Життя на карту

1

Чорна кава, щедро розбавлена не молоком – густими вершками.

Такий колір мала парусинова піджачна пара, у яку перевдягнувся гість. Піджак і штани виглядали десь на розмір більшими, ніж треба. Але Анна не раз бачила Коваленка у різну пору року, за різних обставин, у різних товариствах та різному вбранні. Одяг на репортерові завжди висів, мов на вішаку.

Забави ради Анна якось посушила трохи голову над цією простенькою загадкою, і відповідь не забарилася. Одяг висів на чоловічих фігурах лише у двох випадках. Огрядний добродій може в такий спосіб приховувати черевце, аби виглядати на людях елегантніше. Або природа наділила власника одягу худорлявою статурою, і навіть найвправніший кравець із Подолу не наважиться пошити штани в обтяжку. Не кажучи вже про популярні віднедавна крамниці з готовим одягом – товстунам там простіше щось надибати собі, аніж худим та мізерним.

До останніх Христина ставилася з дивною сумішшю зневаги й жалю. Відразу обзивала чахликом. Рідше – в очі, частіше – поза очі, залежно від статусу, ще й кривила при цьому губи. Поруч із огрядною, широкою в кістках грудастою молодицею з Полтавщини всякий худий мужчина здавався таким собі коником-стрибунцем і навіть губився на її фоні. Любила Христя Попович високих, бажано – огрядних, і дуже бажано – з гарним апетитом. Для неї саме тут крилася головна чоловіча чеснота. Звідси – жаль до кістлявих: вважала їх нещасними, бо їжа не затримується в їхніх шлунках. Виходить, мов із качки, так примовляла постійно і щиро вважала худих слабенькими. У всіх розуміннях цього слова.

Анна не надто забивала собі голову властивостями інших, крім Івана, мужчин. Але мала свою натуру, яка вимагала звертати більш пильну увагу на тих, хто частіше крутиться поруч. Репортер Коваленко до таких належав, відколи поліцейський слідчий Вольський перетворився на зірку київського розшуку. Через те Анна знайшла спосіб дізнатися про Гліба більше.

Тридцять три роки, корінний киянин, з родини різночинців, батьки померли, коли була холерна епідемія. Їхній будиночок біля Кадетського гаю спалили за рішенням міської влади, бо інакше витравити холеру не могли. Восьмирічного Гліба забрала бездітна тітка, материна сестра, яка жила з чоловіком на Саперній слобідці. Хлопчина справді вдався від природи худим, часто хворів, тож не надто заможні родичі заледве не здмухували з нього пилинки, аби не підхопив чергової болячки. Забагато грошей забирали лікарі.

З якогось часу підліток усвідомив: треба гартувати своє тіло хоча б задля економії, аби клопотів із ним було менше. І почав займатися гімнастикою, не пропускав хрещенського купання, брав участь в аматорських запливах через Дніпро, опанував французьку боротьбу. Тож Христина помилялася: Коваленко, може, й здавався чахликом, але зовсім ним не був.

Не меншою мірою, а навіть більш ретельно ставився він до своєї роботи.

У газетах спершу публікував фейлетони. Вони сподобалися, Гліб мав гострий язик і не менш гостре, спритне перо. Описував київський побут і звичаї, дедалі частіше його стало привертати міське дно й усе, що з ним пов’язане. Через те шлях кримінального хронікера був для Коваленка лише питанням часу.

Професія не лише зобов’язувала, а й змушувала спритного газетяра чіплятися до сищика й набридати йому, а ганяти репортера було марно. Анна вважала себе раціональною людиною. Розуміла: всяка гучна публікація про черговий успіх її чоловіка додавала йому не лише професійної ваги. Дружина щиро хотіла його службового й статусного зростання. І разом із тим надто наближати до нього таких, як Коваленко, не квапилася. Обставини не дозволяли. Рано чи пізно можна втратити пильність, і репортер буде одним із перших, якщо не найпершим, хто опублікує сенсаційну новину: без допомоги жони знаменитий сищик не зробився б таким знаменитим.

Але десять днів тому все помінялося.

