Життєві аналогії

VII

Наближалися осінні дні сліз і плакучого туману, посіяного дощем. Непомітно й швидко щезала розкішна пора в «багрець і золото» одягнених лісів. Давно облетіло і втопталося в жовтий пісок жовте й червоне листя, давно зблідла й зморщилася зелень трав. Гілки оголилися. Посумніли всі квітники, і коли де-небудь ще бачило око пізню самітню квітку,— ставало жаль її. Щезли фарби, картина пожухла. Сірими плямами стелилося небо, мокрий паркан здавався важким, як кам'яний, а коли на оголену високу гілку тополі сідала ворона і, кракаючи, повертала голову в якийсь бік, — здавалося, мов справді вона несе з собою смерть туди, і з кожним звуком «кра» десь щезає ще одна фарба, вмирає ще одна квітка.

Непривітно стало в полі. Скісний, надоїдливий і тонкий дощ розмочив землю, колеса в'язнуть у грязюку по самісінькі вісі. Віз вибирається з колії на стерню,— і довкола особливо грузьких місць по обидва боки дороги видко великі чорні кола. Важко ляпає величезний чобіт у калюжу, — то коло воза йде селянин і що-хвилі нокає на шкапу; а вона, мокра й спітніла, вся аж вилазить зі свого драного хомута, а гострі кості шпичками лізуть з-під обвислої кожі.

А на хуторі, що відбився геть далеко від проїзджого шляху і в'яжеться з ним ледве помітною в полі дорогою, вже зовсім сумно. Скоренько в присмерку доїть баба своє коровеня; босе дівча заспівало якусь пісеньку, але холодно в ноги, і пісня перервалася, а дівча, прикусивши посинілу губу, біжить до хати. Скоро насунеться й вечір осінній на самітній хутірець. У хаті запалять сяке-таке світло, і коротким снопиком протягнуться промінчики в дворі перед вікном, освітять лохматого пса, що вгрівся на призьбі, розбитий черепок, половину великої калюжі — й більше нічого. А закриють ставні — і зовсім порожньою здасться мокра хата. Навіть дим, що так весело й швидко летить у небо літнім ранком, немов ховається тепер і боязливо крутиться коло бовдура. І здається, що то не господиня запалила в печі, щоб зварити вечерю, а вбійники палять жертву свого злочину, спішно підкладаючи сирих дров.

А коли прийде вже ніч,— глухо почне блукати ворожий вітер довкола хати, шукаючи щілини, в яку можна було би влізти. Завиє він у незатканім бовдурі, засвистить тонко й різко в гілках голої вишні,— і мала дитинка зігнеться в клубочок під свитиною.

— Мамо... мамо,— буде просити шепотом.

— Чого тобі?

— А вовки не прийдуть до нашого хліва, як позаторік?

— Чого там вони прийдуть... спи.

Але не спиться стривоженій дитині. В кожнім звуку за вікном чується їй вовчий кіготь, а в виттю вітру голос голодного звіра. А коли пес, почувши чиїсь кроки коло воріт, з голосним гавканням зіскочить з призьби й побіжить геть,— жах в кінець обхопить дитячу душу, серденько так часто-часто застукає в грудях... А в хаті душно, пахне кожухом і свіжо-випеченим хлібом. Чути, як хропуть батько, чути, як дихає матір... У вікно стукає й стукає, шепочучи, дощ. Він то засипле-засипле дрібно, придавлений вітром, то знову наче затихне, зідхне.

Майже всі птиці відлетіли вже в вирій. То, було, часто видно ранком, як вони збираються на раду, і кричать, і свистять, і суєтяться, а потім, знявшися, полетять... туди, де тепло, де сонце. Міцні й здорові летять попереду, зрівноважено й спокійно махаючи крилами; за ними летять і ті, що не знають самі дороги, і ті, що прихоріли трохи або слабші взагалі; на самім заді летять ті, що може й не долетять, куди треба, згинуть по дорозі. І з яким тривожним неспокоєм дивляться вони на передніх, як без порядку тріпочуть своїми крилами, стараючися не відставати від сильних, здорових.

І міряють дорогу в вирій птиці що-року, кидаючи незрозумілий докір униз усім тим, хто вічно мириться з тьмою й не насмілюється навіть спробувати утворити собі сонце. Підійми голову —і почуєш докір той. Сторож у ночі, обходячи ліс, зупиниться десь серед поляни й прислухається... Величньо, знайомим шумом усе шепоче щось ліс, залепече мокрий листок, але... ще щось чути... Де?.. Це там, високо-високо, невидно очам, летять у світлий край журавлі й курликають... М'яко так, ніжно... Будять тоску в душі...

І стоїть загорілий міцний лісник, слухає... І не знає, що в цю ж саму хвилину в шумливім, залитім вогнями місті, серед грюкоту екипажів, якось вибралася така тихенька хвилька,— і зупинився на вулиці стомлений висмоктаний машиною робітник. Він теж почув журавлів,— і стогоном, сльозами, скаргою впав той звук на обезсилену душу. Згадався й поля простір, і шепіт верхів дерева в лісі, і молодість, погасла безповоротно молодість...

Сірим ранком на лісовій поляні зібрався гурт птиць. Тут були й старі, і молодші і ті, що тільки цього літа побачили світ. Усі зібралися коло одного куща й жваво про щось щебечуть. То одна вискочить вперед, щось крикне, то друга. Самчик просторо й важно почне щось доказувати, а потім нараз ціла група гарячих голів защебече, замахає крильцями, щоби звернути увагу на свою пропозицію, але на них накинуться всі збори, усі присутні закричать, змусять умовкнути. І знов виступають промовці, спокійні й поважні, аж поки знов якийсь недисциплінований парламентарно член не викрикне щось із купи — й сховається за спини.

Але що ж оце трапилось тут коло цього куща? Буденна драма: одна птичка не може летіти. Дуже пізно, бо вдруге знесла вона свої яєчка, і от тепер, коли все нове покоління давно вже літає, — вона все ще сидить на своєму гнізді. Їй радять кинути все Й летіти. Вона й сама вся рветься звідси, бо холодно тут і страшно самій. Але... під пузцем пригрілися яєчка й не пускають. І полетіла б вона в перших рядах, але ж тоді вітер обвіє, дощ обмочить її скарб,— і пропадуть, усі п'ятеро пропадуть...

Сьогодні послідній день. Більш чекати неможна. Вже й так відкладали, відкладали, а далі нікуди. Холодно вже, дощ мочить крила, трудно шукати покорму, і з кожним днем все більш тягне до тепла. Усі злетілися сюди, умовляють, доказують, силою намагаються стягти з гнізда, — ніщо не помагає.

Де-кого все те панькання починає вже обурювати. Найнетерпеливіші вже кричать, що пора перестати звертати увагу на дурну впертість. Востаннє підходять найближчі, востаннє просять, — все даремно.

Ну, коли так, то й так. Усі збилися в одну величезну купу, защебетали, закричали, — і в обсудженню планів перельоту, в останній нараді забули про подругу, мов би її й на світі не було. Кожний тисся до середини кола, до центра життя й руху; кожному хотілося заявити себе як найбільше рішучим і смілим.

Все закінчено вже. Усі думки висловлено, усі слова сказано. Летіти!.. Треба летіти!.. В останньому пориві любови ще підбігає то одна, то друга попрощатися, а голова колони вже шумно піднялася, уже над деревами,— і всі спішно, штовхаючися й налітаючи одне на одне, спішать услід. Кожному страшно відстати.

Великими, повними тоски очима проводить пташка усіх милих, рідних. Крикнути хочеться вслід посліднє слово прощання, кожний нерв тремтить, серце швидко-швидко б'ється. А зграя все далі й далі... Прощайте... прощайте!..

З тривожним покриком о поміч спішать немічні. Невимовним жахом наповняються їх серця,— і вони напружують усі сили. От одна... Літом охотник перебив їй крило. Якось воно загоїлося, і пташечці здавалося, що вона може летіти з усіма. Піднялась разом, але... скалічене крило дало себе знати,— і з жалібним писком впала бідна пташина вниз. Впала боком на землю, піднялася й бігла, бігла услід за сестрами. Кричала скільки сили, щоб зачекали трішечки, тільки зачекали, бо вона зараз, от зараз... І бігла, бігла, натикалася на сучечки, підмахувала собі здоровим крилом, але ніхто й не чув і не бачив її.

А в середині самітнього півоголеного куща сиротливо сиділа всіма покинута пташка. Пішов дрібний дощик, заторохкотів по листочках. Сумним посвистом дав про себе знати вітер. Холодно-холодно стало в лісі... Пташка підвернула голівку під крило, і тихо попискуючи, ще міцніше притулилася до теплих яєчок.

Та пожалій її, боже!.. Літо тепле утвори над нею своєю всемогутністю. Сонцеві скажи гріти цей кущ, щоб засяв він квітками серед зими й захистив цю матір і її дітей!

Велика панська усадьба в одному з привітних сел нашої України спішно прибиралася, доводилася до ладу, бо через два дні чекали приїзду самих панів.

Коншіни — це була колись багата фамілія, що володіла тисячами кріпаків, тисячами десятин землі. Тепер, після скасування кріпацтва, багацтво поменшало, але все ж і в зменшеному вигляді всього було більш, ніж досить. Сам добродій Коншін «действительный статский советник», зоставався ще в Петербурзі, а сім'я — жінка, дочка Соня, дев'ятнадцяти років, і підліток гімназистка Вірун, як її всі називали, мали оце приїхати через два дні.

Тут, у цьому багатому маєтку, все ще було так, як за часів кріпацтва, ніщо не нагадувало «епохи великих реформ», наче історія летіла мимо цього красивого бідного українського села. Величезний міцний панський будинок з фронтонами, під'їздами, баштами й різними ставнями, так само був повний слуг, покоївок, буфетчиків, дворецьких; на стайні, як і півсотні літ тому, стояли десятки коней, за котрими дивилися кучера, конюхи, хлопці-стаєнні. На розкішних просторих луках коло річки паслася скотина; там бігали пастухи, підпаски. Навіть у відносинах панського дому до маленьких хаток села мало що змінилося на перший погляд: так само мужики йшли на роботу, як давніше йшли на панщину; так само приходили до управителя за всякими потребами, скаргами; так само баби несли до двору полотно, масло, яйця, ягоди. Раби кнута стали рабами капіталу, але від того їм не стало легше, бо «право» в них усе ж зосталося тільки одне — це право на власну смерть.

Коли що й змінилося, так це тільки... сад. Він став ще густіший, ще розкішніший. Люблю я такі сади, що йдеш, ідеш у нім, заплутуєшся серед стежок, мов у зачарованому лабіринті, і непомітно від розбитих на англійський спосіб доріжок, квітників і клумб доходиш до справжньої пущі з терновими та глодовими кущами. Направо березова алея, ще далі алея пірамідальних тополь; а там десь кам'яний з фантастичними вигибами грот, з фонтаном і водоспадом, швайцарська хатина, альтанка в китайському стилю, статуї грецьких та римських богів, — аж дивно, що все те може належати одній людині.

А ще далі — ажуровий паркан і за ним овочевий сад. ! чого-чого там немає! Скільки вишень, груш, яблунь, абрикосів! Скільки порічок, аґрусу, клубники й усяких інших ягід. Цілі плантації засіялися червоними, жовтими, зеленими плодами, очі розбігаються, що не знаєш, куди раніше дивитися, що насамперед зірвати.

І от тепер уся усадьба, розпочинаючи від кімнат у домі, розписаних ще сто літ тому кріпаком-малярем, і кінчаючи закутком у хліві та найдальшою доріжкою в саду, — все те чистилося, прикрашалося. Може, як би їхала тільки сама бариня з дочками, може й не було б такої заварки; але кілька день після женщин мав приїхати сам Іван Петрович, а він любив, щоби в нього все було «comme il faut». Він звик у себе в департаменті підіймати голос перед забитими чинушами, — і тої ж тактики тримався й у себе в маєтку: кричав за помічену гілку на стежці в саду, за розбите скло в оранжереї, і внутрішньо задовольнявся, коли бачив, як перед ним тріпотять та низько кланяються. Отже, аби не тремтіти та не кланятися, усі слуги, як то кажуть, з ніг збивалися, вдесяте перечищаючи, перетираючи кожну річ в межах свого «департаменту». Економка та управитель, яким зимою, правду кажучи, тільки й діла було, що скаржитися своїм гостям на нестерпучу важкість своєї роботи, тепер уже дійсно не знали спокою.

І в домі, і надворі, і в саду — всюди суєтилися й копалися люди; чулося безпереривне гудіння, і що хвилинки доконче хтось лаявся, бо лаявся кожний, хто чув за собою право приказувати хоч одній людинці. Кількість лайливих слів росла в пропорції до числа підлеглих; отже, економка й управитель, що стояли вже на вершку гієрархічної драбини, просто переривалися від натуги, втративши навіть здібність говорити по-людськи. І що ближче насувався отой четвер, що мали приїхати пани, то дужча ставала сутнява та помітніший неспокій: економка по двадцять разів бігала до льоху, щиро дивуючися, куди ж це справді, ділося вино; садівник зі своєю незмінною цигаркою в зубах, мало не від схід сонця, починав лаятися з робітниками, з дівчатами-полольницями, сам підв'язував деревця, підіймав кущі квіток, додаючи їм найпоказнішого вигляду. Уся усадьба ворушилася, мов величезний муравник; усі були схвильовані, починаючи з головних персонажів і кінчаючи худорлявою дівчинкою Мархвою, що мала за обов'язок мити (а властиво — облизувати) тарілки та виносити помиї.

Але от, нарешті, прийшов і четвер. Ще за-темна встав кучер Пилип та вдвох зі своїм помічником Семеном узявся за призначених до виїзду коней. Робота йшла так усердно, що бідні коні аж хиталися, мов від вітру, під могутніми руками кучерів. Зате ж і блищали потім, наче викупані! Фаетон та на шість місць «лінейка» давно вже виблискували своїми вимитими боками й колесами. Коли все було готове, Пилип одягся в новий армяк з величезними круглими ґудзиками, якось владив руки в білі нитяні рукавички, на голову начепив надзвичайної якоїсь форми кучерський бриль;—і його хохлацька пика почала робити сугубо комічне вражіння в тім наряді. Але то на сторонній погляд; пани ж Коншіни, само собою, не мали потреби придивлятися до таких дрібниць, та зрештою й не могли, бо й не уявляли собі кучера «порядного виїзду» не в «армякє» зі шкляними ґудзиками. Власне, треба було дякувати, що їм не прийшло на думку тримати в себе в маєтку англійський виїзд, а то вони напевне звеліли б оцьому самому Пилипові виголити підборіддя, зоставивши ковбаски на щоках, нарядили б його в який-небудь смокінг та циліндр із жовтими крисами, в руки дали б жокейського хлиста та й висадили б отаким опудалом на козла. Але найдивніше всього те, що й сам Пилип почав би з себе корчити справжнього англійця, як оце тепер удає «руського», стараючися говорити «пакєда», «аттєда», «нікада» і т. ін.

Пилип сів на козла, підібрав віжки. Семен оправив шкіряного фартуха та здмухнув якусь невидиму пушинку, що насмілилася сісти на сонцеподібне крило; потім і сам почав важкувато моститися на козла лінейки. Економка (вона чомусь вважала за свій обов'язок бути присутньою при церемонії запрягання та наставляти кучерів на добрий розум) зідхнула й прорекла:

— Ну, з богом... Дивись же, Пилипе! — на що Пилип лише посміхнувся кутиком уст. Фаетон зрухнувся з місця і, м'яко коливаючися, виїхав у широко розчинені ворота; за ним поповзла запряжена парою лінейка. Микитка, «поварячий син», як його звали на кухні, звикши за зиму проїздитися на задках, погнався було й тепер за екіпажами, але економка так крикнула на нього, що він не знав куди тікати.

А наймити тим часом посипали майданчик перед домом найжовтішим з усієї околиці піском, садівник давав кінцеві штрихи кущам жоржини, канни, рицинуса та велів побризкати газон з кишки, хоч на траві ще блищала роса. На терасі, що розкішними широкими сходами спускалася в сад, уже був накритий стіл; пишний, м'який домашній хліб був щільно накритий рушником, і пара горобців, що звикла літом підживлятися на терасі, даремно стрибала коло кошика,— рушник був занадто добре підіткнутий, і під нього аж ніяк неможна було підлізти. Ображеній парі нічого більш не зоставалося, як зробити негречність на сніжнобілу скатертину й відлетіти пріч.

— Ах, ти ж, господи милостивий... Ну, не проклята ж тобі птиця!— з досадою говорила «покоївка», вдесяте виходячи подивитися, чи все на місці. На ній було світло-блакитне вбрання, біленький фартушок, і суетливо бігаючи з одної кімнати до другої, від буфету до столу й назад, вона робила вражіння блакитної квітки, що її кидає вітром з одного місця на друге.

З кухонного димаря давно вже потягався сизий димок, а в одчинені вікна нісся дрібний перебор ножів,— то повар Андрій Семенович, принаряджений у білий ковпак і такий же жилет, сік гав'ядину на котлети і, вибиваючи дрібно по дошці, сам любувався своїм умінням, як артист звуками улюбленого інструменту. Довкола нього працювала ціла армія: на одній лавці чистили картоплю, на другій готовили зелень, на столі місили тісто для пиріжків, — обід мав бути, як слід, бо всім відомо було, що пани ніколи не приїздять самі. Та й взагалі розпочався сезон обідів, сніданків, вечер і всяких інших їдових розривок дачного життя багатих людей.

Але ось Микитка — він за власною ініціативою, відчуваючи загальний настрій та серйозність моменту, виліз на паркану найвищому місці — стрімголов викотився на середину двору з криком: «їдуть... їдуть!..» З розгону наскочив на поливальницю, перекинув її й сам перекинувся. Садівник зараз же хотів був воздати належну мзду, але поки він розігнався, Микитки вже й слід загубився.

Усе засуєтилося, забігало. Несли самовар, якісь тарілочки, звідусюди повитикалися лакеї, горничні, куховарки, сторожі, конюхи, і ще безконечна кількість усякого народу, що годувався й зодягався коло багатих панів, благо пани ці не вели обрахунків, просто не бажаючи займатися такими пустяковими питаннями. А через широко відчинені ворота прибували сусіди: баби з дітьми, якісь бездільні мужики, дівчата,— і скоро ввесь двір наповнився різно-кольоровими плямами спідниць, хусток, сорочок. Чувся безпереривний шепіт, усі голови були обернені в один бік; і в цю хвилину, дивлячися на всіх оцих «дворових», на обличчях у яких було вирито готовість зараз же кинутися цілувати панські руки,— ніщо не нагадувало в цім дворі маніфеста так званої волі.

Показався фаетон. Пилип сидів, рівно витягши руки, наче совершав яке таїнство. Вірун уже стояла на підніжці й ще здалека махала комусь хусточкою, не звертаючи уваги на чиюсь руку, що смикала її за рукав. За фаетоном, побрязкуючи своїм піддужним дзвінком, важко різала пісок лінейка. Усі шість місць на ній були зайняті. Там сиділа подруга Соні Катя Борвіч, що скінчила гімназію в минулому році (Соня зосталася на другий рік); молоденький і веселий, як теля, студент Семененко; один учитель гімназії й ще один юнак без певних кваліфікацій: він мав щастя бути єдиним сином багатого цукрозаводчика, і власне з тої причини міг «відпочивати» скільки вгодно. Він і зараз від чогось відпочивав.

Тут же примостився давній приятель самого Коншіна — Леонід Павлович Бординський; він був колись маєтною людиною, але його гроші невідомо коли, і невідомо куди, і невідомо яким шляхом упливли; і то справді невідомо: він і не пив багато, і сотень не кидав циганкам та балеринам, але грошей під старість у нього все ж «не оказалось». І от тепер він жив тим, що по шматочку продавав недоїдки та по черзі їздив гостювати до своїх численних приятелів. А що був людиною веселої вдачі, то його всюди приймали охоче.

