Житія Святих - Травень

Житіє святого отця нашого Атанасія Великого, архиєпископа Олександрійського

Живий і безсмертний чеснот образ, який кожного до богоугодництва навернути міг, святий Атанасій Великий батьківщиною мав найславніший у Єгипті град Олександрію, батьків — християн благочестивих, що за Богом жили. Яким мав бути пізніше, виразно показав у дитинстві своєму: бавлячись з иншими дітьми, однолітками своїми, на березі моря, чинив те, що бачив у церкві, вдачею дитячою наслідуючи священних служителів Божих і уподібнюючись їм. Бо й діти, що з ним були, поставили його собі єпископом, він же їх одних пресвітерами, инших дияконами іменував. І приводили до нього вони инших дітей еллінських, що нехрещені ще були. Він же, хрестячи їх морською водою, говорив над ними слова, подібні до Таїнства Святого Хрещення, як же чув від пресвітера в церкві. Докладав же і якесь до того повчання, наскільки розум дитячий міг. У той час патріярхом був в Олександрії святий отець наш Олександр. Він випадково з високого місця на берег морський поглянувши і дитячу забаву побачивши, дивлячись, дивувався тому, що вони робили. Побачивши хрещення, яке робив Атанасій, зразу всіх дітей з єпископом їхнім взяти і до себе привести звелів. І питав їх, що робили у грі своїй. Вони ж, як діти, спершу злякалися, потім же розповіли все: що Атанасія поставили собі єпископом і що він хрестить еллінських дітей. Патріярх же, уважно допитуючи їх, довідатися намагався, яких Атанасій хрестив і як опитував їх перед хрещенням, і що вони відповідали. І довідався, що все за законом віри нашої відбувалося. Порадившися із клиром своїм, вділив дітям хрещення те справжнє і довершив його миропомазанням. Батьків же Атанасієвих прикликавши, доручив їм, щоб, у добрій настанові і книжному навчанні дитину свою виховавши, знову до нього, більше ж до святої Церкви і Бога, коли підросте, привели, побачивши в ньому Божий дар. Так і було. Коли Атанасій достатньо навчився книг і всю зовнішню любомудрість здобув, привели його батьки до святішого патріярха Олександра, як же Анна Самуїла, і в дар Богові дали. Його ж патріярх скоро клириком зробив. У тому чині з юности, як хоробрий воїн, з єретиками боровся і що від них перетерпів, неможливо всього переповісти ані замовчувати не годиться найвизначніших його подвигів і вчинків.

Біснувався у той час єрессю своєю несамовитий Арій і цілу Церкву хитав шкідливими вченнями своїми. Був уже Першим вселенським никейським собором святих отців проклятий, і від Христової части викинений, і на вигнання засуджений. Проте підступний той змій, хоч знищений і ледь живий був, але ніяк від зла не зупинився, бо через учнів та однодумців своїх підносив жало своє, отруту єресі поширюючи всюди. Мав же багатьох до царя від себе посланців, а найбільше Євсевія, єпископа Никомидійського, з иншими тої ж єресі єпископами. Через них у великого Констянтина виклопотав собі милість, щоби з вигнання йому звільнитися і до Олександрії повернутися. Євсевій-бо сповіщав цареві підступно, що Арій ні одного вчення супротивного не вносить ані нічого Церкві невідповідного не проповідує, але через заздрість терпить неприязнь від єпископів і що про схоластичні лише слова між ними існують розбіжності, а не через віру. Цар же, простий серцем і незлобливий, не знаючи єретичної хитрости і підступу, повірив неправді і заповів не сперечатися ані не сваритися через слова, щоб не було між церквами розбрату і нічого ж для тих, хто розсуджує милосердям. Арієві на своє місце в Олександрію повернутися дозволив. І так поганий той єретик, на спільне Церкві зло, Олександрійського досягнув града. Тяжко й боляче те було для правовірних, і найбільше для святого Атанасія як зброєносця Христового і праведних передань благочестя міцного оборонця, який тоді вже архидияконського ступеня удостоєний був. Він і богомудрим язиком, і доброписною рукою вовка того гонив, писанням своїм і проповіддю зло те викриваючи. Спонукав же святішого архиєпископа писати до царя і сам писав з ним, простоту цареву повинну чинячи в тому, що звабам і байкам єретиків повірив, Арія, який праведну відкинув віру, від самого ж Бога і від усіх святих отців відкинений був, прийняв і дозволяє йому рухати непорушні отчі межі. Цар же, від Євсевія-єретика навчений, відписав їм словами найгострішими, погрожуючи їм скиненням із сану їхнього, якщо не мовчатимуть. Це ж зробив благочестивий добрий цар, не люті підкорившись ані ж не аріянство люблячи, проте ревність, хоч і не думаючи, мав, щоб між церквами не було розбрату, праведним серцем мир любив там, де ж зовсім миру не може бути. Як-бо єретицтво із правовір'ям житиме в мирі!

Після цього скоро святіший Олександр переставився, а після нього Атанасій святий перейняв престол, всіма православними одноголосно вибраний як достойний посуд для такого мира. Тоді таємні сіячі куколю — аріяни — затихли до часу, не чинячи відкрито з Атанасієм боротьби. Аж тоді зрушив їх біс, оголивши своє лукавство і зла свого отруту, що гніздилася всередині, відкрив явно, коли святіший Атанасій беззаконного Арія не прийняв до церковного сопричастя, хоч і царське до себе писання мав, щоб прийняти. Почав-бо лукавий всюди на невинного піднімати ворожість і чинити наклепи найлютіші, намагаючися його не лише з престолу, але й з града вигнати, того, хто достойний небесної оселі. Але той непохитний був, співаючи з Давидом: "Як ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Начальником же був лукавої тої ради вищезгаданий Євсевій, що ім'я благочестя лише носив, насправді ж був злочестивий і нечестя посудиною. Він з однодумцями своїми цареву незлобливість обійшов і час сприятливий вибрав, спонукав і підбурював всіх, щоб Атанасія з престолу скинути. Думав-бо злочестивий, що коли його скине, легко й инших правовірних здолає і Арієве учення зміцнить. Влаштував на святого неправедні наклепи і склав брехливі, хоч єретики думали, що правдоподібні, провини. Найняв же і Мелетієвої єресі послідовника Ісіона, і багатого в лукавстві Євдомона, і славного у злі Калиника. Прогрішення ж Атанасію приписувано такі: перше — що примушує єгиптян давати данину церкві Олександрійській на одяг священичий, лляниці ж, вівтарні завіси, і запони, й инше церковне начиння; друге — що недоброзичливий до царя і писання царські зневажає; третє — що грошолюбець і ковчег якийсь, повний золота, до одного з приятелів своїх послав на збереження. До цього четверта провина доклалася — щодо Ісхирана, псевдосвященика Маріотійського. Він-бо, лукавий, і підступний, і в злості хитрий, ім'я пресвітера без звичного освячення на себе поклав; багато ж злих діл встидних і лютих сподіявши, не лише викинення і докору достойний був, але і покарання без помилування.

Довідавшись про нього, Атанасій блаженний, ретельний був таких діл слідчий і твердий, як лідійський камінь. Макарія-пресвітера в Мареоти послав був, щоб, детально про злі діла Ісхиранові випитавши, довідатися. Ісхиран же, випробовування і викриття злякавшися, утік звідти і, в Никомидію прийшовши, до Євсевія-єпископа приступив, наговорюючи безсоромно на Атанасія, оббріхуючи його й гірко докоряючи. Таке-бо є зло, що коли лицемірної причини не знаходить, тоді береться до брехні, і наснажується від неї, і відкрито на істину озброюється. Євсевій же і ті, що з ним, прийняли Ісхирана як священика справжнього, того, хто був відступником від Бога і переступником священних правил, і шанували його вельми: властиво-бо є кожному любити подібного на себе чи у злі, чи в чеснотах. Вони-бо самі, палаючи гнівом на Атанасія з превеликої ненависти, наскільки з великою радістю Ісхирана побачили! І повну ту зухвальства і нахабства душу надіями добрими заохочуючи, чеснішим єпископства саном вшанувати його обіцяли, якщо лише обмову якусь на праведного і наклеп зішити зможе, таку винагороду даючи — багатьох душ підпорядкування і єпископський сан за наклеп і оббріхування. Він же хитрий був на таке діло, кріпився, звинувачуючи у прогрішеннях Атанасія неповинного, обмовляючи і наговорюючи, що за Атанасієвим наказом Макарій-пресвітер, на церкву Ісхиранову розбійницьки напавши, самого його з великою люттю з вівтаря витягнув, священну трапезу перевернув і кинув на землю, чашу ж Божественних Таїнств розбив і святі книги вогнем спалив. Ту Ісхиранову брехню, наче істину, прийняли ненависники Атанасієві і, до инших вищесказаних наклепів приєднавши, приступили до царя Констянтина, наговорюючи на святого Атанасія. А найбільше тим заохочували царя на гнів, що зневажає (казали) Атанасій писання його держави, ані не слухає наказів царських, не приймає Арія до церковного сопричастя. Цар же спершу трохи збентежився, тоді, роздивившися, розгублений був: і Атанасієві чесноти бачив, і тих, що наговорювали на нього, слова правдивими вважав — так-бо, середнім йдучи шляхом, ані Атанасія не засуджував, ані не відкидав, щоб його перевірити. А тому що тоді в Єрусалимі оновлення [храму] відбувалося і зі всіх країв збиралися єпископи, звелів єпископам дослідити про великого Атанасія, зійшовшись у Тирі, також і про Арія розглянути уважно, чи справді, як же він говорить, в межах святої віри перебуває і праведних істинних передань тримається. І якщо через заздрість прийняв відкинення, то хай буде прийнятий знову спільнотою і собором, і приєднається частка до решти тіла церковного — якщо ж протилежно вірує і розбещення вчить, то хай суджений буде за священними законами і прийме кару, достойну за ділами своїми.

