Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Розділ восьмий Весілля

Назавтра о третій годині дня Гаррі, Рон, Фред і Джордж стояли в саду біля великого й білого весільного шатра, очікуючи прибуття гостей. Гаррі випив величеньку дозу багатозільної настійки і став двійником рудого маґлівського хлопця з місцевого села Отері-Сент-Кечпола, у якого Фред замовлянням-викликанням викрав кілька волосинок. Задум був представляти Гаррі як «кузена Барні» й вірити, що серед численної родини Візлів він якось замаскується.

Усі четверо стискали в руках схеми розсаджування гостей, щоб допомагати людям знаходити їхні місця. Сила-силенна офіціантів у білих мантіях та музик у золотих піджаках прибула ще з годину тому, і всі ці чаклуни тепер сиділи недалечко під деревом. Гаррі бачив, як над ними розвівається синя хмарка люлькового диму.

За спиною в Гаррі, крізь вхід у шатро, виднілися численні ряди легких золотистих стільців, розставлених по обидва боки довжелезної багряної килимової доріжки. Стовпи, що підпирали шатро, були обвиті білими й золотими квітами. Фред і Джордж почепили величезну в’язку золотих повітряних кульок прямісінько над тим місцем, де Білл і Флер незабаром мали стати подружжям. Надворі ліниво кружляли над травичкою та живоплотом метелики й бджоли. Гаррі почувався доволі незручно. Маґлівський хлопець, чиєї подоби він набрав, був трохи гладший за нього, і через те у вечірній мантії в розпал спекотного літнього дня йому було гаряче й тісно.

— Коли я женитимусь, — Фред осмикнув комір мантії, — то не звертатиму уваги на такі дурниці. Одягнете, що захочете, а маму я зачарую повним тілов’язом, поки все не закінчиться.

— Зранку вона ще була порівняно нічого, — зауважив Джордж. — Трошки поплакала, що немає Персі, але кому він тут потрібен? Ой, щоб я провалився, повна готовність… вони вже йдуть.

Прямо з повітря в дальньому краю двору почали з’являтися яскраві барвисті постаті. За кілька хвилин сформувався весільний кортеж, що звивистою змійкою посунув через садок до шатра. Екзотичні квіти й зачаровані пташки тріпотіли пелюстками й крильцями на капелюшках чарівниць, а на краватках чаклунів виблискувало коштовне каміння. Збуджений гамір дедалі голоснішав, поступово заглушуючи дзижчання бджіл, коли процесія наблизилась до шатра.

— Розкішно, я здається бачу кілька кузин-віїл, — витягував шию Джордж, щоб краще роздивитися. — їм треба допомогти збагнути наші англійські звичаї, я цим займуся…

— Не спіши, Безвушко, — сказав Фред, рвонув повз зграйку середніх літ відьом, що йшли на чолі процесії, і запропонував: — «Ось… permettez-moi щоб assister vous», — парочці симпатичних французьких дівчат, які захихотіли й дозволили йому завести їх у шатро. Джорджеві довелося відводити відьом середніх літ, Рон запропонував свої послуги старому міністерському колезі містера Візлі Перкінсу, а Гаррі дісталася стара глухувата пара.

— Здоров був, — пролунав знайомий голос, коли він знову вийшов з шатра й побачив попереду черги Тонкс і Люпина. З такої оказії вона стала білявкою. — Артур нам сказав, що тебе можна впізнати по кучерявому волоссю. Вибач, що вчора втекли з дня народження, — додала вона пошепки, поки Гаррі вів їх по проходу. — У міністерстві зараз панують антивовкулацькі настрої, і ми подумали, що наша присутність тобі зашкодить.

— Та нічого, я все розумію, — сказав Гаррі, звертаючись не стільки до Тонкс, як до Люпина. Люпин на мить усміхнувся, та коли вони відвернулися, Гаррі побачив, що його обличчя знову набрало нещасного вигляду. Він не міг цього збагнути, але не було коли заглиблюватись — через Геґріда стався певний збій. Переплутавши Фредові вказівки, він замість сісти на магічно збільшене й зміцнене крісло в задньому ряду, втелющився одразу на п’ять стільців, і вони тепер нагадували купу розкиданих золотистих сірників.

Поки містер Візлі ремонтував стільці, а Геґрід горлав, просячи вибачення у всіх, хто його слухав, Гаррі поспішив до входу, де побачив Рона віч-на-віч з чаклуном надзвичайно ексцентричного вигляду. Він був трохи косоокий, з довгим, до плечей, білим волоссям, що нагадувало цукрову вату, в шапочці з китицею, що теліпалася перед носом, та в мантії яєчного кольору, від якої аж мерехтіло в очах. На шиї, на золотому ланцюзі, виблискував якийсь чудернацький знак, схожий на трикутне око.

— Ксенофілій Лавґуд, — простяг він руку Гаррі, — ми з дочкою живемо тут, за горою, тож дуже люб’язно з боку добрих Візлі, що вони нас запросили. Здається, ти знаєш мою Луну? — запитав він Рона.

— Знаю, — відповів Рон. — А що, вона не з вами?

