Женоненависник

I Сара — Аднану-паші[1]

Мій єдиний татусю-пашусю,

Ми з мамою вже зібралися в дорогу. Десь за тиждень виїжджаємо зі Стамбула. Ти не можеш собі уявити, яка я рада, що тебе побачу. Не розумію, як мені вдалося витримати дворічну розлуку з тобою. Місяців сім-вісім тому я поривалася до Ерзурума, але ти не дозволив. Ти написав у листі: «Саро, я теж скучив за тобою. Але що поробиш — ти не витримаєш тутешньої зими. Ти ніжне, тендітне стамбульське дитя. Крім того, о цій порі й подорож буде нестерпною. Мама твоя написала мені в листі, мовляв, позавчора їздили на Острови.[2] Дув сильний лодос.[3] Ти раптом страшенно зблідла. Налякана, знервована — ти розплакалась... Якщо ти так важко перенесла якийсь лодос та якусь годинну подорож на Острови, то як ти витримаєш мандрівку о цій порі через усе Чорне море? Та ще ж суходолом добиратися від Трабзона до Ерзурума, а це окреме лихо. Потерпи ще з півроку. Влітку я обов’язково і тебе, і маму заберу сюди на кілька місяців».

Татусю-пашусю, я цілу зиму уявляла собі цю чудову подорож і знаходила в цьому розраду.

Два дні тому до Стамбула приїхали дядько Риза-бей із дядиною Макбуле-ханим. Десь через місяць вони видають заміж свою дочку Весіме, в маєтку влаштують бучне весілля. Дядько з дядиною мені торочать: «Саро, ти мусиш бути на весіллі. Відпочинеш кілька місяців, та й клімат зміниш». А Весіме — так та просто ридає: «Ми ж із тобою разом виросли. Що ж то буде за весілля без тебе?» Від такого напору я не встояла. Але викрутилась. «Не знаю, — кажу. — Напишіть моєму татові. Як він скаже, так і буде». Ти ж все одно відповіси: «Ні за що! Я скучив за своєю Сарочкою! Цього літа вона поїде в Ерзурум, і край!» Ну правда ж, татусю-пашусю?

А ще лікар Гайдар-бей утнув номер; Каже, начебто я цього року трохи схудла. Мовляв, мені треба трошки поправити здоров’я, Каже, що мені було б дуже добре провести кілька місяців у дядька в маєтку на березі Мармурового моря: серед оливкових гаїв, на свіжому повітрі, під ласкавим сонечком. Як на мене, то це все дурниці. Щоправда, я почуваюся не так добре, як торік, не буду приховувати. Але мені здається, що головна причина цього в тому, що я скучила за тобою.

Нехай навіть я намучуся в дорозі, хай захворію, хай навіть помру, не витримавши суворого тамтешнього клімату — що з того? Зате я побачу свого любого татуся, правда ж? От тільки, якщо я помру в Ерзурумі, мене доведеться там поховати. Якщо ти залишишся там — я згодна. Дев’ять місяців на рік небеса осипатимуть мою могилку жасминовим цвітом, кілька білих квіточок принесеш до неї й ти... Але ж ти військовий... Якщо тобі віддадуть наказ їхати деінде, що я тоді робитиму? І далі в тому ж дусі...

II

Сара. Покликати до телефону Сару-ханим? Так, Сара — це я.

Ферхан. А хто ж тоді я?

Сара. Напевно, якась безцеремонна дівчина... Але я не можу впізнати вашого голосу. Точніше, є в мене подруга з таким голосом, але вона зараз дуже далеко... В Адані. Наскільки я розумію, з Аданою в нас телефонного зв’язку поки що немає.

Ферхан. Capo!

Сара (легенько скрикує). Ферхан... Це все-таки ти! Отже, ти в Стамбулі?

Ферхан. Ми дві години, як зійшли з пароплава... Я телефоную з готелю.

Сара. Ти, звичайно, з чоловіком приїхала...

Ферхан. Авжеж... Ти ж не думаєш, що я можу приїхати до Стамбула без нього?

Сара. Вже рік, як ви побралися, а кохання, виходить, ще не вщухло?

Ферхан. Ще більше розгорілося...

Сара. Для Стамбула ви — взірець нечуваної вірності. Дай Бог, щоб у наш час у цьому місті було побільше таких, як ви, святі ви мої!

Ферхан. Ти кепкуєш, Capo...

Capa. Може, кепкую... Може, заздрю... А чого ж ти прямо сюди не приїхала?

Ферхан. Ти ж знаєш, мій трохи дикуватий... Якби я стала наполягати, то він би, звичайно, погодився їхати, але занудьгував би, це точно. Я до тебе завтра зранку приїду.

Сара. Якщо я ще спатиму, то розбудиш... Нічого страшного... Мені є що тобі розповісти, Ферхан... Зі мною ледь не трапилась катастрофа... Ще б трохи, і ти б мене не застала.

Ферхан (стривожено). Що ти таке кажеш? Ти що, потрапила під машину?

Сара (зі сміхом). Ні, ні... Не в тому сенсі катастрофа... Батько ледь не забрав мене з мамою до Ерзурума. Я ще з зими собі місця не знаходжу... Слава Богу, я вжила заходів. Та й допомогли мені...

Ферхан. То небезпека минула?

Сара. Минула. Мама післязавтра їде сама.

Ферхан. Це ж треба таке! А ти?

Сара. Це довго розповідати. Давай про це завтра поговоримо.

Ферхан. Ти що, я до завтра не дотерплю!

Сара. Ну тоді слухай. Минулого року батько мені писав: «У тому році обов’язково заберу вас в Ерзурум»... А ти ж знаєш, який він упертий... Військовий, звик, що як він сказав, так і буде. Мені ще з минулої осені це прямо пеком пекло, Ферхан. Що б я робила цього літа в Ерзурумі, та ще й в найкращу пору, коли весь Стамбул розважається?

Ферхан. Гаразд, але ж ти так любиш батька. Хіба ти не скучила?

Сара. Люблю, звичайно. Я ж не лукавлю, коли пишу в листах, як я за ним скучила... Але що ж поробиш, не можу я зараз залишити Стамбул...

Ферхан. Ну просиділи б ви в Ерзурумі три, ну чотири місяці. Не так уже й багато...

Сара (сміючись). П’ять хвилин — це теж небагато, правда? А спробуй-но скажи рибі: «Випірни з моря на п’ять хвилин — посидимо на пляжі... А потім знову повернешся!..» Я в Стамбулі — мов та риба в морі... Я без нього не можу. До того ж, була ще й інша небезпека. А що, якби батько сказав: «Раз ви вже приїхали, то залишайтесь і зимувати... До того ж погода починає псуватися». І що б я тоді робила? Дороги позаносить снігом, на гори спаде туман, батько в селямлику[4]гратиме з ад’ютантом у нарди, а ми з мамою в темній кімнаті з низькою стелею сидітимемо й слухатимемо, як вовки з шакалами виють... А я до того ж уявлятиму собі, як оце зараз Стамбул кружляє в шаленому вихорі розваг... Та не доведи Господи! Ми ж один раз на світі живемо... Я розумію, лягти в могилу після смерті, але за життя... Та ще й за такого, як у мене...

Ферхан. А ти не боїшся образити батька?

Сара. Ми з батьком дуже любимо одне одного... І якби я поїхала до Ерзурума, то це б, навпаки, тільки зашкодило нашій любові... Адже я б там нікого, крім батька, не бачила, і мені б швидко набридло. Зараз, коли я думаю про нього, коли згадую його миле обличчя, то відчуваю теплу ніжність. А в іншому разі я б її втратила. А потім би почала думати, що це через нього я змушена була залишити Стамбул, і потайки сердилася б на нього, зненавиділа б його. Врешті-решт, напевно, ми почали б сваритися; я б збунтувалася. Бачиш, Ферхан... Жахлива сімейна драма... (Сміється.) А так я залишилась у Стамбулі, і небезпека минула.

Ферхан. Не ображайся, Capo... Ти стаєш просто жахливою... Гаразд, а як же тобі вдалося вмовити батька?

Сара. Я ще з осені почала писати листи: «Я вже не можу, будь-що приїду». Батько став мене буквально вмовляти: «Зараз не можна, потерпи до літа. Залишилась дрібниця — якихось півроку». Так я глибоко переконала його в своїх добрих намірах, ба навіть у тому, що мені вже трохи набридло стамбульське життя. У листах я потроху скаржилася на здоров’я. Але в цьому питанні мені найбільше допомогли лікар Гайдар-бей і мама... Одного разу я мало не силоміць всадовила бідолашного Гайдар-бея за стіл і продиктувала йому листа про те, що в мене є невеличкі проблеми зі здоров’ям, і він не рекомендує мені цього року вирушати в тривалу подорож. Цього листа він начебто надіслав батькові потай від мене й мами... Та й мама була за те, щоб я залишилась...

Ферхан. А чому?

Сара. Звичайно, перш за все — заради мого здоров’я. Довелося розіграти для неї кілька маленьких сценок, аби вона побачила, що я не дуже добре почуваюся, погано переношу довгі подорожі, особливо морем. Одного разу під час поїздки пароплавом на Острови я трохи знепритомніла... Я ж дві ночі не спала — танцювала. А мама звернула це все на лодос... Але якщо подивитися з цього боку, то і мамі на руку, щоб я залишилась у Стамбулі, — тоді батько навряд чи протримає її в Ерзурумі більше трьох місяців...

Ферхан. Ну, то й добре, що ти залишаєшся в Стамбулі — я хоч буду з тобою часто бачитись.

Сара. Ну, так часто, як ти сподіваєшся, ми бачитись не зможемо, Ферхан... У мене намічається невеличка подорож, днів на тридцять-сорок.

Ферхан. Ти жартуєш.

Сара. Та хіба я стала б так невесело жартувати? На жаль, це правда... Слава Богу, хоч недалеко їду. В село’на березі Мармурового моря... Шість-сім годин пароплавом...

Ферхан. А що, неодмінно треба їхати?

Сара. Якби не треба було б, хіба я залишила б Стамбул? Я частково і від Ерзурума врятувалася завдяки цій подорожі. Ти ж знаєш, у мого дядька Риза-бея є великий оливковий гай... Він раніше проводив там два-три місяці на рік — і справам давав лад, і здоров’я поправляв. Після Перемоги[5] дядька потягло на сільське господарство. Тим більше що в Державній Раді[6] він уже не працював.

Утримувати численну родину в Стамбулі стало важко, а там він замість маленької хижки, яка згоріла під час грецької окупації[7], збудував чималенький будинок, куди й переселився з усією родиною. Справи в нього начебто йдуть нівроку. А тепер ось він надумав видати Весіме за заможного молодого чоловіка з місцевих.

Ферхан. Виходить, Весіме тепер стане селючкою? Бідолашна!

Сара. Навпаки, Весіме дуже пощастило... Її наречений зовсім не селюк. Довго жив у Європі, вивчився на агронома. Крім того, я бачила тут, у Стамбулі, його родину. Як і більшість провінційних багатіїв, вони більші стамбульці, ніж ми з тобою... У них будинок у Нішанташи[8]... Вони більшу частину року живуть тут. Це, напевно, краща партія для нашої бідолашної наївної Весіме, аніж можна було сподіватися... Через місяць у оливковому гаю відіграють бучне весілля... От почасти завдяки цьому весіллю я й залишилась у Стамбулі... Я підбурила дядька, дядину, Весіме понаписувати моєму батькові довжелезні прохальні листи. А коли ще й лікар Гайдар написав, що мені необхідно змінити клімат і місяців зо три побути в селі...

Ферхан. Батько одразу погодився, еге ж?

Сара. Мій татусь-пашусь найкращий у світі! Одного ніяк я йому не пробачу... Невже він не може бодай на тиждень вирватись до Стамбула відвідати свою донечку?

Ферхан (сміється). Ох і чемна в татка доця! Тільки одного я не доберу: спершу ти вела мову про тридцять-сорок днів. А зараз кажеш, що їдеш на три місяці...

Сара (сміється). Ну, три місяці — це так... Ніхто ж наперед не знає, чи піде мені на користь тамтешній клімат. Можливо, лікар Гайдар порекомендує мені повернутися до Стамбула раніше. Можливо, через якісь обставини ці тридцять-сорок днів теж скоротяться вдвічі... Може, я знайду якийсь гандж у весільному вбранні Весіме, можливо, чогось не вподобаю... Дядько для своєї доньки готовий на все, тож дивишся — через тиждень я знову в Стамбулі... Там поки замовили те, що потрібно — вже й весілля... А після весілля молодята можуть захотіти прогулятися до Стамбула. Або ж я візьму й захворію. Так що бачиш: ніщо не завадить моїй подорожі скоротитися з трьох місяців до пари тижнів...

Ферхан. Capo, а ти зовсім не міняєшся!

Сара. А чого мені мінятися? Крім того, коли ти побачиш, як я живу, як я розважаюся, то зрозумієш, чого я так тримаюся за той Стамбул... По-перше, в нас тут зібралася надзвичайно весела компанія. От дивись: Нермін Ведат, ти ж її знаєш, правда?..

Ферхан ....

Сара. Ну, чого ти мовчиш? Ферхан! Ферхан!.. (Зв'язок перервався.) Мадемуазель... Ми ж розмовляємо... Мадемуазель... Мадемуазель! (Чекає якусь хвильку, тоді, втративши надію, кладе слухавку.) Ох, уже ці телефони! Справедливо з них газети глузують. Два слова не можна подрузі сказати...

III Сара — Нермін

Люба Нермін,

Вже тиждень не можу тобі написати. Ти, мабуть, вже на мене ображаєшся... Ми ж збиралися щодня листуватися, поки я тут. Ти мала писати мені, що там у Стамбулі робиться. Я мала тобі розповідати, що бачу тут. Це трохи рятувало б мене від нудьги в цьому маленькому глухому селі на березі Мармурового моря. Не сердься, що я не дотримала слова. По-перше, тут зовсім не так, як я собі уявляла. Поки що мені вистачає розваг і без листування. Але є й вагоміша причина моєї мовчанки: пароплав заходить на цю маленьку пристань лише двічі на тиждень. Оце вже справді поважна причина, чи не так? Ну не голубиною ж поштою відсилати тобі листи!

Та хоч би вже двічі на тиждень та пошта працювала справно... Три дні тому дув сильний лодос. Берег тут скелястий, і пароплав так і не наважився причалити. Попахкав ріденьким димком над білою морською піною, постояв віддалік, та й подався геть. Скрині, кошики, бідолашні пасажири, що чекали на пристані, — так і залишились ні з чим. Але мені було більше шкода тих, хто був на пароплаві, — і шкода, і смішно. Подивилися здалеку на омріяну пристань, та й мусили собі по шторму, по цьому шаленству повертатися до Стамбула. От пошилися в дурні!

Від оливкового гаю до узбережжя їхати хвилин сорок п’ять. Дядько привіз зі Стамбула маленький фаетон з плетеним верхом, тож на ньому ми й їздимо до містечка. Я хотіла власноруч кинути листа в поштову скриньку. Як вияв надзвичайної поваги й благовоління, правити кіньми погодився дядьків зять Ремзі-бей. Весіме справді дуже поталанило: Ремзі-бей, хоч трохи й наївний, але чистий і ґречний молодий чоловік... Балакаючи про те, про се, доїхали ми до пристані. В містечку, на невеличкій пристані, в той день було несподівано людно й пожвавлено. Я спочатку думала, що цей ажіотаж викликано штормом, але Ремзі-бей розтлумачив мені справжню причину:

— На нашу пристань пароплав заходить двічі на тиждень, і це важлива подія — як свято чи ярмарок... Вона вносить трохи розмаїття в одноманітне життя містечка. Жителі навколишніх сіл чекають на цей день, цю годину, аби прийти до міста... На базарі рундуки зачиняються... На перехрестях влаштовуються стихійні базари. Торгівці, чиновники, військові виходять на берег моря покрасуватися, містечкове жіноцтво стікається на набережну з насінням та горішками, а хто й наїдки в кошиках тягне. Здається, це — єдина розвага в нашому чудовому містечку...

Легкий сум бринів у словах та інтонаціях Ремзі-бея. Мабуть, сердешний агроном згадав Європу...

Отже, цей пароплав двічі на тиждень бодай на деякий час лікує хворобу під назвою «нудьга», якою заражене містечко. Люди збираються на майдані перед будівлею митниці й чекають на нові обличчя зі Стамбула.

Абсолютно надзвичайне враження справила тиждень тому я. Шкода, що тебе тут не було, що ти не бачила це на власні очі, Нермін... Це було не сходження з пароплава звичайної пасажирки, а радше вихід на сцену знаменитої актриси... Мене вітали, я розсипала усмішки, перемовлялася то з тим, то з тим... Я начебто не помічала, що відбувається навколо мене... Втім, у мене є одна риса, яку я виховувала в собі довгими вправами: я мимохідь, не роздивляючись довкола, помічаю все, що відбувається. Всі дивилися на мене з захопленням та жагою, люди мало не потовкли одне одного, аби краще мене роздивитися. Деякі насилу пропихувалися крізь натовп, бігли, падали, ба навіть билися, аби тільки знову трапитись мені на шляху, хоч разочок поглянути на мене зблизька... Коротко кажучи, повний сценічний успіх... Жоден артист не зміг би так швидко завоювати популярність, Нермін... Дядьків екіпаж чекав перед невеличкою мечеттю. Поки ми туди дійшли, з кав’ярень повибігала різношерста публіка в куцих жакетах-салта[9] та шароварах, з дільниці вискочили жандарми, повисовувалися голови з вікон...

Але ж, скажу я тобі, моя популярність продовжує рости з кожним днем; я перетворююсь на місцеву цікавинку, яку кожен мусить побачити... Ось чотири дні тому, ну, коли був шторм, і ми з дядьковим зятем їздили до міста, навколо мене розгорнулося справжнє дійство...

Ми зупинилися на набережній, в закутку, віддаленому від причалу. Я сиджу в екіпажі, Ремзі-бей стоїть поруч, дивимося на вкрите білою піною море...

Дивлюсь — навколо нас мало-помалу починають збиратися люди. Молоді, старі, цивільні, військові, побожні дідусі — шикуються за нами на тротуарі.

Я ніколи ще не бачила таких наївних, щирих, безцеремонних людей, які б настільки не соромились демонструвати свої почуття, свої слабкості. Дивляться на мене й щиряться, обговорюють мене практично вголос, ті, хто опинився позаду — повставали навшпиньки... Кажу ж тобі — вистава, та й годі! Тут взагалі ніхто не переймається тим, що ми про це подумаємо, чи не соромно так робити, чи не почуватимемося ми незручно...

От тільки вони не могли мене роздивитися так, як їм би хотілося, бо я відвернулася до моря. Декілька чоловік вишикувалося перед нами, не боячись намокнути в бризках хвиль. Ось статечно, карбуючи, мов на параді, крок, пройшов повз нас молодий жандармський офіцер, косуючи на мене оком. Раптом хвиля, вдаривши в парапет набережної, здійняла страшенні бризки й облила бідолаху з голови до ніг... Здійнявся регіт. Офіцер спершу розгубився, тоді знавіснів, крутнувся на місці й зміряв веселунів поглядом, сповненим люті й погрози. За інших обставин такий погляд, безсумнівно, настрахав би їх. Але коли з жандарма ручаями стікає вода... Я й собі засміялася. Можливо, через це, а можливо, тому, що вважав неелегантним і негалантним лютувати при дамі, він не став ні на кому вимішати злість. Стоїть собі ні в сих ні в тих: ні гримнути не може, ні засміятися. Обличчя стало червоним, як комірець однострою... Коли він пішов геть, так само статечно й пихато, байдуже, що мокрий, мов хлющ, ще одна хвиля розбилася об валуни набережної, бризки хмарою злетіли в повітря й накрили нас із головою. Цього разу в центрі рейваху опинився Ремзі-бей, який стояв поруч із екіпажем. Чепурні білі брюки дядькового зятя вмить обляпало багнюкою. Частина натовпу знову розреготалася, а кілька осіб кинулися до коней, які сіпнулися, злякавшись хвилі. Ремзі-бей ніяково усміхнувся:

— То може вже поїдемо, Саро-ханим? Я думаю, чекати вже марно.

— Ну то їдьмо, — відповіла я.

Ремзі-бей взяв у руки віжки. Натовп неквапно розступився, дав нам дорогу. Екіпаж в’їхав у безлюдну вузьку вуличку.

Ремзі-бей, не повертаючи голови, завів зі мною розмову. — Саро-ханим, ви маєте в нашому селі шалений успіх.

— Он як?

— Люди зібралися, щоб подивитися на вас, а не на море...

— Це ж треба! А я й не звернула уваги...

— Якби ви не споглядали море, а обернулися назад, то самі б побачили.

— Це ж треба таке!

Дядьків зять, повідомляючи мені ці «новини», раз по раз обертався, примружував очі й дивився на мене з хитрою посмішкою. Слухаючи його, я ледве стримувала себе, щоб не розреготатися.

Наречений Весіме — дуже гарний і ерудований молодий чоловік, але нестерпно наївний. Як вони пасують одне до одного, еге ж?

Отже, того дня я повернулася, так і не відправивши тобі листа. Але ми нічого не втратили, адже це був куценький лист ні про що. Я не встигла в ньому розповісти тобі нічого з того, що хотіла. Отож починаю зараз... Звичайно, перш за все розповім, як пройшла моя подорож... Того ранку, коли ми розпрощалися... Зачекай-но хвильку, Нермін... Хтось тихенько стукає в двері...

Чорт забирай! Це був дядьків зять:

— Саро-ханим, вже час рушати. Я їду до міста. Якщо хочете особисто відправити листа, то треба поквапитись...

— Я б хотіла, але дайте мені щонайменше п’ятнадцять-двадцять хвилин, щоб я встигла одягтись, — відказала я йому.

Ремзі-бей після недовгого вагання погодився:

— Ну що ж поробиш? Будемо їхати трохи швидше...

За той час, що я пробуду тут, возити екіпажем листи до міста в поштовий день, очевидно, стане звичкою, ба навіть традицією...

Вибач, Нермін... До середи, коли знову буде пошта, я напишу тобі довгого-предовгого листа. Цілую!

IV Сара — Нермін

Люба Нермін,

В кінці листа ти пишеш мені: «Ми чекаємо на тебе — не дочекаємось. Я вже рахую дні: дев’ять днів, як поїхала Сара, десять днів, одинадцять... Думаю собі: це ж вона помирає з нудьги в дядьковому оливковому гаю... Ні, вона неодмінно щось придумає, знайде якийсь привід, щоб найближчим часом вирватися до Стамбула. І не тільки я, вся наша компанія так вважає і хлопці, і дівчата...»

Нермінусю, я боюсь, що ви разом із хлопцями та дівчатами ще довго марно мене чекатимете, бо мені все більше подобається тут, у цьому містечку.

Є відомий вислів: «Краще бути першим у малесенькому селі, аніж другим у Римі». Не знаю, чи претендую я на друге місце в Стамбулі... Але ж місто величезне, і якщо навіть не можна сказати, що мене затьмарюють, проте дехто Сперечається з моїм впливом, намагається зі мною конкурувати... А тут я королева, і в мене немає конкурентів... Мій вплив і успіх з кожним днем ростуть... Я часто їжджу до міста, і щоразу це подія, це свято... Чоловіки в провінції — це не наші салонні джентльмени, схожі на дресированих мавпочок. Вони висловлюють свої емоції, свою оцінку без вивертів, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Виглядає це, звичайно, грубувато й кумедно, але ж... Нічого не поробиш, за їхню щирість мусиш їх вибачати!..

Ось як, наприклад, вони висловлюють своє схвалення й захоплення — чула на власні вуха:

— Ех, ну чому я не муха?! Сів би на це личко, сів би на ці ручки...

— Слухай, а як ти думаєш, вона так само їсть і п’є, як оце ми?

— Позавчора моя щось розприндилась... Раптом згадав я цю кралю, взяв у руки дрючка і давай свою чухрати...

— Аллах-Аллах, з чого ж її зроблено? Вона ж мовби кришталева... Обличчя аж просвічується...

Мабуть, мені вже остогидли барвисті салонні компліменти, поцуплені з книжок, але ці безглузді, примітивні висловлювання мене просто-таки тішать...

А є навіть і такі, що закохалися в мене. Розповім тобі про одного з них. Ім’я його я не запам’ятала. Пам’ятаю тільки, що закінчується на «ллах»: чи то Абдуллах, чи то Нуруллах... Дідок років п’ятдесяти п’яти-шістдесяти, заможний. Нібито староста якогось там кварталу... Ну знаєш, є такі прискіпливі, капосні дідугани, які все вчать жителів кварталу розуму й моральності, збурюють людей різними гидкими плітками, винюхують щось по домівках, ходять по людях, збирають підписи під петиціями, аби вижити з кварталу невгодних їм мешканців... То оце один із таких. Мені розповіли, що цей староста скаржився, що я, мовляв, вільнісінько розгулюю у надто відвертих туалетах, а також вичитував молодикам, яким я подобалась. Я навіть одного разу сама чула, як він прикрикнув на парубків, що дивилися на мене через дорогу:

— Ну, чого витріщились? Звичайної дівчини ніколи не бачили?