Готуючись прийняти несподіваного гостя, Анна тим часом теж перевдягнулася. Жалобну сукню, призначену на вихід, поміняла на більш затишну та звичну вдома – простеньку, сіру. Чорну мереживну стрічку у волоссі лишила. Трошки подумавши, вирішила переміститися в сад. Там, углибині, ще Іванова бабуся облаштувала невеличку затишну альтанку. Поруч – подібна до кругленького пенька металева грубка, спеціально пристосована, щоб варити варення.

Лише два тижні тому, а здавалося – в іншому житті Христина чаклувала тут, перемішуючи дерев’яною ложкою в мідній мисці приварену, ледь закипілу полуницю. Власної не мали, хазяйська помічниця носила ягоди з базару. Зате перші червневі вишні вродили в їхньому саду цьогоріч рясно, були обірвані, чекали своєї черги – але не до варення тепер. Коли Христя нарешті взялася до роботи, частину ягід довелося викинути, частину відібрала для наливки. Переварювала, що лишилося. І так виглядало, дуже соромилася з того, що в домі горе, а вона з варенням вошкається.

Анна навіть не стрималася, завважила: не переймайся, мовляв, роби, що мусиш. Жити далі треба, не лягати ж усім тут і не помирати повільно. Лиш після цих слів Христину попустило.

Зараз вона саме зладнала самовар. Поставила дві порцелянові чашки, у центрі столу – кришталеву розетку, полуничного конфітюру наклала з гіркою. Рипнула хвіртка, і з’явився Коваленко, – піджачна пара, солом’яне канотьє, штиблети, з яких навіть устиг витерти вуличну пилюку, – Христина зустріла його сердитим поглядом. Не пробачила нахабного обману й навряд колись подарує. Анна занадто добре вивчила характер помічниці, аби дати Глібові шанс здобути її прихильність. Вирішила за краще не зважати, навіть усміхнулася стримано, запросила жестом:

– Сюди проходьте.

Коваленко на ходу зняв канотьє, поправив долонею йоржик стриженого волосся.

– Якщо вас, милі дами, образив мій маскарад – прошу пардону.

– Підлиза, – не стрималася Христя. – Проліз у чужий дім гадюкою…

– Вужем, – Гліб миролюбно виставив уперед руки. – Гадюки отруйні змії. Боюся їх аж бігом. Вужі – ні, молочко полюбляють.

– Еге. Слизькі однак, хоч вуж, хоч гадюка. Та все воно зветься гадиною, – Христина й не збиралася вгамуватися.

Анна легенько ляснула в долоні.

– Годі. Я запросила людину на чай з варенням. А ти апетит відбиваєш.

– Ох, дала б я йому варення…

– До-сить! – Анна піднесла голос.

Вираз обличчя був ще красномовніший. Христина зашарілася, опустила очі, пальці пройшлися кутиками фартуха. Коваленкові стало такту замовкнути й не гарикатися. Анна мовчки кивнула на лавку, він кивнув у відповідь, умостився.

– Подбаю про вас, – Анна підставила чашку під краник самовара. – Трав’яний, чебрець із м’ятою. Хоча, якщо вам краще кава…

– Не клопочіться. М’ята з чебрецем – те, що треба.

Тонкий струмінь потік із самовара.

Зрозумівши, що її тут не треба, Христя розвернулася, погано приховуючи образу. Анна знала: не на неї. Дівчина ображалася на всякого, крім, звісно, покійного вже Івана, хто вільно чи мимоволі зазіхає на її суверенне право дбати про свою королівну.

– Строга, – завважив Коваленко.

– Вам краще помиритися.

– Так я ж не проти. Вовком дивиться. Гляне – і все, замість мене купка попелу.

– Не жартуйте. Якщо ви не друг Христини, то ворог. Третього не дано.

– Отак категорично?

– Максималістка. Не сприймає іншого.

– Мені треба з нею дружити?

– Якщо хочете моєї дружби, – Анна закрила самоварний краник, підсунула другу налиту чашку до себе. – Ви ж задля цього влаштували маскарад?

– Ще раз вибачте. Лише десятий день після… – Гліб не закінчив фрази, відпив чаю. – Смачно.

– З варенням смачніше. Куштуйте, Христя старалася.