Настав тоді тридцятий рік царювання Констянтинового, коли зібралися з різних градів єпископи в Тирі, і Макарія, пресвітера, зв'язаного приведено руками воїнів, серед них же був і воєвода, який хотів судити разом з єпископами, також і від иншої світської влади дехто. Предстали ж і оббріхувачі, і суд почався. Прикликаний же був Атанасій, і спершу про лляний одяг церковний і завіси, тоді про любов до маєтків неправедно ненависники його обмовляли. Але зразу обмова та виявилася як брехлива, і відкрилася їхня нелюдськість. Коли це відбувалося, прийшло в ту саму годину послання від царя на судище, яке немало докоряло обмовникам, Атанасія ж від вини неправедної звільняло, покірно ж і щиро прикликало його до царя. Бо двоє пресвітерів церкви Олександрійської Апис і Макарій (не той, що зв'язаний на суд був приведений, але инший того ж імени), у Никомидію прийшовши, цареві все про Атанасія розповіли, що вороги брехливі прогрішення на святого мужа нанесли і неправедну раду склали. Цар же, правду пізнавши й обмову, що відбулася із заздрости, зрозумівши, таке послання до єпископів на суд в Тир послав, що, коли в суді тому було прочитане, зразу євсевіянців охопив переляк, і не знали, що чинити. Проте, великою заздрістю спонукувані, не зупинилися в несамовитості своїй ані не досить їм було бути раз переможеними та осоромленими, але до инших обманів звернулися — на пресвітера Макарія, на суд приведеного, наговорювали. І представлявся обмовник Ісхиран, а свідками були євсевіяни, їх же спершу Атанасій відкинув як брехливих і віри недостойних, відтак хотів, щоб видно було виразно, чи Ісхиран священиком є насправді, — і тоді за провину завдану сам обіцяв відповісти. Коли він це говорив, судді не захотіли слухати, але чинили суд над Макарієм. Знемогли ж обвинувачувачі, відклалося слухання тої справи, бо треба було, щоб на тому самому місці, де ж, як вони казали, зруйнування вівтаря Макарій вчинив, тобто в Мареоті, зробити слідство. На таке діло самих обмовників, яких спершу як брехливих було відкинуто, в Мареот посилали. Атанасій, бачивши і не терплячи неправди, що чинилася, закричав, не вмовкаючи: "Згасла правда, потоптана істина, загинуло правосуддя, втік від суддів законний допит і пильний речей розгляд! Це ж бо безглуздо, щоб того, що хоче виправдатися, в путах тримали. Обмовникам і ворогам суд усієї суперечки довірено? І самі обмовники хочуть судити тих, на кого наговорюють?" Це великий Атанасій відкрито проголосив і всьому засвідчив соборові. Бачивши, що нічого не досягне, ворогів і заздрісників на нього помножилося, утаївшись, відійшов до царя — і зразу собор той, чи, краще сказати, лукаве сонмище, неприсутнього Атанасія засудило. Було ж в Мареоті про вищезгадане діло неправедне розстеження, і все за волею і бажанням ворогів зробилося. Судили, щоб всеконечно Атанасій викинений був, самі будучи відкинення достойні. І йшли до Єрусалиму, де ж і богоборного Арія до спільноти церковної прийняли ті, котрі лише язиком благочествували і на Нікейському соборі вдавано єдиносутність підписали. А ті, що правдивої віри і серцем, і устами трималися, слова й оповіді Арієві сприйняли розумом і, пильно їх розглянувши, пізнали обман, що таївся під покровом багатьох слів і промов, і зловили його, як лисицю, викрили його, як ворога справжнього. Тоді друге від царя надійшло послання, щоб Атанасій до нього прийшов [ще-бо не дійшов до царя Атанасій], також і всім обмовникам і суддям скоро перед ним стати звелів. Це страх великий викликало в собору: боялися-бо вороги, неправедний суд вчинивши, щоб не викрилася їхня неправда, — через те багато з них пішло собі. Євсевій же і Теогній, єпископ Нікейський, та инші, причину якусь правдоподібну, щоб на місці тому затриматися, хитро вигадали, немало часу відтягли, а цареві писаннями відповідали. Тим часом Атанасій, перед царем у Никомидії ставши, від обмови про золото праведно звільнився. Затрималися ж довго євсевіяни, що до царя іти не поспішали, тим часом цар Атанасія зі своїми посланнями до Олександрії на престол його відіслав, всі на нього обмови неміцними і неправедними визнав. Коли сидів же святий Атанасій на своєму престолі й Арій в Олександрії був, велику бентегу і неспокій аріяни чинили в народі. Не терпів же блаженний Атанасій не лише одну Олександрію, але і весь Єгипет Арієм збентежений і розхитаний бачити, сповістив усе писанням цареві, вмовляючи його, щоб вчинив помсту богоборцеві і народному бентежникові. І прийшов, не гаючись, від царя наказ в Олександрію, щоб привести Арія, зв'язаного, на суд царський. Ведений же був з Олександрії до царя Арій. Коли був у Кесарії, зійшовся з Євсевієм, єпископом Никомидійським, і Теогнієм Нікейським, і Марієм, єпископом Халкедонським, однодумцями своїми, і, порадившися разом, инші обмови на Атанасія склали, ані Бога не боячись, ані неповинного мужа не щадячи, але єдине маючи бажання — щоб правду брехнею покрити, як же говорить божественний Ісая: "Починають труд і родять беззаконня, вони покладаються на брехню і кажуть: "Покриємо себе брехнею". Таке ті беззаконні єретики мали старання, щоби блаженного Атанасія з престолу його скинути і на правовірних сильнішу прийняти силу. Прийшли-бо до царя, Арій ніби оправдатися хотів, Євсевій же і ті, що з ним, неправді Арієвій посприяти — на Атанасія і на істину лжесвідчили явно. І коли стали перед царем, зразу спитали їх про собор, який був у Тирі, що там відбувалося, який суд вчинили Атанасієві? Вони ж відповідали, кажучи: "Про инші прогрішення Атанасія, о царю, не дуже сумуємо, лише про святий вівтар, якого він зруйнував, і про чашу Таїнств, яку розбив на дрібні шматочки. Ще ж і про те, як з Олександрії пшеницю, яку звичайно посилали до Царгорода, посилати не дав і заборонив. Через те, — казали, — скорботою і ревністю ми охоплені, це нас опечалює, це душу нашу ранить. Свідками таких його злодіянь є: Адамантій, Анувіон, Арвестіон і Петро, єпископи, від них же Атанасій, у всьому цьому викритий, суду, направду достойного, за діла свої уникнув, проте відкинення уникнути не зміг, але спільно від всього собору таких недобрих діл зухвалець відкинутий був". Коли вони говорили, цар спершу мовчав, у собі бентежачись, тоді, не мігши зупинити обмовників, сказав праведного в Галлію на якийсь час відіслати, не тому, що повірив обмові, ані гнівом не був охоплений, але щоб мир мала Церква [як же той, хто точно знає погляд царський, свідчить]. Бачив-бо цар, скільки єпископів на Атанасія повстало і яка через те в народі олександрійському і єгипетському крамола була, хотів-бо вгамувати таку бурю і заспокоїти галас, полікувати ж стількох єпископів хворобливість, — тому сказав був святому мужеві віддалитися з града на якийсь час. Після цього й сам відійшов із життя цього, після тридцятьох років царювання свого, маючи від народження шістдесят п'ять років. Умираючи ж, залишив спадкоємцями царства трьох синів: Констянтина, Констанція і Консту, — поміж ними ж розділив царство заповітом. Написав старшому синові Констянтину більший уділ царства, але тому що ні один зі синів його не був при кончині його, через те заповіт свій вручив пресвітерові одному, який мав таємно пошкоджену душу свою Арієвим зловір'ям. Той, як же єресь всередині ховав, так і заповіт царський утаїв. І багато його питали, чи склав цар заповіт, помираючи? Не розповів. У потаємній тій справі мав спільників одних, із царевих євнухів наближених. Коли затримався ж найстарший син Констянтин, щоб прийти до померлого батька, Констанцій поспішив з Антіохії і швидше від инших прийшов. Йому пресвітер той віддав таємно заповіт батьковий, а за те одної від нього просив благодаті тої — щоб і він приєднався до аріян і помагав їм. Щоб таку відплату за земне царство дати безсмертному цареві Христові, щоб не Богом його сповідувати, ані ж не Владикою всіх, але творінням, не Творцем. О нерозумність і безум! Посприяв же тому вищеназваний Євсевій і всі, що з ним, які такий собі за бажанням час знайшли: не инакше сподівалися Арієвої віри складання й учення поширити і зміцнити, лише якщо і новий цар Атанасієве утвердить заслання, наче воно справедливе і цілком добре відбулося. Тим часом начальника, який був у палатах царських, до своєї віри й однодумства схилили, через нього і в инших євнухів Арієвої єресі недуга увійшла, вони природою своєю придатні були до прийняття всілякого зла і передання його иншим. Тоді дружина царська помалу богохульними бесідами розбестилася, подібної шкоди єретичної сповнилася. Врешті і сам цар, аріянським мудруванням зваблений, на Христа Господа, Владику свого, повстав, що сповнилися на ньому божественного Єремії слова такі: "Пастирі нечествували на мене" (Єр. 2,8). І відкрито звелів міцним бути ученню аріянському, і всім єпископам так, як же і він, мудрствувати, — тих, хто не підкорятиметься, переконувати страхом.

У тій великій бурі і збентеженні керманичами Церкви були такі: Максим Єрусалимський, Олександр Константинопольський і цей, про нього ж наше слово, — Атанасій Олександрійський, який хоч і у вигнанні був, проте не полишав керма церковного, словом і посланнями правовір'я зміцнював. Євсевій же Никомидійський з тими, що з ним, у своєму зловір'ї ревно подвизався, піднявши боротьбу на правовірних і кривдячи Христову Церкву. На неї ж найбільше озброївся після ганебної кончини Арієвої, його ж той Євсевій підступний і хитрий увів в Константинопіль з великою честю, на більшу оману і спокусу для вірних, не було-бо там тоді нікого, хто б проти Арія став, багато з влади до нього приєднувалися, коли Атанасій у вигнанні був. Але премудрий будівничий Бог зверху зруйнував ради їхні, перетявши зло і життя Арія: його ж наскільки язик на благочестя образливими словами тік, настільки більше нутрощі його, розірвавшися, витекли, і порожнина утроби — окаянно, повалений, у нечистих місцях лежав, суд праведний язикові нестримному і злому посудові, гною лукавого сповненому, достойне було виснаження. Так той єресі начальник душу і тіло окаянно віддав. Євсевій і його єдинозлобники, весь труд про захист і розширення єресі на себе прийнявши, бентежили всіх, маючи на те, наче руки, євнухів царських, які їм дуже допомагали. Велике старання мали, щоби Атанасієві, який був у вигнанні, загородити уста, аби не вчив про благочестя. Але Опікун всіх Бог схилив серце старшому великого царя Констянтина синові, який того ж імени був — Констянтин. Він і літами, і першістю був серед братів своїх більший, так і владою царською перший, старого Риму маючи державу. Він відпустив святого Атанасія із вигнання і в Олександрію на престол його послав зі своїми посланнями, які містили таке: Констянтин-цар: "Церкву католицьку олександрійську і людей вітаю. Думаю, що нема ні одного серед вас, який би не знав, що з великим благочестя проповідником і Божого закону учителем Атанасієм недавно трапилося, що на нього спільна від ворогів істини піднялася боротьба. І велено було йому в Галліях перебувати зі мною, щоб зміг на якийсь час ухилитися від бід, які впали на його голову, а не був він зовсім на вигнання засуджений. І чинив я йому багато доброчинств, нічого від невольних йому не допускаючи, хоч і терпеливий є справді, як ніхто инший, божественною-бо ревністю наповнений, будь-який тягар легко понести може. Блаженний же Констянтин, батько наш, хотів його швидко на престол повернути, але до кінця життя прийшов і не встиг своєї про нього думки сповнити. Мені, наступникові своєму, діло те залишив, останню про мужа цього заповідав заповідь. Велимо-бо вам, щоб нині зі всілякою честю і світлою зустріччю його прийняли".

З таким посланням царським святий Атанасій досягнув Олександрії, і прийняв його радісно собор православних. Ті, що аріянського зловір'я були, сходилися між собою, знову на нього боротьбу і бентегу піднімали, і причини обмови подавали євсевіяни на святого: і те, що без соборного суду повернувся на престол, і те, що за своєю власною волею увійшов у церкву. Тоді мертвою якоюсь рукою оббрехали блаженного, наче нею по-волхвівськи чинив чуда і чари, — самі були, окаянні, справді волхвами й очевидними чарівниками. Рука ж та, говорили, була якогось Арсенія-клирика, наче якимось підступом Атанасій її втяв. Це вороги донесли до вух царя Констянтина і наполегливо його просили, щоб зразу Атанасія назавжди засудив на вигнання, але цар звелів спершу вивчити те, якщо Атанасій винним виявиться у названому гріху, тоді нехай за законами суд прийме. Архелая-бо, мужа одного з домашніх своїх, разом із Ноном, Фінікійським князем, на достеменний справи тої розгляд послав. Вони, коли в Тир прийшли [там-бо вже був Атанасій, який чекав викриття про руку і про чарування], відклали допит на короткий час, поки з Олександрії прийдуть очікувані обвинувачувачі, що те беззаконня Атанасієве — відсічення Арсенієвої руки і чари — самі очима своїми бачили. Це ж відкладання розслідування було Божим провидінням, що кінець відкрито показало. Він-бо, на все зверху поглядаючи і визволяючи того, кого кривдять від кривдника його, продовжив час, поки той Арсеній, про нього ж супротивники на Атанасія наговорювали, у Тир прийшов. Арсеній же, він був одним із клириків церкви Олександрійської, саном чтець, якесь велике беззаконня вчинивши, мав присуд неуникний і жорстоке покарання прийняти, чого забоявшись, утік, і невідомо було про нього нікому довгий час. Лукаві ж противники Атанасія, які в злі були премудрі і ніколи не сподівалися, що Арсеній з'явився через сором за сподіяний гріх, дерзновенно написали, що мертва рука була Арсенієва і що Атанасій мерзотно беззаконствував і проповідував всюди. Перейшла слава по всіх краях, що Атанасій за усічення Арсенієвої руки суд прийме, дійшла про те чутка і до самого того Арсенія, який десь у невідомих місцях ховався. Він же, змилосердившись над отцем і добродійником своїм, і за правду, яку неправедна брехня перемагала, серцем поболівши, вийшов зі сховку, в якому перебував, і в Тир таємно прийшов, самому Атанасію на самоті себе відкрив, до ніг його святих припадаючи. Блаженний же Атанасій приходу його радий був, звелів йому нікому не показуватися перед судом. Не вгамовувалася ж всезлісна супротивників ненависть, і брехливими на Атанасія наклепами не наситилися, але до зла зло і до брехні брехню додавали. Найняли-бо окаянні єретики якусь безсоромну жінку говорити на Атанасія, наче він, у неї гостивши, насилував її і беззаконня вчинив примусом. І було: коли судді сіли і встали наклепники, ввели жінку, яка плакала і скаржилася на Атанасія, хоч його ніколи не бачила ані не знала, який він з вигляду. "Прийняла, — казала, — його в дім свій Бога ради як мужа чесного і святого, бажаючи собі й дому своєму благословення. І ось, навпаки, постраждала від нього. Коли північ настала, прийшов до мене, коли я на ліжку спала, і насильством образив мене, ніхто не забрав мене з рук його, всі, що в домі, сном глибоким заснули". Коли та безстидниця зі сльозами говорила погане і наклепи, друг Атанасія на ім'я Тимотей, пресвітер, стоячи за дверима і чуючи наклепи ті, зрушився духом і раптом увійшов всередину з поспіхом, став перед очима наклепниці, наче він Атанасій. І сказав до неї з дерзновенням: "Жінко, — сказав, — чи я тебе вночі насилував, як же ти кажеш? Чи я?" Вона ж безстидно до суддів проголосила, говорячи: "Це і є мій спокусник, цей чистоти моєї зрадник, цей, а не инший, який у мене гостював і за добро моє наругою мені віддав". Це почувши, судді засміялися. Супротивники ж посоромилися дуже: явно-бо відкрилася брехня їхня, і був їм сором і зневага, і всі неправедному тому оббріхуванню дивувалися, Атанасія вільним від того гріху зробили. Що-бо чинять противники: перший свій сором другим оббріхуванням покрити хотівши, в чаруванні викривати мужа святого почали і внесли на середину якусь руку, діло мерзотне і для бачення жахливе, і тою рукою безсоромно на святого покивали: "Вона на тебе, о Атанасію, мовчки скаже, закричить, вона тебе викриє, ця тебе візьме і міцно втримає, щоб не втік ти від суду, її ні словами, ні хитрістю, ні иншим якимось підступом уникнути не зможеш. Знають всі Арсенія, йому ж ти неправедно і немилостиво руку цю відсік. Кажи уже далі, на яку справу її потребував? І з якої причини її відтяв?" Він же покірним голосом, як же годиться такому мужеві, який наслідував Христа Господа свого, юдеями колись судженого, не перекрикуючи того, що горлав, але як ягня, на заколення ведене, то зовсім мовчав, то покірно відповідав, мовлячи: "Хто-бо є з вас, що знає Арсенія добре? Хто ж є такий, що цю руку точно впізнає? Коли ж багато хто зі сидіння свого повставали, що Арсенія самого і руку його добре знали, — як твердили, зразу Атанасій накриття скинув, звелів Арсенієві посередині стати. Встав-бо Арсеній посеред суду того живий і здоровий, обидві руки маючи цілі. Блаженний же, гнівливо поглядаючи на обмовників, сказав: "Чи не цей то Арсеній, чи не той, який, як ви кажете, має відтяту руку? Чи не цей, знаний всім олександрійцям?" І звелів Арсенієві, щоб спершу праву, тоді ліву догори простягнув руку. І сильно крикнув, наче прикликаючи тих, що далеко стояли від істини. Це-бо казав: "О мужі, ось і Арсеній, це ж і руки його, які жодного не пізнали відсічення. Покажіть же ви свого, якого ж маєте, Арсенія? І чия є та рука відсічена, що вас самих, як таких, що відсічення те сподіяли, засуджує?" Тоді всі невимовного сповнилися сорому і покривали лиця свої, від суду відходили, зброєносці лише зосталися. Народ же, аріянської шкоди доволі сповнений, бачив, що єпископи і судді зі соромом і печаллю виходили, обійшли Атанасія, допікаючи йому словами жорстокими, волхвом, і чарівником, і брехуном називаючи, й инші, гостріші, на нього наносячи слова і докори, і руки здіймаючи, щоб розшматувати й убити його, — і в будь-якому разі те зробили б, якби не вгамував їх Архелай, муж царевий, і з-поміж них не забрав Атанасія. Той Архелай, добрий вдачею, невинність Атанасія, велику ж кількість ворогів і невгамовне зло їхнє бачивши, радив Атанасієві, щоб, утаївшися, втікав і сховався там, де б його ніхто знайти не міг. І, взявши його, вивів із града таємними сходами, ухиляючись від несамовитого люду. Втікав-бо святий, а судді неправедні на другий день без Архелая, мужа царського, зібралися, засудили праведного Атанасія як любодія і вбивцю, волхва і чарівника. І написали причини засудження цього, розіславши по всіх усюдах, щоб замикали перед ним гради і церкви у всіх краях. Повстали й розлютувалися на нього і царя Констянтина настільки, що маєтки і почесті обіцяли тим, які чи про живого Атанасія, де перебуває, сповістять, чи убитого голову принесуть. Він же не лише за межі грецьких володінь, але наче з лиця вселенної вигнаний, в одній глибокій ямі, що колодязем колись була, потім вичерпалася, стала безводною і сухою, немало часу, таївшися, переховувався, ніхто ж про нього не відав, хіба один боголюбець, який годував його, пильнуючи там. Тоді почали деякі здогадуватися, де він, і вже хотіли зранку взяти, всюди-бо з великою обережністю шукали й вистежували. Атанасій, божественним промислом вночі з ями вийшовши, в инше місце перейшов. Боячися ж, щоб і там знайдений і взятий не був, відійшов зі Сходу на Захід.

