Життя на карту

1

– Уже туго. Досить.

Христина все ж дозволила собі підтягнути шнурівку ще трохи. У неї були сильні руки, з корсетами своєї королівни ніколи не морочилася довго. Особливо з новомодними, вкороченими. Їх почали рекламувати в газетах не лише як такі, що роблять жінку вільнішою та краще підкреслюють форми, а й також є анатомічно здоровими.

– Досить, – повторила Анна.

Вона не сердилася. Часом сварила Христю, коли вважала – є причина. Проте зараз, десять днів по тому, як у неї на очах зарізали чоловіка, не було сил ані сваритися, ані гніватися, ані плакати. А сили Анні потрібні, особливо – тепер. Мусила набратися їх перед задуманим візитом.

– Не ходили б ви, Я́рівно, туди сьогодні, – Христина відступила, глянула на пані критично, оцінююче, звично в таких випадках примруживши ліве око. – Хай вляжеться все.

– Вляжеться? – Анна відвернулася від люстра, зиркнула через плече. – Що вляжеться? Ти думаєш, коли говориш, чи аби щось бовкнути?

– Ой, звиняйте, – круглі Христині щоки запалали. – Я ж просто, я ж нічого…

– Все в тебе просто, – Анна поклала руки на обтягнуті корсетом боки. – А в мене, тобто у нас із тобою, все відтепер дуже непросто!

– У нас? – молодиця подалася вперед, в очах блимнув радісний вогник. – То не женете мене?

– Хіба сама навчуся шнурувати корсет, прати і готувати, – Анна не жартувала. – Ми лишилися самі. Я вбита горем, слабка. Але не дурна, щоб вигнати на вулицю помічницю. Яка, до всього, знає все, про що говорилося і що робилося в цьому домі.

– Ви, королівно, найрозумніша жінка на світі! – у словах Христини – жодних лестощів. – Таких мудрих голів на весь Київ нема! Та де Київ – у всій губернії не знайдеш! Сказала б навіть – у всіх губерніях довкола!

– За інші не розписуйся, – тепер Анна дозволила собі легенько всміхнутися. – Та сперечатися не буду. І коли вже я хоча б наполовину така мудра, якою ти мене бачиш, – мушу подбати про наше з тобою майбутнє. Треба якось утримувати себе, цей дім, тобі платня теж потрібна.

– Я обійдуся! – квапливо видихнула Христя.

– Невже? – Анна підняла брову. – Ти, може, й обійдешся якось. А твоя родина?

Христина закусила нижню губу, шморгнула носом.

– Ви ж знайдете його, душогубця проклятого?

– Задля того до пана Харитонова йду, – цим Анна підвела під розмовою риску. – Звари мені кави краще.

– Мо’, чаю з м’яти? Листячко свіжеcеньке, зраночку в саду вирвала.

– М’яти вже досить. Стільки перепила її цими днями, пахне кругом. Навіть там, де її нема. Занадто й не здраво. Тепер мені, навпаки, краще бадьоритися.

– Ох, бойова ви, королівно. Ловка!

– Без тебе знаю. Роби каву, часу мало. Пан Харитонов – зайнята особа. Хоч ми з ним домовилися вчора, довго навряд чекатиме. Лови́ його потім. Залізо кують, поки воно гаряче.

– Той ваш Харитонов – холодний. Крижина, бр-р-р, – Христя скривилася. – Бачила його вчора. Баньки – наче в дохлої риби.

– Тим більше потрібні сили для розмови з таким. І холодний розум. Вари каву, Христино.

Залишившись сама у спальні – десять днів тому затишній, подружній, тепер самотній, вдовиній, – Анна неквапом почала вдягати сукню. Довго не морочилася з вибором. Жалоба триває, взяла чорну, строгу, без оздоб. Одягалася перед великим, на повний зріст, дзеркалом. Люстро було забране у важку різьблену дерев’яну раму і міцно стояло на широких ніжках – майстер-різьбяр відтворив кігтясті лев’ячі лапи.

Розправивши складки на тканині, Анна завела руки за спину, почала неквапом защіпати гачки. Впоравшись із третім, зупинилася. Глянула у дзеркало, схиливши голову набік. Оцінила. У люстрі – особа, котрій горе не докинуло віку, як це часто трапляється. Хіба лице досі лишалося блідим, що цілком влаштовувало Анну. Завдяки неприродній блідості з носика зникли, – гаразд, майже зникли, – дрібки ластовиння. Матінка, яка померла від сухот за місяць до їхнього з Іваном весілля, через що шлюбну церемонію пересунули, запевняла: так проявилися ознаки однієї з родових гілок.

Ані вона, ані тато, який три роки тому одружився вдруге та перебрався у маєток дружини аж під Новгород-Сіверський, ластовиння не мали. Зате, зі слів матері, такою прикметою природа щедро обрадувала її прадіда по материнській лінії, Левка Лемеша, який служив при Кирилові Розумовському. Але вже його син поміняв прізвище на російський лад, тож у дівоцтві Анна була Лемешевою.

Її дратував власний носик, пістрявий, мов перепелине яєчко. З ним виглядала зовсім по-дитячому. Дарма, що від матусі успадкувала пишні груди, предмет таємної, а то і явної заздрості знайомих і незнайомих жінок. Бажання мати великі перса змушували підкладати під корсети вироби зі шкіри, обтягнутої атласом. Вони надувалися і виглядали привабливо, якщо, звісно, повітря не починало виходити назовні у найменш підходящий для того момент. Але ластовиння на носі, ще й у купі з невисоким зростом, робили з Анни не жінку в розквіті сил, а когось на кшталт підлітка-недоростка. Тривалий час у будь-якому товаристві, на будь-якому прийнятті на неї дивилися, немов на дитину, котра затесалася серед дорослих випадково. Або – навпаки, навмисне, через бажання чимшвидше знайти жениха.

Отак вони з Іваном Вольським і здибалися.

Його так само не квапилися сприймати серйозно. Вважали недолугим підлітком, котрий уперто лізе не в свої справи. Вже коли вони зблизилися, Іван, червоніючи й навіть затинаючись, признався: часом знаходилися охочі дати йому щигля, просто так, забави ради, аби вирости у власних очах.

Перша, хоч і не остання причина, чому Анна дозволила собі взятися за чоловікові справи.

Коли рипнули двері, вона не повернулася на звук. Нікого, крім Христини, в будинку нема й бути не може. За мить та з’явилася у дзеркалі позаду Анни, у руці – чашка на блюдечку. Спальню відразу заповнив аромат свіжозвареної кави.

– Дякую.

Не відводячи погляду від люстра, Анна простягнула руку. Христя піднесла блюдце ближче. Анна не поспішала брати, тепер дивилася на інше відображення. Дивно: молоді жінки були майже ровесницями. Христина навіть молодша на два роки – але мало коли їй давали справжній вік. У кращому разі накидали років п’ять-сім, а найчастіше кликали тіткою, а то й бабою. Все через опецькувату статуру.

