Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Частина друга

Народна приказка, яку так часто вживають в Англії — «що ввійшло в кістку, з тіла не вийде», — ніколи не стверджувалась краще, ніж в історії мого життя. Всякий подумав би, що після тридцяти п’яти років злиднів і різноманітних нещасть, суджених, напевне, лише не багатьом, після семи років життя в спокої та достатку, нарешті в моїх похилих літах, коли я вже зазнав життя середнього стану в усіх його видозмінах і довідався, яка з них найлегше може дати людині цілковите щастя, — після всього цього всякий подумав би, що природний нахил до подорожей, який від дня мого народження опанував мене, мав би зникнути, а непосидливість моя вивітрилася б або, принаймні, поменшала б, і на шістдесят першому році я мусив би з більшою охотою сидіти дома, уникаючи загрозливих для мого життя та багатства пригод.

До того ж у мене не було приводу, який, звичайно, спонукує пускатись у далекі подорожі: мені не треба було домагатись багатства, не було чого шукати. Набувши ще десять тисяч фунтів стерлінгів, я не став би багатшим, бо мав уже вдосталь для себе й для тих, кого мені треба було забезпечити. Мій капітал зростав, бо, не маючи великої родини, я не міг витрачати всього прибутку, хіба що почав би витрачати гроші на утримання сили слуг, на екіпажі, розваги та інше, про що я зовсім не думав і до чого не мав найменшого нахилу. Отже, мені залишалось тільки сидіти спокійно, втішатись тим, що я вже придбав, і стежити, як безупинно збільшуються мої достатки.

Та все це аж ніяк не впливало на мене й не могло перебороти в мені нахилу до подорожей, що був для мене як хронічна хвороба. Особливо ж не кидало мене бажання глянути ще раз на мої острівні плантації та на колонію, що я лишив там. Щоночі я бачив той острів уві сні й цілими днями мріяв про нього. Ця думка брала гору над усіма іншими, і від неї моя уява працювала так пильно й напружено, що я говорив про це навіть уві сні. Одне слово, ніщо не могло вибити з моєї голови наміру поїхати на острів. Намір той так часто проривався в моїх словах, що розмовляти зі мною стало нудно. Я не міг говорити ні про що інше: всі розмови сходили на одно; я вже всім обрид і сам помічав це.

Від розсудливих людей мені часто доводилось чути, що всякі балачки про привиди та духів є наслідок палкої уяви та напруженої роботи фантазії; що ніяких духів чи привидів немає, і таке інше. Люди, мовляв, надто пильно згадуючи свої колишні розмови з померлими приятелями, так уяскравлюють їх, що в деяких рідких випадках здатні уявити, ніби бачать їх, розмовляють з ними й мають від них відповідь, тоді як насправді нічого подібного немає, і все це їм тільки ввижається.

Сам я й досі не знаю, чи існують привиди, чи з’являються люди по своїй смерті і чи є в таких оповіданнях що-небудь крім нервів, маріння хворого розуму та неспокійної уяви. Знаю тільки, що в уяві мені часто здавалось, ніби я знову на острові біля моєї фортеці, ніби переді мною стоять старий іспанець, батько П’ятниці та бунтарі-матроси, покинуті мною на острові. Мені навіть здавалось, ніби я розмовляю з ними й бачу їх так ясно (хоч я й не спав у той час), немов вони справді в мене перед очима. Часто мені самому ставало неприємно — так виразно змальовувала моя уява всі ці картини. Одного разу мені надзвичайно ясно приснилось, що перший іспанець і батько П’ятниці розповідають мені про мерзотні вчинки трьох піратів; про те, як вони хотіли по-варварськи перебити іспанців і підпалити всі запаси іспанців, щоб заморити їх голодом. Про все це я ніколи не чув, бо, певна річ, цього ніколи не було в дійсності; але в моїй уяві це стояло так виразно й було для мене так реально, що, поки я їх не побачив у вічі, мене ніхто не міг би переконати, що цього насправді не було або й не могло бути. Мені снилось далі, що я гнівався, коли іспанці поскаржились мені, та як я притяг винуватих до відповідальності, судив їх і наказав повісити всіх трьох. Що в цьому було реального — видно буде в своєму місці. Хоч я бачив усе це тільки вві сні, і хоч усе це мені навіяла, може, якась таємнича розмова духів, все-таки в усьому цьому, кажу, було багато правди. Я визнаю, що в цьому сні не було нічого буквально й точно правдивого, але в головній частині він був такий вірний, а поведінка цих трьох запеклих мерзотників була така низька та бридка, — багато гірша, ніж я можу описати, — що сон мав велику схожість з правдою. І якби згодом я захотів суворо покарати їх і навіть повісив би всіх трьох, то був би цілком правий, і мені це пробачив би закон і Божий, і людський.

Але вертаюсь до свого оповідання. Так прожив я кілька років. Крім мрій про острів, у мене не було ніяких інших утіх, ніяких приємних розваг. Моя дружина, бачивши, як захопила мене ця думка, якось увечері сказала, що вона вбачав якусь могутню, хоч і таємну вимогу Провидіння в моєму рішучому бажанні знову поїхати на острів. Єдина перешкода цьому, за її словами, були для мене мої обов’язки щодо неї та дітей. Вона казала, що не може припустити думки про розлуку зі мною, але, знаючи, що після її смерті я зараз же поїхав би на острів, що це вирішено на небі, вона не хоче заважати мені; отже, якщо я справді вважаю за потрібне й вирішив уже їхати... — тут вона помітила, що я уважно прислухаюсь до її слів і пильно дивлюсь на неї; це її збентежило, і вона спинилась. Я спитав її, чому вона не продовжує і не каже того, що хотіла сказати. Але я помітив, що вона була дуже схвильована і в очах її стояли сльози.

— Скажи мені, люба, — почав я, — чи хочеш ти, щоб я поїхав?

— Ні, — відповіла вона дуже палко, — я зовсім не хочу цього, але, якщо ти вирішив їхати, то я вже краще поїду з тобою, ніж буду тобі за перешкоду. Хоч я й гадаю, що для твого віку та стану негаразд і думати про це, але, — вела вона далі з сльозами на очах, — коли вже так судилось, я не покину тебе. Якщо це воля неба, то опиратись їй — безглуздя. І коли небо хоче, щоб ти поїхав на острів, то воно примусить і мене поїхати з тобою або влаштує так, щоб я не заважала тобі.

Щирість моєї дружини трохи витверезила мене, і я замислився над тим, що робити далі. Я вгамував свою пристрасть до подорожей і почав міркувати, чи варто людині в шістдесят років, що в своєму житті зазнала стільки злиднів та невдач і що так щасливо закінчує свій вік, чи варто, кажу я, такій людині знову виряджатись шукати пригод і віддавати себе на волю випадковостей, яких прагнуть лише юнаки та злидарі.

Думав я й про нові зобов’язання, що я взяв на себе, — про те, що в мене дружина й діти; що моя дружина вагітна; що в мене є все, що міг дати мені світ, і що мені не треба ризикувати собою ради грошей. Я говорив собі, що я вже на схилі віку і мені більше личить думати про близьку розлуку з усім, що я набув, а не про збільшення своїх достатків. Я думав про слова своєї дружини, що така воля неба і що через це я мушу їхати на острів; але особисто я зовсім не був певний цього. Після довгих міркувань я почав боротися з своєю уявою і нарешті умовив самого себе, як це в таких випадках може зробити кожен, коли захоче. Нарешті я придушив свої бажання, подолавши їх доказами розуму, яких у тодішньому своєму становищі я міг знайти дуже багато. Найбільше старався я скерувати свої думки на інше і вирішив розпочати яку-небудь справу, що відвернула б мене від мрій про подорож на острів; бо я помітив, що вони захоплювали мене, головним чином, тоді, коли я нічого не робив або коли нічого важливого не було в мене на думці.

З цією метою я купив невеличку ферму в графстві Бедфорд[70] і вирішив переселитись туди. Там був невеликий вигідний домик, а в господарстві можна було зробити деякі поліпшення. Такі умови життя багатьма сторонами відповідали моїм нахилам; до того ж, ця місцевість не прилягала до моря, отже, мені не довелося б бачити там кораблів, матросів і всього, що нагадувало б далекі краї.

Отож я переїхав на свою ферму, перевіз туди родину, купив плугів, борін, візок, фургон, коней, корів, овець і серйозно взявся до роботи. Через півроку я вже був справжній сільський джентльмен. Я ні про що не думав, як тільки про догляд за робітниками, обробку землі, обгороджування, засів і т. ін. І цей побут здавався мені найприємнішим з усіх, які можуть судитись людині, що протягом цілого свого життя зазнавала самих невдач.

Я господарював на власній землі, мені не доводилось платити оренди, мене не обмежували ніякі умови, я міг будувати або руйнувати, що хотів; усе, що я робив та розпочинав, ішло на користь мені та моїй родині. Покинувши й думати про подорожі, я не мав у своєму житті ніяких невигод, принаймні, щодо цього світу. Саме тепер, здавалось мені, досяг я тієї золотої середини, того блаженного життя, яке так палко вихваляв мені батько і яке змалював поет, описуючи сільський побут

Але серед цього блаженства мене приголомшив жорстокий удар, що не тільки навіки розладнав моє життя, а й знову відживив мою жадобу до подорожей. Вона захопила мене з непереможною силою, бо була, так би мовити, весь час у мене в крові, а тепер знову, ніби напад тяжкої хвороби, опанувала мене, і ніщо тепер не могло відігнати її. Цим ударом була для мене смерть моєї дружини.

Я не збираюсь писати елегій на її смерть, описувати її чесноти й лестити прекрасній статі надгробною промовою. Скажу лише, що вона була душею всіх моїх справ, центром усіх моїх розпочинань; що вона своєю розсудливістю завжди відвертала мене від найбільш безглуздих і небезпечних планів, які, казав я вже, роїлися в моїй голові, і повертала мене до щасливої помірності. Вона вміла вгамовувати мій бунтівливий дух і впливала на мене більше, ніж могли б вплинути сльози моєї матері, напучення мого батька, поради друзів і всі доводи мого розуму. Я почував себе щасливим, поступаючись їй, і був зовсім пригнічений, зовсім вибитий з колії, коли втратив її.

Після її смерті все навколо мене почало здаватись мені безрадісним, і я почув себе тут іще чужішим, ніж у лісах Бразилії, коли я вперше ступив на її берег, і таким же самим самотнім, як на своєму острові, дарма що мене оточували слуги. Я не знав, що мені робити і чого не робити. Я бачив, як навколо мене метушились люди; одні з них працювали ради шматка хліба, а інші витрачали набуте в мерзотній розпусті або марних розвагах, однаково жалюгідних, бо мета, до якої вони прямували, завжди віддалялась від них. Люди, що ганялись за розвагами, щодня пересичувались своїми гріхами й збирали їх, щоб потім каятись та журитись, а люди, що працювали, марнували свої сили в повсякденній боротьбі за шматок хліба. Отак минало їх життя в безперервному чергуванні скорбот. Вони жили лише для того, щоб працювати, і працювали тільки ради того, щоб жити, ніби здобування хліба щоденного було єдиною метою їх тяжкого життя, а їх тяжке життя мало за мету лише постачання щоденного хліба.

Я згадав тоді, як жив я в своєму царстві на острові, де мені доводилось сіяти саме стільки хліба й розводити саме стільки кіз, скільки було потрібно, і де гроші лежали в скринях, поки не бралися іржею, бо за двадцять років мені жодного разу не схотілось глянути на них.

Все це, коли б я повівся так, як підказували мені розум і релігія, мало навчити мене шукати щастя не в самих людських утіхах; навчити, що існує якийсь вищий, справжній зміст і мета життя і що ми можемо знайти той зміст або сподіватись знайти його ще перед смертю.

Та мудрої моєї порадниці вже не було, і я став подібним до корабля без рульового, що пливе по волі вітру. Мої думки знову вернулись до колишніх тем, і мрії про подорожі по далеких країнах знову зайшли мені в голову. Все те, що колись було для мене джерелом невинних утіх — ферма та сад — втратило для мене будь-яке значення, будь-яку принадність. Тепер це було для мене тим, що музика для глухого або їжа для людини, що втратила почуття смаку. Коротко кажучи, я вирішив кинути господарство, здати в оренду ферму й вернутись у Лондон. А через кілька місяців я так і зробив.

Коли я переїхав у Лондон, мій настрій не змінився. Я не любив цього міста, мені там не було чого робити, і я вештався по вулицях, неначе справжній гультяй, про якого можна сказати, що він найменш корисний із Божих створінь, бо всім байдуже, живий він чи мертвий. Таке марнотратство часу було для мене — для людини, що завжди була дуже працьовитою, — надто нудне, і я часто говорив собі: «Немає більшої ганьби, ніж ледарство». І справді, мені здавалось, що я витрачав свій час багато доцільніше, коли двадцять шість днів працював над однієї дошкою.

На початку 1693 року вернувся з першої своєї короткої подорожі до Більбао[71] мій племінник, якого, як сказано вже, я зробив моряком і призначив капітаном корабля. Він прийшов до мене й повідомив, що його знайомі купці запропонували йому поїхати для них у приватну торговельну подорож до Ост-Індії та Китаю.

— Якщо ви, дядю, — сказав він, — поїдете зі мною, то я можу зсадити вас на вашому острові, бо ми зайдемо до Бразилії.

Ніщо не доводить переконливіше існування майбутнього життя й невидимого світу, як збіг зовнішніх причин, що спонукують нас діяти згідно з навіянням наших думок, глибоко захованих у нас і невідомих нікому в світі.

Адже мій племінник не знав, що хворобливий порив до подорожей прокинувся в мені з новою силою, а я теж зовсім не сподівався, що він прийде до мене з такою пропозицією. І того ж самого ранку, після довгих роздумувань, я вирішив поїхати в Лісабон порадитися з своїм старим другом капітаном і, коли б він визнав цей план за здійсненний та розумний, знову поїхати на острів подивитись, що сталося з моїми людьми. Я носився з проектом залюднити острів і притягти переселенців з Англії, мріяв узяти державний патент на землю... та про що я тільки не мріяв? Отже, саме в цей момент з’явився мій племінник з пропозицією відвезти мене на мій острів.

Пильно подивившись на нього, я спитав:

— Який диявол наштовхнув тебе на цю згубну думку?

Це спочатку приголомшило його, але незабаром він помітив, що його пропозиція не була дуже неприємною для мене, і підбадьорився:

— Сподіваюсь, вона не буде згубною, — сказав він, — а вам, напевне, буде приємно побачити колонію, засновану на острові, де ви колись царювали щасливіше, ніж більшість монархів у цьому світі.

Його проект цілком відповідав моєму настроєві, тобто тим мріям, які панували наді мною і про які я вже докладно говорив. Я відповів йому, що, коли він умовиться з своїми купцями, то я готовий їхати з ним, але поїду, може, тільки до свого острова.

— Невже ви хочете знову залишитись там? — спитав він.

— А хіба ти не можеш забрати мене тоді, як будеш повертатись назад?

Він відповів, що купці ні в якому разі не дозволять йому зробити такий круг з кораблем, повним такого дорогого вантажу, бо на це треба витратити не менше як місяць, а може, й три-чотири місяці.

— До того ж, я можу й зовсім не вернутись, — додав він, — а тоді ви опинитесь у такому ж самому стані, в якому були раніше.

Це було дуже слушне зауваження. Але вдвох ми знайшли спосіб зарадити горю: ми надумали взяти з собою на корабель розібрану шлюпку, яку з допомогою кількох теслярів, яких ми умовились взяти з собою, можна було б за кілька днів зібрати на острові й спустити на воду.

Я не дуже довго роздумував, бо намагання мого племінника так відповідало моєму нахилові, що ніщо вже не могло затримати мене. З другого боку, по смерті моєї дружини не було кому дбати про мене та відговорювати мене, крім мого доброго друга, вдови. Вона серйозно відраджувала мене від подорожі й радила зважити на мій вік, матеріальну забезпеченість, небезпеки довгочасної подорожі, розпочатої без ніякої потреби, і особливо згадувала про моїх малих дітей. Та все це нітрохи не вплинуло на мене. Я почував непереможне бажання побувати на острові і відповів своїй приятельці, що в моїй думці про подорож було щось незвичайне, а тому залишитися дома було б усе одно, що й опиратись Провидінню. Після цього вона облишила відговорювати мене і навіть почала сама допомагати мені не тільки готуватись до від’їзду, але й улаштовувати мої родинні справи та виховання моїх дітей.

Щоб забезпечити їх, я склав заповіт і помістив свій капітал у певні руки, вживши всіх заходів, щоб дітей моїх не могли скривдити, яка б доля не спіткала мене. Їх виховання я цілком доручив моїй приятельці, призначивши їй достатню нагороду за клопіт. Цього вона цілком заслужила, бо навіть мати не могла б більше дбати про моїх дітей і краще керувати їх вихованням. Вона дожила до мого повернення, а я дожив до того, щоб віддячити їй.

Десь на початку січня 1694 року мій племінник був готовий до відплиття, і я з своїм П’ятницею з’явився на корабель у Даунсі[72] 8 числа. Крім згаданої шлюпки, я взяв з собою значну кількість різних речей, потрібних для моєї колонії, на випадок, якби не знайшов її в доброму стані, бо саме в такому стані вирішив я її покинути.

Насамперед я подбав узяти з собою кількох ремісників, яких думав оселити на острові або, принаймні, примусити їх працювати під час мого перебування там, а далі дати їм на вибір — або залишитись на острові, або вернутись зі мною. Серед них були два теслярі, коваль і один моторний та спритний хлопець, бондар з фаху, але разом з тим майстер в усякому іншому ремеслі. Він умів зробити колесо й ручний млин, був добрий токар і гончар і вмів виробляти геть усе, що тільки можна виробляти з глини та дерева. За це й прозвали ми його «Джек на всі руки».

Крім того, я взяв з собою кравця, який згодився рушити з моїм племінником в Ост-Індію, а потім згодився поїхати з нами на нашу нову плантацію. Виявилось, що він найкорисніша людина не лише в своєму ремеслі, але й у багатьох інших справах. Бо нужда всього навчає.

Вантаж, що я взяв на корабель (скільки можу пригадати, бо я не мав докладного реєстру), складався із значної кількості полотна та тонких англійських тканин на одяг іспанцям, яких я сподівався знайти на острові; всього цього було стільки, щоб вистачило їм на сім років. Рукавичок, капелюхів, чобіт, панчіх і матеріалу на одяг, скільки пригадую, було взято більше, ніж на двісті фунтів стерлінгів. До цього треба додати кілька ліжок, постелей, хатнє рухоме майно, зокрема кухонний посуд, і таке інше. Крім того, я віз із собою на сто фунтів стерлінгів залізних цвяхів, різний інструмент, скоб, петель, гачків та інших потрібних речей, що спали мені тоді на думку.

Я взяв з собою сто запасних мушкетів та рушниць, кілька пістолів, велику кількість набоїв усяких розмірів, три-чотири тонни свинцю і дві мідні гармати. Я не знав, на який строк треба робити запаси і які пригоди можуть трапитись, і тому взяв сто барилець пороху, чимало шабель, тесаків і залізних наконечників для списів та алебард[73]. Я умовив племінника взяти з собою про запас ще дві невеличкі шканцеві гармати[74], крім потрібних для корабля, щоб вивантажити їх на острові і там збудувати форт, який міг би встояти проти всяких ворогів. Спочатку я був цілком певний, що все це буде нам потрібне і що цього навіть буде надто мало, щоб утримати острів у наших руках. Читач побачить далі, що я мав рацію.

Під час цієї подорожі я не зазнав стількох невдач та пригод, як зазнавав звичайно, і тому мені не так часто доведеться переривати оповідання та відвертати увагу читача, якому, мабуть, хочеться якнайшвидше дізнатись про долю моєї колонії. А втім, це плавання відбувалось не без неприємностей, перешкод, противних вітрів та негоди, і подорож тривала довший час, ніж я гадав спочатку. З усіх моїх подорожей я лише під час першої, а саме — гвінейської, щасливо доїхав і вернувся в призначений строк. Я вже почав був думати, що мене переслідує лиха доля і що я народжений на те, щоб на суходолі мені не сиділось, а на морі ніколи не щастило.

Спочатку противні вітри погнали нас на північ, і ми були примушені зайти до Голвея в Ірландії[75], де простояли цілих двадцять два дні. Але тут, принаймні, була одна втіха — надзвичайно дешева провізія. До того ж, тут можна було дістати все, чого тільки забажаєш. За весь час нашої стоянки ми не тільки не витратили нічого з корабельних запасів, а ще й збільшили їх. Тут я купив кілька свиней та двох корів з телятами, яких гадав перевезти на мій острів; але нам довелось зробити інакше.

Ми покинули Ірландію 5 лютого і протягом кількох днів ішли під сприятливим вітром. Приблизно 20 лютого (пригадую, пізно ввечері) помічник капітана, що стояв на вахті, прийшов у каюту і повідомив, що він бачив вогонь і чув гарматний постріл. Не встиг він сказати про це, як прибіг юнга з звісткою, що боцман теж чув постріл. Усі ми кинулись на шканці. Спершу ми не чули нічого, але через кілька хвилин побачили ясне світло й зробили висновок, що має бути велика пожежа. Ми визначили географічне положення корабля й одноголосно вирішили, що в тому напрямі, де показався вогонь — на західно-південний захід — не може бути ніякої землі, навіть на відстані п’ятисот миль. Було ясно, що це горів корабель серед відкритого моря; а оскільки ми чули гарматний постріл, то цей корабель мусив бути недалеко, і ми попрямували туди, де бачили світло. В міру наближення ясна пляма все збільшувалась, хоч через туман ми не могли розглядіти нічого, крім неї. Ми йшли під сприятливим, хоч і не сильним вітром і приблизно через півгодини, коли небо трохи проясніло, виразно побачили, що це горів великий корабель серед відкритого моря.

Я був дуже схвильований цим нещастям, хоч і не знав потерпілих. Я згадав, у якому становищі був сам, коли мене врятував португальський капітан, і подумав, що становище людей на цьому кораблі було б іще гіршим, якби поблизу не було другого судна. Я зараз же наказав зробити п’ять гарматних пострілів з невеличкими інтервалами, сповіщаючи потерпілих, що допомога близько і що вони можуть спробувати врятуватись на шлюпках, бо, хоч ми й бачили полум’я на кораблі, але нас звідти, в нічній темряві, неможливо було помітити.

Ми обмежились поки що тим, що, чекаючи світанку, посувались разом з палаючим кораблем. Аж ось, на превеликий наш жах — хоч цього й треба було сподіватись — розлігся звук вибуху, після чого рештки корабля відразу зникли під водою. Це було жахливе й справді нещасне видовище, бо, як я вирішив, люди з корабля або всі загинули, або кинулися в шлюпки й тепер одчайдушно носяться по океану, невидимі для мого ока, бо навколо була тьма. Але, щоб, по змозі, допомогти потерпілим знайти нас і сповістити їх, що корабель близько, я наказав скрізь, де тільки можна було, повивішувати засвічені ліхтарі й цілу ніч стріляти з гармат.

Близько восьмої години ранку ми в підзорні труби побачили на морі шлюпки: їх було дві. Обидві були повні народу й глибоко сиділи в воді. Ми помітили, що вони гребуть проти вітру, побачивши наш корабель, і докладають усіх зусиль, щоб звернути на себе нашу увагу.

Ми зараз же підняли прапор, почали подавати сигнали, запрошуючи їх до себе, розгорнули нові паруси й попливли їм назустріч. Не минуло й півгодини, як ми порівнялися з ними й прийняли їх до себе на борт. Їх було шістдесят чотири — чоловіків, жінок та дітей.

Ми дізнались, що це було французьке торговельне судно, місткістю триста тонн, яке йшло у Францію з Квебека в Канаді. Капітан докладно розповів нам про нещастя, що спіткало їх корабель. Зайнялось коло корми через необережність рульового. На його крик збіглись матроси і, здавалось, зовсім погасили вогонь, але, як незабаром виявилось, іскри потрапили в таку неприступну частину корабля, що боротися з вогнем не було ніякої змоги. По дошках обшивки полум’я пробралося в трюм, і там уже ніяким способом не можна було припинити його поширення.

Отже, їм не залишилось нічого іншого, як спустити шлюпки. На щастя для тих, хто був на кораблі, шлюпки були досить місткі. У них був баркас, велика шлюпка й маленький, не дуже придатний для них човен, в який вони помістили запаси прісної води та провізії. Сідаючи в шлюпки на такій далекій відстані від землі, вони майже не надіялись на порятунок. Найбільше сподівались вони зустрічі з яким-не-будь судном, що забрало б їх. У них були паруси, весла та компас, і вони думали були пливти до Ньюфаундленда. Вітер, що дув на південно-східний схід, сприяв їм. Провізії та води у них було стільки, що, витрачаючи їх у кількості, потрібній тільки для врятування від голодної смерті, вони могли проіснувати днів дванадцять. А за цей час, якщо не перешкодять буря та противні вітри, капітан сподівався добратись до берегів Ньюфаундленда. Вони гадали також, що за цей час їм удасться піймати трохи риби. Але при цьому їм загрожувало багато небезпек: бурі, що могли перекинути й потопити їх шлюпки; дощі та холод, від яких німіло й застигало тіло; противні вітри, що могли продержати їх так довго в морі, що всі вони загинули б з голоду; взагалі, їх урятування було б чудом.

Капітан із сльозами розповідав мені, як під час наради, коли всі були близькі до відчаю і втратили вже надію, вони раптом, зовсім несподівано, почули гарматний постріл, а слідом за ним ще чотири. Це були ті п’ять гарматних пострілів, що я наказав зробити, коли ми побачили полум’я. Ці постріли оживили надію в їх серцях, і, як я й передбачав, подали їм звістку про недалеке судно, що йшло їм на допомогу.

Почувши постріли, вони зняли щогли й паруси, а тому, що звук було чути з повітреного боку, вирішили чекати до ранку. Не чувши більше пострілів, вони самі почали стріляти з великими інтервалами з мушкетів і зробили три постріли, але вітер відносив звук в інший бік, і ми їх не почули.

Тим приємніше здивовані були ці бідолахи, коли згодом побачили наші вогні і знову почули гарматні постріли; як уже сказано, я наказав стріляти цілу ніч. Це спонукало їх взятись як слід за весла, щоб швидше дійти до нас. Нарешті, на їх велику радість, вони переконались, що ми їх помітили.

Не можна описати різноманітні рухи й захоплення, якими врятовані виявляли свою радість з приводу такого несподіваного визволення з небезпеки. Легко описати і тугу і страх — зітхання, сльози, ридання і одноманітні рухи головою та руками вичерпують усі способи їх прояву; але надмірна радість, захват, радісне здивування виявляються на тисячу ладів. У декого були сльози на очах, інші ридали й стогнали з таким розпачем на обличчі, ніби вони зазнавали найглибшого суму. Дехто бушував і здавався зовсім божевільним. Інші бігали по кораблю, тупаючи ногами або ламаючи руки. Дехто танцював, кілька чоловік співали, інші істерично реготали, багато хто пригнічено мовчав, не спромагаючись вимовити жодного слова. Дехто блював, кілька осіб лежали непритомні. Мало хто хрестився й дякував Богові.

Треба віддати їм справедливість — серед них було багато таких, що виявили потім справжню вдячність, але спочатку почуття радості було в них таке бурхливе, що вони не були спроможні опанувати його — більшість упала в нестяму і якесь своєрідне безумство. І тільки дуже небагато хто лишився спокійним і серйозним у своїй радості.

Почасти це, мабуть, пояснювалось тим, що вони належали до французької нації, яка відзначається, за загальним визнанням, більш мінливим, пристрасним і жвавим темпераментом, бо життєві сили в неї більш рухливі, ніж в інших народів. Я не філософ і не берусь визначати причину цього явища, але до того часу я не бачив нічого подібного. Найбільше наближалась до цих сцен та радісна нестяма, в яку впав мій бідний П’ятниця, коли знайшов у човні свого батька. Трохи нагадував їх також захват капітана та його супутників, яких я виручив, коли негідники-матроси висадили їх на берег; але ні те, ні друге і ніщо, бачене мною досі, не можна було рівняти до того, що діялось тепер.

Треба зауважити також, що це дике захоплення виявлялося в різних формах не тільки в різних осіб. Іноді всі його прояви можна було спостерігати в швидкій зміні в однієї й тієї ж самої особи. Людина, що хвилину тому вперто мовчала й здавалась пригніченою, ніби вона втратила здатність міркувати, раптом починала танцювати й кривлятись, як клоун. Ще хвилина, і вона рвала на собі волосся або роздирала свій одяг і топтала його ногами, як божевільна. Трохи згодом вона починала плакати, їй ставало млосно, вона непритомніла і, якби покинути її без допомоги, то за кілька хвилин вона, напевне, померла б. І так було не з двома, не з десятьма чи двадцятьма, а з більшістю. Скільки пригадую, наш лікар мусив пустити кров, принаймні, тридцятьом урятованим.

Серед них були два священики, один — старий, другий — молодий. І, чудна річ, старий тримався куди гірше.

Ледве ступивши на борт і почувши себе в безпеці, він упав, неначе скошений, без ніяких ознак життя. Наш лікар зараз же вжив належних заходів і єдиний з усіх, що були на кораблі, не вважав його за мертвого. Нарешті він відкрив священикові жилу на руці, розтерши перед тим руку, поки вона не почервоніла, а потім добре її розігрівши. Після цього кров, що спочатку точилась повільно, крапля по краплі, потекла дужче. Хвилини через три старий розплющив очі, а ще через чверть години почав уже говорити; йому стало легше. Невдовзі він почув себе цілком добре. Коли йому спинили кров, він став ходити по палубі, заявляючи, що почуває себе чудово, і ковтнув ліків, що дав йому лікар — одне слово, зовсім очуняв. Та через чверть години його супутники прибігли в каюту лікаря, що саме пускав кров знепритомнілій француженці, і сповістили, що священик зовсім тронувся. Як видно, він лише тепер усвідомив зміну свого становища, і його знову поняло радісне захоплення. Душа його схвилювалась, кров розпалилась, як від пропасниці; здавалось, що він вихопився з самого Бедлама[76]. Лікар не зважився вдруге пустити йому кров у такому стані і дав йому випити чогось заспокійливого та снотворного. Через якийсь час ліки подіяли, і на ранок він прокинувся цілком здоровим та веселим.

Молодший священик, навпаки, поводився куди стриманіше і був справді за приклад того, як має триматись серйозна, добре вихована людина. Ступивши на корабель, він упав ниць і, розпростертий, подякував Богові за своє врятування. Гадаючи, що він непритомний, я, на жаль, недоречно й невчасно підійшов і потурбував його; але він озвався спокійно, подякував мені, сказав, що якраз складав дяку Богові за своє врятування, попросив мене залишити його на кілька хвилин самого й додав, що, склавши дяку Богові, він вважатиме за свій обов’язок подякувати мені ще раз.

Я від щирого серця пожалкував, що завадив йому, і не тільки відійшов від нього, але й іншим сказав, щоб його не турбували. Він пролежав ниць, після того як я відійшов, хвилини зо три, а може й довше, потім підійшов до мене й серйозно та зворушено, з сльозами на очах, почав дякувати мені за те, що я, з Божою допомогою, врятував життя йому та іншим нещасним. Я відповів, що не можу порадити йому подякувати насамперед Богові, бо бачив, як він робив це; я ж виконав лише те, що наказував мені розум та людяність; і я додав, що ми маємо стільки ж причин, як і він, дякувати Богові, якому вгодно було зробити нас знаряддям свого милосердя для стількох його створінь.

Після цього молодий священик пішов до своїх земляків; він старався заспокоїти їх, умовляв, говорив з ними й робив усе, щоб вернути їх до розуму. Де з ким йому пощастило, але інші тимчасово втратили владу над собою.

Я не можу не розповідати цього, бо воно, мабуть, буде на користь тим, у чиї руки потрапить ця книга, і навчить їх керувати бурхливими проявами своїх пристрастей. Якщо надмірна радість може позбавити людину розуму, то до чого ж можуть довести вибухи гніву, злоби та роздратовання? Тоді я зрозумів, як треба стримувати всякі пристрасті, — радість і втіху або жаль і гнів.

Таке чудне поводження наших гостей протягом першого дня було нам трохи неприємне. Та коли вони пішли в приготоване для них приміщення і більшість їх на другий день добре виспались, вони стали здаватись зовсім іншими людьми.

Їм, як виявилось, не бракувало ні гарних манер, ні вміння висловити свою вдячність за зроблену їм послугу. У французів, як відомо, такі таланти — природжені. Їх капітан прийшов до мене з одним із священиків і висловив бажання поговорити зі мною та моїм племінником-капітаном і з’ясувати, що робити далі. Вони сказали, що ми врятували їм життя, і коли вони віддадуть нам усе, що в них є, то й цього буде надто мало. Капітан заявив, що їм пощастило врятувати з полум’я й забрати з собою в шлюпку деяку суму грошей та деякі коштовні речі, і коли ми схочемо, вони готові все це запропонувати нам. Вони хотіли б тільки, щоб ми висадили їх у такому місці, звідки б можна було добратись до Франції.

Мій племінник був не від того, щоб спочатку взяти в них гроші, а тоді вже подумати, що робити з ними далі, але в мене була інша думка: я знав, що значить висідати на берег у чужій країні; якби португальський капітан, підібравши мене в морі, зробив зі мною так само й забрав у мене все за порятунок, то мені самому довелося б померти з голоду або стати в Бразилії таким самим невільником, яким я був у Берберії — з тією лише різницею, що я не був би проданий магометанинові. Бо португалець, як господар, ні трохи не кращий за турка, а іноді буває й гіршим.

Отже, я сказав французькому капітанові, що, коли ми врятували їх із біди, то це був наш обов’язок. Ми такі ж самі люди і бажали б того ж самого для себе, якби опинилися в такій або подібній скруті. Значить, ми зробили лише те, чого сподівалися б від них, якби ми потрапили в їх становище, а вони — в наше. Ми врятували їх від небезпеки, щоб допомогти їм, а не для того, щоб грабувати їх. На мою думку, було б надто жорстоко взяти в них ті дрібниці, які їм пощастило вихопити з вогню, а потім висадити їх і покинути на березі. Це значило б спочатку врятувати, а потім самим же згубити їх: врятувати від води й віддати на голод. Тому я не хотів брати від них нічого. Щодо висадки на берег, то я сказав, що це надзвичайно незручно для нас, бо наше судно йде в Ост-Індію. Хоч ми й значно відхилились на захід від нашого курсу — можливо, що Провидіння направило нас сюди саме для того, щоб урятувати їх — ми все ж таки не можемо змінити ради них нашого маршруту. Мій племінник, капітан корабля, не міг би взяти на себе відповідальність за такий відхил перед особами, що зафрахтували корабель, зобов’язавши його на письмі пливти мимо Бразилії. Все, що я міг обіцяти, — це вибрати такий напрям, де були б шанси зустріти судна, що йдуть із Вест-Індії[77] і змогли б доставити їх в Англію або Францію.

Перша половина пропозиції була така великодушна, що їм залишалось тільки дякувати. Але вони були дуже засмучені — особливо пасажири — тим, що їм доведеться їхати в Ост-Індію. Вони висловили думку, що, відхилившись так далеко на захід, я міг би, принаймні, йти цим курсом до берегів Ньюфаундленда, де ми можемо зустрінути який-не-будь корабель або шлюпку, яка згодиться відвезти їх назад у Канаду, звідки вони виїхали.

Мені здавалось, що це цілком слушне бажання з їх сторони, і тому я був готовий погодитись. Я й сам думав, що везти все це товариство в Ост-Індію було б не лише недозволенною жорстокістю, але й порушило б весь план нашої подорожі, бо вони знищили б весь наш запас. Тому я думав, що за таке відхилення від наміченого курсу, безумовно, викликане непередбаченими обставинами, нас ніхто не осудить і його ні в якому разі не можна вважати за порушення договору. Ні Божі закони, ні закони природи не дозволяли нам відмовитись прийняти до себе на борт людей з двох шлюпок, що опинилися в такому жахливому становищі. І ми не могли ухилитися від обов’язку висадити бідолашних на який-небудь берег. Отже, я згодився відвезти їх у Ньюфаундленд, якщо вітер і погода це дозволять, а якщо ні — перевезти їх на Мартиніку[78] у Вест-Індії.

Зі сходу повівав і далі свіжий вітер, хоч була гарна година; і через те, що вітер дув весь час то з північного, то з південного сходу, ми пропустили не одну нагоду відправити потерпілих у Францію. Ми зустріли кілька суден, що йшли в Європу, в тому числі два французькі з острова Христофора[79]. Але вони так довго боролися з противним вітром, що не могли забрати пасажирів, боячись, що на всіх не вистачить провізії. Ми мусили їхати далі. Приблизно через тиждень ми підійшли до мілин Ньюфаундленда, де висадили французів на барку, яку вони найняли, щоб доставити їх на берег, а потім у Францію, коли їм пощастить запасти провізії. Коли французи почали висідати, молодий священик, про якого я казав, почув, що ми їдемо в Ост-Індію, і попросив взяти його з собою та зсадити на Коромандельському березі[80]. Я погодився, бо надзвичайно полюбив цю людину і, як видно буде далі, не помилився. Крім того, на нашому кораблі залишились чотири матроси, що показали себе дуже годящими хлопцями.

Звідти ми взяли курс на Вест-Індію. Днів двадцять пливли ми на південний схід, часом під невеликим сприятливим вітром, а часом і зовсім без вітру, коли нам вдруге трапилось допомогти людям, що перебували майже в такому ж самому сумному становищі, що й пасажири згорілого французького корабля.

Року 1694, 19 березня, на 27°5’ північної широти, ідучи на південно-східний південь, ми помітили парус і незабаром побачили велике судно, що йшло до нас. Спочатку ми не могли зрозуміти, чого йому треба, але, коли воно наблизилось, ми побачили, що воно втратило грот-щоглу, фок-щоглу й бугшприт[81]. На ознаку лиха воно дало гарматний постріл. Погода була чудова, вітер дув з північно-західної півночі, і нам скоро вдалося вступити з ними в переговори.

Виявилось, що це англійський корабель із Брістоля[82], який вертається додому з острова Барбадос. За кілька днів перед відплиттям, коли він навіть не був ще зовсім готовий, страшний ураган зірвав його з якорів саме тоді, як капітан та боцман були на березі; отож, бувши й так дуже налякана бурею, команда залишилася ще й без досвідчених моряків, здатних повести судно додому. Вони були в морі вже дев’ять тижнів. Після першого урагану їм довелося ще витримати бурю, яка, скільки вони могли гадати, віднесла їх на захід, причому вони втратили три щогли. Вони сподівались пристати до Багамських островів, але їх знову віднесло на південний схід сильним північно-західним вітром, що дув і тепер. Не маючи парусів для керування кораблем — у них залишався тільки нижній парус на грот-щоглі та чотирикутний на запасній фок-щоглі, яку вони поставили, — вони не могли йти проти вітру й намагались тільки потрапити до Канарських островів.

Та найгірше було те, що вони майже помирали з голоду через брак провізії. Хліб та м’ясо у них вийшли вже одинадцять днів тому. Єдиною їх поживою було трохи води та з півбарила борошна. Крім того, у них було багато цукру. Цукерки, що були в них спочатку, вони поїли. Було в них іще сім барил рому.

На кораблі була жінка з сином-юнаком та служницею. Вони були пасажири і, гадаючи, що корабель готовий до відплиття, сіли на нього напередодні урагану. Своїх харчів у них не було, і вони опинилися в становищі ще гіршому, ніж решта, бо екіпаж, доведений до такої крайності, не виявляв, певна річ, ніякого співчуття до бідних пасажирів. Важко навіть описати їх жахливе становище.

Я б, може, й не дізнався про це, якби не моя допитливість. Скориставшися з гарної погоди та з того, що вітер стих, я сам поїхав на корабель. Молодший помічник капітана, що командував судном, вийшов до нас і повідомив, що у великій каюті є в них три пасажири, становище яких мало бути дуже сумним.

— Я гадаю навіть, — додав він, — що вони померли. Останні два дні їх зовсім не чути, а мені було страшно піти дізнатись про них, бо однаково нічим було їм допомогти.

Ми зараз же вирішили виділити для них скільки можна харчів із наших запасів. Ми з племінником настільки змінили вже курс, що не відмовилися б наділити їх провізією навіть тоді, якби нам для поповнення запасів довелось пристати до Віргінії або іншої частини американського берега. Виявилось, проте, що в цьому не було потреби.

Тепер зголоднілим подорожникам загрожувала нова небезпека — вони боялись, що разом з’їдять надто багато навіть із тієї кількості їжі, що ми їм дали. Помічник капітана, що взяв на себе командування судном, привіз із собою в шлюпці шість чоловік. Ці нещасні скидались на кістяки й так виснажились, що ледве стояли на ногах. За його словами, він ділився з своєю командою всім і їв нітрохи не більше за інших.

Я порадив йому їсти помірно, але дав йому м’яса. Він з’їв шматків зо три й зараз же почув себе негаразд. Він спинився на хвилину, а тим часом наш лікар взяв бульйону, додав туди ще чогось і сказав, що це буде йому і їжею, і ліками. І справді, коли помічник випив бульйону, йому полегшало. Тим часом я наказав, щоб дали поїсти й матросам. Бідолашні скорше жерли, ніж їли. Вони були страшенно голодні й зовсім не могли володіти собою. Двоє з них накинулись на їжу так пожадливо, що другого ранку мало не заплатили за це своїм життям.

Вигляд цих бідолах дуже зворушив мене й нагадав про жахливе становище, в якому я сам був колись, потрапивши на острів, де в мене не було ні їжі, ні надії роздобути її. Не кажу вже про те, що я тоді весь час боявся, як би мене самого не з’їли хижі звірі. Проте, поки помічник капітана розповідав мені про жахливе становище корабельної команди, у мене не виходило з голови його повідомлення про трьох пасажирів у великій каюті — мати з сином та служниця, — про яких він не мав жодних відомостей уже два чи три дні і яких, за власним його визнанням, вони покинули напризволяще, дійшовши й самі до крайності. З його слів я зрозумів, що цим пасажирам зовсім перестали давати їсти і що тепер вони, напевне, лежать мертві на підлозі каюти.

Нагодувавши помічника, якого ми називали капітаном, я не забув і про голодний екіпаж, що залишився на судні. Я наказав своєму помічникові взяти з собою дванадцять матросів, сісти на мою власну шлюпку й відвезти їм мішок хліба та чотири-п’ять кусків м’яса. Наш лікар наказав зварити м’ясо, приїхавши на судно, стежити, щоб вони не з’їли його сирим або не витягли з казана, поки воно буде варитись, а тоді роздати його невеликими шматочками і не все відразу. Його завбачливість врятувала людей, яких інакше могла б погубити їжа, дана їм для врятування їх життя.

Разом з тим я наказав своєму помічникові зайти до великої каюти й довідатись, у якому становищі перебувають бідні пасажири, і, коли вони ще живі, потурбуватись про них і подати їм потрібну допомогу. Лікар дав йому великий глечик з бульйоном, приготованим так само, як і для помічника капітана, і не мав сумніву, що це підживить знесилених.

Я не задовольнився цим. Як я казав уже, мені хотілось особисто побачити картину нещастя; я знав, що на кораблі вона стане перед моїми очима яскравіше, ніж у переказах про неї. Я взяв з собою капітана, як ми його звали, і поїхав на його шлюпці до корабля.

На кораблі я застав страшенну метушню, майже бунт: люди намагались витягти м’ясо з казана раніше, ніж воно було готове. Та мій помічник приставив сильну варту коло дверей кухні, і люди, яких він поставив, спробувавши спочатку умовити голодних, стримували їх тепер силою. Він сказав також кинути в казан сухарів і, коли вони розм’якли в м’ясному наварі, почав роздавати їх по одному, щоб зменшити муку чекання. Він заявив, що для їхньої ж власної користі він зобов’язаний давати їм лише потроху. Але все це було марно, і коли б я сам не приїхав на судно в супроводі їх капітана та офіцерів і не заспокоїв їх ласкавими словами й загрозами, вони, мабуть, вдерлися б до кухні силою й повитягали б м’ясо з казана, бо на голодний шлунок слова впливають мало. Та ми таки заспокоїли їх і почали обережно годувати потроху, а згодом дали їм більше. Зрештою, ми наповнили їм шлунки, і все кінчилось добре.

Бідолашні пасажири в каюті страждали інакше й багато гірше, ніж решта. Бо екіпаж, маючи сам дуже мало провізії, спочатку тримав їх впроголодь, а наприкінці й зовсім перестав думати про них, так що останні шість-сім днів вони залишались зовсім без їжі, а багато днів перед тим їли дуже мало.

Бідна мати, — за словами помічника, жінка дуже розсудлива й доброго роду, — віддала все, що могла, синові і нарешті цілком знесиліла. Коли в каюту ввійшов помічник капітана, вона сиділа, зігнувшись, на підлозі між двома міцно прив’язаними стільцями, її голова безпомічно звисала вниз, як у мерця, хоч вона була ще жива. Мій помічник старався відживити й підбадьорити її і з ложки влив їй у рот трохи бульйону. Вона розкрила губи й поворушила рукою, але не могла говорити. Проте вона розуміла все, що він говорив, намагалась жестами пояснити йому, що допомогти їй уже не можна, і одночасно показувала на сина, ніби прохаючи подбати про нього.

Проте помічник капітана, дуже зворушений цим видовищем, старався влити їй у рот бульйону і, як казав, влив-таки дві-три ложки, хоч я не знаю, чи певен він був цього. Та було вже надто пізно, і вона померла тієї ж ночі.

Син, урятований ціною життя своєї відданої матері, був у трохи кращому стані. Він лежав, простягтись на ліжку, і ледве подавав ознаки життя. В роті в нього був шматок старої рукавички, значну частину якої він зжував і з’їв. Тільки молодість і здоров’я врятували його. Моєму помічникові пощастило примусити його проковтнути кілька ложок бульйону, і тоді він потроху почав відживати. А коли трохи згодом йому дали ще три ложки, він почув себе дуже погано й зблював.

Після цього довелось подбати й про бідну служницю. Вона лежала на підлозі поруч своєї господині, ніби в апоплексії. Руки й ноги її були покорчені, однією рукою вона конвульсивно вхопилась за ніжку стільця й так цупко стискувала її, що нам тільки з великими труднощами вдалось розчепити її пальці. Друга рука лежала у неї на голові, а ногами вона впиралася в ніжку стола. Одне слово, здавалось, що вона конає й скоро помре, а проте, і вона була ще жива.

Бідолашна не тільки вмирала з голоду й була пригнічена думкою про смерть, але, як після розповідали мені матроси, тужила по своїй господині, яку вона дуже любила і яка протягом двох чи трьох днів повільно вмирала перед її очима.

Ми не знали, що робити з бідною дівчиною. Коли наш лікар, дуже тямуща й досвідчена людина, вернув її до притомності, йому довелось дбати й про те, щоб вернути їй розум, бо ще довго вона дуже мало чим різнилась від божевільної.

Той, хто читатиме це оповідання, мусить узяти до уваги, що зустрічі на морі не подібні до зустрічей на суходолі, де іншого разу люди гостюють на одному місці тиждень і два. Наше завдання було допомогти потерпілим, а не гаяти з ними час, і хоч вони й погоджувались узяти той самий курс, як і наш, проте ми не могли йти вкупі з кораблем, позбавленим щогл. Їх капітан просив нас допомогти йому поставити грот-щоглу, і ми забарились на три-чотири дні, дали йому п’ять бочок м’яса, бочку свинини, два мішки сухарів і відповідну кількість гороху, борошна та іншого їстівного по своїй змозі, а взяли натомість три барила цукру, трохи рому й кілька золотих монет. Після цього ми покинули той корабель, взявши до себе, з їх наполегливого прохання, юнака та служницю з усім їх багажем.

Юнакові було років сімнадцять. Це був вродливий, добре вихований, скромний і розумний хлопець. Смерть матері його дуже вразила; до того ж, здається, всього кілька місяців тому він утратив батька на Барбадосі. Він просив лікаря умовити мене взяти його з корабля, де він був і де жорстокосердя матросів убило його матір. І справді, ці люди були її пасивними вбивцями, бо мали змогу виділити безпорадній вдові невеличку кількість провізії, якої вистачило б на те, щоб підтримати її життя. Але голод не визнає ні рідні, ні дружби, ні справедливості, ні права, а тому не має ні сумління, ні співчуття.

Лікар сказав юнакові, куди ми пливемо, і пояснив, що, коли він поїде з нами, ми завеземо його далеко від друзів, і він може опинитись у становищі нітрохи не кращому за те, в якому ми його найшли, тобто знову голодувати. Хлопець відповів, що йому однаково, куди їхати, аби позбутись тих жахливих людей; що капітан (він мав на увазі мене, бо не знав про мого племінника) врятував йому життя і, напевне, не зробить йому зла. Щодо служниці, то він був певен, що вона буде дуже вдячна за визволення, куди б ми її не повезли. Лікар переказав мені все це з таким співчуттям до хлопчика, що я згодився забрати до себе на корабель їх обох з усім їхнім майном, крім одинадцяти барил цукру, яких не можна було перевезти. Оскільки юнак мав вантажні документи на них, то я примусив капітана підписати зобов’язання, приїхавши в Брістоль, піти до містера Роджерса, тамтешнього купця, родича юнакові, і передати йому від мене лист та все майно, що належало бідній вдові. Не думаю, щоб він виконав це, бо про прибуття корабля до Брістоля я не міг дістати ніяких відомостей. Він, напевне, загинув десь в океані, бо перебував у такому жалюгідному стані й був так далеко від землі, що перша ж буря мусила, на мою думку, потопити його. Ще перед нашою зустріччю він дав течу й мав значні пошкодження в підводній частині.

Я був тепер на 19°32’ північної широти. Досі наша подорож щодо погоди була не зовсім погана, хоч спочатку дув противний вітер. Не буду втомлювати читача переліком дрібних змін вітру, погоди, течії і т. ін. протягом решти нашої подорожі, а, скорочуючи своє оповідання на користь дальшої його частини, скажу лише, що я вернувся до свого старого житла — на острів — року 1695, 10 квітня. Треба було витратити багато праці, щоб знайти його. Першого разу я під’їхав до нього з південно-східного боку, бо плив із Бразилії. А тепер, опинившись між островом та континентом і не маючи під рукою ні карти берега, ні будь-яких ознак на березі, я не впізнав його, коли побачив. В усякому разі, я не був певен, що це він.

Ми довго блукали, висідали на кількох островах в гирлі Оріноко, але ці острови не мали нічого спільного з моїм. Я тільки тепер переконався в своїй дивній помилці — бо земля, бачена мною з острова, була не континент, а якийсь довгий острів або, вірніше, низка островів, що тяглись від одного до другого краю широкого гирла цієї великої ріки. Отже, і дикуни, що приїздили на мій острів, були, власне, не караїби, а остров’яни та інші подібні до них дикуни, що жили трохи ближче від нас, ніж інші.

Коротко кажучи, я марно відвідав кілька островів. Деякі з них були заселені, інші безлюдні. На одному я зустрів кількох іспанців і думав, що вони живуть тут, але, поговоривши з ними, довідався, що в них недалеко стоїть шлюпка і що вони приїхали сюди добувати сіль та, якщо буде змога, дістати кілька перлових черепашок з острова Тринідад, що лежить далі на північ, між десятим і одинадцятим градусами північної широти.

Таким чином, наближаючись то до одного, то до другого острова, то на кораблі, то на французькій шлюпці (ми визнали її за дуже зручну й залишили в себе за згодою французів), я нарешті потрапив на південний берег свого острова й зараз же впізнав місцевість. Тоді я поставив наше судно на якір проти тієї бухточки, коло якої було моє колишнє житло.

Побачивши його, я зараз же покликав П’ятницю й спитав його, чи впізнає він, де ми. Він озирнувся навколо, заплескав у долоні й закричав, показуючи рукою на наше старе житло:

— О, так! Там! О, так! Там!

Він танцював і скакав від радості, як божевільний, і мало не кинувся у воду, щоб пливти до берега; я ледве стримав його.

— Ну, що, П’ятнице? — спитав я. — Як ти думаєш, знайдемо ми там кого-небудь чи ні? Побачимо ми твого батька? Як тобі здається?

П’ятниця довго мовчав, як пень, але, коли я згадав про його батька, на обличчі в бідолашного змалювався сум, і я побачив, як з очей у нього потекли рясні сльози.

— В чому справа, П’ятнице? — спитав я. — Може, тебе тривожить думка, чи ти побачиш свого батька?

— Ні, ні, — відповів він, хитаючи головою, — мій не бачити його більше; ніколи більше не бачити.

— Чому, П’ятнице? Звідки ти це знаєш?

— О, ні! О, ні! Він давно помер, давно помер; він дуже стара людина.

— Годі тобі, годі, П’ятнице! Ти не можеш знати цього. Ну, як ти гадаєш, інших ми побачимо?

У П’ятниці очі були, мабуть, кращі за мої, бо він зараз же показав рукою на горбок, що здіймався над моїм старим житлом, хоч ми й були за півмилі від нього, і закричав:

— Мій бачить! Мій бачить! Так, так! Мій бачить багато людей там — і там!

Я почав дивитись, але нікого не міг побачити, навіть у підзорну трубу, — мабуть, тому, що направляв її не туди, куди слід. П’ятниця, як я дізнався другого дня, мав рацію: на вершку горбка справді стояло чоловік п’ять-шість, і вони дивились на корабель, не знаючи, чий він і що про нього думати.

Як тільки П’ятниця сказав мені, що бачить на березі людей, я наказав викинути англійський прапор і дати три постріли на ознаку того, що ми друзі. За чверть години над краєм бухти знявся димок. Тоді я негайно наказав спустити шлюпку, взяв із собою П’ятницю і, викинувши білий прапор, прапор миру, рушив прямо до берега. Крім того, я взяв із собою ще й молодого священика. Я розповів йому всю історію свого життя на острові і взагалі все про себе й про тих, кого покинув там, і йому дуже хотілось поїхати зі мною. З нами було ще шістнадцять добре озброєних людей, на той випадок, якби ми знайшли на острові нових і незнайомих мешканців. Але пускати в діло зброю нам не довелось.

Був приплив, що якраз досяг майже найвищого свого рівня. Ми під’їхали близько до берега, а звідти ввійшли на веслах у бухту. Перший, кого я побачив на березі, був той іспанець, якому я врятував життя. Я зараз же впізнав його. З виду він нітрохи не змінився, а його одяг я опишу пізніше. Спочатку я не хотів нікого брати з собою на берег, але П’ятницю не можна було втримати в шлюпці; це віддане створіння ще здалека впізнало свого батька, що відбився від іспанця так далеко, що я зовсім його не помітив. Коли б я не взяв з собою свого бідного слуги, він стрибнув би у воду й поплив би. Не встигли ми ступити на берег, як П’ятниця, наче стріла, пущена з лука, понісся назустріч батькові. Найстійкіша людина не могла б стримати сльози, бачачи бурхливу радість цього бідолахи під час його зустрічі з батьком. Він обнімав його, цілував, гладив по обличчю, потім узяв на руки, посадив на дерево й сам ліг коло нього. Трохи згодом він підвівся й майже чверть години дивився на нього, як дивляться на чудну картину, побачену вперше; далі він знову лягав на землю, гладив батькові ноги й цілував їх, знову підводився й дивився на нього. Можна було подумати, що його зачарували. Не можна було стримати сміх другого дня вранці, коли він став виявляти свою радість уже інакше: кілька годин підряд він ходив по берегу разом з батьком, ведучи його під руку, так, ніби той був якась пані; щохвилини бігав він до шлюпки, щоб принести що-небудь старому — грудку цукру, чарку горілки, сухар тощо. Потім він почав безумствувати новим способом: посадив старого на землю й став танцювати навколо нього, весь час дико жестикулюючи та приймаючи найрізноманітніші пози. При цьому він не переставав говорити, розважаючи батька оповіданнями про свої подорожі й про те, що з ним трапилось під час цих подорожей. Коли б християни мали таку синівську прихильність до своїх батьків, мабуть, можна було б обійтись без п’ятої заповіді.

Та це відступ; вернусь до нашої висадки на берег. Марна річ описувати всі церемонії, влаштовані для мене іспанцями, і всю ту чемність, з якою вони вітали мене. Перший іспанець, мій добрий знайомий, якому я колись урятував життя, підійшов до самої шлюпки в супроводі другого з білим прапором у руці. Але він не впізнав мене; йому навіть не спадало на думку, що це повернувся я, поки я не заговорив з ним:

— Сеньйоре, — сказав я португальською мовою, — ви не впізнаєте мене?

На це він не відповів ні слова, а, віддавши свій мушкет товаришеві, широко розкрив обійми і, промовивши щось іспанською мовою, чого я не розслухав як слід, обняв мене й сказав, що не може простити собі, як це він не впізнав відразу мого обличчя, як обличчя ангела, посланого з неба врятувати йому життя. Він наговорив ще багато гарних слів, як уміють робити це всі добре виховані іспанці, потім, покликавши до себе свого супутника, наказав йому піти та гукнути товаришів. Після цього він запитав, чи не буде моєї ласки пройти до мого старого житла, знову вступити у володіння моїм домом і, до речі, подивитись, які незначні там зроблено поліпшення. Я пішов за ними, але не міг знайти місця, де стояло моє житло, ніби я тут зроду не був. Тут насадили стільки дерев і так густо, а за десять років вони так розрослись, що до дому можна було продертись лише покрученими, глухими стежками, відомими тільки тим, хто їх проклав.

Я спитав, що примусило їх перетворити житло на фортецю? Він відповів, що коли я дізнаюсь, як жилось їм на острові спочатку, особливо після того, як вони мали нещастя переконатись, що я їх покинув, то я й сам, мабуть, погоджусь, що зробити так було необхідно. Він говорив, що не міг не радіти моєму щастю, довідавшись про мій щасливий від’їзд та ще й на гарному судні, і що в нього не раз з’являлось передчуття, що рано чи пізно він знову побачиться зі мною, але ніколи зроду він не був такий здивований і засмучений, як тоді, коли, вернувшись на острів, не знайшов мене.

Щодо трьох варварів (як він називав їх), що зостались на острові, то добре, що їх було так мало. Він обіцяв розповісти мені згодом цілу історію про них і говорив, що навіть з дикунами іспанцям жилось краще.

— Коли б у них було більше сили, ми всі давно б уже були в чистилищі, — сказав він і перехрестився. — Як я сподіваюсь, сер, вам не буде неприємно, коли я розповім вам, як ми, щоб урятувати своє життя, мусили роззброїти й підкорити цих людей, що, бувши нашими господарями, хотіли стати ще й нашими вбивцями.

Я відповів, що й сам дуже боявся цього, залишаючи їх тут і, коли я покидав острів, ніщо не засмучувало мене так, як те, що іспанці не вернулись своєчасно, і я не міг, так би мовити, ввести їх у володіння островом та підкорити їм англійських матросів, як вони того заслужували. Коли ж вони самі підкорили їх, то я можу лише радіти і, напевне, не засуджу їх, бо знаю, які це погані люди — свавільні, вперті й здатні на всяке паскудство.

Поки я говорив це, посланець вернувся разом з одинадцятьма чоловіками. З їх жалюгідного вигляду не можна було сказати, до якої національності вони належать, але мій іспанець пояснив становище і для них, і для мене. Передусім він обернувся до мене і, показуючи на них, сказав:

— Це, сер, деякі з сеньйорів, що завдячують вам своїм життям.

Потім він обернувся до них і, показуючи на мене, пояснив їм, хто я такий. Після цього всі вони один по одному почали підходити до мене з такими церемоніями, ніби були не звичайні матроси, а значні дворяни або посли, а я — не така сама людина, як вони, а монарх або великий завойовник. Вони були надзвичайно чемні та люб’язні зі мною, але в їх ввічливості була й мужня та велична серйозність, яка дуже їм личила. Коротко кажучи, їх манери були настільки вишуканіші за мої, що я просто не знав, як приймати їх люб’язності, а тим більше — як відповідати на них.

Історія їх прибуття на острів та господарювання на ньому після мого від’їзду така цікава, стільки в ній подій, добре зрозумілих тим, хто читав уже першу частину мого оповідання, і стільки подробиць, зв’язаних з описом мого власного життя на острові, що я можу лише з приємністю рекомендувати це увазі тих, хто прийде після мене.

Я не буду більш утрудняти читача, оповідаючи в першій особі й десять тисяч разів повторюючи: «я кажу» та «він каже», або «він мені сказав» та «я йому сказав» і т. ін. Постараюсь викласти факти історично, як вони склалися в моїй пам’яті з оповідань іспанців та з моїх власних спостережень.

Щоб зробити це, по змозі, стисло й зрозуміло, мушу вернутись назад і нагадати про обставини, в яких я покинув свій острів і в яких перебували ті, про кого я казатиму. Насамперед треба повторити, що я сам послав на континент іспанця та батька П’ятниці, врятованих мною від рук дикунів. Виряджаючи їх на великому човні за товаришами іспанця, я гадав урятувати й тих від такої ж самої, а може, й жахливішої смерті, яка загрожувала їм, допомогти їм і порадитись укупі про майбутнє, — чи не знайдемо якогось способу визволитись.

Посилаючи їх туди, я не мав ніяких підстав сподіватись власного свого визволення або, принаймні, таких підстав було не більше, ніж протягом останніх двадцятьох років: особливо не міг я передбачати того, що сталось, а саме, що до берега підійде англійський корабель і забере мене з собою. Для іспанців, певна річ, великою несподіванкою було не лише довідатись про мій від’їзд, але й знайти трьох незнайомих людей коло мого майна, що мало перейти до іспанців.

Щоб почати з того, на чому я спинився, я насамперед розпитав іспанця про подробиці його подорожі з земляками та поворот на острів. Він відповів, що тут, правду кажучи, немає про що розповідати, що нічого особливого з ним дорогою не трапилось; що погода весь час була тиха, море спокійне; що земляки його, певна річ, страшенно зраділи, побачивши його (він, як видно, був у них за старшого, бо капітан судна, на якому вони зазнали аварії, незадовго перед тим помер). Їх радість і подив, коли вони побачили його, збільшилися ще й тому, що вони, знаючи, як він потрапив до дикунів, були певні, що ті його з’їдять, як з’їли вже інших полонених. А коли він розказав їм історію свого визволення і пояснив, що приїхав за ними, вони, за його словами, були вражені не менше, ніж брати Йосифа, коли той відкрився їм і сказав, як шанують його при дворі фараона[83]. Тільки коли він показав їм свою зброю, порох, кулі та провізію, що привіз їм для поворотної подорожі, вони прийшли до пам’яті і, виявивши свою радість з приводу такого несподіваного визволення, почали збиратися в путь.

Спочатку треба було роздобути човни. Тут довелось уже забути про чесність і хитрощами видурити в дружніх дикунів пару великих човнів або пірог, ніби для того, щоб поїхати по рибу або просто на прогулянку.

На цих пірогах вони виїхали другого ж ранку, бо збори в них були короткі: вони не мали ніяких речей — ні одягу, ні харчів, нічого, крім того, що було на них, та невеличкого запасу коріння, з якого вони готували собі хліб.

Всього вони проїздили три тижні. За цей час, на лихо їм, мені випала нагода виїхати, як я вже казав у своєму місці, і покинути острів, залишивши на ньому трьох найодчайдушніших негідників, з якими тільки може зустрітись людина, — свавільних, нахабних, неприємних в усіх відношеннях — що, певна річ, було великим горем та розчаруванням для іспанців.

