Жінка в пісках

Грані реальності й вигадки

У мистецтві слова, як і в житті, нерідко зустрічаються не зовсім зрозумілі явища. Вони здаються нез’ясовними, принаймні на перший погляд. Ці явища часом привертають увагу митців, особливо схильних до гри уяви, вигадки, фантастики. Таких письменників можна зустріти в різних країнах Заходу та Сходу. Їхня творчість не позбавлена традицій. Багато що бере тут свій початок від творів М. В. Гоголя, а в Китаї, наприклад, від творчості Ляо Чжая, який створив дивовижні історії про незвичайних людей, ченців-чарівників, перевертнів тощо. Твори письменників цього жанру, однак, не стільки схожі між собою, скільки різні. Кожен письменник багато в чому самобутній, оригінальний, неповторний.

У Японії серед видатних письменників наших днів Кобо Абе належить особливе місце. Його творчість привертає увагу насамперед проникливістю художнього бачення. Саме тому кожна нова книга цього автора стає значною подією в духовному житті,— і не тільки Японії. Важко погодитися з тим, що всі найважливіші теми давно вже вичерпані світовою літературою і це неминуче прирікає письменників до повторення. Ніхто не може знати, на чому зосередиться проникливий погляд письменника, які відкриття очікують читача Кобо Абе. Бо письменник ніколи не переорює старого поля — щоразу підіймає цілину.

Творчість Кобо Абе суперечлива, проте ніякою мірою її не можна зарахувати до літературного плоскогір’я. Це — художник певного соціального й духовного клімату, співець величезного й сумного міста Токіо.

Мені не раз доводилося зустрічатися з Кобо Абе і в Токіо, і в Москві, і завжди наші зустрічі супроводжувалися захоплюючими бесідами про творчість письменника, про його нескінченні пошуки, роздуми над проблемами. Завжди з цікавістю я читав і книжки Кобо Абе, як тільки вони виходили у світ. Тому зараз мені важко відокремити їхній зміст від наших бесід.

На зустріч з Кобо Абе нас мчав японський лімузин «ніссан», що нічим не поступається найкращим американським автомобілям. Вулиці вражають: безліч машин, шалений ритм, б’є в очі реклама. Старий поет Кітагава Фуюхіко присвятив вічній годині пік такий рядок: «На контролі разом з квитком відрізали пальця...»

Ми сиділи у затишній лоджії, перед нами відкривався краєвид міста. Все тут було нове, незвичне. У проміннях ранкового сонця туман не розсіювався, а здавався ще густішим. Віддалік пролягала алея, ніби затоплена цим світлим мерехтливим туманом.

— Мені дуже приємно, Абе-сан, вручити вам примірник російського видання вашого роману «Таємне побачення», який щойно вийшов у бібліотеці додатків до журналу «Иностранная литература»,— звернувся я до письменника.

Узявши до рук книжку, Кобо Абе зосереджено оглянув її, з ніжністю провів долонею по обкладинці, роздивився корінець і лише потім розкрив її, поволі погортав сторінки й сказав:

— Чудово зроблено... з любов’ю. Я глибоко зворушений. Як щасливо розпочався мій день сьогодні! Хотілося б вірити,— вів далі він після короткої паузи,— що роман «Таємне побачення» не розчарує моїх друзів у Радянському Союзі, хоча в Японії, відверто кажучи, він викликав далеко не однозначні судження.

Зіткнення людини з ворожим їй суспільством, трагедію цієї людини показав Кобо Абе, романи, повісті, оповідання та п’єси якого мають у нас величезний успіх.

Твори Абе імпонують нам у першу чергу тим, що показують самотність людини в суспільстві, яке ладне розчавити її (згадаймо хоча б страшний епізод з роману «Спалена карта», коли в підземному переході сидить, притулившися до стовпа, чоловік, повз якого проходять тисячі людей, проте нікому й на думку не спадає поцікавитись, чому сидить тут цей чоловік, живий він чи помер?), вони кличуть її вирватися з цієї самотності, кличуть служити іншим людям. Тут також можна згадати маленький заключний епізод з іншого роману — «Жінка в пісках», герой якого, коли його кинули до піщаної ями, відшукує в піску воду й вирішує розповісти про це людям, навіть ціною того, щоб самому залишитися назавжди в ямі.

Дивлячись на Кобо Абе, я мимоволі думав про те, як книжка своїми шляхами зближує людей, що живуть далеко один від одного, людей з різними життєвим досвідом, вихованням та філософією, з різними мовами... Як допомагає вона розуміти інших, а часто й викликати симпатію до них. Твори Кобо Абе, які стали широко відомими далеко за межами Японії, здобули авторові незліченну кількість читачів, друзів і шанувальників.