Коло нього на лінейці пишно возсідала дама, особа з «томним» голосом і ще більше томним поглядом. Ці особи вміють говорити тільки про свої хороби, добрий тон та про свою багату й чиновну рідню. Звали цю ходячу клінічну археологію Зоєю Володимирівною. Вірун правду казала, що як би Зої Володимирівні підкласти під сорок перин дрібну горошину (сказавши їй про те), то вона напевне встала б на другий день, охкаючи від кольки в боці.

Фаетон гордо підкотився до під'їзду. До пані Коншіної підбігли дві покоївки й підтримували під руки. Пані велично вилізла з екіпажу і, милостиво простягнувши руку для поцілунків, кричала комусь:

— Дивіться, дивіться, панове! Вони в жоден спосіб не можуть відвикнути від старих своїх звичаїв. Правда ж, це дуже смішно?

А двірня кидалася до руки. У всіх чомусь були радісні обличчя, масляні очі, усіма заволоділа якась екстаза цілування рук,—і з різними притворами, прицмокуваннями, ці люди готові були цілувати руки в усіх присутніх по кілька разів. Але коли серед усього цього гомону, улесливо-веселих окриків, хтось схопив за руку Катю Борвіч і почав тягти до губів, дівчина майже зі страхом висмикнула руку й перша, наче тікаючи, збігла на сходи. За нею вже потягнулися всі. Коло дверей Катя зупинилася, щоби пропустити мадам Коншіну, яка, входячи в обов'язки господині й велично поводячи рукою, говорила:

— Милости просимо до нашої вбогої хати!

Всі свої й усі гості з веселим шумом увійшли до передпокою, сміялися, жартували. У всіх рухах молоди чулася радість, інтонації голосу були бадьорі, очі сяяли. Та й чому би не радіти? Перед ними так багато вільних щасливих днів, ні над ким з них не тяжить примус праці, окрім труду задоволити власні бажання; до їх послуг багатий дім, чудовий сад, ріка, ліс, поле,— вся природа простягає до них гостинні свої обійми. А скільки прекрасних місячних ночей, скільки прогулок в ліс за ягодами, горіхами, катань по річці, поїздок «на гору»... А феєрверки, танці в одкритому павільйоні в саду, співи, музика... А над усім — солодкі літні настрої; захочеться теплою ніччю вийти пізно в сад, щоби на далекій темній алеї зустрінутися, прошепотіти кілька красивих хвилюючих слів, з трепетом поцілуватися й тікати від шелесту чиїхось кроків. А там з нетерпінням чекати другого такого моменту де-небудь у лісі або над річкою. І соловейко зі своїми жагучими мелодіями, і захід сонця з піснею косарів у дрімливому степу, і ранки росисті з запахом резеди, геліотропу, з легким диханням свіжого вітерця... А далекий привал з кострами, з кашею в котлі, вуження риби в тихому пруді, а потім вечір з романсами, з «Місячною сонатою» Бетховена... І все це і ще безконечне множество всяких будучих радощів почувалося в голосах і рухах, і сміху отих людей. Сміялися так, як можуть сміятися тільки безклопітні люди, котрих і попереду чекає сама лише безтурботність.

Вірун уже бігла садом. Капелюшок її ледве тримався на потилиці, маючи бажання залишитися на кожній гілячці. Кокетна й легковажна, Соня била квіткою по руці студента, що намагався розстібнути рукавичку; учитель і «млад вьюниш» m-eur Турбаков з прибільшеною спішністю помагали йому, але по те, властиво, аби перешкоджати. Бординський оповідав якийсь анекдот m-me Коншіній та Зої Володимирівні, а вони реготали до сліз, хоч і чули вже цей анекдот разів мабуть з десяток. Взагалі, всім було весело.

Нарешті всі переодяглися з дорожніх убрань, умилися, причесалися й знову зійшлися до столу на терасі. Ласкаво й привітно шумів самовар, біла, як сніг, скатертина сліпуче виблискувала під ударами сонячних променів; від клумб щедрими хвилями нісся запах квітів; майданчик перед терасою, усипаний жовтим піском, здавався золотим — все радувало око й кликало до веселої розмови, до сміху, до жартів.

— Боже мій,— говорила m-me Коншіна до Бординського, — чи давно й ми з вами, Леоніде Павловичу, так само молодо й весело сміялися, а тепер... Як же безбожно ми постарілися!

— Ну, це... як кому угодно. Що ж до мене, то я почуваю себе в розцвіті сил. Взагалі маю право, щоби мене вважали за молодого чоловіка. Правда, не першої молодости...

— А п'ятдесят першої,— викрикнув хтось, і всім стало смішно від цієї п'ятдесят першої молодости, і всі засміялися, а Вірун то розреготалася так, що перекинула чашку з чаєм. Всі ще більше закричали, кинулися рятувати, трусили скатерть, і навіть покоївка Паша, що появилася зі шматою, щоби витерти підлогу, кусала собі губи, аби не розреготатися в присутності панів. І тільки Зоя Володимирівна докірливо хитала головою, вважаючи такий казус неомильною ознакою поганого тону. M-me Коншіна помітила цей повний скорботи та німого докору рух, і з якоюсь винуватою усмішкою сказала:

— Цей Вірун просто якийсь розбійник.

— Я ж вам казала, — тихо шепнула Зоя Володимирівна,— що краще було б її віддати до Інституту Благородних Дівиць. Гімназія тепер — це знаєте, щось... щось... Вона нівелює всі елементи й не може дати правильного виховання.

— Я те ж саме казала, — тихо й собі відповіла m-me Коншіна. — Але що ж я можу поробити з моїм Жаном. Він чомусь забрав собі в голову, що тепер наче якісь інші часи, що інститут розніжує женщину, робить її «непридатною для боротьби за існування», як він каже.

А серед молоди тим часом виникла велика суперечка: студент казав Вірунові, що він обгонить її, хоч буде бігти спиною вперед, але дівча гаряче боронило свої спортсменські здібності й готове було розпочати змагання хоч зараз. Впрочім, і студент був не від того, хоч розпочав суперечку тоном дорослого, який балакає з дитиною, але не витримав довго на високім п'єдесталі й тепер уже гарячився так само, як і Вірун.

— Та ви знаєте, ви знаєте, що я в гімназії всіх обганяв? Усіх!.. Ніхто не міг так швидко бігати задки, як я.

— Що ж з того? А все ж я двадцять разів оббіжу коло перше, ніж ви проповзете один раз.

— Правильно, Вірун... Стій на свойому твердо, бо це дух часу й ознака побіди жіночої емансипації,— заявив m-eur Бординський.

— А се цікаво!— не витерпіла навіть Соня.— Невже ви й справді можете так швидко бігати?

— Так... — усміхнувся студентик і засоромився. Він був закоханий у всіх панночок, яких тільки посилала йому назустріч доля, і тому червонів, як варений рак, коли яка-небудь з тих панночок звертала до нього свої чарівливі оченята.

— Панове!.. Панове!..— нараз закричав m-eur Турбаков, мов ошпарений — Панове! — кричав він далі, наче дія відбувалася десь серед пустині, і караван тікав пріч, залишаючи його самого серед пісків.— Мекайте! Мені прийшла до голови блискуча ідея!

— Це, справді, дивно,— вставив учитель. Соня погрозила йому пальчиком, але сам млад в'юниш і не зрозумів дотепу та ще більш надхнено кричав далі.

— Мені прийшла до голови блискуча ідея. Знаєте що? Мені нараз прийшла в голову справді надзвичайна ідея! Давайте влаштуємо після чаю... той... як його... ну!.. Панове! Як називалося те, де поєдинкувалися лицарі?

— Турнір! — сказали всі в один голос.

— Гіподром, — хотів було сказати студентик, але проковтнув половину слова і, цілковито сконфуджений, низько похилив голову й почав ковтати гарячий чай.

— Так, так!.. Турнір! Іменно — турнір!.. Ви вгадали!..— зрадів m-eur Турбаков, наче знов по довгій самітності стрів караван у пустині. — Ми всі сядемо й будемо дивитись, а вони будуть перед нами змагатися. Ах, як це буде весело!..

— Браво!.. Браво!.. Бравісимо!...— закричала й забила в долоні Вірун. Її підтримала молодь.

— Ну, що ви вигадали? — почала було протестувати m-me Коншіна, але її ніхто не слухав, усім страшенно подобалася ця дійсно блискуча ідея...

— Панове! А по-моєму, коли вже робити турнір, то робити справжній, — сказав учитель.

— Тоб то, як?

— А так. Давайте наробимо собі лат, мечів, списів, одягнемося лицарями й будемо воюватися за честь своїх прекрасних дам, а вони за це будуть приколювати нам ленти до плеча.

— І нагороджувати поцілунком! — аж завизкотів від захоплення m-eur Турбаков.

— Ну-ну-ну! — охолодила його m-me Коншіна.

Думка влаштувати справжній турнір викликала шалений ентузіязм. Коли m-me Коншіна почала було доказувати, що це даремна затія, глупості, на неї накинулися всі присутні, а Вірун упала перед матір'ю на коліна і, без кінця цілуючи їй руки, говорила:

— Мамочко, матусенько!.. Та ти ж подумай тільки, як це буде весело!.. Ми всі одягнемося в блискучі золоті й срібні лати, верхи на конях будуть виїздити рицарі, будуть поєдинкуватися на арені, а вся публіка, всі графи й князі, і наш Гаврило, і садівник будуть рукоплескати. А потім лицар під'їде до дами свого серця, стане на одне коліно, підійме забрало й скаже: «О, найпрекрасніша з усіх прекрасних! Я дістав дванадцять ран у саме серце, але за те і в найдальших закутках Венеціянського королівства не знайдеться тепер ні одного лицаря, котрий не крикнув би зі мною: «Хай живе Елеонора, найпрекрасніша з усіх женщин землі»!.. І потім вони підуть танцювати полонез.

Вірун, стоячи на колінях, виголосила всю ту тираду з такими інтонаціями й жестами, що неможна було не сміятися. M-me Коншіна навіть поперхнулася від реготу. Правда, її сміху не було чути, вона тільки коливалася всім тілом, закривши рота хусточкою.

— ... дванадцять ран... у серце... і полонез... — ледве вимовляла вона крізь сльози.

— Так можна? Мамусю!.. Мамочко!.. Та перестань же ти, нарешті, сміятися!.. Так можна? Правда?

І, не чекаючи відповіди, Вірун закричала: «Можна! Можна!... Можна»!., і завертілася по терасі та завизкотіла таким голосом, що всі позатуляли вуха.

M-me Коншіна тільки махнула рукою, признавши тим свою безсильність. А молодь почала обсуджувати проект турніра. Що-хвилі висувалися все нові й нові подробиці, кожний мав за обов'язок внести якусь деталь, — словом, чим далі в ліс, тим більше дров.

Рішено було зараз же послати до міста за золотом та срібним папером, картоном, перами, — взагалі за всяким потрібним матеріялом. Написано було слізне прохання до завідуючого бібліотекою, щоби він повикопував усе, що тільки має якесь відношення до середніх віків, турнірів, боїв, процесій, свят і т. ін. Зараз же, не відкладаючи, взялися до укладання програму, сперечалися з Віруном, яка нізащо не хотіла бути дамою лицарського серця, а доконче воліла взяти участь в турнірі фактично. M-me Коншіна рішила ні в що не мішатися, не дивлячись на мимоходом кинені перестороги Зої Володимирівни.

— Але чого ж це ми розсілися на терасі? Давайте візьмемо, що треба, й підемо в сад, — запропонувала Соня. Усі галасливо згодилися, засовали стулками.

— Аби не залишити молодь без нагляду й тим не дати їй приводу вчинити щось мало гідне благородного лицарства, я вважаю за обов'язок іти за молоддю,— з комічно-серйозною фізіономією виголосив Бординський.

— Ох, який непогрішимий ментор знайшовся! — скрикнула Вірун. Соні здалося це неприличним, і вона суворо поглянула на сестру.

— Віро!

— Соню! — і дівчина глянула на сестру ще суворіше.

— А де ж це Катерина Юр'ївна? — згадав учитель.

— Справді, де вона?

Тільки тепер помітили, що m-lle Борвіч не було. В запалі суперечок, викликаних перспективою майбутнього турніру, ніхто й не помітив, як дівчина вийшла з-за столу. Зоя Володимирівна пересмикнула плечима: з її погляду це було непростимою негречністю. Соня чомусь захотіла постаратися виправдати подругу.

— Панове! Я й забула вам сказати, що моя подруга... має де-що... словом, вона поетеса. А тому вам рекомендується на майбутнє не звертати увагу на те, що Каті іноді захочеться побути насамоті.

— Досить, пане адвокате! Ваша оборона була блискучою, але нінащо непотрібною, — перебила Вірун і тут же високо затягла: «Allons, enfants de la patrie!»

Всі підхопили мотив. Вірун з генеральським видом марширувала попереду, Бординський надув губи й трубив у кулак. Вся кавалькада направилася в глибінь саду. На терасі зосталися тільки m-me Коншіна та Зоя Володимирівна.

— Який веселий чоловік наш Леонід Павлович! Приємно й дивитися. Він вічно буде молодий, — з усмішкою говорила m-me Коншіна.

— І такий витриманий,— підтакнула Зоя Володимирівна. — Від нього багато могла б навчитися де-чого наша молодь. А propos: скажіть, хто це така m-lle Борвіч, оця що так... дивно веде себе? Перший раз бути в домі, і...

— Як вам сказати... Не знаю, право. Соня її дуже любить, вони разом ішли в гімназії. Знаю, що m-lle Борвіч хотіла попасти на медичні курси, але чомусь їй це не вдалось, і вона опреділилася до якоїсь лікарні, чи що, право не знаю.

— До лікарні?!.. Пощо?

— Працювала там. Ходила за хорими, якісь там лекції слухала.

— Може вона і за заразними ходила?

— Ну, що ви!.. Зрештою, як би й ходила, то що ж з того? Тепер же медицина стоїть високо.

— Це правда, але... знаєте... оці молоді люди завжди такі необережні, а особливо, коли не були... виховані з дитинства в порядному домі. Для них не берегтися, гратися з небезпекою... то ж ознака відваги...

— Та ні ж, ні, дорога Зоє Володимирівно. У них же дезинфекція.

Розмова на хвилину припинилася. Зоя Володимирівна меланхолійно жувала галетку. З далекої альтанки час-від-часу чувся голосний гомін багатьох голосів.

— Ну, а тепер що вона робить?— все ж не вгавала Зоя Володимирівна. Видимо, m-lle Борвіч не давала їй спокою.

— А що ж? Приїхала просто до Соні погостювати, відпочити. У них там у лікарні теж тепер щось вроді вакацій.

— А потім знову туди?

— Я, право, не знаю... Мабуть буде знову складати іспити на курси. Ви краще Соню розпитайте.

— Ні... пощо ж мені розпитувати... Я так...

А об'єкт оцієї розмови йшов тим часом стежкою й жадібно вдихав чисте повітря, радісно розкриваючи вуста. Це була досить висока, гарна брюнетка; волосся рівно зачісане, скромне платтячко. Якоюсь чистотою віяло від цієї постати, якимось тихим чаром. І це відчували всі, особливо нещасні або хорі он у тій лікарні, де вона працювала. Якось легше неначе ставало хорому, коли над ним схилялося це обличчя, і великі очі лили якийсь бальзам цілющий у запалені очі хорого. Звуки грудного ласкавого голосу заспокоювали стріпані нерви, мов тиха прекрасна музика, і тому не дивно, що всі, кого лише закидало нещастя до тої лікарні, любили «сестрицю Катрусю». Вже її присутність, силует її фігури на тлі величезного вікна, ритмічний шепіт її кроків давали якийсь цілющий вплив на хорих, вливаючи чомусь надію на скоре одужання. А простий нарід, робітники і, взагалі, ввесь той люд, що звик бачити до себе лише рівнодушність з боку свого культурного брата — ті просто душі не чули в своїй сестриці. Не раз можна було бачити, як виморений злиднями та хоробою бідняк, призначений до «виписки», якось неспішно ув'язував своє лахміття, особливо уважно затягав останній вузол; а то все тому, що отут стоїть сестриця Катруся й дивиться ласкаво. Нарешті ув'язано все.

— Готово,— сам себе підбадьорює виписаний і чомусь глибоко зідхає.— Ну, прощавайте, сестрице... Дай же вам...

— Прощай, Михайле. Дивись же, бережи тепер себе. Он не поберігся раз та, бачиш, скільки пролежав.

— Та вже буду старатися. А вас, сестрице... Е, та що говорити... Ну, прощайте... Дайте хоч ручку поцілувати.

І Катруся простягала руку. Бо чула, що це тільки безпорадність в бажанню як-найщиріше подякувати. Бідняк уходив, але довго ще носив у серці світлий образ гарної людини, довго гріло йому душу останнє тепле слово.

І от тепер ця Катруся йде садом. Після сірого туманового Петербурга, брудних заляпаних вулиць, п'янило чарівне багатство й розкіш природи півдня, де кожний атом повітря переситився запахом цвітів, і де сяє, звучить зелень листя, де, куди не глянеш, все святочно вбралося, кожна гілка манить до себе, і хочеться цілувати кожну стеблину. В небі грають невидимі перезвони, звідусюди несеться пісня празника весни, а метелики й усякі кузочки легко й прозоро літають між квітками. Великий сад здається безконечним і на кожнім кроці дивує новою чарівною красою.

Давно вже вийшла сюди Катруся, давно вже ходить зигзагами стежок, а здається ніби вона що-йно вийшла. Дихаючи повними грудима, ласкаво усміхаючися півсвідомою усмішкою, вийшла Катря до річки... Вузенька, обсаджена вздовж усього саду вербами, річка кованим із срібла поясом лягла в зелені й ліниво ворушила середню хвильку. З одного берега на другий легко перекинувся білий вузенький, мов тесемка, місток і, відбиваючися в воді, ломився там дивними вигибами. Коло протилежного берега наче вирнула з води білосніжна сяйлива купальня; сонце облило її найсвітлішими зі своїх променів, і на неї боляче було дивитися. Тут же тихо й задумливо колишеться широкий човен з головою дракона на носі. Безутомно й щедро прикрашає й рядить у блиск і сяйво кожну стеблину сонце й пісні, жагучі пісні велить співати всьому живущому в морі променів своїх!

— Як гарно! — нечутно для самої себе прошепотіла Катруся, і приплив якогось невідомого щастя заволодів нею. Вона не знала, що то було велике щастя життя, щастя від того, що от існує оце всещедре сонце, зелені верби, жартовливі хвильки на річці й миготливий, повний запахів щебет птиць у глибині пишних корон.

Не вірилося й забулося, що десь існують на землі і біль, і горе; що окрім прекрасних контурів дерев, капризно зарисованих на куполі небес, є ще й бруд людських відносин, і ніч з похоронними риданнями, і шалений крик насилуваної женщини. І коли б з'явилася нараз тут горбата, з покривленими ногами й величезною головою істота — чи можна ж було би повірити, що й вона теж частинка цієї ж природи, а не плід чиєїсь злібно-хоробливої фантазії, — плід, що затремтить від однієї веселої усмішки сонця й щезне від подиху вітру з-за верб.

«Боже, боже!» — шепотіла Катруся. Наче стомлена, притулилася вона до дерева і вся віддалася почуттю краси. Душа оновлялася, хотілося піднятися вгору, як птиці, і як метелик, летіти з квітки на квітку. Хотілося як-небудь ще інтенсивніше відчути всю оцю розкіш, щоби тремтів і завмирав кожний нерв, і щоб кождий звук, пляма й момент тисячею незримих стежок прийшли до свідомости, заполонили всю істоту — але сил душі не ставало зрозуміти усю ту красу. Розтопитися, розплистися хотілося в оцім божім зачаруванню, аби навіки бути з'єднаним з кожною билиною, з кожним атомом пересиченого ароматами повітря. І сльози, щасливі сльози, виступили на очі, а вуста усміхалися й цілували ввесь світ.

А на тім боці ріки з-за блідо-зелених верб нараз показалася чиясь голова, пов'язана чорною хусткою. То була якась баба.

Подивившися довкола й не помітивши панночки, баба боязко виступила на стежку. На плечі тримала вузол, в руках держала праник.

— Оксано, а Оксано! — кликала вона, стримуючи голос. — Ах, ти, погана дівчино! Іди сюди та поглядай, а то як застукають...

