Гендерсон, повелитель дощу

19

Палац стояв посеред двору, заваленого камінням, між яким стриміли миршаві дерева з вузлуватими стовбурами та колючим гіллям і росли квіти. Квіти були і в покоях суто, в чашах із порожнистого вапняку. Мої дівчата поливали їх, і вдень квіти розпукувалися, осяяні яскравим сонцем, червоні пелюстки видавалися ніжними та блискучими.

Щодня я вибирався на світ Божий з лев’ячого підземелля, вкрай виснажений від ричання — в горлі у мене дерло, голова паморочилась, очі, здавалося, були заліплені мокрою сажею, ноги підгиналися, коліна тремтіли. В такі хвилини я мріяв лише про те, щоб вилізти на гаряче сонце і бодай трохи оклигати. Ви знаєте, як то буває з окремими людьми, коли вони одужують після тяжкої хвороби. Вони стають навдивовижу вразливі, в задумі блукають туди-сюди; їх хвилюють і розчулюють найнепримітніші видовища; їм увижається краса в кожному закутні. Отак і я — на очах у багатьох людей нахилявся над квітами, знеможено втуплював погляд своїх очей, ніби запорошених сажею і залитих слізьми, в закам’янілі мінеральні чаші, наповнені вологим ґрунтом, і нюхав квіти, й зітхав, і хрюкав, обливаючись рясним потом, недолугий і жалюгідний, з прилиплими до сідниць штаньми сунго, з розкошланим чубом, а надто на потилиці, де він був густий і буйний. Я відростив чорні кучері, пишні, наче вовна в барана-мериноса, чорні як воронове крило, і вони вже вибивалися з-під шолома, спихаючи його з голови. Можливо, мій розум під впливом нових вражень почав, так би мовити, формувати нову людину з новими якостями.

Усі знали, звідки я приходив, і, мабуть, чули мої рики. Адже я чув Атті — отже, вони чули й мене. Відчуваючи на собі погляди багатьох людей, серед яких були й небезпечні вороги, вороги мої і цареві, я плентав у двір і вдавав, ніби нюхаю квіти. Бо вони, власне, не мали запаху. Вони мали тільки колір. Але й цього мені вистачало; я всотував їхні барви, наче мелодійну музику, а тим часом Ромілаю завжди був поруч, щоб підтримати мене, коли я потребував підтримки. («Ромілаю, тобі подобаються ці квіти? Вони дзеленчать, як металеві», — казав я.) Хоча в ті дні я, мабуть, видавався заразним і небезпечним через близькі взаємини з левом, Ромілаю не сахався від мене і не шукав безпеки на відстані. Він не давав мені впадати в розпач. А що я ціную відданість понад усе на світі, то я намагався пояснити своєму супутникові, що звільняю його від усіх зобов’язань відносно мене.

— Ти справжній друг, — казав я. — Ти заслуговуєш на куди коштовніший подарунок від мене, ніж отой джип. Я щось додам до нього, неодмінно додам.

Я гладив його по голові, зарослій густою чорною вовною — моя долоня здавалася мені розбухлою і пухкою, кожен палець був наче картоплина; а коли я повертався до своїх покоїв, то всю дорогу хрюкав. Потім лягав спочити. Ричання виснажувало мене до решти. Здавалося, воно висмоктувало навіть мозок із моїх кісток, і я відчував, що вони порожні. Я лежав на боку, важко відсапуючись і стогнучи, а поруч мене роздутим бурдюком спочивало моє черево. Іноді мені уявлялося, що всі мої шість футів та чотири дюйми, від ніг і до шолома, були точною картиною отого знайомого мені звіра з плямистим черевом, з кривими іклами й широкими вилицями. Десь у глибині мого єства нуртували людські почуття, але зовні — на самій поверхні, якщо хочете, — проступав образ потворної істоти. А може, то й була моя справжня суть?

Сказати правду, я не цілком вірив у науку царя Дафу. В підземній оселі Атті, поки я терпів тяжкі пекельні муки, він безтурботно байдикував — спокійний, невимушений і майже апатичний. Він не раз повторював мені, що почуває біля левиці глибоку умиротвореність. Іноді, коли після моїх вправ ми всі троє лежали поруч на помості, він казав:

— Тут так добре відпочивається. Я мовби витаю в повітрі. Ви повинні скористатися з нагоди. Ви повинні докласти всіх зусиль…

Але я в такі хвилини був майже непритомний від недавніх переживань і надто змучений, щоб витати в повітрі.