Царював тоді на Заході молодший брат Конста, після смерти старшого брата Констянтина, що в Аквилії при ріці Алсі від воїнів убитий був. Прийшовши ж у Єнропію, блаженний Атанасій до Юлія, папи Римського, і до самого царя Консти приступивши, все про себе розповів детально. Тим часом був в Антіохії собор східних єпископів, які зійшлися для освячення церкви, яку великий Констянтин почав був будувати. Довершив же її син його Константій і робив їй освячення. З тої причини зібралися там всі зі Сходу єпископи, серед них же немало було аріян. Вони, з допомогою царевою своє соборище лукаве зібравши, Атанасія святого, який на Заході тоді перебував, знову відкинули і послали писання в Рим до папи Юлія, написавши неправдиве свідчення на Атанасія, спонукаючи папу, щоб і він його відкинув. А в Олександрію замість Атанасія спершу вибрали Євсевія Ємисинського, мужа вченого, але він не захотів, знаючи, яку люди олександрійські мають ревність за своїм пастирем Атанасієм. Тоді такого собі Григорія Кападока, зловірного аріянина, на престол той поставили. Його ж, поки ще до Олександрії не дійшов, випередив з Риму Атанасій: папа-бо Юлій неправдиве свідчення на Атанасія уважно розглянувши і брехливим пізнавши, відпустив Атанасія знову на престол його з посланнями своїми — у них же досить картав тих, хто відкинути Атанасія посмів. І прийнятий був святий від правовірних олександрян з радістю великою. Супротивники, про те довідавшися [помер уже керівник їхній Євсевій Никомидійський], збентежилися вельми і зразу намовили царя, щоб із Григорієм послав воїнство, аби на престол возвести його. Послав-бо цар із Григорієм тим, єретиком, від єретиків вибраним, воєводу, Сиріяна на ім'я, з великою кількістю озброєних воїнів. Звелів йому, аби Атанасієві смерть, Григорієві ж єпископство влаштував. І було, коли в Олександрійській соборній церкві всенічна відправлялася служба, бо був якийсь празник, і коли всі правовірні люди з пастирем своїм Атанасієм у церкві чували і співали, прийшов воєвода Сиріян із озброєним військом, наче на битву, і, обійшовши церкву, Атанасія одного [людей щадячи] на убивство шукав. Він же, Бог його покривав, утаївся поміж людьми, вийшов з церкви, і, посеред гамору і безлічі людей пройшовши, тому що пітьма нічна налягла, утік, як риба зі середини самих сітей, і до Риму знову повернувся. Злочестивий же Григорій прийняв престол Олександрійський, наче хижак. І піднеслася крамола люта в народі, і храм один, названий Діонісієвим, запалили. А святий Атанасій у Римі перебував протягом трьох років, шанований вельми від царя Консти і папи Юлія. Мав же там собі друга — святого Павла, архиєпископа Царгородського, якого також зловірні з престолу вигнали. Тоді радою обох царів, Константія і Консти, був собор східних і західних єпископів у Сардикії про визнання віри і про Атанасія та Павла. Там західних єпископів було більше трьох сотень, східних же сімдесят і трохи більше. Серед них же був і вищезгаданий священик Ісхиран, у той час вже єпископ Мареотійський. Зійшлися-бо з Азії єпископи, але ані бачитися із західними не хотіли, поки не виженуть спершу зі собору свого Павла і Атанасія. Західні ж таких їхніх слів навіть слухати не хотіли. І відійшли східні зразу до себе. Дійшовши ж у Филополь, град Тракійський, там свій собор, чи, краще сказати — лукаве сонмище, — склали й одноголосно [о, терпіння Твоє, Христе Царю!] відкрито анатемі передали [тобто: прокляли ісповідання тих, хто ісповідує Сина єдиносущним Отцеві]. І те нечестя своє всюди тим, що під ними були, розіслали. Про це довідавшись, святі отці Сардикії спершу богохульне те соборище єретичне і злославне їхнє ісповідання анатемі передали, тоді обмовників Атанасієвих скинули з санів їхніх, межі ж святої віри, встановлені в Нікеї, утвердили, найяснішою мовою проповідувати Бога Сина Богові Отцеві єдиносушним постановили.

Після цього всього цар західний Конста посланнями своїми просив брата свого, східного царя Констанція, за Павла й Атанасія, щоб звелів їм на свої повернутися престоли. Коли той відкладав їх повернення, знову цар Конста написав йому гострішими словами: "Якщо не послухаєш мене [казав] волею, то, хоч ти і не хочеш, посаджу кожного з них на престол його, з силою і зброєю прийду на тебе". Тоді цар Констанцій, погроз братових забоявшися, прийняв святого Павла, який швидше прийшов, і на його престол чесно відіслав, а святого Атанасія ласкавими посланнями своїми з Риму до себе прикликав, і розмовляв з ним, бачив його мужем премудрим вельми і богонатхненним, і подивувався з великої премудрости його, зробив йому честь велику, і повернув на престол його славно. Сам-бо провів його і писав до люду олександрійського і до всіх, що в Єгипті, єпископів і князів, і до Несторія Августалія, і тим, що після Тиваїди і Лівії, владикам, щоб з великою честю і шаною Атанасія приймали. Тими царськими посланнями блаженний утвердився, пішов Сирією і Палестиною і, у святому граді Єрусалимі бувши, прийнятий був люб'язно від святішого Максима, ісповідника, єпископа Єрусалимського, і один одному розповідали про свої біди і напасті, які задля Христа перетерпіли. Скликав же святіший патріярх Максим східних єпископів тих, що через страх аріянський погодилися на скинення Атанасія. Зробив їх спільниками Атанасієві, віддавши йому достойну честь, він же з радістю відпустив їм їхні щодо нього прогрішення. Тоді в Олександрію на престол свій прийшов з великим торжеством, зустрічав його весь народ з невимовною радістю, і всі єпископи та князі на прийняття його зійшлися, і чесно його ввели. Це третє святого Атанасія після трьох вигнань було на престол повернення. І після незчисленних трудів і хвороб трохи він відпочив і думав подальше життя своє провадити в полегшенні і спокої, однак знову хвилі лютих бід на нього зрушилися. Коли-бо нечестивий Магнентій, вождь римського воїнства, змовившись із заколотниками своїми, убив благочестивого царя Консту, пана свого, тоді знову піднесли ріг свій аріяни і підняли боротьбу люту на Христову Церкву. Знову-бо й на Атанасія обмови, і гоніння, і старе зло почалися. Знову вийшли царські накази і погрози. Знову Атанасію втечі, знову страхи, по землі ж і цілому морі шукання: вищезгаданий-бо Григорій Кападок, який раніше аріянами на престол замість Атанасія вибраний був, прийшовши в Олександрію, потряс Єгипет, похитнув Палестину і весь Схід наповнив бентегою. І скинуті були знову світильники вселенної зі своїх престолів: святий Максим — із Єрусалиму, святий Павло — із Царгороду, а що в Олександрії творилося, сам святий Атанасій розповідає, говорячи так: "Знову прийшли, — казав, — якісь в Олександрію, шукаючи, щоб нас убити, і було теперішнє гірше попереднього. Воїнство-бо раптом церкву обступило, і замість молитов були зойки, крики і бунт. Це ж було у святу Чотиридесятницю. Зійшов же Григорій із Кападокії, його ж македоняни та аріяни прислали, виростив зло, його ж навчився від тих, що послали його. Через тиждень після святої Пасхи заганяли буди дів в ув'язнення, єпископів воїни зв'язаних вели, сиріт і вдів доми розкрадали і повний розбій у граді був. І виходили з града уночі християни, доми запечатували, і клирики через братів своїх бідували — люте справді було це, але ще лютіше після цього відбулося. Після святої П'ятдесятниці люди, котрі постили, зійшлися в гробницю святого священномученика Петра помолитися, бо всі цуралися Григорія і спілкування з ним уникали. І коли про те довідався той вселукавий, намовив на них стратилата Севастія, який був маніхей вірою. Він же з багатьма воїнами, зі зброєю і мечами оголеними, луки ж і стріли несучи, кинулися в саму церкву, напали на людей. Але мало знайшли тих, що молилися: вже-бо багато пішло, була-бо пізня година. А тим, що застали, сподіяли біду найлютішу. Вогонь-бо великий запалили і дівчат біля вогню поставили — примушували їх, щоб визнавали себе арієвої віри. І коли на те змусити їх не змогли, бачивши, що вони зовсім на вогонь і погрози не зважають і непереможні у своєму правовір'ї, оголили їх і без пощади лиця ж їм посікли ранами настільки, що через довгий час ледве могли їх свої упізнати. Мужів же числом сорок катуванням новішим покарав: із фініків відітнув палиці з гострим терням і плечі їм так обдер тим терням, що глибоко вгризлося, наче хтось тіло багато разів порізав. Инші ж, не витерпівши болю, так і помирали з ранами. Усіх же дів (найбільше їх мучив) у вигнання до великого Оасиму послав, а тіла мертвих убитих християн правовірних навіть своїм взяти не дозволив, але воїни заховали їх десь непохованими, думаючи, що таким чином жорстокість їхня утаїться. Так вчинили зваблені розумом і безумні. Правовірні ж раділи за страждальців своїх через міцне їхнє ісповідання, ридали ж через те, що тіла їхні безвісні є, більше викривалося нечестя катівське і жорстокість. Після цього зразу з Єгипту і Ливії у вигнання послав єпископів: Амонія, Моїна, Гайя, Філона, Єрмія, Павлина, Псиносіра, Линамона, Агатона, Агамфа, Марка, і других Амонія і Марка, Драконтія, Адельфія, Атінодора — і пресвітерів Єракса і Діоскора. І так погано їх кривдили, що одні на дорогах, а инші у вигнанні померли. На довічне вигнання засудили понад тридцять єпископів. Окаянні, як Ахав, намагалися, якщо б можливо, зі всієї землі правду забрати і знищити. Так великий Атанасій сам пише, про свою втечу сповіщаючи. Инше ж наступна повість розповість.