— Чи отримали ви останню мою книжку, яку я вам надіслав? — трохи стурбовано звернувся до мене Абе.

— «Сакура-мару» — «Вишневий ковчег»? — перепитав я.— Дякую. Вона дійшла до нас, і вже розпочато редакційну роботу.

— Так, вибачте, будь ласка, звучить це як сакура, проте, на жаль, це не справжня вишня, що тепер квітне й духмяніє довкола. Це метафоричне поняття. Це, розумієте, щось квітуче, але мало шановане... Здається, необхідне пояснення, особливо для іноземного читача. Етимологічно слово «сакура» багатозначне. Крім загальновідомого поняття сакура — вишня, слово це має ще й інший зміст: товариство, змова, співучасть нерідко у непорядних справах... У самій назві «Сакура-мару» закладено зміст — несправжній, підробний, брехливий.

Роман Кобо Абе «Сакура-мару», виданий у Японії 1984 року й протягом кількох місяців проданий у кількості двохсот тисяч примірників, присвячено найгострішій проблемі — загрозі ядерного самознищення, що нависла над нашою землею. Герой роману, від імені якого ведеться розповідь, натрапляє на протиатомне сховище, воно здається йому Ноєвим ковчегом — «Сакура-мару», де, на його думку, в разі ядерної катастрофи знайдуть порятунок строго відібрані люди. І ось виникає проблема — хто гідний зайняти місце в цьому ковчезі, кому судилося відродити людство після загибелі? Питання це ставиться в романі так само гостро, як і сатирично.

Можна сказати, що роман Кобо Абе «Сакура-мару» — нищівна сатира на сучасне японське суспільство. В цьому творі автор ставить кардинальне питання: хто виживе під час ядерної катастрофи? Що за люди стануть мешканцями «Сакура-мару», яким судитиметься вціліти? Чи це будуть найкращі, найдостойніші представники людства, видатні його уми? Виявляється, це далеко не так. Будуть, як оповідає автор, аж ніяк не найкращі, не найдостойніші чоловіки та жінки, яким судилося продовжити рід людський, а, по суті, нікчемні люди, ниці, підлі, покидьки суспільства. Виявляється, що саме їм, тим, які вміють пристосовуватись у житті, призначено вершити справи й панувати навіть після ядерної катастрофи.

Під час цікавої розмови з Кобо Абе, який не без задоволення ділився своїми думками про твір, я дійшов висновку, що автор «Сакура-мару» має на меті показати, що люди вже тепер хочуть підготувати для себе надійне місце, щоб заховатися на випадок ядерної катастрофи.

І ось головний герой роману на прізвисько Кріт знаходить покинуту каменоломню, влаштовує в ній щось подібне до Ноєвого ковчега, щоб врятуватися там, якщо вибухне ядерна війна. Кріт заздалегідь робить запаси, часто просто крадучи харчі, електроприлади тощо, щоб забезпечити себе всім необхідним на довготривалий період виживання.

Герой Кобо Абе — людина дуже енергійна і спритна. Він уміє пристосуватися, використати для себе будь-яку ситуацію. Кріт усе більше міркує про те, кого він зможе взяти з собою в ковчег. Заздалегідь треба потурбуватись і про тварин, як це було й на легендарному Ноєвому ковчезі.

Проте біда — суперники Крота за допомогою різних трюків викрадають ключі від «Сакура-мару» й ховаються у ковчезі раніше від самого господаря. В результаті цим і визначається склад тих, хто опинився в ковчезі «Сакура-мару»; це виняткові особи, яким випадає вижити в ядерній катастрофі й продовжити рід людський.

Зіткнувшися з цією реальністю, Кріт змушений частково затопити ковчег «Сакура-мару» й знову повернутися до людей. Так безславно закінчилась його ідея вижити на випадок ядерного безумства на землі.

Лишається підкреслити, що роман Кобо Абе — твір багатоплановий, у якому філософські роздуми про природу людини та державні інститути переплітаються з думками про нинішній тривожний наш світ з найпекучішою проблемою сучасності — запобіганням ядерній катастрофі, збереженням найкращих людських цінностей.

Слід ще додати до всього сказаного, що роман «Сакура-мару» рясніє надзвичайно майстерними сатиричними замальовками японської дійсності.

