Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Знайомі і призабуті пригоди Робінзона

В Англії XVIII ст. вперше спостерігається багато з того, що стане нормою літературного життя у наступні століття. Тут вперше з’являється масова третьостанова аудиторія — «публіка», на інтереси і смаки якої орієнтується більшість письменників. Бурхливо розвивається журналістика, перетворюючись на впливову силу не лише в суспільно-політичній, а й художній сфері. Набуває розмаху книгодрукування, зростають тиражі книг, що забезпечує незалежне існування за рахунок гонорарів певного числа письменників, до яких належав і автор «Робінзона Крузо».

Саме в Англії найраніше розвивається просвітницький рух, формуються його засадничі принципи. Але в країні, де вже відбулася буржуазна революція й розвивалися буржуазні відносини, не ставилося питання про зміну суспільно-політичного устрою, хоч він і піддавався критиці. В англійських просвітників йшлося переважно про удосконалення «людської природи» й суспільства на основі тих політичних перетворень, що відбулися у XXVII ст. При цьому вони виходили з переконання, що людина здатна покращуватися залежно від зміни її свідомості, й прагнули всіляко цьому сприяти. Тими поняттями, які тоді не сходили з уст англійських філософів і письменників, були поняття «людської природи», «морального почуття», «розумного приватного інтересу» й «здорового глузду». Можна сказати, що вони стали ключовими поняттями тогочасної англійської мисленевої культури. В них характерним чином відбилися та переломилися притаманні просвітництву взагалі раціоналізм, своєрідний культ розуму і віра в добру природу людини. На чільне місце в ній виходять проблеми етики, їх основний принцип сформулював видатний англійський філософ Д. Локк, і він гласить, що «перша причина щастя чи недолі людської в самій людині», — як тут не згадати Робінзонове життя, і зумовлюються це передусім морально-етичними якостями.

Динамізм життя англійського суспільства у XVIII ст., дійсність, що змінювалася, ставили перед літературою нові вимоги й завдання. Письменником, що першим зміг уловити ці запити й дати на них переконливі відповіді, був Даніель Дефо.

Народився Дефо у сім’ї лондонського торговця свічками Джеймса Фо. Успадковане прізвище він згодом «облагородив», додавши французьку частку «де», яку писали окремо (Де Фо). Можливо, таким чином він наблизив звучання свого, фламандського за походженням, прізвища до оригінального. Документального підтвердження цьому немає, але вважається, що народився Дефо у 1661 р. Тим більше, невідомий день його народження, але існує версія, за якою він з’явився на світ у той самий день, що й Робінзон Крузо — 1 вересня, тільки на тридцять років пізніше за нього. Батько майбутнього письменника був з протестантів-фламандців, які переїхали до Англії наприкінці XXVI століття, приваблені англійською віротерпимістю (до речі, батько Робінзона теж не був корінним англійцем, він був німцем з Бремена). Мати майбутнього письменника походила з джентрі, дрібних англійських землевласників; померла Еліс Фо, коли Даніелю було лише десять років.

Проживала родина Фо у самому центрі ділового Лондона — в Сіті. Заселений цей район тоді був переважно ремісниками і торговцями. Джеймс Фо був приписаний до цеху м’ясників, до нього ж він увів і свого сина. Коли у XIX ст. цей цех відзначав ювілей, залу для зборів було прикрашено портретами двох найвідоміших його членів — Дефо і... Шекспіра. Родина, в якій виріс письменник, була пуританською (пуританами називали представників англійського протестантського віровчення, які заперечували обрядовість, що залишилася в офіційній англіканській церкві, а також єпископальну ієрархію).

Навчався майбутній письменник спершу в школі-інтернаті у Доркінці (Суррей), який утримував батьків одновірець, потім — з 1674 по 1679 рр. — у протестантській духовній академії у Ньюінгемі, тодішньому передмісті Лондона (пізніше Дефо придбає у Ньюінгемі будинок, в якому й писатиме свого «Робінзона»). Цікаво, що разом з ним навчався юнак на ім’я Тімоті Крузо, який згодом став відомим протестантським проповідником і досить рано — у 1679 р. — помер. Чи не його ім’я увіковічив Даніель Дефо у своєму знаменитому творі? В академії Дефо отримав ґрунтовну освіту, але проповідником не став. Його нестримно вабила комерція, саме з нею у юного Дефо було пов’язане розуміння справжнього життя. «Справжній купець, — писатиме він пізніше, — універсальний вчений. Він настільки вищий за простого знавця латини й грецької, наскільки цей останній вищий за безграмотну людину, яка не вміє ні читати, ні писати. Він знає мови без допомоги книжок, географію — без допомоги карт... його торговельні подорожі прокреслили весь світ; його іноземні угоди, векселі й доручення говорять усіма мовами; він сидить у своїй конторі й розмовляє з усіма націями». Подібно Робінзону, що не послухав батьківських порад і поринув у море, Дефо став купцем і залишався ним усе своє життя.

То був «авантурний період» в історії англійської буржуазії, і біографія та особистість Дефо віддзеркалюють немало його характерних рис. Це була людина незвичайно енергійна, різнобічно обдарована, підприємлива, завжди готова ризикнути й не дуже перебірлива у засобах. Одне підприємництво змінялося у нього іншим, успіх чергувався з невдачами. Торгував він усім: панчохами, тютюном, горілкою, цеглою з власного заводу й мускусними котами з власної ферми, а також, бувало, і своїм пером. Підводячи в старості підсумок життя у двовірші, Дефо написав: «Долі примхливої, як я, ніхто більш не спізнав: // Разів тринадцять багатів і знову бідним ставав». Комерційні справи Дефо вів з розмахом. Його склади розміщувалися у Корнхіллі, самому центрі торговельно-фінансового Лондона, і вражали сучасників своїми розмірами, а простором для розгортання ділових операцій служив фактично весь світ. Парадоксальним чином, розміри капіталів Дефо ми знаємо завдяки його боргам, що сягали значних сум.

