Гетьман Іван Виговський

І

В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексiєвi Михайловичу [1] перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень виїхати до Києва, щоб прийняти присягу од духовенства, київських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського [2] поперед посланцiв до Києва. Гетьман знав, що київський митрополит Сильвестр Косов [3] i все київське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесiєю i не схоче привести до присяги киян.

Виговський прибув до Києва поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в покої.

Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недоїдки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.

Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.

- Прошу вступити до моєї бiблiотеки, - обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний покоїк, в котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iнеєм гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його.

- Ясновельможний гетьман кланяється вашiй милостi, cвятий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Києва їдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашої милостi, святий владико, од вищого духовенства, київських козакiв та городян.

- Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Києвi. Але нi я, нi духовенство на Українi не думаємо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! - сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.

- Чом же так, святий владико?

- А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i свої права. Не такої заспiває нам московський патрiарх Никон, [4] чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламає нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в свої льохи, в котрих вiн карає муками своїх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминається! - знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.

Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своїх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.

- Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думає заново перехрещувати нас всiх на Українi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути її з головою в воду: благодать Божа дається й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.

- Що правда, то правда: тепер у нас на Українi владики й протопопи - люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, - обiзвався Виговський.

- Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.

- Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiєю назустрiч посланцям i привести до присяги київських козакiв та городян.

- Це можна вчинити. З процесiєю я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, - сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.

Виговський встав i розпрощався з владикою.

- От-от незабаром прибудуть посланцi, - обiзвався Виговський, - час би вже, святий владико, i виступати з процесiєю i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.

- Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесiї: це можна вчинити, це можна! - сказав владика. - А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! - сказав з гнiвом.

Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеєм, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:

- Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю української церкви, а я не хочу йти проти їх.

Виговський встав з стiльця i почав прощатись.

- Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж їх прийняти почесне i видати їм добрий обiд, - сказав Виговський.

- Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити їх до себе на обiд i нагодую їх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, - обiзвався владика на прощаннi. - I тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмiєш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.

- Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiєю, бо козаки вже давненько виступили з Києва стрiчати посланцiв, - сказав Виговський.

- Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, - сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.

Тим часом тисяча козакiв Київського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Києва i пiшли поперед їх. За козаками конюші вели дванадцять царських коней турецької породїi, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх їхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поїзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.

За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiєю, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святої Софiї. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", - як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.

Запросивши до себе в келiї посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в свої покої. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.

До його пiдступили двi панiї за благословенням. Одна з їх була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисокої шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горностаєм. Її повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице її було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.

Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили її блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.

- Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi свої власнi очi, свої брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неї делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатної троянди!

Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з неї очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неї як до особи, котру вiн знає.

"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", - подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.

Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.

"От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" - подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями.

Обидвi панiї провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по саду, обсипаному срiблястим iнеєм, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.

"Вона зирнула на мене кiлька разiв, - подумав Виговський, - i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприємнi менi гостi, i це я для їх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!"

Владика вже входив в келiї. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiєї процесiї, забув навiть про неї i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив її постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить її кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.

"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце моє й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що моє серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяєва, серед вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув її легкий м'який лелiйний вид. Я в Києвi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду її i довiдаюсь, хто вона", - думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покої.

Увiйшовши в келiї, митрополит скинув з себе архiєрейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.

"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила моє серце", - думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.

Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Києвi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Києвi. Домок стояв на Старому Києвi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за своє власне i, пробуваючи в Києвi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною.

Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.

- Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi їжа не йде тобi на душу? - питав його брат.

- Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, - обiзвався Iван Остапович. - А може, я втомився од тiєї тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, - сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.

- Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? - питала в його Катерина.

- А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, - знехотя одповiв Виговський.

- Що ж таке ви їли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? - питала цiкава та говорюча Катерина.

- Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке їли, їв i я, але що їли, того вже я не пригадаю.

- Невже-таки не пригадаєш? Та розкажи-бо! - чiплялась Катерина.

- Чимсь закушували пiсля горiлки... здається, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.

- Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? - говорила Катерина й дивувалась.

Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр.

- Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Українi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! - сказала Катерина.

- Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, - обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидої панянки.

- А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, - говорила весела Катерина.

- Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наїдкiв.

- Невже-таки всi вони пузатi? - сказала Катерина зареготавшись.