— Вона затрималась у вашому чарівному садочку привітатися з гномами, ними там аж кишить! Як мало чаклунів розуміє, скільки цікавого можна навчитися в мудрих гномиків… або, якщо називати правильно, «ґернумблюсів ґарденсадних».

— Наші знають багацько лайок, — сказав Рон, — але то їх, мабуть, навчили Фред і Джордж.

Гаррі саме заводив у шатро групу ворожбитів, коли до нього підбігла Луна.

— Салют, Гаррі! — привіталася вона.

— Е-е… мене звати Барні, — пробурмотів збитий з пантелику Гаррі.

— О, то ти й це змінив? — весело поцікавилась Луна.

— А як ти впізнала?..

— О, з виразу обличчя, — пояснила дівчина.

Як і батько, Луна була вбрана в яскраво-жовту мантію, яку доповнила великим соняшником у волоссі. Коли очі звикали до сліпучої жовтизни, загальне враження було навіть доволі приємне. Принаймні з її вух не звисали редиски.

Ксенофілій, захоплений розмовою зі знайомим, не чув, про що говорили Луна й Гаррі. Розпрощавшись зі співрозмовником, він повернувся до дочки, котра, піднявши пальця, сказала:

— Татку, дивися… один гномик мене таки вкусив!

— Як чудово! Гномівська слина надзвичайно корисна! — зрадів містер Лавґуд, хапаючи Луниного пальця й розглядаючи сліди укусу, з якого сочилася кров. — Луно, дитино моя, якщо ти сьогодні відчуєш у собі паростки талантів — скажімо, несподіване бажання заспівати оперну арію чи декламувати вірші русальською мовою — не стримуйся! Можливо, тебе наділили цим даром ґернумблюси!

Рон, що проходив повз них, голосно пирхнув.

— Рон хай собі сміється, — незворушно сказала Луна, коли Гаррі вів її та Ксенофілія до їхніх місць, — але батько дуже серйозно досліджував чари ґернумблюсів.

— Справді? — відказав на це Гаррі, котрий давно вже постановив собі не сперечатися з Луною щодо специфічних поглядів її батька. — Може, все ж змастити чимось цей укус?

— Ой, та навіщо, — Луна замріяно смоктала пальця, розглядаючи Гаррі з голови до п’ят. — Ти такий елеґантний. Я казала татові, що більшість буде у вечірніх мантіях, проте він вважає, що на весілля треба одягати сонячні кольори, на щастя.

Луна з батьком відпливла, зате знову з’явився Рон зі старою відьмою, що вчепилася йому в руку. Гачкуватий ніс, почервонілі очі та оздоблений пір’ям рожевий капелюшок робили її схожою на злого фламінго.

— …і волосся в тебе дуже довге, Рональде, я ледь не переплутала тебе з Джіневрою. Мерлінова борода, а що це нап’яв на себе Ксенофілій Лавґуд? Він же схожий на омлет. А ти хто? — гавкнула вона на Гаррі.

— О, так, тітонько Мюріель, це наш кузен Барні.

— Ще один Візлі? Ви плодючі, наче гноми. А Гаррі Поттера немає? Я хотіла з ним познайомитись. Він начебто твій товариш, Рональде, чи ти просто вихвалявся?

— Ні… він не зміг прибути…

— Гм-м. Знайшов відмовку? Значить, не такий тупий, як здається на знімках у газеті. Я оце щойно вчила молоду, як краще носити мою діадему, — крикнула вона Гаррі. — Ґоблінської роботи, знаєш, вона в нашому роду вже кілька століть. Вродлива дівчина, та все одно… француженка. Ну що, знайди мені гарне місце, Рональде. Мені вже сто сім років і я не можу довго стояти.

Проходячи повз Гаррі, Рон кинув на нього виразний погляд, а потім досить довго не повертався. Гаррі встиг провести з десяток гостей до їхніх місць, коли вони нарешті зустрілися біля входу. Шатро заповнилося майже вщерть, і чи не вперше у дворі не було черги.

— Кошмар, ця Мюріель, — пожалівся Рон, витираючи рукавом лоба. — Раніше вона щороку приїжджала на Різдво, а потім, слава Богу, образилася, бо Фред з Джорджем підклали їй за вечерею під крісло какобомбу. Тато завжди каже, що вона викреслить їх із заповіту… наче їм не все одно, вони ж і так будуть найбагатші в нашій родині, якщо в них і далі так піде… ого, — додав він раптом, закліпавши очима, коли до них підбігла Герміона. — Ти така гарна!

— Завжди цей здивований тон, — перекривила його Герміона, однак усміхнулася. Вона була вдягнена в легеньку бузкову сукню, до неї такої ж барви туфельки на шпильках; волосся її було гладеньке й сяюче. — Твоя славетна тітонька Мюріель з тобою б не погодилась. Я щойно зустрілася з нею нагорі, коли вона передавала Флер свою діадему. Каже: «О Боже, це та, з маґлівського роду?», — а тоді: «Погана постава й кістляві гомілки».

— Не бери близько до серця, вона з усіма така нечемна, — сказав Рон.

— Говоримо про Мюріель? — втрутився Джордж, разом з Фредом виходячи з шатра. — Мені вона щойно заявила, що в мене вуха криві. Стара кажаниха. Шкода, що з нами вже нема дядька Біліуса, ото був жартівник на весіллях!