Розв'язала вузол, поклала білизну на невеличкі кладочки коло містка й готовилася прати.

На стежку вибігла маленька босонога дівчинка. Вона, як мишеня, повела голівкою в усі боки і, помітивши панночку, закричала:

— Тікайте!.. Он бариня стоїть!..

Жінка засуєтилася, почала як попало кидати своє лахміття назад у рядно. Одна сорочка впала в воду. Хотячи її піймати, перелякана баба штовхнула все рядно у воду, не перестаючи приговорювати:

— Ох, матінко!.. Ох, господи!.. Ох, боже ж мій!..

Дівчинка давно вже зникла десь між деревами.

Катруся підійшла до берега.

— Здрастуйте, тітко. Чого це ви так перелякалися?

Баба нічого не відповідала, тільки безперестанно кланялась.

— Чого ви так перелякалися? Хіба вам забороняють тут прати?

— А забороняють, серденько, забороняють. А ви хіба... хто такі будете?

— Я приїхала сюди до подруги погостювати.

— До баришні Соні?

— Еге ж. А оце вийшла погуляти в саду.

— Погуляйте, погуляйте... Ох, пора ж мені бігти додому, — і баба знов почала вкладати білизну.

— А чому ви спішите? Ви ж прийшли прати.

— Та хотілось... трішки тут...

— Так чого ж ви уходите?

— А хіба можна?

— Та звичайно можна, що ж тут такого? Невже вам і такого пустяка не дозволяють?

— А не дозволяють же, серденько, не дозволяють. Та тут садовник як побачить, так лиха й не обберешся. Як застукав мене раз, так я не знала вже, куди й тікати. І праник кинула та тікала.

— Так пощо ж ви ходите сюди, коли так? Хіба іншого місця нема?

— А де ж ти його візьмеш, того другого місця, коли річку так обгорожено панськими плотами, що й доступу до неї нема? А обходити сад дуже далеко, та ще в мене нога болить, то воно вже й зовсім погано. От таке й виходить, що роби, як знаєш. А в брудному ходити теж не той...

— Так ви попросіть бариню, щоб вона дозволила.

— Е-е... з-за такої дурниці та ще бариню безспокоїти. Та ще чи й дозволить? Бо хто ж і заборонив, як не бариня. Раз вони забули в купальні якийсь перстень чи серги, я вже не знаю, а воно візьми та й пропади, хтось узяв, значить. Ну, хто ж його знає, хто іменно узяв. Мало хіба в них у дворі народу? Усі ходять усюди слободно, їм усе й видно, що, де й як лежить. Ну, і хапнув хто-небудь. А бариня думає, що то з чужих хто. А хто ж там з чужих у ту купальню заходить? Не інакше, як свої. А бариня в одну душу — то баби, бо вони сюди прати ходять. Ну, от з тої пори й погано нам стало: або отак прокрадайся, як злодій, або йди в обхід саду хто й зна куди.

Катруся з якимось сумом слухала того простого буденного оповідання. Ця затуркана жінка вже самим виглядом посіяла жаль в серці дівчини — і ввесь її прекрасний, світлий настрій розвіявся, як туман. Одним ледве помітним дотиком зруйнувало його життя... До болю яскраво відчулося нараз, що довкола не лише квітки та зелень верб над тихою рікою, а що тут же десь приховалася велика скорбота, безконечне людське терпіння. Зникла з уст усмішка радости, і щось важке, серйозне положилося на тих гарних устах.

— А чого ж ви не перете, тітусю? Періть, я коло вас посиджу, — і Катруся примощувалася на перила містка.

— Спасибі вам, баришне... дай вам боже й здоров'ячка, і щастячка.

Баба знову розіслала своє рядно, брала звідти сорочку, полоскала її в річці, а потім, дуже розмахуючи праником, міцно била по полотну. Вода бризкала в усі боки, долітаючи й до Катрусі, і дрібні перлинки, блискаючи, обсипали її черевичок та низ спідниці. Задумливо дивилася дівчина на гру фарб і слухала, як жінка, зрадівши, що стрінула співчуття, оповідала про своє сумом та сльозами перевите життя.

— Батько й мати мої теж були люди небагаті, то ж я ще змалечку взнала, що таке недоїдок. Часом то вже так гірко приходилося, так важко, що й господи !.. А все ж молода була, здорова та й у батька-матери все ж якось свобідніше. Вони й досі ще, богу дяка, живі, на хуторі Безверхім, може знаєте, живуть. І яке там не яке було дівування, а все добром згадується. А вже як прийшла пора заміж виходити та вийшла, — от коли мене вже справжня біда посіла та й досі не кидала.

— Назнали батько десь хлопця, таки чоловіка мого теперішнього. Не то, сказати, десь у шинку вони з ним стрітилися, не то ще десь... господь уже там їх знає, а тільки приходять раз тато додому під мухою та й кажуть матусі:

— «Ну, стара, знайшов я собі зятя, а нашій Лепестині жениха».

— «Хто ж такий?» — це вже, значить, мати питають.

— «А от такий та такий!»

— І-і-і, лишечко!.. Цілком незнайомий!.. А хто ж він такий? А де живе? А що в нього є?

— А батько нічого й не знають: одно кажуть, що дуже гарний парубок, що він їм сильно понаравився. Ну, що ти тут будеш робити!., і чує моє серце, що пропаду я навік, і батькові не смію сказати.

— А хіба ви любили кого саме тоді?

— Е-е, баришне... Хіба любов для нас? За роботою й у гору глянути ніколи, а не то що... Не любила я нікого тоді, а так просто не хотілося виходити заміж за чужого чоловіка. Хоч би ще знала, що воно там таке, а то... ну, як же його так? А нічого не поробиш: батько сказали, так ти тут хоч провались, а вони від свого слова не відступляться.

— А чим же батькові той парубок так подобався?

— Та господь же їх святий знає.

— Що він — багатий був, чи що?

— Та де там багатий!.. Як поїхав брат із батьком-матір'ю до нього, так розказував потім: хатинка, каже, набік похилилася, двору того стільки, що курям проса ніде посипати; городчик на два кущики капусти, — ото й усе. А я брата питаюся: «який же він хоч із себе?» А брат і каже: «там такий рудий, як глина, та все носом підшморгує»...

— Матінко моя!.. Як почула я таке, так не знаю, що зі мною сталося. Прямо, вірите, руки на себе хотіла накласти. А тато як уперлися,—і хоч ти тут що хоч. Було, і мати просять, і брат просить, а я так прямо в ногах валяюся — і нічого!

— Та чому ж це, чому це так? — допитувалася Катруся. Вона не могла зрозуміти таких відносин між батьком і дітьми; їй дико здавалося, як це батько може відбирати все щастя в дочки та ще так спокійно, мов так і слід.

— Та хто ж їх знає чому. Мати, було, кажуть: «Ти б таки бога згадав на старість літ. Як тобі не гріх — рідну дочку топити власними руками. Та вже як тобі так захотілося горілки напитися, так я тобі ціле відро куплю, заливайся, поки не тріснеш.

— А тато руками замотають... Ох, ти ж, лишечко! Що ж мені в світі божому робити? І таке на мене, баришне, напало, таке напало, що я вам і сказати не можу. Було, чи за роботою чи так якось — дивись, і забудеться на часину. А далі, як згадаю, що за нелюба заміж іти, та ще за рудого, то як уплутаюся в волосся, так скільки ухоплю в жменю, стільки й видеру, от їй же богу, не брешу!

— Та вже матуся почнуть мене вговорювати: «і доченько, і голубонько, та чого ж ти вже так побиваєшся. Та живуть же люди й гірше того, та й терплять»... А я їм на те: «А чому ж, матінко ріднесенька, і я повинна погано жити, та ще може найгірше всіх»?.. То вони, було, вже нічого мені на те й не скажуть... А чула, чула таки моя душа своє лихо...

Сумно слухала Катруся того убогого оповідання,— і таке було в неї почуття, ніби падала вона в якусь сіру безодню. Все, що за хвилину ще перед цим притягало, чарувало, тепер відлетіло геть. Зблідли кольори розкішних квітів, верби сумно похилилися над річкою, і навіть саме сонце вже не сміялося так весело, як перед тим. А на душі зробилося так важко від цього елементарно-простого людського горя, наче хтось зі слізьми дорікав за лихий учинок. Хотілося когось потішити, заспокоїти й тихо голубити.

А між тим дівчатко, бачачи, що мати так довго й так спокійно розмовляє з баришнею, осміліло й собі підійшло до кладки. Катруся поманила її до себе, але дівча довго думало — чи підходити, чи ні. Зрештою, дівчинка таки підійшла, хоч і дуже нерішучо. Катруся злегка обняла її одною рукою, а другою тихо гладила по голівці, слухаючи сумного оповідання матери. І дитина, зігріта сердечною ласкою, притулилася до незнайомої чужої баришні, і видно було, що так добре їм обом.

— Та так воно на мою думку й вийшло, недурно душа моя віщувала. Перевінчалися ми, відгуляли весілля. Як увійшла я в чоловікову хату... боже ж ти мій милостивий!.. Пустка-пусткою! Грязюка, сміття, на горищі курява по коліна. А на дворі ні курочки, ні поросятка; у хліві й одної цілої стіни нема, самі дірки. Прямо не знаєш, за що й хапатися, руки відпадають. А до того ще, ніде правди діти, і охоти великої не було. Як то говориться: за милим і робота не робота, а вже як за нелюбом... Але що ж поробиш? така вже божа воля... Мабуть, до якоїсь поганої книги моя доля в небі записана.

— Що не було й з початку добре, а де-далі, то гірше. Місяця не минуло після весілля, як побачила я, що почав мій чоловік випивати. Лишенько тяжке!.. Що ж тепер робити? Це, думаю собі, бог мене карає, що я до чоловіка неласкава. Любиш там чи не любиш, а як ти жінка, то жінкою й будь. Стала я до нього ласкавіша, і те, було, йому й те... Прямо думку його вгадую, але що ж — не помогло. Що далі, то більш, що далі, то більш. Вже почав із хати тягти, а то вже, дивлюсь, і мене заходився бити. От воно й краще!.. Та вже як пішло, як пішло — та й досі... І не знаєш, чи живеш ти на світі, чи ні, і світ божий тобі немилий. Устанеш уранці — хоч би бог дав вечір скоріше. Прийде ніч — важко. Почнеш молитися та просити, щоб на світ скоріше благословлялося. І діти не радують, прости, господи, мою грішну душу...

Баба перехрестилася, обітерла сльози рукою й замовкла. Мовчала й Катруся. Важким камінням лягло це оповідання на її душу. Над головою в вербах щебетали пташки, здалека чувся чийсь крикливий голос, але слів не можна було розібрати.

— А багато в вас дітей? — спитала Катруся.

— Воно не сказати й багато: оця замазана — це старшенька, а там іще дома двойко, та нехай не дає господь більш, і так нема за що рук зачепити, хата скоро завалиться, а тоді й зовсім — бери мішок на плечі та попід чужі вікна за проханим шматком іди.

Баба попрала вже все, поскладала в рядно, але ще не відходила: не хотілося розбивати гарного настрою, що якось утворився від розмови з цією баришнею. Катруся це зрозуміла й спитала:

— А чи далеко ваша хата?

— Та ні!.. Як що отут через пліт перелізти, так по праву руку крайня хата. Може зайшли б коли?.. Оце огірочки скоро поспіють... У мене там того городу клапоть, а я таки всього потрошку насадила.

— Спасибі, зайду. Кажете, по праву руку крайня хата?

— Еге ж, еге ж!.. Крайня. Ну, Оксано, ходім.

— А я, мамо, праник понесу.

— Неси, неси. Ну, прощавайте, баришне, спасибі вам. Дай вам, господи, чого самі ви собі бажаєте. Поможи вам, боже, на все добре.

— Та за віщо ж ви мені дякуєте? — здивовано питала Катруся.

— А за добре слово, баришне, за добре слово. Ходім, дочко.

Баба підняла вузол на плечі й пішла попід плотом. Оксана, вистрибуючи, розмахувала праником, а Катруся дивилася їм услід і думала: як же мало люди чують добрих слів за життя, коли аж отак дякують!..

Перед нею все так само сяйливо простягалася річка, так само привітно висвистували пташки, але Катруся вже не могла цілувати всього того своїм закоханим поглядом. І хотіла, а не могла. Якесь особливе й значне почуття поволі втискалося в її душу, грозячи в дальшому заволодіти усією істотою. І солодко, і страшно було Катрусі прислухатися до зародження нового почуття.

На другий день Катруся прокинулася досить пізно: вчорашня подорож, безліч нових вражінь, хмільний запах чистого повітря — все це вкупі навіяло на неї міцний, здоровий сон. Та й саме пробудження було якимось казковим, поетичним. Вікно в її покоїку було відчинене й тільки до половини завішане білою завісочкою. Сонце косим промінням падало на підоконня, а легкий ранішній вітерець щедро ніс запах росистої трави й землі.

Вірун обережно, щоб не струсити роси, нарвала квіток, злізла на цоколь під вікном, потихеньку відкинула занавісочку й кинула одну квітку на ліжко. Квітка впала на ковдру й тільки злегка бризнула росою на лице Катрусі. Вірун, прикусивши губу, кинула другу квітку й удачно попала в підборіддя. Катруся відразу прокинулася, спочатку трохи перелякалася, але побачивши квітки, догадалася, чиїх рук це справа, і закрила очі. Вірун ледве втримувалася, щоб не зареготати, та все стріляла, стріляла квітками в дівчину. Нарешті, коли ввесь запас бомб уже вийшов, вона дзвінко й весело розреготалася:

— Більш нема, ха-ха-ха!..

Потім скочила на підоконня і, як була, з мокрими від роси ногами, кинулася до Катрі на ліжко, цілувала, обіймала, розкидаючи квіти.

— Голубонько, золото моє, милесеньке, гарнесеньке, добресеньке,— приговорювала вона за кожним поцілунком. Катруся відбивалася від неї.

— Квітки подушила!.. Ах, господи!.. Та ти мене задавиш!..

— Нічого, нічого... Я вам ще кращих квіток нарву, бо я ж так люблю, так люблю вас, як ніхто й нікого! Ви ж краща за всіх, кого я тільки знаю, і коли я виросту велика, хочу бути такою, як ви, і ніякою більш.

— А коли ж ти виростеш?

— О, ще нескоро! Я ж тепер така манюня-манюня...

При тих словах Вірун випросталася, показуючи свій справді для такої дівчини досить великий зріст. І це здалося таким смішним обом дівчатам, що вони дзвінко розсміялися, особливо Вірун: вона загалом почувала зараз якусь повноту життя, і їй було надзвичайно весело.

— Ну, вставайте ж, нарешті, вставайте. Сором так довго спати. Нехай уже мою сестру піп ще при охрещенню назвав Сонею, а ви ж таки — Катруся.

Вірун термосила дівчину, а потім нараз пошепки, і навіть оглядаючися, сказала:

— А знаєте що?

— А що власне? — в тон їй відповіла Катря.

— Ходімо зараз купатися.

— Добре! Я й не уявляю собі сільського ранку без купання.

— І я з вами. Можна?

— А чому ж би ні?

— Та бачите... Моя maman, загалом, жінка суворих правил, а в присутності високо й багато шановної Зої Володимирівни вже цілковито тратить голову при виконанню всіх тих параграфів, правил і законів доброго тону, правильного виховання й ще чогось. У неї під такий час, як то кажуть, ум за розум заходить, і ви не дивуйтеся, коли вона в один прекрасний день цілком серйозно почне твердити, ніби черевики треба носити на голові, а брилик на ногах. Це буде означати тільки, що вона просто переплутала правила.

— Але й язик же в тебе, Вірун!

— Такий же, як у всіх інших смертних. Навіть у вас, о моя богине, не червоніший. Ну, так от моя mutter, під натиском отої армії правил, не дозволяє мені купатися доти, аж поки на фізіономії Зої Володимирівни не покажеться якийсь осібний знак, вроді Скорпіона, Рака, Козерога, чи ще там чогось. А що я глибоко певна, що високопочтенна Зоя Володимирівна й досі знаходиться під знаком «Діви», то я вважаю себе вправі купатися що-дня, і то не менш, як по десяти раз.

— Коли так, то я не піду з тобою купатися.

— «Що чую я?.. Які страшні слова»!.. — патетично задекламувала Вірун.— Катерино Юр'ївно!.. Вас я чую, чи кого іншого? О, ні, ні, ні!.. Це злий дух під час сну заліз у вашу внутрішність і говорить тепер звідти вашими прекрасними вустами. Ви, женщина свободи, смілий провідник, що не страшиться навіть блискавичних поглядів Зої Володимирівни, — і ви мені говорите про потребу схиляти голову перед натиском обставин! Ви?!.. О!.. Хха-хха-хха!.. «Бути чи не бути? От в чім закорюка»!..

Вірун вплутала пальці в своє довге розпущене волосся й великими кроками трагічно ходила по хаті.

Катруся помирала зо сміху, дивлячись на те все.

— Ой!.. Ти мене вмориш!..

— Згоджуйся, нещасна! Інакше рука лицаря герба Зеленої Калюжі зараз же проштрикне тебе наскрізь, і ти вмреш з іменем прекрасної Мармеладини на вустах.

Але нараз Вірун облишила свої пози і, ласкаючися, примилюючися, просила:

— Ну, Катрунчик!.. Ну, пуньпунчик!.. Ну, голубчик! Дозвольте мені з вами викупатися.

— Та як же я можу, коли тобі мама не дозволяє?

— А хіба ви повинні знати, що вона мені дозволяє, а чого не дозволяє? Оголошень про те, сподіваюся, ви не читали ні в одній, навіть найбільш розповсюдженій газеті. Уявіть же собі, що я сказала вам про те мудре рішення не до купання, а після нього. Ви ж в такім разі були б праві й невинні, як ті горлиці, котрих Марія приносила до храму. Адже ж так?

— Ну, це інша річ. А тепер же я знаю.

— А хіба це міняє діло? Хіба хто-небудь буде знати, коли ви про це довідалися? Але, зрештою, по-що ці всі балачки? Коли ви категорично відмовляєтеся взяти мене з собою, то я не буду купатися з вами, але полізу просто з берега в річку. Не будете ж ви мене витягати звідти за ноги.

— Ну-ну-ну!.. Звичайно, коли ти грозиш такими мірами, то я мушу згодитися, але вважаю це за насильство з твого боку.

— І за бунт проти родинного правительства! Нехай буде й так. Але приймаючи на увагу, що я й зачинщик, я й товпа, я й пастир, я й вівця, то відповідати буду тільки я, я, я — Віра Іванівна Коншіна, потомна дворянка й кавалер багатьох чужоземних регалій. Ура, ура, ура!.. Наша взяла!.. Тепер дванадцять тисяч єгипетських пірамід будуть дивитися з горища нашого будинку на мене, коли я тріюмфально буду проходити мимо Зої Володимирівни. О, уявляю собі розмір її тривог за моє дорогоцінне здоров'я й за здоров'я моїх майбутніх дітей!..

Катруся прямо помирала від сміху. Вона так реготалася, що Паша, занепокоєна надзвичайним шумом, прибігла довідатися, що тут робиться. Але побачивши Віруна, заспокоїлася.

— А, це баришня вже встали, — констатувала вона, і цим уже все сказала.

Наскоро вбравшися, пішла Катруся з Віруном купатися. Сад уже прокинувся, сяючи радістю. Небо, сонце, пахощі й звуки — все було чудове. Над рікою підіймалася пара, а риба, викинувшися, розсипала перли в блакитних колах. Видно було піскувате дно, фантастично тріпотіли на течії водорослини, ріка манила кинутися в її прозорчасті хвилі. Купальня, біленька, гарненька, тріпотіла й іскрилася від води.

Вірун в одну хвилю роздяглася і з криком, як лебідь, кинулася в воду. Її рожеве пещене тіло світилося на сонці, і Катруся мимоволі залюбувалася легкими й красивими його вигибами.

— А чому ж ви не купаєтеся? Вода така гарна!.. Дивіться: оце — по-собачому. А показати вам, як матроси плавають? — і вона то немилосердно бовтала руками перед собою, то дужими широкими вимахами в одну хвилю перепливала купальню.