На політичній арені Дефо виступав від імені «нас, плебеїв», хоч насправді від імені комерсантів і підприємців. Помітною фігурою у політиці Дефо став, коли престол посів Вільгельм ІІІ Оранський, який наблизив його до себе як радника з економічних питань. На захист Вільгельма ІІІ, голландця за походженням, був написаний памфлет Дефо «Чистокровний англієць», в якому він доводить, що англійська нація утворилася в результаті змішення різноманітних етнічних елементів («Англія — стічна канава Європи», — пише він), і тому, мовляв, нема чого англійцям пишатися чистокровністю. Після передчасної смерті Вільгельма ІІІ при королеві Анні змінилося ставлення до пуритан. Слід зазначити, що Дефо далеко не завжди демонстрував стійкість політичних переконань, але в усьому, що стосувалося віри, був непохитний. Він належав до пуританської церкви, яка потерпала від утисків, і сміливо виступив на її захист. Найголосніший резонанс викликала його блискуча містифікація, анонімний провокуючий памфлет «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами», 1702 р. (дисидентами в тогочасній Англії називали прибічників неофіційного віросповідання, зокрема пуритан), в якому він закликав не штрафувати, а розпинати розбійників-дисидентів, підступних ворогів англіканської церкви.

Тугуваті англіканці-консерватори спершу прийняли ці заклики за чисту монету і поспішили солідаризуватися з ними. Коли вони схаменулися й анонімного автора було викрито, Дефо засудили до великого штрафу й «потрійного стояння біля ганебного стовпа», після чого його чекало безстрокове ув’язнення. Але «громадянська страта» обернулася тріумфом Дефо: натовп його вітав і закидав квітами, ганебний стовп був оповитий гірляндами. Тут же у Ньюгейтській тюрмі Дефо написав «Гімн ганебному стовпу» (1703), де палко виступив на захист свободи слова і переконань, і цей гімн швидко розійшовся по Лондону. Уряд зрештою змушений був відмовитися від переслідування «злочинця». Цей епізод розкриває Дефо з іншого боку, що важливо для повноти уявлення про особистість письменника.

Але поки Дефо перебував у в’язниці, його фінансові справи розладналися. На цей час він вже мав велику родину — двох синів і п’ять дочок. Перспектива розорення ставить Дефо у залежне положення. У 1703 р., вийшовши з ув’язнення, він йде на «практичний» компроміс і приймає фінансову допомогу та заступництво Роберта Гарлі, графа Оксфорда, тогочасного голови кабінету торі. Так починається подвійне життя письменника. Зовні лишаючись на позиціях демократичного вігізму, він фактично стає урядовим агентом, виконуючи для правлячої партії різного роду закулісну роботу. Зокрема Дефо багато часу проводить в Шотландії, готує ґрунт для об’єднання двох королівств, що відбулося у 1702 р., в результаті чого Шотландія остаточно втратила свою державність. Змінювалися правлячі кабінети — торі, віги, знову торі на чолі з тим же лордом Гарлі, покровителем Дефо, поки торі остаточно не переходять на положення парламентської опозиції, і політику починає диктувати промислово-торговельна партія вігів. Усе це відбивалося на долі Дефо, але не суттєво: і ті, й інші цінували його дар памфлетиста й дипломатичні таланти й тому схильні були приймати його політичні послуги. В останні роки Дефо відходить від політики, більшість часу проводить у своєму заміському будинку в Ньюїнгтоні і присвячує себе майже повністю письменницькій праці. В останній рік життя він переїжджає до Кріплена — того району Лондона, де він народився і де 26 квітня 1731 року помирає.

У біографії Дефо слід виділити три періоди за переважаючим родом занять: до сорока років він був комерсантом, після сорока — журналістом і приблизно з шістдесяти років — письменником.

Очевидно, було б справедливо зачинателем журналістики вважати не Адісона та Стила, як це прийнято, а Дефо, який почав видавати газету «Огляд подій у Франції та всій Європі» у 1704 році, за п’ять років до «Балакуна» названих видавців. Ця газета заповнювалася самим Дефо, в ній вміщувалися різнорідні матеріали, але перевага віддавалася оглядам політичного життя в Англії та Європі, значна увага приділялася економічним проблемам. Дефо був талановитим, хоча й дещо «бульварним» журналістом: він мав чуття на запити й зацікавлення читачів, умів ефектно подати матеріал, знав ціну сенсації й заманливому заголовку, одним словом, володів багатьма секретами й прийомами вільної журналістики. Він першим впровадив передовиці, практику «запитання — відповіді», й багато іншого, що має використання й досі. З журналістикою пов’язані численні публіцистичні твори Дефо на найрізноманітніші теми — від «Захисту друку» й «Загальної історії торгівлі» до «Звіту про життя шістьох відомих вуличних грабіжників» і «Політичної історії диявола».

В одній з бібліографій Дефо нараховується понад півтисячі позицій («Робінзон Крузо» значиться в ній під номером 412). Це статті, памфлети, сатири, діалоги, подорожні нотатки тощо; більшість з них була пов’язана з його журналістською діяльністю. Вони користувалися популярністю у сучасників, але всесвітньо відомим його зробили кілька романів, написаних наприкінці життєвого шляху.

Дефо-романіст представляв нові тенденції, що стихійно виникли в англійській літературі, він тяжів до відображення дійсності в її безпосередності й «достовірності» і тим самим виступав зачинателем нового типу й напряму творчості, що означається багатьма вченими як просвітницький реалізм.

Він являв собою новий тип письменника, породженого добою бурхливого становлення буржуазного суспільства в Англії. Як сказано, він був людиною, з головою зануреною у життєву практику, і з неї виростали його романи. В них він надихався не абстрактними ідеями, а практичними, житейськими інтересами і проблемами. Ці романи не належали до усталених форм художньої творчості. Вони були пов’язані з тим типом літератури, тими її формами й видами, які не були канонізовані тогочасною літературною теорією і критикою.

Це передусім документальна література або «література факту» — життєписи, мемуари, щоденники, листи тощо, які у XVII—XVIII ст. викликали посилений інтерес читачів. Цій літературі належала визначальна роль у формуванні новочасного роману, який на неї спирався в освоєнні дійсності. Цікаво зазначити, що при цьому письменники, зокрема Дефо, писали романи у формі мемуарів, щоденників, листів тощо, видаючи їх за «літературу факту» — тобто дійсні звіти про дійсні події. Ще одним важливим чинником формування Дефо-романіста послужив крутійський або пікарескний роман, який виник в Іспанії у XVII ст. і в наступні епохи поширився в Європі. В ньому змальовувалося дно тогочасного суспільства, героями виступали декласовані елементи і життя поставало в зовсім іншому розрізі й освітленні, ніж у «високій літературі».