Коваленко наклав собі срібною ложечкою з розетки на маленьке блюдце, пригостився.

– Старосвітська домашня атмосфера. Ніби нічого й не сталося.

– Так поясніть машкару, – легко натиснула Анна.

– Ви вперто не хотіли зі мною зустрічатися. Вирішив зацікавити в такий ось, не надто звичний спосіб, – репортер з’їв іще ложечку.

– Вам удалося. Зацікавили. Навіть уявити не можете, як вчасно. Відкрили мені несподіваний бік вашого таланту.

– Тобто?

– Лицедійство. Перевтілення. Так поводяться справжні поліцейські агенти.

– Кримінальному репортеру без цього теж не можна. Як інакше зливатися з середовищем?

– Маєте чималий досвід, – Анна не питала, твердила.

– Біда навчить. Тобто, – Коваленко відразу виправився, – не так біда, як потреба. Без таких кунштюків моя писанина – лише писанина, не більше.

– Гаразд, – Анна відсунула недопиту чашку, надто різко, аж хлюпнуло через край на стіл. – Не важливо тепер, чому вам так припекло звернути на себе мою увагу. Зараз важливішим є інше: ви, повторюся, нагодилися дуже вчасно. Навряд чи відмовите в проханні.

– Не відмовлю, – запевнив Гліб швидко.

– Навіть не знаєте, про що мова.

– З вами і для вас готовий на все.

– Чудово. Ви допоможете мені знайти вбивцю мого чоловіка.

Ляп!

У той момент Коваленко саме підносив до рота повну ложечку.

Рука здригнулася, гойднулася.

Полуничне варення розтеклося по лівій холоші неохайною плямою.

2

Анна коротко передихнула.

Поки Коваленко збентежено тер пальцем забруднене місце, видала йому скоромовкою те саме, що кількома годинами раніше розкрила в кабінеті Харитонову. Почавши говорити, вона відчула – за крок від того, аби передумати. Перепросить, забалакає власну ж пропозицію, навіть звелить Христині почистити штани незграбному гостеві. Треба остаточно спалити мости й не ганьбитися бодай перед собою через власну нерішучість, навіть боягузтво.

Слухаючи, репортер забув про пляму і взагалі перестав зважати на вимащені штани. Завмер із розкритим ротом і не квапився закрити його, коли Анна завершила чи то сповідь, чи то зізнання. Почуте шокувало Гліба. Весь час, поки вона говорила, тримав блюдце із залишками варення у зігнутій лівиці, міцно стискаючи пальцями край. Збоку могло здатися – чоловік тримається, бо то його остання надія й можливість не впасти.

Анна передумала.

– Мабуть, усе ж таки запропоную чарчину. Горілка, наливка на горілці.

Іншого способу оговтатися вона для Гліба не бачила.

Коваленко мовчав. Анна повторила, та він немов не чув. Обвів поглядом кут саду, ніби ніколи раніше на бачив дерев та кущів і взагалі прокинувся, виявивши себе в Країні Див. Акуратно зішкрябав із денця рештки варення. Зі властивою передусім дітям ретельністю облизав ложечку. Поставив посуд на стіл, глянув на Анну, погляд випромінював недовіру, вичавив:

– Так не буває.

– Але так є, – спокійно відповіла Анна.

– У це неможливо повірити. Я не вірю.

– Якщо ви у щось не вірите, це зовсім не означає, що такого не може бути.

– Дозвольте запитання… Тобто, – Коваленко труснув головою, потроху приходячи до тями, – навіть без дозволу запитаю. Ризикую дістати навзаєм ляпаса, ще й не одного. Та навіть якщо ваша віддана Христя сприйме це як сигнал порвати мене на клапті й охоче шматуватиме, все одно запитаю.

– Дозволяю. Готова витерпіти будь-яку безтактність.