- Усi не всi, а було троє таких, що й на одну паровицю не вкласти, - сказав Виговський.

Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати їх на смiх.

- Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? - обiзвалась цiкава Катерина.

- Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, - сказав Виговський осмiхаючись.

- Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, - сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. - Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.

- Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, - обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.

- Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, їм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, - сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Українi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своїх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiєї битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичної умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякої напастi.

- Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаєш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, - сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.

Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.

Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруєю, здавався йому тепер неприємним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покої, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Києва, вештанням та турботами цiлого того дня.

Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.

Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонiї та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своїми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий ніби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбиші вдарили в бубни. Заграли в труби. Міщани привітали посланцiв радiсно. Київ уже давно мав магдебурзьке право: своє міське самоправленство і свiй суд. [5] Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од їх мiського самоправленства, i дуже були раді, що тепер польськi пани, пущені Богданом на Україну ще по Зборовському трактатові [6] вже не вернуться нi в свої маєтності, ні до Києва, i само по собі не накладуть руки на магдебургію Києва.

По обiдi, провівши з козаками посланцiв по дорозі на Нiжин, Виговський вертався на Старий Київ. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого міста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращі й бiльшi домки українських i польських магнатів з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'ї. Кiнь ніби чванився перед людьми своєю красою, своєю розкiшною грівою та рiвною статтю, позуючи на всi свої кiнськi лади. Червоні вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечі, нiби пустували, грались з вітром і неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янці червонiли як жар. Мужній, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рівний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсної узької улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого німецького бурга.

Не доїжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну і старшу панiю, її приятельку. Обидвi панiї спинились, стали i притулились пiд барканом, поки їх поминав сміливий верховець з своїм козаком. Виговський впiзнав їх обох, і його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох паній, і кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.

- Який пишний козак! - промовила старша панi.

- Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, - обiзвалась панна.

- Певно, з козацької старшини, бо я його вчора примiтила на процесiї рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?

- Примiтила, - тихо одповiла Олеся.

- Ото диво! Чи знаєш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твої, неначе вiн украв їх у тебе. Ото диво!

- Украв, та не вмiв сховати, бо виставив їх на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, - промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.

Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панiї одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.

"Певно, вони тут живуть, в цьому домi... Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неї гострий як бритва, вона, певно, їх знає", - подумав Виговський, в'їжджаючи в подвiря.

Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на її кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати їй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселої розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.

- Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Києвi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неї блискучi й темнi; друга багато старша за неї i дуже схожа на неї. Видко, що то її або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приємна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв їх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив їх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаєш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи українки благочестивої вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.

- Ага-га! догадуюсь! Одна з їх, старша - то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка її, а небога, дочка того старого каштеляна.

- Вони живуть тут, в Києвi, завсiди чи тiльки бувають наїздом?

- Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона має двi дочки. А Олена Стеткевичева приїхала до неї з Новогрудка в гостi i вже гостює в неї тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона наїжджає в Київ до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, виглядає собi в Києвi гарного жениха. Я їх обох знаю. Це мої добрi знайомi. Я буваю в їх в гостях, а вони в мене.

- Невже! - аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з неї висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн.

- Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? - сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила в Виговського свої невеличкi темнi очi, розумнi, як у її батька, гетьмана Богдана.

- То ти їх обох знаєш? - промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.

- Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про їх i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, своєю дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.

- Чом же вiн не видав своєї дочки замiж?

- Певно, ждав жениха для своєї дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали її, бо були високi задля неї, а за нижчих її батько не давав, хоч її вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, - сказала Катерина. - От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збирається квакнути з усiєї сили.

Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З навислої на стрiсi льодової бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панiї повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на їх рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились їй на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши її з рукава. Iван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку.

Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали свої кунтушi на стiльцях. Катерина попросила їх сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти їх. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесiї та церемонiї. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до їх приїхав з Чигирина [7] писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав їй про все. Катерина розказала все, що говорив їй Виговський, так гарно, що обидвi панiї слухали її з великою цiкавiстю, їм обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана.

Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив свої вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своєю мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.

Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодої панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиї лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиї висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неї були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.

Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:

- А ми, пане писарю, бачили вас вчора!

- Де ж ви мене бачили? - спитав Виговський.

- А коло святої Софiї, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, - сказала Павловська.

Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!

- Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.

- Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? - обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.

- Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, - сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.

- Чи ви, пане писарю, самi прибули до Києва, чи, може, й жiнка приїхала з вами? Чи ви жонатi? - знов спитала цiкава Павловська.

Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.

- Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не було часу навiть подумати про оженiння.

А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась... - додав Виговський.

I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, їх очi весело заграли. У кожної майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд її очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до неї, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз.

"Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! - подумала Павловська. - Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана... Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" - думала Павловська.

- Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з своїм весiллям, нема де правди дiти, - сказала Катерина, затягаючи нитку в голку i довго нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.

- А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однiєї, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! - дрiботiла Павловська i смiялась. Її кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе її куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном Остаповичем i вдарити тропака.

- Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, - промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.

Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.

- Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Києва? - спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловської, а весела Павловська була для неї небогою. Нi один кружок її бiлого лиця не ворухнувся, неначе її бiле личко було висiчене з мармуру.

- Завтра надвечiр треба виїздити до Чигирина.

- Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не проливає за вами слiз, - сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.

- Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Києвi, то я в тому ще певнiший. Треба їхати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Києвi.

- Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже їсти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, - промовила Катерина i встала, поклавши своє шитво на столi.

Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий - з сметаною, поставила тарiлку холодної смаженої риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого - з горiлкою - лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько Євстафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги з сметаною, i риба щезли з полумискiв доостанку. Старий батько Iвана Виговського, як хазяїн, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на своєму чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв.

Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.

- Та й загулялись ми, небого, з козаками! - аж крикнула Павловська.

- Та випийте ще кухличок меду на прощання! - припрошував старий господар тiтку.

- Ой, буде вже, буде, моє серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Київ, - говорила весела тiтка.

- Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаєте, що тепер польськi та українськi католики-пани вертаються на Україну, бо гетьман пускає їх. А мiщани ганяють їх з Києва, на передмiстя. Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, - сказала Олеся.

- Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! - промовила тiтка.

- Не бiйтесь! Я вас проведу до самої господи, - обiзвався Iван Остапович.

- От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, - говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. - Але... сьогоднi ми гостюємо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзнє снiдання або на раннiй обiд.

- Добре, спасибi! - обiзвалась Катерина i її чоловiк.

- I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, - просила Павловська Виговського.

- О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! - сказав Виговський зрадiвши.

Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадає та метикує, але що, цього не вгадаю..."

I гостi розпрощались з господарями.

Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловської. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.

Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловської, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловської був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiїв. В Павловської скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловської, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.

- От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаєте, Iване Остаповичу, що ви менi цiєї ночi снились? - промовила Якилина Павловська.

- I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось почервонiла.

- Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловської.

- Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я...

- Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'ї! - обiзвалась Катерина, усмiхаючись.

- А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. - Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .

"Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", - подумала Катерина.

- Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина голосно.

- Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило.

- Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, - сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!

- Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, - одповiв Iван Остапович.

- Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина.

- I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, - обiзвалась Олеся.

- Невже ви вмiєте їздити верхи? - спитав Виговський.

- О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся.

- Чи ви грецької вiри, чи католицької? - спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.

- Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецької вiри, - сказала вона, кивнувши головою на Павловську.

- В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, - обiзвалась Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову вiру - арiянську, [8] а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки - католички Францкевичевої - стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. [9] А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлiї горох перемiшався з капустою.

- От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiєї з ним вiри.

- Але оце ми базiкаємо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дiзнається гетьман, то й на мене розгнiвається, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здається, мiй борщ вже докипає, а каша допрiває, - сказала Павловська i побiгла до пекарнi.

- Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi.

- Що весела, то весела! я її люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Києвi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маєток, аж на Полiссi, - сказала Олеся.

- При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав Iван Остапович.

- Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переїхала з своєю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарює мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся.

- Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Київ!

- О, я до неї частенько наїжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й своєї хати, i свого господарства.

"Можна буде з нею часто бачитись в Києвi, - подумав Iван Остапович. - Не мине ця пташка мого сильця!"

Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї.

- Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

- Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

- А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? - спитав в Олесi Iван Остапович.

- Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, - обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками.

- Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловської.

- Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! - сказала Павловська до Виговського.

- Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? - спитав Iван Остапович.

- Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, - сказала Олеся на прощаннi.

- То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, - сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини.