Житія Святих - Травень

Житіє, пророцтво і страждання святого пророка Єремії, із Божественного Писання коротко зібране

Святий пророк Єремія був з Анатота, града священичого в уділі Веніяміновому, недалеко Єрусалиму — десь за три милі, народжений від батька Хелкії, первосвященика. Вибраний же й освячений був на пророкування з лона матері своєї, як же про те сам Господь до нього сказав: "Швидше, ніж Я створив тебе в утробі, Я знав тебе, і перш ніж ти вийшов з матері своєї, освятив Я тебе, і пророком для народів дав тебе". Був же Єремія святий (за свідченням святого Ігнатія Богоносця) дівствеником протягом цілого життя свого, священиком, і учителем, і пророком, від Бога посланим. Почав пророкувати в юнацькому віці, що очевидно з першої глави книги його, де ж говорить до Бога: "Владико Господи, та не вмію я промовляти, бо юний ". Господь же юності його дав розум мужа дорослого, сказав до нього: "Не кажи, що юним ти є, але веління мого послухай і йди, куди пошлю тебе, і кажи все, що звелів Я тобі, не лякайся перед лицем царів, і князів, і вельмож, бо Я з тобою і визволю тебе". Те сказавши, Господь торкнувся рукою своєю уст Єремії і сказав: "Ось дав Я слова свої в уста твої. І ось поставив тебе сьогодні над народами і над царствами, щоб витягати, і руйнувати, і нищити, і губити (смертні гріхи і беззаконня людське), щоб будувати і насаджувати (покаяння і навернення до життя)". Те слово Господнє до Єремії було в дні Йосії, царя юдейського, у тринадцятий рік царювання його. Був же тоді святому Єремії від народження рік п'ятнадцятий, у такому юному хлопцеві почала велика діяти благодать Божа. У ті часи юдейський народ хоч і служив Богові істинному, який вивів його з Єгипту, проте не слухав Його насправді, але розбестився від язичників; з ними змішавшись і навчившись діл їхніх, служив ідольській мерзоті переважно. І було так, що не лише навколо Єрусалиму, на горбах і в дібровах, а й у самому Єрусалимі, при храмі Господньому, що його збудував Соломон, стояли ідоли, їм же розбещені люди приносили жертви, як же й Богові. Тому розгнівався Господь на людей своїх, готував їм швидке знищення і згубу, що показав Єремії через палицю пильнуючу і горнець киплячий. Палиця пильнуюча знаменувала швидку кару Божу: не забариться праведний месник відвідати жезлом їхні беззаконня і ранами неправди їхні. Горнець же киплячий знаменував те, що Єрусалим-град наповниться кров'ю і закипить збентеженням, гублений мечем і вогнем ворогів, що мають напасти на нього. І велів Господь Єремії, пророкові своєму, аби сповіщав людям гнів той Божий, який йшов на них, і переконав їх до покаяння. Пророкував-бо Єремія святий у дні, як же мовиться, царя Йосії, і в дні сина його Єгоахаза, і в дні брата Єгоахазового Єгоякима, і в дні Єгояхіна, сина Єгоякимового, і в дні Седекії, що був братом Єгоахаза і Єгоякима, сином же Йосії. І страждав пророк Божий багато від своїх же людей, що не вірили словам його, сповіщав-бо грізні погрози Господа Саваота і проповідував слова Божі, у дворі церковному стоячи і на ґанок церковний виходячи. Коли перед царів і князів приводили його, говорив усім сміливо, що, коли не покаються і від ідолопоклоніння не відвернуться, то скоро прийде до них все погане, що найде з північних сторін, на всіх, що перебувають у землі юдейській. Так-бо говорить Господь: "Скличу Я всі племена царств північних, і прийдуть на Ізраїль, і поставить кожне з них престол свій на вході воріт Єрусалимських, і на всіх мурах його, і у всіх градах юдейських, і будуть вони юдеям суддями і катами. Це ж через те допущу на них, що покинули мене, і принесли жертви богам чужим, і поклонилися ділам рук своїх. Почуй слово Господнє, доме Яковів і всі племена дому Ізраїлевого". Так сказав Господь: "Що неправедне знайшли у мені отці ваші, що віддалилися від мене, і пішли за суєтою, і осуєтилися. Через те наведу на вас зло з півночі і розруху велику. І в той день загине серце цареве і серця князів, і вжахнуться священики, і пророки думкою збентежаться". Такі й инших багато слів пророчо говорив до людей святий Єремія, у пророчій книзі його їх записано детально. І все сказане збувалося.

Початок же хвороб і бід Єрусалиму був у царство Йосії такий. Цар єгипетський, фараон, названий Нехо (тобто кривий), ішов ополченням проти царя асирійського на ріку Єфрат. А тому що шлях його був повз межі юдейські, цар Юдеї Йосія зібрав воїв своїх, вийшов проти Нехо, царя єгипетського. Нехо ж послав до нього посланців своїх, кажучи: "Що мені і тобі, царю Юдеї. Не проти тебе я йду воювати, але проти иншого виступаю, на якого мені бог поспішно іти наказав. Ти ж припини перепону чинити велінню бога, який зі мною, щоб і тебе не убив". Йосія ж не послухав Нехо, виступив проти нього — і була битва на полі Маґіддо, що у володіннях Манасіїних. Поранений був Йосія від стрільців Нехо і, до Єрусалиму привезений, помер, і похований був у гробах отців своїх. І плакав за Йосією цілий Єрусалим риданням великим, був-бо цар вельми добрий і до Бога благочестивий. Нехо ж, цар єгипетський, перемігши силу царя юдейського Йосії, пішов на асирійців. А в Єрусалимі люди помазали на царювання молодшого Йосіїного сина Єгоахаза, і царював лише три місяці, допоки Нехо єгипетський затримався на асирійській війні. Коли повертався Нехо з перемогою, взяв у володіння своє Єрусалим-град і цілу землю Юдину й Ізраїлеву. І відставив із царювання в Юдеї Єгоахаза, якого ж народ вибрав, а замість нього поставив царем старшого брата Єгоахазового, сина Йосії, на ім'я Єліяким, перейменувавши його на Єгоякима: звичай-бо був царям-переможцям переможеному й покореному цареві ім'я міняти. І наклав Нехо данину на землю Юдину й Ізраїлеву: сто талантів срібла і сто талантів золота, а Єгоахаза, відставленого від царювання, закованого, повів до Єгипту, де ж і помер Єгоахаз. І так насіння Авраамове, народ вільний, і царство знамените Юдейське почало підкорятися иншому царству й маліти рукою катівською — через гріхи, якими ж Бога Вишнього прогнівали й засмутили, не покаялися, не дали вмовити себе словами пророчими.

На початку царювання Єгоякима, сина Йосіїного, було слово від Господа до Єремії: "Стань на подвір'ї Господнього дому і всім людям Юдиним, що входять у дім Господній на поклін, проповідуй, кажучи: "Так говорить Господь: якщо не послухаєте Мене і не будете ходити у законі моїм, вам данім, і не послухаєте слів рабів моїх — пророків, яких посилаю до вас зранку, то зроблю з домом цим, як з Шіло, спустошеним за беззаконня шіломлян. І місто це дам на прокляття для всіх країв всієї землі". Чувши такі слова з уст Божих, які Єремія-пророк у домі Господньому говорив, жерці, і лжепророки, і всі люди сповнилися гніву і, схопивши Єремію, взивали: "Смертю нехай помре той, хто пророкує таке". Почули ж те і князі Юдині і прийшли з дому царевого у дім Господній, сіли при вході до брами дому Господнього. І промовили жерці і брехливі пророки до князів і до всіх людей, кажучи: "Присуд смерти нехай буде чоловікові цьому, бо пророкував погане для граду цього, як же чули ви вухами вашими". І промовив Єремія до князів і всіх людей, кажучи: "Господь послав мене пророкувати проти дому цього і проти граду цього всі слова, які чуєте. Нині-бо виправте путі ваші і діла ваші зробіть добрими, послухайте голосу Господа Бога вашого — і забере Господь від вас погане, що приготував на вас. Я ж — ось в руках ваших, робіть зі мною, як же вам хочеться, але, розуміючи, розумійте, що, коли уб'єте мене, кров невинну дасте самі на себе, і на град цей, і на тих, що живуть у ньому, бо справді послав мене Господь говорити до вас у вуха ваші слова ці". І сказали князі і всі люди до жерців і до всіх лжепророків: "Нема чоловіку цьому суду смертного, іменем-бо Господа нашого говорить". Ще ж і зі старших краю деякі мужі, вставши, захищали словами Єремію-пророка, кажучи до всього собору: "Згадайте пророка Міхея з Мораші, він у дні Єзекії, царя Юдиного, говорив до всіх людей: "Так говорить Господь: Сіон, як нива, заораний буде, і Єрусалим румовищем стане. І гора дому Божого заросте дібровою". За ті слова хіба убив його Єзекія-цар? І всі люди чи не забоялися Господа і чи не молилися перед лицем Господнім? І покинув Господь погане, сказане на них. І ми сподіяли велике зло на душі наші, тому покаймося у злості нашій, а не на убивання чоловіка невинного заохочуймося. Яка-бо користь була з недавно пролитої крови Урійї, сина Шемаї з Кір'ят-Єарішу, що пророкував іменем Господнім про землю цю, так, як же і Єремія пророкує? І коли цар і князі шукали, щоб убити Михея, він, злякавшись, утік до Єгипту, але послав цар мужів своїх, вивів його з Єгипту, убив його мечем, через те збунтувався люд на царя і на князів, те ж йому буде, коли і Єремію уб'єте". Коли те говорили старці, було різноголосся в соборі: одні-бо вбити хотіли пророка святого Єремію, а инші стверджували, що не винний смерти. Проте сторона супротивних перемогла б й убили б чоловіка Божого, коли б не захистив його один із вельмож на ім'я Ахикам, син Шахана, його ж рука була міцна, і не передав Єремію в убивчі руки.

