Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній сім'ї чужоземного походження. Батько мій, на прізвище Крейцнер, був родом із Бремена й оселився спочатку в Гуллі. Торгівлею він набув великого достатку і, покинувши торгувати, переїхав до Йорка. Там він одружився з моєю матір'ю, родичів якої звали Робінзон — родина, дуже поважана в тій місцевості. Тому-то мене перше звали Робінзон Крейцнер, але, через звичайне для Англії нівечення іншомовних слів, нас звуть тепер — та ми й самі так звемо себе й пишемо наше прізвище — Крузо; так саме завжди звали мене й мої знайомі.

У мене було два старші брати. Один був підполковником англійського піхотного полку у Фландрії, яким раніше командував славетний полковник Локгарт; він загинув у битві з іспанцями під Дюнкерком. Що сталося з другим моїм братом, про це я знаю не більше, ніж мій батько або мати знали про мою долю.

Через те що я був третім сином і не був навчений ніякого ремесла, моя голова дуже рано почала наповнюватись безладними думками. Батько мій, на той час дуже старий, дав мені достатню освіту — яку взагалі могли дати домашнє виховання та міська школа — й призначив мене вивчати право. Мене, проте, могло задовольнити лише ремесло моряка, і мій нахил до нього так міцно опирався батьковій волі, навіть його наказам, та проханням і умовлянням матері та друзів, що, здавалося, в цьому нахилі було щось фатальне, що штовхало мене до злиденного життя, яке судилося мені.

Мій батько, розумна й поважна людина, здогадувався про мої витівки й серйозно та переконливо розраджував мене. Одного ранку він покликав мене до своєї кімнати, до якої прикувала його подагра, і почав палко дорікати мені з цього приводу. Він спитав, які інші причини, крім простого нахилу до мандрів, спонукають мене покинути батьківський дім і рідну країну, де я легко вийшов би в люди і пильністю та працею збільшив би свій достаток і жив би в багатстві та дозвіллі.

Він сказав, що вітчизну кидають у гонитві за пригодами або ті, кому нема чого втрачати, або честолюбці, що прагнуть ще збільшити свої багатства та вславитись, беручись до справ, які виходять поза межі буденного існування. Та всі ці речі або надто високі, або надто низькі для мене. Моє ж місце — середина, і саме те, що можна назвати вищим ступенем середнього стану; як він переконався з свого довгочасного досвіду, це найкраще становище в світі й найбільше підходить до людського щастя. Воно не знає злиднів та нестатків, тяжкої праці та страждань нижчих верств людства, не збаламучене пихою, розкошами, гонором та заздрощами вищих верств. Наскільки приємне таке життя, сказав він, я можу бачити вже з того, що всі, хто живе в інших умовах, заздрять йому. Часто самі королі скаржаться на гірку долю народжених для великих справді жалкують, що доля не поставила їх між двома крайностями — злиднями та величчю. А розумна людина ставить таке життя за зразок правдивого щастя, коли благає не давати їй ні бідності, ні багатства.

Він умовляв мене зважити це, бо, казав він, я завжди бачитиму, що всі лиха розподілені між вищими та нижчими верствами суспільства. А середній стан має найменше горя і не переживає таких злигоднів, як вища та нижча частина людства. Навіть тілесних та духовних недуг, як природного наслідку свого побуту, вони позбавлені більше, ніж ті, у кого хвороби є наслідок пороків, розкошів та надміру, з одного боку, і важкої праці, нестатків, поганого або недостатнього харчування — з другого. Середній стан призначений для всяких радощів та чеснот. Мир і достаток завжди до послуг цього стану. Поміркованість, стриманість, спокій, здоров'я, товариство, різні приємні розваги та втіхи — благословення, властиве цьому середньому станові. Люди середнього стану тихо й рівно проходять свою життєву путь і спокійно сходять з неї, не обтяжуючи себе ні фізичною, ні розумовою працею; не продаються в рабство ради шматка хліба; не мучать себе шуканнями виходу з скрутного становища, яке позбавляє душу спокою, а тіло — відпочинку; не сохнуть від заздрості й не згоряють на таємному вогні честолюбства. Серед сприятливих умов тихо прямують вони життєвою дорогою, свідомо заживаючи солодощів життя без домішки гіркоти, почуваючи себе щасливими і щоденним досвідом навчаючись пізнавати це дедалі глибше.

Після цього він наполегливо, але дуже лагідно почав просити мене облишити дитячі вигадки й не кидатись в обійми нещасть, від яких, здавалось, мене мало оборонити становище моєї родини в світі. Мені не треба працювати ради шматка хліба; батько подбав би про мене й вивів би мене на той шлях, який він тільки що радив мені обрати. А коли б я не знайшов собі щастя й долі в світі, то це було б моє безталання чи моя необачність. Він казав також, що, застерігаючи мене від кроку, який, на його думку, не принесе мені нічого, крім шкоди, він виконує свій обов'язок і знімає з себе всяку відповідальність. Одне слово, батько обіцяв зробити мені багато чого хорошого, коли б я залишився дома і жив, як він мені радив, і сказав, що не докладе рук до моєї недолі, заохочуючи мене до від'їзду. Кінчаючи, він нагадав мені, як приклад, про мого старшого брата, якого він теж ревно вмовляв не брати участі в Нідерландській війні, але не міг нічого вдіяти — юнацькі бажання підбурили брата втекти до армії, де його й убили. І хоч, сказав батько, він ніколи не перестане молитись за мене, а проте рішуче заявляє, що коли я зроблю цей безумний крок, бог не благословить мене. В майбутньому у мене буде досить дозвілля поміркувати над тим, як я знехтував його пораду, але тоді, можливо, не буде нікого, хто допоміг би мені виправити помилку.

Я помітив, що під час останньої частини його промови, справді пророчої (хоч, я гадаю, мій батько й сам цього не знав), рясні сльози текли у старого по обличчю, особливо коли він згадав про мого вбитого брата. А коли він казав, що для мене настане час каяття, але не буде кому допомогти мені, батько від хвилювання увірвав мову й пояснив, що його серце повне вщерть і що він не може сказати мені більше нічого.

Ці слова глибоко зворушили мене, як зворушили б кожного, і я вирішив не думати більше про від'їзд до чужих країв, а залишитися дома, як бажав того мій батько. Та ба! Незабаром усе це розвіялось, як дим, і, щоб уникнути зайвих і настирливих умовлянь мого батька, я через кілька тижнів після цього вирішив утекти від нього зовсім. Однак я не квапився так, як підказував мені перший запал, а вибрав час, коли моя мати, здавалось, була в кращому, ніж звичайно, настрої, і сказав їй, що мене так охопило бажання побачити світ, що я ніколи не зможу взятись як слід до роботи й довести її до кінця. Хай краще батько відпустить мене з доброї волі, а не примушує обійтись без його дозволу. Адже мені тепер вісімнадцять років. Пізно вже починати вчитись якогось ремесла або робитись писарем у нотаря. Я певний, що коли б я й зробив це, то ніколи не зміг би прослужити до кінця й утік би від свого патрона в море. А коли мати умовить батька відпустити мене в далеку подорож і та подорож мені не сподобається., то, вернувшись додому, я більше вже нікуди не поїду і подвійним старанням надолужу змарнований час. Моє прохання дуже розгнівало матір. Вона сказала, що даремно розмовляти про це з батьком, що він дуже добре знає, що саме корисне для мене, і не дасть згоди ні на що, шкідливе для мене. Сама ж вона дивувалась, як міг я думати про такі речі після розмови з батьком, що, як їй відомо, так доброзичливо й лагідно поводився зі мною. Зрештою, мовляв, коли я хочу занапастити себе, то ніщо мені не допоможе. Але я можу бути певний, що ніколи не дістану їхньої згоди на це. Вона зовсім не хоче сприяти моїй загибелі, і я ніколи не зможу сказати, що моя мати потурала мені в тому, чому батько опирався.

