Життя — це сон

Все, що ти звелів, сеньйоре,

Я вже виконав.

Розказуй,

Як воно було, Клотальдо.

А було все так: я зразу

Взяв напій, уже готовий,

Заспокійливий, темнавий,

В котрім за твоїм велінням

Змішані були всі трави,

Що тиранська їх могутність

І таємна їхня сила

Відбирає у людини

Мову і рухомість тіла,

Що на труп живий поволі

Перетворює людину,

Почуття віднявши в неї,

Як і розум, в ту ж хвилину…

Ми не маєм сумніватись,

Що було б це неможливо,

Адже стільки раз, сеньйоре,

Свідчив досвід нам правдиво

Те, що повна медицина

Різних таємниць природи,

І рослини не існує,

Ані камення й звіроти,

Щоб властивостей не мали

Визначених, і якщо вже

Безліч створює отрути

Людський підступ, то, знайшовши

Трутину, яка вбиває,

Чи знайти він не здолає,

Притлумивши її силу,

Ще й таку, що присипляє?

Сумніватись нам не слід

В тому — вийде чи не вийде,

Адже те після досліджень

І всіх вúпроб — очевидне…

Цей напій, в якому опій

Змішаний з блекотою,

Я приніс в тісну в'язницю,

Де томився самотою

Сехисмундо, й там із ним

Говорив (була ж нагода!)

Про науки, що його

Вчила матінка-природа

Серед гір під небесами,

Бо в тій школі, як я зирив,

Він риторику засвоїв

Ледь не всіх птахів і звірів.

Тож, аби ще більш підняти

В нього дух для тої справи,

Що ти робиш, я предметом

Для розмови, як яскравий

Приклад, взяв орла стрімкого,

Що долає згорда сферу

Вітру, схожий на вогнисту

Блискавку золотоперу

Чи на мандрівну комету.

Похваливши лет високий,

Я промовив: “Ти король

Вільних птахів ясноокий,

Отже, всі тобі підвладні,

Як обранцеві своєму”.

Досить слів було моїх,

Щоби, зачепивши тему

Величі, він запишався

Гордовито-величавий,

Бо його і справді кров

На значні важливі справи

Спонукає, й він сказав:

“Це й в республіці тривожній

Бистрих птахів є такий,

Що йому підвладний кожний!

До цих роздумів дійшовши,

Відчуваю менше болю;

Я невільний, та мене

Силоміць взяли в неволю,

Знаючи, що доброхітно

Я б нікому сам не здався”.

Тож, помітивши, що він

Затужив і схвилювався,

Я напою дав йому

Повну склянку, і потому,

Як напій розлився в грудях,

Він скорився сну міцному,

І побіг йому по тілу

Зимний піт, як срібні хвильки,

Страх і жах, аби не знав я,

Що переді мною тільки

Привид смерті, то б злякався

За його життя. Тут люди,

Котрим ти довірив дослід,

Появились і, маруди,

Повезли його в кареті,

Помістили до кімнати,

Де вже все було готове,

Щоб як слід його прийняти

Згідно з величчю і саном.

І в твою постіль уклали,

Де, поки не втратить сили

Летаргічний сон тривалий,

Як тобі, йому слугують

Твóї люди за наказом.

І, якщо моя слухняність

Здобувається цим разом

Нагороди, то прошу я

(Ти пробач мені, дерзкому),

Щоб сказав ти про свій намір,

Чом привезли, як додому,

До палацу Сехисмундо.

Я, Клотальдо, розумію

Твóї сумніви і хочу

Правду викласти тобі я.

Сехисмундо злісна зірка

(Не держу цього в секреті)

Провіщає тисячі,

Як нещасть, так і трагедій.

Хочу спробувать, чи небо,

Що обманювать не може,

В чому ми переконались,

Тут не зміниться, о Боже,

У жорстокості до нас,

Чи не зм’якшиться суворе

І той присуд не відкине,

Що несе нам тільки горе,

Бо владичить над зірками

У своїм житті людина.

Це я хочу перевірить,

У палац привізши сина,

Де, дізнавшись, чий він пагін,

І талант свій проявивши,

Буде він королювати

Справедливо, а коли вже

Стане владним і жорстоким,

Поверну його в кайдани.

Ти питаєш, а для чого

На дослідження старанне,

Вживши спосіб незвичайний,

Перевіз його ти сплячим.

Відповім тобі по правді,

Потім зважим все й побачим.

Як дізнається сьогодні,

Чий він син, а завтра вдруге

У тюрмі себе побачить

Як щось бідне й недолуге,

Певно, в розпач упаде,

Долю клянучи прокляту;

Адже, відаючи, хто він,

Де й яку знайде відраду?

Так для зла уже дверей

Ми з тобою не зачиним,

Аби думав, що сновиддя

Все, що бачить. Таким чином

Перевіримо дві речі:

Перша — сутність поведінки,

Бо, прокинувшись, покаже,

На які він здатний вчинки.

А розрада — це вже друга;

Бо, якщо він загордиться,

Взявши владу, а пізніш

Знов опиниться в темниці,

То гадатиме, що снилось,

І не змилиться, гадавши;

Бо, Клотальдо, в цьому світі

Хто живе, той марить завше.

