Гаррі Поттер і Орден Фенікса

Розділ двадцять перший Око змії

Недільного ранку Герміона ледве пробилася до Геґрідової хижі крізь півметровий шар снігу. Гаррі й Рон хотіли піти з нею, але гора невиконаних домашніх завдань знову загрозливо виросла, тож вони неохоче залишилися у вітальні, намагаючись не звертати уваги на веселі крики, що долинали з подвір’я, де розважалися учні. Хто на санчатах, а хто на ковзанах їздили замерзлим озером, а дехто, що найгірше, зачакловував сніжки, і ті летіли в ґрифіндорську вежу й гупали у вікна.

— Ой! — закричав Рон, якому нарешті урвався терпець, і він виставив з вікна голову. — Я староста, і якщо хоч одна сніжка ще раз влучить у вікно… ОЙ!

Він різко відхилився, та все одно його обличчя було заліплене снігом.

— Це Фред і Джордж, — гірко пожалівся він, зі стукотом зачинивши вікно. — Ідіоти…

Перед обідом повернулася від Геґріда Герміона. Вона тремтіла від холоду, а її мантія промокла аж до колін.

— То як? — запитально глянув на неї Рон. — Усі уроки йому розпланувала?

— Та я старалася, — втомлено відказала вона, падаючи в крісло біля Гаррі. А тоді витягла чарівну паличку й виконала складний хвилястий помах, від якого з кінчика палички заструменіло гаряче повітря. Спрямувала його на мантію, і та запарувала, висихаючи. — Коли я прийшла, його навіть не було. Я стукала з півгодини. А потім він пришкандибав звідкілясь із лісу..

Гаррі застогнав. Заборонений ліс аж кишів усілякими істотами, через яких Геґріда могли легко звільнити з посади.

— Що він там тримає? Він сказав? — допитувався Гаррі.

— Ні, — знічено відповіла Герміона. — Каже, що приготував нам файну несподіванку. Я намагалася пояснити йому про Амбридж, але до нього просто не доходить. Тільки й торочить, що нормальна людина захоче вивчати не кнарлів, а химер… Ой, навряд чи в нього є химери, — додала вона, помітивши перелякані обличчя хлопців, — і не тому, що він не хотів би їх розводити. Просто, як він каже, дістати їхні яйця неможливо. Я намагалася йому втовкмачити, щоб продовжував те, що запланувала Граблі-Планка, але мені здається, він не чув і половини моїх слів. Він, знаєте, в якомусь дивному настрої. І все ще не зізнається, звідки в нього оті рани.

Не всі учні зраділи, коли вранці за сніданком побачили за вчительським столом Геґріда. Дехто, як Фред, Джордж і Лі, аж заревіли з захвату й побігли проходом між ґрифіндорським і гафелпафським столами, щоб потиснути його величезну руку. А ось, наприклад, Парваті й Лаванда обмінялися невеселими поглядами і скептично захитали головами. Гаррі знав, що багатьом учням подобалися уроки професорки Граблі-Планки, і найгірше, що в глибині душі він цих учнів розумів. Адже Граблі-Планку цікавили не лише ті уроки, під час яких легко можна було лишитися без голови.

Ось чому Гаррі, Рон і Герміона, щільно закутавшись від холоду, йшли на урок до Геґріда з величезним острахом. Гаррі турбувало, що їм покаже Геґрід і як поводитимуться учні, особливо Мелфой зі своєю компанією, якщо на уроці буде Амбридж.

Проте, коли вони пробилися крізь сніг до Геґріда, що чекав на узліссі, Верховної інквізиторки не було. Геґрідів вигляд не підбадьорював. Синці, в суботу фіолетові, тепер мали зеленувато-жовтий відтінок, а деякі порізи ще й досі кривавили. Гаррі не міг цього збагнути — невже на Геґріда напали якісь такі істоти, що їхня отрута не давала гоїтися ранам? На додачу, ніби цього зловісного видовища було йому замало, Геґрід ніс на плечі щось схоже на половину коров’ячої туші.

— Ниньки працюємо там! — весело повідомив Геґрід учням і кивнув у бік темних дерев за його спиною. — Там безпечніше. Та й вони си люблят темряву.

— Хто це, тіпа, любить темряву? — різко й трохи злякано спитав у Креба з Ґойлом Мелфой. — Що він там триндів… ви чули?

Гаррі пригадав той єдиний випадок, коли Мелфоєві довелося побувати в цьому лісі. Тоді він також не виявив особливої хоробрості. Гаррі всміхнувся сам до себе. Після квідичного матчу йому подобалося все, що Мелфоєві було неприємно.

— Готові? — бадьоро поцікавився Геґрід, оглядаючи учнів. — Ну, то файно. Я приберіг для п’ятої кляси екскурсію до лісу. Гадав, що варто піти й подивитися на тих істот у їхньому природному середовищі. Нині ми повивчаємо рідкісних створінь. Мабуть, я чи не єдиний на цілу Британію зумів їх приборкати.

— А хто, карочє, знає, чи вони приборкані? — крикнув Мелфой, і в його голосі ще виразніше відчувся переляк. — Ти вже ж не вперше приводиш на уроки диких звірів!

Слизеринці схвально загомоніли. Дехто з ґрифіндорців теж був готовий погодитися з Мелфоєм.

— Певно, що приборкані, — насупився Геґрід і поправив на плечі половину туші.

— А що тоді з твоїм лицем? — не вгавав Мелфой.

— Не пхай свого носа до чужого проса! — розсердився Геґрід. — Якщо більше нема дурних питань, то йдіть за мнов!

