали? Думаєш — чужі сльози злидні виплачуть? Не безпокойся, не довго вже зосталось царствувать: прийде ще коза до воза, та смердітиме погано... Ось поназдивишся, — загрозливо скінчив Гордійчин, — коли не прийдеться руки цілувать, щоб простили люди за чуже добро... Злидні!

І він, сердито вигукнувши лайку, пішов кутком до Горпинчиних синів.

Горпинка була задоволена неділею: такий прехороший день удався, так багато новин, і ця сварка з Петром; ще хотіла розказати Марті сон позавчорашній, та, мабуть, не треба буде...

«Б’ється козачка, як риба тая, — згадала вона. — Ні, не вміє шанувати заможних людей, не змалюється, хай попухне на картоплі — ласкавіша стане!..»

«Ногу, — рішила Горпинка, — треба неодмінно погризти, за паляницею, коли пришле оцього лобатого Опанасика, — сьогодні нема печеного, хай походить...»

— Мабуть, Марто, зроби вже мені ласку — погризи, піду й собі до дому, — сказала вона, підвівшись, та хруснувши ногою, нахилилася й потерла рукою чорну кісточку, мов грудку землі...

— Письмо від Митра прийшло, — сповістив, нахилившись до матері, Опанас; але Марта заховала свою радість і перервала його, щоб одправити Горпинку, сказала:

— Ідіть, бабо, додому та другим разом, як ногу обмиєте. Я хоч до церкви не ходжу, а неділю святкую; прийдіть у будень.

Горпинка образилася:

— Чудасія прямо! Хіба це довге діло — прополоскати в казанку — пхи!.. Забилася такий світ: чи ти смієшся, чи що?

— Я не сміюся давно вже, а гризти сьогодні не буду вам. — І Марта стала у воротях та ждала, як видно, коли попрощається Горпинка.

— Мамо, Опанас каже, що наша теличка пополювала сьогодні, — сказала Варка, але на неї зозла глянув Опанас, вона злякано замовкла.

— Дурна ти, — одказала їй мати.

«Неодмінно, — вирішила Горпинка, — з Петровим бугаєм... О, ця нужда любить дурничку!.. Треба сказати йому, як застану».

Вона востаннє згадала про ногу, дала виговір Марті:

— Не знала я, що Вовкова дочка така вередлива; бач, погидувала ногу гризти... А може, колись прийшлося б, бо в тебе ж діти?..

— Не ваше діло до моїх дітей; прийшли, то йдіть собі з богом... (Під три чорти, де й ті два, — додала вона до себе), — зачинила перед самим Горпинчиним носом ворота і пішла, не попрощавшись з нею, до хати.

Опанас жваво підняв із землі клунок із соняшниками та сапет огірків і поніс їх до призьби; Горпинка постояла, здивована, хвилини зо дві, плюнула тричі проти воріт і швидко-швидко задріботіла вулицею; хлопець догнав її лайкою:

— Ще плюється, такі вже драглі...

Його докірливо спинила Марта:

— Не займай, сину, вона тобі — не панібрат.

— А чого ж вона плює? Що багата, думає, — сердито та схвильовано казав син матері, коли йшов до хати.

У хаті гули мухи, мов два рої бджіл у вулику, і коли махнула руками Варка коло столу, то вони знялися — осінні та в’їдливі — і почали по вікнах дражнити сонце...

А воно освітило хату і подушки на полу чорні розпарило, що аж дишуть, здається, важко, бо хата мала, стара і в кутках мокра: літо пройшло, а на покуті як став ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, та й зараз іще сльози ті не висохли; рушник на святому старий, давно пратий і квітками з пшениці та плетеними хрестиками обтиканий...

На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежать дві-три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, тістом примазаний, висить портрет Шевченка; Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився і наказував ніколи не займати, що не вміє...

Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказувала:

— За вас, діду, і мені од Опанаса попало...

А він теж посмутнів і висить у Мартиній хаті — такий журний, наче тільки що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі...