Я б довів, що не досягнеш

Таким робом тої цілі;

Але тут немає ради,

Хоч устої наші цілі;

Та здається, він прокинувсь

І до нас уже прямує.

Хочу зникнути звідсіль.

Ти ж наставник і не всує

Вчив його, тож і йому

Сумніви розвіять маєш,

Всю, як є, сказавши правду.

Значить, ти вже дозволяєш

Все йому відкрити?

Так;

Правду кажучи, він гоже

Поведеться і вже легше

Небезпеку переможе.

Чотирьох ударів коштом,

Що із дурості своєї

Бородань завдав рудий,

Алебардник у лівреї, —

Я сюди прибув, дивлюся,

Що тут коїться й що буде;

Це ж нема вірніш віконця,

Що з собою носим всюди;

Та й квитків не варт просити,

Щоб таке побачить свято,

Коли в тебе замість грошей

Безсоромності багато.

Це Кларін, слуга той самий,

Що в Полонії, о небо,

Промишляючи нещастям,

Вже розніс мою ганебу.

Що нового там, Кларіне?

Те, що милість твоя хоче

За Росауру помститись

Та їй радить на жіноче

Убрання своє змінити.

Саме так, щоб не здавалась

Легковажною.

Ще й те,

Що змінилась і назвалась,

Знай, небогою твоєю,

Собі ймення інше взявши,

Що в Естрельї у палаці

В незрівнянної вона вже

Дама.

Я за честь її

Маю стати злу супроти.

Те, що жде вона й чекає

Того часу і нагоди,

Коли ти за це візьмешся.

Страшно тут нам помилиться;

Зрештою, настане час,

Коли все у нас здійсниться.

Ще нове — твоя небога

Стала схожою на фею

У дворі як королева.

І, сюди прийшовши з нею,

Я із голоду вже гину,

І про мене й не згадає

Тут ніхто, хоч я Кларін,

Та коли кларнет заграє,

Зразу все король, Астольфо

І Естрелья зрозуміють;

Бо слуга й Кларін-Кларнет, —

Це дві речі, що не вміють

Зберігати таємницю;

І, якщо в годину пізню

Я замовкну, то про мене

Ще співатимуть цю пісню:

Я, Кларнет, лунаю й зву

Вам зорю нову[15].

Твоя скарга справедлива,

Зважу на твої таланти,

Бо потрібний ти мені.

Йде вже Сехисмундо, глянь ти.

О мій світе, що я бачу!

О мій світе, що я чую!

Я дивуюсь і німую,

Вірю й ні в свою удачу.

Я в палатах незрівнянних?

Як же я сюди потрапив?

Я в парчі серед єдвабів,

Поміж слуг розкішно вбраних?

Я прокинувся зі сну

В гарнім ложі, недолугий?

І мене вбирають слуги

В пишну одіж і ясну?

Не кажіть, що сон — омана:

Я збудився, день сія, —

Чи не Сехисмундо я?

Чом така до мене шана?

Як це сталося мені

Із уявою моєю,

Поки спав я, що себе я

Тут побачив не вві сні?

Долі все ж не обманути,

Хто б тут міг мене повчать?

Їм дозволю слугувать,

І хай буде те, що буде.

Глянь, яким він став сумним.

Хто б не мучивсь, аби сталось

З ним таке, що й не гадалось?

Я.

Поговори-но з ним.

Може, заспівати?

Ні,

Я не хочу, не співай.

Я б розважив, бо відчай

Охопив тебе.

Мені

Цих розваг, цього жалю

Не потрібно; я чудову

Тільки музику військову

Серцем слухати люблю.

Ваша світлосте, ви єсть

Наш сеньйор, поцілувати

Дайте руку й цим віддати

Мені першому вам честь.

Це Клотальдо. Але чом

Той, хто у тюрмі лютує,

Чемно так мене шанує?

Що тут сталося притьмом?

Ти збентежений усім,

Що дає новий твій сан,

І боїшся ти оман,

Битий сумнівом гірким;

Але хочу я, негідний,

Всі турботи з тебе знять,

Бо, сеньйоре, мусиш знать,

Що ти польський принц наслідний.

Ти страждав тому в неволі

І в темниці був закутий,

Схований, щоб відвернути

Зло й немилосердя долі,

Що імперії великій

Тьму трагедій нарекла,

Коли б лавр тобі згола

Увінчав чоло владики.

Але з вірою, що ти

Збореш лиховісні зорі,

Бо шляхетний муж і в горі

Здатний їх перемогти, —

Ми тебе в палац вернули

З вежі, де провів ти рóки,

Коли в сон ти впав глибокий

І до всього був нечулий.

Батько твій, а мій сеньйор

Йде до тебе, щоб ти взнав

Те, чого я не сказав.

Злодій, зрадник, людомор,

Що я зможу ще почуть,

Як уже дізнавсь, хто я,

Щоб явити з цього дня

Свою владу і могуть?

Чом вітчизну так лукаво

Зрадив і мене в тюрмі ти

Взявся мучити й морити,

Відібравши в мене право

На державу?