Природа наділила Христю широкою кісткою, від чого вона виглядала тлустою. Обвітрене лице теж додавало років. Голос звучав густо, низько, і якщо не бачити – старша жінка балакає, а то й справді стара баба. Сама Христина не журилася, приймала себе такою, якою створив її Господь Бог, і свято вірила – рано чи пізно знайде собі жениха.

Хоч до Києва її відправили не по те.

Христина Попович була далекою родичкою Івана Вольського, племінницею двоюрідного брата чи щось таке. Жила родина на Полтавщині, десь під Лохвицею, мала невеличку цукроварню і чотирьох дітей. Їхні нещастя почалися, коли в будинок ударила кульова блискавка. Стояло посушливе літо, оселя зайнялася миттю, люди вибігли в чому були. Поки народ збігся на допомогу, гасити було вже нічого. Поповичі без того мали борги, раптові злидні загнали їх у ще більші, тож незабаром економію довелося продати. Від непосильного навантаження батько сімейства зліг, і його дружина не знайшла нічого кращого, як кинутися в ноги київському родичеві.

Не мала інших варіантів для вибору. Бо саме тоді, півтора року тому, їхній родич зробився знаменитим на все місто, та де – на всю губернію. Газети просто не мали права оминати увагою успіхи Вольського, а один найспритніший журналіст, Гліб Коваленко, навіть почав занадто набридати. Мовляв, не Путіліним[5] єдиним, Київ відтепер теж має свого великого сищика, гідна відповідь столичним штучкам. А також, додав без зайвої скромності, власного Шевлякова[6].

Іван тоді навіть загорівся, адже слава впала на нього несподівано-неждано, він не готувався до такого – але ж як приємно, чорт забирай! Проте Анна відрадила, навчила, як слід говорити з писакою. Діставши відлуп, Коваленко не заспокоївся, став добровільним літописцем справ слідчого Вольського, відтоді друкував у «Київських губернських відомостях» по нарису, намагаючись створювати по одному щомісяця. А в квітні приходив знову, хвалився – назбирав на книжечку, навіть знайшов, хто надрукує. Справа лише в добрій волі Івана Дем’яновича. Хай би підписав дозвіл на використання його прізвища. Ще й гроші за те може мати…

На той час Христя вже жила у Вольських. І Анна не уявляла, як раніше обходилася без її допомоги. Це єдине, чим Іван міг допомогти далеким родичам, аби не бачити їхніх сліз. Від часу, коли справи на службі пішли вгору, дозволив собі покласти Христині платню. Цілком достатню, аби хатня робітниця відсилала значну частину грошей додому й не надто обділяла при тому себе.

Анна категорично не приймала слів служниця чи прислуга, відразу назвавши Христю помічницею. А це виявилося справді так: попри старання матері, з Анни не виходило доброї господині. Вона не вміла куховарити: чоловік попервах отримував до столу недосолене чи пересолене, горіле, недоварене, словом, не надто смачне, не могла дати лад саду, хоча квітник піддався легко. Єдине, що їй далося – мереживне плетиво, тут вона пишалася собою. Проте плетиво для неї з якогось часу перестало бути просто забавою, рукоділлям, способом зайняти себе на дозвіллі. Її мідні спиці рухали чоловікові справи – і він знав те й цінував.

Не зводячи з себе очей, Анна піднесла чашку з кавою до губ, відставила мізинець. Застигла так, вільною рукою защепнула ще один гачок на комірці. Ковтнула, поправила пасмо волосся біля лоба.

– Гарна ви, Ярівно. Гарнюня, – не стрималася Христя.

Опинившись у Вольських та проводячи з Анною більшість свого часу, Христина попервах плуталася. Звертання бариня і барин тут не прийняли. Як називати хазяїв, нова пожилиця не знала. Зійшлися на Дем’яновичу, а далі вийшло складніше. Помічниця чомусь ламала язика, вимовляючи ім’я по батькові Анни. Нарешті скоротила Ярославівну до Ярівни, що видалося Вольським навіть дуже оригінальним. Потім якось розговорилися, і Христя дізналася: батько, Ярослав Лемешев, нарік доньку на честь доньки старокиївського князя Ярослава, тієї, що стала французькою королевою. Почутого виявилося досить, аби хатня робітниця почала іменувати свою благодійницю королівною, не інакше. Анна й тут не сперечалася, було в цьому звертанні щось від старовинних казок.

Їх вона в дитинстві дуже любила.

– Допоможи волосся вкласти. У мене досі руки тремтять.

– Бідненька моя…

– Не жалій. Треба далі жити. Краще удачі побажай.

2

Господар кабінету особисто взяв важкий, оббитий шкірою стілець, поставив біля столу.

– Прошу, Анно Ярославівно. Будьте як удома.

– Тільки тепер згадала: ніколи не була в чоловіка на службі. І взагалі, не бувала тут у вас.

Анна обвела рукою приміщення.

– Ой, я вас умоляю, голубонько моя! – Харитонов награно сплеснув руками. – Що робити в нашій казенній конторі пристойним людям! Тут поліцейське управління, сюди вбивць доставляють, бандитів, грабіжників. Та присядьте, присядьте, в ногах правди нема!

Цвіркун.

Так Анна охрестила для себе Юлія Харитонова, щойно побачила чоловікового шефа вперше. Головний слідчий київської розшукової поліції був високим і худим. Коли Іван два літа тому представив їх одне одному на Володимирській гірці, під час молебну з нагоди хрещення Русі, Юлій Маркович був одягнений у темно-зелений костюм і на додачу мав на голові чудернацький гостроверхий капелюх, явно німецької моделі. У цивільному гроза злочинців помітно почувався ні в сих ні в тих, і Анна ще тоді завважила – статський радник Харитонов, напевне, належить до тих, кому затишніше в казенному офіційному мундирі. Але щойно Іван познайомив її з другою половинкою шефа, запитання відпали.

Дружина здавалася років на десять молодшою за Юлія Марковича, стежила за останніми модними фасонами. Тож чоловік, хоч-не-хоч, мусив бодай на широкий загал вбиратися не так, як на службу. Аби не виглядати поруч із молодою активною дружиною сухарем. До всього пані Харитонова маківкою ледве сягала йому плеча, тож чоловік вимушено нахилявся, мовби ламаючись навпіл. Чому перша асоціація – з цвіркуном, Анна довго не могла собі пояснити. Зрештою, уже вдома, поділилася цим враженням із Вольським. На що Іван розсміявся: мовляв, дружина укотре зробила правильний висновок. Адже Харитонова поза очі так і називали – Цвіркуном. Просто дотепер не було нагоди та й потреби говорити їй це. Хоча Христина потім буркнула: він більше рибину нагадує.

– Користуючись нагодою, знову висловлюю свої щирі співчуття, – Харитонов узяв руку Анни в свою, торкнувся губами. – Втрата, дуже велика втрата для всієї київської поліції.

– Вчора в нас ви говорили про це. – Цвіркун був серед запрошених на дев’ятий поминальний день.

– І готовий повторити знову.

– Аби ж це могло оживити Івана.

– Та якби ж то, якби, – Харитонов примостив навпроти Анни ще один стілець, сів, створюючи тим самим неформальну обстановку. – Бажаєте кави? Я віддам розпорядження.