Він розвернувся й покрокував прямісінько до лісу. Ніхто не виявляв особливого бажання йти за ним. Гаррі подивився на Рона й Герміону. Ті зітхнули, та все ж кивнули на знак згоди, і вони втрьох на чолі класу пішли за Геґрідом.

Пройшли хвилин з десять і опинилися в такій гущавині, що між деревами було темно, як у сутінках, а на землі взагалі не було снігу. Геґрід, крекчучи, скинув на землю половину коров’ячої туші, відступив на крок і повернувся до учнів. Ті скрадалися від дерева до дерева, нервово озираючись на всі боки, ніби очікували несподіваного нападу.

— Підходьте сюди, — підганяв їх Геґрід. — Їх має привабити запах м’яса, та я все їдно їх закличу, аби вони знали шо то я.

Він повернувся, струснув своєю кошлатою головою, щоб відкинути з чола волосся, і дивно й пронизливо вереснув. Той заклик пролунав поміж темних дерев, немов крик якогось страхітливого птаха. Ніхто не засміявся. Учні були такі налякані, що не могли з себе видушити ні звуку.

Геґрід ще раз пронизливо крикнув. Минула хвилина. Учні нервово озиралися, щоб побачити між деревами те, що мало тут з’явитися. Аж ось, коли Геґрід уже втретє відкинув волосся й набрав повітря у свої велетенські груди, Гаррі підштовхнув Рона й показав у темний проміжок поміж двома сучкуватими тисовими деревами.

У темряві палало двоє порожніх білих очей. Вони все ближчали й ближчали, і за мить з’явилася драконяча морда, далі — шия і схожий на кістяк тулуб великого чорного крилатого коня. Кінь кілька секунд розглядав учнів, розмахуючи довгим чорним хвостом, а тоді нахилив голову й почав роздирати гострими пазурями м’ясо.

Гаррі відчув велику полегкість. Ось нарешті був доказ, що йому ці істоти не привиділися, що вони були справжні, адже Геґрід теж про них знав. Він напружено глянув на Рона, але той усе приглядався до дерев, а за кілька секунд прошепотів:

— Чому Геґрід їх більше не кличе?

Інші учні були спантеличені не менше за Рона і так само нервово роззиралися куди завгодно, тільки не на коня, що стояв перед ними. Його бачили, здається, всього двоє — якийсь жилавий слизеринець, що стояв одразу за спиною Ґойла і з великою огидою дивився на коня, та ще Невіл, очі якого стежили за помахами великого чорного хвоста.

— Ага, а осьо ше один! — гордо промовив Геґрід, коли з-за темних дерев вийшов наступний чорний кінь, склав свої шкірясті крила й почав жадібно жерти м’ясо. — А теперка… підніміть руки, хто їх видить?

Неймовірно радий, що нарешті збагне таємницю цих коней, Гаррі підняв руку. Геґрід кивнув йому головою.

— Так… так, я знав, Гаррі, що ти їх будеш видіти, — серйозно сказав він. — І ти, Невіле, теж? І…

— Я, тіпа, перепрошую, — глузливо урвав його Мелфой, — але що ми тут маємо бачити?

Замість відповіді Геґрід вказав на коров’ячу тушу на землі. Учні кілька секунд на неї дивилися, а тоді хтось зойкнув, а Парваті запищала. Гаррі розумів чому — дивно було бачити, як шматки м’яса самі собою віддиралися від кісток і зникали прямо в повітрі.

— Хто це робить? — запитала охоплена жахом Парваті, ховаючись за дерево. — Хто жере м’ясо?

— Тестрали, — гордо повідомив Геґрід, а Герміона біля Гарріного плеча з розумінням видихнула «а-а-а!» — Тут, у Гоґвортсі, їх цілий табун. Ану, хто знає?..

— Але ж вони дуже-дуже нещасні! — стривожено урвала його Парваті. — Тобто приносять різні страшні нещастя тим, хто їх бачить. Професорка Трелоні якось мені розповідала…

— Нє-нє-нє, — зареготав Геґрід, — то лише забобони, вони не приносят жодних нещасть, вони страшенно розумні й корисні! Звісно, багато праці не мают, в основному тягнут шкільні диліжанси, хіба що Дамблдорові треба десь далеко їхати і він не хоче являтися… а ось ще їдна парочка, гляньте.

З-за дерев повільно вийшло ще двоє коней. Один ледь не зачепив Парваті, і та здригнулася й щільніше притислася до дерева зі словами: «Я, здається, щось відчула, поруч зі мною!»

— Не журися, він тобі ніц не зробить, — терпляче заспокоїв її Геґрід. — Ану, хто мені може відповісти, чому дехто їх бачит, а дехто ні?

Руку підняла Герміона.

— Ану, кажи, — всміхнувся до неї Геґрід.

— Тестралів можуть побачити тільки ті люди, — затарабанила вона, — які бачили смерть.

— Цілком правильно, — урочисто підтвердив Геґрід, — десять очок Ґрифіндору. Отже, тестрали…

— Гм, гм.

То надійшла професорка Амбридж. Вона стояла недалечко від Гаррі у своєму зеленому капелюшку й плащі, наготувавши записничок. Геґрід, який ще ніколи не чув її робленого кахикання, стурбовано глянув на найближчого тестрала, явно вважаючи, що той звук іде від нього.

— Гм, гм.

— О-о, моє вітаннєчко! — усміхнувся Геґрід, побачивши нарешті, хто саме кахикає.