Я не встою!

Ти зламав закон живцем,

Був лестивий з королем

І жорстокий був зі мною;

Тож закон, і я, й король

Тебе судим, і тепер ти

Від руки моєї вмерти

Мусиш тут.

Сеньйоре, зволь…

Хай ніхто не заважає,

Не благайте, бо все одно

Вас я викину в вікно,

Якщо хтось того бажає.

Утікай, Клотальдо.

Ти

Загордився і не знаєш,

Що вві сні перебуваєш.

Зваж на все…

Ну, годі, йди!

Короля шануй ім’я.

Шанувати слід закон

Справедливий, а не трон,

І наслідний принц тут я.

Права він не мав питать,

Чи це добре чи погане.

Ти не гідний, грубіяне,

Щоб зі мною розмовлять.

Принц не стерпів зла і лжі, —

Зле зробив ти і сказав.

Хто тобі це право дав?

Сам його я взяв.

Скажи,

Хто ти?

Шалапут, гульвіса,

Я повсюди пхаю носа,

Адже я отой проноза,

Знаний скрізь і хитрий з біса.

Тільки ти цієї миті

Мене втішив.

Пане мій,

Я — утішник мандрівний

Сехисмундо всіх на світі.

Тисячу разів щасливий,

О мій принце, день і час,

Коли ви прийшли до нас,

Польське сонце, що сяйливе

Радість ллє по всіх низинах,

Обагряє краєвиди,

Бо, як сонце красовите,

Вийшли ви з-за гір камінних!

Встаньте, і ввінчає гоже

Лавр сяйливий вам чоло,

Хоч і пізно, та прийшло

Щастя.

Бережи вас, Боже.

Вам прощаю з чистим серцем,

Що малу явили честь,

Не спитавши, хто я єсть.

Назовусь: Астольфо, герцог

Я московський і, щоб знали,

Ваш кузен, ми рівня вдвох.

Таж, щоб тут беріг вас Бог,

Я сказав, цього ще мало?

Як хизуєтесь негоже

Тим, хто ви, то в інший раз

Я скажу, зустрівши вас,

Не оберігай вас, Боже.

Ваша світлість добре знає,

Що у лісі він зродився,

Де всьому цьому й навчився.

Вас Астольфо поважає…

Він набрид, як манія,

Що себе лиш знає й слуха,

Ще й не зняв він капелюха.

Знатний він.

Знатніший я.

Все ж потрібно між собою

Шануватись вам обом

Більше, ніж комусь.

А чом

Ви тут спорите зі мною?

Ваша світлосте, сеньйоре,

Не зважайте на омани,

На престол зійдіть жаданий,

Позабувши зло і горе,

І віднині правте нами,

Як сумління вам підкаже,

Щоб життя лічили ваше

Не роками, а віками.

Хто, скажи-но, ця відрада,

Знатна й гарна, хто вона,

Хто богиня ця земна,

Що до ніг їй промінь пада?

Таж кузина це твоя,

Мій сеньйоре, це Естрелья.

Ні, її вже не зорею,

Сонцем називав би я.

Я зичливість випадково,

Вас побачивши, зустрів,

Хоч її й не заслужив, —

Дякую за добре слово.

Про добро почувши, я вже

Знаю — мить добра настала,

Ви зоря, що засіяла,

Мені радість дарувавши

Серед темної імли

Світлом тим, що благородить.

І навіщо сонцю сходить,

Коли день ви привели?

Дайте руку, і, як чашу,

Щоб наснагу спити ніжну,

Поцілую білосніжну.

Я ціню галантність вашу.

Я пропав, як він візьме

Руку.

Чом же пропадати

Як завадить можна, брате?

Не по правді це, бігме,

Так грубить, сеньйоре, ні,

Та й Астольфо…

Ти зі мною

Вже не спорся, бо вспокою.

Правду я сказав.

Мені

Нудно від такої правди.

Правда тільки та підходить,

Що моїй натурі годить.

Та, сеньйоре, сам сказав ти,

Що по правді чинять люди

Ті, хто кориться закону.

Ще сказав я, що з балкона

Викину того, хто буде

Тут перечить на біду.

Не на того ти напав,

Не такий я.

Будь ласкав,

Я це зараз доведу!

Що це? Хай нас Бог спасе!

Зупиніть його, ну й горе.

Він з балкона впав у море,

Захлинувся, та й усе!

Лють вгамуйте, щоб по стежі

Не пройти, всьому ж є міра,

Від людини і до звіра,

Від палацу і до вежі.

Ця порада — не заслуга,

Слово ще одне і ви

Не знайдете голови,

Щоб носити капелюха.

Що тут сталось?

Та нічого.

Я з балкона чоловіка

Кинув, бо допік драпіка.

Це король, він судить строго.

Ти з людських почав утрат

Перший день своєї влади?

Він поспорився заклятий,

І я виграв той заклад.

Прикро, принце! Я бажання

Мав зустріть тебе на волі,

Коли ти зірок і долі

Переможеш віщування,

Бачу ж я тебе жорстоким,

І почав ти все із кривди,

Бо найперше, що вчинив ти, —

Заподіяв смерть нароком.

