Женоненависник

І Гомункулус — померлому другові

Вночі була страшенна задуха... Я ніяк не міг заснути. Взяв свою розкладачку й вийшов з намету. В п’яти хвилинах ходьби від табору є невеличкий пагорб. Я кажу «пагорб», але якщо глянути згори, скажімо, з літака, то здасться, що це ставок... Уяви собі галявину, густо оброслу довкола вересом... Ґрунт вкритий рідкою пожухлою травою, сухими колючками, всіяний дрібним камінням... Вдень подивишся — пустка, та й годі. В природі, напевно, немає стараннішого та завзятішого двірника, ніж місяць. Яким тільки плямам, якому брудові, якій гидоті він не дасть ради? Пройдеться своєю променистою мітлою по болоті, дивишся: де був бруд і багнюка, там стало чисто, мов у небесній височіні...

Впаде промінь на чабанську ґирлиґу, прикрасить її золотом-сріблом — ось тобі й королівське берло, оздоблене коштовним камінням. Впаде на масне, скуйовджене волосся голодранки-жебрачки, що заснула собі на роздоріжжі, — і мовби надягне на неї золоту корону, яку в багатих церквах малюють на голові Діви Марії...

Я тобі навіть більше скажу: місяць не тільки світ очищує від бруду і скверни, але певною мірою й виполіскує серця.

Скільки злоби, ворожнечі, ненависті, підступних намірів розтопило місячне сяйво, скільки грішних та гнилих душ, хоч би й лише на якийсь час, прикрасило воно добрими почуттями.

Ну, годі просторікувати, повернімося до теми нашої розмови. Тієї ночі місяць стояв прямо над галявиною, ллючи своє світло, мов із фонтанчика з питною водою, на цей клаптик землі, оточений густим вересом. Здавалося, світло, мов вода, розливається по сухій траві, плещеться, брижиться.

Я поставив розкладачку посеред галявини й улігся горілиць...

Небо тієї ночі було якимось беззвучно-святковим. Безперервно то тут, то там салютом спалахували свічки зірок.

Я не знаю, скільки я отак пролежав, заклавши руки за голову, вдивляючись у небо. Перед моїми очима прокручувалася кінострічка... Сцени, епізоди, крупні й загальні плани — все змішалося в цьому кіно... Воно перестрибувало з епізоду на епізод, з одного загального плану на інший, кадри були десь засвічені, десь потемнілі. Головних героїв було двоє: я і ти. Моя бридка карикатурна пика й твоє прекрасне обличчя, Недждете.

Врешті-решт, кіно скінчилося. Знову спека... Сон ніяк не йде... Треба чимось зайнятися... Думав я, думав. Зрештою, не знайшов нічого кращого, як сісти писати тобі листа. Власне, в цьому назріла потреба. Я довго підраховував, і вийшло, що нам із тобою не випадала нагода поспілкуватися вже сім років, шість місяців і двадцять один день.

Як ти, Недждете? Я питаю, бо так прийнято питати в листах. Насправді я ж знаю, що в тебе немає ні проблем, ні жалів, ні гризот. Ти ліг у домовину — дивитися найсолодший у світі сон. І цього сну тобі вистачить на цілу вічність, щасливий залицяльнику!

Втім, були дурні, які намагалися позбавити тебе цієї втіхи. Та, на щастя, поруч із тобою був твій вірний друг Гомункулус. За жодну ціну я не пустив до тебе наречену, коли ти лежав на смертному одрі, й різні йолопи за це проклинають мене, називають безсердечним тираном.

Та ти й сам тоді так вважав. Перед смертю ти цілував мені руки, благав: «Дай мені хоч поглянути на Реміде!»

Ти й після смерті наче тихенько продовжував плакати. Коли я востаннє поцілував заплющені очі, мої губи зволожилися слізьми. Я й зараз відчуваю на вустах їхній солоний смак.

Так, ми з тобою розлучилися, посварившись. В релігійних книжках пишуть, що людина після смерті пізнає істину. Якщо це правда, то ти вже зрозумів, чому Гомункулус так вчинив, чому так уперто не бажав, щоб ти востаннє поглянув на Реміде. А якщо книжки брешуть, то я сам розкрию тобі правду.

Ти, Недждете, був тендітним, мов дівча, соромливим, несміливим хлопцем. Але ти кохав. А кохання здатне зробити з людиною все, що завгодно, в тому числі — штовхнути на подвиг.

Нам із тобою випала доля як у школі, так і в війську бути разом. Я служив рядовим в обозі, ти — писарем при батальйонному штабі. Ні мені, ні тобі не загрожувала небезпека. Але як я вже казав, ти кохав. Тобі не сиділося на місці, ти палав бажанням неодмінно здійснити щось надзвичайне.

Одного дня ти сказав мені:

— Я переводжуся зі штабу, Гомункулусе. Я хочу разом з хлопцями в пекло, на передову.

Я здивовано зазирнув у твоє обличчя. В мене ледь не зірвалося з язика: «Ти, малий? Та хіба не ти в школі в грозу так боявся грому, що з головою ховався під ковдру й тремтів? Я ще тебе втішав, мовляв, чого тут боятися, я ж поруч...» Але я змовчав. Ти не здогадався про причину мого здивування...

— Ти цього не зрозумієш, Гомункулусе, — сказав ти. — Я кохаю Реміде... А її наречений просто мусить зробити щось надзвичайне...

Я, як завжди, почав кепкувати:

— Звісно, не зрозумію... Ремізе — твоя наречена. Не сьогодні-завтра стане твоєю дружиною. Який сенс ганятися за подвигами, наражатися на небезпеку, якщо ця жінка вже й так належить тобі?

Ти гарячково повторив:

— Марна праця, Гомункулусе, цього не можна пояснити.

Я тупо подивився тобі в лице, байдуже знизав плечима:

— Твоя правда, малий... Де мені це зрозуміти... Роби, як знаєш.

Я казав, що не розумію, Недждете, але ж я чудово розумів, який вогонь палає в твоєму серці... Я не зробив нічого, аби відмовити тебе від цього бажання. Ти був таким щасливим! Ти кохав, і тебе кохали. Що може людина, яка досягла такої вершини щастя, ще прагнути в цьому світі? Отже, ти б уже не став журитися, якби навіть випало померти.

Але в бойових лавах на тебе чекало дещо набагато жахливіше за смерть. Снаряд, що розірвався поруч із тобою, спотворив тобі обличчя, надягнув на твоє прекрасне лице маску, потворнішу й страшнішу від Гомункулуса. Якби ти й вижив, то щасливим ніколи б не став. Всі відверталися б від тебе. Одні б насміхалися, інші — гидували. Може, комусь би було тебе направду шкода. Але ця жалість була б для тебе ще нестерпнішою від кпинів та образ.

Отже, мусиш дякувати, що тобі не довелося серед людей скніти живим мерцем.

Який жахливий був той день, Господи Боже!.. Скільки я виніс, коли мені довелося обороняти тебе від зграї йолопів, від Реміде, та й від тебе самого. Реміде побивалася під дверима, заламуючи руки, кричала: «Покажіть мені його востаннє!» Ти в палаті цілував мені руки, ридав і бився в агонії.

Зграя йолопів, вважаючи, що виконують свій людський обов’язок, насідала на мене, погрожуючи кулаками, обзивала мене підлим, бездушним тираном.

Але я був незворушний, мов скеля.

Реміде не повинна була бачити тебе... твого жахливого, спотвореного обличчя, яке перетворилося на суцільну рану. Твоє важке поранення ще більше прикрашало твій образ у її мріях. Хтозна, наскільки вродливішим ти уявлявся їй, лежачи на смертному одрі. Дівчина мусила зберегти цей образ назавжди.

Я живо уявляю собі, що б сталося, якби я дозволив вам востаннє побачитися. Вона б скрикнула від жаху, або навіть від огиди чи відрази, затулила б обличчя долонями. Ти думаєш, замріяні дівочі очі зуміли б розгледіти сховану під огидною маскою прекрасну душу? Ти жив, не знаючи, що таке бути потворним, і помер, так і не спізнавши цього. А Гомункулус живе з цим лихом усе життя. Нікому пізнання істини не дісталося таким болісним досвідом, як йому.

Так, Реміде, побачивши тебе, скрикнула б від жаху, затулила б обличчя долонями. Ти б побачив це і помер у розпачі.

Ваше кохання в одну мить перетворилося б на давній спогад. У цієї дівчини, можливо, вистачило б душевних сил, щоб поставитися до цього спогаду з повагою та співчуттям. Можливо, вона стала б шукати на твоєму обличчі необгорілий, нерозкривавлений клаптик, аби не позбавити тебе прощального поцілунку. Заплющивши очі, силуючи себе, поцілувала б тебе востаннє, але до кінця життя відчувала б на вустах холод цього поцілунку.

Я, розлучивши тебе в останні хвилини життя з нареченою, запобіг цьому лихові. Вже стільки років, місяців і днів спливло з того часу... Я з тих пір не бачив Реміде. Можливо, зараз це задоволена життям заміжня жінка з купою діточок. Але я впевнений, що вона й досі кохає тебе.

Реміде зараз більше твоя дружина, аніж того чоловіка, поруч з яким знаходиться щогодини.

Цим щастям ти завдячуєш мені, самовідданому Гомункулусові.

Ти можеш спати щасливим і спокійним вічним сном людини, яка кохала і яку кохали.

Гаразд, повернімося до теми нашої розмови... Отже, я цієї ночі, лежачи горілиць під зорями, ніби бачив сон наяву. Перед моїми очима, мов уривки старої кінострічки, пронеслася давня історія нашої дружби. Оповім тобі трохи.

Кінець канікул... Школа перший день, як відкрилася... Уроки ще не почалися...

Хто перескладає іспити, хто подає документи в школу, хто складає розклад уроків... В садку сохнуть свіжопофарбовані парти...

Страшенно нудячись, я тиняюся самотою... Школа ще зовсім порожня...

Ніхто з друзів ще не повернувся... Крім двох-трьох десятків безпритульних учнів, що всі канікули просиділи в школі, нікого ще немає...

З тих, у кого є сім’ї, приїхав лише я... Один із учителів похвалив мене:

«Молодець, Зія! Ти, виявляється, любиш школу більше всіх... Дивись, ще заняття не почалися, а ти вже приїхав!»

Старший класний наглядач, що стояв неподалік, теж втрутився в розмову:

— Так не сам же приїхав, а привезли... Під конвоєм, як ото до в’язниці чи в заслання. Я підозрюю, що цей завчасний приїзд не віщує нічого доброго...

— Що ви, пане наглядачу! Не ганьбіть мене перед вчителем своїми підозрами. Я вже виправився.

Наглядач знов-таки з недовірою посміхнувся:

— Дай Бог, Зія, дай Бог... Я дуже на це сподіваюсь... Ти вже виріс. Може, цього року поводитимешся по-людськи...

Ми ґречно й привітно усміхаємось одне одному й розходимось. На превеликий жаль, це наша остання усмішка. До кінця року нам більше не судитиметься так люб’язно одне одному всміхатися.

Можливо, завтра, а може, ще й сьогодні ввечері почнеться моя епопея, і старший наглядач, який у школі грав роль жандарма чи поліцейського пристава, оголосить мені війну й почне вживати до мене заходів.