У тому підземеллі все було чорне або бурштиново-жовте. Навіть кам’яні стіни мали жовтавий відтінок. А ще — золотиста солома й золотистий гній. Пилюка, забарвлена в колір сірки. Шкура в левиці світлішала згори вниз, від темного відтінку на спині до сіро-імбирного на грудях, до світло-перцевого на череві і до білого, як арктичний сніг, під стегнами. Але задні лапи в неї були чорні, а очі обведені чорними, як смола, колами. Коли вона дихала, від неї часом пахло свіжим м’ясом.

— Ви повинні досягти якомога більшої схожости з левом, — наполягав Дафу.

І я щиро домагався такої схожости. Беручи до уваги внутрішні перешкоди, які мені доводилося долати, цар вважав, що я роблю успіхи.

— Ваше ричання ще здушене. І не дивно, бо вам треба багато чого в собі здолати, — знову й знову казав він.

І це не була брехня, бо в душі я соромився своїх викаблучувань. Ромілаю не приховував, що він чув, як я рикаю, і я не міг ставити тубільцям на карб, що вони думали, ніби Дафу навчає мене чорної магії чи якої там гемонської — на їхній погляд — науки. Але те, що цар називав пафосом, насправді було (і я нічого не міг із собою вдіяти) криком розпачу, в якому відбивався весь мій шлях на цьому тлінному світі, від народження до подорожі в Африку; пробивалися в моєму ричанні й окремі слова, такі як: «О Боже!», «Рятуйте!», «Господи, змилуйся!» Правда, звучали вони, як: «Обжи», «Рятте!», «Госдизмиииился!» Просто дивно, які несподівані вигуки вихоплювалися в мене з грудей. «Спаси, Боже», що звучало як «Спааасибже», «De profuuundis»[28], уривки з «Месії» («Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу…») тощо. Непрохана, іноді поверталася до мене французька мова, якою я колись дражнив свого малого приятеля Франсуа, глузуючи з його сестри.

Отже, я ричав і ричав, а цар сидів, обнявши рукою свою левицю, так ніби вони були на оперній виставі. Її вбрання цілком відповідало урочистому характеру торжества. Після десятка чи трохи більше спроб, що завдали мені нелюдської муки, я відключився геть; мій мозок скаламучувався, а руки й ноги підламувались.

Цар давав мені відпочити, а потім змушував ричати ще й ще. А тоді запитував з найщирішим співчуттям у голосі:

— Сподіваюся, тепер ви почуваєте себе краще, Гендерсоне-сунго?

— Авжеж, краще.

— І вам легше?

— Звичайно, легше, величносте.

— І спокійніше на душі?

Я хрипко відсапувався, почуваючи себе геть розбитим. Моє обличчя пашіло; я підводився з пилюки, в якій лежав, щоб подивитися на них обох.

— Як ваші емоції?

— Киплять, мов у казані, величносте.

— Я бачу, ви розтрачуєте всі запаси життєвої снаги, — сказав він і додав майже з жалістю: — Ви й досі боїтесь Атті?

— Авжеж, боюся, нехай мене чорти візьмуть, якщо я її не боюся. Стрибнути з літака — і то було б легше. Я б і наполовину так не злякався. У війну мені доводилося служити в парашутистах. Як згадаю про ті дні, величносте, то мені часом здається, я міг би вистрибнути з літака на висоті в п’ятнадцять тисяч футів, розпустивши ці зелені штани замість парашута, і мав би непогані шанси приземлитися живим.

— У вас вишуканий гумор, сунго. — Цей чоловік був цілком вільний від тих умовностей, якими обплутує людину цивілізація. — Я певен, що незабаром ви почнете в чомусь відчувати себе левом. Я не сумніваюся у ваших здібностях. Старе «я» чинить опір, так?

— О так, це старе «я» озивається в мені гучніше, аніж будь-коли, — сказав я. — Я не розлучаюся з ним ні на мить. Воно вчепилося в мене мертвою хваткою. — Я закашлявся й захрюкав; я був у розпачі. — В мене таке відчуття, наче я тягну на собі вісімсотфунтовий тягар. Наче хтось навалив мені на спину галапагоську черепаху.

— Іноді перед покращанням людина відчуває погіршення, — сказав він і почав розповідати мені про хвороби, з якими йому доводилося мати справу, коли він проходив студентську практику, а я намагався уявити його студентом-медиком у білому халаті, в білих черевиках замість єдвабних пантофель та оксамитового капелюха, прикрашеного разками людських зубів. Він тримав левицю за голову; її очі бульйонного кольору були втуплені в мене; вуса, схожі на алмазні подряпини, здавалися такими жорсткими, що її власна шкіра морщилася біля їхніх корінців, мовби сахалася від них. Атті мала люту вдачу. А що ти можеш удіяти, коли в тебе люта вдача?