– Зі сказаного напрошується лише один висновок, Анно Ярославівно. Ваш покійний чоловік, Царство Небесне, Іван Дем’янович Вольський… гм…

– Сміливіше, – підбадьорила Анна. – Втім, я закінчу за вас. Вас цікавить, чи не був Іван дурним. Чи взагалі своє місце займав. Бо нічого іншого на ум не приходить, коли чуєш подібне. Дружина розкриває злочини замість чоловіка, а чоловік отримує всю славу. Геніальний сищик, київська знаменитість, гордість розшукової поліції виявляється пшиком, фуком, фітюком чи як таких осіб ще іменують. Дивуюся з вас, пане Коваленку. Зазвичай язик підвішений, за словом у торбу не лізете. А тут немов заціпило. Я правильно зрозуміла те, про що ви не наважитеся запитати?

– Язик справді не повертається, – визнав Гліб. – Не можу дозволити собі сумніватися щодо здібностей загиблого в його власному домі, у його власному саду. Але ж саме так, як ви щойно сказали, це й виглядає. Якщо кому розказати.

– А ви нікому й не розказуйте, – у тон йому мовила Анна. – Шеф розшукової поліції пан Харитонов мені вже не повірив.

– Ви і йому…

– Так! Дуже шкодую про це. Проте зовсім не боюся, що Цвіркун, як його називають, колись використає наш із Іваном секрет проти мене. Якщо він так зробить, йому доведеться писати прохання про відставку. Найкращий слідчий виявився нікчемою, позбавленим усіляких талантів. Замість нього думала, прости Господи, баба! – Анна наголосила на останньому слові, повторила: – Баба, пане Коваленку, баба. Аби не це, хтозна, раптом би все й обійшлося. Ніколи, ніхто й ніде в нашому світі не визнає, що жінки в сищицькому ремеслі теж можуть бути чогось варті. І це не єдина моя страховка від непотрібного розголосу. Бо пан Харитонов, на відміну від мого чоловіка, людина справді невеликого розуму. Гарантую, запевняю, б’юся об заклад – не повірив жодному слову. Вирішив – молода вдова все придумала з горя, аби вибити собі якусь там грошову допомогу за втратою єдиного годувальника. Навіть припустив, що це я його в такий хитрокручений спосіб шантажую.

– Цвіркун справді дурень, – погодився репортер. – Ще й вірнопідданий. Дурість, пані Вольська, є головною рисою вірнопідданства. Сказав би, важливою рисою, чеснотою. З точки зору тих, хто ставить різних цвіркунів на високі посади. Розумний, чого доброго, думати почне.

– Але своє чиновницьке діло Юлій Маркович знає добре.

– Не сперечаюся. Від Харитонова більше ніде в поліції користі не буде. Ваш чоловік, Анно Ярославівно, своїми успіхами лише сприяв його кар’єрі. Та виправдовував посаду, яку Цвіркун обіймає. У нас же як: успіх підлеглого – це передусім успіх його начальника.

– Отже, особисті заслуги слідчого Вольського ви вже не ставите під сумнів.

– Той випадок, коли жінка робить чоловіка, – Коваленко вирішив обмежитися таким компліментом.

– І пропоную першу угоду, – Анна простягнула через стіл руку долонею догори. – Більше ми ніколи, за жодних обставин, не говоримо про Івана. А його чеснот і вад не обговорюємо й поготів. Мають значення лише справи, якими він займався, – в останній момент ледь не зірвалося ми. – Конкретніше, та справа, через яку він загинув.

– Приймається, – легко погодився Гліб. – Але ви сказали – перша угода. Будуть наступні?

– Не маю іншого вибору, окрім як запропонувати їх вам. Уже довірилася. Щось мені підказує, що ви не рознесете сенсацію по всьому Києву. А надто коли є шанс здобути іншу сенсацію, ще гучнішу. Ну?

Коваленко легенько торкнувся своєю долонею її.

– Чудово, – Анна забрала руку. – Другу угоду ви щойно почули. Я роблю все, що треба, аби витягнути на світ божий убивцю Івана й того чи тих, хто за ним стоїть. Ви з вашими здібностями, можливостями й досвідом допомагаєте мені. Буквально – робите, що і як я скажу. Підете, куди буде треба. Розпитаєте того, кого треба. Словом, доведеться слухатися жінку. Коли б не викрили злочинців, саме ви підете з усіма зібраними відомостями в поліцію, до Харитонова. Зробите так, аби вам повірили. А коли поліція затримає нарешті всіх причетних, опублікуєте блискучий репортаж. І хтозна, раптом продасте якомусь видавцеві історію для сенсаційного роману. Люди люблять таке. Господи, пане Коваленку, ви ж хотіли зробити з Івана другого Голмса! Чи на крайній випадок – другого Путіліна! Ось вам усі карти!