Мало хто, як Дефо, вмів створити ефект присутності при події, надати наглядності й достовірності навіть тому, що він знав лише за чутками. У ранньому дитинстві він пережив епідемію чуми 1665 року, яка забрала одну п’яту населення Лондона, у «Щоденнику чумного року» він відтворив її, звичайно, більше за розповідями старших, ніж за власними спогадами, але наглядність і виразність відтворення вражаючі. А вже дорослою людиною він став свідком знаменитого урагану, який пронісся над Англією, зриваючи стріхи з будівель, вивертаючи з корінням дерева, перевертаючи кораблі на рейді. Мабуть, саме тоді, він зрозумів, що таке корабельна аварія, описи яких потім часто з’являтимуться в його творах. На щастя, він тоді стояв на твердій землі. Морю Дефо не довіряв і за можливості уникав далеких морських подорожей. Втім, зустріч з піратами йому довелося пережити, коли у 1683 році він здійснював ділову поїздку Францією, Італією, Іспанією та Португалією. Піратський промисел тоді вважався досить звичайним ремеслом, а грабунок іноземних, насамперед іспанських, суден навіть негласно підтримувався англійським урядом. Для Дефо ця пригода скінчилася добре — постраждав лише вантаж, діжки зі спиртними напоями. Європу Дефо знав добре — навчаючись комерції, він багато подорожував нею, а от у далеких заморських країнах він не бував ніколи. Та вміння вірогідно все зображувати не підводило його й тут. Спираючись на книжні джерела й свідчення очевидців, компілюючи їх і додаючи красномовні деталі, він зображав усе так, що читачі не сумнівалися в тому, що йдеться про реальні події та реально існуючих людей. Це стосується не тільки віддалених країн, але й віддалених часів, як, наприклад, «Записок кавалера», які разом з «Щоденником чумного року» можуть вважатися праобразом історичного роману.

Перший роман Дефо «Робінзон Крузо» з’явився 1719 р.; його повна назва — водночас анотація і реклама твору — така: «Незвичайні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його кінець кінцем визволили пірати. Писано ним самим». Видана за справжні записки Робінзона, книга вийшла анонімно, і ще довгий час читачі вважали, що Робінзон — жива людина. З часом довга назва скоротилася, поки не звелася до імені героя, як це відбулося практично з традиційно довгими назвами романів XVIII ст. Втім, треба уточнити, що 1719 р. вийшла лише перша частина твору, якій судилося славетне літературне життя. Вона мала величезний успіх у читачів, і підприємливий Дефо вирішив цим скористатися й швидко виготовив другу частину «Подальші пригоди Робінзона Крузо, що охоплюють його подорожі трьома частинами світу, описані ним самим», що вийшла у 1720 р., а тоді й третю, релігійно-повчального змісту («Серйозні роздуми Робінзона протягом його життя, супроводжувані ангельськими видіннями», 1921), яка вже ніякого успіху не мала.

Крім «Робінзона Крузо», Дефо написав ще шість романів: «Пригоди капітана Сінглтона» (1720), «Записки кавалера» (1720), «Щоденник чумного року» (1721), «Молль Флендерс» (1722), «Полковник Джек» (1723) та «Історія Роксани» (1724). Це твори різного змісту і структури, але більшість їх типологічно тяжіє до крутійського роману, всі вони оформлені як твори «літератури факту» — як біографії, мемуари, щоденники, хроніки. В них безпосередньо відображена тогочасна англійська дійсність, яка постає в розрізі й освітленні, що притаманні згаданому роману. Їхні герої — вихідці з самого дна суспільства: вони стають злодіями, аферистами, піратами, повіями, причому ці їхні заняття безоціночно подаються автором як боротьба за виживання. Постійно порушуючи суспільні норми і мораль, вони їх не заперечують і, якщо фортуна виявляє до них прихильність, стають лояльними членами суспільства. Кращими й найбільш відомими серед цих романів є «Молль Флендерс» і «Роксана». Ці твори Дефо — важливі віхи на шляху розвитку й становлення роману нового типу (novel) в англійській літературі XVIII ст.

Ідею «Робінзона» Дефо підказала така історія: у 1704 р. капітан каперського (напівпіратського) судна «П’ять морів» залишив на березі безлюдного острова свого помічника шотландця Александра Селкірка. Це був острів Мас-а-Тьєрра з архіпелагу Хуан Фернандес, розміщений неподалік від берегів Чилі. Через чотири роки і чотири місяці судно «Герцогиня» з флотилії знаменитого капера капітана Роджерса визволило Селкірка. Роджерс зробив досвідченого моряка своїм помічником, потім капітаном одного зі своїх суден. Вудс Роджерс розповів про Селкірка і його острів у другому виданні своєї «Подорожі довкола світу з 1708 по 1711 рік» (1718), куди був включений епізод «Розповідь про те, як Александр Селкірк прожив у самотності на острові чотири роки і чотири місяці». Він же познайомив його з відомим журналістом Р. Стилем. Короткий нарис Стила, надрукований у 1713 р. в його газеті «Англієць», привернув увагу публіки до історії Селкірка, але матеріали для роману Дефо, звичайно, взяв не з його стислої публікації, а з самого щоденника капітана Роджерса. Існує припущення, що Дефо міг зустрітися з Селкірком, коли той повернувся до Британії, чи прочитати його власні записи (існування яких не доведене), але вони не зовсім вірогідні. З особливим інтересом Дефо читав також твір сера Валтера Релея про Гвіану і, очевидно, під його впливом переніс пустинний острів до Антлантичного океану (забравши з Мас-а-Тьєрри і Робінзонову печеру, і гору, з якої той виглядав кораблі, і багато іншого; прихопив він і кіз, черепах і навіть пінгвінів, яким аж ніяк не місце у тропіках). Використав Дефо й записки капітана Едварда Кука, який був на тому судні, що забрало Селкірка з острова, і записки адмірала Вільяма Дамп’єра, а можливо, й інших мореплавців. Спираючись на них, Дефо переконливо й реалістично зобразив землі, на яких ніколи не бував, і моря, якими ніколи не ходив.

Проте ця історія була значно змінена і переосмислена. Дефо переніс місце дії до Антлантичного океану, тому тепер два острови сперечаються за право називатися «справжнім» притулком Робінзона (за наведеними в романі координатами знаходиться Тобаго), й відсунув ії на п’ятдесят років назад, надав своєму героєві більш респектабельної професії негоціанта і значно збільшив термін його перебування у самотності. Але існує й принциповіша відмінність між історіями реального і літературного Робінзонів. Коли Роджерс вперше побачив Селкірка, одягнутого в козлячі шкури, той, за його словами, «виглядав ще дикішим, ніж рогаті першовласники цього хутра», до того ж він майже забув мову. А герой Дефо, що провів на острові 28 років, не тільки не здичавів, він навіть удосконалився.