— Де ти навчилася так добре плавати? — питала Катря.

— Це мені бог так дав за добродітель непослуху родителям. Мені ще з самих пелюшок було заборонено купатися в річці, але я завжди вміла знаходити отаких слабовольних, як оце ви, і побідивши їх, ішла вчитися плавати.

Вірун випливла геть з купальні й попливла кудись далеко. Катруся роздяглася, зійшла з двох приступочок до води й торкнулася схвильованої поверхні ногою. Вода здалася холодною, і дівчина здрігнулася. Ледве помітна усмішка легко промайнула по її обличчю. Маленька хмарка звільнила сонце, і воно сліпучо вдарило вздовж по річці, наскрізь сріблячи кожну хвильку. Тепло-ніжними дотиками обняли промені гнучкий стан дівчини, що стояла прямо під сонцем, розкішним рисунком відбиваючися в воді. Стало так гарно; уста піврозкрилися; а очі, радісні, блакитні, як само небо, захоплено дивилися на срібне-срібне павутиння, що сяло й тріпотіло в кутку купальні. Слух чарувала музика природи, дихалося повними грудима, і на душі було спокійно.

Нараз за купальнею почулося дике визкотіння й якісь надзвичайні крики Віруна.

— Ой!.. Ой!.. Ой!.. Боже мій!., ідіть геть!.. Ой, що ви робите!.. Як вам не сором!.. Я мамі скажу!.. Ой!..

Між тими словами й визкотінням чувся ще чийсь мужський голос, а потім нараз крик Віруна.

— А-ах!.. Потопаю!.. Рятуйте!..

В крайнім переляку кинулася Катря в воду, але в цю хвилину коло неї вирнула Вірун і, схопившися за перильця, почала божевільно реготатися. Вона присідала, захльобуючися в воді, безсило випускала перильця з рук, і знову реготала, реготала без кінця.

Катруся нічого не могла зрозуміти.

— Що з тобою?.. Чого ти так кричала?.. Чого ти так смієшся?

Але Вірун за сміхом нічого не могла відповісти. Вона й хотіла щось сказати, але новий напад сміху знову валив її в воду. Скінчилося тим, що й Катруся заразилася її сміхом і собі почала реготатися. І так воно йшло щось довгенько, поки дівчата не заспокоїлися більш-менш, і Вірун дістала змогу говорити.

— Я попливла до острівця під тим боком. А як уже підпливла ближче, дивлюся — а наш милий студіоз Сюся стоїть чомусь на тім боці. Я вдала нібито його не помічаю,— мені цікаво було знати, що він буде робити. Вилізла я на острів, розпустила волосся й ходжу собі між вербами, мов наяда, співаю пісні та рву квітки. Дивлюсь — а мій студіоз ні з місця. Стоїть, та ще й за дерево захилився. Тоді я ніби примітила його, як ошпарена, кинулася в воду й почала репетувати на все село. Ви ж певно чули, як я не своїм голосом ревла: «Як вам не сором! Мамі скажу», і т. д., все в тім же дусі. А коли вже в мене не ставало сил удержатися від сміху, я поринала й реготалася в воді так, що тільки бульбашки здіймалися. А бідний студіоз перелякався на смерть, щось мені кричав, виправдуючися, але потім утік, без сорома казка. Навіть знак власного достоїнства — форменну фуражку свою згубив.

І все це оповідання Вірун пересипала таким дзвінким сміхом, що Катруся не могла утриматися й реготала собі, і цей дівочий сміх перловими зернами розіслався по хвилях веселої річки, під вербами й очеретом, дразнячи зозулю в далеких деревах.

Нараз за дверима купальні почулися голоси, а властиво голос Зої Володимирівни.

— О!.. Священні тілеса йдуть обмиватися! — говорила Вірун. — Таїнство!.. Таїнство!.. Треба накупатися швидче, а то як ця мумія влізе в воду, так і вода задхнеться.

І Вірун почала так несамовито поринати та плескатися, що збила всю воду в піну довкола себе.

— Це ви, рання пташечко, так купаєтеся? — почувся ласкавий голос m-me Коншіної.

— Ой!.. Рятуйте!.. Мама!.. Ой!..

— Віро!?.. Це ти? А я ж тобі заборонила.

— Матусю!.. Голубонько!.. Вода тепла, їй-богу! Спитай хоч у Катерини Юр'ївни!.. Як у самоварі!

— Це все одно. Раз я тобі не позволила — значить...

— Матусенько!.. Золото моє!.. Я більше ніколи-ніколи не буду слухатися. Ой, чи то пак ослухуватися! Вибачте тільки на цей раз. Я не заболію, даю слово чести!..

Катруся відкинула гачок і відчинила двері.

— Та вже пробачте їй на цей раз, — просила Катря m-me Коншіну. — Вода справді тепла.

— Може вода й справді тепла, але насамперед треба слухатися старших, — суворо протягла Зоя Володимирівна.

— «Чти отця свого і матір свою, щоби благо тобі було й довголітним ти був на землі», — зашепотіла Вірун, піднявши очі до неба й молитовно зложивши руки.

Соня не витримала ролі дорослої панночки й порснула зі сміху. За нею Вірун, Катруся; не витримала сама навіть m-me Коншіна. Та й справді: ранок був такий прекрасний та веселий, що лише Зоя Володимирівна могла не сміятися. І вона зосталася холодною, як мармурова статуя. З мовчазним докором довго дивилася на всіх, а потім знизала плечима.

За спільним столом під час снідання всім було теж страшенно весело: жартували, сміялися, пересипали бесіду всякими дотепами, анекдотами. І тільки бідний студент сидів увесь час мов на голках, що-хвилі чекаючи якої вихватки з боку Віру на. І таки недаремне. Коли після довгого сміху прийшла коротка павза, Вірун не втратила моменту і «томним» голосом a-la Зоя Володимирівна, промовила, звертаючись до студента:

— Ах, як ви мене налякали сьогодні!..

Студент немилосердно почервонів. Усі, очевидно, зацікавилися, посипалися питання — що, де, як, коли; але Вірун, скромно й соромливо потупивши очі, відмовчувалася. І тільки раз сказала;

— Нехай він... вони розкажуть...

Зверталися до студента, але той стерявся й не знав, що йому робити й як поводитися. Він почервонів, аж посинів і, моргаючи повіками, повторював:

— Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна... Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна...

Весела компанія невгавала: усі просили, добивалися, Соня навіть розсердилася на сестру, але та обгородилася скромністю, як сталевою стіною, і на всі напади відповідала лише соромливим опусканням очей.

— Вірко! Нарешті це обридає!.. Думаєш, мабуть, що це надзвичайно дотепно.

— Ах, Соню!.. Коли б ти тільки знала! — томно протягла Вірун і взялася пити свій чай. Але, глянувши на свою жертву, приснула зо сміху, забризкавши чаєм стіл і мало не всіх присутніх.

Усі посхоплювалися з місць, почали обтрушуватися. Навіть Вірун на хвилину зніяковіла.

— Віро!.. Іди геть з-за столу!..— насупивши брови, прорекла m-me Коншіна. — Ти не знаєш, як треба поводитися.

Вірун шумно зідхнула і, проходячи повз студента, голосним шепотом сказала:

— От що я мушу через вас терпіти, о коварний!

Пан Бординський піднявся з місця і, розшаркуючися перед m-me Коншіною, говорив:

— Прошу великодушного дозволу розділити гірку долю безвинної мучениці.

— І я! — обізвався учитель.

— І я! І я! — як завжди з ентузіазмом завизкотів m-eur Турбаков.

Всі давно вже сиділи за столом, і хотілося встати.

— Панове! Надаремне ви так робите. Треба, щоби вона знала, як вести себе. Нехай би це їй було карою.

— Ми всі просимо такої ж кари й для себе.

Усі повставали, загомоніли, і тільки бідний студент не знав, що йому роботи — чи йти за протестантами, чи зостатися під охороною високоцнотливої Зої Володимирівни. Але поки він рішав, виновниця всіх пертурбацій бомбою влетіла на терасу.

— Приїхав!.. Приїхав!.. Семен приїхав!..

Тут зчинилося вже й справді хто й зна що. Усі закричали, як божевільні, кинулися бігти. Катруся теж бігла за всіма, підхоплена загальною течією. Бідного Семена буквально засмикали: один питався, чи купив він золотого та срібного паперу; другий — чи віддав записку, кому було треба; третій — чи привіз книгу. Навіть студентик забув про своє виключно нещасливе становище й теж про щось питався. А що робилося з Віруном, то й передати не можна.

На щастя, Семен привіз, купив і зробив усе, що було йому велено; зрештою, інакше й бути не могло, бо його розірвали б на шматки. Зараз же забрали в нього всі покупки, книжки й гурмою посунули до улюбленої альтанки. Вирішили насамперед зачитати романи, аби загалом скласти собі те чи інше поняття про турніри, їх обстановку й т. ін. Вірун деспотично взяла собі право читання, хоч, треба признатися, з нею ніхто й не сперечався. Сіли в коло, а Вірун, голосно відкахикнувши, суворо й поважно почала читати якийсь розпролицарський роман.

«Посеред глухого дрімучого лісу, що довколишні селяни називали Сан-Жермен, можна було бачити двох їздців, обох з попущеними заборолами. Один з них сидів на чорному, як ніч, коні, що гордо випинав свою шию, поблискуючи копитами; другий же сидів на коні білім, як день. Старший їздець — це той, що їхав на чорному, як ніч, коні, був високий, дужий, і легко ніс свої ковані зі стали лати, під якими певно би зігнувся всякий інший лицар; чорний його шолом був такий міцний, що по нім сміло би можна було топтатися конем. На молодшому ж їздцеві були легенькі лати з полірованого срібла, але й вони були, видимо, лицареві затяжкі — він ледве сидів на сідлі.

«По довгій мовчанці, під час якої старший їздець закоханим поглядом дивився на свого товариша, нарешті білий лицар промовив голосом, ніжним, як спів соловейка в теплу літню ніч:

— «О, Ромуальд!.. Скажи мені, чи скоро ми приїдемо до твого замку? Ці доспіхи давлять мені плечі, а цей шолом тисне мені голову. Я не можу більше їхати.

— «Дорога моя Розамундо!.. Тепер нам зосталося проїхати лише володіння одного злого лицаря Людовіка Трирукого, на прізвище «Тисяча чортів»,— і тоді ти моя навіки.

«Читач, очевидно, догадався, що їздець на білому коні був ніхто інший, як прекрасна Розамунда, котру Ромуальд вирвав із замку злого чарівника, котрого ми зараз назвемо. Вона вже давно любила молодого Ромуальда (це й був він) і, живучи в замку лихого чарівника, увесь час сумувала по нім. Вона грала на лютні ніжні романси й плакала гірко ночами, змочуючи свою сніжнобілу подушку щирими сльозами.

«Але одної темної ночи, коли вітер свистів і ревів, як божевільний негр, що вирвався на волю, а вода в рові довкола замку підіймалася вверх величезними хвилями, красуні Розамунді удалося спустити з замкової стіни свою вірну рабиню туркеню Фатьму з листом до свого милого.

«Молода туркеня по довгім безуспішнім шуканню зуміла, нарешті, знайти Ромуальда, розказала йому, як знайти потайник, увійти до замку й викрасти дорогу Розамунду. Відважний лицар Ромуальд, недовго думаючи, зробив усе так, як сказала Фатьма, скоро й тихо викрав прекрасну полонянку, але вірна рабиня заплатила за те своїм життям. Треба вам сказати, що потайні двері в замку злого чарівника були влаштовані так, що могли бути одчиненими лише двадцять дві хвилині на добу. І от, у ту саму хвилю, коли треба було вже сідати на коней і гнати їх скільки духу,— Фатьма нараз згадала, що на столі зосталося дороге перлове намисто, і сказала, що побіжить за ним. І Ромуальд, і Розамунда зі сльозами просили її, щоби вона зосталася, але вона запевняла, що встигне, і побігла.

«Трудно сказати словами, що переживали молоді люди в ті хвилини, коли Фатьма бігла назад. І в той саме момент, коли вона вже добігала до дверей,— важке залізо з грюкотом спустилося вниз, і бідна туркеня зісталася по той бік дверей.

— Ах, ах І.. Фатьмо, Фатьмо! Що з тобою буде! — скрикнула Розамунда й схилилася на гриву коневі.

«Але в цей момент Ромуальд закричав:

— «Вперед! За нами погоня! — і обнявши лівою рукою красуню, погнав скільки духу коней уперед.

«Це було два дні тому. З тої хвилини ні Ромуальд, ні Розамунда не сходили з коней; тому й не дивно, що ніжна красуня майже цілком вибилася з сил і ледве трималася на сідлі.

«В цей момент з-за густих дерев лісу показався високий замок на горі. Він був оточений глибоким ровом, в якому плескалася на дні чорна вода. На самій високій башті замку стояв вартовий в зеленім убранню. Побачивши наших їздців, він підняв ріг і тричі протрубив.

«В ту ж хвилю піднялися ворота, спустився міст через рів, на ньому показався лицар, за яким на приличному віддаленню їхали два оруженосці.

— «Ах! це Людовік Трирукий!— злякано скрикнула прекрасна Розамунда.

— «Так, моя дорога. Але можеш бути певною, що я з честю витримаю цей останній бій, — твердо сказав молодий лицар.

— «А як би ти вмер, то знай, що я заколю себе мечем, а не дістануся більш нікому.

«У цей момент наблизився грізний Людовік.

— «А-а, тисяча чортів!.. Ось вона, та птичка, ЩО вилетіла з клітки мого приятеля й брата, лицаря Оттона гербу «Неподужана Рука»!.. Добре, добре!..

— «Ти помиляєшся, лицарю. Цей їздець — то мій молодший брат Генріх, — пробував останнього способу Ромуальд. Іншим часом він не понизився б до переговорів, а прямо погнав би на ворога, але тепер він пам'ятав одне — що бідна Розамунда ледве тримається на коні.

«Але старого Людовіка не так то легко було обдурити.

— «Ха-ха-ха!.. Тисяча чортів!.. Коли це справді так, то у твого молодшого брата старший брат поганий лицар, бо не вмів навіть вивчити свого молодшого брата сидіти в сідлі.

— «Вонюче стерво!— скричав ображений Ромуальд — Бери в руки свого ножаку, що ти певне називаєш мечем, аби ніхто не міг сказати мені, що я вбив тебе беззбройним. Будемо контраверсувати!

«З тими словами Ромуальд направив свого коня прямо на ворога. Людовік Трирукий з диким криком погнав свого, — і лицарі стялися.

— «Ромуальде!.. Ромуальде!.. — у одчаю закричала прекрасна Розамунда й хотіла закрити лице руками, але її ніжні рученьки вдарилися об забороло»...

Катруся навіть з якоюсь зацікавленістю слухала читання. Їй подобалася наївність конструкції, безпідставне й комічне нанизування фактів один на один, та ще ніби вмисне таким способом, як ніколи не буває в дійсності.

Але при тім усім думалося, що такою ж оце «духовною їжею» годувалися тисячі людей. Ромуальд і Розамунда два дні їдуть, не встаючи з сідел — нехай це ще буде можливе; а Людовік Трирукий уже знає, що вони будуть їхати повз нього і, сидячи на коні, чекає за брамою. Очевидно, як шо не припустити, що Оттон Людовікові дав знати телефоном, треба вдатися до чарів. А оті потайні двері на 22 хвилині!.. Та це ж чудово!.. І хоч може ніколи не бувало на світі таких дверей, але Фатьми такі, що з готовістю жертвували життям за перли своєї ланочки — такі Фатьми напевне були. А тепер? Як мало людей, які навіть для безконечно вищих завдань пожертвували би не то життям, а навіть вигодою. Тепер навпаки: на кожному кроці натикаєшся на факти цілком іншого порядку, коли одна людина відбирає у другої й життя, і честь, і все. Давлять, топчуть, підставляють ногу... Культура!... А які блага принесла вона багато-мільйоновим масам, що зосталися при тих самих потребах і способах їх задоволення, з якими існували за часів отих Ромуальдів та Розамунд? Чи легше отій бабі, що бачила я її вчора, від того, що от я приїхала сюди не кіньми, а залізницею?

Думка про бабу наче шпигнула дівчину в серце; вона пригадала, що обіцяла бабі зайти, але ця обіцянка якось вилетіла з голови. Катрусі стало соромно.

— Коли навіть купання й читанка безглуздого лицарського роману змогли вигнати з моєї пам'яти думку про нещасну людину, то що ж буде далі ? — з докором питала вона саму себе.

Оце звичайне відвідання бабиної хати вже якось півсвідомо в'язалося в душі дівчини з чимось далеко важнішим і серйозним. Коли б хто спитав її, чому вона надає такого значіння такому дрібному фактові, вона певно нічого не могла би відповісти, але от чомусь відчувала якусь значучість того факту, якось несвідомо знала, що, переступаючи поріг бабиної хати, вона тим самим переступає якусь грань. І от, не можучи ставити опору тому якомусь особливому внутрішньому почуттю, Катруся використала хвилю, коли увага всіх звернулася на опис бійки між лицарями, потихеньку встала й вийшла.

Зайшла до кімнати, щоби взяти капелюшок.

— Що ж ви кинули свою компанію? Вас мабуть не цікавить забава дітей ? — спитала m-me Коншіна.

— Ви, мабуть, краще чуєте себе в компанії хорих та різаних трупів, — єхидно вставила Зоя Володимирівна, видимо хотячи вколоти дівчину, але Катря, зайнята своїми думками, і не зрозуміла навіть. Вона просто сказала:

— Ні. Мені тільки хочеться пройтися селом. Я ж іще не бачила села.

— Там нічого нема цікавого: хати, плоти, курява, от і все, — говорила m-me Коншіна. — От дайте мені відпочити кілька день, і ми, от хоч би на тім тижні, влаштуємо прогулку на гору, або в ліс, або на хутір. Там хоч буде де походити, а в селі нема нічого цікавого.

— Я, бачите, так не часто бувала на селі, що мені тут усе здається цікавим.

— Ну, ідіть, ідіть. До снідання певно вернетесь?

— А як же. А зрештою, коли я, може, спізнюся, то ви, будьте ласкаві, не чекайте на мене.

Надівши капелюшок, Катруся вийшла в двір, і як тільки переступила поріг хвіртки, зразу якось відчула, що вся «цивілізація» зосталася позаді, наче б то її знаменували тільки газони та цвітники, розкидані в поміщичому дворі. Звичайна сільська вулиця, прогрітий сонцем пісок, густий глід попід панським парканом, пара свиней під плотом у холодочку — все то були ознаки якогось другого світу, і дівчину обхопило незрозуміле почуття цікавости. Що там, за цими плотами, за цими біленькими стінами? Чи живуть там люди? Що люблять і кому моляться?

Розжарений пісок дихав душно. Коли довелося пройти під перехиленою через пліт вишнею, ласкава прохолода торкнулася лиця, груди зідхнули свобідніше й глибше. Далеченько на горбочку, видко було, гралися діти, і їх сорочечки здавалися білесенькими на сонці. Бзово-лилові тони тіней впали на дорогу. І піднята несвідомим почуттям радости, легкими кроками переходила дівчина вулицю.

Хату Лепестини вона знайшла зразу. Вже на перший погляд видко було, що тут безвихідною гостею була бідність. Двір заріс травою, і тільки вузенька топтана стежечка єднала вулицю через ворота з сіньми хати; ворота майже розвалилися, а хвіртки не було й зовсім. Хата стояла обідрана, брудна, як п'яниця після бійки в шинку. У загороді визкотіла свиня, підіймаючи рилом ворітця; де-кілька поросят вовтузилися коло неї і теж підсовували свої рильця під колоду. Тік був сонний, закинений і теж заріс травою; від усього господарства віяло якимось сумом. Так сумно буває лише на попелищах та руїнах, де кожний камінь нагадує, що й тут колись кипіло життя.

Навіть пса, цього доконечного й неодмінного додатку селянського двору, навіть пса не було чути, і здавалося, власне це виставляло наперед, робило більш очевидними темні сторони вбогости двору. Неначе дужче вилізали зі стріхи обсмикані кіски очерету, що ним було вкрито половину хати від сіней; на дворі була спека, а вони чомусь здавалися мокрими, наче в осінній вечір.