Гліб помітно пожвавився. Він уже згодився з правилами гри. Анна не лише відчувала, а й бачила це.

– Пропозиція заманлива, смачненька. Лишається з’ясувати для себе одну дрібничку.

– Дрібничок у цій справі нема й бути не може, – відрізала Анна.

– Ви намірилися знайти вуличного грабіжника, такого собі апаша[7], – Коваленко не слухав її. – Розбійники нині – пошесть, і не лише нині. Що аж такого сенсаційного в тому, що я, репортер, знайду якогось босяка? Нехай він зарізав відомого поліцейського слідчого. Тільки ж, Анно Ярославівно, босякам-апашам насправді все одно, кого грабувати. Вони, мадам, не розбирають. Бачать добре вдягненого пана – і все. Господи, та хіба лише за одягом визначають! Підіть у робітничі поселення, запитайте довкола залізниці чи на Саперній слобідці, де я виріс! Іде собі роботяга з трактиру в день получки, так може ту получку додому не донести. Що дивом не пропив, те розбійники заберуть! Рипнеться, шарпнеться – ножем у пузо!

– Івана Вольського вбили, – складалося враження, що Анні заїло платівку, на манер патефонної.

– Хіба хтось тут сперечається?

– Ви.

– Хіба?

– Торочите мені про грабіжників, які за гаманець заріжуть.

– Я не лише писав, а й читав, як інші цитували вас. Нападник вимагав грошей і погрожував!

Ну, ось і настав час.

Анна не відповіла. Замість того поставила на стіл перед Коваленком дамську сумочку. Приготувала раніше й тримала дотепер поруч, біля себе, аби гість не бачив. Нічого особливого не було б у тому, аби побачив. Кого здивує жіноча сумочка, що лежить поруч із жінкою. Проте саме зараз Анна відчувала потребу в додатковому ефекті.

Не все ж Коваленку фокуси показувати, бороду собі клеїти.

Пальці розстебнули сумочку.

Взяли за краї, перевернули, струснули.

Два предмети вивалилися з її неглибоких надр.

– Гаманець. Портмоне чоловікове, крокодилова шкіра. Купувала йому на Різдво. Усередині – триста рублів. Як тоді лежали, так і досі там, – палець торкнувся годинника. – Золотий брегет. Подарунок купця першої гільдії Борисова, знак подяки за розкриття його справи. Був у іншій кишені. Там і лишився. Вбивця нічого не забрав.

– Не встиг… мабуть.

– Пане Коваленку, ви щойно визнали – не лише самі відтворювали почуте від мене, мої покази, а й читали те саме в інших публікаціях. Я зомліла. Втратила свідомість, коли на моїх очах загинув Іван. Думала – це останнє, що побачу в житті, бо нападник посунув із ножем на мене. Лив дощ, гримів грім, лупила блискавка. Жодної душі довкола. Ніхто не чинить опору. Нехай душогуб із доброго дива вирішив пожаліти мене. Ніхто не заважав йому довести справу до кінця, обчистити кишені своєї жертви. Ніхто й нічого, пане Коваленку. Але він не взяв ані гаманця, повного грошей, ані золотого годинника. Це було вбивство. Пограбування – прикриття. Мого чоловіка Івана Вольського вбито навмисне. І злочин готували довго, ретельно, дбайливо. І той, хто напав на нас, – дрібна ланка. За ним стоять дуже небезпечні люди.

3

Дж-ж-ж-ж-ж!

Де не взялася враз бджола.

Пролетіла повз Глібове вухо, покружляла над залишками варення. Анна прикипіла поглядом до несподіваної гості. Але Коваленка поява бджоли раптом поглинула цілковито. Він уклякнув, ніби необережний рух провокував бджолу атакувати. Затамував подих, ліва рука повільно, міліметр за міліметром, потягнулася до канотьє.