— Чи це не той, що побачив Ґрима й через добу помер? — запитала Герміона.

— Так, він під старість став трохи дивакуватий, — підтвердив Джордж.

— Та перед тим, як шизонутися, він був душею кожного товариства, — додав Фред. — Видудлить, бувало, цілу пляшку вогневіскі, вискочить на танцмайданчик, задере мантію й починає витягати букети квітів з…

— О, так, бачу, веселун був хоч куди, — пирхнула Герміона, а Гаррі аж падав зі сміху.

— Але чогось ні разу не був жонатий, — додав Рон.

— Ти мене дивуєш, — зіронізувала Герміона.

Вони так весело реготали, що не помітили запізнілого гостя, чорнявого юнака з великим гачкуватим носом і густими чорними бровами, доки той не простяг Ронові своє запрошення і не сказав з прикутим до Герміони поглядом:

— Ті дужо гарна.

— Вікторе! — скрикнула дівчина, впустивши маленьку вишиту бісером сумочку. Та гупнула об землю, невідповідно голосно до свого розміру. Герміона зашарілася, кинулась її піднімати й сказала:

— Я й не знала, що тебе… Господи… приємно бачити… як ся маєш?

Ронові вуха знову запалали. Оглянувши Крумове запрошення з таким виглядом, ніби не вірив жодному написаному там слову, він занадто голосно запитав:

— Як це ти тут опинився?

— Мене запросити Флер, — підняв брови Крум.

Гаррі, котрий нічого не мав проти Крума, потис йому руку. Відчуваючи, що найрозсудливіше було б одвести Крума якомога далі від Рона, запропонував показати, де він має сидіти.

— Твій друг не дужо радо мене бачити, — сказав Крум, коли вони зайшли у вщерть переповнене шатро. — Чи се твій родич? — додав він, зиркнувши на руде й кучеряве волосся Гаррі.

— Троюрідний брат, — промимрив Гаррі, але Крум уже не слухав. Його поява викликала справжній ажіотаж, особливо серед кузин-віїл, адже він, зрештою, був славетний квідичист. Поки гості витягували шиї, щоб його роздивитися, Рон, Герміона, Фред та Джордж побігли проходом до своїх місць.

— Пора сідати, — сказав Гаррі Фред, — а то нас зараз розтопче наречена.

Гаррі, Рон і Герміона сіли на свої місця в другому ряду, за Фредом і Джорджем. Герміона й досі була рожева, а Ронові вуха так само яскраво палахкотіли. Він пробурмотів до Гаррі:

— Ти бачив його ідіотську борідку?

Гаррі щось нерозбірливо буркнув.

Нервове очікування наповнило тепле шатро. Загальний гомін то там, то там розривали вибухи збудженого реготу. Містер і місіс Візлі пройшлися серед гостей, усміхаючись і махаючи руками родичам. На місіс Візлі була новесенька мантія аметистового кольору та в тон до неї капелюшок.

За мить при вході в шатро підвелися Білл і Чарлі, обидва у вечірніх мантіях, з великими білими трояндами в петельках. Фред захоплено свиснув, а кузини-віїли захихотіли. І тут усі змовкли, бо залунала музика — здається, із золотих повітряних кульок.

— О-о-о! — вигукнула Герміона, крутнувшись на стільці, щоб бачити вхід.

Усі присутні чаклуни й чарівниці захоплено зітхнули, коли в проході з’явилися мосьє Делякур та Флер. Флер ніби линула по воді, а мосьє Делякур аж підстрибував, сяючи радістю. Флер була в дуже простій білій сукні і, здавалося, випромінювала потужне срібне сяйво. Якщо раніше на тлі її блиску всі навколо здавалися безбарвними, то сьогодні промінці її сяйва робили ще вродливішим кожного, кого торкалися. Джіні та Ґабріель, обидві в золотистих сукнях, здавалися ще гарнішими, ніж завжди, а, дивлячись на Білла, коли Флер до нього підпливла, ніяк не можна було сказати, що він колись мав справу з Фенріром Ґрейбеком.

— Пані й панове, — пролунав співучий голос, і здивований Гаррі побачив перед Біллом і Флер того самого низенького чаклуна з кущиками ріденького волосся на голові, що був розпорядником на похороні Дамблдора. — Ми зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати єднання двох вірних душ…

— Ну от, моя діадема все врятувала, — театральним шепотом обізвалася тітка Мюріель. — Але мушу сказати, що у Джіневри завелике декольте.

Джіні озирнулась, усміхаючись, підморгнула Гаррі й швиденько відвернулася. Гаррі відлетів подумки далеко від весільного шатра, згадуючи вечори, проведені наодинці з Джіні у потаємних куточках шкільних угідь. Здавалось, це було тисячі років тому, вони й тоді були якісь нереальні, немовби він крав ці прекрасні години з життя когось нормального, когось без шраму в формі блискавки на лобі…

— Чи ти, Вільям Артур, береш Флер Ізабель?..