Катруся відчинила двері й увійшла в хату. Знайомий запах сільського житла, запах, якому вона ніколи не могла дати назви, ударив їй в лице, обхопив усю і вже цілковито відгородив від усього іншого світу.

Лепестина поралася коло печи; в ту хвилю, коли Катруся входила в двері, вона майже вся всунулася в піч і роздмухувала там вогонь. На підлозі, увесь мокрий, лежав малий хлопчик і кричав, скільки було сили.

— Драствуйте, Лепестино!

Баба витягла себе з печі і, обернувши своє червоне від натуги лице, кілька секунд дивилася мовчки, очевидно, не пізнаючи, хто з нею говорить. Нарешті лице її прояснилося, і вона радісно скрикнула.

— Баришня!.. Здрастуйте, здрастуйте!.. Он люди вже давно пообідали, а я все ще возюся. Сідайте, пожалуйста, сідайте. Ох, і погано в нас, і сісти нема на чому.

— Та ви не турбуйтеся, я сяду.

Лепестина кинулася змітати з лави та все примовляла.

— З непривички вам сідати у такому. Ох, боже ж мій, і коли ж я зберуся причепурити хату хоч трохи. Живеш... і бог бачить.

— Та ви не турбуйтеся, тітко, я й сама змету. Ви краще погляньте, в печі знов загасло.

— Ох, лишечко моє тяжке! Отак, як бачите. Недурно кажуть, що в багатого повна піч дров, та всі й горять, а в бідного одне, та й те не горить.

Лепестина знову кинулася до печи. Дитина, що затихла була на хвилю, знову почала кричати; мокра, червоного, линючого ситцю сорочечка облипла на тільці й з кожним рухом все більш бруднилася. Розмахуючи однією ручкою, дитина ввесь час стукала нею об чавун, що стояв на землі коло печи.

— Чого це воно плаче? — питала Катруся.— їсти хоче?

— Та ну-да ж, їсти захотів, сучий син.

— Хлопчик?

— Та хлопчик же, та ще й Степан.

Катруся присіла коло дитини. Неприємний запах лежалої мокрої одежі зупинив її на хвилю, але тільки на хвилю. Катруся підняла дитину під руки й поставила.

— Ну, Степанку... Ну, маленький... Годі вже тобі, годі,— промовляла вона, обсмикуючи мокру сорочечку. Десь у глибині ворушилося почуття бридливости, але дівчина дужала його.

Дитина, завстидавшися чужої людини, замовкла. Величезні блакитні очі, повні сліз, з жалібним острахом дивилися на незнайому панночку, і щось прибите було в усій цій маленькій скуленій фігурці, наче дитина чула вже, що воно — мужича й не сміє турбувати своїм криком панських вух, а тим більш бруднити панських рук своєю мокрою сорочкою.

І гострий жаль проїв Катрусине серце, бачачи це маленьке тільце, ці губенята, що ще тремтять від плачу. Блакитні очі, повні великих дитячих сліз, проходили, здавалося, в саму душу. Хоч би не блакитні вже були, а якісь інші; бо в блакитних і без того завжди світиться якась печаль. І думалося: пощо ти родилося? Чи приготовила тобі доля хоч щось ласкаве, щасливе, рожеве? Ні, мабуть нічого. А як що нічого, пошо тоді ти прийшло на світ?

Схвилювавшися, забула Катруся й про гидливість, та цілувала цю безпомічну дитину, а в ньому — всіх їх, отих безщасних селянських дітей. Мов поцілунком своїм чистим дівочим хотіла винагородити за майбутню лиху долю.

На правій ручці хлопчика помітила Катруся покалічені пальчики. В першу хвилину здалося, що то просто так їх держить дитина, але це було каліцтво. Катруся підняла ручку, і вся рука до ліктя повисла.

— Що це?— з жахом крикнула дівчина.

— А що там таке? — обізвалася Лепестина. Вона все ще ніяк не могла подужати своєї печи.

— З рукою!

— А... Це давно вже.

— Та як же це сталося? — питала Катруся. Вона боялася подивитись на ті скручені маленькі пальчики.

— Та так і сталося. У нас це просто робиться: сидів на возі, Оксана кудись утекла, а воно взяло й брикнуло на землю. Та добре, що я нагодилася скоро, а то б свиня з'їла.

— Свиня?..

— Ні, я кажу, що могла б з'їсти. Ну, от з того часу почала й почала ручка сохнути. Що тут робити? Ми до діда,— тут на хуторах дід один живе, Смикало прозивається, він костоправом у нас. Пішла я до нього, а він саме гній на віз складав. Так і так кажу йому. А він: «чорт вас тут носить по будніх днях. Саме пора робоча, а вас розносило». Якось вже та якось я його упросила, взявся він за мого Степанка. Смикнув раз за ручку, смикнув другий, повертів, пошепотів щось, велів капустяного листя прикладати, та ото й усе. Ну, це ж відома річ, як до дитини з поганим словом приступити та замісць бога нечистого згадати, то вже з того толку не буде. Сохне ручка та й сохне, вже ми й другого кой-чого прикладаємо, ніщо не помага. Давай ми тоді до міста збиратися, там костоправ один, люди казали, добре править. Ну, що ж... Приїхала я до нього, звелів він роздягнути Степанка, подивився.

— Уже смикали? — каже.

— Та смикали, — кажу.

— Ну, то ж і їдь до того, хто смикав.

— Як це? — кажу.

— Та дуже просто. Досмикалися до того, що тепер уже нічого зробити неможна. ! говориться вам щоразу, і все,— а от не слухаєте. Ну й возись тепер, як знаєш.

— Я вже йому й так і так. Я й заплачу, кажу, я й усе. Бо куди ж воно годитиметься калікою. А він — і грошей, каже, не візьму, і робити нічого не буду, бо нічого вже не можна зробити. А що він калікою навік зостанеться, так нехай батькові-матері скаже спасибі. От ліва рука у нього буде здорова, так нехай, каже, посмикає батька-матір, щоб знали, як за дітьми глядіти. А то родити родять, а до ума довести не можуть. То так воно калічкою собі й росте з того часу. Та поки ще мале, то сяк-так, а що далі буде, так один господь святий знає. Який же з нього робітник без руки?

— Його вчити треба. Щоб коли не руками, так головою він міг заробити собі шматок хліба.

— Та вчити все одно доведеться, нехай уже три роки походить.

— Я не про таке учення, Я кажу, що в гімназію його віддати, або в реальну школу.

Лепестина тільки плечима здвигнула.

— Я не знаю, серце, що воно й таке.

При цих словах Катрусі здалося, ніби білий якийсь привид усміхнувся до неї беззубим ротом іронічно. Яка величезна прірва відділяє оцю Лепестину й її дітей від усього культурного світу!.. Раніше це знала Катруся тільки теоретично, як і взагалі людина знає багато істин, не втіляючи їх в конкретні форми. Але тепер гола дійсність наче аж реальним дотиком вдарила по нервах. Про яку «гімназію» може бути тут річ, коли люди не знають, чи будуть вони завтра обідати, а чи ні? А між тим — о, боже — що буде робити каліка на селі? Чим жити?

І на душі зробилося погано. Безвихідність колола думку, а пам'ять додавала: і таких Степанів — тисячі, тисячі!.. Безконечність людського горя блиснула на мить неодолимою безоднею й показала, що сили одної окремої людини щезають у тих величезних чорних просторах.

Аби позбавитися того гнітючого почуття, Катруся почала дивитися по хаті, що би дати дитині їсти. Знайшла у брудному горщику трохи овечого молока, покришила туди м'якушки хліба й почала годувати дитину.

— І охота ото вам, баришне, возитися з ним. Киньте його! Бачите, який він замурзаний!..

Знадвору почувся дитячий стривожений голос.

— Мамо! Мамо!

— Що таке? — не підвищуючи голосу, питала Лепестина, а сама не переставала возитися коло печи.

— Наших... овець...

Лепестина зразу випросталась, перелякано моргаючи очима.

— Хто?

— Ганнущенко...

В хату увійшла Оксана. Вона ледве переводила дух.

— А Максим же де?

— Він заснув... під грушею...

— Ах, ти ж, стерво прокляте!.. — і Лепестина, як була, кинулася надвір. На бігу схопила хворостину, але в ту хвилю, як вона вже вибігала з воріт, на зустріч їй показалося восьмірко її овечат. Їх гнав якийсь дідусь.

— Ну, Лепестино,— шамотів він,— оце з тебе півкварти, дивись. А то й цілу кварту.

Лепестина зраділа невимовно.

— Де ж ви їх, дідусю? Та як же?..

— Та я навипередки з Ганнущенком. Він собі, а я собі.

— От спасибі, дідусю, дай вам бог здоров'ячка! От спасибі, так спасибі...

А дідок, гордий зі свого вчинку, навіть не чув дяки, і говорив, не звертаючися до Лепестини, а так собі.

— А та шолудива Олена роззявила свою вершу та й зіпає ще з-за плоту. «А що ти там, чортів діду, робиш»? А я не слухаю, та за вівцями, та за вівцями! А оця кудлатенька така дурна — як смиконе! Я за нею — оце й ногу збив, а таки, бач, усі!.. На їх тобі, Лепестино, та поставиш у неділю півкварти. А хлопця треба добре прохворостити, щоб не спав коло скотини. А то так і щастя своє проспить.

— Я ж йому, сучому синові, дам!.. Я ж йому покажу, як спати!.. Бач, падлюка, не виспиться ніяк, щоб ти вже й навіки заснув.

Лепестина таки вибігла з двору. Видко було, як вона біжить вулицею. Звернула в суточки, вже не-видко. А потім знов показалася на горбочку.

Катря вийшла з хати, держачи Степанка на руках. Привітавшися з дідом, сіла на призьбі, в холодочку.

— Здрастуйте, здрастуйте, баришне, здрастуйте. А я чую, Лепестина каже: найняла, каже, собі няньку до Степана, та горенько моє — дуже дорого бере. І нянька нічого наче, а тільки дорого бере.

І дідок сам розреготався зі свого власного жарту.

— і що це вам, баришне, за охота прийшла з мужицькою дитиною возитися?

— Е, дідусю! Дитина — однаково дитина, чи вона панська, чи мужицька.

— Так то воно так, та не зовсім. Нашого викинь у Пилипівку на мороз, то воно покричить-покричить, та й засне на сніжку, як на перині. А спробуй при панській дитині хоч вікно в хаті відкрити — ого! Дивись, похворіло-похворіло та тільки — квік!.. А нашому що? Нашого поклади, кажу, на сніг, то воно тільки покричить-покричить, та й засне.

Дідусь хихотів старечим сміхом, попихкуючи своєю люлечкою, а зморшки ласкаво грали на його обличчі. Катрусі якось легко стало коло цього дідуся. От він збив ногу ганяючися за чужими вівцями, хоч до них йому могло би й не бути діла. От сміється він якось ласкаво. І люлечка ота — від усього було якось гарно.

— А хто це Ганнущенко?— спитала Катря.

— Та це тут собака один живе на нашім хуторі, так прозивається Ганнущенко. І винесла ж сюди його якась нечиста сила! Усі ми тут живемо дружно між собою. Не сказать, що не полаєшся там коли,— ну, то без цього вже не можна між людьми. А оцього принесла лиха година та поставила тріскою межи очі. І таке ж воно уредне, кляте, кого й нетреба — зачепить. Оце я перебив йому овець, так уже не знаю, як і мимо хати йти. Битиме ж, сучий син, їй-бо битиме! Треба підождати, щоб хоч провів хто.

На горі показалася Лепестина. Вона бігла вниз і стьобала прутом по плечах невеликого хлопчика. Хлопчик кричав і біг зигзагами в усі боки, аби хоч не кожен раз попав прут.

— Боже!.. Та вона ж йому очі виб'є!— скрикнула Катря.

— Та чого там. Повчить трохи, щоб знав, як спати коло скотини. Їх як не вчи, так вони й хату спалять. От хоч би й це узяти. Ну, не нагодись я під цей случай — от і давай чортовому Маркові рубляку, а то й усіх півтора. А завіщо — як ти, господи, бачиш.

Хлопчик ускочив у двір і, плачучи, почав бігати кругом хати. Лепестина хоч і запихкалася, а таки ганяла за ним, та вже Катря з дитиною стала їй на дорозі.

— Лепестино! Та що ви, господь з вами! Як вам не сором?

— Я йому, чортовому виродкові, покажу!.. Я з нього й шкуру здеру, з проклятого!.. Ах ти ж, анахтемо ідольська!

Лепестина кричала на все горло, Катря її заспокоювала, Максим плакав десь за хатою, а дідусь рівнодушно попихкував люлечкою та оглядав збитий палець.

— Та годі вже тобі, Максиме,— обізвався він до хлопця.— Іди краще сюди та скажи баришні спасибі, що заступилася за тебе. Щастя, брат, твоє. Бо як би не вони, то я б ще й придержав, щоб ти знав наперед, як спати коло скотини.

Оксана перелякано дивилася на всю цю сцену і, видимо, думала тільки про те, як би не попастися матері на очі під сердиту руку. Коли Лепестина, кинувши прута, йшла до хати, Оксану — як язиком злизало.

На вулиці заторохтів віз. Дідок устав, прикрив очі долонею і, весело цмокнувши губами, сказав:

— О, та це Когутенко їде! Оце добре!.. Оце ловко!.. Побіжу й я за возом, як цуценя! Коли й прив'яжеться чортів Марко, то буде кому оборонити. А знаєте, баришне, я вчора сім рублів пропив! — нараз ні з того ні з сього хвастонув дід.

Катря дуже здивувалася.

— Та як же це?

— Та так, з великого ума. Ще за малим і не втопився.

— Та що ви, боже спаси!..

Нема ж того, щоб обійти до містка, а понесла мене нечиста сила вбрід. П'яний, що ж ви хочете... А вода ж висока стоїть, а я ж собі йду та йду. Та вже як дійшов, що мені стало по шию, де й хміль той дівся. Перелякався я дуже: і уперед ніяк іти, та й вертатися — не дуже. Давай я пливти, давай я пливти, а воно одежа мокра, у чоботи води набралося — насилу-насилу виплив. Змерз — так і не приведи, мати божа! А додому ще верстов півтори.

— То ви так і йшли?

А як же? Ну, прощавайте, баришне. Треба ж цього Когутенка не впустити. А то як провороню, буду битий сьогодні.

Дідок вийшов за ворота. Катря дивувалася міцній натурі старого, що невредимо переніс отаку купіль. Степанко заснув, пригрітий ласкою; головка його безсило схилилася набік, і дівчині приємно було дивитися на цей тихий сон. Думалися думи... ті, що приходять тільки на зорі життя й гинуть потім в якихось затруєних ямах, невідомо де.

Плакала дитина, валялася на землі, й боляче їй було від незадоволення її маленьких потреб. А от зараз уже добре їй. А що я йому дала? Властиво — нічого. Тільки приголубила й нагодувала. І невже неможна того зробити й відносно всіх людей? Тільки нагодувати їх і взяти їх печаль на себе — і завтра, завтра всі ті, хто плаче тепер і місця собі на землі не знаходить, завтра ж усі вони усміхнуться й тихо спатимуть уночі... Як це просто! Чого ж не об'єднатися усім тим, хто так почуває і розуміє, у велике вселюдське братство і взятися до тої роботи, перетворення світу?...

Піднялося вікно, і Лепестина майже над вухом Катрі сказала:

— Мені стидно, їй-бо право...

— Цс-с...,— замотала на неї дівчина рукою.— Він заснув.

— Заснув?.. Ну, то я зараз вийду.

— Я сама, я сама положу.

Катруся встала і, остерігаючися, як би не штовхнути дитину, пішла в хату.

Лепестина відчинила двері, розіслала на помості свою теплу кохту. Катря поклала дитину, і хвилинку одну жінка й дівчина дивилися спільним поглядом на дитячий сон.

— Витягніть борщ із печи та картоплю, та обідайте собі з Максимом. А я піду до Бондаренчихи,— казала Лепестина Оксані. Відрізала хліба, насипала картопель у миску й загорнула все те в рушник.

— Куди це ви, тітко?

— Та тут недалеко від нас удова одна живе. Заболіла, а четверо дітей, як каша, нікому й води подати. Бідність така, що й не приведи господи. Вже в нас, сказати, не переливається, а там так і зовсім. Так оце я піду хоч що-небудь там зроблю. Сама лежить, а діти — як мак дрібний.

— І я піду з вами.

— Що це вас охота взяла по мужицьких хатах ходити? — усміхнулася Лепестина.

— Та так... Хочу подивитися, як люди живуть.

— Ну, то ходімо. А ви тут дивіться, — звернулася вона до Оксани,— щоб не пустували. На поросят поглядай та того ледаря клич обідати.

Катруся з Лепестиною вийшли з двору. Сонце палило. Розжарений панський паркан здавався білим, як сонце. На вулиці — ні живої душі; навіть діти кудись поховалися. Повітря мертве, і тільки ледве чути журкіт якихось комах.

— Тітко Лепестино! А чи давно ця Бондаренчиха овдовіла?

— Та як вам сказати... не буде мабуть і півроку. Покійний чоловік її... то гарна людина була. Та й вона, сама Бондаренчиха, нічого жінка, а от тільки, що заболіла.

— А що в неї?

— Та... як вам сказати... Ото як знайшлося в неї четвертеньке, так воно, сказать, треба було перележати трохи, поки там усе направиться, а вона візьми та й устань, бо, кажу ж, не то що, а й хліба нікому відрізати. От і повредила, мабуть, щось. Тепер мучиться, бідна...

— А лікаря звали?

— Ні. Думка така, що воно так пройде, а воно, бач, не те. Я вчора бачила одного сусіду, він на той край їхав, казала, щоб побував у дохторя. Та хіба ж ти його дома застанеш?

Лепестина вмовкла. Знову щось важке й велике здавило серце дівчині й ворушилося там неспокійно. Безпосередня близькість людського горя завжди сильно впливала на неї: вона наче себе чула винною в тім. І от тепер було таке ж почуття. Який зв'язок міг бути між гімназисткою Катериною Борвіч і вдовою Бондаренчихою, поселеними так далеко одна від одної? А отже зараз, ідучи за Лепестиною, Катруся чула цей зв'язок і переживала таке почуття, ніби приходила до неї нещасна людина за поміччю, а вона тої помочи не дала і тим штовхнула людину на злочин.

— Жаль, дуже жаль покійного Бондаренка. Отаких, як мій сатана, то й бог не бере, і чорти бояться, а гарна людина, дивись, і витягнеться на марах.

От двір Бондаренчихи. Гостре вбожество різнуло по всіх почуттях, і Катрусі захотілося на одну хвильку закрити голову руками й бігти, бігти геть звідци, кудись — аби далі...

Сінешні двері були відчинені; коли Катря ввійшла до сіней, на неї війнуло запахом гнилої плісени, наче відчинили давній вохкий погріб.

У хаті було півтемно, і стояв сморід від бруду, від немитих дітей і хорої жінки. Сама Бондаренчиха, бліда, як свічка, закривши очі, лежала на якихось чорних ганчірках; у колисці, вся обгадившися, сипло кричала мала дитина, і цей одноманітний хорий стогін робив вражіння пиляння ножем.

Катруся чула, що їй до горла підступають сльози. Треба було прикласти зусиль, щоби не розридатися. Кожний нерв її тремтів... Що ж робити? З чого почати?...

— Драстуй, кумо!— обізвалася Лепестина.

Хора відкрила очі, і ледве помітна усмішка на хвилину освітила її лице.

— А-а... це ви... От спасибі... дай вам, бог, здоров'я...

— Ну, як? Не полегшало?

Хора зробила ледве помітний жест рукою.

Ох, голубонько... Приходить, мабуть, моя за мною... Треба чоловіка доганяти... А тільки на кого ж мені діточок кинуть?.. Царице ж ти моя небесна, заступнице! Та будь же хоч ти матір'ю діточкам моїм маленьким... Та обережи хоч ти їх, дрібних нерозумних...

Катря ледве слухала тої молитви. Вона вся дрижала. От коли вона зрозуміла, чим є для простої людини її віра.