Тим часом бджола приземлилася на денце блюдечка. Хоботок торкнувся солоденької ляпки. Гостя потерла передніми лапками, взялася до справи. Не зводячи з неї очей, Коваленко обережно підніс капелюха. Анна побачила – зараз довкола Гліба зупинився весь світ. Не існувало нічого, крім бджоли-ласунки.

Комаха вмостилася зручніше – для неї теж нічого не існувало.

Р-раз!

Капелюх накрив блюдце. Бджола опинилася в полоні, зсередини солом’яної тюрми долинуло обурене дзижчання й ледь чутні звуки ударів: полонянка билася об канотьє. Зиркнувши на Анну переможно, Коваленко відкинувся на спинку стільця, поклав ногу на ногу, поцікавився:

– Пропозиція в силі?

– Яка саме?

Гліб клацнув вказівним пальцем по горлу.

– А-а-а… Горілку чи…

– Вашу горілку вже пив. Наливка – спокусливо.

– Христя також робить добрий кальвадос.

– Ну, хай.

Анна махнула рукою, і Христина з’явилася, мов та бджола – не знати звідки. Коваленко не стримав здивованого присвисту. Виявляється, увесь цей час помічниця була десь тут, поруч, не зводила з них очей.

– Гостеві смакуватиме кальвадос, – мовила Анна.

– Смоли йому гарячої, – почулося у відповідь.

– Христю! – господиня піднесла голос.

– Прощення просимо.

Христина відійшла, а Коваленко спитав, проводжаючи її кивком:

– Вона все знає?

– При ній у цьому домі можна говорити будь про що. За паркан не вийде. Дівчина швидше язика собі відкусить.

– Дивна відданість. У наш час дивна, маю на увазі.

– Це все, що вас перейняло? Крім полювання на бджіл, звісно, – Анна всміхнулася кутиками губ.

Коваленко подався вперед, забрав ногу з ноги, поклав лікті на стіл.

– Отже, вашого чоловіка навмисне вбили під виглядом банального пограбування. А пограбувати для повноти картини чомусь забули. Пардоньте, тут у вас щось із логікою негаразд. Кажу вам як газетяр, звиклий ставити все під сумнів.

– Що саме негаразд? – поцікавилася Анна спокійно.

– Я розумію, ви шоковані. Пережили стрес, утратили кохану людину. Емоції вимагають звинуватити в цьому весь світ. Бо не хочеться жити з тим, що слідчого Вольського, даруйте за грубість, зарізав вуличний апаш. Всесвітню змову уявити й прийняти легше.

– Не прошу давати пояснення вашому скепсису. Де проріхи в моїй логіці?

– Я знаюся на навмисних убивствах. Звісно, як кримінальний репортер. Вони мають виглядати бездоганно. Тобто у вашому випадку гаманець і брегет убивця справді мав би забрати. Якщо він той, за кого ви його маєте, – найманий. Лишивши гроші й цінності в кишенях жертви, він перекреслив власні ж наміри. Поліція пропустила очевидне повз увагу, і тут не дивуюся. Хоча справді пересічний слідчий міг би загадатися над питанням бодай для себе: чому ж лиходій не забрав здобич, не обчистив кишені трупа. Йому ж ніхто й ніщо не заважало. Але бог із ним. Припустімо, апаш злякався сам себе. Власного вчинку. Не мав наміру вбивати. Вбив. Чкурнув геть. Можете кидати в мене камінням, проте для поліції, як і для мене, саме такий розвиток подій виглядає логічним.

– Бо ані поліція, ані тим більше ви не були там, коли Івана вбивали, – Анна лишалася незворушною. – Ви не бачили того вбивцю. Не знаєте, як він діяв. І головне – знаєте лише один клаптик із загальної картини. Вам, пане Коваленку, доведеться або вислухати мене й повірити моїм словам та висновкам. Або випити чарку кальвадосу, дати слово тримати в таїні почуте в цьому домі, піти й бажано ніколи більше не докучати.

Христина винесла на круглій срібній таці кришталеву карафку з коричневою рідиною. Поставила на стіл перед Глібом, поруч виставила пузату чарку на товстенькій ніжці. Гість показав на чарку:

– Одна. А…

– Я не хочу. Соромитесь пити без компанії?