Хоч моя мати й відмовилась клопотатись про мене перед батьком, проте, як я довідався пізніше, вона переказала йому всю нашу розмову, і батько, дуже стурбований, зітхнувши, сказав їй: «Хлопець міг би бути щасливий, залишившись на батьківщині, а коли він подасться до чужих країв, то буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка будь-коли народжувалась на світ. Ні, я не можу погодитись на це». Тільки приблизно через рік після цього вирвався я на волю, дарма що весь час уперто не зважав на всі пропозиції взятись до якої-небудь праці й часто докоряв батькові та матері за їхнє рішуче заперечення мого відомого їм природного нахилу. Аж ось, бувши одного разу в Гуллі, куди я заїхав випадково, на цей раз без думки про втечу, я зустрівся з одним приятелем, що збирався пливти до Лондона на кораблі свого батька, і той почав умовляти мене поїхати з ним, користуючись звичайною у моряків принадою, — він казав, що подорож нічого мені не коштуватиме. Отже, не спитавшись ні в батька, ні в матері, не повідомивши їх жодним словом і лишивши їх самих довідуватись про мій вчинок, не попросивши ні батьківського, ні божого благословення, не зваживши ні обставин, ні наслідків, я, в недобрий час, 1 вересня 1651 року, сів на корабель мого приятеля, що прямував до Лондона. Ніколи, мабуть, поневіряння молодих шукачів пригод не починались так рано й не тривали так довго, як мої. Не встиг корабель вийти з гирла Гамбера, як подув вітер і на морі знялись страшні хвилі. Я ніколи перед цим не бував на морі, а тому моє тіло невимовно знесилилось і душа жахнулась. Я почав тепер серйозно замислюватись над тим, що робив, і над тим, як справедливо карало мене небо за те, що я так негарно покинув батьківський дім, порушивши свої обов'язки. Всі добрі поради моїх старих, сльози батька та благання матері постали в моїй пам'яті, і сумління, що тоді ще не зачерствіло так, як згодом, суворо докоряло мені за нехтування батьківськими порадами і за порушення моїх обов'язків перед богом та батьком.

Тим часом вітер дедалі міцнішав і хвиля знялась дуже висока, хоч і не така, як я багато разів бачив пізніше чи побачив за кілька днів; але й цієї було досить для молодого моряка, зовсім не обізнаного з бурями. Від кожної хвилі я ждав, що вона поглине нас, і кожного разу, коли корабель падав униз — у вир чи в порожнечу, — я вже не сподівався виринути. В цій агонії я багато разів вирішав і присягався, що, коли бог цього разу врятує мені життя і нога моя знову ступить на суходіл, я негайно повернусь до батька і ніколи, поки живий, не сяду знову на корабель. Я присягався завжди слухати його і ніколи більше не наражатись на такі пригоди. Лише тепер я зрозумів, як справедливо хвалив мій батько середній стан; як вигідно прожив він своє життя, не знавши ні бур на морі, ні турбот на березі. Одне слово, я вирішив вернутись додому, як справжній розкаяний блудний син.

Ці розсудливі й тверезі думки снувалися в моїй голові весь час, поки лютувала буря, і трохи після того. Але другого дня вітер почав ущухати, хвилювання вгамувалось, і я став поволі звикати до моря. Весь цей день, проте, у мене був дуже серйозний настрій, та я ще й не зовсім одужав від морської хвороби; але наприкінці дня розгодинилось, вітер стих, і впав тихий, чарівний вечір. Сонце сіло при ясному небі; так само зійшло воно й другого дня, і ясне море, при цілковитому або майже цілковитому безвітрі, все залите сонячним сяйвом, являло собою чудове видовище, якого я ніколи ще не бачив.

Я добре виспався вночі, і моя морська недуга пройшла. Я був веселий і здивовано поглядав на море, яке, ще тільки вчора люте та страшне, так скоро могло вгамуватись і прибрати такого чудового вигляду. Під цей час, немов навмисне, щоб зруйнувати мої добрі наміри, до мене підійшов мій приятель, що підбив мене їхати разом з ним, і, поплескавши мене по плечу, сказав:

— Ну що, Боб, як ти себе почуваєш? Закладаюсь, що ти перелякався вчора, коли подув вітрець.

— Ти звеш це вітрець? — сказав я. — Адже то була страшна буря.

— Буря? Ото дурень! — відповів він. — Ти звеш це бурею? Дай нам добре судно та більше простору, і ми такого шквалу й не помітимо. Ти ще не звик до моря, Боб. Ходім зваримо собі пуншу й забудемо про все. Бачиш, яка чарівна година?

Щоб скоротити цю сумну частину мого оповідання, скажу просто, що далі все пішло, як звичайно буває в моряків: пунш зварили, я захмелів і в чаду тієї ночі потопив усе своє каяття, всі гіркі міркування над минулим та всі добрі плани на майбутнє. Одно слово, як тільки море заспокоїлось і після бурі настала тиша, як тільки вгамувались мої розбурхані почуття, як тільки минув страх бути поглинутим хвилями і думки потекли старим річищем, так я відразу забув усі присяги, всі обіцянки, що давав собі під час небезпеки. Щоправда, часом находив на мене роздум і серйозні думки починали вертатись назад, але я гнав їх геть від себе, боровся з ними, як з нападом хвороби, бо я вважав це за хворобу і за допомогою пияцтва та веселого товариства переборов їх. Через п'ять чи шість днів я здобув над своєю совістю таку перемогу, якої тільки може бажати собі юнак, що зважився не звертати на неї ніякої уваги. Але я мав зазнати ще одного тяжкого іспиту. Провидіння, як і завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останнє виправдання; і справді, якщо цього разу я не зрозумів, що це воно врятувало мене, то дальша пригода була така знаменна, що й найзапекліший негідник із нашого екіпажу побачив би в ній і загрозу, і ласку божу разом.

На шостий день після нашого виходу в море ми прийшли на Ярмутський рейд. Вітер після шторму був весь час супротивний і слабкий, і тому ми посувались дуже повільно. Тут ми були змушені кинути якір і простояли при противному, а саме південно-західному вітрі сім або вісім днів; а протягом цього часу до цього рейду, де судна звичайно чекають ходового вітру, щоб увійти в Темзу, пройшло з Ньюкасла багато кораблів.

Ми, проте, не стояли б так довго й піднялися б у ріку з припливом, якби вітер не був такий свіжий і днів через чотири або п'ять не подув ще міцніше. А втім, Ярмутський рейд вважався такою ж надійною стоянкою, як і гавань, якорі й канати у нас були добрі, отож наші люди зовсім не зважали на небезпеку й коротали своє дозвілля між відпочинком та розвагами, як це звичайно буває на морі. Але восьмого дня зранку вітер посвіжішав, і ми використали всі робочі руки, щоб прибрати стеньги та закріпити все потрібне, аби судно могло триматись на рейді. Опівдні знялась велика хвиля і корабель почало так хитати, що кілька разів він зачерпнув боком води, прийняв на себе кілька хвиль і раз або два ми думали, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан наказав кинути запасний якір, і таким чином ми держалися проти вітру на двох якорях, попустивши канати до кінця.