Народився Кобо Абе в 1924 році. Закінчив медичний факультет Токійського університету. Лікарем, однак, не працював жодного дня: своє покликання він вбачав у літературній творчості. В 1948 році в журналі з’явилось його перше оповідання «Шляховий знак у кінці вулиці». Але молодий письменник став відомим завдяки повісті «Стіна. Злочин Карума», за яку в 1951 році йому було присуджено вищу літературну премію Японії — премію Акутагави.

У 1962 році вийшов роман «Жінка в пісках», за який Кобо Абе був удостоєний премії газети «Іоміурі». В 1964 році було опубліковано роман «Чуже обличчя», а в 1967 році — роман «Спалена карта». Всі ці твори перекладалися й не раз видавалися в багатьох країнах світу.

Кобо Абе широко відомий не тільки як прозаїк, а як і драматург та режисер. Він написав велику кількість п’єс, серед них перекладені в нашій країні — «Фортеця», «Полювання на рабів», «Привиди серед нас». Свої п’єси Кобо Абе ставить у створеній ним театральній «Студії Абе».

Звичайно, бути водночас прозаїком, драматургом та режисером, писати для радіо й телебачення зовсім непросто. Кобо Абе вважає, що саме така багатогранність дозволяє йому краще пізнати синтетичну природу мистецтва. Можливо, тому його романи чимось споріднені з драматичними творами, що письменник повинен, каже Абе, насамперед впливати на почуття, викликати душевний відгук, а вже потім схвилювати й розум.

Оригінальна художня уява Кобо Абе. Таємниця криється в тому, що письменник володіє рідкісним обдарованням перевтілення: він стає то Нікі Дзюмпеєм (роман «Жінка в пісках»), то людиною-маскою (роман «Чуже обличчя»), то агентом, який шукає втікача (роман «Спалена карта»), то людиною-коробкою (роман «Людина-коробка»). Авторові вдається втілити в літературних образах реальні характери з їхньою життєвою достовірністю і природністю. Це, зрозуміло, зовсім не означає, що позиції автора збігаються з ідейними спрямуваннями його героїв. Для того щоб зробити персонажів живими, повнокровними, художникові необхідно пережити їхні відчуття, перейнятися їхніми думками, знайти відгук у людей, які оточують його, і в собі самому.

Популярність Кобо Абе серед читачів, у тому числі в нашій країні, пояснюється не тільки високою майстерністю письменника, а й тим, що він підіймає у своїх романах найгостріші проблеми, які стоять перед людством. Основна ідея його романів — зіткнення людини з ворожим їй суспільством і марність будь-яких спроб втекти від нього, що породжує почуття глибокої безвиході. В буржуазному суспільстві людина — билинка, яка неспроможна визначати свою долю.

«Кожна моя публікація в Радянському Союзі,— каже Кобо Абе,— подія для мене дуже радісна. По-перше, тому що я давній шанувальник російської літератури. Ще в шкільні роки я був захоплений творчістю двох велетнів російської літератури — Гоголя й Достоєвського. Я прочитав майже все, що вони написали, та й не один раз, і вважаю себе їхнім учнем.

Особливо великий вплив справив на мене Гоголь. Переплетення вигадки та реальності, через що реальність постає гранично яскравою та вражаючою, з’явилось у моїх творах завдяки Гоголю, який навчив мене цьому.

По-друге, на моє глибоке переконання, жоден письменник, творчість якого становить певний інтерес, не може не вийти за межі своєї країни. Таким чином, той факт, що мої твори перекладаються в Радянському Союзі, як і в ряді інших країн світу, знаменний для мене, оскільки свідчить про те, що моя творчість привертає увагу не тільки японського читача.

Я хотів показати, у що може перетворитися світ, якщо в ньому править ненависть, якщо людські стосунки деформовані. Людям потрібно інше. Найголовніше зараз для людства — мир, спокійне творче життя. Ті зусилля, що здійснюються в цій галузі, гідні всесвітньої підтримки».

Творчість Кобо Абе — явище складне, неоднозначне. Безсумнівно одне: Абе викриває зло сучасного буржуазного суспільства, безсилля людини, яка зіткнулася віч-на-віч з цим суспільством. І ця тема наявна в усіх творах письменника. Тема відчуження, самотності людей, ворожості буржуазного суспільства особистості людини — головна тема романів, що ввійшли до цієї збірки.

З появою книжок Кобо Абе ми побачили, що в світі японського мистецтва слова виникають твори, які розповідають про людей сучасних. Роман «Жінка в пісках», на мій погляд, займає у творчості Кобо Абе найпомітніше місце. По суті своїй це твір філософський, що містить у собі узагальнення, хоча сюжет його побудовано на роздумах про окреме явище.