Як же можу я з любов’ю

Рук торкнутися твоїх,

Коли ти убити зміг,

Вмивши їх людською кров’ю?

Ні, не можу. Хто б таки,

Взрівши меч, який багряну

Вмить завдав смертельну рану,

Не здригнувся? Хто б чуткий,

Що криваве місце взнає,

Де хтось смерть комусь прискорив,

Не страшився? За свій норов

Сильний теж відповідає.

На це місце я дивлюся,

На твої убивчі руки

І від тебе, повен муки,

Як від смерті, сторонюся.

І хоч я жадав з любов’ю

Обійнять тебе, горлаю,

Без обіймів покидаю,

Бо заплямився ти кров’ю.

Обійтись без них я можу,

Як обходився до цього,

Коли батько мене строго

Взяв і вежі під сторожу;

На мені зганяв свій гнів,

Мав мене за бузувіра

І виховував, як звіра,

Як недолюда, ростив

І бажав моєї смерті, —

Щó з обіймів, як, марнí,

Буть людиною мені

Не дають вони простерті?

Мабуть, Бог мене впослідив, —

Це б життя тобі не дав я,

То б не знав твого безслав’я,

Злодіянь твоїх не відав.

Якби ти життя не дав,

Я б не ремствував, тиране,

Та життя, тобою дане,

Ти ж у мене й відібрав.

Дати — це шляхетна справа,

Що не міряється злотом,

Але дар відняти потім —

То вже річ низька й лукава.

Красно дякуєш за всяку

Поміч і за те, горлаю,

Що ти принц уже!

Чи маю

Я тобі складати дяку?

Ти душив мою свободу,

Тож, старий уже й похилий,

Що даєш біля могили?

Те, що є моїм ізроду!

Ти — мій батько і король;

Я вспадковую по праву

Всю цю велич і державу

І твою в державі роль.

Знай, хоч я в такому стані,

Та до тебе строгим буду,

Притягну тебе до суду

За той час, коли в кайданні

Я провів свій юний вік;

І вже дякуй, винуватий,

Що не правлю з тебе плати,

Бо ж у мене ти — боржник.

Я дивлюсь на тебе з жалем;

Небо спевнювало слово;

І ти став не випадково

Себелюбним і зухвалим.

І хоча вже знаєш, хто ти,

І хоч бачиш, що весь люд

Так тебе шанує тут,

І хоч ти серед пишноти, —

Зваж на зриму засторогу:

Сниться, може, це тобі ж,

Хоч гадаєш, що не спиш,

Втім, усе збагнеш потроху.

Чи це сон чи, може, яв

Те, що бачу, — я не знаю.

Я не сплю, бо відчуваю,

Ким я був і ким я став.

І, хоч каєшся і спориш,

Мало вдасться вже тобі;

Знаю, хто я, й, далебі,

Ти мене вже не впокориш

І не скориш; я прийму,

Вспадкувавши, цю корону;

І, якщо ти без закону

Кинув сина у тюрму, —

То був підступ і офіра;

Що було моє ім’я?

Я не знав, та взнав, що я —

Це злиття людини й звіра.

Естрельї вслід ступаю,

Боюсь, що тут Астольфо пострічаю;

Клотальдо не бажав би,

Щоб він мене побачив і впізнав би,

Бо це важливо для моєї честі,

Аби удар відвести;

І, вдячна, вірю я Клотальдо й знаю,

Що честі і життю тут захист маю.

А що приємно й мило

Тебе тут здивувало і вразило?

Ніщо не здивувало,

Бо все я передбачив, як бувало;

Але я дався диву,

Милуючись на жіночку вродливу,

Найкращу в світі. Знав я

Із тих книжок, які колись читав я,

Що Бог, створивши на землі мужчину,

Створив маленьку світу половину;

А потім ясноликий

Явив у жінці небо невелике;

І ця краса вражає,

Коли на землю зійде й нам засяє,

Як та, яку я бачу.

Це принц! Я звідси йду й часу не трачу.

Стривай, чому тікаєш?

Ти схід і захід плутаєш, єднаєш, —

Це зрозумієш згодом;

Якби був захід з’єднаний зі сходом,

Холодна тінь і світло,

Тоді б померкнув день і все поблідло;

Та що я бачу, Боже?

Я ж бачу те, що гоже і негоже.

Так цю красу величну

Вже бачив я.

І велич цю незвичну

Я бачила в неволі

Зігнýтою.

Свою знайшов я долю.

О жінко, знай, це слово

Для чоловіка миле і святкове, —

Хто ти? Перед тобою

Схиляюсь, зачарований красою,

І знову відчуваю,

Що я тебе не вперше зустрічаю.

Хто ти, красо-лілеє?

Я не відкриюсь.

Дама я Естрельї,

Зорі над цілим світом.