Я краєм ока роздивилася його. Сам маленький, мармиза здоровенна, видовжена, мов коняча морда... Він не з тих щирих фанатиків, що повчають народ для примноження слави Божої; він радше з тих, хто псує дурненьких, бідних, недосвідчених дівчат, раз на два-три роки міняючи жінку за принципом: «маю право оженитись, маю право й розлучитись».

«Шановний ефенді, а давай-но познайомимось поближче. Іншим ти закидаєш, що вони, мовляв, ніби ніколи звичайної дівчини не бачили. Ану ж погляньмо, чи багато ти сам бачив таких, як я!» — подумала я собі.

Якось поїхала я знову до міста. Чекаю на Ремзі-бея, який зайшов до одного з рундуків на ринку щось купити. Бачу —-суне повз мене староста: очі додолу, густі брови насуплені, щось бурмоче собі під ніс. І я одразу ж скористалася нагодою:

— Перепрошую, ефенді.[10] Можу я попросити хвилинку вашої уваги?

Він здивувався. Трохи завагався, та все ж зупинився переді мною. Але до мене не повертається, навіть не гляне в мій бік, стоїть, опустивши додолу своє видовжене похмуре обличчя, мов кінь в очікуванні вершника.

З іронічною ґречністю кажу:

— Ефенді, мала я молочного батька, якого дуже любила. Минулого року він помер, земля йому пухом... Але коли я побачила вас, то мені здалося, ніби це він встав із могили... Я така розчулена... Дозвольте ще хоч хвильку подивитися на вас... Звичайно, вам теж доводилось переживати смерть близької людини... Ви розумієте, що таке справжнє горе...

Староста отетерів. Стоїть, не повертаючи до мене обличчя, мабуть, вагається: взяти собі та й піти чи залишитись бесідувати. Хто зна, про що він там розмірковував, але врешті-решт вирішив-таки зі мною поспілкуватися. Обернувся до мене, не в змозі прибрати гнівний вираз з обличчя, подивився мені в лице. Ти б тільки знала, як я стримувалася в ту мить, щоб не засміятися... У пана старости були такі густі вуса, борода та брови, що якби їх обстригти й поділити, то вистачило б на вуса всім стамбульським молодикам. Посеред цих непролазних хащів височів величезний безформний ніс, над яким здивовано блимала пара близько посаджених кахляно-синіх очей.

Я собі далі бідкаюсь в описаному вище тоні. Пан староста дивився на мене, дивився, а тоді став мене розраджувати:

— Ну не помирати ж слідом за мертвим! Хай Аллах так само щедро наділить вас віком, як небіжчика землею...

Врешті ми розійшлися, пообіцявши одне одному час від часу зустрічатися й ділитися своїми негараздами.

Поговоривши зі мною, пан староста набув неабиякого авторитету в очах базарної публіки. Він, певно, і сам це помітив, адже, коли він відходив від мене, в його ході з’явилася якась курйозна велич.

Після того дня староста сховав меч у піхви. Тепер, побачивши мене здалеку, він несміливо підходить; будучи тепер моїм приятелем, він з погордою дивиться на інших, але зі мною спілкується дуже ввічливо, опустивши очі додолу, а коли я часом пройду, не звернувши на нього уваги — засмучується.

«Що за дурна та безглузда гра, Capo? — скажеш ти. — Яке може бути задоволення в тому, щоб мучити літнього чоловіка, прив’язавши його до себе та ятрячи йому душу?»

Я згодна з тобою, Нермін... Але я нічого не можу вдіяти... Я така ще відтоді, як була малесенькою дівчинкою... Моя врода розбестила мене. Я отримую якусь нездорову насолоду, підкорюючи тих, хто оточує мене, беручи їх у полон... Можливо, це хвороба... Мені здається, що краса, яка не сіє довкола себе захоплення та смутку, пропадає марно... Втім, я розумію, що чиню не дуже добре... Можливо, колись мені буде за це відплата. А може, кари вже почалися... Я бачу довкола людей, які щиро й віддано кохають одне одного, в’ють чисті та милі сімейні гніздечка. Ти знаєш, Нермін, як я кепкую з них... Але тепер до цих кпинів почали потроху домішуватися туга й заздрощі... Як прикро, що я не зумію присвятити своє життя комусь... Мені ніхто не до вподоби... А мені вже двадцять два... Пардон, звикла прибріхувати про двадцять два, то й тобі торочу... А тим часом нам з тобою вже по двадцять шість, чи не так? І якби ми час від часу, зачинившись у своїх кімнатах і підраховуючи, не збивалися з ліку від хвилювання й розпачу, не обманювали самі себе на місяці й роки, то результати підрахунків виглядали б іще сумніше. Отже, через пару років уже й тридцять... А там незабаром... Ти бачиш, я все-таки маю рацію, коли кажу, що кари почалися... Ішлося собі про приємне, аж тут, ні сіло ні впало, — розмова перескочила на таку невеселу тему. Чому, до чого? А проте маю тобі розповісти дуже важливі речі. Отже, починаю... Мов учитель історії, подаю матеріал у хронологічному порядку... Але ж знову стукають у двері... Мабуть, знов дядьків зять.

— Саро-ханим, ви дописали листа? Бо вже скоро пароплав... У вас лише півгодини, щоб зібратися...

— Півгодини? Ну то я ще півгодини можу писати.

— За півгодини я допишу...

— Гаразд, а зібратися?

— Ви ж їдете до міста — буду вас просити завезти. А ні — з кимось із прислуги відправимо.

— А ви не поїдете?

— Так у мене ж не буде часу зібратися...

— Саро-ханим, йшлося про півгодини... Але для вас хай буде більше. Година... А то й півтори. Я, мабуть, неуважно подивився на годинника...

— Ну тоді через годину...

Я буквально передаю нашу розмову з Ремзі-беєм крізь двері. Ти вже сама все зрозуміла, тож не буду розводитись. Цей молодий агроном став проявляти до мене дивну слабкість... До якоїсь міри ми обидвоє в цьому винні. Приїхавши сюди, я побачила, що Ремзі-бей кохає Весіме, мов Ашик Гаріп чи Ашик Керем.[11] Якось під вечір він почав розповідати мені якісь нісенітниці. Вказуючи на Весіме, що саме поливала квіти з невеличкого цеберка, він сказав:

— Якби я не зустрів вашої кузини, то, мабуть, до самого скону й не знав би, що таке кохання.

Ти бачиш, що за телепень цей Ремзі-бей, еге ж, Нермін? Хіба при мені можна таке казати?

«Дядьків зять мусить дякувати Богові, що він — наречений Весіме. Бідолашний, наївний провінційний панич...» — подумала я.

Але він вів собі далі з якоюсь дивною зарозумілістю:

— Я вважаю себе найщасливішою людиною в світі, бо зустрів Весіме. Я нікого більше не міг би так кохати. Перепрошую...

Кохання Ремзі-бея почало бити ключем. Він побіг до своєї нареченої, мовляв, щоб допомогти. Цей хоче забрати цеберко — та комизиться. Ах! Весіме крапнула собі на ніжку водою! Агроном став рачки, хустинкою витирає нареченій черевички. А наречена стоїть ні в сих ні в тих, усміхається й начебто хоче провести рукою нареченому по волоссю, та не наважується. Вуркочуть собі, сміються. Така собі безглузда любовна сцена. Але ж обидвоє сяють від щастя... У мене в душі аж защеміло:

«Ремзі-бей, ти відверто кинув Сарі виклик! — подумала я. — Я тебе провчу, я такого нахабства не подарую... Не бійся, твоє кохання до Весіме й ваше щастя не постраждають. Але ти переконаєшся, що можна ще когось кохати так само палко, як Весіме!»

Нермінчику, погодься, я одним щиглем можу зруйнувати сімейне гніздечко Весіме... Але ти ж розумієш, що я не вчиню так зі своєю кузиною. Мені тільки хотілося на якийсь час нагнати на Ремзі-бея смутку та сподівань, щоб потім розвіяти їх. Я практично не докладала до цього зусиль. Я не зробила нічого такого, щоб мене можна було звинуватити в кокетстві... Але ж ось маємо: в цей момент Ремзі-бей чекає на мене в коридорі, оповитий легким смутком, причини якого він і сам, напевно, не розуміє... Йому кортить, щоб я швидше дописала листа. І не треба мені у відповідь читати нотації, Нермін. Присягаюся, що ця маленька комедія на цьому й завершиться. Я просто хочу, щоб Ремзі-бей шанобливіше ставився до мене, от і все...

Нермін, все одно я не встигла розповісти все, що хотіла; вибач мені й потерпи до наступного листа...

Р. S. У тебе є кепська звичка: ти не викидаєш отримані листи, а зберігаєш їх, навіть найбезглуздіші; не сумніваюсь, що десь у тебе є стосик і моїх... Ті рядки, де йдеться про наш справжній вік, ти або заквецяй чорнилом, або ще краще виведи кислотою для офортів.. Мало яка халепа може статися... Ще потрапить комусь до рук...

V Сара — Нермін

Люба Нермін,

Ти пишеш у своєму листі: «Твої листи — суцільні нісенітниці... А наскільки мені відомо, коли людина пускається в подорож, вона стає розважливішою... Пише про дорожні враження, описує побачені місця. Подає відомості про відвідані краї, про людей, серед яких доводиться жити... Тоді ті, хто залишився вдома, можуть хоча б подумки супроводжувати її в подорожі... Принаймні, так ведеться».

Гаразд, Нермін... Якщо так ведеться, то я теж так вчиню... Ти пам’ятаєш, якою ви мене привезли на пароплав? Я була напівмертва...

Коли пароплав відчалював, ви на пристані махали барвистими хусточками. Я теж стала махати хусткою вам у відповідь; мені гуло в вухах, підгиналися коліна. Щоб не впасти, я вчепилася в поручні на палубі. Тієї ночі ми танцювали, мов навіжені. Цього божевілля здалося замало, і під ранок ми сіли в авто й поїхали в Бююкдере.[12]

Коли ми повернулися, до відходу пароплава залишалося дві години. Часу — лише помитись і вбратись.

Щойно пароплав завернув за Сарайбурну,[13] я кинулася до своєї каюти. Впала на невеличку канапку поруч із ліжком. Заплющила очі, перед якими вже від утоми стали мерехтіти іскорки... І все, Нермін... Так сплять, мабуть, у могилах мерці, змучені нескінченними тяготами цього світу.

Прокинулась я вже пополудні. До закінчення подорожі лишалась якась година. Бачиш, яка прикрість, Нермін? Найкращу частину мандрівки я проспала безпробудним сном. Відтак не сердься на мене, мовляв, я не розповіла тобі про дорожні враження, не описала побаченого... Як після кожного підйому буває спуск, так, безперечно, і за кожним від'їздом слідує повернення... Дасть Бог, на зворотному шляху до Стамбула я ще стану свідком того, як сонце відбивається в морській воді, як золотяться хвилі — і опишу тобі все це в поетичній формі.

Вийшовши з каюти, я озирнулася назад. Безкрає море... Стамбул ще бозна-коли розтанув на горизонті. Натомість ліворуч від нас зовсім неподалік тягся берег. Настільки близько, що можна було розгледіти кіз, які повидиралися на скелі вздовж моря. Я довго не могла відвести від берега очей.

Нермін... Такий чудовий краєвид рідко побачиш навіть на картині... Витончені, мов намальовані, обриси, маленькі бухточки, миси... Довжелезна біла смуга пляжу, за нею — скелі, що нависли над водою... Далі — поступово підвищуючись, тягнуться вдалину пагорби. Деякі з них поросли густими гаями... Деякі темніші, деякі — світліші, різна насиченість кольору утворює геометричні фігури...

Тепер надам тобі відомості про сільське господарство цього краю. Гаї оті — оливкові, і це найбільше багатство узбережжя... Якщо добре за ними доглядати, вони зроблять місцеве населення багатшим від американців. На жаль, через війну й різні переселення їх було занедбано. Аби гроші та ентузіазм, та побудувати б олійниці — сталося б диво... А геометричні фігури — це поля: пшениця, ячмінь, овес, тютюн... Більшість належить румелійським переселенцям[14]...

Ти бачиш широту моїх сільськогосподарських та економічних знань, Нермін?.. Прочитай хлопцями та дівчатам лише оцей уривок із листа, хай вони остовпіють, щоб не казали потім, що в Сари на думці самі цяцьки, а в голові одні фантазії.

Але тобі я зізнаюся: ці відомості я отримала в одного побожного дідуся. Я в нього лише спитала, що це за дерева ростуть. А він, як виявилося, дуже охочий поговорити. Він не дав мені спокою, поки не розповів про всі подробиці сільськогосподарського життя цього краю. Я вдавала, що слухаю його, раз по раз кивала головою, а сама роздивлялась узбережжя. Спадав вечір, і кольори мінялися: поля, які до цього відрізнялися тим, що одні були світліші, а інші темніші, тепер стали жовтими, фіолетовими, зеленими; оливкові гаї ніби виросли вшир і вглиб, пісок пляжу заграв перламутром... Від старого аграрія я змогла порятуватися лише втечею до своєї каюти. Ну, пароплав наш ти бачила. Ночви ночвами... Наші шіркетівські[15] пароплави в порівнянні з ним — трансатлантичні лайнери... До того ж він був ущент забитий пасажирами та їхнім барахлом... Сісти, стати було ніде...

Слава Богу, подорож вже добігала кінця.

Я вбиралася в каюті перед надтріснутим, замацаним дзеркалом і думала:

«От прикрість! За всю подорож практично нічого не сталося... Навіть ні про що Нермін написати...»

Очевидно, ці мої нарікання, як кажуть наші бабусі, потрапили Богові в вуха. На палубі раптом здійнявся страшенний лемент... Я вже думала, що пароплав потопає: вся трусячись, прожогом вискочила з каюти. Лементували селянки, що порозсідалися між безладно наваленими пакунками й торбами. Перед цим вони, бідолашні, закутавшись у товстенні запинала, схожі на лазневі халати, — мовби на пароплаві було кого соромитися — колисали немовлят у люльках, прив’язаних до ручок скринь та кошиків. Ці жіночки, які досі мовчали, як риби, аж мені здалося, що вони глухонімі, тепер верещали, наче пароплавні свистки: «Рятуйте заради Аллаха! Людина потопає!» Я подивилася туди, куди вони вказували: метрів за сорок-п’ятдесят попереду борсалась у воді якась людина. Голова її то йшла під воду, то знову виринала, випльовуючи воду фонтанчиком, мов кит, пронизливо кричала: «Мусульмани! Рятуйте! Поможіть!» і знову зникала під водою. Тим часом руки, що залишалися над водою, безнадійно тіпались, збурюючи і спінюючи навколо себе воду... Ти уявляєш собі це жахливе видовище, Нермін?.. Мені теж хотілося лементувати разом із селянками, але голос мене зрадив, зуби мимоволі стислися, мене всю тіпало.

Втім, як не дивно, пароплав не зупинився, не повернув, а йшов собі далі, не вповільнюючи ходу.

Тоді селянки обернулися до капітанського містка:

— Капітане, ти гяур,[16] чи що? Розвертай пароплав!

Тоді, вранці, ти, напевно, бачила капітана. Відставний військовий моряк, кремезний, невисокого зросту, з червоним обличчям і сивими вусами... З люлькою в руці, перехилившись через поручні капітанського містка, він намагався щось пояснити натовпові, але за гамором його сиплий голос годі було розчути. На обличчі в нього відображався радше гнів, аніж тривога.

Врешті-решт, він махнув рукою, мовляв, ідіть ви під три чорти, і пішов геть.

Я вихором злетіла на капітанський місток. Капітан вхопив мене за руку і став пояснювати:

— Ніхто там не тоне... Не хвилюйтеся, кючюк-ханим[17]... Я не можу їм втлумачити...

— ?!

— Шайтан би його забрав!.. Це в нього розвага така: щотижня, коли ми тут проходимо, він тоне, а потім оживає... Колись він справді потоне, а я знову пошиюся в дурні...

Гамір і лемент на палубі почав стихати. Декілька матросів вийшли до пасажирів і, вочевидь, дали їм такі самі роз’яснення.

Капітан запропонував мені розкладний стілець і повів далі:

— Це спортсмен... Просто кара Господня якась. Він мов тюлень — йому що суша, що море — однаково... Вони зі своїми приятелями вже декілька років улітку стають тут табором на пару місяців... Погляньте он туди... Бачите ось той пагорб, порослий лісом? Біля його підніжжя видніються такі ніби великі камені... То їхні намети. Днів тридцять-тридцять п’ять тому ми теж тут проходили, так він нам такого самого коника викинув. Першого разу ми повірили, зупинилися, спустили шлюпки. А дехто роздягся та й шубовснув у воду. Коротше кажучи, за-тягли ми його на борт. А він, проклятущий, візьми та й прикинься потопельником! І мармиза ж у нього така вимучена...

Капітан сердито вів далі:

— Та ще й так вправно вдає: я ніколи в житті справдешнішого потопельника не бачив... І пику таку бридку бачив уперше... Коротше кажучи, намучилися ми з ним: витягли йому язика, трусимо — намагаємось витрусити воду, якої він наковтався. Жінки репетують, діти плачуть... Я вже думав — усе... Раптом цей «мрець» як схопиться на ноги! Аллах, Аллах, уявіть собі, як всі перелякалися! Треба було схопити його, проклятущого, та дати прочухана, але ж... Він виявився спритнішим: реготнув собі та й стрибнув за борт. Тюлень, та й годі... Я ще не бачив, щоб так плавали. В ньому тваринячого таки більше, ніж людського... Погляньте, кючюк-ханим: то він кричав: «Поможіть! Рятуйте!», а тепер гойдається собі на хвилях!

Пароплав уже відійшов досить далеко. А «потопельник» розлігся собі на воді, мов у шезлонгу на власному подвір’ї, та й заспівав.

Капітан виявився людиною добродушною. Задумливо всміхнувся, та й каже:

— От хоч і знаю, що цей негідник нас морочить, а все одно щоразу неспокійно на душі. А що як він раптом справді потопатиме? Ніхто ж всерйоз не сприйме, подумаємо, що знову комедію ламає...

— Цікаво, звідки він, цей спортсмен? — спитала я.

— Та звідки ж іще? Наш земляк... Де ще, крім Стамбула, може вирости такий рідкісний фрукт?

Старий капітан так і протримав мене, аж поки не причалили. Ледь не силоміць напоїв лимонадом, пригостив фундуком.

Яке тут неймовірне море, Нермін! Вздовж узбережжя розкидані уламки скель, на яких юрмиться морське птаство, а відтак ми йдемо далеченько від берега. Але глибина тут така мала, вода настільки чиста й прозора, що видно піщане дно, водорості, білу гальку. Крізь брижі на воді сонячні промені відбиваються на дні зеленкуватими колами... Прямо під ногами привидом якоїсь фантасмагоричної казкової істоти біжить тінь від пароплава. Поля на гірських схилах навпроти здаються тепер іще барвистішими й яскравішими. Якщо ти вже так прагнеш порівнянь, то я б порівняла їх зі строкатою габою, яка вкрила пагорби...

Щойно пароплав завернув за порослий оливковими деревами мис, показалося містечко. Гарненьке, з червоними черепичними дахами й сонячними зайчиками в шибках. В бухті нам назустріч вийшло два човни. Коли вони наблизились, я побачила наших: дядька, дядину, Ісмет-ханим, Весіме, Ремзі-бея, когось іще з його родини... Вони виїхали зустрічати мене. Поки пароплав причалював, ми з ними спілкувалися — де словами, де жестами.

Нермін, я б оце сьогодні цілий день просиділа вдома, пишучи тобі листа.

Наших сьогодні запрошено на пікнік, який влаштовують родичі нареченого... Я не пішла, сказала, що нездужаю. Ремзі-бей, який готувався до цього ще від дня мого приїзду, раптом засмутився. Сам він наполягати не наважується, тож підсилає до мене своїх численних родичів. Але я затялася.

Зараз вони собі розважаються в оливковому гаю за селом... Навіть, напевно, вже й потомилися. Я знаю все, що там діється, ніби сама там побувала. Старші порозлягалися в затінку дерев... Неквапно ведуть бесіду про цьогорічний врожай... Дехто дрімає... Молодь розбилася на групки й розійшлася по гаю... Що ж до Ремзі-бея та Весіме, то за старою традицією щасливі молодята перед медовим місяцем вечорами ходять на берег моря. А відтак Ремзі-бей тернистою стежкою повів Весіме до моря. Яких тільки дурниць не наробить наївна дівчина, вважаючи, що так вона фліртує зі своїм нареченим. Я лишень подумаю про це — мене одразу сміх бере. Уяви собі, Весіме сідає край стежки: «Я боюся тут спускатися. Мені паморочиться голова...» А Ремзі-бей їй у відповідь починає розводити якусь любовну філософію на зразок: «Кохана моя, я тебе на руках понесу! Мені немає більшої розради в житті, аніж нести тебе отак тернистим життєвим шляхом!»... Або, наприклад, їй у руку вп’ялася колючка... Вона стогне, немов це не колючка, а кинджал, а той метушиться... Авжеж, що ж іще робити Ремзі-бею, як не метушитися: «Дай-но, любонько, я подивлюсь... Дай-но пальчика! Через мене поранився, маленький... Ох уже мені ці бездушні колючки! Як можна кривдити таку малесеньку ручку? Коли малятко заб’є ручку, то мама поцілує — воно й минеться... Можна я тебе так само полікую?» — ширяє він у поетичних висотах. І нарешті, сцени кохання на березі моря... Але я впевнена, що Ремзі-бей усе це промовляє скоріше вустами, аніж серцем. Він, бідолашний, відчуває, що щастя його неповне, а в душі оселилася якась незрозуміла туга. Але про причину він іще й сам не здогадується. Трохи засмучено і мляво прогулюється зі своєю нареченою берегом моря, та й думає собі:

«Так, усе гаразд... Краєвид — чудовий... Погода — гарна... Поруч — наречена, не зустрівши якої, я б до скону не знав, що таке кохання...

Так, Весіме — найвинятковіша з дівчат... Скажімо, ця завзята упертюха Сара й нігтя її не варта... Сьогодні так і не вдалося переконати її піти з нами... Дурниця, звичайно... Але ж як можна бути такою капосною! Її нездужання — суцільна вигадка, не інакше... Напевно, зараз десь повіялась... Якби ми раніше верталися, може, й зустріли б її. Ах, Весіме, серденько моє! Ти мене навчила, що таке любов!»

Це вже не лист виходить, а якийсь роман, Нермін... Я втомилася... З твого дозволу, піду прогуляюся. Піду в іншому напрямку, не в той бік, звідки вони вертатимуться, а повернуся вже затемна... Бувай, Нермін.

VI Сара — Нермін

Нермін,

Отримала твого довжелезного листа. «Очевидно, ваше весілля — це надовго. Неодмінно знайди якийсь привід, хоч на пару тижнів вирвись до Стамбула. А потім повернешся», — пишеш ти. Довго розповідаєш про ваші літні розваги... Марна праця, Нермінчику! Поки що я аж ніяк не можу приїхати до Стамбула... Річ у тім, що мені тут фантастично весело. По-перше, це не таке миршаве, прозаїчне мертве село, як ти собі уявляєш... Щоправда, коли сходиш на берег, перед тобою постає напівзруйноване стареньке містечко: вузькі покручені вулички, по щербатій бруківці яких течуть помиї... Перехняблені хатини з кривими стінами з почорнілого дерева або цегли-сирцю, по яких в’ється виноград або порозвішувано папуші тютюну... Кав’ярні, повні гульвіс у шароварах... Малесенькі крамнички, вітрини яких від пилу та іржі немов затуманіли... На вулицях напівголі діти граються з худющими козами та забрьоханими собаками... Коротше кажучи, перше враження — зовсім кепське. Але щойно виїдеш з містечка — картина різко міняється... Багато хто з мешканців забагатів... А коли є статки, то вже, звісно, не подобається і стара домівка, і сусіди — хто не вибрався із злиднів... Почали люди перебиратися за місто, до оливкових гаїв... Там почуваєшся буквально як на дачі в Стамбулі... В оливкових гаях понабудували гарненьких будиночків, вишуканих особнячків... Родина нашого Ремзі-бея — взірець місцевих багатіїв. Вони вже віддавна більшу частину року проводять у Стамбулі... Перепрошую, але вони цінують і люблять Стамбул більше, аніж самі стамбульці. Для них ідеал — не відрізнятися від стамбульців ні одягом, ні стилем життя, ні мовою... Тому я тобі можу сказати, що протокол та етикет тут ще суворіші, ніж у Стамбулі...