В одному лише ці негідники повелись чесно: коли іспанці приїхали на острів, вони дали їм мій лист, дали провізії і всього потрібного, тобто зробили все за моїм наказом. Вони передали їм також довгий список моїх вказівок — як пекти хліб, як доглядати ручних кіз, як сіяти та збирати хліб, як ходити за виноградом, випалювати горщики, — одне слово, як робити все, що я робив на острові і чого я сам поступово навчився. Все це я докладно написав і наказав віддати іспанцям, бо двоє з них непогано знали англійську мову. Матроси, яких я покинув на березі, виконали мій наказ і взагалі ні в чому не відмовляли іспанцям, бо спочатку жили з ними мирно. Вони пустили іспанців у печеру, де оселились і вони самі. Старший іспанець, що встиг уже придивитись, як я працював та господарював, завідував усіма справами разом з батьком П’ятниці; англійці ж нічого не робили, а тільки вештались по острову, стріляли папуг та ловили черепах, а коли вертались додому на ніч, знаходили вечерю, що наготували їм іспанці.

Останні задовольнилися б і цим, якби ті не чіпали їх і не заважали їм працювати. Та у негідників і на це не вистачило терпіння, і вони почали поводитись, як собака в яслах: і сам не гам, і другому не дам. Спочатку непорозуміння були незначні, і про них не варто згадувати; але нарешті англійці оголосили іспанцям одверту війну з неймовірною зухвалістю та нахабством, без будь-якої причини або виклику з їх сторони, наперекір природі й навіть здоровому розумові. І хоч першими розповіли мені про це іспанці, тобто ніби потерпіла сторона, але, коли я допитав самих англійців, вони не могли спростувати жодного слова.

Та перше ніж перейти до подробиць, я мушу заповнити прогалину в моєму попередньому оповіданні. Я забув сказати, що саме тоді, коли ми піднімали якір, щоб відпливти від острова, на нашому судні знялась сварка, знялась за дурницю, але я боявся, щоб вона не призвела до нового бунту. І справді, припинилась вона лише тоді, як капітан, набравшись духу й покликавши нас на допомогу, своїми руками розвів тих, що бились, і двох головних винуватців наказав закувати в кайдани. А через те, що й під час першого бунту вони грали видатну роль, і тепер теж були щедрі на загрози, він сказав їм, що так у кайданах довезе їх до Англії, а там віддасть їх на шибеницю за бунт та спробу втекти з кораблем.

Ця загроза, видно, налякала всю команду, хоч капітан і не мав цього на увазі. Дехто з них забив решті в голову, що капітан тільки улещує їх ласкавими словами, а як тільки вони зайдуть до першого ж англійського порту, то вирядить їх усіх у в’язницю і передасть судові.

Про це дізнався й сказав нам помічник капітана, і тоді мене запросили, як особу, яку всі люди досі мали за визначну, зійти разом з помічником капітана вниз і заспокоїти людей, запевнивши їх, що коли решту подорожі вони поводитимуться як слід, всі їх учинки будуть прощені й забуті. Я пішов і, коли поручився їм своєю честю, що все буде так, як я сказав, вони заспокоїлись. Ще більше заспокоїлись вони, коли я наказав звільнити й простити двох покараних матросів.

Через цей бунт нам довелось простояти ніч на якорі. Вітер ущух, а другого ранку виявилось, що двоє прощених людей украли кожен собі по мушкету та дещо з зброї (скільки вони мали набоїв та пороху, ми не знали), захопили капітанський, не піднятий ще на судно човен і втекли з ним на берег до своїх злочинців-побратимів.

Як тільки ми помітили це, я наказав послати на берег баркас з дванадцятьма матросами та помічником капітана, щоб розшукати бунтарів. Але вони не знайшли ні їх, ні перших трьох людей. Ясна річ, побачивши баркас, що підпливав, усі вони втекли в ліси. Помічник капітана хотів був за їх шахрайство потоптати їм усі засіви, спалити житло та запас харчів і залишити їх без усього та, не маючи на це вповноваження, не зважився діяти на свій страх, залишив усе, як було, і вернувся на корабель, привівши назад і згаданий човен.

З цими двома людей на березі стало п’ятеро. Перші три негідники, як виявилось, були ще гірші, ніж ці. Проживши вкупі з земляками днів зо два, вони вигнали їх, заявили, що не хочуть мати з ними нічого спільного і лишили їх викручуватись, як самі знають. Довго ці бідолахи не могли умовити їх поділитися з ними хоч їжею, а іспанці тоді ще не прибули.

Коли іспанці приїхали на острів, справа якось трохи впорядкувалась. Іспанці почали умовляти трьох англійців прийняти до себе земляків, щоб, як вони говорили, жити всім однією сім’єю, але ті й слухати про це не хотіли. Бідним двом хлопцям довелось жити самим і на власному досвіді переконатись, що тільки праця та ретельність можуть поліпшити їх життя. Вони розкинули свої намети на північному березі острова, ближче до заходу, щоб не підпадати небезпеці з боку дикунів, які звичайно висідали на східному березі.

Там вони збудували собі дві хижки: в одній жили самі, а друга була їм за комору. Іспанці дали їм зерна для засіву й поділилися з ними горохом із залишеного мною запасу. Отже, вони скопали клаптик землі, засіяли його, обгородили на зразок мого і стали жити непогано. Перших жнив не треба було довго чекати і, хоч вони для початку засіяли невеличкий клаптик землі — бо й часу мали небагато — все ж таки того, що вони зібрали, вистачило їм, щоб прохарчуватись до нового врожаю. До того ж один із них був на кораблі помічником кухаря і, як виявилось, добре готував супи, пудинги та різні інші страви з рису, молока й тієї невеликої кількості м’яса, що була у них.

Так жили вони в своєму невеличкому достаткові, аж поки троє бездушних негідників не прийшли до них і, глузуючи, на розвагу собі та щоб образити їх, почали хвалитись, що острів належить їм, бо губернатор (тобто я) віддав його їм у володіння, що ніхто, крім них, не має права на землю і, значить, не може будувати на ній, не платячи за це оренди.

Ті двоє, взявши спочатку це за жарт, запросили їх зайти посидіти, подивитись, які чудові доми вони собі побудували, і сказати, скільки за них треба платити. Один із господарів жартома сказав, що, коли вони вважають себе за землевласників і хочуть здавати в оренду свою землю, то він сподівається, що вони, за прикладом усіх землевласників, погодяться здати цей клапоть у довгострокову оренду, зважаючи на зроблені поліпшення. Він запропонував їм також піти до нотаря й скласти контракт. Тоді один із тих, що прийшли, з лайкою та прокляттями заявив, що зовсім не жартує і зараз же доведе це. Поблизу, в затишному місці, у бідолашних був розкладений вогонь, щоб зготувати їжу. Негідник побіг туди, вихопив головешку й почав тулити її до стіни хижки. Дерево, певна річ, зайнялось, і через кілька хвилин уся хижка спопеліла б, якби один із господарів не відштовхнув ворога і не затоптав вогню, що йому вдалось зробити з чималими труднощами.

Негідник так розгнівався на свого чесного земляка, який відштовхнув його, що кинувся на нього з кілком, вихопленим з огорожі, і коли б той не встиг зручно уникнути вдару й не сховався в хижу, то був би відразу забитий. Його товариш, бачачи, яка небезпека загрожує їм обом, увійшов за ним, і через хвилину обидва вони вийшли з хижі вже з мушкетами в руках. Той англієць, на якого незваний гість кинувся з кілком, ударом приклада збив з ніг свого напасника, раніше ніж двоє перших прибігли до нього на допомогу; а коли ті підбігли, вони обернули мушкети проти них і порадили їм триматись трохи далі.

Ті теж мали з собою вогневу зброю; але один із тих чесних хлопців, сміливіший за свого товариша й доведений до відчаю небезпекою, крикнув їм, що коли вони поворухнуться, то зараз же загинуть, і сміливо скомандував їм скласти зброю. Ті, щоправда, зброї не склали, але, бачачи його рішучість, вступили з ним у переговори й погодились піти геть, забравши з собою пораненого товариша, який, видимо, дуже потерпів від удару. В усякому разі, скривджені зробили велику помилку, не скориставшися з свого становища і не роззброївши своїх напасників. Вони мусили відібрати у них зброю, — це було зовсім легко зробити, — а тоді піти до іспанців і розказати, як ці негідники повелися з ними. А тепер ті троє думали тільки про помсту і щодня натякали їм про це.

Не буду обтяжувати свого оповідання переліком різних дрібних капостей, які вони робили своїм землякам. Витоптали, наприклад, їх засіви, застрелили трьох козенят та козу, приручену бідолахами, щоб мати від неї молоко; взагалі докучали їм усяким способом і вдень, і вночі, і довели їх до такого відчаю, що ті вирішили при першій же нагоді одверто атакувати напасників, хоч їх було всього двоє, а тих троє. Для цього вони вирішили піти до фортеці, тобто до мого колишнього житла, де негідники жили разом з іспанцями, і викликати їх на чесний бій, а іспанців попросити бути присутніми при цьому й стежити, щоб бій справді був чесний. Прийшли вони туди вранці, ще вдосвіта, і почали гукати англійців на ім’я, а коли відгукнувся іспанець, сказали йому, що хочуть поговорити з своїми земляками.

Трапилося так, що напередодні двоє іспанців, бувши в лісі, зустрілись з одним із цих англійців, яких я, на відміну від тих негідників, називаю чесними хлопцями. Він почав гірко скаржитись на варварське поводження з ними своїх земляків, розказав, як вони знищили їх плантацію, витоптали весь їх хліб, зрощений з такими труднощами, вбили козу та трьох козенят, і додав, що, коли іспанці не допоможуть їм знову, то їм доведеться померти з голоду. Вернувшись додому, один із цих іспанців за вечерею почав ввічливо й пристойно докоряти англійцям і спитав, як вони можуть бути такими жорстокими до земляків, лагідних і смирних людей, що так багато працювали на своїй землі, так добре обробили її і живуть тільки своєю працею.

Один із англійців гостро відповів:

— Їм тут немає чого робити. Вони без дозволу висіли на берег, а тому не будуть тут ні сіяти, ні будувати. Це не їхня земля.

— Дозвольте, сеньйоре інглес, — спокійно сказав іспанець, — не повинні ж вони вмирати з голоду?

— Нехай собі подихають, а будувати та сіяти тут ми їм не дозволимо! — відрізав англієць, як справжній грубіян-матрос.

— Але що ж їм у такому разі робити, сеньйоре?

— Як, що робити?.. Працювати! — скрикнув другий негідник. — Нехай вони служать нам, працюють на нас.

— Як можете ви сподіватись цього від них? Вони ж не раби, куплені за ваші гроші, і ви не маєте права примушувати їх служити вам.

— Острів наш, — сказав англієць, — бо губернатор нам його віддав, і ніхто тут не сміє порядкувати, крім нас самих. — І він заприсягся Творцем, що коли його земляки поставлять собі нові хати, то вони й ті спалять, щоб вони не будували на їхній землі.

— Але дозвольте, сеньйоре, — почали іспанці, — якщо так міркувати, то, виходить, що й ми повинні служити вам.

— Певна річ; так воно й буде, поки ми зовсім не здихаємось вас, — сказав англієць і для більшої переконливості вкинув ще два-три круті слівця.

Іспанці почали посміхатись і нічого не відповіли на це. Але все-таки ця маленька спірка розпалила англійців і, вставши з-за стола, один із них, якщо не помиляюсь, той, кого звали Віль Аткінс, сказав другому:

— Ходім, Джек, зчепімося з ними ще раз. Ручуся тобі, що ми зруйнуємо свого часу й цю фортецю. Нічого їм розводити колонії в наших володіннях.

І всі троє вийшли, захопивши з собою кожен рушницю, пістолі та шпаги і вихваляючись один до одного, як вони дадуть гарту й іспанцям, коли трапиться нагода. Іспанці, як видно, не зовсім зрозуміли їх наміри, а зрозуміли лише, що негідники збираються жорстоко помститись їм за те, що вони стали на бік двох англійців.

Куди вони пішли і що робили ввечері, цього іспанці не знали. Очевидно, вони до пізньої ночі блукали по острову, а тоді, стомившись, полягали в моїй бесідці, як я її звав, і міцно заснули. Справа стояла так: вони вирішили діждатись півночі, захопити бідолах сплячими й підпалити їхні хати, щоб — як вони самі потім признались — або спалити їх живцем, або повбивати, коли ті вийдуть. І дивно, як це зловмисники проспали, бо підступництво рідко спить міцним сном.

Проте і в двох чесних англійців були проти них свої наміри, хоч і далеко кращі, ніж підпал чи вбивство. На щастя для всіх, трапилось так, що вони прокинулись і вийшли з дому задовго перед тим, як кровожадні негідники добрались до їхньої халупи.

Прийшовши на місце і не знайшовши господарів, Аткінс, що був, видно, їхнім ватажком, крикнув своїм товаришам:

— Гей, Джек, гніздо тут, та пташки вилетіли, чорт забери!

Вони почали міркувати, чому їх земляки знялись так рано, і вирішили, що це іспанці попередили їх. Вирішивши так, вони потиснули один одному руки і заприсяглись помститися іспанцям, а тоді накинулись на житло своїх бідних земляків і, хоч не спалили його, зате розтягли на шмаття, так що від халупи не залишилось і сліду; не залишилось навіть палі, яка показувала б, що тут було людське житло. Вони розтягли також весь їхній хатній скарб і розкидали скрізь, так що бідолашні познаходили свої речі згодом аж за милю від свого житла.

Зробивши це, вони повисмикували молоденькі деревця, що посадили їх земляки, порозтягали кілки з огорожі, що поставили чесні англійці для охорони своєї худоби та полів, одне слово, пограбували й сплюндрували все, мов орда татар.

Тим часом ті двоє шукали їх, вирішивши зчепитися з ними, де б не зустріли, хоч їх було тільки двоє проти трьох. Якби вони зустрілись, неодмінно сталося б кровопролиття, бо, треба визнати за ними справедливість, усі вони були рослі, сміливі й рішучі хлопці.

Та доля більше дбала про те, щоб тримати їх нарізно, ніж про те, щоб вони зустрілись. Висліджуючи один одного, англійці весь час розходилися в різні сторони, і коли ті троє прийшли руйнувати їх оселю, ці двоє були коло фортеці, а поки вони встигли вернутись, ті були вже дома. Ми зараз побачимо, наскільки відмінна була їх поведінка. Троє розбійників так розлютились, руйнуючи плантацію, що зараз же прибігли до фортеці, як навіжені, кинулись до іспанців і розказали їм, що зробили, похваляючись та пишаючись своїм учинком. А один із них, ніби пустун-хлопчик, зірвав капелюх з голови одного іспанця і, покрутивши його в повітрі, нахабно зареготав прямо в обличчя іспанцеві, приказуючи:

— І тобі, сеньйоре іспанцю, буде так само, якщо ти не виправишся.

Іспанець, дуже чемна людина, був разом з тим відважний, як і личить чоловікові, та й сила в нього була чимала. Він довго й пильно дивився на напасника, потім підійшов до нього і, не маючи при собі зброї, ударив його кулаком. Той так і впав на землю, як бик від обуха. Другий негідник, так само нахабний, як і перший, побачивши це, вмить вихопив пістоль і вистрелив в іспанця. Правда, він не поцілив як слід, бо кулі пройшли крізь волосся, але все ж таки одна з них зачепила кінчик вуха, і кров полилась дуже рясно. Побачивши кров, іспанець подумав, що його поранено серйозніше, ніж це було справді, і дещо схвилювався. До того часу він був цілком спокійний, а тут, вирішивши довести справу до кінця, нахилився, підняв мушкет першого англійця, збитого ним з ніг, і вже націлився був у другого, коли з печери вибігли всі інші іспанці і, крикнувши йому не стріляти, кинулись на двох англійців і відібрали в них зброю.

Роззброєні негідники, зміркувавши, що вони обурили проти себе всіх іспанців, як і своїх земляків, потроху прохололи і вже ввічливіше почали просити вернути їм зброю. А іспанці, пам’ятаючи про незгоду між ними та іншими двома англійцями і знаючи, що це найкращий спосіб запобігти сутичці, відповіли, що не зроблять їм ніякої шкоди і навіть охоче допомагатимуть їм, якщо ті поводитимуться смирно. Але про повернення зброї, сказали вони, немає чого й говорити, поки ті нахваляються кривдити своїх земляків і загрожують повернути в рабство навіть іспанців.

Негідники тепер були більше здатні слухати про добро, ніж робити його. Коли їм відмовили вернути зброю, вони страшенно розлютились і, бушуючи як божевільні, почали загрожувати, кажучи, що й без вогневої зброї зуміють віддячити їм. Іспанці порадили їм бути обачнішими і не робити шкоди ні плантаціям, ні худобі, бо при першій же спробі їх постріляють, як хижих звірів, а якщо вони попадуться до рук живими, то їм не уникнути шибениці. Англійці й тут не вгамувались, а лаялись та скаженіли, як фурії з пекла. Як тільки вони пішли, прибігли двоє інших англійців, теж страшенно схвильовані й, не тямлячись від люті, хоч у них на це, певна річ, було більш підстав, бо вони встигли побувати дома й подивитись на спустошення. Не встигли вони розказати про цю гірку образу, як іспанці почали розказувати їм про свою; навіть чудно було, що троє змогли безкарно знущатись з дев’ятнадцяти.

Іспанці дуже зневажали їх, а, роззброївши, і зовсім забули про їх загрози. Але двоє англійців вирішили за всяку ціну розшукати своїх напасників і розправитися з ними.

Проте іспанці й тут втрутились, заявивши, що в тих трьох ледарів зброю відібрано, і тепер вони не можуть дозволити їм (двом) із зброєю в руках переслідувати, а може, й убити їх.

— Якщо ви покладетесь у цьому на нас, — додав поважний іспанець, їхній старший, — ми спробуємо примусити їх нагородити вас. Коли перегорить їхня досада, вони неодмінно прийдуть до нас знову, бо без нашої допомоги вони не проживуть. От тоді ми обіцяємо вам не миритися з ними, поки вони не задовольнять вас цілком. Сподіваюсь, на таких умовах і ви пообіцяєте нам не вживати проти них насильства, хіба що для самооборони.

Двоє покривджених англійців погодились на це неохоче й не відразу; але іспанці запевнили їх, що хочуть лише запобігти кровопролиттю й налагодити добрі взаємини між ними.

— Нас, — казали вони, — не так багато, а місця для всіх удосталь. Дуже шкода, що ми не можемо жити всі в злагоді.

Нарешті англійці поступились і поки що почали жити з іспанцями, бо їхнє власне житло було зруйноване.

Днів через п’ять троє бродяг, стомлені марними блуканнями і ледве живі від голоду — бо весь час вони харчувались, головним чином, яйцями черепах, — підійшли до узлісся коло фортеці і, зустрівши коло бухти того іспанця, що був, як я казав, за старшого, і з ним іще двох, почали принижено й смиренно просити, щоб їх знову прийняли до гурту. Іспанці дуже чемно відповіли, що вони так не по-людському вчинили з своїми земляками і так брутально повелися з ними самими (іспанцями), що вони нічого не можуть сказати, не порадившись з товаришами та двома англійцями; отже, вони зараз підуть і зберуть усіх на нараду, а відповідь дадуть через півгодини. Легко було догадатись, що становище негідників було скрутне, коли вони на це погодились; чекаючи відповіді, вони благали іспанців вислати їм хоч трохи хліба. Ті згодились і разом з хлібом вислали їм великий кусок козлятини та варену папугу. Бешкетники з’їли все, такі вони були голодні.

По півгодинній нараді їх покликали до житла, і тут покривджені й напасники спробували порозумітись. Перші обвинувачували других у тому, що вони знищили всі плоди їх праці й хотіли вбити їх. Ті вже раніш у цьому признались і, значить, не могли заперечувати й тепер. Тоді втрутились іспанці. Так само, як раніше вони зобов’язали двох англійців не мстити трьом беззбройним та беззахисним, так і тепер вони запропонували трьом збудувати хати для двох своїх земляків: одну — таку завбільшки, як були перші, а другу — трохи більшу. Винуватці мали також обгородити їх землю новою огорожею, замість тієї, що вони знищили; насадити дерев, замість тих, що вони вирвали; перекопати землю під новий засів на тому ж місці, що вони витоптали, — одне слово, довести все до такого ладу, в якому воно було перше, певна річ, наскільки було їхньої змоги. Виправити все цілком неможливо, бо найкращий час уже було втрачено, і дерева, коли їх знову посадити, не могли б так швидко прийнятись.

Винуватці підкорились, а що їх весь час годували досхочу, вони почали працювати чимдужче, і все товариство знову стало жити вкупі, дружньо та гаразд. Але ніяк не можна було умовити тих трьох зробити що-небудь для себе. Якщо вони й брались іноді до роботи, то лише зрідка й не надовго, поки була охота; та й самі іспанці сказали, що дозволять їм вештатись та байдикувати скільки завгодно, а самі робитимуть на них, аби тільки вони поводились по-товариському і добре доглядали плантації.

Коли вони таким способом місяць чи два прожили тихо та мирно, іспанці вернули винуватцям зброю і дозволили носити її, як і раніше.

Не минуло й тижня, як невдячні, діставши зброю, знову стали нахабними й зухвалими; але тут трапилась подія, що загрожувала життю всіх, і тому довелось відстрочити особисті розрахунки й зайнятись обороною життя.

Якось уночі старший іспанець, як я його називаю, тобто той, якому я врятував життя і який тепер був у них капітаном чи керівником, без будь-якої видимої причини зненацька почав тривожитись і ніяк не міг заснути. Він почував себе фізично цілком здоровим, як він розповідав мені, але на душі в нього було неспокійно. Йому ввижались якісь озброєні люди, що вбивають один одного, хоч він не тільки не спав, але й не міг заснути. Неспокій його зростав, і він нарешті вирішив устати. Тому що їх було багато, вони спали всі вкупі на козячих шкурах, на постелях та подушках, що самі собі зробили, бо гамаків та корабельних постелей, крім тієї, на якій спав я, у них не було. Отже, встати їм було дуже легко. Їм не треба було вдягатись, тому вони завжди були готові вийти куди завгодно.

Підвівшись, іспанець визирнув за двері. Ніч була темна; не було видно нічого або майже нічого, бо дерева, що я посадив, як про це вже розказано раніше, виросли такими високими, що за ними нічого не можна було побачити. Небо було ясне й зоряне; ніякого шуму не було чути. Він вернувся й ліг знову, але ніяк не міг заспокоїтись. Сон тікав від його очей, думки були вкрай тривожні, а чому — він і сам не знав.

Від його кроків та стуку дверей прокинувся другий іспанець і спитав, хто це там ходить. Старший іспанець назвав себе й пояснив, чому він не може заснути.

— Знаєте, — сказав другий іспанець, — такими речами не можна нехтувати. Запевняю вас, це значить, що десь поблизу робиться щось недобре. А де англійці?

— У своїх хатах; за них боятись нема чого, — відповів старший.

Треба зауважити, що після останнього заколоту іспанці цілком заволоділи головним житлом, помістивши англійців окремо, де ті мешкали самі і не могли добратись до іспанців уночі.

— Так, — сказав іспанець, — тут щось є. Я це знаю з власного досвіду. Я певний, що наші тілесні душі мають зв’язок з душами безтілесними, мешканцями невидимого світу і одержують від них попередження. Ці дружні попередження даються для нашого блага, треба лише вміти користуватись ними. Ходім, подивимось навколо; а якщо не знайдемо нічого, що виправдувало б наші побоювання, я розкажу вам одну історію, яка переконає вас, що мої думки справедливі.

Вони пішли на вершину горба, того самого, куди я часто виходив глянути на море. Тільки вони були в доброму товаристві, а я один; вони почували за собою силу й не вживали таких застережних заходів, яких я вживав: не лізли драбиною і не тягли її потім за собою, а йшли навкруги, через лісок, нічого не боячись і не сподіваючись ніякої небезпеки. Аж ось раптом вони побачили недалеко вогонь і почули людські голоси, — не однієї людини і не двох, а цілого натовпу.

Спостерігаючи висадки дикунів на острів, я завжди дбав, щоб вони не відкрили тут людського житла, а коли якимось способом вони дізнавались про нього, то так відчували це на своїй шкірі, що ті, кому щастило втекти, не могли гаразд про все розповісти, бо ми завжди зникали так швидко, як могли. Під час нашої останньої сутички ніхто не бачив, як я тікав, крім трьох дикунів, що стрибнули в пірогу і про яких я боявся, що вони повернуться додому і приведуть з собою на допомогу інших.

Чи поява такої сили дикунів була наслідком утечі тих людей, а чи вони прибули випадково, не підозрюючи, що острів залюднений, для свого звичайного кривавого бенкету — іспанці, як видно, не могли з’ясувати. Але в усякому разі вони мусили або сховатись так, щоб дикуни зовсім не побачили їх, а особливо — не помітили їхнього житла, або ж напасти на них зненацька й перебити всіх до одного. Для цього треба було відрізати їм шлях до човнів, але на це в іспанців не вистачило відваги, і через це їх спокій був порушений надовго.

Нема що й казати, що обидва іспанці, вражені цим видовищем, зараз же побігли назад, збудили товаришів і розказали їм про неминучу небезпеку, яка нависла над ними. Ті зняли тривогу; не можна було умовити їх сидіти спокійно вдома; кожен хотів сам подивитись, як стоїть справа.

Поки було темно, все було гаразд, і вони могли за кілька годин удосталь надивитись на дикунів при світлі трьох вогнищ, розкладених на деякій відстані одне від одного. Що робили дикуни — іспанці не знали, як не знали й того, що робити їм самим, бо, по-перше, ворогів було дуже багато, а по-друге, тримались вони не вкупі, а розбились на групи й розмістились на березі в кількох місцях.

Це видовище завдало іспанцям великого суму. Дикуни вештались по всьому берегу, і вони не мали сумніву, що нарешті хто-небудь із них натрапить на фортецю або побачить ознаку людського мешкання в іншому місці. Вони боялись також за своїх кіз, бо, якби дикуни винищили їх, іспанцям ледве не довелося б мерти з голоду. Отже, насамперед вони вирішили послати трьох чоловіків — двох іспанців і одного англійця — загнати кіз у велику долину, де була печера, а при потребі — і в саму печеру.

Коли б вони побачили дикунів укупі і, головне, досить далеко від човнів, то напали б на них, хоч би їх була й ціла сотня. Але цього не можна було влаштувати: їх два головні загони стояли на відстані двох миль один від одного і, як після виявилось, належали до двох різних племен.

Обміркувавши як слід свої дії, іспанці вирішили нарешті послати шпигуном, користуючись темрявою, старого дикуна, батька П’ятниці, щоб довідатись, коли буде можливо, для чого вони сюди прибули і що гадають тут робити. Старий не вагався ні хвилини і, роздягшись догола — бо більшість дикунів були голі — пішов до них. Години через дві він вернувся й розповів, що весь час він вештався серед дикунів, не збудивши ніякої підозри, і дізнався, що їх приїхало два загони з двох ворожих племен, що недавно в них був великий бій, і обидві сторони, набравши полонених, випадково з’їхались на одному й тому самому острові потішитись і поласувати людським м’ясом, і що ця випадкова зустріч отруїла їм усі веселощі. Обидва племені страшенно ворогують і отаборились так близько одне від одного, що, як тільки розвидниться, вони, напевне, розпочнуть бій. Проте ніхто з них, як видно, не підозрював, що на острові є люди, крім них самих. Не встиг він закінчити своє оповідання, як знявся надзвичайний галас, і це дало зрозуміти, що дві невеличкі армії стали до кривавого бою.

Батько П’ятниці вичерпав усі докази, умовляючи білих засісти в фортеці й не показуватися. Він говорив, що від цього залежить їх безпека; що дикуни самі переб’ють одні одних, а решта забереться додому. Все це була безперечна правда. Але він не міг умовити їх, бо цікавість брала в них гору над розсудливістю, особливо в англійців; їм неодмінно хотілось подивитись, як б’ються дикуни. Вони, одначе, вжили деяких пересторог, а саме: розмістились так, щоб бачити битву, не наражаючись на небезпеку і, як вони думали, непомітно. Проте дикуни таки помітили їх, як ми побачимо згодом.

Бій був завзятий і, коли вірити англійцям, серед дикунів були люди дуже хоробрі і непереможної мужності, що вміло керували битвою. Протягом двох годин, за словами англійців, не можна було визначити, яка сторона візьме гору, а далі той загін, що був ближче до житла наших людей, почав помітно слабшати, і незабаром частина його кинулась тікати. Це знову завдало нашим людям жорстокого страху, бо хто-небудь з утікачів міг пошукати захисту в ліску коло фортеці і при цьому мимоволі відкрив би житло, а після того відкрили б його й переслідники. Тут вони вирішили сховатися із зброєю в руках за огорожею і, як тільки дикуни покажуться в ліску, перебити їх по змозі всіх, щоб ніхто не вернувся до своїх і не розповів про те, що бачив. Вони умовилися вживати тільки шпаг та прикладів і не стріляти, щоб не притягти до себе уваги дикунів.

Як вони гадали, так і вийшло. Троє дикунів із переможеного племені забігли в лісок, зовсім не сподіваючись небезпеки, а просто шукаючи притулку в гущавині. Вартовий, якого поставили на узліссі, зараз же дав знати про це, додавши, на велике задоволення наших людей, що втікачів ніхто не переслідує і що переможники навіть не бачили, у який бік ті попрямували. Довідавшись про це, старий іспанець, людина дуже гуманна, не дозволив убивати втікачів, а наказав трьом іспанцям обійти навколо горба, напасти на них ззаду і забрати їх у полон, що й було виконано. Рештки переможеної армії кинулись до човнів і поїхали геть. Переможці майже не переслідували їх, а, зібравшись усі докупи, двічі видали пронизливий клик, мабуть, святкуючи перемогу. Так скінчився бій. Того ж таки дня, близько третьої години пополудні, вони посідали в човни й поїхали. Отже іспанці знову залишились володарями острова і кілька років після того не бачили дикунів.

Коли ті поїхали геть, іспанці вийшли з печери і, оглянувши поле битви, знайшли на ньому тридцять два трупи. Дехто був забитий великими довгими стрілами, яких багато стирчало в їх тілах; але найбільше було забитих величезними дерев’яними мечами; шістнадцять чи сімнадцять мечів іспанці знайшли на полі бою разом з силою луків та стріл. Ці мечі були чудні, дуже великі й незграбні, і треба було бути дуже сильним, щоб орудувати ними. У більшості полеглих від мечів голови були потрощені, або, як кажуть в Англії, мозок був вибитий, а де в кого були зламані руки та ноги. Очевидно, вони билися з невимовною люттю та шаленством. Іспанці не знайшли жодного пораненого, який не був би вже мертвий; це тому, що дикуни б’ються з своїми ворогами, поки не переб’ють усіх до останнього, а також забирають з собою поранених, які ще не вмерли.

Ця подія надовго вгамувала англійців. Видовище битви наповнило їх жахом; ще страшнішими здавались їм наслідки, особливо думка, що коли-небудь вони й самі можуть потрапити в руки цих страхіть, що вбили б їх не як ворогів, а просто для того, щоб з’їсти, як ми вбиваємо худобу. Вони переказували мені, що в думці про те, як їх їстимуть, хоча б і мертвих, було щось таке огидне, що їх нудило; вони робились хворі від самої згадки про це, і їх брав такий жах, що кілька тижнів вони були мов несамовиті.

Це вгамувало, як я казав, навіть трьох англійських негідників, про яких я вже говорив, і вони надовго стали слухняними й досить пильно працювали разом з іншими на все товариство — садили, сіяли, жали, зовсім призвичаївшись до острова й до умов життя на ньому. Тільки згодом взялись вони до таких справ, що наробили багато клопоту.

Як я вже казав, вони взяли в полон трьох дикунів; усі троє були здорові, рослі молодці, отже, іспанці обернули їх на слуг і примусили робити на себе; з них вийшли непогані невільники. Але вони не поводилися з ними так, як я з моїм П’ятницею — не навіювали їм думок, що врятували б їх, не вчили їх поступово розумних правил життя, а тим більше — релігії, і не приборкували природної дикості їх вдачі ласкавим поводженням та ласкавими розмовами. Правда, вони годували їх щодня; зате й примушували працювати з ранку до вечора. Отже, ці невільники ніколи не стали б їм у пригоді і не билися б за них, як мій П’ятниця, такий незрадливий та відданий, ніби він був частиною моєї істоти.

Але перейдемо до господарчих справ. Тепер усі стали добрими друзями, — бо спільна небезпека, як я казав уже, остаточно помирила їх, — і почали обговорювати своє становище. Насамперед їм треба було обміркувати, чи не краще буде перенести житло звідси, — бо дикуни найчастіше відвідували саме цю частину острова, — кудись углиб, у затишніше місце, де можна було б безпечніше переховувати зерно та худобу.

Після довгих суперечок вирішили не переносити житла, бо вони не втрачали ще надії одержати звістку від свого губернатора (тобто від мене) і гадали так: якщо я пошлю кого-небудь за ними, то, певна річ, саме на цей бік острова. А коли мої посланці не знайдуть житла на вказаному місці, то, подумавши, що дикуни перебили всіх поселенців, вони поїдуть, і таким чином зникне остання надія вирватись звідси.

Щодо полів та худоби, то вони вирішили перенести й перевести це в долину, де була моя печера, бо ґрунт там був годящий і для ниви, і для пасовища, та й землі там було вдосталь. Та розміркувавши, вони змінили цей план наполовину і вирішили перевести туди лише частину худоби й частину засівів, щоб, коли ворог знищить одну половину, заціліла друга. Це було дуже розсудливо з їх боку, а ще розсудливіше, що вони не звірилися в цій справі на полонених дикунів і нічого їм не розповіли ні про плантацію в долині, ні про отару, що перебувала там, а ще менше — про печеру, яку вони берегли собі про той час, коли знадобиться надійний та безпечний захист. До тієї ж самої печери перенесли вони й два барильця пороху, які я залишив їм при від’їзді.

Отже, вони вирішили не переносити свого житла. Але, як я старанно захистив його — спочатку валом, а потім деревами, що розрослися в цілий лісок, так і вони, остаточно переконавшись, що тільки в доброму прикритті можна почувати себе безпечно, заходились приховувати своє житло ще краще, ніж досі. Як я з цією метою насадив дерев або, вірніше, на чималій відстані від входу до житла набив кілків, що згодом розрослися в дерева, так само зробили й вони: понабивали кілків скрізь по берегах бухточки, де я причалював колись з плотами, навіть у мулистий ґрунт, куди сягав приплив; не залишили й клаптика вільного ґрунту, ніякої ознаки, що коло цього місця пристають човни. Ці кілки згодом теж розрослися в ліс. Іспанці подбали, щоб кілки були товстіші й вищі від тих, що посадив я, і позабивали їх так густо, що через три-чотири роки крізь них ніяким способом не можна було побачити, що діється на плантації. Щодо моєї ділянки, то там дерева виросли в людське стегно завтовшки. Між ними вони посадили ще нових, так багато й так густо, що дерева стояли, ніби частокіл, на чверть милі завширшки. Згодом продертись крізь цей ліс можна було хіба що тільки з маленькою армією, яка рубала б дерева; бо між ними навряд чи змогло б пролізти й цуценя, — так щільно вони стояли.

Та це було ще не все. Вони зробили так само і направо, і наліво, і навколо вершини горба, залишивши дорогу лише для того, щоб проходити самим з допомогою драбини, яку вони приставляли до схилу горба, а після підтягали вгору і ставили з першого виступу скелі на вершину. Коли драбину забирали, то ніщо не могло пробратись до них, хіба що на крилах або чаруванням.

Все це було дуже добре влаштовано, і згодом воно їм дуже придалось. Це переконало мене, що людська розсудливість, яка виявляє себе з волі Провидіння, безперечно, діє теж лише за його вказівками. І коли б ми прислухались до її голосу, то, я цілком певен, могли б запобігти багатьом нещастям, яким ми підпадаємо через наше власне недбальство. Але це між іншим.

Вертаюсь до оповідання. Два роки вони жили цілком спокійно і не бачили дикунів. Щоправда, одного ранку вони дуже сполошились, бо кілька іспанців, що пішли вдосвіта на західний бік або, вірніше, на західний кінець острова, — до речі, саме цього кінця я завжди уникав, боячись, щоб мене не помітили дикуни, — побачили більше двадцяти човнів з дикунами, що підпливали до берега.

Вони кинулись додому і зняли серед своїх товаришів тривогу. Весь цей і наступний день вони просиділи дома і лише вночі виходили на розвідку. На цей раз їм пощастило: куди їхали дикуни — невідомо, але вони зовсім не причалювали до берега, і побоювання наших людей не справдились.

Незабаром виникла друга сварка з трьома англійцями, і ось за що: один із цих трьох, розсердившись на одного з невільників за те, що той не виконав як слід його наказу і неохоче слухався його вказівок, витяг з-за пояса сокиру і кинувся на бідного дикуна не для того, щоб повчити його, а щоб убити. Іспанець, що був поблизу, побачивши, як той завдав дикунові серйозну рану (він цілив у голову, а влучив у плече), подумав, що в бідолашного відтято руку, підбіг і почав благати англійця не вбивати нещасного, заслонивши собою дикуна, щоб запобігти лихові.

Забіяка ще більше роздратувався і замахнувся сокирою вже на іспанця, присягаючись, що почастує його так само, як хотів почастувати дикуна. Іспанець встиг своєчасно ухилитись від удару і сам ударив негідника заступом, що був у нього в руках, бо працювали вони в полі. Другий англієць, що прибіг на допомогу першому, збив іспанця з ніг. Тоді двоє іспанців кинулись визволяти товариша, а третій англієць напав на них. Вогневої зброї ні в кого з них при собі не було, отже, вони не мали нічого, крім сокир та лопат; але в третього англійця знайшовся мій старий заржавілий тесак, з яким він і кинувся на двох іспанців і поранив обох. На шум збіглась решта іспанців і зв’язала трьох англійців. Тепер треба було вирішити, що з ними робити. Всі троє так часто бунтували, були такі люті й одчайдушні шибеники, так дешево цінили людське життя і були такі ледарі, що жити з ними було дуже небезпечно.

Іспанець, що був за старшого, прямо заявив англійцям, що коли б вони були його земляки, він усіх би їх повісив, бо всі закони й начальники існують для того, щоб охороняти суспільство, а людей, небезпечних для суспільства, треба викидати з нього. Але ж вони англійці, а всі іспанці, які тут є, завдячують своїм визволенням із полону і самим життям великодушності та доброті англійця, тому він готовий віддати їх на суд їхніх же земляків.

Один із двох чесних англійців, бувши при цьому, відповів від імені обох, що їм не хотілося б братись до цієї справи, «Бо, — додав він, — тоді нам довелося б спровадити своїх земляків на шибеницю». І він розповів, як Віль Аткінс пропонував усім п’ятьом англійцям об’єднатись і, захопивши іспанців сплячими, перебити їх усіх.

Почувши це, старший іспанець звернувся до Віля Аткінса:

— Як, сеньйоре Аткінсе, — мовив він, — ви хотіли всіх нас повбивати? Що ви на це скажете?

Запеклий негідник був далекий від того, щоб заперечувати. Він визнав, що це була правда, і з прокльонами заявив, що вони зроблять це раніше, ніж ті повісять їх.

— Гаразд, сеньйоре Аткінсе, — сказав іспанець, — що ж ми зробили, що ви хочете забити нас? І чого ви доб’єтесь, повбивавши нас? І що нам зробити, щоб ви нас не вбили? Вас самих убити? Чому ви хочете примусити нас до цього, сеньйоре Аткінсе? — спитав іспанець цілком спокійно й посміхаючись.

Сеньйор Аткінс так розлютувався на жарти іспанця, що, коли б його не тримали аж троє і в нього була б зброя, він, здається, вбив би іспанця тут же, серед товариства.

Така одчайдушність примусила їх серйозно подумати про те, що робити далі. Два англійці й іспанець, які врятували бідного дикуна, гадали, що треба повісити одного з трьох на страх іншим. Особливо заслужив цього Аткінс, бо він двічі робив замах на вбивство своєю сокирою; і була повна рація гадати, що він учинив би це, бо бідний дикун був після поранення в такому важкому стані, що, здавалось, він мав померти.

Старший іспанець, проте, не згодився і сказав, що врятував їх життя англієць, а тому він ніколи не припустить покарати смертю англійця, хоч би той убив і половину їх. Він додав, що, коли б навіть він сам загинув від англійця, то, якби мав при цьому час висловитись, сказав би їм, щоб вони простили йому його вчинок.

Старший іспанець так рішуче настоював на своєму, що заперечень не було, а оскільки милосердну пораду прийняти завжди найлегше, то всі пристали до неї. Тепер треба було придумати щось, щоб не дати англійцям зробити замислений ними злочин, бо іспанці вважали за свій обов’язок охороняти все товариство від небезпеки. Після довгих суперечок вирішили, по-перше, роззброїти винуватців і не давати їм ні рушниць, ні пороху, ні дробу, ні набоїв, ні тесаків, ні іншої зброї; по-друге, вигнати їх із товариства і дати їм жити, де вони хочуть і як хочуть, власним коштом, і щоб ніхто з решти членів товариства — іспанців і англійців — не ходив до них і не розмовляв з ними; одне слово — не мати з ними ніяких стосунків. Для цього покарані не повинні були підходити ближче певної відстані до житла; а коли вони що-небудь нашкодять — підпалять житло, зруйнують плантацію, витопчуть поле чи рознесуть огорожу або почнуть нищити кіз — стратити їх без жалю, застреливши на місці.

Старший іспанець, людина дуже гуманна й добра, подумавши про цей вирок, звернувся до двох чесних англійців і сказав:

— Слухайте, треба ж подумати про те, що мине багато часу, поки в них буде свій власний хліб і отара. Не вмирати ж їм з голоду; треба дати їм дещо з провізії.

І він запропонував видати вигнанцям насіння на засів і зерна на вісім місяців, бо гадав, що через вісім місяців вони зберуть уже врожай з власного поля. Крім того, їм дали шість дійних кіз, чотирьох цапів, шість козенят і потрібне для польових робіт знаряддя — шість малих сокир, одну велику, пилку та інше; але спершу вони мали врочисто заприсягнутись, що не будуть більше шкодити ні іспанцям, ні англійцям.

Так вони вигнали бунтівників із товариства й покинули їх напризволяще. Ті пішли, понурі й запеклі, ніби їм не хотілось ні йти від них, ні залишатися з ними. Відходячи, вони заявили, що виберуть місце і оселяться окремо від інших. Як уже сказано, їм дали запас провізії, але не дали зброї.

Через чотири-п’ять днів вони знову прийшли за провізією і розповіли старшому, де вони розкинули свої намети і де вибрали місце для житла та плантації. Це справді була дуже добра ділянка в найвіддаленішій північно-східній частині острова, десь коло того місця, де я причалив під час своєї першої екскурсії, коли робив спробу об’їхати острів на човні, а море прибило мене невідомо куди.

Там вони збудували собі дві гарненькі хатки, розташувавши їх, за прикладом мого першого житла, під самим схилом горба, де дерева росли з трьох боків, так що цілком ховали їх від чужого зору. Вони попросили кілька сухих козячих шкур на постелі, що їм і дали. А після того, як вони дали слово не зачіпати нікого і не робити шкоди на чужих плантаціях, їм дали сокири і дещо з іншого приладдя, а також трохи гороху, ячменю та рису на засів; одне слово, у них було все, крім зброї та набоїв.

Так відокремлено жили вони місяців шість і зібрали свій перший урожай, хоч зерна було небагато, бо засіяна ділянка була невеличка. Звичайно, влаштовуючись наново на своїй плантації, вони мали силу роботи, і коли почали робити столи, горщики та інші подібні речі, виявилось, що вони зовсім не знаються в цьому і нічого не вміють. Коли настала дощова пора, вони, не маючи льоху, не могли переховувати своє зерно сухим. Загрожувала небезпека, що зерно загине, і це дуже пригнітило їх. Тоді вони прийшли благати іспанців допомогти їм, що ті й зробили дуже охоче. За чотири дні викопали велику печеру в узбіччі горба, досить простору, щоб переховувати їх зерно та інші речі від дощу; але до моєї печери, особливо такої, якою вона стала на той час, ту печеру не можна було рівняти, бо іспанці дуже поширили мою і зробили в ній кілька окремих приміщень.

Місяців через дев’ять після розриву бунтарі вигадали штуку, яка разом з тими мерзотами, що вони вже зробили, накликала на них самих силу нещасть і трохи не занапастила всю колонію. Трьох товаришів почало, як видно, гнітити трудове життя і, втративши надію поліпшити своє становище, вони задумали зробити подорож на континент, звідки приїздили дикуни, спробували захопити кількох тубільців, привезти їх додому і примусити робити найважчу роботу.

Проект не був би такий недоладний, якби вони не пішли далі. Але вони нічого такого не робили і не задумували, в чому не було б зла — чи то в задумі, чи то у виконанні. По-моєму, так їм судило саме небо, бо коли б явні злочини не переслідувало прокляття, як примирили б ми людські вчинки з Божественним правосуддям? Безперечно, це була очевидна відплата за їх бунти та піратство. Вони не виявили ніяких ознак каяття в своєму злочині, — навпаки, додали до нього ще нові підлоти, як, наприклад, страшна жорстокість, з якою поранили бідного невільника за те, що той не зробив чи не зміг зрозуміти того, що йому було наказано — поранили так, що той, напевне, став довічним калікою, і поранили в такому місці, де не можна було знайти ні лікаря, ні ліків, щоб допомогти йому. Але ще гіршим був їх замір учинити вбивство або, коли правильно назвати цей злочин, — умисне вбивство, бо так воно безперечно й було — складений ними пізніше замір спокійно перебити іспанців під час їх сну.

Проте залишаю свої зауваження і вертаюсь до оповідання. Якось уранці троє молодців прийшли до іспанців і дуже смиренно заявили, що хочуть поговорити з ними, а коли ті згодились вислухати їх, сказали, що їм надокучило таке життя. Вони, мовляв, погані робітники, не мають сили добути все потрібне, і без допомоги їм доведеться померти з голоду. Коли ж іспанці дозволять їм взяти одну із шлюпок, на яких вони приїхали, і дадуть зброю та набоїв у достатній кількості, щоб оборонятись, то вони рушать на континент шукати щастя і таким чином решті не доведеться більше постачати їм усе потрібне.

Іспанці були дуже раді позбутись їх, але все ж таки одверто вказали їм на певну загибель, що була перед ними. Сказали, що, зазнавши самі таких злиднів на цьому клаптику землі, вони можуть, не бувши пророками, запевнити, що ті помруть з голоду або ж їх уб’ють, і пропонували їм подумати про це.

Англійці зухвало відповіли, що помруть з голоду, якщо залишаться тут, бо не можуть і не хочуть працювати, а коли поїдуть звідси, то так само тільки помруть з голоду. А коли їх уб’ють, то всьому буде край, бо в них немає ні жінок, ні дітей, що плакали б за ними. Коротко кажучи, вони нахабно обстоювали своє прохання, заявляючи, що поїдуть незалежно від того — дадуть їм якусь зброю чи ні.

Іспанці дуже люб’язно відповіли, що коли вони вирішили їхати, то, певна річ, не поїдуть голі й беззбройні; що вогневої зброї у них самих мало, тому дати її багато вони не зможуть, але все ж дадуть два мушкети, пістоль, кортик і по сокирі кожному; цього, як їм здається, буде досить.

Одне слово, ті погодились на це. Їм дали хліба на місяць і стільки козлятини, щоб вони могли їсти вдосталь, поки м’ясо буде свіже; дали ще величезний кошик родзинок, глечик води й живе козеня, щоб забити його на м’ясо. Забравши все це, троє англійців сміливо пустились у шлюпці крізь море, що було тут, принаймні, сорок миль завширшки.

Їх шлюпка, правда, була велика і могла б підняти і п’ятнадцять і двадцять чоловік, але саме тому їм було трохи важко керувати нею. Зате вітер і приплив були сприятливі, і все пішло гаразд. Із довгої жердини вони зробили собі щоглу, а з чотирьох висушених козячих шкур великого розміру, зшитих чи зв’язаних мотузками, — парус, і весело рушили в путь. Іспанці гукнули їм: «Buen viaje»[84], і ніхто з тих, що залишились на острові, не сподівався більше побачитися з ними.

Іспанці часто говорили один одному і двом чесним англійцям, як спокійно й гарно живуть вони тепер, після від’їзду тих трьох неспокійних хлопців, їм менш за все спадало на думку, що ті можуть коли-небудь вернутись. Аж ось, через двадцять два дні, один із двох чесних англійців, працюючи на плантації, побачив трьох чудного вигляду людей, що підходили до нього; у двох із них на плечах були рушниці.

Англієць подався геть від них чимдужче, мов від нечистої сили, прибіг страшенно переляканий до старшого іспанця і сказав, що всі вони пропали, бо на острів приїхали чужі люди, а які — він не може сказати. Іспанець помовчав хвилину й спитав:

— Чому ж ви не можете сказати? Певна річ, дикуни?

— Ні, ні, — відповів той, — це одягнені люди з рушницями.

— Ну, так чого ж ви злякались? — сказав іспанець. — Якщо це не дикуни, то це, значить, друзі, бо до якої б християнської нації вони не належали, нам вони можуть зробити скорше добро, ніж шкоду.

Поки вони розмовляли, троє англійців прийшли під лісок, який недавно було посаджено коло фортеці, і почали викликати іспанців. Їх зараз же впізнали по голосу, і всі страхи розвіялись; але тепер усі дивувались іншому — що могло трапитися з трьома бродягами і що примусило їх повернутись.

Їх зараз же впустили й почали розпитувати, де вони були та що робили, і ті в коротких словах, але повністю розповіли про свою подорож. Виявилось, що через два дні, і навіть менше того, вони добрались до землі, але, бачачи, як їх прибуття стурбувало населення, що готувалось зустріти їх з луками та стрілами в руках, не насмілились пристати до берега, а попливли далі на північ і так пливли годин шість-сім, поки не ввійшли до якоїсь протоки, і тут побачили, що земля, видна з нашого острова, не континент, а теж острів. Направо на північ вони помітили ще острів, а на заході — цілу групу островів. Та їм треба було десь причалити; вони під’їхали до одного з цих західних островів і сміливо вийшли на берег. Тут мешканці повелися з ними дуже чемно й дружньо, дали їстівного коріння та сушеної риби і, як видно, були раді їх приїздові. Жінки, наввипередки з чоловіками, хотіли дати їм усякої їжі, якої тільки могли дістати, і приносили її здалека на головах.

Тут вони прожили чотири дні, розпитуючи жестами, які племена живуть направо й наліво від цього острова, і дізнались, що майже скрізь навколо живуть люті й жорстокі народи, що їдять людське м’ясо. Що ж до жителів цього острова, то вони пояснили знаками, що не їдять ні чоловіків, ні жінок, крім тих, кого забирають у полон на війні; тоді вони влаштовують великий бенкет і з’їдають полонених.

Англійці спитали, коли саме був у них останній такий бенкет, і дикуни показали спочатку на місяць, а потім на два пальці, давши зрозуміти таким чином, що два місяці тому. Вони додали, що їх великий король полонив на війні двісті чоловік, і тепер їх усіх відгодовують для наступного бенкету. Англійці вдали, що дуже хочуть поглянути на цих полонених; а дикуни зрозуміли, що вони хочуть взяти з собою кілька чоловік і з’їсти їх дома. Вони кивнули їм і показали спочатку на захід, а потім на схід; це значило, що наступного дня на світанку вони приведуть гостям кількох чоловік. І справді, вранці англійцям привели п’ять жінок і одинадцять чоловіків для того, щоб ті забрали їх з собою, — точнісінько так, як ми в портових містах постачаємо на корабель биків та корів.

Хоч якими грубими й дикими ці хлопці були дома, але від такої пропозиції їх знудило, і вони не знали, що робити. Відмовитись від подарунка було б жорстокою образою для дикого суспільства, а що робити з полоненими — вони не знали. Порадившись і посперечавшись між собою, вони вирішили прийняти подарунок, а натомість дали дикунам одну з своїх сокир, старий ключ, ніж і шість-сім куль, призначення яких дикуни не розуміли, хоч, як видно, були дуже задоволеними. Після цього, зв’язавши бідним полоненим руки за спиною, дикуни втягли їх у шлюпку наших англійців.

Тепер англійцям лишалось тільки негайно поїхати назад, бо інакше дикуни, запропонувавши їм такий розкішний подарунок, напевне, сподіватимуться, що гості вб’ють на ранок двох-трьох полонених і запросять їх до себе на бенкет.

Отож, попрощавшися з гостинними дикунами і висловивши їм свою пошану та вдячність за звичаями того народу, — хоч жодна сторона не розуміла жодного слова другої, — англійці відчалили й попливли назад до першого острова, а прибувши туди, випустили вісім полонених на волю, бо їх було надто багато.

Дорогою вони намагались як-небудь порозумітись із своїми полоненими, але не було ніякої змоги втовкмачити їм що-небудь у голову. Що не казали їм англійці, що не давали їм, що не робили для них, — вони чекали лише, що білі люди ось-ось уб’ють їх. Насамперед їх розв’язали, але бідолашні, особливо жінки, почали так кричати й голосити, ніби їм приставили ніж до горла, бо вони відразу подумали, що, розв’язавши, їх повбивають.

Коли їм дали їсти, вони знову подумали, що їх відгодовують, боячись, щоб вони не схудли і не стали непридатними для їжі. Досить було пильно подивитись на кого-небудь із них, як усі робили висновок, що той або та, на кого дивились, ситіші за інших і тому будуть першою жертвою. Навіть через кілька днів, незважаючи на ласкаве поводження з ними нових господарів, вони все ще чекали, що ті не сьогодні-завтра уб’ють кого-небудь із них собі на обід або на вечерю.

Вислухавши цю надзвичайну історію від трьох подорожників, іспанці спитали, де тепер їх нова сім’я, і, дізнавшись, що дикуни привезені вже на острів та поміщені в одну з хат і що англійці прийшли просити для них харчів, іспанці й двоє інших англійців, тобто всі поселенці, вирішили піти подивитись на них. Пішов разом з ними й батько П’ятниці.

Коли вони ввійшли в хату, полонені сиділи зв’язані, бо, висідаючи з шлюпки, англійці скрутили їм руки назад, щоб вони не могли забрати шлюпку та втекти. Всі вони були зовсім голі. Троє чоловіків, огрядні, рослі, добре збудовані, мали від тридцяти до тридцяти п’яти років; з п’яти жінок дві були віком між тридцятьма й сорока роками, дві — років двадцяти чотирьох-двадцяти п’ятьох; п’ятій — гарній, стрункій дівчині — було шістнадцять-сімнадцять років. Усі жінки були досить гарні і тілом, і обличчям, тільки дуже смуглі; дві з них, коли б вони були білі, могли б зійти за красунь навіть у Лондоні; вони відрізнялись серед інших надзвичайно приємною зовнішністю та скромним поводженням, особливо коли їх одягли та прибрали, хоч убрання їх було не вельми пишне; та про це далі.

Видовище це, звичайно, було трохи чудне для наших іспанців, людей, правду сказати, добре вихованих, надзвичайно спокійних та стриманих, що завжди зберігали добрий настрій. Особливо ж були вони скромні, як це незабаром виявиться. Чудно їм, кажу, було бачити трьох голих чоловіків і п’ятеро голих жінок, зв’язаних докупи, в найжахливішому становищі, яке тільки можна собі уявити, бо вони кожну мить чекали, що їх витягнуть на двір, виб’ють їм мозок із голови і тоді з’їдять — так само, як ріжуть теля, щоб поласувати його м’ясом.

Передусім наші послали до них старого індійця, батька П’ятниці, подивитись, чи не впізнає він кого-небудь та чи не зрозуміє їхньої мови. Старий ввійшов у хату, пильно придивився до їх облич, але не знайшов жодного знайомого. Ніхто з полонених, крім однієї жінки, не розумів ні його знаків, ні слів.

Але й цього вистачило, щоб пояснити в’язням, що вони в руках християн, що ті не їдять ні чоловіків, ні жінок, і, значить, їм нема чого боятись за своє життя. Переконавшись у цьому, полонені почали всіма способами виявляти свою радість так незграбно та своєрідно, що не можна й сказати, бо вони, як видно, належали до кількох різних племен.

Через жінку, що була серед них за товмача, наші спитали, чи хочуть дикуни служити їм і працювати на людей, що звільнили їх із полону і врятували їм життя. Почувши це запитання, вони пустились танцювати, потім почали хапати все, що було поблизу, і класти собі на плечі, на знак того, що вони з охотою готові працювати.

Старший іспанець гадав, що мати жінок у своєму середовищі було не зовсім зручно і що це може призвести до боротьби, а то й до кровопролиття; тому він спитав трьох англійців, що вони думають робити з жінками, — чи оженяться з ними, чи візьмуть їх служницями. Один з англійців сміливо й не задумуючись відповів, що вони візьмуть їх і як дружин, і як служниць, на що старший іспанець сказав:

— Я не хочу вас обмежувати, — у цій справі ви самі собі господарі, але я гадаю, що буде справедливо, коли кожен із вас зобов’яжеться не брати собі за дружину більше однієї жінки, і коли візьме один, то другий не повинен її чіпати. Хоч ми й не можемо одружити вас, а все ж таки, поки ви живете тут, кожна жінка, яку хтось із вас візьме, мусить бути на утриманні свого чоловіка. Я вважаю також, — додав іспанець, — що поки її чоловік тут, ніхто інший не матиме з нею стосунків.

Ця вимога здалась такою справедливою, що всі з охотою погодились підкоритись їй.

Потім англійці запитали іспанців, чи не хоче хто-небудь із них узяти собі жінку. Але всі іспанці відмовились. Дехто сказав, що в них залишилась дружина дома, інші — що їм не подобаються нехристиянки, і всі одноголосно заявили, що не зачеплять жодної жінки. Такої чесноти я за весь час своїх подорожей не зустрічав ніде. Зате всі п’ятеро англійців узяли собі по жінці — я хочу сказати, по тимчасовій дружині — і почали жити по-новому. Іспанці й батько П’ятниці залишились у моїй фортеці, яку вони значно поширили. З ними жили троє слуг, яких вони захопили в останній битві з дикунами. Всі вкупі вони складали головне ядро колонії, постачали решті провізію і допомагали в усьому, як могли та як вимагала того потреба.

Найдивніше в цій історії те, як п’ятеро таких добірних забіяк мирно й без суперечок поділили між собою жінок і як двоє з них не забажали однієї й тієї самої жінки — це було тим дивніше, що двоє чи троє з полонянок були куди привабливіші за інших. Вони добрали доброго способу запобігти суперечкам: зібрали всіх п’ятьох жінок в одній хаті, а самі пішли до другої й кинули жереб, кому вибирати першому.

Той, кому випала перша черга, ввійшов сам у хату, де сиділи бідні голі створіння, і, вибравши ту, що йому подобалась, вивів її на двір. Дуже цікаво, що той, хто вибирав перший, взяв собі за дружину найстарішу і найнезграбнішу, з чого довго сміялись не лише англійці, а й іспанці. Та хлопець був не дурень: він зміркував, що йому потрібна не стільки гарна, як вправна та роботяща жінка, — і виявилось, що його дружина була краща за всіх.

Бідні жінки, побачивши, що вони сидять у ряд і що їх виводять одну по одній, знову вжахнулися й подумали, що тепер їх виводять уже на з’їдення. Тому, коли англійський моряк увійшов і вивів одну з них, решта зняли жалісній плач, притулились одна до одної, прощаючись між собою з такими, видно, муками та стражданням, що від цього видовища здригнулося б найзачерствіліше серце в світі. Англійці ніяк не могли довести їм, що їх не вб’ють, поки не покликали старого батька П’ятниці; а той пояснив їм відразу, що, вивівши жінок із хати по одній, ті п’ятеро взяли їх собі за дружин.

Коли вони зробили це, і страх, що охопив жінок, трохи вгамувався, чоловіки взялись до роботи, іспанці допомогли їм, і через кілька годин для кожної окремої родини була збудована нова хижка, чи то новий намет. Дві халупки, що вже були в них, вони обернули на склади сільськогосподарського знаряддя, хатнього майна та провізії. Троє бродяг обрали собі місце для житла далі від фортеці, а двоє чесних англійців, навпаки — ближче до неї; але всі оселились на північній частині острова. Таким чином, мій острів був залюднений вже в трьох місцях, або, як я сказав би, на ньому виникли три міста.

Варто уваги, що, як це часто буває на світі (хоч я й не можу сказати, до якої мудрої мети веде в таких випадках Боже провидіння), двом чесним англійцям дістались гірші жінки, а трьом шибеникам, ні до чого нездатним і неспроможним зробити нічого доброго не те що для інших, а й для самих себе — цим шибеникам дістались розумні, працьовиті, дбайливі і вправні дружини. Не можна сказати, щоб перші дві жінки були погані на вдачу, — всі п’ятеро були покладливі, спокійні й покірні створіння, скорше рабині, ніж дружини — я хочу сказати лише, що вони були менш спритні, здатні та роботящі, ніж інші, і до того ж не такі охайні.

Мушу зробити ще одне зауваження на честь ретельності, з одного боку, і на догану лінощам, недбальству й байдужості, — з другого. Прийшовши на місце і побачивши окремі поліпшення, посадки та господарювання маленьких колоній, я переконався, що ці два англійці настільки перевищили тих трьох, що не можна було й рівняти їх. Правда, і ті й другі засівали стільки землі, скільки їм було потрібно, бо, за моїми правилами та за вказівками природи, було безцільно засівати більше, ніж потрібно; але різницю в культурі, посадках, огорожі й в усьому іншому було видно з першого ж погляду.

Два англійці посадили коло своїх хижок безліч молодих дерев, так що там, крім лісу, нічого не було видно; і хоч плантацію двічі руйнували — один раз їхні ж земляки, а вдруге вороги, як про це буде сказано в своєму місці, — вони все поновили, і тепер усе навколо росло й процвітало. Виноград вони посадили у великому порядку і доглядали його, як у справжньому винограднику, хоч ніколи перед тим і не бачили його. Завдяки доброму доглядові, їх виноградники були знов-таки кращі, ніж у інших. Вони знайшли собі також захисне місце в самій гущавині лісу. Хоч це й не була природна печера, як та, що я знайшов, але вони зробили подібну до неї власними руками, безперестанно працюючи. При небезпеці вони переховували в ній своїх жінок та дітей, і там ніхто не міг їх знайти. Набивши силу свіжих кілків та стовпів, що, як я казав, приймались дуже легко, вони зробили ліс непрохідним, крім одного місця. Там вони ззовні злазили вверх, а тоді входили до печери через відомий їм прохід.

Щодо трьох шибеників, як я їх справедливо називаю, то вони, хоч і дуже присмирніли проти колишнього і не сперечалися вже на кожному кроці (правда, у них для цього й приводів було менше), а все ж таки не могли позбутись одного з пороків, властивих цим людям, а саме — лінощів. Щоправда, вони сіяли ячмінь і робили огорожі, але до них можна було цілком справедливо прикласти слова Соломона: «Йшов я мимо виноградника ледаря і бачив, що він весь заріс колючками»[85]. Й іспанці, коли прийшли подивитись на їх ниву, подекуди навіть не бачили її, так вона заросла бур’яном. В огорожі були дірки, крізь які на поле продирались дикі кози та з’їдали сходи; правда, згодом ці дірки затулили хмизом, але це було однаково, що й замкнути двері стайні після того, як коня вкрадено.

Тим часом у господарстві двох чесних англійців скрізь було видно працьовитість і дбайливість. На їх ланах не було бур’яну, що глушив би сходи, а в огорожах не було дірок. Вони справджували слова того ж таки Соломона, сказані в іншому місці: «Дбайлива рука багатіє»[86]. Все в них росло та квітнуло, а їх житло було, як повна чаша. У них і худоби було більше, ніж в інших, і знаряддя, і всякого хатнього скарбу — та й розваг і втіх більше.

Правда, жінки трьох ледарів були дуже вправні й охайні. Вони навчились куховарити в того чесного англійця, що, як я вже згадував, був на кораблі кухарчуком, і чудово готували для своїх чоловіків усякі страви. Їхні ж товаришки ніяк не могли зрозуміти цього діла, і колишньому кухарчукові доводилось готувати самому. А чоловіки трьох працьовитих жінок ледарювали, добували черепашачі яйця, ловили рибу та птиць. Одне слово, вони всіма способами ухилялись від роботи, а через це терпіло їх господарство. Працьовиті жили добре і в достатку; ледарі — нудьгували та поневірялись. Так, здається мені, завжди буває на світі.

Тепер я розповім про один випадок, подібного до якого не траплялося ще ні з ними, ні зі мною. Справа почалась так.

Якось ранком до берега під’їхали п’ять чи шість човнів з індійцями, або дикунами — називайте їх як хочете. Приїхали вони, певна річ, з тією ж метою, як і раніше — поїсти своїх рабів. Це не було вже дивом для іспанців і моїх земляків. Вони тепер не лякались, бувши певні, що коли дикуни не помітять їх, то спокійно поїдуть додому, не підозрюючи, що на острові є люди. Отже, почувши про це, вони мали тільки подати звістку трьом плантаціям, щоб там усі сиділи вдома й не висувались, а також поставити у відповідному місці вартового, щоб знати, коли човни знову рушать у море.

Так, напевне, і треба було зробити, але цього разу нещасливий випадок зіпсував усю справу і виявив дикунам жителів острова, а це завдало всім великого смутку. Коли човни з дикунами відчалили, іспанці пішли на розвідку, а один із них запропонував з цікавості піти на те місце, де бенкетували дикуни, і подивитись, що вони там робили. На велике своє здивування, вони знайшли там трьох дикунів, що лежали на землі й міцно спали. Можна було гадати, що, пересичені своїм нелюдським бенкетом, вони подібно до тварин, заснули й не прокинулись, коли решта поїхала, або ж, що вони ходили до лісу й не вернулись своєчасно, щоб сісти в човни.

Іспанці, побачивши їх, були дуже вражені і зовсім не знали, що їм робити. Старший іспанець був з ними, і вони попросили в нього поради, але й він признався, що не знає, що тут робити. Рабів вони мали досить, убивати цих трьох у них не було охоти. Старший іспанець не дозволив проливати невинну кров, бо ці нещасні створіння не зробили їм ніякої шкоди, не нападали на їх власність, і він вважав, що несправедливо вбивати їх, ніколи з ними не сварившись.

Тут, віддаючи іспанцям належне, я мушу зауважити, що, хоч що кажуть про іспанські жорстокості в Мексиці та Перу, але мені ніколи не траплялось бачити сімнадцять чоловік будь-якої нації в чужій країні, таких в усьому скромних, стриманих, доброчесних, завжди лагідних і таких ввічливих, як ці іспанці. Жорстокості в їхній натурі зовсім не було; ні нелюдськості, ні варварства, ні надмірних пристрастей — всі вони були люди дуже мужні й твердої вдачі.

Їх добрий характер і спокійність виявилися в їх ставленні до нестерпної поведінки трьох англійців; їх справедливість виявилась тепер у випадку з дикунами, про що сказано вище. Порадившись, вони вирішили притаїтися ще на якийсь час і, коли можна, дочекатись, поки й ці троє поїдуть. Але старший іспанець згадав, що в дикунів немає човна і, значить, вони не можуть поїхати; а коли дозволити їм блукати по острову, вони, безперечно, відкриють житла, а тоді поселенці, очевидно, пропали.

Отже, через якийсь час вони вернулись і, знайшовши дикунів ще сплячими, вирішили розбудити їх і забрати в полон. Так вони й зробили. Бідні хлопці були страшенно вражені, коли їх схопили й зв’язали. Вони перелякались, як і ті жінки, гадаючи, що їх зараз же повбивають і з’їдять. Здається, це плем’я гадало, що на всьому світі водиться так само, як і в них — їдять людське м’ясо. Але вони скоро заспокоїлись, і їх відвели.

Було велике щастя, що вони не перевели дикунів до своєї фортеці (маю на оці мій палац під горбом), а відвели їх спочатку на дачу, що була головним місцем їх сільських робіт. Згодом їх перевели до житла двох англійців.

Тут їх поставили до роботи, хоч, правду кажучи, її там було зовсім небагато. Не знаю, чи через недбальство вартових, чи через упевненість, що дикунам не було куди діватись і вони не втечуть, — але один із них утік, побіг у ліс і більше про нього нічого не чули.

Поселенці мали багато підстав думати, що він вернувся додому, бо тижнів через три-чотири на острів знову приїхали дикуни, побенкетували днів зо два й поїхали; напевне, й той був з ними. Ця думка дуже лякала їх. Вони небезпідставно думали, що втікач, щасливо вернувшись додому, розказав своїм, що на острові є люди, що цих людей мало і що їх не важко подолати. На щастя, йому ніколи не говорили, скільки їх усіх було, не стріляли при ньому з рушниць і не показували захисних місць, як моя печера в долині або нові притулки, які влаштували два англійці, і т. ін.

Що той хлопець подав про них звістку, вони передусім побачили з того, що місяців через два, за годину після сходу сонця, шестеро човнів, у яких було по сім чи вісім і навіть по десять чоловік, під’їхали на веслах до північного берега острова, куди вони раніше ніколи не причалювали, і висіли приблизно за милю від житла двох англійців, де колись тримали того втікача. Як сказав старший іспанець, шкода була б не така ще велика, якби там були всі поселенці, бо жоден дикун не втік би; але сталось багато гірше: двоє проти п’ятдесятьох — це вже надто нерівні сили. Двом англійцям пощастило побачити їх за милю від берега, тобто за годину перед висадкою; а оскільки дикуни причалили приблизно за милю від їхнього житла, то минуло чимало часу, перше ніж дикуни змогли дійти до них. Тепер, маючи всі підстави гадати, що вони зраджені, англійці насамперед вирішили зв’язати двох полонених, що залишились, і наказати одному з трьох дикунів, із числа привезених разом з жінками і нібито щиро прихильному до них, відвести їх разом з двома жінками до затишного місця в лісі, про яке я вже говорив. Там вони мали зв’язати по руках і ногах обох молодців, поки не одержать дальших розпоряджень.

Далі, бачачи, що всі дикуни вийшли на берег і прямують до них, вони відчинили огорожі, де були їх дійні кози, і пустили їх усіх блукати в лісі, щоб дикуни могли прийняти їх за диких. Та той негідник дав їм відомості про все, бо дикуни йшли прямо до будинків.

Перелякані бідолахи, заховавши своїх жінок та добро, звеліли другому невільникові з числа трьох, привезених з жінками, що якраз трапився коло них, бігти якнайшвидше до іспанців, зняти там тривогу й просити негайної допомоги. Тим часом самі вони, схопивши зброю та які були в них набої, відступили до того місця в лісі, куди відіслали своїх жінок, тримаючись на такій відстані від дикунів, щоб бачити, куди ті прямують.

Не відходячи далеко, вони спостерегли з горбка, що невеличке військо дикунів підійшло до їх житла, і через хвилину всі хижки та скирди запалали, на великий їх сум та відчай. Шкода була дуже велика і навіть несправна, принаймні, на деякий час. Трохи згодом дикуни, мов люті звірі, розсипались по плантації, все руйнуючи й шукаючи по всіх куточках добичі, а головне — людей, про чиє існування вони, як тепер виявилось, були добре інформовані.

Двоє англійців, бачачи це і не почуваючи себе тут у безпеці, бо мимо них могла пройти частина дикунів, а то й ціла юрба, визнали за краще відступити на півмилі. Їм здавалось, що для них буде зручніше, коли дикуни розійдуться в різні сторони і розіб’ються на окремі маленькі купки, як воно й сталося згодом.

Дальша їх зупинка була коло входу до дуже густо зарослої ділянки лісу, де стояв стовбур старого дерева, порожній всередині й дуже великий. У це дерево обидва вони забрались, вирішивши подивитись звідти, що буде далі.

Вони недовго просиділи там, коли з’явились два дикуни, які бігом прямували до них, немов знаючи, що там сидять англійці і бажаючи напасти на них. Трохи пізніше англійці помітили, що за тими двома біжать ще троє, а далі ще п’ятеро — і всі в один бік. Крім того, віддаля вони побачили ще семеро чи восьмеро, що бігли в іншому напрямі. Одне слово, дикуни вештались по всіх усюдах, як мисливці, що ганяються за дичиною.

Бідолашні були в скрутному становищі і не знали, що робити: залишатись у дуплі чи тікати. Після короткого обміну думками, вони вирішили, що дикуни, порозходившись у лісі, легко можуть знайти притулок, де сховані сім’ї англійців, і якщо допомога не поспіє, тоді все пропало. Отже, вони вирішили спинити ворогів, а коли б їх зібралось надто багато, злізти на верхівку дерева й стріляти звідти. Вони були певні, що коли дикуни (а їх приїхало душ п’ятдесят) нападуть на них, вони продержаться, поки вистачить набоїв.

Отак вирішивши, вони почали міркувати, чи стріляти в двох передніх дикунів, а чи почекати, поки прибіжать дальші троє, щоб, напавши на середніх, відрізати двох перших від п’ятьох, що бігли слідом.

Нарешті вони вирішили пропустити перших двох, якщо ті самі не помітять їх і не нападуть. Перші два дикуни й самі звернули трохи в іншу частину лісу; зате троє й п’ятеро бігли прямо до дерева, ніби знали, що англійці там.

Побачивши, що дикуни біжать прямо до них, вони вирішили стріляти, коли ті вирівняються в одну лінію; стріляти по одному, бо перший же постріл міг влучити у всіх трьох. Для цього той, хто мав стріляти, поклав у рушницю три-чотири маленькі кулі. Маючи добру бійницю, за яку правила проламана в дереві дірка, він непомітно взяв точний приціл і почав чекати, коли вони підбіжать ярдів на тридцять до дерева, щоб не схибити.

Коли дикуни підбігли ближче, наші люди ясно побачили, що один із них і є невільник-утікач, і вирішили неодмінно вбити його, хоч би для цього їм довелось стріляти обом. Один вистрелив, а другий уже націлився, щоб звалити дикуна другим пострілом, коли він не впаде від першого.

Та перший англієць був надто добрий стрілець, щоб схибити, а що дикуни бігли один по одному тісною купкою, то його постріл влучив у двох: першого вбив відразу, бо куля влучила йому в голову, а другий упав поранений навиліт. Третьому дряпнуло плече — мабуть, тією ж самою кулею, що пройшла крізь тіло другого. Цей страшенно перелякався, хоч його зачепило злегка, і сів на землю, видаючи пронизливі зойки та стогони.

П’ятеро, що бігли позаду, більше злякавшись звуку пострілів, ніж відчувши небезпеку, спочатку спинились, бо в лісі звук лунав у тисячу разів гучніше, ніж він був справді. Луна прокотилася з кінця в кінець і звідусюди пурхнули птахи, здіймаючи властивий кожній породі крик, зовсім так, як тоді, коли я зробив перший постріл на острові за весь час його існування. Проте, коли все стихло, дикуни, не розуміючи, що воно було, а тому й не боячись, підійшли до того місця, де лежали їхні товариші в дуже-таки нужденному стані, і, не підозрюючи, що над ними теж нависло таке саме нещастя, стовпились навколо пораненого і щось балакали — мабуть, розпитували, що з ним трапилось; він, певне, сказав їм, що спочатку вогненна стріла і зразу після неї грім їхніх богів убили тих двох, а його поранили. Так, кажу я, мало бути, бо це найпевніше припущення: вони не бачили зблизька жодної людини і ніколи зроду не чули рушниці. Вони не знали також, як можна на відстані вбити або поранити вогнем та кулями, бо якби мали про це хоч яке-небудь уявлення, то, побачивши долю своїх товаришів, не стояли б так безтурботно, без ніякого страху за себе.

Наші два англійці, хоч і признавались мені потім, що їм було неприємно вбивати стількох нещасних створінь, та ще й таких безтурботних, вирішили все ж таки напасти на них. Усі дикуни були в їх руках. Перший англієць зарядив свою рушницю і, умовившись, кому в якого дикуна цілити, вони вистрелили разом і вбили або важко поранили чотирьох із них; п’ятий, переляканий до смерті, хоч і не поранений, упав разом з усіма; а наші люди, побачивши їх укупі, подумали, що вбили всіх дикунів.

Гадаючи, що вороги мертві, наші люди сміливо вилізли з дупла, не зарядивши рушниць, що було великою з їх боку помилкою, прийшли на місце й здивовано побачили, що четверо ще живі і двоє з них поранені легко, а один зовсім не поранений. Тут їм довелося вже попрацювати прикладами: насамперед вони добили невільника-втікача, винуватця всього цього лиха, а потім другого, що був поранений в коліно, і цим поклали край його стражданням. А той, що зовсім не був поранений, кинувся навколішки, простягаючи до них руки, і з жалісним стогоном благав їх жестами дарувати йому життя, проте не міг сказати й слова, що було б зрозумілим.

Ті жестами звеліли йому сісти на землю коло дерева, і один з англійців мотузкою, що випадково знайшлась у нього в кишені, міцно скрутив йому ноги та руки і прив’язав до дерева. Потім вони покинули його і чимдужче побігли наздоганяти перших двох дикунів, боячись, щоб ця чи якась інша купка не добралась до притулку в лісі, де були сховані їхні дружини та добро. Один раз вони побачили двох дикунів, але на великій відстані від себе; ті дикуни бігли через рівнину до моря, зовсім не в напрямі до притулку. Зрадівши з цього, вони вернулись до дерева, де покинули полоненого, але його уже там не було: коло дерева лежали тільки обривки тієї мотузки, якою він був зв’язаний; можна було думати, що його визволили його товариші.

Вони знову завагались, не знаючи, чи близько від них ворог та які його сили. Вони вирішили піти туди, де були сховані їх жінки, дізнатись, чи все там гаразд, і заспокоїти їх, бо ті, напевне, були дуже перелякані. Хоч вони й були одного племені з дикунами, але страшенно боялись, — може, саме тому, що добре їх знали.

Прийшовши туди, вони виявили, що дикуни були і в цій частині лісу, і навіть дуже близько від притулку, але не знайшли його, бо він був майже неприступний: дерева росли тут так густо, що лише той, хто знав цю гущавину, міг знайти в ній дорогу. Все було гаразд; тільки жінки, що добре знали жорстокість дикунів, були дуже перелякані. Тут англійці з радістю привітали іспанців, що прийшли їм на допомогу в кількості семи чоловік; десятеро інших з слугами та старим П’ятницею, тобто батьком П’ятниці, пішли цілим загоном боронити свою бесідку з полями та худобою; але дикуни так далеко не заглиблялись. З сьома іспанцями прийшов ще один із тих трьох дикунів, що, як я вже казав, були раніше в’язнями, і той дикун, якого англійці прив’язали були за руки та ноги до дерева. Іспанці йшли мимо нього і, побачивши сім чоловік забитих, розв’язали восьмого й повели його з собою. Проте згодом вони змушені були зв’язати його знову, як зробили колись і з двома іншими, що залишились після втечі третього.

Полонені стали тепер для них тягарем, і вони так боялись, щоб ті не втекли, що вирішили навіть перебити їх усіх, зважаючи на потребу своєї власної безпеки. Одначе старший іспанець не згодився на це й наказав відіслати їх до моєї старої печери в долині, держати їх там під доглядом двох іспанців і давати їм їсти. Так і зробили, а на ніч зв’язали їм руки та ноги.

Коли прийшли іспанці, двоє англійців так набрались духу, що не могли всидіти на місці і, взявши з собою п’ятьох іспанців, з чотирма мушкетами, пістолем та двома товстими дрючками, пішли шукати дикунів. Передусім вони пішли до того дерева, де лежали забиті люди. Тут, як видно, побувала вже нова ватага дикунів: вони хотіли забрати трупи і два з них відволокли досить далеко, але потім кинули. Звідси наші люди пішли на горбок, де вони недавно стояли й дивились, як дикуни руйнували їх житло. На превеликий собі жаль, вони побачили, що над пожарищем досі ще стояв дим, але ніхто з них не міг побачити там жодного дикуна. Тоді вони вирішили піти, з усіма можливими пересторогами та обачністю до зруйнованої плантації; але, ще не дійшовши туди, вони помітили на морському березі дикунів, що сідали назад у свої човни, лаштуючись у дорогу.

Наші люди спочатку жалкували, що не мали ніякого способу наблизитись до них і вдарити по них на прощання; проте взагалі вони були дуже задоволені, що дикуни поїхали геть.

Бідолашні англійці були тепер двічі зруйновані, а вся їх робота знищена. Решта поселенців погодилась допомогти їм відбудуватись і дала їм усе потрібне. Навіть їх земляки, що досі не виявляли ніяких добрих нахилів, дізнавшись про їх нещастя, прийшли й запропонували свою допомогу та співробітництво і дуже дружно протягом кількох днів працювали, відбудовуючи їх житла та роблячи все потрібне, так що за короткий час ті знову стали на ноги.

Приблизно через два дні після того вони мали ще одне задоволення: побачили три викинуті на берег дикунські човни, а трохи далі від них — двох потоплих дикунів. З цього можна було судити, що їх спіткав у морі шторм і перекинув кілька човнів, бо вночі, коли вони поїхали, дув дуже сильний вітер.

Проте, хоч дехто міг загинути, але багато могло й урятуватись та розповісти іншим, що вони робили і що з ними трапилось, а також підбурити їх на нову авантюру, яку вони, здається, справді вирішили здійснити, але на цей раз уже з силами, достатніми для знищення всякого ворога. Адже до того, що розповів їм перший дикун про поселенців, вони майже нічого не мали додати, бо не бачили нікого з нас; той перший дикун, що розповів їм про нас, був убитий, а інших свідків у цій справі у них не було зовсім.

Минуло п’ять-шість місяців. Наші люди нічого не чули про дикунів і сподівались, що ті не забули ще свого попереднього нещастя або ж кинули надію па перемогу, коли раптом, одного ранку, до острова під’їхав цілий флот: двадцять вісім човнів, повних дикунів з луками, стрілами, палицями, дерев’яними мечами та іншим бойовим приладдям; вони навезли стільки народу, що наших людей охопив жах.

Дикуни висіли на берег увечері і, до того ж, у найдальшій частині острова, тому наші могли присвятити цілу ніч обговоренню того, як зустріти ворога. Знаючи, що раніше їх найкраще забезпечувала тільки добра схованка і що вона допоможе їм і тепер, коли ворогів у них стало так багато, вони вирішили передусім знести недавно відбудовані хижки двох англійців, а кіз загнати в стару печеру. Поселенці були певні, що на світанку дикуни підуть прямо туди, щоб повторити свої попередні вчинки, хоч тепер вони причалили не менше ніж за шість миль від плантації англійців.

Отже, вони перевели всіх своїх кіз до старої бесідки, як я її звав, що належала іспанцям, і знищили, наскільки могли, всі ознаки свого перебування на острові. Другого ранку вони розташували свої сили на плантації двох англійців, чекаючи прибуття дикунів. Як вони гадали, так і вийшло: нові напасники, покинувши свої човни на східному краю острова, прийшли понад берегом прямо туди. За підрахунком наших людей, їх було двісті п’ятдесят чоловік. Наша армія, певна річ, була маленька і — це було далеко гірше — не мала вдосталь зброї. Здається, повний склад її був такий.

По-перше, воїнів:

17 іспанців;

5 англійців;

1 старий П’ятниця, тобто батько П’ятниці;

3 невільники, які були взяті разом з жінками і довели свою вірність;

3 інші невільники, що жили з іспанцями.

Зброї вони мали:

11 мушкетів;

5 пістолів; 3 мисливські рушниці, що я відібрав у матросів-бунтарів, коли примусив їх здатись;

2 тесаки;

3 старі алебарди.

Невільникам вони не дали ні мушкетів, ні рушниць, але ті мали кожне по алебарді, чи то довгій палиці з великими залізними наконечниками, прикріпленими до кожного кінця, і з топірцем з одного боку. Кожен мав також по сокирі. Дві жінки напосягли, щоб і їм дозволили взяти участь у бою. Їм дали луки та стріли, захоплені іспанцями після першої битви двох дикунських племен, та топірці.

Старший іспанець, про якого я так часто згадував, командував усім військом; а Вільям Аткінс, що був хоч і дуже жорстокий, проте сміливий до зухвальства, став його помічником. Дикуни наступали, як леви, і наші люди не мали ніякої переваги перед ними, навіть через свою позицію, а це було найгірше. Тільки Віль Аткінс, що, як виявилось, був дуже корисна людина, засів з шістьма чоловіками в маленькому ліску як авангард. Вони одержали наказ, пропустивши першу ватагу дикунів, стріляти прямо в натовп, а потім відразу відступити і, обійшовши лісом, вийти позаду іспанців, що теж залягли в гущавині.

Дикуни, прийшовши, розбіглись в усі сторони окремими купками, не додержуючись ніякого ладу. Віль Аткінс пропустив повз себе чоловік з п’ятдесят, а потім, побачивши, що решта йде густим натовпом, наказав трьом із своїх стріляти. Їх мушкети були заряджені шістьма-сьома кулями кожен, причому кулі були з пістольні завбільшки. Скільки чоловік вони вбили чи поранили — розібрати було важко. Ще важче описати жах і здивування дикунів: вони перелякалися вкрай, почувши гуркіт пострілів, побачивши, як їх товариші падають — одні мертві, інші поранені — і не розуміючи, звідки впало на них таке лихо. Не встигли вони прийти до пам’яті, як Віль Аткінс з іншими трьома випалили в саму гущу ворогів, а перші тим часом знову зарядили свої рушниці і трохи згодом вистрелили ще раз.

Якби Віль Аткінс, як йому було наказано, зараз же після цього відступив разом із своїми людьми або якби тут був другий загін наших людей, щоб стріляти без перерви, то дикуни, напевне, втекли б, бо їх лякало найбільше те, що вони не бачили, хто в них стріляє, і гадали, що це самі боги карають їх блискавкою й громом. Але Віль Аткінс, зоставшись на місці, щоб зарядити ще раз рушниці, вивів їх із помилки. Кілька дикунів, вислідивши їх, зайшли їм у тил, і, хоч Аткінс та його люди пальнули в них два-три рази і вбили понад двадцять чоловік, вони поранили стрілами самого Аткінса і одного з його товаришів-англійців, а трохи згодом убили іспанця та одного з тих невільників, що приїхали з жінками. Цей невільник був бравий хлопець, бився одчайдушно і власноручно вбив п’ятьох дикунів, не маючи ніякої зброї, крім кутої залізом палиці та топірця.

Коли Аткінса було поранено, а двох інших убито, наші люди відступили на горбок у лісі. Іспанці, давши три залпи, теж відступили, бо дикунів була така сила і вони були такі завзяті, що стіною сунули на наших людей, зневажаючи небезпеку і сиплячи хмари стріл, хоч їх душ п’ятдесят було вбито і стільки ж, як не більше, поранено. Треба зауважити, що їхні поранені, якщо тільки вони не ставали зовсім небоєздатні, шаленіли від ран і бились, як божевільні.

Відступивши, наші люди покинули вбитих іспанця та англійця на бойовищі. Дикуни, наблизившись, били їх іще і знівечили їх трупи найжорстокішим способом, як це властиво справжнім дикунам: перебили їм палицями та дерев’яними мечами руки та ноги й потрощили голови. Вони не переслідували тих, що відступили, але, ставши колом (такий, очевидно, в них звичай), двічі вигукнули переможний клич; після цього вони мали неприємність бачити, як кілька їхніх поранених померли від великої втрати крові.

Коли старший іспанець зібрав весь загін на горбку, Аткінс, незважаючи на свою рану, настоював, щоб тепер, коли англійці з’єднались з іспанцями, всі вони разом рушили далі і напали на дикунів. Але іспанець сказав:

— Ви бачите, сеньйоре Аткінсе, як б’ються їхні поранені. Заждімо до ранку; до того часу вони ослабнуть від утрати крові та від болю; тоді в нас буде менше ворогів.

Порада була дуже добра, але Віль Аткінс весело відказав:

— Це правда, сеньйоре, вони слабнуть, та слабну і я. Ось чому я й хочу битись, поки не прохолов.

— Годі вам, сеньйоре Аткінсе, — сказав іспанець, — ви довели вже свою відвагу і своє заробили. Тепер ми будемо битись за вас. А все-таки, на мою думку, краще почекати ранку.

Так вони й зробили було. Проте ніч була ясна та місячна, і вони бачили, як дикуни безладно пораються коло своїх убитих та поранених, з великою метушнею й галасом. Отже, вони вирішили напасти на них ще вночі, особливо якщо їм удасться зробити хоч один залп, перше ніж їх побачать. Для цього вони мали добру нагоду: один із двох англійців, коло чиєї оселі розпочався бій, повів їх кругом між лісом та берегом на захід, а потім відразу повернув на південь. Вони так близько підкрались туди, де натовп дикунів був найтісніший, що не встигли ті побачити їх або почути, як восьмеро наших людей дали вже залп і вчинили цим страшне спустошення. Через півхвилини інші восьмеро зробили ще залп, і знову було вбито та поранено багато дикунів, причому вони не бачили, де ворог і в який бік їм треба тікати.

Іспанці поспішили знову зарядити свої рушниці і тоді, поділившись на три загони, напасти на дикунів разом. У кожному загоні було вісім осіб, тобто всього двадцять чотири воїни, — двадцять два чоловіки і дві жінки, які, до речі, бились одчайдушно.

Вогневу зброю розподілили між усіма загонами рівно, так само й алебарди та палиці. Жінок хотіли було відправити назад, але ті сказали, що хочуть умерти разом з своїми чоловіками. Організувавши таким чином свою маленьку армію, наші люди пішли з лісу в саму гущавину ворожого війська, знімаючи якомога більше галасу. Дикуни стояли всі вкупі, але були дуже збентежені, почувши крики з трьох боків. Вони почали б стріляти й самі, але не бачили наших людей, і тільки коли ті підійшли так близько, що їх можна було розглядіти, кілька стріл полетіло в їх сторону і поранило бідного старого П’ятницю — правда, не тяжко. Та наші люди не дали дикунам опам’ятатись і, стріляючи, кинулись на них з трьох сторін, а тоді заходились трощити їх прикладами мушкетів, тесаками, кутими залізом палицями та топірцями. Вони так добре розправилися з дикунами, що ті з жахливим верещанням і виттям кинулись урозтіч, рятуючи своє життя.

Наші люди дуже стомились від цієї екзекуції. У двох сутичках вони вбили й смертельно поранили понад сто вісімдесят дикунів. Решта, збожеволівши від переляку, бігла через ліси та горби тик швидко, як тільки могли витримати їх прудкі, призвичаєні до бігу ноги. Всі вони разом прибігли на берег моря, де вони причалили перед тим і де стояли їх човни. Та їх нещастя не скінчилось на цьому, бо того вечора дув сильний вітер з моря, що не давав ніякої можливості відчалити. Навіть більше — вітер дув усю ніч, і коли настав приплив, хвилі винесли їх човни так далеко на берег, що дикунам довелось чимало попрацювати, щоб спустити їх знову на воду. Крім того, багато човнів розбилось або об берег, або один об одного.

Наші люди, хоч і раді з перемоги, мало спочивали тієї ночі. Піджививши себе, наскільки було можливо, вони рушили в ту частину острова, куди побігли дикуни, щоб подивитись, в якому вони стані. Для цього їм неодмінно треба було пройти через бойовище, і тут вони побачили кілька бідних створінь, що подавали деякі ознаки життя — видовище, неприємне для великодушних людей, бо, справді, великодушна людина, хоч і примушена законом війни нищити свого ворога, не тішиться, проте, його нещастям.

Та тут їм не довелось порядкувати самим, бо їх власні дикуни, що були їх слугами, добили бідолашних своїми топірцями.

Дійшовши до місця, де залягли жалюгідні рештки розбитої армії, вони побачили ще з сотню дикунів; більшість їх сиділа на землі, зігнувшись, поклавши руки на коліна, а голову між рук, і схилившись до колін.

Коли наші люди наблизились до них на два мушкетні постріли, іспанець наказав вистрелити без куль із двох мушкетів, щоб налякати їх; він хотів побачити з їх вигляду, чого від них сподіватись, тобто чи вони ще здатні битись, а чи так пригнічені й засмучені своєю поразкою, що зовсім занепали духом, а потім діяти відповідно до цього.

Ця хитрість удалась, бо, почувши звук першого пострілу і побачивши блиск другого, дикуни схопились на ноги, страшенно перелякані, а коли наші люди почали наближатися, всі вони побігли геть з криком та зойком, видаючи якесь особливе виття, якого наші люди не могли зрозуміти і ніколи раніш не чули. Так бігли вони через горби в глиб острова.

Спочатку наші люди вважали, що краще було б, якби вітер утих і дикуни поїхали назад. Але вони не зміркували, що це може спричинити такий наплив дикунів, якому вони не змогли б опиратись, або ж, що після цього вони почнуть відвідувати острів так часто й такою великою юрбою, що спустошать його, і наші люди помруть тоді з голоду. Віль Аткінс, що, незважаючи на свою рану, завжди був з ними, подав найкращу при цій нагоді пораду: скористатись перевагами свого становища і, відрізавши дикунів від їх човнів, позбавити їх можливості будь-коли вернутись і знову плюндрувати по острову.

Вони довго радились про це. Дехто був проти, боячись, що негідники з розпачу втечуть у ліс і оселяться там. Тоді довелося б полювати на них, як на диких звірів, з острахом виходити з дому в своїх справах, завжди бачити свої плантації пограбованими, а отари спустошеними; одне слово, завжди бідувати.

Віль Аткінс сказав, що краще мати справу з сотнею людей, ніж з сотнею племен, і що треба не тільки знищити човни, але й перебити дикунів, бо інакше вони знищать їх самих. Його доводи були такі переконливі, що всі погодилися з ним і взялись спочатку до човнів. Набравши купу хмизу, вони спробували підпалити кілька човнів, але дерево було вогке й не займалось. Проте верхні частини їх так обвуглились, що човни не годились уже для плавання в морі. Коли дикуни побачили роботу наших людей, деякі з них вискочили з лісу, підбігли якомога ближче, впали навколішки й закричали: «Оа, оа варамокоа!» — і ще кілька слів їхньою мовою, яких ніхто не міг зрозуміти. Зате вони робили жести, що викликали співчуття до них, і якось чудно верещали, даючи зрозуміти, що вони благають не знищувати їх човнів, а дати їм змогу поїхати назад, з тим, щоб ніколи більше не вертатись.

Та наші люди переконались тепер, що єдиний спосіб урятуватись самим і врятувати колонію — це не дати жодному дикунові можливості вернутись додому, бо, якби хоч один із них повернувся в свій край і розказав про те, що сталося, колонія пропала б. Отже, попередивши дикунів, що пощади не буде, вони знову взялись до човнів і зруйнували всі, що залишились від бурі. Побачивши це, дикуни в лісі зняли жахливий зойк, що був добре чутний нашим людям. Потім усі вони забігали по острову, як божевільні, так що наші люди спочатку не знали, що з ними робити.

При всій своїй розсудливості, іспанці не зміркували, що, довівши дикунів до такого відчаю, вони були повинні добре стерегти свої плантації. Правда, вони відігнали геть свої отари, і дикуни не знайшли їх головного притулку (маю на увазі свою стару фортецю під горбом, а не печеру в долині), але вони розшукали мою плантацію коло бесідки і рознесли вщент усі огорожі та посадки навколо; витоптали хліб, повиривали лози й позривали весь стиглий виноград, — одно слово, наробили нашим людям величезної шкоди без будь-якої користі для себе.

Наші люди були ладні битися з дикунами за всяких умов, але не могли переслідувати їх і ганятись за ними по горах та долах, бо ті були дуже прудкі. А коли знаходили їх поодинці, то наші люди боялись гнатись, щоб дикуни не оточили їх. На щастя, в дикунів не було зброї, і коли вони й мали луки, то стріл у них не залишилось; а щоб зробити їх, у них не було ні матеріалу, ні будь-якого гострого інструменту.

Скрута та горе, яких вони зазнали, були дуже великі і, зрозуміло, викликали співчуття; але разом з тим вони утворили дуже важке становище і для наших людей, бо, хоч їх притулки й збереглись, зате вся їх провізія, так само як і врожай, була знищена. Що робити, куди податись — вони не знали. Єдиним порятунком була худоба, рештки якої вони мали в долині коло печери, і трохи хліба, що ріс там, а також плантації трьох англійців — Вільяма Аткінса та його товаришів, з яких залишилося всього двоє, одного вбила стріла, влучивши трохи нижче виска, так що він не вимовив і слова. Варто уваги, що це був не той жорстокий молодчик, який поранив своєю сокирою бідного дикого невільника, а потім хотів перебити всіх іспанців.

Я вважаю, що тодішнє їх становище було багато гірше, ніж моє, після того як я знайшов зерна ячменю та рису і навчився сіяти та вирощувати хліб і розводити худобу; бо тепер у них була, так би мовити, сотня вовків на острові, яка з’їдала все, що знаходила, не підпускаючи їх до себе.

Обміркувавши своє становище, вони вирішили передусім спробувати загнати дикунів у найдальший, південно-східний куток острова, щоб дикуни, причаливши ще коли-небудь до берега, не змогли знайти одні одних; а тоді щодня полювати на них і вбивати по скільки трапиться, щоб зменшити їх число; нарешті, якщо пощастить, приручити їх, дати їм зерна, навчити обробляти землю й жити своєю працею.

Щоб досягти цього, наші люди почали переслідувати дикунів і так налякали їх, що через кілька днів досить було кому-небудь вистрелити в дикуна з рушниці, щоб той, навіть не поранений, падав на землю від самого жаху. Вони так боялись наших людей, які щодня полювали на них і майже щодня кого-небудь із них убивали або ранили, що тікали все далі й далі, ховаючись по лісах та лощинах, і страшенно терпіли від нестачі їжі. Багатьох знайшли потім мертвими без будь-яких пошкоджень на тілі: вони загинули просто з голоду.

Довідавшись про це, наші пом’якшали й пройнялись жалем до них; особливо старший іспанець — така добра й великодушна людина, яку тільки можна уявити собі. Він запропонував захопити, коли буде змога, когось із них живцем, пояснити йому їх намір щодо нього та його земляків таким чином, щоб він міг бути далі їх товмачем, а потім спробувати поставити дикунів у такі умови, щоб вони могли жити самі, не шкодячи нашим людям.

Довго ніхто з індійців не попадався, аж нарешті вдалось захопити в полон одного — кволого, ледве живого від голоду. Спочатку він був похмурий і не хотів ні їсти, ні пити; але побачивши, що до нього ставляться добре, дають йому їсти і не вживають насильства, він нарешті став згодливим і прийшов до пам’яті.

До нього привели старого П’ятницю, що багато разів говорив з ним і казав, як ласкаво ставитимуться до всіх них поселенці; як вони не тільки подарують їм життя, а й дадуть їм на прожиток частину острова, якщо тільки вони пообіцяють не виходити за її межі, не кривдити поселенців і не шкодити їм; сказав, що їм дадуть насіння для засіву і хліба для харчування зараз. Старий П’ятниця просив хлопця піти до земляків, поговорити з ними й подивитись, що вони на це скажуть, попередивши, що коли вони на це не погодяться, то їх негайно ж знищать.

Бідні створіння цілком присмирніли, — та й залишалось їх небагато, всього чоловік тридцять сім; і вони відразу ж попросили дати їм чого-небудь поїсти. Тоді дванадцять іспанців і двоє англійців, озброївшись і взявши з собою трьох індійців-невільників та старого П’ятницю, пішли до них. Невільники віднесли їм чималий запас хліба та вареного рису, висушеного на сонці, і відвели трьох живих кіз. Далі, їм наказали відійти на схил горбка, де ті посідали на землю і вдячно з’їли все принесене. Ці дикуни непохитно додержали свого слова і ніколи не наближались до житла поселенців, хіба що приходили попросити провізії або порадитись. Так вони жили на своїй ділянці, коли я приїхав на острів і відвідав їх.

Їх навчили сіяти та жати, пекти хліб, приручати та доїти кіз. Тепер їм бракувало лише жінок, щоб розростися в ціле плем’я. Їх оселили на косі, позаду якої стояли високі скелі, а спереду, аж до моря, лежала рівнина. Це місце було в південно-східному кутку острова. Землі у них було вдосталь — милі півтори завширшки і три-чотири милі завдовжки — і була вона дуже гарна та родюча.

Наші люди навчили їх робити дерев’яні заступи, подібні до того, що я собі зробив; дали їм дюжину сокир і три-чотири ножі. Виявилось, що всі вони надзвичайно смирні й простодушні.

З того часу й до мого приїзду, тобто років зо два, дикуни жодного разу не турбували нашої колонії. Правда, іноді приїздили декілька човнів, і дикуни святкували свої нелюдські бенкети, але вони належали до різних племен і, мабуть, зовсім не чули про тих, що приїздили сюди раніше і про причину їх приїзду; тому вони не розшукували своїх земляків. Та якби вони й почали шукати, знайти їх було б не дуже легко.

Отже, я, здається, склав повний звіт про те, що трапилось на острові перед моїм поверненням, розповів, принаймні, про все, варте уваги. Дикуни, чи то індійці, дуже скоро цивілізувались під впливом поселенців, і останні часто відвідували їх, але індійцям вхід до поселенців був заборонений, бо поселенці боялись, щоб ті не зрадили їх.

Цікаво, що дикунів навчили плести кошики, але ті скоро перевищили в цьому своїх учителів і наробили безліч найдобірніших речей — різних кошиків, сит, кліток для птиці, шаф, крісел, стільців, ліжок, кушеток та іншого начиння — і стали дуже винахідливими після того, як їм показали спосіб роботи.

Мій приїзд дуже полегшив становище дикунів, бо ми дали їм ножи, ножиці, заступи, лопати, сапи та інше потрібне для них знаряддя.

З допомогою цього знаряддя вони стали такими майстрами, що взялись нарешті будувати собі хижки, — дуже гарні будинки — плетучи їх із самої лози, як кошики. Це був незвичайний винахід, і хоч будинки мали чудний вигляд, проте вони чудово захищали від спеки й від усяких звірів та комах. Нашим людям ці будинки так сподобались, що вони запросили дикунів до себе і наказали їм збудувати такі ж самі й для них. Коли я пішов подивитись на англійські оселі, то здалека мені здалось, що переді мною великі вулики. А Віль Аткінс, що став тепер дуже роботящим, корисним та тверезим, збудував собі такий плетений домик, якого, гадаю, немає ніде в цілому світі. Він мав сто двадцять кроків в обводі, як я виміряв своїми кроками. Стіни його були зроблені зовсім як кошик, із тридцяти двох квадратів, дуже міцні, футів на сім заввишки. Всередині була друга стіна, не більше за двадцять два кроки в обводі, але зроблена міцніше, восьмикутної форми. У восьми кутах стояли вісім міцних стовпів, на які він поклав міцні деревини, сполучені докупи дерев’яними цвяхами, від тих деревин він звів для даху піраміду з восьми стропил, дуже гарних, запевняю вас, сполучених зовсім добре хоч і без цвяхів, кількома костилями, які він сам зробив із старого заліза, залишеного мною. Взагалі, цей хлопець виявив багато винахідливості, навіть у таких речах, яких до того часу він зовсім не знав. Він сам улаштував собі кузню з двома дерев’яними міхами, щоб роздувати вогонь, зробив із залізного лому зовсім добре ковадло і сам собі напалив вугілля. З допомогою цього приладдя він викував багато різних речей — крюків, скоб, різних шворенів та петель. Але вернімось до будинку: вивівши дах внутрішнього приміщення до самого верху, він заплів його між стропил так міцно і прошив його рисовою соломою та великим листям дерев на вершку так майстерно, що в хижці було сухо, немов вона була вкрита черепицею або шифером. Він, звичайно, признався, що плетену частину хижки зробили йому дикуни.

Зовнішнє коло, теж укрите, було ніби прибудовою круг внутрішнього приміщення, і з усіх тридцяти двох кутів до стовпів внутрішньої хати були прокладені бруси, футів на двадцять завдовжки. Таким чином, між зовнішньою і внутрішньою плетеними стінами був прохід футів з двадцять завширшки.

Внутрішнє приміщення він переділив плетеними перегородками, тільки кращими, на шість частин, так що він мав шість кімнат в одному будинку, з дверима в кожній: перші вхідні двері — до центрального, внутрішнього приміщення, а інші — в прохід або галереєю навколо нього. Таким чином, галерея теж була поділена на шість рівних частин, що правили за комору для всього потрібного в господарстві. Ці шість комірок, не займаючи всього обводу зовнішнього кола, були розташовані так: як увійти в двері зовнішнього кола, то маєте прямо перед собою короткий прохід до дверей внутрішньої частини; обабіч проходу були плетені перегородки і в них двері, якими ви входите спочатку у велике приміщення або комору, в двадцять футів завширшки і приблизно тридцять футів завдовжки, і далі в друге приміщення, не таке довге. В зовнішньому колі було десять чудових приміщень. До шести з них можна було пройти тільки через приміщення внутрішньої частини, і вони були спальнями для відповідних їм приміщень внутрішньої частини; інші чотири були великі склади чи комори, — називайте їх, як вам подобається; туди треба було входити через одне з двох приміщень обабіч проходу, що вів крізь надвірні двері до внутрішньої частини.

Мабуть, ніде в світі немає такої чудової плетеної будівлі, так гарно задуманої і ще краще збудованої. В цьому величезному вулику жили три сім’ї: Віль Аткінс, його товариш і вдова третього вбитого англійця з трьома дітьми (третім вона була вагітна, коли той загинув). Товариші її чоловіка з охотою ділилися з нею всім — хлібом, молоком, виноградом і дикими козенятами, коли їм траплялося вбити їх, та черепахами, коли вони їх знаходили. Всі вони жили непогано, хоч, правду сказати, вони не були такі працьовиті, як інші два англійці, як я вже згадував.

Одного не можна ще обминути, це — питання релігії. Я не знаю, чи цікавило їх щось подібне, хоч вони часто нагадували одне одному про існування Бога дуже поширеним серед моряків способом, тобто присягаючись його іменем. Їх бідолашні неосвічені жінки-дикунки небагато виграли, одружившися з християнами, як ми мусимо їх називати. Вони й самі дуже мало знали про Бога і були зовсім нездатні говорити своїм жінкам про нього і взагалі про релігію.

Чого, справді, навчились від них їх дружини, так це досить пристойно говорити англійською мовою. Та й діти їх, яких разом було душ двадцять, змалку починали говорити англійською мовою, щоправда, спершу покрученою, як і їх матері. Під час мого приїзду на острів старшим із цих дітей було років по шість. Матері їх були розсудливі, спокійні, трудящі жінки, скромні й чесні. Вони охоче допомагали одна одній, були дуже уважні до своїх господарів — не зважуюсь називати їх дружинами — і покірні їм. Залишалось тільки просвітити їх світлом християнської віри та узаконити їх шлюб.

Розказавши про колонію взагалі і про п’ятьох англійців-бунтарів зокрема, я мушу тепер сказати кілька слів про іспанців, які складали головну масу цієї колонії і в житті яких теж було багато цікавих подій.

Я часто розмовляв з ними про те, як жилось їм у дикунів. Вони признались мені, що за весь час полону вони ні в чому не виявили ні своєї спритності, ні винахідливості. В полоні вони були просто жменею бідних, нещасних, покинутих людей і, якби навіть дістали можливість поліпшити своє становище, то не зуміли б скористатись нею, бо так занепали духом під вагою своїх нещасть, що не сподівались уже нічого, крім голодної смерті. Один із них, серйозна й розсудлива людина, сказав, що він тепер переконався в своїй неправоті і зрозумів, що розумним людям не личить піддаватись розпачеві, а завжди треба шукати допомоги в розумі, щоб полегшити теперішнє і забезпечити краще майбутнє. Він сказав також, що сум є найбезглуздіше почуття, бо воно скероване на минуле, якого не можна ні повернути, ні виправити, і зневажає майбутнє. Сум аж ніяк не може бути корисним для визволення і скорше збільшує страждання, ніж дає ліки проти нього. Тут він навів одну іспанську приказку, яку я, не мігши переказати точно його словами, переробив по-своєму на англійську: «В горі сумувати — вдвоє страждати».

Він захоплювався невеличкими вдосконаленнями, яких я досяг у моїй самотності, моєю невтомною працьовитістю і винахідливістю в становищі, здавалось, безвихідному. Треба відзначити, казав він мені, що англійці в скруті виявляють багато більше присутності духу, ніж будь-яка інша нація. Навпаки, його нещасні земляки, як і португальці, зовсім непристосовані до боротьби з невдачами; під час небезпеки вони після першої ж невдалої спроби занепадають духом, приходять до відчаю і гинуть, замість того, щоб подумати про спосіб порятунку.

Я сказав йому, що їх становище дуже відрізняється від мого; що їх було викинуто на берег без нічого, без запасу їжі навіть на перший час, поки вони змогли б що-небудь роздобути. Я, правда, був самотній, це було незручно і шкодило мені, але запаси, що я волею Провидіння несподівано одержав з прибитого до берега корабля, були мені такою допомогою, яка кожному подала б думку використати їх так само, як зробив це я.

— Сеньйоре, — сказав іспанець, — ми, бідні іспанці, якби потрапили у ваше становище, ніколи не змогли б перевезти з корабля й половини того, що перевезли ви. Ні, — повторив він, — ми ніколи не спромоглися б зробити пліт, щоб перевезти все це, навіть не пригнали б пліт до берега без весел та паруса. А на самоті кожен із нас зробив би ще далеко менше.

Я попросив його облишити компліменти й розповісти про те, як вони прибули на берег і де саме причалили. Він сказав, що причалили вони, на нещастя, в такому місці, де в мешканців не було провізії. Тому вони, розуміється, знову пустилися в море й пристали до іншого острова, трохи далі, де знайшли провізію, хоч там і не було населення. Річ у тому, що іспанці з Тринідаду часто бували там і за кілька разів наповнили острів козами та свинями, які страшенно розплодились, а черепах та морської птиці була там така сила, що їм ніколи не бракувало м’яса, хоч хліба вони там і не знайшли. Вони підтримували себе корінням та травами, яких зовсім не знали, і через це мали з них небагато користі.

Вони розповіли мені, як різними способами, але надаремно, старались вони цивілізувати навколишніх дикунів і навчити їх жити звичайним, розумним життям. Важко було слухати їх оповідання про злидні, що випали на їхню долю. Іноді вони по кілька днів нічого не їли, бо дикуни там були лінивіші, ніж деінде, і тому були менше забезпечені всім потрібним для життя, ніж інші племена в тій частині світу. Зате, вважали вони, ці дикуни були не такі хижі та ненажерливі, як ті, що мали більше їжі.

Вони додали також, що визнають мудрість і доброту всемогутнього Божого провидіння, яка виявилась також у випадку з ними. Бо коли б вони, пригнічені важким становищем та неродючістю ґрунту, почали шукати кращого місця для оселення, то не мали б тоді тієї допомоги, яку вони дістали від мене.

Потім вони розказали, що дикуни, серед яких вони жили, вимагали від них брати участь у їх війнах. Щоправда, якби в них була вогнева зброя, вони не стільки зробили б користі своїм друзям, як нажахали б і ворогів, і друзів. Але без пороху та дробу, не маючи змоги відмовитись іти на війну разом з своїми господарями, вони на бойовищі опинялись у далеко гіршому становищі, ніж самі дикуни, бо у них не було ні луків, ні стріл, та вони й не вміли орудувати ними, коли діставали їх від дикунів. Через це їм доводилось лише стояти й підставляти себе під стріли, поки вороги не підходили зовсім близько. Тоді вони пускали в діло свої три алебарди та загострені палиці, устромлені в дула рушниць. Часто їм удавалось проганяти цією зброєю цілу невеличку армію ворогів, але все ж таки їх іноді оточували численні вороги, і тоді вони були у великій небезпеці від стріл. Згодом вони навчились робити з дерева великі щити, обтягуючи їх шкурами диких звірів, і затулялись від стріл цими щитами. Незважаючи на це, вони іноді підпадали великій небезпеці. Одного разу п’ятьох із них дикуни збили з ніг дрючками, а одного взяли в полон. Це був саме той іспанець, якого я врятував. Спочатку вони думали, що він убитий, а дізнавшись про його полон, дуже сумували і охоче віддали б своє життя, щоб тільки визволити його.

Вони розказували, що, коли їх звалили на землю, товариші врятували їх, ставши над ними й бившись доти, поки вони не прийшли до пам’яті всі, крім того, кого вони вважали за вбитого. Тоді, вистроївшись в одну лаву, вони з своїми алебардами та списами пробились крізь загін дикунів, яких було близько тисячі чоловік, і били кожного, хто траплявся їм на дорозі. Вони перемогли ворогів, але дуже сумували, втративши одного із своїх. Друга ватага дикунів знайшла його живим і повезла разом з іншими полоненими, як я вже розповів про це раніше.

Вони дуже зворушливо описували, як вони зраділи, коли повернувся їх друг і товариш у нещастях, якого вони вважали за з’їденого найгіршими з усіх диких звірів — людожерами; як вони дедалі більше дивувались, слухаючи його оповідання про моє доручення і про те, що зовсім близько від них живе християнин, та ще й дуже людяний і спроможний допомогти їм визволитись.

Вони описували, як вразила їх прислана мною допомога і поява хліба, якого вони не бачили, відколи потрапили в те прокляте місце; як часто вони хрестили й благословляли хліб, ніби його послало саме небо; якими зцілющими ліками здавався він їм, так само як і інші речі, послані мною їм на поживу. Вони говорили, що їм дуже хотілося б розповісти про радість, що охопила їх, коли вони побачили шлюпку й людей, готових відвезти їх до тієї людини і на те місце, звідки були надіслані всі ці припаси; але описати цю радість словами їм не вдавалось, бо їх захоплення виявилось так дико й бурхливо, що їх можна було б прийняти за божевільних. Це оповідання нагадало мені про радість П’ятниці, коли він несподівано зустрівся з своїм батьком; про радість врятованого мною екіпажу палаючого судна; про радість помічника капітана, визволеного в такому місці, де він уже вважав себе за загиблого. Згадав я й свою радість, коли я після двадцяти восьми років ув’язнення на острові знайшов добрий корабель, готовий відвезти мене на батьківщину. Все це примусило мене ще глибше відчути оповідання бідолашних іспанців і навіяло мені ще більше співчуття до них.

Розповівши докладно про становище, яке я знайшов на острові, вважаю за потрібне сказати ще про найголовніше, що я зробив для поселенців, і про те, в якому стані я покинув цих людей. На їх думку, та й на мою теж, дикуни не мали більше турбувати їх, а коли б це й трапилось, то їм легко буде прогнати напасників, бо тепер їх удвоє більше, ніж було раніше. Я почав серйозну розмову з іспанцем, якого я звав губернатором, про їх перебування на острові. Я заявив, що приїхав сюди не для того, щоб вивезти кого-не-будь із них, і вважаю за несправедливе, взявши одного, покинути тут інших, які, може, й не схочуть лишатись тут, після того як їх сили зменшаться.

З другого боку, я сказав, що прибув сюди впорядкувати їх життя, а не забрати їх; що я привіз із собою для них багато речей; що я постараюсь постачати їм усе потрібне для вигідного життя та самооборони, що, крім того, зі мною прибули такі й такі особи, які згодились пристати до їх товариства і можуть стати їм у пригоді, виробляючи речі, без яких їм було важко обходитись.

Всі вони були присутні при цьому. Перше ніж передати їм усі привезені речі, я питав кожного, чи забули вони свої колишні свари та чи можуть, стиснувши один одному руку, стати близькими приятелями і визнати спільність інтересів — так, щоб надалі не було ні непорозумінь, ні заздрості.

Віль Аткінс дуже щиро й добродушно відповів, що вони мали досить неприємностей, щоб протверезитись, і досить ворогів, щоб стати друзями; що він, з свого боку, хоче жити й умерти разом з ними; що він далекий від того, щоб замишляти що-небудь проти іспанців. Він визнав, що вони не зробили йому нічого, крім того, що він заробив своїм поводженням; що він, бувши на їх місці, вчинив би, мабуть, ще гірше і що він попросить у них пробачення, коли я цього бажаю, за всі божевільні й грубі вихватки, яких він допустився. Наприкінці він заявив, що хоче жити мирно й дружно з усіма і готовий на все, щоб довести це іншим. А про повернення до Англії він навіть не думає і ладен не їздити туди ще два десятки років.

Іспанці відповіли, що спочатку вони дійсно роззброїли й викинули з своєї сім’ї Віля Аткінса та двох його земляків за погану поведінку, як вони мені про це вже розповідали; заявили мені, що до цього їх примусила тільки необхідність; але Віль Аткінс так відважно повівся у великій битві з дикунами, а в інших випадках виявив стільки щирості й відданості спільним інтересам, що вони забули про минуле. На їхню думку, він так само став гідним честі носити зброю, як і кожен із них, і цілком заслуговує на те, щоб я видав йому все потрібне нарівні з іншими. Самі вони висловили вже йому свою вдячність тим, що обрали його помічником самого правителя острова. І довіряючи йому та його землякам, вони раді заявити, що ні в чому не хочуть відділятись від нього і що інтереси у них спільні.

Після цього щирого й одвертого вияву дружніх почуттів ми вирішили другого ж дня пообідати вкупі і справді влаштувати розкішний бенкет. Я наказав корабельному кухареві та його помічникові приїхати на берег і зготувати обід, а старшому помічникові кухаря — допомогти їм. Ми привезли на берег шість кусків воловини й чотири куски свинини з корабельних харчових запасів, чашу для пуншу та матеріали, щоб наповнити її. Крім того, я дав їм десять пляшок французького кларету і десять пляшок англійського пива, бо цих напоїв ні іспанці, ні англійці не куштували вже багато років; вони, мабуть, були надзвичайно задоволені ними.

Кухарі засмажили ще п’ятьох козенят, доданих іспанцями до нашого бенкету. Трьох із них ми послали на корабель, щоб матроси могли так само поласувати свіжим м’ясом з берега, як ми — солониною з судна.

Після бенкету, де ми провели час дуже весело, я сам розпакував свій вантаж, щоб не було суперечок під час розподілу, і показав, що добра вистачить для всіх і що все буде поділено. Спочатку я поділив полотно так, щоб кожному вистачило на чотири сорочки; потім, на прохання іспанців, я додав їм іще на дві. Вони почували себе в них дуже добре, бо, можна сказати, давно забули, як і для чого їх носять.

Тонкі англійські тканини, про які я вже згадував, я поділив так, щоб кожному вистачило на легке й широке вбрання на зразок сюртука, що, як я гадав, було найкращим для жаркої пори року; я наказав, коли воно зноситься, робити нове, скільки треба. Так само й з легкими пантофлями, черевиками, панчохами, рукавичками тощо.

Не можна описати радості та вдоволення, виявлених цими бідолахами, коли вони побачили, як я дбав про них та як добре устаткував їх. Вони казали, що я був для них немов батьком; що, маючи такого порадника в цій далекій країні, їм легше буде забути про свою безпорадність у цьому нещасному місці. Всі вони охоче дали мені слово не покидати острова без моєї згоди на це.

Потім я представив їм людей, яких я привіз із собою, зокрема кравця, коваля та двох теслярів — дуже потрібних їм ремісників — а найголовніше, мого власного майстра на всі руки, найкориснішого з усіх. Кравець, доводячи їм свою вправність, зараз же взявся до роботи і, з мого дозволу, пошив кожному по сорочці. Далі він зробив ще краще: навчив жінок не тільки шити, строчити й орудувати голкою, а й узяв їх до себе допомагати шити сорочки для їх чоловіків та для решти поселенців.

Щодо теслярів, то можна й не згадувати про те, які були вони корисні. Вони розібрали на куски мої бридкі й незграбні меблі і зробили з них добрі, вигідні столи, стільці, ліжка, шафи, буфети, полиці та всілякі інші потрібні речі.

Щоб показати їм, як природа відразу виховує майстрів, я повів теслярів подивитись на хижку-кошик, як я її звав, Віля Аткінса, і вони признались обидва, що ніколи не бачили ні такої природної вигадливості, ні такого правильного та майстерного будування, принаймні, в цьому роді. Один із них, оглянувши хату й подумавши трохи, звернувся до мене:

— Я певен, — сказав він, — що вашим людям ми ні до чого; вам треба лише дати їм інструменти.

Тоді я розпакував усі свої запаси інструментів і дав кожному заступ, лопату та граблі (бо в них не було ні борін, ні плугів), а кожній окремій оселі — лом, кайло, теслярську сокиру та пилку, вказавши, що, коли що-небудь із цих інструментів зламається або попсується, його треба без суперечок замінити новим із загального запасу, який я лишаю їм.

Цвяхи, скоби, петлі, крюки, долота, ножі, ножиці і всякі інші інструменти та залізні вироби мусили видаватися в міру потреби в необмеженій кількості, бо ніхто ж не братиме більше, ніж потрібно, і хіба що дурень буде витрачати або нищити їх невідомо для чого. Для коваля я залишив дві тонни необробленого заліза.

Запас пороху та зброї, який я привіз їм, був такий великий, що поселенці мусили тільки радіти, бо вони могли тепер виходити з дому, як це робив я, з мушкетом на кожному плечі і мали змогу битися з тисячею дикунів, зайнявши хоч трохи кращу, ніж ті, позицію — цього вони теж при нагоді не проявили б.

Я привіз з собою на берег того юнака, чия мати померла з голоду, та служницю. Це була розсудлива, добре вихована, релігійна молода жінка, і поводилася вона так скромно, що кожен старався сказати їй добре слово. Їй справді важко жилося з нами, бо на кораблі, крім неї, не було жодної жінки, але вона зносила це дуже терпляче. Трохи згодом, побачивши, що життя на острові впорядковується та стає на шлях процвітання, і зваживши, що у них немає ні справ, ні знайомих в Ост-Індії, що їм немає ніякої рації пускатись у таку далеку подорож, обоє вони попросили в мене дозволу залишитись на острові і ввійти до моєї, як вони висловились, сім’ї.

Я охоче погодився на це, їм відвели невеличкий клаптик землі, де вони поставили три намети чи хижки, обгороджені палісадниками, як у Аткінса, чия плантація межувала з їх ділянкою. Їх намети були розплановані так, що кожен із них мав окреме приміщення, а крім того, там була ще центральна частина, подібна до великого складу, де вони їли та пили і складали все своє добро. Інші два англійці теж перенесли туди свої оселі, і таким чином на острові було тепер три колонії: перша колонія — іспанці з старим П’ятницею та першими слугами, в моєму старому житлі під горбком; це була, так би мовити, столиця. Вони дуже поширили й збільшили свої будівлі під горбком та навколо нього і мали чудово сховане, а разом і просторе житло. Ніде в світі не було такого маленького лісного, так добре прихованого міста, і я певен, що коли б тисяча чоловік цілий місяць блукали по острову, не знаючи, що тут щось є і не шукаючи нічого, то вони ніколи б нічого не знайшли. Дерева стояли так щільно і так переплітались гілками, що тільки зрубавши їх, можна було відкрити це місце, а вхід та вихід звідти вели крізь дві вузькі відтулини, знайти які було нелегко. Один із проходів був коло самої річки, на березі бухти, а від нього до житла було ще понад двісті ярдів: другий — через дві драбини, як я вже описав раніше. На вершку горбка теж був у них великий ліс, густо насаджений, з акр завбільшки, що зріс дуже швидко; він ховав колонію від чужого ока і мав тільки один вузький прохід між двома деревами, теж добре схований.

Друга колонія — це була оселя Віля Аткінса, де жили чотири родини англійців (тобто тих, яких я покинув тут) з їх дружинами та дітьми, три дикуни-невільники, вдова та діти вбитого англійця; юнак та дівчина, яку ми теж, між іншим, видали заміж перед нашим від’їздом. Тут жили ще два теслярі та кравець, що приїхали зі мною, і коваль, що був для них конче потрібним як збройовий майстер. Жив тут і мій другий хлопець, названий мною «Джек на всі руки», що один був вартий двадцятьох і був не лише спритний та моторний, а ще й дуже веселий. Перед тим, як я поїхав, ми одружили його з тією скромною дівчиною, що приїхала разом з юнаком і про яку я вже згадував.

Коли я вже заговорив про одруження, природно буде сказати тут дещо й про французького священика, якого я забрав з корабельною командою під час пригоди на морі. Правда, він був католик, і я, можливо, ображу кого-небудь, дозволивши собі щось не звичайне в розповіді про людину, яку я мусив би змалювати для протестантів не дуже-то привабливими рисами; бо, по-перше, він був папіст, по-друге — папістський священик і, по-третє — французький папістський священик[87].

Справедливість вимагає, щоб я віддав належне його вдачі. Мушу сказати, що це була серйозна, розсудлива й дуже релігійна особа, точна в своєму житті, щира в своїй чесноті і зразкова в усьому, що вона робила. Хто ж закине мені, що я надто шанував його, незважаючи на його стан, хоч, на мою думку, а може, й на думку тих, хто читатиме моє описання, він помилявся в своїх переконаннях.

Коли я заговорив з ним після того, як він погодився їхати зі мною в Ост-Індію, я був у захопленні від його розмови. Почав він з релігії найприємнішим, який тільки можна уявити, способом:

— Сер, — сказав він, — ви, з ласки Божої, — тут він перехрестився, — не тільки врятували мені життя, а й дозволили їхати на вашому кораблі, люб’язно й ввічливо прийняли мене до складу вашої сім’ї і дозволили мені вільно розмовляти з вами. Ви, сер, — сказав він, — по моєму вбранню бачите мій стан, а я, знаючи, якої ви нації, можу судити, якої ви віри. Я вважаю за свій безперечний обов’язок користуватися всякою нагодою, щоб приводити душі до пізнання істини і до католицької віри. Але, перебуваючи, з вашої ласки, у вашій сім’ї, зв’язаний вашою люб’язністю, керуючися ввічливістю та пристойністю, я мушу слухатись вас і не буду без вашого дозволу заходити в дискусію про основи релігії, з якими ви, може, не погоджуєтесь.

Я сказав йому, що мушу визнати його поведінку за дуже скромну; хоч ми й належимо до народу, який вони називають єретиками[88], але він не перший католик, з яким я розмовляю, не припускаючись незвичайностей і не доводячи розмови до палких суперечок; що він не повинен ображатись на розбіжність наших думок і що, коли наша розмова буде неприємна для однієї з сторін, то це буде не наша, а його вина.

Він відповів, що, на його думку, нашу розмову можна легко звільнити від дискусії, що він не збирається сперечатись і просить мене розмовляти з ним скорше як з джентльменом, ніж як з духовною особою. А якщо я дозволю йому коли-небудь поговорити на релігійні теми, він з охотою зробить це, з певністю, що я дозволю йому також боронити свої думки, як тільки він може; а без мого дозволу він не гадає надокучати мені подібними речами.