Розвиток подій у романі відбувається природно, як це ми спостерігаємо в житті. Герой твору Нікі Дзюмпей, приїхавши на морське узбережжя, бродив дюнами й збирав різних морських комах. Незабаром він потрапляє в село, яке засипає пісок, що насувається з боку моря,— таке явище нерідко спостерігається в прибережних районах Японії. Вночі Нікі Дзюмпей бачить, як осипаються стіни ями, в яку його спустили місцеві селяни. Він намагається затримати осипання піску, пробує вигрібати яму, але все даремно. Дзюмпей у відчаї. Все гостріше відчуває він свою приреченість.

Правдивий опис події, реалістичність обставин справляє глибоке враження при читанні цього твору. Читач мимоволі проймається співчуттям до героя, відчуваючи сильне бажання допомогти, врятувати людину. І це, безсумнівно, переносить нас у реальну, життєву обстановку, дає змогу відчути соціальний стан людини в сучасному капіталістичному світі.

Гуманістичний за своєю суттю роман «Жінка в пісках», не зважаючи на похмурість теми й безвихідність людського існування, належить до дуже помітних явищ не тільки сучасної японської літератури.

Творчість Кобо Абе багатопланова. Обдаровання художника поєднується в нього з аналітичним складом розуму. В його творах виявляється широчінь поглядів людини, яка уважно стежить за розвитком філософської, соціологічної та науково-природничої думки нашого бурхливого століття.

«Чуже обличчя» на перший погляд може здатися твором про трагедію людини, яка втратила обличчя в прямому розумінні. Внаслідок вибуху в лабораторії на обличчі головного героя утворилися жахливі шрами, і він певен, що його потворність, саме зовнішнє каліцтво перепинило йому дорогу до людей. І чоловік вирішує здолати трагедію. Шлях один — прикрити обличчя маскою. Здавалося б, це так просто — адже сучасний розвиток хімії ніби дає для цього можливість. Проте все виявляється набагато складнішим і трагічнішим, бо героєві невідома істинна суть маски, річ у тім, що людина завжди в масці. Та раптом він прозріває: «Всі люди прикривають вікно душі маскою з плоті й ховають п’явок, які живуть під нею».

Інше дуже важливе відкриття, яке робить герой,— бажання людей ототожнити зовнішній вигляд з внутрішнім змістом, впевненість, що обличчя й душа перебувають у цілком визначеному зв’язку. І звідси прагнення сховати своє справжнє обличчя, щоб не дозволити стороннім зазирнути в душу. Ось чому, розмірковує герой, у давні часи кати, інквізитори, розбійники не могли обійтися без маски. Отже, мабуть, усі, хто творить неправедне діло, натягають на себе маски в прямому або переносному значенні. Таким чином, досить затулити маскою своє справжнє обличчя, щоб відкрилася істинна сутність людини, часом вельми неприваблива або й зовсім страхітлива. Виходить, обличчя людини — значно важливіше, ніж ми звикли вважати, оскільки все в нашому житті, в тому числі й порядок, звичаї, закони — «ця готова розсипатися фортеця з піску, втримується тонким шаром шкіри — справжнім обличчям».

Ні риси обличчя, ні тим більше колір шкіри не мають ніякого відношення до того, що являє собою людина. Для письменника, переконаного противника расизму, така постановка питання взагалі немислима. «Адже і наша раса не була жовтою від природи,— говорить Кобо Абе вустами свого героя.— Вона стала жовтою вперше лише тоді, коли такою її назвали люди з іншим кольором шкіри». Начепивши маску, герой іде до корейського ресторану, підсвідомо відчуваючи, що він, позбавлений обличчя, і корейці — дискримінована національна меншість у Японії — зріднені. Саме тут і усвідомлює герой, на превелике своє здивування, що й він — расист, і доходить висновку: сам той факт, що він шукав притулку серед цих людей, був не чим іншим, як перелицьованим упередженням.

Стежачи за розмірковуваннями героя, ми зрештою розуміємо, що мав на увазі автор, поєднуючи обличчя та душу людини: обличчя людини — її совість. Виготувавши собі маску й прикривши нею обличчя, герой позбувається совісті. Тепер він готовий на будь-які найжахливіші вчинки. Отже, маску, в прямому чи переносному значенні, повинні мати всі ті, що творять зло.

Герой, надівши маску, обертається на насильника. А що, коли всі люди, надівши маски, звільнять себе від обов’язків перед суспільством, запитує він себе. Тоді всі злочини стануть анонімними: злочинця немає — маска. Але чи такий уже далекий цей вигаданий світ масок від того, що відбувається в сьогоднішній Японії? Адже тільки личина, тільки здатність прикрити нею свою совість дозволяють домогтися успіху в житті. Вигадка героя виявляється наближеною до реальності.