— Ви отримали записку, вислану вам уранці? — запитана Амбридж так само голосно й повільно, як вона розмовляла з ним і раніше, наче зверталася до якогось не дуже кмітливого іноземця. — З повідомленням, що я буду інспектувати ваш урок?

— Аякже, — радісно підтвердив Геґрід. — Тішуся, що ви знайшли нас отут! Як ви самі видите… чи, може… ви ж їх видите? Ми ниньки вивчаємо тестралів…

— Даруйте? — голосно перепитала професорка Амбридж, приклавши руку до вуха й насупившись. — Що ви сказали?

Геґрід трохи розгубився.

— Е-е… тестралів! — гукнув він. — Великих… е-е… крилатих коней, ви ж маєте знати!

Він замахав, наче крильми, своїми величезними руками. Професорка Амбридж здивовано підняла брови й забурмотіла, записуючи в нотатник:

— Мусить… вдаватися… до… примітивної… жестикуляції.

— Ну… файно… — сказав Геґрід і дещо розгублено повернувся до учнів, — е-е… то що я там казав?

— Схоже, що… в нього… дуже… погана… короткочасна… пам’ять, — бурмотіла Амбридж досить голосно, щоб усі її чули. Драко Мелфой мав такий вигляд, ніби вже настали різдвяні канікули. А ось Герміона вся почервоніла від ледве стримуваної люті.

— Ага, отож бо, — пригадав Геґрід, тоді стурбовано глянув на нотатник Амбридж, але героїчно повів далі: — То я си хтів вам розповісти, де ми взяли той табун. Отож ми почали з самця і п’яти самиць… Оцей, — він погладив коня, що прийшов найперший, — його ім’я Тенебрус, він мій улюбленець, перший, шо си народив у цьому лісі…

— Чи вам відомо, — перебила його Амбридж, — що за класифікацією Міністерства магії тестрали належать до небезпечних істот?

Серце Гаррі каменем упало в грудях, але Геґрід лише реготнув.

— Тестрали цілком безпечні! Ну, можуть трохи вкусити, якщо ви їх сильно рознервуєте…

— Виявляє… ознаки… задоволення… коли… йдеться… про… насильство, — забурмотіла Амбридж, знову шкрябаючи в записнику.

— Нє… чекайте! — стривожився Геґрід. — Та ж вас і пес укусить, якщо ви його почнете цькувати… а тестрали мають погану репутацію лишень через ті балачки про смерть… люди си гадали, що вони їм провіщают лихо. Просто ніц не розуміли, та й усьо!

Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: — Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, — вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), — …між учнями, — показала на окремих школярів, — і задам їм запитання. — Показала на рот, ніби щось говорить.

Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.

— Меґера, гидка меґера! — шепотіла вона, коли Амбридж рушила до Пенсі Паркінсон.

— Е-е… файно, — пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, — отже… тестрали. Так. Ну, з ними си пов’язано купу файних речей…

— Чи все ви розумієте, — дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, — коли говорить професор Геґрід?

У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.

— Ні… бо… ну… він так говорить, ніби постійно рохкає…

Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.

— Е-е… так… файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і…

— Якщо вони, тіпа, тебе зрозуміють, — голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.

— Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? — запитала вона.

Невіл кивнув головою.

— А чию смерть ти бачив? — байдуже поцікавилася вона.

— Мого… мого дідуся, — затинаючись, відповів Невіл.

— І що ти про них думаєш? — показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров’ячу тушу аж до кісток.

— Е-е… — нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. — Ну… вони… е-е… нормальні…

— Учні… занадто… залякані… щоб… визнати… свій… страх, — забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.

— Ні! — розпачливо вигукнув Невіл. — Я їх не боюся!

— Усе гаразд, — поплескала Невіла по плечу Амбридж з усерозуміючою, на її думку, усмішкою. Гаррі ця усмішка здалася зловісною. — Геґріде, — знову повернулася вона до вчителя й заговорила так само голосно й повільно, — гадаю, я вже маю досить інформації. Ви отримаєте, — (вона вдала, що бере щось прямо з повітря перед собою) — результати інспектування — (показала на записник) — впродовж десяти днів. — Підняла вгору десять куцих жирних пальців, а тоді, по-ропушачому широко всміхаючись з-під свого зеленого капелюшка, подріботіла від них, залишивши позаду Мелфоя і Пенсі Паркінсон, які корчилися зі сміху, Герміону, що розлючено тремтіла, і сумного, спантеличеного Невіла.

— Гидка, брехлива, збочена стара гаргуйлька! — бушувала Герміона, коли через півгодини вони верталися до замку по рівчаках, що їх вони протоптали в снігу йдучи сюди. — Ви зрозуміли, куди вона хилить? Це все пов’язано з уявленнями про покручів… вона намагається зробити з Геґріда якогось тупого троля, тільки тому, що його мати була велетка… це так несправедливо, бо урок був цілком непоганий… тобто я ще могла б зрозуміти, якби то знову були якісь вибухозаді скрути, але ж тестрали нормальні… знаючи Геґріда, можна сказати, що це були взагалі цілком невинні істоти!

— Амбридж сказала, що вони небезпечні, — нагадав Рон.

— Як і казав Геґрід, вони не дозволять себе скривдити, — нетерпляче заперечила Герміона, — і я не думаю, що така вчителька, як Граблі-Планка показала б їх нам до складання НОЧІ, а вони ж такі цікаві! Одні люди їх бачать, а інші ні! Хотіла б і я їх побачити.

— Справді? — неголосно перепитав Гаррі.

Герміону зненацька охопив жах.