— Ну, годі вам уже, годі, кумо,— говорила Лепестина.— Ще, господь дасть, видужаєте, дітей до ума подоводите.

Але хора наче вже й не чула тих слів. Вона дивилась кудись уверх, цілком не моргаючи повними сліз очима, і шепотіла півпритомно:

— Сиріточки мої... діточки мої... на бога милосерного тільки вас зоставляю... А ти, господи милостивий, дивись же за моїми дітьми... зішли янгола...

Катруся не могла далі. Вихопивши хусточку й закривши нею лице, вибігла геть з хати. Надворі впала на призьбу й залилася сльозами.

— Боже, боже!..— кричало щось у ній в душі.— Та не можу ж я, не можу!.. Яка мука!..—і знову її душили ридання.

А в хаті хора питалася Лепестини.

— Хто це з вами прийшов, кумо? Бач, не понаравилося!..

— Та це до баришні Соні приїхала подруга в гості, та таке ж воно хороше та привітне, що й сказати. От я її попросю, щоб молочка для Хведоськи принесла.

— Учора Явдоха принесла трішки, так діти пустували та й перекинули горшечок... Тепер ще й горщика прийдеться віддавати Явдосі.

— Яка це Явдоха?

— А Одарчина сестра, що під горою живе... Леваненко її держить, позаторік заміж вийшла.

А-а!.. Знаю, знаю. А де ж ваша дітвора? Оце я хоч картошки їм принесла, нехай запхнуться, аби матері не докучали.

— Спасибі вам, кумо... Дай боже вам здоров'я, що хоч не забуваєте.

Тим часом Катруся взяла себе в руки, обтерла сльози й знову ввійшла в хату, твердо рішивши про себе не давати волі нервам. Наскільки могла спокійно, підійшла до хворої, розпитала де-що, обдивилася дитину, запитала, чи є чисті пелюшки й чи давно воно купане. Показалося, що нічого нема, нічого не роблено, і нічого далі робити.

— Ну, так я піду зараз додому та принесу чого треба. А ви, Лепестино, ще посидите тут?

— Е ні, баришне! Я оце трішечки поприбираю, та й додому. Бо самі ж бачили, які хазяї в мене при хаті зосталися.

— Ну, тоді прощавайте. Я зайду до вас завтра.

— Ідіть, ідіть, нехай вам бог доріжку промете.

Катря не пішла, а побігла, наче оте селянське горе звірем гналося за нею. Їй хотілося побороти свою нервовість, бути холоднокровним робітником, але вона сама чула, що зразу це не вдасться.

Щоби попасти до своєї кімнатки, їй треба було перейти веранду. Там уже сиділо все товариство, в повнім складі, за сніданком. Смачний запах дратував апетит, але Катря ні защо в світі не сіла би зараз за цей сніжно-білий стіл — їй було стидно.

— А!.. А!.. Прекрасна пустельнице!.. В якій підземній печері ви спасали свою грішну душу? Милости просимо розділити з нами нашу вбогу трапезу,— загалділи мужчини, розсовуючи крісла й даючи місце.

— Ні, ні... Дякую, дякую... Мені не хочеться... спасибі...

— Вони вже задовольнилися акридами й диким медом.

Катруся пройшла до своєї кімнатки й сіла на ліжко, здавивши голову руками. Контраст комфорту обіч з гнійною нуждою, оббиті дорогими шпалерами стіни, тонкий аромат парфум і квітів обіч обідраної хати й вонючого бруду; радість здорового життя обіч безсилого вмирання — все це дзвонило великим дзвоном над вухом і свідомістю.

— Хороба і здоров'я, смерть і життя — це може й природні явища, може так і треба, але — решта? Яким правом? Завіщо?

І заплутана сіткою думок, вона забула навіть, пощо так бігла сюди спішно. Їй хотілося їсти, але сісти зараз за добре сервірований стіл, наїдатися смачними стравами, пити кофе..., ні, ні, ні!..

— Ей!— говорила вона сама собі з іронією.— То ви, mademoiselle, вже ніколи й нічого їсти не будете? Не мудрствуй лукаво, Катіш. Все одно прийдеш сюди, за цей же самий стіл, і будеш обідати, снідати, вечеряти, а в тих хатках, що ними будеш любуватися при заході сонця, все так само будуть гнити на чорному лахміттю хворі жінки, а малі діти будуть калічити собі пальці.

— Але що ж робити? Де ж вихід, щоб без компромісів? Яка мука, яка мука!..

У безсилості вона схилилася головою на столик. Потім згадала, пощо прийшла. Дістала зі свого кошика пару сорочок, розрізала їх, хотіла підрубити, але потім погадала, що це буде занадто довго. Потім одчинила вікно й крикнула.

— СонюІ Ти вже поснідала?— Будь ласка, зайди сюди на хвилиночку.

— А що тобі треба?

— Ні, ти будь ласка зайди.

— О, яка конфіденціяльність!

— Це Катерина Юр'ївна хоче вам розказати про яке-небудь відєніє, що посітило її «в тоньцѣ» снѣ!» крикнув Бординський.

— Чим я перед тобою провинилася, що ти так безжалісно вирвала мене з прекрасного товариства?— говорила Соня, входячи до кімнати.

— Слухай, Сонечко... Я не можу зараз розказати тобі всього, що пережила, скажу тільки результати.

Голос Катрі тремтів. Щоб укрити те тремтіння, вона почала шепотіти.

— Треба помогти тут одній жінці... Вона хвора, дитина в неї некупана, лежить у брудних ганчірках, навіть пролежні поробилися... Чи можна взяти у вас трохи бульйону, молока, а може ще чого?.. Дров трохи...

— Уже філантропія!— процідила крізь зуби Соня. Вона не була недоброю дівчиною, навіть навпаки, але в цю хвилину їй просто захотілося сказати цю грубу фразу. Якесь складне почуття підсказало їй цю вихватку: і якийсь сором, і якась заздрість, і те почуття рівноваги та спокою, з котрих так не хочеться завжди виходити людям.

Але все це довжилося тільки одну хвилину, Соня зараз же схаменулася й похопливо сказала:

— А звичайно, звичайно!.. Пощо й питати? Просто піди й розпорядись.

— Ні, Соню... Знаєш... якось неловко. Може ти підеш зі мною.

— Добре, добре! Ходім зараз.

Подруги пішли.

За півгодини, нав'язавши порядний вузол, Катруся знову йшла до Бондаренчихи. Тепер вона чула себе якось спокійніше. Часто буває, що люди на початку справи почувають себе наче при її кінці.

Коли вона ввійшла до хати вдови, там уже сидів земський врач. Це був уже літній чоловік з якимось укритим сумом в очах. Він сидів коло хворої, задумливо схиливши голову й дивлячись у кут хати.

Катруся, поклавши вузол на лаві, підійшла до хорої. Лікар простягнув їй руку.

— Дозвольте відрекомендуватися: земський лікар Берченко. А ви оце, мабуть, і єсть та сердобольна панночка, яку мені з таким захопленням описувала кума Лепестина? Дуже радий познайомитися. І давно, смію запитати, зводили ви приїхати до нашого богоспасаемого села?

Катруся відчула іронію в тоні доктора.

— Ні, я тільки вчора приїхала, — несміло сказала вона.

— Тільки вчора!.. Ах, це ще більше робить чести вашому доброму серцю, що так раптово запалилося любов'ю до меншого брата. Похвально, дуже похвально! Що ж побавтеся. Забавочка, знаєте, цікава.

Мужик з панського двору приніс оберемок дров.

— Де їх покласти? — питав він ще в сінях.

— Та отут, коло печи. Дякую, що потрудилися.

Мужик поклав дрова, обтер піт рукою з лоба й став коло порога. Оглянув усю хатню обстановку, похитав головою і, махнувши рукою, вийшов пріч.

— Хм!— обізвався лікар, що з ледве помітною усмішкою дивився на цю сцену. — Очевидно, на цього плебея обстановочка зробила не особливо вигідне вражіння, що й було демонстровано отим покиванням главою. Зразу оцінив!

Потім з тою ж усмішечкою лікар знову звернувся до Катрі.

— А дозвольте ще разочок запитати, що за маніпуляції ви хочете проробити з тими дровами?

— Я хочу нагріти води та викупати дитину.

— Свершити, так би сказати, перше омовеніє. Невиразимо похвально! Шкода тільки, що, беручися за це, можна забруднити ручки.

Катруся на це не реагувала. Їй тепер було ясно, що лікар вважає її за добросерну, але легкомисну паняночку, що приїхала на дачу і, побачивши хору, запалилася бажанням помогти, але те все ненадовго й несерйозно.

— А як хора, пане докторе? — запитала на свою чергу Катря.

— Хм... Нічого. Спокій, добра їжа й таке інше можуть іще поставити її на ноги. Але не знаю, наскільки це все можливе. У лікарні вона поправилася б швидко, та от... що робити з її кашею.

— Коли ви маєте надію, що хора поправиться, то беріть її до лікарні, а я побуду тут, поки вона вернеться.

— Тоб то, як це — «побуду тут»? Ви може думаєте, що можна зробити за півгодини, а то й менш?

Катруся прикусила губу. Краска кинулася їй у лице.

— Я кажу, що можу пожити тут, поки хора видужає.

— Пожи-ити?.. А як же пікніки, катання, гуляння, маскаради й таке інше? Ви ж, очевидно, приїхали сюди «спочити»?

— Так. Треба набратися сил на зиму.

— А що ж ви таке екстраординарне думали робити зимою?

— Лекцій слухати й працювати в галузі медицини.

— Хіба ви думаєте на курси куди?

— Думаю. В минулому році я не попала й працювала в N-ській лікарні в Петербурзі.

— А-а! — протяг доктор.

Катрусі немов і не хотілося, немов і неловко якось було говорити про себе. «Ну, і нехай, ну, і нехай вважає мене за дачницю І Пощо я йому це кажу?» А в той же самий час їй і неприємно було здаватися іншою, ніж була справді.

Підчас тої розмови Катря вимила найбільший горщик, налила води й поставила в піч. Наколола трісок і вже хотіла розводити вогонь, але згадала про сірники.

— Тітко! А де ваші сірники?

— Нема, дитино... Учора останній спортила Марія. Так у темноті й сиділи.

— От тобі й раз! Чим же я запалю? А у вас немає? — звернулася Катря до лікаря.

— На-те! — сказав лікар і простягнув дівчині сірники. Тепер усмішка його була іншою.

— Так я можу брати хору до лікарні?

Катруся кивнула головою.

— Ну, так я піду замовити підводу.

Лікар вийшов. До хати несміливо почали набиватися діти. Тулячися до матери, з цікавістю дивилися на чужу людину в хаті. А Катруся прибирала, перев'язувала віник.

Лікар вернувся вже іншим: почав розпитувати Катрю про колег, яких знав у Петербурзі, про порядки в лікарні. Змогла Катря розказати й де-що нове з медичної практики; словом, крига розтала, і коли під вікнами заторохкотів віз, бесіда була вже товариською.

До хати увійшов селянин.

— Драстуйте!

— Здоров, здоров, Тимохо.

— Із середою вас.

— Соломки намостив?

— Намостив.

— І ряденцем прикрив?

— Прикрив.

— Ну, і добре. Ну, тітко, їдьмо.

Бондаренчиха залилася сльозами.

— Ой, паночку ж, голубчику... Так як же ж мені їхати? Що ж із діточками моїми буде?

— Але ж ти чула, що поки ти лежатимеш, то баришня тут побудуть.

— Як це?.. Господи!..

Це вже було щось таке дивне, чого мозок жінки не міг переварити.

— А так, так, тітусю! Я перейду до вашої хати й пригляну за дітьми, поки ви видужаєте.

Але хвора все ж ніяк не могла того зрозуміти. Перед нею пролітали деталі її щоденної праці, і вона не могла собі в тямку взяти, як же з тим усім справиться баришня? Чи це на сміх? А чи може аби її тільки витягти з хати? Але потім хвиля вдячности залила їй усю душу, і жінка буквально не знала, як, якими словами висказати своє почуття.

— Ох, і спасибі ж вам!.. Дай же ж вам, господи, чого ви тільки в світі самі собі бажаєте... Хай вас цариця небесна прихоронить і на полі, і на морі, і на всякому ступені.

Сльози текли по схудлому обличчю невпинно.

Хору підняли, одягли. Діти, передчуваючи щось, почали плакати.

Бондаренчиха прощалася з ними, мов ішла вже на той світ. Лікар і Катруся потішали її. Дядько Тимоха й лікар повели хору. Вона ледве пересувала ногами і все стогнала.

Надворі її підняли, посадили на віз. Лікар примостився скраю й підтримував під спину. З сусідніх дворів повиходили жінки, висипали діти. Хтось плакав. Тимоха поправляв черезсіделень і перекидався словами з мужиком, що сперся обома руками на ворота.

— Ну, Тимохо, з богом! — сказав лікар. — До побачення, Катерино Юр'ївно! Як-небудь справитеся, правда? А ви, баби, коли-неколи зайдіть та поможіть дівчині.

— Но! — крикнув Тимоха. Віз рушив.

— Прощавайте, кумо! Дай, боже, тобі швидче одужати! — кричали услід сусідки, а якась бабуся благословляла.

Двоє старшеньких дітей з плачем бігли за возом, а маленька дівчинка хотіла й собі, та не могла поспіти і, сівши на пісок, закричала, що було сили. Якась сусідка взяла її на руки.

На повороті лікар вільною рукою скинув фуражку й махнув нею на прощання. Катруся кивнула кілька раз головою й пішла в хату.

Увійшла, глянула веселими очима на всю цю неприкриту бідність — і тихо сама собі сказала: «Боже, поможи!

З того дня почалося інше життя. Не без боротьби, правда, прийшлося Катрусі переходити до хати Бондаренчихи. Коли вона тільки заїкнулася про таке своє нечестиве бажання, то всі буквально виторопилися на неї. Зоя Володимирівна аж перелякалася і не знайшла навіть, що сказати. Соня й мадам Коншіна вважали це особистою образою, решта сміялася; грубовато дотепували, докоряючи в зайвім оригінальнічанню, але Катруся якось навіть не помічала нічого з того, відповідала жартами, сміхом і, взагалі, почувала себе наче на якійсь висоті, куди не долітають дрібні сплески житейського моря.

— Сподіваюся, що це хоч на де-який час? — ображеним тоном казала m-me Коншіна.

— Але обідати, сподіваюся, ти все ж будеш приходити до нас? — теж ображено питала Соня.

— А як же, а як же!.. Та я зовсім буду у вас, зовсім! От тільки хіба ночувати доведеться там, бо діти ж самі.

А одвівши Соню вбік, вона пробувала її переконати.

— Ну, подумай тільки, Сонечко! Вони ж зосталися самі, розумієш? — самі, оті дрібні! Що ж вони будуть робити? Ти й сама напевно зробила б так само, будучи на моїм місці. Я ж цілком свобідна, ніякої роботи в мене тепер нема... ну, яке ж я право маю відвернутися від нещасної людини? Коли б ти тільки бачила, якими очима вона дивилася на мене, від'їздячи!.. Попроси свою матусю, щоб вона не сердилась на мене. Ти ж сама бачиш, що сердитися тут нема защо.

— Все ж... якось... Я думаю, можна було би на цей час найняти яку жінку. А так — приїхати й на другий же день кинути дім, це... має вид свідомої... ну... погорди чи що... В усякім разі небажання знаходитися в нашім товаристві. Ми турнір оцей затіяли, а ти не хочеш навіть помогти.

— Сонечко! Ти міряєш усе на «гречно» й «негречно», а не подумаєш навіть про те, що до даного випадку, де одним із елементів є людське горе, ця мірка цілком не підходить. Може так і треба розсуждати в салоні, у вітальні, але до гнилої хати Бондаренчихи воно таки зовсім, зовсім не підходить. А найняти бабу — це, на мій погляд, означає просто від усього відкупатися грошима. Отже, насамперед, я того не хочу, а потім — за які гроші я би те робила? А головне — в ім'я чого? Аби вільніше та веселіше жилося літом на дачі? Не дуже висока ціль... Що ж до того турніра, то... я буду помогати вам. Тільки знаєш... з-за якогось там турніра зоставити на волю божу чотирьох малих дітей, я не можу. Ти пробач, що я так з тобою говорю, але мені боляче, що й ти вже починаєш пересякати всіма отими вашими забобонами й говориш a-la Зоя Володимирівна. Але їй це простимо, бо так зіклалося все її життя, а тобі...

Ця розмова посварила подруг на де-який час, але потім усе якось обійшлося. M-me Коншіна послала вимити та вимазати хату Бондаренчихи, щоби надати їй, як вона висловлялася, більш культурного вигляду; хотіла навіть прислати килим, але Катруся рішуче запротестувала,— і без того діти боялися на перших порах іти до своєї хати, а Катруся ж хотіла цілком не займати основних підвалин їх життя. Вона одягала їх у ту ж саму одежу, тільки чистішу; їсти навчилася варити від Лепестини; день свій діти проводили так само, як і при матері, тільки трохи вчилися й т. ін.

А сама Катруся чула себе такою щасливою, як ніколи. З раннього ранку й до пізнього вечора в неї не пропадала ні одна хвилинка дурно; вона якось з охотою поринула в усі оті дрібні господарські турботи, і тепер не чула вже жодних докорів совісти, як бувало раніш, коли ловила себе на хвилинах безділля. Чула себе потрібною, чула, що є на світі істоти, для яких і вона щось значить, — і це почуття давало певність її рухам.

— Як багато є на світі людей, які може згодилися би віддати одну половину життя, аби лише другу прожити з почуттям власної необхідности!.. Скільки їх, добрих душами, щирих серцем, мучаться, відчуваючи, як життя котиться без смислу, безцільно течуть дні, що от минув рік, і ще рік, і ще,— а все так само порожнью кругом, так само нічого не зроблено, так само від цього життя нема нікому жодної користи. І мучаться і питають себе: «Пощо жити»? О, боже!.. А як же багато діла кругом? Бідні, далекі браття мої!.. Погляньте довкола себе, придивіться до тої праці, що здається вам малою й нікчемною. А в ній криється тайна. От візьміться, лишень, за ту дрібну працю — і побачите, як виросте вона у вас під руками...

Ішов час. Катруся жила і в дворі, і в Бондаренчихи; але сільське життя все більше й більше оплутувало дівчину. Варт було лише доторкнутися до тої залізної сіти, як вона заворушилася всіма своїми смоктальцями, наче спрут. Окрім хорої вдови Бондаренчихи, знайшлося ще багато вдів на селі, І всі вони, більш чи менш безпомічні, лежали по своїх хатах; окрім занедбаних і неграмотних Бондаренчат, бігало по вулицях ще багато дітей, і всі вони були неграмотні й більш чи менш занедбані. Допомагаючи одним — як можна було зоставити без допомоги других? і село з кожним днем, з кожною годиною все більш і більш розкривало свої болячки перед зляканими очима дівчини. Тисячі літ ніхто не торкався тих ран, тисячі літ вони горіли й боліли й самолікувалися, люди терпіли з однією надією на далекого бога, бо більш ні нащо й ні на кого було надіятися. І Катрю до глибини душі порушувала ця надзвичайна покірливість і терпіння. Це забуття своїх людських прав на який хоч minimum щастя, і з усім жаром молодости, з усією першою нерозсудливістю кинулася Катря в роботу, не шукаючи дяки.

— Спасибі вам, баришне, що врятували вдовину долю,— сказала Бондаренчиха, вернувшися з лікарні, і ці прості щирі слова були вищою нагородою дівчині. Вона довго думала над тією фразою, дивувалася простій її формі.

«Спасибі, що врятували вдовину долю»... — тихо повторяла про себе.— Наче пісня яка...

Ближче пізнала Катруся й земського лікаря. Показалося, що то була сердечна, душевна людина, що теж віддавала в труд усе і вже встигла віддати свою молодість. До Катрі відносився лікар по-товариському й щиро висловляв здивування, що дівчина знає стільки з медицини.