Тим часом знявся страшний вітер. Тепер я вже бачив жах та дивування навіть на обличчях моряків. Кілька разів сам каштан, проходячи повз мене, півголосом бурмотів: «Господи, зглянься на нас! Ми всі загинемо! Ми пропали!» Проте він пильно доглядав свого корабля. Переполох спершу приголомшив мене: я нерухомо лежав у своїй каюті внизу і тому не можу описати свого настрою. Мені важко було вернутись до попередніх покаянних думок після того, як я так рішуче й одверто відкинув їх. Мені здавалось, що жах смерті минувся назавжди і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Коли ж сам капітан, проходячи повз мене, як я тільки що сказав, пробурмотів, що всі ми загинемо, я страшенно перелякався. Я вийшов із своєї каюти на палубу. Ніколи не бачив я такої лиховісної картини: по морю ходили величезні вали з гору заввишки і що три або чотири хвилини перекидались на нас. Коли я спромігся роздивитись краще, я не побачив навколо себе нічого, крім жаху. На двох важко навантажених кораблях, що стояли поблизу, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і винесло з рейду в море на волю вітрів, бо на жодному з них уже не було щогл. Легкі судна трималися краще, бо були рухливіші, але двоє чи троє з них теж понесло в море, і вони промчали повз нас з одним лише кормовим парусом.

Надвечір помічник капітана й боцман підступили до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітанові дуже не хотілось робити цього, але боцман почав доводити, що, коли фок-щоглу залишити, судно потоне, і він погодився. Коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла ослабла й почала так хитати судно, що довелось зрубати і її і тим зовсім очистити палубу.

Легко уявити собі, що я тоді переживав, бувши ще новаком у морській справі і так перелякавшись перед тим невеличкого хвилювання. Та коли б по такому довгому часі я зміг переповісти свої тодішні думки, я сказав би, що мої попередні лиховісні призвістки і те, що я знову вернувся до своїх первісних проклятих химер, жахало мене вдесятеро більше, ніж сама смерть. Це, та ще страх перед бурею, доводило мене до такого стану, що описати його не можна ніякими словами. Але найгірше було ще попереду. Буря лютувала й далі так, що, за словами самих моряків, їм ніколи не траплялось бачити нічого подібного. Судно в нас було міцне, але перевантажене, і тому глибоко сиділо у воді й дуже гойдалось, а моряки щохвилини кричали, що ми осідаємо у воду. Деякий час це було моє щастя, що я не знав значення слова «осідати», аж поки не спитав про це. Шторм був скажений, і я побачив те, що можна бачити нечасто — капітан, боцман і ще декілька чоловік, вразливіших від інших, молились, щохвилини чекаючи загибелі корабля. Серед ночі, на додаток до всіх наших страждань, один із матросів, спустившись у трюм подивитись, чи все гаразд, крикнув, що з'явилась теча, а другий сповістив, що в трюмі води на чотири фути. Всіх покликали до помпи. Коли я почув цей заклик, мені здалося, що серце моє спинилось, і я впав горілиць на ліжко, на якому сидів у каюті. Проте матроси розштовхали мене, говорячи, що досі я був ні до чого, а тепер можу працювати, як і всі. Я підвівся, підійшов до помпи й щиро взявся до праці. Тим часом кілька вантажних суден, не змігши встояти проти вітру, знялися з якорів і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили мимо нас, капітан наказав дати гарматний постріл, як сигнал небезпеки. Не зрозумівши значення того пострілу, я подумав, що судно наше розбилось або взагалі сталося щось жахливе. Одно слово, я перелякався так, що зомлів. Але в той час кожен дбав лише про власне життя, ніхто не звернув на мене уваги і не поцікавився дізнатись, що сталось зо мною. Інший матрос став на моє місце й відштовхнув мене ногою, гадаючи, що я мертвий. Минуло чимало часу, поки я прийшов до пам'яті.

Ми працювали далі, а вода в трюмі все піднімалась. Видно було, що корабель потоне, і хоч шторм починав потроху вщухати, все ж не було надії, що судно зможе продержатись на воді, поки ми ввійдемо в гавань, і капітан стріляв із гармати, сигналізуючи про лихо. Легке судно, що стояло спереду нас, зважилось допомогти нам, спустивши шлюпку. З великою небезпекою для себе шлюпка наблизилась до нас, але ні ми не могли сісти в неї, ні вона — пристати до борту нашого корабля, хоч люди й гребли щосили, рискуючи своїм життям для нашого порятунку. Наші люди кинули їм канат з буєм, попустивши його на велику довжину. Після багатьох марних зусиль їм пощастило впіймати кінець каната. Ми притягли їх під корму і всі до одного спустились до них у шлюпку. Годі було й думати про те, щоб добратись до їх судна. Всі згодились пливти за вітром і тільки гребли, щоб наблизитись до берега. Наш капітан обіцяв заплатити за шлюпку її власникові, коли б вона розбилась об берег. Отже, почасти за вітром, почасти гребучи, ми прямували на північ, у напрямі до Вінтертон-Несса.

Не минуло й чверть години, як ми відпливли від нашого корабля, а він почав уже поринати у воду; тоді я вперше зрозумів, що означає, коли корабель «осідає». Мушу признатись, що, почувши крики матросів про загибель судна, я майже не мав сили глянути на нього, бо з того моменту, як спустився, або, краще сказати, коли мене кинули в шлюпку, моє серце ніби завмерло від думок про лихі пригоди, що чекали мене.

Поки люди напружено гребли, скеровуючи шлюпку до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як шлюпку підкидало хвилею, нам видно було берег), що там бігало багато людей, готуючись допомогти нам, коли ми підійдемо ближче. Та ми посувались повільно й досягли землі, тільки пройшовши Вінтертонський маяк, де коло Кромера берег повертає на захід і де його виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і не без великих труднощів, але всі непошкоджені вибрались на берег і пішли пішки до Ярмута, де до нас поставились дуже співчутливо, як до людей, що зазнали лиха. Місто дало нам добре приміщення, а приватні особи — купці та судновласники — дали нам досить грошей, щоб доїхати до Лондона або до Гулля, куди хто хотів.

Якби мені спало тоді на думку вернутись до Гулля й до батьківського дому, я був би щасливий, а мій батько, подібно до того як це розповідається в євангельській притчі, заколов би для мене годоване теля, бо, почувши, що корабель, з яким я виїхав, потонув на Ярмутському рейді, він тільки через довгий час довідався, що я не загинув.

Та моя лиха доля штовхала мене вперед з настирливістю, якій не можна було опиратись; і хоч не раз я чув тверезий голос розуму, що кликав мене повернутись додому, мені не вистачало сили на це. Я не знаю, як це назвати, і не буду запевняти, що якесь таємне веління штовхає нас назустріч нашій власній загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима. Сама лише моя нещаслива доля, від якої я не мав сили втекти, примусила мене опиратися тихим умовлянням мого розсудку і знехтувати дві явні перестороги, послані мені під час першої спроби.