— Ой, Гаррі… пробач… ні, авжеж, ні… я бовкнула таку дурницю.

— Нічого, — заспокоїв він її, — не журися.

— Я здивований, що так багато учнів їх побачили, — мовив Рон. — Аж троє…

— Так, Візлі, ми тут теж, тіпа, про це думали, — пролунав лиховісний голос. Нечутними в м’якому снігу кроками Мелфой, Креб і Ґойл наздогнали їх і опинилися просто за їхніми спинами. — От цікаво, якби ти побачив, як хтось, тіпа, здох, — може, й квафела почав би тоді бачити?

Він зареготав разом з Кребом і Ґойлом, вирвався вперед на стежці до замку, а тоді заревів на весь голос: «Візлі — наш король». Вуха в Рона стали яскраво-червоні.

— Не звертай на них уваги, — просичала Герміона, вихопила чарівну паличку і замовлянням знову видобула з неї гаряче повітря, щоб розтопити в неторканому снігу стежку до оранжерей.

Настав грудень. Він приніс ще більше снігу і справжнісіньку лавину домашніх завдань для п’ятикласників. З наближенням Різдва Ронові й Герміонині обов’язки старост дедалі більше їх обтяжували. Вони мусили наглядати за прикрашанням замку («Чіпляєш стрічку з блискітками, а Півз хапає її за другий кінець і намагається тебе задушити», — жалівся Рон), пильнувати першачків та другокласників, які на перервах залишалися в коридорах через страшенний холод надворі («А то такі зухвалі шмаркачі, якщо хочеш знати! Ми в першому класі й близько такі не були», — нарікав Рон), і чергувати в коридорах на зміну з Аргусом Філчем, який підозрював, що святковий настрій виллється у масові чаклунські дуелі («Та в нього лайно замість мозку», — лютував Рон). Справ було стільки, що Герміона навіть перестала плести ельфам шапочки й бідкалася, що їх у неї залишилося тільки три.

— Тим бідним ельфам, яких я ще не визволила, доведеться лишатися на Різдво тут, бо їм не вистачить шапочок!

Гаррі не наважився розповісти їй, що Добі забирає собі всю її продукцію, тому лише нижче схилився над рефератом з історії магії. Він не хотів навіть думати про Різдво. Уперше в житті мріяв не залишатися на канікули в Гоґвортсі. Враховуючи заборону на квідич і стурбованість тим, дадуть Геґрідові іспитовий термін чи ні, його тут зараз мало що тримало. З радістю чекав єдиного — зібрань ДА, але вони все одно на час канікул припинялися, бо майже всі члени ДА роз’їжджалися по своїх родинах. Герміона збиралися з батьками на гірськолижний курорт, і це викликало захват у Рона, бо він іще не чув, що маґли прив’язують собі до ніг вузенькі шматочки дерева, щоб з’їжджати з гір. Рон їхав додому в «Барліг». Гаррі кілька днів смертельно йому заздрив, аж доки Рон, відповідаючи на Гарріне запитання, як він планує добиратися на Різдво додому, вигукнув:

— Та ти ж так само їдеш! Хіба я не казав? Мама ще кілька тижнів тому написала, щоб я тебе запросив!

Герміона закотила очі, а в Гаррі миттю поліпшився настрій. Думка про Різдво в «Барлозі» була просто чудова, хоч її трохи псувало відчуття провини, що Гаррі не зможе провести канікули з Сіріусом. Він вирішив, що спробує переконати місіс Візлі запросити на свята ще й хрещеного батька, хоч навряд, щоб Дамблдор дозволив Сіріусові покинути площу Ґримо. Гаррі не міг не думати і про те, що й сама місіс Візлі, мабуть, не захотіла б його бачити в себе, бо ж вони так часто сварилися. Після останньої своєї з’яви в каміні Сіріус не мав з Гаррі ніякого зв’язку. Гаррі розумів, що самому встановити з ним контакт було б необачно, адже Амбридж увесь час насторожі, та йому однак сумно було уявляти, як Сіріус у старому материнському будинку на пару з Крічером стріляє різдвяною хлопавкою.

Гаррі першим прийшов до «кімнати на вимогу» для останнього перед канікулами зібрання ДА і дуже зрадів, що там ще нікого не було, бо коли спалахнули смолоскипи, побачив, що Добі власноручно прикрасив кімнату на Різдво. Неважко було здогадатися, що це зробив саме ельф, бо нікому більше не спало б на думку підвісити до стелі сотні золотих ялинкових прикрас, на кожній з яких красувалася фотографія — обличчя Гаррі з великим написом: «ВЕСЕЛОГО Й ГАРРІНОГО РІЗДВА!»

Ледве Гаррі встиг зірвати останню таку прикрасу, як двері з рипом відчинилися і зайшла, як завжди, замріяна Луна.

— Здоров, — імлисто привіталася вона, розглядаючи залишки святкового оздоблення. — Гарно. Це ти так прикрасив?

— Ні, — заперечив Гаррі, — це Добі, ельф-домовик.

— Омела, — мрійливо вказала Луна на зелений кущ з білими ягодами, що нависав прямо в Гаррі над головою. Він вистрибнув з-під нього, згадавши про звичай цілувати того, хто опинився під гілкою омели. — Правильно робиш, — дуже серйозно мовила Луна. — Там завжди аж кишить нарґлами.

Гаррі не довелося розпитувати, що таке нарґли, бо якраз прийшли Анжеліна, Кеті й Алісія. Були вони захекані й тремтіли від холоду.

— Нарешті, — Анжеліна скинула плаща й пожбурила його в куток, — ми знайшли тобі заміну.

