Гетьман Іван Виговський

ЕПIЛОГ

Саме в той час, як Юрiй та Сiрко добували Чигирин, гетьман Виговський скликав козацькi полки на раду пiд Германiвкою. Полки зiйшлися недалеко од Германiвки на долинi, де протiкав невеличкий потiк; ховаючись в осоцi, в рогозi та в очеретах. По один бiк долину перетинав старий дубовий та грабовий лiс. По обидва боки долини стримiли рядами крутi горби. Полки зiйшлися на широкiй долинi i стали лавами з трьох бокiв. Козацька старшина скупчилась серед полкiв на чималому пустому просторi. Серед того простору стояв стiл, застелений червоним сукном. Коло столу стояв з грамотами генеральний писар Груша. Червонi знамена маяли на вiтрi, трiпались, неначе птицi. Уся зелена долина неначе маком зацвiла: скрiзь червонiли на ясному сонцi червонi кунтушi, лиснiли червонi верхи шапок: Кругом стола червонi сап'янцi на полковниках та сотниках аж горiли, неначе вони стояли по колiна в жару Навкруги долини усi горби обсипали селяни з Германiвки та з близьких сiл. Довгi ряди селян в чорних свитах чорнiли по горах, неначе насовувались чорні хмари. Усi полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли в здоровiй пасiцi.

З-за гори лiсом з'явився гетьман Виговський на конi в червоному оксамитовому жупанi, в шапцi з двома перами над лобом, обсипаними дiамантами. Пера засяли, заблищали на сонцi. Вiйсько i народ впiзнали по тих перах гетьмана. За гетьманом їхав на конi обозний Носач та кiлька полковникiв, а за ними слiдком виступав з-за гори полк шляхтичiв та найнятих польських жовнiрiв. Гетьман не йняв вiри своїм козакам i найняв в польського коронного обозного Андрiя Потоцького, що стояв в Бiлiй Церквi, тисячу польських жовнiрiв на всякий час. Той полк жовнiрiв став пiд лiсом напоготовi до оборони гетьмана.

Гетьман з старшиною в'їхав на конi в середину козацькому круга. Вид його був спокiйний на взiр i гордий, але в очах виявлялася тривожнiсть i непевнiсть. Душа його була неспокiйна: вiн не був певний, що рада прийме радо й з прихильнiстю угоду з Польщею. Козацькi полки, стовпища селян на горах затихли, неначе замерли. Лави козакiв стояли, неначе скам'янiли. Тiльки знамена шелестiли та лупотiли на вiтрi.

- Шановнi полковники й сотники! Ви вже знаєте, якi пункти Гадяцької умови з Польщею ми постановили i які затвердив король i варшавський сейм. Тепер треба оповiстити тi пункти усiм козакам, щоб у нас була певна згода по всiх полках, - почав говорити гетьман.

Старшина вислухала тi слова гетьмана i заворушилась стиха. Тi полковники та сотники, що не дiстали од короля права шляхетства, почали тихо гомонiти й нарiкати. Гетьман послав Верещаку й Судиму мiж полки, щоб вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцької умови. Козаки вислухали грамоти i закричали:

- То це нас знов оддають Польщi! Десять рокiв тiльки минуло, як ми вирвались з ляської неволi, а гетьман знов оддає нас польським свавольним панам в пекло! Не треба нам Польщi! Не хочемо до Польщi! Бий виговцiв на смерть! Поляжемо головами, а Польщi не пiддамось! Пани нас дурять своїми обiцянками. Вони знов наїдуть на Україну, загадають нам робити собi панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас заганяти в костьоли! Не попустимо цього! Гетьмане! Клади на стiл булаву!

В одну мить усi полки заворушились, зашумiли, як роздратованi бджоли в улику. Стовпище селян по горах заворушилось i закричало. Усi козаки загули, як бiр у велику бурю. Гетьман не був страхополох, видержував не раз великi битви. Але вiн почував, що переполох пiдступає йому пiд груди. Його здушило в грудях, здушило коло серця; вiн боявся за своє життя. Тривожними гострими очима поглядав вiн на тi купи вiйська, котрi згромадились кругом Верещаки та Сулими. Крики здужчувались. Замигали, залиснiли шаблi поверх козацьких шапок. Гетьман вглядiв, як рука в Верещаки, пiднята вгору з паперами, одскочила по лiкоть i полетiла вгору. Замигали, заблискали шаблi над головами Сулими та Верещаки. Судиму й Верещаку порубали й пошматували в одну мить. Полки заколивались, захилитались, як хвилi на морi, i рушили до столу, до того простору, де стояв гетьман.