Син власника нашого корабля, мій приятель, що раніше допоміг мені загартуватись, був тепер уже не такий відважний, як я. Уперше заговорив він зі мною в Ярмуті через два або три дні, бо в місті нас улаштували на окремих квартирах. Я побачив, що тон його змінився. В дуже похмурому настрої, хитаючи головою, спитав він мене, як я почуваю себе. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розповів, що я пустився в цю подорож на спробу, маючи намір поїхати далі. Батько його звернувся до мене стурбованим тоном:

— Вам, юначе, ніколи більше не слід пускатися в море. Ви повинні зважити на те, що спіткало вас, як на певну й наочну ознаку того, що з вас ніколи не буде моряка.

— Чому, сер? — відказав я. — Хіба ви теж ніколи більше не вийдете в море?

— Це інша річ, — відповів він. — Це мій фах і, виходить, мій обов'язок, а ви пустилися в море на спробу. Отже, небо дало вам покуштувати того, чого ви повинні чекати, якщо будете стояти на своєму. Може, все це сталося з нами через вас, як на фарсійському кораблі через йону. Будь ласка, — казав він далі, - скажіть, хто ви і що саме заохотило вас пуститись у море?

Тоді я розказав йому дещо про себе. Ледве я скінчив, як він страшенно схвилювався:

— Чим я завинив, — скрикнув він, — що ця покинута богом людина потрапила на мій корабель? Навіть за тисячу фунтів не погоджусь я ступити з вами на одно судно.

Звичайно, все це було сказано спересердя и під впливом недавньої втрати, але в своєму гніві він зайшов далі, ніж мав на те право. Пізніше він говорив зо мною дуже серйозно, умовляв вернутись до батька й не спокушати провидіння собі на загибель. Він казав, що я мушу бачити в цьому перст божий.

— А якщо, юначе, — скінчив він, — ви не вернетесь, то, вірте, куди б ви не поїхали, скрізь вас будуть переслідувати нещастя та невдачі, аж поки не здійсняться слова вашого батька.

Незабаром ми розлучились; я не міг добрати йому відповіді, не бачив його більше, а куди він поїхав — не знаю. Щодо мене, то, маючи в кишені трохи грошей, я подався до Лондона суходолом. І там, і дорогою я часто змагався з собою і вагався, не знаючи, який спосіб життя обрати — чи вернутись додому, а чи пуститися знову в море.

Щодо повороту додому, то сором заглушав найповажніші доводи мого розуму; мені зараз же уявлялось, як з мене сміятимуться всі наші сусіди і як мені соромно буде глянути у вічі не лише батькам, а й чужим людям. Потім я часто спостерігав, яка непослідовна й нерозумна людська природа, особливо замолоду. Вона відкидає міркування, якими треба було б керуватись. Люди соромляться не гріха, а каяття; соромляться не вчинків, за які їх справедливо можна назвати безумцями, а соромляться виправлень, які, власне, тільки й дають право вважати їх за розумних людей.

В такому стані перебував я якийсь час, не знаючи, до чого взятись та як мені жити далі. Мені не хотілось і думати про поворот додому; і поки я вагався, спогади про лихо, що я перетерпів, згладжувались. Разом з ними слабшав і так слабкий голос розсудку, що спонукав мене вернутись до батька. Нарешті я зовсім забув про це і почав мріяти про нову подорож.

Та ж сама згубна сила, що підбурила мене втекти з батьківського дому, що натхнула в мене безглузду й необмірковану жадобу багатства, так міцно втокмачила мені в голову ці мрії, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони; та ж сама сила, кажу я, яка б вона не була, штовхнула мене до берегів Африки, або, як кажуть наші моряки, «в рейс до Гвінеї».

Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не наймався на судно матросом: Мені, щоправда, довелося б тоді працювати трохи важче, ніж звичайно, але разом з тим я навчився б обов'язків моряка і за деякий час міг би зробитись штурманом або помічником капітана, коли не самим капітаном; але така вже була моя доля — вибирати найгірше. Так зробив я й тепер, бо, маючи завжди в кишені гроші, а на плечах пристойне вбрання, я входив на судно як джентльмен і тому не мав там ніяких обов'язків і нічого не вчився.

З перших же кроків мені пощастило потрапити в Лондоні в гарне товариство, а це не часто трапляється з такими розбещеними юнаками, яким я був, бо диявол ніколи не пропускає нагоди наставити їм якомога раніше свою пастку. Та не так було зо мною. Я відразу познайомився з капітаном одного судна, яке недавно ходило до берегів Гвінеї; а що капітанові пощастило, то він вирішив вирядитись туди знову. Він полюбив моє товариство, бо я був тоді досить приємним розмовником. Дізнавшись, що я мрію побачити світ, він запропонував мені поїхати разом з ним, сказавши, що це мені нічого не коштуватиме і що я буду його застільним товаришем, а коли повезу туди що-небудь з собою, то всі гроші, які я вторгую, будуть мої і я ще матиму з того добрий зиск.

Я пристав на цю пропозицію і, дуже заприятелювавши з цим капітаном, людиною чесною та щирою, пустився з ним у подорож, взявши з собою невеликий вантаж, на якому, завдяки некорисливості мого друга капітана, заробив чимало грошей Я повіз на сорок фунтів стерлінгів різних іграшок та дрібничок, яких мені порадив накупити капітан. Ці сорок фунтів я зібрав з допомогою своїх родичів, полистувавшнся з ними; вони, напевне, і умовили мого батька, або, певніше, мою матір, дати мені цю невеличку суму для моєї першої спроби.

Це була єдина, на мій погляд, вдала подорож, і то завдяки некорисливості й чесності мого друга капітана, під чиїм керівництвом я, крім того, набув чимало знань із математики та з правил навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі довідався про багато такого, що конче потрібно знати морякові. Йому було приємно вчити мене, а мені- вчитись. Одно слово, за час цієї подорожі я зробився моряком і купцем: за свій крам я вторгував п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, а за нього, вернувшись до Лондона, одержав майже триста фунтів стерлінгів. Це сповнило мене честолюбними мріями, які згодом остаточно занапастили мене.

А втім, і під час цієї подорожі мені випало чимало невдач, а головне, я через надто жаркий клімат весь час хворів на жорстоку морську пропасницю, властиву тропікам, бо побережжя, де ми найбільше торгували, лежить між екватором і п'ятнадцятим градусом північної широти.

Тепер я став справжнім гвінейським купцем, а оскільки мій друг капітан, вернувшись додому, на велике моє нещастя помер, то я вирішив знову вирядитись у таку саму подорож і сів на те ж саме судно, яким командував тепер помічник померлого капітана. Це була найнещасніша подорож, яку будь-коли відбувала людина. Правда, я взяв з собою менше ніж сто фунтів стерлінгів із набутого мною капіталу, віддавши двісті фунтів на схов удові мого покійного друга. Вона розпорядилась ними дуже сумлінно, але під час цієї мандрівки мене спіткало страшне лихо. По-перше, якось удосвіта на наш корабель, що йшов саме на Канарські острови або, певніше, між Канарськими островами та африканським континентом, несподівано напав турецький корсар із Сале. Він погнався за нами під усіма парусами. Ми, щоб урятуватись, у свою чергу поставили стільки парусів, скільки могли витримати наші реї та щогли, але бачачи, що розбійник наздоганяє і за кілька годин неминуче наздожене нас, приготувались до бою. Корабель наш мав дванадцять, а корсар вісімнадцять гармат. Коло третьої години дня він наздогнав нас, але помилково, замість підійти з корми, підійшов з борту. Ми навели на нього вісім гармат і дали залп. Тоді він відійшов далі, відповівши на наш вогонь не тільки гарматними, а й рушничними пострілами щось із двох сот стрільців, яких він мав на борту. У нас нікого не зачепило, і всі наші люди залишилися в лавах. Він приготувався до нового нападу, а ми до нової оборони. Підійшовши до нас, цього разу з другого борту, він узяв нас на абордаж. Чоловік з шістдесят вдерлося до нас на палубу і передусім почали різати та рубати паруси й снасті. Ми зустріли їх рушничним вогнем, списами та ручними гранатами і двічі звільняли від них нашу палубу. Проте наш корабель на той час був уже негодящий, троє з наших людей були забиті, а восьмеро поранені. Щоб скоротити цю сумну частину мого оповідання, я відразу ж скажу, що нас примусили здатись і, як бранців, відвезли до Сале, морського порту, що належить маврам.