Не важко помітити, що Дефо постійно тренував у своєму герої навички цивілізованої людини: змушував приймати їжу за столом і навіть у «товаристві» — дарма, що воно складалося лише з його домашніх улюбленців, слідкувати за своїм туалетом, хоч його наряд і був пошитий з ним самим вичинених козячих шкур, чітко артикулювати слова, задля чого вигадав папугу, надав він йому можливість читати й писати, і мірою своїх можливостей, Робінзон залишався англійським джентльменом навіть за тисячі миль від батьківщини. Та найважливішу роль у тому, що Робінзон не деградував, зіграла праця. День за днем, рік за роком проходить перед читачем життя героя на безлюдному острові, сповнене господарськими клопотами й повсякденними справами.

З неослабною увагою ми слідкуємо за всіма виробничими процесами, разом з героєм впадаємо у відчай через невдачі його господарських починань і радіємо успіхам. І ні на хвилину не забуваємо, що тільки так — будуючи житло, доглядаючи кіз, збираючи плоди, розчищаючи землю під посіви, зводячи огорожі і т. д., він може вижити. Праця — необхідна умова його існування на острові. Вона дає йому «хліб насущний», тренує його розум і стає передумовою пробудження морального почуття. Недарма наприкінці першої книги Дефо перетворює острів на своєрідну виправну колонію для піратів, і, як ми бачимо у другій книзі, навіть найгірші (Віль Аткінс) змінюються у кращий бік. В романі є епізод: Робінзон знайшов зелену долину, прекрасну і родючу. Життя у цій долині — ідилія, настільки природа про все подбала сама. У Робінзона з’являється спокуса перенести свою резиденцію у цей райський куточок, але він долає її, бо розум підказує: він може пропустити корабель, який всі двадцять вісім років не втрачає надії побачити. І дійсно, ідилія виявилася оманою, бо неподалік від прекрасної долини часто висаджувалися тубільці-людожери, про існування яких він не підозрював. У критичній літературі цей епізод отримує цікаве потрактування: долина — це спокуса лінощами, бажанням легкого життя; Робінзон виживає тому, що долає її.

Робінзон витрачає багато часу і сил на те, щоб зробити будь-яку річ. І все ж робота в романі аж ніяк не справляє гнітючого враження, хоч ніколи й не зображається в ідилічних тонах. Схоже, що Робінзон не пробайдикував і хвилини протягом десятиліть, проведених на острові, та водночас ми усвідомлюємо, що працює він без внутрішньої напруги, що йому ніколи не доводиться себе силувати, долати нехіть. Можна сказати, що у романі Дефо більше поезії праці, ніж у Гесіода та Вергілія, творців дидактичних поем, тема яких — робота, і, звичайно, значно більше драматизму та інтриги при її зображенні. Початкові й заключні розділи першої книги сповнені пригод, що, як у калейдоскопі, змінюють одна одну: аварія корабля, зустрічі з піратами, з дикими звірами тощо, їх зовнішній динамізм контрастує із видимою статичністю розділів, що складають власне «робінзонаду». Проте ця статичність лише підкреслює внутрішню напругу, що ховається під поверхнею повільного і врівноваженого життя Робінзона на острові.

«Робінзон Крузо» — це і роман подорожей та пригод, і роман виховання, і роман-алегорія, а до того ще белетризований виклад соціофілософських ідей та проблем, які хвилювали епоху. Так, у ньому знайшло наочно-чітке вираження поширене у XVIII ст. уявлення, за яким виробництво має індивідуальний характер та засновується на простих та природних зв’язках з речами. Робінзон на своєму острові проходить етапи суспільно-історичного розвитку людства. Від збирання плодів, мисливства і рибальства він переходить на вищий щабель суспільно-економічного розвитку — до скотарства, він опановує ремесла і піднімається ще вище — до землеробства. З появою П’ятниці на Робінзоновому острові починається епоха рабовласництва, нарешті — колоніалізації. Проте Робінзон не дикун, що простує з темних глибин неуцтва до цивілізації, він — цивілізована людина, вимушена пристосовуватись до дикунських умов існування, силоміць вилучена із суспільства.

Для доби Просвітництва хвилюючими були проблеми індивідуума й суспільства, природного стану й цивілізації, поставлені й вирішені Дефо в такій же простій формі. На відміну від романтиків, які вслід за Ж.-Ж. Руссо ставили природний стан вище за цивілізований, Дефо не схильний ідеалізувати його. Це засвідчує щирий страх Робінзона перед здичавінням. Якби він не врятував стільки речей з корабля, — думає він, — тоді б він загинув — чи жив би як дикун, що, з його точки зору, не набагато краще. І все ж саме на своєму острові, відірваний від суспільства, він часом зазнає справжньої душевної гармонії. «Я жив тихо і самотньо, — пише Робінзон, — як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги. Я почував себе щасливим, скорившись волі Провидіння, і ні в чому не знав нестачі. Мені бракувало тільки людського товариства». Своє господарство він веде, виходячи з природних потреб: «Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелось би викинути, — міркує він. — Дерева, що я зрубав, лежали б на землі і гнили... Одне слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольнити наші потреби». «Все природне розумне, все розумне природне», — стверджували просвітники. Життя Робінзона на острові якнайкраще цей постулат ілюструє.

Не забуває Дефо і про релігійно-моральні проблеми, постійно наголошує набожність героя, хоча досить часто вона заходить у протиріччя з його тверезим практицизмом.

Події у книзі віднесені до другої половини XVII ст. Для Англії, де суспільна свідомість змінювалася досить швидко, півстоліття не така вже дрібниця. Але, створюючи Робінзона, Дефо виходив з притаманної літераторам свого часу впевненості, що людина не залежить від часу. Робінзон виявився скоріше сучасником свого автора, людиною часів бурхливого розвитку комерції, згадуваного «авантурного» періоду в житті англійської буржуазії, що настав після «Славної революції» 1789 р. Жага подорожей і пригод, яку Робінзон розглядає то як свій «першородний гріх», то як хронічну хворобу, є свідченням часу. Нинішньому читачеві, який пройшов школу романтизму з його безкорисливою насолодою красою природи, підкресленим абстрагуванням від матеріального, зневагою до грошей, багато вчинків і думок Робінзона можуть не сподобатись. Насолоджуючись природою острова, він не забуває нагадати, що він його власність, зазначаючи відданість і кмітливість Ксурі, продає його в рабство. «Я надавав цінності лише тому, чим міг скористатися», — декларує Робінзон і відповідно чинить. Та водночас він безмежно привабливий у своїй щирості й безпосередності.