Зробив же цар Єгояким лукаве перед Господом після всього, що зробили батьки його. І було знову слово Господнє до Єремії, що мовило: "Увійди в дім царя Юдиного і скажи: "Послухай слово Господнє, царю юдейський, що сидиш на престолі Давидовому, хай почують же і раби твої і люди твої, так говорить Господь: Чиніть суд і правду, і визволяйте пригніченого силою від наклепника. Чужинця, і сироту, і вдову не ображайте, і не уникайте людей неправедно, і не проливайте невинної крови, і якщо послухаєте, будуть царі від роду Давидового сидіти на престолі цьому. Якщо ж не послухаєте, то присягою присягає Господь, що зробить пусткою дім царства Юдиного і Єрусалиму, і говорить, що святі будуть мужі ті і зброя їх свята, які вас, грішників без каяття, наче дерево, рубати будуть. І прийде народів багато через запустілий град цей, і скажуть один одному: "Чому зробив Господь так граду цьому великому?" І відкажуть: "Через те, що покинули заповіт Господа Бога свого і поклонилися богам чужим". Про царя ж Юдиного Иоакима говорить Господь: "Похованням ослячим поховається, смердючий і викинений за ворота єрусалимські". Коли пророк такі слова з уст Божих перед усіма сказав, зрушився на великий гнів цар і всі князі, і убили б тоді Єремію святого, якби Боже Провидіння не вберегло його на майбутнє сповіщення таїнства Божого. Взяли його з безчестям й образами в кайдани і до в'язниці кинули. Тим часом прийшов Навуходоносор із силою своєю і воював на Єрусалим, і віддав Господь у руки його Єгоякима, Юдиного царя, у третій рік царювання Єгоякимового. Взяв-бо Навуходоносор Єгоякима і з ним деяких із князів і великородних домів, серед них же і Даниїла, який юним хлопцем був, також і трьох отроків, і громадян єрусалимських частину немалу, і завів у Вавилон. Ще ж і з посудин дому Божого частину найкращу забрав. Але скоро відпустив Навуходоносор самого Єгоякима до Єрусалиму знову на царство, зробивши його собі данником. І працював Єгояким на Навуходоносора, царя вавилонського, три роки, даючи данину, як же спершу працював на фараона Нехо, царя єгипетського. Через три роки Єгояким скинув із себе ярмо рабства і збунтувався проти влади Навуходоносора, не захотівши давати йому встановленої данини. Перед тим часом, коли повернувся Єгояким від Навуходоносора і відрікся від нього, було слово Господнє до Єремії, що в путах сидів, таке: "Візьми собі сувій книжний і впиши в нього всі слова, які Я сказав тобі про Ізраїль, і про Юду, і про всі краї, від дня, коли аж до нині говорив Я до тебе, від днів Йосії, царя Юди, аж до цього дня. Чи не почує дім Юди (тобто все плем'я юдейське) все, приготоване на них, і чи не повернеться з шляху свого злого, і тоді милостивий буду до неправд їхніх і гріхів їхніх". І прикликав Єремія Баруха, сина Нерійї, щоб написав сказане від нього, бо сам у темному місці замкнений був, писати не міг. Барух же, ззовні, при віконці темниці, сидячи, писав те, що говорив пророк. І вписав у згорток книжний Барух з уст Єремії всі слова Господні, сказані до нього. І сказав Єремія Барухові: "Мене стережуть, і не можу вийти звідси й увійти в дім Господній; ти-бо йди і прочитай, що написав з уст моїх — слова Господні — у вуха людей, у день посту їхнього, і у вуха всьому дому Юдиному, тим, що приходитимуть з градів своїх до церкви. Може, впаде благання їхнє перед лице Господнє, і повернеться кожен зі шляху свого злого, бо велика лють і гнів Господній є на людей цих". І зробив Барух, як же звелів йому Єремія-пророк, прочитав слова Господні в домі Господньому перед усім народом. Був же то п'ятий рік царювання Єгоякимового. І чули про те князі, прикликали Баруха перед себе і звеліли йому прочитати згорток той перед ними. І коли прочитав, мали сумнів і питали: "Звідки записав ти слова ці?" Він же сказав, що з уст Єремії. Вони ж радили Барухові, аби сховався, також і Єремію в путах сховати десь на час звеліли, а самі, взявши книгу ту пророчу, пішли до царя. Цар же тоді сидів у домі своєму, при вогні гріючись, був-бо місяць дев'ятий, тобто листопад, і налягла зима. І читали перед царем згорток той, і не настрашився цар і вельможі, що з ним були, слів читаних, але коли прочитано було лист один чи другий, зразу цар гніву сповнився, сам відрізав листки прочитані і спалював на вогні — і так весь згорток прочитаний на частини порізав, спалив. Баруха ж і Єремію звелів шукати, щоб убити, але Господь сховав їх чудесним своїм захистом.

Потім знову було слово Господнє до Єремії, яке казало: "Візьми другий сувій книжний і впиши знову всі слова ті, що були написані в першому згортку. Додай же на Єгоякима пророцтво, що скоро помре, тіло ж його мертве викинене буде на спеку денну і на мороз нічний". І був написаний другий сувій рукою Баруха з уст Єремії, у ньому ж і більше слів додалося, як у першому. Коли це так було, прийшли, з допусту Божого, несподівано посланці від Навуходоносора — поясники, тобто розбійники чи вожді розбійників. Настільки-бо Навуходоносор Єгоякима, царя Юди, що відступив від нього, за малого і поганого мав, що не воєвод якихось поважних із військом знатним, але розбійників послав до нього. Були-бо поясники халдейські, і поясники сирійські, і поясники моавитянські, і поясники амонітські, які, найшовши раптом, взяли зразу Єрусалим без труду, бо неготовий був до оборони перед ворогами. І, схопивши Єгоякима, царя Юди, убили його, і труп за град виволокли, кинули псам, і звірам, і птахам на поїдання, і збулося пророцтво святого Єремії про нього, що говорив: "Похованням ослячим поховається, смердючий і викинений за ворота Єрусалиму". І знову: "Тіло його мертве викинене буде на спеку денну і на мороз нічний". Проте кості, що залишилися від поїдання звірів, поховали юдеї в гробі отців його.

Після смерти Єгоякима помазаний був на царювання його син Єгояхін, але і той поганий був перед Господом. І пророкував про нього святий Єремія, що з усім домом передасть його Господь у руки Навуходоносора і більше не побачить він землі своєї, що й збулося незабаром. Божим-бо встановленням взято було його в полон до царів вавилонських, і матір його, й отроків його, і князів, і скопців. У той час до десяти тисяч мужів єрусалимських, міцних силою, відведено було до Вавилону з царем Єхонією, і кожного, що вмів якесь ремесло, взяли з Єрусалиму. Ще ж і посудини золоті, які Соломон зробив, із храму Господнього взято й до Вавилону віднесено. А замість Єгояхіна Навуходоносор-цар поставив у Єрусалимі Маттанію, вуя його, який був братом Єгояхаза і Єгоякима, сином же Йосії, і перейменував його на Седекію. І царював Седекія одинадцять літ, і чинив все лукаве перед очима Господніми, після всього, що зробили попередники його, погані царі, зробив твердою шию свою і серцем своїм закам'янів, щоб не звертатися до Господа Бога Ізраїлевого. Також і всі начальники юдейські, і священики, і всі люди, переступивши закон Божий, уподібнювалися до язичників беззаконнями своїми, оскверняли дім Господній ідольськими мерзотами, не послухали слів Господніх, устами пророчими до них сказаних, але і більше — кривдили посланців Божих і зневажали слова Господні, слухали брехливих своїх пророків. Через те гнів Господній був на Єрусалим і на всю землю юдейську, поки Господь зовсім не відкинув народу того від лиця свого, у той час і Єрусалим передав на цілковите зруйнування і запустіння. Почалася ж та остання біда, гірша від попередніх бід Єрусалиму, так. Коли Седекія зміцнів на царстві в Єрусалимі, захотів відійти від Навуходоносора, царя вавилонського, щоб не коритися йому, не давати данини: слухав-бо порад навколишніх царів — едомського, моавського, тирського, аммонського і сидонського, які були спершу під Навуходоносором вавилонським, тоді, порадившись, відкинули ярмо його і послали до Седекії, царя Юди, в Єрусалим, радячи, щоб не давав данини цареві вавилонському, але з ними щоб протистояв силі халдейській. І схилився Седекія до ради їхньої. Святий же пророк Єремія, велінням Господнім, зробив собі кайдани дерев'яні й колодки і наклав на шию свою, став перед царем Седекією і послами, від згаданих царів присланими, і сказав: "Так говорить Господь, Бог Ізраїлів: "Ось дав Я всю землю цю в руки Навуходоносору, цареві Вавилонському, щоб на нього працювали і служили всі народи йому, і сину його, і сину сина його. Якщо ж якийсь край чи царство не вкладе шиї своєї у ярмо царя вавилонського, то від меча помре. Не слухайте тому брехливих пророків ваших і тих, що волхвують вам і сни тлумачать, і радять вам не служити цареві вавилонському, бо брехливе пророкують вам вони, щоб віддалити вас від землі вашої і привести вас у згубу. Не слухайте тому їх, але служіть цареві вавилонському, щоб живими бути і щоб земля ваша не спустіла".

Один псевдопророк, Ананія, взявши кайдани дерев'яні із шиї Єремії-пророка, розламав їх перед усіма, кажучи: "Так говорить Господь: "Отак скоро поламаю ярмо царя вавилонського з шиї всіх народів". Сказав же до нього Єремія: "Ні, Господь же говорить: "Наклади ярмо залізне на шиї всіх країв, щоб служили Навуходоносорові". Ти ж, даючи людям покладатися на неправедне своє пророцтво, помреш у цьому році". І було так. Помер Ананія, брехливий пророк, через два місяці того ж року. Те бачивши, Седекія-цар настрашився і не смів тоді відректися царя вавилонського. Пізніше ж, послухавши ради фараона, царя єгипетського, відрікся зовсім Навуходоносора і супротивився йому, не слухаючи переконувань Єремії-пророка, що корисне для нього і всіх людей говорив завжди. Між тим часом святий пророк Єремія написав таємно до Вавилону до полонених людей, сповіщаючи їм, що мають сімдесят років там перебувати. А коли мине тих сімдесят літ, має відвідати їх Господь і повернути знову до Єрусалиму. І радив їм, щоб будували собі там доми, і насаджували сади, і дітей своїх у подружжя віддавали, щоб примножитися їм, а не зменшитися в полоні. Переконував же не слухати псевдопророків, які серед них були і швидке звільнення брехливо обіцяли, але просити Бога за царя Навуходоносора, щоб у його світі мир мати і щоб жити без бентеги до сімдесятилітнього часу, визначеного їм від Бога. Те його писання у Вавилоні прочитали псевдопророки, що були між юдеями, сповнилися гніву і написали в Єрусалим до первосвящеників, аби заборонили Єремії пророкувати і писати, ще ж аби дали його у затвор і в колодки, щоб не бентежив людей писаннями своїми, страшачи їх довгим у полоні затриманням. Проте пророк Божий і під погрозами, і путами обкладений не переставав слів Божих, не змовкаючи, проповідувати устами й розповідати, що переселених у Вавилон має Господь милістю своєю відвідати, тих же, що залишилися в Єрусалимі, має праведним своїм гнівом згубити. "Пошлю-бо, — говорить Господь, — на них меч, і голод, і мор і покладу їх, як смокви погані, їх же ніхто не може їсти, і зітру їх мечем, і голодом, і мором, і всім царствам, і всім краям земним віддам їх на згубу, на прокляття, на подив, посміх і наругу, що не послухали слів моїх".