В мене перед очима знову постає боротьба між цим нещасним шкільним служакою та мною.

Хтозна, скільки разів він ганятиметься за мною з дрючком, скільки сніжок та пущених із рогатки камінців поцілить йому в голову, скільки разів він гепнеться на підлогу в темному коридорі через поставлені мною підніжки. А проте він, сердешний, цього року ще більше втомився й постарів, тож помагай йому Аллах...

Старший наглядач сказав вчителеві правду. Я був лихом не тільки для свого дому й родини, а й для цілого кварталу. Мої вже не могли дочекатися кінця канікул. День, коли відчинялися двері школи, був для них днем визволення. Мене одразу ж силоміць саджали в екіпаж і відвозили на навчання; наступні вісім-дев’ять місяців родина відпочивала. Вже за перший тиждень я встигав накоїти стільки, що мене на цілий рік позбавляли права їздити додому по вихідних, так що за п’ятниці[35] мої могли теж не хвилюватися.

Щоправда, я, бувало, тікав то через двері, то через вікно, але додому не йшов, адже там мене б неодмінно одразу ж зловили й відправили до школи. Я блукав вулицями, доки не витрачав ті жалюгідні копійчини, які мав, а тоді сам вертався назад.

Того дня я, запхнувши руки в кишені нового, ще не подертого вбрання, з філософською розважливістю ходив шкільним подвір’ям, вивчав місцевість.

Цього року для того, аби втекти зі школи, не треба було чатувати біля дверей. Будинок, який притулився біля огорожі саду, знесли, а отже, можна було в будь-який момент приставити до огорожі якусь ломаку, видертися по ній і в одну мить майнути на вулицю. І кімнату в гуртожитку цього року виділили чудову. Під одним із вікон росло дерево. Значить, якщо в місячну ніч я відчую потребу насолодитися спогляданням природи в саду, то зможу спуститися по дереву; до того ж це було б не марудніше, ніж зійти сходами.

Перед одним із темних вікон у напівпідвальному поверсі я надовго зупинився в задумі.

Це місце навіювало численні спогади. В школі було декілька таких шибайголів, як я, і коли ми щось скоювали, директор наказував зачинити нас у цій кімнаті. Скільки днів, ба навіть ночей провів я тут! Коли поруч був ще хтось, то нам і байдуже було. Ми борюкалися чи билися, або, намалювавши крейдою на підлозі хрестики-нулики чи шахівницю, грали; одне слово, чудово проводили час.

Цього року мені судилося чимало днів провести тут, тож я крізь шибку уважно роздивлявся, що там всередині.

Яке ж недбале все-таки це керівництво школи!.. Класи, гуртожиток — геть усе побілили, а тут хоч би кому спало на думку бодай сяк-так мазнути стіни... Написи, малюнки, карикатури, що я їх торік повидряпував на стінах, так і стоять. Як постійний відвідувач цієї комірчини, я побачив у цьому байдужість і неповагу до моєї персони... Справді, хіба дитині не личить жити в чистому приміщенні? Коли знову захочеться помалювати, чи не мусить бути під рукою чиста, свіжопобілена стіна? Але ж скаржитися директорові чи ще комусь із керівництва — то марна праця!

Отже, треба було щось вигадувати самому... Я озирнувся довкола... Як на лихо, в саду не було нічого, крім землі та напівпорожнього відра з водою... Але метикуватому та підприємливому хлопчакові і цього досить, хіба ні?

Я фескою натягав до відра землі, замісив шикарну багнюку. Потім взяв випрану сорочку, яку хтось із прибиральників повісив сушитися в саду, позав’язував рукави і наповнив її брудним місивом. В саду нікого, крім мене, не було. Я вхопив цей міх із багном, просунув його крізь розчинене вікно арештантської й почав теліпати ним на всі боки.

Грязюка, розбризкуючись через горловину й рукави сорочки, виписувала на стінах вишукані геометричні фігури: трикутники, кола, криві, прямокутники...

За кілька хвилин всі стіни були помережані химерними візерунками. Але ця справа виявилася не такою простою, як здавалося. Мій одяг з ніг до голови теж був заляпаний багнюкою.

Закінчивши справу, я, наче старанний митець, окинув оком свій шедевр:

— Пане директоре, напевно, ви знавіснієте, побачивши цю картину... Можливо, навіть покараєте, якщо дізнаєтеся, хто це зробив. Але будь я на вашому місці, я б із захопленням дивився на витвір митця, який зумів прикрасити стіни й стелю такими небаченими візерунками, навіть не відчиняючи замкнених дверей та не заходячи всередину. Як на мене, він заслуговує на похвалу. Але тепер ви вже напевно вшануєте цю комірчину побілкою. Мені здається, тепер, ця небога заслужила, щоб її більше не тримали в чорному тілі!..

Саме того дня я вперше побачив тебе, Недждете!

Ти сидів у кутку саду, в затінку якогось чахлого деревця, поруч із молодим капітаном. Пройшло дві чи три години. Я потинявся шкільним подвір’ям, підпоміг штукатурам, навіть на якийсь час чкурнув на вулицю, проїхався на трамваї. Там загризся з кондуктором, щосили затопив йому кулаком у пику, тоді знов повернувся до школи. Ви так само сиділи на тому ж місці. Напевно й не розмовляли. Ти, мов п’ятирічна дитина, притулився до нього, обхопивши рученятами за шию. Врешті-решт настав вечір, сонце зайшло, а слідом за ним і молодий офіцер мусив залишити сад.

Перед хвірткою ви обнялися. Цю сцену прощання годі й описати.

Я споглядав вас здалеку і страшенно дратувався, бурчав собі під ніс:

— От уже ж зманіжене стамбульське дитя!.. Розбещене, недолуге, мабуть, від материної спідниці й не відходило. А його в інтернат запхали! Цілий тиждень без рідної домівки! Прямо заслали в Феццан![37] Ну з цим гаразд, він іще дитя... А капітан? В однострої, шаблю почепив, а сам ось-ось розплачеться, мов дитина!

А сцена прощання все ніяк не закінчувалася. Я звіддаля з гіркою усмішкою продовжував свій монолог:

— Гей, паничу! Через кілька хвилин офіцерик піде собі... А ти залишишся в школі сам-один... Побачимо, чи буде тут хтось потурати твоїм примхам!

Якщо зволить Аллах, ти прямо сьогодні отримаєш від мене добрячий урок. Доведеться попомучитись, але ж і користі з нього буде, напевно, значно більше, ніж зі шкільних уроків... Покажу тобі, де раки зимують...

Я, шкірячись, мов хижак, що ось-ось кинеться на свою жертву, готувався вимістити на тобі заподіяні мені іншими образи.

Коли офіцер пішов, ти, мов божевільний, кинувся до огорожі саду, став дертися по пруттю. Я підійшов до тебе. Ти навіть не звернув уваги.

Я хотів стягти тебе за ногу. Але не встиг я простягти руку, як ти відпустив пруття й упав на землю.

Я якусь хвилю зачекав, поки ти встанеш. Ти лежав нерухомо й беззвучно. Я легенько копнув тебе ногою:

— Вставай, посміховисько. Тут нікому з тобою панькатися.

Ти не відповів. Тоді я нахилився, взяв тебе за плече й перевернув. Обличчя твоє було в пилюці. Над правою бровою з садна текла кров. Ти був непритомний. Я озирнувся: нікого немає. Мабуть, пішли вечеряти. Я підхопив твоє хирляве тіло на плечі, мов лантух, потяг до фонтану-чешме, декілька разів занурив твою голову у чашу. Ти затремтів і опритомнів.

— Ти, опудало! І не соромно тобі? Там висоти всього по коліно, а ти впав — і одразу зомлів?

Ти не відповів. З волосся стікає вода, лице мокре, дивишся на мене глибоким поглядом — і плачеш.

Мене не можна було розжалобити сльозами, Недждете. Чужі сльози нагадували мені пролиті свого часу мною, і в мені пробуджувався деспот і тиран. Але сам не знаю чому, в ту мить мені стало навіть ніби шкода тебе. Я заходився тобі дорікати:

— Ану діставай хустку! Обітри негайно мармизу! Це школа, це тобі не вдома. Хто тут буде з тобою панькатися?

Ти злякався й затих. Закусив тремтливу губу, аби не розплакатися, але не стримався.

З подряпини на лобі мало-помалу продовжувала текти кров.

У мене в кишені була пачка цигарок, яку я поцупив вранці з дому, коли їхав до школи. Я витяг дві цигарки. Одну закурив, іншу — розломив. Тютюном присипав тобі рану.

Тютюн був моїм перевіреним засобом для загоєння ран. Не минало й дня, щоб я не побився чи не гепнувся, тож завжди носив ці ліки з собою.

Я суворо бурчав, бо не звик говорити по-людському:

— І не соромно тобі? Ну забився трошки — так що ж, одразу зомлівати чи рюмсати?

Ти нічого не відповідав і продовжував беззвучно плакати.

— Чи ти дуже переймаєшся, що тебе запроторили до цієї в’язниці? Все одно б ніхто тебе до сорока років удома не тримав!..

—!!!

— А хто цей офіцер?

— Мій брат...

На слові «брат» ти знову почав хлипати.

— Ох, ти і плаксій! Два дні брата не побачиш — нічого тобі не зробиться... Ану мерщій іще раз умийся! Нема чого тут шмарклі розпускати!

— Я вже ніколи не побачу брата. Він на війну іде...

— Нічого, може, повернеться...

— Не повернеться... Батька вбили, і його вб’ють...

— То у тебе батька нема?

— Вбили на Грецькій війні...[38] У мене, крім брата, нікого більше й немає... А тепер і він пішов. Я хотів його ще раз побачити, от і поліз на огорожу...

— То ти сирота...

На сад уже спустилися вечірні сутінки. Ти був хлоп’ям тендітним та вразливим. В цю вечірню пору покинутий у непривітному шкільному саду, ти ще гостріше відчував своє сирітство; благально дивлячись нещасними заплаканими оченятами, ти шукав у мене розради.

Прикро, але випадок звів тебе з найгіршим, найбезсердечнішим хлоп’яком у цій школі.

Тимчасом як ти побивався, що залишився сиротою, я гірко розсміявся:

— Дурню, чого ти засмучуєшся? Хотів би я бути сиротою, як ти... Це ж означає, що до тебе ніхто, крім учителів, не сікатиметься! Мене за мої бешкети спочатку карають у школі, а потім я ще й удома дістаю прочухана... Шкода, що я не сирота... А ти дивись, не пропусти вечерю. Заходь у ті двері і йди прямо. Там побачиш багацько дверей. Звідки долинатиме брязкання ножів та виделок і смачний запах — туди й заходь, попоїж... Це тобі не вдома... Пропустив час вечері — голодуй... Я чи так, чи сяк сьогодні вечерятиму. Старший кухар відклав собі найжирніший шматок м’яса та плову зі скоринкою і сховав під здорову каструлю. Я зараз придумаю, як у нього це поцупити, і влаштую собі в саду бенкет із приводу початку навчального року... Я б і тебе пригостив, але якщо впіймають, то на десерт можуть дати прочухана. Тобі, напевно, не годилося б у першу ж вечерю приступати до такого десерту. Все, давай, кроком руш!

