Розділ двадцять сьомий Остання схованка


Про керування польотом не було й мови. Дракон не бачив, куди летить, а Гаррі знав, що варто було драконові зробити різкий поворот або перекрутитися в повітрі, і їх ніщо вже не втримає на його широченній спині. І все ж, поки вони здіймалися вище й вище, а під ними мовби розгорталася сіро-зелена карта Лондона, Гаррі охопила шалена вдячність за цю, здавалося б, таку неможливу втечу. Припавши до шиї цієї потвори, він міцно тримався за її схожу на метал луску, прохолодний вітерець приємно обвівав його обпечене і вкрите пухирями тіло, а драконячі крила ляскали в повітрі, наче крила вітряка. За його спиною, чи то від захоплення, чи зі страху, голосно лаявся Рон, а Герміона, здається, ридала.

Минуло якихось п’ять хвилин, і Гаррі перестав боятися, що дракон скине їх зі спини, бо той, здається, просто хотів якомога далі відлетіти від своєї підземної в’язниці. Правда, думка про те, як і де вони з нього злізуть, навівала справжній жах. Гаррі не мав зеленого поняття, як довго дракони можуть літати без посадки, і як оцей конкретний присліпкуватий дракон визначить безпечне місце для приземлення. Гаррі постійно роззирався навсібіч, і йому здавалося, що його шрам починає сіпатися…

Скільки часу мине, поки Волдеморт довідається, що вони вдерлися у сховище Лестранжів? Як швидко ґрінґотські ґобліни повідомлять про це Белатрисі? Як скоро вони з’ясують, що саме вкрадено? І що, зрештою, станеться, коли виявлять, що зникла золота чашечка? Волдеморт нарешті збагне, що вони полюють на горокракси?..

Драконові, здається, подобалося прохолодне свіже повітря. Він невпинно здіймався вгору — вони летіли вже на одному рівні з пасмами холодних хмар, і Гаррі вже не розрізняв різнокольорові цяточки машин, що в’їжджали в столицю і виїжджали з неї. Вони летіли все далі понад зеленими й коричневими латками полів, понад дорогами й річками, що звивалися стрічками уздовж цих пейзажів.

— Як думаєш, що він шукає? — крикнув Рон, роздивившись, що летять усе далі на північ.

— Поняття не маю, — прокричав Гаррі. Його руки закоцюбли від холоду, та він не наважувався їх відпускати. Йому не давало спокою питання, що робити, якщо вони побачать внизу узбережжя, а дракон полетить у відкрите море. Гаррі цокотів зубами від холоду і страшенно хотів їсти й пити. Цікаво, а коли востаннє жерла ця потвора? Мабуть, невдовзі і їй закортить перекусити? А що, як вона допне, що в неї на спині смачнюща людятина — аж три штуки?..

Сонце котилося до обрію, небо темніло й ставало синьо-фіолетове. Дракон летів і летів, міста і села пропливали й зникали під ними, а його величезна тінь ковзала по землі, наче велетенська темна хмара. Кожна клітинка Гарріного тіла муляла й боліла від постійних намагань утриматися на драконячій спині.

— Чи мені здається, — крикнув Рон після довгої мовчанки, — чи то ми й справді заходимо на посадку?

Гаррі глянув униз і побачив темно-зелені гори та мідно-зелені, в променях призахідного сонця, озера. Ландшафт ставав виразніший і детальніший. Гаррі зазирнув ще далі і, зауваживши яскраві відблиски на воді, здивувався — невже дракон зачув прісну воду? Дракон опускався нижче й нижче, неначе по великій спіралі, обравши, вочевидь, для посадки якесь озерце.

— Треба стрибати, коли він добряче знизиться! — крикнув Гаррі друзям. — Стрибнемо в воду, перш ніж до нього дійде, що ми тут!

Вони погодилися, хоч Герміона, щоправда, без особливого ентузіазму.

І ось Гаррі побачив, як величезне жовте черево дракона віддзеркалюється на дрібненьких хвильках.

— ПОЇХАЛИ!