Подієвий і описовий план роману постійно перемежається з роздумами Робінзона, що надають всьому, що з ним відбувається і що він спостерігає у довколишньому світі, певного висвітлення і тлумачення. Ці відступи часто сповнені відвертого моралізаторства, яке засвідчує зв’язок роману з пуританською культурою й літературою. У середовищі, яке зростило Дефо, основним читанням була Біблія та книга Д. Беньяна «Шляхом пілігрима» (1678— 1684). Це алегоричного змісту твір, герой якого Християн тікає з міста Руйнування і виходить на шлях до праведного життя. На цьому шляху він зустрічається зі спокусами, моральними і фізичними випробуваннями, та врешті досягає землі обітованої. Цілком у дусі Беньяна Робінзон називає свій острів «Островом відчаю», та й з самим Християном, як показали дослідники, у Робінзона багато спільного: обидва вони пілігрими, обидва водночас грішники й обранці Божі — недарма Робінзон єдиний врятувався під час аварії корабля. На спорідненість свого роману, який він називає притчею за аналогією з книгою Беньяна, вказував і сам Дефо. Та на відміну від Християна, Робінзон — образ живої людини, і не може бути зведеним до будь-якої алегорії.

Містить роман і прозорі біблійні алюзії, зокрема до притчі про блудного сина. Лиха, що випали на його долю, Робінзон схильний пояснювати непослухом батькові, «гріхом».

Можна помітити, що у першій книзі Дефо частіше згадує тексти Святого Письма, в яких йдеться про тих, хто розгнівив Бога, або на кого Бог наслав випробування, чи кому допоміг у важку хвилину, довівши свою могутність; цитує він також Псалми, покликані ствердити у вірі. Ці тексти відповідають морально-психологічному стану Робінзона у першій книзі. У другій книзі цитується переважно Книга притч біблійного мудреця Соломона, що більше відповідає образу героя у другій книзі, підкреслює його життєвий досвід. Загалом Книга Соломонових притч грає значну роль у задумі роману. Алюзії з неї з’являються на самому його початку у повчаннях Робінзонового батька. Розглядаючи роман у цьому ракурсі, можна сказати, що вся перша книга є реалізацією Соломонових настанов, «щоб пізнати премудрість і карність, ...щоб прийняти напоумлення мудрости, праведности й простоти, щоб мудрости дати простодушним, юнакові — пізнання й розважність» (1:2—4). «...Карання Господнього не відкидай, і карання його не вважай тягарем, — бо кого Господь любить, картає того і кохає, немов батько сина!» (3:11—12). Біблійним притчам і висловлюванням в романі здебільшого повертається їхній буквальний сенс. Робінзон наділений конкретністю і предметністю мислення, абстракції як такі йому чужі. Це засвідчує і своєрідна дедуктивна манера оповіді: окремі деталі складаються у сцену чи ситуацію, з якої Робінзон робить висновки, як правило, етичного характеру. Ця манера значно більшою мірою характерна для першої книги, ніж другої, в якій Дефо тяжіє до описовості.

Від усіх наступних романів Дефо «Робінзон Крузо» відрізняється тим, що в ньому немає прямої відповідності між фабулою твору й життєвим досвідом автора. Однак це не означає, що виростав він із фантастики, поза тогочасним реальним життям і досвідом. Відмінність між цим і наступними романами у тому, що в «Робінзоні» життєвий досвід не відбивається прямо, а переломлюється опосередковано в «незвичайних подорожах і пригодах» героя. Досить несподівано в третій частині твору Дефо заявив, що пригоди Робінзона — це алегоричне відображення його власного життя, «протягом двадцяти восьми років, що пройшло в поневіряннях, самотності й розчаруваннях, які навряд чи випадали на долю смертного; упродовж цих років я перебував у світі чудес, у безкінечних бурях, боровся з найжахливішими дикунами і людожерами і пережив найрізноманітніші дивовижні пригоди — зіштовхувався з чудесами більшими, ніж історії з воронами; зазнав усіх виявів жорстокості й тиранії, відчував несправедливість докорів і презирства людей, атаки дияволів, небесні кари і земні гоніння; пережив численні перипетії фортуни, був у полоні, гірше турецького, і позбувся його таким же хитрим способом, як в історії з Ксурі і салеським баркасом; потрапляв у море бід, — і знову випливав на поверхню і знову гинув, — і таких злетів і падінь було у мене упродовж одного життя більше, ніж у когось іншого; часто зазнавав катастроф і частіше на суші, ніж на морі, тобто немає жодної обставини в уявній історії, яка не служила б натяком на реальні події і яка б не відгукнулася крок за кроком у неперевершеному «Робінзоні Крузо». Звичайно, тут не обійшлося без перебільшень і містифікації, які полюбляв автор «Робінзона», але є в цьому і певна правда.

Але з часом цей, сказати б, ідеологічний зміст роману втрачав актуальність і відходив у тінь, натомість усе рельєфніше виступав зміст позачасовий, загальнолюдський, виражений у формі, цілком сприйнятній для юного читача. У романі Дефо в незвичайному ракурсі й колізії постають людина й природа. Один на безлюдному острові, Робінзон бореться за виживання, і в той же час він з нею органічно пов’язаний, його зв’язки з природою елементарні й по-своєму гармонійні.

Окремо слід сказати про образ Робінзона у першій книзі, що не є таким простим, яким здається. Цей образ не сходить до втілення стійкості і витривалості людини в екстремальних умовах, в ньому закладений також високий духовно-моральний зміст. Історія Робінзона невірогідна — за двадцять вісім років на безлюдному острові людина або здичавіє, або збожеволіє. Робінзон не тільки витримує це незвичайне навантаження, залишається повноцінною особистістю, а й часом почуває себе щасливим. Образ виходить за межі реалістичної життєподібності, в ньому втілена й вища правда про людину, її духовно-моральні сили й можливості, що було символом віри доби Просвітництва.