Зовсім інший аспект набуває проблема втрати обличчя, коли людина добра, коли вона відкрита іншим людям. У цьому плані дуже виразний маленький епізод у романі про трагедію дівчини — жертви Хіросіми, в якої скалічена половина обличчя і життя фактично перекреслене. Неспроможна змиритися з цим, вона накладає на себе руки. Автор ніби говорить: хай у світі не буде трагедій, що призводили б до втрати обличчя чи від особистої трагедії окремої людини, чи від війни.

Кобо Абе — письменник, творчість якого має алегоричний зміст і позначена сатиричними барвами. В його творах — яскравий світ художньої ілюзії. Його книжки написані образно й водночас із скрупульозністю дослідника.

У романі «Спалена карта» проблема «людина й вороже їй суспільство» розглядається в дещо іншому аспекті. Безрадісна повсякденність, у якій існує людина, невпевнена у своєму завтрашньому дні, одноманітне існування обивателів, що зачинилися в своїх квартирах-пеналах. Дуже виразні слова агента розшукового бюро, який змальовує цю картину загального «обивательства»: «Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу тягнуть свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни». І зачиняються кожен у своєму «пеналі» — безлика сіра маса, щоб вранці знову по дзвінку майже одночасно повернути ключа у дверях свого житла.

Така картина одурманюючої, роз’їдаючої душу повсякденності, на яку приречені мільйони людей Японії, що сьогодні досягла великих успіхів. Внутрішня невлаштованість людини, страх перед майбутнім, страх втратити навіть те мізерне, чим вона володіє сьогодні, змушують її робити нескінченні спроби знайти підпору в житті.

Відомо, що для людини в умовах капіталістичного примусу навіть праця є принесенням себе в жертву, самокатуванням. Праця, як і все її існування, проявляється для робітника в тому, що та праця належить не йому, а комусь іншому, і сам він належить не собі, а іншому. «Звичайно, праця виробляє чудові речі для багатіїв, але ж вона виробляє зубожіння робітника. Вона створює палаци, але також і трущоби для робітників. Вона творить красу, але також і спотворює робітника. Вона замінює ручну працю машиною, але при цьому відкидає значну частину робітників назад до варварської праці, а іншу частину робітників перетворює в машину. Вона виробляє розум, але також і недоумство, кретинізм як те, на що приречені робітники»[1].

Чоловік, який пропав безвісти і якого на прохання заявниці — його дружини — розшукує агент приватного розшукного бюро, належить саме до таких людей. Надійним засобом утриматися на поверхні він вважає дипломи. Втративши місце, він, як йому здається, за допомогою диплому може знайти інше. Він одержує дипломи автомеханіка, радиста, шкільного вчителя. Майбутнє забезпечене,— втішається він. Проте ніякі дипломи не можуть врятувати людину від себе самої, і тоді вона тікає з цього життя, на яке приречена. Навіть той, хто ще не зник,— агент,— теж внутрішньо відчуває себе втікачем. Не випадково його дружина кидає йому звинувачення: «Ти покинув свій дім, утік... Ні, не від мене... Від життя... від небезпеки, що можеш зірватися з линви, від боротьби за рятувальний пояс, від безупинної конкуренції...» І тоді агент розуміє, що пропалий безвісти не одинокий, що «він існує в численних обличчях».

Письменник викриває невиліковні виразки буржуазного суспільства. Їх багато, вони різноманітні, хоча сутність їхня єдина. Він виявляє їх у явищах соціальних, психологічних та моральних, у найбільш, здавалося б, невинних порухах людської душі.

Безперспективність, невизначеність, а часто й ілюзорність мети — ось головна причина, чому втікає з дому герой «Спаленої карти». Тасіро, ще зовсім молодий службовець фірми, де працював пропалий безвісти чоловік, з гіркотою зізнається: «Нікчемна фірма... Як подумаю, що заради неї торгують уроздріб дорогоцінним людським життям, то кортить підпустити їй червоного півня... Та хоч куди підеш, усюди однаково... Оскільки я там працюю, мушу думати, як би стати начальником групи, секції і, нарешті, відділу... Треба перехитрити товаришів, підлеститися до начальства...»

Автор мимоволі ставить собі запитання: хіба в житті однієї людини ми не зможемо відшукати певною мірою відповіді на інше життя? І хіба не трапляється так, що різні грані ідеї втілюються в життя того або іншого характеру, людини, особистості?