Він казав далі, що не перестане робити все, чого вимагатимуть його обов’язки, як священика і як християнина взагалі, і дбатиме про благо корабля і безпечність усіх, хто перебуває на ньому. Мабуть, ми не захочемо приєднатись до нього, і він не зможе молитися вкупі з нами, проте він гадає, що зможе молитись за нас, що він і робить при всякій нагоді. Так ми розмовляли. Він тримався, як справжній джентльмен, і виявив себе людиною розсудливою і, по-моєму, дуже вченою.

Він дуже цікаво розповів мені про своє життя і про силу незвичайних подій у ньому; про силу пригод, що трапилися з ним протягом небагатьох років, коли він їздив по світу. Найцікавіше було те, що під час теперішньої своєї подорожі він мав нещастя пересідати з корабля на корабель п’ять разів і жодного разу не добрався до того місця, куди первісно прямували ці кораблі. Спочатку він мав намір відвідати острів Мартиніку і сів у Сен-Мало[89] на корабель, що йшов туди. Загнаний негодою до Лісабона, цей корабель зазнав аварії (його викинуло на мілину в гирлі ріки Тахо) і був примушений розвантажитись. Знайшовши там португальський корабель, готовий відпливти до Мадейри[90], і сподіваючись зустріти там судно, що йтиме на Мартиніку, він сів на той корабель. Але капітан португальського корабля, не дуже вправний моряк, помилився в своїх розрахунках і прийшов до Фіала[91], де йому вдалось знайти дуже добрий ринок для свого вантажу, що складався з зерна. Отже, капітан вирішив не йти на Мадейру, а навантажити корабель сіллю на місці і пливти в Ньюфаундленд. В такому скрутному становищі священикові лишалось тільки провадити свою подорож далі — і він проїхав чималий шлях аж до Великих Мілин. Там вони зустрілися з французьким кораблем, що йшов із Франції в Квебек у Канаді, а звідти з провізією на Мартиніку, і він думав уже, що цього разу йому пощастить довести свою подорож до призначеного кінця. Та в Квебеку капітан корабля помер, і корабель не пішов далі. Тоді він сам поїхав у Францію на судні, що згоріло, коли ми підібрали його на морі, і тепер їхав, як уже казав, з нами в Ост-Індію. Так не пощастило йому в п’ятьох подорожах, які можна назвати єдиною подорожжю, крім тієї, про яку я ще принагідно згадаю, говорячи знову про нього.

Але я не хочу ухилятись в історію інших людей і вертаюсь до стану справ на острові. Якось ранком він прийшов до мене, бо жив укупі з нами весь час, поки ми були на острові. Трапилось, що прийшов він саме тоді, як я збирався відвідати англійську колонію в найдальшій частині острова. Він прийшов до мене з дуже серйозним лицем і сказав, що вже два-три дні шукає нагоди поговорити зі мною. Розмова, він сподівався, не буде дуже неприємною для мене, бо вона, на його думку, подекуди відповідає загальній моїй меті, що полягає в щасті нової моєї колонії, і, може, завдяки цій розмові благословення Боже зійде на цю колонію в іще більшій мірі, ніж досі.

Я був трохи здивований його останніми словами і дещо прикро звернувся до нього:

— Чи можна говорити, сер, — сказав я, — що на нас немає благословення Божого, після такої очевидної допомоги і чудесних визволень, бачених тут, про які я так докладно розповідав вам?

— Якщо вам завгодно буде, сер, вислухати мене, — сказав він з надзвичайною скромністю і все ж з великою гідністю, — то ви не матимете причини бути незадоволеним, а тим більше — думати, ніби я гадаю, що ви врятувались без Божої допомоги. Я сподіваюсь, що на вас лежить благословення Боже, що мета ваша надзвичайно гарна і що ви осягнете її. Але, сер, є серед вас люди не зовсім праві в своїх вчинках. Ви знаєте з історії дітей Ізраїля, що якийсь Ахан у таборі віддалив від них благословення Господа Бога і так повернув проти них його руку, що тридцять шість ізраїльтян, навіть непричетних до злочину, підпали Божій карі і понесли її важкий тягар.

Ця розмова зворушила мене, і я сказав йому, що його втручання таке доречне, а його намір такий щирий і такий по-своєму релігійний, що я дуже жалкую, що перебив його, і прошу продовжувати. А що розмова наша, здавалось, мала бути довгою, то я сказав йому, що йду на англійську плантацію, і попросив його піти разом зі мною і поговорити дорогою. Він відповів, що з великою охотою піде туди, бо там, почасти, і діється те, про що він хоче говорити зі мною. Ми пішли, і я попросив його вільно й просто розказати мені все, що він має на думці.

— Тоді, сер, — сказав він, — ласкаво дозвольте мені сформулювати кілька пропозицій, як основу того, що я маю сказати, щоб у нас не було розходжень у загальних принципах, хоч, можливо, у нас і будуть різні думки щодо подробиць. По-перше, сер, хоч ми, на нещастя, по різному ставимось до деяких релігійних доктрин, але є кілька загальних принципів, де ми погоджуємось. Перший це — Бог, що дав нам певні загальні правила, щоб ми додержувались їх і підкорялись їм. Ми не повинні навмисне й свідомо ображати його, недбало роблячи те, що він наказав, або роблячи те, що він заборонив. Хоч які різні наші релігії, але ми всі легко засвоюємо головне правило, що Бог не благословляє зухвалого нехтування його наказами; і всякий добрий християнин повинен якомога пильнувати, щоб ніхто з тих, хто перебуває під його опікою, не нехтував Богом та його веліннями. Хоч ваші люди — протестанти, і хоч як я ставлюсь до протестантства, це не звільняє мене від обов’язку дбати про їх душі і старатись примусити їх жити якомога ближче до свого Творця, особливо коли ви дозволите мені втрутитись так далеко у ваші справи.

Я все ще не здогадувався, куди він веде, але сказав, що я буду вдячний йому як за все, про що він говоритиме, так і за ласкаве ставлення до нас, і попросив поділитись зі мною його спостереженнями, щоб, як Ісав, скориставшись тими вказівками, я міг відкинути від нас усе нечестиве.

— Тоді, сер, — сказав він, — я скористаюсь вашим дозволом. Є три речі, що заважають, по-моєму, благословенню Божому зійти на ваші діла, і я буду радий і за вас, і за ваші діла, коли побачу ці речі усунутими. І я певен, сер, — додав він, — що ви в усьому цьому цілком погодитесь зі мною, як тільки я назову їх; особливо тому, що кожну з цих речей можна дуже легко усунути на ваше велике задоволення.

Він не дав мені відповісти йому якою-небудь ввічливою фразою і вів далі:

— По-перше, сер, — сказав він, — у вас є тут чотири англійці, що вибрали собі жінок із числа дикунок, зробили їх своїми дружинами і мають від них багато дітей, не взявши з ними шлюбу ніяким установленим способом, як цього вимагають закони і Божі, і людські; тому-то вони, з погляду цих законів, не менше як перелюбники і живуть у перелюбстві. Я знаю, сер, — сказав він, — на це ви мені скажете, що у вас не було духовної особи або священика будь-якої віри, щоб виконати релігійний обряд. Не було ні пера, ні чорнила, ні паперу, — щоб написати шлюбний договір та підписати його. Я знаю також, що говорив нам старший іспанець; я маю на увазі ту умову, яку він поставив їм, коли вони брали собі жінок, а саме: що вони мусять вибрати собі жінок за згодою і узяти їх кожен окремо. Проте це ж не шлюб, не погодження з жінкою як з дружиною, а тільки погодження між чоловіками, щоб уникнути сварки. Але, сер, суть таїнства шлюбу (так він звав це, бувши католиком) полягає не лише у взаємній згоді сторін одружитись, а також і в формальному й законному зобов’язанні володіти назавжди один одним та визнавати один одного. Примушуючи чоловіка утримуватись від гріха з іншими жінками, шлюб примушує його утримуватись і від іншого договору, поки існує перший і, наскільки дозволяє становище, чесно годувати дружину та дітей своїх. До таких самих або подібних обов’язків, з належними відмінами, примушує шлюб і жінку. Тепер, сер, — сказав він, — вони можуть, якщо захочуть або коли трапиться нагода, покинути жінку, відмовитись від своїх дітей, лишити їх на загибель і взяти іншу жінку за життя першої. — До цього він додав, трохи розпалившись: — Як можуть вони прославити Бога таким незаконним свавіллям? І як може зійти благословення на ваші починання, хоч які вони добрі самі по собі і хоч як щиро ви замишляєте їх, поки ви дозволяєте цим людям, теперішнім вашим підданцям, що цілком перебувають у вашій владі, одверто чинити перелюбство?

Признаюсь, мене дуже вразило це, але ще більше вразили мене переконливі аргументи, наведені ним при цьому. Бо цілком правильно, що хоч тоді вони й не мали поблизу духовної особи, все ж таки формальний двосторонній договір, складений сторонами в присутності свідків і скріплений заявою, що вони одружуються за взаємною згодою (хай би вони тільки зламали паличку між собою), примушував би чоловіків визнавати свою жінку за дружину і ніколи не покидати її та своїх дітей. Так само зобов’язав би він і жінок; тоді договір став би справжнім шлюбом з погляду релігії і було великим недбальством, що цього не зробили. Гадаючи відвести від себе докори молодого священика, я сказав йому, що все це сталося тоді, коли мене тут не було; що вони вже прожили з ними багато років; що коли це й було перелюбством, то запобігти цьому вже не можна, і тепер уже немає чого робити.

— Сер, — сказав він, — прошу пробачити мені мою вільність. Ви справедливо зазначаєте, що це сталося без вас і ви не повинні відповідати за участь у їхньому злочині. Але не думайте, благаю вас, що ви не повинні зробити все залежне від вас, щоб покласти цьому край. За минуле відповідає той, хто в ньому винний, а відповідальність за майбутнє лежить цілком на вас. Бо, безумовно, тепер від вас, а не від кого іншого, залежить покласти цьому край.

Я досі був такий нерозумний, що неправильно зрозумів його і подумав, що він мав на думці розлучити їх і не дозволити їм жити далі вкупі. Отже, я відповів, що ні в якому разі не можу зробити цього, бо проти мене повстане тоді все населення острова. Він, здавалось, дуже здивувався, що я так неправильно зрозумів його.

— Ні, сер, — мовив він, — я зовсім не хочу, щоб ви розлучили їх, я хочу тільки, щоб ви примусили їх взяти законний і справжній шлюб. Я міг би й сам повінчати їх, і цей обряд був би дійсним також з погляду вашого закону. Можливо, що їх важко буде умовити погодитись на це; та коли навіть ви поєднаєте їх — я говорю про писаний договір, підписаний чоловіком, жінкою та всіма присутніми свідками, — цей шлюб теж буде непорушний перед Богом та людьми і буде визнаний законами всіх європейських держав.

Я здивувався, побачивши в ньому стільки справжнього благочестя та щирої віри, — не кажу вже про незвичайну безсторонність щодо його власної церкви, — таке палке бажання стримати від порушення Божого закону людей, не тільки не близьких йому, а й зовсім незнайомих. Справді, такого благочестя я не зустрічав ні в кого. Згадавши його пропозицію про одруження з допомогою писаного договору, я сказав, що визнаю його міркування правильним і поговорю з ними про це, коли побачу їх. Я не вбачав причин, чому б не повінчатись їм у нього, бо дуже добре знав, що такий шлюб буде визнаний дійсним і законним в Англії, так само як і шлюб з участю одного з наших священиків. Як ми потім зробили, я розкажу далі.

Я попросив указати другу річ, що викликала його незадоволення, і від щирого серця подякував за перше зауваження. Він попередив, що говоритиме так само вільно та просто і сподівається, що я правильно зрозумію його слова. Незважаючи на те, — сказав він, — що мої англійські підданці, як він називав їх, прожили з жінками майже сім років, навчили їх говорити англійською мовою і навіть читати (з цього він робить висновок, що ці жінки — здатні й тямущі), вони й досі не дали їм ніяких знань із християнської релігії, не навчили, що є Бог і служба Божа, не сказали, як треба служити Богові і що їхнє язичество та поклоніння невідомо яким богам — обман і безглуздя.

Це, за його словами, було непрощенне з їх боку недбальство, за яке вони, безперечно, відповідатимуть перед Богом і, можливо, будуть позбавлені змоги навернути жінок до християнської віри. Він говорив з великою теплотою та щирістю.

— Я певен, — казав він, — що коли б ці люди жили в дикій країні, звідки походять їх жінки, дикуни доклали б багато більше зусиль до того, щоб навернути їх до язичества і навчити служити дияволові, ніж будь-хто з них, — принаймні, наскільки я можу судити, — доклав зусиль до того, щоб навчити своїх дружин пізнавати справжнього Бога. А проте, сер, — сказав він, — хоч я й не визнаю вашої релігії, а ви — моєї, ми зрадіємо, побачивши, що слуги диявола та його підданці навчились головних основ християнської релігії, що, нарешті, вони можуть почути про Бога, про Спасителя, про воскресіння мертвих, про майбутнє життя і про все, в що всі ми віримо. В кожному разі, вони тоді будуть ближче до вступу в лоно істинної церкви, ніж тепер, коли одверто віддаються язичеству і служать дияволові.

Я не зміг стриматись: схопив і дуже палко обняв його.

— Як далеко, — сказав я йому, — був я від розуміння найважливішого обов’язку християнина — ставити над усе інтереси християнської церкви і спасіння інших людей! Я майже зовсім не розумів, що значить бути християнином.

— О, сер, не говоріть так, — сказав він, — у цьому ви не винні.

— Ні, — сказав я, — чому ж я не брав цього так близько до серця, як ви?

— І тепер ще не пізно; не поспішайте засуджувати себе, — відповів він.

— Але що ж можна зробити тепер? — спитав я. — Ви бачите, я від’їжджаю.

— Чи дозволите ви мені поговорити про це з цими бідолахами? — спитав він.

— Певна річ, від щирого серця, — сказав я. — Я примушу їх зважити на все, що ви їм скажете.

— Щодо цього, — зауважив він, — то ми повинні віддати їх на ласку Христову. Але ми мусимо допомогти їм, підбадьорити й навчити їх. І якщо ви дасте дозвіл, а Бог — своє благословення, я не маю сумніву, що бідні несвідомі душі будуть прийняті в лоно великої християнської церкви — до тієї ж самої, до якої всі ми належимо — і, може, ще до вашого від’їзду.

— Я не тільки дозволю, але й тисячу разів подякую вам за це, — відповів я.

Тепер я попросив його перейти до третього пункту.

— Ах, — сказав він, — цей пункт такої ж самої природи, і я буду продовжувати, з вашого дозволу, так само просто, як і раніше. Це про ваших бідних дикунів, ваших, так би мовити, підданців. Усі християни, хоч до якої церкви — справжньої або такої, що вважає себе за справжню — вони належать, ставлять або мусили б ставити собі за правило, що християнство треба поширювати всіма можливими способами і при всякій можливій нагоді. Ідучи за цим правилом, наша церква посилає місіонерів в Індію, Персію та Китай, і наше духовенство, навіть вище, з доброї волі пускається в найнебезпечніші подорожі і оселяється серед варварів та душогубів, щоб навчити їх пізнавати Бога і навернути їх до християнської віри. Зараз, сер, ви маєте нагоду повернути до пізнання справжнього Бога тридцять шість чи навіть тридцять сім бідних дикунів-язичників, і я дивуюсь, як можете ви обминати таку нагоду зробити добро, що варта цілого людського життя.

Я занімів і не мав чого сказати. Я бачив перед собою дух справжньої християнської відданості Богові та релігії, які б не були її окремі принципи. Щодо мене, то раніше я не думав про це, та, гадаю, і не міг думати. Я дивився на цих дикунів як на рабів, яких треба або використати для роботи, або продати в іншу частину світу. Нам треба було позбутись їх, і ми були б дуже задоволені, якби їх перевезли в іншу країну, щоб вони ніколи не побачили своєї власної. Я сказав священикові, що ця розмова хвилює мене, але я не знаю, що відповісти. Він серйозно подивився на мене і побачив, що я дійсно трохи збентежений.

— Сер, — сказав він, — мені дуже прикро, коли сказане мною образило вас.

— Ні, ні, — відповів я, — скорше я сам себе образив. Мене дуже бентежить не тільки те, що я досі не зважав на це, а й незнання, як використати ваші зауваження в моїх теперішніх обставинах. Я їду в Ост-Індію на судні, зафрахтованому купцями, і з мого боку було б великою несправедливістю затримати їх корабель, бо за весь цей час харчування і платня екіпажеві лягли б на його власників. Правда, я умовився, що мені дозволять пробути тут дванадцять днів, а якщо я пробуду довше, то мушу платити три фунти стерлінгів щодня. За такої умови я не повинен перестояти більше за вісім днів, а я простояв тут уже тринадцять. Отже, я не маю змоги братись до цієї справи, якщо не хочу піддати себе небезпеці бути покинутим тут знову.

Він визнав, що я був у дуже складному стані щодо подорожі, але віддавав на мою совість вирішити, чи не варто ризикнути всім, що в мене є, щоб урятувати тридцять сім людських душ. Я не брав цього так близько до серця, як він, і тому відказав:

— Бачите, сер, безперечно, велика річ — бути знаряддям Божої волі і сприяти наверненню тридцяти семи язичників до християнства. Але ви — духовна особа і віддались цій справі, що природно входить до обов’язків, покладених на вас вашим станом. Чому ж ви самі не візьметесь до неї, а пропонуєте мені зробити це?

Тут він повернувся, став переді мною, примусивши мене спинитись, і низько вклонився мені.

— Я щиро дякую Богові і вам, сер, — мовив він, — за заклик до такої святої справи. Якщо ви самі відмовляєтесь від неї і хочете передати її мені, я з великою охотою погоджусь на це і прийму її як нагороду за всі неприємності та випадковості моєї невдалої подорожі, що дала мені змогу взяти участь у такій славній справі. А за те, що ви робите мені честь, покладаючи на мене цю справу, я весь свій вік буду молитись за вас. Крім того, я маю до вас скромне прохання.

— Що саме? — спитав я.

— Ось що: залиште мені вашого слугу П’ятницю, щоб він був у мене товмачем і допомагав мені. Без його допомоги я не зможу говорити з ними, а вони зі мною.

Я був дуже стурбований цим проханням. Я не міг і думати про те, щоб розлучитися з П’ятницею, з багатьох причин. Він був моїм супутником у моїх подорожах, був не тільки відданий мені, а й щиро прихильний до мене, і я вирішив зробити для нього щось значне, коли він переживе мене, на що можна було сподіватись. Далі, я виховував П’ятницю в дусі протестантства, і навертати його тепер до іншої віри значило б збити його з пантелику. Ніколи, поки він живий, він не повірить, що його старий господар — єретик і буде засуджений на вічні муки. Це може перевернути всі його погляди та принципи, і бідолашний, мабуть, знову повернеться до язичества.

Раптова думка вивела мене з цього скрутного становища. Я сказав священикові, що ні в якому разі не хотів би розлучитися з П’ятницею, хоч ця справа, бувши йому дорожчою за життя, мала б бути й для мене важливішою за те, чи брати з собою слугу, а чи розлучитися з ним. З другого боку, я переконаний, що П’ятниця теж не захоче розлучитись зі мною. Примушувати ж його до цього буде явною несправедливістю, бо я казав, що ніколи не покину його, та й він обіцяв і зобов’язався ніколи не кидати мене, хіба що я сам його усуну.

Здавалось, священик дуже засмутився, бо було ясно, що він не зможе приступитись до цих бідних людей, не мавши змоги порозумітися з ними. Бажаючи усунути ці труднощі, я сказав йому, що батько П’ятниці навчився іспанської мови, що її, як мені здається, він теж розуміє, і що той зможе бути в нього товмачем. Це заспокоїло священика. Тепер він непохитно вирішив лишитись на острові і спробувати навернути дикунів до християнства; але Провидіння дало справі інший, дуже щасливий напрям.

Вертаюсь тепер до першої причини його незадоволення. Коли ми прийшли до англійців, я скликав їх усіх. Я нагадав їм, що я зробив для них, які потрібні речі дав їм і як розподілив їх, чим вони були задоволені і за що дуже дякували мені. Після цього я сказав їм, яким ганебним життям вони живуть, і переказав їм усі зауваження священика з цього приводу. Доводячи, яке нерелігійне та нехристиянське їх життя, я спитав їх, одружені вони чи ні. Вони зараз же пояснили мені свій сімейний стан, і виявилось, що двоє з них удівці, а інші троє — нежонаті. Я спитав тоді, як вони зважилися взяти цих жінок, назвати їх своїми дружинами і прижити стільки дітей, не взявши з ними законного шлюбу.

Всі вони відповіли саме так, як я й передбачав: що не було кому повінчати їх, що вони в присутності губернатора згодились утримувати цих жінок як своїх дружин і гадали, що ці шлюби такі ж самі законні, як коли б їх повінчав священик, додержавшись усіх формальностей.

Я сказав їм, що вони, звичайно, повінчані перед Богом і мусять тепер сумлінно вважати тих жінок за своїх дружин. Людські закони — інші, і тому, скориставшись цим, вони можуть заявити, що вони невінчані, а згодом і покинути цих бідних жінок та дітей. Жінки ж їх — бідні; покинуті жінки, без друзів та грошей, не зможуть дати собі ради. Я сказав також, що поки я не переконаюся в чесності їх намірів, я не зможу нічого зробити для них і, якщо вони не дадуть мені доказу свого бажання одружитися з цими жінками, я не вважаю за можливе дозволити їм жити з ними далі як з дружинами, бо це ганьба для людей і образа Богові, що не схоче благословити їх на таке життя надалі.

Все сталося так, як я сподівався. Вони — особливо Біль Аткінс, який, здавалось, говорив від імені решти — сказали, що люблять своїх жінок так само, як любили б і своїх землячок, і ні в якому разі не покинуть їх. Вони думають, що їх жінки — доброчесні та скромні і роблять для них та дітей так багато, як тільки може зробити якась жінка. Віль Аткінс окремо додав, що коли б хто-небудь запропонував перевезти його додому в Англію і зробити капітаном найкращого військового корабля, він не поїхав би туди без дружини та дітей. Коли тут на кораблі є духовна особа, він від щирого серця хоче одружитись тепер.

Саме цього я й хотів. Священика на той час зі мною не було, але він був поблизу. Отже, щоб перевірити Аткінса, я сказав йому, що зі мною є духовна особа, і якщо це його щире бажання, то я одружу його завтра вранці, а тому прошу його подумати про це й поговорити з рештою. Він сказав, що йому самому зовсім не треба роздумувати про це, бо він цілком готовий до цього і дуже радий, що зі мною є священик; він гадає, що й усі інші погодяться. Тоді я сказав йому, що мій друг священик — француз і не говорить по-англійському, але я буду за перекладача. Аткінс нічого не сказав, а тільки спитав, чи папіст він, а чи протестант, чого я якраз і боявся. Але я сказав, щоб вони не допитувались про це. Тут ми розлучились: я пішов назад до священика, а Віль Аткінс вступив у розмову з своїми товаришами. Я попросив французького джентльмена, щоб він нічого не говорив їм, поки остаточно не закінчить служби, і переказав відповідь, яку дали мені ці люди.

Не встиг я відійти від ділянки англійців, як усі вони прийшли до мене сказати, що обміркували мою пропозицію і дуже раді, що зі мною є священик. Вони з охотою готові були виконати моє бажання і повінчатись, коли мені буде завгодно, бо зовсім не хочуть розлучатися з своїми жінками і беруть їх за себе з найчеснішими намірами. Я призначив їм прийти другого ранку і попросив пояснити тим часом своїм жінкам значення шлюбного обряду, потрібного не лише для того, щоб уникнути спокуси, а й для того, щоб чоловіки не покинули їх.

Жінки легко зрозуміли значення справи. Вони були дуже задоволені і, певна річ, мали підстави для цього. Отже, другого ранку всі вони зібралися в моєму приміщенні, куди я привів священика. Він не мав на собі одягу ні англійського пастора, ні французького священика, а був у чорному сюртуку, трохи подібному до сутани. Підперезаний шарфом, він дещо скидався на пастора; що ж до його мови, то я був за товмача.

Його серйозність у ставленні до них і те, що він вагався вінчати жінок нехрещених і не християнської віри, викликало глибоку повагу до його особи; так що після цього ніхто не запитував, чи духовна він особа, чи ні.

Я боявся, що через це вагання він взагалі не повінчає їх. І дійсно, незважаючи на всі мої доводи, він, щоправда, дуже скромно, проте рішуче відмовився вінчати їх, поки не поговорить про це з чоловіками та жінками. Спочатку я був проти цього, а потім погодився з ним, бо почував щирість його наміру.

Підійшовши до них, він сказав, що я виклав йому всі обставини справи і розповів про її теперішній стан і що він охоче виконає свій обов’язок і повінчає їх, як я того бажаю; але перше ніж відправити службу, він просить дозволу поговорити з ними. Він сказав їм, що, з погляду людей безсторонніх та суспільства, життя, яким вони жили досі, є одверте перелюбство, і що треба покласти йому край — або повінчатись, або розлучитися з жінками; що він не має сумніву щодо щирості їхньої згоди вінчатись, але тут постає перешкода, яку він не знає, як усунути. Закон про християнські шлюби не дозволяє особам християнської віри одружуватися з дикунами, язичниками та ідолопоклонцями, а тепер залишається дуже мало часу, щоб спробувати умовити їхніх жінок охреститись; тим більше, що навряд чи вони чули коли-небудь про Христа, а без цього хрестити їх не можна.

Він сказав мені, що, на його думку, самі чоловіки теж байдужі християни, неуважні до релігії і з дуже хиткими уявленнями про Бога та путі Божі. Отже, не можна сподіватись, щоб вони багато говорили про це з своїми дружинами. А тепер вони повинні обіцяти йому докласти всіх зусиль, щоб умовити своїх жінок прийняти християнську віру і, в міру своїх сил та можливості, навчити їх пізнавати Бога й вірити в нього, їхнього Творця, та в Христа-Спасителя. Інакше він не може повінчати їх, бо не прикладе рук до поєднання християн з дикунками, що не відповідає принципам християнської релігії і зокрема заборонено Божим законом.

Всі вони слухали дуже уважно; я перекладав його слова якомога правильніше, часом додаючи лише кілька своїх, щоб показати, як справедливо він говорить і що я погоджуюся з його думками. Проте я завжди виразно відзначав, де були мої слова, а де — слова священика. Вони відповіли, що все сказане цим джентльменом — суща правда; що вони справді недобрі християни і ніколи не говорили з своїми жінками про релігію.

— Та й подумайте, сер, — сказав тут Віль Аткінс, — як нам учити їх релігії, коли ми й самі нічого не знаємо! А потім, коли б ми й почали говорити з ними про Бога та Ісуса Христа, про небо та пекло, вони тільки посміялися б з нас і спитали, чи віримо ми самі в усе це. А коли б ми сказали їм, що віримо в усе, про що говоримо, наприклад, що добрі йдуть на небо, а злі — до диявола, то вони, певна річ, спитали б, куди сподіваємось потрапити ми самі, що віримо в усе це, а проте лишаємось злими; вони ж бачать, які ми є. Вже одного цього досить, щоб відразу відвернути їх від релігії. Ні, знаєте, сер, треба спочатку самому стати релігійним, а вже тоді братись учити інших.

— Віле Аткінсе, — сказав я йому, — хоч я й боюсь, що ви маєте рацію, а все ж таки хіба ви не можете сказати своїй дружині, що є Бог і релігія, кращі від її власних; що її боги — ідоли, що вони не можуть ні слухати, ні говорити; що є велика істота, яка створила все і спроможна зруйнувати все, створене нею; що вона нагороджує за добро і карає за зло; що вона судить нас за всі наші вчинки. Ви не такий неосві-чений, сама природа навчить вас, що все це правда; і я задоволений, що ви знаєте, що все це правда, і самі вірите в це.

— Це так, сер, — мовив Аткінс, — але як я казатиму це моїй дружині, коли вона зараз же скаже, що це неправда?

— Неправда? — сказав я. — Що ви розумієте під цим?

— Ну, сер, вона скаже, що не може бути, щоб Бог, про якого я їй скажу, був справедливий, міг карати або нагороджувати, коли я досі не покараний і не відправлений до диявола; що я був мерзотним створінням, навіть щодо неї, не кажучи вже про всіх інших, і що я не маю права жити, бо завжди чинив протилежне тому, про що я говорю їй, як про добро, і що мусив би сам робити.

— Що ж, Аткінсе, — сказав я, — боюсь, що ви говорите надто справедливо.

Ці слова я переказав священикові, що нетерпляче чекав наслідків нашої розмови.

— О, — скрикнув він, — скажіть йому, що, коли він щиро кається в усьому, що зробив поганого, то його дружині не треба кращого вчителя, бо навчити каятись інших може лише той, хто щиро кається сам. Нехай він тільки покається, а тоді він сам зуміє пояснити своїй дружині, що є Бог і що він не тільки справедливий відплатник за добро та зло, але й милосердна істота, що забороняє мститись за кривду; що він безмежно добрий, довготерпеливий та многомилостивий і хоче не загибелі грішника, а його каяття та життя; що часто він довго терпить та попускає злим і навіть відкладає засудження до останнього дня, коли кожному буде заплачено за його вчинки; що коли праведники не одержують нагороди, а грішники кари, поки не перейдуть до іншого світу, то це якраз і доводить існування Бога та майбутнього життя. А від цього він непомітно перейде до воскресіння мертвих та до Страшного суду. Нехай тільки він сам покається, і тоді він буде чудовим учителем для своєї дружини.

Все це я повторив Аткінсові, що вислухав мене дуже серйозно і, як легко було спостерегти, дуже схвилювався.

— Все це я знав, господарю, — сказав він, — і ще багато дечого іншого, але в мене не вистачало безсоромності проповідувати це моїй дружині, коли Бог і моя совість знають, що я жив так, ніби ніколи не чув про Бога та про майбутнє життя; та й дружина моя сама була б проти мене. Як же тут говорити про каяття? — Він глибоко зітхнув і на його очах заблищали сльози. — Все це минулось для мене.

— Минулось, Аткінсе? — спитав я. — Що ви розумієте під цим?

— Я знаю дуже добре, що я розумію під цим, сер, — сказав він. — Я розумію, що це вже пізно і що це надто правда.

Я переказав священикові слово в слово те, що він сказав. Бідний щирий праведник — я мушу звати його так, бо хоч які були його думки, він, безперечно, мав особливу прихильність до душевного блага інших людей, і було б важко думати, що він менш уважний до свого власного душевного блага, — отже, цей добрий і побожний чоловік не міг утриматись від сліз; опанувавши себе, він сказав мені:

— Спитайте його лише про одне: чи задоволений він тим, що йому вже пізно каятись, а чи засмучений, і чи хотів би він, щоб було інакше?

Я так прямо й спитав Аткінса, а той палко скрикнув:

— Хіба ж може людина бути задоволеною, коли вона знає, що стоїть перед вічною загибеллю? Коли вона не має вже спокою і розуміє, що рано чи пізно таке життя погубить її?

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

Він відповів, що йому, напевне, доведеться колись перерізати собі горло, щоб покласти край жахові перед майбутнім.

Священик з виразом великого суму похитав головою, коли я переказав йому це, і, обернувшись до мене, сказав:

— Коли так, можете запевнити його, що ще не пізно: Христос пошле йому каяття; тільки, будь ласка, поясніть йому, що, коли немає людини, яку не врятував би Христос і якій заслуга його любові не добула б Божественної милості, то хіба може бути надто пізно одержати цю милість? Невже він думає, що може грішити понад силу й межі Божественної благодаті? Прошу, скажіть йому, що може настати час, коли покликана милість не прийде, і Бог може відмовитись вислухати нас. Але для людини ніколи не пізно просити ласки; нам, слугам Христовим, заповідано проповідувати милосердя повсякчас, в ім’я Христа-Спасителя, всім, хто щиро кається; отже, покаятись ніколи не пізно.

Я переказав усе це Аткінсові, що вислухав мене дуже уважно, але сказав, що хоче піти поговорити з дружиною і не слухав розмови далі. Коли він пішов, ми розговорилися з рештою. Я помітив, що всі вони були надзвичайно темні щодо релігії і цим дуже нагадували мене самого, коли я тікав із батьківського дому; проте ніхто з них не ухилявся від розмови, і всі урочисто обіцяли поговорити з жінками та спробувати навернути їх до християнської віри.

Священик посміхнувся до мене, коли я переказав йому їх відповідь, і якийсь час мовчав; нарешті він сказав, похитавши головою:

— Ми, слуги Христові, можемо лише умовляти та навчати. І коли люди згоджуються та підкоряються напоумленню і дають слово виконати те, що ми говоримо, — це все, що ми можемо зробити. Ми повинні вірити їх добрим словам; проте, вірте мені, сер, хоч як ви знаєте життя того чоловіка, якого звуть Вільямом Аткінсом, але я гадаю, що поміж них тільки він щиро хоче вірити, бо, по-моєму, він справді щиро кається. Я не зневіряюсь за решту; але ця людина, здається, вражена своїм минулим життям; і я не маю сумніву, що коли він почне говорити своїй дружині про релігію, то говоритиме так, що його слова досягнуть мети, бо спроба навчати інших є найкращий спосіб навчитись самому. Я знав людину, — додав він, — мало обізнану в релігії взагалі і нечестиву та розпусну до останньої міри, яка цілком перетворилась, працюючи над поверненням до нашої віри одного єврея. Якщо бідний Аткінс коли-небудь серйозно заговорить з дружиною про Христа, він, безперечно, переконає передусім самого себе, почне каятись, і хто знає, що може з цього вийти.

Після цієї розмови, взявши з них обіцянку умовити своїх жінок прийняти християнську віру, священик повінчав уже три пари, але Віля Аткінса та його дружини все ще не було. Священик дуже цікавився знати, куди зник Аткінс, і, обернувшись до мене, сказав:

— Дуже прошу вас, сер, вийдемо з цього вашого лабіринту і подивимось, де вони. Я певен, що бідолаха сидить десь з дружиною і серйозно навчає її дечого з релігії.

Я думав так само, і ми пішли вкупі. Я повів його стежкою, відомою тільки мені, через гущавину лісу, де крізь листя важко було щось побачити і де важче було проглянути в гущавину, ніж виглядати з неї. Дійшовши цією стежкою до узлісся, ми побачили Віля Аткінса з його червоношкірою дружиною. Вони сиділи під кущем і жваво про щось розмовляли. Я спинився, почекав священика, що трохи забарився, і показав їх йому. Ми довго стояли й дивилися на них.

Ми побачили, що Аткінс щось палко пояснює жінці, показуючи спершу на сонце, потім на небо, далі на землю, потім на море і знов на себе, на неї, на ліс та на дерева.

— Ви бачите, — сказав священик, — мої слова справджуються; він говорить їй про релігію. От, дивіться, він каже їй тепер, що Бог створив його і її, небо й землю, море, ліс, дерева і все інше.

— Здається, що так, — ствердив я.

Тим часом Віль підвівся, потім упав навколішки і підвів обидві руки до неба. Напевне, він щось говорив їй, але ми не чули нічого, бо вони були дуже далеко. Навколішках він простояв не більше ніж півхвилини, потім знову сів поруч дружини і повів з нею розмову. Ми бачили, що жінка слухає дуже уважно, але чи відповідає вона що-небудь, цього ми не могли розібрати. Коли бідолаха став навколішки, я бачив, як сльози покотились по щоках священика, і я сам ледве стримався від них. Обоє ми шкодували, що стоїмо так далеко від них і не чуємо нічого з їхньої розмови.

Проте підійти ближче не було ніякої змоги і, щоб не стурбувати їх, ми вирішили подивитись до кінця на цю німу розмову, досить зрозумілу для нас і без слів. Як уже сказано, Аткінс знову сів поруч жінки і говорив далі з великим запалом. Двічі чи тричі він палко обнімав її, раз вийняв із кишені хустку і витер їй очі, потім поцілував її з незвичайною для нього ніжністю. І це повторилось кілька разів. Далі він знову схопився на ноги, простяг дружині руку, допоміг їй підвестись, відвів її за руку трохи вбік, де вони обоє впали навколішки і залишились так хвилин зо дві.

Мій друг не міг витримати цього і голосно скрикнув:

— Святий Павле, святий Павле, подивись — він молиться! Я боявся, що Аткінс почує, і тому попросив священика стриматись на якийсь час, щоб ми змогли побачити кінець сцени, яка, мушу признатись, дуже зворушила мене і була найприємнішою з усього, що я будь-коли бачив у своєму житті. Священик переміг себе, але був у такому захопленні і так радів, що бідна язичниця стала християнкою, аж не міг стриматись від сліз. Потім він звів руки догори і, перехрестившись, промовив кілька слів, дякуючи Богові за чудесне посвідчення успіху наших зусиль. Він говорив тихо дещо латинською і дещо французькою мовою, і я не міг почути його гаразд. Двічі або тричі сльози радості переривали його, і він зовсім не міг говорити. Я просив його заспокоїтись і дати нам змогу пильніше простежити те, що діялось перед нами. Він трохи заспокоївся. Сцена ще не скінчилась, бо після того, як ці бідолахи підвелися з колін, ми побачили, що Аткінс знову з запалом заговорив до неї. З її жестів ми бачили, що вона дуже зворушена його словами. Вона часто здіймала руки вгору, притискувала свою руку до грудей і приймала інші подібні пози, які звичайно означають найбільшу серйозність та уважність. Це тривало з чверть години, а потім вони пішли геть, і ми вже не могли їх бачити.

Я скористався цією перервою, щоб поговорити з священиком. Я сказав йому, що я дуже задоволений тим, чому ми обидва були свідками; що, хоч я й не дуже легковірний, а все ж гадаю, що все це було цілком щирим як з боку чоловіка, так і з боку його дружини, і сподіваюсь, що такий початок матиме ще щасливіший кінець.

— І хто знає, — сказав я, — може, згодом ці двоє вплинуть вказівками та прикладом на декого з інших?

— На декого! — сказав він, швидко обернувшись до мене. — Ні, на всіх їх, бо коли ця пара дикунів, — а він, як ви самі казали, був не багато кращим за дикуна, — сприйме Ісуса Христа, вони не покинуть своєї справи, аж поки не вплинуть на решту. Бо істинна релігія шириться невпинно, і той, хто став християнином, ніколи не обмине язичника, коли тільки зможе допомогти йому.

Я визнав, що думати так — найвищий християнський принцип, а також доказ його справжньої щирості і його великодушного серця.

— Тільки, мій друже, — сказав я, — чи дозволите ви мені вказати тут на одну трудність? Я не можу нічого заперечити проти вашого запалу в справі навернення бідних людей з язичества до християнської віри. Але що ви зробите з тими, хто, по-вашому, перебуває поза стінами католицької церкви? Без неї, на вашу думку, немає рятунку, і ви вважаєте цих людей за єретиків, отже за людей пропащих, як і самі язичники.

На це він з великою щирістю та християнським милосердям відповів так:

— Я, католик римської церкви і священик бенедиктинського ордену, визнаю всі догмати римської віри. Але все ж таки, повірте мені, — кажу це не як комплімент вам і незважаючи на обставини та вашу чемність, — я дивлюсь на вас, що самі себе звете реформістами, не без деякого милосердя; я не думаю, — хоч мені відомо, що так думають у нас усі, — не думаю, кажу, що вас не можна спасти; я ні в якому разі не хочу обмежувати милосердя Христове припущенням, що він не може прийняти вас у лоно своєї церкви способом, для нас незрозумілим і невідомим. Сподіваюсь, що й ви маєте до нас таке саме ж милосердя. Я щодня молюсь, щоб ви вернулись до Христової церкви тим способом, який йому, всемудрому, вгодно буде призначити. Тим часом ви, напевне, визнаєте разом зі мною, католиком, різницю між протестантом і язичником, між тим, хто благає Ісуса Христа, — щоправда, способом, якого я не вважаю відповідним справжній вірі, — і дикуном, варваром, що зовсім не знає Бога — Христа-Спасителя. Хоч ви й не перебуваєте в лоні католицької церкви, але, ми сподіваємось, ви прийдете до неї скоріше, ніж ті, хто нічого не знає про Бога та його церкву. Через це я радію, коли бідний чоловік, який, за вашими словами, був розпусником, майже вбивцею, стає навколішки і молиться Ісусові Христу, хоч цей чоловік, як нам здається, ще не цілком освічений. Я думаю, що Бог, — бо саме від нього походять усі ці вчинки, — зворушить його серце і в свій час допровадить його до дальшого пізнання віри. І якщо Бог навіяв цій бідній людині навчити віри свою дружину, то я ніколи не повірю, щоб він міг відкинути цю віру від себе. І хіба не маю я підстави радіти, коли бачу, що хтось доходить — хай не цілковитого, не в лоні католицької церкви, — пізнання Христа саме тоді, як я домагаюся цього, лишаючи на милість Христову закінчити його справу в свій час і належним способом? Певна річ, я зрадів би, коли б усіх дикунів Америки, як цих двох жінок, навчили молитись Богові, — хай би вони спочатку всі були протестантами, аби тільки не залишились надалі язичниками й ідолопоклонцями. Я непохитно вірю, що той, хто пролив на них перше світло, буде й далі просвічувати їх промінням небесної милості і введе їх у лоно своєї церкви, коли визнає це за потрібне.

Мене здивувала щирість і витриманість цього справді благочестивого папіста і пригнітила сила його міркування. Мені зразу спало на думку, що, коли б така витриманість була всюди, то ми всі стали б католиками, незалежно від тієї церкви чи доктрини, до якої ми приєдналися б; тоді дух милосердя сам указав би нам істинні принципи. І коли, на його думку, таке милосердя могло б зробити всіх нас католиками, то, як я сказав йому, всі члени його церкви, якби вони були так само помірними, як і він, відразу стали б протестантами. На цьому ми й закінчили б нашу розмову, бо взагалі ніколи не сперечалися. Але я взяв його за руку й сказав:

— Друже мій, я хотів би, щоб усі священики католицької церкви були обдаровані такою ж самою помірністю та милосердям, як ви. Я цілком вашої думки; але мушу сказати вам, що, коли ви будете проповідувати такі доктрини в Іспанії або Італії, там вас віддадуть до інквізиції.

— Можливо, — сказав він. — Не знаю, що могли б вони зробити в Іспанії або Італії, проте не скажу, щоб через цю суворість вони стали кращими християнами, бо я певен, що в надто великому милосерді немає єресі.

Через те, що Віль Аткінс з дружиною пішли, нам не було чого робити, і ми вернулись назад тією ж самою дорогою. Прийшовши, ми застали їх коло хижки, де вони чекали, щоб їх покликали. Побачивши це, я спитав священика, чи треба казати їм, що ми бачили їх у лісі. Він гадав, що ні, але вважав, що ми мусимо почати розмову з ним перші і слухати, що він нам скаже. Ми покликали його самого в хату, де не було нікого, крім нас, і почали розмову з ним так:

— Віль Аткінс, — сказав я, — прошу вас, скажіть, яку ви маєте освіту? Хто був ваш батько?

Віль Аткінс. Людина, краща за мене, хоч би яким я став у майбутньому. Мій батько був священик, сер.

Робінзон Крузо. Яку освіту дав він вам?

Віль Аткінс. Він хотів навчити мене добра, але я зневажив усяке виховання, навчання та виправлення, бо був справжньою твариною.

Робінзон Крузо. Це правда, Соломон сказав: «Хто зневажає докори, той подібний до тварини»[92].

Віль Аткінс. Так, сер, я справді був подібний до тварини. Я вбив свого батька; Бога ради, сер, не кажіть більше нічого про це, я вбив свого бідного батька!

Священик. О! Вбивця!

Тут священик здригнувся, бо я перекладав кожне слово Віля, і пополотнів. Здавалось, він подумав, що Віль і справді вбив свого рідного батька.

Робінзон Крузо. Ні, ні, сер; я не так розумію його. Віле Аткінсе, поясніть самі: ви ж не вбили свого батька власними руками?

Віль Аткінс. Ні, сер, я не перерізав йому горла, але перерізав нитку всіх його втіх і вкоротив його дні. Я розбив його серце надзвичайно невдячною, неприродною відплатою за найбільшу ніжність та найприхильніше ставлення батька до дитини.

Робінзон Крузо. Гаразд, я спитав вас про батька не для того, щоб вирвати у вас це признання, і молю Бога, щоб він навчив вас покаятися в цьому і простив вам як цей, так і інші ваші гріхи. Я запитую вас, бо бачу, що, хоч ви й небагато вчились, а проте не такий необізнаний, як інші, з тим, що таке добро. І в релігії ви знаєтесь багато більше, ніж ви це виявили.

Віль Аткінс. Хоч ви, сер, і не вимагали від мене признання про те, що я зробив з своїм батьком, але цього вимагала моя совість. Коли ми оглядаємось назад на своє життя, нас передусім зворушують гріхи проти наших поблажливих батьків. Рани від цих гріхів дуже глибокі, і тягар, який вони залишають, гнітить пам’ять дужче, ніж усі гріхи, які ми можемо вчинити.

Робінзон Крузо. Ви говорите дуже зворушливо, ви вражаєте мене; цього я не можу знести.

Віль Аткінс. Чому, господарю? Адже вам усе це невідоме.

Робінзон Крузо. Навпаки, Аткінсе, кожен клаптик узбережжя, кожний горбик, навіть, можу сказати, кожне дерево на цьому острові — свідок страждань моєї душі за мою невдячність та підле ставлення до доброго й ніжного батька — батька, дуже подібного до вашого, як ви його описуєте; я теж убив свого батька, як і ви, Віле Аткінсе. А проте, каяття в мене далеко менше, ніж у вас.

Я сказав би більше, якби міг стримати свої почуття; але каяття цієї бідної людини було настільки щиріше від мого, що я хотів облишити розмову й відійти, бо був здивований його словами і подумав, що, замість учитись у мене, він сам зовсім несподівано й дивно став моїм учителем і наставником.

Усе це я сказав молодому священикові, що відповів мені, глибоко вражений:

— Чи не говорив я вам, сер, що, навернувшись до християнської віри, ця людина проповідуватиме всім нам? Кажу вам, сер, що коли цей один щиро покається, я буду тут непотрібним: він усіх на острові зробить християнами.

Трохи заспокоївшись, я відновив розмову з Вілем Аткінсом:

— Гаразд, Віле, — сказав я. — Чому ж ці питання зворушили вас саме тепер?

Віль Аткінс. Сер, ви дали мені завдання, яке, ніби стрілою, пронизало мою душу. Я розказав про Бога та релігію своїй жінці так, як ви навчили мене, щоб зробити з неї християнку; і вона сказала мені таку проповідь, якої я не забуду, поки живу на світі.

Робінзон Крузо. Ні, ні; це не ваша дружина казала вам проповідь; але, коли ви навели їй релігійні аргументи, її совість відсвітила їх вам назад.

Віль Аткінс. Так, сер, і з такою силою, якій не можна опиратись.

Робінзон Крузо. Скажіть, будь ласка, Віле, що було між вами та вашою дружиною, бо я вже знаю дещо.

Віль Аткінс. Неможливо, сер, розказати вам усе. Я надто повний цим, щоб тримати в собі, а проте, не маю слів. Хай вона сама говорить, що хоче. Я не можу розповісти вам про все докладно, але скажу одне, що вирішив виправити і перетворити своє життя.

Робінзон Крузо. Скажіть нам хоч що-небудь. Як ви почали, Віле? Безперечно, це незвичайний випадок. Вона, напевне, виголосила цілу промову, якщо так вплинула на вас.

Віль Аткінс. Спочатку я говорив їй про суть наших законів про шлюб і про те, чому чоловік і жінка мусять вступати в такий договір, якого ні він, ні вона не повинні зламати; про те, що інакше ні порядок, ні закони не стримали б їх; чоловіки тікали б від своїх жінок і кидали б своїх дітей, змішуючись без ладу одне з одним, і ні сім’я не держалася б купи, ні спадщина не переходила б до законних нащадків.

Робінзон Крузо. Ви говорите, Віле, мов законник. Хіба ж ви можете пояснити їй, що таке спадщина й сім’я? Дикуни не знають нічого подібного і поєднуються, незважаючи на рід, однокровність та сім’ю — брат з сестрою, і більше того — навіть батько з дочкою та син з матір’ю.

Віль Аткінс. Я гадаю, сер, що вас погано інформували. Моя жінка запевняє, що у них цього не роблять і що вони гидують цим. Може, в дальших колінах кревності вони й не такі точні, як ми, але вона запевняє, що близькі родичі у них не женяться між собою.

Робінзон Крузо. Гаразд, а що вона відповіла на ваші слова?

Віль Аткінс. Вона сказала, що це їй дуже подобається і що це куди краще, ніж у їхній країні.

Робінзон Крузо. А розказали ви їй, що таке шлюб?

Віль Аткінс. Так, так; з цього й почалась наша розмова. Я спитав її, чи хоче вона одружитись по-нашому. Вона спитала мене — як це по-нашому? Я сказав, що шлюб установив Бог. І тут почалась між нами чудна розмова, яка, здається мені, скрізь буває між чоловіком та жінкою.

Цей діалог між Вілем Аткінсом та його дружиною, записаний мною зараз після того, як він переказав його мені, був такий: Жінка. Бог установив! Хіба ж є Бог у вашій країні?

Віль Аткінс. Так, моя люба; Бог є в кожній країні.

Жінка. Немає вашого Бога в нашій країні; моя країна має великого старого бога Бенакумі.

Віль Аткінс. Дитино, я не можу показати тобі, де Бог; Бог на небі і зробив небо, землю, море і все, що є на них.

Жінка. Не зробив землі; не ваш Бог зробив землю, він не зробив нашої країни.

Віль Аткінс посміхнувся, коли вона сказала, що Бог не зробив її країни.

Жінка. Не смійся, чому ти смієшся з мене? Тут немає чого сміятись.

Вона справедливо дорікала йому, бо була багато серйозніша, ніж він спочатку.

Віль Аткінс. Це таки правда: я більше не сміятимусь.

Жінка. Чому ти говориш, що ваш Бог зробив усе?

Віль Аткінс. Так, дитино, наш Бог зробив весь світ — і тебе, і мене, і всі речі, бо він єдиний справжній Бог, і немає іншого Бога, крім нього. Він завжди перебуває на небі.

Жінка. Чому ти не говорив мені про нього раніше?

Віль Аткінс. Це правда; я був негідником і забув не тільки познайомити тебе з цим, але й сам жив без Бога.

Жінка. Нащо вам великий Бог у вашій країні? Ви його не знаєте. Ви не говорите йому. Не робите ради нього добрих вчинків. Це неможливо.

Віль Аткінс. Це суща правда; ми живемо так, ніби Бога зовсім не було на небі або він не мав сили на землі.

Жінка. Але чому ж Бог дозволяє вам робити таке? Чому він не примушує вас жити добре?

Віль Аткінс. Це все наша власна хиба.

Жінка. Але ти кажеш мені, що він великий, дуже великий, має дуже велику силу, може вбити кого схоче; чому ж він не вб’є тебе, коли ти йому не служиш, не кажеш йому: «О!», коли ти недобра людина?

Віль Аткінс. Це правда; він міг би вразити мене смертю, і я можу сподіватись цього, бо я був негідником — це правда. Та Бог — милосердний і не карає нас так, як ми того заслуговуємо.

Жінка. А хіба ви не дякуєте йому за це?

Віль Аткінс. Ні, звичайно. Я не дякував Богові за його милосердя і не боявся його сили.

Жінка. Тоді ваш бог не бог. Я не можу повірити, щоб він був такий могутній, сильний і не вбив тебе, хоч ти й дуже гнівив його.

Віль Аткінс. Що? Моє погане життя заважає тобі вірити в Бога? Яке жахливе я створіння! І як сумно, що огидне життя християн заважає навернути язичників до справжньої віри!

Жінка. Як це так? Ви маєте дуже великого Бога там, нагорі (вона показала на небо), і все ж таки не робите добре? Може він говорити? Напевне, він не каже, що ви мусите робити.

Віль Аткінс. Так, так, він знає й бачить усе; він чує, що ми говоримо; бачить, що ми робимо; знає, що ми думаємо, хоч ми й не говоримо.

Жінка. Що? Він не чує, як ви божитесь, лаєтесь, клянетесь великою присягою?

Віль Аткінс. Так, так, він усього цього не чує.

Жінка. Де ж тоді його велика сила?

Віль Аткінс. Він милосердний; це все, що ми можемо сказати в цій справі; і це доводить, що він справжній Бог. Він Бог, а не людина, і тому не нищить нас.

Тут Віль Аткінс розповів нам, що вжахнувся, подумавши, як він міг говорити своїй дружині так ясно, що Бог бачить, чує і знає всі наші таємні думки і вчинки, тоді як він сам наважувався колись робити зло.

Жінка. Милосердний? Що ти називаєш цим словом?

Віль Аткінс. Він наш батько й творець, і він нас жаліє та милує.

Жінка. Тоді, значить, він ніколи не вбиває, ніколи не сердиться, коли ви робите зло; тоді він сам недобрий і не дуже сильний.

Віль Аткінс. Ні, ні, моя дорога, він безмежно добрий, безмежно великий і спроможний карати. Іноді, щоб показати свою справедливість і помститись, він дає волю своєму гніву нищити грішників, щоб дати іншим приклад. Багато хто перестає грішити.

Жінка. Але він не вбив тебе. Він, мабуть, сказав тобі, що не вб’є тебе. Може, ти склав з ним умову: ти робиш зло, а він на тебе не гнівається тоді, коли гнівається на інших людей.

Віль Аткінс. Ні, певна річ, впадаючи в гріх, я покладався на його доброту. І він буде безмежно справедливим, якщо знищить мене, як зробив це з іншими.

Жінка. Гаразд; і все-таки він не вбиває, не посилає тобі смерті. Що ти скажеш йому на це? Ти не дуже подякуєш йому за все це.

Віль Аткінс. Я невдячна, погана собака, це правда.

Жінка. Чому він не робить вас кращими? Ви ж говорите, що він вас створив?

Віль Аткінс. Він створив мене, як створив весь світ, але я зганьбив себе сам, і образив його доброту, і сам зробив себе бридким негідником.

Жінка. Я хочу, щоб ви зробили так, щоб він пізнав мене. Я не гніваю його, я не роблю нічого поганого.

Тут Віль Аткінс сказав, що його серце завмерло, коли він почув, як бідне неосвічене створіння хоче пізнати Бога, а він такий поганий негідник, що не може сказати про нього ні слова. І його власна поведінка зовсім не сприяє наверненню її до християнства. Ще й більше — вона вже сказала, що не може повірити в Бога, якщо він іще не знищив таку погану людину, як Віль.

Віль Аткінс. Моя люба, ти, напевне, хочеш, щоб я навчив тебе пізнати Бога, а не Бог пізнав тебе; бо він і так знає тебе і кожну думку в твоєму серці.

Жінка. Чи знає він, що я розмовляю тепер з тобою? Чи знає він, що я хочу знайти його? Як мені пізнати того, хто створив мене?

Віль Аткінс. Бідне створіння! Це він має навчити тебе, а я не можу. Я молюсь, щоб він навчив тебе пізнати його і пробачив мені, що я недостойний учити тебе.

Бідний хлопець так страждав, побачивши, як вона благала й просила навчити її пізнати Бога, що, за його власними словами, впав перед нею навколішки і молив Бога просвітити її розум спасенним знанням Ісуса Христа, простити його гріхи і допомогти йому, недостойному знаряддю, навчити її основ релігії. Після цього він знову сів коло неї, і їх розмова точилась далі.

(Це був той момент, коли ми побачили, як він упав навколішки, здіймаючи руки вгору).

Жінка. Для чого стаєш ти навколішки? Для чого здіймаєш руки вгору? Що ти говориш? До кого говориш? Що все це значить?

Віль Аткінс. Моя дорога, я схиляю коліна на знак покори тому, хто створив мене. Я сказав йому: «О!», як це кажете ви, і як, за твоїми словами, ваші старі люди роблять перед своїм ідолом Бенамукі, тобто я молився йому.

Жінка. Нащо ти говорив йому: «О!»?

Віль Аткінс. Я молився йому, щоб він відкрив твої очі і твоє розуміння, щоб ти пізнала його і він прийняв тебе.

Жінка. А може він це зробити?

Віль Аткінс. Так, він може, він усе може.

Жінка. А тепер він чує, що ти говориш?

Віль Аткінс. Так, він наказав молитись йому і обіцяв вислухати нас.

Жінка. Наказав тобі молитись? Коли він наказав тобі? Що ти чув із його мови?

Віль Аткінс. Ні, ми не чуємо, як він говорить, але він відкриває це нам багатьма способами.

Тут він дуже схибив, не пояснивши їй, що Бог сам відкрив нам це з допомогою свого слова і що це було за слово. Але нарешті він сказав їй.

Віль Аткінс. За давніх часів Бог говорив з неба простими словами до кількох праведних людей і натхнув їх своїм духом; і вони записали всі його закони в книгу.

Жінка. Я цього не розумію: де ж книга?

Віль Аткінс. Бідне створіння, я не маю цієї книги, але сподіваюсь, що зможу коли-небудь дістати її для тебе і допомогти тобі прочитати її.

Тут він обняв її у великому захваті, але й з невимовним жалем, бо не мав Біблії.

Жінка. Але як ти доведеш мені, що сам Бог навчив їх написати цю книгу?

Віль Аткінс. Так само, як ми пізнаємо, що він — Бог.

Жінка. Яким способом ти пізнаєш це?

Віль Аткінс. Він навчає тільки доброго, справедливого й святого, і це робить нас цілком добрими й щасливими. Він наказує нам цуратись усього поганого, що є зло само по собі або спричиняється до зла.

Жінка. Я розумію це і ясно бачу; якщо він нагороджує за все добре, карає за погане, навчає всіх добра, забороняє робити зло, робить усе, дає все, чує мене, коли я говорю йому: «О!», як ти робиш зараз, робить мене доброю, коли я хочу бути доброю, охороняє мене, не вбиває мене, коли я недобра, — якщо він робить усе це, як ти кажеш, тоді так, він — великий Бог; я вірю, що він великий Бог; я кажу йому: «О!» разом з тобою, мій дорогий.

Тут бідний хлопець сказав, що далі він не міг стриматись, підвів її і, поставивши навколішки коло себе, почав молитися вголос і просити, щоб Бог навчив її своїм духом пізнати його і щоб, з ласки Провидіння, вона дістала коли-небудь Біблію — читати Слово Боже.

(Це було саме в ту мить, коли ми побачили, як він підвів її з землі і став сам навколішки, як сказано вище).

Після цього вони мали ще кілька розмов, надто довгих, щоб переказувати їх тут. Між іншим, вона примусила його пообіцяти виправити своє життя, — яке, він сам признався, було мерзотною, гидкою низкою викликів Богові, і надалі не гнівити його. Інакше, казала вона, Бог «зробить його мертвим», вона залишиться сама і ніколи не навчиться краще пізнавати цього Бога, а він буде нещасним, як, за його ж словами, бувають нещасними по смерті всі погані люди.

То було дивне оповідання, дуже зворушливе для нас обох, особливо для молодого священика. Він був справді надзвичайно захоплений і журився тільки з того, що не може говорити з нею. Бо він не знав англійської мови настільки, щоб вона могла розуміти його, а вона говорила дуже покрученою англійською мовою, і він не зрозумів би її. Проте він звернувся до мене й сказав, що, на його думку, з цією жінкою треба зробити більше, ніж ввести її в шлюб. Я не зрозумів, і тоді він пояснив, що її треба охрестити.

Я охоче погодився з його думкою і був готовий взятись до її здійснення зараз же.

— Ні, ні, почекайте, сер, — сказав він. — Я, звичайно ж, хочу неодмінно охрестити її і бачу, що Віль Аткінс, її чоловік, чудесним способом викликав у неї бажання жити релігійним життям і дав їй правильне уявлення про існування Бога, про його могутність, справедливість та милосердя. Тепер я хочу дізнатися від нього, чи говорив він їй про Ісуса Христа і про спасіння грішників, про суть віри в нього, про спокуту через нього, про Духа Святого, про воскресіння, Страшний суд і майбутнє життя.

Я знов покликав Віля Аткінса і спитав його про це; бідний хлопець зараз же почав плакати і сказав, що він говорив їй дещо, але сам він — негідне створіння, його власна совість докоряє йому за його жахливе нечестиве життя, і він тремтить, боячись, що вона, знаючи його, не зверне уваги на все це і скоріше ухилиться від нової релігії, ніж прийме її. Проте, казав Віль, він певен, що вона хоче мати належне уявлення про всі ці речі і, поговоривши з нею, я побачу, що моя праця не пропала марно.

Отже, я покликав її в хату і, сівши, як товмач, між священиком та жінкою, попросив його поговорити з нею. Напевне, подібної проповіді не виголошував за останні часи жоден католицький священик. Я й сказав йому, що він, по-моєму, виявив весь запал, всі знання, всю щирість християнина, без помилок католика. Мені здалось, що такими були католицькі єпископи перед тим, як римська церква захопила духовну владу над людським сумлінням[93].

Одне слово, він довів бідну жінку до пізнання Христа й спокути через нього. І вона прийняла Бога не лише з великим подивом, а й з радістю та вірою, з любов’ю і несподіваною проникливістю, яку важко уявити собі, а ще важче — висловити. Її охрестили на її власне прохання.

Коли священик приготувався охрестити її, я попросив його правити службу з деякими пересторогами, щоб не можна було помітити його належності до католицької церкви, бо незгода щодо релігії могла викликати серед нас небажані наслідки. Священик відповів, що, не маючи ні освяченої каплиці, ні потрібних для служби речей, він відправить її так, що я й сам не впізнав би, що він католик, якби не знав цього раніше. Так він і зробив. Сказавши кілька слів латинською мовою, незрозумілих для мене, він вилив повне блюдо води на голову жінки і дуже голосно промовив французькою мовою «Мері!» (її чоловік просив мене, її хрещеного батька, дати їй це ім’я). «Я хрещу тебе в ім’я Отця, Сина й Святого Духа». З цього ніхто не міг довідатись, якої він віри. Після цього він дав благословення латинською мовою[94], а Віль Аткінс або подумав, що це французька мова, або не звернув тоді на це уваги.

Зараз же після цього він перевінчав їх і, звернувшись до Віля Аткінса в дуже зворушливій формі, умовляв його не тільки бути непохитним душею, а й не відмовлятись від наміру перетворити своє життя. Він казав, що марна річ каятись, коли не кидаєш своїх злочинів; указав, що Бог ушанував його, зробивши знаряддям для навернення його дружини до християнської віри, і радив йому бути обачним, щоб не знеславити Божого милосердя, бо інакше він стане гіршим за язичника.

Священик сказав обом багато чого доброго і, доручивши їх небагатьма словами ласці Божій, знову благословив їх. Я переклав усе англійською мовою, і на цьому церемонія скінчилась. Гадаю, що це був найрадісніший і найприємніший день у всьому моєму житті.

Але священик усе ще не був задоволений. Він усе мріяв навернути до християнства тридцять сім дикунів і для цього був ладен залишитись на острові. Проте я відрадив його від цього, сказавши, що, по-перше, ця думка сама по собі нездійсненна, а по-друге, мені, може, пощастить улаштувати справу так, що все це зроблять і без нього. Але про це в свій час.

Улаштувавши отак справи на острові, я збирався вже переїхати на корабель, коли до мене прийшов юнак, якого я взяв голодним з корабля. Дізнавшись, що в мене є священик і що я одружив англійців з дикунками, яких вони називали своїми дружинами, він теж посватав одну пару й просив повінчати її перед моїм від’їздом. Наречені були християни, і юнак сподівався, що це не буде мені неприємно.