Констанцій-цар після смерти брата свого царя Консти, перемігши Магнентія, володів Сходом і Заходом, і як же на Сході, так і на Заході поширював єретичне аріянство, єпископів західних всілякими способами — одних страхом, инших же ласкою, дарами й иншими привабами — схиляючи, щоби з арієвими догмами погодилися, спільниками стали їхнього зловір'я. Звелів же у Медіолані, граді Італійському, бути соборові на Атанасієве скинення: так-бо сподівався утвердити аріянство, коли Атанасій зовсім відкинений і з живих знищений буде. Багато-бо тоді стали однодумцями царевими: одні через страх, инші ж почестями царськими заманені були. А ті, що в благочесті міцними лишалися, ті від того соборища ухилилися: таким був Євсевій, єпископ Віркелінський, Діонисій Медіоланський, Родан Толосанський, Павлин Тривиринський і Лукифор Калаританський. Вони скинення Атанасієвого не підписали, вважаючи, що це є скиненням праведної віри й істини відкидання, через що у вигнання в Аримин відіслані були.

Инші ж усі єпископи, які в Медіолані зібралися, Атанасія засудили, щоб був скинений. Не зайвим же буде тут сказати і про непідписання Євсевієм і Діонісієм соборища того неправедного. Коли зібралося в Медіолані єпископів аріянських десь до тридцяти, не чекали ж инших єпископів правовірних, і самі собор склали, й імена свої підписували. Діонісія Медіоланського, недавно на єпископський сан возведеного і літами молодого, переконали підписати собор той, і він не смів заперечити стільком образом чесним і давнім єпископам. Підписав, отож, хоч не хотів, ім'я своє там же, з ними. Після цього правовірний єпископ Віркелінський Євсевій, літами старий, в Медіолан [коли вже відбулося те соборище з підписанням імен трьох] прийшов і Діонисія про те, що в соборі діється, питав. Діонисій же, розповідаючи, що сталося вже неправедне на святого Атанасія судище, визнав з великим жалем і розкаянням своє прогрішення, що зваблений був і тому підписався на скинення Атанасія. І сварив його за те блаженний Євсевій, як батько сина, бо Діонісій за батька духовного мав Євсевія — і через старість його, і через те, що довгі роки єпископствував, та й місцем єпископ Веркелинський вищий був від Медіоланського. Проте, бачивши Діонісієве покаяння, Євсевій велів йому не сумувати: "Я, — казав, — знаю, що зроблю, щоб ім'я твоє з-посеред них витерте було". І було те так. Довідалися єпископи аріянські про прихід Євсевія, прикликали його на зібрання своє і показали йому складений на Атанасієве скинення суд із підписами їхніми. Хотіли, щоб і він там-таки ім'я своє підписав. Євсевій, вдаючи, ніби погоджується з їхнім собором і підписати хоче, взяв хартію і читав імена єпископів, що підписалися. Дійшовши ж до імени Діонісія, скрикнув, ніби образився, говорячи: "Де я підпишу ім'я своє? Чи під Діонісієм? Ніяк ні. Діонісій вище від мене не буде. Ви кажете, що Син Божий не може бути рівний Богові Отцю, то чому сина мого понад мене шануєте?" І не хотів підписатися, поки ж Діонісієве ім'я з вищого місця витерте не було. Єпископи ж аріянські Євсевієвого підпису дуже хотіли і, утішити його бажаючи, звеліли, щоб Діонісієве ім'я витерте було. І витер Діонісій своєю славною рукою, якою написав, ім'я своє у хартії, ніби даючи вище місце старшому єпископові Євсевію Виркелінському, а сам під ним ніби хотів підписатися. Коли ж витерте було ім'я Діонісія і зовсім загладжене, що ані сліду письмен не було, блаженний Євсевій відклав вдавану з їхнім соборищем згоду і відкрито визнав правдиву, насміхаючись з аріян і говорячи: "Ані я вашими беззаконнями не осквернюся, ані сину своєму Діонісію не дам бути учасником зла вашого: не є бо праведно підписати суд неправедний на скинення невинного архиєрея, закон Божий і церковні правила те забороняють. Хай буде всім відомо, що Євсевій і Діонісій більше судища того вашого, зла і беззаконня сповненого, не підпишуть. Дяка ж Богові, що вибавив Діонісія від участи вашої, подавши нам такий задум, щоб ім'я його з-посеред імен ваших вигладилося добре, яке зле написане було".

Бачили ж аріяни, що осміяні від Євсевія і Діонісія, наклали на них руки щоб скривдити їх і, багатьма дошкуляннями докоривши, на вигнання кожного окремо відіслали, і таке зло блаженному Євсевію чинили у вигнанні, що й помер він страдницьки. Чувши ж те все і довідавшись, що єпархові воїни велінням царським приходять, щоб взяти його, явленням якимось божественним повідомлений, святий Атанасій опівночі з єпископії відійшов і в одної доброчесної дівчини, яка була Богові освячена й істинною рабою Христовою, сховався і таївся в неї аж до кончини царя Констанція — ніхто ж зовсім про нього не знав, лише Бог і та дівчина, яка йому сама служила і приносила йому книги, яких він потребував, позичаючи в инших. Там перебуваючи, святий багато послань на єретиків написав. Олександрійський же народ, шукавши пастиря свого святого Атанасія, обходив усе, тужили-бо за ним вельми, і настільки старанно його шукали, що й душу свою кожен за віднайдення його солодко передав би. І обліг великий занепад святу Церкву. Арієва-бо єресь набрала сили не на Сході лише, але й на Заході. І скидали за царевим велінням в Італії і по цілому Заході тих єпископів із престолів їхніх, котрі не хотіли підписати иншосущого — що Син є иншої природи, ніж Отець. У той час і святий Ливерій, папа, що за блаженним Юлієм, який наступником святого Сильвестра був, римський престол прийняв, вигнаний був за благочестя, а замість нього якийсь Філікс із єретиків возвівся. Так довго звідусіль Церкву святу єретики утискали і кривдили, аж тут приспіла кончина цареві Констанцію: коли був між Кападокією і Киликією на місці, названому Мопсиські джерела, там життя і царства позбувся. Також і Григорія того, псевдоєпископа Олександрійського, від єретиків поставленого, суд Божий постиг — і загинув окаянний з шумом, вбитий був еллінським народом, коли бунт зчинився за місце якесь еллінське, яке в Олександрії було, а він хотів відняти. Став же після Констанція на царство Юліян і всі Констанцієві устави і закони змінити намагався, і з вигнання всіх випускав. Довідався про те Атанасій і боявся, щоб і Юліяна не зманили аріяни на своє злочестя: ще-бо не було явлене Юліянове відступництво й остаточне Христа відкинення. Ніч-бо глибока була, вийшов святий Атанасій з того дівочого дому, в якому ховався, і посеред церкви олександрійської опинився. Хто-бо розповість про ту радість, яка була в правовірних? Як, щоб побачити його, звідусіль збіглися клирики, і міщани, і весь люд, як солодко на нього дивилися? І з любов'ю його обіймали? Тоді з приходом його сміливости наповнилися, зразу всіх аріян з Олександрії вигнали, град же і себе самих вручили Атанасієві-пастиреві й учителеві своєму. Після цього Юліян беззаконний те, що вчинив у тайні, відмовившись від Христа, показав відкрито. Укріпившись на царстві, перед усіма від Христа відмовився й ображав пресвяте Ім'я Його, поклонився ж ідолам, відкрив повсюди капища і нечисті нечестивим богам жертви приносити звелів — і були кругом жертовники, і нечистоти, і дим, і забиття тварин, і кров. У тому великі стовпи й учителі Церкви його викривали, і він люте підняв на Церкву гоніння, а найперше на святого Атанасія. Радився-бо цар зі своїми однодумцями і премудрих своїх волхвів, відьмаків і чарівників питав, як би можна було знищити зі вселенної християнство. Думали всі, як би Атанасія із землі взяти і згубити. Говорили-бо: "Якщо зруйнується основа, то легше й решту християнської віри знищити". Знову-бо судище неправедне склалося на Атанасія, знову воїнство послали в Олександрію, знову збентежився град, оточена і потрясена була церква озброєних рукою, одного ж Атанасія шукали на вбивство. Він же знову, Богом покритий, пройшов поміж них, уникнувши рук тих, що шукали його, вночі до ріки Ніл прийшов і сів у якийсь корабель, що відпливав у Тиваїду. Догнали його ті, що любили його, і зі сльозами говорили: "Куди знову від нас відходиш, отче? На кого нас покидаєш, як овець, що не мають пастиря?' Святий же їм відповідав: "Не плачте, діти, бо цей неспокій, який бачимо, скоро розпадеться". Те сказавши, відплив у дорогу свою. Пішов же поспіхом услід йому якийсь воєвода: йому ж наказано було від ката, щоб, де дожене Атанасія, там убив його. Один із тих, які були з Атанасієм, бачивши здалеку того воєводу, який услід кораблем плив і наздоганяв їх, і пізнавши його добре, умовляв гребців своїх, щоб гребли швидко, аби втекти їм від тих, які доганяють їх. Святий же Атанасій, трохи почекавши і те, що має бути, зрозумівши, велів гребцям знову до Олександрії корабель повернути. Коли вони засумнівалися в тому і боялися, бути відважними звелів — і, обернувши корабель, просто в Олександрію попливли супроти погоні. І коли поблизу воєводи були, варвари наче млою мали очі свої потьмарені: бачивши, не бачили і пливли мимо. Атанасій же питав їх: "Кого шукаєте?" І відповідали: "Атанасія шукаємо. Чи не бачите його де?" Він же казав: "Випереджує вас трохи, у кораблі пливучи, ніби втікаючи від когось, що женеться за ним, доганяйте і встигнете". І так святий уникнув рук вбивчих і, увійшовши в Олександрію, всіх вірних сповнив радістю, проте ховався до смерти Юліянової. Загинув же той богомерзенний цар скоро, настав після нього Йовиніян, християнин благочестивий, і знову святий Атанасій безстрашно на престолі своєму сидів, кермуючи Церквою. Але і Йовиніян на царстві не затримався, сім-бо лише місяців царював, помер у Галатії. Настав Валент, арієвим злочестям заражений. Почалися-бо знову і біди на Церкву. Той-бо злочестивий цар, прийнявши владу, не про мир спільний, ані про влаштування війська, ані про перемогу над супостатами не думав, але зразу почав піклуватися, як би аріянство примножити й утвердити, — і скидав архиєреїв правовірних із престолів їхніх, які не погоджувалися із його злочестям. Вигнав-бо спершу святого Мелетія, архиєпископа Антіохійського, тоді й цього великого страждальця Атанасія шукав, щоб узяти. І коли та внутрішня боротьба, яка Церкву Христову всюди гонила і кривдила, прийшла і в Антіохію і, велінням єпарховим, воїни вже мали взяти святого Атанасія, вийшов блаженний таємно з града і в якомусь отецькому гробі сховався, чотири місяці там перебував, ніхто про нього не знав. Тоді вся Олександрія за святим Атанасієм сумувала й тужила, великої сповнилися бентеги, втомившись такими й настільки великими від царів своїх кривдами. І вже хотіли вони від царя Валента відійти і, прийнявши зброю, почати боротьбу. Довідався ж про те цар і забоявся їхнього відходу і міжосібної боротьби — попустив, хоч не хотів, щоб Атанасій тримав престол свій без страху. Так святий Атанасій, старий воїн Ісуса Христа, по довгих трудах і після великих за правовір'я подвигів і по стількох вигнаннях і втечах, трохи часу перед кончиною своєю в тиші й мирі на престолі своєму поживши, спочив у Господі і приєднався до Отців своїх — патріярхів, пророків, апостолів, мучеників та ісповідників, подібно до яких на землі подвизався. Єпископствував сорок шість років, залишив після себе спадкоємця престолу Петра блаженного, друга свого і у всіх бідах своїх спільника. Сам же відійшов прийняти світлі вінці й невимовних благ винагороди від Христа, Господа свого, Йому ж з Отцем і Святим Духом слава і держава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У цьому святого Атанасія житії згадуються єресі Мелетія, послідовника Ісіона. Треба знати, котрий то Мелетій був, щоб не подумав хто, що це є Мелетій, Антіохійський патріярх, який був правовірним і святим. Але святий Мелетій, Антіохійський патріярх, багато років пізніше був після того єретика Мелетія, який був єпископом Аикопольським у Єгипті і в час гоніння приніс жертву ідолам, через що пізніше святий Петро, архиєпископ Олександрійський, із сану його скинув. Він-бо свої догми склав, правовір'ю суперечливі, багатьох услід за собою зманив — і називалися учні його замість християн мелетянати. Помагав же єретик Мелетій з учнями своїми аріянам. Про того Мелетія пише Сократ Схоластик (Книга 1 Глава 3).