У першому ряду місіс Візлі та мадам Делякур тихенько схлипували в мереживні хустинки. Трубний глас з дальнього краю шатра сповістив усім, що Геґрід вийняв свою хустинку-як-скатертинку. Герміона озирнулася й осяяла Гаррі усмішкою. Її очі теж були повні сліз.

— …і я оголошую вас пов’язаними на все життя.

Чаклун з ріденьким волоссям підняв чарівну паличку над головами Білла та Флер, і на них посипалася злива срібних зірочок, огортаючи їхні сплетені в цілунку постаті. Фред і Джордж перші заплескали в долоні, а тоді вгорі луснули золотаві повітряні кульки. З них випурхнули райські птахи і випливли крихітні золоті дзвіночки, доповнюючи своїми співами та передзвоном радісний гамір гостей.

— Пані й панове! — звернувся чаклун з ріденьким волоссям. — Прошу встати!

Усі так і зробили; тітонька Мюріель голосно бурчала. Чаклун махнув чарівною паличкою. Стільці, на яких досі сиділи гості, граціозно знялися в повітря, а брезентові стіни шатра зникли — і всі опинилися під своєрідним балдахіном на позолочених стовпах, з краєвидом на залитий сонцем фруктовий сад та довколишні поля. З центру шатра розлилося озеро рідкого золота і утворило блискучий танцювальний майданчик. Завислі в повітрі стільці розташувалися навколо накритих білими скатерками столиків, і граціозно опустилися разом з ними додолу, а музики в золотих піджаках подалися на сцену.

— Усе як по маслу, — дав схвальну оцінку Рон, коли з усіх боків з’явилися офіціанти — одні несли срібні таці з гарбузовим соком, маслопивом та вогневіскі, а інші — височенні хиткі стоси пиріжків та бутербродів.

— Треба піти їх привітати! — Герміона встала навшпиньки, щоб побачити те місце, де зникли в юрбі вітальників Білл та Флер.

— Ще встигнемо, — знизав плечима Рон, схопив з таці, яку повз них проносили, три маслопива й подав одне Гаррі. — Герміоно, це тобі. Треба зайняти столик… тільки не там! Не біля Мюріель…

Рон повів їх через порожній танцмайданчик, позираючи на ходу то ліворуч, то праворуч. Гаррі не сумнівався, що він постійно пасе очима Крума. Поки дійшли до другого краю шатра, майже всі столи були вже зайняті. Найвільніший був той, де самотньо сиділа Луна.

— Можна біля тебе? — запитав Рон.

— Ой, так, — зраділа вона. — Тато пішов вручати Біллові й Флер наш дарунок.

— А що це — довічний запас гурдикоренів? — поцікавився Рон.

Герміона хотіла стукнути його під столом ногою, проте влучила в Гаррі. Від болю йому аж засльозилося в очах і якийсь час йому було не до розмови.

Заграв оркестр. Перші на танцмайданчик вийшли під загальні оплески Білл та Флер. За мить до них приєдналися містер Візлі з мадам Делякур та місіс Візлі з батьком Флер.

— Я так люблю цю пісню, — сказала Луна, погойдуючись у такт мелодії; а кількома секундами згодом вона встала й пішла на танцмайданчик, закружляла там на місці, однісінька, заплющивши очі й вимахуючи руками.

— Вона класна, правда? — захоплено вигукнув Рон. — Завжди у своєму репертуарі.

Проте його усмішка раптом зів’яла: на звільнене Луною місце впав Віктор Крум. Герміона не змогла приховати радісного хвилювання, але Крум цього разу не обдарував її компліментами. Він насупився й запитав:

— Хто той чоловік у жовте?

— Це Ксенофілій Лавґуд, батько нашої приятельки, — пояснив Рон. Його забіякуватий тон натякав, що вони не глузуватимуть з Ксенофілія, хоч їх явно до цього підштовхували. — Пішли потанцюємо, — зненацька запропонував він Герміоні.

Для неї це була приємна несподіванка, вона підвелася й вони удвох розчинилися в дедалі густішій юрбі на танцмайданчику.

— О, вони тепер ходити разом? — відразу засмутився Крум.

— Е-е… та ніби, — відповів Гаррі.

— А ти хто? — запитав Крум.

— Барні Візлі.

Вони обмінялися потисками рук.

— Ти, Барні… ти добро знати того чоловіка Лавґуд?

— Ні, тільки сьогодні познайомився. А що?

Понад краєм келиха Крум пильно вдивлявся у Ксенофілія, що балакав з кількома ворожбитами по той бік танцмайданчика.

— Бо, — пояснив Крум, — якби він не бути гостем Флер, я б його викликати на дуель, негайно, тут і тепер, за те, што он носити той мерзенний знак на грудях.

— Знак? — перепитав Гаррі, теж приглядаючись до Ксенофілія. На грудях у того виблискувало дивне трикутне око. — А що? Що в ньому поганого?

— Ґріндельвальд. То знак Ґріндельвальда.

— Ґріндельвальда… темного чаклуна, що його переміг Дамблдор?

— Саме так.