Йдеться в романі про незвичайні речі, але ми повністю віримо авторові й сприймаємо його розповідь за чисту правду. Не останню роль в цьому відіграє оповідна манера Дефо — неспішна, докладна, детальна. Згадаймо, як перераховує Робінзон речі, що їх забирає з напівзатонулого корабля, і сам процес перевезення від побудови плоту до його розвантаження. Він не тільки називає предмети, а зазначає їхню кількість та якість, вагу кожного і навіть можливість застосування. Найцікавіше, що це не виглядає нудним. Ефект вірогідності підсилює і своєрідна «документальність» оповіді: вживання термінів, пов’язаних з корабельною справою чи певним виробничим процесом, згадування реальних географічних назв і наведення точних якісних і кількісних характеристик усього, про що йдеться. Не останню роль відіграє і мова: оповідач послуговується лексикою та зворотами, зрозумілими й звичними кожному. І не те щоб Дефо був зовсім чужий патетиці й риториці, що засвідчує, скажімо, промова старого князя у другій книзі, але передусім він демонструє, наскільки переконливішою і виразнішою може бути проста констатація фактів. Як зауважила видатна англійська письменниця В. Вулф, своєю геніальною чутливістю до фактів Дефо досягає не менших висот, ніж найбільші творці описової прози. Йому достатньо сказати два слова про «сіренький ранок», щоб створити відчутну на дотик картину зимового світанку. Відчуття самотності й жаху загибелі людей передається одним прозаїчним реченням: «Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо крім мене не врятувався жоден; принаймні, я не бачив більше ні їх самих, ні їхніх речей, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків, що не могли замінити мені моїх товаришів».

При всій емоційній сухості й раціональній упорядкованості оповіді, вона встановлює емоційний контакт з читачем. Із самого початку автор, звертаючись до нас устами «бідного нещасного Робінзона», змушує нас співчувати йому і перейматися його лихом. Такі звернення досить часто повторюються і не дають ослабнути цьому зв’язку, викликаючи водночас довіру до оповідача.

Друга частина роману з’явилася разом з четвертим виданням першої частини і розділила її успіх. Готуючи це видання, Дефо переписує останні сторінки першої книги і завершує своєрідним анонсом її продовження. Вона відкривається англійською приказкою: «Що увійшло в кістку, з тіла не вийде», аналогом нашої«Горбатого могила виправить», і зразу вимальовується знайома постать вічного блукальця Робінзона. Теоретично він засвоїв мудрість середнього класу, за якою нерозумно шукати пригод собі на голову, але нічого не може вдіяти зі своєю неспокійною вдачею. Та як би він не скаржився на неї, ми знаємо, що робить він це скоріше за звичкою, що в пригодах і авантюрах — його щастя, що помірковане життя заможного буржуа, яке так вихваляв йому батько, для нього в’язниця, що він не в змозі жити без свіжого вітру морських просторів, безмежжя незнаних земель.

В образі Робінзона критики традиційно підкреслюють, що він завжди і в усьому практичний буржуа, купець, комерсант. Дійсно, це одна зі складових образу, через яку реалізується його соціально-історичний зміст. Герой постійно заклопотаний переліком ним куплених і проданих товарів, підрахунком баришів тощо. Кому, як не купцеві, спало б на думку виводити дебет-кредит позитивних і негативних сторін свого становища на безлюдному острові, укладати угоду з Богом тощо. Проте, на відміну від Дефо — поета від комерції, який волів вести свої справи, не виходячи з кабінету, і якого скоріше жахали, ніж вабили перспективи далеких подорожей, Робінзон найвище поціновує у купецькій справі можливість побачити світ, що переважає зацікавленість у практичних результатах його починань. У ділові поїздки він вирушає насамперед «з невпинної потреби побачити світ». Відчутна й у першій книзі, ця грань образу Робінзона перетворюється на домінуючу у другій. Робінзон демонструє байдужість до комерції як такої, постійно наголошує, що вигоди від неї цікавлять не його самого, а компаньйона, який — справжній купець — «ладен був, як поштовий кінь, бігати туди й сюди, завжди однією дорогою», якби тільки, як він казав, ноги його годували. «А я, — пише далі Робінзон, — хоч і був уже літній, скоріше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не має охоти бачити двічі те саме». З психологічною достовірністю Дефо враховує не тільки вдачу, яка не змінилася, а й вік свого героя, який вносить певні корективи в його світосприйняття. З літами він мав стати мудріший і терпиміший.

Отже, перед нами шістдесятилітній Робінзон, він має родину і солідний капітал, і мав би бути щасливим, але «щоночі я бачив мій острів уві сні й цілими днями мріяв про нього», — зізнається він читачам. І Дефо споряджає його знову в дорогу.

Окресливши на початку книги образ літнього Робінзона, Дефо залишить його незмінним. На відміну від першої книги, де герой еволюціонує, у другій книзі він статичний, він втрачає роль ідейно-композиційного центру твору, усувається на периферію читацької уваги й перетворюється на спостерігача і коментатора ним баченого. Натомість виразніше промальовуються постаті другорядних персонажів, насамперед епізодичних, як, скажімо, тобольського дворянина, і основними стають подієвий та описовий плани роману, які швидко рухаються.

З композиційної точки зору друга частина аморфніша за першу. Дефо вдало маскує «стики» різнорідного матеріалу, з якого вона складається, проте уважний читач відчуває, що епізоди врешті-решт складаються у два оповідні цикли, механічно пов’язані між собою переміщенням героя до нового місця дії. Перший — повернення Робінзона на острів з розповідями про морську мандрівку. Певною мірою ця частина дублює першу книгу, зокрема її композицію, що нагадує триптих, у якому острівна епопея — центральна картина, а морські пригоди й перехід зимових Піренеїв — її обрамлення. Та наскільки блякло виглядає острів Робінзона у другій частині, куди поділася, говорячи словами Г. Мопассана, «ясна і гаряча країна», така дика й така затишна, така віддалена і така знайома. Якщо де й з’являється фальшива нотка у романі, так це тут, особливо в історії грішника, що розкаявся, — Віля Аткінса. Певною мірою вона є переспівом, але спрощеним і непереконливим, історії духовного і морального зміцніння самого Робінзона у несприятливих життєвих обставинах, під облагороджуючим впливом праці. Саме в цьому, а не в неточностях фактичного характеру — таких як, наприклад, соболі у пустелі чи ведмеді на островах Карибського моря, які полюбляють фіксувати дослідники роману, полягає відхилення від правди. Втім, сентиментальному англійцеві XVIII ст. ці сторінки могли і подобатися, інакше навряд чи такий чутливий до найменшої фальші Дефо увів би їх до свого твору.