Повелися зо мною не так жахливо, як я сподівався спершу. Мене не відвели, як решту наших людей, у глиб країни до двору султана, бо капітан розбійницького корабля взяв мене як свою власну здобич невільником, — адже я був молодий, спритний і міг добре працювати. Ця дивна зміна долі, що обернула мене з купця на злиденного раба, просто розчавила мене, і я згадав батьківське пророкування про те, який я буду нещасний і як нікому буде полегшити моє становище. Пророкування це, гадав я, здійснилось якраз тепер, коли саме небо покарало мене і я безповоротно загинув. Ах! мої нещастя тоді тільки починались, як це буде видно з дальшого оповідання.

Мій новий господар чи пан узяв мене до свого дому, і я сподівався, що, виходячи знову в море, він забере й мене. Я вірив, що рано чи пізно його піймає якийсь іспанський чи португальський корабель і я знову вернусь на волю. Та мої надії скоро розвіялись: відпливши, він лишив мене доглядати його невеликий садок і робити всяку чорну роботу, яка завжди припадає рабам; а коли він вернувся із свого плавання додому, то наказав мені ночувати в каюті й доглядати судно.

Там я думав тільки про втечу й вигадував спроби здійснити її, але не добрав жодної, яка б давала мені хоч маленьку надію на успіх. Бо мені ні на кого було звіритись і я не знав нікого, хто б зміг утекти зі мною, бо там не було жодного англійця, ірландця або шотландця, так що за два роки, хоч я й часто тішився мріями про волю, я не знайшов ніякої слушної нагоди здійснити їх.

Тільки після двох років трапилась незвичайна нагода, що знову примусила мене подумати про спробу вирватись на волю. Якось мій пан сидів удома довше, ніж звичайно, і, як я чув, через брак грошей не посилав нікуди свого судна. Такої пори він звичайно раз або двічі на тиждень, а гарної погоди й частіше, брав корабельний човен і виїздив на рейд рибалити. Для таких поїздок він брав гребцями мене та молодого мавра, і ми розважали його, як уміли. Я показав себе таким вправним у рибальстві, що він часто посилав мене разом з одним своїм родичем, дорослим мавром, та хлопчиком Мареском, як вони звали його, наловити риби на обід.

Одного тихого ранку, коли ми вийшли по рибу, знявся такий густий туман, що ми втратили берег з очей, хоч від нас до нього не було й півтори милі. Ми гребли навмання, веслували весь день і наступну ніч, а коли настав райок, виявилось, що ми випливли в чисте море, замість підійти до берега, від якого тепер були не менше як за шість миль. Нарешті, ми добулись-таки додому, хоч і не без труднощів та небезпеки, бо вранці знявся досить свіжий вітер, і добре виголодавшись.

Навчений цією пригодою, наш господар вирішив бути надалі обачнішим і, маючи в себе баркас з нашого англійського корабля, заявив, що ніколи більше не виїде рибалити без компаса та припасу. Корабельному тесляреві, теж невільникові-англійцеві, він наказав збудувати в середній частині баркаса, так, як на баржі, невеличку рубку, або каюту. Ззаду неї залишалось місце для одного моряка, який керуватиме стерном і орудуватиме гротом, а попереду — місце для одного або двох, щоб ставити та згортати решту парусів, з яких клівер приходився над дахом каюти. Вона була низенька та дуже затишна, і в ній можна було спати господареві та одному або двом невільникам і поставити стіл та кілька скриньок для пляшок з напоями, для хліба, рису та кави.

Ми часто ходили рибалити на цьому баркасі, а що я був наймоторнішим рибалкою, то господар ніколи не виїздив без мене. Трапилось, що він якось зібрався покататися та порибалити на цьому баркасі з двома-трьома поважними маврами. В цю поїздку він збирався дуже старанно і ще звечора відіслав на баркас багато більше припасу, ніж звичайно. Він наказав мені взяти три рушниці з порохом та дробом, що були в нього на кораблі, бо вони мали намір не тільки порибалити, а и пополювати.

Я зробив усе, як він наказував, і другого ранку чекав на чисто вимитому баркасі, з піднятими вимпелами та прапором, готовому для прийому гостей. Невдовзі господар прийшов сам і сказав, що його гості відмовились їхати, бо якісь справи несподівано стали їм на перешкоді. Мені, маврові та хлопчикові він звелів, як звичайно, вийти в море, щоб наловити риби на вечерю йому та друзям і зараз же привезти її додому. Я по слухався.

В ту хвилину в моїй голові знову промайнула моя давнішня думка про визволення… Тепер я мав маленьке судно і, як тільки господар пішов, почав готуватись — проте не рибалити, а податись в мандри, хоч не тільки не знав, а навіть і не думав, куди прямувати. Всяка путь була добра для мене, аби тільки нею можна було втекти.

Спершу я мусив переконати мавра, що нам треба запастись їжею, бо ми не в праві розраховувати на хазяйський хліб. Той згодився й приніс на баркас великий кошик з сухарями і три глечики прісної води. Я знав, де стоїть у господаря скринька з пляшками (захопленими, як це було видно з етикеток, на якомусь англійському кораблі) і, поки мавр порався на березі, переправив їх на баркас і поставив у шафку, так ніби вони ще раніше були приготовлені для господаря. Я приніс також велику грудку воску — фунтів п'ятдесят вагою, мішок прядива, сокиру, пилку та молоток. Все це згодом стало нам у великій пригоді, особливо віск, з якого ми робили свічки. Я вигадав ще одну штуку, на яку з сердечної простоти впіймався мавр. Ім'я його було Ізмаїл, а звали його Малі чи Молі. Я сказав йому:

— Молі, на баркасі у нас є рушниці нашого господаря: чи не міг би ти роздобути трохи пороху та дробу? Може, ми підстрелили б кілька алькамі (птиця, подібна до наших куликів), я знаю, що господар тримає порох та дріб на кораблі.

— Гаразд, я принесу, — відповів він і приніс велику шкіряну торбу з порохом фунтів на півтора, якщо не більше, другу — з дробом, фунтів п'ять чи шість завважки; він приніс також і куль — і все це склав у баркас. Крім того, у господаревій каюті я знайшов ще трохи пороху, який я пересипав в одну з великих пляшок, що були в скриньці, переливши з неї перед тим рештки вина в іншу пляшку. Призапасши отак усе потрібне для подорожі, ми вийшли з гавані рибалити. У сторожовій вежі біля входу до гавані знали, хто ми, і не звернули на нас уваги. Відійшовши від берега не далі, як на милю, ми згорнули парус і почали рибалити. Вітер дув північно-східний, що зовсім не відповідало моїм бажанням, бо, якби він дув з півдня, я напевне міг би допливти до берегів Іспанії або принаймні досягти Кадікса. Проте, вирішив я, звідки б не дув вітер, мені треба втекти з цього жахливого місця, здавшись на ласку долі. Порибаливши деякий час і нічого не піймавши — коли в мене бралась риба, я не витягав вудки, щоб мавр нічого не бачив, — я сказав йому:

— Тут нічого не вийде. Хазяїн буде сердитись. Нам треба відійти далі.