Ні, сонце ти, якого теплим світлом

Живе ця зірка й сяє,

Адже у тебе світло позичає:

Я бачив у державі

Духмяних квітів їх сеньйору в славі, —

Божественна троянда

Королювала красна і галантна;

Я бачив, я примітив,

Як вирізнявся поміж самоцвітів

Той діамант сліпучий,

З якого імператор був блискучий;

І в цих ясних зібраннях

Республіки тремких зірок багряних

Я бачив, як горіло

Найперше між зірок палке світило;

Планет червоноперих

Я бачив почет у небесних сферах,

Де сонце засіяло

І, як оракул дня, владарювало.

Отож, якщо поміж зірок і квітів,

Небесних тіл, планет і самоцвітів

Найкращих вирізняють,

Чом більша за красою, що всі знають,

Слугуєш меншій, глянь ти,

Трояндо, сонце, зоре й діаманте?

Я Сехисмундо погамую вдачу,

Бо ж виховав його… Та що я бачу!

Схилюсь перед тобою

І відповім тобі я тишиною, —

Коли тріпоче серце з хвилювання,

Говорить краще за слова мовчання.

Ти не повинна так піти, стривай-но!

Чому ти хочеш залишить негайно

Мене в пітьмі відчаю?

Про дозвіл вашу світлість я прохаю.

Йдучи так самовільно,

Його не просиш, а береш насильно.

Ти не даєш його, тож мушу взяти.

Я ґречним був, та можу й грубим стати,

Твій опір і стремління —

Це злюча трута для мого терпіння.

Але, коли ця трута

Жорстокістю і злом, їдка і люта,

Терпіння подолає, —

Вона моїх чеснот не захитає.

Я довести беруся

Те, що краси твоєї не боюся,

Мені ж не перепона

В змаганні й неможливе; я з балкона

Сьогодні викинув того, хто спорив

Зі мною без докорів;

І, щоб підтвердить це за мить єдину,

Я у вікно твій гонор з честю кину.

Його спинити треба.

Що маю я робить, коли, о небо,

Через підступність злую

Сьогодні вдруге честю ризикую?

Немарно, як стихію,

Зірки твою вістили тиранію

Для нас і королівства, —

Страхіття, злодіяння, зради, вбивства.

Що візьмеш від людини,

В якої людського — ім’я єдине,

Яка — лиха, безжальна,

Жорстока, тиранічна і брутальна,

Породжена між звірів?

Ти знай, з тобою я не лицемірив,

Був ґречним і ні разу

Не сподівався на таку образу;

Якщо ж про це я говорив, заклятий,

Ти мусиш, бачить Бог, усе сказати.

Гей, нас одних зоставте й цю ж хвилину

Там двері зачиніть!

Я тут загину.

Зваж…

Ти — перед тираном,

І вже не візьмеш знов мене обманом.

Яка нестримна сила!

Заваджу їй, хоча б і смерть скосила.

Сеньйоре, це ж не диво…

Ти вдруге вже довів мене до гніву,

Старий безумцю вбогий.

Ти не зважаєш на мій гнів ні трохи?

Як ти сюди потрапив?

Я голос чув, що грізно мене квапив

Таке тобі сказати:

Розважним будь, як хочеш панувати;

Не будь жорстоким, ставши до правління, —

Можливо, все це тільки сновидіння.

Мій гнів ти викликаєш,

Коли в мені знов сумнів оживляєш.

Я вб’ю тебе й побачу

Це сон чи дійсність.

Вірю я в удачу,

Триматимусь щосили.

Зніми зі шпаги руку, знахабнілий.

Ні, буду я чекати,

Поки прийдуть тебе угамувати,

І не пущу.

О небо!

Пустиш, знаю,

Безумцю, враже, варваре, гультяю,

Чи власною рукою

Тебе я тут навіки упокою.

Сюди скоріше, люди,

Клотальдо убивають!

Що це буде,

О принце мій шляхетний?

Невже ви можете цей меч славетний

Вмочити в кров холодну?

Верніть до піхов крицю благородну.

Я меч омию строгий

В крові нечесній.

Він мені у ноги

Упав і жде спасіння, —

Хай мій прихід вам буде до миріння.

Скоріш для смерті. Як би не молив ти,

Я відомщу за всі минулі кривди.

Знай, я життя своє тут захищаю,

Тож сану я твого не ображаю.

Ні, це не так!

Переді мною шпаги?

Астольфо, ах, біда, і всі бідняги!

Що сталось тут, промовте?

Нічого вже, сеньйоре, бо прийшов ти.

Та ні, сеньйоре, до твоєї з’яви

Старого вбить хотів я для забави.

І ти не мав пошани

До сивини?

Байдуже, хай погляне

Сеньйор, — вона ж моя.

Не ждіть, скажу я,

Щоб поважав я сивину чужую.

Ще й ця, на те вже схоже,

До ніг моїх так само впасти може.

Бо я ще не помстився

За те, що з мене страшно ти глумився.

Побачиш ти ясніше,

Прокинувшися там, де спав раніше, —

Все, що стряслось з тобою,

Було, як і цей світ, лише маною.

Як же рідко хибить доля

У провіщенні лихому,

Бо вона мінлива в добрім

І така постійна в злому!

О, який би з неї зірний

Був астролог, що, звіщавши

Нам нещастя, не брехав би,

Бо вони б збувались завше!