Тодi Виговський втямив, що його замiр не вдався, що козацькi шаблi готовi пошматувати й його. Вiн почував, що смерть вже замахнулась на його своєю замашною косою, вiн неначе почував хвоський свист тiєї коси над своєю головою. Страх напав на його в одну мить, i мороз пiшов по всьому тiлi. Гетьман повернув коня назад i з старшиною бiгцем подався до лiсу. Полки рушили за ним навздогiнцi. Тодi тисяча найнятих польських жовнiрiв виступила з лiсу i закрила його й заступила од козакiв. "I втiкав вiн, - як каже український лiтописець, - як втiкає обсмалений з пожежi".

Гетьман втiк в польський обоз, що стояв пiд Бiлою Церквою, i вкупi з польським коронним обозним Андрiєм Потоцьким поїхав до Бiлої Церкви. Стовпище козакiв рушили за ним навздогiнцi i стало станом на Взiннi, недалеко од Білої Церкви. Тут зiбралася нова козацька рада. На цiй радi Виговського скинули з гетьманства i обiбрали за гетьмана Юрiя Хмельницького.

До Виговського в Бiлу Церкву прибули козацькi посланцi i вимагали, щоб вiн сам приїхав на раду i поклав булаву. Виговський не згодився на це i не поїхав. Тодi козаки послали до його канiвського полковника Лизогуба та миргородськського полковника Лiсницького i домагались, щоб Виговський принаймi прислав бунчук та булаву, коли сам не хоче прибути. Довго Виговський противився, але побачив, що непереливки i промовив: "Я вертаю бунчук i булаву, але з такою умовою, щоб козацьке вiйсько зосталось в пiдданствi польського короля". Виговський доручив бунчук та булаву своєму братові Даниловi i вкупi з посланцями одiслав його на раду. Данило оддав бунчук та булаву, оповiстив, що Виговський зрiкається гетьманства, але з такою умовою, щоб Україна зосталась при Польщi i щоб Юрiй випустив жiнку Виговського з сином з Чигирина, давши переднiше в заклад кiлька козакiв для певностi слова. Козаки згодились й оповiстили Юрiя гетьманом радiсними криками. Юрiя пiдняли, поставили на стiл i прикрили його знаменами. Данило подав йому булаву. Пiсля ради обозний Носач, полковники Гуляницький та Дорошенко прибули до Бiлої Церкви i дали Виговському пiдписку Юрiя i старшини, що вони видадуть йому жiнку з сином та з деякими поляками, що пробували в полонi в Чигиринi. Але не швидко Юрiй випустив жiнку Виговського з полону. Трохи не рiк довелося їй прожити в Суботовi пiд сторожею. Юрiєвi Хмельницькому не було часу думати про неї. Од Бiлої Церкви козацьке вiйсько рушило до Канева. Зiбрали нову раду в Жердевi, коло Канева, куди прибуло чимало полковникiв з-за Днiпра, прихильникiв Москви. На цiй радi затвердили вибiр Юрiя на гетьмана i постановили знов пiддатись московському царевi.

За втрачене гетьманство король Ян-Казимiр щедро обдарував Iвана Остаповича Виговського. Наставив його київським воєводою i сенатором i подарував двоє староств: Любомиль в Холмщинi i Бар на Подолi. В першому староствi було ло 25 сiл i 200 тисяч моргiв землi, в другому було 80 сiл i З5 тисяч квадратних миль землi. Окрiм того, король подарував Виговському маєтнiсть в Галичинi, коло Жидачева: Руду на Стриї, Волицю й Кохавину.

Олена Виговська довiдалася про цей щедрий королiвський подарунок i втiшилася тим, що вона - воєводша й сенаторша, хоч i не гетьманша, та велика княгиня.

Юрiй зараз звелiв випустити з полону свою сестру Катерину, але вона не мала пристановища i зосталась жити в Суботовi при Оленi Виговськiй.