– Дякую, – відповіла вона, не змогла втриматися, додала: – Чоловік жалівся, що кава в управлінні, мов у бочці наколотили.

– Є таке, – кивнув Харитонов. – Тільки для мене зварять смачну. Вірите?

– Охоче. Тільки ж я, Юлію Марковичу, не кавовий інспектор. Звісно, якщо такі бувають. Не перевіряю, що п’ють сищики та поліцейські агенти.

– Дотепно. Бачу, ви потроху приходите до тями. Якщо, звісно, після такого взагалі оговтуються…

– Я можу носити жалобу весь час. Але це не значить, що життя зупинилося.

– Захоплений вашою мужністю й силою духу, Анно Ярославівно. Слово честі, ви тримаєтеся дуже добре як для жінки, на чиїх очах зарізали чоловіка.

– Про це я й хочу поговорити.

– Тобто? Я не зовсім розумію вас.

Анна взяла невеличку паузу, аби вийняти з сумочки хустку. Очі лишалися сухими, та вона все одно промокнула їх, а потім недбало покрутила хустку, аби зайняти чимось руки. Потрібного ефекту досягла – Харитонов перевів погляд, відволікся, трошки розсіяв увагу.

– Щось робиться, аби знайти вбивцю?

Цвіркун стрепенувся, засовався на стільці.

– Помилуйте, голубонько! За кого ви нас маєте? Для всієї розшукової поліції, для кожного з нас то є справою честі! Честі мундира, наголошую!

– Як далеко просунувся розшук? Десятий день.

На лице Харитонова набігла тінь, він розпрямив спину, прокашлявся:

– З усією повагою, Анно Ярославівно… З величезною повагою, я кажу вам це щиро. Тобто, – він повторив утретє, – з найщирішою повагою до вас і вашої втрати, яка є також і нашою втратою… Словом, поліцейська робота має певну специфіку.

– Я вдова слідчого.

– Тим більше, – тепер Харитонов говорив сухо, рубаними фразами. – Звітувати про результати роботи поліцейські повинні лише своєму начальству. Субординація, голубонько моя. Ви, хай би як прикро це не звучало, особа цивільна. Маєте право цікавитися, як ми, колеги й друзі, шукаємо вбивцю вашого чоловіка. Проте жоден із тих, хто служить у цьому приміщенні, включно зі мною, не має повноважень звітувати вам. Хочу хіба що запевнити, і маєте моє чесне благородне слово: щойно результат буде і вбивцю заарештують, ви дізнаєтесь про це першою. Я особисто принесу вам добру звістку. А тепер, голубонько, не вважайте за хамство, – він підвівся, – та маю чимало важливих справ. У тому числі щодо слідства, яким ви справедливо переймаєтеся.

Анна лишилася сидіти.

Руки крутили хустку за краї.

– Ви мене відпроваджуєте?

– Хіба що маєте інші питання. Які я в змозі вирішити на вашу користь.

– Маю.

Харитонов знову сів, прокашлявся:

– Ну, прошу.

– Я лишилася без засобів для існування. Не секрет, що до одруження трохи вчителювала. Давала приватні уроки німецької та французької. Перші роки подружнього життя також займалася цим. Згодом облишила, вирішила повністю присвятити себе чоловікові. На той момент Іван… Дем’янович уже отримував пристойну платню, його почали цінувати. Так склалося, що заощаджень майже не робив.

– Прикро. Але, голубонько моя, поліцейське управління не в змозі призначити вдові слідчого Вольського довічну пенсію. Аби ще він загинув на службі. Тоді можна було б щось для вас зробити. Та й то…

– Іван загинув на службі.

– Його пограбували і вбили. Ви ж на власні очі бачили це, – Харитонову починав уриватися терпець.

– Не зовсім так. Убивство, яке сталося на моїх очах, було ретельно підготованим. І вбито мого чоловіка саме через розслідування, яке він почав за десять днів до того. Врахуйте цю обставину – і матимете доказ: Іван Вольський загинув на службі.

Говорячи так, Анна скрутила хустку у вузол.

Поставила на стіл.

Якщо придивитися краще – вузол нагадував собачу фігурку.

3

Правду казала Христина.

Після почутого господар кабінету справді зробився схожим не на комаху-цвіркуна, а на рибину. Холодну, мокру, слизьку, з вибалушеним поглядом. До всього ще й хижу – дивився так, немов збирався напасти і з’їсти слабшого.

Тільки ж він мене недооцінює, і не лише він, переможно подумала Анна.

– Зволите пояснити свої слова? – процідив Харитонов.

– Для того й напросилася вчора до вас на прийом. Про такі справи найкраще говорити з поліцейським у відповідній обстановці.

– Я мав про вас іншу думку.

– Невже? – брови Анни стрибнули вгору. – Яку саме? Б’юся об заклад – не мали жодної, Юлію Марковичу. Для вас, як і для решти, я лише дружина одного з кращих слідчих розшукової поліції. Мила, привітна, невисока на зріст. Голова з порцеляни, у голові – тирса. Ви ж такої думки про жінок?

– Прошу без новомодних емансіпе, – кинув Харитонов. – Моя дружина так само почала читати різні журнальчики. То все йде з Європи. А я завжди знав і казав: Європа – зло, розпуста й різні надмірності.

– Обійдемося без подібних дискусій. Тим більше, вони не стосуються нашої справи жодним боком.

– Нема ніяких наших справ.

– Є. Ви про це ще не знаєте. Але – є. І я прийшла, аби розказати про них. Тому відразу розкрию карти. Мені прикро, не дуже приємно, навіть не дуже годиться говорити в цьому кабінеті такі речі. Виправдовує мене одна-єдина обставина: я любила свого чоловіка. Люблю досі й кохатиму далі. Таким, яким він був. А був Іван Вольський звичайною собі людиною. Пересічною. Хорошою, втім – без особливих талантів. Розумієте?

– Не зовсім.

– Злочини, розкриття яких принесло Іванові славу, просування службовими сходами й посада – моя заслуга.

Анна мовила так просто, що попервах Харитонов не зрозумів почутого. Чекав продовження. Вона мовчала, і нарешті до господаря кабінету почало доходити. Реакція виявилося аж надто дивною. Підскочив, наче знизу сильно вдарила розтиснута пружина. Зробив коло круг столу, широко ступаючи й тим самим знову нагадавши тонконогу комаху. Далі зупинився під царським портретом, уклякнув, подивився на зображення, мовби питаючи поради. Нарешті повернувся на своє місце, але не сів – став за стільцем, стиснув спинку. Ще трохи – замахнеться, пожбурить чи в Анну, чи – об стіну.

Отака метаморфоза сталася менше ніж за хвилину.

– Зараз ви, голубонько моя, хочете сказати: розкривали злочини замість чоловіка? І я мушу в таке повірити?

– Я допомагала йому, – Анна сиділа спокійно, реакція Харитонова несподівано для неї самої додала їй упевненості. – Особливі сищицькі таланти йому приписали борзописці на кшталт Гліба Коваленка. Нема нічого складного в тому, аби розкрити кабацьке вбивство. Один п’яниця загнав ножа в живіт іншому, такому самому. Часто навіть не тікає й не завжди пам’ятає, що зробив і чому. Побутові справи Іванові Вольському, як більшості його колег, давалися легко. Це була його вершина. Проте я вирішила: мій чоловік має право претендувати на більше. Якщо ви зараз скажете: жінкам дуже просто влаштуватися на поліцейську службу, збрешете найперше собі.