Це по нас із Сехисмундо

Можна вже, Естрельє мила,

Тут судить, бо з нами доля

Зле по-різному вчинила.

В ньому вбачила жорстокість,

Смерть, пихатість із бідою

І була в усьому права,

Бо все йде само собою;

А мені, який, сеньйоро,

Бачить це сяйне проміння,

Від якого блякне сонце,

Небеса здаються тінню,

Провістила доля щастя,

Перемоги і удачу,

Разом з ними зло й добро;

Бо вона, як нині бачу,

Знов засвідчує прихильність

І зневагу виявляє.

Що зізнання ці правдиві,

Я вже сумніву не маю;

Та вони належать дамі,

Чий портрет, Астольфо милий,

Був тоді у вас на грудях,

Коли ви мене зустріли;

Лиш вона ці компліменти

Заслуговує по праву.

Хай вона за них і платить,

Бо в любові, скажем правду,

Жодної не грають ролі

Клятви в почутті великім,

Ні галантність тих, хто служить

Іншим дамам і владикам.

Слава Богу! Вже минають

Мої злигодні й м’якшиться

Їх жорстокість. Хто це бачив,

Той нічого не боїться!

Цей портрет зніму з грудей,

Хай їх вічно прикрашає

Відбиття твоєї вроди.

Де зоря Естрелья сяє,

Тіней там нема, де сонце —

Там нема зірок. Я зразу

Принесу портрет.

Пробач,

Цю, Росауро, образу,

Адже так в розлуці вірність

Бережуть жінки й мужчини.

Боячись, що він помітить,

Мало я почула нині.

Ти, Астреє[16]?

Я, сеньйоро.

Знай, на тебе вся надія;

Добре, що зі мною ти,

І довірю лиш тобі я

Тайну.

Ти шануєш ту,

Що тобі покірна й долі.

Мало ще тебе, Астреє,

Знаю, та моєї волі

Ти ключі уже тримаєш;

І тому, чого ж лукавить,

Звірить зважуюсь тобі

Те, що я від себе навіть

Скрила.

Я раба твоя.

Треба коротко сказати:

Мій кузен Астольфо (досить,

Щоб кузена тут назвати,

Бо є речі, про які

Тільки подумки говорять),

Має взяти шлюб зі мною,

Якщо доля благоволить

В цьому нам, аби у щасті

Всіх нещасть позбутись лютих.

Я смутилась в перший день,

В нього вбачивши на грудях

Образок якоїсь дами;

Я йому сказала ґречно

Принести портрет; пішов,

З ним вернеться доконечно;

Та мені незручно вельми

Його взяти після всього.

Тут лишись і, як він прийде,

Забери портрет у нього.

Я тобі сказала все;

Ти красива й зухвала:

Що таке любов — ти знаєш.

Краще б я цього не знала!

Зглянься, небо! Хто зумів би

Бути смілим та обачним

І собі знайшов би раду

В цім становищі двозначнім?

А чи є ще хтось на світі,

Кого б небо неласкаве

Звідусіль нещастям било

І карало до неслави?

Що в такій робити скруті,

Де нема, здається, й ради,

Щоб знайти собі полегкість

І якусь утіху мати?

З першого нещастя й разу

Не було, щоб за гіркотним

Не тяглось нещастя інше;

Йдуть вони одне за одним,

Передаючи свій спадок.

І, як фенікс[17], в круговерті

Одне з одного виходять,

Беручи життя від смерті,

І їх попіл у гробниці

Завше тліє й теплий завше.

Це великі боягузи, —

Спостеріг мудрець, сказавши,

Що біда сама не ходить;

Я кажу: хоробрі, доле,

Бо всякчас вперед ступають,

Не звертаючи ніколи.

Той, хто їх з собою носить,

Хай будь-що вчинити рішить,

Але може не боятись,

Що вони його полишать.

Я це знаю: стільки в мене

Їх було, що й не злічити,

Не живу без них ніколи,

Через них, о білий світе,

Злісним фатумом підтята,

Падаю в обійми смерті.

Що в цім випадку робити?

Де знайти слова відверті?

Я скажу, хто я, Клотальдо,

Що за мене встав, о Боже,

І мою боронить честь, —

Він образитися може,

Бо велів мені мовчати,

Ждати слушної години.

Чи Астольфо не скажу,

Хто я, й він мене зустріне, —

Як від нього я втаюся?

Бо якщо збрехать зуміє

Погляд, голос а чи мова, —

Їм обман душа відкриє.

Що зроблю? Чому ж я буду

Знов гадать, якщо відомо,

Скільки б я не побивалась,

Все обдумавши свідомо,

Коли прийде небезпека,

Все вчиню, що горе схоче.

Править муками своїми

З нас ніхто не має мочі.

А якщо я рішенця

Не знаходжу і не знаю,

Що робить мені, хай біль

Вже свого доходить краю,

Хай закінчується мука

І зникає, і не треба

Сумніватись, а поки що

Поможи мені, о небо!

Я приніс портрет, сеньйоро,

Ах, мій Боже!

Що дивує

Вашу світлість?

Те, що бачу

Тут Росауру і чую.