Ти, не наважуючись не те що відповісти, а й глянути мені в обличчя, пішов до їдальні.

А я, коли казав тобі, що хотів би бути сиротою, був абсолютно щирим, Недждете...

Щоправда, в мене був батько, були брати та сестри. Але я ніколи не знав їхньої любові. Мати моя померла, коли я був ще зовсім малим... Інколи я сумую за нею. А потім починаю думати, що вона, якби була жива, теж чинила б так само, як батько з братами й сестрами. Тоді б я, може, був би позбавлений навіть цієї легкої туги за матір’ю, якої я навіть не пам’ятаю, та любові до неї; тож вона, може, вчасно й померла...

Того вечора ти, як і решта, подумав, що я бездушний. Мушу признатися, я й сам довго так вважав. Надто пізно відкрилася мені правда. Виявляється, я не бездушний, Недждете...

Виявляється, під потворною шкарлупою мого тіла б’ється багате серце, сповнене любові та ніжності...

Мабуть, не було моєї провини в тому, що не зумів я як слід розрадити тебе того вечора...

Справжня дружба між нами зав’яжеться через два чи три тижні по тому!..

Якось увечері в нас був час дозвілля. Накрапав дощик.

Я сидів собі наодинці у шкільній дровітні й курив. Дровітня була моїм курильним салоном. Майстерно витягнувши цвяхи, якими була прибита одна з дощок задньої стінки, я зробив потаємний вхід. Тепер я міг коли заманеться нищечком витягнути цю дошку й лазити, як до себе додому. Здалеку лунав несамовитий дитячий вереск, хижий регіт. Мені були добре знайомі ці звуки. Не бачачи приводу порушувати свій спокій, я затягнувся цигаркою й філософськи зауважив:

— Знову якогось кабачка маринують... Пора врожаю.

«Кабачками» в нас у школі називали новачків. Старші учні терпіти не могли новоприбулих, нападалися на них, як зграя вуличних собак на приблудного пса. І що б бідака не робив — все ставилося йому в провину.

Інколи через якусь дрібницю, скажімо, через жарт чи посмішку, а часом — і просто так, нізащо, вони оточували сердегу й вигадували для нього якісь немислимі тортури.

— Гей, кабачку! Вчора ти достиг, а сьогодні ми тебе замаринуємо! Зараз всиплемо перцю, щоб смачніше було!

Це стало звичаєм. Навіть, можна сказати, проявом якоїсь дикунської справедливості. Учень, якого цього року мучили, як новачка, наступного року вливався до лав «старих» і уповні виміщав на новоприбулих те, що колись було заподіяно йому. Врешті-решт, навіть адміністрація школи почала заплющувати очі на цю традицію. В світі немає жорстокішої істоти, ніж дитина.

Всі егоїстичні, всі хижі інстинкти благословенної людської істоти проявляються в дитини в усій своїй неприхованості; діти ще не навчені суспільним ладом маскувати ці інстинкти, не витрачати їх марно, а спрямовувати на досягнення корисливих чи якихось інших цілей. То про що це я?.. Ага, чую я, значить, зі своєї засідки несамовитий вереск. Через якийсь час він став лунати поруч із дровітнею. Я визирнув крізь дірку від сучка. Хирляве хлоп’я в сльозах тікало, а решта, навіть не вважаючи за потрібне поспішати, з реготом і улюлюканням сунула за ним. За дровітнею був глухий кут, отже, їхня жертва сама себе загнала в пастку. Втім, навіть якби там і було куди тікати, сердешне хлоп’я вже не мало сил бігти. Раптом воно впало на коліна й покотилося додолу.

Цим хлоп’ям був ти, Недждете. Хоч минуло близько місяця відтоді, як тебе привели до школи, ти так і не обвикся, ні з ким не заприятелював, так і залишався «кабачком». Ти був кволим, тендітним, сором’язливим хлопчиком. Крім того, ти був печальним і самотнім. Людям такої вдачі та ще й у такому настрої зовсім непереливки серед юрби...

Зграя безжальна до того, хто намагається відокремитися від неї; а ти ще й був сам-один, і за тебе не було кому заступитися. До того ж, ти, напевно-, не скаржився на тих, хто тобі допікав. Отже, навіть плюгавці й страхополохи могли безбоязно шпиняти тебе. От і того дня до тебе причепилися наймиршавіші й найшолудивіші зі школярів. Ці малі дворушники, покидьки, безсоромники й боягузи, які в класі, мов дресировані мавпочки, зазирали в рота вчителеві чи наглядачеві, а в саду плазували перед сильнішими та-зухвалішими своїми товаришами, боячись їхніх кулаків, з такими, як ти, перетворювалися на відчайдухів. Хоч би як там було, а вони теж люди, їм теж кортить спробувати себе в ролі тиранів та деспотів.

Вони валяли тебе в багнюці під дрібним дощем, копали ногами. Один із них підбіг, тримаючи в руках витягнуту зі сміттєвого відра кавунову шкірку... Діти намагалися силоміць згодувати її тобі. «Жери, скотиняко, жери!» — волали вони. А ти зовсім знесилів від ридань. Вони шарпали тебе за руки, за сплутане волосся, намагалися силою розімкнути твої зціплені зуби, пхали тобі до рота розчавлену брудними руками шкірку, розмазували її по твоєму обличчю.

Я вже казав: спостерігати, як мучаться інші, давало мені своєрідну втіху. Не в моїх правилах було допомагати скривдженим. Але цього разу я зрадив свої принципи. Не зваживши на небезпеку викрити свій потаємний хід, я виліз зі своєї схованки та з незворушною посмішкою наказав:

— Облиште його!

Вереск вмить ущух. Школярі облишили тебе.

Я наказав хлопцеві, який приніс кавунову шкірку:

— Ану підніми оце!

Він без зволікань нахилився, підняв шкірку.

— А тепер з’їж!

Не вагаючись ані на мить, він запхнув її до рота й заходився жувати.

— Смачно?

— Смачно...

— Ну а тепер усі геть звідсіля!..

Школярі вмить розбіглися, мов ті курчата.

Ти був вражений, побачивши, що мої слова подіяли, мов заклинання... Від подиву ти навіть забув про свій відчай. Я підняв тебе з землі, обтрусив: «Не плач... Нічого страшного».

За роки навчання я чи не вперше був такий уважний зі своїм шкільним товаришем.

Ми розговорилися.

— Чого вони на тебе так напосілися?

— Не знаю... Я нікому нічого лихого не роблю.

— Розкажи мені! Не знає він! Все ти знаєш...

— !!!

— Того й напосілися, що нікому нічого лихого не робиш... Аби ти був спритніший і перший дав би їм прочухана, то вони б не чіплялися...

— Не подужаю я...

— Річ не в тім, чи подужаєш... Відвагу треба мати.

Ти трохи подумав і сказав:

— Бачиш, як вони тебе поважають.

Я посміхнувся:

— Авжеж, поважають!

— Виходить, ти хороший. Ти тільки сказав — і вони мене відпустили. Побоялися тебе образити.

Тут я не втримався, щоб не розсміятись.

— Звичайно, побоялися, бо добре знають, що я як ображуся, то голови їм попроломлюю...

Це не були пусті хвастощі, Недждете. В школі мене побоювалися навіть затяті бешкетники та хулігани, не кажучи вже про цей набрід. Я був надзвичайно дужий. Але, що ще важливіше, я був відчайдухом. Не знав страху ні перед чим і ні перед ким.

Ми продовжили бесіду:

— Як тебе звуть?

— Недждет.

— А мене як звуть, знаєш?

— ...

— Всі називають Бичком, еге ж? Це моє шкільне прізвисько. А насправді мене звуть, мабуть, Зія... Втім, ти можеш кликати мене Бичком... Ти тютя, ти поки що не в змозі сам себе захистити. Якщо хтось чіплятиметься — кажи мені.

Та хвилина, коли я пообіцяв тобі захист, стала найважливішим поворотним моментом у моєму житті. Вперше в житті я до когось прив’язався. Я вперше відчув смак таких чудових речей, як співчуття, любов, дружба. Ти врятував мене від жахливої хвороби, яка зветься душевною самотністю.

Що стало причиною такого різкого перевороту в моїй душі? Чому того вечора я відчув необхідність захистити тебе від школярів? В кінофільмі, який я дивився цієї ночі, лежачи просто неба під зорями, був і цей епізод, і я його ще раз переглянув... Ти цієї історії ще не знаєш...Тож я розповім, а ти послухай...

Це було рівно за п’ять років до того, як твій брат привіз тебе до школи. Школа теж щойно відкрилася... В той самий сад привезли хлоп’я, ще менше й самотніше від тебе. Це було кумедне дике створіння всього-на-всього восьми років, таке потворне, що хоч у паноптикум здавай... У нього, щоправда, був батько, була мачуха, хоч це й не рідна мати, було четверо братів і сестер — хто старший, хто молодший. Їхню родину можна було б назвати затишним гніздечком. Але це гидке дитя зовсім псувало гармонію й затишок у цьому гніздечку. Якби воно було лише негарне з лиця, то його б, може, й терпіли. Але натура, вдача в нього були такими ж огидними, як обличчя. Кажуть же: «Як негарний на виду, так і вдача на біду», і велика правда є в цих словах. Хоча причиною огидних вчинків цього малюка саме й було його негарне обличчя. Через відразливу зовнішність його ніхто не любив. А якщо дитя змалку не кохали, не пестили, не потурали його примхам, то хіба можна сподіватися, що воно буде чемним та ґречним? Але малюкові нещастя цим не обмежувалися. Він весь час зазнавав кпинів, образ, знущань. І це від своєї рідні, від тих, хто мав його якщо не любити, то, принаймні, жаліти. Незрозуміло було, як таке страховисько затесалося поміж чотирьох дітей, одне від одного вродливіших. Стара прислуга, не соромлячись, прямо при мені ділилася своїми міркуваннями зі щойно найнятою:

— Це, мабуть, мати, коли його носила, побачила десь мавпу. От таке й вийшло...

— Та ні, це залишили дитину саму з повитухою, а нечиста сила візьми й викради немовля, а на його місце підсунула джиненя.[39]

— Хтозна, за які гріхи батька й матері Аллах послав їм таке посміховисько...

Малюк був іще не в тому віці, щоб розуміти значення цих слів. Але так само, як нерозумне дитинча тварини відчуває голод чи холод, так само й він невиразно відчував гірку образу, яку вони несли в собі. Отож годі було чекати ґречності від дитини, яка зростала в такій атмосфері. В будь-якому разі, це був доконаний факт: дитина була настільки бридка й невихована, що їй було не місце в родині.

Цю дисгармонію легко можна було усунути, та ще й незначним коштом. Тому цілком можна зрозуміти батька, коли він спихнув малюка до школи.

Того дня до школи немов запустили дике й страхітливе звіреня. Школярі ні на хвилю не давали йому спокою: він усміхнеться — вони розсердяться, він заплаче — вони розсміються, він почне благати — вони ще більше глузують.

Дійшло до того, що він, аби знайти порятунок від кпинів школярів у саду, мов ящірка, що ховається в тріщину в стіні, забився під сходи.