– Ще раз, пані Вольська, – жодної більше голубоньки, все зайшло надто далеко, аби можна було віджартуватися чи знизити градус розмови. – Ви прийшли, аби заявити: ваш покійний чоловік, підвищений мною ж до посади мого особистого помічника, розкривав злочини не сам? А без вас Іван Вольський таких успіхів не досягнув би? За життя був нездарою, непридатним до поліцейської служби?

– Так. І не зовсім так.

– Припиніть! – Харитонов ляснув долонею по столу. – Годі вже мене плутати! Морочите голову, знати б пощо! Так, не так, не зовсім так! Чого ви взагалі хочете від мене!

Анна готувалася до подібної реакції. Сиділа прямо, рівно, непохитно. Так стримлять скелі, об які з гуркотом розбиваються хвилі найсильніших морських штормів.

– Я допомагала чоловікові, – повторила вона. – Якщо хочете, якщо слово консультант зрозуміліше вам – нехай. Нездарою Іван у жодному разі не був. Доведеться вам повірити мені на слово: з повним нікчемою я б своє життя не пов’язала.

– Тобто ваш чоловік був не повним нікчемою?

– До слів чіпляєтесь. Я чудово вас розумію, не гніваюся.

– Гніватися? Вам? На мене? – Харитонов тицьнув себе пальцем у груди. – Здається, я здогадався. У вас помутніння від горя. Ви уявляєте себе власним чоловіком, якщо можна так сказати. Ви болісно переживаєте втрату, це сталося у вас на очах, вас неабияк вразило криваве видовище. Ви розгублені, не знаєте, що робити, до кого йти по допомогу. – Тепер він говорив із нею, мов із душевно хворою, яку треба заспокоїти заради власної ж безпеки. – Анно Ярославівно, я дам розпорядження. Вас відвезуть додому. Слово честі, почну клопотатися, шукатиму спосіб, аби вам поклали мінімальну пенсію за втратою годувальника. Повірте, викручуся. Зроблю, що можу. Навіть, – рука лягла на серце, – стрибну вище голови. Тільки нікому більше не заправляйте того, що зараз намагаєтесь довести мені.

– Не намагаюся, – Анна далі зберігала спокій. – Вже сказала. Дуже гарну, мудру фразу почула щойно: стрибнути вище голови. Краще про Івана та його здібності не скажеш. Є люди, і таких більшість, котрі на своєму місці справді не здатні робити більше, ніж роблять. Він працював… служив тією мірою, якою вмів. Генієм, яким його з певного моменту почали вважати, не був. Мені не потрібен геніальний супутник життя. З геніями непросто, Юлію Марковичу. Але там, де в нього не виходило, де він грузнув, я дозволяла собі трошки підказати.

– Чудово, – Харитонов схрестив руки на грудях, поворушив пальцями. – Балакаєте ви густо, наче мережива свої плетете. До речі, плетиво ваше вище всяких похвал. Серветки, зроблені вашими руцями, лежать у мене вдома у вітальні на видному місці. Ваша звичка дарувати рукоділля давно відома, дехто навіть чекає нагоди, я не жартую.

– Між іншим, рукоділля найкраще допомагає думати. Всі кримінальні справи, які зробили Івана знаменитим та піднесли його статус, я розкрила саме за плетивом. Серветка, про яку згадали… То ж була найперша справа, півтора року тому. Позаминула весна. Вбивство Лизавети Романцової, власниці галантереї на Великій Васильківській. Ви, добродію, так були здивовані успіхом слідчого, на якого не покладали надій, що прийшли до нас із візитом. На прощання я й зробила вам подарунок.

– Те вбивство розкрили ви? Знаєте, ми говоримо не про те. Ходимо колами. У таких випадках вимагають доказів. Уважно слухаю, доведіть.

– Справді, так буде правильно. Ви, шановний Юлію Марковичу, обговорюєте вдома з дружиною чи кимось із домашніх службові справи?

– Жодним чином. Поліцейська служба, шановна Анно Ярославівно, взагалі не обговорюється з тими, хто до неї не причетний. У нас забагато секретів.

– Мені б не знати! – вона сплеснула руками. – Іван довго, до останнього тримав усе в собі. Він спершу скнів у канцелярії, перекладаючи запорошені теки з купки на купку. Нарешті ви́ходив собі інше місце в цьому управлінні. Але поміняв він шило на мило. Розписували йому справи, котрі не мали жодних перспектив. Тобто простенькі: там білизну з двору вкрали, там у винну лавку залізли. Нецікаво, словом. Різниці між канцелярським щуром майже ніякої.

– Що я чую! Чоловік плакався дружині в жилетку!

– А хіба гріх? Хіба соромно висловити дружині накипіле, наболіле? Іван розумів: так кар’єри не зробить, далеко з викраденими старими панталонами-кальсонами не піде. Прагнув більшого, щиро прагнув. Та ви самі ж ось сказали: вище голови не стрибнути. Але – стрибнув. Так, з моєю допомогою. Пані Романцовій, жінці сорока трьох років, розкроїв череп грабіжник. Знайшли його за добу. Попався, бо хотів продати її срібний хрестик у трактирі на Подолі. Навіть не продати, обміняти на випивку. Нещасний волав – не вбивця, хрестик на вулиці знайшов. Не повірили. Іванові та історія муляла. Він не міг зрозуміти, чим саме. Не витримав – поділився зі мною. Мовляв, сумнів є, а ось який – хтозна. – Анна захопилася, її оповідь уже нагадувала сповідь, надто довго тримала в собі те, чим давно кортіло поділитися й навіть похвалитися. – Я попросила розказати все детально. Жертва овдовіла за три роки до того, довго не змогла бути сама, завела стосунки з тим, хто ближче, аби не шукати далеко. Молоденький прикажчик Олексій, двадцять вісім років від роду. Щоб укоротити язики пліткарям, незабаром обвінчалася з ним. Він же, молодий муж, підняв тривогу. Він же і вбив, як виявилося.

– Газети писали. З усією повагою, але – не вірю.

– А газети писали про обручку? – Анна пустила хитрого бісика. – Грабіжник нібито стягнув у жертви, до всього, обручальний перстеник. Так заявив згорьований Олексій, причому – відразу, щойно приїхала поліція. Іван, як слідчий, сам прийняв у молоденького вдівця заяву з описом украденого. Мені зайшло в голову відверто поговорити з близькими подругами вбитої. Жінка жінці довірить більше, ніж мужчині, та ще й слідчому з розшукової поліції. Слово за словом – я дізналася, що останнім часом Лизавета з молодим чоловіком не дуже мирилася. Нібито він тягав гроші з каси, вештався по ресторанах, навідував дорогих повій. Знаєте, не тих, із Ямської чи Нижнього Валу. Навіть не хрещатицьких. Є такі дами з вищого світу, нудяться, хочуть пригод, заразом підробляють. Пустила Івана по такому сліду, хай би там як це не прозвучало зараз. Він знайшов даму, я з нею побазікала. Все підтвердилося. Гулякою був Олексійко.