В найнесподіванішому місці раптом хтось починає насвистувати мелодію, яка тільки-но стала звучати в стамбульських барах... Ну не дивина? На якійсь типово турецькій веранді раптом бачиш сукню, пошиту за останнім словом моди... А від грамофонів взагалі вже аж нудить... Скоро вже чабани замість сопілки носитимуть за поясом портативні грамофони... Мені найбільше шкода цикад та жаб. Їм, бідолашним, мабуть, здається, що грамофон — це чудернацька тварина, що з’явилася в цих краях, аби скласти їм конкуренцію. Вони розуміють, що як не співай, а його дикого реву не перекричиш, і впадають у розпач...

Коротше кажучи, цей край зі своїми новомодними дачами в типово турецькому містечку скидається на молодика, який нап’яв з шароварами фрака.

З низки причин, про які довго розповідати, весілля трохи відкладається... Але нікого це не засмучує, в тому числі й наречених...

Дядьків будинок перетворився на готель, на першокласний розважальний заклад. Повсюди живуть гості, навіть у комірчинах садівників... За кілька днів начебто приїжджає сімейство ще якихось родичів. Ремзі-бей ставить намет, очевидно, для них. Більшість гостей — це запрошені на весілля родичі... Нермін, скільки ж у нас цих родичів — близьких і далеких! Якісь кузини, кузени, дядьки, тітки — годі навіть запам’ятати, як кого звуть... Якщо всіх докупи зібрати, то на цілу країну вистачить. А крім них є ще й купа безцеремонних друзів сім’ї...

Але це ще не всі весільні гості в особняку... Родина нареченого теж товчеться тут днями й ночами... Вони буквально ходять додому лише поспати... Ну а додай до цього ще й завсідників-сусідів — от і буде тобі повний список.

Наша весільна компанія нагадує найпишнішу, найколоритнішу в світі театральну трупу... Якщо я представлятиму тобі всіх по одному — це забере багато часу. Відтак я тобі їх класифікую за амплуа, мов справжніх артистів. На першому місці хай будуть люди літні й солідні на чолі з дядьком та дядиною.

Цих у свою чергу можна поділити на дві групи... Частина з них, наприклад, мої дядько з дядиною — прихильники нових віянь; решта, слідом за Ісмет-ханим та її чоловіком — махрові консерватори... Цим не подобається сучасний спосіб життя, він їм здається потворним. Втім, вони переконані, що до них все одно ніхто не дослухатиметься, тож їм нічого не лишається, як скласти зброю... Вони просто гірко, з натяком, посміхаються одне одному, приречено кивають головами, махають руками — і все...

Схоже, роль цих старійшин зводиться до того, щоб обережно втручатися, коли молодь зовсім розперезується.

Ще одна важлива група — це молоді жінки й дівчата... Одні по-американському розкуті, галасливі та відчайдушні; інші — по турецькому потайні та замріяні...

Далі йдуть парубки... Не знаю, чи є сенс їх описувати. Сучасні парубки всі такі однакові... Поміняй обличчя хлопцям із нашої стамбульської компанії — і матимеш точне уявлення про цих...

І у всіх ті самі думки, ті самі прагнення, всі однаково претензійні...

Ну і, нарешті, безглузді статисти третього, четвертого плану, завдання яких, вочевидь, зводиться до того, щоб винести чи прибрати реквізит та створити масовку...

Ти можеш собі уявити, який рейвах зчиняється, коли всіх цих акторів та актрис життєвого театру зібрати без діла докупи... Безугавні ігри, жарти, пустощі, музика, танці... Час від часу за кулісами виникають короткі флірти, сердечні фантазії, любовні пригоди...

Ти, звичайно, здогадуєшся про моє місце в цій трупі, Нермін... Я тут свого роду примадонна... Я з величезним задоволенням і дуже старанно граю цю роль. І всі так чи інакше визнають мою зверхність...

Я ніби причаровую до себе погляди й серця.

Зараз мені тут по-справжньому весело... Сподіваюсь; тепер ти віриш, що я була щира, коли казала, мовляв, найближчим часом не збираюсь повертатись до Стамбула?

Тут я перерву свого листа, Нермін. Завтра ввечері родина Ремзі-бея влаштовує бенкет. Декого з запрошених туди ми побачимо вперше.

Щойно в двері тихенько постукав Ремзі-бей. Я його впізнаю за повільними кроками та за тим, як він із півхвилини вагається, перш ніж постукати.

Ніяково усміхаючись, дядьків зять промовив:

— В мене до вас величезне прохання... Воно може видатись дещо дивним, але... Ми хочемо, щоб на завтрашній вечірці було справді весело, щоб нічого не бракувало. Ви не могли б допомогти нам скласти програму, Саро-ханим?

Звичайно, я не могла відхилити це прохання. Тому поки що адью, Нермін...

VII Сара — Аднану-паші

Зрадливий мій татусю-пашусю,

Ти скаржишся, що я тобі не пишу. Сказати, що не маю часу, було б неправдою, адже в цьому тихому селі на березі Мармурового моря в мене немає іншого діла та іншої втіхи, аніж лежати в затінку оливкового дерева й читати книжку, або сумувати за тими, хто мені любий. Авжеж, я б знайшла час написати тобі листа. Але ніде правди діти, скільки я себе не силую — ніяк не можу примусити. Дуже вже я на тебе ображена, тату... Ти послухав бозна-кого, забрав до себе маму, а донечку свою залишив тут. Сердешна Сара тепер мов те лелеченя, що його лелека викинув з гнізда.

А сказати тобі ще щось, татусю? Я ображаюсь не тільки на тебе, а й на маму теж. В тому, що я залишилась тут, є також її провина. Я й так почувалася безбатченком, бо тебе ніколи немає. А вона, їдучи до тебе, навіть не подумала, що мені буде зовсім тяжко, що я тепер буду зовсім сиротою... Так, татусю, я тепер, мов та сирітка: і без батька, і без матері. До того ж я ще й ревную тепер маму до тебе. Хтось колись бачив такі ревнощі? Але що вдієш, якщо це правда? Час від часу я кладу книжку на коліна й заплющую очі. Теплий легіт безупинно колише оливкове листя, через нього просіюється на мене сонячне проміння, а я уявляю вас... Ніби на власні очі бачу, як ви з мамою сидите одне навпроти одного, як ви під ручку йдете стежкою десь у полі. В цю мить ви, напевно, навіть не згадуєте, що десь на світі у вас є донька... Мимоволі в душі у мене закипає обурення, на очі навертаються сльози... Ах, тату, як же ти жорстоко зі мною вчинив!.. А тим часом я... Гаразд, розповім уже й про це... Я досі так і не вийшла заміж, не звила собі гніздечка лише з остраху, щоб це не завадило мені шанувати свого тата... А ти знаєш, які люди мене сватали...

Твій близький друг — чи не однокашник — імпозантний паша... Багатий, мов Гарун, величний, мов Геркулес чи халіф Алі, торговець фундуком із Трабзона... Єгиптянин-мудерріс[18]з Аль-Асгар,[19] освічений, мов Авіценна, та вродливий, мов Йосип Прекрасний... Депутат з осяйним, мов місяць, обличчям та блакитними очима, які він примружує, аж здається, ніби його сліпить сяйво власних щік... Шикарні молодики з зовнішністю манекенників... Коротко кажучи, сваталося чимало достойних людей. І попри ваші наполягання, я всім їм відмовила, татусю-пашусю... І всі ці жертви були заради тебе, а інакше у мене вже було б своє гніздечко. Я дівчина тиха й скромна, тож не наважилася б піти за достойника, але могла б скласти пару якомусь скромному, працьовитому й чесному чоловікові.

Ти невдовзі відправиш маму, правда ж, татусю-пашусю?.. Чесне слово, я б не стала вас розлучати на зиму. Якби ж не хвороби, якби ж не це слабке здоров’я... А раптом я занедужаю? А раптом не просто занедужаю, але й... не наважуюсь навіть сказати... Між чужими людьми, далеко від своїх рідних... Гаразд, татусю-пашусю... Не буду тебе даремно засмучувати... Я живу собі тихо й відлюдно в дядьковому маєтку... Рекомендовані Гайдар-беєм сонячні ванни йдуть мені на користь... Спати лягаю рано... Твоя Сара живе життям простої сільської дівчини й постійно думає про тебе.

VIII Сара — Нермін

Люба Нермін,

Ми вже й тут сплутали день із ніччю... Знаєш, є дуже відоме повір’я, мовляв, не годиться світанок зустрічати в ліжку. Кажуть, той, хто зустрічає світанок у ліжку, цілий день ходитиме, як зварений, голова болітиме... Так от, недаремно казали старі люди, і ми намагаємося в міру своїх сил по-їхньому й робити. Переважно не розходимось спати, поки не побачимо світанку. Але щось у мене прокидається недовіра до слів наших благословенних предків. Я хоч і не стуляю очей, поки сонце не зійде, але здебільшого вставати мені від того не легше. От і сьогодні я прокинулась ледь жива. І ще години зо дві мені поболювала голова... Вночі гуляли до нестями в маєтку Ремзі-бея... Зараз уже полудень, але дехто ще спить... А ті, хто попрокидався, соваються туди-сюди з набряклими очима, бліді, змучені й мовчазні...

Я порівнювала нашу компанію з театральною трупою. На вчорашньому бенкеті компанія проявила себе з іншого боку — постала у вигляді цирку. Цим ми завдячуємо нашим новим друзям-спортсменам. В одному з попередніх листів я розповідала тобі, що за півтори години їзди від міста на березі моря стали табором спортсмени. І навіть розлого писала про те, як один із цих халамидників вдав із себе потопельника і цим розбурхав весь пароплав.

Ці спортсмени — чоловік п’ятнадцять молодиків. Вже кілька років поспіль вони припливають сюди на невеличкій яхті й стають табором на два-три місяці.

Серед них є знайомі родини Ремзі-бея. Вчора ми запросили спортсменів на вечірку в саду — так, задля різноманітності. Ми одразу ж із ними потоваришували. На природі якось швидше відкидаєш всі оті церемонії. А вони, як виявилось, дуже веселі й порядні хлопці...

Приїхали вони, вже як стемніло. Це було видовище — годі й розповісти. Поначіпляли на велосипеди паперових ліхтариків — червоних, зелених... Уяви собі: в темряві по дорозі, що спускається з сусіднього пагорба, поміж оливок пливуть мерехтливі вогники. Це треба бачити...

А ми, вбрані в усе барвисте, самі, мов ті ліхтарики, вийшли натовпом їх зустрічати.

Бравурні пісні, які вони хором співали на всі свої могутні груди, долинали до нас із відстані десяти-п’ятнадцяти хвилин їзди. І ось за одним із поворотів ми зустрілися. Спів миттєво стих. Вони мовчки позіскакували з велосипедів та збилися до гурту, немов готуючись дати відсіч небезпеці.

Очевидно, в своєму таборі за атлетичними вправами, плаванням та боротьбою хлопці трохи здичавіли. Від жінок вони просто сахалися.

Правду кажучи, було від чого й відсахнутися. Строката юрма дівчат і жінок — нас було десь із двадцятеро, не рахуючи ще й чоловіків... Обидві процесії вишикувалися одна навпроти одної. З їхнього боку наперед вийшов якийсь довготелесий парубок, з нашого боку — молодший брат Ремзі-бея Латіф-бей. Власне, саме він з ними й приятелює... Латіф-бей, на відміну від старшого брата, не їздив по Європах... Єдина його пристрасть — полювання. Для кожної пори року, ба чи не для кожного місяця, в нього є своя дичина.

Ремзі-бей позавчора розповідав про його дивацтва. Уяви собі це нещастя: полюючи взимку на дику качку, може тижнями сидіти в очереті на березі річки, в якомусь схроні, що нагадує ведмежачий барліг... Що тобі сказати... Кожен божеволіє по-своєму... Аж ось, коли довготелесий очільник спортсменів та Латіф-бей саме знайомили між собою обидві сторони, раптом почулося ревіння мотора...

З-за юрби спортсменів вилетів мотоцикл і, здійнявши куряву, пролетів повз нас. Наші поперелякувались, дехто навіть сховався в кущах при дорозі... Водій мотоцикла, судячи з зовнішнього вигляду, був одним зі спортсменів. Але з якого дива він промчав, аж мало нас не подавив?

Я подивилася на спортсменів. Вони теж, як і ми, не второпали, що сталося, і тихенько про щось перемовлялись.

Довготелесий очільник голосно сказав Латіф-бею:

— Це Гомункулус... Черговий його вибрик... Вибачте.

— Куди це він, цікаво?

Той тільки посміхнувся та знизав плечима.

Процесія мовчки попрямувала до саду Ремзі-бея... І вони, і ми на деякий час стали солідними й серйозними.

Я йшла позаду на самоті. Ремзі-бей, який ішов під руку з Весіме, вповільнив ходу. Раз по раз він зупинявся, показував своїй нареченій рукою щось вдалині, заговорював її, зволікав.

Це був маневр, аби затриматись і побесідувати зі мною.

Бідолашний Ремзі-бей віднедавна взяв нову моду: коли всі ідуть на прогулянку, інколи ми відокремлюємось від гурту. Ремзі-бей під ручку з Весіме намагається будь-що опинитись поруч зі мною... Він так старається, щоб наречена не розкусила його маневрів, що аж прямо розумнішає на очах.

— О, це ви, Саро-ханим? А чого ви так відстали?

— Не знаю... Так вийшло.

— Вечір обіцяє бути веселим.

— Схоже на те... Щойно повз нас промчав якийсь тип на мотоциклі... Кажуть, якийсь Гомункулус... Мені аж цікаво стало.

Ремзі-бей, задоволений тим, що виникла тема для довшої розмови, заходився розповідати:

— Гомункулус — верховод цих спортсменів. Це унікум... Людина надзвичайної сили й спритності. Який із видів спорту не візьми — він скрізь перший. Але справжня його пристрасть — мотоцикли... Крім того, він чудово плаває... Він у морі почувається вільніше, аніж у садку власного будинку...

— Ми коли пливли сюди, то якийсь спортсмен у морі вдав із себе потопельника, і ми всі повірили. Чи це, часом, не він був? — сказала я.

— Та він же, він! — підтвердив Ремзі-бей. — Його ще кличуть Бичком, знаєте, є така риба? Але це скоріш не за те, що спритно плаває, а за обличчя. Ви на його вид поглянете — ну бичок, та й годі.

— Ви вже й Гомункулусом його назвали, і Бичком, а справжнє ім’я так і не згадали...

— Справжнє його ім’я Зія. Але його мало хто знає, як Зію. Всім він відомий, як Гомункулус.

— А з якого дива?

— Не знаю, дивились ви чи ні... Гомункулус — це герой одного фільму. Там нібито одному вченому вдалося створити штучну людину-робота. Вона багато в чому перевершила справжніх людей. Приміром, була фізично витриваліша, сильніша. Розумово довершеніша за нас... Коротше кажучи — ідеальна людина. Але одним не зміг наділити великий вчений цю штучну людину — серцем, почуттями.

— А, так його за це Гомункулусом прозвали?

— За це. Гомункулус — сильний, розумний, рішучий, вольовий, веселий, можна навіть сказати, аж занадто — подекуди аж до блюзнірства. Але бездушний, мов камінь. Йому не шкода тих, хто помирає, він сміється над чужими стражданнями... Прив’язаність та ніжність він вважає смішною слабкістю... Пристрасне кохання в його очах — безглузда казка... Любов до матері, батька, братів, сестер, дітей для нього — незбагненна загадка... З цієї точки зору він справжнісінький робот.

— Скільки йому років?

— Тридцять-тридцять п’ять...

— І що ж, він ніколи в житті нікого не кохав?

— Та ви що! По-перше, слово «прекрасне» для нього — порожній звук... Прекрасний краєвид, прекрасна музика, прекрасна тварина — це все для нього загадка... А закоханих він вважає хворими.

— А якби він, приміром, дізнався, як сильно ви кохаєте Весіме?

— Ми з ним близько не товаришуємо... Якби я був із тих його друзів, хто готовий зносити його примхи, то я певен, що він силоміць запроторив би мене до ліжка й почав би відпоювати відварами липового цвіту та насіння льону... Аби ви зрозуміли, наскільки це бездушна людина, розповім вам про один випадок. У нього був друг, із яким вони разом виросли, були один одному майже як брати... І ось цей його друг отримав жахливе поранення на війні, лежав у шпиталі. Гомункулус не відходив від його ліжка ні вдень, ні вночі.

У пораненого в Стамбулі залишилась прекрасна наречена... Бідолашна дівчина, дізнавшись, що її коханий помирає, не могла всидіти на місці... Вона стала побиватися, мовляв, я мушу його востаннє побачити... Попри всі умовляння рідних, вона вирушила до нього і після трьох днів дороги напівжива добралася-таки до шпиталю. Хотіла востаннє пригорнутися до свого пораненого коханого. Але цей здоровань Гомункулус став у дверях і каже: «Хворий у важкому стані. Лікар сказав нікого до нього не пускати. Я не можу вас пропустити». Дівчина ридає, кидається йому ноги цілувати... Але ж хіба Гомункулус на таке зглянеться?

— А там що, більше нікого не було? Нікому було втрутитись?

Ремзі-бей сумно посміхнувся:

— Ви не знаєте Гомункулуса... Хто насмілиться йому суперечити? Але трагедія на цьому не скінчилася... Хворий у передсмертних муках почув голос своєї нареченої й собі став благати Гомункулуса... Хіба можна відмовити людині, що лежить на смертнім одрі? А тим більше, якщо це друг дитинства, можна сказати, брат... Але Гомункулус і тут був невблаганний. «Лікар сказав — не можна. Що я можу вдіяти?» — і зачинив двері зсередини на засув. Дівчина ще якийсь час побивалася під дверима, а коли її врешті-решт напівпритомну виносили звідти, поранений сконав на руках у друга... Бідолашний, напевно, помер у сльозах...

Ця розповідь вразила мене до глибини душі. Я аж скрикнула від обурення:

— В цьому винні ті бездушні потвори зі шпиталю! Треба було гуртом накинутись і роздерти цього недолюдка на шматки!

Ремзі-бей знову гірко посміхнувся:

— Ось такий він, Гомункулус, Саро-ханим... Але він нікому не заподіює шкоди... Йому навіть подобається робити людям добро...

— А чого він промчав повз нас, мов навіжений?

— Його товариші й самі не второпали. Гомункулус пообіцяв, що буде сьогодні на вечірці. Виїхав разом із усіма, як нормальна людина. І раптом, нікому нічого не сказавши, зник. Ви ж самі бачили... Вони теж стояли ошелешені.

— Він і справді божевільний!..

— Я здогадуюсь про справжню причину... Йому, мабуть, здалося, що в компанії забагато жінок.

— То він засоромився?

— Та ви що! Гомункулус зухвалий, а в деяких випадках — просто нахабний. Я вам щойно розповів, що це бездушна людина, не здатна любити, не здатна розуміти прекрасне в жодному з його проявів. Тож не дивно, що він — женоненависник. Гомункулус уникає жінок. Іноді, коли він вимушений з ними спілкуватися, то спочатку поводиться ґречно... Потім не втримується і потроху починає викидати коники.

— Мені вже прямо кортить побачити цього женоненависника! — сказала я. — Цікаво, куди він помчав?

Ми вже підійшли до саду... В саду ще з півгодини панувала нестерпна офіційна атмосфера. Ми вже навіть пошкодували, що запросили цих спортсменів. Вони, як і під час нашої зустрічі на дорозі, всі збилися докупи, мало не зайняли оборону в одному з куточків саду. Соромились підійти до нас, заговорити.

Ці міцні, здорові хлопці з мідними від сонця напіврозхристаними грудьми та обличчями ніяковіли, мов діти. Чимось їх пригощаєш або про щось питаєш — червоніють, починають заїкатися.

Бачимо — наші гості не з розряду невгамовних салонних щебетунів... Якщо не проявити ініціативи — можна простояти аж до ранку, вони собі тупцятимуться й далі... Хоч-не-хоч, довелося міняти тактику.

Я підізвала до себе Хандан:

— Ти ж у нас, — кажу їй, — спортом цікавишся, про футбол у газетах читаєш. Почни розмову про останні спортивні події — хай їм трохи язики порозв’язуються...

Хандан усміхнулася, кивнула головою й пристрастно завела мову про якийсь боксерський поєдинок:

— Я не розумію, як можна було так програти! — гарячкувала вона, навмисне роблячи великі очі.

— А по-моєму, все логічно, — підхопила я розмову. — Я очікувала на такий результат. Як на мене, перемога була цілком заслужена.

Я емоційно, з азартом сперечалася з Хандан, не маючи при цьому жодної уяви, хто там виграв, а хто програв. Наш тактичний хід виявися ще ефективнішим, ніж я сподівалася. Спортсмени вмить розворушилися.

Спочатку один кинувся коментувати. Але після перших же його слів втрутився другий, третій. Незабаром вони всі горлали одночасно.

Немовби прагнучи надолужити простояний нишком у кутку час, вони з величезним завзяттям сперечалися між собою. Коли бракувало слів, вони допомагали собі головою, руками, ногами, унаочнюючи перипетії двобою; аби заохотити співбесідника до розмови, раз по раз вигукували: «Ясно?! Зрозумів?!», штурхаючи при цьому один одного..Охочих говорити незабаром стало більше, ніж готових слухати, і до розмови стали залучати нас. Подекуди в запалі з вуст у того чи іншого оратора зривалось якесь міцне слово; він одразу ж червонів і вибачався.

Один опецькуватий хлопець роз’яснює своєму товаришеві якісь тонкощі удару, а той не слухає; цей його штурхає: «Ясно тобі?!», а той у відповідь дає йому ліктем добрячого стусана й далі розповідає щось своє комусь іншому. Врешті-решт, цей бачить, що розмовляє сам із собою, ніяковіє й хоч-не-хоч звертається зі своєю розповіддю до мене.

Неподалік інший спортсмен розповідає дядькові й дядині Макбуле про останню перемогу і для наочності ставить свого товариша в оборонну стійку. Той зігнув ногу в коліні, сховав обличчя за кулаками і стоїть, мов укопаний, а цей підстрибуючи крутиться навкруг нього, тицяє кулаком між стулені руки й коментує. Час від часу кулак навсправжки влучає бідоласі то в обличчя, то по щелепі.

А якби ти побачила Ісмет-ханим, то взагалі померла б зі сміху... Кремезний парубок, якого товариші називають Джемаль-абі,[20] про щось розповідав — я здалеку недочула, про що саме, — тоненьким, мов у євнуха, голосом; аж диву даєшся, як такий голос може зароджуватися в цьому тілі, кряжистому, мов стовбур дерева, яке рясно поливали. Ця писклява розповідь супроводжувалася рвучкими, страхітливими жестами, кожен із яких міг би вбити на місці теля. Щоразу, коли здоровань, стиснувши кулака, підносив його до носа Ісмет-ханим, бідолашна відступала на крок назад і часто-часто, мов мавпочка, кліпала очима.

Слава Богу, почалися танці — вони й урятували бідаху. Ті самі танці, проти яких Ісмет-ханим так палко виступає.

Танці хутко всіх роззнайомили. Очевидно, це була наша єдина точка дотику. Розмови стали невимушеними.

Таким чином, з самого початку ми страшенно хвилювалися, як пройде вечірка, а коли почало світати, було шкода, що так скоро настав ранок. Ми щиро потоваришували з нашими новими гостями. Дядько в п’ятницю влаштовує на їхню честь звану вечерю. Отак ми залучили до нашої весільної компанії ще й спортсменів... Ну то що, хіба я неправа була, коли казала, що наша компанія перетворилася на цирк?

Попри перше враження, яке справили наші нові друзі, вони виявилися хорошими хлопцями...

Спортсмени пообіцяли в п’ятницю на вечерю привести з собою й Гомункулуса. Не знаю, чому, але вони його дуже шанують. Цієї ночі навіть не могли на всю губу веселитися. «Як не крути, але без нього гульба — не гульба», — раз по раз засмучено казали вони, зовсім не зважаючи на те, що нас це може образити.

«Він у нас не надто тактовний, — заявили вони врешті-решт, — і, потрапивши в компанію з жінками, може нарубати дров, але ви на нього не ображайтесь... В п’ятницю ми будь-що його приведемо».

В наступному листі я тобі в подробицях розповім про цю вечерю. Оревуар, Нермін!

IX Сара — Нермін

Вчора я мала честь познайомитися з Гомункулусом.

Наші друзі-спортсмени дотримали слова, мало не силоміць притягли женоненависника до нас.

Звичайно, столи знову накрили в саду, під деревами. Ми тут живемо просто неба, як бедуїни.