Я знав, що наречена — це служниця його матері, бо на острові не було іншої християнки, і умовляв його не поспішати, хоч він і був самотній. Я сказав йому, що він мав у світі значний достаток і добрих друзів, що це видно вже з нього самого та його служниці, що дівчина не тільки бідна, а ще й служниця і нерівня йому, бо їй двадцять шість чи двадцять сім років, а йому — приблизно сімнадцять чи вісімнадцять; що, можливо, з моєю допомогою, він іще покине цю пустиню і знову вернеться на батьківщину, а тоді тисяча шансів проти одного — буде каятися в своєму виборі, й незручність їх становища шкодитиме їм обом. Я хотів сказати ще більше, але він, посміхаючись, перебив мене і дуже скромно сказав, що я помилився в своїх догадках, що нічого подібного він і в думках не має, що його теперішні обставини досить сумні й невтішні, і він дуже радий чути, що я хочу дати йому змогу знову побачити рідний край; що ніщо не може примусити його залишитись тут, але подорож, розпочата мною, така довгочасна й повна пригод, що однаково відірвала б його від кола його друзів; що він просить лише одного — подарувати йому маленький ґрунт на острові, де він живе, і дати одного чи двох слуг, а він оселиться тут, як плантатор, і чекатиме, коли я визволю його, вертаючись в Англію. Він, мовляв, сподівається, що я згадаю про нього, коли їхатиму назад; він дасть мені кілька листів до лондонських друзів, де напише, який я був добрий до нього і в якій частині світу та в яких обставинах залишив його. Він обіцяв також, що коли я визволю його, плантація, яка б не була її вартість, стане моєю власністю.

Його промова була висловлена дуже гарно, зважаючи на його молодість, і була мені дуже приємна, бо він рішуче заявив, що одружитись він не збирається. Я запевнив його, що, коли я буду живий і щасливо вернусь в Англію, я передам його листи, проведу як слід усі його справи і ніколи не забуду, в яких обставинах я залишив його. А втім, мене брало нетерпіння дізнатись, хто ж саме має одружитись. Виявилось, що це його служниця Русанка та мій «Джек на всі руки».

Я був дуже приємно вражений, коли він назвав наречених, бо я справді вважав їх за гарну пару. Нареченого я вже описував. Що ж до нареченої, то вона була дуже чесна, скромна, розсудлива й релігійна молода жінка, мала багато здорового розуму, була досить приємна на погляд, говорила пристойно й доречно, була завжди ввічлива, мала гарні манери, не барилась відповідати на запитання і не встрявала до розмови, коли це її не стосувалось, була дуже спритна й домовита. Чудова господиня, здатна керувати всім островом, — вона добре знала, як поводитися з різними людьми, що оточували її, і не гірше поводилася б і з кращими, якби зустріла їх.

Ми повінчали їх того ж самого дня, і я, бувши весільним батьком, дав їй посаг, призначивши їй та її чоловікові чималий клапоть ґрунту для плантації. Цей шлюб і прохання молодого джентльмена дати йому невеличку власність на острові наштовхнули мене на думку розподілити землю між усіма, щоб вони згодом не могли посваритись за свої ділянки.

Цей розподіл землі я доручив Вілеві Аткінсу, що став тепер найбільш розсудливим, серйозним та ощадливим хлопцем, зовсім іншим проти колишнього, надзвичайно побожним та релігійним і, можу рішуче сказати, справжнім щирим покутником.

Він розподілив усе так справедливо і так задовольнив усіх, що вони попросили видати їм лише один загальний документ за моїм власним підписом, який я й наказав скласти, підписав і приклав до нього печать. Зазначивши межі й розташування плантацій кожного поселенця і засвідчивши це документом кожному нарізно, я дав їм право володіння та спадщини на відповідні плантації чи ферми, з усіма поліпшеннями, для них самих і для їх спадкоємців. Для себе я залишив решту острова і через одинадцять років певну ренту з плантацій, якщо я або хто-небудь від мого імені приїде вимагати її і подасть засвідчену копію цього документа.

Щодо управління та законів, то я сказав, що я нездатний скласти їм закони, кращі від тих, які вони складуть самі. Примусивши їх пообіцяти жити між собою в любові та доброму сусідстві, я приготувався покинути їх.

Не можу обминути ще однієї деталі. Тепер, коли вони ніби заснували державу і мали перед собою багато праці, було чудно мати тридцять сім індійців, що жили в куточку острова, незалежні й безробітні, заклопотані хіба що роздобуванням їжі для себе, та й це було для них іноді надто важко. Вони не мали ніяких обов’язків, у них не було ніякої власності. Я запропонував старшому іспанцеві піти до них з батьком П’ятниці і умовити їх або почати теж господарювати, або піти до європейців слугами, щоб допомагати їм у роботі, не стаючи від того невільниками. Я ні в якому разі не хотів примушувати їх іти в неволю, бо вони одержали собі волю, здавшись у полон — такі були умови здачі, а вони тих умов не зламали.

Вони з великою охотою пристали на цю пропозицію і дуже весело пішли з батьком П’ятниці. Ми наділили їх полем та плантаціями, але взяти їх згодились лише троє-четверо, а решта захотіла бути слугами в сім’ях європейців. Отже, моя колонія була розподілена так: іспанці володіли моїм першим житлом, яке було столицею, і поширювали свої плантації вдовж струмка, що утворював бухточку, яку я часто описував, так само, як і мою бесідку. Поширюючи свої засіви, вони посувались на схід. Англійці жили в північно-східній частині, де спочатку оселились Віль Аткінс і його товариші, і поширювали свої поля на південь та південний захід до тилу ділянок іспанців. Кожна плантація мала великий запас ґрунту, на випадок потреби в ньому, так що їм не довелося б випихати один одного через брак місця.

Весь західний кінець острова лишався незаселеним, і дикуни для своїх звичайних варварських бенкетів могли вільно приїжджати та від’їжджати і коли б вони нікого не турбували, то їх теж ніхто не турбував би. Безперечно, це траплялось не часто, бо я ніколи не чув, щоб вони нападали на плантаторів чи турбували їх.

Отже, я натякнув моєму другові священикові, що навернення дикунів до християнства можна буде поставити як слід і без нього. Я сказав йому, що, на мою думку, справа вже налагоджена, бо дикуни живуть серед християн, і якщо кожний з останніх напутить того, хто служитиме в нього, то це, сподіваюсь, дасть дуже добрі наслідки.

Він зараз же погодився з цим.

— Якщо тільки вони зроблять це, — сказав він. — Але як ми зможемо добитися цього від них?

Я сказав, що ми скличемо їх і доручимо їм це або ж, коли він того хоче, підемо до кожного окремо. Так ми й розподілили справу — він говорив з іспанцями, що всі були папістами, а я — з англійцями-протестантами. Ми наполегливо умовляли їх і взяли з них обіцянку, що вони ніколи не будуть відрізняти папістів від протестантів, коли будуть напучувати дикунів і навертати їх до християнської віри, а всі разом даватимуть їм найважливіше знання про істинного Бога та про їх Спасителя Ісуса Христа. Обіцяли вони також ніколи не сперечатись і між собою з приводу релігії.

Прийшовши до дому Віля Аткінса, — я можу назвати його так, бо другої такої хижки чи такого плетива, я певен, немає в цілому світі, — отже, прийшовши туди, я застав молоду жінку, згадувану вище, та дружину Вільяма Аткінса, що дуже заприятелювали між собою. Скромна й релігійна молода жінка вдосконалила роботу, розпочату Вілем Аткінсом; і хоч минуло не більше чотирьох днів, новоохрещена дикунка стала такою християнкою, про яких я рідко чув в усіх моїх спостереженнях та розмовах по світу.

Того ж ранку, перед тим як іти до них, мені спало на думку, що серед усіх потрібних речей, що я залишав їм, не було Біблії. Тут я виявив менше уваги до них, ніж мій добрий друг вдова — до мене, коли, посилаючи мені стофунтовий вантаж із Лісабона, вона запакувала три Біблії й молитовник. Щедрість доброї жінки дала багато більші наслідки, ніж вона могла сподіватись, бо Святе Письмо та молитви збереглись для напучення й навчання людей, які використали їх краще від мене.

Я взяв у кишеню одну з Біблій; прийшовши до намету чи дому Вільяма Аткінса, я дізнався від нього, що молода жінка та його хрещена дружина розмовляють про релігію. Вільям Аткінс сказав мені про це з великою радістю, а я спитав його, чи й тепер вони вкупі. Він ствердив це, тоді я разом з ним увійшов до хати, де ми застали їх за дуже серйозною розмовою.

— О сер, — сказав Вільям Аткінс, — коли Бог хоче примирити грішників з самими собою, вернути заблудних додому, то йому ніколи не бракує посланців: моя дружина має тепер нового навчителя. Я знаю, що був недостойним, бо був нездатним до цієї роботи. Цю молоду жінку надіслало сюди небо — її самої досить, щоб навернути до віри цілий острів, повний дикунів.

Молода жінка почервоніла й підвелась, щоб іти, але я попросив її сісти. Я сказав, що вона має в своїх руках чудову працю, і я сподіваюсь, що Бог благословить її в цьому.

Ми поговорили трохи, причому я не помітив у них будь-якої книжки. Не спитавши нічого, я спустив руку в кишеню і витяг свою Біблію.

— Ось, — сказав я Аткінсові, — я приніс вам помічницю, якої ви ще, мабуть, не мали.

Він був такий вражений, що деякий час навіть не міг говорити. Опам’ятавшись, він обережно взяв її обома руками і звернувся до дружини.

— Дивись, моя люба, — сказав він, — хіба я не говорив тобі, що Бог, хоч він і на небі, може чути все, що ми говоримо? Ось книга, яку я просив дати нам, коли ми з тобою стояли навколішках під кущем. Бог почув нас і послав її.

З радості, що він має книгу, і в подяку Богові за неї сльози потекли по його щоках, зовсім по-дитячому.

Жінка була вражена і мало не впала в помилку, якої ніхто з нас не передбачав: вона непохитно повірила, що Бог прислав книжку на прохання її чоловіка. Щоправда, так воно до певної міри й було і, я думаю, в той час легко було умовити бідолашну, що з неба зійшов спеціальний посланець, щоб принести цю книгу. Але справа була надто серйозна, щоб припускатися в ній будь-якої помилки, і я, звернувшись до молодої жінки, сказав їй, що ми не хочемо обманювати новонавернену християнку, користуючись її першим і дуже непевним знанням. Ми просили її пояснити дикунці, що Бог завжди задовольняє наші прохання, коли вони не розбігаються з волею Провидіння, і посилає те, чого ми благали; проте ми не ждемо, щоб нас нагороджували з неба якимось дивним, незвичайним способом, і наше щастя, що це не так.

Молода жінка згодом так і зробила. Отже, тут не було хитрощів духовенства, які я вважаю за найбільш неприпустимий обман у світі. Радість Віля Аткінса справді не можна було описати, і я ручусь, що вона була цілком щира. Напевне, жодна людина не була більш вдячна, ніж він за цю Біблію, і я гадаю, що нікому Біблія не завдавала радості через благородніші міркування. Хоч яким він був розпусним, одчайдушним, свавільним, жорстоким, шаленим та злим, а все ж таки цей чоловік мусить бути нам зразком у справі навчання дітей, бо батьки ніколи не повинні переставати навчати та навертати, ніколи не повинні втрачати надію на успіх своїх зусиль, хоч які їх діти вперті, непокірні й нездатні до вчення. Коли провидіння Боже збудить совість таких дітей, сила того виховання вернеться до них, і раннє навчання з боку їх батьків не пропаде, хоч воно й спало довгі роки; рано чи пізно воно може навернути їх до добра.

Так було і з цим бідолахою. Хоч який він був неосвічений і далекий від релігії та християнського пізнання, а проте знайшов, що робити з людиною, ще менш освіченою від нього, і останні напучення його доброго батька, які спливли тепер у його пам’яті, прислужились йому тепер.

— Між іншим, — сказав він, — йому згадалось, як цінив його батько Біблію, що була щастям і благословенням народів, родин і окремих осіб. Тільки він ніколи не зважав на її цінність, поки йому не довелось говорити з язичниками, дикунами та варварами, і він побачив, що йому бракує писаного пророцтва для допомоги.

Молода жінка була дуже задоволена з цієї нагоди, хоч у неї, як і в юнака, була своя Біблія на борту нашого корабля, серед її речей, ще не перевезених на берег. А тепер, сказавши так багато про цю молоду жінку, я не можу не розповісти однієї історії, головним чином про неї та про себе, яка має в собі дещо дуже варте уваги.

Я розказав уже, до якої крайності дійшла бідна жінка, коли її господиня вмирала з голоду і вмерла на борту того нещасного корабля, який ми зустріли в морі; як весь екіпаж корабля був доведений до останньої крайності; як благородна дама, її син та їх служниця спочатку були суворо обмежені щодо харчів і нарешті почали голодувати та дійшли до останнього ступеня голоду.

Якось розмовляючи з нею про те, що вона перетерпіла, я спитав її, чи не може вона сказати, що вона почувала голодуючи і яке враження лишилось у неї від цього. Вона відповіла, що, мабуть, зможе, і розказала свою історію дослівно так:

— Спочатку, сер, — сказала вона, — нас харчували дуже погано, і ми дуже терпіли від голоду, а далі ми залишились без ніякої їжі, за винятком цукру, невеликої кількості вина та води. Першого дня після того, як я зовсім не дістала їжі, я почула себе надвечір голодною, і мене почало нудити, а вночі дуже захотілось позіхати й спати; я лягла спати на кушетці у великій каюті і, проспавши години три, прокинулась трохи зміцнілою, бо лягаючи випила склянку вина. Пролежавши без сну теж години три, — а було це близько п’ятої години ранку, — я почула себе голодною і мене почало нудити: я знову лягла, але зовсім не могла заснути, бо була квола й хвора. І так тривало весь другий день, з чудним чергуванням: спершу голод, потім знову нудота з блюванням. Другої ночі я мусила знову лягти не ївши, а тільки ковтнувши прісної води; я заснула, і мені приснилось, ніби я в Барбадосі і ніби базар завалений провізією; я купила дещо для своєї господині, прийшла і дуже ситно пообідала.

Я думала, що мій шлунок став після цього повним, як це тільки буває після доброго обіду; проте, прокинувшись, я занепала духом, бо відчула, що пропадаю з голоду; я випила останню склянку вина, вкинувши туди цукру, щоб надати йому трохи поживності; але шлункові не було чого перетравляти, і я помітила, що єдиним наслідком вина були неприємні пари, що піднялися з шлунка і вдарили мені в голову; я деякий час лежала, як вони мені казали, тупа й нечула, ніби п’яна.

Третього дня вранці, після цілої ночі чудних, безладних і непослідовних снів, я прокинулась хижою й шаленою від голоду. Я питала себе, чи повернулась моя свідомість; питала так, як мати питає про свою малу дитину, чи в безпеці її життя.

Це тривало години три, і за цей час я двічі скаженіла, як божевільна з Бедлама; так розповідав мені мій молодий господар, і це він може ствердити вам і тепер.

Під час одного з цих нападів шаленства або божевілля, чи то від руху корабля, чи то посковзнувшись, я впала і вдарилась об ріжок ліжка, де лежала моя господиня. Від удару в мене потекла з носа кров. Кают-юнга приніс мені маленьку миску; я сіла, і моя кров довго текла в неї. Поки кров текла з мене, я прийшла до пам’яті — сила жару чи пропасниці послабшала, так само як і гострі напади голоду.

Тоді мене занудило, але зблювати я не могла, бо в мене не було нічого в шлунку. Після того, як у мене якийсь час ішла кров, я зомліла, і всі подумали, що я мертва; але я незабаром опритомніла і тоді почула в шлунку страшенний біль, якого не можна описати, — не подібний до кольки, а гризучий, нестерпний біль за їжею. Проти ночі погіршало, і я відчула щось ніби пекуче бажання, прагнення їжі. Щось подібне, мабуть, відчуває вагітна жінка. Я ще раз ковтнула води з цукром, але мій шлунок не прийняв цукру й викинув усе назад; тоді я випила ковток води без цукру, і вона задержалась у мені. Я лягла на ліжко, дуже щиро помолившись, щоб Бог ласкаво забрав мене до себе. Заспокоївши свій розум надією на це, я трохи задрімала, а прокинувшись, подумала, що вже вмираю; я полегшилась через випари з порожнього шлунка; тоді я доручила свою душу Богові і справді хотіла, щоб хто-небудь кинув мене в море.

Весь цей час моя господиня лежала якраз коло мене і, як я думала, конала; але вона зносила свої муки куди терплячіше від мене. Вона дала свій останній шматок хліба моєму молодому господареві, для якого вона його залишила раніше; той не хотів його брати, але вона примусила його їсти; я певна, що це врятувало йому життя.

Над ранок я знову заснула, а як тільки прокинулась, почала дуже плакати; після цього в мене був другий напад жорстокого голоду; я ніби здичавіла і була в жахливому стані. Коли б моя господиня була мертва, то, хоч як щиро я її любила, я, напевне, з’їла б шматок її м’яса з такою приємністю і так безтурботно, як звичайне м’ясо тварини, призначеної на їжу; раз або два я збиралась було кусати свою власну руку.

Нарешті я побачила миску, де була кров, що витекла напередодні з мого носа. Я вхопила її і випила так хапливо й зажерливо, ніби боялась, щоб хтось не відняв її в мене.

Хоч думки про це відразу ж сповнили мене огидою, але напад голоду був переможений. Я ковтнула чистої води, заспокоїлась і підживилася ще на кілька годин. Це був четвертий день. І так я трималась до вечора, а там, протягом трьох годин, знову перетерпіла одне по одному всі ті почуття та напади, про які я згадувала, тобто нудоту, сон, жорстокий голод, біль у шлункові, потім голод, знову нудоту, божевілля, далі — сльози, потім знову голод, і так що чверть години. Я страшенно виснажилась і ввечері лягла, не маючи іншого заспокоєння, крім сподіванки померти над ранок.

Цілу ніч я не спала, але голод перетворився на хворобу; в мене були страшні кольки через те, що в кишках, замість їжі, було порожньо. В такому стані я лежала до ранку, коли почула крики та бідкання мого молодого господаря, який гукнув мені, що його мати померла. Я трохи підвелась, бо не мала сили встати, і побачила, що вона ще не вмерла, хоч, справді, ледве подавала ознаки життя.

У мене були такі корчі від порожнечі в шлунку, що я не можу їх описати; муки й напади апетиту були такі часті, що з ними можна порівняти лише передсмертні муки. І перебуваючи в такому стані, я раптом почула згори крик матросів: «Парус, парус!», вигуки та стрибки, ніби вони збожеволіли.

Я не мала сили зійти з ліжка, а моя господиня — тим більше. Молодий господар був такий знесилений, що я думала — він помирає; ми не могли відчинити дверей у каюті чи як-небудь дізнатись, що саме спричинило таку метушню; вже два дні ми не розмовляли з екіпажем, після того як вони сказали нам, що у них на кораблі немає нічого з їжі; пізніше вони сказали нам, що вважали нас за померлих.

У такому жахливому стані були ми, коли небо послало вас урятувати наше життя. А якими ви знайшли нас, сер, це ви знаєте так само добре, як і я, і навіть краще.

Таке було її власне оповідання: такого точного опису голодного конання мені ніколи не доводилось чути. Я дуже схильний вірити, що вона казала правду, бо юнак теж багато розповідав мені про це, хоч, мушу визнати, не так точно й зворушливо, як служниця, — можливо тому, що мати підгодовувала його ціною свого власного життя. Бідній служниці, хоч вона й була дужча, ніж її вже літня й слаба господиня, важче було боротися з голодом. Бідолашна дівчина, кажу я, можливо, відчула крайність раніше, ніж її господиня, що змогла приберегти в себе останній шматок, не поділившись ним із служницею. Безперечно, якби їм з волі Провидіння не зустрівся наш корабель або якийсь інший, вони через кілька днів усі померли б. Урятуватись від голодної смерті вони могли, хіба що поїдаючи одне одного, але й це в тих умовах допомогло б їм лише на короткий час, бо вони були за п’ятсот миль від берега і могли дістати допомогу лише чудом, як воно й трапилось. Але це між іншим. Вертаюсь до того, як я влаштував справи з поселенцями.

Передусім мушу зауважити, що з багатьох причин я не вважав за потрібне говорити їм про ту шлюпку, яку я привіз з собою розібраною і гадав було залишити їм. Прибувши туди, я знайшов — принаймні спочатку — такі ознаки незгоди серед них, що, коли б я забрав шлюпку з корабля, вони при першій же сварці розділилися б, і одна частина поїхала б, а друга зосталась. А може, вони стали б піратами, і мій острів перетворився б на розбійницьке кубло, замість бути колонією скромних та побожних людей, як я хотів. З тих самих причин я не залишив їм і двох мідних гармат, так само як і двох шканцевих гармат, взятих моїм племінником про всяк випадок; на мою думку, у них було досить зброї, щоб оборонити себе від кожного, хто захотів би напасти на них. Я не хотів заохочувати їх до нападної війни і озброювати їх для того, щоб вони самі вдирались до чужих володінь та нападали на інших. Отже, шлюпку та гармати я зберіг для них, але вони мали послужити їм іншим способом, як я розкажу про це в своєму місці.

Тепер я впорався з островом і, покинувши всіх у доброму здоров’ї та в найкращому стані, п’ятого травня знову сів на свій корабель, пробувши у них двадцять п’ять днів. Усі поселенці вирішили зостатись на острові, поки я не вернусь і не відвезу їх назад, а я пообіцяв прислати їм допомогу з Бразилії, якщо буде змога й нагода. Зокрема, я пообіцяв прислати їм кілька голів худоби — овець, кіз та корів, — бо двох корів з телятами, взятих з Англії, ми, пливучи морем, були примушені забити через нестачу сіна.

Другого дня, давши на прощання салют із п’ятьох гармат, ми розгорнули паруси, а за двадцять два дні підійшли до затоки Всіх Святих у Бразилії, не зустрівши в дорозі нічого вартого уваги; хіба що в третій день після відплиття, коли море стихло, а течія з силою прямувала на східно-північний схід до якоїсь бухти чи затоки, нас трохи віднесло від нашого курсу. Раз чи два наш матрос крикнув: «Земля на заході!», проте, чи це був континент, а чи острови, — ми не могли сказати.

Третього дня надвечір, при штилі, ми побачили, що море коло берега вкрите чимсь чорним, але ми не могли розглядіти, чим саме. Аж згодом наш перший помічник капітана, злізши на ванти, подивився в підзорну трубу і крикнув, що це військо. Я не міг зрозуміти, що він хоче сказати цим словом «військо», і в запалі назвав його дурнем чи чимось подібним до цього.

— Ні, сер, — сказав він, — не гнівайтесь, бо це справді військо і флот одночасно; мені здається, що там тисяча човнів, і ви можете побачити, що вони гребуть прямо до нас. Вони йдуть швидко, і в них повно люду.

Я трохи збентежився, так само як і мій племінник-капітан, бо він чув на острові такі жахливі оповідання про дикунів, що, сам ніколи не бувавши тут, не знав, що й подумати, і двічі або тричі сказав, що всіх нас з’їдять. Мушу признатись, що, зважаючи на штиль та швидку течію, яка зносила нас до берега, я й сам сподівався не кращого. Проте я порадив йому не лякатись, а стати на якір, як тільки виявиться, що нам доведеться прийняти бій з дикунами.

Погода стояла тиха, і вони швидко наближались до нас. Я наказав кинути якір і згорнути паруси. Про дикунів я сказав, що боятися від них можна лише підпалу; тому наші люди мусять спустити баркаси і прив’язати один із них до носу, а другий до корми; гребці мають сісти в них і чекати, що буде далі. Зробив я це для того, щоб люди в баркасах могли шкотами та відрами погасити вогонь, якби дикуни спробували підпалити корабель.

Так приготувавшись, ми чекали ворога, і за короткий час він підійшов до нас. Ніколи, мабуть, християнам не доводилось бачити такого огидного видовища. Мій помічник капітана помилився в своїх розрахунках щодо кількості дикунів, налічивши тисячу човнів. Коли вони підійшли, ми могли налічити не більш за сто двадцять шість, в них було по шістнадцять-сімнадцять чоловік, у деяких навіть більше, а в деяких і менше — по шість-сім.

Підійшовши ближче, вони, видно, були здивовані і вражені тим, що вони побачили і чого, напевне, ніколи раніше не бачили. Спочатку, як ми дізнались пізніше, вони не знали, що з нами робити. Вони сміливо підійшли до нас і хотіли, здавалось, оточити нас, але ми наказали не підпускати їх надто близько.

Цей наказ, проти нашого бажання, став приводом до бою. П’ять-шість великих човнів підійшли так близько, що наші люди почали махати руками дикунам, щоб ті відійшли далі. Вони зрозуміли це й відійшли, але, коли вони відходили, на нас із їх човнів полетіло сотень п’ять стріл, і один із наших людей на баркасі був сильно поранений.

Проте я сказав їм ні в якому разі не стріляти, а на баркас ми передали кілька дощок, і тесляр зробив із них щити, щоб укриватись від стріл дикунів, коли б ті знову почали стріляти.

Приблизно через півгодини дикуни знову вернулись з усім своїм флотом і підійшли так близько до нашої корми, що нам легко було розглядіти їх, хоч ми й не могли розпізнати, які були їх наміри. Тут я побачив, що це в деякій мірі мої старі приятелі — такі самі дикуни, з якими мені стільки разів доводилось битись. Трохи згодом вони відійшли далі в море, потім порівнялися з нашим кораблем і підійшли до борта так близько, що могли чути наші голоси. Я наказав своїм людям укриватись від стріл та зарядити всі наші гармати. Але тому, що дикуни були так близько й могли нас чути, я вирядив П’ятницю на палубу спитати в дикунів своєю мовою, чого їм треба. Не знаю, чи зрозуміли вони П’ятницю, чи ні, але зараз же після того, як П’ятниця виконав моє розпорядження, шестеро з тих, що були в ближчому човні, трохи віддалились і, обернувшись до нас спиною, показали нам свій голий зад, ніби глузуючи з нас. Був це виклик чи образа — ми не знали; а може, вони просто виявляли свою зневагу і подавали іншим сигнал до нападу. П’ятниця якраз же крикнув, що вони стрілятимуть. На лихо бідному хлопцеві, в нього полетіло сотні стріл, а що він був єдиною мішенню, то бідний П’ятниця, на мій великий сум, загинув. У бідолаху влучили аж три стріли, і ще три впали коло нього. На жаль, ці дикуни були вмілі стрільці.

Мене так розлютувала втрата мого старого слуги й товариша моїх нещасть та моєї самотності, що я наказав зарядити п’ять гармат дрібною картеччю, чотири — великою і випалити з усіх разом. Напевне, вони за все своє життя не чули такого гуркоту.

Коли ми вистрелили, вони були від нас не більше ніж на півкабельтова; наші каноніри націлились так добре, що три-чотири дикунські човни перекинуло, слід гадати, одним пострілом.

Груба манера показувати голий зад не дуже образила нас. Тому на відплату я спочатку вирішив було стріляти в них з чотирьох-п’яти гармат самим лише порохом, гадаючи тільки добре налякати їх. Та коли вони вистрелили в нас з усією люттю, на яку були здатні, а особливо, коли вони вбили мого бідного П’ятницю, якого я так щиро любив і шанував і який не заслужив цієї смерті, я не тільки був би виправданий Богом та людьми, а й дуже задоволений, коли б зміг перекинути всі човни і потопити всіх дикунів.

Не можу сказати, скільки саме було вбито й поранено цим залпом, але запевняю, що ніколи не бачив такого страху та метушні серед такого великого натовпу. Тринадцять-чотирнадцять човнів були розбиті й перекинуті; люди, що були в них, кинулися вплав, а решта, збожеволівши від жаху, тікали якомога швидше, покинувши напризволяще тих, чиї човни були розбиті або пошкоджені нашими пострілами. Гадаю, що людей загинуло багато. Через годину після того, як дикуни поїхали геть, наші люди витягли з води одного бідолаху, що плив, рятуючи своє життя.

Наша дрібна картеч, мабуть, побила й поранила багато дикунів, але ми так і не дізнались, що з ними сталося, бо вони так швидко втекли, що через три години ми бачили вже тільки три-чотири відсталі човни. Решти ми не побачили, бо того ж вечора подув легкий вітер, і ми знялися з якоря і попливли в Бразилію.

У нас був полонений, але це бідне створіння страшенно сумувало, не хотіло ні їсти, ні пити, і ми гадали, що воно заморить себе голодом. Але я знайшов спосіб вилікувати його. Я наказав знести його в баркас і дати йому зрозуміти, що його знову кинуть у море, тобто залишать там, де ми його взяли, коли він не почне говорити. Коли це не допомогло, матроси справді кинули його в море, а самі від’їхали. Тоді він поплив за баркасом услід — плавав же він, як корок — і заговорив з матросами своєю мовою, хоч вони не розуміли ні слова. Нарешті вони знову забрали його в баркас, і з того часу він став здатливим, і я більше вже не наказував кидати його в море.

Ми знову йшли під парусами, але я був найнещаснішим створінням у світі, бо мені бракувало мого слуги П’ятниці. Я дуже охоче поїхав би назад на острів і взяв би там одного з дикунів собі для послуг; але це було неможливо, і ми пливли далі. У нас, як я вже говорив, був один полонений, але минуло багато часу, поки ми навчили його дещо розуміти. Згодом наші матроси навчили його трохи англійської мови, і мати з ним справу стало трохи легше. Ми питали в нього, звідки він, але з його відповідей не можна було нічого зрозуміти, бо його мова була така дивна, вся з горлових звуків, і говорив він так чудно та неясно, що ми ніколи не могли добрати жодного слова з неї. Здавалося, дикуни говорили так, ніби у них в роті було щось напхано або щось подібне. Ми не могли помітити, щоб вони, розмовляючи, користувались будь-коли зубами, язиком, губами та піднебінням. Вони вимовляли слова так само, як мисливський ріг видає свої тони — з відкритої горлянки. Та згодом, коли ми навчили його говорити трохи англійською мовою, він сказав нам, що вони йшли зі своїми королями битись у великій битві. Коли він згадав про королів, ми спитали його, скільки було тих королів. Він сказав, що там було п’ять племен і що всі вони об’єднались проти двох інших.

— Чому ж ви підійшли до нас? — спитали ми.

— Дивитись на велике диво, — відповів він.

Треба зауважити тут, що всі тамтешні тубільці, так само як і мешканці Африки, навчившись англійської мови, завжди додають «і» наприкінці англійських слів, що закінчуються на приголосний. Крім того, вони роблять наголос на цьому «і», кажучи, наприклад, «трапі», замість «трап», і таке інше. Ми не могли відучити їх від цього. Важко було навіть з П’ятницею, хоч він і відзвичаївся від цього нарешті.

Згадавши тепер бідного хлопця, я мушу востаннє попрощатися з ним. Бідний, чесний П’ятниця! Ми поховали його з усією можливою пристойністю, поклавши труп у труну і спустивши її в море, причому віддали прощальний салют з одинадцяти гармат. Так скінчилось життя цього найбільш благородного, вірного, чесного й відданого слуги, який тільки був у будь-кого.

Ми йшли тепер під добрим вітром до Бразилії і днів через двадцять побачили землю на шостому градусі південної широти; це був північно-східний край тієї частини Америки. Чотири дні ми йшли на південний схід, не втрачаючи берега з виду, обійшли ріг Августина і через три дні стали на якір у бухті Всіх Святих, у колишньому місці мого визволення, звідки почались мої добрі й лихі пригоди.

Хоч ніколи ще до цього берега не приходило судно з меншими торговельними справами, ніж у мене, а все ж таки нам лише з великими труднощами дозволили побувати на березі.

Ні мій компаньйон, що був живий і мав там дуже великий вплив, ні два купці, що завідували моєю плантацією, ні чутки про моє дивне врятування та життя на острові — не могли допомогти нам здобути цієї милості. Та тут мій компаньйон, згадавши, що я передав пріорові августинського монастиря п’ятсот мойдорів на користь монастиря і пожертвував двісті сімдесят два мойдори на бідних, яких він підтримував, пішов туди і умовив теперішнього пріора піти до губернатора попросити для мене дозволу з’їхати на берег разом з капітаном, іще одним чоловіком за моїм вибором і вісьмома матросами, і то під цілком капітуляційною умовою — не звозити з корабля на берег ніякого товару і не брати з собою нікого без окремого дозволу.

Вони так суворо доглядали, щоб я нічого не вивантажив, що мені насилу вдалось перевезти на берег три тюки англійського товару — гарного тонкого сукна, англійських тканин і полотна, що я привіз у дарунок своєму компаньйонові.

Це був дуже добрий і щедрий чоловік, що, як і я, почав з малого. Не знавши навіть, чи подарую я йому що-небудь, він раніше надіслав мені на корабель у подарунок свіжої провізії, вина та солодощів більше ніж на тридцять мойдорів, включаючи сюди трохи тютюну і три чи чотири гарні золоті медалі. Але й мої подарунки були не менш коштовні. Вони складались, як я сказав вище, з тонких сукон, англійських тканин, мережив та тонкого голландського полотна. Крім того, я передав йому для іншого вжитку такого ж самого товару ще майже на сто фунтів стерлінгів; я доручив йому зібрати привезену мною з Англії шлюпку і відправити на ній різні запаси в мою колонію.

Він найняв робітників і зібрав шлюпку за дуже короткий час, лише за кілька днів, бо всі її частини були вже готові. Капітанові я дав такі точні інструкції, що він не міг не знайти острова. І справді, він знайшов його, як повідомив мене згодом мій компаньйон. За короткий час ми переклали на шлюпку той невеликий вантаж, який я посилав туди. Один із наших матросів, що сходив зі мною на берег, згодився поїхати на шлюпці і оселитися в колонії, якщо я напишу листа до старшого іспанця з проханням дати йому достатню ділянку землі для плантації, одяг і потрібне землеробське знаряддя. Він додав, що землеробство йому добре знайоме, бо він довго був плантатором у Меріленді, і до того був ще й піратом.

Я підбадьорив хлопця, давши йому все, що він хотів, а на додачу ще й невільника-дикуна, взятого нами в полон; я наказав старшому іспанцеві наділити його відповідною кількістю всіх потрібних йому речей.

Коли ми виряджали в дорогу цього чоловіка, мій старший компаньйон сказав мені, що в нього є один знайомий бразильський плантатор, дуже шановна людина, яка потрапила в неласку до церковної влади. «Не знаю, що з ним таке, — додав він, — але мені дуже здається, що він у душі єретик і мусить ховатись від інквізиції». Ця людина, за його словами, рада була б утекти звідси з дружиною та двома дочками, і коли б я погодився допустити їх на острів, він дав би їм невеличкий капітал для початку, бо урядовці інквізиції конфіскували все його майно і нічого не залишили йому, крім невеликої кількості хатнього добра та двох невільників.

— Хоч я й ненавиджу його принципи, — додав він, — все ж таки я не хочу, щоб він потрапив у їх руки, бо вони напевне спалять його живцем, коли це станеться.

Я відразу ж погодився на це і приєднав їх до свого англійця. Ми переховували цього чоловіка з його дружиною та дочками на кораблі доти, поки шлюпка не була готова до виходу в море. А коли шлюпка вийшла з затоки, ми пересадили їх на неї. Їх багаж був перевезений на шлюпку ще раніше.

Наш матрос був дуже задоволений своїм новим товаришем. Щодо свого майна вони мало різнились: в обох було багато приладдя, однаковий припас, і обидва мали по фермі. Але почати їм було ні з чим. Проте вони взяли з собою дещо варте всього іншого, а саме: деякий матеріал для посадки цукрової тростини і кілька живих тростин, бо в цій справі португалець знався дуже добре.

Для колоністів я, між іншим, послав із шлюпкою трьох дійних корів, п’ять телят, більше двадцяти свиней, з яких три були поросні, двох кобил і одного жеребця.

Для моїх іспанців я, як і обіцяв, умовив поїхати трьох жінок-португалок і написав іспанцям, щоб вони взяли з ними шлюб і добре поводилися з ними. Я міг би умовити поїхати ще більше жінок, але я пам’ятав, що в бідного португальського вигнанця є дві дочки, а іспанців, що потребували жінок, було п’ятеро. Решта були вже одружені, хоч їх жінки й перебували в інших місцях.

Весь вантаж, що я відправив на шлюпці, дійшов до колонії в цілості, і колоністи, звичайно ж, дуже зраділи йому. Їх було тепер майже шістдесят-сімдесят осіб, без малих дітей, яких було дуже багато. Вернувшись в Англію, я застав у Лондоні листи від усіх моїх колоністів; ці листи були послані з шлюпкою, коли вона верталась у Бразилію, а потім переслані через Лісабон. Та про це я ще згадаю в своєму місці.

Моє оповідання про острів я закінчив, і мені вже немає чого сказати про нього. Той, хто має охоту дочитати мої записи до кінця, мусить теж попрощатися з ним; далі він знайде оповідання лише про безумства старої людини, яку не могли застерегти ні власні, ні чужі нещастя, не прохолодили сорок років нужди та розчарувань, яка не задовольнилась багатством, що перевищило всі сподіванки, і не заспокоїлась після небувалих нещасть та страждань.

Мені так само треба було їхати в Ост-Індію, як людині, цілком вільній і непричетній до жодного злочину — піти до воротаря Ньюгетської в’язниці[95] і попросити, щоб її замкнули й заморили там. Якби я знайшов в Англії невелике судно і рушив прямо на острів, навантаживши свій корабель усім потрібним для колоністів; якби я взяв патент на управління островом, щоб закріпити за собою свою власність, з підлеглістю самій лише Англії; якби я, крім гармат та амуніції, привіз туди невільників і вільних людей, щоб заселити острів, і, взявши його під свою владу, укріпив і зміцнив його в ім’я Англії та ще більше заселив його, що я легко міг зробити; якби я сам оселився там, відіслав корабель назад, навантаживши його добрим рисом, — що я міг зробити протягом шести місяців, — і доручив своїм друзям навантажити його знову всім потрібним для нас; якби я зробив усе це і сам оселився на острові, тоді можна б було сказати, що я діяв, як розсудлива людина. Але мене поривав дух блукань, і я, зневажаючи всі вигоди, тішив себе тим, що був патроном оселених на острові людей і чинив їм добро — велично й пишно, як стародавній патріархальний монарх, забезпечував їх усім, ніби я був головою всієї сім’ї та плантації. Але я діяв зовсім не в ім’я якогось уряду чи нації; не вважав ніякого монарха за свого володаря, або своїх людей — за підданців тієї чи іншої нації; я навіть не дав назви острову і покинув його, як і знайшов, нікому неналежним, а його населення — нікому непідвладним, нікому непідлеглим, крім мене. Та й маючи на них вплив, як батько та благодійник, я не мав права діяти або розпоряджатись інакше, як з їхньої ж згоди. Проте, якби я жив там, цього впливу було б досить, щоб усе йшло гаразд. Але я покинув острів удруге і вже не вертався більше туди; останні звістки з колонії я одержав через свого компаньйона, що надіслав мені лист, а той лист надійшов до мене через п’ять років після написання. З цього листа я дізнався, що колоністам живеться погано, що вони незадоволені своїм довгочасним перебуванням на острові, що Віль Аткінс помер, а п’ятеро іспанців виїхали; і що, хоч дикуни не турбують їх більше, все-таки у них було кілька сутичок з ними. Вони дуже просили його нагадати мені мою обіцянку забрати їх з острова і дати їм змогу побачити перед смертю свою батьківщину.

Але я пустився в найдикіші пригоди, і той, хто цікавиться моєю дальшою долею, мусить пройти зі мною крізь силу нових безумств, нещасть та небезпечних пригод. З них видно буде, як справедливо діє Провидіння і як легко може небо переситити нас нашими власними бажаннями, повернути найсильніші з них на шкоду нам самим і суворо покарати нас тим, що ми вважали за найбільше щастя.

Я кажу це, маючи на увазі невідступне поривання в подорожі, що опанувало мене з юнацтва; очевидно, цей нахил зберігся в мені тільки мені ж на кару. Як розвинулось це поривання, в яких обставинах і до яких наслідків воно призвело мене, — дуже легко викласти вам в історичному порядку, з усією різноманітністю подробиць. Але таємні путі Божественної сили, що дозволяє потокові наших бажань захопити нас, зрозумілі лише тим, хто вміє слухати голос Провидіння і робити релігійні висновки з Божої справедливості та з своїх власних помилок.

Чи треба було мені їхати, чи ні, а я поїхав. Не час тепер розводитись про розумність або абсурдність мого поводження; вертаюсь до оповідання — я сів на корабель і подався в подорож.

Додам лише, що мій добрий, справді благочестивий друг — священик — покинув мене тут, попросивши дозволу пересісти на корабель, готовий відпливти в Лісабон, і ще раз зауважив при цьому, що його доля — не доводити до кінця жодної розпочатої подорожі. Яке щастя було б для мене, коли б я поїхав з ним!

Та було надто пізно, і все призначене небом — найкраще. Коли б я поїхав з ним, мені не довелося б багато за що дякувати Богові, а ви так і не прочитали б другої частини «Подорожей і пригод Робінзона Крузо». Отож, час покинути марні самодокори і продовжити оповідання про мою подорож.

Із Бразилії ми поїхали по Атлантичному океану до рогу Bonne Esperance або, як ми називаємо його, Рогу Доброї Надії[96]. Наша подорож була досить щаслива: ми йшли на південний схід, часом з бурею, а подекуди й з противними вітрами. Але мої невдачі на морі скінчились. Дальші нещастя мали трапитись мені на суходолі. Бо, здається, земля теж, як і море, може стати нашим бичем, коли цього схоче небо, що керує всіма обставинами.

Наш корабель відбував подорож з комерційною метою і мав на борту торговельного агента, що мав розпоряджатись ним по прибутті до Рогу. Згідно з договором, він був обмежений лише певною кількістю днів перебування в деяких портах, куди мав зайти наш корабель. Це мене не обходило, і я не втручався в ці справи; мій племінник-капітан та торговельний агент розподілили між собою всі обов’язки, як вони вважали за найкраще.

Ми простояли коло Рогу Доброї Надії саме стільки, скільки було потрібно, щоб узяти свіжої води і рушити далі до Коромандельського берега. Ми дізнались, що в Індію йде французький військовий корабель з п’ятдесятьма гарматами і два великі торговельні судна. Я знав, що ми перебуваємо в стані війни з Францією[97], і це справило на мене погане враження; але вони пішли своєю дорогою, і ми про них більше не чули.

Не буду ускладнювати оповідання та докучати читачеві описом місць, щоденником нашої подорожі, відхилами компаса, широтами, довготами, пасатними вітрами, розташуванням портів і т. ін.; ними наповнені майже всі оповідання про довгочасні морські подорожі; вони роблять читання досить нудним і зовсім некорисним для всіх, хто сам не збирається поїхати до тих місць.

Досить згадати порти й місця, куди ми заходили, та пригоди, що траплялись нам у дорозі. Спершу ми зайшли на острів Мадагаскар. Хоч населення там люте й зрадливе і дуже добре озброєне списами та луками, якими там орудують надзвичайно вправно, проте спочатку нам було у них дуже добре. Приймали нас дуже привітно. За різні дрібниці, які ми їм дали — ножі, ножиці тощо, — нам привели одинадцять годованих биків, не дуже гарної породи, проте дуже добрих на м’ясо. Частину їх ми взяли для наших тодішніх потреб, а решту на засіл.

Ми мусили простояти там іще деякий час після того, як запаслись провізією. Мене завжди цікавило заглянути в кожний куточок того світу, куди я приїздив, — і я сходив на берег так часто, як тільки міг. Трапилось це на східному боці острова, де ми зійшли одного вечора на берег, і народ, якого там, до речі, дуже багато, зібрався навколо і, ставши віддаля, пильно придивлявся до нас. Торгували ми з ними вільно, ставились вони до нас ласкаво; тому ми гадали, що нам ніщо не загрожує. Побачивши людей, ми зрізали з дерева три гілки і встромляли їх на певній відстані, а це в тій місцевості ознака миру та дружби. Друга сторона втикала також три тички або гілки, означаючи цим, що вона згодна на мир. Після цього, за їх звичаєм, не можна було ні нам переходити за три тички в їх напрямі, ні їм переходити за три тички чи гілки у нашому напрямі. Отже, ми почували себе цілком безпечно по цей бік трьох тичок, а на всьому просторі між нашими та їхніми тичками дозволялось, як на базарі, розмовляти, ходити й торгувати. Входячи туди, ви мусили не брати з собою зброї, а вони, вступаючи на цей базар, всі встромляли свої дротики та списи коло перших тичок і входили беззбройні. Коли ж проти них уживають якого-небудь насильства і мир, таким чином, порушено, вони біжать назад до своїх тичок, хапають свою зброю, і мирові край.

Одного вечора, коли ми були на березі, трапилось, що туди прийшло багато більше людей, ніж звичайно, але всі вони ставились до нас дуже приязно та чемно. Вони поприносили багато чого з провізії, а ми надавали їм натомість різних дрібничок, що були в нас. Жінки пропонували молоко, коріння та ще чимало придатних для нас речей, і все було гаразд. Ми зробили собі маленький намет чи хижку з гілок і лягли ночувати на базарі.

Не знаю, з якої причини, але мені чогось не хотілось лежати на березі з іншими. Коло кам’янистого берега, так, як кинути каменем, стояла на якорі наша шлюпка під доглядом двох людей. Одного я відрядив на берег, а сам, наламавши з дерева гілля, щоб накритись ним у шлюпці, поклав на дні човна парус і перебув там усю ніч.

Близько другої години ранку ми почули, що один із наших людей на березі зняв страшенний галас, просячи ім’ям Бога подати шлюпку й допомогти їм, бо інакше всіх їх переб’ють. Одночасно я почув постріли з п’ятьох мушкетів — бо саме стільки було в них рушниць. Вистрелили вони тричі, бо, здається, тамтешніх тубільців злякати було не так легко, як американських дикунів, з якими мені доводилось стикатись.

Я не знав, що сталося, але зараз же, збуджений шумом, наказав шлюпці рушати і вирішив з трьома рушницями, які були на ній, висісти на берег і допомогти нашим людям.

Ми швидко скерували човна на берег, але наші люди так поспішали, що, прибігши до води, кинулися вплав, переслідувані трьома-чотирма сотнями люду. Наших людей було всього дев’ятеро, і лише п’ятеро з них мали рушниці, а решта — пістолі та тесаки, з яких їм було мало користі.

Ми підібрали сімох із наших людей, і то з великими труднощами; троє з них були тяжко поранені. Ще гірше було те, що, стоячи в шлюпці та підбираючи своїх людей, ми були в неменшій небезпеці, ніж вони на березі; дикуни пускали в нас стріли так рясно, що довелось укріпити борт шлюпки лавками й двома-трьома дошками, взятими з корабля, на наше щастя, випадково, а скорше — з обачності.

І все-таки, якби було видно і вони могли побачити хоч краєчок когось із нас, вони, напевне, влучили б, бо стрільці були з них чудові. При світлі місяця ми дуже невиразно бачили, як вони стояли на березі, кидаючи в нас дротики та стріли. Наготовивши вогневу зброю, ми дали в них залп і з криків почули, що поранили чимало людей. Проте вони достояли так у бойовому порядку аж до світанку, щоб, як ми гадали, мати змогу краще цілити в нас.

У такому стані ми не знали, як витягти якір та поставити парус, бо для цього треба було стати в шлюпці, а тоді дикуни влучили б у нас так само певно, як ми влучили б дробом у птицю на дереві. Я почав було давати тривожні сигнали кораблеві, що стояв за шість миль від нас. Мій племінник-капітан, почувши постріли і побачивши в підзорну трубу, що ми стріляємо в напрямі берега, чудово зрозумів наше становище і, витягши якнайшвидше якір, наблизився до берега, а тоді послав нам на допомогу другу шлюпку з десятьма чоловіками. Але ми крикнули їм не підходити надто близько, сказавши, в якому становищі ми перебуваємо. Вони спинились коло нас, і один із матросів, взявши кінець каната в руку і тримаючись за нашою шлюпкою так, щоб вороги не могли його бачити як слід, приплив до нашого борту і прив’язав канат до шлюпки. Тоді ми відв’язали канат від нашого якоря і покинули його, а матроси потягли нас далі від стріл, поки ми лежали, сховавшись за зроблений нами бруствер.

Коли ми відійшли вбік, наш корабель повернувся бортом до дикунів, поплив мимо берега і випалив у них з усіх гармат — шматками заліза, свинцю, малими кулями тощо, вчинивши цим велике спустошення.

Ступивши на корабель і опинившись у цілковитій безпеці, ми мали досить часу, щоб розслідувати причину цієї сутички. Наш торговельний агент, що часто бував у цих місцях, спонукав мене до цього, запевнивши, що тубільці, склавши з нами мирну угоду, ніколи не зачепили б нас, якби ми самі не дали приводу для цього. Нарешті виявилось, що якась стара жінка прийшла до нас з молоком і принесла його до наших тичок укупі з молодою жінкою, що теж мала з собою на продаж трохи коріння та трав. Поки стара жінка — чи була це мати молодої, чи ні, вони не могли сказати, — продавала молоко, один із наших матросів почав дуже грубо чіплятись до молодої; стара почала страшенно кричати. Проте матрос не випустив своєї добичі і перед очима старої жінки потяг молоду до лісу. Якраз смеркало, стара жінка пішла додому без неї і зняла, як ми гадали, тривогу серед свого народу; а через яких-небудь три-чотири години проти нас вийшло велике військо; було багато шансів за те, що нас знищать.

Одного з наших людей забили дротиком на початку бою, коли він вискочив із зробленого нами намету. Решта втекла щасливіше, крім винуватця всієї цієї колотнечі, що дорого заплатив за свою чорну коханку, і ми довго не звали, що з ним сталося. Незважаючи на сприятливий вітер, ми простояли там іще два дні; подавали сигнали, послали шлюпку за кілька миль в один і в другий бік, але даремно; нарешті ми мусили покинути запропалого хлопця. Коли б він тільки сам потерпів від цього, втрата була б невелика.

Проте я ніяк не міг заспокоїтись і вирішив ще раз побувати на острові, щоб дізнатись про нього і про дикунів. Це було третього вечора після тієї події, і я дуже хотів довідатись, скільки шкоди ми наробили та що сталося з тубільцями. Я вдавав за безпечніше зробити це, коли буде темно, щоб не зазнати нападу ще раз; але, пускаючись у таку ризиковану й зловмисну справу, куди я встряв проти свого бажання, я мусив неодмінно упевнитись, що люди, які підуть зі мною, підлягатимуть моїм розпорядженням.

Нас було двадцятеро кремезних, як і всі на кораблі, хлопців, крім мене та торговельного агента; за дві години перед північчю ми пристали в тому місці, де недавно відбувся напад. Я причалив там тому, що, як сказано, хотів подивитись, чи покинули вони бойовище, і чи залишились там якісь сліди заподіяного їм нами лиха. Я гадав, що, захопивши одного чи двох із них, ми зможемо, мабуть, виміняти за них свого матроса.

Ми вийшли на берег без найменшого шуму і поділили наших людей на два загони, одним із яких командував боцман, а другим я. Висідаючи, ми не чули і не бачили ніякого руху; так ми пішли двома загонами, на певній відстані один від одного, до поля бою. Спочатку ми нічого не могли роздивитись, бо було темно; трохи згодом наш боцман, що вів перший загін, спіткнувся й упав на мертве тіло. Це трохи затримало їх, бо вони побачили, що дійшли до місця, де були тубільці, і стали чекати мене. Зійшовшись докупи, ми вирішили простояти на місці годину — поки не зійде місяць, а тоді ми легко побачили спустошення, якого наробили серед тубільців. Ми знайшли на землі тридцять два тіла, з яких двоє були ще не зовсім мертві. Дехто був без руки, дехто без ноги, а один навіть без голови; а поранених вони, як ми гадали, забрали з собою.

Дізнавшись, як я гадав, про все, про що можна було дізнатись, я хотів вернутись на судно, але боцман і його загін сказали мені, що вони вирішили відвідати місто, де живуть ці собаки, як вони звали дикунів. Боцман просив мене піти разом з ними, бо якщо вони знайдуть їх, — а на їх думку, так воно й мало статись, — ми безперечно матимемо гарну добич, а може, й знайдемо Томаса Джеффрі, тобто матроса, якого ми покинули.

Коли б вони спитали мого дозволу, я добре знав, яку відповідь дати їм, і наказав би їм негайно вернутись на судно, бо вважав, що не можна йти на ризик, маючи в себе судно, вантаж та ще й подорож спереду, яка у великій мірі залежала від життя наших людей. Та вони тільки переказали мені, що вирішили йти і запрошували мене та моїх людей піти з ними; тому я рішуче відмовився і підвівся, — бо сидів на землі, — щоб вернутись на судно. Один-два матроси почали напосідати, щоб я йшов з ними, а коли я знову рішуче відмовився, почали бурчати й сказали, що вони не під моїм командуванням і підуть самі.

— Слухай, Джек, — сказав один із них, — хочеш піти зі мною? А то я сам піду.

Джек відповів, що хоче, до нього приєднався другий, а після ще один. Одне слово, мене покинули всі, крім одного, якого я умовив зостатись. Отже, торговельний агент, я і третій матрос вернулись до шлюпки, пообіцявши чекати їх і забрати в шлюпку тих, хто залишиться. Я сказав їм також, що вважаю за безумство йти туди і гадаю, що багатьох із них спіткає доля Томаса Джеффрі.

Вони, як і личить морякам, обіцяли вернутись, бути обережними і таке інше. Так вони й пішли. Я благав їх подумати про судно та про подорож, пам’ятати, що їхнє життя не належить їм цілком; що вони до певної міри відповідають за успіх подорожі; що коли вони загинуть, загине й корабель без їх допомоги; що вони не зможуть виправдатись за це ні перед Богом, ні перед людьми. Я сказав їм іще багато дечого такого; але з таким же самим успіхом я міг би звертатись і до грот-щогли на кораблі. Вони шаліли від думки про свою прогулянку і тільки говорили мені хороші слова та благали, щоб я не гнівався. Вони обіцяли бути обачними і вернутись назад щонайбільше за годину, бо місто, казали вони, було не більше, ніж за півмилі, хоч спочатку їм здавалося, що до нього більше двох миль.

Отже, всі вони пішли, як сказано вище. Спроба була одчайдушна, і треба було бути божевільним, щоб набути такого заповзяття. Проте мушу віддати їм належне: вони показали себе не лише відважними, а й обачними. Щоправда, вони були добре озброєні, у кожного була рушниця або мушкет із штиком; кожен мав пістоль; у кількох із них були широкі кортики, де в кого — дротики, а боцман і ще двоє мали великі сокири; крім усього цього, у них було тринадцять ручних гранат.

Сміливіші і краще озброєні хлопці навряд чи ходили коли-небудь на таке зле діло.

Коли вони рушили, їх головною метою був грабунок, і вони сподівались знайти там золото; але одна обставина, якої ніхто з них не передбачав, запалила в них вогонь помсти і всіх їх обернула на чортів. Підійшовши до кількох хатин, які вони вважали за місто — вони містились приблизно за півмилі від берега, — вони були дуже розчаровані, бо там стояло лише двадцять-тридцять домиків. Чи це й було місто і чи воно було велике — вони не знали і почали радитись, що їм робити. Якби вони напали на дикунів, то довелося б перерізати всім їм горло; але й тоді залишався один шанс із десятьох, що кілька дикунів утечуть, бо було темно, хоч і світив місяць. Коли втече хоч один, він, безперечно, побіжить і поставить на ноги все місто, так що проти них вирушить ціла армія. З другого ж боку, пішовши далі і не чіпаючи цих, бо всі спали, вони могли б не знайти дороги до міста.

Остання думка здалась їм найкращою, і вони вирішили обминути цих дикунів і якомога ретельніше шукати місто. Пройшовши трохи, вони побачили прив’язану до дерева корову і зразу ж зміркували, що вона може стати їм за доброго провідника, бо гадали, що ця корова належить до якогось міста — чи то ззаду, чи то спереду від них. Якщо вона піде назад, їм не буде чого з нею робити, а коли корова піде вперед, їм треба буде піти за нею. Отже, вони перерізали мотузку, і корова привела їх прямо до міста, що, за їх словами, складалось приблизно з двохсот хат або хижок; у деяких із них жило вкупі по кілька сімей.

Там усе було тихо, всі міцно й безтурботно спали, як тільки можна спати в місті, де ніколи не бачили подібного ворога. Вони знову почали радитись, що їм робити далі, і вирішили, поділившись на три загони, підпалити місто з трьох сторін, а коли люди вибігатимуть, хапати й в’язати їх, а потім обшукати решту хат і пограбувати їх. Але спочатку вони вирішили пройти тихенько містом та подивитись, якого воно розміру і чи зможуть вони зважитись на нього, чи ні.

Зробивши це, вони безрозсудно вирішили напасти на тубільців; але, поки вони заохочували один одного до роботи, троє передніх голосно покликали решту, гукнувши, що знайшли Томаса Джеффрі. Всі побігли туди й побачили, що бідний хлопець висить голий, з перерізаним горлом, прив’язаний за одну руку. Коло самого дерева стояла хатина, в якій було шістнадцять-сімнадцять тубільних ватажків, що брали участь у сутичці з нами; двоє-троє з них були поранені нашими пострілами. Вони не спали, бо розмовляли один з одним; але наші люди не знали, скільки їх.

Видовище бідного знівеченого товариша розлютувало наших матросів; вони заприсяглися вчинити помсту і не дати пощади жодному дикунові, що потрапить в їхні руки; вони відразу ж взялись до діла з усією люттю, на яку були здатні. Найперше вони заходились шукати чого-небудь такого, що швидко займається, але, пошукавши трохи, вирішили, що в цьому немає потреби, бо хати були здебільшого низькі і вкриті різного роду очеретом, якого в тій країні дуже багато. Розмочивши в долонях трохи пороху, вони наробили грецького вогню, як ми це звемо, і за чверть години підпалили місто в чотирьох-п’ятьох місцях, а насамперед ту хату, де тубільці ще не полягали. Як тільки вогонь почав ширитись, бідні перелякані створіння почали кидатися з хати, щоб урятувати своє життя, і стикалися з своєю лихою долею відразу, тобто коло дверей, звідки наші люди гнали їх назад. Боцман сам убив одного чи двох своєю сокирою. Хата була велика, і в ній було багато люду. Він не хотів заходити всередину, а взяв ручну гранату і кинув її між них. Це спочатку тільки перелякало їх, а коли граната вибухнула й наробила великого спустошення, вони почали жахливо кричати.

Одне слово, багатьох дикунів, що були в передній частині хати, було вбито або поранено гранатою, крім двох чи трьох, які натискували на двері і яких боцман та двоє інших затримували своїми штиками, начепленими на рушниці; вони добивали кожного, хто виходив цим шляхом. Але в хаті було й друге приміщення, де жили князь, чи король, чи ще хтось, та ще кілька людей; оцих наші люди не випускали доти, поки охоплена полум’ям хата не впала на них, і всі вони задихнулись або згоріли.

Весь цей час наші люди не стріляли, щоб не побудити дикунів, бо не були певними своєї перемоги. Але дикуни скоро почали прокидатись від вогню, і наші хлопці мусили триматись невеликими ватагами, бо вогонь став так бушувати, а хати були з такого горючого матеріалу, що матроси ледве могли знести спеку на вулиці; адже їх завдання було — йти слідом за вогнем, щоб певніше покарати дикунів. Як тільки вогонь виганяв людей із палаючих хат і наганяв страху мешканцям інших хат, наші люди були вже коло порога, готові бити їх по головах, весь час вигукуючи ім’я Томаса Джеффрі та закликаючи один одного пам’ятати про нього.

Поки це творилось, я, мушу признатись, був у великій тривозі, особливо коли побачив полум’я над містом, що вночі здавалось зовсім близьким від мене.

Мій племінник-капітан, теж пробуджений своїми матросами, дуже стурбувався, бо не розумів, у чому річ, і не знав, яка небезпека загрожує мені, особливо коли він почув постріли, бо в той час наші хлопці вже взялись до своєї вогневої зброї. Його гнітили тисячі догадок про мене та про торговельного агента. Нарешті, хоч він і мусив берегти кожного матроса, він усе-таки, не знаючи, в якій крайності ми можемо перебувати, спустив другу шлюпку і з тринадцятьма матросами приїхав до мене на берег.

Він здивувався, побачивши мене й агента в шлюпці лише з двома матросами, бо один залишився охороняти баркас; і хоч був задоволений, що з нами все гаразд, але йому так само, як і нам, не терпілося дізнатись, що робиться в місті; бо шум тривав далі, а полум’я збільшувалось. Одне слово, ніхто в світі не міг би стримати його цікавості та тривоги за своїх матросів. Нарешті капітан сказав мені, що піде допомогти їм, що б там не було. Я сперечався з ним, як раніше з його людьми, кажучи про небезпеку для судна, про небезпеку для подорожі, про інтерес власників та купців тощо. Я сказав, що піду сам з двома матросами і подивлюся здалека, в чому справа, а тоді вернусь назад і розповім йому все.

Але говорити це моєму племінникові було так само марно, як і тим матросам. Він сказав, що піде сам, залишивши на кораблі тільки десять чоловік, бо не думає губити своїх людей, не подавши їм допомоги; він, мовляв, скорше втратить судно, подорож, своє життя і все; і він пішов геть.

Одне слово, я тепер теж не міг лишатись позаду, як не міг раніше відмовити їх від експедиції. Капітан наказав двом матросам вернутись і привезти з корабля дванадцять чоловік, лишивши баркас на якорі, а коли вони вернуться назад, шість чоловік мали стерегти дві шлюпки, а шість іти за нами; так що на кораблі він залишив тільки шістнадцять чоловік, бо весь екіпаж судна складався з шістдесяти п’яти чоловік, з яких двоє загинули в тій недавній сутичці, яка спричинилась до цього нещастя.

Ми бігли так, що ледве чули землю під собою, не стежкою, а прямо до того місця, де було полум’я. Якщо раніше нас здивував звук пострілів, то тепер інші звуки сповнили нас жахом; це були крики нещасних тубільців. Мушу признатись, я ніколи не був при грабуванні міста або при здобуванні його штурмом. Я чув, як Олівер Кромвель брав Дрогеду в Ірландії і вбивав при цьому чоловіків, жінок і дітей; читав про графа Тіллі, що пограбував місто Магдебург[98] і перерізав горло двадцяти двом тисячам людей обох статей; але я ніколи не мав справжнього уявлення про це і не можу описати того жаху, що охопив нас, коли ми почули ті крики.

Проте ми пішли далі і нарешті добрались до міста, хоч увійти в нього не могли, бо вулиці були у вогні. Перше, що ми зустріли, були руїни хижки чи хати, вірніше — попіл від неї, бо хата була знищена, а саме перед нею, як ми ясно побачили при світлі вогню, лежало четверо вбитих чоловіків і троє жінок, а один чи двоє, як нам здалось, горіли в огні. Одне слово, тут були сліди такої варварської розправи, такої нелюдської люті, що нам здавалось неможливим, щоб це зробили наші люди. А якби вони зробили це, то, гадали ми, кожен із них заслужив би найгіршої смерті. Та це було ще не все. Ми бачили, як пожежа збільшувалась, а зойк ширився так само, як ширився вогонь; усе це нас надзвичайно збентежило. Ми пройшли трохи далі і, на диво собі, побачили трьох голих жінок, що страшенно кричали й бігли так швидко, ніби у них були крила. За ними бігли шістнадцять-сімнадцять наляканих і сполошених тубільців, а за ними три англійці-різники (я не можу назвати їх краще), які, не можучи наздогнати їх, почали стріляти; один із тубільців, убитий їх пострілом, упав на землю перед нашими очима. Коли решта побачила нас, то, гадаючи, що ми так само їх вороги, як і ті, що женуться за ними, і хочемо їх убити, вони зняли страшенний галас, особливо жінки, з яких двоє з переляку впали, наче мертві.