Чи має людина право заважати своєму ближньому обрати свій шлях, якщо сама допомогти йому неспроможна? Хіба перед людиною не відкривається можливість спокути, морального сповідання? Справжньому художникові немає потреби доводити, що людина — найвища цінність. Звідси — звеличення думок та почуттів створюваного характеру, і духовні конфлікти, пов’язані з пошуками сенсу його існування, і наповнення характерів, ніби вже знайомих, майже хрестоматійних, новою, сучасною актуальністю.

Дуже цікава думка одного з героїв твору: «Визначаємо на свій розсуд де людині треба жити, а тій, що втекла, вішаємо на шию ланцюга і змушуємо її вернутися назад. Та чи є в цьому здоровий глузд?.. Хто має право силоміць нав’язувати іншій людині місце проживання?..» Інший, ніби розвиваючи цю думку, каже: «Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?»

Хоч як би привабливо звучали ці слова, Кобо Абе рішуче відкидає ідею логічності, припустимості втечі людини від суспільства. «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна»[2],— читаємо у В. І. Леніна. Проте Хворе суспільство часто не в злагоді з логікою. Чи випадково в романі наводиться газетна замітка, у якій зазначено, що в Японії щорічно зникають без вісті вісімдесят тисяч людей? Можливо, ця цифра вигадана, проте письменник зумисно наводить її, щоб зайвий раз підкреслити універсальність явища, яке описується в романі.

Інша думка, до якої автор неодноразово повертається,— самотність людини в сьогоднішній Японії, де така величезна кількість людей скупчена на порівняно невеликій території, що про самотність, здавалося б, не може бути й мови. Однак у цьому людському коловороті людина самотня.

Є старовинна японська картина «Пекло самотності». На ній зображено безліч людей, які летять. Вони тиснуть одне одного в юрмі, відстають, обганяють, здається, вони злиті в єдине ціле, в якийсь загальний організм, що мчить уперед. Проте весь жах у тому, що кожен з тих, що летять — самотній. Це душі грішників, приречених на вічну самотність. Таку самотність і має на увазі Кобо Абе — самотність духовну. Ось як говориться про це у «Спаленій карті».

У підземному переході, спершись на колону, сидить якийсь чоловік. «Однак той дивний чоловік, здається, зовсім не цікавить перехожих. Мабуть, тому, що в їхніх очах він — просто порожнеча, яка зникає за кожним кроком, немов візерунки на кахляних плитах». Ось що для них людина — порожнеча. Вони можуть не замислюючись розтоптати її, а не те що допомогти. Сьогодні вони здатні розтоптати людину, а завтра — не виключено — розтопчуть їх. Таке життя,— ображатись, дивуватись, обурюватись не доводиться.

Ось від такого життя й тікає людина, хоча добре усвідомлює, що тікає вона в таке ж самісіньке життя, що не обіцяє їй ніяких радощів, неспроможне врятувати її від тих злигоднів, які її оточують.

Герой роману «Людина-коробка» теж намагається сховатися від суспільства, але не шляхом втечі від нього, а надівши на себе коробку й перетворившись ніби в нову істоту, яка уособлює відхід, втечу від суспільства. Люди опиняються в коробках з найрізноманітніших причин. Одні тому, що не мають сили жити в суспільстві споживання, в суспільстві зла, коли ставлення навколишніх людей змушує окрему особу відчувати свою ницість, чужорідність у цьому суспільстві ситих, заражених користолюбством. І ось людина-коробка — спершу дуже несміливо, нерішуче — звільняється від звичної психології. «Накопичувати важко, викидати ще важче». Проте поступово, в міру перетворення у справжню людину-коробку, герой перестає бути користолюбним. Людина звільняється від інерції накопичення. Прагнення заховатися в коробці для такої людини — це прагнення до свободи.

Коробка дозволяє бачити все в справжньому світлі — і в цьому її перевага. Від уважного погляду людини-коробки нічого не сховається. Тому що, дивлячись із коробки, можна роздивитись і брехню, і злий намір, що криється в невидимій частині пейзажу. Ось чому коробка для героя — це не глухий кут, у якому він опинився, а «широко розчинені двері в інший світ». І він не збирається кидати своєї схованки.

Механічне поєднання людини й коробки — це не просто додавання двох різнорідностей, а народження третьої. Так само як маска в «Чужому обличчі» привела до зламу всієї психології героя, так і коробка породила істоту, психологічно відмінну від інших людей. Людина-коробка, як їй здається, майже не обтяжує суспільства, вона хоче лише одного — щоб і суспільство не обтяжувало її.