— Заміну мені? — не зрозумівши, перепитав Гаррі.

— Тобі, Фредові й Джорджу, — пояснила вона. — Знайшли нового ловця!

— Кого? — поцікавився Гаррі.

— Джіні Візлі, — відповіла Кеті. Гаррі аж рота роззявив.

— Я все розумію, — зітхнула Анжеліна, витягаючи чарівну паличку і розминаючи руку, — але вона, правду кажучи, непогано грає. Не порівняти з тобою, звичайно, — кинула на нього відверто несхвальний погляд, — та оскільки тебе нема…

Гаррі прикусив губу, щоб не сказати те, що вже готове було зірватися з язика: та йому в сто разів прикріше, що його вигнали з команди! Невже вона цього не розуміє?

— А хто відбивачі? — якомога спокійніше запитав він.

— Ендрю Керк і Джек Слоупер, — відповіла Алісія, — Нічого особливого, та порівняно з рештою телепнів, які приперлися…

Прихід Рона, Герміони й Невіла припинив цю гнітючу розмову, а ще за п’ять хвилин у кімнату набилося стільки людей, що Гаррі вже не бачив пекучих і докірливих поглядів Анжеліни.

— Увага, — закликав він усіх до порядку. — Я подумав, що сьогодні ми просто згадаємо все, що вивчили, бо це останнє зібрання перед канікулами. Тож напередодні тритижневої перерви немає сенсу починати щось нове…

— Не буде нічого нового? — незадоволено прошипів Захаріас Сміт, і його виразне шепотіння долетіло в кожний куток кімнати. — Якби я знав, то й не приходив би.

— Нам усім дуже прикро, що Гаррі не повідомив тобі персонально, — почулася голосна репліка Фреда.

Дехто з учнів захихотів. Гаррі побачив, як засміялася Чо, і відчув знайому порожнечу в грудях, ніби він, спускаючись сходами, несподівано пропустив сходинку.

— …Будемо займатися парами, — сказав Гаррі. — Почнемо зі стримувального закляття, а хвилин за десять розкладемо подушки і ще раз випробуємо приголомшення.

Усі слухняно розділилися на пари. Партнером Гаррі, як завжди, був Невіл. Кімната заповнилася уривчастими вигуками «Імпедімента!». Доки одні учні на якусь хвильку завмирали, їхні партнери, не маючи що робити, блукали поглядами по кімнаті, стежили, як працюють інші пари, а тоді приводили до тями завмерлих і самі піддавалися закляттю.

Невіла було просто не впізнати. Невдовзі, коли Гаррі вже тричі поспіль застигав і отямлювався, він звелів Невілові знову приєднатися до Рона з Герміоною, а сам пішов по кімнаті, щоб подивитися, як працюють інші. Коли минав Чо, вона нагородила його усмішкою. Він ледве втримався від спокуси ще кілька разів пройтися біля неї.

Після десяти хвилин стримувального закляття усі розклали по підлозі подушки й узялися за приголомшення. Для одночасного виконання цього закляття місця було малувато, тому одна половина групи стежила за діями другої, а потім вони мінялися ролями. Гаррі аж розпирало від гордості, коли він дивився на них усіх. Щоправда, Невіл замість Діна, в якого цілився, приголомшив Падму Патіл, але ж раніше він взагалі ні в кого не влучав! Усі учні прогресували просто на очах.

Минула година, і Гаррі всіх зупинив.

— Ви досягли великих успіхів, — похвалив він учнів, радісно всміхаючись. — Коли повернемося з канікул, перейдемо до складніших тем. Можливо, навіть будемо викликати патронусів.

Учні схвильовано загомоніли. Тоді почали, як звично, виходити парами або втрьох. Виходячи, майже всі бажали Гаррі веселих свят. Радісний Гаррі разом з Роном та Герміоною зібрав і акуратно поскладав подушки. Рон і Герміона вийшли з кімнати, а він ще затримався, бо там була Чо, і він сподівався й від неї теж почути привітання з Різдвом.

— Іди сама, — сказала Чо своїй подрузі Марієтті, і серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.

Він зробив вигляд, що поправляє складені стосом подушки. Був цілком певен, що вони залишилися тут самі, і чекав, коли вона заговорить. Натомість почув, як вона зашморгала носом. Озирнувся й побачив, що Чо посеред кімнати заливається слізьми.

— Що?..

Він не знав, що й робити. Вона стояла й мовчки плакала.

— Що сталося? — ледь чутно спитав він.

Дівчина похитала головою й витерла сльози рукавом.

— Вибач… — невиразно проказала Чо. — Мабуть… це просто… Ми стільки всього навчилися… і я тепер… думаю… якби ж то він усе це вмів… був би й досі живий.

У Гарріних грудях усе обірвалося. Він мав би це знати. Вона хотіла поговорити про Седрика.

— Він усе це вмів, — видушив з себе Гаррі. — І дуже добре вмів, інакше б нізащо не добрався до середини лабіринту. Та якщо Волдеморт дуже хоче когось убити, порятунку немає.

Чо аж гикнула, почувши Волдемортове ім’я, однак дивилася на Гаррі не кліпаючи.

— Але ж ти вижив, ще тоді, як був немовлям, — тихенько сказала вона.

— Це так, — утомлено погодився Гаррі, помалу йдучи до дверей. — Я сам не знаю чому. Ніхто цього не знає, тож тут нічим пишатися.