Адміністрація школи була не в змозі зарадити сердезі. Ба навіть наглядачі з учителями й собі не соромилися раз по раз шарпати й ображати його. Одного разу він захворів. Розболілося горло, піднялася температура. Малий помітив в куточку саду купу привезених на зиму дров, нищечком заліз у самісіньку середину й забувся в жару.

Раптово він очутився від стусанів та хижого вереску. Декілька школярів знайшли його схованку.

Школярі вхопили хлопця за ноги й почали витягати назовні. Смикали за волосся, за вуха. Він, знесилений хворобою, навіть не розумів, що коїться, не відчував болю від стусанів.

У малого залишилися самі лише інстинкти тварини, яка рятує своє життя. Йому вдалося вислизнути з рук школярів і знову сховатися в дровах. Діти, немовби намагаючись вигнати з нори звіреня, почали тицяти в дрова палицями, поцілюючи малому по обшарпаних руках, по голові, на якій від страху дибом стояло кучеряве волосся, усе в пилюці й піску.

Врешті-решт один зі школярів вигадав нове знущання. Він знайшов виваляну в багнюці шкірку від дині й заверещав: «їж, скотиняко! Негайно їж!» Решта дружно підхопила хором: «їж, тварюко!» Вони, вже не вдовольняючись тим, що штрикали в дрова палицями, почали кидатися камінням і землею. Заплаканий, весь тремтячи, він з’їв ту шкірку.

Тієї ночі моя хвороба ще погіршилась. Мене спочатку забрали до шкільного лазарету, а потім відвезли додому. Я місяць пролежав у ліжку.

Ця хвороба залишилася у мене найкращим спогадом дитинства. Батько з мачухою старалися догодити мені. Я був зовсім знесилений та змучений, тож, звичайно, не зловживав їхньою ґречністю та співчуттям.

Коли я одужав, настав час знову повертатися до школи. Це змусило мене задуматися. Як дорослий, обхопивши голову руками, я почав шукати вихід. Хто міг мене захистити від ворожо налаштованих школярів? Я розумів, що покладатися на наглядачів та вчителів було марно. Та я, власне, й не збирався до них звертатися. Я глибоко ненавидів цих людей, які заподіяли мені стільки образ. Врешті-решт, я прийшов до такого висновку: нема від кого сподіватися допомоги, окрім самого себе. Але в цьому разі мені треба було стати дужим, жорстоким, нещадним. Тоді б я міг і себе захистити, і поквитатися зі своїми недругами.

«Треба бути сильним, не покладатися ні на кого, окрім себе» — це найбільша істина, однаково справедлива як для окремих людей, так і для цілих народів.

Прикро, що дитині, яка дійшла до цієї істини, не було ще й десяти років. Очевидно, поневіряння коротшим шляхом приводять до мудрості, аніж вік чи виховання.

Кожен день, кожен епізод мого життя переконував мене в цьому.

Відсунувши навчання на другий чи третій план, весь свій час і сили я витрачав на те, аби стати страшенним забіякою. І методи мої були такими ж варварськими, як у первісних людей, що мусили протистояти природі й хижакам.

Я безперестанку вправлявся в киданні каміння, піднімав ядра та інші тягарі, ламав пальцями все, що потрапляло мені до рук, копав і топтав те, що траплялося під ногами. Варто було мені побачити забитий у стіну цвях — я одразу ж похоплювався його витягати й порпався над ним, допоки геть не закривавлю рук. Найбільшою втіхою для мене було трощити кулаками на порох шматок саманної цеглини або знаходити тонкі полінця, обпирати на камінь і ламати ударом ноги.

На канікулах я часто бродив по руїнах. Лазив по кроквах напівзруйнованих будинків, виламував двері, спускався до колодязів.

Я ходив весь у синцях та саднах. Втім, ці пекучі садна та біль у понівечених кінцівках давали мені якусь гірку насолоду.

Я ставав дедалі хижішим. Не тільки у бійках зі школярами, а навіть вправляючись на палках та камінні, я навіснів, мене всього трусило від люті, я ревів, мов скажена тварина.

Поступово я почав сікатися до дрібних шкільних хуліганів. Я був ще малий, мені годі було мірятися з ними силою. Втім, я був терплячий до болю, отже, поки що не засмучувався, коли діставав прочухана.

Врешті-решт, за три-чотири роки я став найлютішим розбишакою в школі. Настав час поквитатися за колишні образи. Добре пам’ятаючи всіх своїх кривдників, я вистежував їх і при першій-ліпшій нагоді налітав шулікою.

Серед цих актів помсти був один, смаку якого я ще й досі не забув: помста хлопцеві, який змусив мене, хворого, з’їсти шкурку від дині. Його звали Несіп. Він був старший від мене років на чотири-п’ять. Тепер він був елегантним молодим хлопцем років сімнадцяти. Мені було тринадцять. Він був син колишнього агента таємної поліції. З тими, хто не міг за себе постояти, він був безжальний, але, вчувши силу, ставав люб’язним і солодшим від цукру.

Коли я почав обкладати школу даниною, Несіп став моїм хорошим приятелем. Коли мене на вихідні, як завше, не відпускали додому, він привозив мені з дому солодощі. Я з показною радістю приймав їх і вдавав, що забув смак брудної шкірки від дині. Я настільки ненавидів цього хлопця, що ця ненависть не вщухала, що б я не робив. Якось він захворів. Його поклали до шкільного лазарету.

У мене була ідея набрати на смітнику різної гидоти, принести в лазарет, зачинити двері зсередини й влаштувати йому дегустацію. Але таке покарання мені не сподобалось. Я роками чекав зручного випадку. І ось одного разу...

Я знав, що у цього галантного й вишуканого панича є кохана. Час від часу вони зустрічалися в безлюдному місці й гуляли. Я довго вистежував їх, і ось нарешті заскочив на березі моря.

Несіп не знав про мою задавнену ненависть, тому, побачивши мене, не звернув особливої уваги. Я підійшов до них, чемно привітався. Потім дістав із кишені заздалегідь наготовану коробку з-під тістечка й простягнув йому.

— Чим багаті, тим і раді, Несіп-бей... Сподіваюся, завдяки прогулянці берегом моря маєте добрий апетит?

Це його ніби трохи збентежило. «Мерсі», — вимушено усміхнувшись, він відкрив Пакунок.

Сезон для дині ще не настав, тож я напхав туди лушпиння від груш та яблук.

Несіп спробував звести все на жарт, холодними, мов лід, руками плескав мене по плечах, гладив по голові, силувано сміючись, тремтливим голосом розповідав коханій, що я найбільший дотепник у школі, і при цьому добродушнішого від мене годі й шукати. Ти б тільки бачив, Недждете, яке благання було в його поставі, в його жестах!

Я повів далі в тому самому чемному тоні:

— Ви не зволили скуштувати мого гостинця... Дозвольте ж я вам допоможу!

Я, мало не трусячись від нетерпіння, мов хижий звір, що ось-ось накинеться на свою жертву, міряв його поглядом. Сердешний Несіп зрозумів: якщо він опиратиметься ще хоч хвилину, то я накинуся на нього, вмить повалю й у найпринизливіший спосіб силоміць змушу його зробити те, чого він не хоче робити добровільно. Натуру мою він уже вивчив. В такі моменти мене простіше вбити, аніж змусити відмовитися від задуманого.

Інший би на місці Несіпа в таку хвилину, на очах у коханої, не допустив би такої наруги над собою, стояв би на смерть за свою честь. Але я ж кажу — мої недруги були геть миршаві й шолудиві.

Несіп набрав пригоршню наготованого мною лушпиння. Підніс до стиснутих, білих, мов крейда, губ.

Без сумніву, він би його з’їв. Але тут вже я не витримав такої ницості. Жагу помсти було вдоволено, ненависть згасла. Я жестом наказав йому викинути лушпиння й процідив:

— Забирайся геть!

І вони пішли геть, понуривши голови, окремо одне від одного.

Ось чому того вечора я потоваришував із тобою, Недждете... Адже мені довелося на тому ж місці пережити гіркоту такого ж самого насильства й приниження. Відтоді я взяв тебе під свою опіку. Ти був хирлявим, тендітним, вразливим хлопцем. Тобі ніколи не вистачило б власних сил, аби не дати себе скривдити. Я приходив тобі на допомогу не лише в школі, але й у житті. Ти був вдячний мені. Але, правду кажучи, це я був у боргу перед тобою.

Я був приречений так ніколи й не дізнатися, що таке кохання. Жодна жінка не змогла б покохати чоловіка, обличчя якого приховувала така карикатурна й жалюгідна маска. До того ж, я був страшенно гордий. Я б нізащо не став просити подачок у коханні. Отже, мені випадало стати непримиренним ворогом жіноцтва й кохання. Поки я був дитиною, це не мало надто великого значення. У зрілому віці я б міг до певної міри переконувати себе якимись аргументами, знайти заняття й захоплення, які притлумлювали б потребу в коханні. Так воно, власне, потім і було. Але уяви собі, що зі мною діялося від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років, Недждете... Що в світі може бути в цьому віці важливіше за кохання?

Нікому навіть на думку не спадало, що у зухвалого малого дикуна, для якого в світі не існувало більшого задоволення, аніж бійка, у якого на тілі від синців і саден не залишилося живого місця, теж є серце. Власне кажучи, я цього й добивався. Але незримі рани мого серця були набагато глибшими, аніж синці й садна на тілі. Я з захопленням, мов на надзвичайних істот, на прибульців із інших світів, дивився на людей, які казали, що закохані, що їх кохають. Я на своєму шляху зустрічав чимало жінок. Просто зустрітися поглядами бодай з однією з них було б для мене цілим романом, справжнім щастям. Однак у душі моїй жило гірке переконання, що мені навіть цього ніколи в житті не судилося.

Авжеж, я мав прожити життя, так і не пізнавши смаку любові. Втім, завдяки тобі, Недждете, я дізнався, що таке дружба. А для знедоленого й це вже чимало...

Очі друга — не те, що очі коханої: часто їм вдається прорватися крізь маску, яка затуляє обличчя, й розгледіти красу, приховану в серці.

Наближається ранок. Місяць, що стояв прямо в мене над головою, потихеньку щез. Я лежу собі, заклавши руки під голову, на розкладачці посеред темної галявини й дивлюся на небо... Рвана кінострічка моїх спогадів прокручується перед моїм поглядом, яскраві кадри чергуються з бляклими...

Як я вже казав, головні герої цієї стрічки — ми з тобою... Решта — невиразні, тремтливі тіні...

Ми вже перейшли в старші класи. Ти став вродливим юнаком-ідеалістом. Я — дужим і безстрашним спортсменом. Характер мій відчутно змінився. Я вже не був таким лютим і агресивним, як раніше. Навпаки, навчився непогано уживатися з людьми. Причину цього я зараз легко можу пояснити: вже ніхто не наважувався до мене сікатись. А отже і я не бачив потреби чинити комусь зло. Виходить, змалку я був навіженим, деспотичним, підступним і жорстоким лише тому, що мусив захищатися від нападок та несправедливих вчинків інших...