Людина-коробка — логічний розвиток образу людини в підземному переході зі «Спаленої карти». «Всі ніби змовились мовчати про людей-коробок»,— каже герой. Їх бачать усі, але ніхто не зізнається в цьому.

І якщо людина не знаходить сили протиставити себе цій загальній байдужості, боротися з нею, в неї справді не лишається іншого виходу, як заховатись у коробці. Суспільство відмовляється від людини, і людина теж нехтує суспільством — така нехитра філософія людини-коробки.

Людина самотня. Вона нікому не потрібна. Здавалося б, що може бути прекраснішим за волю людини, її незалежність? Однак незалежність людини розглядається однобічно. Оскільки людина незалежна від суспільства, отже, і в суспільства теж немає стосовно до неї ніяких обов’язків. Кобо Абе прагне викрити брехливість подібних тверджень. Він доводить, що зв’язки між людиною й суспільством розірвати неможливо, незалежно від того, негативні ці зв’язки чи позитивні.

Немає жодної найменшої клітинки класового суспільства та держави, де панували б порядок і благополучність, усе там перебуває в роздвоєнні й протиріччях, у постійній боротьбі. І чим далі зростає поневолення людини, відчуження між людьми, тим більше загострюються самостійність і активність людської самосвідомості, що прагне вирватися з тих вузьких меж, котрі визначила їй буржуазна цивілізація. На цьому шляху людина неминуче зазнає поразки й робить помилки, але зупинити її просування вперед неможливо, бо воно — невід’ємна риса «живого життя», глибоко вкорінилось у самій внутрішній природі речей.

Для Кобо Абе, як можна зрозуміти з принципів його творчості, головне полягає в тому, щоб зображати світ не таким, яким він, може, здається, а таким, яким він є насправді. Митця ведуть не зигзаги пам’яті й фантазії, а запропоновані обставини. Запропоновані ким? Самим життям. Звідси — тема смертельного поєдинку героїв його книг, звідси — відчуженість, туга, що роз’їдає їхнє єство. Звідси ж і незмінне прагнення до фізичного й духовного здоров’я. Хіба читача разом з дійовими особами творів Абе не охоплює почуття — скоріше б вирватися з навколишнього мороку, з тієї реальності, яку створено проти волі людини і яка безжально її гнітить. Кожен по-своєму носить у собі трагізм життя, трагедію людської особистості. Правда, проблема людських стосунків проста і складна, як саме життя. Типове у творах Кобо Абе набирає індивідуального характеру. Письменник виступає не тільки як спостерігач буття, але й учасник ситуацій громадського життя Японії.

Часом лунають голоси критиків, мовляв, треба звільнитися від символіки, від умовностей. Проте, коли митець уникає умовних фігур, чи не втрачає сюжет свого змісту, чи не зникає мистецтво? І хіба всі метафори й символи треба розуміти буквально? Кого не б’є влучне слово, того не битиме й палиця.

Чи вдається Абе до символіки для того, щоб сюжет видався занадто буденним, заземленим? Чи мова йде про несвідомі символи? Чи не підміняються причини дійсні причинами фіктивними? Або, може, це данина системі знаків, у якій мова людини — знаки, жести — знаки, поведінка — знаки? Без знаків немає інформації. Зникнення інформації веде до припинення існування світу. Мабуть, цього не можна так просто пояснити.

Вже давно стало аксіомою, що не вимисел, не фантастичність ситуації, які наявні в творі, є тією межею, яка відділяє модерністську літературу від реалістичної. В модерністській літературі вигаданий світ існує незалежно від реального, часто всупереч йому.

В романах Абе взаємозв’язок вигаданого й реального світів існує постійно. Автор використовує документ, газетну статтю, тобто реальні факти, і проектує їх на ситуацію вигадану, щоб підкреслити, що вигаданий світ його романів — не фантастичний, а тільки деформований уявою реальний світ.

Читач вірить у реальність вигаданого світу Кобо Абе, коли він відчуває на своєму обличчі маску, яка не дає йому дихати, коли відчуває на своїх плечах коробку. Й читачеві стає зрозумілою психологія людини, змушеної надівати маску, людини, яка втекла в нікуди, людини-коробки, яка вирішила відгородити себе від суспільства. Отже, людина не має права здійснювати вчинки, не зваживши їх на терезах совісті («Чуже обличчя»). Людина не може знайти себе поза собою («Спалена карта»). Людина безсила емансипуватися від суспільства («Людина-коробка»). Такими є деякі постулати, над якими автор пропонує нам замислитись і, виходячи з цього, будувати свою життєву програму.