Вже аж зимою, пiсля Рiздва 1660 року, в Переяславi зiбралась нова козацька рада, на котрiй затвердили Юрiя на гетьманствi i постановили знов вернути Україну в пiдданство царевi Олексiєвi, але багато полковникiв на Правобережнiй Українi не присягли царевi i зостались вiрними королевi. Данило Виговський задумав одібрати свою маєтнiсть Смiлу та Лисянку, маєтнiсть Богданової меншої дочки Олени Нечаєвої. Вiн рвався в похiд, щоб визволити з полону Олесю Виговську i свою жiнку Катерину. Але корсунський полковник Петренко розбив Данилових козакiв коло Лисянки i самого Данила взяв в полон i видав московським воєводам. Данила повезли в Москву, але вiн помер в Калузi, i його тiло привезли в Чигирин i оддали жiнцi. Катерина звелiла поховати Данила Виговського в суботiвськiй церквi рядом з могилою свого батька Богдана. Катерина зосталась бездiтною удовою.

Незабаром пiсля того Павло Тетеря прибув в Чигирин i пробував там довгенько вкупi з паном Беньовським. В Суботовi вiн стрiвся з удовою Катериною i в кiнцi 1660 року Юрiй дозволив сестрi повiнчатись з Тетерею. Восени Юрiй випустив Олесю Виговську з полону i одiслав з певною приставленою сторожею до Iвана Виговського.

Iван Виговський, тепер вже київський воєвода проживав в Галичинi, в своїй маєтностi Рудi, де був просторний старинний палац, де можна було проживати в мирi i спокої, куди не заходили нiякi козацькi загони. Виговський поновив, побiльшив старий замок i зажив з своєю Олесею та сином в спокої. Але йому не сидiлось вдалинi й од України в Рудi. Його тягло на Україну, йому хотiлося брати суспiл в українських дiлах, хотiлося грати роль дiяча в iсторичних українських подiях. Вiн перейшов в свою маєтнiсть Бар на Подолi, щоб назирати за живим рухом подiй на Українi. Виговський полагодив, поновив старий замок, обсадив його гарнiзоном i настановив брата своєї жiнки Юрiя Стеткевича комендантом замку. Коло Виговської завсiди проживала Раїна, жiнка Костянтина Виговського, та дочка її брата Михайла Стеткевича, що був ченцем в Печерськiй лаврi, i уся сiм'я Юрiя Стеткевича.

В той час подiї на Українi не йшли рiвною ходою, а бiгли швидким конем. Юрiй Хмельницький, пiсля битви пiд Чудновом, де поляки розбили московське вiйсько i взяли воєводу Шереметьєва в полон, знов оддав Україну Польщi, а потiм зрiкся гетьманства i постригся в ченцi. На Правобережнiй Українi козаки вибрали за гетьмана Павла Тетерю. Польський король Ян-Казимiр виступив з вiйськом на Україну, перейшов за Днiпро, щоб добути собi i Лiвобережну Україну, де полковники зосталися вiрними Москвi i вибрали собi за гетьмана Брюховецького.

Iвану Виговському захотiлося знов добути собi гетьманську булаву. В той час, як король брав городи за Днiпром, в Київщинi стало неспокiйно. Київський воєвода сидiв в Барi i пальцем не поворушив, щоб заспокоювати край. Гетьман Тетеря винував у всьому Виговського, говорив, що "Бар усьому виною". В той час Iван Сiрко з запорожцями рушив в Брацлавщину, щоб одняти Правобережну Україну од Польщi i послав вперед загiн пiд приводом Сулимки. Сулимка дiйшов до Бiлої Церкви, де його розбили польськi жовнiри пiд приводом Чарнецького i полковника Себастiана Маховського, здичiлого й жорстокого чоловiка. Виговський, певно, хотiв знов взяти гетьманську булаву i часто промовляв: "Продам Бар, продам Руду i заграю ляхам в дуду".

Тетеря i Маховський обвинуватили Виговського, що вiн хоче зрадити Польщу i пристати до Москви, що вiн накликав запорожцiв з Сулимкою. Ця чутка дiйшла до Бара. Виговський видав 1 марця в Фастовi протест проти такого заздрiвання його в зрадi, а сам поспiшив до Бiлої Церкви, щоб виправдати себе перед Маховським, котрому король дав право втихомирити край хоч би найстрашнiшими карами. Виговський не застав Маховського й Тетерi в Бiлiй Церквi, поїхав в Рокитну, але й там їх вже не було. Тетеря й Маховський рушили на Корсун.

Маховський запрошував Виговського в Корсун. Не заздрiваючи нiчого, Виговський прибув до Корсуна i став на кватирi в одного мiщанина. До його зараз прийшов Маховський i оповiстив, що вiн засудив його за зраду Польщi на смерть. Оповiстивши Виговському свiй присуд, Маховський вийшов з хати i поставив сторожу з польських жовнiрiв коло сiнешних дверей.