— Мені доводилося бачити курсисток, що укінчили навчання, але вони знали далеко менш за вас. Ви взагалі виправдуєте мою думку, бо я, бачите, завжди тримався тої гадки, що обов'язкове закінчення якихось курсів потрібне лише для тої категорії людей, для якої взагалі має значіння диплом і те, що більш-менш єднається з ним. Людині ж, яка прагне знання й хоче його мати для практичного вжитку, можна здобути те знання й без вищої школи; ріжниця буде хіба лише в тім, що при свобідному вивченню потратиться в два рази менш часу, та Й саме знання буде соліднішим. Правда, люди, котрі хотіли би обійтися без школи, мусять бути наділені ініціятивою, енергією й твердою волею, а таких небагато. Звичайна ж більшість потрібує підштовхування, підтягання, прикладу й т. ін., потрібує оточення, що справді іноді цілком механічно, просто, як то кажуть, за вуха притягає суб'єкта до праці. Люди ж самостійні, з виробленим процесом мислення — тим непотрібне ярмо: вони й самі можуть вести себе, куди захотять.

На Катрусю такі розмови робили велике вражіння. Вони звучали в унісон з тими гадками, що несвідомо родилися десь у глибині душі дівчини, і як удачне розхитування поколиханого ланцюга, робили амплітуду більшою. Внутрішньо тріпочучи, запитувала:

— І ви серйозно кажете, що можна обійтися без вищої школи?

— Так. Я певен в тому. Вища школа, то насамперед декорація. По ідеї сила вищої школи в живому слові, шо має виходити, очевидно, з уст і живої ж людини. А між тим ми бачимо, що в наших університетах панує мертвечина, і оте «живе слово» гугнявлять якісь марудні трупи. Наука, професура, невпинний рух уперед — все те тільки слова. Університет — то старі міхи, і вступаючи туди з вином нових почувань, студент на першому ж кроці переконується, що від прекрасних слів зосталася тільки одна шкаралюща: на цілу сотню чиновників міністерства освіти, креатур, протеґованців, сухих педантів і мумій — може знайдеться дві-три живі істоті, та й ті, вимуштровані життям, засвоюють езопівську мову і... помовчують у критичні моменти. А ота «свята наука» зводиться на ступінь визубрювання перед іспитами найнеобхідніших відомостей та пізнавання де-яких сторін характеру даного професора.

— Не всі ж так...

— Не всі, то правда, бо немає правил без виїмків. Але то одиниці ж, а пересічно — а тільки ж цей вивод і потрібний — вища школа то тільки місце тренування дюжинних суб'єктів. Та от, щоб недалеко ходити, скажу про вас. От ви працювали рік у лікарні, підчитували де-шо з медицини, в результаті показуєте певну суму знання. І коли так було би й далі, то я мав би смілість твердити, шо через два-три роки ви мали би далеко ширший світогляд, ніж величезна більшість курсисток, що вчаться п'ять літ.

Катря задумалася. Перед нею розгорталися якісь перспективи, але в таких ще неясних контурах і формах, що думка цілком не втілилася в образ. Щось здалека давало себе чути, але що воно було, трудно осмислити. Так в лісі по заході сонця, в присмерку, щось таємно шепоче між кущами, а хлопчик зупиниться й питає тривожно: «що це?» Питає у свого серця, що сильніше забилося, у дерев, у неба — і нізвідки не має відповіли...

А в панскім дворі життя йшло весело. Всі, мов на перегонах, старалися видумувати щось оригінальне, веселе, і одна розривка йшла за другою, навіть без антрактів. Спільність радощів утворила з усіх дружну компанію, і тільки Катря якось тому всьому не попадала в тон: то кидала товариство в найцікавіший момент, бо квапилася до якоїсь хорої, то не могла взяти участи в пікніку, бо на селі має відбутися якесь читання й т. ін. Спочатку все це вносило якийсь досадний дисонанс,— на Катрю сердилися, висміювали, і часом було так неприємно, що дівчина серйозно думала, чи не позбавитися одразу потреби вислухувати всі оті натяки, часом не дуже тонкі шпильки й т. ін. Але потім те все якось улаштувалося, війшло в колею, і Катрі просто неначе дозволили бути не такою, як усі. Та й ніколи було звертати увагу: нові гості, безпереривні розривки, пікніки, прогулки — все це відбирало ввесь час.

Турнір, до якого всі так щиро готовилися, пройшов чудово. Про нього говорив цілий повіт, і всім було цікаво на нього попасти. Закликано було безліч гостей, наварено без кінця всякої їжі й питва — словом, як в добрі часи кріпацтва. Вина лилися рікою, музика, танці, маски, надзвичайні костюми. Навіть, старим звичаєм, покликано було й «нарід»,— і цей нарід топтався між на скору руку збитих столів та їв пироги, запиваючи поганеньким пивом. Довго ще після того згадували і в місті, і на селі веселу й оригінальну забаву багатих панів.

Сердечні діла молоди теж були в блискучому стані: кожний (а) був (а) у комусь закоханий (на), а часом одразу в дві або три особі. Наприклад, студент млів у присутності Соні, але це не стояло на перешкоді йому безперестанно думати, що він кохає Віруна, і він напереміну то тій, то тій говорив глибокі слова. Соня вислухувала їх до кінця, а в Віруна не ставало терпіння й на десяту фразу, і дівчина закінчувала розмову яким-небудь несподіваним фортелем. А в Соні удавалося іноді навіть випросити rendez vous. Тільки одне було дивне: завжди про те якимось невідомим шляхом довідувалася Вірун, і в самому патетичному місці, коли справа вже наближалася до того, щоб поцілувати оксамитну ручку Соні — нараз, мов демон, хоч і з видом невинного янгола, з-за кущів виходила Вірун.

— Ах! — скрикувала вона й кілька хвилин стояла в безпомічній позі.

— Ах!.. Я не знала... вибачте... я хустку... тут...

Картина виходила надзвичайно ефектна. Студент тікав, а вслід йому нісся дует безжурного дівочого сміху. І так що-разу.

Даремне бідний студент ламав собі голову, звідки може о тім довідатися Вірун,— нічого не міг придумати й випрохував собі ще одне побачення, ще в дальшій алеї, в надії, що аж тепер Вірун більше не появиться. І тільки тоді, коли приїхав молодий кавалергард і одразу зайняв почесне місце в Сониному серці — тільки тоді нещасний студент зрозумів своє становище й переконався, що проти зброї й мундира нічого не попишеш. Два дні він ходив з розбитим серцем, хмурив брови й тяжко зідхав, але потім підло зрадив, бо на все життя, до самої гробової дошки закохався в сестру того ж кавалергарда.

Господин Бординський, як і завжди, цілував ручки в усіх дам і дівиць. M-eur Турбаков, як і завжди, огорошував усіх якою-небудь блискучою ідеєю більш-менш незрозумілого характеру. А вчитель... учитель шукав очима за Катериною Борвіч. Раз йому здавалося, що він серйозно міг би покохати цю чудову дівчину й зробитися самому подібним до неї, а другий раз він почував власну нікчемність і говорив сам собі:

— Чи таким, як ти, лізти до цієї дівчини? Вашому брату купчиху треба. Щоб нікельований самовар у неї був та дві перині.

Йому було важко від чужої чистоти. В душі не заросли ще цілковито пориви молодости, але життьові апетити вже поклали свою печать на характер, і роздвоєння ясно показувалося самоаналізою. Свідомість своєї непристосованости до ідейного життя боляче різала душу, тим більше, що от тут же рядом жила людина, що ясно, свобідно й легко творила діло добра.

— Без слів, без фраз і бутафорії... Не проголошує тирад про засади, про служения «меншому братові» й т. ін., а просто робить... Ах, як би хотілося бути таким же, як і вона, щоб підійти й поцілувати руку!

Але приїздили нові гості, вигадувалася яка-небудь надзвичайна забава, заводила яка-небудь пані кокетливу розмову,— і хвилі житейського моря захльоскували маленький вогник, що тлів десь у душі. Та й незвичайно якось було — довго роздумувати над собою, а тим більше приходити до якихось значних рішень.

— Добре їм, від самого господа бога одареним таким серцем, а от нам яково!

Непомітно пролетіло літо — ніхто навіть і не побачив коли. Але щось уже внеслося в тіло живого дня: ранки й вечори стали холоднуватими, панни й дами вже одягали пелерини та теплі хустки. Купатися теж уже було холодно, і часто, бувало, прийдуть панночки купатися, стануть над рікою, а вона вже не всміхається привітно, як колись, а холодним подувом стрічає їх прихід. В шепіт очерету вплітався якийсь акорд тоски, ніби підводні русалки грають на своїх цівницях, і ті пристрасносумні звуки пробиваються крізь стальову хвилю. Прощальним теплом голубить сонце землю, тим останнім, з яким так не хочеться розставатися. Любиш тоді кожний сонячний день, кожну світлу пляму небес, стараєшся надивитись на краєвид, бо хто знає? — може то і востаннє... Скоро вкриється небо сірими хмарами, завиє вітер, і пронизливий дощ вимочить тебе до кісток.

А коли випадав сірий день, якось по-особливому хотілося тоді тепла й тихої любови. Вся родина Коншіних і всі гості збивалися тоді в одну кімнатку, наче Й справді в одній кімнатці було тепліше. Хто читав, хто потиху балакав, а m-me Коншіна зідхала й заводила розмову про Петербург, Москву і взагалі про всякі великі міста. Всі вже знали напроти чого це воно, але протест, що набирав таких бурних форм у ясні дні, тепер падав до нуля.

А перед Катрею все більш і більш неодступно ставало питання: що ж робити далі? Молодість, нераховане й неміряне багацтво сил кудись кликали, давали тисячу відповідей на одне запитання, але аналіза відомих фактів, де-які аналогії підрізали крила вільній думці, і боротьба точилася. Часто тепер, прийшовши до своєї кімнатки, Катруся сідала до столу й задумувалась. В одчинене вікно широким рухом хвилясто лився теплий осінній сум, останніми квітами вбиралися рослини, і сонце, світле по-осінньому, ніби квапилося оживляти тих, хто ладився вже вмирати. «Живіть! Ще живіть!! Красуйтеся»! — кликали його промені, але не був той поклик уже весняно-могутнім і не напружував обезсилених стеблів... І дивлячись на тихе вмирання природи, Катря почувала, як тонка якась отрута заповзає їй у душу, обвиває її туманом ще невилитих сліз і таємно колише неясні почуття. Тоді хотілося, щоб далеко хтось співав колисанку, аби ласкаві слова вінком пахучим обвивалися, і щоб теплі материнські сльози падали на руку, на лице, на волосся...

— Чому?.. Чому так сумно мені? — стеряно питала сама себе дівчина... і не могла дати на те відповіли. Щось стискало горло... і солодкі, змішані з незвіданим сумом сльози бризкали з очей.

Але вона вставала рішучим рухом, підіймала голівоньку й хотіла бороти сама себе. Хотілося бути твердою й суворою.

— Що за дурниці? Ну, чого я розрюмалася? Кожному своєму настроєві людина мусить знати причину; а підлягати якимось несвідомим почуттям — то недостойно культурної людини.

Але хитав вітер ближню гілку, падав пожовклий листок, заводила вивільга десь на вершині, і дівчина забувала свої сентенції. Тихий музичний переліт мрій, зупинений рішучим натиском енергії, знову розпочинався під акомпанімент рідко посіяного щебету птиць та шелесту всякого листу.

— Ну, Катрусю, що ж ти будеш робити далі? От кінчається літо, ще тиждень-два, і всі виїдуть звідси. Що ж ти будеш робити далі?

«Їхати? Та невже ж і мені їхати звідси й кидати тут усе так, як воно й було? Приїхала, посуєтилася,— і знову назад, а ви зоставайтеся тут, як собі хочете. І так само без найменшої допомоги будуть лежати хорі жінки, так само без грамоти й найменшого уходу будуть бігати діти, а вирісши — в горілці будуть шукати своїх радощів і, вернувшися п'яними з-шинку, будуть глумитися над своїми забитими жінками. І ніхто не скаже їм слова правди, ніхто не покаже їм можливости іншого життя, ніхто не навчить їх хоч як-небудь інакше те життя прикрасити. Зоставайтесь, мовляв, «з богом» і живіть, як знаєте. Невже я так можу зробити після того, як близько пізнала безпросвітність сільського життя й побачила необхідність присутности інтелігентної людини на селі? Невже я можу поїхати, десь там сміятися, веселитися, а тут... Та ні ж!.. Не можу я, не можу зробити так! Я мушу залишитися тут, внести хоч промінь світла. Може, тоді недурно проживеться життя, і хтось хоч згадає добрим словом...

— Але... з чим я зостануся тут? Що я знаю й чим допоможу? Чи маю я право нести в село півзнання замісць дійсного світла, паліятиви й півміри — замісць основної перебудови? Тут треба твердої волі, треба йти певним кроком, а не шукати ще шляхів. Сюди мусить прийти людина, що може повести за собою, а не я, недовчена, що сама ще чую потребу в підтримці. Та я ж нічого, нічого не знаю!..

Мов стиснута між двома скелями, борсалася Катря, безсило падала на ліжко, стискаючи голову руками.

— Поможи ж мені... навчи, навчи, що робити,— шепотіла вона комусь, і не знала кому. І ніхто не приходив, ніхто не міг навчити.

Раз сиділа Катруся з Олексієм Михайловичем (так звали лікаря) на ґанку невеличкої сільської лікарні. День випав тяжкий, і особливо якось приємно було посидіти, скинувши халата, на повітрі. Сонце ще не зайшло, але стояло вже зовсім низько, і всі тіні стали довгими й тонкими. Листя дикого винограду, що вився червоними пасмами по стовпах ґанку, загорілося від сонця й переливалося всіма кольорами пурпурових світлотіней. Щось величезне й спокійне розлилося по землі в цьому прекрасному кінці дня.

Схилившися на руку, задумливо дивилася Катря на бовдур далекої хати й стежила, як підіймався звідти сизий димок і розтавав у світлозеленій височині. «Хто це палить так рано»? — подумалося дівчині.

— Про що це ви думаєте, Катерино Юр'ївно? — нараз запитав лікар.

Дівчина не відповіла. Сиділа тихо, лице схилилося на руку, а очі дивилися вгору, і здавалося, що це не поза спочивку, а якась мовчазна глибока молитва. Лікар задивився на цей чистий профіль, високе, рівно виточене чоло з прядкою волосся над бровою,— і якесь почуття втрати нараз заскребло йому серце. Він пригадав, що ще кілька днів — і ця дівчина вже не буде сидіти тут на ґанку. Ніби янгол світлих небес злетів, поглянув, освітив поглядом божих очей — і відлетів знову назад, а ти — сам, сам, як і був, як і будеш... Довкола тільки бруд, якісь натяки на «корисну працю», а по суті — звичайна життьова буденщина. Може, здалека дивлячись, і виходить наче щось, але тут, у самій гущі — нема ілюзій. Життя й етична його вартість не підвищилися, а в конечному рахунку ти, брат, не виграв.

Почуття гострого болю росло. Серце мов стискав хто холодним залізом, і порожнеча довкола заповнювалася кригою. Безсилість перед звичайним ходом звичайних фактів якось ображала, гидко було почувати, що от мусиш мучитися тільки тому, що не в силі нічого змінити в простім ході простих обставин. Але — миритися треба. Зрештою, все життя — це низка примирень.

— Був я сьогодні, Катерино Юр'ївно, у баби Лепестини. Балакали про це, про те. Між іншим, і каже вона мені: «Оце літо кінчається, поїде наша баришня від нас, а ми знову самі зостанемося. Приїхало воно таке гарне, таке ласкаве, обігріло нас — тай поїде собі. А ми — як були, так і будемо».

Катря стрепенулася.

— Олексіє Михайловичу! Ви ненароком зачепили болюче місце. Коли б ви знали, скільки я про це думала,— і все ж ні до чого не додумалася. Не стає в мене сил рішити це питання. Я давно вже хочу порадитися, сказати вам усе. Що мені робити? Я не можу виїхати звідци, не можу... Мені не дасть спокою, мене буде мучити думка, що я втекла звідци, від усіх їх, безпомічних, убогих. Як зможу я брати свій пай радости від життя, коли от могла, могла — і не захотіла нічого зробити для цих людей, втекла до столиці. Я вічно буду про те тільки й думати,— і це затруїть мені кожний шматок хліба. А з другого боку — боже мій!.. Я ж нічого не знаю! Яке право я маю вчити других, коли я сама ще не довчилася? Що мені дала гімназія й чого вона мене вивчила? Перша ж річ, яка попадається мені на очі в сільській хаті — я не знаю, як її назвати; перше ж нещастя — і я не знаю, як підступитися до нього. Люди дивляться на мене з мольбою, сподіваються дістати допомогу, а я — що я дам і чим допоможу? Ах... і що мені робити, як рішити — не знаю, не знаю...

Нервово хруснувши пальцями, Катруся знову попустила голову й замовкла. Але схвилювалася дуже, важко дихала й кусала собі губи, аби не розплакатися. За хвилю знову почала говорити тремтячим голосом.

— От ви... ви прийшли на село зі знанням, сильний волею, з виробленою метою. На слідуючий же ранок по приїзді ви вже знали, що вам треба робити, і сміло взялися за ту роботу. А я?.. Коли б навіть я рішилася зостатись, то завтра ж стане переді мною питання, що робити, як стати до праці, і до якої праці, і я нічого на те не зможу відповісти, нічого...

Одразу якось обірвала й замовкла...

Мовчав і Олексій Михайлович. Потім глибоко зідхнув, узяв Катрину руку й тихо поцілував.

— Дитино моя... Мені здається, що я маю зараз право вас так назвати, бо й взагалі я вас люблю, як любив би рідну дитину. Те, що ви мені сказали зараз, я знав або, краще, бачив давно. Я знав, що прийде хвилина, коли невідступно стане перед вами це питання й буде вимагати відповіли, але... Я не хотів вмішуватися. Та й яке я право маю входити в ваше життя тою чи іншою дієвою особою? Мені здається, що людина ніколи не може бути холоднокровно-об'єктивною, коли справа хоч здалека торкається її серця, а тут... Це власне так. Моя порада була б згідною з моїм бажанням, — оце власне й не дає мені права висловлюватися. Бо я, коли б насмілився радити, то порадив би... зостатися, але це було би рівнозначне тому, аби я власній дитині сказав: «іди на ешафот, бо твоя ідея — істина». Я вжив слова ешафот. Вам, мабуть, не подобається це порівняння, але воно відповідає моїй думці. Радити вам зостатися — це значить сказати: відділи себе муром хінським від усього культурного світу, забудь, що є мистецтво, краса, поезія; відмовся від бажань власного щастя і все будуче життя тільки страждай. Не протестуйте, не протестуйте! Ви ще не знаєте, що все ваше внутрішнє життя може звестися на читання нової книжки, часопису та випадкову, по більшій часті, глупу бесіду з заїзджим знайомим. Бо для можливости в умовах сільського життя задовольнити свою жадобу прекрасного, треба бути багатим, а ви... ви багаті, та, на жаль, не тим багацтвом... От ви тепер молоді й не думаєте й не хочете навіть думати про особисте щастя, вважаєте це не то за розкіш, не то за пониження навіть. Праця, служба народові — от, здається вам, єдина ваша місія. Але, дитино моя! Це добре тільки в книжках, а для живої людини — боже мій!.. Ви не можете собі уявити, як людині треба бути щасливою! Можна відмовитися від щастя, можна дійсно потонути в роботі, так само як можна відсікти собі руку, але позбавитися болю від того — не можна. А ви, зоставшися тут, відгородивши себе тисячами верст від іншого, живого життя, де люблять, ненавидять, де артист тріпоче нервами перед товпою, де гремить міддю й струнами величезна оркестра, де день пролітає, як хвилина, в виру бажань, потреб, — чи не прийде ж коли спізнений жаль за зів'ялим, викиненим на шлях життям? Настане зимовий вечір. Хату вашу занесе снігом і гору цілу намете перед дверима. Лямпа накоптить, і ви, аби продихнути, одчините кватирку... Тихо, як у могилі... Все село спить... Далеко-далеко десь гавкає пес, а холод, кваплючися, лізе у вікно. І стануть тоді перед вами прикрашені віддаленням картини, покличуть вас за собою, всю істоту наповнять жадобою життя, світла, звуків, — і чи не проклянете ви тоді й час той, і хвилину, в яку рішили зостатися тут? Усім нутром закричите: «А де ж моє щастя»!..