Не підозріваючи підступу з мого боку, він не заперечував і, бувши на носі баркаса, поставив паруси. Я був коло стерна й скеровував баркас далі у відкрите море, а коли він відійшов ще милі на три, зупинив його, ніби для того, щоб рибалити. Тоді, передавши стерно хлопчикові, я підійшов до мавра ззаду, нахилився, раптом схопив його за поперек і викинув за борт. Він зараз же виринув, бо плавав мов корок, і вкрик почав благати забрати його на баркас, обіцяючи поїхати зі мною хоч на край світу. Він плив так швидко, що скоро наздогнав би мене, бо вітру майже зовсім не було. Тоді я пішов у каюту й, принісши одну з рушниць, націлився в нього й сказав, що не зроблю йому ніякої шкоди, коли він дасть мені спокій.

— Ти, — сказав я, — добре плаваєш; на морі тихо, пливи собі до берега, я тебе не чіпатиму. А коли ти підпливеш до баркаса, я прострелю тобі голову, бо непохитно вирішив повернути собі волю.

Тоді він повернув до берега і, напевне, бувши чудовим плавцем, щасливо добрався до суходолу.

Я міг би втопити хлопчика, а мавра взяти з собою, але покластись на мавра не можна було ні в якому разі. Коли він відплив, я обернувся до хлопчика, якого звали Ксурі, й сказав йому:

— Ксурі, якщо ти будеш держатись мене, я зроблю з тебе значну людину, а коли ти не погладиш свого обличчя на знак вірності мені (тобто не присягнешся бородою Магомета та його батька), то я й тебе кину в море.

Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто в вічі, й відповів так щиро, що я не міг йому не повірити. Він заприсягнувся не зраджувати мене і їхати зі мною хоч на край світу.

Поки мавр не зник з моїх очей, я прямував у відкрите море, часом проти вітру, щоб про нас думали, ніби ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, подумала б кожна розумна людина). Хто ж бо справді міг припустити, що ми попливемо на південь, до тих варварських берегів, де цілі юрби негрів на своїх човнах оточили і вбили б нас, де, як тільки ми ступили б на землю, нас пожерли б хижі звірі або ще безжальніші дикі істоти в образі людському?

Але, як тільки почало смеркати, я змінив курс і став керувати на південь, ухиляючись трохи на схід, щоб не дуже віддалятись від берега. Завдяки досить свіжому вітрові й спокійному морю ми йшли так добре, що другого дня о третій годині, коли вперше перед нами показалась земля, опинились не менше як за півтораста миль на південь від Сале, далеко за кордонами володінь марокканського султана й усіх інших тамтешніх володарів, бо ми не бачили жодної людини.

Я набрався такого страху у маврів і так боявся знову потрапити їм до рук, що не хотів ні спинятись, ні приставати до берега, ні кидати якір. Вітер був сприятливий п'ять днів, після чого змінився й подув на південь. За моїми міркуваннями, якщо за нами й гнались, то, не здогнавши до цього часу, мусили відмовитись від погони Отже, я зважився підійти до берега й кинув якір у гирлі якоїсь маленької річки. Що це була за річка, де саме вона протікає, в якій країні, у якого племені й під якою широтою — я не знав. Я не бачив і не хотів бачити людей; мені треба було тільки добути прісної води. Ми ввійшли в бухту надвечір і вирішили смерком добутись уплав де берега й оглянути місцевість. Та як тільки стемніло, ми почули з берега такі жахливі звуки, такий шалений рев, гавкання та виття диких звірів, що бідний хлопчик мало не вмер від страху й почав благати мене не сходити на берег, доки не розвидниться.

— Гаразд, Ксурі, — відповів я йому, — але вдень ми, може, побачимо людей, від яких нам доведеться ще гірше, ніж від левів.

— А ми стріляй рушниця, — сказав він, сміючись, — вони тікай.

Такої англійської мови Ксурі навчився, розмовляючи з невільниками-англійцями. Я був радий, що бачу хлопчика веселим і, щоб підтримати в ньому бадьорість, дав йому склянку вина з хазяйської скриньки. Його порада, зрештою, була непогана, і я погодився. Ми кинули якір і простояли всю ніч тихо. Кажу «тихо» тому, що ми зовсім не спали, бо години через дві-три після того, як ми кинули якір, на березі з'явились величезні тварини (ми не знали, як вони звуться) різних порід. Вони підходили до самої води, кидалися в неї, плескались і бурхались, бажаючи, як видно, відсвіжитись, і при тому так гидко верещали, ревли та вили, як я не чув ніколи.

Ксурі був страшенно переляканий, так само, як і я, але обидва ми ще більше перелякались, коли почули, що одно з цих страховищ пливе до нашого баркаса. Ми не бачили його, але з того, як воно відсапувалось та пирхало, могли зробити висновок, що це була люта тварина величезного розміру. Ксурі твердив, що це лев. Можливо, так воно й було; бідний хлопчик кричав, щоб ми підняли якір і пливли звідси.

— Ні, Ксурі, - сказав я, — ми тільки попустимо наш канат з буєм і відійдемо далі в море. Вони не зможуть погнатись туди за нами.

Тільки-но я сказав це, як побачив невідомого звіра на відстані довжини двох весел від баркаса, і це, сказати правду, вразило мене. Я зразу ж кинувся в каюту і, принісши рушницю, вистрелив у нього, після чого звір повернув назад і поплив до берега.

Не можна описати, який страшенний рев на виття розляглось на березі й далі на суходолі, після того як пролунав мій постріл. Мені це дало деяку підставу гадати, що ці тварини ніколи раніше не чули такого звуку. Я переконався, що нам нема чого й думати висідати на берег уночі, а чи можна буде висісти вдень — це було вже інше питання. Потрапити до рук дикунів було так само погано, як і потрапити в пазури левів або тигрів; принаймні небезпека від цього була для нас не менша.

Так чи так, тут чи в іншому місці, а нам треба було зійти на берег по воду, бо у нас на баркасі її не було вже ні пінти. А коли й де висідати — було нове питання. Ксурі сказав, що, коли я пущу його з глеком на берег, він знайде воду й принесе мені. Я спитав його, чому піде він, а не я, і чому б йому не лишитись у баркасі. Хлопчик відповів з такою щирістю, що я полюбив його назавжди. Він сказав:

— Якщо прийдуть дикуни, вони з'їдять мене, а ви зостанетесь.

— Гаразд, Ксурі, — відповів я, — ми підемо разом, а коли прийдуть дикуни, ми вб'ємо їх, вони не з'їдять ні тебе, ні мене.

Я дав хлопчикові поїсти сухарів і випити ковток вина з уже згаданої хазяйської скриньки. Потім ми підтягли баркас до берега й перейшли туди вбрід, узявши з собою тільки зброю та два глечики для води.