Була при Єрусалимі долина синів Гінномових, що називалася Тофет. У тій долині люди різали синів і доньок своїх на жертву ідолові Молоху і спалювали тіла їхні. І коли те безбожне невинних дітей заколення і нечиста жертва здійснювалися, голосили труби і тимпани, щоб не чули батьки плачу і крику страчуваних дітей їхніх. Такий важкий гріх викриваючи і докоряючи за нього, пророк Божий Єремія взяв у руку посудину глиняну випалену, за словом Господнім, і пішов у Тофет — взивав, кажучи: "Почуйте слово Господнє, царі Юдині і мешканці Єрусалиму. Так говорить Господь сил — Бог Ізраїлевий: "Ось Я наведу кару на місце це, бо покинули Мене люди ці, і відчужили від Мене це місце, і принесли жертви на ньому богам чужим; і царі Юди наповнили місце це кров'ю невинною і збудували жертовник на всепалення синів і доньок людських. Через те дні настають, коли не назветься більше Тофет і долина Бен-Гіннома, але долиною смерти, бо тут страчено буде багато юдеїв мечем ворогів їхніх. І дам тіла їхні на поїдання птахам небесним і звірам земним. І поставлю град цей у жах і зойк, аби кожен, хто сюди йтиме, дивувався і розповів иншим. Перед таким їх заколенням і принесенням жертви, коли будуть в облозі і скруті від ворогів своїх, нагодую їх (говорить Господь) плоттю синів їхніх і плоттю доньок їхніх, від великого голоду-бо їстимуть дітей своїх, і один одного плоть їстимуть". Такі страшні слова від прогніваного Бога пророк вимовив до людей, вдарив посудиною глиняною до землі і розбив її перед лицем усіх, і мовив: "Так говорить Господь Сил: так знищу людей цих і град цей, як же розбився посуд глиняний, який не може більше відновитися" . Почувши ж те, Памхур, Іммерів син, священик, начальник дому Господнього, вдарив святого Єремію-пророка і кинув його до в'язниці, що була при воротах Веніяминових горішніх у домі Господньому. Сказав же святий пророк Єремія Пашхурові: "Очі твої побачать, як передасть Господь землю юдейську в руки царя вавилонського, і Єрусалим розграбований буде, і люди полонені й побиті будуть, і тебе у Вавилон заведуть із друзями твоїми, там і помреш". Збулося ж те пророцтво Єремії святого скоро, бо у дев'ятий рік царства Седекії прийшов Навуходоносор, цар вавилонський, сам і вся сила його на Єрусалим, і обступила його звідусіль, і збудував навколо града бійниці, і був Єрусалим у нужді великій, був-бо голод великий вельми у граді. І говорив пророк Божий Єремія до Седекії, царя юдейського, і до всіх людей: "Переданням передасться град цей у руки царя вавилонського, і візьме його, і спалить його вогнем, і ти, царю, не уцілієш від рук його, але взяттям будеш взятий, і в руки його відданий, і до Вавилону приведений". І радив цареві пророк, аби волею передався Навуходоносорові, бо аж до кінця буде зруйнований Єрусалим, і загине юдейське царство. Жреці ж і пророки крикнули на царя, щоб не слухав Єремії, бо Єремія стратив розум, казали. Навуходоносор же, добиваючись града, почув, що фараон, цар єгипетський, іде із силою своєю на допомогу Седекії, цареві юдейському, щоб звільнити град Єрусалим від облоги халдейської, — пішов тому Навуходоносор проти фараона, відступивши на час якийсь від града. Єрусалимці ж, бачивши, що Навуходоносор від града відходить, думали, що у Вавилон повертається, не змігши града здобути. І насміхалися з пророцтва Єреміїного, що не збулося. "Ось-бо, — казали, — Навуходоносор вдався до втечі, не змігши здолати нас". Проте Єремія наполягав, кажучи, що халдейці візьмуть Єрусалим і царя до Вавилону відведуть. Коли ж відступила сила халдейська з Єрусалиму і люди з облоги виходили у свої гради і села, Єремія осідлав осла свого, хотівши йти у свій батьківський, що у володінні Веніяминовому, град Анатот, який лежав недалеко від Єрусалиму, мав-бо там маєток свій. Коли був у воротах, що називаються Веніяминові, сторож воріт тих на ім'я Яруя, внук того згаданого псевдопророка Ананії, йому ж Єремія швидку пророкував смерть, той Яруя, ворогуючи на Єремію за діда свого і бачачи, що Єремія виходить із града, затримав його, кажучи: "Ти втікаєш до халдеїв". Відповів Єремія: "Брешеш, не до халдеїв я, але до града свого, де мій маєток, виходжу". Той же, не слухаючи слів Єремії, взяв його і насилу привів до князів, кажучи, що, "коли до халдеїв втікав, взяв його". Розгнівалися ж князі на Єремію, били його і до темниці вкинули, але знову полегшено йому було. Тим часом Навуходоносор, цар вавилонський, перемігши й прогнавши силу фараона, царя єгипетського, який на допомогу Седекії йшов, повернувся швидко знову зі всією силою своєю до Єрусалиму, і обсів його, і добивався силою. І був Єрусалим в облозі від халдеїв аж до одинадцятого року Седекіїного царювання. Тоді Єремія знову не переставав переконувати людей покаятися і показував, що його пророкування збувається насправді, що вже прийшла кара, наперед приготована від Бога, за непокаяння й образу для людей грішних. І давав раду корисну, щоб передатися халдеям, і говорив: "Так говорить Господь: "Той, хто сидить у граді цьому, помре від меча, і голоду, і мору. Той, хто вийде до халдеїв, живим буде". Говорили князі до царя: "Хай помре чоловік той, бо розслаблює руки воїнів і руки всіх людей, котрі в граді, кажучи їм таке, не шукає-бо той чоловік для людей миру, але зла". І сказав до них цар: "Ось він в руках ваших є, робіть з ним, що хочете". Взяли тому Єремію і вкинули до колодязя глибокого і темного, спустили його мотузками, щоб там помер. У колодязі тому не було води, але болото, і страждав пророк Божий без провини, в тому багні сидячи аж по шию, і мало не помер. Авдемелех-мурин, чувши, що Єремію у колодязь на смерть вкинули, сказав до царя: "Пане мій, царю, погано зробили з Єремією, невинно-бо той пророк Божий переданий на смерть". І звелів цар Авдемелехові, щоб витягнув Єремію з ями. Витягненого ж прикликав до себе цар, питав його осібно, чи правда те, що він пророкує. І сказав пророк до царя: "Якщо скажу тобі правду — замориш мене смертю, і якщо раду корисну дам тобі — не послухаєш мене". І присягнув перед ним цар, що не передасть його на смерть. Сказав тому пророк: "Так говорить тобі Господь: "Якщо вийдеш зі смиренням до воєвод царя вавилонського, то жива буде душа твоя, град цей не буде спалений вогнем і живим будеш ти і дім твій. Якщо ж не вийдеш до князів царя вавилонського, то передано буде град цей у руки халдеїв і спалять його вогнем, і ти не вцілієш, і жінок твоїх, і дітей твоїх відведуть у полон". Це чувши з уст пророка, цар не послухав доброї ради й відіслав його до темниці, у якій же перебував Єремія святий, аж доки халдеї взяли Єрусалим, що було в одинадцятий рік Седекіїного царювання. Тоді ж примножився у граді дуже великий голод — збулося вищезгадане святого Єремії пророцтво, що їстимуть дітей своїх, поїдатимуть плоть один одного. І вже зовсім люди знемогли, і стіни града силою халдейською цілком були зруйновані. Мужі-воїни, що були в граді, відчинили вночі ворота градські біля царевого вертограду і вийшли, втікаючи шляхом, що в пустелю вів. Втікав і цар Седекія шляхом Аравитським; сила ж халдейська, що навколо града була, збагнувши те, кинулася вслід за царем і догнали його на полі єрихонському. Усе ж воїнство, яке при ньому було, покинувши його, розбіглося, хто куди може. І взяли халдеї Седекію, царя юдейського, і привели його до Навуходоносора, царя вавилонського, до Рівли. І повбивав цар вавилонський синів Седекії перед очима його. І вельмож, з ним узятих, передав смерті. Самому ж Седекії вибрав очі, і закував у пута залізні, і повів до Вавилону. А Невузар'адан, найголовніший воєвода сил халдейських, з иншими воєводами і всією силою зруйнував єрусалимські стіни і сповнив Єрусалим крови, мечем і вогнем гублячи прекрасний, і преславний, і багатолюдний стольний град царів Юди. Мав же воєвода Невузар'адан від царя Навуходоносора заповідь про Єремію-пророка, щоб зберегти його живим і цілим, нічим не покривдженим. "Візьми, — казав, — його і поклади на нього очі свої і ніякого йому не чини зла, але як же він схоче, так зроби йому". Чув Навуходоносор про святого Єремію і про пророкування його, і про пораду, яку давав він Седекії, аби без спротиву передатися халдейській силі, через те таку щодо нього Невузар'адану, воєводі своєму, дав заповідь. І виведено було пророка святого з темниці руками воїнства халдейського, і з пут звільнено, і шаною вшановано, і свободою обдаровано. Пророк же Божий, маючи свободу і сміливість до воєводи Невузар'адана, зразу почав піклуватися про святиню Божу, про найвищу красу і славу всіх племен Ізраїлевих, тобто про Кивот Завіту, — щоб не зруйнували його иншоплеменні і щоб не було зганьблено в ньому Божої слави. І випросив собі у воєводи, який руйнував Єрусалим, щоб не боронив йому взяти святиню Бога Ізраїлевого перед зруйнуванням церкви, яку не зразу було розграбовано і спалено. І знайшов деяких священиків і левитів, які уникнули меча, взяв їх до себе і, ходячи з ними без страху посеред халдейців, пішов швидко до церкви і взяв спершу з вогню вівтарного, який колись у дні Мойсея й Арона з неба на жертви зійшов і відтоді невгасимо на вівтарі храму був. Наказав же Бог, аби жерці завжди докладали дров до вогню того на вівтарі, щоб він ніколи не гаснув. З того вогню частку взявши, Єремія сховав у колодязі сухому, маючи велику віру і пророчо передбачивши, що вогонь той там хоч і на якийсь час загасне (перетворившись чудесно на иншу стихію — воду дощову), проте свого часу знову у свою власну стихію повернеться — спалахне, що й було після повернення з Вавилону людей Ізраїлевих при оновленні храму в дні Неємії через багато років після кончини святого Єремії-пророка, який, сховавши той вогонь у колодязі, замкнув те місце і зробив його не відомим зовсім нікому. Тоді, після збереження вогню вівтарного, взяв скинію, і Кивот Завіту, і те, що в ньому, і затримав то десь у себе, доки не стихла воєнна бентега, що панувала в зруйнованому і паленому від халдейців граді. Після того як Єремія взяв скинію і Кивот із храму Господнього, Невузар'адан-воєвода зразу розграбував усі инші, що були в храмі, посудини, золоті і срібні, і всю мідь Халдеї розбив і до Вавилону взяв. Тоді запалили церкву ту прекрасну, яку Соломон премудро збудував, і зруйнували, також і царські палати і всі прекрасні єрусалимські доми. І великі храми передали вогню і зруйнуванню, і стіни градські довкруж розкопала сила халдейська і з землею зрівняла. Тоді незліченна кількість люду юдейського впала від вістря меча, а найбільше у вищезгаданій долині Тафет, у якій же синів своїх і доньок люди бісам колись приносили у жертву, там превелику кількість мужів, і жінок, і дітей нещадно й немилостиво понищила зброя — сповнилося пророцтво Єремії, що говорило: "Не називатиметься місце це Тофет і долиною Бен-Гіннома, але долиною вбивства". Вбиті-бо там були ледь не всі люди єрусалимські; тих-бо, що залишилися від меча, у полон вели. Лише декого з убогих землі тої залишено було пильнувати виноград і вертогради. А воєвода Невузар'адан, зі зруйнованого зовсім Єрусалиму відходячи з великими здобутками і полоном, над юдейською спустошеною землею, за велінням царя Навуходоносора, поставив володарем Ґедалію, сина Ахікама, — який колись визволив Єремію від рук тих, що хотіли його убити. А до Єремії сказав: "Якщо хочеш піти зі мною у Вавилон — ходи, і покладу очі свої на тебе, якщо ж не хочеш іти до Вавилону, то залишайся тут. Ось ціла земля перед лицем твоїм, де захочеш, там будь і перебувай у Ґедалії, якого поставив цар вавилонський над землею Юдиною, і живи з ним серед людей своїх, що залишилися на землі цій". І дав воєвода Єремії їжу і дари і відпустив його. Святий же пророк Єремія, взявши скинію, і Ковчег Завіту, і те, що в ньому, поніс зі священиками і левитами, які йшли за ним, на ту гору, що з неї колись святий пророк Мойсей бачив землю обітовану, і помер там, і похований. У тій горі Єремія святий знайшов печеру, і вніс у неї Кивот, і загородив двері каменем, і запечатав іменем Божим, написавши те пальцем на камені, і, наче залізним графітом, зобразив письмена: твердий-бо камінь для перста його пишучого був понад природу м'який, наче віск. Після написання ж знову у свою твердість обернувся, і стало наче залізом вирізьблене місце те в пустелі між двома горами, де поховані лежать Мойсей і Арон. І сказав Єремія до тих, що стояли: "Пішов Господь із Сіону на небо, щоб знову повернутися з силою, і буде знамення приходу Його, коли дереву всі народи поклоняться". Сказав же й те, що Ковчега того ніхто не має виносити з місця цього, лише Мойсей, вибраний пророк Божий. І скрижалей, що у Ковчезі, ніхто зі священиків ані пророків не розкриє, лише Арон, угодник Божий. У день же Воскресення вийде Ковчег з каменю запечатаного і стане на горі Сіонській, і всі святі зберуться до нього, чекаючи Господа, аби втекти від ворога, що хоче їх убити. Коли пророк святий говорив те до священиків і левитів, раптом хмара покрила загороджену ту печеру, і ніхто не міг прочитати імени Божого, на камені перстом Єремії зображеного, ані місця того пізнати чи знайти. Бо одні з тих, що пішли слідом, хотіли позначити собі те місце і шлях до нього, але ніяк потрапити не могли.