– Це нічого не значить, – відрубав Харитонов. – Таких повно. Не всі вони вбивають власних дружин.

– Юлію Марковичу, ви ж знаєте: він убив. Навіть знаєте, як Іван Вольський довів його провину. Не знаєте лишень: викрила вбивцю я. Поділилася з чоловіком думками. Він зробив, як сказала. І вперше від часу служби став знаменитим, його нарешті помітили. Обручка, пане Харитонов, обручальний перстеник. Грабіжник міг забрати все, що завгодно. Крім того, чого жертва не мала, – вперше не лише за час візиту, а взагалі відтоді, як сталося горе, Анна всміхнулася. – Лизавета Романцова незадовго до загибелі зняла обручку з пальця. Перстеник обтяжував жінку, як і той відверто невдалий шлюб. Вона одружилася, аби не бути самою. І нікуди від самотності не поділася. Це мені повідала дуже близька пані Романцовій людина. А я звела все докупи, на пальцях пояснила Іванові. Могла помилитися. Та бачте – висновки правильні.

Поки вона говорила, Харитонов пустив спинку стільця, слухав, походжаючи й заклавши руки за спину. Так поважний професор слухає студента, якому, попри старання, вже виніс вирок і не має наміру ставити належну оцінку. Є на те свої причини.

– Саме таким був хід думок пана Вольського, – визнав, щойно Анна скінчила. – Виявляється, він виклав мені хід ваших думок. Ви вперто хочете, аби я в це повірив. Прийняв факт, що дружина розкривала вбивства замість чоловіка, аби зробити останнього знаменитим. Ви ж задля цього прийшли, у такому намагаєтесь мене переконати? Чи ні?

– Погано виходить, – визнала вона. – Бачу й чую, не ймете мені віри. Не надто переконлива й красномовна.

– Аж ніяк, – кивнув Харитонов. – Але з поваги до Івана Дем’яновича, Царство Небесне, – він осінив себе хрестом, – і до вас особисто, Анно Ярославівно, припущу на мить: усе так, як ви кажете. Питання: для чого ви прийшли з цим сюди, пощо принесли це мені? Задля компрометації покійного чоловіка? Навряд. Довести, що в нас, у розшуковій поліції, служать бовдури? Не думаю. Вольський справді зробився за короткий час знаменитістю, проте він був не найкращим, одним із кращих. Є посередності, не без того – вони, на жаль, всюди є. Нам, та де – мені особисто буде його бракувати. Тільки ж, голубонько моя, розшук не зупинився, люди працюють, знають свою роботу. Незамінних нема. Наприклад, з хвилини на хвилину чекаю на свого нового помічника. Прислали замість Вольського, святе місце не спорожніє. Тому, вибачте, мушу просити вас відкланятися та йти.

Анна повільно підвелася. Її пальці вчепилися в сумочку, сильно стиснули защіпку.

– Я прийшла, бо готова замінити Івана, – мовила, дивлячись у вічі співрозмовнику. – Для того й відкрилася вам. Мені далі треба на щось жити. Я хочу бути потрібною. Я стану в пригоді. Ви не пошкодуєте, Юлію Марковичу, – дихання зробилося частішим. – Не пошкодували жодного дня відтоді, як блискуче, справді блискуче завершилася справа Лизавети Романцової. Ви пишалися слідчим Вольським, так само зможете пишатися мною!

– Перепрошую, а ви – хто? – Харитонов двома широкими кроками скоротив між ними відстань, навис над Анною. – Припустімо, вам удалося мене переконати. Не переконали, але припустімо. Вдова слідчого Вольського надалі розкриватиме злочини замість моїх підлеглих? Дорослі, грубі, переважно не обтяжені світськими манерами чоловіки слухатимуться вас? Або, може, ви хочете стати першою в Києві, цілій губернії, навіть цілій державі жінкою-поліцейським? Сищицею – чи ким там себе назвете? – Він відступив, трохи заспокоївся, попустився, заговорив, мов до примхливої підлітки: – Ви просите неможливого й самі, бачу, зрозуміли це. Про всяк випадок попереджаю, дуже делікатно попереджаю: спробуєте понести подібну байку в якусь із газет, урядових, чи того гірше – бульварних, матимете неприємності. Прикро говорити таке молодій жінці на десятий день після того, як вона втратила чоловіка, та все ж мушу.

Анна відчувала – треба щось сказати.

Не мала слів.

Та й сили, накопичені навмисне задля цього візиту, враз вичерпалися.

– Ви навіть не хочете почути, за що Івана вбили?

– За гроші, – відрізав Харитонов. – Є пояснення, під яким ви вказали: з ваших слів написано правильно. Хіба не ви розповіли, як нападник вимагав гроші на бочку? Потім ваш чоловік вирішив захищатися, захистити також вас. За що й поплатився. Того, хто це зробив, шукають і, повірте, неодмінно знайдуть. Розкриття злочинів проти поліцейських для колег є справою честі.

– Юлію Марковичу…

У двері постукали.

– Прошу, прошу! – вигукнув Харитонов аж надто голосно.

До кабінету зайшов опецькуватий пан у синьому мундирі, лисуватий, з короткими бакенбардами й підкрученими вгору напомадженими вусами.

– Маю честь, – кивнув, стукнувши каблуками. – Я невчасно, Юлію Марковичу?

– Навіть дуже вчасно! Гостя вже йде!

Харитонов узяв Анну за лікоть. Вона випручалася, підхопила скручену хустку зі столу. Зіжмакала, сховала в кулачку.

– На все добре, – мовила сухо.

– Але дозвольте рекомендувати, – тепер Харитонов додав урочистості. – Лев Максимович Градов, дійсний титулярний радник. Той самий, хто вимушено замістить покійного Івана Дем’яновича. Відряджений спеціальним приписом із Москви.

– Навіть так? Чому не з Петербурга? – вирвалося в Анни.

– З ким маю честь? – поцікавився гість.

– Вдова вашого попередника, пані Вольська. Клопочеться про допомогу, і ми, звісно, не лишимо в біді. Я особисто піду по інстанціях і…

– Пусте, – зупинила його Анна. – Забудьте нашу розмову. Нічого не треба робити, нікуди не варто ходити. Житиму, як жила. До побачення.

Оминувши московського гостя, втративши всякий інтерес до Харитонова, вона підійшла до дверей, взялася за ручку.

– Хвилиночку.

– Так? – вона озирнулася на Градова.

– Мені вас не назвали.

– Боже, от я віслюк! – Харитонов сплеснув руками. – Ще раз тисячу вибачень! Вольська, Анна Ярославівна, прошу любити й жалувати!

– Дуже приємно, – тон і загалом вигляд Градова свідчили про зворотне. – Звольте почекати мене трошки, пані Вольська. Така нагода, бо я до вас збирався.

– До мене? Додому? Нащо?