Ось чому я почував себе так препогано, коли повертався з підземної лев’ячої оселі в затоплений гарячим сонячним сяйвом двір з його битим камінням та червоними квітами. Під парасолею вже стояв накритий для сніданку картярський стіл Хорко, але я спершу йшов відпочити й відсапатись. «Що ж, мабуть, кожна людина знаходить власну Африку, — думав я. — Або власний океан — якщо вона мандрує морем». Я мав на увазі те, що, будучи сам людиною шаленої вдачі, я мав до своїх послуг шалену Африку. Хоча це не означає, нібито я гадаю, що світ існує тільки заради мене. Ні, я справді вірю в реальність. У те, що факти не залежать від нашої волі.

З дня на день я дедалі більше переконувався в тому, що всі знали, де я проводжу ранок — і через те боялися мене. Я виповзав на світло денне з підземелля, мов дракон; можливо, цар хотів, щоб я допоміг йому кинути виклик Бунаму й перевернути релігію всього племені. Проте я й далі переконував Ромілаю в тому, що ми з царем не робимо нічого поганого.

— Розумієш, Ромілаю, — казав я, — річ у тому, що в царя дуже багата уява. Йому не слід було повертатися сюди й віддавати себе під владу своїх жінок. Він учинив так тому, що сподівається зробити добро всьому світу. Людина може накоїти чимало дурниць, та якщо вона робить усе це бездумно, ми їй прощаємо. Але якщо за її вчинками стоїть якась теорія, то всі повстають проти неї. Як у випадку з нашим царем. Але він не кривдить мене, чоловіче. Може, воно й здається, що він застосовує проти мене силу, але ти в це не вір. Я рикаю по-звірячому з власного бажання. Якщо в мене поганий вигляд, то тільки тому, що й почуваю я себе зле; мене тіпає лихоманка, мучить запалення в носі й у горлі. (Риніт?) Думаю, якби я попросив, цар дав би мені якісь ліки, але чомусь мені не хочеться казати йому про це.

— Моя твоя не докоряй, пане.

— Зрозумій мене правильно. Нині людство потребує таких хлопців, як цар Дафу, більше, ніж будь-коли. Ми можемо і ми повинні змінитися. Якщо ж ні, то це з біса кепська справа.

— Ажеж, пане.

— Американців вважають за дурнів, але саме вони прагнуть розібратися в цьому. І йдеться не лише про мене. Згадаймо пуритан, і нашу конституцію, і нашу громадянську війну, й бурхливий розвиток капіталізму, й колонізацію Заходу. Всі найбільші наші здобутки та завоювання були зроблені ще до моєї появи на світ. Зосталася тільки найграндіозніша серед проблем — проблема зустрічі зі смертю. І ми повинні якось розв’язати її. І йдеться, повторюю, не лише про мене. Мільйони американців після війни силкувалися спокутувати теперішнє і вгадати майбутнє. Я можу поклястися тобі, Ромілаю, що таких людей, як я, можна зустріти і в Індії, і в Китаї, і в Південній Америці, і в усьому світі. Перед тим, як виїхати з дому, я прочитав у газеті інтерв’ю з учителем фортепіанної музики з Мансі, який поїхав до Бірми і став буддійським ченцем. Тепер ти зрозумів, до чого я веду? Я людина з високо розвиненою духовністю. І саме моєму поколінню американців випало вибиратись у світ у пошуках сенсу життя. Ось у чому причина. А то якого біса забрався б я аж сюди, як ти гадаєш?

— Моя не знай, пане.

— Я не можу змиритися зі смертю моєї душі.

— Моя віруй у Христа, пане.

— Я знаю, але твоя віра не допоможе мені, Ромілаю. І прошу тебе, не намагайся мене навернути. Я й так у великій тривозі.

— Моя твоя не турбуй.

— Я знаю. Ти став поруч зі мною в пору мого найтяжчого випробування, і хай благословить тебе за це Бог. А я стоятиму поруч царя Дафу, поки він зловить свого батька Гміло. Коли я з кимось дружу, Ромілаю, з мене відданий друг. Я знаю, як то буває, коли людина закопується в себе. Цю науку я затямив добре, хоча навчити мене чогось нелегко. В нашого царя багата уява, я вже тобі казав. Мені хотілося б розкрити його таємницю.

Тоді Ромілаю, розписаний рубцями, що робили його обличчя схожим на осяйну картину (сліди колишнього поганства), з лагідною усмішкою в очах, які променіли світлом, що проникло туди не іззовні (сонячне світло ніколи не пробилося б крізь густий затінок від кучми кучерявого чуба, що нависав над низьким чолом), поцікавився, яку таку таємницю я хочу вивідати в Дафу.