Зрозумів же те пророк і сказав до них: "Невідомим буде місце те, допоки не збере Бог собори людей, і милостивий буде, тоді покаже це, і явиться слава Господня видимо всім, і хмара буде, як же й Мойсею являлася". Не відає ж і до нинішнього дня печери тої ніхто, і аж до кончини не буде відомо те місце нікому, покриває його хмара світла, наче вогненна, — за образом першої слави, що в храмі знання була, не має-бо відступити слава Божа від закону свого. Після такого заховання Кивоту Божого не мали більше юдеї тої слави, хоч і обновили через сімдесят років Соломонову церкву, але вже Кивоту Господнього були позбавлені. Зробили ж инший Кивот із золота, на подобу першого, що Мойсей зробив, і все, що в Кивоті і при Кивоті першому було, влаштували подібне, проте не було в ньому чудодійної сили і сяйва Божої слави, яка була в першому. Мали тільки вогонь небесний, що його святий Єремія-пророк і священики в колодязі безводному сховали, а потім инші священики знайшли, про що ми вище казали, але все те було вже після кончини Єремії святого, коли багато років минуло.

Після того заховання Кивоту Господнього прийшов Єремія святий до Ґедалії в Масифу-град, бо там замість Єрусалиму почали люди жити, і сів серед людей, які залишилися на землі, і плакав через зруйнування і запустіння Єрусалиму плачем невтішним, як же Книга Плачу його виявляє. Володів же Ґедалія спустошеною Юдеєю; Ізмаїл, син Натаніїна з роду царського, заздрячи йому на ту владу й зібравши мужів сильних, прийшов до нього у Масифату наче з любов'ю, і прийняв його Ґедалія з шаною, не відаючи його підступу і злого наміру, і бенкет влаштував на його честь. Коли ж був пізній вечір, встав Ізмаїл і з ним мужі сильні й убили Ґедалію і всіх при ньому юдеїв, і халдейців, і воїнів повбивали вночі у граді, нападаючи на сплячих. Чув же те Йоханан-воєвода, син Кареаханів, й инші мужі знатні юдейські, що на селах жили, — зібралися в одне і, об'єднавши воїнів своїх, пішли війною на Ізмаїла, і билися з ним у Ґівоні, і здолали його. І ледве з вісьмома мужами Ізмаїл утік до синів Аммонових. Після перемоги і прогнання Ізмаїла порадилися з Йоаханом мужі юдейські й вирішили не сидіти на своїй землі, але йти до Єгипту. Втікали від лиця халдейського, боялися гніву царя вавилонського за Ґедалію, думали, що, коли почує цар про вбивство Ґедалії, зразу пришле військо, щоб стратити решту людей Ізраїлевих. Тому готувалися зі всіма людьми в дорогу до Єгипту, з нього ж колись виведені були рукою Божою міцною і раменом високим. Прийшли ж спочатку до святого пророка Єремії всі люди, від малого до старого, і сказали йому: "Хай впаде молитва наша перед лицем твоїм. Помолися за нас до Господа, Бога твого, ось залишилося мало нас із багатьох, як же очі твої бачать, хай сповістить Господь, Бог твій, нам шлях, по якому ж нам йти. І хай скаже, що маємо робити". Сказав до них пророк: "Ось я помолюся до Господа, Бога нашого, і сповістить нам волю свою, але ви не схочете послухати веління Господнього". Вони ж сказали: "Хай буде Господь у нас, послух праведний і вірний, що зробимо за словом, яке через тебе скаже нам, чи добре, чи зле, голосу Господа нашого, до Нього ж ми посилаємо тебе, послухаємо". І помолився святий пророк Єремія до Бога, постив десять днів — і прийняв від Бога сповіщення волі Його святої. І прикликав Иоахана і мужів, що з ним, і всіх людей від малого до старого. І сказав до них: "Так говорить Господь, до якого ви мене посилаєте: "Якщо, сидячи, сидітимете на землі цій, то загороджу вас, а не зруйную, і насаджу вам, а не посічу, вже-бо умилостивився над вами після кари, вам зробленої. Не лякайтеся ж перед лицем царя вавилонського, бо Я з вами є, визволяючи і рятуючи вас від руки його. І помилую вас. І будете жити мирно у землі вашій. Якщо ви скажете: "Підемо через те у Єгипет, щоб не бачити раті, що тут живе, не чути голосу сурми, і не будемо голодні хліба, коли оселимося там", то послухайте слова Господнього. Так каже Господь Вседержитель, Бог Ізраїлевий: "Якщо підете жити у Єгипет, меч, якого боїтеся, знайдете вас у Єгипті, і голод, від якого ви втікаєте, наздожене вас у Єгипті, і вимрете там від голоду і меча. І ні один не врятується від біди, яку Я наведу на вас. Як же бо впала кара моя на тих, що живуть у Єрусалимі, так впаде гнів мій на вас, коли увійдете у Єгипет, і не побачите більше місця цього. Це слово Господнє до вас, юдеї, що залишилися. Не йдіть до Єгипту, щоб не померти там від меча, і голоду, і мору". І було, коли перестав Єремія говорити до людей слова Господні, сказав Азарія, син Гомаїн, і Иоахан, син Кареахів, і всі мужі бундючні: "Брешеш, не послав тебе до нас Господь говорити таке, щоб не входили ми до Єгипту, але Барух, син Неріїн, намовив тебе проти нас, і хочете віддати нас у руки халдейські, щоб привести нас у Вавилон і заморити". І не послухали всі люди голосу Господнього, який через Єремію говорив, і, взявши жінок, і дітей, і Єремію-пророка, хоч і не хотіли брати, також з ним і пророка Баруха, до Єгипту пішли й оселилися при граді, що Тахпанхесу називався, який був стольним Єгипту, у ньому колись святий пророк Мойсей перед фараоном знамення робив. Там Єремія святий прожив, пророкуючи, літ чотири, і мав честь велику від єгиптян через святість свою і благодійства, які робив їм: гаспидів-бо, які губили їх, і водних звірів, що називалися крокодилами, заморив молитвою на місці поселення фараона, де ж і похований був після кончини своєї. Кончина ж його була мученицька: коли-бо пророкував, що має цар вавилонський прийти на Єгипет і здолати царя єгипетського, і цілу землю єгипетську завоювати, і винищити юдеїв, які там оселилися, тоді від розгніваних людей своїх, юдеїв, святий Єремія камінням побитий був і помер. І того ж року після кончини його прийшов вавилонський цар з великою силою на Єгипет і царя єгипетського убив. У той час і весь рід юдейський, що до Єгипту прийшов, загинув, за пророцтвом Єремії святого. Мощі його чесні через багато літ Олександр, цар Македонський, переніс славно до града Олександрії, який у своє ім'я збудував, і поклав на місці, названому Тетрафіл, яке олександрійці шанували дуже завдяки мощам пророка. Пророкував же Єремія святий про страсті Христові, кажучи так: "Прийдіть, покладіть дерево у хліб його, і винищимо його з землі живих, і ім'я його хай не згадується більше". А коли жив у Єгипті, провістив зруйнування ідолів єгипетських і прихід Пречистої Діви Богородиці з Предвічним Немовлям до Єгипту, кажучи до жерців єгипетських: "Мають всі ідоли впасти, і все рукотворне зруйнуватися, у той час, коли прийде сюди Діва Мати з Немовлям, народженим у вертепі і в яслах покладеним". І з того пророцтва Єремії звичай мали єгиптяни зображати діву, що спочиває на одрі, поблизу ж неї немовля, що лежало у яслах, пеленами повите, і тому образові поклонятися. Коли спитав якось цар Птоломій жерців єгипетських, для чого таке роблять, казали ті, що таємниця є, найдавнішим отцям їхнім від святого якогось пророка сповіщена, і чекають сповнення того пророцтва і збування таємниці. Цього святого пророка Єремію через багато років після його кончини Юда Макавей бачив у видінні, явленому йому з Онією-архиєреєм, про що написано так: "Було (Макавею) видіння таке: Онію, який був архиєреєм, мужа доброго і благого, скромного з вигляду, лагідного образом і бесідою гарного, який з дитинства віддавався всьому доброму, руки зносив і молився за всіх людей юдейських, бачив. Після цього явився инший муж, сивиною і славою дивний, і велика краса навколо нього була. І сказав Онія: "Ось братолюбець, який багато молиться за людей і за святий град, Єремія, Божий пророк". Тоді простягнув Єремія правицю і віддав Юді Макавею меч золотий, даючи ж, промовив таке: "Візьми святий меч, дар від Бога, ним же розіб'єш ворогів". Із цього видіння очевидним є, що святі угодники Божі після кончини своєї моляться за нас до Бога і допомагають нам, як же поміг святий Єремія Юді Маккавею на супостатів. Його ж святі молитви нехай і нам допомагають на невидимих ворогів і на видимих супостатів, благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого мученика Вати Монаха, перса, який у граді Нікейському за Христа постраждав.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Пафнутія, ігумена монастиря Пречистої Богородиці в Боровську (написав учень його — Вассіян, архиєпископ Ростовський і Ярославський)