Я не хотів дуже віддалятись від берега, щоб не спускати баркаса з очей, боячись, щоб річкою, за водою, не спустились до нас у своїх човнах дикуни, — і хлопчик, помітивши низинку приблизно за милю від берега, подався туди з глечиком. Раптом я побачив, що він біжить назад. Я подумав, що за ним женеться дикун або що він перелякався якогось хижака, і кинувся йому на допомогу; але, підбігши ближче, побачив, що на плечах у нього щось висить. Це він забив звірка, подібного до нашого зайця, але не такого на колір і з довшими ногами. Ми зраділи цьому, бо його м'ясо було дуже смачне. Та ще радіснішою була звістка про те, що Ксурі знайшов прісну воду й не бачив дикунів.

Пізніше виявилось, що нам зовсім не треба було так клопотатись про воду: в тій же самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, вода під час відпливу була зовсім прісна, бо приплив заходив у річку не дуже далеко. Отже, набравши наші глечики, ми влаштували бенкет з забитого зайця й приготувались їхати далі, не знайшовши в цій місцевості ніяких слідів людини.

Я був уже в цих краях, і мені було відомо, що Канарські острови та острови Зеленого Мису лежать недалеко від суходолу. Але, не маючи приладів для спостережень, я не міг визначити, на якій широті ми перебуваємо, і не знав точно, або, вірніше, не міг згадати, на якій широті лежать ці острови. Я не знав, де їх шукати і коли саме повернути у відкрите море, щоб попрямувати до них; інакше я легко знайшов би котрийсь із островів. Я сподівався, що, пливучи попід берегом, я добудуся до тієї частини країни, де англійці провадять торгівлю, зустріну яке-небудь з їх торговельних суден і воно забере нас обох.

За моїми розрахунками, місце, де ми стояли, мусило лежати між володіннями марокканського султана та країною негрів, пустинною й заселеною лише дикими звірами. Боячись маврів, негри покинули її і пересунулись далі на південь, а маври не збирались оселятись тут через неродючість грунту. Але найпевніше, що й ті, і другі покинули її через безліч тигрів, левів, леопардів та інших хижаків, що водились там. Отже, маври використовують цей край лише для полювання, на яке вибираються цілими арміями в дві або три тисячі чоловік. Не дивно ж, що на протязі майже ста миль ми бачили вдень лише пустинну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім гавкання та реву диких звірів.

Раз чи два вдень мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік, найвищу верховину гори Тенеріф на Канарських островах. Я намірявся вийти в море, надіючись добратись до неї; але, коли я це спробував двічі, супротивний вітер і надто високі для мого судна хвилі примусили мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього плану й пливти понад берегом.

Покинувши це місце, я ще кілька разів мусив приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого горбка й чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ще ближче до берега; Ксурі, зіркіший від мене, гукнув стиха, що для нас краще буде відійти від берега. «Он там, край горбка, — сказав він, — лежить жахливе страхіття й міцно спить». Я глянув, куди він показував, і справді побачив страхіття. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в тіні горба, що нависав над ним.

— Ксурі, — сказав я, — іди на берег і убий його. Хлопчик перелякано глянув на мене й сказав:

— Щоб я вбий? Та він ковтай одним ротом.

Він хотів сказати: одним ковтком. Я нічого не відповів йому й наказав лише не рухатись. Взявши найбільшу рушницю, майже такого ж калібру, як мушкет, я зарядив її двома шматками свинцю й чималою кількістю пороху; в другу я заклав дві великі кулі, а в третю (у нас було три рушниці) — п'ять менших. Взявши першу рушницю й націливши звірові в голову, я вистрелив, але він лежав, прикривши морду лапою, тому заряд влучив йому в лапу, перебивши кістку над коліном. Рикаючи, звір схопився, та, почувши біль у перебитій лапі, відразу ж упав, а тоді знову підвівся на трьох лапах і видав такий жахливий рев, якого я не чув зроду. Трохи здивований тим, що не влучив йому в голову, я негайно взяв другу рушницю і, хоч звір почав був шкандибати геть від берега, знову вистрелив і влучив йому в голову; з приємністю побачив я, що лев упав і, стиха ревучи, лежить, змагаючись з смертю. Тут Ксурі розпалився й став просити, щоб я пустив його на берег.

— Гаразд, іди, — згодився я.

Хлопчик стрибнув у воду і, взявши невелику рушницю в одну руку, поплив, працюючи другою, до берега. Наблизившись до звіра, він приставив дуло рушниці йому до вуха, вистрелив ще раз і таким чином забив його остаточно.

То була гарна дичина, але неїстівна, і я дуже жалкував, що ми марно витратили три заряди на тварину, яка була нам ні до чого. Ксурі ж, сказавши, що хоче дечим покористуватися з неї, вернувся на баркас і попросив у мене сокиру.

— Навіщо, Ксурі? — спитав я.

— Мій рубай йому голова, — відповів той.

Проте відрубати голову Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою; то була величезна лапа.

Мені спало на думку, що лев'яча шкура, так чи так, може здатись нам, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі пішли на роботу. Ксурі в цій справі був спритніший від мене, бо я не знав добре, як до неї взятись. Ця робота відібрала у нас цілий день, але нарешті шкура була знята. Ми розтягли її на даху нашої каюти; днів за два сонце просушило її, і згодом вона правила мені за постіль.

Після цієї зупинки ми десять чи дванадцять днів прямували на південь, ощаджуючи наші припаси, що дуже помітно зменшувались, і сходили на берег лише дістати прісної води. Я мав намір добратись до ріки Гамбії або Сенегала, тобто до будь-якого пункту недалеко від Зеленого Мису, де можна було зустріти європейське судно. Я знав, що, не стрінувши його, я не спроможусь визначити, якого курсу мені держатись, і мені доведеться або розшукувати острови, або загинути тут серед негрів. Я знав, що всі європейські судна, пливучи до берегів Гвінеї, Бразилії або Ост-Індії, проходять мимо Зеленого Мису або мимо островів. Одно слово, я рискував усією своєю долею: я мусив зустріти яке-небудь судно або ж загинути.

Здійснюючи цей намір протягом майже десяти днів, я спостеріг, що це побережжя заселене. В двох чи трьох місцях, пропливаючи мимо, ми бачили людей, що стояли на березі й дивились на нас. Ми могли помітити також, що вони були зовсім чорні й голі. Одного разу я хотів був висісти до них на берег, але Ксурі, мій найкращий порадник, сказав мені: «Не ходіть, не ходіть!» Проте я почав справляти баркас ближче до берега, щоб можна було розмовляти з ними, і побачив, що вони побігли берегом слідом за мною. Зброя, як а повірив була тільки в одного з них, що мав у руках довгу, тонку палицю, яку Ксурі назвав списом і сказав, що дикуни кидають його дуже далеко й дуже влучно. Отже, я тримався якомога далі й розмрвляв з ними жестами, показуючи, головним чином, що нам потрібна їжа. Вони, з свого боку, почали показувати, щоб я зупинив баркас, і тоді вони принесуть мені їжу. Як тільки я спустив парус і ліг у дрейф, як двоє чорношкірих побігли кудись, і менше як за півгодини принесли два шматки в'яленого м'яса й трохи якогось зерна, що росте в їхній місцевості. Ми не знали, що це було за м'ясо і яке зерно, але згодилися все це прийняти. Та тут виникло нове питання — як забрати до себе ці речі. Я боявся висідати на берег до дикунів, а вони не менше боялися нас. Нарешті вони найшли вихід, безпечний для обох сторін, бо принесли все на берег, поклали на землю і, відійшовши набік, стояли так, поки ми не перенесли все на баркас, а тоді знову вернулись на те ж саме місце.