— Розумієш, — сказав я, — мені здається, цей хлопець не знає страху. Поміркуй-но, скільки небезпек чигають на нього, і подивись, як невимушено лежить він на своїй канапі. Правда, ти ніколи цього не бачив. Нагорі в його покоях стоїть стара зелена канапа, що її, певно, привезли туди на слоні років із сотню тому. І як він на ній лежить, Ромілаю! Жінки прислуговують йому, а поруч на столі стоять оті два черепи, якими він перекидався з дівчиною під час дощової церемонії, — череп його батька й череп його діда. Ти одружений, Ромілаю? — запитав я.

— Моя одружений, раз одружений і два одружений. Але тепер у моя один жінка.

— У мене та сама історія. Я маю п’ятьох дітей, з них двоє близнюки, їм по чотири роки. Моя дружина дуже висока.

— Моя шестеро діти.

— Ти за них тривожишся? Африка й досі дикий континент, двох думок тут бути не може. Он я про своїх дітлахів і то весь час думаю, щоб вони, бува, не пішли в ліс і там не заблукали. Нам треба буде завести собаку — великого пса. Хоча ми, мабуть, переселимося до міста. Я мрію вчитися в інституті, Ромілаю. Я напишу своїй жінці листа, а ти доберешся до Бавентаї і здаси його там на пошту. Я обіцяв подарувати тобі джип, чоловіче, і слово моє тверде. Ось папери на машину, я переписав їх на тебе. Я охоче забрав би тебе з собою до Штатів, але в тебе сім’я, і робити цього не варто.

На обличчі в мого супутника не відбилося навіть найменшої радости, коли я сказав про подарунок. Навпаки, воно ще дужче збіглося зморшками, а що я вже добре його вивчив, то сказав:

— К бісу, хлопче, ну чого ти став такий тонкосльозий? Чого плачеш?

— Твоя в біді, пане, — сказав він.

— Та хіба я цього не знаю? Мабуть, я надто впертий, і життя вирішило вжити проти мене суворих заходів. Я звик слухатися лише свого внутрішнього голосу, Ромілаю, — отже, так мені й треба. А що, друже, у мене поганий вигляд?

— Ажеж, у твоя вигляд погана.

— Мої почуття завжди відбивалися в мене на обличчі, — промовив я. — Таким я вродився. Тебе налякала Ота жіноча голівка, яку вони нам показали?

— Їхня, мабуть, хоче твоя убий.

— Скидається на те, адже актор з цього Бунама кепський. Дуже-бо він схожий на скорпіона. Але ти не забувай, що я — сунго. Хіба Мумма не захищає мене? Може навіть, моя особа священна. Крім того, їм знадобиться не менше двох душогубів, щоб упоратися з моєю двадцятидводюймовою шиєю. Ха-ха! Не турбуйся за мене, Ромілаю. Як тільки я закінчу справи з царем і допоможу йому зловити свого таточка, я прийду в Бавентаї, і ми там зустрінемося.

— Дай Боже, щоб його лови батька скоріш, — сказав Ромілаю.

Коли я заговорив з царем про Бунама, він засміявся.

— Ось упіймаю Гміло, і я тут — повноправний володар, — сказав він.

— Але ж цей звір і досі полює собі в савані, — заперечив я, — а ви поводитеся так, ніби він уже сидить у вас у клітці.

— Леви рідко міняють місце, де вони живуть, — сказав Дафу. — А Гміло ходить поблизу. Не сьогодні-завтра мої люди його перестрінуть. Напишіть-но ви краще листа своїй жінці, — порадив мені Дафу, тихо засміявшись.

Він лежав на своїй зеленій канапі в оточенні чорних, як смола, голих красунь.

— Сьогодні я їй напишу, — сказав я.

І пішов наниз снідати з Бунамом і Хорко. Хорко, Бунам та його чорношкіряний поплічник, як і щодня, чекали мене, сидячи за картярським столом у затінку під парасолею. Ми обмінялися звичними привітаннями.

— Доброго ранку, панове.

— Асі сунго, — відповіли вони.

Мені весь час не давала спокою думка про те, що ці люди чули, як я ричав, і відчували, звичайно, як від мене смердить левом. Але я тримався зухвало й невимушено. Бунам поглядав на мене дуже рідко, і в його погляді я завжди читав погрозу. «Ліпше ти мене не чіпай, — думав я. — Ще хтозна, як воно все обернеться, і, може, ти перший попадешся мені в руки». Хорко, навпаки, завжди поводився дуже приязно: висолоплював свого червоного язика і перехилявся через стіл, спираючись на нього суглобами пальців, круглими, як м’ячі, аж поки стіл починав хитатися під його вагою. Під прозорим шовком парасолі панувала атмосфера інтриги, а тим часом почет Хорко робив усе, щоб нас розвеселити й розважити: танцюристи й танцівниці вистрибували під гарячим сонцем, блискаючи босими ногами з-під довгих спідниць, старий музика цигикав на своїй дикунській віолончелі, а решта били в барабани та дуділи в ріжки на подвір’ї палацу, де громадилися вапнякові брили, схожі на закам’янілі людські мізки, та росли в угноєному ґрунті ясно-червоні квіти.