Виговський стояв серед хати як непритомний. Вiн почував, що попався в руки свого ворога, що неминуча смерть жде його за порогом. Усе його тривожне життя, усi подiї його вiку майнули перед ним, неначе ряд взорцiв на довгiй паперовiй смузi, майнули події все кривавi, неспокiйнi: i полон в татар, i битви гетьмана Богдана, i його служба в Богданових походах, i страшна битва пiд Конотопом, де вiн одбивався од Москви, де полягли десятки тисяч московського вiйська, i Гадяцька умова, i ласка короля. Листочки книги його життя перегортались швидко, неначе од вiтру шелестiли... От вiн сам вступає на мiсце великого Богдана, вiн сам гетьман i великий князь України, надарований великими маєтностями, багатий i славний на всю Україну; от вiн воєвода i сенатор, а може, й знов гетьман i великий князь... I якийсь нiкчемний полковник Маховський перетне нитку його життя, поверне в порох його мрiї, потопче ногами його палкi бажання й його мертве тiло.

В хатинi було тихо, як в домовинi. Був ранок 9 марця. Сонце пишно зiйшло i осяяло усю хатину, пiдживило мертвоту тишi. Виговському стало невимовно важко на серцi. Йому забажалося жити i добуватись слави. Вiн опам'ятувався i пожалiв, що не взяв з собою козацької сторожi.

"Пiду скажу Маховському, щоб дозволив менi покликати священика, щоб дозволив висповiдатись i запричаститись перед смертю, а через священика я дам знати, що мене хотять зараз згубити з свiта... Може, обiзвуться мiщани, стануть за мене, заступляться за мене козаки..."- подумав Виговський i раптом одчинив дверi i вийшов надвiр.

- Дай менi, полковнику, священика! Дай менi хоч висповiдатись та заприча...

Здичiлий i звiрюкуватий Маховський скомандував жовнiрам. Жовнiри випалили з рушниць, i Виговський звалився i, як снiп, впав на одвологлу землю.

- Невже я впав од польських куль? Невже мене вбили поляки, котрих я так любив? - промовив Виговський i вхопився за серце. Жменi його були повнi кровi. Вiн махнув рукою i забризкав кров'ю лице й очi Маховському... - Олесю моя дорога! Сину мiй! - ледве промовив Виговський, i його голова впала на землю.

Збiглися мiщани та козаки, внесли в хату мертвого Виговського i поклали на лавi. Хоч Виговського не любили за його прихильнiсть до Польщi, але лиходiйний вчинок полковника Маховського, котрий без суду й позвiв покарав смертю сенатора i воєводу, цей розбiйницький, самоправний вчинок збурив увесь Корсун i пiдняв усiх проти Маховського. Маховський мусив тiкати з Корсуна.

Звiстка про убiйництво Виговського швидко дiйшла до Бара. В Барi добре знали Маховського, знали звiрячi норови цього польського гайдамаки. Виговська вся отерпла й охолола, зачувши про такий самоправний вчинок Маховського. Вона впала, як снiп, на руки своєї приятельки Грушової та невiстки Стеткевичевої.

В Барському замку все стривожилось. Усi сподiвались, що лютий Маховський, ворог покiйника Виговського, от-от незабаром з'явиться з своїм полком пiд Баром, нападе на замок, спалить, знищить i заграбує усе добро, повбиває усю сiм'ю й рiдню Виговського.

Комендант замку, брат Виговської, Юрiй Стеткевич зараз дав приказ полагодити вали та частоколи кругом замку, звелiв лаштувати гакiвницi, поставити їх на валах, на баштi узброїв двiрських козакiв, навiть наймитiв, подававши їм рушницi. Чутка про убiйництво Виговського швидко пiшла по околицях. Дрiбна православна шляхта, близькi й знайомi Виговського, православнi пани сполохались: вони боялись, що загiн Маховського от-от вчинить напад i вирiже впень усiх православних шляхтичiв, прихильникiв Виговського. Шляхта повтiкала до Бара, зiбравши спохвату деякi дорожчi повитки та скарби. Увесь замковий двiр сповнився втiкачами. Дiти пiдняли плач, жiнки поперелякувались, поховались в садках за валами, в льохах, в пивницях. Юрiй Стеткевич давав усьому лад та порядок, роздавав харч втiкачам, роздавав рушницi та усяку збрую.