Він зісковзнув з дракона і стрибнув у озеро. Падати довелося довше, ніж сподівався, і він, боляче вдарившись об поверхню озера, каменем шубовснув у крижане, зелене, заросле водоростями нутро. Виринув, відсапуючись, з води, і побачив великі брижі, що колами розходилися там, де впали Рон і Герміона. Дракон, здається, так нічого й не помітив. Він низько летів над озером за якихось п’ятнадцять метрів од них, зачерпуючи своєю пошрамованою пащею воду. Коли Рон і Герміона, відпльовуючись і хапаючи ротом повітря, вигулькнули з озера, дракон уже долетів до дальнього берега і там приземлився.

Друзі попливли у протилежний бік. Озеро було не дуже глибоке. Невдовзі вони вже не так пливли, як брели, продираючись крізь водорості й намул. Нарешті, мокрі, засапані і виснажені, попадали на слизьку траву.

Напівжива Герміона страшенно кашляла й тремтіла. Пересилюючи бажання трохи полежати й подрімати, Гаррі звівся, похитуючись, на ноги, витяг чарівну паличку й почав вичакловувати довкола них звичні захисні закляття.

Закінчивши, долучився до друзів. Відколи вони вирвалися зі сховища, він уперше міг належно їх роздивитися. Обличчя й руки в обох були вкриті запаленими червоними опіками, а одяг місцями був обсмалений. Вони здригалися від болю, кроплячи свої численні рани есенцією ясенця. Герміона подала флакончик Гаррі і витягла три пляшки гарбузового соку, прихопленого з котеджу «Мушля», а заодно і три чисті сухі мантії.

Вони перевдяглися й почали жадібно дудлити сік.

— Ну, що ж, добре те, що ми здобули горокракс, — озвався нарешті Рон, що сидів і дивився, як відростає шкіра на його руках. — А погано те, що…

— …нема меча, — процідив крізь зуби Гаррі, кроплячи ясенцем дірку в джинсах, під якою червонів опік.

— Нема меча, — повторив Рон. — Це шахраювате мале падло…

Гаррі скинув мокру куртку, вийняв з кишені горокракс і поклав на траву перед ними.

Чашечка поблискувала на сонці, а вони дивилися на неї, допиваючи сік.

— Добре, що цього разу хоч не доведеться тарабанити це на собі, — а було б прикольно чалапати з чашкою на шиї, — сказав Рон, витираючи рукою рота.

Герміона подивилася на той бік озера, де й досі хлебтав воду дракон.

— Як думаєте, що з ним зроблять? — запитала вона. — Усе буде нормально?

— Ти вже, як Геґрід, — усміхнувся Рон. — Це ж дракон, Герміоно, він дасть собі раду. Подумай краще про нас.

— Тобто?

— Ну, я не знаю, як тобі на це делікатно натякнути, — зіронізував Рон, — але я припускаю, що хтось таки міг помітити, як ми вдерлися у «Ґрінґотс».

Вони всі втрьох розреготалися й довго не могли зупинитись. Хоч боліли ребра і в голові паморочилося від голоду, Гаррі упав горілиць на траву й реготав, дивлячись на багряне небо, аж йому пересохло в горлі.

— То що ж нам тепер робити? — запитала нарешті Герміона, гикаючи й намагаючись говорити серйозно. — Він зрозуміє, правда? Відомо-Хто зрозуміє, що ми довідалися про горокракси!

— Може, вони побояться йому сказати? — з надією озвався Рон. — Може, це все замнуть…

Небо, пахощі озерної води, звук Ронового голосу — усе раптом зникло. Біль пронизав голову Гаррі, наче удар меча. Він опинився у тьмяно освітленій кімнаті, перед ним півколом виструнчилися чаклуни, а на підлозі до його ніг припала чиясь маленька тремтяча постать.

— Що ти варнякнув? — голос його був високий і холодний, але всередині все палало від люті й жаху. Єдине, чого він так боявся… але це просто неможливо — як? яким чином?..

Ґоблін тремтів, не в силах бачити над собою ці червоні очі.

— Повтори! — пробурмотів Волдеморт. — Ану повтори!