Я спостерігала за Гомункулусом звіддаля, з темного кутка. Мені здавалося, що він має бути величезним, мов статуя, жахливим і похмурим монстром. А він виявився середнього зросту, навіть трохи нижчим. А руки й ноги в нього, я б сказала, просто маленькі. Проте з рухів відчувається, що він сильний і спритний, мов тигр.

Щодо його обличчя — я не знаю, як його тобі описати, Нермін. Пам’ятаєш, в підручнику географії був малюнок, на якому зображено представників різних рас: білої, жовтої, чорної та червоної? Уяви собі ці картинки. А тепер візьми гостроверху маківку африканського негра з коротесенькими кучериками. Під нею розташуй трохи опуклого європейського лоба. Ще нижче приліпи китайські чи японські брови з задертими догори кінчиками, мигдалевидні розкосі очі. Додай до цього широке, масивне, хиже підборіддя індіанця. Тепер розфарбуй цю мармизу згори донизу в червоний колір індіанської шкіри. Ось тобі й Гомункулус... А тепер можеш сісти перед цим витвором і помилуватися. Диво дивне, на що тільки здатен Творець! Не пам’ятаю, чи є серед тисячі й одного імені Аллаха ім’я «саркастичний»? Напевно, Творець, працюючи над Гомункулусом, добряче упрів, поки спромігся створити такий неперевершений карикатурний шедевр...

Виховуючи дітей, ми повчаємо їх: «Не робіть цього, не кажіть того, бо гріх. Будете горіти в пеклі, і Забані[21] вириватимуть вам щипцями язика». Краще б ми натомість лякали їх так: «Не чиніть гріха, бо на тому світі будете схожі на Гомункулуса» — дітки б тоді геть усі росли побожними та благочестивими, як Ебуссууд-ефенді,[22] били б поклони в молитві, не розгинаючи спини.

Ремзі-бей казав, що Гомункулуса ще кличуть Бичком. Я ніколи не бачила бичка, але Гомункулус своїми скошеними вилицями та формою рота справді нагадує якусь чудернацьку рибу. Особливо рот так схожий на риб’ячий, що коли він розтуляється в усмішці, і ти бачиш низку здорових і гарних людських зубів, то аж моторошно стає.

Щоб завершити опис женоненависника, потрібно перерахувати ще й шрами, рани й наліпки з пластиру, якими прикрасили це обличчя падіння й борюкання, бутси футболістів та кулаки боксерів.

Недаремно кажуть: «що б Творець не зробив — все на благо». Згодна, Нермін? А якби, не доведи Господи, він не був женоненависником, а був би ласий до нашої сестри?

Я продовжувала спостерігати за ним зі своєї схованки. Це було цікаве й повчальне видовище. Два дні тому він, щойно побачивши нас, панічно втік, промайнув і зник у темряві, мов той нічний птах. Сьогодні його мало не силоміць притягли сюди. Чи не повинна була людина з таким єством здичавіло, перелякано забитися десь у куток, набурмоситися й сидіти там?

А цей навпаки, був веселий і невимушений. Вперся до саду, мовби він тут завсідник; не пройшло й п’яти хвилин, як його веселощі перетворились на блюзнірство, а невимушеність — на нахабство.

Навколо нього зібралася юрба дівчат. Вони дивилися на нього, як глядачі в цирку, коли очікують на виступ дресированої екзотичної тваринки. А Гомункулусові й байдуже. Руки в кишенях, в роті — цигарка, знехотя посміюється та цідить слова.

Я вийшла на сцену останньою. Нас відрекомендували одне одному. Я стрільнула очима та всміхнулася якнайчарівнішою усмішкою. Погляд його розкосих очей на мить зупинився на мені. Він витяг руку з кишені. Не виймаючи з рота цигарки, зронив: «Дуже приємно». А потім розвернувся до мене спиною й продовжив свої теревені.

З красунею Сарою так поводилися вперше відтоді, як вона стала юнкою. Буває врода потайна, вона діє поступово, мов повільна отрута; проходять місяці, а то й роки, поки вона повністю проявить себе. Врода Сари не така: ніби чари, з першого ж погляду проникає в серце. Сара підмітила: хто б не глянув їй в обличчя — будь то чоловік чи жінка — дивиться зачудовано, кілька хвилин не може відвести очей.

Сара звикла подобатись; вона сприймала це як належне, як данину своїй вроді, яку всі зобов’язані платити.

Тимчасом цей Гомункулус звернув на мене навіть менше уваги, аніж звернув би на кошеня, якби те раптом вибігло перед ним на дорогу.

«Ну то й що з того?» — скажеш ти. І матимеш рацію. Але моя впевненість у власній красі та надзвичайності вселила в мене надію. «Хоч би в нього був камінь замість серця, але ж все одно він — людина, — думала я собі. — Проти мене йому не встояти».

Я відійшла, дещо збентежена.

Гомункулус продовжував базікати. Попри деякі блюзнірські вибрики, говорив він доладно. Втім, Хандан утнула штуку: необачним питанням збила розмову на слизьке:

— Про вас кажуть, що ви ворог жінок. Звісно, це дурниця...

Гомункулус із чудернацькою посмішкою відповів:

— Авжеж... Як на мене, соромно бути ворогом жінок. Людина, яка має почуття гідності, суперничатиме тільки з рівнею. А ворогувати з жінками — це все одно, що цілити з рушниці в малу дитину. Очевидно, вашого покірного слугу просто оббрехали.

Слова Гомункулуса потонули в обурених вигуках жіноцтва. Але він на це не зважав.

— Як же з ними ворогувати, коли вони на твою силу відповідають сльозами та істерикою? Намагаєшся їм щось довести логічно — вони починають репетувати.

Тепер уже до жіночих голосів долучилися й голоси спортсменів. Бідолашні вже пошкодували, що привели сюди Гомункулуса. «Гомункулусе, схаменись! Отямся!» — намагалися вони його вгамувати, самі червоніючи від сорому. Тоді він, мов актор, раптово змінив личину, і перед нами постав засоромлений, ніяковий чоловічок.

— Шановні пані... Мене не можна пускати між люди... Я ж неодмінно щось таке встругну, що порядному товариству, яке люб’язно ставиться до мене, як до людини, — буде прикро, а моїм друзям — за мене соромно... Та й мені буде ніяково. Інколи я, мов нормальна людина, попервах кажу щось доладне й доречне, але потім мене починає заносити, я й сам це відчуваю... Але вже не можу себе стримати, мов той кінь, що закусив вудила... Правду кажучи, мені дуже соромно... Таких вибриків не можна пробачати... Втім, я сам собі придумаю кару. Та таку, що й вам буде до душі.

Всі, хто був у саду, включно з челяддю, що прислуговувала коло столів, зібралися довкола Гомункулуса й слухали, витріщивши від подиву очі. Можна було подумати, що йде смішна циркова реприза. Гомункулус, по-суддівському піднісши руку, проголошував собі вирок.

— Щоправда, та панянка, яка задала питання, теж не без гріха... Але те, що вчинив ти, не підлягає виправданню.

— Що поробиш, Ваша честь... У мене в роті слова не тримаються, як вода в дірявому міху. Це просто хвороба якась. Хоч лікаря клич. Біда моя лише в одному: в мене що на думці, те й на язиці... Нічого не вдієш: я в світ не виїжджаю, в салонах товктися не звик. Не вмію я казати протилежне тому, що думаю...

— Заткни, пельку! Я визначив тобі міру покарання... Я виганяю тебе геть із цієї вечірки! Геть! Негайно! Не для тебе тепер приємні розмови ґречного товариства, не для тебе тепер це розмаїття райських страв, якими прикрашені столи...

— Але ж, Ваша честь...

— Годі базікати! Давай, давай... Налі-во! До хвіртки кроком руш!

Гомункулус попрямував до виходу, прибираючи по дорозі чудернацьких поз, ніби його тягнуть чиїсь невидимі руки, хтось невидимий підганяє стусанами та копняками.

Йому справді стало соромно за свою мимовільну безтактність? Чи, може, він знайшов привід втекти з велелюдного місця, зрозумівши, що тут йому не до вподоби? Не знаю. Безперечно лише те, що Гомункулус, вийшовши за хвіртку, назад уже не повернеться. Дядина Макбуле зі сміхом притьмом кинулась йому навперейми:

— Це надто м’яка кара, Зія-бей. Дозвольте ми для вас вигадаємо щось суворіше. Ми залишимо вас тут аж до ранку!

— Так! Правильно! Не відпускайте його! — почулися голоси.

На Гомункулуса, власне кажучи, ніхто по-справжньому й не розсердився. Сердяться ж лише на того, кого сприймають всерйоз, правда ж, Нермін?

Гомункулус, стоячи перед дядиною, легким кивком голови висловив свою згоду.

— Дякую, — сказав він, — але ви ж мою натуру знаєте. Якщо знову щось утну, то вибачайте...

Сказавши це, він розчинився в натовпі.

Реприза головного клоуна нашого цирку, здавалось, скінчилася. Його приятелі пішли танцювати, а він самотою блукав садом, раз по раз підходячи до столів, аби перехилити келих.

Чомусь того вечора мої думки були зайняті цим типом більше, ніж будь-ким.

«А що якби вигадати цьому женоненависникові кару, набагато суворішу, аніж та, яку запропонувала дядина Макбуле? Таку, щоб він зрозумів, що таке справжня жіноча сила. Таку, щоб поквитатися з ним за дівчину, яку він не пустив востаннє побачитися з нареченим, що лежав на смертному одрі. Так, його треба провчити, щоб більше ніколи не говорив про жінку з такою зневагою!»

З такими думками я підійшла до Гомункулуса. Він стояв, спершися спиною на дерево, як і раніше, тримаючи руки в кишенях, і спостерігав за танцями.

— Ви не танцюєте, Зія-бей? — приязно спитала я.

Він, не міняючи пози, відповів:

— Дивлюсь.

— Вам, здається, не подобаються танці?

— Як на мене, то будь-який рух — це добре. Від танців користь не менша, ніж від гімнастики.

— Чого ж ви тоді не танцюєте?

— Я танцюю, але... Ці танці не для одинаків... Танцювати треба з кимось. Причому партнер не може бути чоловіком, як, скажімо, в боксі, правда ж? Це неодмінно мусить бути жінка...

Він злегка усміхнувся, так само не повертаючи до мене голови.

— А ви — женоненависник, — підхопила я.

— Оце вже як зажив слави, то хоч помирай...

— А що ж, хіба неправду кажуть? Таж ви й самі це щойно підтвердили.

— Змилуйтеся, панянко... Я й так тут щойно дров наламав. Ще за те не відбув, тож не вводьте мене знову в гріх... Облишмо цю тонку матерію.

— Навпаки, давайте щодо неї подискутуємо.

Нарешті Гомункулус повернув до мене обличчя. Зміряв мене поглядом своїх розкосих очей.

Перший мій крок виявився вдалим. Я хотіла його роздратувати, втягти у жваву розмову, а потім раптово поміняти тактику.

Кажу тихим, лагідним голосом:

— Я не така, як решта дівчат, Зія-бей. Зі мною можна подискутувати. Я ніколи не ображаюся на правду. Отже ви можете бути зі мною щирим, як із другом.

Гомункулус ще раз зміряв мене поглядом, потім знову відвернувся туди, де танцювали, й відповів:

— Ну тоді вибачайте, я попереджав... Вам добре відомо, що ці танці придумані африканськими аборигенами... Як на мене, аборигени — найдосконаліші, найприродніші з людей. Їх поки що не спаскудило те, що ми називаємо цивілізацією. Їхнє тіло — мов криця, їхні рухи рвучкі й енергійні, мов гірський водоспад. То скажіть, панянко, як може це збіговисько калік виконувати танці, створені такими людьми? Як їм не соромно?

Гомункулус вказав рукою на танцюристів і з гірким сарказмом посміхнувся.

Я спробувала заперечити, аби він не здогадався про мій маневр:

— Але ж погодьтеся, що у аборигенів не знайдеш такої гармонії та грації, як тут.

— Як на мене, запорукою гармонії та грації є сила. А тут ти вхопив собі худющу, мов жердина, хирляву дівку, та й давай її крутити на всі боки... Що за приємність, ніяк не второпаю...

— Так-то воно так, але коли таку дівчину тримає в обіймах такий дужий чоловік, як ви...

Гомункулус не дав мені договорити, знизав плечима:

— Панянко, невже ви справді вважаєте, що такому чоловікові, як я, можуть бути до вподоби такі танці? Легше вже, мабуть, танцювати з повним кошиком яєць на голові. Тільки знай клопочись, мов нянька, щоб ненароком не зробити панянці боляче... Уявіть, наприклад, що ми танцюємо з вами. Раптом я випадково роблю якийсь хибний чи занадто різкий рух, і у вас, не доведи Боже, — вивих зап’ястя. Або перелом одного з ваших точених пальчиків... Ви починаєте мелодійно ойкати від болю... Або ж я наступаю вам на ніжку, і вона стає пласкою, мов камбала... Присівши, ви хапаєтеся за понівечену ніжку й гірко плачете.

Гомункулус зображував мене у найбезглуздіших ситуаціях і нахабно реготав. Я ледь стримувалася, щоб не кинутися на нього, мов кішка, й не роздряпати його бридку червону пику, не повискубувати його карикатурні негритянські кучері.

Але не можна було подавати виду, що мені це дошкуляє. Що б я зараз не зробила чи не сказала — це все одно не допече його так до живого, як придумана мною кара. Тому я покірно зносила всі ці образи.

Він іще трохи побазікав, а тоді сказав:

— Перепрошую, але мені треба дещо сказати одному моєму товаришеві. Бо потім забуду, а записника я собі не завів...

І, не дочекавшись відповіді, пішов геть.

— Зія-бей, ви впевнилися, що я — людина слова?

Він здивовано обернувся:

— Ви на мене сердитесь?

— Ні, — сказала я. — Ви сказали те, що думаєте. Мені це приємніше за облудні компліменти салонних джентльменів.

— Правда? — невпевнено перепитав він.

Я злякалася, що він про все здогадається, і з наївним та розпачливим виглядом підтвердила:

— Правда, не серджуся. Трохи засмутилась... Ось і все...

Гомункулус і за столом продовжив свої нахабні вибрики. Спочатку кожен спілкувався зі своїми сусідами. Невдовзі зав’язалася спільна розмова. Заговорили про найприємніше, що може бути в цю пору року — про море.

На тому кінці столу Хандан, вже трохи напідпитку, защебетала, мов пташка:

— Як на мене, то нема нічого кращого, ніж плавати! Господи, яке ж це щастя — пірнути в теплу воду! Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти...

Хандан, наче в екстазі, закинула голову й усміхалася, дивлячись у небеса з-під напівзаплющених повік.

Гомункулус сидів навпроти мене й цмулив пиво. Аж раптом закашлявся, ніби поперхнувся... Затулив рушником обличчя, почервонів, мов рак... Спочатку ми думали, що пиво пішло не в те горло. А потім зрозуміли, що він регоче. Всі погляди були прикуті до нього, тож годі було уникнути пояснень.

— Вибачте, — переборюючи сміх, промовив Гомункулус. — Панянка розповідала про те, як чудово на морі...

Хандан дивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.

Гомункулус знову зареготався, а тоді повів далі, звертаючись до неї:

— Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти... Це все чудово, це все прекрасно. У безкрай... плисти, плисти, плисти... з такими витонченими, зманіженими рученятами... Обертаєшся назад — а відпливла на півмізинця... Намацуєш ногами дно, а його — нема... Слава Богу, землю ще видно! Мов Христофор Колумб, вигукуєш: «Земля!» — і пливеш, пливеш, пливеш назад...

Хандан аж заціпило від обурення. Я вже злякалася, що з нею зробиться нервовий напад і вона вхопить перше-ліпше, що побачить, — келих, тарілку, графин — і пожбурить у Гомункулуса. Дядина Макбуле теж миттєво оцінила ситуацію.

— Ми дали слово не ображатися на Зію-бея! — вигукнула вона.

Аби потопити інцидент у галасі, хтось зареготав, хтось почав волати: «Гомункулусе, схаменись!»

Бідолашна Хандан була добряче ошелешена, але й вона мимохіть розсміялася.

Тут втрутилась я:

— А Зія-бей має рацію. Щоб розводитися про плавання, потрібно плавати принаймні так, як він. Коли ми пливли сюди пароплавом, я стала свідком його жарту. Пасажири дуже безпосередньо його сприйняли...

Гомункулус опинився в центрі уваги. Регочучи, він став розповідати:

— Капосні моряки вже мене запам’ятали. Вже не кидаються рятувати... Ви найцікавішого не бачили. Поспускали шлюпки, поскидали канати, рятувальні круги, витягли на палубу..

— Так, ви ще вдавали потопельника...

Гомункулус саркастично розсміявся.

— Ох уже ця людяність, це високе рідкісне співчуття! Які жертви заради того, щоб врятувати потопельника! Особливо співчувають жінки... Бачили б ви, як вони тоді метушилися на палубі...

І Гомункулус розповів, що він бачив з-під напівзаплющених повік, коли лежав на палубі, мов мрець, надувши живіт.

Одна простодушна бабуся бідкалася: «Ох, яке ж це лихо для матері! Невже ж і мій так загинув на Барбаросі[23]?»

— Ви чули? Їй не мене було шкода! Вона тужила за своїм сином! Хоча не виключено, що й за ним вона тужить нещиро. Теж, напевно, голосила: «Синку мій, серце моє! Виростила, викохала! Ти ж мені мав стати опорою! Мав мене годувати в старості! Хто ж мені тепер привезе мішечок рису, хто принесе головку цукру, хто купить ситцю на сукню?» За ситцем вона тужить! Це все про людське око!

Ти бачиш, Нермін, він не лише жінок ненавидить. Він ненавидить людей, ненавидить батьківщину! Хіба можна таке казати про матір героя-моряка, який пішов на дно разом зі своїм крейсером, захищаючи нас? Камінням його побити — і те мало буде!

А цей недолюдок безсоромно вів далі:

— Стамбульська молодиця, повиснувши на шиї у якогось чиновника, очевидно її чоловіка, несамовито верещала: «Ой, помираю! Ой, я не можу! Зараз знепритомнію! Навіщо ти мені таке показуєш?» Ви розумієте? Звісно, її збентежило не те, що сконав якийсь бідаха! Вона боїться, що я їй наснюся, потривожу її нічний спокій! Наче в мене інших справ нема, тільки їй снитися! Крім того, зверніть увагу: сама дивиться і при цьому верещить, щоб не показували! Якщо тобі не подобається — відвернися й не дивись, у чому річ? Так чи не так? Але ні, вона дивиться, бо їй цікаво. Душа людська замішана на цікавості. Їй треба все бачити, щоб розуміти, що коїться навколо, щоб знати, хто кому друг, а хто кому ворог.. Коротко кажучи, їй треба всюди пхати носа, визбирувати всі плітки. А отже, вона не може собі відмовити в задоволенні подивитися, як помирає потопельник. Що поробиш, якщо нерви не витримують такого видовища? Власної волі в неї немає, отже, чоловік мусить силоміць відтягти її звідти.

Жінки знову мимоволі почали обурюватися. Чоловіки, природно, про людське око стали на бік жінок, почали йому вичитувати: «Гомункулусе, поводься пристойно!» Але і в цій підтримці, і в цьому засудженні відчувалося якесь приховане зловтішне задоволення...

Для них це була помста за те, що їм доводиться упадати до наших ніг, бути іграшками в наших руках. Ти знаєш, Нермін, якої я думки про чоловіків. Але того вечора я просто всією душею зненавиділа цю дурну, облудну, мерзотну стать. Я навіснію, дивлячись на ідіотські, безглузді обличчя юнаків, схожі на свіжі літні овочі, на щойно принесені з городу кабачки, холодні, лискучі, які не виражають нічого, крім безмежної самозакоханості; на пом’яті, облізлі, поорані брижами мармизи дідів, які від постійного кривляння та лицедійства перетворилися на колекцію зморшок.

Гомункулусові годі було заткнути пельку:

— Малі дівчата-селючки з недоумкуватими фізіономіями волали до матері: «Мамо, він що, зараз помре?» Тут раптом звідкіля не візьмись якась бабця з румелійських переселенців... Пам’ятаєте, в Карагьозі[24] відьми у ступах літають? Так от, геть-чисто така відьма. «Розступіться! — кричить. — Він у мене зараз задише!» Коротше кажучи, пароплав перетворився на курник, в який залізла куниця.

Вечеря скінчилася. Щоб якось звести інцидент на жарт, спортсмени накинулися на Гомункулуса, вхопили його за руки й за ноги, почали підкидати в повітря, жбурляти, немов гумовий м’яч.

Під звуки, які лунають на стадіоні після перемоги в футбольному матчі, почалися жартівлива штовханина, борюкання, невеличкі боксерські двобої.

Хтось нервово схопив мене за плече. Я обернулась — Хандан. Бліда-бліда.

— Я сиджу, поїдом себе їм, а тобі весело, прямо як на виставі...

Вона ледь не плакала.

— Що вдієш, він же гість. Не виженеш же його з-за столу...

— Хіба ж можна таке хамло в гості запрошувати? Хіба гості так поводяться?

— А чого ти на мене ображаєшся? Хіба не ти вчора найбільше кричала: «І друга свого обов’язково приведіть»?

Хандан розгубилася:

— Та я... Але звідки ж я знала?

— Ну, тепер уже знаєш... От і врахуй надалі.

— А взагалі, мене найбільше обурило те, що він ображає жінок, а ти собі сидиш і всміхаєшся, мов портрет на стіні.

Хандан розплакалася. Я взяла її за руку й повела в темряву. Потріпала за підборіддя й кажу:

— Якби я розсердилася, рознервувалася — це навпаки, лише б потішило його. Я задумала для Гомункулуса страшну кару, Хандан. Він у мене розкається у своєму женоненависництві!

Хандан спершу мені не повірила. Закопиливши губу, вона знизала плечима. Я вела далі:

— Я придумала таке, що ми помстимося не лише за тебе, а за всіх жінок. Ось чому я так покірно його слухала.

У Хандан прокинувся інтерес. Її зіниці засяяли в темряві, мов світлячки.

— Що ти задумала? — спитала вона.

— Не квапся. Потім розповім. Звичайно, і ти мені станеш у пригоді... Тому спробуй втертися до Гомункулуса в довіру. Вдай, ніби нічого не сталося. Спробуй зробити так, щоб він став тут завсідником. О, як же я помщуся, якого ляпаса дам облудному, підлому чоловічому роду в особі цієї потвори Гомункулуса...

Друга година. Місяць став прямо над нашим садом. Більш зманіжені, боячись легкої нічної вогкості, перемістилися до просторої зали в будинку. Решта танцювала на невеличкому, схожому на терасу майданчику перед кам’яними сходами. Втім, вікна й двері будинку були відчинені, отже, гості почувалися однією компанією. І там, і там пари кружляли під одну й ту саму мелодію.

За будинком — величезний фруктовий сад... Я самотою неквапно пішла поміж дерев темною вузькою стежкою... Ця стежка, мов бігова доріжка на стадіоні, обходить навколо саду і виходить туди ж, де починається... Повільно просуваючись у темряві, я уважно роззиралася довкола. Навпроти, біля великої садової криниці, росте декілька смоківниць. Вони такі величезні, що їхні довгі віти, переплітаючись, утворили щось на зразок затишної бесідки. Цей закуток, куди навіть сонячні промені вдень — і ті не завжди потрапляють, — цієї ночі став місцем паломництва світляків. Інколи на цвинтарі можна побачити мерехтливе блакитнувате сяйво. Така сама переливчаста хмарка світла мерехтіла й тут... Мою увагу привернув вогник цигарки, що блимав серед цього непевного сяйва. Я зрозуміла, куди це так раптово зник Гомункулус. Неквапно простуючи стежкою, я підійшла до нього; він стояв до мене спиною. Кроків моїх він не почув. Запрокинувши голову, він дивився на місяць, що прозирав крізь листя.

Я зробила вигляд, що дуже здивована:

— Це ви, Зія-бей? Це ж треба!

Не виймаючи цигарки з рота і рук із кишень, він обернувся до мене:

— А що в цьому дивного?

— Кажуть, що ви байдужі до краси природи. Ось мені й дивно, що ви тут, у темряві, споглядаєте місяць.

Гомункулус посміхнувся, знизав плечима й іронічно відповів:

— Хто це вам таке сказав? Як можна бути байдужим до місячного сяйва? Особливо коли перед вами такий краєвид... Благословенний місяць — найкращий з акторів, створених Господом Богом. І в мистецтві гриму йому немає рівних. Вміє затримуватися в кого завгодно, забарвитися в будь-який колір. То він схожий на деко з пирогами, яке щойно дістали з духовки, то стає тоненьким, подібним до багета, півмісяцем... Інколи він так схожий на скибку дині, що, здається, відчуваєш його смак та пахощі. Шкірка потріскана, мов у дині з Мене-мена,[25] а м’якоть... м’якоть...