– Справа незначна, Анно Ярославівно. Не вважайте за труд, почекайте, коли вже прийшли. Недовго. Це позбавить вас від мого візиту. Навряд чи ви готові приймати вдома гостей, таке горе.

Очі Градова їй не сподобалися навіть більше, ніж погляд Цвіркуна.

4

Справді, довго чекати не змусив – вийшов, попросив іти за собою.

Поки йшли коридорами, новий знайомий не вимовив ані слова. Пройшли ціле крило, спустилися поверхом нижче. Щойно її супутник прочинив двері кабінету, Анна раптом здригнулася, ще й зойкнула тихенько.

– Щось не так? – поцікавився Градов. – Я встиг налякати?

– Кабінет.

– Що – кабінет? А, справді! Я зайняв робоче місце вашого покійного чоловіка. Бували тут?

– Я не ходила до Івана на службу, – Анна була невдоволена, треба краще тримати себе в руках. – Але ви праві. Він прослужив на цьому місці лише тиждень. Вас прислали замість нього. Отже, ви отримали його кабінет. Бачите, все просто.

– Здогадлива ви.

– Це погано?

– І колюча. Прошу, – Градов розчахнув двері, зробив гостинний жест.

Обстановка тут мало чим різнилася від тієї, що була в кабінеті Харитонова. Хіба саме приміщення було меншим. Анна ніколи не була у в’язниці й не хотіла там опинитися. Але щойно переступила поріг і роззирнулася, відразу уявила себе в тюремній камері-одиночці. Градов запропонував стілець, сам умостився за столом, витягнув із верхньої шухляди срібний портсигар із дарчою монограмою.

– Дозволите закурити?

– Ви тут господар.

– Чоловік не труїв себе?

– Легені мав не дуже здорові. А ще він майже не пив, – додала не знати для чого.

– Коли так, потерплю трохи. Тим більше, справа у мене до вас дійсно невеличка. Хоча значна й вагома. – Градов затиснув портсигар між пальцями, заговорив, здавалося, до нього, не дивлячись на співрозмовницю. – Ви тут допіру спитали, чому не з Петербурга, а з Москви… Знаєте, я розумію вашу іронію.

– Жодної іронії. Звичайне запитання, жіноча цікавість.

– Дозвольте з вами не погодитися, – портсигар ліг на зелене сукно столу, Градов далі дивився повз Анну, на стіну. – Київ для мене – заслання.

– Навіть так?

– Чому тут дивуватися? Всякий мріє просуватися вгору. Де б і ким не служив. У Москві я обіймав нижчу посаду, ніж тут. Але все ж краще перевестися до столиці, ніж до такої провінції, як ваша.

– Вас пожаліти?

– Аби комусь не довелося жаліти вас.

Фраза шмагнула батогом – Анна знову здригнулася.

– Ви запросили вдову до колишнього кабінету її чоловіка, аби погрожувати?

– У пана Харитонова, напевне, є на вас час, пані Вольська. У мене – нема, – Градов нарешті перевів погляд на неї. – Тому прошу уважно вислухати. Аби потім не виникало дурних запитань. І більше нам бажано не зустрічатися не лише за таких, узагалі – за будь-яких обставин.

– Не палаю бажанням, – ядуче мовила Анна. – Готова уважно вислухати про ті самі, невідомі мені обставини.

– Ви все прекрасно знаєте.

– Усього, добродію, ніхто на цілому світі не знає.

– Припиніть словоблуддя, не треба, – Градов усе ж потягнувся по цигарку, підсунув важку попільницю, закурив. – Хай би там як ви це сприйняли, ваш чоловік загинув дуже вчасно.

– Що? – Анна не могла далі сидіти, рвучко піднялася. – Що ви сказали?

– Саме те, добродійко, що ви зволили почути, – його цигарка виявилася пахкою, москвич бавив себе дорогим тютюном. – На Івана Вольського віднедавна почали надходити сигнали. Як ви розумієте, не до нас у Москву, відразу в столицю. І не в кримінальну поліцію, в Охоронне відділення. Які розмови велися у вас удома? – Градов зиркнув на Анну знизу вгору.

– Звичайні…

Почуте збентежило, вибило з колії. Анна чекала неприємностей звідки завгодно. Розуміла, що найближчим часом легко не буде. Проте біда прийшла, звідки не чекала. Менше за все їй хотілося мати справу з жандармами й політичним розшуком.

– Отож. Звичайні – для тих, хто поширює що далі, то менше приховані сепаратистські настрої. Стоїть на позиціях мазепинства. Ставить під сумнів владу государя імператора як єдино законну й прийнятну для малоросійських губерній. Які там журнали почитував ваш чоловік? Кому з колег їх давав? З ким вів бесіди антидержавного змісту? Ви ж поділяєте його думки, у вас все на лиці написано.

– Добре, коли хтось уміє читати по лицях, – більше Анна не знайшла що відповісти.

– Вольському шукали заміну. Особа з такими поглядами не повинна обіймати високі посади, і взагалі – служити в поліції. Вашому Харитонову дали по шапці за короткозорість. Подумаєш, розкрив гучні справи… Слідчий повинен розплутувати справи, ловити злочинців, це не подвиг. Перш ніж просувати когось на вищу посаду, завжди треба зважати на благонадійність. А вже потім – на послужний список, – Градов знову затягнувся, збив попіл. – І хай вам буде відомо, добродійко, неблагонадійність, неналежна благонадійність, перекреслює всі досягнення по службі. Розкрию вам ще один секрет. Власне, тут уже нема жодних секретів, бо нема й вашого чоловіка. Хочете вдарити? – показав на мимоволі стиснутий Анною кулачок. – Валяйте, якщо легше стане. Тільки один раз, більше не потерплю. Мене принизили значно сильніше, це про переведення сюди, у вашу діру. Але ж так, виявляється, значно простіше. Хто винен, що в Києві нема належних кадрів? Роздумали битися?

– Не бачу сенсу, – кулачок розтиснувся.

– Мудро. Ви, так відчуваю, узагалі мудра жінка, Анно Ярославівно. Отже, обіцяний секрет. Вольського хотіли переводити з Києва. Арештувати слідчого за неблагонадійність, вигнати зі служби, навіть судити… Ганьба не йому чи його родині та друзям. Ганьба самій поліції найперше. Тож виносити сміття з хати ніхто не мав наміру. Нібито на підвищення, насправді – кудись у Сновськ, поліцмейстером. Навіть не знаю, де той Сновськ. Ви готові були в один момент залишити Київ і перебратися з милим аж туди, до чорта на горбок? Чи ви б не поїхали? З милим і в курені рай, хіба ні?

– Знайома з вами менше години. А ненавиджу, ніби ви гидите мені під двері від народження.

– Правильно. Не соромтеся. Валіть, що на душі, – Градов роздушив недопалок об денце попільниці. – Наскільки мені відомо, Іван Вольський був із тих, хто намагався робити нашу справу в білих рукавичках. Так ось, я рук бруднити не боюся. Білі рукавички, білі пальта – не для мене. І якщо вже мене прислали сюди, нібито на вищу посаду, а насправді – на бісове заслання, на своєму місці я розгрібатиму всю грязюку, що тут назбиралася. Вільнодумний сищик, навмисне не вигадаєш.