— В-володарю, — затинаючись, пробелькотів ґоблін і його чорнющі очі вирячилися з жаху, — в-володарю… ми п-пробували їх з-зупинити… обманом, володарю… вдерлися… вдерлись у… сховище… Лестранжів…

— Обманом? Як це обманом? Я думав, що в «Ґрінґотсі» уміють виявляти обман? І хто ж це був?

— Це був… це був… т-той хлопець П-поттер і д-двоє спільників…

І що вони взяли? — запитав він голосніше, охоплений неймовірним жахом. — Кажи мені! Що вони взяли?

— М-маленьку золоту ч-чашечку, м-мій пане…

Розлючений вереск, вереск несприйняття, вирвався з нього, наче з когось чужого. Він оскаженів, знавіснів — цього не могло бути, це ж неможливо, ніхто про це не знав! Як міг би цей хлопчисько розгадати його таємницю?

Бузинова паличка розітнула повітря і в кімнаті спалахнуло зелене сяйво. Ґоблін, що стояв навколішках, повалився мертвий, а нажахані чаклуни кинулися врозтіч. Белатриса й Луціус Мелфой випередили всіх, намагаючись першими добігти до дверей, але чарівна паличка знову й знову батожила повітря, умертвляючи тих, хто ще лишався живий, усіх без винятку — за те, що принесли йому цю неможливу звістку про золоту чашечку…

Він метався кімнатою серед трупів, і в голові промайнули видіння: його скарби, його обереги, його рятівні якорі безсмертя… щоденник було знищено, а чашу викрадено. А що, як цей хлопець знає про все інше? Невже знає, невже почав діяти, невже знайшов ще щось? Можливо, це все почав Дамблдор? Дамблдор, який завжди його підозрював, Дамблдор, якого вбили за його наказом, Дамблдор, чиєю чарівною паличкою він зараз володів, але який досяг його навіть з безчестя смерті руками хлопця, хлопця

Але ж якби той хлопчисько і знищив котрийсь із горокраксів, то він, Лорд Волдеморт, знав би про це, відчув би це? Він, найвидатніший чаклун, він, убивця Дамблдора і безлічі інших дрібних нікчем, ім’я яким Ніхто і звати яких Ніяк — як міг не знати цього Лорд Волдеморт, якби він, він сам, єдиний і неповторний, зазнав нападу чи був покалічений?

Щоправда, він цього не відчув, коли було знищено щоденник, але ж, на його переконання, це було тому, що він тоді ще не мав тіла, яке могло б відчувати, він навіть не був привидом… ні, безсумнівно, решті горокраксів нічого не загрожує… вони неторкані…

Але він мусить це знати, мусить переконатися… Він крокував кімнатою, віджбурнувши ногою труп ґобліна, а в його розпалених мізках зринали невиразні видіння: озеро, хатина, Гоґвортс…

Краплинка розсудливості охолодила його лють. Як хлопець міг знати, що він заховав персня у Ґонтовій хатині? Ніхто ніколи не знав, що він родич Ґонтам, він приховав цей зв’язок, ті вбивства ніколи не пов’язували з ним; перстень, безумовно, був у безпеці.

А як би міг хлопець, та й будь-хто інший, дізнатися про печеру або зламати там усі захисні чари? Думка, що медальйон можливо викрасти, була абсурдна…

Або, скажімо, школа: та ж тільки він один знав, де розміщено горокракс, бо лише він проник у найсокровенніші таємниці того місця…

А ще була Наджіні, яку треба тепер тримати коло себе і більше не посилати виконувати його розпоряджень, оберігати її й захищати…

Проте для певності, для цілковитої певності, він мусить знову побувати в усіх своїх схованках, мусить подвоїти захист довкола кожного горокракса… і цю роботу, як і пошук бузинової палички, він мусить виконати сам…

Що треба перевірити насамперед? де найбільша небезпека? В його нутрі знову заворушилася стара притлумлена тривога. Дамблдор знав, як його звати по-батькові… Дамблдор міг намацати зв’язок із Ґонтами… покинута ними хатина — то була, мабуть, найнезахищеніша з усіх його схованок, саме туди він вирушить спочатку…

Озеро… ні, це неможливо… хоча й існувала малесенька ймовірність, що Дамблдор довідався про деякі з його старих «подвигів» у сиротинці.