У той самий день страждання святих мучеників Єспера і Зої, дружини його, і дітей їхніх Киріяка і Теодула

Святі мученики Єспер і Зоя і двоє дітей їхніх, Киріяк і Теодул — подорожні на землі, як же Авраам, батько вибраних, і громадяни небесні — були купленими рабами Катала, римлянина, і жінки його Терції. Катал — знатний муж, прийшов у край Памфилійський з Риму, жив у граді, що називався Атталія, і там купив собі рабів із Фриґії — цих святих мучеників. Були вони доброю вірою прикрашені і надію в Господі мали, бо з християнського роду походили. Катал же, який купив їх, із жінкою своєю й иншими домашніми наслідували ідолопоклонницьке нечестя, поганами були і приносили жертви ідолам, богами своїми їх називаючи. Вірні ж раби Христові, бачивши їхнє суєтне нечестя, важким це для себе мали, через те не куштували з тих страв, що їм подавали, вважаючи їх ідоложертовними, у домі-бо, в якому жили, ідоли були поставлені. Зоя свята брала ту їжу, ставала біля воріт і казала воротареві: "Спочинь вдень, якщо ж треба буде, я збуджу тебе. Досить намучився вночі, бо багато людей виходило і заходило до пана нашого, їх же приваблює суєтна його віра, щоб поклонятися Фортуні, яку мають за богиню". Воротар же слухав, відступав трохи, спочивав у дворі поблизу воріт. Були ж і пси за воротами прив'язані: якщо хтось, окрім гостей, приходив чужий, зразу на нього кидалися. Зоя ж, бачивши жебраків і подорожніх, що приходили, кидала псам трохи їжі, щоб мовчали, инше ж давала жебракам і подорожнім, переконуючи їх ставати християнами. Була ж у неї денна служба годувати домашніх тварин всілякого роду. А чоловік її і сини иншу виконували дану їм роботу. Цілий день у службах своїх трудилися і, коли заходило сонце, їли трохи їжі з тих страв, про які знали без сумніву, що не осквернені ідоложертовним, які Божим промислом звідкілясь їм посилалися. І згадували слово Господнє, яке говорить: "Погляньте на птахів небесних, що не сіють і не жнуть, не збирають у житниці, і Отець небесний годує їх". Якось, коли відісланий був кудись блаженний Єспер на службу, сказали сини Киріяк і Теодул до матері: "Не можемо перебувати з нечестивими. Хіба не ти вчила нас із Божественного Письма, з нього пам'ятаємо слово апостолове: "Не впрягайтеся у ярмо з невірними". Якщо-бо, скоряючись Письму Божественному, Господні заповіді зберегти хочемо, а не підемо від поган, то Господь разом з ними порахує нас в число одне, і загинемо, як же й вони". Мати ж відповідала синам: "Як же можемо піти від них, о діти. Вони — наші пани і владу мають над тілом нашим". Казали сини: "Христос за нас передав себе в руки невірних юдеїв, і розп'ятий був, і похований, і в третій день воскрес. Тому якщо й ми тіла наші передамо нечестивому Каталу на муки за Христа і він, мучивши нас, уб'є, то знаємо, що душі наші жити будуть навіки. Ти-бо, о мати, веселих і радісних постав нас перед паном нашим, і що подасть Христос в уста нам, те перед паном говорити будемо". І готувалися обидва добрі юнаки, як мужні подвижники, на страдницький за Христа подвиг, вибираючи час, коли перед паном стати і визнати ім'я Ісуса Христа. І казали один одному: "Якщо дасть нам Христос Бог померти за Нього, то сподобимося Його бачити і будемо з Ним". Мати ж боялася за них, щоб не настрашилися мук, бо юні, щоб не схилилися до жертви ідольської, доти-бо господарі їхні не знали про них, що вони християни. Не хотіла мати вести дітей своїх перед господаря, сказали до неї сини: "Чому боїшся нечестивця того? Хіба не пам'ятаєш Писання: "Я промовлятиму перед царями про твої свідоцтва і не осоромлюся".

Одного дня ішов пан їхній звідкілясь додому в час обідній, вийшли перед ворота назустріч йому обидва брати, Киріяк і Теодул, і сказали: "Добре ідеш, пане видимих тіл наших, душ наших невидимих Господом є Ісус Христос, живий на небі Бог". Катал же здивувався з таких слів. Сказав: "Втратили розум діти, дивне якесь ім'я приносять мені, Богом же і Господом називаючи якогось Ісуса Христа. Покличте мені батька і матір їхню". Пішли ж слуги, не знайшли батька, тільки матір привели. І сказав до неї Катал: "Де твій чоловік?" Відповіла вона: "Хіба не твоїм велінням посланий в село Тритонію на якесь діло?" Сказав до неї Катал: "Якби і ви там-таки у Тритони були, не збентежили б душі моєї, розповідаючи, що иншого маєте Бога, про нього ані я, ані инший ніхто не чув ніколи. Проте нині не хочу допитувати вас про те, що кажете мені, але коли моя Терція народить мені дитину (була-бо вагітна) і буду приносити жертву великій богині Фортуні, тоді і вас маю допитати". І зразу звелів Зою святу з дітьми відіслати до чоловіка в село Тритонію. Вони ж, туди відведені, раділи і веселилися, кожен з них співав і говорив: "Господь пасе мене і нічого мене не позбавить, на місці злачному там мене оселить". І знову: "Вивів Ти нас з пекла, і з руки смерти врятував нас". Вважали-бо святі дім панів за пекло, Катала — за смерть, ідолів — за вогонь пекельний. За якийсь час народився в Катала син, і святкували нечестиве те народження, і жертви ідолові градському, нечистій богині Фортуні, приносили, і всі громадяни співраділи і співсвяткували з Каталом народження його дитини. Свята ж Зоя молила ся до Бога за мужа свого і за дітей, щоб не увійшли в спокусу. Катал же після нечестивого свого бенкетування сказав до жінки своєї Терції: "Хай возвеселяться нині всі домашні і раби наші зі святкуванням". Вона ж сказала: "Хай радіють усі". І зразу, як же иншим рабам, так і Єсперові, і жінці його, і дітям послали з ідоложертовного бенкету глек вина і таріль м'яса. Зоя ж свята, побачивши здалеку несені від пана дари, зітхнула і сказала: "Господи, Боже, сердець людських випробовувачу невимовний, будь з нами, подорожніми. Окрім Тебе, Господи, иншого бога не знаємо, утверди нас у твоєму ісповіданні". І, підійшовши до того, хто приніс м'ясо, схопила те м'ясо і кинула псам, так само й вино пролила на землю. Раб же, що приніс те, скоро повернувся і розповів панові, що зробила Зоя. Катал же, те чувши, сповнився гніву і зразу послав привести їх у дім свій. Коли ведені були святі, Зоя утверджувала чоловіка і дітей, кажучи: "Не біймося люті нечестивого Катала і приготованих нам від нього мук, але перетерпімо їх мужньо, хай терпінням увійдемо в град Христовий небесний зі святими Його". Став перед ними Катал, сказав до них: "На кого покладалися, коли посміли погано зробити, псам кинувши наші дари? Я не так переживаю через своє безчестя, як через безчестя великої богині Фортуни". Свята ж Зоя відповіла: "Надія і уповання наше — Ісус Христос, Син Бога живого. А ті, кого ти богами називаєш, є бісами". Сказав Катал: "Тому звелю мучити синів твоїх. Подивимось, чи зможе визволити їх Христос, його ж Богом називаєте". Коли ж обоє дітей були оголені, і на катівні повішені, і кігтями залізними дерті, мати свята, стоячи перед ними і дивлячись на страждання їхні, укріплювала їх, кажучи: "Терпіть, діти мої, мужньо терпіть, не бійтеся цих мук, яких нечестивий Катал вам завдає". Вони ж відповідали: "Нічим є ці муки, скажи нечистому катові більші придумати, щоб досконалим стражданням вінці ми отримали". Вона ж сказала до Катала: "Чому не звелів накласти дітям моїм великі муки? Більші накласти поспіши, у цих-бо не відчувають болю". Тоді нечестивий Катал дуже бив святу Зою і блаженного Єспера, звелів з дітьми вкинути їх у піч вогненну, вельми розпечену, і сторожа до печі приставив. Святі ж мученики співали в печі й хвалили Господа. Чувши ж мучеників у печі живих, що співали, Катал дивувався вельми, як така сила вогненна не може їх умертвити і спалити на попіл. Думав же, що волхвуванням якимось християни ті перемагають вогненну силу, і думав, якою б иншою, лютішою, мукою убити їх. Сказано ж було від Святого Духа мученикам святим у вогненній печі: "Кріпіться, шукає-бо Катал, щоб більшими муками згубити вас". Вони ж, те чувши, молилися, кажучи: "Господи Ісусе Христе, прийми в мирі душі наші". І зразу святі свої душі передали в руки Божі місяця травня в другий день, за царювання Адріяна. Наступного ж дня Катал нечестивий зі своїми прийшов до печі, знайшов мученичі тіла, вогнем не ушкоджені, лежали вони лицями на схід — вже-бо душі їхні святі приєдналися до лику святих мучеників, і ангелів, і архангелів, і був голос з небес, що говорив: "Увійдіть, праведні, в рай Господа свого. Ти ж, нечестивий Катале, підеш у геєну мучитися навіки у вогні невгасимому". І так нечестивого Катала прийняла безкінечна мука, святих же Христових мучеників небо прийняло, й оселилися в радості вічній, в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день сказання про убивство святих страстотерпців руських князів Бориса і Гліба

"Блажен муж, що Господа боїться, заповіді Його любить, і сильним буде на землі насіння його, і рід праведних благословиться", — говорить великий серед царів пророк. Воістину блаженним є муж, що боїться Господа, святий рівноапостольний наш великий князь Володимир, наречений у святому хрещенні Василієм, син Святослава, бо не лише сам постарався догодити Богові, але й цілу державу свою, землю Руську, святим хрещенням просвітив, наче дар коштовний і приємний, Господеві приніс. Через те й насіння його сильним зробив на землі Господь, і рід його праведний благословив. Той великий князь, коли в старості глибокій був і зближався до блаженної своєї кончини, коли з тимчасового, земного, у безконечне, небесне, царство і з многотрудного життя на спокій вічний і блаженне життя переселитися мав, скликав дванадцятьох синів своїх, їх же від багатьох жінок у час невірства свого народив, і розділив поміж ними князівство своє — землю Руську, кожному за достоїнством. Вишеслава посадив у Новгороді Великому, Із'яслава — у Полоцьку, Святополка — у Турові, Ярослава — у Ростові. Коли помер Вишеслав, посадив Ярослава у Великому Новгороді, Бориса — у Ростові, Гліба — у Муромі, Святослава — у древлянах, Всеволода — у Володимирі, Мстислава — у Тьмуторокані, Станіслава — у Смоленську, Судислава — у Пскові, Брячислава, чи Позвизда, — у Луцьку на Волині. Минуло ж після святого хрещення років десь двадцять вісім, коли почав блаженний Володимир хворіти. І в той час приїхав до нього син його Борис, найлюбіший йому з усіх дітей, і прийшла вістка до князя Володимира, що печеніги йдуть раттю на Русь. І сумний був Володимир, що не міг сам вийти проти печенігів на війну, бо хворий був. І прикликав любого сина свого Бориса, названого у святому хрещенні Романом, поручив йому воїв своїх і послав його за Дніпро проти печенігів. Той же скоро пішов і, печенігів не знайшовши, повернувся назад і став на ріці Алті. І ось прийшла до нього вістка, що батько його благовірний, святий великий князь Володимир, переставився на Берестовім і що Святополк, який при тому був, намагається утаїти смерть батькову: тіло-бо, у килим загорнувши і поміст знявши, спустив додолу, тоді повіз вночі у град потай і поставив у Десятинній церкві Пресвятої Богородиці. Блаженний же князь Борис, те чувши, почав плакати за батьком своїм, кажучи: "Горе мені, батьку мій, світло очей моїх, сяйво і зоре лиця мого! Горе мені, як зайшов ти, світло моє, не був я при твоїй кончині, щоб сам я чесне твоє поховав тіло! Чому не міг я поцілувати чесну сивину твою, отче мій!" И инших багато розчулених слів у плачі своєму говорив. Святополк же сів у Києві на престолі отчому самовладно, не йому-бо Києвом володіти після батька годилося, і сповнилося серце його беззаконного владолюбства і Каїнової злісної заздрости. І сказав собі: "Винищу братів моїх всіх і буду єдиним володарем на Русі". І зразу послав підступ свій до брата Бориса, кажучи: "Брате мій любий, хочу з тобою любов мати і до батькового подавання ще більше додам тобі володінь". Це ж казав лукаво, шукаючи, як би знищити Бориса. Киян же скликав, роздав їм дарів багато, проте серце їхнє не було з ним. Тоді пішов вночі до Вишгорода, прикликав таємно до себе Путшу-боярина й инших вишгородських бояр: Тільця, Єловича і Ляшка. І сказав їм: "Скажіть мені правду, чи маєте до мене приязнь усього серця?" Вони ж з Путшею сказали: "Голови наші зі всіма вишгородцями за тебе покладемо". Тоді окаянний Святополк сказав Путші і друзям його: "Тому, що обіцяли за мене покласти ваші голови, ідіть, потай убийте Бориса, брата мого". Вони ж обіцяли зробити так. Князь же Борис стояв тоді на Алті-ріці, і казали йому київські бояри: "Піди в Київ і сядь на престолі отчому, ось-бо і воїнство отче з тобою". І сказав їм блаженний Борис: "На старшого брата не піду, його ж за батька маю". Те чувши, бояри і воїни пішли собі від нього, а святий Борис залишився зі своїми отроками і хотів іти до брата Святополка, щоб поклонитися йому, віддаючи честь як старшому братові і найголовнішому князеві. І прийшов до святого Бориса один таємний вісник, сповіщаючи про злий умисел Святополка, що хоче його убити і вже на те посилає убивць. Святий же не йняв тому віри, знаючи, що нічим не прогрішився проти Святополка, не сподівався такого зла від брата. Проте бентежився думкою у день той, і печаллю був одержимий, і поклався на Бога. Був же день той суботою, і увійшов у шатро своє, молився з плачем до Христа Бога і до Пречистої Богоматері. У святу неділю, вельми рано вставши, звелів єрею утреню співати, а сам молився до Господа ревно. Бояри вишгородські, яких послав Святополк, тої ночі підійшли близько і чули блаженного Бориса, який співав утреню, стояли. Сповіщено ж було Борисові святому, що наблизилися вже убивці від Святополка, щоб убити його, — ще ревніше почав молитися, кажучи: "Господи, як багато моїх ворогів на мене, багато їх постало проти мене".