Чи відтворив Кобо Абе в своїх творах страждання людини, яка усвідомила до кінця глибину істини соціальних несправедливостей у зображеному письменником приватновласницькому суспільстві? Навряд! Осягнення суті явищ у всій їхній складності — завдання значно ширше, незмірно важче. Можливо, письменник взагалі не ставив перед собою завдання всеохоплююче зобразити реальність, яку він спостерігав, добре розуміючи, що знання ніколи не можуть досягти крайньої межі. Справедливо це як у відношенні до життя, так і у відношенні до мистецтва.

Все це, звичайно, так. Проте, напевно, позицію художника слід розглядати в складних взаємозв’язках і протиріччях. Скоріше можна говорити про зображення автором певних сторін громадського життя буржуазного суспільства, суттєвих соціальних явищ, типових для цього суспільства. Важливо при цьому зазначити, що ці характерні явища й персонажі письменник зображує не ізольовано, не відірвано, а на певному тлі й у взаємозв’язку з усією соціальною дійсністю сучасного буржуазного суспільства.

Герої Кобо Абе часто постають перед читачем не живими людьми, а символами, покликаними уособлювати те або інше явище. Це тому, що його романи тяжіють до притч. У відповіді на анкету «Реалізм сьогодні», яку проводив журнал «Иностранная литература» ще двадцять років тому, Абе написав: «У галузі літератури мислити діалектично — це не означає прагнути відобразити дійсність у всій її сукупності, але, на перший погляд, обмежуючи себе певним колом явищ, прийти в результаті творчого процесу до відкриттів, які насправді збагачують наше пізнання дійсності...» Таким є розуміння Кобо Абе художнього методу, який дає змогу, на його думку, більш рельєфно відображати дійсність.

Сказавши це, ми повинні водночас констатувати, що не завжди й не у всьому згодні з Абе щодо його методу відображення дійсності. Ускладненість форми, алегоричність, символічність часто утруднюють проникнення в задум письменника і, таким чином, можуть привести до наслідків, протилежних тим, на які автор, можливо, і розраховував.

Важливо мати на увазі й таке: навряд чи було б обгрунтовано сприйняти романи Кобо Абе як активний заклик до боротьби соціальної, класової. Завдання своє Абе, як і інші письменники, вбачає в тому, щоб головним чином ставити й загострювати питання людського існування у ворожому людині суспільстві. Звідси й викривальність його книг.

Відчуженість стає в останні роки все більш модним словом, коли йдеться про стосунки між людиною і сучасним буржуазним суспільством. Проте навряд чи до чогось, крім анархії, могла привести спроба «визволення» людини від суспільства, втеча від нього як засіб вирішення конфлікту. Щоб змінити характер стосунків між людиною і суспільством, насамперед треба змінити характер самого суспільства. Досягти цього можна не шляхом втечі від нього, а, навпаки, шляхом активного вторгнення в життя, революційними засобами.

Кобо Абе чудово відчуває час, існування і розвиток усього найбільш типового в суспільстві, в якому він перебуває. Що суттєвого для нас у його роздумах про сенс страждань сучасної людини приватновласницького суспільства — страждань тілесних, душевних, страждань людського духу? Мова йде, звичайно, не про старозавітне сприйняття, коли соромляться страждати й кричати про свій біль. Абе розповідає про біль, про людський біль як про соціальну хворобу.

Буває, що глибина душевного болю допомагає краще пізнати природу людини, охопленої внутрішнім протиборством складних психологічних сил.

Твори Кобо Абе завжди мають на собі печать особистого авторського бачення, відчуття багатогранності життя. Все створене письменником позначене прозірливістю художнього таланту, виражає індивідуальність його свідомості, сатиричну своєрідність його стилю. Мова Кобо Абе відзначається лапідарністю: при певній стислості вона глибоко виразна, ясна і сягає корінням у живу мову.

В письменника свій, самобутній почерк, свої переконання й уподобання. Здається, головним його болем став біль за людину, що живе в сучасній Японії. Можливо, в японській літературі не дуже багато таких письменників, що так болісно відчувають провину перед суспільством, провину людини, яка живе в цьому соціальному середовищі і яку невідступно переслідує трагедія всього, що відбувається навколо неї.

Важкий і потворний світ зображує Кобо Абе в своїх творах. Однак чи далекий він від дійсності, в якій перебуває сам автор, наділений прозірливістю і творчим баченням? Хіба не змушує нас письменник глибше вдуматися в ту жорстоку дійсність, що оточує його героїв? Митець оголює перед нами справжній стан сучасного буржуазного суспільства, привертаючи увагу до його бездуховності, аморальності, лицемірства та облудності.