Так, у мене вже не залишилося причин з’ясовувати стосунки з тими, хто мене оточував. До того ж, я бачив, що душі в них такі самі недолугі й миршаві, як і тіла. Всерйоз мірятися силою з цими людцями здавалося мені таким самим ницим, як скривдити на вулиці нещасного жебрака.

Отже, з товаришами я мав відносно непогані стосунки. Я став балакучим і гострим на язик. Мене почали запрошувати в компанії. Однак серце моє труїла гіркота прикрих днів дитинства. Я ніяк не міг її позбутися. Я не міг втриматися від жовчних та в’їдливих коментарів з приводу своїх друзяк, а особливо — жінок.

Я називаю тих, із ким спілкувався, в чиїй компанії гуляв, друзяками, Недждете... А тимчасом, у мене був лише один-єдиний друг — це ти...

Ми з тобою настільки відрізнялися тілесно й душевно, що здавалися істотами двох різних видів. Всі дивувалися нашій великій дружбі, яка тривала аж до самісінького дня нашої останньої розлуки. Є люди, яких зближує спільна вигода. Декого, наприклад, поєднує спільно прожите життя, тобто, близькість думок і почуттів. Але є такі, в кого немає нічого спільного в інтересах, минулому, думках, почуттях, але, попри це, вони відчувають якесь духовне тяжіння одне до одного. Як на мене, Недждете, це — любов найвищого ґатунку, і в нашій дружбі була щонайменше дещиця такої любові.

Тим часом моє піклування про тебе не було цілковито безпричинним. Бувають такі дівчата з нещасних сімей, яких видають за нелюба. А потім виявляється, що він до того ж злий і деспотичний.

Бідолашне дівча роками потайки бунтує, плаче. Врешті-решт, втрачає будь-яку надію. Живе собі безбарвно та збайдужіло, у тужливому терпінні й самозреченні.

І ось у такої сердеги, буває, виростає дочка. І ось, коли дівча вже на виданні, готове кохати, у змертвілому материному серці знову народжується пристрасть: вона прагне будь-що зробити свою дитину щасливою... Вона бажає, щоб у дочки було все те найкраще, чого вона сама вже зреклася... Бачити доньчине щастя — незбагненним чином стає розрадою в її власному зламаному житті... Може, це смішне порівняння, але я так ставився до тебе, Недждете...

Ти став вродливим, ніжним, щирим юнаком. Твої перші сердечні пригоди пробуджували в мені таємну радість і хвилювання, але я приховував це від тебе. Коли ти починав розповідати мені про свої походеньки, я кривив губи і навіть трохи вичитував тобі за те, що гаєш час на такі дурниці.

Товариші вже тоді почали вважати мене женоненависником. Та й тобі так здавалося. Ти ще дивувався:

— Я оце помітив, Зія: жодного разу я не бачив, щоб ти хоч раз, бодай випадково, поглянув на якусь жінку!..

Ти мав рацію. Я не пам’ятаю, щоб бодай колись я уважно подивився в обличчя жінці. Та я й не міг цього зробити. За яким правом? А що як вона побачить, що я на неї дивлюся? Хіба не глузуватиме з мене: «Як це він із такою мармизою сміє витріщатися на мене? На що він, цікаво, сподівається?» Гаразд, припустімо, вона не глузуватиме, а пожаліє мене... Це, напевно, ще гірше...

Так, я не пам’ятаю, щоб я хоч раз уважно подивився в обличчя жінці. Ваші дрібні походеньки, маленькі сердечні пригоди, напевно, роблять вас менш чутливими до жіночих чар. Я помічав, що деякі з вас із роками розчаровуються, втрачають інтерес до жінок. Але мені незвіданий, небачений мною світ жіноцтва здавався чимось чарівним.

Разом із тим, неабияк ставали мені в пригоді моє почуття власної гідності, рішучість і треноване тіло. Ще зовсім юнаком мене кілька років страшенно мучило бажання кохати й бути коханим. Втім, з часом ці муки стали слабнути. Після довгої боротьби я змирився з тим, що мені це не судилося, як хворий змиряється зі смертю. Тоді я став шукати для себе нові пристрасті й заняття. Наприклад, вирішив досягти значних висот у спорті, стати уславленим чемпіоном.

Один прикрий випадок остудив мій запал. Це сталося під час якогось другорядного боксерського поєдинку. Я нещадно лупцював свого суперника, аж раптом став дослухатися до звуків, які лунали з трибун.

Це були не вигуки схвалення й захвату, якими зазвичай підтримують переможця, а скоріш глухе ремствування. Моїм суперником був вродливий хлопець. Мені здалося, що глядачі, а особливо глядачки, ніяк не можуть змиритися з тим, що таке чудовисько, як я, зараз спотворить це гарне обличчя. Мені запаморочилося в голові, і я пропустив удар. Шкода, ти не був там, Недждете, і не чув, яким радісним вигуком зустріли це трибуни...

Так, глядачі в цю мить ненавиділи мене лише за моє обличчя. Вони бажали моєї поразки.

Синець на моєму обличчі зійшов менше, як за два дні. Але рана, яку залишив цей випадок у моєму серці, кривавила роками.

Я передумав ставати знаменитим чемпіоном. Хизуючись своєю бридкою пикою перед численними глядачами, я б тільки колов незліченну кількість очей.

Отак я й став проводити більше часу на природі, у таборах, аніж у місті серед людей, перетворився на щось середнє між людиною та диким звіром...

Потроху розвиднилось. Зійшло сонце, а сон ніяк не йде. Довкола мене на деревах птахи здійняли страшний рейвах. Так само, як і вони, я відчуваю потребу виговоритися. Але ще дуже рано, не будеш же, сіпаючи за ноги, будити товаришів у таборі, а потім силоміць пхати їм у вуха свої балачки!..

Але якби навіть хтось із них прокинувся вдосвіта, то чи було б у мене бажання щось йому розповідати? Не думаю...

Я з товаришами зазвичай розмовляю про якісь малозначущі речі. Не звик я розкривати свої справжні думки й почуття. Змалку живу серед людей відлюдником, мов у пустелі. Навіть ти, попри те, що ми були з тобою близькими друзями, мало не братами, — навіть ти про мене нічого достоту не знаєш...

Так, мені треба виговоритися. Але вперше в житті мені хочеться говорити про себе. Чому? Можливо, згодом я поясню тобі, чому, Недждете. А зараз не наважуюсь. Бачиш, я такий тюхтій і боягуз, що не можу розмовляти про себе навіть із найдорожчим мені небіжчиком. Може, почну говорити, а там язик розв’яжеться... Я присів на край розкладачки. На якихось клаптиках паперу надряпав цього листа. І тепер на душі моїй якось незвично полегшало. Бувай, друже! Буду, мабуть, і далі писати тобі про новини цього світу.

II Гомункулус — померлому другові

Може, ти пам’ятаєш... Адміністрація школи вряди-годи вчиняла рейди до читальні, де учні роблять домашні завдання, шукала в партах заборонену літературу. У когось знаходили фривольні романи, у когось — відверті малюнки, а де в кого — навіть листи від коханих.

В результаті ви залишалися без своїх книжок, малюнків та листів, а на додачу вас карали, саджаючи під замок та не відпускаючи додому на вихідні.

На щастя, в цьому плані моя репутація була бездоганно чистою, просто білосніжною. Це при тому, що я побив усі рекорди з будь-яких можливих шкільних бешкетів та провинностей, як-от: втечі з уроків, бійки, зухвальство, байдикування, псування шкільного інвентарю, непокора вчителям, неповага до наглядачів...

В цьому плані адміністрація в мені не сумнівалася ні на йоту. Вони були впевнені, що в моїй парті не знайдуть нічого, окрім газет про спорт та фотографій спортсменів...

Але в мене теж була заборонена література, Недждете. Про це навіть ти майже нічого не знав. Інколи ти бачив окремі аркуші, зачитані, аж пожовклі, і питав, що це таке... «Та якась дурниця... Казна-звідки взялося й валяється між книжками. Буває, щось треба загорнути...» — відказував я. Моя таємна література — це були не ваші фривольні історії про любов та походеньки.

Це були похмурі, песимістичні твори про самотність, написані людьми, які почувалися в цьому світі одинаками.

Я ще не досяг того віку, щоб безпосередньо розуміти сенс їхніх нарікань. Проте була в цих книжках якась темна й таємнича привабливість, яка змушувала мене збирати їх і перечитувати незрозумілі рядки, доки вони не вріжуться в пам’ять. Я був ще дитиною і не міг своїм розумом збагнути, що належу до «приречених на самотність», про яких у них ішлося. Але інстинктивно я це відчував. Так, я знов і знов повторював ці слова, ці рядки в сліпому екстазі, як ревний молитвеник повторює незрозумілі йому, таємничі слова молитви, з надією та довірою, як хворий приймає гіркі ліки, навіть не знаючи їхнього вмісту.

Я виріс, дожив до теперішнього віку. Тепер я краще розумію зміст цих книжок. Вважаю не зайвим і тобі процитувати одну з них:

«Вночі під час святкувань на березі озера мені трапився якийсь дивак. Я спитав, що він тут шукає.

— Шукаю самотності, — була відповідь.

Я здивувався:

— Цієї ночі проходять велелюдні святкування. Як на березі, так і на воді повно народу, горять вогні, лунають пісні та сміх... Чи не химерна це ідея — шукати тут самотності?

Мій співбесідник відказав:

— Ви не знаєте, що таке справжня самотність... Самотності треба шукати не назовні, а в собі.

Він помітив, що я не осягнув сенсу його слів. Патерицею окреслив навколо себе коло.

— Погляньте, до прикладу, на цю риску. Відстань між нами зовсім мала... Ми бачимо одне одного, я розповідаю, ви слухаєте... Але ця риска розділяє нас... Ви далі від мене, ніж найвіддаленіша з зірок... Ось що таке справжня самотність.

Є тисяча видів самотності: можна задихатися від самотності в порожньому будинку в обіймах жінки, яку щойно спізнав. Хто звідав глибину пустки, залишеної втраченою коханою людиною, того тиша гнітить не більше, ніж гамір. Якщо вдуматись, то хіба той, хто простує кудись самотою чи з товаришем, відрізняється від померлого, себто приреченого на безпорадну самотність?»

Ця книжка розказує дуже правильні речі. Ось ми, хоч наше життя завжди протікало поруч, і ми були друзями, — ми були чужі одне одному, Недждете. Потворність, цей, безперечно, найстрашніший із тисячі й одного виду самотності, прирік мене на довічну окремішність. Я назвав власне лихо найстрашнішим... Ми не чуємо чужих скарг, тож наші власні муки завжди здаються нам страшнішими від чужих, і це ще один із наслідків «довічної окремішності» наших душ.

Погляньмо, що там далі в книжці пишуть: «Страждання; які породжує самотність, обов’язково треба вміти пересилювати, адже жодним співчуттям їм не зарадиш. Люди розуміють лише один вид страждань — свої власні».

Ти, мабуть, вже здогадуєшся, Недждете, чому я пишу ці листи мерцеві, який за стільки років уже, напевно, зотлів у землі. Тому, що будь ти навіть живий, ти все одно не зміг би мене зрозуміти краще.