– Такі не мають сорому, – знову не втрималася Христя.

– Хто б сперечався. Я пас. Навіть сам себе почастую.

Коваленко налив собі напою. Підніс до носа, втягнув ніздрями аромат. На мить блаженно замружив очі.

– Якщо на смак так само божественно…

Христина знову залишила їх. Гліб випив, смакуючи, прицмокнув язиком. Навіть потримав напій у роті перед ковтком.

– Пропоную такий варіант. Я випив чарку, але не піду. Готовий вислухати вас і спробую повірити в почуте.

– Я в дурній ситуації, – визнала Анна. – Мушу доводити вам щось, переконувати.

– Маєте в тому інтерес.

– Тому й переступаю через себе.

– Якщо все, що ви розповіли про вашу участь у чоловіковій службі, – правда, ви таки повинні вийти з полону власних звичок.

– Поясніть.

– Ви, пані Вольська, звикли, що чоловік слухав вас, чув і вірив вашим словам та висновкам. Не ставив їх під сумнів.

– Тому й зробився одним із кращих сищиків, – це прозвучало з погано прихованою гордістю.

– Але мені не треба слави кращого сищика, – парирував Коваленко. – Для мене ваші слова – лише слова.

– Хіба ви забули мою пропозицію? Зараз я допомагаю вам зробити сенсаційну публікацію. Яка напевне вас прославить. Слави не буває багато.

– Ту, яку маю, здобув без сторонньої допомоги, – він помітив багряний спалах на щоках Анни, вибачився скоромовкою: – Даруйте ще раз, ситуація незвична, надалі добиратиму вислови.

– Моя допомога чоловікові не була сторонньою, – сухо мовила Анна.

– Все-все, більше не буду! – Коваленко засовався на стільці, йому справді стало ніяково. – Та у нас із вами загалом інакша розмова, інакша спроба порозумітися. Гаразд, нехай я зроблю сенсаційну публікацію. Але ж мушу повірити всьому, аби сенсація не вдарила бумерангом, не перетворилася на пшик. Ось чому, Анно Ярославівно, я прошу підтвердити свою розповідь переконливими доказами.

Замість відповіді вона підвелася. Взяла карафку, налила гостеві ще порцію. Заговорила, лишившись стояти, і дивилася на Гліба з висоти свого зросту.

– Ви, добродію, не помітили, що вже відповіли на власне запитання. Злочин мав би виглядати бездоганно, якщо вбивця – професійний найманець. А вбивство із замітанням слідів – його ремесло. Особа ж, яка під виглядом грабіжника напала на нас і вбила мого чоловіка, – вбивця без досвіду. Він, пане Коваленку, взагалі не грабіжник. Випадкова людина, котру нацькували на Івана Вольського, слідчого розшукової поліції. Їм заважав не чоловік такої собі Анни Вольської, а таки сищик. Вони не знали нашої з Іваном родинної таємниці. З дороги їм треба було прибирати мене, хай би там як це не прозвучало.

– Їм – це кому?

– Поки не знаю. Моя пропозиція – з’ясувати це разом. Будьте здорові.

– Будьмо.

Гліб так само повільно, смакуючи, випив другу чарку.

– Тепер – факти, – упевнено повела далі Анна. – На нас напав зовсім молодий чоловік, вбраний як студент. Проте я більш ніж упевнена: це не маскарад, подібний до вашого. Він справді студент. Ви можете за бажанням згадати кількох молодих душогубів. Іван колись розказав про підлітка-вбивцю. Шістнадцять років, роздобув десь револьвер, застрелив матір свого товариша, пограбував. Потім, коли вистежили, з того ж револьвера відстрілювався до останнього патрона, примудрився вбити городового. Але чи є професійні вбивці серед студентів? Якщо йдеться не про терористів-бомбістів на кшталт «Народної волі». Тільки не згадуйте, будь ласка, студентів із романів пана Достоєвського, випадок не той.

– Студент-убивця може бути. Самі щойно сказали. Проте маєте рацію: студентів-грабіжників не пригадую.