Цей преподобний отець наш Пафнутій родом був з коліна агарянського. Коли-бо за Божим за гріхи наші допустом прийшов на Руську землю безбожний цар татарський Батий з великою силою своєю і полонив великі гради руські, мечем і вогнем спустошував землю, нищив церкви святі зі всією святинею, князів і всіх володарів мечем, як колосся, жав і, наче дерево добре, рубав, замість них поставив своїх агарянських володарів, які половецькою мовою називалися баскаки. Тоді і дід Пафнутія, агарянин, був одним із тих володарів, що баскаками називалися, і на владі, врученій йому у Русі, залишився жити. Коли загинув нечестивий той цар, руські сини менше стали боятися варварів, і кожен з благородних князів і володарів свою батьківщину і владу прийняв, і знову збиралися по градах христойменні люди і множилися, почала сяяти свята християнська віра, агарянське ж нечестя винищувано. Наказували-бо благовірні руські князі агарянських володарів, коли хто християнської віри не прийме, передавати смерті. Тоді дід Пафнутіїв прийняв святу віру, й охрестився, і названий був Мартином. Живучи в християнському благочесті, народив сина Йоана. Той, віку досягнувши, взяв за дружину дівчину Фотикію, і народили цього, про якого ж нам слово, хлопця блаженного, і наречено йому було у святому хрещенні ім'я Партеній. Жили ж вони в успадкованому батьківському маєку, у сільці, що називалося Кудинове, за три милі від града Боровського. Ріс же хлопець літами, ріс же й розумом, разом же і добрими звичаями. Відданий був на навчання книжне, і не лише Божественного Письма, але й чеснот навчився: лагідности, незлостивости, цноти, наслідування доброго, від злого ж ухиляння. Тоді, залишивши батька свого і все, що у світі, пішов у монастир того ж града Боровського. Монастир же той називався Високе, мав храм Покрову Пречистої Богородиці і там з руки настоятеля Маркела прийняв Партеній на себе чернечий образ у двадцятий рік від народження свого. І перейменовано його з Партенія на Пафнутія, і віддано на настанову старцеві — єромонаху Микиті, який був учнем преподобного Сергія Чудотворця. Проходив же Пафнутій усі монастирські служби добре, з усілякою благочинністю, і всі його любили й шанували за превелику його добродійність. І закінчив у трудолюбних подвигах літ двадцять. Тоді пастир обителі тої до Господа відійшов, блаженний Пафнутій, вибранням і проханням від ченців, а найбільше великим прошенням володаря градського примушений, ігуменом став обителі тої. Володів же градом тоді князь Семен Володимирович, його ж не зміг не послухати блаженний — прийняв начальство, на те благословився і рукопоклався від святішого Фотія, митрополита всієї Руси, і почав на більші віддаватися подвиги, піклуючись про випасання словесних овець Христових як добрий і досвідчений пастир, приклад даючи стадові, ухиляючись завжди від лівих, до правих належачи, — і працював для Господа вдень і вночі завжди. Вдень-бо у службах монастирських трудився, вночі ж у молитвах перебував. І прикрасив його Бог розважливістю й иншими обдаруваннями Святого Духа, бо дав йому пізнавати з образу і вигляду людського ті немочі і пристрасті, що бувають у душі людській, як же наступна покаже розповідь, инше ж у сонних видіннях сповіщав йому.

Трапилося-бо колись одному з братів його задля монастирських потреб посланому бути з обителі в инше село, де він трохи затримався. Зробив ворог перепону гріховну, бо спокусою сатани впав у гріх нечистий плотський. Ночі ж тої преподобний отець Пафнутій, за звичним своїм правилом, схилився спочити трохи, і зразу йому про брата, що в гріх тоді впав, таке було сповіщення. Сад дуже гарний бачив, з деревами плодовими прекрасними, і радів у видінні тому отець через красу плодових дерев тих. Одне ж дерево було краще від инших, і до нього весело погляд звернув, дивився, дивуючись красі його. І ось раптом перед очима його дерево зрушилося з місця свого, впало на землю. Блаженний же, забувши, що бачив радісне, вельми засмутився через несподіване дерева того падіння, підійшов, підняв дерево викорінене і посадив його на його місці, укріплюючи навколо, щоб стояло, як і раніше. Але коли те зробив, знову, вирвавшись, дерево впало. Він же знову поставив його і, обкопавши, закріпив. Воно ж знову хитанням сильним схилялося додолу. З великим-бо трудом обсипав землею, ледве зміг утвердити. Збудившись зо сну, зрозумів значення видіння і засмутився вельми. Сад-бо гарний означав його обитель, дерева плодові прекрасні образом були братів його, насаджених у домі Божому, які приносили плоди чеснот, дерево, що викорчовувалося і падало, знаменувало брата того, що в гріх впав і труду великого отчого потребував, щоб знову на місці своєму поставленому й утвердженому бути. Коли ж брат той закінчив послушництва свого діло і, душі своїй, ридання достойну, марноти набувши, повернувся в обитель, спитав його отець, чи щось сумне трапилося йому по дорозі. Брат же, понурою хмарою сорому покритий, не хотів визнавати гріха свого, соромився лиця отчого, на нього ж навіть поглянути зі встиду не міг. Блаженний же, бачивши його, помислом засмученого, розповів йому бачене про нього, і наполіг добрий лікар, щоб недужий відкрив внутрішню рану душі своєї, і ледве зміг його примусити до ісповідання гріха сподіяного, і, довгий час відповідне душевній рані лікування духовне докладаючи, ледве зміг того, кого тягнуло у відчай помислу, утвердити в покаянні, надією милосердя Божого втішаючи. Так пастві своїй належачи, уподібнювався досвідченому лікареві й доброму пастухові: вкрадене вовком ягня знайшов і на плечі свої взяв. Носив-бо він і дружні тягарі, і немочі немічних, як муж сильний. Пробув же в обителі тій, начальствуючи, десь років тринадцять, у недугу тілесну впав, і тягнулася хвороба його довго. Святу схиму тому на себе наклав, і відтоді (виздоровівши) не літургісав аж до відходу свого до Бога. Один раз лише трапилося, з великої потреби, про що буде пізніше.

Вставши з хвороби, преподобний Пафнутій покинув ігуменське начальство, безмовного ж й усамітненого життя забажавши, пішов з обителі в пустелю, що була десь за дві милі. І, знайшовши місце придатне, у долині між двома ріками, густими лісами затінене, оселився там з одним братом. Належало ж те місце до инших тоді володінь. Там почав він своє з Богом життя в більших постницьких трудах. Почали і брати до нього приходити і, за його благословенням, будували собі келії і жили при доброму своєму наставникові, учителеві і провідникові до спасення. Учнів ставало більше — і місце розширювалося. Тоді просили брати отця свого, аби звелів їм збудувати церкву для Божественної літургії. Коли він не боронив, збудували самі брати церкву в ім'я Пречистої Богородиці, чесного її Різдва, й освячено її благословенням святішого митрополита Иони.

Ворог, добра ненависник, намовив багатьох людей шкоду чинити преподобному і новозбудованій його обителі. Але преподобний добром перемагав зло і все долав своїм терпінням — бачачи те, Бог беріг його і обитель його своїм захистом. Не дасть-бо Господь жезла грішних на жереб праведних. Був тоді в граді Боровському князь Василій Ярославович, він гнівався на святого, що покинув той обитель свою й оселився побіч неї, на чужій частині. Бачивши, що його обитель зменшується і бідніє, а нова примножується і процвітає, лютував гнівом і думав, як би відігнати преподобного з учнями його з того місця, але не міг відкрито, бо до инших земель належало тоді те місце. Тому почав чинити зло так: посилав багато разів диких за своєю вдачею слуг, аби підпалювали обитель звідусіль. Але ті приходили і, бачивши отця з братами, що в будівництві монастиря трудилися, ніякого не могли їм вчинити зла. Лють-бо їхня і дикість змінювалися у страх і покору — поверталися без нічого. Якось послав новоохрещеного агарянина на ім'я Єрмолай, який ще не покинув поганих звичаїв варварських. Послав же його, щоб несподівано зробив зло отцеві преподобному, підпаливши його обитель. І коли посланець наблизився зі всілякою буйністю, раптом осліп і заблукав, навколо монастиря ходячи. Ті, що його знайшли, привели в монастир до отця Пафнутія. І коли преподобний його побачив, радісно його прикликав, назвавши на ім'я, і питав, з якої причини до них прийшов. Той же, покинувши вдачу звірячу, розповідав отцеві все, для чого посланий.