Поснідавши, я приступив до своїх щоденних обов’язків — вирушив роздавати воду. Дужі жінки з глибокими продавинами на плечах від жердин понесли мене вуличками села, де глина, розтовчена безліччю ніг, давно вже перетворилася на дрібнесенький порох. Одинокий барабан бухкав позад мене; здавалося, він остерігав людей, щоб вони тримались якнайдалі від цього Гендерсона-сунго, рознощика лев’ячої зарази. Люди й тепер збігалися повитріщатись на мене, але вже не такими юрмами, як у перші дні, не виявляли вони й особливого бажання, щоби божевільний повелитель дощу покропив їх водою. Та коли мій кортеж підійшов до купи гною в центрі села, де містився суд, я умисне вибрався з гамака й став розбризкувати воду на всі боки. Ніхто не кричав від радости, але ніхто й не протестував. Суддя в своєму малиновому халаті всім своїм виглядом показував, що він би зупинив мене, якби мав таке право. Проте він мовчав. Обвинувачуваний з дерев’яним кляпом у роті уткнувся обличчям у стовп, до якого був примоцований.

— Сподіваюся, тебе виправдають, хлопче, — сказав я йому й заліз у свій гамак.

Того полудня я написав Лілі такого листа:

«Золотко, ти, мабуть, турбуєшся за мене, але я переконаний: ти ніколи не сумнівалася в тому, що я живий».

(Лілі твердить, ніби в будь-яку хвилину може сказати, як мені ведеться. Вона обдарована своєрідною і винятковою інтуїцією кохання.)

«Політ до Африки був надзвичайно видовищним».

(Так ніби я проник усередину велетенського самоцвіта й вільно там ширяв…)

«Ми — перше покоління людей, які мають змогу милуватися хмарами не тільки знизу, а й згори. Як нам пощастило! Колись людські мрії злітали вгору. Тепер вони пориваються не лише у височінь, а й униз. Це має призвести до не знаю яких, але дуже істотних змін у нашому сприйнятті світу. Для мене вся подорож була наче сон. Дуже сподобався Єгипет. Люди в простих білих накидках. Гирло Ніла згори було схоже на розплутану мотузку. Подекуди долина буяла зеленню, а подекуди була жовта. Водоспади здавалися струменями зельтерської води. А коли літак приземлився в глибині справжньої Чорної Африки і ми з Чарлі вирушили далі, то все виявилося не таким, яким уявлялося мені вдома».

(Коли я ввійшов у дім до старої жінки і вдихнув сморід, то відразу зрозумів, що повинен або знайти якийсь вихід зі своєї безвиході, або визнати поразку.)

«Чарлі мав багато роботи в Африці. Я прочитав «Перші кроки по Східній Африці» Бертона та «Щоденника» Спіка, але не зійшовся поглядами в жодному питанні ні з ними, ні з Чарлі й тому вирішив мандрувати сам. Бертон був про себе дуже високої думки. Він чудово фехтував на рапірах та шаблях і розмовляв усіма мовами. Мені здається, що вдачею він скидався на генерала Макартура: йому страшенно хотілося залишити помітний слід у історії і бути схожим на героїв античної Греції та Стародавнього Риму. Особисто для себе я мусив обрати інший шлях, який більше відповідав би моїм уподобанням. Генії теж прагнуть до простоти».

(Коли Спік повернувся до Англії, він пустив собі кулю в лоб. Я пощадив Лілі, не повідомивши її про цю деталь у його біографії. Під геніями я розумію таких людей, як Платон або Ейнштейн. Ейнштейн потребував тільки світла. Чи можна уявити собі простіші запити?)

«Я зустрів тут чоловіка на ім’я Ромілаю, і ми заприятелювали, хоча спершу він остерігався мене. Я попросив його привести мене в такий куточок Африки, куди ще не проникла цивілізація. Таких куточків залишилося дуже мало. Тут повсюди виникають сучасні держави, шириться освіта. Мені доводилося стрічати досить освічених африканських вождів, а нині я гість тубільного царя, який мало не доктор медицини. Одначе, поза всяким сумнівом, мені пощастило звернути з торованого шляху, і за це я повинен дякувати Ромілаю (він чудовий хлопець) і — непрямо — самому Чарлі. Довелося мені пережити й жахливі хвилини, і я ще не пройшов усіх випробувань. Не раз душа могла вилетіти з мене так само легко, як із рота в риби вилітає повітряна бульбашка. А знаєш, Чарлі, по суті, не така вже й погана людина. Проте мені не слід було приєднуватися до молодят, які вирушили у весільну подорож. Я був п’ятим колесом до воза. Дружина Чарлі належить до тих лялечок, яких можна побачити на Медісон-авеню і які виривають собі кутні зуби, щоб мати модний вигляд (запалі щоки)».