М’язи на щелепах у Крума зарухались, наче він щось жував. Потім він сказав:

— Ґріндельвальд убити богато люди, наприклад, мого діда. Звичайно, він не був могутній у ця країна, бо казати, що він боятися Дамблдора… і недаремно, якщо згадати його кінець. Але це… — він показав пальцем на Ксенофілія. — Це його символ, я його відразу впізнати. Ґріндельвальд його викарбувати на стіна в Дурмстренґ, коли він бути там учень. Деякі ідіоти робити копія у свої книжки й на одяг, шоб шокувати інших, справляти на вони враження… аж поки ми, ті, що втратили через Ґріндельвальда рідних, показати їм, де раки зимувати.

Крум погрозливо хруснув пальцями й люто зиркнув на Ксенофілія. Гаррі розгубився. Неправдоподібно було, щоб Лунин батько виявився прихильником темних мистецтв, до того ж ніхто в шатрі ніби й не здивувався цьому трикутному, схожому на руну, знакові.

— А ти… е-е… впевнений, що це Ґріндельвальдів?..

— Я не помилятися, — холодно процідив Крум. — Я богато років ходити повз той знак і добро його знати.

— Може бути й таке, — припустив Гаррі, — що Ксенофілій просто не розуміє значення цього символу. Лавґуди доволі… дивні люди. Він міг його десь підібрати й подумати, що це профіль якого-небудь зім’яторогого хропача чи ще когось.

— Профіль чого?

— Ну, я сам не знаю, що то, але вони з дочкою на канікулах вирушали в експедицію на пошуки хропачів…

Гаррі відчував, що йому важко пояснити звичаї Луни та її батька.

— Це вона, — вказав на Луну, що й далі танцювала сама, розмахуючи руками над головою, наче відганяла комарів.

— Чому вона це робити? — здивувався Крум.

— Мабуть, хоче позбутися руйносмика, — упізнав знайомі симптоми Гаррі.

Крум, видно, не розумів, знущається з нього Гаррі чи ні. Він вийняв з-під мантії чарівну паличку й погрозливо постукав себе по стегну. З кінчика палички вилетіли іскри.

— Ґреґорович! — вигукнув Гаррі голосно і Крум здригнувся, проте Гаррі був такий схвильований, що й не помітив. Побачивши Крумову чарівну паличку, він усе пригадав: її брав і пильно оглядав перед Тричаклунським турніром Олівандер.

— А що з ним? — підозріло перепитав Крум.

— Він майстер чарівних паличок!

— Я знати це, — кивнув Крум.

— Він зробив твою паличку! Ось чому я й подумав… квідич…

Крум дивився на нього з дедалі більшою підозрою.

— Як ти знати, шо мою паличку зробити Ґреґорович?

— Я… я десь це читав, здається, — пробурмотів Гаррі. — У… фанатському журналі, — вигадував він на ходу, і Крума це трохи заспокоїло.

— Я й не пам’ятати, шо розмовляти з фанатами про своя чарівна паличка, — знизав він плечима.

— То… е-е… цікаво, де зараз Ґреґорович?

Крум спантеличено замислився.

— Кілька роки тому він піти у відставка. Я бути серед останніх, хто купити чарівна паличка Ґреґоровича. Вони найкращі… хоч я знати, шо ви, британці, надавати перевагу Олівандеру.

Гаррі нічого не відповів. Він удавав, що дивиться, як і Крум, на танцюристів, а насправді тяжко замислився. Отже, Волдеморт шукав славетного майстра чарівних паличок, і Гаррі добре розумів причину: це було викликано непередбаченою реакцією Гарріної палички тієї ночі, коли Волдеморт гнався за ним у небі. Гостролистова паличка з феніксовою пір’їною перемогла позичену чарівну паличку, чого Олівандер не міг ані передбачити, ані збагнути. Чи Ґреґорович мав глибші знання? Чи справді був кращим за Олівандера майстром і знав недоступні тому таємниці чарівних паличок?

— Ця дівчина дужо гарна, — сказав Крум, повертаючи Гаррі до дійсності. Крум показував на Джіні, котра щойно долучилася до Луни. — Вона теж твоя родич?

— Так, — роздратувався раптом Гаррі, — і вона вже зустрічається з одним хлопцем. Дуже ревнивий. І здоровенний, як троль. Краще з ним не стикатися.

Крум зітхнув.

— Што доброго, — допив він келиха і встав, — у тому, щоб бути відомим у світі квідичистом, якщо всі гарні дівчата уже хтось розібрати?

І він пішов, а Гаррі взяв у якогось офіціанта бутерброд і почав пробиратися до переповненого танцмайданчика. Він хотів знайти Рона й розповісти йому про Ґреґоровича, але Рон посеред майданчика саме танцював з Герміоною. Гаррі притулився до золотистого стовпа і розглядав Джіні — як вона витанцьовує з Фредовим та Джорджевим другом Лі Джорданом. Водночас намагався не ображатися на Рона за те, що сам же йому й пообіцяв.

Він ще не бував на весіллях, і тому не міг оцінити, наскільки чаклунські весілля відрізняються від маґлівських, хоч був чомусь упевнений, що в маґлів не буває весільних тортів, прикрашених кремовими феніксами, які злітають угору, коли торт розрізають, або пляшок шампанського, що самі собою літають у натовпі. Вечір густішав і нічні метелики закружляли під навісом, освітленим летючими золотими ліхтарями, а забава тільки набирала обертів. Фред і Джордж давно вже зникли в темряві з парочкою Флериних кузинок. Чарлі, Геґрід і ще якийсь присадкуватий чарівник у м’якому фіолетовому капелюсі виспівували в кутку про Одо-героя.