Моя душа була зворушена до краю, і кров захолонула в моїх жилах, коли я побачив це. І я гадаю, що коли б три англійці-матроси, переслідуючи їх, підбігли до нас, то я наказав би нашим людям убити всіх трьох. Проте ми, як могли, дали бідним утікачам зрозуміти, що не зробимо їм ніякого зла; а вони, підбігши до нас, впавши навколішки та здіймаючи руки, почали жалісливо благати, щоб ми їх урятували. Ми дали їм зрозуміти, що зробимо це, і вони, збившись докупи, поплазували за нами, шукаючи у нас захисту. Я залишив своїх людей укупі і наказав їм не чіпати нікого, а коли буде змога, піти до наших людей і подивитись, який диявол опанував їх і що вони думають робити. Я наказав також угамувати їх і запевнити, що коли вони залишаться тут до ранку, то матимуть проти себе сто тисяч люду. Потім я залишив їх і, взявши з собою лише двох, пішов до втікачів. І там я побачив справді жалюгідне видовище: кілька дикунів страшенно попалили собі ноги, стрибавши та бігши крізь вогонь; в інших були попалені руки; одна чи дві жінки впали у вогонь і згоріли, перше ніж їх витягли; двом чи трьом чоловікам наші матроси порізали спини та стегна, а один був прострілений наскрізь і помер при нас.

Мені дуже хотілось знати причину цього, але я не розумів жодного їх слова і лише з жестів догадався, що багато з них самі нічого не знали. Мене охопив такий жах від цього лютого наскоку, що я не міг бути там довше і вернувся до своїх людей, вирішивши піти всередину міста крізь вогонь і всякі перешкоди, щоб неодмінно припинити різанину. Сказавши людям про своє рішення, я наказав їм іти слідом за мною. На той час проходило троє-четверо наших матросів з боцманом на чолі, ступаючи через купи вбитих; закривавлені й запорошені, вони ніби шукали ще когось, щоб убити. Мої люди почали кричати їм якомога голосніше. На превелику силу один із них догукався, і всі вони підійшли до нас.

Боцман, побачивши нас, видав крик, ніби поклик тріумфу, бо гадав, мабуть, що ми прийшли йому на допомогу, і, не слухаючи мене, сказав:

— Капітане, вельможний капітане, я дуже радий, що ви прийшли. Ми ще й половини не зробили. Паскудні пекельні собаки! Я переб’ю їх стільки, скільки було волосся на голові бідного Тома; ми заприсяглись не милувати жодного з них; ми викорчуємо з землі все їх плем’я.

Він говорив, ледве зводячи подих після дії, і не давав нам сказати ні слова. Тоді, піднісши голос, щоб примусити його замовчати, я сказав:

— Жорстока собако, що ти робиш? Я забороняю тобі під загрозою смерті чіпати хоч одне з цих створінь. Наказую тобі припинити бешкет і смирно стояти тут; інакше ти вмреш цю ж хвилину.

— Е, сер, — сказав він, — чи ж знаєте ви, що робите і що зробили вони? Якщо ви хочете знати причину нашої поведінки тут, то гляньте сюди. — І з цими словами він показав мені на бідного хлопця, що висів з перерізаним горлом.

Признаюсь, я теж був дуже вражений, і іншого часу, може, зробив би так само, як і вони; але я подумав, що вони зайшли надто далеко в своїй помсті і згадав ті слова, що сказав Яків про своїх синів Сімеона та Леві: «Хай буде проклятий їх гнів, бо він був лютий, і їх помста, бо вона булажорстока»[99]. Тепер я мав новий клопіт, бо, коли люди, яких я привів з собою, побачили те, що побачив я, мені стало так само важко стримати їх, як і тих перших. Навіть мій племінник і той пристав до матросів, сказавши мені при них, що боїться лише одного — щоб дикуни не перемогли наших людей. Він гадав, що жоден дикун не має лишитися живим, бо всі вони раділи з убивства бідного хлопця, і всіх їх треба вважати за вбивців. Після цих слів восьмеро моїх матросів зараз же кинулись слідом за боцманом і його бандою, щоб закінчити їх криваву роботу, а я, бачачи себе безсилим стримати їх, пішов сумний і збентежений, бо не міг знести видовища, а ще більше — жахливих стогонів та криків нещасних створінь, що потрапляли в їх руки.

Я нікого не міг умовити залишитись. Тільки торговельний агент та двоє матросів вернулись зі мною до шлюпок. Признаюся, з мого боку було безумством вертатись самому, бо вже майже зовсім розвиднилось, а тривога поширилась по всьому острову. Там, де було дванадцять-тринадцять хатин, про які я вже згадував, стояло щось із сорок дикунів, озброєних списами та луками, але я випадково помилився місцем і вийшов прямо на берег моря. В той час був уже день. Я зараз же сів на човен і поїхав на корабель, а потім відіслав човен назад, щоб він міг стати в допомозі нашим людям.

Вертаючись на судно, я помітив, що вогонь зменшується і шум стихає, але приблизно через півгодини я почув залп із наших рушниць і побачив великий дим. Я дізнався пізніше, що це наші люди напали на сорок чоловік, які, як я сказав, стояли коло купки хаток на дорозі; з них вони вбили шістнадцять-сімнадцять чоловік і спалили всі ті будівлі, але не зайняли ні жінок, ні дітей.

Коли матроси з корабля знову підійшли на шлюпці до берега, там почали з’являтись наші люди; збирались вони потроху, не двома загонами і не вистроєні, як перше, а окремими непевними купками, так що невеликий загін відважних людей легко міг би знищити їх.

Але вони нагнали страху на всю місцевість. Дикуни були так перелякані та здивовані і так сполошені, що сотня їх, напевне, розбіглася б, побачивши п’ятьох наших матросів. Під час цієї кривавої розправи не знайшлось жодної людини, що боронилася б як слід! Вогонь і несподіваний напад наших людей так спантеличили їх, що вони не знали, куди кинутись, бо, біжачи однією дорогою, натрапляли на один загін, а повернувши назад — на другий; всюди їх убивали. Наші люди прийшли непошкоджені, крім одного, що розтяг собі ногу, та другого, що дуже попалив собі руки.

Я дуже гнівався на свого племінника-капітана і на всіх матросів; на нього ж особливо — за його незаконні вчинки, як на капітана корабля, що відповідав за поїздку, а проте скоріше підбурював, ніж стримував своїх людей, що пішли на таке криваве діло. Мій племінник, говорячи з великою пошаною до мене, сказав мені, що, побачивши тіло бідного моряка, вбитого таким жорстоким та варварським способом, не міг стримати себе і свого гніву. Він визнавав, що не повинен був так робити, як командир корабля, але він був людина і ним керувала природа, — тому він і піддався. Що ж до решти людей, то вони знали дуже добре, що не підлягали мені, і тому не звертали ніякої уваги на моє незадоволення.

Другого дня ми відпливли і більше нічого вже не чули про це. Наші люди сперечалися між собою, встановлюючи кількість убитих: одні казали так, другі — інакше, але з їх розмов можна було гадати, що вони вбили і знищили близько ста п’ятдесяти чоловіків, жінок та дітей і не обминули жодної хати в місті.

Щодо того бідного хлопця, Томаса Джеффрі, то він був зовсім мертвий, бо голова його була наполовину відтята; брати його з собою було марною річчю. Так вони й покинули його там, де знайшли, і лише зняли з дерева, де він висів на одній руці.

Та хоч наші люди і вважали свій вчинок за справедливий, я заперечував їм і завжди казав, що Бог занапастить нашу подорож, бо я вважав кровопролиття цієї ночі за вбивство. Правда, дикуни вбили Томаса Джеффрі, але ж правда й те, що Джеффрі був забіяка, що він зламав мир і зґвалтував або покривдив їхню молоду жінку, яка довірливо прийшла до нашого табору, поклавшись на мирний договір.

Пізніше, коли вони вернулись на корабель, боцман став боронити свою поведінку. Він казав, що це лише здавалось, ніби ми зламали мир, але фактично це було не так, і війну почали самі тубільці, що напередодні стріляли в нас і вбили одного з наших людей без ніякого законного приводу. Якщо ми були здатні битися з ними, то й мусили самі покарати їх, хоч би й таким незвичайним способом. А бідного хлопця, дарма що він дозволив собі трохи вільно повестися з дівчиною, не треба було вбивати, та ще й так жорстоко. Вони, мовляв, зробили тільки те, чого вимагає справедливість і що дозволяють робити з убивцями Божі закони.

Здавалось, цього було б досить, щоб перестерегти нас проти висадок на берег серед язичників і варварів, якби можна було зробити людей мудрими лише на підставі їх власного досвіду; цей досвід, здається, завжди буває для них тим корисніший, чим дорожчою ціною він куплений.

Тепер ми мали рушити до Перської затоки, а звідти — до Коромандельського берега, з зупинкою в Сураті[100]. Але наш торговельний агент найбільше надій покладав на Бенгальську затоку[101], звідки, коли б йому не пощастило там з торгівлею, він мав пливти в Китай і вернутись на Коромандельський берег по дорозі додому.

Перше нещастя трапилося з нами в Перській затоці, де п’ятьох наших матросів, коли вони зійшли на арабський берег, оточили араби і вбили або відвели в рабство; решта команди не змогла визволити їх і ледве встигла відштовхнути від берега свою шлюпку. Я почав докоряти їм, кажучи, що це справедлива відплата неба; але боцман дуже палко сказав мені, що я зайшов у своєму осуді далі, ніж дозволяє Святе Письмо, і послався на тринадцятий розділ від Луки, стих четвертий, де наш Спаситель каже, що люди, на яких упала Сілоамська башта, не були грішніші, ніж інші галілеяни. Мені довелось замовчати, головне, тому, що ні один із цих загиблих матросів не брав участі в мадагаскарській різанині (так я завжди називав її, хоч наші люди не могли спокійно зносити слова «різанина»). Отже, як я сказав, ця обставина примусила мене поки що змовчати.

Мої часті проповіді на цю тему призвели до гірших наслідків, ніж я сподівався; боцман, який був за проводиря в різанині, прийшов якось до мене і зухвало сказав, що я, на його думку, надто часто нагадую їм про цю справу, що я висловлюю несправедливі думки про неї і виставляю негідниками всіх матросів, а особливо його; що я лише пасажир, а не командир на кораблі і випадково взяв участь у подорожі, а тому вони не повинні зносити цього; що вони не знають, які наміри в мене на думці і чи не притягну я їх до відповідальності, коли вони вернуться в Англію. Отже, якщо я не покину цього, а буду й далі чіплятись до нього та втручатися в його справи, то він піде з корабля, бо не вважає за безпечне пливти разом зі мною.

Я слухав його досить терпляче, а коли він скінчив, я сказав йому, що завжди був проти різанини на Мадагаскарі, бо я завжди називатиму її так; що в усіх випадках я вільно висловлюю свої думки, а про нього говорив не більше, ніж про когось іншого. Я не командую на кораблі і справді не маю ніякої влади, а проте дозволю собі вільно говорити про речі, що стосуються всіх. Щодо моєї участі в подорожі, то це не його справа; я в значній мірі власник корабля, і це дає мені право казати ще більше, ніж я говорив, не даючи звіту ні перед ним, ні перед ким іншим. Я говорив дуже запально, він відповів мені дуже коротко, і я вважав, що справа скінчилась. Ми були на рейді в Бенгалії. Мені захотілось побачити місто, і я поїхав на корабельній шлюпці з другим помічником капітана на берег. Надвечір я збирався вернутись на корабель, коли до мене підійшов один із наших матросів і сказав, щоб я не турбувався вертатись до шлюпки, бо їм наказано не перевозити мене на корабель. Легко уявити собі, як здивувало мене це зухвале повідомлення. Я спитав матроса, від кого він має це доручення, і той відповів, що від старшого на шлюпці. Я не сказав йому більше нічого і попросив тільки переказати їм, що він виконав доручення, а я відповіді не дав.

Я зараз же пішов і, знайшовши другого помічника капітана, розповів йому всю історію і додав, що на кораблі зараз, напевне, повстання; я попросив його негайно поїхати човном на корабель, щоб повідомити капітана. Та я міг би не робити цього, бо раніше, ніж я поговорив з ним на березі, справа була вже розв’язана на кораблі: боцман, канонір та тесляр — одне слово, всі вищі чини корабля — прийшли на шканці, щоб поговорити з капітаном. Боцман виголосив довгу промову, бо він говорив дуже добре, і повторив усе те, що сказав мені. Він заявив капітанові, що, коли вже я мирно з’їхав на берег, їм не треба тепер вживати насильства, якого вони неодмінно вжили б, щоб примусити мене з’їхати. Він сказав також, що вони й надалі зобов’язуються служити на кораблі під його командуванням, як умовлено; коли ж я не покину корабля або капітан не примусить мене покинути його, вони всі кинуть службу і не попливуть з ним далі. При слові «всі» він обернувся обличчям до грот-щогли, що, здається, було умовленим між ними сигналом, і всі матроси одностайно вигукнули: «Всі, як один! Всі, як один!»

Мій племінник-капітан був людина смілива й розсудлива; здивований, природна річ, цим усім, він, проте, спокійно сказав їм, що розгляне справу, але не зробить нічого, поки не поговорить зі мною. Він навів при цьому кілька аргументів, щоб довести їм нерозумність і несправедливість їх вимоги, але все було даремно: перед його очима всі підняли руки вгору і заприсяглись висісти на берег, коли капітан не пообіцяє не допустити мого повороту на корабель.

Для мого племінника це був важкий пункт, бо він знав свій обов’язок переді мною і не знав, як я поставлюсь до цього. Він заговорив до них згорда: що я в значній мірі власник корабля і що по закону він не може викинути мене з моєї власної хати; що таке поводження зі мною нагадує поводження пірата Кіда, що зняв бунт на кораблі, висадив капітана на пустинний острів і поїхав сам з кораблем. Нехай вони сідають на який хочуть корабель; якщо вони коли-небудь знову приїдуть до Англії, це коштуватиме їм дорого; корабель, мовляв, мій, він не може вигнати мене з нього і скорше залишить і корабель, і подорож, ніж учинить мені таку прикрість. Проте він хотів поїхати на берег поговорити зі мною і запросив боцмана супроводити його в цій поїздці, щоб по змозі полагодити зі мною справу.

Але всі вони відмовилися від цієї пропозиції і сказали, що їм більше нема чого робити зі мною ні на кораблі, ні на березі; коли ж я приїду на корабель, вони всі зійдуть на берег.

— Гаразд, — сказав капітан, — якщо ви всі додержуєтесь такої думки, то дозвольте мені поїхати на берег і поговорити з ним.

Він прибув до мене з цими вістями трохи пізніше, ніж посланець від старшого на шлюпці приніс їх мені.

Признаюсь, я був дуже радий побачити мого племінника, бо таки боявся, що вони затримають його силою, поставлять паруси і втечуть з кораблем, а тоді я опинився б майже голим у далекій країні, без будь-якої допомоги. Одне слово, я був би тут у гіршому становищі, ніж самотній на своєму острові.

Та, на велике моє задоволення, вони так далеко не зайшли. Коли племінник розповів мені, що вони йому сказали і як заприсяглись покинути корабель, коли мені буде дозволено вернутися туди, я сказав йому, що нехай усе це його не смутить, бо я залишусь на березі. Я тільки попросив ласкаво надіслати мені найпотрібніші речі і залишити достатню суму грошей, а в Англію я доїду й сам.

Для мого племінника це була неприємна річ, але він міг лише згодитись зі мною. Отже, він вернувся на корабель і задовольнив матросів, сказавши, що його дядько поступився їхній наполегливості і прислав по своє добро, що залишилось на кораблі. Таким чином, справа була полагоджена за кілька годин; матроси вернулись до виконання своїх обов’язків, а я почав міркувати, що робити далі.

Я був тепер самотній у найдальшій частині світу, як, на мою думку, я можу назвати її, бо я був тепер від Англії приблизно на дев’ять тисяч миль далі, ніж на моєму острові. Але звідси я міг поїхати суходолом через країну великого могола[102] до Сурата, звідти добратися морем через Перську затоку до Басори[103], потім караванним шляхом через Аравійську пустиню до Алеппо[104] та Александрії, звідти знову морем до Італії і далі суходолом до Франції. Це дорівнювало, принаймні, повному діаметрові земної кулі, а коли переміряти, то, гадаю, вийшло б значно більше.

Я міг би поїхати й інакше: дочекатись якогось із англійських кораблів, що заходять до Бенгалії з Акіна на Суматрі, і з тим кораблем вернутись в Англію. Але я прибув сюди, не маючи ніяких стосунків з англійською Ост-Індською компанією[105], і мені було б важко поїхати на одному з її кораблів без її дозволу, хіба що завдяки протекції кого-небудь із капітанів або агентів компанії; але ні з ким із них я не був знайомий.

Тут я мав, кажучи іронічно, надзвичайну приємність бачити, як корабель відплив без мене. Гадаю, що навряд чи будь-коли поводились так з якою-небудь людиною в моєму становищі. Так робили хіба пірати, коли вони, захопивши судно, висаджували на берег тих, хто не схвалював їхніх мерзенних учинків. Проте мій племінник залишив мені двох слуг або, вірніше, одного компаньйона і одного слугу: перший був помічник агента, а другий — його власний слуга. Я знайшов собі добре приміщення в домі однієї англійки, де мешкало багато купців, — кілька французів, два італійці, вірніше, євреї, та один англієць. Мене утримували досить добре, і мені не треба було дбати ні про що. Я прожив там приблизно дев’ять місяців, роздумуючи, що робити далі та як улаштувати свої справи. У мене було трохи цінного англійського товару і значна сума грошей; мій племінник дав мені тисячу фунтів готівкою та акредитив на ще більшу суму, про всяк випадок, щоб я не опинився в скрутному становищі.

Я швидко і з великим зиском продав свій товар і купив кілька гарних діамантів, що в моєму теперішньому становищі було для мене дуже зручно, бо я мусив завжди носити з собою все своє добро.

Після довгого перебування там і після багатьох пропозицій перевезти мене в Англію, з яких я жодної не прийняв, англійський купець, який мешкав укупі зі мною і з яким я близько познайомився, прийшов якось уранці до мене й сказав:

— Я хочу, земляче, поділитися з вами планом, який мені дуже до серця і який, скільки я вас знаю, буде й вам до вподоби, коли ви його добре обміркуєте. Нас висадили — вас випадково, а мене з власного бажання — в частині світу, дуже далекій від нашої рідної країни. Але це місцевість, де ми, що вміємо торгувати й вести справи, можемо заробити багато грошей: якщо ви додасте свою тисячу фунтів до моєї тисячі, ми зможемо найняти тут перший-ліпший, який нам сподобається, корабель. Ви будете капітаном, я купцем, і ми поїдемо торгувати в Китай, бо чого ж нам тут сидіти? Весь світ рухається, безупинно обертаючись навколо себе; всі Божі створіння на небі й на землі роблять, працюють, чому ж ми повинні лишатись без діла? У цілому світі нема таких трутнів, як люди; але чому ж і ми мусимо бути в їх числі?

Його пропозиція дуже сподобалась мені, тим більше, що вона була висловлена дуже доброзичливо й дружньо, і в моєму становищі я мусив прийняти її, дарма що торгівля не була моєю стихією. Зате моєю стихією були подорожі, і я не міг обминути жодної пропозиції поглянути на яку-небудь частину світу, де я ніколи ще не був.

Проте минув деякий час, поки ми знайшли підхожий корабель, а коли знайшли корабель, то виявилось, що не дуже-то легко знайти потрібну кількість англійських моряків для подорожі і для керування найнятими тут матросами. Через деякий час ми знайшли помічника капітана, боцмана та каноніра з англійців, тесляра-голландця і трьох матросів-португальців. Цими людьми можна було обійтись, навіть досить добре, а решта складалася з індійців, знайти яких було легко.

Багато мандрівників описували свої подорожі в цих країнах, і тому не цікаво буде оповідати тут про місця, якими ми проїздили, та про людей, що там живуть. Все це я залишаю іншим і відсилаю читача до щоденників та подорожей англійців; із них, як я знаю, вже багато опубліковано, а ще більше готується до публікації щодня. Досить буде сказати, що ми передусім поїхали в Акін на острові Суматрі; звідти в Сіам[106], де проміняли частину свого товару на опіум та трохи араку; перший має велику цінність у китайців, і саме на той час там була в ньому велика потреба. Одне слово, ми відбули дуже велику восьмимісячну подорож до Сушама і вернулися в Бенгалію. Я був дуже задоволений цією пригодою.

Жителі Англії, як я помітив, часто дивуються, що службовці, яких Компанія посилає в Індію, і купці, що звичайно перебувають там, наживають великі достатки і вертаються додому власниками шістдесяти, сімдесяти і навіть ста тисяч фунтів стерлінгів. Але це не дивуватиме нікого, коли зважити справу як слід і взяти до уваги незліченні порти та місця, де їм дозволено торгувати. Це не дивуватиме, коли зважити, що по всіх тамтешніх містах та портах, куди заходять англійські кораблі, є такий великий і такий постійний попит на вироби інших країн, що там завжди є можливість наживи і завжди є ринок для закордонного товару.

Одне слово, я відбув дуже гарну подорож і на цій першій непевній спекуляції нажив стільки грошей і так добре навчився наживати їх іще більше, що якби я був на двадцять років молодший, то, напевне, спробував би залишитись тут і не шукав би іншого способу набути собі добра. Але що все це значило для людини понад шістдесят років, уже досить заможної, що покинула свій дім не з зажерливості та жадоби успіху, а з ненаситної потреби побачити світ? Я гадаю, що справедливо називаю це тепер невгамовним бажанням, бо так воно й було: коли я був дома, то поривався їхати, а тепер, бувши далеко від батьківщини, так само хотів бути дома. І яку мав я з цього користь? Я був досить багатий і не хотів набувати більше грошей; значить, зиск для мене надто мало важив, щоб штовхати мене на дальші пригоди. Ця подорож не дала мені ніякої користі, бо я вернувся на те ж саме місце, звідки вийшов, а очі мої, як говорив Соломон, ніколи не були задоволені тим, що бачили, і все хотіли блукати та дивитись[107]. Я потрапив у таку частину світу, де ніколи не бував раніше, хоч і дуже багато чув про неї, і вирішив побачити в ній усе, що тільки міг. Тоді, гадаю, я міг би сказати, що бачив весь світ, який варто було бачити.

Але мій компаньйон-купець був іншої думки. Я не боронив своєї, бо визнаю, що його думка була правильніша і більше відповідала меті купецького життя. Рушивши в торговельну подорож, купець захоплюється нею, бо набуває з неї багато грошей. Захопився нею і мій новий друг, який ладен був, як поштовий кінь, бігати туди й сюди, завжди однією дорогою, щоб, як він казав, мати свій інтерес. З другого боку, я, хоч і був уже літній, скорше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не мав охоти бачити двічі те ж саме.

Та це було ще не все. Мені не терпілось бути ближче до дому, але я ніяк не міг вирішити, якою дорогою їхати. Поки я думав та передумував, мій приятель, що завжди гнався за справами, запропонував мені зробити подорож на Молуккські острови[108] й привезти додому вантаж кориці з Маніли або з іншого якогось місця поблизу. Ці місця, правда, торгували з голландцями, але частково належали іспанцям. Проте ми йшли до ближчих міст, де іспанці майже не мали впливу[109], як-от Батавія[110], Цейлон та інші. Ми не довго готувались до цієї подорожі. Головна трудність полягала в тому, щоб схилити мене до участі в ній. Проте, не маючи нічого іншого і вважаючи, що їздити й торгувати (та ще з таким великим зиском) куди приємніше для душі, ніж сидіти на місці (це для мене було найгірше в світі), я згодився на цю подорож, яку ми й зробили з великим успіхом. Ми заходили на Борнео[111] та інші острови, назви яких я не можу згадати, і вернулись додому приблизно через п’ять місяців. Свій вантаж прянощів, що складався, головне, з кориці та мускатного горіха[112], ми продали перським купцям, відвізши його до Перської затоки. Заробивши вп’ятеро більше, ніж витратили, ми справді набули силу грошей.

Мій приятель, коли ми підбили підсумки, усміхнувся до мене:

— Ну, — сказав він з якимось ласкавим докором моїй лінивій вдачі, — хіба ж це не краще, ніж походжати тут, як ледащо, та дивитись на безглуздя і неосвіченість язичників?

— Маєте рацію, мій друже, — відповів я, — бо я гадаю, що це саме так, і вже навертаюсь до купецької віри. Але мушу сказати вам, що ви не знаєте ще мого звичаю. Коли вже я переміг свою неохоту і вподобав це, то хоч який я старий, а тягатиму вас по світу, поки не втомлю вас; бо я так палко захоплююсь справою, що вже не дам вам спокою.

Тепер коротко розповім про свої спекуляції. Незабаром прийшов із Батавії голландський корабель. Це було каботажне судно[113] в 200 тонн, а не європейський торговельний корабель. Матроси на ньому нібито всі хворіли, так що капітан не мав досить людей, щоб вийти в море, і кинув якір у Бенгалії; йому нібито потрібні були гроші, щоб у своїх справах доїхати до Європи, і тому він оповістив, що хоче продати судно. Я почув про це раніше, ніж мій новий компаньйон, і мені дуже захотілось купити корабель. Я пішов до нього додому і розповів про цей випадок. Він подумав трохи, бо був людина обачна, і, поміркувавши деякий час, відповів:

— Воно трохи завелике, але ми його купимо.

Отже, ми купили судно; договорившися з капітаном, віддали йому гроші й дістали корабель у своє володіння. Зробивши це, ми вирішили затримати матросів і прилучити їх до тих, що були в нас, щоб можна було провадити далі нашу справу. Але несподівано для нас усі вони зникли, одержавши, як згодом виявилось, не утримання, а кожен свою частку грошей. Нікого з них не можна було знайти. Ми довго розпитували про них і нарешті дізнались, що вони пішли суходолом до Агри, великого міста, де була резиденція могола, а звідти подались до Сурата і далі морем до Перської затоки.

Деякий час ніщо не турбувало мене так, як думка про те, що я втратив нагоду піти разом з ними, бо я гадав, що в такому веселому й надійному товаристві я зробив би дуже цікаву подорож, побачив би світ і вернувся б додому. Потім я був уже радий, що цього не сталося, бо історія цих хлопців, як виявилось, була така: чоловік, якого вони називали своїм капітаном, був лише канонір, а не капітан; відбували вони торговельну подорож, під час якої на них напало на березі кілька малайців, що вбили капітана та трьох матросів; а після смерті капітана матроси, числом одинадцять, захопили корабель і повели його в Бенгальську затоку, покинувши помічника капітана з п’ятьма матросами на березі, як ми про це почули пізніше.

Та хоч яким способом дістався їм той корабель, а ми придбали його, як гадали, чесно. Щоправда, ми не розібралися в справі так докладно, як могли б, і не розпитували про неї матросів. Ті, напевне, заплуталися б у своїх свідченнях, суперечили б один одному, а може, й самим собі; в усякому разі, вони дали б нам підставу запідозрити щось нечисте. Але той чоловік показав нам купчу на ім’я якогось Еммануеля Клостерсгофена чи на якесь інше ім’я, бо я гадаю, що вона була підроблена, і він сам назвав себе цим ім’ям. Бувши трохи необачними і не підозрюючи нічого, ми й склали з ним купчу на корабель.

Набравши кілька англійських та голландських моряків, ми рушили на південний схід, тобто на Філіппінські та Молукські острови за корицею та іншими товарами. Щоб не сповнювати дрібницями цієї частини свого оповідання, скажу, що я прожив у цій місцевості шість років, роз’їжджаючи з товаром від порту до порту з дуже великим успіхом. В останній рік ми з моїм компаньйоном вирядились на згаданому кораблі в Китай і дорогою зайшли в Сіам купити рису.

У цій подорожі противні вітри на довгий час затримали нас у Малакській протоці й між островами. Коли ми вибралися з тих небезпечних місць, то помітили, що наше судно дало течу, але де саме, ми, незважаючи на всю свою досвідченість, не знайшли. Це примусило нас зайти в порт. Мій компаньйон, що краще знав місцевість, ніж я, наказав капітанові ввійти в гирло ріки Камбоджі (я назначив англійського помічника капітана, якогось містера Томпсона, капітаном, не бажаючи керувати судном сам). Ця ріка тече на північному березі великої бухти або затоки, що доходить до Сіама.

Ми там часто сходили на берег поповнювати наші запаси. Одного дня до мене підійшов один англієць, здається, помічник каноніра з англійського ост-індського судна, що стояло на якорі в тій самій річці, поблизу міста Камбоджі.

Що привело його сюди, я не знав, але він підійшов до мене й сказав по-англійському:

— Сер, ми з вами не знайомі, але я маю сказати вам щось таке, що близько стосується вас.

Я пильно глянув на нього і спочатку подумав, що знаю його, але це була помилка.

— Якщо це близько стосується мене, — сказав я, — а не вас самих, то що змушує вас розказати це мені?

— Мене змушує, — відповів він, — неминуча небезпека, яка вам загрожує і про яку, я бачу, ви нічого не знаєте.

— Я не бачу ніякої небезпеки для себе, — сказав я, — хіба що моє судно дало течу, і я не можу знайти її причини. Та завтра я збираюсь посадити судно на мілину, і тоді побачу, чи знайду я течу.

— Ні, сер, — сказав він, — чи є в ньому теча, чи немає, чи знайдете ви її, чи ні, ви зробите розумніше, коли не посадите судна на мілину, почувши те, що я маю вам сказати. Хіба ви не знаєте, сер, — сказав він, — що місто Камбоджа — приблизно за п’ятнадцять миль проти води на цій річці? І там, приблизно за п’ятнадцять миль звідси, стоять два великі англійські і три голландські судна.

— Гаразд, — сказав я, — що ж мені до того?

— Як, сер, — скрикнув він, — чи ж гаразд людині, що пускається на такі пригоди, як ви, заходити до порту, не довідавшись попереду, які там судна і чи може вона мати з ними справу? Ви ж, напевне, не вважаєте себе за спроможного змагатися з ними?

Ці слова дуже потішили, а не стурбували мене, бо я не міг зрозуміти, що він має на думці. Швидко обернувшись до нього, я сказав:

— Сер, давайте порозуміємось, я не знаю, з якої причини я маю боятись якогось корабля Компанії або голландського судна. Я не контрабандист; що вони можуть сказати мені?

Він подивився на мене трохи розгнівано, трохи поблажливо і, помовчавши, сказав:

— Ну, сер, якщо ви вважаєте себе в безпеці, то покладайтесь на своє щастя. На великий жаль, ви настільки засліплені ним, що не хочете послухати доброї поради. Запевняю вас, що коли ви не вийдете зараз же у відкрите море, з першим же припливом вас атакують п’ять баркасів, повних людьми, і можливо, що, захопивши ваше судно, вас відразу ж повісять, як пірата, а подробиці справи розглянуть згодом. Я гадаю, сер, — додав він, — що заслужив кращого ставлення до себе, бо роблю вам дуже важливу послугу.

— Я ніколи не буваю невдячним, — сказав я, — ні за послуги, ні за ласку з боку будь-кого. Але я зовсім не розумію, чому вони збираються отак учинити зі мною. А втім, коли ви кажете, що не можна гаяти ні хвилини і що вони замишляють якесь розбишацтво, я зараз же вернусь на корабель і вийду в море, незалежно від того, чи спинили наші люди течу, чи ні. Але, сер, — додав я, — хіба я мушу відпливти, не довідавшись про причини цього? Мабуть, ви можете пояснити мені це.

— Я можу розповісти вам, сер, лише частину цієї історії, — сказав він. — Проте зі мною тут голландський моряк, і я міг би умовити його досказати решту; та на це навряд чи стане часу. Коротко кажучи, справа виглядає так. Перша частина її, я гадаю, вам добре відома: ви були з цим кораблем на Суматрі, там вашого капітана з трьома матросами вбили малайці, а ви та інші, що були з вами, втекли з кораблем і стали піратами. Оце й уся історія. Запевняю, що всіх вас спіймають і покарають на смерть без ніякої тяганини, бо ви й самі знаєте, що торговельні судна не дуже милосердні до піратів, коли ті потрапляють їм у руки.

— Тепер ви говорите ясною англійською мовою, — сказав я, — і я дуже вдячний вам. Хоч ми й не зробили того, про що ви кажете, і корабель здобули чесно, але, знаючи про такі чутки, я буду обачнішим.

— Ні, сер, — відказав він, — цього не досить; коли ви хоч трохи ціните своє життя і життя всіх ваших людей, виходьте в море, як тільки прибуде вода. Раніше, ніж вони з’являться, ви будете вже далеко, бо вони теж чекатимуть високої води. Оскільки ж їм доведеться пливти двадцять миль, то ви виграєте дві години на припливі, та ще й на віддаленні. До того ж, вони мають тільки баркаси, а не кораблі, і не наважаться йти за вами у відкрите море, ще й при великому вітрі.

— Гаразд, — сказав я, — ви були дуже люб’язні. Чим можу я віддячити вам?

— Сер, — відповів він, — вам нема чого дякувати, бо ви не можете бути певні, чи правду я кажу. Я хочу зробити вам пропозицію. Мені винні плату за дев’ятнадцять місяців служби на кораблі, з яким я відплив з Англії. Голландець, що зі мною, так само не одержував утримання сім місяців. Якщо ви ласкаво сплатите нам ці гроші, ми поїдемо з вами. Коли ви не захочете додати чого-небудь, ми більшого не вимагатимемо; а коли ми доведемо, що врятували вам життя і корабель, та й життя екіпажу, то зрештою ми покладемось на вашу ласку.

Я охоче погодився на це і, забравши обох з собою, негайно подався на корабель. Тільки ми підійшли до судна, як мій компаньйон, що був там, вийшов на місток і радісно гукнув:

— Ого, а ми спинили течу!

— Що ви кажете? Слава Богу! Тоді негайно ж підіймайте якір.

— Підіймати? — здивувався він. — Що ви хочете цим сказати? В чому річ?

— Не розпитуйте, а всі до роботи! І відпливаймо, не гаючи ні хвилини.

Він здивувався, проте покликав капітана. Якір зараз же підняли, і хоч приплив був ще не зовсім повний, але, користаючись легеньким береговим вітром, ми вийшли в море. Я запросив його до каюти і докладно розказав йому про всю пригоду. Потім ми покликали тих двох людей, і вони розповіли решту. Це забрало чимало часу, і ледве ми скінчили, як до дверей каюти підійшов матрос і сказав, що капітан звелів сповістити про погоню за нами.

— Погоню! — скрикнув я. — Хто й чим?

— П’ятьма шлюпками чи то човнами, повними людей, — відказав матрос.

— Добре, — мовив я. — Тут, напевне, не все гаразд.

Я зараз же звелів викликати всіх людей, розповів їм, що наше судно та всіх нас хочуть захопити як піратів, і спитав, чи будуть вони боронити нас та один одного. Люди відповіли бадьоро й одностайно, що хочуть жити й умерти з нами. Я спитав капітана, як найкраще почати бій, бо боротись я вирішив до останньої краплі крові. Він відповів, що слід якнайдовше затримувати їх нашою великою гарматою, а далі стріляти з малих, не даючи їм лізти на борт, а коли це не допоможе — відступити до закритих приміщень. Можливо, що в них не буде чим зруйнувати перегородки в трюмі, щоб вдертись до нас.

Тим часом канонірові було наказано приготувати дві гармати, на носі та на кормі, й зарядити їх мушкетними кулями, дрібними шматочками заліза та всім, що підвернеться під руку. Так підготувались ми до бою. Ми йшли весь час у відкрите море, дув досить сильний вітер; ми вже бачили віддаля човни. Всього було п’ять великих шлюпок, і йшли вони під усіма парусами.

Двоє з них, що, як ми побачили в підзорні труби, були англійські, випередили інших майже на шість миль і вже наближались до нашого корабля. Ми гадали, що вони доженуть нас, і тому вистрелили холостим зарядом, пропонуючи їм спинитись, а потім викинули білий прапор для переговорів. Вони все-таки гнались за нами і спинились нарешті на віддалі пострілу. Тоді ми спустили білий прапор, на який вони не відповіли, підняли червоний і пальнули картеччю. Незважаючи на це, човни посувались вперед, поки не стало можливо говорити з ними в рупор. Ми запропонували їм відпливти, щоб не наразитись на небезпеку.

Але все це було даремно: вони гнались за нами, намагаючись підпливти під нашу корму і взяти нас на абордаж. Побачивши, що вони вирішили захопити нас, покладаючись на підтримку човнів, що йшли за ними, я звелів поставити судно так, щоб вони опинились проти нашого борту. Ми зразу вистрелили в них із п’ятьох гармат. Одна з них була націлена так, щоб потрощити корму заднього човна і цим примусити їх згорнути паруси й кинутись на ніс, щоб не потонути. Отже, задній човен зупинився, але перший човен усе наближався до нас, і ми приготувались обстріляти і його.

Тим часом один із трьох човнів, що йшли позаду, наблизився до пошкодженої нами шлюпки, щоб допомогти їй. Ми бачили, як він знімав з неї людей, і знову заговорили з переднім човном, вдруге пропонуючи йому мир для переговорів, щоб дізнатись, чого їм від нас треба, але відповіді не дістали; шлюпка підпливала уже до нашої корми. Тоді наш канонір — дуже вправна людина — наставивши свої дві гармати, вистрелив у них. Проте ядро не долетіло, і люди, що були в човні, почали гукати та вимахувати шапками. Канонір націлився й вистрелив удруге. Це ядро, хоч і не розбило човна, проте впало серед людей, і ми добре бачили, як вони потерпіли. Тоді ми повернули корабель так, щоб стати до них боком, і, випустивши ще три ядра, побачили, що майже зовсім потрощили човен, зокрема руль та частину корми. Вони миттю згорнули паруси і, очевидно, були у великому замішанні. Щоб довести їх нещастя до краю, наші пустили ще два ядра. Куди вони влучили, нам не було видно, тільки човен почав тонути, і дехто з його екіпажу опинився у воді. Я звелів негайно спустити катер, який ми весь час мали напоготові, підібрати скільки буде можна людей і перевезти їх на наш корабель.

Тим часом ми помітили, що решта човнів наближається до нас. Наші матроси виконали наказ точно і врятували трьох людей. Один із них зовсім уже потопав, і ми довго не могли привести його до пам’яті. Тільки ступили вони на корабель, як ми розпустили всі паруси й подались у відкрите море. Човни мусили відмовитись від погоні за нами.

Урятувавшись від небезпеки, яка, хоч я й не розумів її причини, була, мабуть, значно більшою, ніж я гадав, я поспішив змінити курс корабля, щоб ніхто не міг догадатись, куди ми йдемо, і ми рушили на схід, зовсім осторонь від звичайного курсу європейських суден, що йдуть у Китай чи в якесь інше місце в сфері торговельних операцій європейських держав.

Вийшовши у відкрите море, ми почали розпитувати тих двох моряків, що все це значить. Голландець відкрив нам весь секрет. Він розповів, що чоловік, який продав нам корабель і вдавав з себе капітана, був просто злодій, що захопив чуже добро. Справжнього капітана, чийого прізвища він не міг пригадати, по-зрадницькому вбили малайці. Разом з ним було вбито ще трьох матросів. А він, другий голландець і ще четверо ховалися в лісах, де блукали довгий час. Йому особисто пощастило якимось чудом видертися звідти і допливти до голландського корабля, що йшов попід берегом, вертаючись із Китаю, і спустив човен, щоб набрати прісної води. Він не насмілився наблизитись до того місця, де був човен, а вночі кинувся у воду далеко від нього, і після довгої плавби його підібрав інший човен з корабля.

Далі він розповів, як прибув у Батавію і зустрів там двох матросів свого судна, що покинули своїх товаришів десь у дорозі. Від них він довідався, що боцман, утікши з кораблем, продав його в Бенгалії піратам, а ті подалися з ним на розбій. Вони захопили вже одне англійське та два голландські судна з дуже великим вантажем.

Остання частина стосувалась, очевидно, нас, і хоч ми добре знали, що ми тут ні при чому, проте, як правильно зауважив мій компаньйон, якби ми потрапили їм у руки, нам ніколи було б виправдуватись чи сподіватись від них помилування. Адже наші обвинувачі були б і нашими суддями, і від них ми могли чекати лише того, що підказав би їм їх гнів та виконала б їх сваволя. І тому мій компаньйон гадав, що нам слід вернутись у Бенгалію, звідки ми недавно відпливли, і ні в якому разі не заходити до інших портів. Бо тільки там ми могли дати про себе добрі відомості: сказати, де ми були, коли корабель увійшов у гавань, у кого ми його купили тощо. А головне, коли б нам довелось постати перед справжніми суддями, ми, напевне, добилися б правди, і нас не віддали б відразу ж на шибеницю, щоб судити потім.

Спочатку я згодився з моїм компаньйоном, але, добре розміркувавши, сказав, що, на мою думку, вертатись у Бенгалію — дуже небезпечна справа, бо ми перебуваємо на другому боці Малайської протоки, і нас безперечно оточать голландці й англійці. А коли нас захоплять під час утечі, ми самі собі підпишемо присуд, і не треба буде інших доказів, щоб погубити нас. Я запитав також англійського моряка, як ставиться він до цього, і той сказав, що цілком поділяє мою думку і що так нас безперечно спіймають.

Це трохи злякало мого компаньйона, а також весь екіпаж, і ми негайно вирішили рушити до берегів Тонкіна[114] і далі в Китай, а там, не відмовляючись від нашого основного наміру — торгувати, позбутись як-небудь корабля і вернутися з першим-ліпшим тамтешнім судном. Цю думку прийняли всі як найкращий спосіб порятунку. Отже, ми пішли на північний схід, тримаючись миль за півтораста далі на схід від звичайного курсу.

Але при цьому ми натрапили на деякі труднощі. По-перше, вітри, коли ми відійшли далі від берега, були вже противніші і дули майже на зразок пасатів, як ми кажемо, тобто зі сходу та північного сходу. Через це ми багато часу були в дорозі, а в нас було мало провізії для такої довгої подорожі. До того ж, ми трохи побоювались, щоб англійські чи голландські судна, чиї човни погнались було за нами, не випередили нас, пливучи тим же самим шляхом, що й ми; та й який-небудь інший корабель, ідучи в Китай, міг дістати від них відомості про нас і так само завзято погнатись за нами.

Признатися, я був страшенно стурбований і вважав, що в такому скрутному становищі не був ще ніколи, бо це вперше мене переслідували, як злодія. Я ніколи не шахраював і не дурив нікого, не кажучи вже про крадіжки. Щонайбільше я був ворогом собі самому або, краще сказати, був ворогом тільки собі самому. А тепер мене заплутали в найжахливішу справу, бо, хоч і цілком невинний, я не міг довести своєї невинності! Схопивши мене, мені накинули б найгіршу провину, бо в моєму середовищі крадіжку вважали за найбільший злочин.

Ці міркування примушували мене тікати, хоч я й не уявляв собі, як це зробити і до якого порту чи місця пливти. Мій компаньйон, спочатку й сам стурбований, почав підбадьорювати мене, коли помітив мій пригнічений настрій. Він розповідав про різні порти цього побережжя, пропонуючи пристати десь у Кохінхіні[115] чи в Тонкінській затоці[116], а звідти вирушати до Макао[117] — міста, що належало колись португальцям; там досі мешкає багато європейських родин і туди звичайно заїжджають місіонери по дорозі в Китай.

Вирішили йти туди й ми, і після довгого та важкого плавання, з дуже мізерним запасом провізії, одного ранку побачили землю. Зваживши всі попередні обставини і небезпеку, що загрожувала нам, ми вирішили ввійти в невеличку, але досить глибоку для нас річку, щоб розвідатись — чи то суходолом, чи то на човні — які кораблі стоять у найближчих портах. Ця щаслива думка дійсно врятувала нас, бо, хоч того дня ми й не бачили європейських суден у Тонкінській бухті, але другого дня туди прибули два голландські кораблі; а третій без прапора, який ми теж прийняли за голландський, пройшов приблизно за шість миль від нас у напрямі до Китайського побережжя. Надвечір того дня в тому ж самому напрямі пройшли ще два англійські судна. Отже, нам здавалось, що нас з усіх сторін оточують вороги.

Місцевість, де ми стояли, була дика й варварська. Все населення жило лише крадіжкою, і ми багато терпіли від цього. Хоч ми й старались обмежити стосунки з ними добуванням провізії, яку вони міняли за різні дрібниці, але нам було дуже важко уникати нападів з їх боку.

Ми стали на якір у невеликій річці за кілька миль від північного кордону тієї країни. Пливучи човном вдовж побережжя в північно-західному напрямі, ми дійшли до рогу, звідки відкривався краєвид на велику Тонкінську затоку. Саме під час цієї подорожі, як сказано вище, ми довідались про те, що нас оточували вороги. Населення, серед якого ми опинились, було найдикіше з усього населення того побережжя, бо не мало ніяких зносин з іншими народами, торгуючи лише рибою, олією та іншими продуктами. А що вони були, як я сказав, найдикіші з усього тамтешнього населення, особливо доводило те, що вони вважали, наприклад, людей, викинутих до них при загибелі корабля, за своїх полонених та невільників. Минуло небагато часу, і нам довелось обізнатися з їх гостинністю ось через який випадок.

Я казав уже, що в нашому кораблі зробилась теча і що ми ніяк не могти знайти її. На щастя, вона несподівано припинилась саме тоді, як нас хотіли захопити голландські та англійські шлюпки в Сіамській затоці[118]. Тому що наш корабель не здавався нам цілим та міцним, як того бажалось, ми вирішили під час перебування в цій місцевості витягти його на берег, зняти з нього всі важкі речі, — а їх було небагато, — промити й почистити дно і, коли можливо, знайти розколину.

Розвантаживши корабель і постягавши гармати та інше рухоме майно на один бік, ми намагались перекинути судно, щоб добратись до його дна, бо, добре розміркувавши, не хотіли витягати його на суходіл, та й підхожого місця для цього не було.

Тубільці, що зроду не бачили такого видовища, почали підходити і здивовано розглядали нас. Побачивши перекинуте на бік судно і не помітивши наших людей, що працювали над дном корабля (бо наші човни були з другого боку корабля), вони вирішили, що корабель покинутий і що він сів на мілину.

З таким припущенням вони через дві-три години з’явились на десяти-дванадцяти великих човнах. У кожному з них було від восьми до десяти чоловік. Напевне, вони намірялися зійти на борт і пограбувати корабель. Заставши там нас, вони взяли б нас у полон і відвели б, як полонених, до свого короля, чи як там вони його величають, бо ми навіть не знали, хто їх правитель.

Наблизившись до корабля та обпливши навколо нього, вони вгляділи нас, коли ми завзято працювали з зовнішнього боку судна, лагодячи його дно та борт, промиваючи, скребучи та латаючи їх, як годиться порядним морякам.

Вони спочатку стояли, дивлячись на нас, а ми трохи здивувались, бо не знали їхніх намірів. Проте, не бувши певні щодо їхнього доброго наміру, ми скористувались цією нагодою, і дехто з нас поліз на судно, щоб подати зброю та амуніцію тим, хто лишився зовні. Щось із чверть години вони радились і вирішили, що корабель справді зазнав аварії, а ми всі працюємо, щоб урятувати його або самим урятуватися з допомогою човнів. Коли ж ми почали передавати зброю в наші човни, вони цей рух пояснили собі, як бажання врятувати частину добра. Вже вважаючи, що всі ми належимо їм, вони, майже в бойовому порядку, відразу кинулись на наших людей.

Наші люди, побачивши, що їх багато, спочатку перелякались, бо в нас була погана позиція для бою, і закричали, питаючи нас, що їм робити. Я зараз же наказав тим, що працювали на помості, кинути риштовання і злізти на судно; а тим, що були в човні, звелів обійти навколо судна і стати за ним. Всі ми, що були на кораблі, взялись разом до нього, намагаючись поставити його як слід. Але ні ті, що працювали на риштованні, ні ті, що були в човнах, не змогли виконати наказ, бо кохінхінці на двох човнах підпливли до нашого човна і почали хапати наших людей, як полонених.

Першим потрапив у їх руки англійський моряк, кремезний, міцний парубок, що мав при собі мушкет, якого він не збирався пускати в діло і нерозумно — як я гадав — поклав у човен. Та він розумів справу краще, ніж я міг би його навчити: схопив язичника, витяг його з човна, перетягнув у наш, а тоді, вхопивши його за вуха, почав так сильно бити його головою об борт човна, що той відразу ж і помер. В той самий час голландець, що стояв поруч, схопив рушницю і прикладом збив з ніг п’ятьох кохінхінців, що намагалися влізти в човен. Однак цього було мало, щоб урятуватись від тридцяти чи сорока людей, що безстрашно, не розуміючи небезпеки, почали перебиратися в наш човен, де було лише п’ятеро. Аж тут одна пригода, що заслужила скорше наш сміх, ніж щось інше, дала нашим людям змогу взяти гору над дикунами.

Наш тесляр, збираючись обсмолити корабель ззовні та залікувати шви, щоб зупинити течу, просив спустити йому два казани — один з кип’ячою смолою, а другий з салом, оливою та ще чимсь, чого корабельні майстри вживають у таких випадках. А помічник тесляра держав у руці великий залізний ківш, яким він набирав цього гарячого мастила й передавав його робітникам. Двоє з ворогів удерлись на корабель якраз коло того місця, де стояв тесляр з своїм помічником. Цей останній в ту ж мить привітав гостей ковшем з гарячою рідиною і так ошпарив їх голих, що вони заревли, як бики, і від болю кинулися в море. Побачивши це, тесляр закричав:

— Ото добре, Джек; ану, дай їм іще! — потім метнувся сам, схопив якусь мітлу і вмочивши її в казан, став з своїм помічником так густо поливати та кропити їх, що скоро в трьох човнах не залишилось нікого неошпареного. Всі вони зняли такий галас та виття, якого я зроду не чув. Біль, звичайно, примушує людей до крику, але кожна нація має свою особливу манеру кричати й видавати звуки різноманітні, як і їхня мова. Звуки, що видавало це плем’я, я не можу назвати інакше як виттям. Зроду не чув я нічого, що нагадувало б так виття вовків, якого я наслухався в лісах коло кордонів Лангедока.

Ніколи за свого життя я не був такий задоволений перемогою, не тільки через те, що вона була зовсім несподівана і врятувала нас від небезпеки, а ще й тому, що не сталося кровопролиття. Крім дикуна, якого голіруч убив мій товариш, усі були живі. Мені вже неприємно було вбивати такі нещасні, дикі створіння, навіть рятуючи себе; бо я знав, що вони роблять зло зовсім несвідомо. Може, вбивати їх було б і справедливо при такій необхідній потребі, бо природа не знає не необхідної жорстокості; і все ж я вважаю за сумне таке життя, коли для свого рятунку ми мусимо весь час убивати людей. Я й тепер гадаю так і волію краще постраждати самому, ніж убити людину, хоч яка вона для мене шкідлива; я певен, що кожна вдумлива людина, обміркувавши серйозно це питання і розуміючи ціну життя, погодиться зі мною.

Але вертаюсь до свого оповідання. Поки все це діялось, я з своїм компаньйоном, з допомогою матросів, перекинули корабель, поставили його майже прямо і розташували гармати по місцях. Тоді канонір попросив мене, щоб я звелів забрати з дороги наш човен, бо він зараз буде стріляти. Я заборонив йому стріляти, сказавши, що тесляр упорається з ворогами і без нього, і наказав нагріти ще один казан смоли, про що подбав наш кухар. Але ворога так налякала наша перша зустріч, що він не наважився наблизитись і держався на віддалі. Бачачи, що корабель пливе й стоїть як слід, вони зрозуміли, як нам здалось, свою помилку і відмовились від свого наміру, що здійснився не так, як їм хотілось. Так закінчили ми цю веселу битву і, придбавши за два дні перед тим рису, коріння, хліба і щось із шістнадцять здорових свиней, вирішили не залишатись тут далі, а посуватися вперед, незважаючи ні на що, бо ми були певні, що другого дня нас знову оточать вороги і, може статися, тоді й казан із смолою не врятує.

Того ж таки вечора ми перетягли на корабель усі свої речі, а другого ранку були вже готові відпливти. Стоячи на якорі віддалік від берега, ми тепер не дуже турбувались, бо були готові до бою, так само як і до відплиття. Другого дня, скінчивши роботу всередині судна і впевнившись, що воно цілком справне, ми рушили в путь. Нам слід було б зайти в Тонкінську бухту і довідатися про голландські кораблі, які ми бачили там раніше, але ми не насмілились піти туди, бо побачили кілька суден, що прямували до тієї затоки. Отже, ми пішли далі на північний схід до острова Формози[119], боячись, щоб нас не помітило якесь голландське чи англійське торговельне судно, — так само, як англійські та голландські кораблі в Середземному морі бояться алжирських військових суден.

Вийшовши в чисте море, ми держалися північно-східного курсу, прямуючи до Манільських та Філіппінських островів, щоб не зустрітись з європейськими суднами. Далі ми знову повернули на північ і добрались до острова Формози, де й стали на якір, щоб запастись водою та свіжою провізією, яку нам охоче постачали тубільці, дуже ввічливі та уважні. Вони чесно й чемно поводились в усіх своїх торговельних справах, чого ми не помітили в інших народів. Можливо, це сталося під впливом християнства, поширеного тут голландською протестантською місією. Я не раз помічав, що християнство завжди несе з собою цивілізацію диким народам і поліпшує їх поведінку навіть тоді, коли не спасає їх душ.

Ми пливли все далі на північ, на деякій відстані від китайського берега, аж поки не довідались, що обминули всі гавані, куди звичайно заходять європейські судна. Ми намагались не натрапляти на них, особливо тут, бо знали, що це зовсім погубило б нас. Я так боявся їх, що згодився б скорше мати справу з іспанською інквізицією, ніж з ними.

Дійшовши до 30-го градуса широти, ми вирішили зайти в першу ж торговельну гавань на нашому шляху. Ледве скерували ми корабель до берега, як нас зустрів човен із старим португальським лоцманом, який, впізнавши європейський корабель, з’явився запропонувати нам свої послуги; ми цьому дуже зраділи, і я прийняв його на борт. Він навіть не спитав нас, куди ми йдемо, і відпустив свій човен додому.

Мені спало на думку, що я зможу примусити старого вести нас, куди нам буде завгодно, і я зараз же почав з ним розмову про своє бажання зайти в Нанкінську бухту[120], тобто на північний берег Китаю. Старий відповів, що дуже добре знає її, але, посміхаючись, запитав, що ми там робитимемо.

Я відповів, що ми продамо там свій вантаж і купимо китайських товарів — ситцю, шовку, чаю тощо — і повернемось тією ж самою дорогою. Він зауважив, що в такому разі найкраща гавань для нас буде Макао, де ми зможемо вигідно продати наш опіум, а на ті гроші придбати всілякого китайського товару так само дешево, як і в Нанкіні[121].

Спинити красномовного старика не було ніякої змоги. Нарешті я сказав, що ми не лише купці, а до того ще й джентльмени і хочемо побачити велике місто Пекін та славетний палац китайського імператора.

— В такому разі, — сказав старий, — вам краще йти до Нінгпо[122], а звідти річкою, що тече в море, ви зможете підійти на п’ятнадцять миль до великого каналу. Цей канал судноходний; він проходить через саме серце китайської імперії, перетинає всі річки, з допомогою шлюзів та воріт підіймається на досить високі гори і доходить до Пекіна. Він має приблизно вісімсот миль завдовжки.

— Добре, сеньйоре португальцю, — сказав я, — але не в цьому справа. Тепер йдеться про те, чи зможете ви провести нас до Нанкіна, звідки ми могли б проїхати й до Пекіна?

— Так, — відповів він, — це я можу зробити дуже добре; недавно туди пройшов великий голландський корабель.

Це трохи вразило мене. Голландський корабель був для нас страховищем, і ми воліли б краще зустрітися з самим чортом, якби він з’явився перед нами в своєму гидотному вигляді. Ми були певні, що голландський корабель — це наша загибель, і нам не стало б сили боротися з ним. Усі судна, на яких тут торгують голландці, великої місткості і далеко сильніші за нас.

Старий помітив моє замішання, викликане звісткою про голландський корабель, і сказав:

— Вам немає чого боятись голландців, сер; вони ж не ворогують з вашим народом.

— Ні, — відповів я, — але я дуже добре знаю, що можуть зробити люди, коли закон не сягає до них.

— Ну, чого там, — мовив він, — адже ви не пірати і вам немає чого боятись. Вони не чіпатимуть мирних купців.

Трохи не вся кров, що була в моєму тілі, кинулась мені в лице. Я не міг заховати від старого свої хвилювання, і він його добре помітив.

— Я бачу, сер, — сказав він, — що моя розмова чомусь страшенно вас стурбувала. Будь ласка, вибирайте яку хочете дорогу і пам’ятайте, що я завжди до ваших послуг.

— Це правда, сеньйоре, — відповів я, — я трохи вагався щодо напряму, а після ваших слів про піратів — тим більше. Я надіюсь, що в цій місцевості їх немає, бо ми не готувались до зустрічі з ними. Ви бачите, які незначні наші сили і який невеликий у нас екіпаж.

— О, не турбуйтесь, сер, — сказав він. — Я ж не кажу, що тут є пірати. Їх не бачили вже років п’ятнадцять, крім єдиного, може, випадку, що з місяць тому трапився в Сіамській затоці. Але звідти вони, напевне, подались на південь, а корабель їх був невеликий і непридатний до розбою. Він побудований зовсім не для піратства, і його по-зрадницькому захопили матроси, після того як малайці коло острова Суматри вбили капітана та декого з команди.

— Як, — спитав я, вдаючи, ніби нічого не знаю, — невже вони самі вбили свого капітана?

— Ні, — відказав він, — я не кажу, що матроси його вбили, але тому, що вони втекли з кораблем, пішла чутка, ніби вони видали його малайцям, які зарізали його — може, навіть з їхньої намови.

— Коли так, — сказав я, — вони варті кари так само, наче самі зробили б це.

— Звичайно, — відповів старий, — і їх неодмінно покарають, як тільки вони зустрінуться з англійським або голландським кораблем і потраплять у руки його екіпажу.

— Але ж ви сказали, — зауважив я, — що пірат зник із цієї місцевості. Як же можна зустрітися з ним?

— Це правда, — відповів він, — так переказують. Але я вам уже казав, що він був у Сіамській затоці і в Камбоджі, де його впізнали голландці, які перед тим належали до його команди і яких злочинці покинули на березі, коли тікали з кораблем. Англійські й голландські судна, що на той час були в затоці, трохи не спіймали його. Якби перші човни дістали підтримку від решти, вони б його піймали. Але пірат, побачивши, що човнів тільки двоє, почав стріляти і цілком зруйнував їх; а коли до них підійшла підмога, він подався у відкрите море і втік раніше, ніж човни могли наздогнати його. Проте всі судна мають такий докладний опис пірата, що хоч де впізнають його, і вже напевне не помилують. Вони поклялись піймати й повісити на вантах і капітана, і матросів.

— Як! — здивувався я. — Повісити, не розпитавшись, чи винні вони, чи ні? Спочатку повісити, а тоді судити?

— О сер, навіщо ця формальність для таких негідників? Їх би зв’язати одне до одного спинами і кинути в море. Вони варті цього.

Я знав, що старий, бувши на моєму судні, в моїх руках, не може пошкодити мені, а тому рішуче приступив до нього.

— Сеньйоре, — сказав я, — саме через це я й домагаюсь, щоб ви провели нас до Нанкіна, а не вели назад в Макао чи в якийсь інший порт, куди заходять голландські й англійські судна. Знайте, сеньйоре, що капітани цих кораблів, голландських і англійських, — нерозважні, зухвалі й нахабні люди, не розуміють, що таке правосуддя і як треба поводитися з людьми й Божим та людським законом. Вони не знають собі впину і, замість покарати розбійників, самі стають убивцями. Вони дозволяють собі нападати на невинних людей з обмови і без ніякого суду оголошують їх винними. Може, я доживу ще до того часу, коли притягну декого з них до відповідальності і навчу, як чинити справжній суд. Не можна вважати за злочинця людину, коли немає певних доказів її вини і невідомо навіть, хто вона така.

Тут я сказав йому, що це й є той самий корабель, який вони атакували, і докладно розповів йому про нашу сутичку з їх човнами і про те, як безглуздо й легкодумно вони повелись. Я розповів йому про те, як ми купили наш корабель, і про нашу пригоду з голландцями; сказав, що оповідання про крадіжку та про вбивство капітана малайцями я вважаю за правдиве; що ж до того, що команда обернулась на піратів, то це їх власна вигадка, і, перше ніж несподівано нападати на нас, треба було б її перевірити. Вони ще дадуть відповідь за пролиту ними кров тих, що загинули під час нашої справедливої оборони.

Старого страшенно здивувало моє оповідання, і він сказав, що ми маємо рацію прямувати на північ, і, коли хочемо послухати його поради, мусимо продати свій корабель у Китаї, що зовсім не важко зробити, а собі збудувати чи купити новий.

— Якщо ви й не добудете такого ж доброго корабля, — провадив він далі, — то в усякому разі знайдете судно, що легко приставить вас з вашим добром назад у Бенгалію або в якесь інше місце.

Я відповів йому, що погоджусь на його пораду, коли зайду в таку гавань, де зможу знайти придатне для моєї мети судно і покупця для свого корабля. Він відповів, що я знайду багато покупців у Нанкіні, а сам зможу вернутись на китайській джонці, і обіцяв розшукати людей, які допоможуть мені купити її та продати мій корабель.

— Гаразд, сеньйоре, — сказав я, — але ви кажете, що наш корабель усі знають, і коли я послухаюсь вашої поради і піду шляхом, що ви вказуєте, то чи не потраплять через мене чесні, невинні люди в страшну колотнечу, де їх байдужісінько переб’ють? Адже, захопивши цей корабель, його екіпаж зараз же обвинуватять і віддадуть невинних людей на смерть.

— Ні, — сказав старий, — я знайду спосіб уникнути цього. Я добре знаю капітанів, про яких ви говорите; я побачуся з ними в дорозі і доведу їм, що вони помилились. Я скажу їм, що люди, які перше були на кораблі, хоч і втекли, але не стали піратами. А головне, ви зовсім не ті люди, а чесні купці, що купили цей корабель для торгівлі. Я певен, що вони повірять мені і будуть надалі обережніші.

— Добре, — сказав я, — а чи не передасте ви їм дещо від мене?

— Гаразд, — відповів він, — коли воно буде на письмі й за вашим підписом, щоб я міг довести, що це від вас, а не з моєї голови.

Я відповів, що охоче дам свій підпис: дістав перо, чорнило, папір і докладно описав усю історію нападу їхніх човнів на мене та безпідставність і жорстокість цього нападу й закінчив звертанням до командирів. Я написав, що вони мусять соромитись своїх учинків і що, коли вони вернуться в Англію, а я доживу до того часу, що побачу їх там, то вони дорого заплатять за це, якщо тільки закони моєї батьківщини не зміняться до того часу.