Гомункулус тихенько кашлянув.

— Для кольору м’якоті навіть зайве підшукувати якогось особливого слова. Можна так і сказати — як м’якоть дині...

Я засміялася:

— А на що, цікаво, схожа ця ніч?

Він, примруживши свої вузькі китайські очі, подивився в небо:

— Ця ніч схожа на ананас. Знаєте, такий коричневий, лускатий, з хвостиком...

— Величезний ананас на синій порцеляновій тарелі неба... А чого ж, гарно!

Він вів далі:

— А зірки — це порічки. А Чумацький Шлях — це цукор, яким Творець посипав ці порічки, бо дуже кислі... Пам’ятаєте, в війну був імпортний цукор-пісок — з Яви його завозили чи звідкілясь іще... Оце такий цукор-пісок. Ех, до цього небесного бенкету рукою не дотягнешся, можна лише здалеку слинку ковтати...

Я знову посміхнулася:

— Байдуже, з якою метою, але ж ви споглядаєте небо, споглядаєте місячне сяйво. Цього цілком достатньо.

Гомункулус роздратовано пересмикнув плечима:

— Панянко... Якщо ви така охоча докопуватися до істини, то гаразд, зізнаюся... Ви, звичайно, в горах не бували і тамтешнього господаря не бачили?

Я з подивом поглянула на нього:

— Господаря?

— Ну, я маю на увазі ведмедя. Величного, волохатого царя лісів... Ну, на картинці ви його, звісно, бачили. Але не доведи Аллах вам побачити його зблизька... Ви б з переляку тільки писнули, мов те пташеня... Так от, тим, хто бував у горах, неодноразово доводилось спостерігати, як у місячну ніч ведмідь стає на задні лапи і, дивлячись у небо, неквапно походжає, немовби танцює...

Було незрозуміло, чому це він раптом став розповідати про ведмедів. Але ж я вирішила слухати його без подиву, без гніву — щоб він не казав, а отже знову посміхнулась:

— Он як! А я й не знала...

— Саме так... Дехто робить із цього висновок, що ведмеді обожнюють місячне сяйво...

— А що ж тут іще можна подумати? Безперечно, тварини теж інколи захоплюються красою природи...

— Може, воно й так... Але ваш покірний слуга не вважає, що ведмеді заслуговують на такий комплімент... Адже, стаючи на задні лапи та, немов поети, підносячи до небес передні, вони з жагою дивляться зовсім не на наш любий місяць... Вони видивляються на деревах дикі грушки, які по-нашому називають «ахлат». Ось так, панночко... Не завжди можна довіряти тому, що бачиш...

— ???!!!

— Ваш покірний слуга теж не споглядає місяць, а видивляється стиглі смокви на гілках.

— Диво та й годі!

— Авжеж... Ну а тепер у мене до вас є Дуже серйозна пропозиція. Щоправда, ви теж тут гостя. Але, здається, гостя з широкими повноваженнями... Практично напівхазяйка. З вашого дозволу ваш покірний слуга залізе на це дерево, назбирає трохи смокв. А тоді поділимось: ви отримаєте свою хазяйську частку, а я — батрацьку. Гаразд?

— Чудово!

— От бачите, метикувата панянко... Благослови вас Аллах! Дайте-но сюди вашу хусточку, будь ласка.

Не дочекавшись відповіді, він висмикнув у мене з руки хустку. Втім, одразу ж повернув.

— Думав покласти в неї смокви, але вона не годиться... Що ж це: три штуки покладеш — і все? У мене з собою завжди про всяк випадок є чиста хустка.

Гомункулус, мов мавпа, подерся на дерево.

Це стало найкращим акробатичним трюком вечора, Нермін. Це неможливо описати... Якщо це видовище постане мені перед очима хоч би й на смертному одрі — я розрегочусь... В жодному цирку жодна тваринка не встругне кумедніших штук.

Гомункулус догори дриґом видерся на дерево і повиснув, зачепившись за гілку ногами, мов руками. Не знаю, чи орангутанги бувають такими спритними. Натрапляючи на горизонтальні чи трохи похилі гілки, він, розкинувши в сторони руки, проходив по них, мов канатоходець; час від часу в нього починали труситися ноги, підгиналися коліна, руки метушливими рухами намагалися за щось вхопитися. Він заточувався, мовби в нього зіслизнула з гілки нога, а коли вже мав гепнутись додолу, розводив ноги й всідався верхи на гілку.

Я реготала, але серце моє почало несамовито калатати.

Запримітивши смокву, він залазив на гілку над нею, звішувався звідти догори ногами, розгойдувався й зривав її. Облазивши все величезне дерево, Гомункулус ухопився за кінець товстелезної гілки й з усієї сили своїх жахливих ручищ притягнув її до себе. Коли гілка напружилася, мов лук, я побачила, як він рвучко стрибнув. Страшенно зашурхотіло листя, і Гомункулус злетів у повітря. Я зойкнула й затулила лице руками.

Але він не упав, а вхопився за гілку іншої смоківниці.

— Не хвилюйтесь, — посміхнувся він, — це досить безпечний і науково обґрунтований спосіб перестрибувати з дерева на дерево... Немає нічого нуднішого, ніж злазити й знов залазити.

Я вже трохи оговталась:

— Але ж це небезпечно!

Він запхав до рота величезну смокву й промимрив із повним ротом:

— Для того, хто впевнений у своїх рухах, небезпека мінімальна. Врешті-решт, навіть коли людина йде по вулиці, їй на голову може впасти черепиця... А наука — це наука. Вам не розповідали в школі про машини Архімеда? Так от, мій метод спирається на той самий принцип. Відповідно, як я вже казав, нічого небезпечного тут немає.

— Зія-бей, злазьте вже, прошу вас...

— Ви в мені сумніваєтесь? Не бійтесь! Хіба може панянка, яка не боїться правди, боятися таких дурниць?

І він, перестрибуючи, наче мавпа, з гілки на гілку, переліз на інший бік дерева.

Слова Гомункулуса зачепили мою гордість. Тепер я б не виказала жалю, навіть якби він отут переді мною вбився. Але ж місце, до якого він повагом підбирався, було таке небезпечне, що... я знову не втрималася:

— Зія-бей,.обережніше, ви прямуєте до садової криниці!

Гомункулус відказав:

— Не бійтеся, я в курсі. Так, це вже не жарти. Але ж там висить така смоква! Ну прямо цариця смокв! Шкода, що вам звідтіля не видно... От я спущусь — ви самі переконаєтесь. Ми її або поділимо, або розіграємо. Смокви, мабуть, навмисно підвісили свою царицю в небезпечному місці, аби на неї не зазіхали. Та не залишу ж я її на поталу горобцям!

Він, шарудячи листям, рвучко смикав за все тонші й тонші віти, аби переконатися, що вони витримають.

В мене почала паморочитися голова, потемніло в очах, серце билося так, що, здавалось, ось-ось розірве груди.

Я вже не дивилася туди, чула тільки, як він бурчав сам собі:

— До цариці залишилось не більше аршина. Подолаю цей аршин — і все. Ох же ж чортова цариця! Скрізь уже демократія, а вона тут розсілася! Я тебе зараз скину!

Раптом почувся страшенний хрускіт. Гомункулус заволав: «А-а-а-а!» Я мимоволі обернулася туди. Він із несамовитим криком гойдався на надламаній гілці над криницею. Нермін, я дивуюся, як я не померла в цю мить від хвилювання! Я не спромоглася ні на що інше, як тільки зарепетувати разом із ним. Врешті-решт, гілка обірвалася, і Гомункулус з тим самим жахливим криком шубовснув у криницю.

В криниці глухо булькнуло, і настала тиша, ще жахливіша від нещодавнього крику...

Я заверещала, мов навіжена, й побігла в напрямку будинку.

Але далеко бігти мені не довелось. В будинку теж почули крик Гомункулуса. Очолювана спортсменами строката юрба бігла до нас; по дорозі люди зіштовхувалися одне з одним, чіплялися за гілки дерев і падали.

Які ж ці спортсмени все-таки завбачливі та спритні! Біля криниці спалахнув електричний ліхтарик.

Я від хвилювання на мить знепритомніла, тому не пам’ятаю, як витягали Гомункулуса. Прийшла до тями я в обіймах Хандан. Вона була схвильована не менше за мене.

Вона, сердешна, вся здригалася в безслізному риданні. «Що трапилось?» — спитала я. «Не знаю! Не знаю!» — простогнала вона у відповідь. Побачивши, що я опритомніла, Хандан, здається, надумалась і собі знепритомніти, проте я залишила її й побігла до криниці, біля якої зібралася юрба.

Якийсь молодий спортсмен, вхопивши мене за руку, ледь чутним голосом став вмовляти:

— Благаю вас, не дивіться на це... Це жахливо!

Він мало не силоміць почав відтягувати мене звідти. З будинку принесли велику лампу, і при її світлі я побачила чудернацьке вирування юрби. В саду панувала гнітюча тиша, всі розмовляли пошепки, з темних кутків долинали жіночі голосіння та схлипування.

Врешті-решт, я оговталася, нервово висмикнула свою руку з руки спортсмена й накинулася на нього:

— Ану пустіть! Що ви робите?!

Ще кілька людей заступило мені шлях, не пропускаючи до юрби.

Мене схопив за руку Ремзі-бей:

— Не хвилюйтеся, Саро-ханим! Ви тільки не дивіться туди, прошу вас! Вам зле буде...

— Він помер? — крізь зціплені зуби спитала я.

Ремзі-бей клятвено запевнив мене, що Гомункулус живий.

Попри це, я наполегливо пробивалася до юрби. Гомункулус, витягнувшись, лежав на вимощеній камінням доріжці біля криниці. Декілька чоловік, облич яких я не могла розібрати, то нахиляючись над ним, то випростуючись, зводили й розводили йому руки.

Мимоволі я поклала голову на плече Ремзі-бея. Під горло підкотився клубок; безслізно ридаючи, я затулила лице долонями, хоча й прозирала крізь пальці.

Я чула, як переді мною дядько проказав, подивившись на годинника: «Дай Бог, аби лікаря знайшли...» Раптом хлопці, які приводили до тями Гомункулуса, зупинилися. Хтось дужим голосом викрикнув: «Зія! Зія!» У відповідь почувся легенький стогін. Одразу ж піднявся гамір, немовби тягар, який стискав серця та затуляв роти присутнім, раптом упав: «Він живий! Слава Аллаху! Розплющив очі!»

Різким рухом я продерлася крізь юрбу. Я вже ридала на повні груди. Гомункулус і справді розплющив очі. Підтримуваний руками друзів, він помалу підвів голову, став підводитися.

Гамір, який щойно зчинився, тепер розійшовся садом. Навколо Гомункулуса знову запала тиша. Гомункулус ледь-ледь намагався звестися на лікті. Вуста його тремтіли, мовби він щось хотів сказати; але не міг.

Ми витягували шиї, прагнучи почути його перші слова, з нетерпінням дивилися на нього.

— Де я? ледь чутно промовив він. — Я живий?

— Живий, Гомункулусе. Слава Богу, живий.

Таким самим слабким голосом він вів далі:

— Живий... Я бачу... А де ж мої смокви? Смокви...

Спочатку нам здалося, що від падіння він збожеволів, що він марить. Але потаємна лукава посмішка на його тремтливих губах все видала. Гомункулус нас обдурив. Він глумився з нашої метушні. Біля криниці він знову зіграв комедію з потопельником, як тоді в морі, на пароплаві.

Початковий подив змінився гнівом і обуренням.

Довготелесий очільник спортсменів, сплеснувши руками, вигукнув:

— Шайтан би тебе взяв! Хіба ж можна так жартувати?

Юрба загула.

Дядько, забувши про пошану до гостя, теж висловив йому своє обурення:

— Шановний, ну що це за жарти?! Ми ж мало не збожеволіли!

А Гомункулусу й байдуже. Мокрий, мов хлющ, він усе побивався:

— Смокви? Куди поділися смокви? — і поривався до криниці.

Врешті-решт, ведучи попереду Гомункулуса, юрба попрямувала назад до будинку. Його привели до кімнати і стали наполягати, щоб він перевдягнувся. Він відмовився і попросив товаришів розкласти десь у куточку саду багаття з хмизу.

— Облиште мене. Ви все одно не знаєте, що треба робити. Сяду собі біля вогнища... І одяг просохне, і застуда — якщо все-таки встиг підхопити — мине.

Поки спортсмени розпалювали багаття, я теж запропонувала Гомункулусу перевдягнутися. За нього відповів довготелесий очільник:

— Не хвилюйтеся, будь ласка. Те, що ви пропонуєте, годилося б людині, а не цьому кабанові. Нічого йому не станеться.

Трохи згодом Гомункулус уже сидів на здоровенному валуні перед багаттям. Його мокрий одяг парував, а сам він читав нам лекцію:

— Я бачу, ви всі на мене сердитеся... Навіть шановні господарі нахмурили брови, і вже подумки жалкують: «Ну навіщо ми запросили сюди цього базікала?» Але якщо я викладу вам свої обставини, то, можливо, ви хоч трошки мені пробачите. Шановні, я — груба, неотесана людина, що спустилася з гір... Я не маю талантів, необхідних у такому благородному й вишуканому товаристві. Я не вмію ні танцювати, ні співати, ні навіть підтримати розмову... Дай, думаю, й собі викину якесь колінце, щоб розваги на вечірці не були одноманітними... Як каже відома приказка, щоб і своєї петрушки до вашої юшки... Я думав, ви вже стомилися від цих нескінченних танців та звичних розваг. Дай, думаю, спробую ввести в програму акробатичний номер. Повітря гаряче, задушливе, заодно й у криниці освіжуся...

Дядина Макбуле не витримала:

— А якби, не доведи Аллах, ви зі своїм акробатичним номером ускочили в халепу?

Гомункулус перед своїм багаттям неквапно обернувся:

— Помилуйте, пані, в якутам халепу? Я вас прошу... Покачався собі на гілках, а потім стрибнув у криницю завглибшки якихось сім-вісім метрів... Ось і все... Втім, мушу визнати, що, виконуючи цей номер, аби трохи вас розважити, я справді зазнав деяких незручностей. То хіба ви не зглянетесь на мої добрі наміри та на те, що мені довелося знести, і не пробачите мені цього жарту?

Гомункулус, похнюпивши голову; буквально благав, намагаючись викликати співчуття у довірливої юрби. Але на його потворних вустах блукала облудна саркастична посмішка...

Трохи згодом, коли люди порозходилися, в розмові зі мною він висловився відвертіше:

— Ви помітили сьогодні за вечерею, коли я розповідав про ту пригоду на пароплаві, дехто зарозуміло посміхався, мовляв, як можна було повірити в такий нехитрий трюк? Частина не повірила в те, що я бачив, коли мене «рятували». Дехто навіть сердився... Але ж не пройшло й двох годин, і я втяв таку саму штуку. І нікому навіть на думку не спало засумніватися... Той самий рейвах, ті самі побивання, голосіння й зомлівання... Особливо мені запам’яталося, як ви кугикали, мов сова, поки я був у криниці... Ніколи не забуду. Яке у вас все-таки м’яке серце!

Ми проговорили біля багаття з півгодини. Він раз по раз глузував з жіноцтва.

Цей випадок остаточно ствердив мене в моєму рішенні. Я викличу женоненависника на двобій і покладу на обидві лопатки! Підріжу йому крила так, що він ніколи більше не буде зводити наклепів на нашу сестру!

Я вжилася в роль. Кожне моє слово, кожен мій жест тепер були ретельно продумані. Я пустила в хід всі свої чари, всю свою звабу.

Сидячи перед багаттям, я приймала такі пози, так промовляла до нього, що будь-який чоловік, який має хоч крихту почуття, закохався б до нестями. Але Гомункулус зважав на мене не більше, ніж на кошеня — він навіть не глянув мені в обличчя.

Ця поразка коштувала мені нервів, але не довела до розпачу. Побачиш, Нермін, я неодмінно переможу.

Дай-но я тепер хоч розповім тобі про наречених — до весілля залишилося лише два тижні. Цього ранку Весіме та Ремзі-бей...

X Сара — Нермін

Нермін,

У нас з’явилася нова забавка.

Вчора ми цілий день просиділи вдома, бо безперестанку періщив дощ. Щоб згаяти час, спробували організувати танці — не вийшло. Сіли грати в карти — не грається. Пробували навіть борюкатися, мов ті носильники-гамали.[26] Але все марно... Гнітючий присмерк знадвору проник у наші душі. Ми ніяк не могли подолати нудьгу. Поможи Аллах тим, хто живе тут узимку. Дядько з дядиною — люди вже літні... А от Весіме з Ремзі-беєм мене дивують. Як вони збираються зимувати в цьому безлюдді? Я б на їхньому місці двох днів не витримала... Або збожеволіла, або померла б, не доведи Аллах!..

Саме з цими думками я стояла перед вікном і дивилася, як іде дощ. Раптом біля мене виросла якась тінь. Хто б це міг бути, окрім Ремзі-бея?

Він тепер, бідолашний, мов тінь, ходить за мною по п’ятах. Запитав несміливо:

— Про що ви думаєте, Саро-ханим?

Я, не повертаючи голови, задумливо відповіла:

— Ні про що... Про тисячу різних речей...

Ремзі-бей після нетривалого вагання сказав:

— А я лише про одне думаю. Нічого більше мені в голову не йде.

Очевидно, погана погода робить людей ще гіршими, ніж вони є насправді.

Від Ремзі-бея віяло таким песимізмом і смутком, що в якусь мить я злякалася, що він мені наговорить якихось непристойностей. Ніби передчуваючи близьку небезпеку, я випалила першою:

— Безсумнівно, ви маєте на увазі Весіме. Як би ви не кохали цю прекрасну й чисту дитину — вона все одно заслуговує на більше, Ремзі-бею... Як на мене, то ті, кому нема про що більше думати — щасливі люди... Я від щирого серця бажаю вам щастя на довгі роки.

— А буває в світі абсолютне, нічим не затьмарене щастя, як ви думаєте?

Коли дядьків зять вимовляв це, його вуста скривилися в гіркій та нервовій посмішці...

Безперечно, якби я бодай чимось заохотила Ремзі-бея чи подала йому хоч якусь надію, він наговорив би мені неподобства. Можливо, сімейне гніздечко Весіме було б сплюндроване, ще не будучи звитим.

Ще й до того ж моєю рукою... Рукою Сари, яка все життя любила її, як свою молодшу сестричку!.. Я б не змогла собі пробачити, якби спричинила таке лихо.

Я вже зізналася тобі, Нермін: коли я побачила, що вони кохають одне одного, мов божевільні, мене взяли заздрощі. Коли Ремзі-бей заявив, що, крім неї, нікого більше не може так кохати, мені здалося, що він кидає мені виклик. Мені захотілося провчити цього наївного провінційного хлопчиська, на якийсь час заронити в його душу гіркий сумнів.

Але зараз я з жахом побачила, що моя маленька комедія почала сприйматися настільки всерйоз, що це стає небезпечним. Настав час відіграти назад, спробувати загоїти ненавмисно заподіяні мною рани. Врешті-решт, все, що я хотіла довести молодому Чоловікові, я вже довела.

Статечно, тоном матері, що повчає свого юного сина, я проказала:

— Весіме дорожча мені за сестру. Я хочу, щоб ви кохали її все життя... Якщо я помічу хоч найменший розлад у ваших стосунках, не кажучи вже про небезпеку для вашого щастя, я з усіх сил, всім серцем кинуся на її захист.

В тому ж дусі я наговорила йому ще багато чого доречного й недоречного. Врешті-решт, я переконала його, що коли треба буде, я готова пожертвувати собою, аби тільки не дати скривдити свою кузину.

Бідолашного кидало то в жар, то в холод.

Він ще раз запевнив мене, що нікого, крім Весіме, не кохатиме. Але цього разу це вже звучало зовсім по-іншому...

Коли він ішов від мене, понуривши голову, з пониклими плечима, я відчула глибоке співчуття до нього й каяття.

Нермін, я хороша людина? Чи зовсім зіпсована? Ніяк не можу зрозуміти. А може, всі люди такі, як я? Свідомо чинять зло, а потім їх мучить сумління? Розрадь мене. Цей наївний провінційний хлопець забуде мене, правда ж?

Ох уже цей дощ, ох уже ця негода... Якщо не розпогодиться, люди точно одне одного поїдять.

Коли Ремзі-бей пішов, я стала шукали, чим би зайнятися. Чимось захопливим, що відволікло б від цих думок і від цього каяття.

З однієї з кімнат дзвоником лунав сміх Хандан.

«Мабуть, про щось пліткують. — подумала я. — Так розсмішити Хандан може тільки гарна плітка. Хто знає, кому вони там перемивають кістки...»

Я зайшла до кімнати. Мої припущення справдилися. Там сидів Вассаф-бей, земляк і приятель Ремзі-бея. Він працює писарем в управі містечка. Невисокий на зріст, пухкий, апатичний та улесливий чоловічок. Вассаф-бей — постійний гість у маєтку, він товчеться тут вдень і вночі. Його, напевно, скоро виженуть з роботи, бо він там не з’являється. Він і сам це розуміє, але не в змозі залишити нашу компанію.

— Вскочу я через вас у халепу, хлопці й дівчата, — бідкається він, — але нічого не вдієш, аби ви тільки були живі-здорові... Та дай Бог і мені здоров’я!.. Аллах одні двері зачинить, а інші відчинить!

Довкола Вассаф-бея зібралися наші. Пліткували про Гомункулуса, розповідали кумедні історії про його витівки.

Хандан побачила мене й гукає:

— Йди-но, Capo, послухай, що тут Вассаф-бей про твого розповідає. Я мало не померла зо сміху.

Після тієї вечірки дівчата кепкують із мене, кличуть Гомункулуса моїм.

Хандан стала умовляти Вассаф-бея повторити для мене його історію. А цьому базіці тільки того й треба. Не змушуючи себе просити, він почав розповідати:

— Я тут згадував, як два роки тому Гомункулус вкрав віслюка. Панянкам дуже сподобалось. Є у нас тут один старий грек на прізвище Саманджиоглу. Подивишся на нього — геть-чисто тобі жебрак. Брудний, неохайний, бридкий, але насправді — багатій, яких мало; Якби захотів, то міг би сотню таких, як я, писарів тримати за лакеїв. У цього Саманджиоглу є величезний оливковий гай. До того ж він дає селянам позики під проценти. Хтось із селян не повернув йому борг, то він забрав у боржника паршивого віслюка і тепер їздить на ньому по селах, гроші міняє. А такий же скупердяй — так і тремтить над тим віслюком. Навіть подейкують, що взимку, аби злодії не вкрали віслюка зі стійла, він забирає його на ніч у хату... Та у нього й хата та, мов хлів... Менше з тим. Задумав Гомункулус задля жарту викрасти цього дорогоцінного віслюка. Якось вже надвечір Саманджиоглу повертається з села, а назустріч йому, ніби випадково, чимчикує Гомункулус, а з ним — його приятель Рахмі. Привіталися, пригостили діда цигаркою, а тоді рушили собі потроху бесідуючи: дідуган-грек на своєму віслюку, а Гомункулус — пішки... Не знаю, ходили ви там чи ні... По тій стежці, що веде через сухе русло, є вузенький прохід... Такий собі тунель: обабіч — скелі, а над стежкою сплелися віти дерев... Надвечір там хоч оком світи... Гомункулус ще на початку проходу, заводить якусь цікаву розмову про гроші, бере Саманджиоглу за живе. Старий грек слухає, роззявивши рота. В цей час Рахмі тишком-нишком підрізає попругу. Гомункулус нечутно залазить лівою рукою між сідлом та спиною віслюка, а правою міцно береться за луку. Ви собі це уявляєте? Спортсмен щось розповідає лихвареві на вухо, той слухає... Сідло висить на руці в Гомункулуса, мов те пальто...

Вассаф-бей посеред кімнати, вигинаючись та поводячи руками, намагається зобразити цю сцену.

— Поки наші подорожні, мов нерозлучні приятелі, ледь не обійнявшись, правлять собі теревені, Гомункулус своєю сталевою рукою потроху підіймає сідло вгору. Таким побитом віслюк залишається без сідока, і тут Рахмі хапає його за хвіст. Природно, худобина спиняється й залишається позаду. А Гомункулус з сідлом на руці й з Саманджиоглу в сідлі повагом чимчикує собі далі... Ви тільки уявіть, які міцні у спортсмена м’язи! А старому грекові ще й досі невтямки... Йому все ще здається, що він і далі їде собі на своєму любому віслюкові. І так до кінця проходу... А там Гомункулус вмощує сідло разом із Саманджиоглу на купу глини. Рахмі, зрозуміло, вже встиг завести віслюка світ за очі. Дідуган-грек бачить, що його улюблений віслюк в одну мить розтанув, зник, мов мара, й ледь не безуміє. Потім, збагнувши, що його обдурили, зчиняє ґвалт. А Гомункулус, ніби нічого не сталось, каже йому: «Припини лементувати й дякуй Богу! Віслюк уже своє віджив. А що, як його Христос до себе прибрав? Далебі, Христос забрав його на небо!»