Перенісши Робінзона до Південно-Східної Азії і вдруге примусово висадивши його на берег, Дефо започатковує новий оповідний цикл. Він відправляє свого героя у подорож майже через весь Євразійський материк — від Індії, через Китай, Сибір і європейську частину Московії (як в Європі тоді називали Росію) до Архангельська. Більшу частину цієї відстані він долає суходолом, що дає письменнику ширші можливості для зображення звичаїв, побуту, релігії різних країн, звичайно, у межах своїх незначних можливостей. Часто побачене він співвідносить з тим, що існує в Європі, у зверхності якої над східним світом він непохитно переконаний. З нотками зневаги у тоні оповідає про пам’ятки самобутньої давньої культури (як про порцеляновий будинок), навіть якщо вони йому сподобались. Загальне ставлення до цієї країни презирливе: «Яка сила і велич китайців, такі ж самі і їх мореплавство й торгівля — нікчемні й безсилі проти європейських. Не краще стоїть справа з їх знанням, освітою та вправністю в науках. У них є глобуси й сфери, вони розуміють дещо з математики, а проте, коли ви спробуєте перевірити їх знання, якими короткозорими показують себе наймудріші з них». Критикує китайців він і з точки зору мислячої людини Просвітництва, яка вірить у розум і ставиться з презирством до забобонів. «Вони такі дивовижно темні, що, коли трапляються сонячні чи місячні затемнення, вони, гадаючи, що величезний дракон ухопив планету, зчиняють страшенний галас, б’ють у барабан й казани, щоб прогнати страховище, точнісінько так, як ми, коли заганяємо бджіл у вулик». Звичайно, можна посперечатися про справедливість усього сказаного про Китай. Та твір Дефо й не претендує на об’єктивність. Навпаки, в наміри письменника входить перетворити книжну географічну та культурологічну інформацію у нотатки подорожнього, надавши їм суб’єктивного звучання.

Назви портових міст, заток, річок, мисів тощо, які згадуються у «морських» частинах роману, як правило, добре знані європейцям, тому їх Дефо наводить із впевненістю. Топоніми ж внутрішніх районів Азії й особливо Сибіру та Московії далеко не завжди піддаються ідентифікації, навіть, якщо їх звіряти з картами та географічними довідниками — сучасними й дореволюційними. У частині, де йдеться про подорож Китаєм, власних назв мало. Причину цьому Дефо пояснює так: переходячи одну з річок, кінь Робінзона впав і скинув вершника, внаслідок чого його записи зіпсувалися, і він нібито тепер більше покладається на свою пам’ять. Щоб надати цьому переконливості, Дефо часто вдається до зворотів «наскільки я пам’ятаю», «якщо я не помиляюся» тощо. Вдається він і до риторичної фігури «умовчання», щоб замаскувати бідність своїх знань про Центральну Азію: «Я мовчатиму про могутні країни, численні народи, про великі пустині, крізь які мені довелось мандрувати...», і мотивує це тим, що його мета — «скласти звіт про свої власні пригоди».

У найменш досліджені європейцями землі він вступає, обігнувши Великий Китайський мур. Починаються величезні пустелі — відроги Гобі й пустища, якими кочують орди «монгольських татар». Та саме ці сторінки й мали найбільший інтерес для його сучасників, бо вони описували те, про що жителі Західної Європи мали дуже приблизне уявлення. Про Вест-Індію на час виходу роману Дефо вже було сказано багато — у тому числі в белетристиці. Про Сибір ще не писав ніхто.

Цю частину роману читали уважно, простежуючи за картою маршрут Робінзонового каравану, який, наскільки він піддається відтворенню, був таким: обминувши із заходу Китайський мур, Робінзон потрапляє до міста Ном, що на кордоні Китаю й Монголії, долає нічийні землі й вступає до Російської імперії. Перетнувши річку Аргунь, якою проходить російсько-китайський кордон, проходять берегом великого озера (схоже Байкалу), далі простує до Єнісейська і Тобольська. Перезимувавши у Тобольську, повз Тюмень і Солікамськ виходить до річки Вішери, відхиляється до верхів’я Печори і, досягши суднохідної Вичегди, що впадає у Північну Двіну, водою дістається Архангельська, де сідає на корабель і благополучно повертається додому.

«Тут, — пише він про землі за Єнісеєм, — ідолопоклонство і темнота панують скрізь, крім міських гарнізонів». Про звичаї корінного населення Російської імперії Дефо пише без тієї майже поблажливості, з якою він писав про тубільців західноєвропейських колоній. «...Це були найбільші дикуни й варвари, яких нам будь-коли доводилося бачити; вони тільки не їли людського м’яса, як наші американські дикуни». Звертає на себе увагу означення «наші», вжите Дефо стосовно індіанців: вони давно вже стали частиною життя європейців. У відношенні Дефо до азіатів відчувається притаманна європейцям ще з часів Чінгісхана ворожість і недовіра, вона переноситься на всіх корінних жителів Східного і Західного Сибіру, незалежно від їхньої етнічної приналежності й віросповідання (Дефо називає усіх нехристиян, включаючи буддистів і мусульман, язичниками і варварами).

Досить дивно, що в Росії ця частина Робінзонових мандрів особливого інтересу не викликала, у дореволюційних виданнях роману подорож Сибіром часто давалася стисло, уривками. Перше серйозне зацікавлення зображенням Сибіру у Дефо виявив у 20-ті рр. XX ст. відомий російський літературознавець М. Алексеєв. У своїй розвідці, присвяченій цьому питанню, він констатував наукову достовірність даних, наведених Дефо, звичайно, у межах можливостей західноєвропейського письменника початку XVIII ст., і стверджує, що Дефо дуже уважно вивчав доступні йому матеріали, звіряв усе з картою і «обережно відтворив лише найдостовірніше з того, що він міг дізнатись про цю країну».