(Але я, згадуючи про ту подорож тепер, усвідомлюю, що молода ніколи в світі не простила б мені за мою поведінку на весіллі. Я був старшим дружком, і я нехтував свої обов’язки й не лише в ту хвилину, коли забув її поцілувати, а й уже після церемонії, коли ми їхали до ресторану Джеміньяно і я чомусь опинився в кебі на самоті з нею, а не з Чарлі, як мені належало. В моїй внутрішній кишені лежав згорнутий У рурочку нотний запис — «Турецьке рондо» Моцарта для двох скрипок. Я був уже п’яний — дивно, як мені ще вдалося відбути урок музики. В ресторані я поводився нестерпно. Я запитав: «Це який сир — пармезан чи рензо?» — і виплюнув його на скатерть, а тоді висякався в свою хусточку. Чорти б забрали мою пам’ять за таку її точність!)

«Ти послала їм весільний подарунок від мого імени? Неодмінно пошли, якщо не послала. Купи набір кухонних ножів абощо. Хочу тобі сказати, що я багато чим завдячую Чарлі. Якби не він, я поїхав би не в Африку, а скоріше за Полярне коло, до ескімосів. Мої враження від Африки надзвичайні. Було нелегко, було небезпечно, але ж і цікаво! За двадцять днів я пережив тут більше, ніж за двадцять попередніх років!»

(Лілі відмовилася ночувати зі мною в іглу. Та я все одно проводив далі свої полярні досліди: зловив у сильця кількох кролів; тренувався кидати спис; змайстрував сани за описами з книжок — чотири чи п’ять шарів замерзлої сечі на полозках, і вони ковзали по снігу, мов сталеві. Я певен, що якби захотів, то дістався б до полюса. Але навряд чи я знайшов би там те, що шукав. І тоді так би затупотів ногами на Північному полюсі, що світ задвигтів би. Якби я не віднайшов там свою душу, це обернулося б для Землі катастрофою.)

«Тутешні люди не знають, що таке туристи, і тому я не можу вважати себе туристом. Одна жінка колись сказала своєму приятелеві: «Торік ми об’їхали навколо світу. Цього року, я думаю, ми поїдемо кудись інде». Ха-ха! Гори тут видаються іноді дуже поруватими, жовтими або бурими, і нагадують мені оті старовинні ніздрюваті цукерки з патоки. В царському палаці я маю власну кімнату. Це дуже дикий і глухий закутень світу. Навіть скелі тут видаються дикими, первісними. Час від часу мене тіпає лихоманка, яка постійно жевріє десь у мене всередині. Я наче вугільна шахта, яку наглухо закрили, коли в ній загорівся газ. Хоча з іншого боку, я почуваю себе тут добре, коли не зважати на хрипіння в горлі, схоже на хрюкання. Цікаво, це в мене почалося тут, чи ти помічала щось таке й удома?

Як там близнята, як Райсі та Едвард? Я хотів би зробити зупинку в Швейцарії, коли повертатимуся додому, й побачити малу Алісу. Можливо, я також полагоджу свої зуби, коли буду в Женеві. Можеш переказати від мене докторові Спору, що його міст зламався якось уранці, коли я снідав. Пошли мені запасний до запитання в американське посольство в Каїрі. Він лежить в автомобілі з відкидним верхом, у багажнику під пружиною, яка притискає домкрат до запасної шини. Я поклав його туди, щоб він був у мене напохваті.

Я пообіцяв винагородити Ромілаю, якщо він заведе мене далеко в глушину. Ми з ним побували в двох племенах. Кожен, хто вважає себе людиною, повинен рішуче звернути на дорогу, яка веде до краси. Я зустрів тут особу, яку називають жінкою, що прилучена до сумутности. Виглядає вона як звичайна стара гладуха, але вона обдарована справжньою мудрістю і коли подивилася на мене, я видався їй диваком. Та це її не стурбувало, і вона відкрила мені дві надзвичайно глибокі істини. Наприклад, вона сказала так: світ мені чужий, і він чужий для дитини; але я — не дитина. Це відкриття принесло мені втіху й водночас завдало болю».

(Царство небесне — для дітей духу. Але хто він — оцей носатий, череватий привид?)