— Ой, тільки не йди! — вигукнула Чо, знову готова розплакатися. — Вибач, що я так розклеїлася… я не хотіла…

Вона знову гикнула. Була неймовірна гарна навіть з червоними й підпухлими очима. Гаррі мав дивні відчуття. Волів би просто почути вітання з Різдвом.

— Я розумію, як це для тебе жахливо, — Чо знову витерла сльози рукавом. — Я згадую Седрика, а ти бачив, як він помирав… Тобі, мабуть, хочеться про це забути?

Гаррі нічого на це не відповів. Чо казала правду, але підтвердити її слова було б бездушно.

— Знаєш, ти д-дуже добрий учитель, — усміхнулася крізь сльози Чо. — Мені ж ніколи не вдавалося приголомшення.

— Дякую, — зніяковів Гаррі.

Цілу довжелезну мить вони дивилися одне одному в очі. Гаррі відчув палке бажання вибігти з кімнати, а натомість неспроможний був ворухнути ногою.

— Омела, — тихенько сказала Чо, показуючи на стелю над його головою.

— Так, — відповів Гаррі. У нього пересохло в роті. — Там, мабуть, повно нарґлів.

— А що таке нарґли?

— Поняття не маю, — знизав плечима Гаррі. Вона підійшла ближче. Його мовби приголомшили. — Спитай у Лунатички. Тобто в Луни.

Чо якось кумедно чи то схлипнула, чи засміялася. Підійшла ще ближче. Гаррі міг би вже полічити веснянки на її носі.

— Гаррі, ти мені дуже подобаєшся.

Він уже не міг думати. Дивовижне тремтіння ширилося по всьому тілі, він не володів ні руками, ні ногами, ні головою.

Вона була так близько. Він бачив кожнісіньку сльозинку на її віях…

Коли Гаррі через півгодини повернувся до вітальні, Герміона й Рон сиділи на своїх улюблених місцях біля каміна. Майже всі інші учні вже порозходилися спати. Герміона писала довжелезного листа. Списала майже півсувою пергаменту, що звисав з краю стола. Рон лежав на килимку біля каміна, намагаючись закінчити домашнє завдання з трансфігурації.

— Де ти так затримався? — поцікавився він, коли Гаррі сів у крісло біля Герміони.

Гаррі не відповів. Був сам не свій. Йому кортіло розповісти про те, що сталося, Ронові й Герміоні, та водночас хотілося забрати цю таємницю з собою в могилу.

— Гаррі, з тобою все гаразд? — спитала Герміона, поглядаючи на нього.

Гаррі непевно стенув плечима: він уже й сам не розумів.

— Що таке? — сперся на лікоть Рон, щоб краще бачити Гаррі. — Що сталося?

Гаррі не знав, з чого почати, та й усе ще не був певен, чи взагалі хоче цим ділитися. Але саме тоді, як він уже вирішив мовчати, Герміона взяла справу в свої руки.

— Це Чо? — поцікавилася вона діловим тоном. — Чекала тебе після зібрання?

Онімівши з подиву, Гаррі кивнув головою. Рон почав хихотіти, але замовк, коли Герміона на нього зиркнула.

— То… е-е… що ж вона хотіла? — запитав Рон удавано байдужим голосом.

— Вона… — прохрипів Гаррі, а тоді прокашлявся і зробив другу спробу. — Вона… е-е…

— Ви цілувалися? — пожвавилася Герміона.

Рон так рвучко звівся, що його каламар перекинувся й покотився по килимку. Не звертаючи на це уваги, Рон жадібно втупився в Гаррі.

— Ну? — вимогливо наполягав він.

Гаррі глянув на Рона, очі якого світилися нетерплячою цікавістю, на дещо спохмурнілу Герміону, і ствердно кивнув.

— АГА!

Рон переможно підняв стиснутого кулака й вибухнув пронизливим реготом, від чого кілька боязких другокласників біля вікна аж підскочило. Гаррі неохоче всміхнувся, дивлячись, як Рон качається по килимку. Герміона глянула на Рона з глибокою відразою і повернулася до свого листа.

— Ну? — Рон нарешті подивився на Гаррі. — І як було?

Гаррі на мить замислився.

— Мокро, — чесно зізнався він.

Рон пирхнув чи то радісно, чи то зневажливо — важко було зрозуміти.

— Бо вона плакала, — зніяковіло пояснив Гаррі.

— Он воно що, — посмішка на Роновім обличчі зів’яла. — То ти так погано цілуєшся?

— Не знаю, — Гаррі над цим не замислювався і тепер відразу відчув стурбованість. — Можливо.

— Авжеж, ні, — неуважно заперечила Герміона, шкрябаючи свого листа.

— Звідки ти знаєш? — огризнувся Гаррі.

— Бо Чо останнім часом плаче постійно, — буркнула Герміона. — За обідом, у туалеті, скрізь.

— Думаю, два-три цілунки мали б її розвеселити, — вишкірився Рон.

— Роне, — зверхньо мовила Герміона, вмокаючи перо в каламар, — бездушнішого за тебе я ще не зустрічала.

— Що ти цим хочеш сказати? — обурився Рон. — Хто ж пхинькає, коли його цілують?

— Так, — трохи розпачливо додав Гаррі, — хто?

Герміона глянула на хлопців жалісливо.

— Невже до вас не доходить, що зараз відчуває Чо? — запитала вона.

— Ні, — відповіли в один голос Гаррі з Роном. Герміона зітхнула й відклала перо.