Основні дані про землі, що лежать між Москвою та Пекіном, й про торговельні відносини між ними Дефо узяв з щоденника голландця Ісбранта Ідеса, який у 1692 р. Їздив з Москви до Китаю з торговельною і дипломатичною місією. Він був першим жителем Західної Європи, хто не за чутками, а на основі власних спостережень писав про Сибір. Ісбрантів звіт про цю подорож видавався у різних редакціях і перекладався різними мовами, у тому числі англійською (1706 р., 2-ге вид. 1716 р.), і довго був джерелом основних відомостей про Центральну Азію для європейців. Робінзон здійснює свою подорож за тих самих обставин, що й Ісбрант, і майже у той самий час, проте у зворотному напрямі. Спирається Дефо і на відому свого часу книгу іншого голландця Вітзена «Північна і Східна Татарія», для якої її автор збирав матеріали у Москві, вона вийшла того ж 1692 р. Використав Дефо і деякі інші матеріали — книги ієзуїта Авріля «Подорож до різних країн Європи і Сибіру» (1662), капітана Перрі «Держава Росія за нинішнього царя» (1716) і, можливо, Буве «Сучасний стан Московської імперії» (1719).

У сучасників Дефо інтерес до Росії і Китаю був високий. Між цими державами з кінця XVII ст. встановилися економічні взаємини, в результаті чого був відкритий новий шлях з Європи до Китаю, що проходив суходолом. Часто до російських караванів приєднувалися іноземці. Цілком очевидно, що Дефо сам відчував недостатність повторної острівної «робінзонади» для того, щоб викликати інтерес публіки до свого твору, і тому долучив до нього цікавий, але важкий для розробки матеріал, який мав забезпечити попит на нове видання. До Росії петровських часів Дефо звертався ще двічі: у 1715 р. він видав і у 1720 р. перевидав книгу з історії війн шведського короля Карла XII («Історія війни його величності Карла XII, теперішнього короля Швеції... написана шотландським джентльменом на шведській службі»), а через два роки після виходу «Робінзона» анонімно випустив у світ історію життя Петра І («Правдива історія життя і діянь Петра Олександровича, нинішнього царя Московії: від його народження до нинішнього часу, написана британським офіцером на службі царя»).

У повному обсязі роман «Робінзон Крузо» складається з двох томів, третій можна до уваги не брати: лише побачивши світ, він зазнав фіаско й більше не перевидавався. У невичерпного на вигадки Дефо не вистачило фантазії, а може, це сталося через те, що його герой досяг того віку, коли дивно було б його відправляти у далекі мандри і втягувати у ризиковані авантюри. Тому, говорячи словами біографа Дефо П. Доттена, «він задовольнився тим, що обшукав свої ящики. Він склеїв воєдино старовинні дисертації про чесність, християнство, про «передбачення» і закони, дані Провидінням, про роль і могутність Сатани, про атеїзм і т. д. Цю різнорідну суміш він скріпив назвою «Серйозні думки». Книга виявилась хаотичним набором нудних міркувань на найбільш дивні теми, починаючи від долі банкротів і закінчуючи місцеперебуванням пекельних духів; ім’я Робінзона ледве зустрічається на кількох сторінках.

Протягом ХІХ—ХХ століть «Робінзон» продовжував скорочуватись, в усякому разі, у читацькому сприйнятті. З меншим інтересом почали читати другий том, і це зрозуміло, адже продовження острівної епопеї не таке змістовне і цікаве, як її основна частина, а що стосується мандрів Робінзона Азією, то вони задовольняли інформаційний голод сучасників Дефо, але пізніше втратили своє значення: з’явилися новіші й докладніші описи цих земель. Стала сприйматися як зайва й заключна частина першого тому (та, де йдеться про повернення Робінзона з острова), і прижилася думка, почасти слушна, що варто лише Робінзону змінити одяг дикуна на костюм джентльмена, як інтерес до нього зникає. Якщо початок роману й зберігся, то не в останню чергу тому, що він необхідний як зав’язка «робінзонади», до якої врешті-решт звівся весь твір. Проте в її сприйнятті відбулися такі ж зміни, як і в сприйнятті Д. Ж. Свіфта. Сталося те, що в сучасному літературознавстві називають «зрадою автора»: читачі знаходять у творі не той зміст, що вкладав у нього письменник. Дефо і не гадав писати твір «для дітей середнього й старшого шкільного віку», він вкладав у «Робінзона» найсерйозніший зміст, і так його було сприйнято і прочитано сучасниками. Але наступні покоління розсудили по-своєму й передали твір підліткам.

Та треба сказати, що робінзонада — справді геніальний витвір англійського письменника. Ізольована від суспільства людина сам на сам залишається з природою, яка включає не тільки те, що людину оточує, але й те, що вона несе у собі. Вона створює ситуацію експерименту, в ході якого перевіряється, що таке людина і на що вона здатна. Вона може мати різні сенси: соціально-економічний — чи можливе самозабезпечення ізольованої особистості, психологічний — чи може людина подолати самотність, екзистенційний тощо. Але можливості жанру (робінзонада цілком заслуговує на це наймення) не зразу були оцінені, сучасників Дефо більше захоплював присутній в ній пригодницький елемент. По-новому змусив подивитися на роман Дефо Ж.-Ж. Руссо, який у педагогічному трактаті «Еміль» проголосив, що це єдина книга, яку б він дав своєму вихованцеві, — бо вона містить перший літературний образ «природної» людини, не зіпсованої цивілізацією. З цього часу в європейській літературі почали з’являтися численні обробки і наслідування твору Дефо. Серед найраніших вирізняється «Робінзон молодший» німецького педагога і проствітителя Й. Г. Кампе (1779—1780), написаний у вигляді бесіди сина з батьком. Однією з найпопулярніших переробок робінзонівського сюжету у ХІХ ст. був «Швейцарський Робінзон» Й. Д. Вісса (1812). Та зовсім не обов’язково було літераторам дотримуватися сюжету романа Дефо, головне, вони засвоїли й почали успішно використовувати типологічну модель робінзонади — спершу у первісному острівному варіанті. На безлюдні острови засилалися герої і парами, як у романі Б. де Сент-П’єра «Поль і Вірджині», і навіть цілими групами. Згодом залишалася насамперед ситуація ізольованості людини чи групи людей від суспільства. Проте й острівний «класичний» варіант продовжує успішно функціонувати, підтвердженням чого може бути «Володар мух» В. Голдінга (1954), значною мірою полемічний по відношенню до просвітницької оптимістичної робінзонади Дефо.

Переклад українською повного тексту «Робінзона Крузо» був зроблений Галиною Орлівною у 1927 р., згодом він перевидавався у чотирьох редакціях: В. Мисика (1934), В. Державіна (1938), О. Хатунцевої (1965) та Є. Крижевича (1985). У даному виданні відтворюється редакційний варіант В. Державіна.

Н. БІЛИК