Мій старий моряк кілька разів перечитав цей лист і нарешті спитав, чи буду я наполягати на цьому. Я відповів, що завжди наполягатиму і сподіваюсь діждатись часу, коли зможу помститись. Та нам не довелось посилати його з цим листом, бо він уже не вернувся назад. Тим часом ми пливли в Нанкін і через тринадцять днів кинули якір на південно-західному боці великої Нанкінської затоки. Тут я довідався, що два голландські кораблі пройшли цією ж самою дорогою і що я, напевне, потраплю в їх руки. Я порадився з моїм компаньйоном. Він теж розгубився і захотів швидше опинитись на березі. Я був трохи спокійніший і спитав старого моряка, чи не знає він якої-небудь невеличкої бухти чи гавані, куди б я міг зайти, сховатись від ворогів і подбати про свої справи. Він сказав, що миль за сто двадцять на південь є невеличка гавань Квінчанг, де звичайно спиняються місіонери, проїжджаючи з Макао в Китай ширити тут християнську релігію, і куди європейські судна ніколи не заходять; та коли я спинюся в ній, мені треба буде заздалегідь обміркувати, який шлях обрати надалі. Він додав також, що це не місце для торгівлі, хоч там і буває щось подібне до ярмарку, коли туди приїздять японські купці купувати китайські товари.

Ми всі погодились рушити далі в це місце — назву його я, може, вимовлю невірно, бо не пригадую її як слід і плутаю з багатьма іншими, записаними в моїх нотатках, що були попсовані водою під час нещастя, про яке я розкажу своєчасно. Пам’ятаю тільки, що японські й китайські купці називали його якось інакше, ніж наш португалець, що вимовляв, як я казав уже, «Квінчанг».

Ми одностайно вирішили піти туди і другого дня знялися з якоря, тільки двічі побувши на березі, щоб набрати прісної води. Обидва рази тубільці були з нами дуже добрі; нанесли нам безліч усякої провізії: рослин, коріння, чаю, рису, але все це за гроші.

Лише через п’ять днів прийшли ми до того порту, бо дув противний вітер. Ми всі були дуже задоволені; повеселішав і я, бо, признатися, був дуже радий і навіть вдячний за те, що міг безпечно ступити на землю. Ми з компаньйоном вирішили, що збувши, коли буде змога, наш товар за будь-яку, нехай і невелику, ціну, ми ніколи не зійдемо більше на цей нещасний корабель. Мушу визнати, що ніщо так не пригнічує людину, як перебування під постійним страхом. Добре сказано в Святому Письмі, що «страх людський це пастка»; це — життя поруч із смертю: страх так гнітить мозок, що ніколи не знаєш спокою; життєрадісність падає, енергія, яка звичайно підтримує людину серед інших нещасть і не покидає її в найбільшій крайності, зникає.

Не обійшлось і без того, що фантазія почала збільшувати небезпеку і змальовувати англійських та голландських капітанів, як людей, нездатних слухати слів розуму і бачити різницю між чесною людиною та негідником, або між правдивим, щирим оповіданням про наші пригоди, життя та плани і брехливими плітками, вигаданими з нічого. Всяку розумну істоту ми, напевне, переконали б, що ми не пірати: наш вантаж, шлях, яким ми йшли, наше одверте відвідування кожного порту, сама наша поведінка, незначна кількість людей, зброї та зарядів, а також невеличкий запас провізії, — всього цього вистачило б довести, що ми не розбійники. Опіум та інший товар на нашому кораблі показував, що ми були з Бенгалії. Голландці, що мали, як переказували нам, повний список нашої команди, легко могли б пересвідчитись, що в нас на судні була мішанина з англійців, португальців, індусів і лише двох голландців. Отже, це мусило б показати кожному капітанові, в чиї руки ми потрапили б, — що ми не пірати.

Але страх, це сліпе, нікчемне почуття, вчинив по-своєму і запаморочив нам розум. Він зменшив наше завзяття, а фантазія малювала нам тисячі жахливих пригод, яким, можливо, ніколи не судилося здійснитись. Спочатку ми гадали, і всі підтримували нас у цьому, що моряки англійських, а особливо голландських суден лютували на саму згадку про наш корабель, через те, що ми завдали поразки їх човнам і втекли від них. Ми були певні, що вони не стали б допитуватись, пірати ми чи ні, а просто знищили б нас, не давши нам часу виправдатись. Ми вважали, що в них дійсно було багато незаперечливих доказів проти нас і що їм навряд чи треба було розслідувати справу. По-перше, корабель — той самий, і чимало моряків добре знали його, бо бували на ньому. По-друге, довідавшись у Камбоджі, що вони наближаються і хочуть обшукати нас, ми розпочали бій, а далі втекли. Ми не сумнівались, що вони так само певно вважали нас за піратів, як ми були певні протилежного. Я часто казав, що на їх місці я теж вважав би всі ці докази за свідчення проти нас, без ніяких мук совісті порубав би всю команду на шматки і не повірив би ніяким виправдуванням.

В усякому разі, такі були наші побоювання, і ні я, ні мій компаньйон жодної ночі не спали спокійно, бо бачили уві сні шибениці, бої, полон та вбивства. Одної ночі я так розлютувався вві сні, уявивши собі, що голландці вдерлись до нас і що я б’ю одного з них, що вдарив кулаком об стіну каюти і так порізав та збив собі руку, що не тільки прокинувся, а й злякався, подумавши, що зостанусь без двох пальців.

Боявся я ще й жорстокого поводження з нами в разі, якщо ми потрапимо в їх руки. Мені згадалась амбоїнська історія[123], і я подумав, що голландці катуватимуть і нас так само, як катували тоді наших земляків. Цими тортурами вони можуть примусити когось із нас признатися в злочинах, яких ми зроду не робили, і визнати себе і нас усіх за піратів. Тоді, скаравши нас на смерть, вони будуть юридично праві. Боявся я також, що їх може спокусити цінність нашого корабля та його вантажу, яка становила в цілому чотири-п’ять тисяч фунтів стерлінгів.

Все це страшенно турбувало і мене, і мого компаньйона, і ми не мали спокою ні вдень, ні вночі, бо не були певні, що капітани суден не мають права так повестися з нами. Думка, що за вбивство та катування вони, може, відповідатимуть перед судом своєї батьківщини, не розважала мене. Справді, яка буде нам з того втіха? Що ми виграємо, коли дома їх покарають після того, як вони вб’ють нас?

Не можу не згадати тут своїх тодішніх думок про мої минулі надзвичайні пригоди. Як безглуздо, здавалось мені, зробив я, коли, добувшись після сорока років поневіряння тієї гавані, якої всі прагнуть, тобто спокою та достатку, з власної волі кинувся в нові нещастя! Уникнувши стількох небезпек замолоду, я дійшов до того, що тепер, на старості, міг попасти на шибеницю в чужій країні за злочин, якого я ніколи не збирався робити і в якому зовсім не був винний; та ще й у такому місці і в таких обставинах, коли моя невинність не може захистити мене.

Після цих думок заворушились у мене в голові релігійні міркування, і я почав гадати, що це була рука Божого провидіння, якому я мусив коритись. Невинний перед людьми, я, проте, був далеко не безгрішний перед моїм Творцем. Отже, мені слід було зазирнути в глиб своєї душі і згадати злочин, за який Господь карає мене. Я мусив прийняти це, як відплату за гріхи, мусив знести її, як зніс би аварію корабля, коли б Бог наслав на мене таке лихо.

Іноді до мене верталась моя природна сміливість, і тоді я, підохочуючи сам себе, вирішував не даватись живим у руки тих варварів. Краще вже було потрапити до дикунів-людожерів, які влаштували б хоч бенкет на мою честь, ніж до цих негідників, що будуть тішити свою лють нелюдськими, варварськими тортурами. Щодо дикунів, то я завжди завзято бився з ними, чому б мені й тут не зробити так само? Я далеко більше боявся опинитись під владою цих людей, ніж бути з’їденим дикунами, які, треба віддати їм належне, їдять людину не живцем, а попереду вбивши її, як ми вбиваємо бика; а ці можуть вигадати багато чого лютішого за смерть. Коли брали гору такі думки, я почував себе наче в пропасниці, передчуваючи можливі бої. Кров моя кипіла, очі блищали, як у навіженого, і я твердо вирішував не здаватись на їх ласку, а якби прийшов край, то висадити в повітря корабель з усім, що є на ньому. Тоді їм залишилося б мало чим похвалятись.

Чим більші були наші муки й турботи під час перебування у відкритому морі, тим більша була наша радість, коли ми відчули під ногами землю. Мій компаньйон розповів мені, ніби йому снилось, що він підіймався на гору, несучи на спині велику вагу. Він знесилів і почував уже, що далі не може витримати, аж тут підійшов до нього наш португалець і зняв тягар з його спини. Гора зникла, і перед ним лягла рівна місцевість. Так воно справді й було, і всі ми нагадували людей, з яких зняли тягар.

Щодо мене, то з мого серця зняли вагу, яку я вже далі не міг нести; як я вже казав, ми вирішили не плавати більше з цим кораблем. Коли ми вийшли на берег, старий португалець, що зробився нашим другом, знайшов квартиру для нас та комору для нашого вантажу, яка, правду кажучи, мало відрізнялась від нашої квартири. Це була маленька хатинка чи хижка, сполучена з великим очеретяним будинком. Навколо була огорожа з великих паль від злодіїв, яких, здається, було чимало в цій країні. Міська влада дозволила нам поставити невелику варту — це був солдат, озброєний чимсь схожим на алебарду чи спис. Він стояв коло наших дверей, і ми давали йому рису та по невеличкій монеті — щось із три пенси — на день, і тому наше добро було в безпеці.

Ярмарок чи базар, що звичайно відбувався в тих місцях, уже скінчився, але ми довідались, що три-чотири джонки ще стоять на річці, разом з двома японцями, тобто з японськими суднами, що привезли японські товари і затримались, чекаючи з берега японських купців.

Насамперед, португальський лоцман познайомив нас із трьома католицькими священиками-місіонерами, що жили в цьому місці вже досить довго, навертаючи до християнської віри тубільне населення. Нам здалось, що їм не дуже щастило, бо з тубільців були нікчемні християни, а втім, нас це не обходило. Один із місіонерів, якого звали отець Симон, був француз — весела, сита й вільна в розмові людина. Він не справляв враження такого серйозного й зосередженого пастиря, як інші місіонери, серед яких був один португалець і один генуезець. Отець Симон був чемний, веселий і приємний співрозмовник, а ті двоє, більш стримані, здавались страшенно неприступними та суворими, заклопотаними тільки ділом, ради якого вони приїхали сюди, тобто при всякій нагоді розмовляти та зближатися з населенням. Ми часто їли й пили з ними, і, мушу визнати, навертали вони китайців до християнської віри далеко не так, як слід було робити, щоб навчити язичників Христової віри. Вони тільки знайомили їх з ім’ям Христа, навчали кількох молитов Божій Матері та Синові (ще й незрозумілою для них мовою), вчили хреститись тощо. Проте ці священослужите-лі, яких ми звемо місіонерами, були певні, що цей народ треба спасти і що вони є знаряддям його спасіння; що ради цього вони зносять не тільки втому довгої подорожі та всілякі випадковості життя в далеких країнах, а часто й люті муки та смерть. Та хоч ми й не виправдували їх способу вести своє діло, з нашого боку було б великою бездушністю не поважати їх самовідданості. Адже вони працюють у великій небезпеці і без ніякої користі для себе.

Вертаюсь, проте, до свого оповідання. Цього французького отця Симона, з розпорядження начальника місії, було призначено в Пекін, столицю Китайської імперії, і він чекав лише другого священика, що був викликаний до нього з Макао, для спільної подорожі. При кожній зустрічі він пропонував мені супроводити його, обіцяючи показати всі дива могутньої імперії і між ними — найбільше місто в світі.

— Це місто, — казав він, — таке, що як скласти докупи ваш Лондон з нашим Парижем, то й тоді вони з ним не зрівняються.

Він мав на увазі місто Пекін, дійсно, дуже велике й багатолюдне. Оскільки ж я дивився на всі ці речі не такими очима, як інші люди, то про це я ще скажу коротенько далі, коли, описуючи свою подорож, мені доведеться говорити про них докладніше.

Але спочатку вернусь до мого священика. Одного разу, обідаючи з ним у доброму настрої, я ніби виявив бажання поїхати з ним. Він зрадів і почав дуже натискати на мене й мого компаньйона, наводячи безліч доказів на користь спільної подорожі.

— Отче Симон, — сказав мій компаньйон, — чому ви так прагнете нашого товариства? Ви знаєте, що ми єретики; ви нас не любите, і наше товариство не завдасть вам великої втіхи.

— О, — відповів він, — згодом ви можете ще зробитись добрими католиками. Тут я маю навертати на правдивий шлях язичників; хто знає, чи не наверну я й вас?

— Так, отче, — відповів я, — виходить, що всю дорогу ви будете нам проповідувати.

— Я не буду докучати вам, — зауважив він. — Наша релігія не позбавляє нас доброго виховання; до того ж, — додав він, — ми тут земляки, дарма що ви гугеноти, а я католик[124]. Ми — християни, до того ще й порядні люди, а значить, можемо розмовляти, не ображаючи один одного.

Ця його мова сподобалась мені, і я мимоволі згадав священика, якого ми залишили в Бразилії. Але цьому отцю Симонові було далеко до нього. Хоч у ньому й не було легковажності, але не було й такої християнської доброти, суворої побожності та щирої прихильності до релігії, як у тієї духовної особи, про яку я так багато розказав вище.

Але залишмо його на якийсь час, хоч він нас ніколи не залишав, умовляючи їхати з ним; проте ми мали тоді важливіші справи: треба було зробити щось з кораблем та з товаром. Ми вагались, бо в тій місцевості торгівля була мізерна, і я почав уже думати, чи не рушити нам до річки Кілам та до Нанкіна. Мені здавалось, що Провидіння тепер явніше, ніж будь-коли, втрутилося в наші справи; тоді я вже підбадьорився і почав вірити, що виплутаюсь із скрути і знову вернусь на батьківщину, хоч і не знав, як саме; коли я задумувався над цим, то не міг добрати способу свого визволення. Як я сказав уже, Провидіння якраз почало трохи розчищати нам шлях. Почалося з того, що наш старий португалець-лоцман привів до нас японського купця, а той почав розпитувати нас про наші товари. Передусім, він купив увесь опіум за дуже добру ціну. Розплачувався він золотом: частину платив дрібними монетами їхнього карбування, а частину — зливками в десять-одинадцять унцій кожен. Коли я продавав опіум, мені спало на думку, що, може, ми продамо йому й корабель, і я через товмача запропонував йому це. Він тільки знизав плечима, але через кілька днів з’явився знову — з місіонером за товмача — і заявив, що має зробити мені пропозицію. Ця пропозиція була така: купуючи в нас товарів на велику суму, він і не думав купувати корабель, та ніхто й не пропонував йому цього досі, а тому в нього не вистачить на це грошей; але він найме мій корабель, якщо я залишу на ньому своїх людей. Тоді він поїде в Японію, а звідти на Філіппінські острови з новим товаром. Завдаток він дасть перед поїздкою в Японію, а вернувшись, купить корабель. Я почав прислухатись до його слів, а що в мене була ще жива любов до всяких подорожей, то мимоволі подумав, як добре було б поїхати з ним і від Філіппінських островів податись у південні моря. Я спитав його, чи не згодився б він найняти наш корабель тільки до Філіппінських островів. Він відповів, що не може зробити так, бо тоді не приставить додому своїх товарів, і запропонував розрахуватися з нами, як тільки корабель прийде в Японію. Я вже погодився було на цю пропозицію і збирався пливти й сам, але мій компаньйон, розумніший за мене, відрадив мене, змалювавши небезпеки на морі — і від японців — жорстокого, облудного й зрадливого народу — і від іспанців на Філіппінах, іще гірших за японців.

Щоб не затримуватися з цим і швидше кінчити справу, ми порадилися з капітаном корабля та з командою і запитали, чи згодні вони піти в Японію. Тут той юнак, якого мій племінник, як я вже казав, залишив мені в подорожні товариші, звернувся до мене й сказав, що ця поїздка обіцяє багато і може дати великий зиск. Він був би дуже радий, якби я взяв у ній участь, а коли я не схочу їхати, то хай з мого дозволу поїде він, або комерсантом, або так, як я накажу йому. А коли він вернеться в Англію і застане мене живого, то складе правдивий звіт про свої прибутки і віддасть мені з них стільки, скільки я сам схочу.

Мені дуже не хотілось розлучатися з ним, але, зважаючи на значні прибутки в майбутньому і на те, що юнак більше, ніж хтось інший, був здатний управитися з цим дорученням, я ладен був відпустити його, але сказав, що раніше пораджуся з моїм компаньйоном і дам йому відповідь завтра. Ми всебічно обміркували це питання, і мій компаньйон зробив найвеликодушнішу пропозицію. Він сказав:

— Ви знаєте, що цей корабель був для нас нещасливий і ми вирішили не плавати більше на ньому. Якщо ваш управитель (так він називав юнака) береться за цю подорож, я віддаю йому свій пай. Хай він скористається ним якнайкраще, а коли ми доживемо до того, що зустрінемося з ним в Англії, і йому пощастить у цій справі, то він зробить нам докладний звіт про прибутки з корабля та з товарів, і половину прибутків ми віддамо йому.

Коли мій компаньйон, нічим не зв’язаний з юнаком, міг зробити таку пропозицію, то я мусив запропонувати йому від себе щонайменше те ж саме. Команда згодилась пливти з ним. Ми передали йому половину корабля, взяли з нього письмове зобов’язання дати нам звіт за другу половину, і він поплив в Японію. Японський купець показав себе відносно нього людиною чесною і подбав про нього в Японії. Він дістав йому перепустку на берег, яку далеко не всім європейцям щастить одержати, акуратно сплатив йому за фрахт і вирядив його на Філіппінські острови з вантажем японського та китайського товару. Продавши його іспанцям, вони вернулись з європейським крамом і з великою кількістю кориці та інших прянощів. Молодий чоловік не тільки одержав добру плату за перевіз: через те, що він не хотів продавати тоді свого корабля, купець дав йому ще багато товарів — частину за гроші, частину за прянощі, які той придбав своїм коштом. Він вернувся на Манільські острови до іспанців, де дуже добре продав свій вантаж. Зав’язавши в Манілі впливові знайомства, він зробив свій корабель вільним судном. Манільський губернатор найняв його до Акапулько в Америці, на Мексиканському узбережжі, дав йому перепустку на берег і дозволив побувати в Мексиці, а звідти з усією командою виїхати на якому завгодно іспанському кораблі в Європу.

Подорож до Акапулько була вдала. Там він продав корабель і одержав дозвіл поїхати суходолом у Порто-Белльйо[125], де він знайшов спосіб добратись на Ямайку з усім своїм майном, а років через вісім вернувся в Англію, надзвичайно збагатівши. Про це я розповім у свій час, а поки що вернусь до наших власних справ.

Розлучаючися з кораблем та його командою, ми, певна річ, замислились над тим, як нагородити тих двох людей, що так вчасно попередили нас про небезпеку в Камбоджі. Вони справді зробили нам велику послугу і гідні були доброї нагороди, хоч теж були чималі шахраї: вони повірили чуткам, що ми пірати, які втекли з кораблем, і з’явились не тільки повідомити про напад на нас, а хотіли й самі пливти з нами, як з піратами. Пізніше один із них признався, що тільки надія пожити розбишацьким життям привела їх до нас. А втім, це аж ніяк не зменшувало їх заслуги перед нами, і тому я спочатку звелів сплатити їм утримання, якого їм не видали на їхніх кораблях — англійцеві за дев’ятнадцять місяців, голландцеві — за сім; крім того, я дав кожному по невеликій сумі золотими монетами, що їх дуже задовольнило. Англійця я призначив каноніром, бо наш канонір дістав посаду помічника капітана і скарбника, а голландець став боцманом. Обидва надзвичайно раділи цьому й показали себе дуже корисними, бо були досвідчені моряки й здорові хлопці.

Ми опинились тепер на китайському побережжі. Коли, перебуваючи в Бенгалії і маючи цілковиту змогу вернутись на батьківщину за свої гроші, я вважав себе нещасним засланцем, далеким від рідного краю, що ж мусив я переживати тепер, ще на три тисячі миль далі, і не маючи ніяких перспектив вернутись додому?

Єдина надія була в нас, що через чотири місяці тут знову збереться ярмарок, і тоді ми зможемо накупити різного товару місцевого виробу і придбати якусь китайську джонку[126] чи судно з Нанкіна, яке відвезе нас з нашим товаром, куди ми схочемо. Цей план мені сподобався, і я вирішив чекати. До того ж, не вважаючи себе за якихось покидьків, ми гадали, що якби сюди зайшов англійський чи голландський корабель, він не відмовився б узяти нас та наше добро і довезти нас до якогось іншого, ближчого до батьківщини місця в Індії.

З такими надіями ми вирішили ще пожити тут, а щоб трохи розважитись, зробили дві чи три подорожі в глиб країни. Спочатку ми витратили десять днів на подорож до Нанкіна. Справді, варто було подивитись на таке місто. Кажуть, що в ньому мільйон мешканців, хоч я й не вірю цьому. Воно розплановане дуже гарно, всі вулиці в ньому прямі й перехрещуються під прямим кутом, що надає йому дуже приємного вигляду.

Та коли я порівняв з нашим народом злиденних мешканців цієї країни, їх фабрики, побут, уряд, релігію, багатство і їх так звану пишноту, — мені здалось, що, мабуть, не варто й згадувати про все це і зовсім нецікаво розводитись про це на письмі.

Треба зауважити, що ми дивуємось величі, багатству, пишноті, церемонності, урядуванню, фабрикам, заводам, торгівлі й поведінці цих людей не тому, що в усьому цьому справді є щось дивне й варте уваги, а лише тому, що, дізнавшись спочатку про варварство цих країн і грубість та темряву, які панують тут, ми не сподіваємось знайти й того, що тут є.

Справді, що таке їх будівлі проти європейських палаців і королівських будівель? Що таке їх торгівля проти всесвітньої торгівлі Англії, Голландії, Франції або Іспанії? Чого варті їх міста проти наших — багатих, сильних, красивих і безмежно різноманітних? Що таке їх гавані з нечисленними джонками та барками проти нашого мореплавства, нашого торговельного флоту, наших могутніх кораблів? Наш Лондон має більшу торгівлю, ніж уся їх імперія. Один англійський, голландський чи французький військовий корабель з вісімдесятьма гарматами може знищити цілий китайський флот. Їх багатство, їх торгівля, могутність їх уряду і сила їх війська вражають нас тому, що їх вважають за варварський народ, лише трохи вищий від дикунів. Ми не сподіваємось знайти того, що бачимо; саме через це їх велич та слава привертають нашу увагу. Самі по собі вони — ніщо. Все те, що я сказав про їхні судна, я міг би сказати й про їхнє військо. Вся армія їхньої імперії, хоч би вона складалася й з двох мільйонів, нічого не вдіяла б, хіба що сплюндрувала б країну й сама вмерла б з голоду. Якби вона обложила якусь фортецю у Фландрії або якби їй довелось виступити проти дисциплінованого війська, то один полк німецьких кірасирів[127] чи французької кавалерії перекинув би всю китайську кінноту. Мільйон їхньої піхоти не встояв би проти одного нашого загону, розташованого так, щоб його не можна було оточити, хоч би їх було двадцять проти одного. Кажу без хвальби, що тридцять тисяч німецької чи англійської піхоти та десять тисяч французької кінноти подолали б усі китайські сили. Те ж саме можна сказати й про наші фортеці, про вигадливість наших інженерів, про облогу й оборону наших міст. Немає такої фортеці в Китаї, яка хоч один місяць витримала б артилерійські атаки європейської армії, і всі сили Китаю не взяли б такого європейського міста, як Дюнкірхен, хіба що заморили б його голодом. Щоправда, у них є гармати, але вони дуже непоказні, незграбні і невірно стріляють. У них немає ні дисципліни в боях, ні військової підготовки, вони не знають мистецтва нападу і не вміють відступати. Отже, щиро кажу, коли я вернувся додому, мені дивно було слухати від своїх земляків пишні оповідання про могутність, багатство, славу, величність та торгівлю китайців, бо я добре знав, що вони — нікчемний набрід, юрба темних, неохайних рабів, підлеглих урядові, що тільки таким народом і здатний керувати. Коли б китайська держава не була так далеко від московської, а московське царство не являло б собою такої ж самої безсилої, темної та безладної юрби рабів, то московський цар міг би всіх їх вигнати з їх країни і завоювати її одним походом. Якби той цар, що, як я чув, саме входить у літа і починає вже загрожувати світові[128], пішов на них, замість нападати на войовничу Швецію, ніхто з європейських держав йому не позаздрив би і не перешкодив би в цьому. Він був би вже китайським імператором замість того, щоб зазнати поразки від шведського короля під Нарвою, де шведів було менше ніж один проти шести[129]. Яка їх сила та велич, такі ж самі і їх мореплавство й торгівля — нікчемні й безсилі проти європейських. Не краще стоїть справа з їх знанням, освітою та вправністю в науках; у них є глобуси й сфери, вони розуміють дещо з математики, а проте, коли ви спробуєте перевірити їх знання, якими короткозорими показують себе наймудріші з них! Вони нічого не знають про рух небесних тіл. Вони такі дивовижно темні, що, коли трапляються сонячні чи місячні затемнення, вони, гадаючи, що величезний дракон ухопив планету, зчиняють страшенний галас, б’ють у барабани й казани, щоб прогнати страховище, і роблять це точнісінько так, як ми, коли заганяємо бджіл у вулик.

Це — єдиний відхил в усьому оповіданні про мої подорожі; більше я не буду описувати ні країни, ні людей; це не моя справа і не входить у мої плани. Я маю скласти звіт про свої власні пригоди, про життя, повне надзвичайних подорожей і різноманітних змін, таких дивних, що мало хто й чув про що-небудь подібне. Я мовчатиму про могутні країни, численні народи, про великі пустині, крізь які мені довелось мандрувати, і говоритиму про них тільки тоді, коли це стосуватиметься мене самого і буде потрібно для повноти мого оповідання. Тепер я був, здавалось, у самому центрі Китайської імперії, приблизно на 30° північної широти, бо ми вже вернулися з Нанкіна. Мені, правда, хотілось побачити Пекін, про який я так багато чув. Отець Симон щодня напосідав на мене з цим. Нарешті, коли день його від’їзду був уже призначений, а другий місіонер, що мав супроводити його, приїхав із Макао, треба було остаточно вирішити, поїдемо ми чи ні. Я звернувся до свого компаньйона, даючи йому на волю розв’язати це питання. Він вирішив їхати, і ми почали готуватись до подорожі. Умови нашої мандрівки були чудові, бо ми одержали дозвіл пристати до почету одного мандарина. Це щось подібне до віце-короля чи головного адміністратора краю. Вони подорожують з великим ескортом, а народ дуже вшановує їх, хоч вони часом руйнують його, бо всі селища на їх шляху мусять постачати провізію їм та їх почетові. Я також спостеріг під час нашої подорожі, їдучи з його вантажем, що ми одержували досить провіанту для себе й наших коней від населення, але за все це мусили платити за базарними цінами; управитель мандарина чи то комісар постачання ретельно стягав з нас гроші, так що наша подорож у його почеті, бувши великою для нас ласкою з його боку, давала йому й велику поживу. Крім нас, на таких же самих умовах їхало ще людей тридцять під охороною його почету або, так би мовити, його конвою. З цього був йому дуже великий зиск, бо населення всю провізію давало йому даром, а він брав з нас за все гроші.

Ми їхали до Пекіна 25 днів надзвичайно залюдненою країною з зовсім погано обробленими полями. Господарство й умови життя там злиденні, хоч як вихваляють працьовитість цього народу. Я кажу — злиденні, бо такими вони здавались нам, тобто людям, що вміють робити, вміють жити і можуть порівняти убоге життя китайців із своїм. А ці бідолахи не знають нічого кращого. Вони такі горді, що тільки злидні переважають їх гордість, і це ще збільшує їх страждання. Як на мене, то американські голі дикуни щасливіші за китайців, бо в них нічого немає і вони нічого не хочуть; тим часом як китайці — горді й зухвалі, а насправді вони тільки нещасні жебраки, їх чванство — незрівнянне. Воно виявляється в їхньому одязі, в їхніх будівлях, у численній челяді та невільниках, і — це ж найсмішніше — в їхньому презирстві до всіх, крім себе.

Правду кажучи, пізніше я з більшою приємністю мандрував пустинями та степами Великої Татарії[130], дарма що шляхи тут гарно бруковані, дуже вигідні і тримаються в доброму ладі. Надзвичайно чудно було мені бачити цих чванливих і властолюбних людей серед надзвичайної простоти та неуцтва, бо вся їх уславлена мудрість зникла. Іноді нас — мого друга, отця Симона й мене — дуже смішила жебрацька чванливість цього народу. Наприклад, проїжджаючи мимо будинку якогось сільського пана, як назвав його отець Симон, миль за тридцять від Нанкіна, ми мали честь дві милі їхати з господарем цього маєтку. Він здавався нам справжнім Дон Кіхотом — якоюсь мішаниною чванства й злиднів. Одяг цього засмальцьованого «дона» був би доречний блазневі чи паяцеві: він був із брудного ситцю, кричуще прикрашений, як у фігляра, з довгими відкидними рукавами, тафтою та прорізами з усіх сторін. На ньому був найкоштовніший атласний, проте засмальцьований, наче в різника, жилет, який свідчив, що його милість був нечепурою, яких мало.

Його кінь був миршава, кощава, крива тварина, що в Англії пішла б за 30—40 шилінгів. Слідом за ним ішло двоє рабів, поганяючи нещасну шкапу. В руках він держав батіг і молотив ним по голові коняки так, як його раби по її крупі. Супроводили його десять-дванадцять челядників. Як нам сказали, він їхав із міста в свій маєток, що був милі за півтори спереду. Ми посувались поволі, і цей джентльмен випередив нас; а коли ми, спиняючись у селі на спочинок, проїхали мимо садиби цієї значної людини, то побачили, що він сидить на невеликій площадці коло входу і якраз обідає. Хоч це було щось подібне до садочка, але ми добре бачили його. Нам натякнули, що чим пильніше розглядати його, тим йому буде приємніше.

Він сидів під деревом, схожим на невеличку пальму, що трохи затіняла його голову, але з сонячного боку під цим деревом був розкритий ще й великий зонт, що дуже прикрашав це місце. Китаєць сидів, відхилившись, у великому кріслі, бо був важкий і огрядний; дві рабині підносили йому їжу, а ще дві робили йому послуги, від яких, я думаю, відмовився б усякий європеєць: одна годувала пана з ложки, а друга, однією рукою держачи тарілку, другою збирала те, що падало на бороду та тафтяний жилет його милості. Ця гладка тварина вважала за негідне для себе користуватись своїми руками для цієї звичайної роботи, яку й монархи виконують самі, щоб не бачити незграбних пальців своєї челяді.

Саме тоді я подумав, скільки страждань зазнають люди через свою пиху і яка вона нестерпуча та гидка для людини при доброму розумі. Залишивши бідного дурня радіти з нашого вдаваного зачарування (адже ми ставились до нього тільки з жалем та презирством), ми рушили далі. Тільки отець Симон так зацікавився, що затримався, щоб трохи докладніше роздивитись, якими ласощами годували того пана. Він запевняв навіть, що мав честь покуштувати їх. По-моєму, таких страв не їла б жодна англійська собака: це була мішанина з вареного рису, великої кількості часника[131], зеленого перцю та ще якоїсь рослини, подібної до імбиру, що відгонила мускусом та гірчицею; в цій мішанині було зварено маленький шматок худої баранини. Так обідала їх милість, а трохи осторонь стояло четверо-п’ятеро челядників. Якщо він годував їх гірше, ніж їв сам, даючи їм вволю тільки приправи, то їх харч справді був дуже мізерний.

Щодо мандарина, з яким ми подорожували, то його шанували скрізь немов короля. Завжди оточений своїм почетом, він з’являвся з такою пишнотою, що я мало бачив його, хіба що здалека. Помітив я тільки, що всі його коні були незрівнянно гірші від робочих коней англійських биндюжників[132], але вони були так позавішувані попонами, килимами та іншим, що важко було сказати, гладкі вони чи худі. Ми бачили тільки їх голови та хвости.

Тепер у мене було легко на серці: всі турботи й непорозуміння минули. Я не хвилювався за себе, і від цього подорож була мені ще приємнішою. Ніяких лихих пригод мені не трапилось. Тільки одного разу мій кінь, перебродячи річку, впав і скинув мене. Річка була неглибока, але я зовсім змок. Згадую про це тому, що тоді постраждала моя записна книжка, де я занотовував імена людей та назви місцевостей, які треба було запам’ятати. Відразу я не звернув на це уваги. Сторінки позліплювались, і я, на превеликий жаль, не зміг прочитати назв кількох місцевостей, які відвідав під час цієї подорожі.

Нарешті ми добрались до Пекіна. Зі мною був тільки юнак, якого мій племінник-капітан дав мені як служника і який довів уже мені свою відданість і пильність. У мого компаньйона був тільки один служник — родич. Щодо португальця, то він так хотів побачити двір китайського імператора, що ми взяли його з собою, тобто взяли на себе всі його витрати, а він за це був у нас товмачем, бо розумів місцеву мову, добре говорив французькою і трохи англійською. Справді, цей старик завжди був нам у великій пригоді. Не прожили ми в Пекіні й тижня, як він з’явився до нас сміючись:

— Ах, сеньйоре англійцю, — мовив він, — я маю вам сказати щось таке, що потішить вам серце.

— Потішить мені серце? — сказав я. — Що ж це може бути? В цій країні не знаю нічого, що могло б потішити чи засмутити мене.

— Так, так, — сказав він покрученою англійською мовою, — вам радіти, а мені сум.

Він хотів сказати «сумувати». Я зацікавився.

— Чому ж вам сум? — спитав я.

— Тому, що ви мене везли сюди 25 днів, а назад відпустите одного. Як же я вернусь до свого порту без корабля, без коня, без пекуньї[133]? — Так називав він гроші, вживаючи попсованої латинської мови, якою він часто смішив нас.

Коротко кажучи, він повідомив нас, що до міста прибуває великий караван російських та польських купців, які через чотири-п’ять тижнів збираються виїхати звідси суходолом до Москви[134]. Він гадав, що ми скористуємось цією нагодою і поїдемо з ними, а його покинемо, і він вертатиметься один. Признатися, ця звістка мене вразила. Всю мою душу охопила невимовна радість. Ніколи в житті, ні раніше, ні пізніше, я не переживав нічого подібного і довго не міг вимовити ні слова. Нарешті я звернувся до старого з такими словами:

— Як ви про це довідались? Чи певні ви, що це правда?

— Певен, — відповів він. — Я зустрів сьогодні на вулиці свого давнього знайомого — вірмена, чи, коли хочете, грека. Він приїхав з ними з Астрахані і хотів поїхати в Нанкін, де я колись познайомився з ним. Тепер він змінив свій намір і вирішив вернутися з цим караваном до Москви, а потім Волгою до Астрахані.

— Добре, сеньйоре, — сказав я, — не турбуйтесь про те, що вам доведеться вертатись самому. Якщо я, завдяки цій нагоді, вернусь в Англію, то ви самі будете винні, якщо поїдете в Макао.

Після цього ми з компаньйоном почали радитись, як нам бути. Я спитав його, що він думає про повідомлення португальця та чи пасує воно до його планів. Компаньйон відповів, що робитиме так, як я. Він добре влаштував свої справи в Бенгалії і залишив своє добро в певних руках; коли ж, казав він, йому вдасться запастись китайською сировиною та виробами, що сплатять його дорогу, він охоче поїде в Англію, а звідти повернеться в Бенгалію з судном Ост-Індської компанії.

Обміркувавши справу, ми умовились оплатити дорогу португальцеві, якщо він схоче поїхати з нами в Москву чи в Англію, як йому буде краще. Не треба думати, ніби ми були надто великодушні. Послуга, яку він нам зробив, була варта більшого. Бо він був не тільки нашим лоцманом на морі, але й провідником на березі, а познайомивши нас з японським купцем, поклав кілька сотень фунтів стерлінгів у наші кишені. Бажаючи нагородити його як слід і мати при собі таку корисну в усяких обставинах людину, ми вирішили дати йому, крім того, золота монетами, всього приблизно сто сімдесят п’ять фунтів стерлінгів, і оплатити дорожні витрати за нього та за годування його коня; а найняти коня для свого багажа він мусив власним коштом.

Вирішивши це, ми покликали португальця і повідомили його про нашу постанову. Я сказав йому, що ми не думаємо покидати його і хочемо зовсім не розлучатися з ним. Ми їдемо з караваном в Європу і збираємось забрати його з собою, але хочемо знати його думку з цього приводу. Він похитав головою і зауважив, що дорога довга, а він не має «пекуньї», щоб добратись туди. Ми відповіли, що віримо цьому, і тому вирішили допомогти йому й довести, як глибоко ми йому вдячні за його послуги та яке приємне для нас його товариство. Я пояснив йому, що ми заплатимо йому зараз же, щоб він, як і ми, тепер же пустив свої гроші в обіг. А витрати, якщо він поїде з нами, чи то в Москву, чи то в Англію, ми беремо на себе, виключаючи тільки перевіз його багажа.

Вислухавши з великою радістю нашу пропозицію, старий сказав, що поїде з нами хоч на край світу. Ми негайно почали готуватися в дорогу, але, як і інші купці, мали силу клопоту і замість п’яти тижнів, як гадали, змогли виїхати тільки через чотири з чимсь місяці.

Був початок лютого за нашим стилем, коли ми вибралися з Пекіна. Мій компаньйон та португалець поїхали ще раз до порту, де ми найперше причалили, щоб продати деякий товар, що залишився там. А я з китайським купцем, трохи знайомим мені з Нанкіна, що був у Пекіні в своїх справах, проїхав у Нанкін. Там я купив 90 штук найтоншого атласу і щось із 200 штук інших шовкових тканин різного сорту, почасти гаптованих, і все це привіз у Пекін іще до повернення мого компаньйона. Крім того, ми з ним накупили багато шовку-сирцю та іншого товару. Сам лише цей останній товар коштував 3500 фунтів стерлінгів. Був у нас іще чай, тонкий ситець, на трьох в’ючних верблюдів мускатного горіха та кориці. Все наше добро несли вісімнадцять верблюдів. Сюди треба ще додати верблюдів, на яких їхали ми самі, та двох коней з провізією. Отже, нам належало в каравані двадцять шість верблюдів та коней.

Товариство було дуже велике. Скільки пригадую, в нашому каравані було 300—400 верблюдів та коней і понад 120 вершників, добре озброєних про всяк випадок. Як східні каравани терплять від нападів арабів, так тамтешні терплять від татар; але татари не такі небезпечні, як араби, і не так по-варварському поводяться у випадку перемоги.

Наш караван складався з людей різних національностей, головне, росіян, яких було щось із шістдесят — купців і жителів Москви. Було там кілька литвинів і, на превелику нашу радість, п’ять шотландців, що показали себе людьми порядними і досвідченими в торгівлі.

Після одноденного переходу провідники, яких було п’ятеро, скликали всіх джентльменів та купців, тобто всіх пасажирів, за винятком служників, на велику, як вони казали, раду. На цій великій раді кожен із нас мусив дати певну суму в спільну скарбницю на купівлю фуражу, на плату провідникам, на придбання коней тощо. Тут же вони обрали й керівників каравану та призначили старшину, щоб командувати в разі нападу. Як побачимо далі, це призначення було дуже потрібне.

Дорога в цій частині країни дуже залюднена. На ній трапляється безліч гончарів та глинярів, тобто людей, що готують глину для китайського посуду. Одного разу португалець-лоцман, що завжди мав щось на думці, щоб звеселити нас, під’їхав до мене і з посмішкою сказав, що покаже мені найнезвичайнішу в усій країні річ, і що після всього поганого, що я розповів про Китай, я повинен буду сказати, що бачив у Китаї диво, якого немає ніде в світі. Я дуже зацікавився, і він пояснив мені, що це — будинок із чисто китайських виробів.

— Хіба, — відповів я, — всі матеріали, з яких збудовані їх будинки, не продукти їхньої країни, тобто китайські вироби?

— Ні, ні!— скрикнув він. — Весь цей будинок зроблений з того, що ми в Англії звемо китайськими виробами, тобто з фарфору[135].

— Таке може бути, — мовив я. — Який же він завбільшки? Чи зможемо ми, поклавши його в скриньку, везти на верблюді? Якщо так, то ми його купимо.

— На верблюді! — повторив старий, піднісши руки вгору. — Та в ньому ж живе сім’я в тридцять осіб!

Я зацікавився ще більше, коли побачив цю будівлю. Це був дерев’яний, ніби поштукатурений дім, але вся штукатурка була з фарфору: власне — з тієї глини, з якої роблять фарфор.

Під сонячним промінням будинок, укритий зовні глазуром, виглядав дуже гарно. Глина була біла, розмальована великими синіми візерунками, які ми бачимо в Англії на китайському фарфоровому посуді, і тверда, немов випалена. Всередині, замість панелі, всі стіни були викладені твердими, мальованими кахлями, схожими на ті чотирикутні невеличкі кахлі, які ми в Англії називаємо «горішніми»[136]; ці кахлі були з найкращого фарфору, оздоблені дуже гарними різнокольоровими малюнками, ще й з позолотою. Іноді кілька кахель складали один малюнок, але вони так майстерно з’єднувались замазкою з тієї ж таки глини, що важко було помітити, де саме вони сходились. Підлога в кімнатах була з того ж самого матеріалу і така ж сама тверда, як і глиняні долівки, що лишаються ще в деяких місцевостях Англії, а найбільше по хатах Лінкольншира, Ноттингемшира, Лейстера[137] тощо. Ця підлога була тверда, як камінь, і рівна, але з невипалених і непофарбованих кахель, крім підлоги в маленьких кімнатах, схожих більше на комірки. Стеля і вся штукатурка у цілому будинку були з такої ж самої глини. Дах укривала блискуча чорна черепиця, теж із фарфорової глини.

Це був справді фарфоровий будинок, і коли б я не був у дорозі, я залишився б там на кілька днів, щоб краще роздивитись на всі його особливості. Мені розповідали, що в саду при ньому були фонтани й водойми з рибами, обкладені з боків та на дні такими ж самими кахлями, а розставлені вдовж алей прекрасні статуї були теж зроблені цілком із фарфорової глини.

Тому що виробництво фарфору є одна з властивостей Китаю, то в ньому вони, безперечно, перевищують усіх. Вони розповідали мені неймовірні історії про свої вироби з глини, але шкода їх і переказувати, бо там не почуваєш і слова правди. Один китаєць запевняв нас, ніби він знає робітника, який зробив із фарфору корабель зі щоглами та парусами такого розміру, що міг умістити п’ятдесят чоловік. Якби він сказав мені, що робітник спустив той корабель на воду і проплив на ньому в Японію, я, може, й відповів би щось; але я знав, що хлопець, даруйте на слові, просто брехав, а тому я лише мовчки усміхнувся.

Через це надзвичайне видовище я на дві години відбився від каравану, за що наш старшина того ж дня оштрафував мене на три шилінги, додавши, що коли б це трапилось на триденній відстані від Великого Муру, штраф був би вчетверо більший, і я мусив би просити пробачення на найближчому засіданні ради. Я обіцяв бути надалі обачнішим і згодом переконався, що всі накази про те, щоб ми держались докупи, були необхідні для нашої безпеки.

Через два дні ми пройшли Великий Китайський Мур, збудований на захист від татар[138]. Це дійсно грандіозне спорудження йде по горах та горбах навіть там, де воно непотрібне, тобто де скелі зовсім неприступні і де через провалля не зміг би пройти ніякий ворог, а якби зміг, то тоді його й мур не затримав би. Переказують, що цей мур має завдовжки щось із тисячу англійських миль. Якщо міряти прямо і не зважати на звороти, то лінія обводу дорівнюється п’ятистам милям. Заввишки має він щось із чотири сажні[139], а в багатьох місцях він такий самий і завтовшки.

Я стояв тут з годину, не порушуючи наших розпорядків, бо саме стільки часу треба було караванові, щоб пройти крізь ворота. Отже, кажу, я цілу годину розглядав його звідусюди, зблизька та здалека, скільки міг кинути оком та скільки дозволив старшина нашого каравану. Він іще раніше вихваляв мені мур, як всесвітнє диво, і дуже хотів знати мою думку про нього. Я сказав йому, що це чудова штука, щоб затримувати татар, але він не зрозумів значення моїх слів і прийняв їх за комплімент. А старий португалець засміявся.

— О, ви гарно говорите, сеньйоре англійцю! — сказав він.

— Як це гарно? — спитав я. — Що ви хочете цим сказати?

— Ви називаєте річ білою так, що вона мені здається чорною: веселою з одного боку і сумною — з другого. Ви сказали йому, що мур добрий, щоб спиняти татар, а мені ви цим самим дали зрозуміти, що він тільки на це й здатний, і що, крім татар, він нікого не спинить. Я розумію вас, сеньйоре англійцю, так, але сеньйор китаєць зрозумів вас інакше.

— Скажіть щиро, — відповів я, — чи вважаєте ви, що він витримає натиск армії наших одноплеменців з доброю батареєю або наших інженерів з двома сотнями саперів? Хіба вони не зруйнують його днів за десять так, що крізь нього пройде в бойовому порядку військо, а від муру й сліду не лишиться?

— Так, так, сеньйоре, — сказав він, — я це знаю.

Китайцеві дуже хотілось довідатись, що я сказав, і я дозволив португальцеві повторити йому мої слова через кілька днів, бо на той час ми вже майже виїхали з його країни, і незабаром він мусив нас залишити. Довідавшись нарешті про мої слова, він наче занімів, і за всю решту часу ми вже нічого не чули про китайську велич та могутність.

Обминувши могутню нікчемність, звану Великим Муром і подібну до славетного піктського муру в Нортумберленді[140], спорудженого римлянами, ми вступили в малозаселену країну, де мешканці жили переважно по укріплених містах, які мали захищати їх від нападів татар, бо татари кочують там великими ордами і боронитись від них у чистому полі неможливо[141].

Тоді я зрозумів, чому в каравані треба держатись докупи, бо по дорозі ми бачили навколо силу татарських ватаг. Пізнавши їх ближче, я дуже здивувався, що китайська імперія зазнала поразки від таких нікчемних воїнів, бо це лише зграї, лише юрби безладних, недисциплінованих дикунів, які зовсім не розуміють, що таке правильний бій.

Їх коні — жалюгідні, худі, голодні тварини, необ’їжджені і ні до чого не придатні. Ми зрозуміли це відразу, тільки побачили їх, вступивши в дикішу частину того краю. Якось наш старшина відпустив шістнадцятеро з нас на так зване полювання, вірніше, на гонитву за вівцями. Проте це все-таки було полювання, бо ці дикі тварини бігають надзвичайно швидко; але довго бігти вони не можуть і, погнавшись за ними, завжди маєш добич. Вони з’являються отарою в тридцять-сорок голів і тікають теж, як справжні вівці, збившись докупи.

Під час цієї чудної розваги ми натрапили на загін татар чоловік у сорок. Чи гнались вони, як і ми, за баранами або за якоюсь іншою добиччю — не знаю; та ледве вони побачили нас, як один із них почав сурмити в щось подібне до рогу так голосно і видаючи такий дикий звук, якого я ніколи не чув і, правду кажучи, не хочу ніколи чути. Ми вирішили, що він скликає товаришів. Так воно й було: менше ніж через вісім хвилин другий загін чоловік у сорок-п’ятдесят з’явився на відстані однієї милі. Та наша справа скінчилась раніше, ніж вони наблизились.

3 нами був один із шотландців — купець із Москви. Почувши звук рогу, він відразу сказав, що нам треба стріляти в татар, не гаючи часу, і, виладнавши нас, запитав, чи готові ми до бою. Ми відповіли, що готові йти за ним, і він повів нас прямо на татар, що стояли, як звичайний натовп, без ніякого порядку, і дивились на нас. Як тільки ми почали наступати, вони випустили свої стріли, які, на щастя, не долетіли до нас. 3давалось, вони помилились не щодо прицілу, а щодо відстані, бо хоч стріли й не долетіли, але були так влучно спрямовані, що, якби ми стояли на двадцять ярдів ближче, вони поранили б, а то й повбивали б багатьох із нас.

Ми зараз же спинились, і хоч були ще далеко, дали залп — послали їм свинцеві кулі за їх дерев’яні стріли. Вистреливши, ми помчали на них галопом, з шаблями в руці, як наказав нам наш ватажок-шотландець. Він був звичайний купець, але виявив в усій цій справі таку енергію й відвагу, таку спокійну хоробрість, що я ніколи не бачив людини, яка більше за нього заслужувала б бути командиром. Доскакавши до них, ми вистрелили з пістолів прямо їм у лице і спинились. Вони кинулись врозтіч. Направо від нас троє з них спинились і почали жестами кликати до себе інших. У руках у них були якісь криві шаблі, за спинами — луки. Наш хоробрий ватажок, не кличучи нікого з собою, галопом поскакав до них і скинув одного з сідла рушницею, а другого застрелив із пістоля; третій тим часом утік. На цьому і скінчився наш бій, але нещастя було в тому, що вся добич, за якою ми гнались, утекла від нас. У нас не було ні вбитих, ні поранених; а татари залишили п’ятеро вбитих. Скільки було в них поранених, ми не знали; але їх загін так злякався наших пострілів, що втік і більше не турбував нас.

Поки що ми їхали китайською землею, і тому ці татари були не такі зухвалі, як ті, з якими ми зустрілись пізніше.

Днів через п’ять ми вступили у величезну дику пустиню і йшли нею три дні й три ночі. Нам довелось везти з собою воду у великих шкіряних пляшках, а на ніч ставати табором, як, я чув, роблять і в аравійських пустинях.

Я спитав наших провідників, кому належить ця країна, і ті відповіли, що її можна назвати прикордонною смугою, тобто нічиєю землею. Вона — частина Великої Каракатеї чи Великої Татарії, і належить нібито Китаю[142]. Ніхто не дбає про захист її від нападу ворогів, і вона вважається за найгіршу з усіх пустинь, хоч згодом нам довелось іти ще більшими пустинями.

Їдучи цією пустинею, яка, признатися, спочатку вжахнула мене, ми разів три-чотири бачили невеличкі ватаги татар, але вони, здавалось, були зайняті лише власними справами і не збирались чинити нам шкоду. Отож і ми, як та людина, що колись зустрілася з дияволом, не мали про що говорити з ними; вони не чіпали нас, і ми їх теж не займали.

А втім, одного разу загін татар наблизився до нас і, спинившись, почав роздивлятись на наш караван. Чи міркували вони про напад на нас, чи ні — цього ми не знали; проте ми виділили ар’єргард з сорока чоловік, що пропустив мимо себе весь наш караван і залишився приблизно на півмилі позаду. Незабаром татари подались геть, пустивши в нас п’ять стріл: одна з них поранила коня й зробила його зовсім нездатним. Другого дня ми мусили покинути цю бідолашну тварину, хоч вона дуже потребувала нашого піклування. Ми гадали, що татари ще стрілятимуть по нас, але тим часом не бачили більше ні стріл, ні татар.

Після того ми подорожували щось із місяць. Шляхи не були вже такі гарні, хоч ми їхали ще землями китайського імператора. По дорозі траплялись здебільшого села: деякі з них були укріплені на випадок татарського нападу. Коли ми наблизились до одного містечка (за два з половиною дні путі від міста Ном[143]), я вирішив купити верблюда. На цій дорозі продають чимало верблюдів та коней, бо тут проходить багато караванів, що часто потребують цих тварин. Той, кого я просив придбати мені верблюда, впорався б з цим і сам, але я з дурного розуму захотів догодити йому і пішов разом з ним милі за дві від селища — туди, де паслись під доглядом верблюди та коні.

Я йшов пішки в товаристві мого старого лоцмана та одного китайця, дуже радіючи цій невеличкій розвазі. Добравшись до місця, ми побачили, що це — болотище, огороджене диким каменем, не обмазаним ні глиною, ні вапном; коло воріт цієї загороди вартувало кілька озброєних китайських солдатів. Добравши собі верблюда і умовившись про ціну, я пішов назад, а мій китаєць повів верблюда, коли раптом з’явилось п’ятеро кінних татар. Двоє з них схопили китайця й відняли в нього верблюда, а троє кинулись до мене й старого лоцмана, помітивши, мабуть, що ми неозброєні. Справді, я мав тільки шпагу, що була мені мало корисна проти трьох вершників. Перший із них, коли я витяг шпагу, спинився, бо вони страшенні боягузи; а другий, підскочивши з лівого боку, так ударив мене по голові, що я відразу знепритомнів, а прийшовши потім до пам’яті, довго не міг зрозуміти, що зі мною та де я, бо лежав на землі. Проте мій славний лоцман, як і завжди, не дав маху (так Провидіння несподівано визволяє нас від непередбаченої небезпеки) і вихопив пістоль, що був у нього в кишені. Я не знав про це, не знали про це й татари, а то б, я певний, вони не насмілились напасти на нас; адже боягузи завжди найсміливіші там, де немає небезпеки.

Старий, побачивши, що я впав, відважно підступив до того, хто вдарив мене, і, схопивши його за руку та щосили притягнувши до себе, вистрелив йому прямо в голову і поклав його на місці. Потім він метнувся до татарина, що спинив нас, і не встиг той від’їхати — все це сталося в одну мить — як ударив його кинджалом, що завжди був при ньому, але влучив не татарина, а коня, відтявши йому зовсім вухо й велику смугу м’яса на морді. Нещасна тварина, ошалівши від болю, не корилася вже вершникові, хоч той міцно сидів у сідлі, і понесла його геть. Проскакавши деякий час, кінь став дибки, скинув вершника і сам упав на нього.

Тут підійшов бідолашний китаєць, що позбувся верблюда. Він був неозброєний, але, побачивши татарина на землі під конем, підбіг до нього, забрав у нього якусь чудернацьку зброю на зразок сокири і почав трощити татарський череп. Моєму старому морякові лишилося ще впоратися з третім ворогом. Цей останній не тікав і не наступав на нього, а стояв нерухомо. Старий моряк теж спинився і почав заряджати пістоль. Побачивши це, татарин — не знаю вже, чи розумів він, що це за зброя — помчав геть і зник з очей, так що лоцман, мій оборонець, як я називав його потім, добув цілковиту перемогу.

На той час я вже трохи прочуняв, бо коли я розплющив очі, мені здалось, що я солодко спав; я вже казав, що не розумів гаразд, де я, чому лежу на землі і що зі мною сталося. Через якусь хвилину я відчув біль, але спершу не зрозумів, де саме. Торкнувшись рукою до голови, я побачив на руці кров, і тоді тільки відчув, що у мене страшенно болить голова. 3а хвилину я зовсім опам’ятався і зрозумів усе.

Я зірвався на ноги, схопив свою шпагу, але ворогів не було вже й сліду. На землі я побачив убитого татарина, над яким спокійно стояв його кінь. Далі я побачив свого оборонця і визволителя, який ходив подивитись, що зробив китаєць, і з зброєю в руках вертався тепер до мене. Побачивши, що я на ногах, він підбіг обняти мене і дуже зрадів, бо думав уже, що мене вбили. Побачивши кров, старий захотів оглянути мою рану; вона була несерйозна, бо мені просто, як ми кажемо, забили голову. Я й надалі не дуже страждав від удару, хіба що трохи боліло те місце, де мене вдарили, та й той біль пройшов за два-три дні.

Проте ми небагато добули цією перемогою: ми втратили верблюда, а натомість одержали коня. Але ось що цікаво: коли ми вернулись до селища, власник верблюда став вимагати грошей за нього. Я відмовився, і справу передали до місцевого суду, тобто, сказати по-англійському, ми з’явились перед лицем мирового судді. Треба визнати справедливість, суддя поставився до нашої справи розумно й безсторонньо і, вислухавши обидві сторони, дуже серйозно спитав китайця, що ходив зі мною купувати верблюда, чий він слуга.

— Я не слуга, — відповів китаєць, — я лише подорожую з чужинцем.

— 3 чийого прохання? — спитав суддя.

— 3 прохання чужинця, — відказав той.

— Ну, так ось що, — вирік суддя, — в той час ти був слугою чужинця; верблюда ж було передано слузі чужинця, значить, було передано йому самому; тому чужинець повинен заплатити за верблюда.

Справді, це було так ясно, що я не міг заперечити і, дуже вподобавши такі справедливі міркування і такий точний виклад усієї справи, охоче заплатив за верблюда і послав купити нового. Повторюю — послав, а не пішов сам. Годі з мене й того, що було.

Місто Ном лежить на кордоні Китайскої імперії. Китайці звуть його фортецею; так воно, мабуть, і було, бо, безперечно, всі татари Каракатеї — а їх налічується кілька мільйонів — не змогли б зруйнувати стін цього міста своїми луками й стрілами. Але назвати це місто фортецею під час гарматної атаки — значило б тільки розсмішити слухачів.

Ми були, як я вже казав, за два дні путі від Нома, коли по всіх шляхах було розіслано гінців попередити всіх подорожніх та каравани, щоб вони не рушали з місця, поки їм не пришлють охорону, бо силенна-сила татар, тисяч із десять, з’явилась за тридцять миль від Нома.

Погана була це звістка для подорожніх, але вона свідчила про велику дбайливість про них з боку губернатора, і ми раділи, що матимемо конвой. Дійсно, через два дні нам прислали двісті солдатів китайського гарнізону з якогось міста і триста солдатів із Нома, і з ними ми бадьоро рушили в путь. Триста солдатів із Нома йшли спереду нас, а двісті були в ар’єргарді; наші люди йшли обабіч верблюдів з вантажем; а весь караван був посередині. В такому порядку, готові до бою, ми почували себе не слабшими за десять тисяч монгольських татар, якби вони з’явились; але коли другого дня це справді сталося, вийшло зовсім інакше.

Рано-вранці, вийшовши з невеличкого, добре розташованого містечка Шангу, нам довелось переїжджати паромом річку. Якби татари дізнались про це від розвідників, їм треба було б атакувати нас якраз тоді, коли караван переправився вже на той бік, а ар’єргард трохи відстав. Проте вони не з’явились.

Через три години, вступивши в пустиню, що тяглась на п’ятнадцять-шістнадцять миль, ми відразу побачили велику куряву і з цього довідались, що ворог близько. Справді, татари були зовсім під боком і вже мчали до нас чимдужче.

Китайці, що були в авангарді і напередодні так похвалялись, почали хвилюватись і разу у раз поглядати назад, а для солдата, на мою думку, це вірна ознака, що він збирається тікати. Мій старий моряк, що їхав поруч зі мною, погодився з цим, і сказав:

— Сеньйоре англійцю, цих хлопців треба підбадьорити, інакше вони занапастять нас усіх. Якщо татари нападуть на нас, вони не вдержаться.

— Я згоден з вами, але що нам робити? — спитав я.

— Що робити? — повторив він. — Нехай п’ятдесят наших людей стануть у них на флангах і піддадуть їм духу; тоді вони битимуться, як хоробрі серед хоробрих, а інакше всі вони накивають п’ятами.

Я зараз же під’їхав до нашого старшини і сказав йому про це. Він цілком погодився з нами. П’ятдесят наших людей стали на правому фланзі авангарду і стільки ж на лівому; решта зосталася в резерві. Двісті китайців становили окремий загін для охорони верблюдів. При потребі вони мали виділити сто чоловік для посилення нашого резерву.

Тим часом незліченними лавами надійшли татари; ми не могли сказати точно, скільки їх було, але вважали, що їх було не менше десяти тисяч. Спочатку підійшла одна ватага, роздивилась на наше розташування і пройшла якраз перед нашим фронтом. Коли вони опинились на відстані пострілу, наш старшина наказав обом флангам виступити вперед і випалити всім разом. Татари відійшли назад, мабуть, сказати своїм, якої зустрічі ті можуть сподіватись. Очевидно, наш салют не сподобався їм, бо вони відразу ж спинились, постояли, ніби щось обмірковуючи, а тоді повернули назад, відмовившись від своїх намірів і поки що нічого нам не зробивши. В наших умовах, що не дуже сприяли для бою з таким численним ворогом, це було дуже добре.

Через два дні ми добрались до міста Ном чи Нон. Там ми подякували губернаторові за його дбання про нас і зібрали щось із 500 шилінгів, які ми віддали солдатам нашої охорони. В Номі ми спочивали добу. Тут був справжній гарнізон в 900 солдатів. Пояснювалось це тим, що спочатку московський кордон проходив ближче, ніж тепер, але потім московити відійшли миль на двісті на захід від міста, бо ця країна була пустинею, непридатною для землеробства, куди через велику віддаль важко було пересилати військо для охорони кордону. 3відси нам лишилося ще дві тисячі миль до справжньої Московії.

Після цього ми переправились через кілька великих рік і перейшли дві страшні пустині. На перехід через одну з них, яку, як я вже казав, треба було звати нічиєю землею, ми витратили шістнадцять днів. 13 квітня ми дійшли до московського кордону. 3дається, перше місто чи фортеця, що належало російському цареві, звалось Аргунь[144]. Стояло воно на західному березі річки тієї ж назви.

Я не міг не почувати великої радості, прибувши до християнської країни, як я називав її, або, принаймні, до країни, якою керують християни. Щоправда, московити, на мою думку, навряд чи варті назви християн[145], але вони вважають себе за них і по-своєму дуже побожні. Людині, що подорожувала стільки, як я, і має здатність міркувати, неминуче спало б на думку, яке то щастя народитись там, де славлять ім’я Бога й Спасителя і поклоняються йому, а не там, де покинуті небом люди віддаються забобонам, шанують диявола і моляться камінню та дереву, поклоняються різним страховищам, силам природи, бридким тваринам та статуям чи образам цих страховищ. У кожному місті, через яке ми проходили, була своя пагода, свої храми, свої ідоли[146], і темний люд поклонявся виробам своїх власних рук.

Тепер ми були в країні, де хоч зовні шанували Христа і схиляли перед ним коліна; де хоч несвідомо, але визнавали християнську віру і прикликали та славили ім’я істинного Бога; все це дуже втішило мою душу. Я поділився своїми думками з хоробрим шотландським купцем, про якого я вже розповідав, і, взявши його за руку, сказав:

— Слава Богу, ми знову серед християн. Він, посміхнувшись, відповів:

— Не радійте надто, земляче; ці московити — чудернацькі християни, і, крім самого імені, ви за кілька місяців вашої подорожі зустрінете мало християнського.

— Хай так, — відказав я. — І все ж таки це краще, ніж язичество та обожнювання дияволів.

— Але, — наполягав він, — за винятком росіян — гарнізонних солдатів і жителів міст на нашому шляху — всю країну, понад тисячу миль спереду, заселяють найгірші й найдикіші язичники.

Так воно й було.

Ми йшли тепер найбільшими на всій земній кулі просторами суходолу, коли я правильно уявляю собі її поверхню. Ми були за тисячу двісті миль від моря на схід і щонайменше за дві тисячі від Балтики на захід та майже за три тисячі від англійських і французьких вод. Індійські й перські моря були від нас за п’ять тисяч миль на південь, а Льодовитий океан — за вісімсот миль на північ. Коли вірити декому, на північному сході по той бік полюса немає моря, — тобто суходіл веде аж в Америку, сполучаючися з нею невідомо де. А втім, — я міг би сказати дещо про те, чому я такі думки вважаю за помилкові.