– Мені треба йти.

– Набрид? – Градов усміхнувся у вуса. – Розумію й охоче приймаю. З Москви, добродійко, не присилають людину для того, аби вона комусь подобалася. З Петербурга можуть. Там навчили шаркати чоботами по паркетах. Петербуржець усміхнеться в лице, а вдарить у спину. Ми ж, москвичі, гранично чесні. Не можете десь дати лад власними силами – маєте нашу силу, їжте з маслом. Насправді ви б подякували долі, Анно Ярославівно.

– За що?

– Ну як! Чоловік ваш пішов із життя, залишивши вам у спадок добру, гучну славу. Лишився прикладом для багатьох. Ви далі житимете, як жили. Оговтаєтесь, зустрінете когось. Удова знаменитого сищика, гарна партія. Я вже достатньо огидний чи постаратися ще трохи?

Анна рішуче підвелася.

– Напевне, пане Градов, на Івана Вольського хтось писав брудні доноси. І так, ви маєте рацію. Він залишив по собі добру пам’ять. Ви і такі, як ви, не встигли закидати його багном. Подробиць, а також прізвищ не знаю і знати не хочу. Запевняю вас: аби розмови, на які ви тут натякаєте, Іван вів у моїй присутності чи навіть зі мною, я б ніколи того не визнала. На жодному слідстві, на жодному суді, аби він відбувся. Але я вам вдячна. За цю розмову.

– Справді? Попереджений – озброєний, десь так?

– За інших обставин я навряд почула б те, що мені про свого мужа знати приємно. Власне, я завжди знала це. Тому і вибрала його, тому ми шість років були разом.

Анна підійшла до виходу, Градов не зупиняв.

Уже в дверях повернулася, поставила крапку.

– Іван відповідав своєму прізвищу. Вольський. Від слова «воля». Вільнодумство вважаю його найбільшою чеснотою. І не лише його.

Виходячи, стрималася в останній момент, не хряснула дверима.

5

З будинку на Володимирській вона не вийшла – вибігла.

Могло видатися збоку: злочинниця тікає з поліцейського управління. Гляди, хтось надміру пильний заволає: «Тримайте злодія!», ще й першим візьметься ловити. Анна справді тікала звідти, хоч ніколи нічого ніде не крала. На неї тиснули тамтешні стіни, стеля, а пик поліцейських чиновників не розрізняла, всі вони злилися для неї в одну, велику й огидну.

А лише десять днів тому дружина слідчого розшукової поліції, читай – теж поліцейського, ставилася до чоловікових колег із пошаною. Як і до Іванової служби. Дарма, що там усякі трапляються. Всюди, куди не глянь, трапляються різні люди. Поліція не виняток. Все одно ж без поліції не можна, доводиться терпіти певні, не надто прийнятні в звичайному житті методи.

Лиш не такі, які Анна Вольська щойно відчула на собі.

Літня київська спека вже вступила в права. Анна пірнула в запорошену липку задуху, наповнену сумішшю звуків жвавої міської частини. Цокали кінські підкови бруком. Дзеленькав трамвай. Ліниво, хоч і голосно, гарикалися візники з водовозами. Перегукувалися, мов у себе на обійстях, селяни, що привезли містянам городину, молоко, сир та іншу домашню смакоту. Гармидер іноді прорізав сюрчок городового, змушуючи всіх мимоволі відриватися від своїх клопотів та повертати голови на звук: раптом відбувається щось цікаве, про що можна пліткувати день, а то й два.

Анна повернула ліворуч, до Опери, ненавмисне, машинально. Уже опинившись поруч, стишила ходу, потім зупинилася. Спогади про місце, де була з чоловіком менше ніж за годину до його загибелі, були ще свіжими, віддавали гострим болем усередині. На мить навіть здалося – ось він, Іван, стоїть на розі, мовби зустрічає. Труснувши головою, Анна відігнала марево. Місце, на якому стала, повернуло їй холодний розум, адже не лише викликало емоції, а й нагадало певні важливі обставини.

Треба повертатися до них – і до життя.

Повільно видихнувши, Анна пошукала очима й знайшла коляску. Сіла, назвала адресу. Всупереч правилам, кілька хвилин завзято поторгувалася. Лише намір шукати іншого змусив немолодого, з більмом на лівому оці візника піти на поступки.

Рушили.

Садибу чоловік успадкував від бабусі. Раніше вона мешкала на Подолі, але втомилася від частих підтоплень і перебралася вище. Після весілля молода сім’я якийсь час займала флігель у батьків Анни, у затишку Печерських Липок. Але недовго: Іван винайняв дві кімнати в доходному будинку недалеко від Львівської площі. Окреме помешкання давало водночас незалежність від сусідства з батьками та було лише за кілька кварталів від служби. Попервах чоловік отримував маленьку платню, канцелярську службу оцінювали за невисоким розрядом. Проте Анна тоді давала уроки, засукала рукави, взяла більше учнів – і Вольські давали собі раду. Аж поки після бабусиної смерті нотар не відкрив конверт із її заповітом.

Опинившись у приватній садибі, Анна розгубилася. Батьки доклали чимало зусиль, аби дати єдиній доньці приватну, домашню освіту. Хоча спершу її віддали до жіночої гімназії, потім передумали, забрали дівчинку звідти. Тож до одруження Анна жила в затишку, сказати б, немов у теплиці чи оранжереї. Вчилася охоче, багато читала, німецьку й французьку опанувала досить легко. Вже згодом зрозуміла – батьки стояли на українофільстві, проте жоден освітній заклад не давав змоги навчити дитину відповідно до таких принципів. Її просто вилучили з довкілля, котре розчиняло у великоросійстві. Без того не обійтися, особливо – в київському довкіллі. Проте його можливо було врівноважити, на чому батьки й зосередилися.

Натомість мама чи то забула, чи то навмисне не приділяла уваги прищепленню доньці вмінь, котрі визначають суто жіночими чеснотами. Передусім – вести домашнє господарство, де головним умінням було готування. Мама час від часу поралася на кухні, ставала біля плити, коли треба було запекти качку з яблуками чи молочне порося. Гості нахвалювали власноруч зварену мамину каву, ще вона могла і любила пекти пиріжки з вишнями й сиром. Але щодня, навіть щотижня того не робила, хіба до родинних урочистостей, великих світських та церковних свят. Зазвичай на кухні поралася вправна хатня робітниця. Тож Іванові Вольському дісталася дружина, чиї кулінарні здібності обмежувалися варінням кави, запарюванням чаю й бутербродами.

За плетиво Анна згодом узялася сама. Ще й дивувалася, як так справно виходило. Мабуть, уміння передалися від котроїсь близької родички по жіночій лінії. Та практичної користі від захоплення мереживним плетінням Вольські не мали, допоки Анна не взялася допомагати чоловікові в його нелегкій справі.