— Це ж очевидно, що їй дуже сумно через смерть Седрика. Крім того, вона, мабуть, розгублена, бо їй подобався Седрик, а тепер подобається Гаррі, і Чо сама не може зрозуміти, хто з них кращий. Тепер вона почуватиметься винною, думатиме, що образила Седрикову пам’ять, цілуючись з Гаррі, а ще буде журитися, що казатимуть інші, якщо вона почне зустрічатися з Гаррі. І ще вона, мабуть, не може визначитися зі своїми почуттями до Гаррі, бо він був разом з Седриком, коли той помирав, тому ця ситуація заплутана й болюча. А крім цього, вона боїться, що її виключать з рейвенкловської квідичної команди, бо вона погано літає.

Після цих слів запанувала приголомшлива тиша, а тоді озвався Рон:

— Одна людина не може стільки всього відчувати одночасно, бо просто лусне.

— Те, що ти маєш емоції на рівні чайної ложки, ще не означає, що ми всі такі, — роздратовано огризнулася Герміона, знову беручи перо.

— Вона сама почала, — спробував виправдовуватися Гаррі. — Я нічого б… вона просто підійшла до мене… а тоді почала ридати в мене на плечі… я не знав, що робити.

— Старий, та я ж тебе не звинувачую, — стривожився Рон.

— Треба було її заспокоїти, — глянула на Гаррі Герміона. — Ти ж так і зробив, правда?

— Ну, — промимрив Гаррі, а обличчя його недоречно розпашілося. — Я, той… поплескав її по плечі.

Герміона мала такий вигляд, ніби ледве стримувалася, щоб не закотити очі.

— Могло бути й гірше, — зітхнула вона. — То ти з нею ще зустрічатимешся?

— Мені ж доведеться, — здивувався Гаррі. — У нас же будуть зібрання ДА, ти що, забула?

— Ти знаєш, що я мала на увазі, — нетерпляче сказала Герміона.

Гаррі нічого не відповів. Герміонині слова відкрили перед ним нові обрії, і ці обрії його лякали. Спробував уявити, як вони з Чо кудись ідуть, наприклад, у Гоґсмід, і як він пробуде поряд з нею аж кілька годин. Авжеж, після того, що сталося, вона чекатиме, щоб він її кудись запросив… від цієї думки йому замлоїло в животі.

— Та нічого, — сухо додала Герміона, знову поринаючи у свій лист, — ще буде не одна нагода домовитися про зустріч.

— А що, як він не захоче домовлятися? — спитав Рон, дивлячись на Гаррі з незвично проникливим виразом обличчя.

— Не мели дурниць, — неуважно озвалася Герміона, — вона вже давно йому подобається, правда ж, Гаррі?

Він не відповів. Так, Чо подобається йому давно, але щоразу, як він уявляв себе з нею наодинці, вона була радісна, а не ридала в нього на плечі.

— А кому це ти, до речі, пишеш цілий роман? — запитав Герміону Рон, намагаючись прочитати щось на пергаменті, що вже лежав аж на підлозі. Герміона висмикнула листа в нього з-під носа.

— Вікторові.

— Крумові?

— А ти багато знаєш інших Вікторів?

Рон незадоволено промовчав. Ще яких двадцять хвилин вони сиділи мовчки. Рон дописував реферат з трансфігурації, нетерпляче пирхаючи й весь час щось викреслюючи, Герміона списала весь пергамент аж до нижнього краю, тоді акуратно його згорнула й запечатала, а Гаррі дивився у вогонь, понад усе прагнучи, щоб там з’явилася Сіріусова голова і хоч щось йому порадила про дівчат. Але вогонь, потріскуючи, згасав.

Нарешті всі червоногарячі жаринки перетворилися на попіл, і Гаррі, озирнувшись, побачив, що у вітальні не залишилося нікого, крім них.

— На добраніч, — відверто позіхнула Герміона й подалася сходами до дівчачих спалень.

— І що вона знайшла в тому Крумові? — дивувався Рон, коли вони з Гаррі піднімалися до хлопчачих спалень.

— По-перше, — замислився Гаррі, — він старший… а ще всесвітньо відомий квідичист…

— Воно то так, — набурмосився Рон, — але ж він на всіх дивиться вовком!

— Це правда, — погодився Гаррі, усе ще думаючи про Чо.

Вони мовчки скинули мантії і вдягли піжами. Дін, Шеймус і Невіл уже спали. Гаррі поклав окуляри на тумбочку біля ліжка й заліз під ковдру, але не засунув запони, а задивився на клаптик зоряного неба, що проглядався у вікні біля Невілового ліжка. Якби ж то він учора знав, що всього за добу цілуватиме Чо Чанґ…

— На добраніч, — пробурмотів десь праворуч Рон.

— На добраніч, — відповів йому Гаррі.

Може, наступного разу — якщо тільки буде наступний раз — вона буде хоч трошки веселіша. Треба було її кудись запросити. Мабуть, вона цього чекала і тепер гнівається на нього… чи лежить собі в ліжку, ридаючи за Седриком? Не знав, що й думати. Герміонині слова, замість прояснити, все лише ускладнили.