І, впавши, прощення й очам прозріння просив. Отець же, помолившись за нього, подав йому прощення і благословення, Бог же дарував прозріння. І пішов Єрмолай до пана свого, нічого злого не зробивши преподобному Пафнутієві.

Тим часом прийшов, з допусту Божого, на Руську землю несподівано нечестивий цар Момотяк з багатьма агарянами. Великий же князь Василій Васильович, а з ним й инші князі руські, не зібравши всього війська свого, скоро з малою дружиною зустріли безбожних агарян біля Суздаля. І була битва, через гріхи наші здолали агаряни князів руських, і багатьох живих у полон взяли, серед них же був і князь Василій Ярославович, володар града Боровського, який ворогував на блаженного Пафнутія. Той у полоні згадав гріх свій, що неповинно на преподобного отця зло тримав, і каявся у грісі своїм, і молився до Бога, щоб від біди, яка налягла, звільнив його молитвами Пафнутія преподобного. Поклав же обітницю, що коли звільнить його Господь від рук агарянських, зразу припинить ворогування і примириться з преподобним. І коли таку обітницю зробив, допоміг йому Бог скоро врятуватися від варварів, була ж бо за нього належна до Бога молитва від незлопам'ятного отця. Без ушкоджень той князь, молитвами святого, утік з полону й до себе повернувся, зразу пішов в обитель до преподобного й отримав від нього прощення і благословення. Відтоді мав велику віру і любов до отця блаженного. Той же не лише в образах був незлостивий, але і в инших бідах, що траплялися, і в скруті монастирській терпеливий, на Бога ж без сумніву з вірою уповав. Якось, коли наблизився пресвітлий празник триденного Воскресення Христового, трапилося, що забракло риби в обителі настільки, що навіть від малих останніх рибин нічого не залишилося, щоб ними втішити в празник братів після постницьких трудів. Коли служебники й инші брати через те сумні були, він сказав до них: "Не сумуйте, брати, через те: всемилостивий Владика, який створив нас і просвітив весь світ своїм Воскресенням, нас, рабів своїх, утішить у скорботах наших і подасть щедро добро тим, що бояться Його". У святу велику суботу, у навечер'я світлоносної ночі, пономар церковний вийшов на менший потік, щоб зачерпнути води для Божественної служби, і побачив незліченну кількість риби, яка в тих краях сижиками називалася (невеликі, але більші від оселедців). Розлилися ж тоді води. Така кількість рибин зібралася, наче їх якийсь приставник змусив, — трохи менше від стародавніх перепілок", але достатньо для потреби, бо послано її тим, хто не нарікав, але в добрій надії чекав і вдячно прийняв. А після того, як же і перед тим, ніколи ж там такої кількости риби роду того не було аж до цього дня. Пономар же швидко пішов, розповів отцеві. А преподобний, це чуючи, прославив Бога і звелів ловцям вкинути сіті, і так багато витягнули риби тої, що на цілий Світлий тиждень досить було всім на обід і вечерю.

Віддавався преподобний отець Пафнутій ще більшим подвигам і трудам, і слава про нього всюди розходилася, розширювалася й обитель його день за днем: примножувалося число учнів його, серед них же був і блаженний Иосиф, руками святого в чернечий чин одягнений, який після того створив обитель на Волоці Аамському, і дивний старець Інокентій, і Ісаї блаженного родич, і Вассіян, автор житія цього, який пізніше архиєпископом був Ростова, й инших добродійних мужів немало. Доклав-бо преподобний до братії старання, підняв церкву кам'яну, сам трудився в час роботи, носячи камінь, і воду, і все, до такого будівництва потрібне. Коли ж закінчили церкву, прикрасили її іконописом. Але і сам — церква одушевлена — беріг у собі непорочний образ Божий: прикрашений був від Бога чудесною благодаттю, про неї ж коротко розповімо.

Був серед іконописців дуже добрий художник на ім'я Діонисій, мирянин, він захворів дуже на ноги й не міг іконописом прикрашати церкву, хворобою одержимий. Старець же сказав йому: "Діонисію, нехай Бог благословить тебе, почни добре діло, Господь же і Пречиста Мати Божа подадуть здоров'я ногам твоїм". Той же, повіривши словам блаженного, почав радісно своє діло — і зразу зцілився, і здоровий став ногами. Дав же старець заповідь Діонисію й иншим з ним іконописцям-мирянам, аби не їли в обителі його мирських страв, тобто м'яса, ані не приносили їх в обитель, але щоб до найближчого села йшли і там їли. Якось же, ївши в селі свою страву, забули заповідь преподобного і взяли одну ягнячу печену ногу, приготовану з яйцями, в монастир, собі на вечерю принесли і, сівши, вечеряти почали. Коли ж першим вкусив Діонисій, виявив, що там, де яйця були, все червами наповнене. На самого ж зразу напала недуга, що сверблячкою називається, — і в одну мить тіло його суцільним струпом зробилося, і не міг порухатися. Тому швидко послав до преподобного, плачучи над прогрішенням своїм і прощення просячи. Преподобний же, настановивши його словами більше так не робити, повів його до церкви і співав за нього молебень соборно, освятив воду і звелів хворому обмочити себе свяченою водою по всьому тілі. Хворий так зробив, потім заснув трохи — і, коли зі сну збудився, побачив, що всім тілом здоровий, наче ніколи не страждав, струпи його, як луска, повідпадали. І прославив Бога. Місце ж, де обитель преподобного будували, гущею лісу оточене було, добре було для перебування птахів, і гніздилося там багато воронів чорних. На них же дивлячись, преподобний утішався і поклав заповідь, аби ніхто птахів тих чи пташенят руками не брав або чимось иншим не ловив і не винищував. Якось син воєводи градського, проїжджаючи через ту пустинь поблизу обителі, бачив зграю воронів, натягнув лук свій й убив одну з тих птиць. Радий же був вельми, що щасливо випустив стрілу, оглянувся на тих, що йшли за ним, хвалячись, — і зразу стала голова його так, як же її обернув, і стояла утверджена криво набік, наче назад дивлячись, і не міг зовсім повернути її на прямий погляд. Він же про свою радість від того, що в птаху влучив, забувши, сумом і жахом великим охоплений був і, зрозумівши несподіваної тої біди причину, побіг скоро до преподобного Пафнутія і, впавши, прощення просив і благав, щоб помолився за нього до Бога, аби знову влаштована була голова його в попередній свій природний спосіб. Отець же звелів вдарити в било і пішов до церкви. Брати ж здивувалися, що не у звичний час був удар в било, швидко до церкви збіглися і про причину незвичного дзвону питали. Преподобний же розповів їм причину і, усміхнувшися, сказав: "Помстився Бог за кров воронову". І, здійснивши молебний спів, осінив хрестом святим стражденного, кажучи: "Силою Чесного і Животворного Хреста обернися до переду". І зразу обернулася голова до переду і влаштувалася за природою своєю.

Инший один юнак яструба пустив на ворона і тим убив його. Але зразу позбувся своєї втіхи, бо і ворон, і яструб разом впали мертві. Одного разу злодії, які прийшли вночі до обителі його, трьох волів робочих монастирських взяли і хотіли піти собі — цілу ніч, наче сліпі, навколо обителі, заблудивши, ходили. І коли засяяв ранок, хотіли, покинувши волів, втікати, але, Божою невидимою силою зв'язані, були затримані при волах, не могли ніяк від них відлучитися і втекти, допоки робітники монастирські, шукаючи волів, не знайшли з волами злодіїв і, взявши їх, не привели до преподобного. Він же настановив їх словами не чинити такого, нагодувати їх звелів і відпустив з миром. Два брати вирішили з обителі його піти таємно і, зібравши свої речі, вже хотіли вирушити в дорогу. Бог же те виявив преподобному так: після ранкового співу схилився перепочити трохи святий — побачив уві сні мурина якогось, вельми очорненого, який виймав з печі келії його поліна палаючі і кидав на келії тих ченців, що втікати хотіли. Отець же грізно сварив на нього, забороняючи, аби не спалив споруди. А мурин відповідав, що таке робить, аби запалити. Збудився ж преподобний зо сну і збагнув, що означало видіння, послав зразу по ченців тих і, прикликавши, розповів їм бачене. Вони ж, чувши те, налякалися, разом і розчулилися, і показали отцеві зібрані речі свої, визнавши гріх свій, що втікати приготувалися, і прощення просили. Инший один брат буркотливий нарікав на все, що відбувалося в обителі, і завжди на отця буркотів. Він у сонному видінні побачив себе посеред церкви з тими, що співали, і раптом прийшов отець, гнівним оком на нього поглянув і сказав: "Оцей хульник, візьміть його з церкви". І зразу двоє муринів, чорних дуже, схопили його і тягнули геть, б'ючи сильно. Збудився ж чернець той, сповнився страху великого і з великими сльозами прибіг до преподобного отця, випросив прощення…

Був в обителі преподобного старець богонатхненний на ім'я Константин. Він, хворіючи, наблизився до кончини. Якось, коли спочивав преподобний Пафнутій після ранкового славослів'я, учень його, чернець Иосиф, пішов до келії отчої; коли ж зближався до дверей і хотів помолитися, раптом преподобний відчинив віконце келії, побачив Йосифа, що підходив, і сказав: "Хтось помолився і сказав мені: "Константин-старець до Господа відійшов". Я ж збудився, відчинив вікно і нікого не побачив, лише тебе бачу, що йдеш". Иосиф же сказав: "Я в цей час від Константина вийшов, і ще живий він". Отець же звелів йому знову повернутися в келію старцеву. І коли чернець прийшов, побачив, що той у Господі помер. Инший старець, богонатхненний і сповнений днів, був в обителі, наслідуючи життя наставника свого, преподобного отця Пафнутія, ім'я ж старця Євтимій. Той мав від Бога такий дар сліз, що не лише в келії, але й у церкві на всілякому правилі завжди випускав сльози. Був же в ньому і дар ясновидства. Про це стало відомо так. Два брати мали любов між собою не за Богом, але з ворожої зваби, через те преподобний отець Пафнутій непокоївся дуже. Вони через те вирішили вийти потай з обителі. У час Божественної Літургії вищезгаданий старець Євтимій зі звичним йому розчуленням і сльозами стоячи в церкві, поглянувши на отця і на тих, що співали з ним (були ж у лику співаючих й ті два брати), побачив, як за тими двома братами з'явився якийсь мурин, що мав на голові шолом гострий вельми. Він тримав у руках гак залізний, почав ним тягнути до себе вищеназваних тих двох монахів, їх беручи за одяг, і за крилос витягнув, хотів схопити їх руками, але зразу залізне те знаряддя стало безпорадне, наче неміцне, і відскакувало. Коли-бо ті з помислом, який ворог їм посіяв, щоб не коритися отцеві і з обителі піти, погоджувалися, — легко притягав їх до себе ворог; коли ж противилися помислу й відкидали, — тоді зброя ворожа була безсила й відскакувала від них. Дивився ж на те Євтимій неухильно, бачачи душевними ясновидними очима. Коли ж почали читати святе Євангеліє — зникнув мурин, після Євангелія ж знову з'явився і робив те ж саме. Також і під час херувимської пісні зник, а після принесення Святих Дарів з'явився знову. Але коли надійшло освячення Святих Дарів і прекрасна Пресвятій Богородиці пісня — зник мурин, як дим, і більше не з'являвся. Старець же Євтимій, дивлячись на це, затремтів, і так перебув цілу Святу літургію. Після закінчення ж Святої літургії прийшов до преподобного і розповів йому бачене. Той же прикликав тих ченців, наказав їм не приймати помислів, які ворог їм сіє, і не таїти, але визнанням вирвати їх із серця. Ті ж, настановою і вмовляннями отчими виправившись, помудріли.