І Гоґвортс… він знав, що його горокракс там у безпеці, бо Поттеру нізащо не потрапити непоміченим навіть у Гоґсмід, не кажучи вже про саму школу. Однак доречно було б попередити Снейпа про небезпеку, якщо хлопець спробує проникнути в замок… звичайно, безглуздо було б пояснювати Снейпові, чому саме хлопець може повернутися. Величезною помилкою було те, що він довірився Белатрисі й Мелфою. Хіба ж їхня тупість і недбальство уже вкотре не довели, наскільки безглуздо взагалі комусь довіряти?

Отже, він спочатку побуває в Ґонтовій хатині, і візьме з собою Наджіні. Відтепер вони нерозлучні… Він вийшов з кімнати, перетнув передпокій і опинився в темному саду, де дзюркотів фонтан. Покликав парселмовою змію, і вона приповзла до нього, неначе довжелезна тінь…

Гаррі розплющив очі і змусив себе повернутися назад. Він лежав на березі озера в промінні призахідного сонця, а Рон з Герміоною дивилися на нього. Судячи з їхніх стурбованих поглядів і постійного сіпання шраму, його несподівана мандрівка Волдемортовою свідомістю не лишилася непомічена. Він ледве випростався, майже не дивуючись, що й досі був мокрий і тремтів. Побачив чашку, що безневинно лежала перед ним на траві, і темно-синє озеро, поцятковане золотою доріжкою низького сонця.

— Він знає, — його власний голос звучав якось дивно і неприродно низько після пронизливих Волдемортових вересків. — Він знає, і збирається все перевірити, а останній, — Гаррі зірвався на ноги, — у Гоґвортсі. Я знав це. Я знав.

— Що?

Рон дивився на нього, роззявивши рота. Герміона стурбовано стала навколішки.

— А що ти побачив? Звідки ти знаєш?

— Я бачив, як саме він довідався про чашку, я… я був у його голові, він… — Гаррі пригадав усі вбивства, — він неймовірно розлючений, а ще нажаханий, він не може зрозуміти, як ми про це довідались, і тепер хоче перевірити, чи всі інші горокракси в безпеці, а почне з персня. Він гадає, що в Гоґвортсі найбезпечніше, бо там Снейп, і туди дуже важко проникнути непомітно — мабуть, він буде там насамкінець, але все одно це може статися за кілька годин…

— А ти бачив, де саме воно в Гоґвортсі? — запитав Рон, і теж зірвався на ноги.

— Ні, він зосередився на тому, щоб попередити Снейпа, він не думав, де саме воно лежить…

— Заждіть, заждіть! — вигукнула Герміона, коли Рон схопив горокракс, а Гаррі вже накидав плащ-невидимку. — Ми не можемо так просто взяти й зірватися без жодного плану, нам треба…

— Нам треба рушати, — рішуче заперечив Гаррі. Він сподівався виспатись, мріяв залізти в новий намет, але тепер про це не було й мови. — Ти хоч уявляєш, що він почне витворяти, коли довідається, що зникли перстень і медальйон? А що, як він забере гоґвортський горокракс, бо вирішить, що там він у небезпеці?

— Але ж як ми туди потрапимо?

— Гайнемо в Гоґсмід, — пояснив Гаррі, — і спробуємо з’ясувати все на місці, коли побачимо, як саме захищена школа. Ставай під плащ, Герміоно, я хочу, щоб цього разу ми трималися купи.

— Та ми ж не помістимось…

— Там буде темно, ніхто не помітить наших ніг.

Над почорнілою водою відлунням рознісся ляскіт величезних крил. Це дракон нарешті досхочу напився і злетів. Друзі завмерли, дивлячись, як він усе вище й вище здіймався чорною плямою на тлі потемнілого неба, аж доки сховався за найближчою горою.

Герміона підійшла до друзів і стала між ними. Гаррі якомога нижче опустив плащ до землі, вони усі разом крутнулися і зникли в задушливій темряві.

Загрузка...