В природі є незбагненне протиріччя. З одного боку, люди не розуміють одне одного, вони можуть лиш почути відгомін свого страждання в житті іншого. З іншого боку, вони, безперечно, знаходять розраду в тому, щоб поділитися своїм горем, висловити смуток. Я, зрозумівши цю істину, вважав себе в цьому питанні вищим за інших і досі нікому не виливав душу, охоплений несамовитою пихою. Самотньою тінню проходив я крізь натовп, що оточував мене. Втім, тепер я розумію, що причиною цієї бундючної мовчанки не були ані моя витримка, ані моя сила волі. Просто тоді я ще не пережив тієї життєвої бурі, крізь яку судилося пройти кожній людині... І ось вона почалася, ця буря, Недждете... Від живих допомоги я не чекаю. Був би ти живий — я б, може, нарешті, з тобою поділився. Але ти залишив Гомункулуса на самоті саме тоді, коли він найбільше потребує підтримки.

Розповім тобі, Недждете, новину, настільки ж смішну, наскільки й трагічну... Здається, Гомункулус закохався... Гомункулус і кохання... В світі не можна уявити собі нічого кумеднішого, аніж сполучення цих двох слів. Але що поробиш — так сталося... Ти сам добре знаєш, яким сміливим та енергійним був Гомункулус... Його не лякали ні смерть, ні журба, ні хвороби, ні тяготи: одне слово — ніщо... З самого дитинства він боявся лише одного — закохатися...

Перед моїми очима пройшли всі мислимі біди цього світу: кожній можна було зарадити в той чи інший спосіб. Але якщо я з моєю огидною пикою закохаюся — чим тут зарадиш?

Ця думка впродовж багатьох років наганяла на мене непозбутній смуток, тугу. Я був хлопцем вашого віку. Мене теж охоплювали юнацькі мрії та шал. Коли відомо, де болить, то і скаржитися нема чого. Розболівся, скажімо, зуб — вирвав, і все... Але коли, як у мене, болить невідомо що в найглибшому, найтемнішому куточку єства — як тоді бути?

Знов-таки ця сама книжка, в якій ідеться про самотність, дала мені ось яку пораду: «Як члени, коли не рухаються, не працюють — терпнуть, так і серце, і деякі почуття можна загасити, притупити, змусити затерпнути внаслідок тривалої бездіяльності. Як око, що втратило здатність бачити, відсохлий палець, безживна, хвора печінка продовжують своє нечуле, змертвіле існування серед ансамблю живих чутливих органів, так і згасле бажання ховається собі, висхле, десь у закутках серця».

Я намагався дотримуватися цієї поради. Все своє молоде завзяття й волю я спрямував на те, щоб загасити в собі здатність і потребу кохати.

З віком мрії мої згасли, а муки полегшали. Від колишньої туги залишився на згадку лише легенький сум. Мені здавалося, я став таким, яким прагнув. Я навіть почав сам вірити в те, що казав про жінок та кохання:

«Якщо навіть якось вночі до мене прийде пері, торкнеться мого чола своєю чарівною рукою, і я прокинусь казковим красенем-принцом — байдуже! — думав я. — Серце моє вже змертвіло. Я вже не здатен кохати».

Оця моя самовпевненість і довела мене зараз до цього сміховинного й трагічного становища, Недждете...

«Мені вже нема чого боятися кохання», — вирішив я, і вже не надто дбав про те, щоб уникати жінок. Навіть потроху почав виходити в люди, з’являтися на жіночих посиденьках. Так само, як колись, відчувши себе достатньо дужим, аби захиститися від лиха, якого могли б завдати мені люди, я перестав боятися заводити товаришів та друзів і став досить-таки компанійським хлопцем.

Розповісти тобі трохи про лихо, яке мене спіткало? Можливо, в моїй розповіді ти не знайдеш для себе нічого нового. Всі історії кохання такі схожі одна на одну...

Навесні з далеких країв до нашої місцини прилітають ластівки... Вони гніздяться, й на кілька місяців округа наповнюється веселим гомоном і життям... Цього року один із садів — у годині шляху від нашого табору — зайняла така собі пташина зграя: компанія жінок та дівчат — яких тільки завгодно. Вони з’їхалися з усієї країни на весілля до родички... Весь час у них якісь розваги: то музику грають, то танцюють...

Вже три роки хлопці-спортсмени приїжджають сюди, щоб пожити й потренуватися на свіжому повітрі. От і цього року знову ніби для того ж приїхали. А побачили цю несамовиту дівочу юрбу — і почалися страждання. Природний біг життя порушився, режим геть збився.

Винахідливіші почали таємно діяти. Стали шукати способу налагодити зв’язки з родинами молодят...

А оскільки протилежна сторона прагнула того самого, то, звичайно, на знайомство довго чекати не довелося.

А серйозніші, і в першу чергу я, попервах не хотіли з цим миритися. Втім, чому завгодно можна запобігти, але якщо чоловік та жінка бажають одне одного — цьому ніяк не перешкодиш... Така вже надзвичайна сила тяжіння.

Врешті решт, так і не змогли ми дати хлопцям ради. Якби все цим і обмежилося, то воно б ще нічого... Але ж куди там! Тепер вони стали нас тягти до дівчат у садибу.

Одного вечора ми отримали офіційне запрошення. Хлопці спробували було й мене вмовити поїхати з ними. Але коли я побачив за поворотом юрбу дівчат та жінок, то раптом зніяковів. Газонув на мотоциклі й помчав геть. Потім кружними шляхами повернувся самотою до табору.

Але коли товариші наступного разу знову напосілися на мене, я не встояв.

— Вони будь-що бажають тебе побачити... Пообіцяй, що поїдеш! Не виставляй нас на посміховисько! — умовляли вони мене.

«Гаразд, — подумав я, — поїду. Провчимо трохи цих занадто цікавих панянок, хай вони самі будуть не раді, що так закортіло мене побачити... Заодно й наші добряче сорому наберуться».

Все чудово йшло за моїм планом. Від моїх клинів та ущипливих жартів панянки розкудахкалися, немов кури, коли в курник залізе куниця, а хлопці ладні були крізь землю провалитися від сорому. Це мав бути мій перший і останній візит до наших вельмишановних сусідів. Але...

Серед юрби дівчат було одне незвичайне, ні на кого не схоже створіння: молоде дівча на ім’я Сара... Мені вже всі вуха нею прогуділи ще до того, як я її побачив. В таборі тільки й розмов було, що про неї. Були у місті й такі, хто стовбичив понад шляхом, аби тільки її побачити.

«Вочевидь, якесь самозакохане, розбещене створіння з курячими мізками», — думав я собі. Були такі, хто закохався, просто слухаючи розповіді про неї. Я ж, наслухавшись розповідей, був налаштований вороже.

В мене був намір, якщо випаде нагода, добряче з неї поглузувати.

Хтозна, як збентежиться й розлютиться розбещене дівчисько, яке звикло, що на нього моляться, побачивши зневагу з боку такої потвори, як я! Але, правду сказати, першим збентежився я. Ця Сара виявилася зовсім не такою, як я уявляв собі та оце описав. Мені ввижалася така собі панянка, яка, розбещено посміхаючись, сяє в центрі уваги компанії, з нахабною зверхністю пащекує й бере всіх на кпини. Натомість вона виявилася чемною, врівноваженою та трохи журливою дівчиною, якій більше до вподоби затінок та затишок.

Лише вона одна не виказувала подиву та гидливості, дивлячись мені в обличчя.

Але я своїх намірів не змінив. Яких тільки колінець я не викидав, аби збісити й образити її! Але вона не дратувалася, просто дедалі сумнішала. Думками вона разюче відрізнялася від своїх товаришок. В її прекрасних очах читалася покірна лагідність людини, яка більше зважає на те, що всередині, а не назовні, дивиться в душу, а не на обличчя.

Того вечора ми, здавалося, розсталися друзями. Коли поверталися до табору, я відокремився від товаришів і розмірковував собі наодинці:

«Чим можна пояснити таку симпатію? Можливо, у цієї трохи журливої дівчини, без сумніву, мрійниці, є коханий. Якщо моя здогадка вірна, то в світі немає нічого, що могло зацікавити її... Вона на все дивиться байдужими очима... Для неї всі люди на одне обличчя... Вона не бачить різниці між вродливим парубком і потворою, наприклад, Гомункулусом. Можливо навіть, завдяки своїй чудернацькій зовнішності Гомункулус здається їй істотою якогось іншого виду, і цим тішить її розум і серце.

Одинаків такого типу можна назвати замріяними; вони і в велелюдній компанії начебто поводяться так само, як усі, й нібито очі в них розплющені, а насправді вони не бачать нічого, крім того, що існує в їхній уяві. Замріяні по можливості уникають людей, які раз по раз переривають їхній сон, змушують дивитися довкола, розмовляти, думати; їм миліші безсловесні тварини.

Ймовірно, ця Сара якраз і належить до одинаків цього типу. Їй набридла манірність, хизування, претензійність та розумування тих, хто її оточує... Гомункулус, не схожий на інших ні обличчям, ні думками, пробуджує в ній цікавість, як страховисько-бульдог...»

Ось так я собі розмірковував у той вечір, вертаючись до табору. Вранці, коли я згадав про ці свої здогадки та гіпотези, мені стало соромно, але я розсміявся:

— Гомункулусе, синку... Тобі вчора під зоряним небом привидівся чудовий сон. Ти сп’янів від жінок та від ночі. Все, що тобі надумалося в темряві — прикрі дурниці. Якими фантастичними здогадами ти тільки не прикрасив це самозакохане, кумедне дівчисько... А між тим, реальність цілком очевидна... Ця Сара-ханим, проявляючи до тебе таку цікавість, вирішила просто привернути увагу оточення. Очевидно, їй замало бути весь час у центрі уваги, вона намагається підсилити свою привабливість іще й ексцентричністю. Або ж прагне дошкулити своїм закоханцям, які зітхають собі десь по кутках, збурити їх, мовляв, Господи милостивий, як вона може такій почварі дарувати свою ласку? Можливо навіть, у свою прихильність та ласку до мене вона вкладала якийсь вищий смисл. Сара-ханим хотіла сказати: «Я настільки високо літаю, що з цієї висоти між вами й Гомункулусом немає ніякої різниці...» Ось вона, реальність... Хай би їй грець, цій ночі, яка морочить людині голову своїми примарами та фантазіями... Хай живе сонце! Сонячне світло має таку властивість: воно освітлює не тільки довколишній світ, але й розум людський.

Я дав собі слово більше не навідуватися до садиби, не зустрічатися з навісною дівочою юрбою, а головне — з цією Сарою. Але дотримати цього слова ніяк не вдавалося.

Дівчата дуже наполягали. А обставини й випадок весь час були не на моєму боці. Втім, що вже тепер гріха таїти? Я й сам не надто пручався. Я став часто бачити Сару.

Ця дівчина проявляє до мене велику симпатію, весь час вона зайнята мною. Чому? Попри те, що мій мозок весь час зайнятий цим питанням, я досі так і не знайшов на нього відповіді.

Я помітив одну річ. Мої думки про Сару вночі разюче відрізняються від моїх думок про неї вдень.