Ця пригода розважала містечко цілий тиждень.

Вассаф-бей, закінчивши оповідати, підсумував:

— Цей Гомункулус тільки те й робить, що глузує з усіх: як з чоловіків, так і з жінок. Ось вчора розіграв перед пані нещасний випадок.

Писар вказав рукою на мене. Я відчула, що вся червонію. Значить, тепер і про мене пащекуватимуть на посиденьках, як про цих Саманджиоглу, жінок на пароплаві та інших обдурених та взятих Гомункулусом на глум; я стала однією з них.

Вассаф-бей вів далі:

— Втім, у Гомункулуса є й дуже благородні риси... Наприклад, він не виносить, коли кривдять беззахисних, не терпить зухвальства... Він вважає ницістю з’ясовувати стосунки зі слабкими й немічними. Якщо вам не набридло, розповім ще про одну пригоду... Вона сталася минулого літа... Частково я бачив її на власні очі... Гомункулус, гуляючи в околицях міста, ненароком забрів у чийсь сад... Ні паркану, ні огорожі там не було, тож годі й розібрати було, сад це чи не сад... Тут плюгавий сторож-албанець починає лаятись на всі заставки. Гомункулус пояснює, що зайшов сюди ненавмисно, й повертає назад. А сторож вирішує, що той такий ввічливий і чемний, бо злякався. У ньому прокидається геройський дух, йому кортить показати себе. А як же, залізли, можна сказати, в його вотчину, порушили його права! Як же можна проґавити такий шанс утерти маку боягузові? Гомункулус собі неквапом іде геть, а сторож — за ним, і гарчить при цьому, мов пес: «Хутчіш давай, хамло таке! Хутчіш! Я тобі зараз те, я тобі зараз се!» А Гомункулус продовжує йти своєю нормальною ходою. Сторож шаленіє від люті, починає підштовхувати спортсмена й гамселити його кулаками по спині. Той собі просто зневажливо поглядає на плюгавця й відказує: «Та не поспішай ти так... Не хвилюйся, вже виходжу». Тут садівник — кремезний, мов дуб, албанець — здаля бачить, як його немічний служка виштовхує з саду пристойно вдягненого чоловіка. Кривдити когось, товкти слабшого — це для нього свого роду спорт, духовна й тілесна потреба, яку він мусить час від часу задовольняти. Якщо миршавий служка лає й духопелить неборака, то як же залишиться осторонь цей велетенський прудивус? Здоровань-садівник гукає служці: «Посунься, ти, лихо! Хто ж так випроваджує зайду? Дивись, як треба!» — й хапає Гомункулуса за плечі. Той обертається і так само спокійно каже: «Стривай, друже. Мені не рука була зчепитися з цим, бо він хирлявий, мов комар. А ти он який здоровий та дужий. Коли вас зібрати докупи — то це вже й сила. Тож ходіть сюди, будемо рахуватися». І зчиняється посеред саду бійка... Незчувся садівник-албанець, як Гомункулус зацідив йому кулаком. Ошелешений, крутнувся він разів зо два на місці й гепнувся долілиць. Тоді Гомункулус хапає того, другого, і кладе його так само поруч зі старшим. Потім як вхопить сердег ззаду за шаровари, та як підніме в повітря! Ми саме проїздили повз той сад екіпажем. На власні очі бачили.

Гомункулус розвів руки в сторони й крутиться на місці, мов дзиґа, а вони, сердешні, собі літають. Потім склав бідах рядочком, промовив: «Тут вам буде зручніше сад стерегти. Жодна зайда не сунеться», — і, потираючи руки, попрямував до нас.

Ці розповіді Вассаф-бея пробуджували в слухачах своєрідну симпатію до Гомункулуса. Але я вже прийняла рішення. Я неодмінно мушу вирвати зуби цьому драконові! Підізвала Хандан і кажу:

— Хандан, я вже розробила план замаху на Гомункулуса. Конче необхідно, щоб женоненависник у мене закохався... Якщо буде опиратися, вдам, що закохана в нього. Коли він в це повірить, то мимохіть сам закохається... Я доведу йому, що жіночі чари набагато могутніші за його тваринячу фізичну силу... Він вважає себе вищим за інших, але невдовзі плазуватиме біля моїх ніг. Але для цього мені потрібна буде допомога: в першу чергу твоя, а крім цього — ще однієї-двох надійних наших товаришок.

Хандан здивувалася й завагалася. Правда, вона теж гнівається на Гомункулуса. Але вона тендітна, чутлива і, по правді сказати, вередлива. Особливо її збентежило те, що я попросила її допомоги.

— Ти сама чудово знаєш, що я на нього серджуся, — сказала вона. — Але що як раптом цією грою ми заподіємо йому страждань?

Знизавши плечима, я відповіла:

— Не схоже на те, що це зроблене з криці тіло може підхопити любовну пропасницю... Я хочу лише дати йому прочухана, збурити його... Що ж, хіба йому одному в цілому світі збиткуватися з чужих ґанджів? Ми врятуємо від цього чудовиська не лише себе, але й усіх жінок. Я, можна сказати, від імені усього жіноцтва оголошую священну війну!

Хандан погодилась:

— Правильно... Ти все правильно кажеш.

Але все одно продовжувала вагатися.

— Годі дурниць! — сказала я. — Ця пригода навіть піде Гомункулусу на користь... Що поганого в тому, аби показати людині, яка вважає себе зробленою з каменю, що в неї, як і у інших людей, також є серце? Що поганого в тому, аби витягти Гомункулуса з безглуздої й зарозумілої гордині? Можливо, після цього випадку він стане ґречнішим, співчутливішим.

Я казала все це не для того, аби тільки будь-що переконати подружку. Ти теж погоджуєшся зі справедливістю моїх слів, правда, Нермін?

Врешті-решт, після досить тривалої суперечки ми з Хандан дійшли згоди. Ми посвятимо в нашу таємницю лише Бегіре — молодшу сестру Весіме, а при потребі — ще й Ісмет-ханим.

Бегіре, хоч іще й мала, але на диво метикувата. В неї уявлення про життя й людей набагато правильніші, ніж у її простодушної старшої сестри. Їй можна сміливо довірити будь-яку таємницю.

А як вміло вона при цьому ховає свою натуру бісеняти за невинним личком, подібним до лику Діви Марії! Глянеш у її блакитні очі, які немовби несміливо прозирають крізь вії, ну геть-чисто тобі невинна Нітуш.[27] Саме на її допомогу я покладаю найбільші надії.

Бегіре так уміє збрехати, немовби наївно, по-дитячому проговорившись, що неможливо не повірити.

Що ж до Ісмет-ханим... Навіщо складати вірші про троянду? Ти сама її чудово знаєш, на неї можна розраховувати в будь-якій авантюрі...

Коротше кажучи, Нермін, між нами з Гомункулусом починається запеклий матч. Про результат гри ти незабаром дізнаєшся.

XI Сара — Нермін

Аллах нам у поміч, Нермін. Битва з женоненависником почалась. Мій успіх у ній буде найблискучішою перемогою прекрасної статі над чоловіками. Моліться за мене!

Гомункулус поки що нічого не помітив. І навіть продовжує з нечуваним нахабством нападатися на нас.

Позавчора ми під якимсь приводом запросили його до маєтку. Предметом розмови стала нова плітка, яка збурила містечко: одна дама, дружина досить поважного чиновника з фінансового відомства, кинула чоловіка з двома дітьми й утекла до Стамбула з якимсь безробітним голодранцем.

Дядина добре знала цю жінку, тож була дуже збентежена.

— Я навіть уявити не могла, що така тиха й порядна жінка може утнути таку дурість! — причитала вона.

Хтось із чоловіків наважився зауважити:

— Від дочок Єви всякого можна чекати.

Нахабство Гомункулуса вже починає заражати його товаришів.

Ці слова образили релігійні почуття нашої шановної Ісмет-ханим. Вона обурилась:

— Про жінок ви верзете казна-що, це вже ясно... Але чого ви причепилися до праматері Єви? Хіба не гріх так ображати найчеснішу з дружин пророків?[28]

Чолов’яга виявився не надто розумним, не знайшов, що сказати у відповідь, почав затинатися.

Сміливість і гнів Ісмет-ханим дужчали:

— Ну, кому там відомо, що праматір Єва злигалася ще з кимось, крім праотця Адама? Хай подасть голос!

Гомункулус, скрививши свої бридкі губи в підлій та підступній усмішці, проказав:

— Пані має рацію. Аннали історії не фіксують любовних походеньок праматері Єви... Втім, це було й неможливо... Всім же відомо, яким малолюдним у ті часи був світ. Не з мамонтом же було праматері Єві зраджувати праотця Адама!..

Ісмет-ханим оскаженіла. Але я не дала їй виплеснути емоції. Тихенько відкликала її в куток і розкрила план змови:

— Словами його покласти на лопатки неможливо... Але якщо ви допоможете, невдовзі можна буде помститися за всіх нас.

Таким чином мені вдалося залучити шановну Ісмет-ханим до лав наших союзників. Поки що найважливіша роль у Бегіре. Маленьке бісеня невідступно стежить за Гомункулусом. Мов поліцейський шпик, вона слідкує за ним, повідомляючи мене про те, куди він ходить і що робить.

Вона знайшла привід потоваришувати й частіше бачитися з ним — велосипед.

Бегіре знайшла десь на дровітні, у закутку, старий велосипед. Витягла його й віддала Гомункулусові, щоб той його полагодив.

Вчора я чула їхню розмову. Ледь не померла зо сміху. Гомункулус, сидячи на землі, маленьким насосом накачував колесо велосипеда, заклеював пробиті місця.

Бегіре, що стояла поруч, раптом зітхнула:

— Ох, швидше б вирости...

Гомункулус, не підводячи голови, відказав:

— Куди ти поспішаєш, мала? Не бійся, колись і ти будеш такою, як старші: вирядженою, розфарбованою, розцяцькованою панянкою.

Бегіре сплеснула руками й обурено вигукнула:

— Не доведи Аллах! Я не для того хочу вирости, аби стати манірницею й кривлякою. Я хочу стати спортсменкою й купити собі такий мотоцикл, як у вас.

Гомункулус, так само не підводячи голови, засміявся:

— Ця забаганка минуща, мала. Не бійся... От іще трохи підростеш, і природа своє візьме. Станеш такою самою, як вони.

Мале бісеня ще палкіше кинулося заперечувати:

— Не доведи Аллах! Терпіти їх не можу! Я хочу бути такою, як ви, Зія-бей, — спритною, дужою спортсменкою. От якби явилася мені добра пері[29] й спитала: «На кого в світі ти хотіла б бути схожою?» — чесне слово, я б, не задумуючись, сказала: «На Зію-бея».

Цього разу Гомункулус вже підвів голову й зміряв Бегіре довгим поглядом:

— Дивно. Була б ти старша, подумав би, що кепкуєш. Але ж...

Він на мить задумався, дивлячись у невинні блакитні дитячі оченята. А тоді, знову зайнявшись велосипедом, промовив звичайним тоном:

— Якщо зустрінеш пері й будеш їй загадувати бажання, скажи ще й так: «Я хочу бути схожою на нього, але було б непогано трохи підправити мармизу».

Розповім тобі ще про те, що вчора ввечері придумала мала, аби заманити Гомункулуса до маєтку. Після обіду прибігає до мене Бегіре:

— Сарочко, Гомункулус мотоциклом поїхав до міста. Я спитала, куди він їде, він відповів: «До вчителя». Незабаром він повертатиметься до табору по дорозі по той бік саду. Я поїду кататися на велосипеді. Постережу біля чешме.[30] А ти, як почуєш мотоцикл, приходь туди, гаразд?

Сонце сіло, спустилися сутінки.

Незабаром мала непомітно вислизнула з саду.

Я з Весіме та Ремзі-беєм гуляла в саду.

На сердешного Ремзі-бея, особливо в вечірні години, спадає якась дивна задума. Поки ми з Весіме теревенили про те, про се, він ішов попереду, заглиблений у невеселі думки.

У вечірній тиші десь здалеку долинуло гарчання двигуна. Я перервала Весіме:

— Бегіре ще досі не повернулася. Я починаю хвилюватися за малу. Де можна вештатись так допізна?

— А хіба вона не в садибі?

— Та начебто ні... Десь із годину тому вона поїхала кататися на велосипеді. Десь туди, за сад.

Ти ж знаєш, Весіме — дівчина емоційна; одразу запанікувала, почала здіймати ґвалт.

— Та стривай ти, не зчиняй рейваху! Дякувати Аллахові, місця тут безпечні. Правда ж, Ремзі-бей?

Ремзі-бей кивнув у відповідь.

— Давайте ви йдіть сюди, а я піду по тій дорозі. А може, вона взагалі вже вдома...

Ми побіжно обстежили сад. Мала, звісно, ще не повернулася. Тоді, як ми .і вирішили, Весіме з нареченим пішли низом, а я розвернулася і неквапно попрямувала до чешме. Невдовзі я побачила, як по дорозі, здіймаючи куряву, промчав мотоцикл. Хвилини через три мотор раптом заглух. Я зраділа:

— Бегіре таки захопила неприятеля в полон! — і пришвидшила ходу. Попереду уривчасто гавкав садовий собака.

Незабаром з’явилися й вони. Нермін, треба було бачити, як вони йшли, мала й Гомункулус! Гомункулус вів Бегіре, притримуючи за талію, як ведуть поранених. А Бегіре однією рукою обхопила Гомункулуса за шию, а іншою тягла за собою велосипед. Вся в поросі, спідниця розідрана — шматок теліпається. Обличчя брудне від пилюки, розмазаної зі слізьми. Геть уся тремтить. Мале бісеня так вжилося в роль, що навіть я збентежилась, хоч і знала, що до чого.

— Що трапилось? — питаю.

Бегіре, істерично схлипнувши, кинулася мені на шию.

— Сарочко!.. Сарочко!.. — захлиналася вона, не в змозі більше нічого вимовити.

Гомункулус спокійно пояснив:

— Не хвилюйтеся, все в порядку. Панянку в саду перестрів цей клятий пес... Накинувся на неї, подер спідницю...

Гомункулус показав на спідницю, яку за годину до того я власноруч розпорола по шву. Бегіре, уткнувшися головою мені в груди, потайки стисла мою руку. Вона все ще схлипувала, мабуть, вже від сміху.

Спортсмен вів далі:

— Але мала метикована — миттю залізла на оливу... Коли я наспів, то вона вже сиділа там, хлипала... Слава Аллаху, що я саме проїжджав по цій дорозі.

З глибоким хвилюванням та вдячністю я вхопила Гомункулуса за руку:

— Ви врятували нашу ясочку! Не знаю вже, як вам і дякувати...

У Гомункулуса неймовірно зграбні й гарні руки. Можна сказати, єдине, що в ньому є людського — оці красиві й витончені руки. Можна лише дивуватися, як їх не зіпсувало спортивне життя.

Передавши мені Бегіре, він намірився рушити далі.

— Навіть не думайте! — заявила я йому. — Ви дитину врятували, то хіба ж її родина відпустить вас, не подякувавши?

— Ви жартуєте, Саро-ханим... До того ж ви знаєте, я терпіти не можу цих церемоній... Ненароком врятував дівчисько від собаки, і тут — на тобі! Зустрінуть тебе з помпою, мов героя чи тріумфатора... Почнуть дякувати... Господи, як же це смішно! Відпустіть мене, я вас прошу... Я маю повернутися до табору.

Не чекаючи відповіді, він стрибнув у сідло мотоцикла і зник у темряві.

Тут схаменулася Бегіре:

— Capo, як же так?! Увесь спектакль — намарно!

Я засміялася:

— Нічого страшного... Я навмисно не стала його відмовляти... Так навіть краще...

— Навіть краще? Тобто як це?

— Трохи згодом зрозумієш... Ти чудово зіграла, мала. Я сподіваюся, що з тебе таки будуть люди. Ну, розкажи, як же все було?

— Та як... Усе просто. Почувши гуркіт мотоцикла, я швиденько вивалялася в пилюці... Напхала в кишені та за пазуху каміння, вилізла на дерево. А там якраз гуляв собака дядька Хасана. Я стала в нього жбурляти камінням і кричати... А тут якраз і Гомункулус наспів... Я розревлася та й давай його кликати на допомогу.

З-за повороту з’явилися дві тіні. Це були Весіме й Ремзі-бей. Вони пройшли низом, дитини не знайшли й у паніці поспішили сюди.

Я стиха проказала до Бегіре:

— Ану як ти там щойно робила? Поплач, поний...

Побачивши Бегіре, вони й собі зітхнули на повні груди. Весіме, вхопивши сестру в обійми, розплакалася. Та коротко розповіла про свою пригоду.

— От бачиш, Весіме, — сказав Ремзі-бей. — Хіба я не правий був, коли казав, що не треба зчиняти рейвах?

Моя сердешна простодушна кузина все ще проливала гіркі сльози, стискаючи Бегіре в обіймах.

Ремзі-бей повернувся до мене:

— Знаєте, Саро-ханим... Цього вечора ми з Весіме вперше посварилися. Вона хотіла бігти в садибу й піднімати всіх на ноги. А я казав, що не треба марно хвилювати маму з татом. А вона мені й каже: «Якби це була ваша сестра, ви б так не казали!» Уявіть!

Весіме нервово відказала:

— Еге ж, а якщо я зараз розповім, що ти мені наговорив?!

— Чи не зарано так докоряти одне одному? Через якихось два тижні у вас весілля! — спробувала я загладити суперечку. — Ми маємо дякувати Гомункулусу, — повела я далі. — Він зі скромності посоромився до нас завітати. Ми зробимо візит до табору.

— Непогана ідея, — сказала Весіме. — Завтра по обіді...

Я не погодилась:

— Ні-ні... Краще піти сьогодні ввечері... До того ж ось-ось зійде місяць... Запряжемо великий екіпаж, правильно, Ремзі-бею?

Дядьків зять, звісно ж, миттю погодився. Тамуючи радість, відказав:

— Так, авжеж... Не годиться лишати це на завтра. Але якщо ти дуже втомилася, Весіме, то можеш залишитись. Як ти?

Я знову висловила незгоду:

— Ні-ні... Весіме перша повинна подякувати за те, що врятували її сестру... Ще візьмемо з собою Ісмет-ханим та Хандан. Згода?

Повернувшись до садиби, ми розповіли про пригоду дядькові й дядині. Боячись приїхати зовсім пізно, вечері чекати не стали. Поки запрягали екіпаж, ми нашвидкуруч перекусили прямо перед кухнею, за широким садовим столом.

Всі зробили по маленькому букету, нарвавши перших-ліпших квітів.

Коли екіпаж вирушав від садиби, зійшов місяць. Цього вечора було свіжо, пахло осінню. Їхали десь із півгодини, потім стали біля підніжжя невеличкого пагорба. До табору треба було дертися вгору по звивистій стежці.

Ми не пройшли ще й півдороги, а наші друзі-спортсмени вже довідалися про наш приїзд. Зі здивованими й радісними вигуками вони кинулися з пагорба вниз, нам назустріч. Як на стадіоні, вони стали вигукувати на нашу честь кричалки; журилися, що не знали про наш візит заздалегідь, інакше б розвісили обабіч дороги ліхтарі і влаштували б урочисту зустріч.

Коли піднімались по схилу вгору, шановна наша Ісмет-ханим мала необачність обмовитись, що в неї підкошуються ноги. Спортсмени збіглися до неї, взявши одне одного за зап’ястя, зробили своєрідні ноші, посадили її на них, хоч вона й репетувала, і понесли до табору, як якусь стародавню повелительку.

Всі наші друзі-спортсмени надзвичайно зраділи нашому несподіваному візитові. Всі, окрім Гомункулуса. Я навіть можу сказати, що він був дещо збентежений. Коли стали роздавати букети, він навіть обурився, отримуючи свій:

— Дякую, але складається враження, що ви глузуєте.

Ми провели в таборі більше трьох годин. Як спортсмени нас пригощали! Один із них,,аби пригостити нас уславленим виноградом, з’їздив на велосипеді до виноградника, що в годині їзди звідти.

Гомункулус, як завжди, спочатку трохи розпустив теревені, а потім усамітнився в темному кутку. Вдаючи, що прогулююсь, я, наче ненароком, підійшла до нього. Він настільки поринув у себе, що попервах навіть мене не помітив. Сидів, не зводячи погляду з маленького букета, який був у нього в руках. Моє серце раптом часто забилося. Я впізнала свої квіти в руках у Гомункулуса. А що як це дається взнаки мій перший наступ на женоненависника? Спортсмен, щойно побачив мене, неначе зробив спробу сховати букет, і це подвоїло мої надії.

— Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, га, Зія-бей? — спитала я. — Вочевидь, ви на себе наговорюєте, коли стверджуєте, що нічого не тямите в красі.

Він підвівся й відказав трохи іронічно:

— Може бути, панянко. Всі ми люди, у кожного з нас є тисяча безглуздих слабкостей. Мені дуже сподобався ваш букет, він, як на мене, дуже вишуканий. Спальні в мене нема, то я його просто почеплю собі на розкладачку.

— Це таке щастя для мене, Зія-бей!

— Ви знаєте, я ж зі спортивного клубу «Срібний лук». Ви підібрали квіти саме тих кольорів, які прикрашають форму нашого клубу... Як же не дивуватися такому вишуканому смаку?

Ти можеш собі уявити, Нермін, як я отетеріла, як я розсердилась! Але виду не подала.

— Мушу зізнатися, я не мала уявлення про кольори вашого клубу, Зія-бей... Втім, я дуже рада що зуміла вам догодити, хоч би і волею випадку... Я, на жаль, слабко розбираюся в наших спортивних клубах. Мене оточують нікчеми, які ні в чому, крім танців, не тямлять. А мене, насправді, це дуже цікавить, Зія-бей. То, може, ви б трохи розповіли мені? Хочете — можемо пройтися... Так нам і не заважатимуть, та й я роздивлюсь, що тут є довкола... Знаєте, Зія-бей, я так люблю нові місця! Дивіться, ось тут, за деревами, ніби якась долина...

Щоб не дати Гомункулусові можливості заперечити, відхилити мою пропозицію, я, не припиняючи щебетати, рушила вперед. Він, хоч-не-хоч, мусив іти за мною. Я трохи пройшла й зупинилася. Повернула обличчя до місячного сяйва. Я відчувала, що в цю мить моя краса зачаровує. Але він не зволив навіть глянути в мій бік.

— Забуте Аллахом пустирище, самі колючки та каміння, — ледь чутно проказав Гомункулус. — Намучитесь лише... Ще сукню порвете.

Я зі сміхом стояла на своєму:

— Ну то й що з того, Зія-бей? До того ж, я ваша гостя, і ви маєте виконувати мої забаганки.

Гомункулусові нічого не залишалося, як іти за мною. Але всі мої маневри, аби іти поруч, він залишав безрезультатними, і тримався за чотири-п’ять кроків позаду мене. А я раз по раз зупинялася під приводом того, що хочу щось спитати.

— А на протилежному схилі ніби щось світиться. Це село? А куди веде ця стежка?

За спортивний клуб ми обидвоє забули. Гомункулуса полишила його балакучість; суворий і задумливий, він уривчасто відповідав на мої питання.

Ми підійшли до галявини, густо порослої вересом. Гомункулус зупинився:

— Все, далі не підемо. Я вас запевняю, що там немає нічого цікавого для такої панянки, як ви. Урвище, а внизу — темна мертва долина.

Я подумки відзначила оце «для такої панянки, як ви», і стала наполягати. Тепер Гомункулус пішов попереду. Він розчищав для мене дорогу, притримуючи дужими руками гілки, ламаючи колючий чагарник. Ми підійшли до краю глибокого урвища. Гомункулус переможно-іронічно посміхнувся:

— Якщо хочете йти далі — воля ваша...

Гомункулус дуже влучно описав ці місця. Запаморочливо прямовисна скеля, темна й дика долина... Навпроти — низка пагорбів зі сліпучо-білими від місячного сяйва вершинами... Але нижче в долину сяйво тьмянішає, згущається темрява... В долині між горами невпинно дмуть вітри. Оливкові гілки, ледь помітно переливаючись у темряві тьмяним сріблом, озиваються якимось диким завиванням...

Я підійшла до самісінького краю урвища й зазирнула в темну ущелину. Втім, не відвернулася повністю, а стала так, аби Гомункулус міг бачити мій профіль у місячному сяйві... Єство моє в цю мить ніби роздвоїлося...