«Звичайно, чужим можна бути по-різному. Одне відчуження є дарунком долі, а інше — карою. Я хотів був сказати старій жінці, що всі розуміють життя, а я — ні. Як вона це пояснила б? Багато людей вважають мене за пихатого дурня й шалапута. Чому я впав так низько? І байдуже, хто винен у моїй біді, — але як мені вибратися з цієї ями?»

(Життя для мене тільки-но почалося, і я лежу в траві. Сонце палахкотить, роздимається, і жар, який воно випромінює, — це наче любов до мене. Моє серце променіє не менш яскраво. Навкруги — море кульбаб. Я пригортаю до себе траву, я притуляюся розпашілою від любови щокою до жовтих квіточок. Я намагаюся розчинитися в зелені…)

«Потім вона сказала, що я маю грун-ту-молані. Це слово з їхньої мови, пояснити його досить важко, але загалом воно означає, що людина прагне жити і не хоче вмирати. Мені дуже закортіло, щоб вона розповіла мені про це грун-ту-молані якомога більше. Коси в неї були, як вовна, а черево пахло шафраном; одне око — затягнуте катарактою. Боюся, я вже ніколи її не побачу, бо я накоїв лиха, і нам довелося піти звідти. Я не можу зараз розповісти тобі про всі подробиці. Але якби не дружба з принцом Ітело, мені б, либонь, довелося сутужно. Я подумав тоді, що втратив останню нагоду розібратися в своєму житті за допомогою справді мудрої людини, і з цієї причини був страшенно пригнічений. Але я полюбив Дафу, царя іншого племені, куди ми прийшли. Нині я у нього в гостях, і мене тут ушанували почесним титулом Повелителя Дощу, що є, гадаю, пустою формальністю — так як ото від часів Джонні Уокера почесним гостям стали вручати ключі від міста. Мені видали відповідний костюм. Але про все я тобі зараз розповісти не можу, хіба що в загальних словах. Разом з царем (а він майже доктор медицини, я тобі вже казав) я беру участь у одному експерименті, і це для мене нелегке щоденне випробування».

(Обличчя хижака — для мене палючий вогонь. Щодня мені доводиться заплющувати очі.)

«Лілі, я, мабуть, давно тобі цього не казав, але я плекаю до тебе справді глибоке почуття, моя дівчинко, яке іноді болем озивається в моєму серці. Ти можеш назвати це коханням. Хоча особисто я думаю, що на цьому світі нічому довіряти не слід — навіть своїм власним почуттям».

(А надто почуттям таких людей, як я, — людей, покликаних — і навіщо? — з небуття до буття. Кохання законного чоловіка чи кохання дружини — який вони мають до мене стосунок? Я надто своєрідний, аби перейматися такими дурницями.)

«Коли Наполеона заслали на острів Святої Єлени, він став багато розбалакувати про мораль. Він приділяв цьому питанню велику увагу, але чи ж не запізно? Тому я не говоритиму з тобою про кохання. Якщо ти вважаєш себе поза підозрою, то можеш узяти ініціативу на себе й розводитися про це скільки завгодно. Ти казала, що не можеш жити лише задля сонця, місяця та зірок. Ти мені сказала, що твоя мати померла, хоча вона була тоді жива, — мабуть, у ті хвилини ти переживала нервовий стрес. Ти заручалася разів із сотню і завжди кудись поспішала. Ти водила мене за ніс. Хіба так поводиться жінка закохана? Ну, та гаразд. Але я щиро сподівався, що ти мені допоможеш. Тутешній цар — один із найрозумніших людей у світі, і я йому вірю, і він каже, що я повинен перейти від стану, який сам для себе створив, у стан, властивий мені від природи. Якби я, приміром, став менш галасливим і навчився слухати тишу, то міг би почути щось дуже приємне — наприклад, пташиний спів. Чи волові очка й досі гніздяться в нас під карнизами? Я бачив, як стриміли звідти жмутики соломи і дивувався, що пташки зуміли туди пролізти».

(Я ніколи не зміг би підкрастися близько до пташок. Піді мною підломилися б усі гілки. Мене злякався б навіть птеродактиль, якби пролетів наді мною.)

«Я облишу грати на скрипці. Думаю, в цей спосіб я ніколи не досягну своєї мети».

(Тобто не зможу відірвати свій дух від землі, визволитися зі свого смертного тіла. Хоча я був дуже впертий. Я прагнув піднестися в інший світ. Моє життя і мої справи були моєю в’язницею.)