Виговська боялась i за своє життя, i за життя свого сина. Юрiй Стеткевич звелiв їй i всiм женщинам лаштуватись в дорогу, щоб переховатись в густих лiсах, доки мине небезпечнiсть. Позапрягали карети та шарабани, набрали чимало харчiв. Виговська й Маруся Стеткевичева з Грушовою позабирали скарби i поховали їх в возах. Забравши на вози усiх женщин та дiтей, Юрiй Стеткевич завiз їх в густi барськi лiси i сховав в страшнi гущавини грабового лiсу в глибокiй долинi, куди трудно було доступитись загонам Маховського. В узькiй долинi на маленькiй прогалинi, закритiй кущами лiщини та вiльхи, пiд самим грабовим лiсом поставили вози та шарабани. Весна була рання, але холодна й вiтряна. Одвологла мерзла земля пустила густий опар, неначе курiла димом. Усi позлазили з возiв i поставали мовчки мiж грабами та столiтнiми дубами: усi боялись навiть голосно говорити. Земля на прогалинцi вкрилась зеленою травою. Синiй та бiлий ряст манячiв помiж кущами. Жовтогаряча кульбаба вкривала прогалину, неначе хто розкидав по травi зiрки. Остапко й весела дочка Юрiя Стеткевича Христина кинулись бiгати по травi та рвати ряст i заговорили голосно. Малий хлопець почав перегукуватись з Христиною. Виговська впинила їх i заборонила говорити голосно. Усi притихли й ущухли i говорили тихенько, неначе коло домовини, в котрiй лежав покiйник.

Настав вечiр. Вже й надворi смерклось. Виговська не звелiла розкладати багаття, щоб часом жовнiри Маховського не вглядiли диму та огню i не догадались, де вона ховається. Вiтер жалiбно гув мiж голим гiллям. Лiс коливався на взгiр ях зверху донизу, неначе море на вiтрi, а в долинi в затишку було тихо. Чорна нiч впала на чорний лiс i неначе вкрила його трауром по Виговському. Їжа нiкому не йшла на думку. Усi полягали в шарабанах i поснули мiцним сном. Спали й погоничi на соломi на возах. Тiльки конi, попривязуванi коло возiв, хропли та прихкали, тереблячи на ввесь рот овес.

Одна Виговська не спала. Сон втiк од її очей i неначе сховався в густому лiсi. Вона сидiла в здоровому шарабанi коло сонного Остапка, i важкi, сумнi думи низько похилили її голову, як важкий снiг похиляє гiлля зеленої сосни. Зiйшов мiсяць i блимнув через тонкi хмари, що гнались одна за другою, неначе бiгли навипередки. Блиснув мiсяць, i вирнула з чорної темряви постать Олесi, вся закутана в сумний чорний убiр, виглянуло її повне зблiдле лице, смутне чоло та заплаканi очi. Вона згадувала свої дiвочi лiта молодi, згадувала, як вони побрались з Виговським, пригадала свої палкi мрiї, котрi Виговський справдив неначе якимись чарами, згадувала i його самого, як углядiла його колись на баскому конi в Києвi, всього в оксамитi, в кармазинах, в золотi, пишного й гарного, як намальованого на картинi. I сльоза за сльозою покотилась з її очей i впала на її повнi бiлi руки...

- За що ти. Боже, наслав на мене одну таку велику кару? За якi мої провини? - тихо промовила Виговська i пiдвела свої смутнi очi вгору.

А над лiсом пишно блищав мiсяць i неначе летiв назустрiч швидким хмарам. Лiс шумiв на горах, аж гiлля гнув i не дав одповiдi. Виговська пригадала звiрячий вид Маховського. Коло неї в ногах стояла рушниця, набита набоєм. Помста закипiла в її серцi, як окрiп на великому жару. Вона вхопилась руками за рушницю i була б рада, якби Маховський в той час напав на табiр, всадити йому кулю в самiсiньке серце.

Три днi й три ночi ховалась Виговська з приятельками в лiсах. Виговська, Грушова i всi женщини держали напоготовi набитi набоями рушницi провсякчас. До Бара дiйшла звiстка, що Маховський повернув на Черкаси i не має на думцi вчинити напад на житло Виговського. Тодi Виговська вернулась в замок i послала вiрного шляхтича до Корсуна просити в Маховського, щоб вiн вернув їй тiло Виговського.