Поки жили на квартирі, Іван не ремствував. Чоловік узагалі не нарікав на відсутність у дружини кулінарних здібностей. Сам не надавав їжі великого значення. Вдовольнявся легкими ранковими перекусами, міг і приготувати щось сам, більше любив обідати й вечеряти в місті. Анна ж легко давала лад у їхніх невеличких найманих кімнатах. Подумаєш – витерти пилюку, помити підлогу й вікна. Білизну та сорочки носила до пралі, сукні, костюми та верхній одяг чистила сама.

Тому спадок та переїзд на Татарку не на жарт налякали. Анна раптом перетворилася на хазяйку садиби в два поверхи з мансардою. Тут були велика зала, спальня, кабінет, бібліотека й ще кілька кімнат, призначення яких звична до менших помешкань молода жінка не могла збагнути. Але ще більше Анна розгубилася в саду. Враз виникла необхідність доглядати яблуні, груші й вишні, смородинові, порічкові та малинові кущі, а до всього – ще й квітник. Руки в неї опустилися, та вигляду не подала: вирішила освоювати місцевість поступово. Добре, що покійна бабуся наймала садівника, від його послуг не можна було відмовлятися. Єдине – гроші, яких догляд за садибою тягнув у рази більше, ніж необхідність платити за орендоване житло.

Ось чому поява Христини відразу дуже швидко розв’язала руки. На той час – не без допомоги дружини! – Іван Вольський здобув славу одного з найкращих, заледве не геніального молодого слідчого. Анна полишила своє викладання і дозволила собі впритул зайнятися не господарством, а натомість – чоловіковим кар’єрним зростанням. Іванової чоловічої гордості зовсім не зачіпало, що складні для нього справи розв’язував лише з її допомогою. А без жінчиних порад, міркувань та висновків почувався безпомічним. Христя ж давала раду кухні, садибі, саду, квітам, не лише ставши помічницею, а й набувши замашок управительки.

Саме управлінням вона й займалася, коли Анна під’їхала до будинку. Характерний Христинин голос, а особливо тон, ні з чиїм іншим неможливо було сплутати, почувши бодай раз. Саме зараз через паркан на всю вулицю линули прокльони – вона завзято когось шпетила:

– Руки твої зі сраки ростуть! Не цямкай мені тут, псяча голово! Нечистий мене смикнув зв’язатися з тобою, морда твоя цапина! Дулю з маком від мене матимеш за таку роботу, сучий ти сину, щоб тебе грім побив і качка ко́пнула!

Навіть якщо у відповідь огризалися, Анна того не чула. Коли треба, коли Христю заводили, перебалакати дівчину з Полтавщини не міг ніхто. Навіть якщо охочі зберуться гуртом, навряд чи у них щось вийде. Заплативши візникові, Анна прочинила хвіртку, зайшла у двір, і очам її відкрилася колоритна, хай не раз бачена картина.

Углибині, біля звалених на купу нерубаних, два дні тому привезених дров, тупцяв підозрілий, неохайно вбраний жалюгідний тип із підбитим оком. Ліва холоша його штанів була роздерта заледве не до коліна, тулуб прикривала брудна латана одежина, більше схожа на жіночу кацавейку. Розпатлану, вочевидь давно не миту голову прикривав картуз із тріснутим навскоси козирком. А ріденькі зарості на лиці справді робили босяка подібним до цапа. Причому – безпритульного: вештався в бур’янах міських околиць та ночами лякав таких самих, як ось цей, босяків.

Босяк стовбичив біля великої важкої колоди, на якій рубають дрова, з винуватим виглядом. Ліва рука стискала колун, правою нещасний ніби намагався закритися від Христиних прокльонів. Поруч валялися абияк розрубані поліна. Вглядівши хазяйку, Христина показала босякові кулак, миттю поміняла риторику, зацокотіла:

– Мій гріх, Ярівно, та вже звиняйте! Воно в мене зара так буде відробляти, що на рік уперед дров нарубає! А потім, зараза такая, ще бур’яни в усьому саду прополе! Зубами своїми гнилими, як треба буде!

Анна підійшла ближче. Огиду, перше відчуття, змінила цікавість, щойно глянула на босяцьку ліву руку.

– Що тут у вас коїться?

– Ви ж знаєте, Ярівно, як у нас тепер із грошима. Ото я хотіла як краще. Думала трошки зекономити. Дров нарубати треба, а тут ось це чудо тиняється, на опохміл шукає. Клявся-божився: на всі руки майстер, тільки пропився, жінка з дому вигнала. Бреше, не може бути в такого жінки!

– Вигнала, каже, – Анна всміхнулася кутиками губ. – Звісно, не може. Бо нема. Вже нема.

– Та голову він морочить, чорт рогатий! А я, дурепа, сама ж знаєте – повелася, послухала. Мені горілки не шкода, думала, обійдемося цей раз. Так воно ж, суче вим’я, цілу склянку вцмулило – а таке криворуке! Сокири ніколи не тримало! З чого ж воно жило, прости Господи!

– Гнати треба, – мовила Анна.

– Треба! І нажену! – Христина знову показала босякові кулак. – Тільки ж горілку я роблю сама, своїми руками! Її нахвалюють такі люди, що ого-го! Я себе аж дуже ціную, аби за просто так різній босоті наливати! Ні, цапе, ти в мене все відробиш! Кожен ковток!

– Що на це скажете? – Анна ступила ще ближче. – Готові відробити частування, пане Коваленку?

Христя зойкнула, закрила рота долонею.

Босяк широко всміхнувся, оголивши зовсім не гнилі, як про них щойно говорили, зуби.

– Ви наскрізь бачите, Анно Ярославівно. Вас не обдуриш.

– То ти мене обдурив, погана твоя морда! – Христина оговталася. – Обманом пробрався! Тебе в двері – так ти у вікно!

– Даруйте, але пустили мене якраз у двері, – мовив Гліб Коваленко, вганяючи колун гострим кутом у колоду. – Тобто у ворота. Через хвіртку.

– Захочете обдурити мене по-справжньому, помийте перед тим ліву руку, – зітхнула Анна. – Не у всякого босяка на лівиці лишаються чорнильні плями. І дуже мало газетних репортерів, котрі пишуть лівою рукою. Шульга – особлива прикмета, пане Коваленку.

– Каюсь, недогледів.

– А ще – навчіться рубати дрова. Раптом доведеться вивчати життя дроворубів.

– Якщо дроворуби даватимуть поживу для репортера кримінальної хроніки – неодмінно скористаюся порадою.

– Я просила вас дати мені спокій зі своєю писаниною. До вас, бачу, не доходить. Опускаєтесь до примітивного маскараду.

– Хочу справити на вас враження. І до того ж, не такий уже мій маскарад примітивний. Церберша ваша купилася.

Христя вперла руки в боки.

– Мені його викинути геть, Ярівно? Просто випхати – чи вухо відірвати?

Анна відповіла не відразу.

– У вас нормальний, пристойний одяг далеко? – поцікавилася.

– Прихований тут поруч, на пустирищі. Не ходитиму ж я отак через увесь Київ.

– Перевдягайтеся й вертайтеся. Тільки на горілку більше не розраховуйте. На ваше щастя, дуже вчасно навідалися.

На цих її словах Гліб Коваленко відклеїв бутафорську борідку.

Зовсім інший вигляд, навіть у лахмітті босяцькому.