І далі той псалом. І знову читав Псалтир, з великим розчуленням промовляв псалом, в якому є слова такі: "До Тебе прив'язаний з лона, з лона матері моєї, Бог Ти мій, не відступи від мене, бо скорбота близько, і нема кому помогти мені, обступило мене биків багато, бики грубі тримають мене, відкрили на мене пащі свої, наче лев, шматуючи і рикаючи... Обступило мене псів багато, сонм лукавих тримає мене... Ти ж, Господи, не віддаляй допомоги своєї від мене на заступництво моє, почуй, забери зі зброї душу мою, з руки собачої єдинородну мою". І далі. Після закінчення утрені, дивлячись на ікону Христову, з плачем говорив: "Господи Ісусе Христе, цим людським образом явився Ти на землі задля спасення нашого і захотів волею своєю на хресті бути прибитому за гріхи наші. Ти і мене сподоби в Ім'я Твоє перетерпіти страждання це, яке не від супротивних, але від брата свого прийняти маю неповинно, і не став йому, Господи, це за гріх". І, помолившись досить, поклався на волю Господню. І ось окаянні вбивці, наче звірі люті, раптом напали зі зброєю, з оголеними мечами і списами, і вскочили в шатро самі бояри вишгородські окаянні: Путша, Тілець, Єлович і Ляшко — вдарили Бориса святого списами, і прокололи його, і впав мученик на землю, і лежав у крові своїй. Один же з вірних отроків його, Георгій на ім'я, родом угрин — його вельми любив Борис святий, і мав він гривну золоту, яку Борис на нього поклав, — упав на тіло пана свого, кажучи: "Не покину тебе, пане мій любий, але де краса тіла твого в'яне, там і я закінчу життя своє". І його там-таки списом простромили. А що не могли швидко зняти з нього золотої гривни, відтяли голову його і геть викинули, і так зняли гривну. І через те неможливо було потім знайти тіла Георгієвого між трупами, багатьох-бо тоді вибили мечами отроків Борисових. Цей Георгій-угрин, любий отрок святого Бориса, братом був рідним преподобному Мойсею-угринові, що за чистоту від жінки-ляшки постраждав, про нього ж у Патерику Печерському більше написано. Святого ж страстотерпця Бориса окаянні убивці, загорнувши в шатро, поклали на колісницю і повезли з собою, ще ледь дихаючого. І ось зустріли їх два варяги, послані від Святополка. Побачивши, що святий Борис ще дихає, один з них зразу витягнув меча свого і встромив у серце святому, і так загинув Борис святий у 24-ий день місяця липня, на пам'ять святої мучениці Христини, у день недільний, і прийняв вінець мученицький від Господа. Тіло ж його чесне привезли убивці до Вишгорода, таємно поховали в дерев'яній церкві Святого Василія.

Після убивства святого Бориса думав окаянний Святополк, як би ще і Гліба убити, Борис-бо і Гліб були дітьми однієї матері, їх же народила болгариня Володимирові. Послав тому Святополк підступно у град Муром до Гліба, князя муромського, кажучи: "Батько дуже хворий і кличе тебе до себе, хоче бачити тебе. Іди тому швидко з малою дружиною". Блаженний же Гліб був дуже послушливий батькові — зразу, взявши трохи дружини, пішов скоро, аби ще живим застати батька свого, святого Володимира, не чув-бо про переставлення його. Коли прийшов він до гирла Волги, вночі спіткнувся під ним кінь на ямі і пошкодив йому трохи ногу. Через те сів у судно водне і вирушив водним шляхом до Смоленська. Коли ж досягнув урочища, що називалося Смядин, пристали до берега. Тим часом до Ярослава, князя великого Новгородського, прийшла вістка з Києва від Предислави, сестри його, про смерть батька їхнього Володимира і про убивство Бориса від Святополка. І послав Ярослав до Гліба, кажучи: "Не йди до Києва до Святополка, бо батько наш вже помер, а Святополк убив Бориса і тебе хоче убити". Те послання Ярославове наздогнало блаженного Гліба на Смядині, і заридав Гліб вельми, і плакав гірко за батьком і за убитим братом. І ще він на тому місці плакав, як у ту ж годину прибули посланці від Святополка, убивці, і напали раптом з оголеною зброєю, почали в судно Глібове заскакувати. Отроки ж Глібові заніміли зі страху, а святий Гліб, побачивши убивць, підняв руки свої до неба і почав молитися зі сльозами, кажучи: "Суди, Господи, тих, що кривдять мене, і зупини тих, що нападають на мене, візьми зброю і щит і встань на допомогу мені, вийми зброю і зупини тих, що женуться за мною, скажи душі моїй: "Спасення Я твоє". Старійшина ж убивць, окаянний Горлсір, звелів зразу убити Гліба. Тоді кухар Глібів на ім'я Торчин, що стояв ззаду, ворогуючи на пана свого, витягнув ніж свій і взяв ззаду за голову святого Гліба, застромив ніж свій йому в гортань і перерізав її — наче ягня непорочне, заколенням передав смерті, позбавивши його життя цього короткочасного і багатостраждального місяця вересня у 5-ий день, у понеділок, на пам'ять святого пророка Захарії, батька Предтечі, убитого між церквою і вівтарем. І став святий Гліб перед Христом Богом у Небесному Царстві разом з братом своїм Борисом, сповнилися на них слова псалма: "Ось як добре, як красно жити братам разом, у житті безкнечному, на славу святих мучеників". Люті ж убивці після убиття святого Гліба не удостоїли його належного чесного поховання, але кинули тіло його чесне на пустельному місці, недалеко від берега, між двома колодами, трохи гілками прикидавши. І ніхто зі смоленців не відав про тіло убитого князя Гліба, де воно є. Бог же, що не покидає угодника свого, показав людям різними чудами тіло мученикове: то стовп вогненний являвся на тому місці, то свічки горіли, а часом спів ангельський чути було тим, хто поблизу проходив, худобу випасаючи. Тоді через якийсь рік ловці, що вистежували звірів, знайшли те чесне і святе тіло, що лежало ціле, ані звір-бо, ані птах не торкнувся до нього, ані жодного тління не було на ньому, і сповістили у граді. Громадяни ж, весь чин духовний і світський, вийшли з хрестами, взяли тіло страстотерпця, пізнали-бо, що то благовірного князя муромського Гліба Володимировича, на тому місці убитого, і принесли з шаною у град, поклали його в церкві. Бог-бо показав угодинка свого славного смолянам, як же ізраїльтянам колись Иосифові кості.

Окаянному ж Святополкові не досить було крови двох братів, святих страстотерпців Бориса і Гліба, але після убивства їх зразу простягнув убивчу руку і на третього брата — Святослава, князя древлянського, який, довідавшись про злість Святополкову, кинувся втікати в угри. Проте наздогнали його послані від Святополка убивці й убили в горах Угорських. Тоді Ярослав, князь Великого Новгорода, зібравши воєнну свою силу, пішов на Святополка, помщаючись за кров братню. І була боротьба велика і довга між Ярославом і Святополком десь до чотирьох літ: то Ярослав Святополка перемагав і проганяв, то Святополк, допомогу від ляхів здобувши, Ярослава долав. Тоді врешті переможений був Святополк на тому місці, де убив Бориса святого. Коли-бо Святополк, не раз від Ярослава переможений і прогнаний, втікав у печеніги і звідти знову на Ярослава у силі важкій прийшов, тоді Ярослав проти нього вийшов, став на Алті-ріці, де Борис святий списом проколений був, підняв руки свої до неба, помолився до Бога, зі сльозами кажучи: "Кров братів моїх взиває з землі до Тебе, Владико Господи, Боже мій, але прошу Тебе, Всемогутній Творче, Судде найсправедливіший, пометися за кров праведників цих, як же помстився Ти за кров Авелеву на Каїні, поклавши на ньому неприкаяність, так поклади неприкаяність на цьому окаянному Святополкові, щоб не зміг більше проливати крови братньої і християнської". Тоді сказав: "Браття мої, святі Борисе і Глібе, поможіть мені на убивцю цього гордісного". І, закінчивши молитву, сполчив воїнів своїх і мав битву із силою Святополковою, коли сходило сонце, була ж п'ятниця того дня. І билися обидві сторони сильно, і не було такої січі в Русі ніколи ж, за руки-бо бравшись, сіклися, і текла кров потоками по долинах, і ледве до вечора Ярослав здолав і стер зовсім Святополкову силу, і утік Святополк з малою дружиною з тої битви, і побіг в ляхи. Напав же на шляху на нього біс зі страху і розслабив кості його, що не міг він сидіти на коні, і на ношах його несли. Не міг же від хвороби на одному місці перебувати ніде, але все кричав до своїх: "Ось женуться за нами, втікайте!" І втікали з ним. Він же кричав знову: "Ось женуться за нами, втікайте!" І так від місця до місця втікали, несучи його. І пробігли з ним всю Ляську землю (гнаний-бо був гнівом Божим), допоки не прибігли в пустелю між чехами і ляхами, і там він прийняв злому життю своєму недобрий кінець: бісом-бо мучений, помер тілом, разом же й душею, загинув навічно, прийнявши у спадок геєну вогненну. Тіло ж його окаянне дружина його там же, де помер, землі передала, насипавши над ним могилу велику, яка й донині є, і виходить з неї сморід сильний, щоб явити помсту Божу на застереження поганим людям. Благовірний же великий князь Ярослав після війни зі Святополком прийняв цілком княжіння київське і, від війн відпочивши, почав питати про чесні мощі убитих братів, святих страстотерпців Бориса і Гліба: де і на якому місці покладені. Про святого Бориса зразу сказали йому, що у Вишгороді, у церкві святого Василія покладений. А про святого Гліба знали всі, що недалеко від Смоленська убитий, про тіло ж його, на якому місці покладене, ніхто з киян не знав, аж поки не прийшла вістка зі Смоленська до Ярослава, сповіщаючи, що чудесним знаменням об'явив Бог тіло святого Гліба, яке на пустельному місці довго лежало, і що чесно у град Смоленськ його перенесли. І зразу Ярослав послав єреїв і дияконів у Смоленськ, і, взявши звідти Гліба святого зі всілякою честю, поклали в корабель і повезли Дніпром до Києва. І зустрів мощі мученикові благовірний князь Ярослав з митрополитом, і з ігуменами, і зі всім духовним чином, і з багатьма людьми. І бачили всі тіло те чесне страдницьке цілим, без усілякого тління, що за такий час не пошкодилося, не почорніло, але біле було, наче в живої людини, і пахощі випускало, і дивувалися чудові тому. І понесли у Вишгород у церкву Святого Василія дерев'яну, розкопали землю і поклали в раці кам'яній біля брата його — святого Бориса. Бог же почав прославляти угодників своїх, явно показуючи, що удостоїв їх з ликами святих мучеників Царства свого Небесного: дав-бо мощам їхнім святим дар зцілювати недуги, і приходило багато хворих до гробу їхнього з вірою, і приймали недугам своїм зцілення, і поверталися здорові, славлячи у святих прославлюваного Бога.

За якийсь же час трапилося, з допусту Божого, що зайнялася церква Святого Василія, у якій лежали під сподом чудотворні мощі святих мучеників, нових чудотворців руських Бориса і Гліба. І не могли люди погасити церкви тої ніяк, зверху-бо зайнялася, виносили з неї всі ікони, і посуд, аж до малого, і нічого ж із речей церковних, що там були, не згоріло, лише сама церква, і так залишилися святі у гробі лежати без церкви. Але коли приходили з вірою люди, подавалися зцілення і знамення являлися, як же раніше на Смядині над тілом Гліба святого: то стовп вогненний, то свічки запалені видно було на гробі святих, а часом ангельські чути було співи, і багато людей на видіння те приходило туди. Прийшли ж якось варяги і ходили зі зневагою там, де лежали під землею чудотворні святих мучеників мощі. І коли один із варягів ступив ногами на гріб мученицький, раптом вийшов вогонь з гробу й обпалив йому ноги. Той же не міг стерпіти, закричав і скочив з місця того, і показав дружині своїй опалені свої ноги. І відтоді не сміли наблизитися до того місця, але зі страхом поклонялися.