Вступивши в московитські володіння[147], ми, аж поки не дійшли до великих міст, не помітили нічого особливого; хіба що всі річки там течуть на схід. Так було позначено й на картах у деяких членів нашого каравану. Вони вливаються у велику ріку Амур, що впадає в Східне море чи то Китайський океан[148]. Я не вірю оповіданням про те, що її гирло заросло очеретом на три фути завглибшки й на 20—30 футів заввишки. Але цю ріку не використовують для навігації, бо торгівлі по ній немає, і татари, яким вона належить, промишляють лише худобою; отож я й не чув, щоб хто-небудь зацікавився цим питанням і на човнах спустився до її устя або піднявся нею проти води на кораблях. Відомо лише, що ця річка тече прямо на схід, на 60° широти, забирає воду багатьох річок і впадає в якийсь океан; значить, там є море.

3а кілька миль на північ від цієї ріки є теж великі ріки, що течуть прямо на північ так само, як Амур тече на схід. Усі вони впадають у велику ріку Тартарус[149], названу так ім’ям найбільш північного народу — монгольських татар, що, за словами китайців, є перші татари на світі, а за твердженням наших географів, є ті самі Гог і Магог, про яких згадує Біблія[150].

Ці ріки, як і всі інші, про які я ще згадаю, течуть на північ і доводять, що Льодовитий океан межує тут із суходолом. Отже, немає ніяких підстав гадати, що земля в цих місцях тягнеться аж до з’єднання з Америкою і що Північне й Східне море не зливаються[151]. Більше я про це не буду говорити. Така була тоді в мене думка, тому я й занотовую її тут. Ми посувались легкими, невеличкими переходами від річки Аргунь[152] і були дуже вдячні московському цареві, що він усюди, де тільки можливо, побудував тут селища. В цих селищах перебувають гарнізони солдатів; вони нагадують ті римські сторожові застави в найдальших кутках імперії, що були, як я читав, і в Британії, щоб захищати торгівлю та давати притулок подорожнім. Скрізь, куди ми прибували, губернатори й солдати гарнізону були росіяни й християни; а тубільці були язичники, приносили жертви своїм ідолам, поклонялись сонцю, місяцеві, зорям і всім небесним силам. До того ж це були найбільші дикуни й варвари, яких нам будь-коли доводилось бачити; вони тільки не їли людського м’яса, як наші американські дикуни.

Потвердження цього ми мали в місцевості між Аргунню, де ми вступили в російські володіння, та російсько-татарським містом Нерчинськом[153]. Ця подорож безкраєю пустинею та лісами тривала двадцять днів. Поблизу Нерчинська в одному селищі я захотів ознайомитися з побутом дикунів. Це був найгрубіший і найогидніший побут. Здається, того дня у них були великі жертвоприношення. На старому пні поставили дерев’яного ідола, гидкого, як сам диявол, наскільки можна його уявити. Голова в нього була така, якої не побачиш у жодної тварини на землі; вуха нагадували козлині роги й були величезні; очі — як п’ятишилінгова монета, а ніс — ніби кривий баранячий ріг; рот широкий, чотирикутний, як у лева, з страшними карлючкуватими зубами, як дзьоб у папуги. Він був одягнений в найбрудніше, яке тільки можна собі уявити, лахміття. Верхнім одягом була в нього вивернута овеча шкура, на голові була велика татарська шапка з двома випнутими крізь неї рогами. Він мав футів вісім заввишки, але був без ніг і без ніякої пропорції в частинах.

Це опудало стояло за селищем. Підійшовши до нього, я побачив шістнадцять-сімнадцять чоловіків чи жінок — по їхньому одягу й головному вбранню не можна було дізнатись про це — що лежали ниць навколо цієї грізної безформної колоди. Вони не рухались, немов самі теж були дерев’яними цурками. Так я й гадав спочатку, та коли підійшов ближче, вони раптом схопились, завили, як собаки, і подались геть, видно, невдоволені, що ми завадили їм молитись. Трохи віддалік від цього страховища, коло якогось намету чи хижі, вкритої овечими та коров’ячими шкурами, стояли три різники, — так я подумав, побачивши в них у руках довгі ножі, — а під хижею лежали три зарізані барани і одне теля. Це, очевидно, і були жертви бездушній колоді-ідолові, а різники — його жерці. Оті сімнадцять чоловік, що лежали навколо ідола, були, напевне, жертводавці, які підносили свої молитви до цього дерев’яного опудала.

Сказати правду, мене страшенно обурило їх безглуздя та дурна прихильність до цієї колоди. Та й справді, тяжко було бачити, як найкраще, найславніше Боже створіння, наділене від Бога такими перевагами перед іншими, поставлене вище за всі витвори його рук, обдароване розумною душею з великими здатностями, щоб вона могла величати свого Творця й мати ласку Духа Святого, — бачити, як це створіння Боже так звиродніло, що шанує страшну нікчемність, схиляється перед витвором власної уяви, вирядженим у лахміття і подібним до якогось страховища. І все це був наслідок темряви — ота диявольська віра, яку витворив сам нечистий з заздрощів до Творця, якому поклонялись його створіння. Сам сатана спокусив їх на цю мерзотну, гидку, звірячу віру в себе, від якої вся природа повинна здригнутись.

Але нащо всі ці дивування й міркування? Так воно було; все це я бачив на власні очі, і тут нема чому дивуватись чи вважати все це за неможливе. Страшенно розлютований, під’їхав я до страховища і шпагою розрубав шапку на його голові так, що вона зависла на рогах, а один із моїх супутників схопив баранячу шкуру, що була на ідолові, і шарпнув її. Несамовитий крик та виття розітнули повітря, двісті-триста людей з луками й стрілами кинулись на нас, і я був радий, коли нам пощастило втекти. Проте трохи згодом я вирішив відвідати їх удруге.

Наш караван перебув три ночі в місті за чотири милі звідти, маючи на меті закупити коней, в яких він мав велику потребу: кілька наших коней кульгали і зробились непридатними через погані шляхи та довге подорожування пустинею. Отже, я мав час здійснити свій намір. Я сповістив про це шотландського купця з Московії, який перед тим уже довів нам свою відвагу, розповівши йому про все, що бачив, і поділившись своїм обуренням з нікчемності, до якої може дійти людська істота. Я сказав йому, що твердо вирішив, коли знайдеться четверо-п’ятеро добре озброєних людей, згодних піти зі мною, — добратись до того гидкого й нікчемного ідола і знищити його. Тоді ці темні люди зрозуміють, що він не має сили захистити навіть самого себе і що, значить, поклонятись і молитись йому безглуздо, бо він іще менш спроможний допомогти своїм жертводавцям.

— Ваш запал, може, й чудовий, — сказав він, — але чого ви цим доб’єтесь?

— Чого? — повторив я. — Я помщусь за Боже ім’я, ображене цим обожненням диявола!

— Як ви цього досягнете, коли ці люди не знатимуть причини ваших дій? От коли б ви могли поговорити з ними, пояснити, впевнити їх! А так вони тільки нападуть на вас і поб’ють, бо вони завзяті молодці, особливо коли боронять своїх ідолів.

— Може, зробити це вночі й залишити їм письмове, їхньою мовою, пояснення? — спитав я.

— Письмове! — відказав він. — Та серед цих п’яти народностей ви не знайдете жодної людини, яка знала б хоч єдину букву або змогла б прочитати єдине слово чи своєю, чи іншою мовою.

— Проклята темнота! — скрикнув я. — А втім, мені дуже хочеться виконати свій намір. Може, сама природа допоможе їм зрозуміти з цього, які вони жалюгідні тварини, коли поклоняються такій гидоті.

— Ну що ж, сер, — сказав він, — коли ваш запал так пориває вас, доведеться вам спробувати. Пам’ятайте тільки, що ці дикуни — підданці московського царя, і коли ви їх розлютуєте, ручусь, що вони тисячами з’являться до нерчинського губернатора скаржитись та вимагати помсти. Якщо він відмовить, закладаюсь, що вони повстануть, і спалахне нова війна з усіма татарами цієї країни.

Признатися, ці слова на якийсь час примусили мене замислитись; а втім, я тримався свого: весь той день я не мав спокою, обмірковуючи, яким чином здійснити свої наміри. Надвечір, гуляючи в місті, я несподівано зустрівся з шотландським купцем, що хотів поговорити зі мною.

— Здається, я відмовив вас від вашого доброго наміру, — сказав він, — і це мене турбує, бо я не менш за вас ненавиджу ідолів та язичеську віру.

— Правда, ви трохи розхолодили мій запал, — відповів я. — Проте думки мої не змінились, і я сподіваюсь зробити ще по-своєму, коли ми від’їжджатимемо звідси, хоч би мене й віддали за це на поталу тим дикунам.

— Ні, ні! — скрикнув він. — Не дай Боже, щоб вас віддали цій юрбі звірюк. Цього не зроблять, бо це ж було б убивством.

— А що ж, на вашу думку, зроблять вони зі мною? — спитав я.

— Що зроблять? Я розкажу вам, як вони покарали нещасного росіянина, що зневажив їх релігійні почуття так само, як і ви. Вони захопили його в полон, поранивши стрілою в ногу, так що він не міг утекти. Прив’язавши його голого до голови свого опудала-ідола, вони стали навколо і пустили в нього стільки стріл, скільки могло вмістити його тіло, а потім спалили його разом з усіма стрілами, на жертву своєму ідолові.

— Це був той самий ідол? — спитав я.

— Той самий, — ствердив він.

— Гаразд, — сказав я, — а тепер і я розповім вам дещо.

І я розповів, як на Мадагаскарі наші спалили й зруйнували ціле село, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей у відплату за подібне вбивство одного з наших людей. Скінчивши, я додав, що нам слід зробити таке й з цим селом.

Шотландець дуже уважно вислухав моє оповідання, але, коли я висловив бажання піти за цим прикладом, сказав:

— Ви дуже помиляєтесь: це не те село, про яке я розказав вам; те аж за сто миль звідси. Але ідол той самий: вони возять його з процесіями по всій країні.

— Добре, цей ідол мусить прийняти кару за такі діла, і він прийме її, коли тільки я доживу до завтра, — мовив я.

Мій намір та рішучість, видно, припали йому до серця, і він заявив, що я піду не сам, що він теж пристане до мене й закличе з собою одного дужого земляка, «надзвичайно завзятого, — додав він, — у своїй ненависті до цього чортовиння». Незабаром шотландець привів свого товариша, теж шотландця, якого він звав капітаном Річардсоном, і я докладно розповів йому про все бачене і про свій намір. Він відповів, що піде зі мною, хоч би йому довелось заплатити головою. Ми умовилися йти лише втрьох. Я запропонував іти з нами і моєму компаньйонові, але він не захотів, сказавши, що він ладен допомагати мені завжди, але ця експедиція йому не до смаку. Отже, ми вирішили взятись до справи втрьох, захопивши з собою лише мого слугу, і здійснити наш намір цієї ж ночі, по змозі зберігаючи таємницю.

Проте, розміркувавши як слід, ми вирішили відстрочити наш замах до другої ночі, напередодні того ранку, коли наш караван мав вирушити в дальшу путь. Нам здавалось, що губернатор не зможе задовольнити їхніх вимог і видати нас, коли ми будемо за межами його володінь. Шотландець, непохитний у своїх намірах і хоробрий у проведенні їх у життя, приніс мені татарське вбрання з овечих шкур, шапку, лук та стріли. Так само вбезпечив він і себе та свого земляка, щоб дикуни, побачивши нас, не впізнали відразу, хто ми такі.

Цілу першу ніч ми готували горюче, змішуючи його з порохом, спиртом та іншими речовинами, які могли роздобути. У нас було ще трохи смоли в горщику; наготувавши все це, ми рушили в путь.

Ми добрались до того місця годині об одинадцятій уночі і впевнились, що дикуни не сподівались небезпеки для свого ідола. По небу пливли хмарки, але місяць світив досить ясно, і видно було, що ідол стоїть на тому ж самому місці. Люди відпочивали. Світилось тільки під тим наметом, де ми бачили трьох жерців, яких тоді прийняли за різників. Підкравшись під самі двері, ми почули розмову шести, а може, й семи осіб і зрозуміли, що, коли ми запалимо ідола, ці люди відразу ж вибіжать із намета боронити те, що ми хотіли знищити. Що ж було нам робити з ними? Спочатку ми хотіли викрасти ідола і спалити його десь-інде, але, взявшись за нього, побачили, що він надто важкий для нас, і знову завагались. Капітан Річардсон радив запалити хижу й перебити поодинці всіх тих, що вискакуватимуть із неї, але я на це не згодився, бо не хотів убивати їх, коли цього можна буде уникнути.

— Тоді ось що ми зробимо, — сказав шотландець-купець, — ми спробуємо взяти їх у полон, зв’яжемо їм руки й поставимо тут — нехай дивляться, як ми руйнуємо їх ідола.

З нами було багато мотузок, якими ми обв’язали горюче. Ми вирішили напасти спочатку на цих людей, по змозі без шуму. Насамперед ми постукали в двері. Коли один із жерців підійшов до виходу, ми схопили його, затулили йому рота і зв’язали руки за спиною, а тоді відвели його до ідола; ми заткнули йому рота, щоб він не міг кричати, і, зв’язавши ноги, залишили його на землі.

Потім двоє з нас стали коло дверей, чекаючи, щоб другий вийшов довідатись, у чому річ; але, прождавши марно, аж поки третій наш супутник вернувся до нас, ми знову потихеньку постукали. Відразу з’явилось двоє жерців; ми зробили з ними так само і теж поклали їх коло ідола, на деякій відстані один від одного. Вернувшись, ми побачили надворі ще двох жерців, а третій стояв у дверях. Двох ми схопили й зв’язали, а третій подався назад у намет і закричав. Мій шотландець-купець кинувся слідом за ним і, взявши виготовлене нами знадіб’я, що могло лише диміти та смердіти, запалив його й кинув усередину намету. Тим часом другий шотландець і мій служник заходились коло двох тільки що зв’язаних людей і, прив’язавши їх за руки, відвели до ідола; лишивши їх там дивитись, як він рятуватиме їх, вони швидко вернулись до нас.

Коли кинуте нами знадіб’я начадило в наметі так, що люди вже почали задихатись, ми кинули туди невеличкий ремінний кошіль з іншою речовиною, що запалала, немов свічка. Слідом за цим ми ввійшли в намет і побачили, що в ньому залишилось тільки четверо — двоє чоловіків та дві жінки, які, здавалось, якраз приносили жертву дияволові. Вони, мабуть, до смерті налякались, бо безтямно тремтіли і від диму не могли вимовити ні слова.

Ми схопили їх, зв’язали, як і інших, і все це без жодного звуку. Треба сказати, що ми передусім винесли їх із намету, бо й самі не стерпіли чаду. Потім ми знесли їх усіх до ідола і почали поратись коло нього. Спочатку ми обмазали його та одежу на ньому смолою та іншими, що були в нас, речовинами. В очі, вуха та рот ми йому поклали пороху, шапку начинили йому горючим і, використавши все горюче, що було з нами, почали шукати, чого б додати ще, щоб спалити його. Мій служник пригадав, що бачив коло намету велику купу соломи чи очерету — не пам’ятаю вже. Він та один із шотландців побігли туди й принесли цілі оберемки. Зробивши це, ми принесли наших полонених, розв’язали їм ноги, звільнили роти і, поставивши їх проти їх бридкого ідола, запалили його.

Ми залишались тут іще з чверть години, поки порох, що був в очах, вухах та роті ідола, не вибухнув і розтрощив його, цілком змінивши його вигляд; одне слово, поки від опудала не залишилась тільки обгоріла колода. Підкинувши сухого гілля й побачивши, що незабаром усе згорить дощенту, ми збиралися вже йти, коли шотландець-купець сказав:

— Ні, йти ще не можна, бо ці бідолашні дурні всі кинуться у вогонь, щоб згоріти вкупі з своїм ідолом.

Отже, ми стояли там, поки все гілля не згоріло, і тільки тоді пішли геть.

Вранці ми з’явились серед наших товаришів подорожніх і почали старанно готуватись до від’їзду. Нікому й на думку не спадало, що ми провели ніч не на своїх ліжках, як це личить усякому мандрівникові перед важкою дорогою.

Та на цьому не скінчилось. Другого дня перед міською брамою з’явилась безліч людей не лише з цього села, а, мабуть, із сотні інших, зухвало вимагаючи від російського губернатора видати їм злочинців, що тяжко образили їх жерців та спалили великого Чам-Чі-Тонгу — таким важким ім’ям звали вони те страховище, якому поклонялись. Жителі Нерчинська спочатку дуже стурбувались: казали, ніби татар не менше тридцяти тисяч, а за кілька днів число їх зросте до сотні тисяч.

Російський губернатор послав заспокоїти їх найкращими словами. Він запевняв, що нічого не знає про цю справу; що з його гарнізону жоден солдат не був відсутній тієї ночі; що це, напевне, зробив хтось інший, і що коли татари викриють злочинців, він суворо покарає їх. На це татари згорда відповіли, що вся країна шанує великого Чам-Чі-Тонгу, який живе в сонці, і що ніхто не зважиться знущатися з його подоби, крім невір-християн (так вони їх звали), і що вони оголошують війну всім росіянам — цим невірам і християнам.

Уникаючи сварки та приводів до війни, — бо цар суворо наказав поводитися з завойованими татарами лагідно та чемно, — губернатор терпляче вислухав їх і намагався заспокоїти гарними словами. Нарешті він сказав їм, що сьогодні вранці рушив караван у Росію і що, можливо, хтось із мандрівників познущався з ідола. Коли це задовольнить їх, він пошле з’ясувати цю справу. Вони трохи заспокоїлись, а губернатор надіслав до нас гінця, який докладно розповів про все й сказав, що коли це зробив хтось із нашого каравану, то йому треба негайно тікати. Та й незалежно від того, винні ми чи ні, гінець радив нам посуватися вперед якомога швидше, а губернатор, мовляв, тим часом затримуватиме татар.

Губернатор справді поставився до нас по-дружньому. Коли звістка про спалення ідола дійшла до каравану, ніхто в ньому не знав нічого про цю справу; найменше вважали за винних нас, тому ніхто нас не допитував. Наш старшина послухав, проте, поради губернатора, і ми йшли дві доби, не спиняючись надовго, поки не дійшли до села Плоти. Там ми теж лишались недовго і рушили в путь до Яравени[154]. Це також була колонія московського царя, і там ми почували б себе в безпеці. Треба сказати, що саме тут починалась велика безіменна пустиня в два-три дні переходу, про яку я в свій час розкажу докладніше. Залишивши Плоти, ми побачили другого дня далеко від нас велику куряву. Дехто з нас подумав, що за нами женуться. Ми вступили вже в пустиню і пройшли повз велике озеро, що звалось Чани[155], коли побачили на північ від нього численну татарську кінноту. Ми йшли на захід, а вони — в зворотному напрямі, і, напевне, думали, що й ми перейдемо на той бік озера; але, на наше щастя, ми пішли його південним берегом. Через два дні їх не стало. Гадаючи, що ми йдемо спереду, вони поспішали до Уди[156] — величезної ріки далі на північ; в тому місці, де ми підійшли до неї, вона була неширока, і її можна було перейти бродом.

Надвечір третього дня вони, чи то догадавшись, що помиляються, чи то одержавши якусь звістку, почали насуватись на нас. Ми саме отаборилися в дуже гарному місці і розташувались на ночівлю, бо були в пустині, а пройшли ще тільки миль п’ятсот; а до Яравени, куди лишалося ще два дні путі, не було жодного міста. По цей бік озера в пустині траплялись ліси та невеликі річки, що всі впадали у велику ріку Уду. Ми спинились у вузькій долині, між двома невеликими, але густими гайками, і розташувались, чекаючи нападу вночі.

Крім нас чотирьох, ніхто не знав, чому за нами гнались; але каравани в цій пустині завжди укріплюють на ніч свої табори, неначе від цілої армії розбійників, бо татари вештаються тут численними ордами. Отже, переслідування не здавалось нікому чимсь незвичайним.

Цієї ночі наш табор розташувався так влучно, як ніколи за всю нашу дорогу. Ми стояли між двома гайками, перед нашим фронтом протікала маленька річка. Отже, нас могли оточити чи атакувати лише спереду або з тилу. Ми захистили фронт, як тільки могли, постягавши докупи всі наші тюки, поставивши верблюдів та коней в одну лінію на нашому березі річки і зрубавши кілька дерев, щоб захистити тил.

Так лаштувались ми на ніч, але ворог з’явився раніше, ніж ми скінчили. Цього разу вони не напали на нас, як злочинці, а спершу прислали до нас трьох посланців, пропонуючи видати їм людей, що зневажили їх жерців і спалили їх бога Чам-Чі-Тонгу, щоб вони могли так само вогнем покарати злочинців.

Наші люди страшенно здивувались, почувши таку звістку, і почали пильно вдивлятись в очі один одному, стараючись знайти винних; та винних, мабуть, не було. Наш старшина відповів, що він певен, що ніхто з нашого табору непричетний до цього злочину; що ми мирні купці і подорожуємо в своїх справах; що ні їх, ні кого іншого ми не образили, і що вони мусять шукати своїх напасників десь-інде, а не серед нас. Отже, ми просили не турбувати нас, бо ми зуміємо постояти за себе.

Наша відповідь, мабуть, зовсім не задовольнила їх, бо на світанку коло табору з’явилась велика юрба. Побачивши нашу добру позицію, вони не зважилися підійти ближче, ніж до річки, що протікала перед нами. Ми дуже збентежились, бо їх було не менше десяти тисяч. Якийсь час вони стояли й дивились на нас, а тоді раптом, зчинивши страшенний галас, випустили в нас безліч стріл; та ми добре загородились тюками, і, наскільки я пам’ятаю, жоден із нас не постраждав.

Згодом ми побачили, як татари посунули трохи направо, і стали чекати нападу з тилу, коли один хитрий хлопець — яравенський козак, що був на московській службі, гукнув до нашого старшини:

— Я спроваджу всіх цих людей геть до Шилки[157].

Так звалось місто за чотири-п’ять днів переходу на південь. Забравши свій лук та стріли, він скочив на коня й поскакав назад, ніби вертаючись до Нерчинська. Потім, зробивши великий круг, він під’їхав до татар, і, вдаючи з себе посланця, розказав їм про те, що люди, які знищили їх Чам-Чі-Тонгу, пішли з караваном невірних, як він їх звав, тобто християн, до Шилки, де вони вирішили спалити тунгуського бога Шал-Ісара.

Цей хлопець був сам татарин і говорив їхньою мовою. Він так спритно розіграв цю комедію, що вони відразу ж повірили йому і негайно поскакали до Шилки, куди було не менше п’яти днів путі на південь. Через три години ми їх уже не бачили, більше ніколи про них не чули і не знаємо, були вони в тій Шилці чи ні.

Після цього ми мирно подорожували до міста Яравени, де був російський гарнізон. Там ми відпочили п’ять днів, бо караван був стомлений останнім переходом та безсонною ніччю.

Від Яравени ми двадцять три дні йшли страшною пустинею[158]. В дорогу ми запаслись кількома наметами, щоб вигідніше було ночувати, а наш старшина купив шістнадцять возів чи фургонів для води та провізії. Вночі ними загорожували наш невеличкий табір, і коли б з’явилась якась татарська ватага, вона не вчинила б нам шкоди.

Відбувши таку подорож, ми, звичайно, потребували відпочинку. В цій пустині ми не бачили ні оселі, ні дерева, ні навіть кущика. Багато зустрічали ми мисливців, що полювали на соболів. Всі вони були татари з Монгольської Татарії[159], до якої належала й ця країна. Вони часто нападали на невеличкі каравани, хоч ми ніколи не зустрічали їх великими ватагами. Мені дуже хотілось побачити хутра соболів, на яких вони полювали, але мені ні разу не довелось розмовляти з ким-небудь із них: вони не зважувались підійти до нас, а ми боялись відбитись від своїх.

Пройшовши цю пустиню, ми вступили в досить залюднену місцевість; ми там зустріли побудовані московським царем міста й застави, де стояли гарнізони для охорони караванів та захисту населення від татар, бо інакше від них нікому не було б спокою. Його царська величність видав суворий указ охороняти каравани й купців і наказав при першій чутці про татарську ватагу виряджати негайно загони солдатів супроводити каравани від станції до станції.

Удинський губернатор[160], з яким шотландський купець був знайомий і якого я відвідав разом з ним, запропонував дати нам п’ятдесят чоловік охорони до найближчої станції, якщо ми передбачаємо яку-небудь небезпеку.

Я думав раніше, що, наближаючись до Європи, ми натрапимо на залюдненішу місцевість і цивілізованіше населення; але я помилився. Ми мали перейти ще землі тунгусів[161], де спостерегли такі ж самі та навіть більші ознаки варварства і те ж саме ідолопоклонство. А втім, їх завоювали й цілком підкорили московити, тому вони не були такі страшні, хоч своїм грубим поводженням, язичеством та многобожжям переважали всі народи світу. Вони вдягаються в звірячі шкури; їх житла теж зроблені із звірячих шкур. Відрізнити чоловіка від жінки не можна, бо в усіх однаково коряві обличчя, однаковий одяг. Взимку, коли землю вкривав сніг, вони живуть під землею, в печерах, з’єднаних між собою підземними ходами.

Коли в татар Чам-Чі-Тонга був ідолом для всього села чи краю, то в тунгусів ідоли були під кожним наметом, у кожній печері. До того ж вони поклоняються зорям, сонцю, воді, снігові і взагалі всьому, що перевищує їх розуміння, а розуміють вони дуже мало і тому шанують майже всі сили природи та кожну незвичну для них річ.

Далі я не розповідатиму ні про країну, ні про людей, коли це не буде безпосередньо стосуватись мого оповідання. Мені не трапилось ніяких особливих пригод у цій місцевості, що лежить за чотириста миль від згаданої вище останньої пустині. Половина країни теж являла собою пустиню, що забрала в нас дванадцять днів надзвичайно важкої дороги, бо ми не бачили там жодного житла, дерева чи куща. Нам знову довелось везти з собою всю провізію, воду й хліб. Вийшовши з цієї пустині, ми через два дні добрались до Єнісейська — московського міста чи станції на березі великої річки Єнісею. Нам казали, що ця річка відділяє Європу від Азії[162]; проте наші географи, як я чув, не погоджуються в цьому. Це справді східна межа давнього Сибіру, що дорівнює розміром усій Германській імперії, хоч тепер це лише провінція просторої Російської імперії.

Тут ідолопоклонство й темнота панували скрізь, крім московських гарнізонів. Уся країна між річками Об’ю та Єнісеєм — язичеська, а населення — такі ж самі варвари, як і найдальші татари або перше-ліпше плем’я в Азії чи в Америці. Я зазначив це московитським губернаторам, з якими мав нагоду розмовляти, і зауважив, що ці дикуни не стали культурнішими й ближчими до християнства, відколи вони опинились під владою Москви. Вони погодилися з цим, але казали, що це їх не обходить і що коли цар побажає навернути до християнства своїх сибірських, тунгуських та татарських підданців, він муситиме доручити цю справу попам, а не солдатам. До цього вони, несподівано для мене, цілком одверто додавали, що їх монарх не так потребує навертати людей до християнства, як до російського підданства.

Від цієї ріки до великої ріки Обі ми йшли дикою, необробленою місцевістю. Я б не сказав, що там земля непридатна; там тільки надто мало населення і зовсім немає гарного врядування, бо країна сама по собі надзвичайно приємна й родюча. Усе населення — язичеської віри, крім засланих із Росії, бо сюди, на обидва береги Обі, висилають російських злочинців, не покараних смертю, і втекти звідси для них майже неможливо.

Про свої власні справи аж до приїзду до Тобольська[163], столиці Сибіру, я не можу розказати нічого особливого; а в Тобольську мені довелось перебути якийсь час, і ось чому.

Ми подорожували вже майже сім місяців. Починалась зима; ми з компаньйоном почали радитись, обговорюючи свої дальші плани. Ми їхали в Англію, а не в Москву, і нам треба було вирішити, як найшвидше добратись туди. Дехто радив нам їхати саньми та оленями, щоб проїхати по снігу взимку. Нам такого наговорили про цю подорож, що коли б розповісти про неї докладно, вона здалася б неймовірною; казали, ніби росіяни більше подорожують взимку, ніж улітку, бо саньми можна їхати і вдень, і вночі; сніг, зледенівши, вкриває всю природу — з горами, долинами, річками, озерами, так що все стає рівним і твердим, як камінь, і вони плавно їдуть по снігу, зовсім не зважаючи на те, що під снігом.

Та мені не довелось зробити такої зимової подорожі. Я їхав в Англію, а не в Москву, і мав на вибір два маршрути: або їхати далі з караваном до Ярославля, а звідти, прямуючи на захід, добратись до Нарви та Фінської затоки, і тоді сухопуттям чи морем їхати в Данциг[164], де можна було вигідно продати мій китайський товар; або ж покинути караван в одному містечку на річці Двіні, звідти шість днів пливти за водою до Архангельська, а там, напевне, трапилося б судно в Англію, Голландію або Гамбург.

Але їхати взимку будь-яким із цих двох шляхів було необачно. Поки ми встигли б добратись до Данцига, Балтійське море вже вкрилося б льодом. А їхати сухопуттям в цих країнах було б іще небезпечніше, ніж у Монгольській Татарії. Так само нерозсудливо було б вирушати й до Архангельська, де в жовтні не буває жодного корабля; навіть купці, що живуть там улітку, виїжджають узимку, коли відходять останні кораблі, на південь у Москву; отже, я лише терпів би від холоду та нестачі провізії, якби залишився на цілу зиму в тому спустілому місті. Мені здавалось найкращим відпустити караван і перезимувати в Сибіру, в Тобольську, що лежить на 60° північної широти. Тут я міг би бути певним, що протягом усієї холодної зими я матиму, по-перше, досить провізії, якої тільки можна там дістати; по-друге, тепле приміщення й паливо; нарешті, порядне товариство. Та про це я докладно розповім трохи далі.

Тепер я був у зовсім іншому кліматі, ніж на моєму улюбленому острові, де я ніколи не терпів від холоду, — хіба що тоді, як хворів на пропасницю. Навпаки, там мені важко було ходити вдягненим, і я ніколи не розкладав вогнища, щоб зготувати страву, інакше, як на вільному повітрі. Тепер я замовив собі три добрі куртки й до них довге та широке вбрання з міцними застібками. Все це було підбите хутром, щоб було тепліше.

Залишалося ще знайти теплий будинок. Признатися, я дуже не люблю наших англійських відкритих камінів, що стоять по всіх кімнатах, зовсім не держачи тепла, і, коли вогонь у них гасне, лишають у кімнаті такий самий холод, що й надворі. Знайшовши помешкання з шести кімнат, я звелів поставити посередині величезну грубку, мов горно; димар від неї виходив з одного боку, а з другого були дверці для палива. Всі шість кімнат рівномірно опалювались, і вогню не було видно, так само як у наших англійських банях.

З цією системою опалення у нас завжди була рівна температура в усіх кімнатах; тепло зберігалось, хоч надворі й був мороз; у кімнатах завжди було тепло, вогню ми не бачили і від диму не терпіли.

Найдивніше з усього те, що я зустрів там добре товариство. Адже країна ця дика, як і найдальша північ Європи, і лежить близько від Льодовитого океану, лише за кілька градусів від Нової Землі.

Але сюди засилали політичних злочинців із Росії, тому в цьому місті було багато вельмож, князів, полковників, — одне слово, дворян усіх рангів: із поміщиків, із військових, із двірських. Тут проживав відомий князь Головкін[165] із сином, старий генерал Робостийський і ще чимало поважних осіб та кілька дам.

Мій купець-шотландець, з яким я тут розлучився, познайомив мене де з ким із засланців. Протягом довгої зими, яку мені довелось перебути тут, вони розважали мене своїми приємними відвідинами. Одного разу, розмовляючи з якимсь князем, колишнім міністром, що позбувся царської ласки, я розповів йому свою незвичайну історію. Спочатку він казав мені про велич, розкіш, просторі володіння та самодержавство російських імператорів. Я перебив йому мову, відказавши, що я ще могутніший і абсолютніший монарх, ніж московський цар, хоч мої володіння не такі великі, та й підданців у мене не так багато. Російський вельможа трохи здивувався і, втупивши в мене очі, запитав, як треба розуміти мої слова.

Я відповів, що він перестане дивуватись, коли я йому все поясню. Передусім, я сказав йому, що життя й багатство моїх підданців цілком у моїх руках, і, незважаючи на мій абсолютизм, жоден мій підданець не піде проти мене чи моєї влади. Тут вельможа похитав головою й зауважив, що в цьому я справді маю перевагу перед їхнім царем[166]. Далі я сказав, що всі землі в моєму королівстві — мої власні; що всі підданці — мої прибічники, до того ж, з їхньої доброї волі; що всі вони готові обстоювати мене до останньої краплі крові і що жоден тиран, — бо за такого я себе визнавав, — не добув такої загальної любові і разом з тим не завдавав такого жаху своїм підданцям.

Позабавивши гостей усіма цими загадками про свою владу, я нарешті відкрив усю правду і докладно розповів про своє життя на острові; як я порядкував там і собою, і своїми підданцями — одне слово, те, про що я вже писав. Моє оповідання дуже захопило їх, особливо князя; він, зітхнувши, сказав, що справжня життєва велич — це влада над собою; що він не проміняв би такого становища на всю могутність російського царя; що він вбачає більше щастя в самотності свого заслання, ніж у високій владі, яку він мав при дворі свого монарха; і що найвища мудрість — це пристосувати свою вдачу до всяких обставин і зберігати внутрішню рівновагу при всяких ударах долі. Потрапивши сюди, казав він, він рвав на собі волосся й одежу, як і інші, що були тут перед ним, але трохи згодом розсудливість змусила його придивитись до себе й до всього, що оточувало його. Він пересвідчився, що коли людина замислюється як слід над життям всесвіту, над тим, як мало дбає цей світ про справжнє щастя, тоді вона стає спроможною створити сама собі щастя, цілком відповідно до своїх бажань і планів і лише при маленькій допомозі від світу. Дихати повітрям, мати потрібну для життя їжу, потрібний для тепла одяг, вільно рухатись ради здоров’я — оце й усе, що, на його думку, може дати нам світ. Велич, влада, багатство, розваги, що випадають на долю багатьох, і його в тому числі, дають велику втіху. Проте він переконався, що все це задовольняє переважно ганебні пристрасті, честолюбство, гордість, пиху, похіть — ці витвори найгіршої частини людської душі. Пристрасті, які є вже злочини самі по собі, носять у собі, крім того, сім’я інших найрізноманітніших злочинів і не мають нічого спільного з тією чеснотою, яку дає нам мудрість, і з благодаттю, що робить нас християнами. Вільний від гаданого добробуту, з якого він тішився раніше, він може тепер бачити всі його темні, найгидкіші наслідки. Він упевнився, що лише чеснота дає справжню мудрість, багатство та велич і зберігає людину на путі до блаженства в майбутньому житті. А тому, казав він, вони щасливіші в своєму засланні, ніж їх вороги, що й досі володіють багатством і славою, яких вони позбавлені.

— Запевняю вас, сер, — додав він, — я виходжу не з політичних міркувань, не з моїх сучасних обставин, які багатьом здаються сумними. Коли я хоч трохи знаю себе, я дійсно не хочу вертатись додому. Навіть коли б мій цар закликав мене і запропонував вернути мені весь мій колишній добробут, я, повторюю, все ж таки не захотів би вернутись, так, як і моя душа, звільнившись із в’язниці тіла й зазнавши блаженства майбутнього життя, не захоче вернутися в кайдани плоті, щоб, залишивши небо, знову жити серед бруду й мерзоти людських справ.

Князь сказав усе це так чуло й палко, і таке зворушення відбилось на його обличчі, що, очевидно, він справді був певен своїх слів; та й не було причини не довіряти його щирості.

Я відповів йому, що вважав себе за монарха в своїй державі, про яку я розповів; але тепер я бачу, що він не лише монарх, а й великий переможець, бо хто подолав свої надмірні бажання й цілком опанував себе, чий розум остаточно підкорив собі волю — той незрівнянно вищий за кожного, хто перемагає якесь місто.

— Проте, мілорде, — сказав я, — дозвольте мені поставити вам одне запитання.

— Будь ласка, — відповів князь.

— Коли б вас звільнили від кари, чи не скористувалися б ви цим, щоб покинути заслання?

— Чекайте, — сказав він, — ваше запитання складне, треба його виточнити, дати йому правильне визначення, щоб правдиво відповісти на нього. Сказати вам від щирого серця, я не знаю нічого в світі, що примусило б мене залишити місце мого заслання й вернутись на батьківщину, крім двох речей: по-перше — мої родичі, а по-друге — тепліший клімат. Але запевняю вас, що вернутись до розкоші, до двору, до пошани, до всієї метушні, якої не збудешся на посаді міністра, до всього безумства двірського життя, — запевняю вас, що коли б мій володар цієї ж хвилини оповістив, що вертає мені все те, чого він раніше позбавив мене, — я, наскільки я знаю себе, не залишив би цього дикого краю, цих пустинь та замерзлих озер ради палацу в Москві.

— Проте, мілорде, — провадив я, — ви позбавлені не лише розваг свого двірського життя, влади, могутності й багатства, але й найзвичайніших життєвих вигод. Напевне, ваші маєтки конфісковані, ваше майно сплюндроване, і коштів, які ви маєте тут, не вистачає на звичайні життєві потреби.

— Так, — відповів він, — ви говорите це тому, що й досі вважаєте мене за лорда чи князя. Я таки справді — князь; але тепер ви мусите бачити в мені лише людину, що нічим не різниться від усіх інших людей. Тому я не боюсь нестатків, аби тільки не захворіти і не стати інвалідом. Та покиньмо сперечатись. У цьому місті нас п’ять високопоставлених людей. Ми живемо в цілковитій самотності, як і личить засланцям. Нам пощастило врятувати дещо після загибелі наших багатств, і ми не примушені діставати собі їжу полюванням; але й бідні солдати, що не мають такої підмоги, живуть не гірше за нас. Вони ходять у ліси, полюють на лисиць та соболів і, попрацювавши один місяць, мають чим годуватись цілий рік. Прожиток тут недорогий, діставати все потрібне для нас не важко, — оце відповідь на ваше запитання.

Мені не вистачає місця докладно переказати всі мої розмови з цією справді видатною людиною. В них виявилось глибоке розуміння речей, підтримане релігією та мудрістю; зневага до світу в цього вельможі справді була така, як він це висловлював. Таким залишився він до кінця свого життя, і це цілком ствердила пригода, про яку я зараз розповім.

Я прожив тут уже вісім місяців. Зима була темна й люта. Холоднеча стояла така, що я не міг висунутися з дому інакше, як закутаний в хутра та з хутряною маскою на обличчі або, краще сказати, в капюшоні з дірками для рота та очей. Протягом трьох місяців ми мали тьмяне світло лише п’ять-шість годин на добу; повної темряви не було через ясну погоду та сніг. Наших коней ми держали в підземеллі, де вони, правду сказати, голодували. Щодо наших слуг, — бо ми договорили тут людей ходити за кіньми та служити нам, — то нам іноді доводилось відігрівати їм пальці на руках та ногах і всіляко дбати, щоб вони їх не повідморожували.

Щоправда, в кімнатах у нас було тепло. Будинок був міцний, з дуже товстими стінами, вікна — невеликі, з подвійними рамами. Харчувались ми в’яленим оленячим м’ясом; гарного хліба, тобто сухарів, було вдосталь, так само й різної сушеної риби. Траплялась іноді й баранина, буйволятина й непогана яловичина. Весь провіант на зиму заготовлюють тут іще влітку і добре прокопчують. Замість горілки ми пили воду, змішану із спиртом, а на свята — мед, замість вина. Мед був чудовий. Мисливці, що полювали в усяку погоду, привозили нам свіжу свинину, а іноді й ведмежі лопатки, але вони здались нам несмачними. Ми мали також великий запас чаю, яким частували наших друзів. Коротко кажучи, коли взяти до уваги наші обставини, ми жили спокійно і в достатку.

Прийшов березень, і дні значно подовшали. Погода теж покращала. Дехто з мандрівників почав запасатись саньми, щоб їхати по снігу, і збирався до від’їзду. Але я вирішив їхати в Архангельськ, а не в Москву та Балтику. Я ще не починав збиратись, бо добре знав, що кораблі з півдня не вийдуть у ті краї раніше, ніж у травні, а то й у червні, і що коли я доберусь до Архангельська на початку серпня, то жоден корабель до того часу не вирушить у поворотну путь. Ось чому я не поспішав, як інші, хоч і бачив, що багато людей уже виїздить. Можу навіть сказати, що всі подорожні виїхали раніше від мене. Я довідався, що вони щороку їздять торгувати в Москву, везуть туди хутра, а звідти привозять у свої крамниці все потрібне для життя. Дехто з такою метою виїхав в Архангельськ. Туди доводилось їхати 800 миль, тому всі вони вирушили переді мною.

Отже, наприкінці травня я почав складатись. Під час цієї роботи мені спало на думку, що всі ці люди, заслані в Сибір з наказу московського царя, вільні тут пересуватись, як хочуть. Чому ж не тікають вони до якогось іншого місця на земній кулі? Я почав розпитувати, що заважає їм зробити таку спробу.

Але мій подив зник, коли я поставив це питання в розмові з вищезгаданим князем.

— Візьміть до уваги, сер, — відказав він, — по-перше, те місце, де ми перебуваємо, а по-друге, умови, в яких живе більшість засланців. Нас оточують мури, міцніші від замків чи засувів в’язниці. На півночі — несудноплавний океан, де не пристає жоден корабель чи човен, а коли б він і пристав, ми не знали б, як добратись туди. Обравши іншу дорогу, нам треба було б їхати тисячу миль царськими землями — до того ж або бездоріжжям, або великими шляхами, де стоять міста з гарнізонами і де неможливо пройти непомітно чи спинитись де-небудь. Ось чому всяка спроба втекти була б даремна.

Мені довелось змовчати. Я зрозумів, що вони перебувають у такій самій в’язниці, як і московитська фортеця. Проте мені спало на думку, що я міг би допомогти звільнитись цій чудовій людині, і, незважаючи на небезпеку для себе, взяти її з собою. Ввечері, скориставшись нагодою, я розповів йому про свої міркування. Я зауважив, що мені дуже легко вивезти його, бо тут його не доглядають; до того ж я їду не в Москву, а в Архангельськ, та ще й з караваном, і тому не мушу спинятися в тих містах, де є гарнізони, а можу отаборитись на ніч де завгодно. Ми добралися б до Архангельська без ніяких перешкод, а там я негайно влаштував би його на англійський чи голландський корабель, і ми подалися б в Англію. Щодо харчування й витрат, то я брав їх на себе, поки він не знайде способу влаштуватись краще.

Він слухав мене дуже уважно і не зводив з мене очей. Я побачив з його обличчя, що мої слова дуже зворушили його: він то червонів, то бліднув; очі його налились кров’ю, серце билось. Коли я замовчав, чекаючи його відповіді, він не міг спершу вимовити ні слова. Нарешті, помовчавши, він обняв мене й промовив:

— Які ми нещасні, непідвладні собі істоти! Навіть наші друзі й найвищий доказ їх приязні є для нас лише спокусою. Любий друже, — додав він, — у ваших словах стільки щирості й ласки, ви так некорисливо дбаєте про мій добробут, що треба було б не знати цього світу, щоб не дивуватись вашій доброзичливості і не розуміти, який обов’язок відносно вас це покладає на мене. А втім, чи повірили ви мені, коли я казав про свою зневагу до всього земного? Чи повірили ви мені, коли я відкрив вам усю свою душу, говорячи, що здобув щастя, найвище за все, що може мені дати чи утворити світ? Чи повірили ви, коли я сказав, що не вернувся б, навіть якби мене покликали знову бути тим, чим я був раніш при дворі, і вернули цареву ласку? Чи вірили ви тоді, мій друже, що я чесна людина, чи, може, гадали, що я похваляюсь?

Тут він спинився, ніби чекаючи моєї відповіді, але незабаром я зрозумів, що він замовк від зворушення. Його велике серце змагалося з собою, і він не міг говорити далі. Я пробував деякими аргументами умовити його здобути волю, вказуючи, що в цьому він мусить убачати двері визволення, які небо відчиняє перед ним. Я казав, що його кличе саме Провидіння, яке дбає про нас і керує всіма подіями, які ведуть до нашого й загального добра.

Тим часом він опанував себе.

— Чи можете ви бути певні, сер, — сказав він розчулено, — що це справді заклик неба, а не спокуса від когось іншого, хто принадними рисами малює щасливу картину мого визволення і водночас потай готує мені загибель? Тут мене ніщо не спокусить вернутись до своєї колишньої мізерної величі, а там в мені можуть віджити всі зародки гордості, честолюбства, скупості й похоті, які, я знаю, збереглися ще в моїй істоті. Чи не вкоріняться всі ці пристрасті і не опанують мене знову? І ось щасливий невільник, якого ви тепер бачите володарем своєї душі, стане, позбавившись в’язниці, жалюгідним рабом своїх власних пристрастей. Дорогий сер, залиште мене в цьому блаженному вигнанні, що віддаляє мене від розпусного життя. Так буде безпечніше, ніж набути примарної свободи ціною поневолення розуму та коштом майбутнього блаженства. Його я сподіваюсь, живучи тут, а там, я боюся, що втрачу й цю останню надію. Адже я лише людина, звичайна людина з усіма її пристрастями й пориваннями, які легко можуть заволодіти мною й повалити мене, як і кожну іншу людину. Не будьте ж одночасно і моїм другом, і спокусником.

Коли раніше я тільки дивувався, то тепер зовсім занімів і мовчки дивився на нього. Ця незвичайна людина справді захопила мене. В його душі, очевидно, відбувалась велика боротьба, бо, незважаючи на великий холод, він весь спітнів, і я почував, що йому конче потрібно заспокоїтись. Отже, я сказав йому, що залишаю справу на його волю, що ми ще побачимось і поговоримо, а сам пішов додому.

Години через дві я почув, що хтось підійшов до дверей моєї кімнати. Я хотів відчинити двері, але він сам відчинив їх і зайшов до мене.

— Дорогий друже, — сказав він, — ви мало не перемогли мене, але тепер я опанував себе. Не ображайтесь, що я не згоджуюсь на вашу пропозицію. Запевняю вас, це зовсім не тому, що я не почуваю вашої доброти; навпаки, я сам прийшов висловити вам велику подяку за неї. Але я сподіваюсь, що здобув перемогу над самим собою.

— Мілорде, — відповів я, — чи не задоволені ви тим, що йдете проти заклику неба?

— Якби це був заклик неба, сер, — сказав він, — то небесна сила навіяла б мені й бажання послухатись цього заклику; але я гадаю, що саме небо наказує мені відмовитись, і, розлучаючися з вами, я почуваю велике задоволення при думці, що ви згадуватимете мене, як чесну людину, хоч і не вільну.

Мені лишилось погодитись і запевнити його, що я мав на меті лише допомогти йому. Він палко обняв мене й сказав, що знає це і завжди пам’ятатиме мою щирість. Після цього він дав мені дуже коштовний подарунок — розкішні соболеві хутра, надто коштовний подарунок, щоб я міг без вагання прийняти його від людини, що перебувала в такому становищі. Я почав відмовлятися, але князь не хотів і слухати.

Другого дня я послав із своїм служником невеличкий подарунок його вельможності — чаю, дві штуки китайського атласу і чотири невеличкі зливки японського золота вагою в шість унцій, хоч це далеко не дорівнювалось ціні соболевих хутер, які в Англії коштували, як я дізнався, двісті фунтів стерлінгів. Князь прийняв лише чай, одну штуку атласу та один золотий зливок з гарною японською печаттю, — гадаю, він взяв його як рідкість. Від решти він відмовився й переказав через служника, що хоче поговорити зі мною.

Коли я прийшов до нього, він сказав, що після всіх наших розмов я, треба сподіватись, не умовлятиму його більше, але коли вже я зробив йому таку великодушну пропозицію, то чи не буду я добрий повторити її іншій особі, на яку він мені вкаже і чиєю долею він дуже цікавиться. Я відповів, що не можу обіцяти зробити так багато з такою ж охотою комусь іншому, замість того, кого щиро поважаю і для кого радий був би стати знаряддям визволення. А втім, коли він ласкаво назве ім’я цієї людини, я дам свою відповідь і сподіваюсь, що він не нарікатиме на мене, коли ця відповідь його не задовольнить. Тоді князь сказав, що йдеться про його сина, якого я ще не бачив; він був у такому ж самому становищі, як і батько, тільки жив за двісті миль звідси, на протилежному березі Обі. Коли я згоджусь, він викличе сина сюди.

Я не вагався ні хвилини і згодився, додавши, що роблю це виключно для нього і, втративши надію переконати батька, доведу свою пошану до нього піклуванням про сина.

Другого дня він послав за своїм сином, і той прибув днів через двадцять з посланцем та шістьма-сімома кіньми, навантаженими найдорожчими хутрами.

Служник привів коней у місто, а молодий князь до вечора спинився десь поблизу. Вночі він інкогніто з’явився до мене на квартиру, батько познайомив нас, і ми почали обговорювати подробиці нашої подорожі та всього, що її стосувалось.

Я накупив багато соболів, чорнобурих лисиць, горностаїв найвищих сортів та іншого коштовного хутра. Купував я його в цьому місті, вимінюючи на деякий товар, привезений мною з Китаю. Особливо охоче міняли хутро на корицю та мускатні горіхи, які я збув тут майже цілком, а решту продав в Архангельську значно дорожче, ніж міг би зробити це в Лондоні. Мій компаньйон, що дуже цікавився баришем і більше за мене був зв’язаний торговельними справами, був дуже задоволений нашим перебуванням тут та нашими торговельними операціями.

Був початок червня, коли я покинув це віддалене місто, про яке, мабуть, мало хто й чув. Воно стоїть осторонь від торговельних шляхів, а тому мало що можна про нього сказати. Наш теперішній караван був невеличкий — всього тридцять два верблюди та коні; всі вони були нібито мої, а втім, одинадцять із них належали моєму новому гостеві. Цілком зрозуміло, що я мав тепер більше слуг, ніж раніше. Молодого князя вважали за мого управителя. За яку значну людину вважали мене, я не знаю; мене це не цікавило, і я про це не розпитував. Нам треба було пройти ще найбільшу й найгіршу за весь час нашої довгої подорожі пустиню. Я кажу «найгіршу» тому, що шлях подекуди був дуже малопомітний, подекуди — дуже нерівний. Найкраще, що можна про нього сказати, це те, що нам, здавалось, принаймні, не треба було боятись татарських ватаг та розбійників. Вони не з’являлись на цьому березі Обі або, принаймні, з’являлись дуже рідко. Але сталося не так.

При молодому князі був вірний слуга — московит чи, вірніше — сибіряк, якому ця країна була добре відома. Він вів нас обхідними дорогами, так що ми обминали значні міста, що лежать на великому шляху — Тюмень, Солікамськ та інші. Російські гарнізони в цих містах дуже пильно й суворо стежать за подорожніми, дошукуючись, чи не пробує хто з засланців вернутись цим способом у Московію. Отже, обминаючи міста, ми йшли весь час пустинею, і нам доводилось ночувати в таборі, під похідним наметом, замість спокійно спати в місті. Це дуже турбувало молодого князя, і він благав нас заходити на ніч у міста, з тим, щоб самому з слугою лишатися ночувати в лісах, ранком зустрічаючися з нами на умовленому місці.

Перейшовши річку Каму, що відмежовує тут Європу від Азії, ми вступили нарешті в Європу. Перше місто на європейському березі звалося Солікамськ. Це найбільше місто на річці Камі. Тут ми гадали знайти деякі зміни серед народу щодо побуту, релігії й торгівлі, але помилились. Нам треба було пройти ще одну велику пустиню, що подекуди тяглась на 700 миль, а там, де ми її перетинали, мала не більше двохсот миль завширшки. Поки ми не осилили цю жахливу місцевість, ми майже не бачили різниці між нею та Монгольською Татарією. Населення в ній — здебільшого язичники, що мало чим різняться від американських дикунів; їх житла й міста повні ідолів, їх побут цілком варварський, за винятком згаданих вище міст та найближчих до них сіл, де живуть християни православної, як вони кажуть, церкви. Проте, їх релігія так засмічена рештками ідолопоклонства та різними забобонами, що іноді її не можна відрізнити від звичайного чарування та знахарства.

Коли ми проїжджали цими лісами й гадали, що вже позбулись небезпеки, нам, мабуть, таки судилося бути ще пограбованими, а може, й убитими ватагою розбійників. До якої країни вони належали? Чи були це кочові ватаги остяків[167], на зразок татарських, чи якийсь дикий народ з річки Обі посунувся так далеко в Європу, чи, може, це були мисливці, що полювали на соболів — я й досі не знаю. Всі вони були на конях, озброєні луками та стрілами; спочатку їх було щось із сорок п’ять. Вони наблизились до нас на два мушкетні постріли, мовчки оточили нас і нарешті заступили нам дорогу.

Нас було лише шістнадцятеро. Ми спинились, виладнались в одну лаву перед нашими верблюдами і послали сибіряка — слугу молодого князя — довідатись, хто вони. Князь охоче відпустив його, бо побоювався, чи це не загін сибірського війська женеться за ним. Сибіряк під’їхав до них з прапором на переговори, обізвався до них, та хоч і знав кілька тамтешніх говірок, не зрозумів жодного слова з відповіді. Вони показали знаками, щоб він не наближався, загрожуючи застрелити його, коли він рушить уперед, і йому довелось вернутись, ні про що не дізнавшись. По їхньому одягу він гадав, що це калмицькі татари або ж черкеська орда[168], і що їх, напевне, чимало в цій пустині, хоч він і не чув ніколи, щоб вони посувались так далеко на північ.

Все це нас мало заспокоїло, але треба було на щось зважитись. Наліво за чверть милі від нас, поблизу дороги, був невеликий густий гайок. Я відразу вирішив відійти до цих дерев і там укріпитись, наскільки можливо. Я гадав, що, по-перше, дерева добре захистять нас від стріл, а по-друге, не дадуть ворогам змоги атакувати нас розгорнутим фронтом. Правду сказати, це підказав мені мій старий португалець-лоцман, що завжди був готовий дати добру пораду й підбадьорити під час небезпеки. Ми негайно подались до гайка і незабаром досягли його. Татари чи розбійники — не знаю, як їх назвати — не рушили з місця й не старались заважати нам. Добравшись до гайка, ми, на велику радість, побачили, що там було болото.

По той бік його було велике джерело, від якого починався струмок, а в нього неподалеку впадав другий, такого ж самого розміру. Як ми довідались, це була верховина річки Ворчка[169]. Дерев біля джерел росло не більше двохсот, але вони були дуже великі й стояли густо. В цій гущавині ми почували себе в безпеці від ворогів, хіба що вони напали б на нас піші.

Щоб завадити цьому, наш безмежно працьовитий португалець узявся різати великі гілки на деревах; не дорізаючи їх до кінця, він посхиляв їх від дерева до дерева і таким способом зробив навколо нас майже безперервну огорожу.

Там перебули ми кілька годин, чекаючи наступу ворогів, що нібито й не збирались рушати з місця. Та через дві години вони проти ночі раптом кинулись прямо на нас. Ми й не догляділи, що їх число значно збільшилось; здавалось, серед них були й жінки. Вони під’їхали на півпостріла до гайка. Ми вистрелили в них холостим зарядом і обізвались до них російською мовою, запитуючи, що їм треба, і наказуючи від’їхати. А вони, немов не розуміючи наших слів, кинулись як скажені, гадаючи заскочити з боку дерев, бо не знали, що ми спорудили там барикади, які не дадуть їм удертись до нас. Наш старий лоцман був нашим ватажком, як раніше — інженером. Він не дозволив стріляти в них, аж поки вони не наблизяться на пістольний постріл, щоб не витрачати марно жодного заряда. Ми просили його дати знак, коли треба буде стріляти, але він так забарився, що дехто з них був уже на відстані двох списів від нас, коли ми нарешті випалили.

Ми поцілили так влучно — може, Провидіння так скерувало наші постріли — що вбили чотирнадцять чоловік, кількох поранили і вбили кількох коней, бо кожен із нас зарядив свою рушницю двома чи трьома кулями.

Вони страшенно перелякались і зараз же відступили досить далеко. Тим часом ми знову зарядили рушниці і, впевнившись, що вони не наближаються, рушили вперед та забрали четверо чи п’ятеро коней, чиї власники були вбиті. Підійшовши до трупів, ми побачили, що це татари; ми не знали тільки, з якого вони племені і як вони наважились зайти так надзвичайно далеко.

Через годину вони знову намірились атакувати нас і об’їхати навколо гайка, шукаючи, з якого боку легше продертись до нас. Але помітивши, що ми завжди готові належно зустріти їх, вони знову відступили, а ми вирішили не рушати всю ніч з місця.

Звичайно, спали ми мало, а весь час укріпляли свою позицію, будуючи барикади, і пильно вартували, чекаючи світанку. Вранці ми побачили неприємну новину: число ворогів, яких, по-нашому, мала вжахнути наша зустріч, збільшилось до трьохсот чоловік. Вони поставили одинадцять чи дванадцять наметів, немов вирішили обложити нас. Їх невеличкий табір розташувався на відкритому місці за три-чотири милі від нас. Ця новина дуже схвилювала нас і, признатися, я гадав уже, що загину сам і загине все моє майно. А втім, утрата всіх моїх речей не дуже хвилювала мене, більше гнітила думка, що наприкінці моїх подорожей, після стількох переборених труднощів та небезпек, близько берега, сподіваючись невдовзі позбутись усіх турбот, мені доведеться потрапити в руки цих варварів. А компаньйон мій страшенно розлютився. Він заявив, що для нього втрата товару дорівнює загибелі, що він воліє краще бути вбитим, ніж умерти з голоду, і настоював на тому, щоб битись до останньої краплі крові.

Молодий князь, вкрай відважний, теж обстоював це, і тільки старий лоцман гадав, що за даних обставин ми не зможемо дати ворогові належну відсіч. Весь день ми радились, а надвечір побачили, що наших ворогів іще побільшало. Можливо, вони шукали здобичі окремими загонами і, натрапивши на поживу, такий загін посилав гінців до інших за підмогою. Ми не знали, чи не побільшає їх знову до ранку. Тоді я почав розпитувати людей, що їхали з нами з Тобольська, чи немає іншого шляху, щоб уночі обійти татар та добратись до якого-небудь міста, де нам дали б охорону для дальшої подорожі крізь пустиню.

Сибіряк, слуга молодого князя, сказав нам, що, коли ми вирішили не битися з татарами, то він виведе нас уночі на шлях, який веде на північ до річки Петрач[170] і яким ми спокійно відійдемо, а татарам нічого не дістанеться. Йому здавалось тільки, що його пан проти відступу й хоче битися з татарами. Я відповів йому, що він помиляється, бо його пан досить розумна людина і не буде битися ради самої бійки. Я сказав, що знаю його відвагу, яку він уже виявив, але знаю також, що він не захоче битися з шістнадцятьма-сімнадцятьма чоловіками проти п’ятисот, коли цього можна уникнути. А коли він визнає за можливе виступити вночі, то нам треба спробувати. Сибіряк відповів, що коли пан звелить йому, він готовий зробити це, хоч би й мусив важити життям. Ми переконали князя дати своєму слузі відповідний наказ і негайно ж почати готуватись до здійснення цього плану.

Насамперед, як тільки смеркло, ми розклали багаття й цілу ніч підтримували вогонь, щоб татари подумали, ніби ми ще всі тут. А коли зовсім стемніло й заблищали зорі, — раніше наш провідник не хотів вирушати, — наші верблюди та коні були вже нав’ючені, і ми пішли слідом за нашим новим ватажком, що, як я незабаром помітив, орієнтувався за Північною зіркою, бо ця місцевість була зовсім рівна.

Так ми йшли дві години швидким ходом. Спочатку було дуже темно, а коли зійшов місяць, то посвітлішало — навіть більше, ніж ми того бажали. До шостої години ранку ми пройшли вже сорок миль, хоч, правда, майже замучили наших коней. Тут ми знайшли російське село Кармазинське, де відпочили й цілий день не чули нічого про калмицьких татар. О десятій вечора ми знову вирушили і не спинялись до восьмої ранку, хоч ішли й не так швидко, як минулої ночі. О сьомій годині ми перейшли невеличку річку Кіршу[171] і добрались до гарного великого міста Озоми з численним російським населенням. Тут ми довідались, що кілька калмицьких загонів чи ватаг блукають пустинею, але ми вже позбулись небезпеки й не могли потрапити в їхні руки, що, звичайно, було нам дуже приємно. Тут ми запаслись свіжими кіньми і, потребуючи відпочинку, пробули в цьому селищі п’ять днів. Чесному сибірякові, що довів нас сюди, ми з компаньйоном, у нагороду за його послуги, дали десять червінців.

Через п’ять днів ми прибули до міста Вестіма на річці Вичегді, що впадає в Двіну[172]. Наша подорож суходолом скінчилась, бо Вичегда вже суднохідна за сім днів плавання від Архангельська. 3-го липня ми були в Яренську[173], де й придбали два човни та баржу. Ми відпливли 7-го й щасливо прибули до Архангельська 18-го. Отже, наша подорож тривала один рік, п’ять місяців і три дні, включаючи вісім місяців та кілька днів, прожитих у Тобольську.

В Архангельську нам довелось прожити шість тижнів, чекаючи кораблів. Довелося б чекати й довше, якби гамбурзький корабель не прибув на місяць раніше, ніж англійський. Трохи поміркувавши, ми вирішили, що Гамбург буде не менш вигідним ринком для збуту наших товарів, ніж Лондон, і вирішили відпливти з цим судном. Зрозуміло, що, розмістивши на кораблі наш вантаж, я влаштував на ньому й мого управителя — доглядати цей вантаж. Отже, мій молодий князь мав змогу переховуватись на кораблі і, поки ми жили там, жодного разу не зійшов на берег, щоб його не впізнали московські купці, які легко могли б побачити його й дізнатись, хто він такий. 20-го серпня ми відпливли з Архангельська і без особливих неприємностей ввійшли в Ельбу 13-го вересня. Тут ми з моїм компаньйоном дуже вигідно продали свої китайські товари і соболеві та інші сибірські хутра. Коли ми поділили суму, одержану від продажу товарів, моя частина становила три тисячі чотириста сімдесят п’ять фунтів стерлінгів сімнадцять шилінгів і три пенси, незважаючи на втрати, які ми мали, та різні податки. Треба тільки пам’ятати, що до цієї суми я залічую й діаманти на шістсот фунтів, що я придбав у Бенгалії.

Наш молодий князь розлучився тут з нами й поїхав Ельбою до віденського двору, де сподівався знайти протекцію і встановити зв’язок з тими друзями свого батька, які були ще живі. Прощаючись зі мною, князь щиро подякував мені за мою послугу та ласкаве ставлення до його батька.

Нарешті, проживши чотири місяці в Гамбурзі, я виїхав сухопуттям в Гаагу, а звідти відплив на пакетботі й прибув у Лондон 10-го січня 1705 року, після того як десять років і дев’ять місяців не був в Англії.

І тут, вирішивши не турбувати себе більше, я готуюсь до подорожі, довшої за всі ті, про які я розповідав. Проживши сімдесят два роки, повні різних пригод, я навчився належно цінувати самотність і щастя мирно дожити свій вік.