Одна я зі сторони, мов чужими очима, споглядала запаморочливу красу мене іншої. Моє захоплення власною вродою ще ніколи не набувало такої хворобливої сили.

Тіло Сари доводило до божевілля її дух. Як же прикро, що цій вроді відміряно так мало, ще якихось кілька років! Ти знаєш, як мене часом спустошує думка про те, що я постарію, і краса моя зів’яне. Цей клятий страх знов і знов прокидається, краючи мені серце й застилаючи очі слізьми.

Я краєм ока поглянула на Гомункулуса. Для нього я становила не більший інтерес, ніж два уламки скелі, що стриміли одне поруч з одним біля стежки. Він обстругував складаним ножиком якусь палицю й тихенько насвистував. Це чудовисько навіть не глянуло в мій бік, Нермін!

В цю мить я, здається, втратила надію зчарувати цього бездушного неотесу.

Гомункулус помітив, що я повернула голову, і завів своєї:

— Може, повернемось, га, Ісмет-ханим? Чи то пак, Саро-ханим? Ви ж бачите: краєвид не міняється... Тут, мабуть, все залишиться таким самим до кінця світу... Отже, ми можемо прийти сюди знову, коли вам тільки буде завгодно... Наприклад, років через тридцять...

Цілком можливо, що це базікало розводилося просто так, аби не мовчати. Але мені здалося, що він розгадав мої потаємні думки, приховані страхи, і глузує з мене.

Він вів далі у такому ж тоні:

— Але ж ви фізкультури не любите, до спорту ставитесь зневажливо, тож до того часу станете немічною бабцею... Куди там вам вже буде ходити по цих крутих стежках із вашим ревматизмом...

На тому місці, де щойно, мов висічена з мармуру, височіла Сара, переді мною раптом постала зморшкувата недужна бабця. Було очевидно: він бере мене на глум із цією старістю. Власне, хіба не для посміху він, начебто ненароком, назвав мене Ісмет-ханим?

При цих словах моє обурення та ненависть до цієї людини досягли такої сили, що я б, напевно, зіпхнула його в урвище, якби подужала.

Я вирішила перейти в наступ відкритіше. А тут саме й очі повні сліз.

— Зія-бей, — звернулась я до нього, — мені щось в око попало... Мабуть, мошка. Ріже — несила терпіти. Ви не могли б подивитися?

Я з усмішкою наблизилась до нього. Підставила йому своє мокре від сліз обличчя — немов для поцілунку. Гомункулус на крок відступив, руки в кишенях, став незграбно викручуватися:

— Та нічого там страшного нема... Одним пальцем натисніть на повіку, а іншим проведіть, мов праскою. Дасть Бог, воно й вийде...

Я занила, немов хвора дитина:

— Ну подивіться, я дуже вас прошу! Страшенно болить!

— Гаразд. Але що ж я тут, у темряві, побачу?

— А у вас у кишені був електричний ліхтарик...

— Ні, ні, ви що! Ще зовсім осліпнете! Потерпіть, будь ласка... Ви ж самі казали, що ви дівчина затята...

Ти уявляєш собі, яка боротьба, Нермін? Я вже практично безсоромно тягну його, аби він мені зазирнув в обличчя, в очі. А що поробиш, Нермін? На війні як на війні.

Він з напівіронічним виглядом став переді мною. Я розвернулася обличчям до місячного сяйва. Він, мовби не наважуючись торкнутися моєї мокрої щоки, мізинцем підняв мені повіку. Ми зустрілися очима. Ми з ним уперше так зблизька дивилися одне на одного.

Я ніби відчула, що у Гомункулуса теж тремтять повіки.

Втім, він тим самим іронічним тоном промовив:

— Нічого не видно. Якби вам в око, не доведи Господи, хоч і верблюд вскочив — при цьому світлі нічого не побачиш...

Я знову попросила його, щоб він присвітив ліхтариком. Скривившися, він витягнув ліву руку з кишені. Вона була замотана хусткою. Гомункулус ніяк не міг намацати кнопку, якою вмикається ліхтарик.

— Що у вас із рукою? — спитала я.

— Так, дрібниця. Щойно трохи порізався, коли стругав палицю... Невеличка подряпина... У нас тут це звична річ.

Коли спалахнуло світло ліхтарика, я побачила: через цю, як він сказав, дрібницю, хустка просякла кров’ю.

— Вибачте, Зія-бей! — вигукнула я. — Ваше поранення серйозніше за моє! В мене, власне, око вже не так болить... Тепер я вас лікуватиму.

Гомункулус кивнув головою з такими виглядом, мовляв, все одно ж вона не відчепиться. Трохи покомизившись, простяг-таки руку. «Невеличка подряпина» виявилася довгим порізом через усю долоню, який мене б поклав у ліжко на кілька днів.

З перебільшеним співчуттям я розірвала хустку, стала обережно перев’язувати рану.

В поведінці Гомункулуса наче щось почало змінюватися.

— Ви розповідаєте про те, яка ви холоднокровна та незворушна дівчина... А між тим ви достоту мов дитина... Поглянути на вас — таке враження, що ви виходжуєте смертельно пораненого. Але хіба ж там щось серйозне? Тут таке трапляється часто й густо.

Він, за своєю звичкою, глузував, але в його голосі тепер ледь чутно лунали смуток і ніжність.

Ми, не поспішаючи, повернулися до табору. Він попросив мене нікому не казати про цей дріб’язковий інцидент.

Розповім тобі ще про одну надзвичайну подію на нашому фронті, Нермін. Коли нам прийшов час вертатися, Гомункулус вивів свій мотоцикл. Скільки його не просили не турбуватися, він все одно провів нас до самісінької садиби. Звичайно, я не могла з цього не скористатися: взяла з нього слово, що наступного дня він відвідає нас.

Ісмет-ханим, яка зі сторони дивилася на те, як ми прощаємось, з висоти свого досвіду прокоментувала:

— Бичок пробує наживку. Я думаю, Capo, що перемога буде на нашому боці.

XII Сара — Аднану-паші

Мій коханий татусю-пашусю,

Вже дев’ятнадцять днів від тебе немає листа. Я божеволію від хвилювання. Вчора я їздила в місто, аби телеграмою спитати про ваше здоров’я. І уяви собі: знаходжу на пошті твого листа, який щойно надійшов, але ще не потрапив до листоноші! Тобі треба було бути там у цю хвилину — ти б зрозумів, наскільки Сара любить тебе і маму. Від радості я і плакала, і сміялася. Я не могла стриматися, пустувала, мов мале дитя, перед чужими людьми — співробітниками пошти. І сонце, здавалося, спалахнуло яскравіше, і світ став кращим.

Тату, ти вирішив-таки відправити маму... «Зручніше було б, аби вона цього року залишилась, — пишеш ти. — Але ж я про тебе дбаю, Саро». Я, звичайно, вчинила дуже по-дитячому. Пробач мені. Не треба було тобі розповідати, що я почуваюся самотньою. Треба було, як роблять мої подружки,,написати, що мені весело, що я зовсім не згадую про своїх рідних. Може, тоді ти б залишив маму і не так би сумував на чужині. Але що вдієш, татусю-пашусю, якщо я не вмію лукавити?

Ти пишеш, мама десь через два тижні вирушає в путь разом із майором Керім-беєм... Ти постійно згадуєш Керім-бея. Чи не той це Керім-бей, який разом зі своїм батьком Джеватом-пашою їздив до нас на віллу в Бейлербеї?[31] Я щось таке пригадую...

Я тоді ще була зовсім малою. А він був хлопцем вісімнадцяти-двадцяти років, випускником військового училища. Судячи з твоїх листів, цей Керім-бей став просто надзвичайною людиною, ледь не казковим героєм. Ти пишеш, що в нього чисті помисли, сам він вродливий і, очевидно, має блискуче майбутнє... Батько залишив йому чималі статки. Зараз цей молодий штабний офіцер направляється в Європу, але десь місяців зо два пробуде в Стамбулі...

«Цей мій колега, якого я високо ціную й люблю, в Стамбулі зупиниться у нас. Я впевнений, що ви проявите належну повагу й гостинність», — пишеш ти.

Татусю-пашусю, ти не вмієш лукавити, так само як і я. Ти так часто згадуєш про Керім-бея, що я зрозуміла: ти всерйоз задумав мене за нього віддати. Я послухаюсь твого наказу й прийму Керім-бея дуже гостинно. Але не думаю, що стану його дружиною. Як я вже писала, я трохи пригадую цього молодого чоловіка. Він справді дуже вродливий і розумний... Але мені не до вподоби ні така врода, ні такий склад розуму. Ти ж знаєш, я дівчина проста й невибаглива. Ліпше я залишуся біля вас, більше мені нічого не треба. І т. ін.

XIII Сара — Нермін

Вже два тижні не можу знайти часу, щоб написати тобі, Нермін! Напевно, ти цю мовчанку драматизуєш, думаєш собі: «Таки вона поступилася цьому Гомункулусу! Як нація, чия армія зазнала поразки, соромиться робити офіційні заяви, так і вона, напевно, соромиться мені писати». Яка наївність! Ти ще не знаєш Сару! Не пройде й місяця, як я завдам чудовиську такої поразки, яку в газетах прийнято називати «повним розгромом», і з тріумфом повернуся до Стамбула. Власне кажучи, в кінці цього місяця мушу-таки нарешті повернутися в Стамбул. Десь тижнів через три мама приїде з Ерзурума.

Ага, ось що я тобі хотіла розповісти! Пам’ятаєш, коли ми жили на віллі в Бейлербеї, я фліртувала з таким собі Керімом? Такий повновидий хлопець з біло-рум’яними, мов яблука з Амасьї,[32] щічками. Він, бідолашний, на заняттях замість конспектів писав мені довжелезні листи, і його залишили на другий рік. Так ось, цього самого Керім-бея — тепер блискучого штабного офіцера, майора — якимось чином звела доля в Ерзурумі з моїм батьком. Він мене посватав, вони там про все домовились. Зараз він разом з моєю мамою їде до Стамбула, гостюватиме в нас. Очевидно, цієї зими на нас чекають кілька веселих місяців.

Я десь років півтора тому несподівано здибалася з Керім-беєм на Таксімі.[33] Очевидно, він все ще був під враженням від тієї пригоди, бо його щоки, точніше, яблука, то блідли, то вкривалися рум’янцем. Він раз по раз затинався. Ми з ним поспілкувалися хвилин десять прямо там, стоячи на площі. Я розпитала в нього про дружину, про дітей. Він розповів, що років сім-вісім тому одружився, але через дев’ять місяців дружина померла від тифу. Звісно, про те саме він розпитував і мене. Коди почув, що я ще не була замужем, він мало не знепритомнів. У майора миттю визрів план одруження. Якби ми ще п’ять хвилин побесідували, то, мабуть, прямо там і почали б торгуватися. Але я, вигадавши якийсь привід, негайно попрощалася.

Людину не змінюють ні роки, ні освіта, Нермін.

Ми як були тоді легковажними, божевільними дівчиськами, так ними й залишились, а Керім-бей залишився таким самим цнотливим та запальним курсантом, як і тоді.

Менше з тим, у нас ще буде вдосталь часу поговорити про Керім-бея. Повернімося до Гомункулуса.

Перш за все відзвітуюся, чому пропустила вже кілька поштових днів, так і не відправивши тобі листа. Завтра весілля Весіме. З одного боку, через передвесільні клопоти, з іншого — через перипетії нашої війни з Гомункулусом, я не мала навіть вільних півгодинки, аби сісти й написати тобі листа, Нермін.

Всі приготування завершено. Завтра весілля. Напевно, буде весело, побачимо багато надзвичайного.

Я тобі вже писала: тут, як і скрізь, точиться невпинна боротьба між старим і новим життям. Повсякчас виникають сутички між літніми й молоддю. В залежності від обставин, інколи перемагають прихильники старого, а інколи — причому частіше — прихильники нового. Завтра весілля — день перемир’я, коли всі мають розважатися, всім має бути добре.

Ось дядько з дядиною й вигадали спосіб догодити обом сторонам: вдень буде традиційна турецька церемонія для літніх гостей та місцевої знаті. Весіме, як у старі часи, вдягне весільне вбрання, фату. Її введуть у дім нареченого, підпережуть червоним поясом, кидатимуть гроші, читатимуть молитви... Ще бозна-що... Коротко кажучи, на нас чекає пафосна історична комедія... У нас навіть була ідея під час цієї частини весілля вбратися селянами.

Але ввечері, коли офіційні гості пороз’їжджаються, настане наша черга. Вся наступна програма вже буде на європейський кшталт... І одному Аллахові відомо, що буде діятися до ранку...

Дядько з дядиною спробували втрутитися і в цю частину програми.

— Ні, ні, ні! Це вже ви нам залиште, — відказали ми.

Так, завтра у Весіме та Ремзі-бея визначний день... Закохані нарешті об’єднаються...

Весіме в наївному захопленні, мов дитина, що усміхається янголам уві сні... Ремзі-бей, звісно, теж задоволений. З цих вуст, які сім-вісім тижнів тому біля криниці заявляли: «Якби не було на світі дівчини на ім’я Весіме, я б не знав, що таке кохання», ні на хвилю не сходить усмішка. Але що це за усмішка...

Я тишком-нишком за ним спостерігаю. Коли ми залишаємось наодинці, він розслабляється, мов актор, який щойно дограв важкий спектакль.

Після того дощового дня я з Ремзі-беєм тримаюся дуже офіційно, тож він не наважується отиратися біля мене, як раніше. Навіть не насмілюється глянути мені в обличчя.

Цього ранку я за чимось зайшла до пральні, а там на дерев’яному ослінчику, мов хвора дитина, спершися лобом на край прасувальної дошки, сидить Ремзі-бей.

Почувши мої кроки, він миттю схопився. Чоло, яким спирався на дошку, — червоне, а обличчя — бліде-бліде.

Зі збентеженою усмішкою промовив:

— Щось я стомився. Мало не задрімав, Саро-ханим.

І похитуючись, мов п’яний, вийшов з пральні.

Ось так, Нермін. Бідолашний Ремзі-бей на людях радісний і щасливий. А як залишиться зі мною наодинці — його Кидає то в жар, то в холод. Мені не те щоб його не шкода, але ж він сам цього захотів.

Ну а тепер повернімося до Гомункулуса...

Я бачуся з женоненависником мало не щодня. Мої союзниці надають мені неоціненну допомогу. Особливо мала Бегіре вдається до таких витончених хитрощів... Коли війна скінчиться, це мале бісеня треба буде від імені тріумфального жіноцтва нагородити почесною медаллю...

Разом із тим, хочу тобі повідомити, що кількість наших союзниць вже збільшилася до дев’яти. Деякі з дівчат звернули увагу на те, що я постійно ошиваюся біля Гомункулуса. Частина з них упевнена, що в мене прокинулись якісь почуття до нього... Ну і хай собі так вважають... Невдовзі все розкриється, вони дізнаються правду...

Але ті, хто має хоч якусь клепку, навіть не припускають такої можливості. «Не інакше як Сара щось задумала», — міркують вони. Щоб вони не базікали зайвого, найліпше, що можна зробити, — це відверто розповісти їм усе й залучити їх до лав наших союзників, правда ж?

Тепер усі з нетерпінням чекають на продовження цієї комедії.

Як я тобі вже писала, я змінила тактику щодо женоненависника. Спочатку я думала причарувати Гомункулуса легким кокетством. Щоправда, це й зараз ще можливо зробити. Хай чоловіче серце буде хоч із граніту, наша прекрасна стать знайде спосіб його розтопити або підточити. Але на це потрібен час... А в мене вже залишилося щонайбільше тижнів зо три. Тому я відкрито переходжу в наступ. Вдаю, що закохалася в Гомункулуса.

Я щодня знаходжу якийсь привід, аби побачитися з ним. Інколи цей привід виглядає настільки по-дитячому, що Гомункулус і сам розуміє, що це ніщо інше, як хитрощі.

Він, як і раніше, нахабний і агресивний, але час від часу впадає в задуму.

Від союзниць я отримую дуже обнадійливі донесення. Позавчора він спілкувався з Хандан. І раптом візьми та й спитай:

— А у Сари-ханим все гаразд з очима?

Хандан розгубилася. А він сміється:

— Ну, я не знаю... Ваша подружка інколи наче аж із задоволенням дивиться на таку бридоту... Вона, мабуть, сприймає кольори та обриси якось не так, як я!

Вочевидь, під «бридотою» Гомункулус мав на увазі себе, правда ж, Нермін?

Хандан теж це зметикувала, стала розповідати, що я взагалі дівчина дуже дивакувата, і мені іноді бувають до вподоби страшенні потвори.

— Ця панянка хвора, — промовив Гомункулус і задумався, дивлячись вдалечінь.

А від Ісмет-ханим надійшла така реляція. Ось яка бесіда відбулася між ними:

— Сара вже декілька років хворіє.

Гомункулус:

— А наче така собі дівчина, нівроку... Ну що ж, як хворіє, то хай сходить до лікаря.

— Це скоріш за все щось нервове. Сердешна дівчина кілька років тому зазнала тяжких страждань... Тепер ображена на весь світ...

— Бажаю їй одужання. Така людська доля.

— Рана загоїлася, але шрам залишився. Ви людина щиросерда, я можу сказати вам правду... Сара була закохана...

— Знову мелодрама...

— Для сильної людини, як от ви, кохання, може, й мелодрама. Але ж вона — чутлива й слабка дівчина.

— Ну то треба було виходити заміж. Сара-ханим не сказати б, що негарна. Навіть, як це не дивно, сучасним чоловікам переважно більше подобаються такі дівчата, аніж здорові й дебелі. Отже, Сарі-ханим ніщо не заважало вийти заміж за свого обранця.

— Її батько навіть слухати про це не схотів...

— А що, женишок був зовсім убогий?

— Та ні... Араб. Тільки не такий, як бувають оці світлошкірі араби, ні... Чорний, мов антрацит, буквально негр... Сара, через те, що не вийшла за нього заміж, образилась на весь білий світ. Вирішила ніколи не одружуватися... Завжди носить на шиї медальйон з його портретом... Втім, вона ж іще молода. Може, забуде його... А можливо, вже й забула.

Гомункулус розреготався. Але Ісмет-ханим каже, що цей сміх вийшов якимсь надто нервовим.

— В мене вже не залишилось сумнівів, Capo, — сказала вона мені. — Він на гачку. Бичок пручається, але марно.

Але найдошкульнішого удару по Гомункулусу завдала мала Бегіре. Розповім тобі, як це було. Як у нас із союзницями було домовлено ввечері попереднього дня, Ісмет-ханим на лаві біля хвіртки заговорювала зуби Гомункулусу. Бегіре стала ходити садом, погойдуючи в руках невеличкий медальйон та питаючи у всіх, хто їй траплявся:

— Ви Сару не бачили?

Ісмет-ханим підізвала малу до себе.

— А навіщо тобі Сара?

Мале бісеня з простодушним виглядом відповідає:

— Я знайшла біля хвіртки оцей медальйон... Здається, я бачила такий у Сари на шиї... От і хотіла спитати, чи це, бува, не її.

Ісмет-ханим взяла медальйон, роздивилася.

— Так, це її. Ну ти біжи, гуляй. Як її побачу — віддам.

Мала безтурботно майнула геть, а Ісмет-ханим із загадковою усмішкою промовила:

— Дивний збіг. Як це Сара примудрилася його загубити? Це ж медальйон із фотографією її коханого араба... Однаково я вам розкрила таємницю сердешної дівчини, то вже й покажу, який він був.

Зажурена Ісмет-ханим розкрила медальйон і раптом скрикнула.

Ми, Нермін, ще звечора вирізали зі спортивного журналу обличчя Гомункулуса і вклеїли його в медальйон.

Шановна наша Ісмет-ханим мовби від хвилювання випустила медальйон із рук на землю, в пилюку.

Звісно, Гомункулус нахилився його підняти, а що з ним сталося, коли він побачив свою фотокартку, я розповім тобі словами самої Ісмет-ханим:

— Гомункулус, коли побачив своє зображення, то наче остовпів. То почервоніє, то зблідне. Потім глибоко вдихнув, немовби йому поцілили в самісіньке серце, здригнувся і рвучко підвівся. Я ніколи не бачила його таким збентеженим. Але він миттю опанував себе. Долаючи тремтіння голосу, розреготався:

— Що це за кумедія, шановна пані?

Тоді я звернулася до нього, мов турботлива мати:

— Зія-бей, мені дуже прикро. Вам не слід було цього показувати. Але вже що сталося, те сталося...

Затинаючись, ніби переборюючи себе, я вела далі:

— Але і я теж не винувата... Звідки я могла знати? Чесно вам сказати... Ну, були у мене якісь здогадки... Але щоб настільки...

Вдаючи, що стримуюся, аби не бовкнути зайвого, я очікувала його запитань, щоб продовжити розмову, але він був незворушний і бездушний, мов скеля. Може, він помирав від бажання вивідати ще щось. Але нічого не казав, і зрозуміло було, що й не скаже.

Тому я з тією самою материнською турботою в голосі повела далі:

‘ — Так, Зія-бей... Я бачила, що ця дивакувата дівчина до вас небайдужа. Вона нікого довкола не помічає. Раз по раз шукає привід, аби зустрітися з вами...

І далі в тому самому дусі. Гомункулус слухав мене, похиливши голову, не зронивши жодного слова.

— Це просто нещастя якесь, Зія-бей!.. Втім, інколи те, що спочатку видається нещастям, потім обертається щастям... Я сама багато разів була цьому свідком... А ви як гадаєте, га, Зія-бей?

Тут Гомункулус повагом підвівся.

— Це все, пані, дитячі забавки, в яких я нічогісінько не тямлю. Панянка не в собі, це зрозуміло... Спочатку араб, потім фотографія Гомункулуса... Але дозвольте зауважити, що її божевілля заразне... Вибачте, але ви теж трохи підхопили... Перепрошую, мушу йти.

Гомункулус попрощався зі мною, вийшов надвір і повільно пішов геть. Яку розгубленість, яку втому видавала його хода! Якби ти лишень побачила цю ходу, Capo, ти б оцінила те враження, яке на нього справили мої слова...

Але Гомункулус не встиг далеко відійти. Я подала таємний знак Бегіре, та вхопила свій велосипед і чкурнула на вулицю.

На цьому оповідь Ісмет-ханим закінчується.

Коли я казала, що невдовзі він плазуватиме біля моїх ніг, то не помилялася, правда ж, Нермін? Так; невдовзі жіноцтво помститься за себе! Хто знає, може, навіть завтра ввечері...

Якби ти знала, як мені не терпиться, Нермін!.. Гомункулус неодмінно запропонує мені вийти за нього заміж. Я тріумфально розсміюся, і ця перемога стане найціннішим спогадом у моєму житті... І т. ін.

XIV Сара — Нермін

Нермінчику,

Втомлена весіллям, я три дні прохворіла. Три дні пролежала в ліжку. Тому й не змогла відписати тобі. Ти мені, звісно, вибачиш.

Натомість я тобі повідомлю дуже радісну новину. Днів за десять я, нарешті, буду в Стамбулі.

Весіме та Ремзі-бей вже чотири дні, як одружені, тож немає причин сидіти тут далі. Навіть, чесно кажучи, мені совість велить якомога швидше виїхати до Стамбула. Але що поробиш: менше ніж за тиждень я свої справи скінчити не встигну.

Одразу розповім тобі про причину, яка змушує мене тікати звідси: Ремзі-бей нещасливий. Якби на світі не було дівчини на ім’я Весіме, то цей молодий чоловік не знав би, що таке кохання, чи не так? Судячи з цього, в день, коли Весіме стала його дружиною, він мав би померти від щастя.

Я бачила весілля на власні очі. Ремзі-бей насправді помирав. Шкода тільки, що не від щастя.

Дядьків зять у той день виглядав зовсім не як молодий чоловік, що одружується зі своєю коханою дівчиною. Це був бідаха, вбраний у чорне, мов на похорон. Пополотнілий, блідіший від білої троянди, що стирчала у нього в петлиці. Коли вітали молодят, я теж підійшла потиснути йому руку. То була немовби рука хворого на пропасницю: гарячкова, тремтлива. Це настільки впадало в око, що навіть його брат, якому байдуже до всього, крім полювання на качок, — і той поцікавився:

— Що трапилось, Ремзі? Ти якийсь сам не свій.

Дядьків зять, мовби засоромившись своєї слабкості, рвучко підвів голову, і, розтягуючи в усмішку безкровні губи, промовив:

— Надмірне щастя виснажує людину так само, як туга чи безнадія.

Так, у сердешного Ремзі-бея того дня був такий вигляд, ніби він щойно з похорону близької людини. Зібравши всю скорботу в очах, він подивився на мене глибоким поглядом. Я відчула, що коли щось промовлю, то він розплачеться, мов дитина.