Говорив преподобний отець Пафнутій учням своїм, що можна пізнати з очей, якщо якийсь брат якимось помислом всередині одержимий — добрим чи злим. Такому його слову дивувалися учні як речі непростій, але що таке ясновидство в ньому самому було, пізніше точно пізнали. Один-бо новоначальний чернець, який жив з преподобним і ще зухвалости мирської в погляді очей не здолав, вийшов через якусь потребу за обитель. Побачивши світських чоловіків і жінок, що йшли, кинув на них поглядом, звабився очима і сприйняв пристрасно вигляд жіночих облич, і полонився помислом, і затримався в ньому. Потім повернувся в келію отця і застав старця за читанням. Піднявши ж очі свої, отець глянув на нього і зразу пізнав, що він збентежений нечистими помислами, і, відвернувши лице своє від нього, сказав: "Оце — чоловік! Не так, як раніше". Брат же злякався дуже і розповів про те Йосифові, який мешкав з ним. Той же звелів йому, щоб сказав усе отцеві й попросив прощення. І коли визнав брат перед отцем прогрішення своє, наставлений був словами отчими і прощення сподобився. Коли знов сидів преподобний Пафнутій і читав Божественне Писання, один чоловік, прийшовши, помолився і через віконце поглянув на святого, спитав його про учня його Йосифа, був-бо йому співгромадянином. Старець же, бачивши чоловіка, якого ніколи не знав, сказав до Йосифа: "Іди, бо муж, злий на вигляд, питає за тобою". Коли вийшов Йосиф і знайомого чоловіка побачив, спитав його, чому прийшов. Той же сказав: "Хочу бути монахом". І сповістив Йосиф про те блаженному отцеві. І сказав отець до Йосифа: "Не питаючи, відпусти чоловіка того, бо він недобрий". Здивувався ж Иосиф з відповіді отця і не смів спитати його тоді, чому недобрий той чоловік, що прийшов, але спершу пішов, відпустив того, давши їсти. Тоді повернувся Иосиф у келію, і сказав отець: "Чоловік той — убивця, ще бо коли молодим був, одного ченця вдарив ножем у живіт і убив його . І дивувався Иосиф ясновидності блаженного, що, не лише ніколи не бачивши, але навіть не чувши про чоловіка того, зі самого вигляду лиця його пізнав, що той убивця.

Чернець один прийшов в обитель преподобного. Бачивши, що він до нього йде, старець святий сказав тихо до учнів своїх: "Чи бачите, що навіть чернечим чином не очиститься від крови". Учні ж дивувалися і питати не сміли, пізніше ж сам старець одному з них розповів, що чернець той мирянином був, служив одному князю благочестивому у Великому Новгороді й отрутою заморив пана свого. Пізніше, совістю мучений, одягнувся в чернецтво, але так і не очистився, бо не зробив правдивого покаяння, достатнього за гріх сподіяний.

Була жінка одна, бояриня, дружина Олексія, названого Гобурина. її ж діти пізніше в чернецтво увійшли, і жив з ними Вассіян, автор житія його. Вона велику віру мала до блаженного отця Пафнутія і посилала до нього часто своїх дітей з дарами, просячи молитов і благословення від нього. Трапилася їй хвороба з диявольської дії — помутніння розуму, і бачила очевидно демонів багатьох, що приходили до неї і страшили її, через те бентежилася розумом. Коли ж з нею це траплялося, являвся якийсь старець, низький на зріст і згорблений, бороду мав сиву велику, у бідний одяг одягнений. Він владно відганяв від неї демонів, як вовків від вівці, — і ставала здорова. Якось почула голос, що до неї говорив: "Пафнутій, що в Боровську, вижене від тебе демонів". Це ж з тою жінкою було багато разів, тоді цілком виздоровіла, захотіла бачити святого, хотіла точно довідатися, чи той являвся їй при хворобі, виганяючи бісів від неї. І прийшла з отроками своїми до обителі преподобного. Не було ж входу жінкам у монастир, через те перебувала біля воріт і послала до учнів блаженного, просячи їх, як би побачити їй отця святого. Вони ж, отрокам її показуючи святого, веліли, щоб показали його пані своїй, коли буде з церкви іти з братами на трапезу, був-бо час обіду. Вона ж швидше, ніж їй показали, коли святий вийшов з церкви, зразу побачила його, пізнала і зі сльозами крикнула: "Це насправді той, хто явленням своїм відігнав від мене демонів і зцілення мені дарував". І послала велику милостиню ченцям, дяку віддаючи Богові, і Пречистій його Матері, і їхньому угодникові преподобному отцеві Пафнутію.

На одного з учнів преподобного напала хвороба ока, дуже воно в нього було хворе, шукав ліку. Отець же дав йому вервицю свою, звелівши тисячу молитов промовити: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного". Той же ледве погодився, змучений сильним болем. Закінчивши ж півтисячі молитов, відчув око своє зовсім здоровим. І, забувши заповідь, скочив з радости і побіг розповісти отцеві про зцілення ока свого. Але не втаїлося від прозорливого отця те, що не тисячу, але половину лише вимовив молитов, і звелів знову повернутися й закінчити тисячу молитов.

Сиділи якось брати в преподобного, сповістив один з мирян, муж благоговійний, що архимандрит Симонового монастиря, що поблизу царюючого града Москви, покинув архимандрію. І почали говорити, хто там буде архимандритом. І згадували то одного, то иншого, а блаженний, поглянувши на одного з учнів своїх на ім'я Вассіян, Иосифового брата, юного вельми і новопостриженого, показав на нього і до тих, що з ним були, усміхаючись, мовив: "Ось архимандрит Симоновський". Передбачив-бо преподобний те, що мало бути, бо той Вассіян хоч і не тоді, проте після того, коли літ доволі минуло, поставлений був архимандритом монастиря Симоновського, за провіщенням святого. Якось преподобний попросив в одного князя, для якого ловили рибу на ріці Оці, лише три дні біля одної сіті перебувати і, що Бог пошле, те взяти на монастирську потребу, тому одного зі служителів послав туди. Звелів дати йому п'ять гривень грошей на посуд, щоб, скільки матиме рибин, у ньому засолив. Служитель же не хотів брати стільки грошей на купівлю посуду: не сподівався наповнити рибою навіть одної малої посудини за ті три дні. Преподобний же, гнівно на нього поглянувши, звелів робити те, що йому наказано. Пішов посланий і взяв за три ті дні сімсот тридцять великих рибин, які мовою того краю називаються рибці. Ті, що для князя рибу ловили, за ціле літо стільки риби не взяли. Такий улов передбачивши, святий звелів достатньо приготувати посуду.

Один молодий прийшов у чернечий образ і почав помислом бентежитися, найшов на нього пострах від неприязної диявольської дії. Часом-бо, як звір якийсь незнаний, являвся йому диявол, часом — як пес чорний, часом же, коли сидів у келії, чулося, наче ведмідь навколо ходить, хапаючи за стіни. Преподобний же старець звелів юному тому при собі прочитати Псалтир — і відтоді привиди ті бісівські зовсім зникли, і юнак від страхів звільнився, молитвами святого.

Був преподобний цей отець розсудливий і досвідчений у всілякому ділі, Божому і людському, через те не лише ченці, але і мирян багато за отця духовного його собі мали і приходили сповідатися з гріхів своїх, бо священне правило добре знав й умів, як досвідчений лікар, всілякій внутрішній виразці відповідне подати лікування. Коли приймав людей, що до нього приходили, не дивився, хто вони: не бентежився перед лицями сильних, не зневажав убогих, для тих, хто гордістю здіймався, не дуже був приступний, до смиренних вельми люб'язний і до убогих милосердний був. Голод одного року, з Божого допусту, був — тоді всіх навколо прогодував, і щодня до тисячі й більше збиралося в обителі його людей голодних, їх же годуючи, нічого не залишав в обителі аж до наступного року — за його молитви і через сльози убогих Господь дарував примноження плодів.