«Ось чому нас мали б тут навчати, — подумав він, перевертаючись на бік, — що там в голові у дівчат… це дало б значно більше користі, ніж віщування…»

Невіл щось пробурмотів уві сні. Десь надворі ухнула сова. Гаррі наснилося, що він знову в кімнаті ДА. Чо його звинувачувала, що він спеціально затяг її туди, казала, що він пообіцяв їй сто п’ятдесят карток з шоколадних жабок, якщо вона прийде. Гаррі заперечував… Чо закричала: «Седрик дав мені цілу купу тих карток, ось дивися!» Вона виймала з мантії жмені карток і кидала їх угору. Раптом вона перетворилася на Герміону й сказала: «Гаррі, ти ж їй пообіцяв, тепер мусиш дати їй щось на заміну… може, „Вогнеблискавку“?» Гаррі заперечував, що не може дати Чо «Вогнеблискавку», бо її забрала Амбридж, та й узагалі це все безглуздо, бо він прийшов до кімнати ДА лише для того, щоб розвісити різдвяні прикраси у формі голови ельфа Добі…

Сон змінився…

Його тіло було гладеньке, міцне й гнучке. Він прослизав крізь блискучі металеві ґрати в темному й холодному кам’яному мурі… повз на животі, звиваючись по підлозі… було темно, але він бачив навколо якісь предмети, що мерехтіли чудернацькими, пульсуючими барвами… озирнувся… на перший погляд коридор був порожній… ба ні… попереду сидів на підлозі якийсь чоловік, похиливши голову на груди, його обриси проглядалися у напівтемряві…

Гаррі висолопив язика… відчував у повітрі запах цього чоловіка… той був живий, але напівсонний… сидів перед дверима в кінці коридору…

Гаррі хотів укусити цього чоловіка… але вгамував цей порив… бо мав значно важливіші справи…

Та чоловік заворушився… зірвався на ноги… сріблястий плащ зіслизнув на підлогу і Гаррі побачив, як над ним нависають мерехтливі й розмиті контури цього чоловіка, як той витягає з-за пояса чарівну паличку… він не мав вибору… піднявся над підлогою й кинувся на нього раз, удруге, втретє… впивався іклами в його тіло, відчував, як хрускають під його щелепами ребра, відчував гарячий потік його крові…

Чоловік кричав від болю… а тоді стих… обм’якло притулився до стіни… кров струменіла на підлогу… Жахливо заболіло чоло… мало не вибухав від болю…

— Гаррі! ГАРРІ!

Він розплющив очі. Тіло заливав холодний піт. Простирадла обкрутилися на ньому, наче рукави гамівної сорочки. Здавалося, ніби до чола пригасли розпечену кочергу.

— Гаррі!

Над ним стояв переляканий Рон. У ногах ліжка бовваніли ще якісь постаті. Гаррі обхопив голову руками. Аж сліпнув від нестерпного болю… перекрутився в ліжку і його знудило на матрац.

— Він захворів, — почувся переляканий голос. — Може, когось покликати?

— Гаррі! Гаррі!

Він мусив сказати Ронові, це було вкрай важливо… важко дихаючи й нічого не бачачи через пекучий біль, Гаррі відштовхнувся від ліжка, намагаючись не виблювати ще раз.

— Твій тато… — видушив він із себе задихаючись. — На твого тата… напали…

— Що? — нерозуміюче перепитав Рон.

— Твій тато! Його покусали, це дуже серйозно, там скрізь кров…

— Я біжу по допомогу, — пролунав той самий переляканий голос, і Гаррі почув, як хтось вибігає зі спальні.

— Гаррі, старий, — непевно проказав Рон, — ти… тобі це просто наснилося…

— Ні! — люто вигукнув Гаррі. Надзвичайно важливо, щоб Рон зрозумів! — Це був не сон… не звичний сон… я там був, я бачив… я це зробив…

Чув бурмотіння Шеймуса й Діна, але не звертав на них уваги. Біль у шрамі потроху слабшав, хоч Гаррі і досі був мокрий від поту і тремтів, наче в пропасниці. Його знову знудило — і Рон ледве встиг відскочити.

— Гаррі, ти захворів, — пробелькотів він. — Невіл побіг по допомогу.

— Зі мною все гаразд! — видушив Гаррі, з тремтінням витираючи піжамою рота. — Зі мною все нормально. Біда сталася з твоїм татом… треба довідатися, де він… він стікає кров’ю… я був… то була величезна змія.

Він спробував піднятися з ліжка, але Рон штовхнув його назад. Дін з Шеймусом перешіптувалися неподалік. Гаррі не знав, одна хвилина минула чи десять. Він просто сидів і тремтів, а біль у чолі поступово вщухав… тоді на сходах почулися квапливі кроки, і знову пролунав Невілів голос.

— Сюди, пані професорко.

До спальні вбігла професорка Макґонеґел у картатому халаті та окулярах, що криво сиділи на її кістлявому носі.

— Що таке, Поттере? Де тобі болить?

Ще ніколи він так не радів, побачивши її. Йому зараз був потрібний саме член Ордену Фенікса, а не той, хто б над ним метушився і приписував непотрібні настоянки.

— Це Ронів тато, — сказав він і знову сів на ліжку. — На нього напала змія, і це дуже серйозно, я бачив, як це сталося.

— Як ти міг таке бачити? — професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови.

— Не знаю… я спав, а тоді опинився там…

— Тобто тобі це наснилося?

— Ні! — сердито заперечив Гаррі. Невже ніхто з них не розуміє? — Спочатку я бачив сон про щось зовсім інше, різні там дурниці… а тоді сон перервався. Це сталося насправді, я це не уявив. Містер Візлі дрімав на підлозі, і на нього напала велетенська змія. Там цілі калюжі крові, він знепритомнів, треба його знайти…

Професорка Макґонеґел дивилася на нього крізь свої перекошені окуляри з таким виглядом, ніби злякалася того, що побачила.

— Я не брешу і я не збожеволів! — крикнув Гаррі. — Це правда, я бачив, як це сталося!

— Я вірю тобі, Поттере, — коротко кинула професорка Макґонеґел. — Одягни халат… ми йдемо до директора.