Лікар замовк, схвильований до глибини душі. Катруся сиділа без руху: намальований зимовий вечір привидом страшним білим стояв над нею, мов шкелет з вишкіреними хижими зубами.

Сонце зайшло. Темнуватими силуетами малювалися хати й тополі на світлому ще небі. З села доносилися передвечірні звуки, і перша зграя галок шумно знялася з місця й закрутилася над верхів'ями пишних розлогих верб. На далекій горі освітилася дорога, і теплим-теплим тоном пролягла по зелені. А на самій вершині стояла стара дика груша; її було видно здалека, і до неї завжди зверталися погляди всього села.

Олексій Михайлович заспокоївся й говорив далі:

— Хто знає, чи доведеться вам тут вийти заміж, мати сім'ю. Мої слова банальні, але теоретичні викрики про свободу, всесвітню сім'ю, оті кпини з буржуазности власного гнізда й «тепленького гною родинного щастя» — це тільки фрази. Їх, по більшій часті, повторюють або ті, хто цілком не розуміє їх значіння, або дефективні суб'єкти, що призначають свої тези для теж потертих одиниць. А прийде старість, — самітній, без родини, без тепла, будеш сидіти тоді один у своїй холодній халупі, і чим обігрієш її? Дрова дають зовнішнє тепло, а люди, як були, так і будуть далекі... Сумно... порожньо й зимно...

Катруся не витримала і, вийнявши хустку, заплакала в неї тихими сльозами. Їй уже було жаль чогось... А доктор узяв її за другу руку й говорив:

— Плачте, плачте — це гарні сльози. Легше вам буде... Не стримуйте їх.

І дівчина плакала, притулившися головою до перил. З кожною сльозою наче вага яка спадала з душі, і щось світле вже вбачалося попереду. Прокидалася надія, і дівчина пішла до себе заспокоєна, хоч чула сьогодні лиш самі сумні слова.

А в панськім будинку вже цілковито запанував осінній перелітний настрій. Соня, скінчивши остогидлу гімназію, рвалася тепер до столиці, де в блискучих перспективах малювалося перед нею море всяких усолод. M-me Коншіна й давно вже нудилась за шумом великого міста; про Зою Володимирівну й говорити нічого — вона ні на хвилю не переставала думати,, що робить комусь велику ласку, перебуваючи тут серед «се мюжік». І тільки Вірун не думала про від'їзд; вона так само безумно літала по стежках саду, лазила ще вище на дерева, наче хотіла вібрати в себе як-найбільше тої краси природи. Вона навіть купалася досі, само собою тайкома від усіх. А коли їй сказали, що скоро буде від'їзд, вона притихла, довго ходила, іменно — ходила, а не бігала по саду; потім забилася в глухий кут і плакала там, як мала дитина, у якої хотять відібрати куклу.

Катруся чекала спосібної хвилі, щоб сказати всім про своє рішення. От наче підходящий момент: усі сидять на терасі й більше мовчать. Сказати?.. Але якось... не хочеться... Так гарно заходить сонце, що жаль відірвати очі. Розмова точиться тільки коло скорого від'їзду, на передній план висуваються інтереси міста, його новини й пльотки. Загальний настрій такий, що коли б не треба було спаковуватись, то всі згодні були би виїхати хоч зараз.

Терасу всю залило золотим промінням сонце, сад був аж пересичений запахами, зеленіло, жовтіло, червоніло розкішне листя, але людей, що сиділи на терасі, не торкала якось оця вся краса. Їх душ не чіпали передсмертні зідхання природи; за беззмістовною розмовою вони не чули далеких пісень села, а їхній регіт розривав величну гармонію, сам же нікого не веселив.

— Панове! — патетично почав Бординський.— Наближається осінь, та пора року, коли все живе готується до довгої прийдешньої зими. Ми переживаємо зараз останні дні золотого літа, і от я хочу звернути вашу увагу на от який знаменний факт. Тихо!.. Silence!.. Коли ми тут, на оцій самій терасі, зібралися вперше, ми були (слухайте! слухайте!) в тім же самім складі, що й зараз. Ви тільки вдумайтеся в це, панове! Невже ви не бачите в цьому факті величезного символічного значіння?

— А справді! Дивіться, от дивно!..

— Скільки людей перебувало за літо, а от...

— Тому, панове, — перекрикував усіх Бординський, — в пам'ять такої величезної події я пропоную поставити пам'ятник.

— Монумент! Монумент!..

— Моноліт!..

— Фагоціт!..

Катрусю чомусь дратувало оте все балакання на тлі догорілих кострів сонця та жовтих плям на деревах. Вона й відчувала, що неправа, що кожний говорить, як уміє, і може говорити, що йому хочеться, але пересилити себе не могла й постаралася непомітно вийти в сад.

Тут її одразу огорнув інший настрій. Наче увійшла до безконечного, величного храму. Повільним, але певним кроком наближалася осінь. Здалека ще донеслося її дихання, а вже які лякливіші листочки зісохлися й упали на землю. В кущах бозу оголилася середина, наче випалив хто листя. Дерев стало наче менше, і сад здавався просторішим, хоч і менш глибоким. Там, де око ще так недавно зустрічало густу зелену стіну, що здавалася непробитною, тепер уже видно окремі гілки й їх перепліт. А на стежках, поміж зметеного в купи листя, лежали перші жертви осени — зрізані гілки; то садівник приготовляє вже собі паливо на зиму.

Катруся йшла, шелестіла сухим листям, прислухаючися до звуків того шелесту. І сум, і радість, і якесь нез'ясниме тепло переповняли зараз її душу. Її очарувало це повне незримої печали передчуття смерти в природі, а разом з тим до болю жаль було отої краси, що одне літо, одне тільки літо сяла над землею, а тепер... мусить щезнути, як і все, що живе.

— Чому й краса мусить вмирати? — питала сама себе й не знала, як на те відповісти.

Зупинилася й прислухалась... Тихо... Тихо... Десь у галузях злякано писнула якась пташка й зразу ж замовкла. Ледве чути було, як на селі, десь дуже далеко, набирали воду скрипучим журавлем, — і щось осіннє сумно ніс із собою той протяжливий звук. В непорушнім вохкім повітрі м'яко лежали хвилі запахів, останніх запахів останніх цвітів, і небо теж горіло останніми вогнями; тільки де-не-де крізь стіни стволів видко було те догорання неба. Сад затих, і в тій чудотворній тиші наче чувся рух сфер, життя планет і кожної билинки, наче зливаєшся з усією вселенною й космос увесь обіймаєш душею. Щось живе проповзе під листям, і стрепенуться від того шелесту нерви...

Схвильована всім тим, Катруся сіла на диванчик. Прямо перед нею на світло-зеленому шматочку неба рельєфно вирисовувалося яскраво-жовте дерево. То був клен. Червоне, жовте й пурпурове листя його тепер, під прощальними поцілунками сяйливих стріл, загорілося особливими кольорами, і Катруся не могла одірвати од того зачарованих очей. Тут же розіслалася широка поляна, обставлена деревами, а на неї зігнуто ліг розкішний килим цвітів: білий тютюн усміхнувся теплому вечору й широко розкрив свій кубок, наповняючи запахом повітря; резеда, пізній левкой, айстри й петунії на тонких стеблах — усі вони скорбно дивилися жалібними очима на решту дня й літа і, тоскливо просячи тепла, кивали голівками.

— Ми не хочемо вмирати. Поглянь на нас, невже ми не так пахнемо зараз, як пахли весною? Не те хіба листя, не ті кольори в нас? Завіщо ж ми мусимо гинути? Так мало, недовго гріло нас сонце, так мало напувала роса. Не надивилися ми ще на небо й зірки, на рухливі промінні сонця, — і от уже мусимо вмирати.

І Катрусі хотілося молитися з ними й за них.

— Нехай живуть... Нехай радують ще чиїсь очі,— звучало в її душі, і тихі теплі сльози потекли по щоках дівчини. Жаль було їй отих цвітів... цвітів їй було жаль...

А тим часом захід погас. Ще трохи ворушилася полоска червоного неба, але потім і вона вмерла, закутавшися в блакитняво-зелений саван. Але небо й хвилини не могло бути без краси, і тому з другого боку в м'яко-срібній авреолі вийшов нараз місяць-побідник, а хмарки розступалися перед ним. Він стомився в довгій боротьбі, але усміх всепрощення грав на його блідім обличчі. І скоро, замісць вогненних кольорів, що будили до життя і вміли прикрасити навіть власну смерть, все потонуло в матово-блідих тонах, перемішаних з темними плямами. І там, де багрове проміння нічого-нічого не вміло сховати — вже поховалося щось, а півобнажені кущі знову почали здаватися повними, густими й непроходимими.

Довго ходила Катря найдальшими, найбільш зарослими стежками. Вже давно тільки місяць і вона були в саду, давно повиростали чорні стіни впереді, а вона все ходила, все думала... Час-від-часу думка її переривалася страхом. Коли вона зупинялася під тінню густих гілок, так і здавалося їй, що от-от протягнеться з тьми біла рука й схопить її за плече. І дівчина, нервово здрігнувшися всім тілом, знову спішила на залиту місяцем поляну й там вільно й глибоко зідхала та всміхалася півсвідомою усмішкою.

В душі йшла остання боротьба. Хтось давно вже рішив, на чиїй стороні буде побіда, але все ще знаходились непокірливі повстанці, підіймали нараз голос і хитали рівновагу твердого рішення. Катрусі здавалося навіть, чи не занадто уважно прислухається вона до тих сплесків останньої боротьби. Але згодом, усе припинилося. Спокій певного знання невидимо злетів на душу, і тільки хотілося, щоб хтось... бог чи янгол Його, благословив на початок далекого шляху.

І бог благословив її... великий бог гармонії...

Здалека, ледве чутні, прилетіли до неї звуки і, обнявши, зупинили дихання. Наче зачарована, втопивши очі в сріблясто-блакитний місяць, прислухалася вона й завмерла...

Це далеко-далеко, в панськім домі, що стояв там десь у непроглядній тьмі, грали на скрипку... То був «Романс» Чайковського... Прощальні, повні неземної, якоїсь спокійної туги перші акорди, мов саван миротворящий накидали на все минуле. Наче сцілющий бальзам життя приносили вони з собою й лагодили біль стомленої в боротьбі молодої душі. І підіймалися й знову щезали у тьмі, і неслися в небо, де розкриті вже були чиїсь обійми назустріч теплим дівочим сльозам... І не боялася вже Катруся ні зимових вечорів з виттям вітру в бовдурі, ні самітности, ні всіх інших страхів. З усмішкою побіди, сплітши руки над головою, притулилася вона до дерева і вся поринула в ласкаві хвилі звуків. Не чула вже вона нічого: ні сліз, що самі котилися з очей, ні листочка, що впав їй на голову й заплутався в волоссю, ні тих променів місяця, що короною з срібла одягли її гарну голівку й самі собою залюбувалися...

Фраза Катрусі: «ні, я не їду з вами, я зостаюся тут»,— зробила вражіння вибуху, що розітнувся нараз серед мирної товариської бесіди.

— Як?.. Що це ви вигадали?.. Та ви жартуєте?..

Питання сипалися з усіх боків. Ніхто не хотів вірити.

— Ні, я не жартую. Я серйозно рішила зостатися тут.

— Та що ж ви тут будете робити?

— Буду вчителювати й працювати в лікарні.

Де-кілька хвилин ніхто не знайшовся нічого сказати. Нарешті Зоя Володимирівна перервала мовчання. З невимовним призирством вона сказала:

— Quelle drôle fantaisie! — і відвернувшися, почала дивитися в сад.

— Ні... та це просто неможливо! — говорила m-me Коншіна. — Що за ідея прийшла вам до голови? Це ж все одно, що заживо себе поховати!

— За-ради хвилевої філантропії ще немає смислу зоставляти себе гнити в селі,— додавав ще хто-небудь.

— Без книжок, без журналів, без бібліотеки...

— Без театру, без усяких розваг...

Катруся знала, що все буде йти власне так, і спочатку приготовилася жартами відповідати на всі ті натяки й вирази співчуття, але ніяк не могла спасти на жартливий тон.

Що-хвилини їй ставало все ясніше й ясніше, що ці люди таки направду щиро її жаліють, — і це схвилювало її.

Нерви не витримували співчутливих інтонацій; пробуджувалося якесь почуття, якого Катря не хотіла й боялась. І щоби не розплакатися перед цими всіма жалісливими душами, вона попросила дозволу піти до своєї кімнатки.

— Ах, яка шкода! — сказав хтось півголосом.

— Вона завжди була ексцентричною, — додала Соня.

Катруся прийшла до свого покоїку і, не засвічуючи світла, сіла на ліжко. Руки були міцно стиснуті на колінах, погляд непорушно віткнувся кудись у темний куток. Знову прокляте питання змією заповзало в душу й кричало:.. «Що ти робиш? Добро, чи зло?» — а молода воля не могла відігнати.

— Чому ж власне ти, ти мусиш „нести на собі гріх всесвіту?“ Хіба ти Христос? — саркастично питав демон, і рисував скорботні картини в дальшому, картини, повні розчарувань, несили й важкої-важкої втоми.

Самітність, глуха, давуча, як могила... Там далеко грають на прекрасних інструментах, парами ходять закохані, в щастю прийдешнім черпають сьогоднішню надію... А тут — холодно, жутко... вітер виє осінніми ночами... стукотить дощ в вікно...

Справді щось застукало, тільки не в вікно, а в двері.

— Хто там? — швидко спитала Катруся.

— Це я... Можна до вас?

— А-а, Вірун! Іди, іди, голубко.

Дівчина відчинила двері й зупинилася. Вона не бачила зразу, де сидить Катруся, але розібравши, кинулася їй на шию й омочила сльозами щоку.

— Чого ти? Що з тобою? — питала Катря.

Тихо схлипуючи від стриманого плачу, тремтячи всім тілом, Вірун шепотіла:

— Мила моя... сонечко моє... гарна моя...

Катруся зрозуміла почуття, що так схвилювало це гарне дівча. Тихо гладячи її по голівці, Катруся сіла разом з нею на ліжко, і так, обнявшися, сиділи вони в півтьмі.

— Господи!.. Коли б я могла бути такою, як ви! Голубонько моя, навчіть мене бути такою, як ви. Ні-ні-ні, я не зможу... Ви — янгол, янгол! — і Вірун знову гірко плакала.— От ви все літо працювали... Скільки ви добра зробили людям... А я? Тільки бігала та турнір отой проклятий влаштувала. У-у, щоб ти провалився, проклятущий! — і Вірун погрозила кудись кулаком.

— Ну, годі тобі, годі. Заспокойся. Ти ж іще дуже маленька, тобі треба ще вчитися. А от коли ти виростеш, ти теж будеш помагати людям. Бог дав тобі добру душу, теплим вогнем запалив серце; тільки не гаси його, а бережи, як дорогоцінність.

І довго ще говорила Катруся й — дивна річ! — з кожним словом, що малосвідомо виривалося в неї з уст, наче сила яка прибувала на його місце. Щезли сумніви, наче все рішилося вже давним-давно без усяких протестів, самим натиском волі, що твердо знає свій шлях.

Як часто дужі позичають сили у слабших!

Минуло кілька день. Усе було, нарешті, вияснено, розв'язано й підписано. Стискаючи плечима, дивуючися й недоуміваючи, всі погодилися, нарешті, з тим, що мусить бути так, а не інакше. Було вирішено, що поки звільниться помешкання сільської вчительки, поки зроблять там відповідний ремонт, Катруся житиме в панськім домі. М-me Коншіна, правда, пропонувала дівчині й зовсім поселитися в домі, але це було незручно з багатьох причин, і Катря рішуче від того відмовилася.

Швидко проминули дні приготувань до виїзду, і настав, нарешті, останній день. У покоях панував страшенний нелад: коробки, вузли, картонки, солома, вірьовки, ящики й ящички — все те валялося на кожнім кроці ; усі бігали, суєтилися, часом без толку й смислу; одним словом усе пішло так, як і мусіло йти, коли виїздять кудись дами.

Катруся помагала всім і була весела. Вірун не відходила від неї ні на крок, аж Зоя Володимирівна звернула на це увагу m-me Коншіної й натякала щось на можливість поганих впливів, але m-me Коншіна тільки рукою махнула.

Що ближче надходила година від'їзду, то все більше й більше обгортало кожного почуття якогось суму розлуки: не хотілося кидати цієї веранди, цих пожовклих кленів і, загалом, цього привітного багатого дому. Учитель під впливом того почуття бродив по порожніх алеях саду й там ще раз починав обдумувати причини власної нікчемности; йому було дуже боляче від ураз власного ж критицизму, але переробити себе не ставало сил.

Нарешті, все було уложене, всі потрібні розпорядження дано. Віз із сундуками, корзинами, корзинками й т. ін. давно вже пішов уперед. Пилип, як сфінкс, сидів на козлах. Уся двірня знову зібралася коло під'їзду.

— Ну, давайте ж сядемо перед від'їздом, щоби все добре сідало,— запропонував Бординський і сів верхи на крісло.

— Restez vous,— пробувала було запротестувати Зоя Володимирівна, але за літо звикли вже на неї не звертати уваги.

Всі примостилися, хто де попав. Зібрана коло ґанку двірня теж розмістилася: хто на траві, хто на решітці, хто тільки присів. M-me Коншіна сиділа на найвищому місці і, як цариця на своїх підданих, поглядала на всі ті групи.

Вона ж, як і полагається, встала першою й голосно сказала:

— Ну, діти, прощайтеся з людьми, з Катериною Юр'ївною та й пора їхати.

Тихо підійшла до подруги Соня; очі в неї були повні сліз. Вона хотіла стримати себе й попрощатися більш-менш офіційно, але не змогла. Сльози бризнули в неї з очей, і Соня схилилася Катрусі на плече.

— Чому я не можу бути такою, як ти? — ледве прошепотіла вона.

Вірун голосно ридала, схлипуючи по-дитячому, і без кінця цілувала Катрю, а відірвавшися, стрімголов побігла до фаетону Й уткнулася лицем у подушку. Де-які баби, дивлячися на таке незвичайне прощання, і собі почали втирати очі фартухами.

Підходили всі; хто цілував, хто сердечно стискав руку. Навіть Зоя Володимирівна оскалила свої чорні зуби на прощання. Учитель чекав останньої черги, трохи довше затримав руку Катрусі в своїй і, понизивши голос, сказав:

— Спасибі.

Катруся здивовано скинула очима.

— Завіщо?

— За мовчазний або, краще сказати, несвідомий урок.

Але дівчина не зрозуміла, що він тим хотів сказати, та й взагалі вона якось мало чула з того, що робиться довкола. Дивний настрій не то рівнодушности, не то якогось скам'яніння опанував її, і вона й усміхалась і відповідала на запити якось цілком автоматично. Ця хвилина рішила все її життя,— і свідомість того кудись щезла.

Нарешті всі попрощалися. Двірня кинулася до панів. Знову почалося цілування рук і нещирі причитування на тему — що ми будемо робити без вас, хоча в душі кожний тільки й думав о тім, коли ж то, нарешті, панів чорти заберуть, щоби зідхнути спокійно.

Гості й господарі розмістилися. Пилип дістав наказ рушати, і коні шарпнули з місця. За фаетоном пішла лінейка з Семеном на козлах.

— Прощавайте!.. Прощавайте, Катерино Юр'ївно!.. Всього вам кращого!.. Всіх благ, небесних і земних.

Катруся кланялася. Фаетон сховався за парканом. Катруся зійшла на ґанок. Екіпажі знову показалися. Мужчини махали шляпами, Катруся відповідала хусточкою. Двірня шуміла, розіходячись.

За перевалом сховався спочатку фаетон, потім лінейка. Катруся востаннє махнула хусточкою,— і це був останній рух єднання.

Спокійним кроком увійшла вона до покоїв. Порожнечею глянули вони на неї й хотіли обвіяти холодом залишеного житла; але Катруся не помітила цього і, вся захоплена своїми думами, сіла на перший стілець... Промінь сонця упав їй на голову...