Під ним тихо сіла Варка, коли Опанас матері письмо читав, і слухала так пильно, що, коли згадав Дмитро про неї та ще за чоботи, розплакалася, бо ніколи ще не бачила таких рясних сліз у матері, як із того письма:

— Так чудно пише, що й розібрати трудно, — промовив Опанас, і далі:

Хлопець поклав листа і радісно засміявся:

— Який, думає, що в нас такої не співають!

Але мати сиділа смутна і просила читати:

— Сину, сину, яка тая поміч? — проказала впівголоса Марта; ніби жалілася синові, казала: — Пішла до зборні: «Виоріть хоч поле». А голова знітився та: «Самому треба наймати...»

— Таки догадався, — осміхнувся гірко хлопець. Мати витерла заплакані очі.

— Уже й тепер холодно... — заплакала на лаві Варка, але, побачивши строгі очі Опанасові, повні жалю, замовкла.

Опанас при цих словах, коли вголос заплакала мати, розхилив свої брови і став з розкритими очима, наче збирався вступити з кимось невідомим, але сильним, у бійку.

Він сказав до матері:

— Чого це ви? Не люблю, коли таке пише... Не пропадем, хай не радіють!..

І на слова його:

Марта подивилась на свою дранку-кофту, що лежала коло Варки:

— Мабуть, сину, і ми не кращі за китайців тих бідних...

— Заробила... Заробила, сину... — витерла великі сльози Марта, а Опанас іще дочитував:

Марта, коли Опанас скінчив письмо, наче помолоділа надіями сина і пішла до печі рівна та бадьора, щоб дати пополуднувати дітям: і жаль, і радість, як сполохана птиця, забилася під серцем.

— А на що вже ти, Опанасе, вивчишся? — поспитала вона сина.

Хлопець стояв посеред хати — такий був розпалений, що ніби хто поклав до його очей дотлівати жар, а на лобі провів смужку і вуха облив калиновою юшкою — такі червоні... Він сказав матері:

— Ні на що я не хочу вчитися, аби вмів їздити автомобілем... О, я ту машину глядітиму не так, як скот ваш, ні, я її буду так чистить, так ходить коло неї, що коли бігтиме, то не кричатиме, наче недорізане порося, а вигукуватиме!..

Варка при цих словах засміялася і перекривила крик машини: ків-ків-ків...

Мати поставила на стіл миску, і Опанас та Варка, що пасла овечки, почали залазити за стіл; полуднували нашвидку, сьорбнувши борщу по ложці (хотіла ж Марта купити сьогодні хоч олії на базарі, але огірків тих понавозили — розминуться не можна, і вона продала свій клунок за 20 копійок та на всі пшона торбу сторгувала і два фунти солі — отакий базар!), і пастухи її почали чистити огірки, посипати густо сіллю і хрумкати.

Опанас, пополуднувавши, не дякуючи Богові, як це почала за ним примічати Марта, взяв з лави її драну кофту, в якій одпоров стан і носив замість піджака (свого старого піджака він зберігав для школи), надів її вже в сінях, зайняв свою телицю, ляснув, чи зозла, чи з радості, на вулиці нагайкою і погнав, займаючи займанки у сусідів...

А Марта довго стояла за ворітьми — проводила очима дітей; її Опанас у кофті, наче той чорногуз, ступав у білих штанях за скотом, і голова хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі...

— Я вже ту школу, сину, виплачу тобі, а приймуть... — приказувала сама собі мати, додавала: — Нехай на злість багачам лемківським, що синів докторами та артистами виводять, мій хоч автомобілем їздитиме!

І пирхкав, голосно заспівував у Мартиному серці той автомобіль, що її Опанас правити ним збирався; вона, як мати, загордувала своїми синами, що не чула, коли новобранці з неділею привітали, а за Гордійчиного Петра левадами затяг котрийсь тієї самої, що в письмі син згадував...

Вона загадалася:

— А мій же Дмитро так тяг, що, коли співав, і старі слухали...

І прийшла до неї за ворітьми стара, ще од баби своєї, мабуть, за сто літ, пісня — така, що ніхто вже її в селах ніколи не заспіває, хіба лише мати, як розплачеться:

Хотіла заспівати Марта: чи з горя великого, чи з радості, але не було голосу, і не до лиця старій співати.

1924