Рятуючись у юрбі від якогось п’яного Ронового дядька, котрий не міг доп’ясти — Гаррі син йому чи ні, Гаррі помітив старенького чаклуна, що однісінький сидів за столом. Гриву сивого волосся, яка робила його схожим на відцвілу кульбабу, увінчувала поїдена міллю феска. На когось він був схожий. Гаррі не довго ламав голову, бо раптом збагнув, що це Ельфаєс Додж, член Ордену Фенікса й автор Дамблдорового некролога.

Гаррі підійшов.

— Можна біля вас сісти?

— Прошу, прошу, — відповів Додж доволі високим, хрипким голосом.

Гаррі нахилився.

— Містере Додж, я — Гаррі Поттер.

Додж аж охнув.

— Мій любий хлопчику! Артур казав мені, що ти десь тут, замаскований… я такий радий, це така честь!

У пориві радості Додж налив Гаррі келих шампанського.

— Я думав тобі написати, — прошепотів він, — після Дамблдорової… така трагедія… і для тебе теж…

Доджеві очиці раптом наповнилися слізьми.

— Я читав некролог, який ви написали для «Щоденного віщуна», — сказав Гаррі. — Я не знав, що ви так добре знали професора Дамблдора.

— Так само, як будь-хто інший, — зітхнув Додж, витираючи очі серветкою. — Звісно, я знав його найдовше, якщо не брати до уваги Еберфорса… а люди чомусь ніколи не враховують Еберфорса.

— До речі, про «Щоденний віщун»… не знаю, чи ви бачили, містере Додж?..

— Ой, кажи на мене просто Ельфаєс, хлопчику.

— Ельфаєсе, не знаю, чи ви читали інтерв’ю Ріти Скітер про Дамблдора?

Додж аж побагровів зі злості.

— Так, Гаррі, читав. Ця жінка, чи, точніше сказати, стерв’ятниця, замучила мене проханнями з нею поговорити. Мені прикро зізнаватися, але я повівся з нею брутально, назвав її надокучливою мухою, що скрізь пхає носа — а в результаті, як ти читав, вона звела наклеп на моє психічне здоров’я.

— У тому інтерв’ю, — вів далі Гаррі, — Ріта Скітер натякала, що замолоду професор Дамблдор цікавився темними мистецтвами.

— Не вір ані слову! — негайно заперечив Додж. — Жодному, Гаррі! Нехай ніщо не заплямує твоєї пам’яті про Албуса Дамблдора!

Гаррі поглянув у щире, засмучене лице Доджа й відчув не заспокоєння, а роздратування. Невже Додж думає, що це так легко, що Гаррі міг просто взяти й не повірити наклепам? Невже Додж не розуміє, що Гаррі має бути впевнений, він мусить знати все?

Мабуть, Додж запідозрив, що Гаррі щось таке відчуває, бо занепокоївся й квапливо додав:

— Гаррі, Ріта Скітер — це жахлива…

Та його перебило різке гигикання.

— Ріта Скітер? Ой, це таке чудо, завжди її читаю!

Гаррі й Додж глянули вгору й побачили тітоньку Мюріель, що стояла з келихом шампанського в руці, а на її капелюшку гойдалося пір’я.

— Вона, до речі, написала книжку про Дамблдора!

— Привіт, Мюріель, — сказав Додж. — Так, ми оце щойно обговорювали…

— Гей, ти там! Дай мені стільця, мені вже сто сім років!

Ще якийсь рудочубий кузен Візлі перелякано зіскочив зі стільця, а тітка Мюріель на диво легко й спритно його схопила й усілася між Доджем та Гаррі.

— Здоров ще раз, Баррі, чи як там тебе звати, — кивнула вона Гаррі. — То що ти там казав про Ріту Скітер, Ельфаєсе? Знаєш, що вона написала Дамблдорову біографію? Ніяк не дочекаюся, щоб її прочитати, треба не забути замовити книжку у «Флоріша й Блотса»!

Додж закляк і спохмурнів, а тітонька осушила свій келих і клацнула кістлявими пальцями офіціантові, щоб подав іще один. Ще раз добряче хильнула шампанського, відригнула, й сказала:

— Чого ви надулись, як дві жаби? Перед тим, як він став шанований і поважний, і все таке, про Албуса ходили дуже цікаві чутки!

— Неперевірені наклепи, — Додж знову став червоний, мов редиска.

— Хто б ото казав, Ельфаєсе, — гигикнула тітонька Мюріель. — Я помітила, як ти у некролозі обминав непевні місця!

— Прикро, що ти так думаєш, — відповів крижаним тоном Ельфаєс. — Запевняю, я писав від щирого серця.

— Ой, та всі ми знаємо, як ти обожнював Дамблдора. Думаю, ти все одно вважатимеш його святим, навіть якщо виявиться, що він позбувся своєї сестри-сквибки!

— Мюріель! — вигукнув Додж.