Вдень я з жорстокою холоднокровністю аналізував цю дівчину й приходив до висновку, що вона — легковажне й безглузде створіння, зіткане почасти з косметики й прикрас, почасти — з хизування й кокетства.

Отже, не лишалося сенсу витрачати на неї час. Я викидав її з голови, як викидають із житла зайві меблі. Але ввечері, коли довкола темніло, а душу, як і природу, огортав спокій, вона тихенько стукала в мої двері й поверталася до мене з журливим та замріяним обличчям.

Всім відомо, як ніч перетворює зовнішній вигляд предметів... Часом осколок скла, зблиснувши в темряві, здається діамантом... Дивишся на смужку світла, що лягла на темну стіну, й, ніби крізь шпаринку в прочинених дверях, заглядаєш в інший світ.

Але ніч перетворює не лише те, що ми бачимо очима, але й те, що постає в нашій уяві...

Образ Сари, який приносить ніч, зовсім не схожий на ту легковажну, бездушну, безглузду Сару, яку я уявляю вдень. Мені аж ніяково стає за себе, ніби я зводжу наклеп на хорошу людину.

— Гомункулусе, ми сьогодні збираємось до садиби... Ти ж залишаєшся?..

— Залишаюсь... Але ви про всяк випадок лишіть когось стерегти табір... А раптом я піду прогулятися... А може, й до садиби зазирну, якщо буду неподалік... Вони так просили, що якось незручно буде цього вечора їм відмовити...

— Браво, Гомункулусе!.. Ну, якби хтось інший запрошував, то це одне... Але коли запрошує сама Сара-ханим... Слава Богу, ти вилюднюєш, звикаєш бувати на людях!..

Я зневажливо знизую плечима:

— Я не впевнений, що піду.

Але я вже помітив, що прийняті мною вдень тверді рішення тануть із настанням ночі... Інколи мені стає соромно за таку свою нерішучість. Я починаю непокоїтися:

«Цього вечора будь-що треба подолати в собі цей потяг», — думаю собі. І справді, тримаю це дане собі самому слово. Але ввечері я мовби перетворююсь на душевнохворого. Все мені не по собі, ніяк місця собі не знаходжу. Як стемніє — йду до моря, годинами плаваю, допоки геть не виб’юся з сил.

Втім, я розумію, що не кожною перемогою можна пишатися, тож поки що вважаю за краще коритися ходові подій.

Страх перед коханням, втрачений мною багато років тому, знову починає оживати в моїй душі. Щоб заспокоїти себе, я вдаюся до дивакуватих розумувань, вигадую щось для власної розради:

— Потяг, який ти відчуваєш до цієї Сари, навряд чи має якийсь стосунок до кохання... Якщо залишити осторонь дрібні інтрижки та зв’язки заради чуттєвої розваги, то велике кохання може виникнути лише між людьми, які здатні кохати одне одного й заслуговують на нього ...

Нечувано, щоб кохали одне одного створіння, які належать до різних видів... Я дуже тверезо оцінюю власні можливості... На що я міг би сподіватися з цією дівчиною, аби взяти та й покохати її?.. Сара проявила несподівану для мене щирість... Мені стало подобатись бути поруч із нею, слухати її бесіду. Здається, я навіть не задумуюся над тим, що вона жінка. Я відчуваю до неї щиру дружню любов, як до друга-чоловіка, скажімо, до втраченого мною Недждета... Якщо серед чоловіків можна знайти собі друга, побратима, то чому не можна знайти з-поміж жінок посестру?

Такі псевдологічні роздуми давали мені на якийсь час розраду в моїй тривозі й підштовхували мене до Сари.

З кожною нашою зустріччю вона здавалася мені милішою й ближчою. Я не мав наміру розкривати свій глибокий інтерес до цієї дівчини не лише стороннім, але й їй самій. Тому я продовжував свої пащекування, непристойності, безсоромні нападки. Бешкет та нахабство були єдиними прикрасами, які личили людині з такою мармизою, як у мене. Якби я завів розмову про якісь приємні та рафіновані речі, став триматися ґречно та лагідно, хтозна, яким би клоуном я виглядав?

Знаєш, Недждете, байку про болонку та віслюка? У одного чоловіка були собі гарненька болонка та паршивий віслюк. Болонка весь час крутилася поруч із господарем, спала в нього на колінах, харчувалася зі столу.

Ну а віслюк, звичайно, возив тягарі, крутив чигир і отримував за це заслужену міру ячменю та без міри — кийком по спині. Чухає віслюк підкованим копитом свою величезну голову та й розмірковує собі:

«Годі, далі так жити не можна... Треба міняти політику, робити так, як робить наша болонка... Та й невелика ж премудрість: вряди-годи голос подати, трохи по землі покачатися, час від часу господареві лапку тицьнути. Ану ж чинитиму й я собі так — господареві це прийдеться до вподоби, тоді спина моя забуде, що таке тягар та кийок, а я з господарем разом їстиму, питиму й насолоджуватимуся дозвіллям».

Сердега-віслюк, не обтяжуючи себе зайвими думками, взявся до справи. Примудрився якось впертися до господаря в хату... Той, ясна річ, аж укляк від несподіванки. Тільки й зронив: «Овва!» Сидить, дивиться, що ж воно далі буде.

Підвів віслюк голову, вуха притиснув, розкрив пащеку та й загавкав собі, як та болонка. А тоді, знов-таки по-болончиному, кинувся до господаревих ніг та й заходився качатися. Ледь хату не розвалив, меблі всі поперевертав. Нарешті, перейшов віслюк до третього номера своєї програми. Підвівся, задер підковане копито та тиць його господареві. Але влучив в обличчя — у того тільки зуби посипалися...

Як заволає господар: «Людоньки добрі, рятуйте!» Збіглися до хати прислуга, садівник, усі з кийками. Звісна річ, тут уже віслюк по-іншому заспівав...

От і я, мов той віслюк із байки.

Красиві балачки та ґречні манери тільки виставлять мене на посміховисько, підкреслять мою потворність, от і все.

Я змирився з поразкою, усунувся від подальшої боротьби на любовному фронті... Якби хтось побачив, що я ще на щось сподіваюся, то мене б засміяли. А я нізащо не погоджуся виставити себе на посміховисько.

Але і цього ж не досить. Так само я боявся зажити слави розумної людини, яка усвідомлює своє становище й мучиться. Бо тоді б мене стали жаліти. А для розумної та гордої людини бути об’єктом жалості ще прикріше, ніж посміховиськом. Тому я й удавав із себе істоту, позбавлену будь-яких емоцій, будь-яких людських почуттів, такого собі Гомункулуса. Так, я знущався з Сари-ханим, як тільки міг. Мої слова та вчинки могли б розлютити найлагіднішу та найспокійнішу людину. Але ця незрівнянна дівчина покірно зносила всі мої кпини та вибрики.

Така-поведінка Сари була нерозв’язною загадкою. Міркував я, міркував і ось до чого доміркувався:

Попри всі мої старання, десь я недогледів. Моя безсоромність не ввела Сару в оману. Крізь мій удаваний оптимізм вона таки розгледіла, який я насправді нещасний. А душа в неї, можливо, така сама прекрасна, як і обличчя... Вона глибоко мені співчуває. Як смертельно хворих намагаються підбадьорити пустими втішаннями, так і вона намагається бодай трошки заговорити мені зуби... Хіба не можна сподіватися від такої надзвичайної дівчини такої чуйності?

Я занедужав, Недждете. Мої погляди, мої думки поступово зазнавали змін. Сара мало-помалу відокремлювалася від решти, хвороблива уява всіляко прикрашала її, роблячи чимось середнім між людиною та божеством.

Але в моїх очах змінювалася не лише Сара. От, скажімо, дорога від садиби, де вона жила, до табору... Цей розбитий курний шлях, по якому я по кілька разів на день проносився на своєму мотоциклі, вночі здавався мені дорогою до країни мрій. Сад у маєтку, дерево, під яким я її побачив уперше, ліхтар, який проливав своє тьмяне світло на її чоло, на її волосся, коли ми якось увечері прощалися коло хвіртки... Ще чимало подібних дрібниць набули в моїх очах цінності.

Врешті-решт, я твердо сказав собі:

— Гомункулусе, годі вже заперечувати, це — кохання... Очевидно, що це така сама хвороба, як скарлатина чи кір... Хоч як ти старався запобігти... Втім, нема чого панікувати. Якби ти підхопив цю хворобу зовсім юнаком, то це могло б бути небезпечно. А зараз ти добре оснащений для боротьби з нею... В тебе дуже тіло... Що ще важливіше — ти маєш у своєму розпорядженні тверду та холодну логіку... Якби ти був дитиною, то не встояв би, дав би себе захопити надіям та мріям. І, можливо, не переніс би розчарування, яке неминуче настало б потім. Мені здається, що небезпека цієї хвороби не стільки в ній самій, скільки в її конфлікті зі сподіваннями... В будь-якому разі, тобі таке хлоп’яцтво не загрожує... Уважай лишень, щоб полум’я занадто не розгорілося й не розтопило твою логіку... Остерігайся маячні й божевілля...

А можливо, ця хвороба протікатиме легше, ніж ти вже себе настрахав... До того ж не забувай, що навіть у звичайній лихоманці є якась химерна насолода. У хворого, який вийшов зі свого природного стану, якого починає палити хвороблива гарячка, почуття та емоції набувають якогось особливого забарвлення, особливої форми. Так, можливо, ця хвороба врятує тебе від нещастя прожити життя, не спізнавши найдивовижнішого в світі — любові.

Ось на що я захворів, ось від чого я марю в гарячці, Недждете... Я ніби віддався на волю стрімкої течії... Подивимось, куди вона мене винесе.

III Гомункулус — померлому другові

Буває, що люди — хворі, із розхитаними нервами — починають ненавидіти своїх померлих близьких. Вони сприймають їхню смерть, як зраду, ремствують на них: «Ну чому ти мене покинув?!», так, ніби ті взяли, та й залишили їх на півдорозі під час важкої подорожі.

Я завжди посміювався над цим дитячим ниттям, якого мені довелося наслухатися досхочу. Але зараз те, за чим я раніше спостерігав зі сторони, трапилося зі мною самим. Сьогодні я до самісінького ранку самотньо блукав у темряві берегом моря й дорікав: «Недждете, як ти міг залишити мене на самоті?! Як би мені хотілося, щоб ти зараз був поруч!»

Але прошу тебе, правильно зрозумій мої слова. В жодному разі не подумай, що цієї ночі Гомункулус пережив якусь страшну трагедію, і тепер більше, ніж будь-коли, потребує розради... Навпаки, Гомункулус цієї ночі настільки щасливий, що навіть уявити собі неможливо.

Якби ти був живий, я б примостився біля твоїх ніг і почав би тобі розповідати:

— Як змалку я привчав тіло зносити тяготи й біль, так і душу я привчав до безнадії та мук... Я навчився зносити негаразди без ремствувань та скарг... Але я абсолютно не звик до радощів та щастя, — це для мене просто якась несподіванка... Так, цієї ночі на мене неждано-негадано звалилися радість та щастя. Я пережив незабутню казкову ніч. Всі гіркі й безбарвні дні мого життя в одну мить стали давньою минувшиною... Ось чому я мушу розповісти... Приховати щастя набагато складніше, ніж горе... Вислухай мене, Недждете...