З того часу, коли став ченцем Пафнутій преподобний, таке було життя його й уклад постництва. У понеділок і в п'ятницю нічого не їв, у середу — суху їжу, а в инші дні їв з братами. Завжди ж трудився важкими ділами, дрова рубав і на плечах носив, землю на городі обробляв, і воду носив, і підливав зілля, й іншу всю важку роботу виконував, і ніхто швидше від нього не опинявся на будь-якому ділі і на соборному правилі. Узимку молитві більше віддавався, і читанню, і рукоділлю, сіті плів для ловлення риби. Не дав до тіла свого наблизитися нікому навіть у час потреби ані сам ні до чийого тіла не торкався. Жінок не лише в обителі, а й здалеку не хотів бачити ані говорити про жінок не давав нікому перед собою. І зберіг дівственну тіла свого чистоту непорочно з лона матері своєї. Через те посудиною був Святого Духа і достойно хиротонісання священицтва прийняв. Проте, задля смирення, відколи у святу одягнувся схиму, не літургісав, лише один раз через випадок і потребу перед кончиною своєю Святі відправив Таїнства. Якось-бо, коли надійшов пресвітлого Воскресення Христового празник і священика в той час в обителі не виявилося, послав преподобний всюди з достатньою кількістю срібла, шукаючи єрея, але не зміг знайти: всі-бо тоді свою потребу служіння у своїх власних церквах мали. Глянь же на благорозумний розмисел отця богонатхненного: через потреби такого празника змінив закон свій і, як достойний священик, сам у той день Божественну відправив Літургію з великою увагою і розчуленням. Після закінчення ж Літургії сказав до учнів: "Нині душа моя ледь втрималася в мені". З таким благоговінням і страхом достойний той священнослужитель торкався здійснення Божественних Таїнств, і додавалася йому в такі свята якась надприродна веселість, не тілесна, а духовна, і наче инша, що від иншого буває. Допускав же тоді й тілу більше задоволення, ніж в инші дні, проте в міру, безмірности у всьому остерігався. І коли час був говорити, говорив потрібне. І коли час мовчати — мовчанню віддавався. І всюди неробства уникав, у всьому ж стриманість любив і убогість, і не зважав на тілесні свої потреби. І такої міри досягнув, що далеко був своїми звичаями добродійними від людей у роді цьому, тому що з дитячих літ своїх ні в чому не прогнівав Бога смертельно, але завжди добровгодне Йому робив. У двадцятий рік постригся, шістдесят літ перебував у чернечому чині і не змінив правила свого, не схилився ні вправо, втікаючи від безмірности жорстоких, ані вліво, боячись шляху широкого, але царським шляхом йшов завжди. У догмах віри таку пильність і ревність мав, що коли хтось навіть трохи невідповідне Божественному Письму починав говорити, зразу виганяв того з обителі. У таких виправленнях перебуваючи, божественний отець наш Пафнутій досягнув міри віку сповнення Христового. Залишилося ж йому звільнитися від того тимчасового, що є тут, і перейти до вічного, чого око не бачить і вухо не чує, і на серце людині не прийде, що приготував Бог тим, що люблять Його. Після всесвітнього пресвітлого празника Пасхи у четвер третього тижня вийшов блаженний після утрені з братами на якесь діло, за звичаєм, і, давши настанови їм, як влаштувати те діло, повернувся в обитель, бо надійшов час Святої Літургії. Сказали ж йому учні, щоб після обідньої години знову вийшов на діло. Він же сказав їм: "Не зможу прийти, бо маю справу пильну й нагальну". Після відправи Літургії до звичної з братами приєднався трапези, потім прийшов до нього в келію один з учнів його на ім'я Інокентій і, бачивши старця, що сидить на одрі, нагадав йому про вищезгадане діло. Він же відповів: "Инша в мене потреба, якої ти не знаєш, бо наявний зв'язок розв'язатися хоче". І не зрозумів Інокентій сказаного. У той час прийшла вістка, що благовірний князь Михаїл Андрійович хоче прийти в обитель помолитися. Блаженний же звелів тому ж учневі відіслати повідомлення до князя, щоб не приходив в обитель, бо инше трапилося діло. У той день не вийшов преподобний у собор церковний на вечірнє і повечірнє правило, бо почав хворіти, але в келії те сповнити учневі Інокентію звелів. Відпускаючи ж його, сказав: "Коли настане цей же день четвер, тоді маю перемінитися з немочі своєї". І не зрозумів учень сказаного. І цілу ніч ту перебував на молитві преподобний.

Коли настала п'ятниця і час святої служби надійшов, пішов у церкву на Літургію, підтримували його учні. З них же один, немолодий уже, взяв його за долоню, щоб підтримати, той же зразу з гнівом висмикнув долоню свою від нього і велів за одяг себе підтримувати. Такий був обережний і безпристрасности пильнував, що і в такій старості, і в хворобі, і відхід смертний перед очима маючи, не хотів, аби хтось торкався тіла його. Був же того дня і на вечірні. І коли почали панахиду за померлими співати, захотіли учні відвести його до келії. Він же не хотів піти, але перебував зі співаючими, кажучи: "Мені ця панахида потрібна, не буду більше її чути". І в суботу на Святій Літургії був, і після закінчення її просили його учні, щоб з'їв трохи їжі, бо субота і П'ятдесятниця, а від четверга нічого не куштував. Відповів їм отець: "І я це знаю, і за божественними правилами годиться з'їсти в суботу, щоб розв'язати піст, проте хворому годиться три дні стриматися від їжі перед причастям Божественних Таїнств". І не їв нічого аж до недільного дня. Увечері ж у суботу висповідався перед духовним отцем за чином святого покаяння. І на всенічний спів пішов, і стояв (підтримували його учні), і казав до них: "Вже не маю слухати відтепер всенічного співу". У час же Божественної Літургії з великою увагою і зі сльозами стояв, і причастився у вівтарі Божественних Таїнств. Коли вели його з церкви у келію, спитав: "Якого дня прийшла до мене хвороба?" І відповіли учні: "У четвер, отче, почав ти хворіти". Він же сказав: "У той день маю і померти". Скуштував і їжі трохи в день недільний, примушували його учні, і відтоді звелів нікого з тих, що приходили в обитель, не пускати до себе. Чули ж навколишні князі і бояри, що знемагає від хвороби Пафнутій блаженний, присилали до нього на відвідання мужів поважних з великою милостинею. Він же звелів учням нічого з приношуваного тоді не брати і навіть чути нічого не хотів про мирське, але казав: "Я найбільше потребую в годину цю багато молитов, бо в довгу путь відійти хочу. А хто має віру в Бога і до Пречистої Богоматері, може і після мого відходу милостиню робити". І поверталися з милостинею назад послані мужі. Була ж в устах преподобного отця ненастанно Ісусова молитва, і Давидові псалми, не за порядком, але вибрані, тодішньому його часу відповідні, і стихи Параклиса молебню до Пресвятої Богородиці, й иншого багато моління, був-бо ум його до Бога спрямований, ні про що инше з тутешнього не дбав, але майбутніх благ бажав і, на них сподіваючись, радів духом, і у веселості гранословив слова псаломські й молитовні, бо сповіщення мав спасення свого. Не сумував ні за чим, як же звичай буває в тих, що мають відійти з життя цього. І хвороба його не вельми важка була, бо щодня ходив, з допомогою братів, на Святу Літургію до церкви і з увагою до відпусту стояв, підтримуваний. В останній же день життя свого, тобто в четвер, коли була утреня переполовинення П'ятдесятниці, хотів преподобний іти до церкви на Літургію, почав говорити до учнів: "Ось день Господній, веселіться, люди. Ось день прийшов довгожданий". Вони ж питали його: "Про який день говориш, отче?" Він же відповів: "Про цей четвер, про який же раніше розповідав вам". Коли він виходив з келії до церкви, сповіщено було, що прийшли до нього на відвідини посланці від самодержця всієї Руси великого князя Івана Васильовича, і від сина його, великого князя Івана Івановича, і від преосвященного митрополита Геронтія. Святий же, почувши те, вельми засмутився. І, не хотівши, повернувся до келії, поглянув на ікону Пречистої Богородиці і сказав: "О владичице Богородице, чому надокучають мені люди ті, і в останній день позбавлений Божественної служби". Відпустивши братів до церкви, залишився сам у келії і замкнув двері, щоб ніхто не увійшов із присланих до нього. Після закінчення Літургії зрозуміли посланці, що неможливо побачити отця преподобного, і повернулися. Тоді учні знову до нього прийшли, старець лежав на одрі і, наче про когось иншого, говорив: "Прийшов йому день, і померти має". Вони ж спитали його: "Про кого говориш, отче, що померти має?" Він же сказав: "Про того, про кого ви кажете, що хворий, він покаявся, померти хоче". Тоді звелів нікому не приходити до нього: "Стомився, — казав, — і спочити хочу до вечірнього співу. Увечері мають прийти до мене всі брати". І пізнали учні, що наблизився час переставлення його, і спитав його старший учень Інокентій, кажучи: "Отче, коли переставишся, чи кликати протопопа й инших священиків із града на похорон твій?" Святий же заповідав нікого не кликати, щоб не було галасу в обителі від збору народного, але ніхто ж нехай не довідається у граді та в селах про кончину його, допоки свої монастирські священики не поховають. Гріб же собі звелів викопати з південного краю церкви поблизу церковних дверей. Коли надійшла година вечірніх співів і нікого з братів у нього не було, окрім одного учня, почав преподобний співати: "Блаженні непорочні, що в путь ходять у законі Господньому". Доспівуючи стихи заупокійні, закінчивши псалом, співав вірші: "Святих лик знайшов джерело життя" й инші. Тоді почав зі сльозами молитися до Бога і до Пречистої Богородиці за спасення душі своєї і за обитель. Учень же, при ньому стоячи, почав дрімати і через те вийшов з келії в сіни і, сівши, задрімав, але чуваючи, що ані спав, ані не спав. І чув голоси багатьох, що співали в келії, і дивувався собі, кажучи: "Коли я вийшов з келії, нікого не було в отця, а нині хто ті, що співають у нього?" І, струсивши сон з очей, у келію зайшов, і нікого не бачив, окрім отця, який шепотів устами молитви свої, голосу ж його не чути було, бо знеміг. Тоді прийшли й инші учні, і почав святий повертатися з боку лівого на правий. Учні ж багато разів наліво повертали отця, він же знову направо повертався, шепочучи якісь слова, і з цього зрозуміли, що бачить щось незвичайне. Тоді, коли всі дивилися на нього, преподобний вклався обережно і руки хрестоподібно на грудях поклав, трьома подихами передав святу свою душу в руки Господеві у рік буття світу шість тисяч дев'ятсот вісімдесят п'ятий, воплочення ж Бога Слова у рік тисяча чотириста сімдесят сьомий, місяця травня в 1-ий день перед заходом сонця за одну годину. І було лице його не як звичайно в мертвих, але просіяло, як світло, і всім, що дивилися на нього, здавалося, наче живий спить, і був плач великий братам за отцем своїм, їх же тоді було дев'яносто п'ять. Зранку ж у першу годину дня поховали святого за заповітом його, щоб ніхто з мирян не довідався про його кончину і поховання, щоб не робили галасу в обителі своїм приходом. Коли ж почули всі про переставлення святого у граді Боровську, і в навколишніх градах, і в селах, все духовенство і миряни зрушилися, прибули до обителі преподобного. Хотіли бачити його і поклонитися мощам блаженного отця. І коли по дорозі довідувалися, що вже похований, одні поверталися, сумуючи, що не сподобилися при чесному похованні святого бути, більше ж приходили на могилу, поклонялися з ранку до вечора.

Ми ж преподобного отця нашого Пафнутія як заступника найкращого і гарячого молільника до Бога маємо, славимо Пресвяту Тройцю, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас і навіки віків. Амінь.