У грудях у Гаррі похололо — і не через крижане шампанське в його келиху.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він Мюріель. — Хто сказав, що його сестра була сквибка? Здається, вона тяжко хворіла?

— Неправильно тобі здається, Баррі! — тітка Мюріель втішалася викликаним її словами ефектом. — Та що ти можеш про це знати? Усе сталося за багато років до того, як тебе задумали, і скажу чесно — навіть ті з нас, що тоді жили, так і не дізналися, що сталося насправді. Ось чому я ніяк не діждуся прочитати, що там накопала Скітер! Дамблдор так довго мовчав про ту свою сестру!

— Неправда! — прохрипів Додж. — Цілковита брехня!

— Він ніколи мені не казав, що його сестра була сквибка, — мимохіть вирвалося в Гаррі.

— А чого б це він мав тобі казати? — верескнула Мюріель, крутнувшись на стільці й придивляючись до Гаррі.

— Причина, що Албус ніколи не говорив про Аріану, — втрутився Ельфаєс заціпенілим од хвилювання голосом, — цілком, мушу сказати, зрозуміла. Він був такий пригнічений її смертю…

— Ельфаєсе, чого її ніхто не бачив? — пронизливо крикнула Мюріель. — Чому половина з нас і не підозрювала про її існування, поки з будинку не винесли труну і не влаштували похорон? Де був святий Дамблдор, коли Аріана сиділа замкнена у підвалі? Сяяв у Гоґвортсі і чхати хотів на те, що діється у нього вдома!

— Як це «замкнена у підвалі»? — перепитав Гаррі. — Що це означає?

Додж мав нещасний вигляд. Тітка Мюріель знову реготнула й відповіла:

— Дамблдорова мати була жахлива жінка, просто жахлива, і в інших вселяла жах. Маґлівського роду, хоч, як я чула, прикидалася іншою…

— Ніким вона не прикидалася! Кендра була чудова жінка, — жалюгідно прошепотів Додж, але тітонька Мюріель не звернула на нього уваги.

— …зарозуміла й дуже владна, з тих відьом, для яких народити сквибку — смертельне приниження…

— Аріана не була сквибкою! — прохрипів Додж.

— Це ти так кажеш, Ельфаєсе. Поясни тоді, чого вона не вчилася в Гоґвортсі! — вигукнула тітонька Мюріель. Вона глянула на Гаррі. — У наші часи сквибів воліли не згадувати. Але щоб піти на такі крайнощі, як фактично ув’язнити маленьку дівчинку в будинку і вдавати, що її не існує…

— Кажу тобі, такого не було! — обурювався Додж, проте тітка Мюріель не вгавала, і далі звертаючись тільки до Гаррі.

— Сквибів зазвичай віддавали в маґлівські школи й заохочували їх інтегруватися в маґлівську спільноту… це було значно милосердніше, ніж знаходити їм місце в чарівницькому світі, де б вони завжди були людьми другого сорту. Зрозуміло, що Кендрі і в страшному сні не могло наснитися, щоб віддати дочку до маґлівської школи…

— Аріана була хвороблива! — розпачливо втрутився Додж. — Її здоров’я було надто слабке, і не дозволяло їй…

— Не дозволяло вийти з дому? — гигикнула Мюріель. — Але її не поклали в лікарню Святого Мунґа і ні разу не викликали до неї цілителів!

— Слухай, Мюріель, ну як ти можеш знати, чи…

— До твого відома, Ельфаєсе — мій кузин Ланселот був у ті часи цілителем у клініці Святого Мунґа, і цілком конфіденційно розповів нашій родині, що Аріани там не бачили. А це, на Ланселотову думку, було вкрай підозріло!

Здавалося, Додж ось-ось розридається. Тітка Мюріель, страшенно собі подобаючись, клацнула пальцями, щоб їй подали ще шампанського. Онімілий Гаррі згадав, як колись його замикали Дурслі, ховали від чужих очей, хоч єдиним його злочином було чаклунське походження. Невже Дамблдорова сестра зазнала такої самої долі, тільки з іншої причини: ув’язнена була за те, що їй бракувало магічних задатків? І невже Дамблдор покинув її напризволяще, подавшись у Гоґвортс, щоб показати там свій талант і геніальність?

— Так от, якби Кендра не померла перша, — підсумувала Мюріель, — то я подумала б, що це вона прикінчила Аріану…

— Та як ти можеш, Мюріель? — застогнав Додж. — Щоб мати вбила рідну дочку? Подумай, що ти говориш!

— Якщо та мати, про яку йдеться, могла рідну дочку на довгі роки ув’язнити, то чом би й ні? — знизала плечима тітка Мюріель. — Але ж я кажу, що тут не сходиться, бо Кендра померла раніше за Аріану… хоч і невідомо, з якої причини…

— Ой, та хто ж її міг убити, як не Аріана, — спробував поглузувати Додж. — Чом би й ні?

— Так, Аріана могла піти на відчайдушний вчинок заради свободи і в бійці вбила Кендру, — задумливо сказала тітка Мюріель. — Заперечуй, заперечуй, крути головою скільки хочеш, Ельфаєсе! Ти ж був на Аріаниному похороні?