Про це і про инші чуда, що були з гробу святих, розповіли великому князеві Ярославу. Він же зрадів душею, що братів його, які невинно постраждали, прославляє Господь, і те, що чув, розповів митрополитові Іларіону. Митрополит же, дякуючи Богові, що в землі нашій нових чудотворців прославляє, сказав до князя: "Раду добру і богоугодну даю тобі: щоб спорудив ти церкву над гробом чудотворців святих. І виймемо з-під споду нагору мощі їхні чесні, аби ще з більшим серцем приходили до них вірні люди й отримували прошене від угодників Божих. І сподобалася князеві рада митрополитова, і поспішив збудувати скоро церкву дерев'яну у Вишгороді над гробом святих мучеників, велику і гарну, з п'ятьма верхами. Розписав усю зсередини іконами і прикрасив її всілякою красою. Коли закінчена була церква зі всіма прикрасами і потребами, прийшов преосвященний митрополит Іларіон з клиром і всім освяченим собором, також і великий князь Ярослав зі всіма боярами і з великою кількістю люду, і відспівали всенічну в новій тій церкві місяця липня у 24-ий день, в який же колись Бориса святого убито, й освятили церкву. Після закінчення освячення звелів митрополит викопати землю над гробом святих, і, коли викопували, виходили пахощі з гробу. Викопавши, винесли із землі раки з мощами святих, і підійшов митрополит зі священиками, страхом і любов'ю дерзаючи, відкрили святих раки і бачили чудо преславне: тіла-бо святих цілі, нетлінні, лицями світлі, наче живі, виглядали, що всі дивувалися вельми. Сповнилася пахощів великих ціла церква, і поклали ті мощі святих з правого боку в церкві. І встановили в той день, 24-ого липня, святкувати пам'ять святих мучеників Романа і Давида. Ще коли були вони в церкві на Святій Літургії, чоловік один, кривий на обидві ноги, прийшов, повзучи, з великим трудом до церкви і просив, щоб дали йому наблизитися до чесних мученичих ковчегів, була-бо люду тиснява велика. І коли зблизився і торкнувся, з вірою молячись, зразу утвердилися йому ноги — благодаттю Божою і молитвами святих страстотерпців, і, вставши, ходив перед усіма. Те чудо бачивши, сам князь Ярослав, і митрополит, і всі люди віддали хвалу Богові і святим Його угодникам. Після Літургії ж узяв князь всіх на обід, і святкували свято, як же годилося. Багато в той день великий князь роздав з майна свого убогим, і сиротам, і вдовам.

Після переставлення великого князя Ярослава, коли літ досить минуло, коли вже постаріла церква, яку Ярослав збудував, тоді син його, що тримав велике Князівство київське, благовірний князь Із'яслав, збудував нову церкву, дерев'яну, велику, в ім'я святих, під верхом одним. І коли закінчена була церква, руські князі, сини Ярославові, зібралися у Вишгороді на перенесення чесних мощей святих страстотерпців Романа і Давида: Із'яслав Київський, Святослав Чернігівський, Всеволод Переяславський. Також і митрополит Георгій з єпископами: Неофітом Чернігівським, Петром Переяславським, Микитою Білогородським, Михаїлом Юріївським. Були й ігумени: преподобний отець наш Теодосій Печерський, Софроній, монастиря святого Михаїла, Герман, святого Спаса, й инші всі ігумени. І влаштували свято світле, і, взявши, чесні мощі спершу Бориса святого в раці дерев'яній несли. Перед ними йшли преподобні чорноризці зі свічками, після них — диякони, тоді — пресвітери, тоді — святителі, а після них ішли князі, несли на раменах своїх святі мощі і, принісши, у новій церкві поставили. Коли відкрили раку, наповнилася церква пахощами предивними, наче якийсь дим тонкий від мощів виходив. Те бачивши і вдихаючи, всі прославили Бога. А митрополита Георгія охопив жах, бо не мав твердої віри до святих. І впав ниць перед святими мощами, прощення просив. І, цілувавши Бориса святого, поклали в раку кам'яну. Після того пішли, взяли Гліба святого з кам'яною ракою і, поклавши на сани, везли. Коли ж були вже в дверях, стала рака непорушно, і звеліли людям кликати: "Господи, помилуй!" Коли ж молилися люди, зрушилася рака, і несли її, поставили зі святим Борисом і цілували святого Бориса голову, а святого Гліба руку, яку взявши, митрополит благословляв нею князів і людей. У той час князь київський Із'яслав мав якусь болячку на шиї, і боліла його голова. Узяв Із'яслав руку митрополитову з рукою святого Гліба, приклав її до болячки, і до голови, і до очей — і в ту ж годину зцілився. І всі прославляли Бога й угодників Його величали. Після Літургії ж обідали князі зі святителями разом, і великі милостині убогим роздали. І відтоді встановився празник Перенесенння чесних мощів святих страстотерпців і чудотворців руських князів Бориса і Гліба у 2-ий день травня, на пам'ять святого Атанасія, архиєпископа Олександрійського.

Невдовзі Святослав Ярославович, князь спершу чернігівський, тоді (після вигнання Із'яслава) київський, захотів збудувати у Вишгороді церкву кам'яну, гарну, святим мученикам Борисові і Глібу, яку заснувавши і з землі вивівши, переставився. Після Святослава ж знову Із'яслав прийняв престол княжіння київського і не дбав про церковне те будівництво, але й Із'яслав не в довгім часі помер на війні від рани. Третій брат — Всеволод Ярославович, князь переяславський — на великому княжінні київському сівши, вже перед кончиною своєю почав будувати церкву ту, що Святослав заклав, але, не закінчивши, переставився. Після Всеволода ж Михаїл Із'яславович, прозваний Святополком, князюючи в Києві, багатьма війнами у всі роки був обтяжений. І не докінчувалася та церква, у ті-бо часи погани укріпилися і багато насилля чинили християнам. Через те наче забули про ту церкву, також і про чуда святих мучеників, хоч і багато було. Після того Олег Святославович, князь чернігівський, Богом зрушений, докінчив і прикрасив церкву кам'яну у Вишгороді, яку раніше Святослав, батько його, будувати почав. Але Михаїл Святополк, князь київський, заздрячи Олегові, не захотів переносити мощів святих мучеників у ту кам'яну церкву. Після смерти ж князя Михаїла Святополка настав у Києві Володимир Всеволодович, прозваний Мономах. Він захотів перенести мощі святих страстотерпців Бориса і Гліба і сповістив про те по всій землі Руській, і зібралися до нього князі руські Давид і Олег Святославичі чернігівські із синами своїми, і з вельможами, і боярами, й инші князі з боярами своїми, і з усієї землі Руської сила-силенна людей зібралася. Також і митрополит Київський Никифор з боголюбивими єпископами Теоктистом Чернігівським, Лазарем Переяславським, Миною Полоцьким, Данилом Юріївським і з блаженним Прохором, ігуменом Печерським, Савою, ігуменом Спаським, Сильвестром Михайлівським, Петром Кловським, Григорієм Андрієвським і з иншими ігуменами й з усім освяченим собором. І не вміщав Вишгород зібраної влади і народу. Отож, у перший день місяця травня освятили церкву, і бенкет великий зробили того дня, і всі князі і святителі обідали в Олега, князя чернігівського, убогим же і подорожнім велику трапезу ставили три дні для частування. У другий же день травня, коли встановлено празник Перенесення чесних мощів святих князів Бориса і Гліба, після відспівування звичного утреннього правила (була ж тоді неділя Святих мироносиць) митрополит із єпископами і зі всіма пресвітерами і дияконами, одягнувшись у світлі священні ризи і свічки запаливши, покадили раки святих і поклали кожного на свої сани, на те приготовані й прикрашені. Були ж раки кам'яні, і везли князі з вельможами самі. Попереду ішов митрополит зі всім освяченим собором за своїм чином. Не могли ж не лише мощів святих везти, але ні самі ступити через велику кількість люду, що наступав і тиснув звідусіль. І звелів князь Володимир Мономах кидати срібняки в людей, і так ледве змогли привезти раку зі святим Борисом. Поставивши ж посеред церкви, пішли по святого Гліба. І таким же чином привезли, і при святому Борисі поклали. Була ж суперечка між князями: Володимир-бо Мономах благоволив, аби мощі святих були посеред церкви, і хотів склепіння срібне над ними збудувати, а Давид і Олег хотіли поставити з правого боку в камарі, де батько їхній Святослав Ярославович назнаменував. І сказав митрополит з єпископами: "Кидайте жереб для кращого знаття: де захочуть святі мученики, там їх і покладемо". І сподобалося слово це всім. І поклали жереби свої у вівтарі на божественній трапезі, і вийнявся жереб Давида й Олега. І поставили святих мучеників у камарі, на те приготованій, із правого боку. Володимир Мономах окував раки святих срібними дошками, й ікони святих зобразив на дошках і позолотив. Поставив же при раках і свічада срібні позолочені зі свічками, і всю камару позолотою прикрасив невимовно: любив-бо той благовірний князь красу церковну дуже і до святих мучеників велику сердечність з вірою мав. Робили ж ці святі угодники Божі і чуд багато, з них же тут деякі згадати належить.

Був у Вишгороді муж на ім'я Мирон, садівник. Він мав отрока, в якого була нога суха, скорчена, і не міг ходити нею, анітрохи не чув її, але зробив собі дерев'яну ногу, щоб ходити. Він завжди на церковне правило вдень і вночі в церкву святих мучеників Бориса і Гліба приходив і до гробу їхнього зі сльозами припадав, просив зцілення. Одної ночі явилися йому святі мученики і сказали: "Чому взиваєш до нас, чоловіче?" Він же показав їм всохлу ногу і просив зцілення. Вони ж перехрестили ногу його тричі. І коли збудився той хлопець зі сну, відчув ногу свою здоровою. І скочив, славлячи Бога, і розповідав людям, як його святі мученики Борис і Гліб явленням своїм зцілили. Розповідав же, що бачив, як ходив з ними і Георгій, той отрок, що впав на тіло святого Бориса, коли його вбивали, і простромлений був списом. Він свічку носив перед святими, видно було.

Сліпець один прийшов, припав до гробів святих. І цілував з любов'ю ковчеги, і очі свої прикладав, просячи зцілення, — і зразу прозрів, і всі прославили Бога і святих Його угодників Бориса і Гліба. Також кульгавий був один, який мав ногу, відтяту по коліно, і зробив дерев'яну ногу, погано на ній ходив, він прийшов до Вишгорода, перебував при церкві святих мучеників з иншими убогими, приймаючи на потребу від християн, що подавали милостиню. Був же в той час у Вишгороді старійшина садівників, якого кликали за світським звичаєм Ждан, а у святому хрещенні Микола. Він мав звичай щороку влаштовувати празник святителя Христового Миколая, годуючи убогих і подорожніх. Якось, коли відбувалося в домі того мужа на честь святого Миколая святкування, прийшли туди убогі. Туди прийшов і кривий один, сподіваючись щось отримати, сів перед хатою, і чомусь не дали йому ні їсти, ні пити. І був голодний і спраглий, тоді раптом втратив свідомість і бачив видіння таке: здавалося, наче сидить у церкві святих мучеників Бориса і Гліба, і побачив обох, що виходили з вівтаря і до нього йшли. Він же злякався сильно, упав ниць, і взяли його святі за руку й посадили. І почали говорити про зцілення його, спершу перехрестили його, потім ногу його пошкоджену ніби єлеєм помастили, розігнули коліно його. Усе ж те як уві сні бачив недужий, був-бо наче сплячий, впавши ниць у дворі Миколаєвому. Люди ж, бачивши, що він так упав, обертали його туди і сюди. Він же лежав, наче мертвий, лише душа його в ньому була і серце його в ньому билося. І думали всі, що вразив його дух нечистий. Тому взяли його, віднесли до церкви святих страстотерпців і поклали біля дверей церковних. І багато людей, що недалеко стояли, бачили річ дивну: від коліна кривого того почала з'являтися мала нога, наче дитина, і росла помалу, допоки не стала така, як друга. Сталося те за одну годину, і прийшов до тями чоловік той, перед тим кривий, почав ходити обома ногами, радіючи, і підстрибуючи, і хвалячи Бога, прославляючи ж цілителів своїх, святих страстотерпців, і про їхнє явлення перед усіма розповідаючи. Бачили ж те всі люди, великі похвали возсилали Богові, кажучи з пророком: "Хто може розповісти про силу Господню, розголосити усю славу Його". І знову: "Дивний Господь у святих своїх".