Я Росаура? Мене ви

Прийняли за іншу даму;

Я — Астрея, не хвилюйтесь,

Не вдавайтеся в оману,

Знайте, я не заслужила

На подібну честь велику.

Ні, Росауро, душа

Не обманює ізвіку

І хоча Астрею бачить, —

В ній Росауру кохає.

Зрозуміти вас не змію,

Що сказати вам, не знаю;

Я лише одне скажу,

Що мені Естрелья (може,

Це Венера) повеліла,

Щоб я тут, де гарно й гоже,

Ждала вас і вам сказала,

Щоб мені портрет вручили,

Щоб я їй передала,

І для вас це зрозуміле.

То Естрелья хоче так,

Мушу слухатись, хоч гірко,

Хоч було б мені й на шкоду,

Адже це веління зірки.

Хоч стараєшся над силу,

Та, Росауро, не в змозі

Ти всього втаїть. Очам

Накажи, щоб в суголоссі

Зі словами сполучались,

Бо звучить, як винуватий,

Інструмент, що розладнався,

І не може поєднати

Своїх виразів фальшивих

Із справдешніми чуттями.

Вам кажу лише, що жду я

На портрет.

Ізнов те ж саме!

Раз мене манити хочеш,

То й від мене жди обману.

Я кажу, й інфанті скажеш,

Що до неї маю шану,

Що було б із мого боку

Негалантно, як я знаю,

Їй портрет послать, тому

Із поваги посилаю

І дарю оригінал;

Віднесеш його до неї,

Бо його з собою носиш,

Як сама себе, Астреє.

Коли хтось узявсь за діло,

Гордий, мужній і бувалий,

Зробить інше, хай і краще,

Хоч йому те нав’язали,

То принижений і бідний

Вернеться з великим жалем.

Я прийшла по цей портрет

І вернусь з оригіналом,

Хай і кращим, та вернусь

Жалюгідна; дайте, прошу,

Ваша світлосте, портрет, —

Тільки з ним вернутись зможу.

А коли не дам, то як

Принесеш?

Ось так, марудо.

Відпусти, кажу.

Не вирвеш!

Слава Богу, він не буде

В жінки в іншої в руках!

Ти страшна.

А ти — зрадливий.

Все, Росауро моя.

Я твоя? Ти брешеш, хтивий.

О Астольфо і Астреє,

Що це тут?

Естрелья!

Дай-но,

Заберу я свій портрет,

Клятий зраднику.

Звичайно,

Все, що сталось тут, сеньйоро,

Я скажу.

Що ти захтіла?

Ти звеліла, щоб я ждала

Тут Астольфо й попросила

Твоїм іменем портрет.

Я сама була, й оскільки

Спогади й думки збігали

Швидко й легко, наче хвильки,

Я твої слова згадала

Про портрети й те, що маю

Свій портрет у рукаві.

Вийняла і розглядаю, —

Розважається ж людина

В самотині дрібничками;

Він із рук у мене випав;

Тут з портретом тої дами

Як на зло, з’явивсь Астольфо

І підняв мій, та затятий,

Не дає того, що в нього,

Хоче й іншого забрати.

Повернути мій портрет

Я благала, він одначе

Не зважав на умовляння;

Запальна і нетерпляча,

Я віднять портрет хотіла.

Той, який держить вельможа,

Мій — і все! Сама побачиш,

Чи я там на себе схожа.

Поверніть портрет, Астольфо!

Ні, сеньйоро…

Точно й рівно,

Справді, тут відбито риси.

Чи це мій?

Так, безсумнівно.

А тепер хай другий дасть.

Свій портрет візьми і йди вже.

Хай буде уже, що буде,

Я скажу, своє зробивши.

Ну, віддайте цей портрет,

Знов прошу, хоча гадаю,

Що не знатимуся з вами

Більш ніколи; не бажаю,

Щоб він був у вас, нехай би

Тому, що його просила

Так безглуздо.

Як я вирвусь

Із біди, коли несила?

Хоч ладен тобі, Естрельє,

Підкорятись, слугувати,

Але цей портрет віддать

Я не можу, бо…

Пихатий,

Злий і підлий ти коханець.

Не давай, бо вже не треба;

Я не хочу, щоб віддавши,

Ти нагадував, що в тебе

Я колись його просила.

Чуєш, стій, спинись, куди ти?

А Росаура? О Боже!

Звідки, чом і як, мій світе,

До Полонії прийшла ти,

Щоб мене й себе згубити?

Тут клади, нехай лежить,

І пиха його скінчиться

Там, де й почалась.

Годиться!

Закую його я вмить.

Ти проснешся, щоб уздріть,

Сехисмундо, — ми ж відверті! —

Змінність долі в круговерті,

Те, що слава — це сміття,

Темне видиво життя

І ясна примара смерті.

А для тих, хто мізкувати

Вміє так, тут є кімнати,

Де можливо сам на сам

Віддаватися думкам.

Гей, цього негайно взяти!

У цій келії замкніть.

Чом же?

Тим-то, що сидіть

Слід Кларінові в темниці,

Де ніякі таємниці

Він не зможе роздзвонить.