Ти знаєш, яка я м’якосерда, Нермін... У мене в самої серце краялося. Я знала, що в цьому нещасті винна лише його необережність, лише’його дурна пиха. Я впевнена, що моєї великої провини тут немає. Але ж кажу тобі, я добросерда. Не можу бачити, як поруч зі мною страждає людина. Якби я знала, що він, бідолашний, так мучитиметься, то відмовилася б від цієї маленької помсти.

Що ж до Весіме, то вона теж бачить, що з чоловіком щось негаразд, це її засмучує, але справжньої причини вона не розуміє.

— Бідолашний Ремзі захворів... І як же невчасно! — каже вона.

Ти розумієш, Нермін? Щоб молодята були щасливі, я мушу неодмінно поїхати звідси. Мені не можна залишатися з ними, бо поки Ремзі-бей бачитиме мене, він не одужає.

Для щастя моєї любої Весіме я готова не тільки повернутися до Стамбула, але навіть переселитися кудись у глухе село. Але що поробиш — як уже було сказано, я ще не закінчила своїх справ. Підлий Гомункулус уже не чинить збройного опору, але ще пручається, немовби морське чудовисько, що потрапило в сіті. Крім того, стільки вже зроблено і так мало залишилось, Нермін!..

Розповім усе по порядку.

Про програму весілля я тобі вже писала. Вдень взяли шлюб за турецькою традицією. Читали молитви, пили шербет.

Поприходили всі старі й статечні люди міста. Весіме розцяцькували, надягли фату. Ми вбралися в закритий одяг, закуталися в напинала.

В будинку, що наповнився пахощами трояндової води та амбри, була така духовна атмосфера, що мені здалося, ніби я в будинку небіжчика, в Хіджазі[34] або в раю. Таке враження, що на церемонію разом із дідусями й бабусями містечка завітали й янголи небесні. Коли стемніло, прихильники традицій закінчили трапезу й порозходилися з молитвами та релігійними співами. Це була перша дія. Тепер перейдімо до другої дії, яка почалася вже вночі... Декорації повністю змінилися; янголів, що махали крильцями серед пахощів амбри та трояндової води, здув вихор джаз-банду.

День був похмурий. Раз по раз дув пронизливий осінній вітер, на обрії збиралися чорні хмари.

Ми страшенно боялися, що вечірку буде зіпсовано. Але під вечір вітер вщух, почалася справжня літня ніч, тиха й тепла.

Я подумала: «Можливо, світанок цієї чудової ночі стане свідком поразки женоненависника». Дядько з дядиною та старші гості були зовсім знесилені важким днем. Частина з них рано розійшлися по своїх покоях, а частина, хоч і вештались туди-сюди, але радше як привиди, як мара... Якби ми на їхніх очах стали підпалювати садибу, то в них навіть не знайшлося б сил протестувати. Таким чином, ми були повністю полишені самі на себе.

На вечірці було понад п’ятдесят чоловік — і хлопців, і дівчат. Майже всі дерева в саду були прикрашені ліхтариками.

Я була постійно зайнята Гомункулусом, тож не могла уважно стежити за всім. А довкола було на що подивитися. Таке коїлось, такі закручувалися пригоди!..

Ця ніч, щаслива для Весіме й Ремзі-бея, принесла щастя ще шістьом. Тобто троє хлопців та троє дівчат познайомились, сподобались одне одному й заручилися.

Одна з трьох пар, власне, вже кохали одне одного, але через нестатки ніяк не наважувалися офіційно заручитися. Але ніч була чудова, гості сп’яніли від вина, музики й танців і втратили здатність раціонально мислити. Нерви глухо, приємно бриніли, мов напнуті струни кинутої на пронизливому вітрі гітари. В такі хвилини життя здається таким прекрасним і легким... Здається, одним знаком, одним поглядом можна наказати зірці впасти з неба під ноги — варто лишень захотіти... Коли все так просто, то здається загадкою, як деякі люди можуть бути нещасними. В таку мить людина на що тільки не відважиться, Нермін!

Під впливом цих обставин несміливі хлопець та дівчина, які вже хтозна-відколи страждали, наважились прийняти рішення. Тепер вони вже не вважали за потрібне критися зі своїми маленькими таємницями.

Не сумніваюся, що в цю мить їм здавалося, що для одруження, для щастя досить молодості, іскри кохання, пригоршні чистої джерельної води.

Друга пара — це довготелесий очільник спортсменів та дочка одного з місцевих багатіїв, випускниця американського коледжу в Стамбулі. На противагу височезному й худорлявому спортсмену, панянка зовсім низенька на зріст та огрядна, в усьому ж іншому вони складають чудову пару. Втім, хто б із нас не вийшов за нього, ми всі будемо поруч із ним здаватися карлицями. Побажаймо, щоб віку їм було відміряно, як нареченому зросту, а щастя було повним, як наречена.

Третя пара — дочка судді та муніципальний лікар. Дівчину так ревно ховали від чужого ока, що навіть коли вона хворіла, батько не дозволяв возити її до лікаря. І ти дивись, як винагороджено суддю за чистоту віри: навіть у заміжжі його дочку не оглядатимуть чужі лікарі.

Дядько з дядиною добряче попомучились у той вечір, доки випросили для сердешної дівчини дозволу бути на весіллі.

Суддя дозволив, але за умови, що дівчина дивитиметься на весілля з вікна будинку. «Я, в принципі, не маю нічого проти цих розваг... Але все одно світла в кімнаті не запалюйте — ще побачить хтось знадвору...» — наполягав він. Коли вранці дядько з дядиною дізналися, що це невинне дитя, в якого ще молоко на губах не обсохло, за ці кілька годин встигло заручитися, вони не знали, що й робити. У бідолашних зі страху аж губи пополотніли.

Ще б пак! Суддя ж усю провину за це звалить на них! Вже два дні все місто гуде, обговорюючи цю новину. Суддя ще нічого не знає. Він все у себе в суді перебирає чужі справи про одурених дівчат. Зараз лікарева мати збирається йти, як годиться, до судді та волею Аллаха сватати дівчину. Якщо ж суддя затнеться, то буде лихо!

Десь до пів на третю гості потомилися. Настав час вечері. Щодо вечері в нас виникла свіжа ідея. Попід деревами порозставляли столики на дві персони. Завдяки цій вигадці кожен міг повечеряти наодинці, з ким схоче, і поговорити, про що заманеться. Цьому, власне і завдячуємо згаданими заручинами...

Однак втілення цієї ідеї виявилося складнішим, ніж ми думали. Наприклад, подружжя та наречені, природно, склали пари. А як бути з рештою? Хто їх паруватиме?

Деякі жінки та чоловіки симпатизували одне одному,-і це було помітно. Але всадовити їх за один стіл означало б публічно заявити про цю симпатію. І це, напевно, було б зовсім неетично. Але не можна було й полишати цю справу на власний розсуд кожного.

В розпачі ми не знали, що нам робити.

Мої товариші по організаційному комітету стали нападатися на мене:

— Це ти, Capo, таке вигадала, то й розбирайся тепер сама.

Так, це була моя ідея. І причина очевидна: я хотіла залишитися наодинці з Гомункулусом і нанести ворогові раптового удару саме тоді, коли він найменше цього очікує.

Але ця ситуація прикрим чином руйнувала мої плани.

І ось у цю скрутну хвилину хтось згадав про жереб:

— А давайте тих, хто не одружений та не заручений, розсадимо за столи жеребкуванням!

Ідея була не надто вдалою. Багато кому вона розстроювала потаємні задуми. Але іншого способу владнати справу не було.

Разом із тим, були в жеребкуванні й приємні сторони. Наприклад, усі, як чоловіки, так і жінки, могли попитати долі. Крім того, можна було вдатися до невеличких хитрощів і тим самим чесно заробити цю годину флірту. Власне, метикуваті так і зробили.

Я вже не сподівалася, що мені випаде сидіти за одним столиком із Гомункулусом. Але я сказала собі: «Якщо вже я від імені жіноцтва оголосила цю священну війну, то, може, Аллах допоможе мені?»

Щодо способу жеребкування, то один зі спортсменів запропонував таку незвичайну систему:

Кожен чоловік пише на клаптику паперу якесь число, а потім питає у жінок: «Яке в мене число?» Кожна з жінок називає число, наприклад,’ одна каже п’ять, інша — вісім, третя — три. У кавалера на папірці, скажімо, написано число «три», тож він віддає папірця тій жінці, яка вгадала, і запрошує до столика. Цікаве жеребкування, правда ж?

В очах спалахнули іскорки радості. Зручнішого способу, аби вдатися до хитрощів, годі й шукати. Чоловіки підказували своїм обраницям числа якимсь потаємним знаком або словом.

Всі про це знали, але що з того? Зовні все виглядало пристойно.

З-поміж жінок у найбільшій скруті опинилась я. Гомункулусові було байдуже до наших хитрощів, він не збирався підказувати мені своє число. Я підійшла до нього:

— Зія-бей, багато хто вірить у те, що одні числа віщують щастя, а інші — нещастя. А у вас є щасливе число?

Він глузливо відказав:

— Авжеж.

— І яке ж?

Вже відвертіше спитати, яке число він напише, було неможливо, правда ж? .

І знаєш, що цей бовдур мені відповів?

— Так я вам і сказав! Зараз напишу на папірці, попитаю долі!

В цей момент я втратила останню надію. «Все, програла. Як я тепер дівчатам в очі дивитимусь?» — майнуло в голові.

Жеребкування тривало, супроводжуючись жартами, сміхом; пара за парою розходилась по своїх столиках.

Залишилось чоловік десять-дванадцять: Гомункулус дістав із кишені пачку цигарок, написав на ній ззаду число.

— Ну, яке в мене число?

Крім Аллаха, сподіватися було ні на кого. Дівчина поруч сказала: «Сім!» Я й сказала: «Вісім!»

Коли всі числа були названі, Гомункулус показав своє: вісім.

Нермін, я б так не раділа, навіть якби мені випало сидіти за столиком з насправді коханим чоловіком.

Ми пішли до віддаленого столика біля огорожі саду. Гомункулус промовив, наче сам до себе:

— Бідолашна Сара-ханим. Ох і не щастить же їй...

Я підняла обличчя до ліхтаря, який висів над нашим столиком, і всміхнулася йому:

— Чому ви так кажете, Зія-бей? Невже по мені не видно, наскільки мені усміхнулася доля?

Гомункулус підняв на мене очі, потім опустив їх і відповів із ледь відчутним смутком у голосі:

— Дякую, Саро-ханим, ви дуже люб’язні...

Почалася найбільш хвилююча частина нашого двобою. Перемога залежала від ентузіазму та майстерності, які я зумію продемонструвати впродовж години, поки ми вечерятимемо. Джаз-банд замовк. Лунала легка, приємна печальна мелодія. . Я подумала, що зараз йому, втомленому, приємніше слухати музику, ніж мої балачки, і нічого не казала.

Я не помилилася в своїх припущеннях. Мало-помалу починали проявлятися перші ознаки Гомункулусової поразки. Щоправда, він за своєю звичкою іноді пробував жартувати, але марно... Його голос, його поведінка — це були голос і поведінка слабкої людини, яка намагається приховати тугу й хвилювання.

З-за столика, що стояв кроках у десяти від нас, долинало тихе, здавлене схлипування. Мабуть, це було молоде дівча, яке в цю годину слабкості й чулості розплакалося під впливом першого зізнання. Хтозна, яка вона була щаслива в цю мить. Я ніколи нікому з такою первісною простотою не відкривала свого серця; я так не вмію.

Цей тихий плач почув і Гомункулус. Повернув голову. Ледь помітно посміхнувшись, почав іронізувати:

— Очевидно, комічна сцена з високохудожньої опери...

Але договорити він не встиг — помітив у моїх очах дві великі сльозини.

— Саро-ханим... Ви теж плачете?

— Плачу.

— І не приховуєте цього?

— А навіщо приховувати? Якщо це моє справжнє почуття, то навіщо мені лицемірити?

— Саро-ханим...

— Що таке? Чому ви замовкли?

— Нічого... Просто я не бачу причин вам плакати...

— Хто знає, які чудові слова’їй довелося почути...

— Саро-ханим, ви просто дитя,..

Так, Нермін, за першими сльозами потекли ще. Я плакала.

Та ці сльози не були фальшивими. Причиною була або втома, або нервовий зрив, або якась туга, яка невідомо чому й звідки виринула, або навіть, можливо, й заздрощі до цього дівчиська,, що плакало від щастя. Втім, якою б ця причина не була, але зараз ці сльози виявилися дуже доречними.

Гомункулус став абсолютно іншою людиною.

Він утішав мене, мов старший брат, який вважає кумедними дитячі біди молодшої сестрички, але не може не співчувати їй.

— Саро-ханим... Ви зовсім дитя... Вам варто тільки захотіти — і знайдеться безліч охочих сказати вам те саме... Просто вам не пощастило цього вечора... Жереб привів вас до мого столика... Вибачте, Саро-ханим...

Нахабний Гомункулус схилив переді мною голову, ніби просячи пощади. Очевидно, настала мить остаточної перемоги. Я готувалася до удару, який би остаточно зломив його спротив. Але тут сталося непередбачуване. За сусіднім столиком зчинилася сімейна сцена... Сварка, почавшись із приглушеної суперечки, поступово наростала, голоси лунали все гучніше.

Гомункулус підхопився:

— От лихо! Потім сорому не обберешся! — і побіг до сусіднього столика.

Чоловік був близьким приятелем Гомункулуса, тому нічого не заважало останньому втрутитися в сімейні справи. А сварка, власне, виникла на рівному місці.

Чоловік, будучи напідпитку, бовкнув дурницю:

— Що ж мені так не таланить? Куди не поткнуся — скрізь ти!

Ці слова зачепили за живе його дружину, яка була не тверезіша за нього.

Вона, бідолашна, вся тремтіла з голови до ніг, побивалася, сіпала на собі одяг. Щоб не зірватися на крик, сичала:

— Іди геть! Бачити тебе не хочу! Раз я тобі не потрібна, то й ти мені теж! Геть, бо зараз закричу!

Назрівав скандал. Гомункулус негайно знайшов вихід:

— Не займай жінки! Вдовольнити її законне бажання неважко. Давай мінятися: ти продовжиш вечерю з Сарою-ханим, а я матиму честь поспілкуватися з твоєю дружиною.

Сердешна жінка розгубилася. Скоса поглядає на мене: їй зовсім не до вподоби, що її чоловік пересяде до мене. Але ж і впертість треба проявити. Що ж до мене, то я опинилася ще в жалюгіднішому становищі. Вже загнала ворога на слизьке, ще б трохи — і він, принижений і переможений, розпластався б біля моїх ніг. Але підлий Гомункулус і цього разу вислизнув із рук.

Нермін, я на мить заціпеніла: напевно, якби мене різали, то і кров би не текла. Але що поробиш — треба було погоджуватися, причому погоджуватися з усмішкою на вустах.

Обличчя мого нового товариша видавало в ньому давню пристрасть до спиртного. Втім, хоч і напідпитку, але він добре володів собою. Присідаючи на спорожнілий Гомункулусів стілець, промовив:

— Оце, панянко, називається, лихо не без добра. Премудрості Аллаха людським розумом не осягнеш.

Цими словами й промовистою усмішкою він хотів показати, як він вдоволений, що залишився наодинці зі мною. Напевно, з нього б вийшов непоганий співбесідник. Але я була знервована. Спершу хотіла вдати, що веселюся, але нічого не вийшло. Я ніяк не могла примиритися з цим неймовірним випадком, а особливо — зі вчинком Гомункулуса.

— Моя думає, що помстилася, еге ж? Хай би Всемогутній Творець кожному грішникові присуджував таке покарання! — почав було він пащекувати, але я нахмурилась.

— Пане, ваша дружина вкрай знервована... І ця вигадка Зія-бея навряд чи вгамує її гнів... Навіть навпаки... Тому пропоную якнайшвидше скінчити вечерю.

Мій голос був настільки спокійним, а поведінка — рішучою, що бідолашний п’яничка навіть не наважився суперечити. Ми мовчки довечеряли. Я підвелася.

— Ваша дружина, напевно, вже трохи пересердилася. Якщо дозволите, я хотіла б мати задоволення й честь помирити вас.

Я привела це лихо до його дружини, як приводять до вчителя учня, який втік з уроку.

Сердешна жінка була, здається, ще нервовішою, ніж перед тим. Втім, вона сильно злякалася, коли її чоловік залишився наодинці зі мною. Страх виявився сильнішим від гніву. Вона не встояла перед моїм ґречним проханням і прийняла назад свого чоловіка, «йдучи на таку жертву тільки з поваги до мене, виключно, аби не псувати людям свято».

Вони пішли, стиха огризаючись одне на одного. Не було сумніву, що трохи перегодом буря здійметься з новою силою. Але коли нас там не буде, хай роблять собі, що хочуть.

Ми з Гомункулусом знову залишились віч-на-віч. Я приготувалася до атаки, будучи на додачу ще й розлючена та обурена нещодавнім епізодом.

— Я від вас такого не чекала,,Зія-бей...

— Чому? Що сталось?

— Ви мене залишили, ви мене образили!..

— Боже борони!.. Просто так треба було... Ви ж бачили, чим це все могло скінчитися...

Я з скорботною методичністю вела далі:

— А ми тут при чому? Наша яка справа? Мені було так добре цього вечора...

— Саро-ханим, ви перебільшуєте... В чому моя провина?

— Ну це ж була ваша ідея! Якби навіть хтось інший вам таке запропонував, ви мусили не погоджуватися! Мусили сказати: «Я дав Сарі слово. Я її не залишу». А ви самі свідомо кинули мене й пішли!

Мені на очі знов набігли сльози. Гомункулус, похнюпившись, гірко всміхнувся:

— Ви ж знаєте: я людина неотесана, не звик до благородних посиденьок, а тим паче з жінками. Хіба можна на мене ображатися, Саро-ханим?..

Цей голос, ця поведінка знову пробудили в мене надію, Нермін. Я ще тужливіше повісила голову:

— Якби справа була в етикеті, то це можна було б легко зрозуміти. Але ж це було веління серця! Ви хотіли позбутися Сари — ось що насправді прикро!

Гомункулус дивився перед собою й мовчав. Я вела далі:

— Я вже раділа, думала, що ми з вами стали добрими приятелями. Це навіть трохи мені лестило. Ви виділили мене з-поміж усіх моїх подруг. Ви ставилися до мене шанобливіше, ніж до решти... Точніше, мені так здавалося... Мене вже кличуть до Стамбула... Через кілька днів я мушу їхати звідси... Я не можу не послухатися батька... Ця вечеря мала бути, можна сказати, прощальною, Зія-бей...

— Ви так скоро їдете, Саро-ханим?

— Через три-чотири дні...

— Через три-чотири дні? Так скоро?

Він відвернув голову й задумався, вдивляючись кудись у темряву.

— Я завжди казала, Зія-бей, ще не вмію ховати своїх почуттів... Ви такий природний, такий сильний... Ви не схожі на решту... Перед вечерею я плекала якісь непевні надії. Думала собі: а раптом ця чудова ніч навіє нам щось добре... А раптом ми з Зія-беєм знайдемо спосіб не розлучитися назавжди...

— Саро-ханим...

Це «Саро-ханим» із його вуст вирвалося придушеним криком. Я не відповіла. Він знову промовив, ще слабшим голосом:

— Саро-ханим...

Зі сльозами на очах я обернулася до нього. Але він опустив голову:

— Я, з вашого дозволу, піду. Я дуже втомився... Ще раз перепрошую за свою нещодавню неґречність.

Я простягла йому руку. Він торкнувся пальців, зробив рух, аби піднести її до вуст, але відпустив, і, не промовивши жодного слова, повагом пішов геть.

Я мало не збожеволіла від радощів. Жодних сумнівів не лишилося.

Гомункулусу зараз здається, що він утік від мене, але через день-два він неодмінно повернеться. І неодмінно впаде мені в ноги. А от тоді... Перемога — це така річ, Нермін, що я розумію тих, хто ладні за неї вчепитися одне одному в горлянку на полі бою...

Так, «женоненависника» переможено. Коли він в останню мить тримав мене за руку, пальці в нього були холодні, мов у хворого на смертному одрі.

Розвиднялося. Частина гостей роз'їхалися, інші спали чи дрімали — хто в будинку, хто на стільцях у саду. А божевільна молодь, чоловік із десять, почерпнувши сили з ранку нового дня, продовжувала танцювати в одному з кутків саду.

Коли я, здолана втомою, йшла до своєї кімнати, на балконі помітила Ремзі-бея. Щасливий наречений, залишивши на самоті в першу шлюбну ніч свою молоду наречену, завдяки якій він пізнав кохання, в передранкових сутінках із цигаркою в руці міряв кроками балкон. І т. ін.

XV Сара — Нермін

Нермін, сестричко,

У мене для тебе сумна новина: Гомункулус загинув учора внаслідок трагічного нещасного випадку. Товариші сьогодні поховали сердегу на цвинтарі в містечку.

Смерть здавалася такою далекою від цього сповненого життям та здоров’ям парубка, такою далекою, що мені й досі не віриться в цю трагедію.

Щойно ми з Хандан наказали запрягти екіпаж, з’їздили на могилу Гомункулуса. Поклали на ще невисохлу землю декілька квіток.

Щоправда, він був нашим ворогом. Але ж смерть і помста — це різні речі, правда ж? Я хотіла лише збити з нього пиху. Уявивши, як він, сердешний, лежить, безпорадний і беззахисний, під могильним насипом, перед яким я стою, я навіть відчула каяття. Що поробиш, Нермін, отака я м’якосерда.

Хандан була дуже засмучена. Уважно дивлячись мені в обличчя, вона промовила:

— Я й досі не можу повірити в цю смерть. Мені все здається, що Гомункулус своїми залізними ручищами скине з себе землю й почне кепкувати з нашої жалоби.

Я згадала, як він тоді ввечері, насміхаючись із мене, стрибнув у садову криницю. Тоді я просто знавісніла від люті, а зараз не змогла стримати сліз.

Смерть примиряє найзапекліших ворогів.

Мені згадалися останні слова, які він промовив у ніч весілля, коли вже збирався йти. І я повторила йому те саме:

— Гомункулусе, я, з твого дозволу, йду... Я збиралася заподіяти тобі невеличке зло. Хоч я і не встигла цього зробити, але все одно прошу в тебе пробачення за свій негарний намір. Вибач, Гомункулусе.

Трохи детальніше розповім тобі про нещасний випадок, Нермін...

Гомункулус після весільної ночі більше не показувався. Один раз, десь в обідню пору, він мчав повз садибу на мотоциклі, помахав нам здалека рукою, але не заїхав.

Дні йшли, і мій подив зростав. Я казала дівчатам:

— У Гомункулуса прокинулись до мене глибокі почуття. Я наговорила йому обнадійливих речей. Він неодмінно мусить повернутися!

Мої союзниці вже ні на що не сподівалися:

— Все й так було зрозуміло, Capo... То все була марна праця... Хіба тобі не казали, що в нього серце нечуле, мов каменюка?

Одна тільки стара вовчиця Ісмет-ханим все ще не полишала надії:

— Ми з Бегіре сходимо в табір. Я йому навіть натякну, що коли він запропонує тобі вийти за нього, то ти не відмовишся. І Гомункулус неодмінно приїде!..

Ісмет-ханим зробила, як обіцяла. Взяла Бегіре й під якимось приводом пішла до табору. З її власних слів, вона дуже вправно впоралася з завданням... Гомункулус обіцяв приїхати наступного ранку... Але наступного ранку...

Ох, Нермін, цей світ сповнений прикрих збігів обставин! Неподалік розташувався піхотний полк, який прибув сюди на маневри... І офіцери вигадали собі спортивну розвагу...

Збиралися грати в футбол, стріляти, влаштовувати кінні перегони, ще казна-що... А ще вирішили влаштувати мотоциклетні гонки... Мали змагатися двоє офіцерів і двоє цивільних... І вранці Гомункулус вирішив взяти участь у цих гонках...

Десь опівдні я отримала коротеньку записку: «Маю термінову професійну справу. На жаль, вийшло так, що я збрехав — я не зможу приїхати. Може, завтра, як дасть Бог».

Гомункулус знову обдурив нас. Мене охопив такий гнів, що я аж занедужала. А через кілька годин мені повідомили про його смерть. На повороті він не впорався з керуванням, впав у провалля й розбився... Це була така трагедія, що мені не вистачило духу слухати подробиці.

Ох, Гомункулусе, що не кажи, а ти став жертвою власної безсердечності. Якби ти вибрав Сару, яка з нетерпінням чекала на тебе, а не ці прозаїчні спортивні змагання — хіба б такою була твоя доля? Ну, пиха б твоя трохи постраждала. Але ти б продовжував жити під ласкавим сонцем цього осіннього дня... І т. ін.