Так, мов дитина, я б поклав свою потворну голову тобі на коліна і, не соромлячись, розповідав би. Втім, це неможливо, і я знову пишу тобі листа... Сьогодні в мене був спокійний день. Я був у місті, займався там деякими справами. Буря в моїй душі, зустрівши на своєму шляху перепону, вщухла. Почуття мої притупилися, але мозок працював бездоганно. Я мотоциклом вертався до табору. Раптом я натрапив на дівча, яке, видряпавшись на оливу, плакало й просило допомоги. Це була Сарина племінниця. Вона каталася на велосипеді, злякалася лютого собаки, що охороняє сад, і втекла на дерево. Треба було відвести малу додому. По дорозі я стрів Сару. Їй моя дріб’язкова допомога здалася мало не подвигом, і вона хотіла ледь не силою затягти мене до садиби. Я відмовився, сів на мотоцикл і повернувся до табору. Кажу ж — день був спокійний і раціональний. Я вважаю великою перемогою, що не піддався на умовляння Сари.

Але ввечері декілька родичів малої завітали до табору з подякою. Була між ними й Сара. Я зіткнувся з нею несподівано на виході з мого намету. В руках у неї був невеличкий букет, а на вустах грала чарівна усмішка.

Гості зібралися довкола великого ліхтаря в центрі табору.

Сара стала трохи осторонь.

Я відійшов подалі, став у затінку. В руках у мене був її букет, а у серці — якась неясна тривога. Така сама тривога, яка буває у бувалого капітана, коли він на чистому, безхмарному морському обрії помічає перші ознаки майбутньої бурі... «Цієї ночі неодмінно станеться щось надзвичайне!» — подумав я. В мене навіть промайнула думка втекти й до самого ранку не повертатися до табору. Всі вже звикли до моїх дивацтв. Навіть Сара — і та б не образилась. Але я не зміг навіть поворухнутися.

В темному закутку, в якому я стояв, ніхто не міг мене бачити, тож я безбоязно роздивлявся усміхнене обличчя Сари, освітлене великим ліхтарем. Під ліхтарем почався якийсь рух, і я втратив лице Сари з поля зору. Однак воно все ще стояло переді мною в моїй уяві.

— Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, Зія-бей?

Це проказав її голос. Дрібно затремтівши, я повернув голову. Сара стояла поруч зі мною, з усмішкою поглядаючи на букет у моїх руках. Я злякався, що вона про все здогадалася. Почав вигадувати якісь нісенітниці, аби виправдатися за цей букет. У жартівливому тоні став просторікувати, що, мовляв, цей букетик нагадує емблему нашого спортивного клубу, і тому я почеплю його в себе у головах.

Але, як я вже казав, вона не гнівається на мої нападки й безсоромні витівки, а лише з сумовитою посмішкою дивиться мені в обличчя, від чого мені стає ніяково й соромно за себе. Цього вечора в цієї загадкової дівчини виникла дивна забаганка. Вона будь-що бажала прогулятися гаєм, що росте за табором. Я вже і так, і так опирався, але марно.

Ми йшли поруч поміж деревами. Тіні, які ми кидали в місячному світлі на висхлу траву, набігали одна на одну. Сара, ніби лякаючись навколишнього безлюддя, тулилася до мене, торкалася плечем моєї руки.

Недждете, цієї ночі я зрозумів, що кохання — це щось настільки надзвичайне, що не вкладається в уяву... Я думав собі: «Аллах міг би мене створити подібним до інших, щоб мене теж можна було кохати і щоб я міг, не соромлячись, сказати, що кохаю... Ця чужа мені молода дівчина, яка йде поруч зі мною, торкаючись мого плеча, але насправді дальша від мене, ніж найвіддаленіша з зірок, могла б бути моєю нареченою або дружиною. А скільки пар у цю мить, милуючись місячним світлом, так само гуляють пліч-о-пліч, насолоджуються коханням!.. Хто знає, що вони при цьому відчувають? Як стають щасливими? Як можна пережити, коли на тебе звалюється таке величезне щастя?» Я з неймовірною наївністю задавав собі ці питання, а сльози пекли повіки моїх гидких, по-китайському вузьких очей.

Інший би збунтувався від таких думок. Але я змирився з поразкою, на мене вже давно перестала діяти їхня отрута, тож вони не викликають у мене ні ненависті, ні гніву. Як деякі люди захоплено дивляться на небо, марно силуючись осягнути велич всесвіту, так і я з подивом дивлюся на закоханих: «Так, існують на світі люди, які кохають і знаходять взаємність. На перший погляд, вони нічим не відрізняються. Як таке взагалі може бути?»

Сара підвела мене до краю прірви.

Змагаючись із вітром, який намагався зірвати хустку з її голови, вона обернулася до мене, буквально змушуючи мене дивитися на її запаморочливу красу, усміхалася мені, про щось мило та солодко щебетала. З останніх сил я тримався, аби не виказати свою слабкість. Я почувався, ніби уві сні.

Точніше кажучи, всі мої печалі розтанули. «Гомункулусе, ти дивуєшся закоханим, — думав я, — а тим часом ніхто не знає, що таке кохання, краще від тебе».

Сара поцікавилась, що знаходиться там, по той бік долини. Я пообіцяв їй, що якось ми прийдемо сюди вдень, і я їй усе покажу. Я сказав це просто так, адже ми все одно не змогли б прийти сюди знову. Власне, я знав, що за три тижні чи місяць ми розстанемося. І думка про це тягла за собою інші думки: «Гомункулусе, можливо, це останній раз. Ти вже більше не залишишся з нею отак, наодинці... Ти більше не побачиш це обличчя в такому чарівному світлі... Отже, ти зараз на вершині щастя, яке судилося тобі в житті... Якби ця дівчина була твоєю нареченою, хіба ти кохав би її по-іншому? Так, Гомункулусе, зроби над собою зусилля... Напружся, зупини цю раціонально-логічну машину, яка працює в твоїй голові... Уяви, що Сара — твоя наречена й кохана...»

Сара, ніби прагнучи допомогти моїй уяві, повернувши до мене обличчя, лагідно й журливо про щось розповідала. Раптом вона схилила голову й несподівано розплакалася. Чому вона плакала? Можливо, згадала про колишнє кохання... Можливо, була якась інша причина... Але в будь-якому разі...

Я заплющив очі, мов людина, яка бачить приємний сон і боїться прокинутися. «На цій безлюдній темній галявині молода дівчина дивиться мені в обличчя й плаче — ну хто ж вона, як не наречена?» — промайнуло в моїй голові.

Я ніби плив в атмосфері уяви чи сну. Відчуття реальності практично залишило мене. Лише сильний біль у долоні нагадував мені, що я живий, що маю тіло. Щойно перед цим я садовим ножем обстругував палицю й розпанахав собі долоню.

І тут випадок усміхнувся мені востаннє за цю ніч. Сара наблизила до мене своє мокре від сліз обличчя:

— Зія-бей, здаєтеся, мені потрапила в око комашина... Погляньте, будь ласка.

Я не стримав посмішки. Чи насмілюся я торкнутися заплаканих Сариних щік, зазирнути їй в очі? До того ж хіба це можливо? А чи не розтане вона, мов сон, щойно я доторкнуся до неї?

Сара наполегливо продовжувала просити. Я погодився. Зблизька зазирнув їй у вічі. Вперше в житті я насмілився зблизька подивитися у вічі жінці.

Коли я відводив свої очі від її очей, то подумав із гірким переконанням, що раптом утвердилося в моїй душі: «От ти, хлопче, й пропав. В її очах ти зазирнув у зовсім інший світ... Тепер тобі не жити...»

Недждете, уяви собі від народження сліпого, який знає про світ лише з розповідей інших... І уяви, що чудового літнього дня десь у мальовничому місці цей сердега раптом прозрів, але всього на мить...

Хіба можна сподіватися, що він зможе жити далі після побаченого?

Отак і я зазирнув у Сарині очі — й усе. Чого мені тепер ще бажати?

Ти зрозумів, Недждете, чому я цієї ночі такий-щасливий? Цю ніч Гомункулус провів сам на сам із коханою жінкою. І бачив її сльози.

Гомункулус зазирнув їй у самісінькі очі, як роблять нормальні люди, ба навіть як наречений, як коханий.

Не можна уявити більшої радості й більшого щастя, ніж те, що я звідав цієї ночі, Недждете... Адже закохані не помічають тих щасливих годин, коли вони разом зі своїми коханими. Вони весь час сподіваються, що завтрашній день принесе їм ще більше щастя... А для Гомункулуса такого завтрашнього дня не існує...

IV Гомункулус — померлому другові

Загадку розгадано. Тепер я знаю, чому Сара-ханим проявляла до мене такий інтерес. Ця дівчина силою своєї неймовірної вроди встановила тут духовне царювання. Вона вважає всіх своїми підданими, а їхні страждання й сльози — свого роду даниною. У неї в голові не вкладалася показна байдужість якогось там виродка-Гомункулуса. Сара сприйняла її як бунт і приготувала для бунтівника жахливу кару.

Ще б трохи — і я б потрапив у пастку, яку вони мені так уміло приготували. Я мало не забув, що позбавлений права кохати. Правда, ще б трохи — і я б, напевно, наважився, як інші, заговорити про кохання. А вона б розсміялася мені в вічі. Сарі-ханим не вдалося здійснити задумане, але я, чуючи в своїй уяві її регіт, помираю.

Порятувався я дивовижним чином. Родичка Сари-ханим, літня жінка, сказала, що Сара кохає мене. І тут мала Бегіре приносить якийсь медальйон, який нібито знайшла в саду. А в медальйоні — мій портрет. В цю мить мені полуда спала з очей. Я став жертвою змови... Став я розплутувати цю справу. Обережно розпитав декількох подруг Сари-ханим. Сумніви, які були в мене спочатку, переросли в переконання. Але головна прикрість полягає в тому, що, навіть знаючи про все, я не міг втриматися, аби не бачитися з Сарою, не прагнути залишитися з нею наодинці. Наприклад, у весільну ніч гостей розсаджували за столики парами — чоловіків із жінками. Пари визначали жеребкуванням. У мене в руках був папірець із цифрою «7».[40] А Сара візьми та й скажи «вісім».[41] I мої пальці мимохіть перевернули папірця, зробивши з сімки вісімку. Пізніше мені стало соромно за свою слабкість. Побоюючись, що моє тверде переконання перетвориться на непевну надію, і тоді я свідомо сам себе погублю, я знайшов перший-ліпший привід і залишив її.

Через кілька днів Сара-ханим вже їде. Я передчуваю запеклу боротьбу. В мене не стане духу подібно до збитого машиною собаки повзти по дорозі, залишаючи кривавий слід. Я тобі вже казав... Після того як тієї ночі в її очах я зазирнув у інший світ, у цьому світі я розради вже не знайду. Завтра будуть мотоциклетні перегони... Очевидно, станеться нещасний випадок... Я полечу в прірву, на краю якої ми з нею стояли тієї ночі... Якщо я зважуся, то до нашої зустрічі лишилося якихось сім-вісім годин, Недждете... Ну а поки що — бувай.