«Так от, Лілі, віднині все буде по-іншому. Коли я повернуся додому, я почну вивчати медицину. Звичайно, вік у мене не той, і це з біса кепсько, проте я не відступлюся від свого наміру. Ти собі не уявляєш, як мені хочеться працювати в лабораторії. Мені часто вчувається запах формальдегіду. Я розумію, що мені доведеться взятись за вивчення хімії, зоології, фізики, математики, анатомії — і то в товаристві жовтодзьобих молодиків. Думаю, це буде нелегке випробування, а надто коли мені доручать розтинати труп».

(Знову, смерте, ми з тобою віч-на-віч.)

«Одначе я вже не раз мусив мати справу з мерцями, і я не посварився з жодним із них. Мабуть, для переміни мені слід тепер щось зробити і на користь життю».

І що воно таке — цей знаменитий інструмент? Чому він так жахливо цигикає, коли граєш на ньому невміло? І чому в майстерних руках він виражає таку глибінь почуттів, досягає навіть Божого слуху?

«Кістки, м’язи, залози, органи. Осморегуляція. Я хочу, щоб ти записала мене в Медичному центрі, і подай моє ім’я та прізвище так: Лео Ю. Гендерсон. Причину я поясню тобі, коли приїду додому. Ти зраділа, правда? Віднині, моя люба дівчинко, як дружина лікаря ти повинна більше дбати про чистоту тіла, частіше митися і прати свою білизну. Тобі доведеться звикати до перерваного сну, нічних викликів і такого іншого. Де я практикуватиму, я ще не вирішив. Думаю, якби я спробував відкрити практику вдома, мої сусіди перелякалися б на смерть. А якби я притулив вухо до їхніх грудей як лікар, вони повистрибували б зі своїх шкур.

Тому я, мабуть, стану місіонером, як доктор Вілфред Ґренфелл або Альберт Швейцер. Або Аксель Мунте — чи не слід би мені взяти приклад з нього? Звісно, Китай тепер відпадає. Вони можуть нас там схопити й піддати комуністичному «перевихованню». Ха-ха! Можна спробувати податись у Індію. Я хочу власними руками лікувати хворих. У тій країні особа зцілителя священна».

Все життя я був поганим, і ось тепер я повірив, що нарешті відкрию в собі високі чесноти.

«Лілі, я твердо вирішив, що більше не тинятимуся без діла».

Я не думаю, що пориви жадання можна загасити. Століття туги й прагнень, прагнень і туги — і чим вони закінчилися? Прахом розвіялись і в прах перейшли.

«Якщо в Медичному центрі записати мене не захочуть, то звернися насамперед до Джона Гопкінса, а далі до кого завгодно з тих, кого знайдеш у книзі. Ще одна причина того, чому я хочу зупинитися в Швейцарії, — це розвідати, як там стоять справи з медичною освітою. Побалакаю з людьми, поясню що й до чого, і мене, можливо, приймуть там.

Отже, люба, візьмися за ці справи. І ще одне: спекайся свиней. Продай тамвортського кабана Кеннетові; Діллі та Мінні позбудься теж.

Ми дивні істоти. Ми бачимо зірки зовсім не такими, які вони насправді, — чому ж ми їх любимо? Адже це не малесенькі золоті цятки, а бурхливий незгасний вогонь».

Дивно? І що з того? Усе на світі дивне.

«Я тут зовсім не пив, крім кількох ковтків віскі, які прийняв, пишучи цього листа. Вони подають тут за другим сніданком смачне тубільне пиво, яке називають помбо. Його виготовляють із заквашених ананасів. Тутешні люди завжди чимось збуджені. Одні прикрашають себе пір’ям, другі — стрічками, треті — всілякими шарфами, кільцями, браслетами, намистами, мушлями, позолоченими горіхами. Деякі з мешканок гарему ходять, наче жирафи. їхні обличчя скошені донизу. Скошене обличчя й у царя. Він дуже високої думки про себе — і справді, розум у нього блискучий.

Іноді я почуваю себе так, ніби в мені вистрибує, незмовкно репетуючи, ціле військо пігмеїв. Правда, дивно? А іноді я тут дуже спокійний, спокійніший, ніж будь-коли.

Цар вважає, що людина повинна мати правильне уявлення про себе…»

Мабуть, я й далі пробував розтлумачити Лілі, в чому суть ідей Дафу, проте Ромілаю загубив кілька останніх сторінок листа, і це, певно, й на краще, бо я, пишучи їх, аж надто часто прикладався до пляшки. На одній із тих сторінок я, здається, написав (а може, тільки думав написати?): «Мій внутрішній голос знай повторював: «Я хочу! Хочу!» Я? Чому тільки я? Він мав би сказати: «Вона хоче, він хоче, вони хочуть». А взагалі тільки любов робить дійсність дійсністю. Протилежне призводить до протилежного».