У граді ж Дорогобужі жінка одна працювала вдома у день святителя Христового Миколая, і явилися їй святі страстотерпці Борис і Гліб, грізно погрожуючи їй і кажучи: "Чому працюєш у день святого Миколи, хіба не знаєш, що Господь не терпить безчестя угодників своїх?" Те сказавши, розкидали хатину її. Жінка ж та зі страху була наче мертва, і потім ледве отямилася, і лежала цілий місяць недужа, і в тій хворобі всохла їй рука. Хоч і встала з хвороби, проте всохла її рука не зцілилася, і перебувала так три роки. Чула ж про одного чоловіка, який покручені руки і ноги мав і прийняв зцілення від святих мучеників Бориса і Гліба. Прийшла і вона до Вишгорода в день передпразника Успення Пресвятої Богородиці. І сповістила про себе пресвітерові Лазарю, який був начальником клириків церкви святих мучеників. Він же звелів їй перебувати цілу ніч при церкві. Зранку ж ішов клир з хрестами з усіма людьми до другої церкви, яка була Пресвятої Богородиці. Підійшла жінка до Лазаря-священика і розповіла йому сон свій, кажучи: "Цієї ночі, коли я сиділа при церкві і задрімала, стали переді мною два юнаки гарні і сказали мені: "Хто тебе тут посадив?" Я ж відповіла їм: "Лазар-священик звелів мені, сказавши: "Сиди тут, може, Бог, молитвами святих мучеників, зцілить тебе". І коли те сказала до них, зразу старший з них зняв перстень з руки своєї, дав мені, кажучи: "Вбери на руку і перехрестися — і зцілиться тобі рука". Це почувши від неї, Лазар звелів жінці в тій же святих мучеників церкві бути на Літургії: хотів-бо після Літургії помолитися за неї і помазати святим єлеєм всохлу руку її. І коли після того як відспівали трисвяте, почали співати прокимен, перед читанням апостольського послання "Величає душа моя Господа", зразу суха рука жінки тої стала здорова — і почала жінка велегласно славити Бога і святих чудотворців угодників Божих Романа і Давида. І всі з подивом возсилали славу Богові.

Також сліпець один, приходячи до церкви святого великомученика Георгія, просив прозріння осліпленим очам своїм. Коли він так довгий час робив, однієї ночі уві сні явився йому святий великомученик Георгій, кажучи: "Чому взиваєш до мене, чоловіче? Якщо прозріння потребуєш, я тобі повім, де маєш те отримати: іди до святих мучеників Бориса і Гліба, і вони дадуть тобі прозріння, їм-бо далася від Бога благодать зцілювати в землі цій Руській всілякі недуги". Збудився ж сліпець зі сну, вирушив у путь, ведений, і прийшов до Вишгорода, перебував при церкві святих мучеників декілька днів, припадаючи до гробів їхніх і молячись, — і отримав прошене, відкрилися-бо йому очі, і став зрячий, і славив Бога і його угодників. Розповідав же людям про видіння, яке було йому від святих мучеників, як, прийшовши до нього, обидва перехрестили тричі його очі — і так він прозрів.

Зроблено наклеп було колись перед великим князем київським Михаїлом Із'яславичем Святополком на двох мужів неповинно. Князь же, повіривши оббріхуванню, не роздивившись, що є насправді, звелів обох мужів тих обмовлених залізними закувати веригами і вкинути до темниці у Вишгороді. Тоді иншими багатьма ділами в управлінні князівському своєму був зайнятий, забув про тих мужів, у темницю вкинених. Вони ж немало часу перебули в путах, всі їх покинули і забули, нізвідки не мали надії на звільнення своє. Знаючи, що в бідах швидкими помічниками є святі мученики Борис і Гліб, на них у Бозі надію склали, і прикликали їх у молитвах своїх, і щонеділі подавали сторожеві своєму гривні, аби той, просфору і свічки купивши, відносив у церкву святих мучеників. Коли багато часу минуло і ті у великій печалі й тузі були, однієї ночі явилися їм у сонному видінні святі мученики Борис і Гліб і поламали окови їхні. Коли ж мужі ті зі сну збудилися, один з них на своєму місці в темниці був, проте без кайданів, а другий опинився за темницею, лежачи, й окови його були розбиті. Також і окови друга його розбиті при ньому лежали, і видно було, що темниця замкнена твердо, як же й була, і запечатана виглядала. Тому, вставши, настрашений муж той збудив темничного сторожа, і був сторож у великому страху і жаху, дивуючись, як в'язень вийшов з темниці, коли двері були твердо замкнені й запечатані і печать була ціла, і питав його, як вийшов. Той же казав: "Пустіть мене спершу в церкву на утреню, хай поклонюся святим чудотворцям Борисові й Глібу і поцілую святі їхні ковчеги, тоді розповім, що було". Пішов же до церкви зі сторожем, впав перед ковчегом святих, голосно возсилаючи славу Богові й відда ючи дяку визволителям своїм чудесним — святим страстотерпцям Романові й Давиду. Тоді, вставши, почав перед усіма розповідати про своє звільнення так: "Коли ми спали в темниці, бачили у видінні, що раптом знято було дах в'язниці, і побачили святих мучеників Бориса і Гліба, які зверху приходили до нас і говорили: "Чому тут перебуваєте?" І відповідали ми: "Така воля князя, але наклеп на нас вчинено". Сказали Ж святі: "Ось ми прийшли, аби звільнити вас із темниці, бо взиваєте до нас". Тоді сказали до мене лише: "Ти зразу йди до церкви нашої і розкажи, що бачиш нині, а цього друга твого, як маловірного, залишаємо ще в темниці, проте звільнивши з кайданів, — на покарання маловірства його і на запевнення инших допускаємо на нього сліпоту очей на якийсь час. Ми ж нині відходимо до Грецької землі і через три дні знову сюди прийдемо і зробимо так, що він прозріє. Підете після того обидва до князя й скажете йому: "Нащо таке погане робиш, не роздивившись, де правда, мучиш людей неповинно? Якщо в тому не виправишся, то багато зла прийде на тебе". Коли так промовили до нас святі, невидимі стали. Я ж, — сказав звільнений в'язень, — після такого видіння збудившись зі сну, не відаю, як опинився за темницею, лежачи, і пута мої і друга мого розламано і при мені покладено. Якщо ж хочете точніше довідатися й більше впевнитися в тому, що я кажу, то йдіть до темниці". І пішли з ним усі, що були в церкві, і побачили двері темничні й печаті цілі, окови ж зовні лежали розбиті, і, дивувавшись, прославляли Бога. Сповістили ж те зразу старійшинам градським, і прийшли вони, відчинили темницю, і знайшли другого в'язня, який сидів без оков, незрячий же очима, і відпустили обох з темниці. Був же день четвер, і прийшли обидва в церкву мучеників святих, не відходили від неї аж до дня недільного, дякуючи за звільнення, прозріння ж очам осліпленим просили. У день недільний сліпий той муж, припадаючи до гробів святих, молився, голосно взиваючи, що втомилися клирики від зойків його і казали: "Відведіть сліпця того звідси, бо співати неможливо, зойки його спів заглушають". Проте він залишився, припадаючи, і б'ючись, і взиваючи до святих: "Помилуйте мене, чудотворці святі, просвітіть очі мої, як же ви обіцяли".

Тоді раптом обернувся до людей і промовив, кажучи: "Взивайте "Господи, помилуй" і дивіться на милість Божу і чудо святих мучеників — ось-бо бачу!" І стали очі його здоровими, наче ніколи сліпоти і болю не мали. Тоді всі великими голосами прославили Бога і святих страстотерпців і чудотворців руських. Пішли ж мужі ті до князя Михаїла Святополка і все бачене, і чуте, і те, що сталося з ними, детально розповіли. Князь же здивувався і вжахнувся через преславне те чудо, і виправився з того часу, і не вірив швидко наклепам, не передавав на кару без розгляду і точного дізнання щодо правдивости, до святих же мучеників часто у Вишгород приходив і з любов'ю поклонявся чесним їхнім мощам.

У великоросійському славному граді Володимирі Заліському, коли княжив Всеволод Юрійович, онук Володимира Мономаха, збунтувалися на нього два братаничі його — Мстислав і Ярополк Ростиславовичі, яких із Великого Новгорода прикликали таємно ростовці, щоб княжили в них. Вони піднялися раттю, пішли на Всеволода, дядька свого, у град Володимир, хотівши його з батьківщини його вигнати, собі ж здобути владу велику. Була ж битва велика з обох боків, вразив Ростиславовичів Всеволод, і живими взяв, і в град Володимир привів. До них же Всеволод приставив сторожів, але дав їм ходити по волі. Володимирці ж, бачивши князів тих взятих, не в поруб посаджених, але що ходять на волі, вчинили галас і прийшли у двір князя свого Всеволода зі зброєю, викрикуючи й кажучи: "Чому, княже, тримаєш ворогів наших не в ув'язненні, але на свободі. Або смертю їх покарай, або осліпи, або нам віддай". Князь же, добрий серцем, не хотів зла вчинити взятим у битві князям, але задля людей звелів посадити їх у поруб, аби стишився бунт людський. Мало часу минуло, знову володимирці здійняли шум, кричачи на великого князя Всеволода: "Видай нам Ростиславичів, хочемо їх осліпити". Великий князь Всеволод сумний був, але не міг народного бунту стримати, і пішли люди, розкидали поруб, взяли Мстислава і Ярополка, осліпили їх і відпустили. І так бідні Ростиславичі Мстислав і Ярополк хотіли більшої слави і влади, а стали принижені й осліплені. Пішли ж до Смоленська і прийшли на Смядин у церкву святих мучеників Бориса і Гліба, був же тоді празник убивства Гліба святого, у 5-й день вересня. І молилися старанно до Бога з усього серця, і святих мучеників, як родичів своїх, прикликали на допомогу, щоб полегшили їм біль їхній: гнили-бо їм очні рани. Коли молилися до них, спершу зменшився біль, тоді, понад надію, і зцілення з прозрінням очей дарувалося. І бачили ясно, почали перед усіма славити Бога й дякувати Йому, і Пречистій Богородиці, і святим руським чудотворцям Романові і Давидові, і пішли собі, радіючи, і про милість і милосердя, які сталися з ними молитвами до Господа святих мучеників, всюди проповідували.

Старець один за давніших часів, на ім'я Мартин, був у граді Турові. Раніше був кухарем у єпископів турівських Симеона, Ігнатія, Йоакима і Георгія. Звільнив єпископ Георгій його від служби тої через старість. Тоді монаший на себе прийняв образ і перебував у єпископському монастирі при церкві святих мучеників Бориса і Гліба, сам у келії жив. Його боліло часто нутро, і тоді лежав старець, кричачи від болю, не міг встати й послужити тілу своєму. Якось же хворий був тою недугою і лежав у келії, знемагав від спраги, ніхто не відвідував його, бо в той час була вода велика навколо монастиря того. На третій же день увійшли до нього святі мученики Борис і Гліб явно, у своїй подобі, як же на іконі зображені, і сказали: "Чим хворієш, старче?" Він же розповів їм про недугу свою. І сказали йому: "Чи хочеш води?" І сказав старець: "О Господи мій, уже давно її спраглий". Тоді один з них взяв відро, приніс води, а другий наповнив кухоль і напоїв старця. І сказав старець: "Чиї ви, діти?" І відповіли йому: "Ярославові брати ми". І думав старець, що з князя Георгія-Ярослава дружини, сказав: "Бог нехай створить вам многая літа, пани мої, візьміть собі самі хліб і їжте, бо я не можу послужити вам". Вони ж сказали: "Хліб тобі буде, ми ж ідемо. А ти не хворій більше, але спочинь". І зразу невидимі стали. Старець же виявився здоровий і зрозумів, що то було відвідання святих мучеників Бориса і Гліба, і, вставши, прославив Бога й угодників Його і відтоді ніколи не хворів тою недугою, але перебував далі здоровий і розповідав братам про дароване собі зцілення від святих мучеників, які очевидно явилися йому.

Благовірний князь Олександр, прозваний Невським, коли княжив у Великому Новгороді, мав війну з німцями. І коли з військом своїм прийшов на ріку Неву, один із його воїнів, Филип на ім'я, муж богобоязливий, маючи доручену собі нічну варту, бачив (сходило вже сонце) на воді корабель і посеред корабля святих мучеників Бориса і Гліба, що стояли в одязі червоному, веслярі ж сиділи наче млою одягнені. І сказав святий Борис до святого Гліба: "Брате Глібе, ходімо скоро, поможемо родичеві нашому князеві Олександру на несамовитих німців". Те видіння воєвода розповів князеві своєму. І в той день князь Олександр, допомогою святих мучеників Бориса і Гліба, переміг і здолав німецьку силу. Короля їхнього сам поранив мечем в лице і з торжеством у Великий Новгород повернувся.

Так само, коли після того нескоро великий князь московський Димитрій мав битву з царем татарським Мамаєм, сторож нічний Тома Хлацибіїв бачив відкрите від Бога йому видіння таке: на висоті хмару прекрасну видно було, і ось наче якісь полки вельми великі зі сходу виходили. З південного боку прийшли два юнаки світлі, які мали в руках своїх свічки й мечі оголені гострі, це ж були святі мученики Борис і Гліб. І сказали полковникам татарським: "Хто вам наказав батьківщину нашу, Господом нам даровану, нищити?" І почали сікти супротивних, що ні один з них цілим не залишився. І зранку сторож той розповів великому князеві видіння своє. Князь же, очі свої на небо звівши й руки піднявши, зі сльозами почав молитися, кажучи: "Господи Чоловіколюбче, молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, поможи мені, як же Мойсею на Амалика, як Давиду на Голіята, як Ярославу на Святополка і як прадіду моєму великому князеві Олександру на короля німецького, так мені на Мамая подай допомогу". І того дня великий князь московський Димитрій, допомогою молитов святих страстотерпців Бориса і Гліба, переміг Мамая, царя татарського, як же про те простора є історія. Та й инших багато чудес святі мученики й чудотворці руські Борис і Гліб, у святому хрещення наречені Романом і Давидом, зробили і нині тим, що призивають їх з вірою, роблять, на славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого нині і на безкінечні віки. Амінь.