Та за що така покара?

Чи на батька, як почвара,

Зняв я руку? Хто це чув?

Чи з балкона я зіпхнув

Малодушного Ікара[18]?

Сплю чи сню? Мені не мед.

Знов ув’язнять?

Ти — Кларнет.

Обіцяюся мовчати,

Бо віднині я — дірчатий

І розладнаний корнет.

Мій Клотальдо.

Чом сюди,

Ваша світлосте, прийшли ви?

Хочу знати я, журливий,

Що тут (ох, боюсь біди!)

З Сехисмундо. Тож прийти

Із цікавості рішився.

Гляньте, знов же опинився

Він у стані жалюгіднім.

Ой мій принце, чужерідним

В день недобрий ти зродився!

Розбуди його, вже час,

Він зморився в лютій злобі,

Бо знесилів, спивши опій.

Щось тривожно раз-у-раз

Він говорить.

Мо’, й про нас?

Нам послухати не гріх.

Добрий принц той, що усіх

Сам карає злих тиранів:

Вб’ю Клотальдо, щоб не ганив,

Батька я звалю до ніг.

Він мене страхає горем.

А мені грозить бідою.

Хоче покінчить зі мною.

А мені зробити сором.

Хай на сцені у просторім

Цім театрі світовім

Вже в оформленні новім

Розіграється картина, —

Помста Сехисмундо-сина

Із тріумфом бойовим.

Де ж це я? Хто б міг сказать?

Треба, щоб не взнав мене він.

Зробиш все, як слід, я певен.

Буду звідти підслухать.

Чи це я? В тюрмі, як тать,

Я окутий кайданáми.

Як це сталось? Я без тями.

Чи гробниця ти моя,

Вежо? Так! Мій Боже, я

Снив і жив такими снами!

Я щасливу мить впіймав,

Щоб цю гру скінчить назавше.

Чи збудитись не пора вже?

Так, збудитись час настав.

Чи всю днину ти проспав?

Мабуть, сон солодкий снився?

Відтоді, як я дивився

Вслід летючому орлу,

Що спізнився й краяв млу,

Ти ні разу й не збудився?

Ні, я сплю, як досі спав;

Я, Клотальдо, відчуваю.

Що в цей час, іще дрімаю

І в оману більш не впав;

Те, що марилось уяв,

Бачив тут я достовірним,

Та вже бачу несумірним;

І я знову все терплю,

Бо, прокинувшись, я сплю,

Живучи вві сні позірнім.

Розкажи той сон мені.

Ніби снив я, сню ще й досі;

Я, Клотальдо, не в спромозі

Розказати все, о, ні!

Я узрів себе вві сні

(Це жорстокість небувала!)

Там, на ложі, де вражала

Гра всіх барв і кольорів,

Де в квітках альков горів,

Що сама весна зіткала.

Там ретельні служники

Уклякали, називали

Мене принцом і вдягали

У шарлати і шовки.

Ти з’явився і таки

Вгамував мою гризоту,

Ствердивши, що я відроду

Принц Полонії, й мене

Щастя сповнило ясне.

І дістав я нагороду.

Та не щедру. Впав я в гнів

І, в злобі несамовитий,

Двічі мав тебе убити.

Чим таке я заслужив?

Я сеньйором був і мстив

Люто всім у нашім краї;

Жінку я кохав, кохаю…

Це не снилось, це було,

Адже інше все пройшло,

А не це. Чому? Не знаю.

У журбі король пішов,

Цими вражений словами.

Це тому, що про орла ми

Говорили, снилась знов

Тобі влада і любов;

Та і в снах за всі старання,

Що в твоє я вклав навчання,

Маєш дякувать мені,

Сехисмундо, бо й вві сні

Слід робить добродіяння[19].

Все ж бо правда! Загнуздаєм[20]

Честолюбство і злобу,

Це шаленство й лють сліпу,

Якщо снити знов бажаєм;

Адже ми перебуваєм

В світі, повнім таїни,

Бо життя — це сон чудний;

Знаю з досвіду, що всюди

Тут живуть сновиддям люди,

Поки збудяться вони.

Снить король, що він правує

В королівстві тут і там,

Все вирішуючи сам;

І хвала, яку він чує,

Наче вітер, лине всує;

І на попіл голосну

Смерть оберне (чи збагну?):

Хто б хотів королювати,

Коли взнав, що має встати

Збуджений від смерті-сну?

Снить багач, що він, багатий,

Лупить гроші так і сяк;

Бідний снить, що він, бідняк,

Мусить пріти й заробляти;

Снить же той, хто взявся драти,

Снить, хто гнеться й хто згина,

Снить господар, снить жона

І, як видно, всі на світі

Снять, спокусами повиті,

Хоч цього ніхто й не зна.

Сню, що тут в’язниця тьмяна,

Я в залізних ланцюгах,

А раніш себе у снах

Бачив я щасливим зрана.

Що таке життя? Омана!

Що таке життя? Це скон,

Це ілюзій всіх полон,

Чорна тінь і страховіття;

Все життя — це лиш сновиддя,

А сновиддя — тільки сон.