Виговська спостерегла, що на Українi починається велика Руїна, що пробувати в Барi неспокiйно й небезпечно од усякого нападу i полякiв, i козакiв. Вона постановила перебратись на життя в Руду, в далеку Галичину, куди не заходили нi польськi, нi нiмецькi загони. Брат Виговської Юрiй зараз-таки, не гаючи часу, перевiз все її добро в Руду.

Виговськiй вдалося таки випросити в полякiв тiло свого чоловiка i вона поховала його в скитi коло Гнiздичевської Руди в склепi Хрестовоздвиженської церкви.

Недовго пiсля тiєї страшної подiї жила Виговська. Переполох в Барi, блукання по барських лiсах та пущах в негоду, переїзд до Руди ранньою весною в сльоту та холоди порушили її здоров'я. Почуваючи близьку смерть, вона написала духiвницю, в котрiй одписала свої скарби i спадщину своїм родичам, близьким i далеким, i всiм своїм слугам, згадала навiть про княгиню Любецьку та панi Суходольську, котрi колись ставали на дорозi до шлюбу з Виговським. Багато скарбiв та маєтностей свого мужа i усi свої маєтностi в Могилiвщинi, коло Оршi, вона записала на церкви та монастирi, а свою французьку карету та ридван одписала єпископовi львiвському на спомин душi.

Померла Олеся Виговська в маї 1664 року. Про свого сина Остапка, котрого сам Виговський ще за свого живоття оддав в опiку Константиновi Виговському, вона чомусь i словом не згадала в духiвницi. Певно, тодi вже його не було на свiтi.

Неспокiйне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Iвана Виговського, доброго, щирого патрiота, тонкого полiтика, оборонця прав України, чоловiка великого розуму та європейської просвiти.

Виговський щиро любив Україну, встоював за її полiтичнi й нацiональнi права, дбав про науку й просвiту на Українi, був, може, вищий за усiх своїх сучасникiв, окрiм гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врiвнi з найлiпшими дiячами тих часiв, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою.

Не любив вiн Москви за її непросвiченiсть i постерiг, що Москва не додержить свого слова, однiме привiлеї, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову, пiддержувала Польщу на погибель Українi. Але його польська i шляхетська полiтика була несвоєчасна й антинародна.

Гадяцькi пункти - це найвищий акт автономiї України за усю її козацьку iсторiю. Але Виговський не спромiгся його здiйснити, i цей акт зостався тiльки актом на паперi, як "Наказ" царицi Катерини ІІ, що вдивив Європу i зостався мертвим для Росiї.

Виговський не був невiдомий тому, що народ та просте козацтво не пристане на задану умову до Польщi, мав на думцi силою зломити маси i силою прилучити їх до Польщi, як Петро Великий силою заводив свої реформи в Росiї. Але Виговського зломила сила темних мас, котрих лякала iдея украiнсько-козацької шляхетчини, пiдхожої до польської на Поднiпрянщиш, що так далася їм взнаки. Не можна сказати, що маси не втямили й не тямили його полiтики в тi бурливi часи загального полiтичного усенародного руху, [коли] полiтику тямили й простi, коли й молодицям доводилось воюватись з ляхами. Нещасна голота та чорнота як тiльки розчовпла польсько-шляхетську полiтику Виговського, тiкала в Полтаву i приставала до полковника Мартина Пушкаря, котрий добувався гетьманської булави i, може, й дурив голоту, щоб через неї дiстати булаву.

Уклад України за Богдана був нацiонально-прогресивний i демократичний, уклад удiлової Русi, але Україна його часiв була схожа на уклад сьогочасної Швейцарiї, Америки або Норвегіі, де нема привiлейної верстви дворян та дiдичiв. За Богдана не було верствового подiлу в суспiльствi за привiлеями, були вiйськовi, городяни та селяни з однаковими правами. Козаки не зачiпали навiть українських православних дiдичiв, але не дали їм великих привiлеїв польської шляхти. Виговський заводив на Українi уклад старої Польщi або старої аристократичної Англiї та феодальної Європи з привiлейним панством. Його полiтика була регресивна, не нацiональна, аристократична. Маси духом почули, чим тхне цей не поступовий середньовiковий старопольський дух, духом вгадали наслiдки його, з панщиною в перспективi, якi стались потiм на Захiднiй Українi, i Виговський впав.

1895 року, 6 юля. Київ.