— Був, — підтвердив тремтячими вустами Додж. — І я не пам’ятаю сумнішої й трагічнішої події. Албус був убитий горем, з розбитим серцем…

— І не тільки з серцем. Це ж на похороні Еберфорс розквасив Албусові носа?

Додж і до цього мав переляканий вигляд, та то було ніщо проти того, яким він став тепер. Склалося враження, ніби Мюріель проштрикнула його ножем. Тітка голосно зареготала й відсьорбнула черговий ковток шампанського, що потекло їй з підборіддя.

— Як ти?.. — прохрипів Додж.

— Моя мати приятелювала зі старою Батільдою Беґшот, — радісно повідомила тітонька Мюріель. — Я підслухала під дверима, як Батільда все це матері описувала. Бійка біля труни! Еберфорс, казала Батільда, крикнув, що в смерті Аріани винний Дамблдор, а тоді вдарив його в обличчя. За її словами, Албус навіть не захищався, що дуже дивно, бо у двобої Албус міг знищити Еберфорса зі зв’язаними за спиною руками.

Мюріель знову хильнула шампанського. Переказ давніх скандалів захоплював її не менше, ніж лякав Доджа. Гаррі не знав, що й думати і кому вірити. Він хотів знати правду, а Додж тільки те й робив, що сидів і кволо мекав про Аріанину хворобу. Гаррі не вірив, що Дамблдор не втрутився б, якби така жорстокість чинилася в його домі, і все ж таки в усій цій історії було щось дуже дивне.

— І я тобі ще щось скажу, — Мюріель, гикаючи, допила ще один келих. — Думаю, Батільда багато чим поділилася з Рітою Скітер. Усі ці натяки в її інтерв’ю про важливе джерело з Дамблдорового оточення… та всі ж знають, що вона була з ним під час тих подій, пов’язаних з Аріаною — і все стає на свої місця!

— Батільда ніколи б не стала розмовляти з Рітою Скітер! — прошепотів Додж.

— Батільда Беґшот? — перепитав Гаррі. — Авторка «Історії магії»?

Це ім’я й прізвище було на палітурці одного з підручників Гаррі, хоч і не з тих, які він уважно читав.

— Так, — відповів Додж, хапаючись за питання Гаррі, мов за соломинку. — Найобдарованіший історик магії і давня Албусова приятелька.

— Я чула, що вона вже геть здуріла, — бадьоро повідомила тітка Мюріель.

— Якщо це так, то те, що Скітер цим скористалася — справжнє безчестя, — обурився Додж, — і як тоді можна вірити сказаному Батільдою?!

— О, існують засоби видобувати давні спогади, і Ріта Скітер, безперечно, добре їх знає, — відказала тітка Мюріель. — Та якби Батільда й здуріла, то все одно в неї лишилися якісь старі фотографії, можливо, навіть листи. Вона багато років знала Дамблдора… вже тільки заради цього варто було побувати в Ґодриковій Долині.

Гаррі захлинувся маслопивом. Додж стукав його по спині, а Гаррі кашляв, дивлячись крізь сльози на тітоньку Мюріель. Коли до нього знов повернувся дар мови, він запитав:

— Батільда Беґшот живе в Ґодриковій Долині?

— О, так. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди там жила! Коли Дамблдори переселилися туди після ув’язнення Персіваля, вона була їхня сусідка.

— І Дамблдори жили в Ґодриковій Долині?

— Так, Баррі, я ж уже сказала, — роздратувалась тітка Мюріель.

Гаррі почувався спустошеним, порожнім. Ані разу за шість років Дамблдор і слова не зронив, що вони обидва жили і втратили найрідніших людей у Ґодриковій Долині. Чому? Можливо, Лілі та Джеймс поховані недалеко від Дамблдорових матері й сестри? Можливо, Дамблдор, провідуючи на цвинтарі рідних, проходив повз могили Лілі та Джеймса? Проте він не сказав про це Гаррі… не вважав за потрібне…

Гаррі не міг пояснити навіть самому собі, чого це було так важливо, але відчував, що небажання Дамблдора сказати про це спільне для них місце, спільне минуле, було рівнозначне брехні. Він дивився перед собою, нічого не бачачи, тож навіть не помітив, коли з натовпу вийшла Герміона, аж поки вона не підсунула до нього стільця.

— Я вже не маю сили танцювати, — захекано пожалілася вона, знімаючи туфельку й розтираючи стопу. — Рон пішов шукати маслопиво. Трохи дивно, але я щойно бачила, як Віктор відскочив від Луниного батька, здається, вони сперечалися… — Вона стишила голос, дивлячись на нього. — Гаррі, що таке?

Гаррі не знав, з чого почати, та це вже не мало значення. У цю саму мить на танцювальний майданчик, пронизавши намет, упало щось велике й срібне. Прямо посеред юрби розгублених танцюристів граціозно й легко приземлилася рись. Усі голови повернулися до неї, а ті пари, що опинилися найближче, завмерли в безглуздих танцювальних позах. Патронус широко роззявив рота й заговорив гучним, глибоким, повільним голосом Кінґслі Шеклболта.

— Міністерство зазнало краху. Скрімджер мертвий. Вони вже йдуть.