Ми жестами подякували їм, бо не мали чим заплатити. Але тієї ж хвилини сталась пригода, що дала нам змогу зробити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як з гір вибігли два величезні звірі і, женучись один за одним (як нам здавалось), кинулись до берега. Чи був то самець, що переслідував самку, чи вони грались одне з одним, а чи гризлись — цього ми не могли розібрати, як не могли б і сказати, чи то було звичайне в тих краях явище, а чи виняткове. Мабуть, останнє правдивіше; бо, по-перше, хижі звірі рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди на березі, а надто жінки, страшенно перелякались. Тільки чоловік, що мав у руці спис або дротик, залишився на місці, решта ж пустилася навтіки. Проте звірі бігли до моря, не виявляючи бажання напасти на негрів. Вони кинулись у воду й почали плавати, ніби прибігли сюди розважитись. Нарешті один із них підплив До баркаса ближче, ніж я сподівався, але я був готовий до цього — поспіхом зарядив рушницю й наказав Ксурі зарядити дві інші. Ледве підплив він на рушничний постріл, як я вистрелив і влучив йому в самісіньку голову. Тієї ж хвилини звір пірнув у воду, але незабаром знову з'явився на поверхні й почав то поринати, то виринати, ніби змагаючись з смертю, як воно справді и було. Він поплив до берега, але від смертельної рани та боротьби з водою здох саме перед тим, як вибратись на сухе.

Не можна висловити, як здивувались бідні тубільці, почувши звук і побачивши вогонь пострілу з моєї рушниці. Дехто з них мало не вмер з переляку й упав на землю, наче мертвий. Але побачивши, що звір занурився у воду, а я роблю знаки підійти ближче, вони підбадьорились і ввійшли у воду, щоб витягти звіра. Я знайшов його по плямах крові на воді і, зашморгнувши його вірьовкою, перекинув кінець її неграм, а ті витягли його на берег. Виявилось, що це леопард рідкої породи, з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри шанобливо підняли вгору руки, не розуміючи, чим я забив його.

Другий звір, переляканий звуком та вогнем пострілу, вихопився на берег і побіг прямо в гори, звідки обидва вони з'явились. Здаля я не міг розглядіти, що то був за звір. Помітивши, що неграм кортить покуштувати м'яса цього звіра, я захотів зробити так, ніби вони дістали його від мене в подарунок. Я знаками показав їм, що вони можуть узяти труп, і вони щиро подякували мені. Вони негайно стали до роботи і без ножів, орудуючи тільки загостреними шматочками дерева, оббілували мертвого звіра так швидко й спритно, як ми не зробили б цього й ножем. Негри запропонували мені м'яса, але я відмовився, показуючи, що дарую його їм, і знаками попросив собі тільки шкуру, яку вони залюбки віддали мені. Крім того, вони принесли мені ще багато провізії, і я взяв її, хоч і не знав, що це була за їжа. Далі я жестами попросив у них води: простягши один із наших глечиків, я перекинув його догори дном, показуючи, що він порожній і що його треба наповнити. Вони відразу ж крикнули щось своїм: прийшли дві жінки й принесли величезну посудину із глини, випаленої, певне, на сонці. Посудину вони поставили, як і перше, на землю, а я послав Ксурі на берег з моїми глечиками, і він наповнив усі три водою. Жінки були зовсім голі, як і чоловіки.

Маючи тепер запас коріння, зерна та води, я покинув гостинних негрів і протягом ще одинадцяти днів плив у тому самому напрямі, не наближаючись до берега поки миль за дванадцять-п'ятнадцять спереду не побачив вузької смуги землі, що виступала далеко в море Море було тихе, я держався далеко від берега, щоб до братися до мису. Нарешті, обминаючи його, я виразне побачив миль за шість від берега з боку моря другу смугу землі і майже з цілковитою певністю вирішив, що перша смуга був Зелений Мис, а друга — острови Зеленого Мису. Але до нк було дуже далеко, і я не знав, що робити, бо розумів, що, коли мене настигне свіжий вітер, я, мабуть, не допливу ні до Мису, ні до островів.

Замислившись над цим питанням, я зійшов у каюту й сів. Коло стерна тим часом залишався Ксурі. Раптом він скрикнув: «Хазяїне, хазяїне! Корабель! Паруси!» Дурний хлопець до смерті перелякався, уявивши собі, що це, певне, один із кораблів нашого господаря, посланий наздогнати нас. Та я знав, що ми втекли далеко від них і що з цього боку небезпека нам не загрожує. Вибігши з каюти, я відразу ж не тільки побачив корабель, але й розібрав, що це було португальське судно, яке, мабуть, прямувало до берегів Гвінеї за неграми. Однак, придивившись уважніше та переконавшись, що судно йде в іншому напрямі й не збирається наближатись до берега, я поставив паруси й повернув у відкрите море, вирішивши зробити все, аби тільки знестися з ним.

На жаль, я скоро побачив, що навіть під усіма парусами не встигну підійти до нього і він промине нас раніше, ніж я спроможусь просигналізувати йому. Проте я розгорнув усі паруси й почав був уже втрачати надію наздогнати корабель, коли, побачивши мене, здається, в підзорну трубу, там подумали, що це європейський човен з якогось розбитого судна, і згорнули частину парусів, щоб дати мені змогу наблизитись. Це підбадьорило мене, і, маючи на баркасі прапор нашого колишнього господаря, я почав махати ним на знак нещастя і вистрелив із рушниці. Мені сказали потім, що бачили тільки дим від пострілу, але самого пострілу не чули. Корабель ліг у дрейф і чекав на мене. Приблизно за три години я причалив до нього.

Мене спитали, хто я, португальською, іспанською та французькою мовами, але я не розумів жодної з них. Нарешті зо мною заговорив шотландський матрос. Я відповів йому, що я англієць і втік із рабства від салеських маврів. Тоді мене запросили на корабель і дуже ласкаво прийняли там з усім моїм добром.

Кожний зрозуміє, як я невимовно зрадів, бо вважав, що визволився з мого злиденного й майже безнадійного становища. Я відразу ж запропонував капітанові все своє добро в нагороду за моє визволення, але він великодушно відмовився, сказавши, що нічого не візьме і віддасть мені все в цілості, коли ми припливемо в Бразилію.

— Я врятував вам життя, — сказав він, — і хотів би тільки, щоб і мені його колись так само врятували; бо таке і зо мною завжди може трапитись. Крім того, ми ж завеземо вас у Бразилію, а це не близько від вашої батьківщини; ви загинули б там з голоду, якби я забрав у вас ваше добро. Для чого ж тоді я вас рятував? Ні, ні, - додав він, — я довезу вас, сеньйоре інглесе (пане англійцю), до Бразилії безплатно, а цих речей вам стане там на прожиток і на переїзд додому.

Бувши милосердним до мене в своїх обіцянках, він був ще й дуже сумлінним у виконанні їх. Він заборонив матросам торкатись мого добра, взяв його під свій догляд, і дав мені точний опис його, щоб я міг одержати назад усі свої речі, не виключаючи й трьох глечиків.

Щодо мого баркаса, то капітан, дуже вподобавши його, сказав, що хоче купити його для корабля, і запитав, скільки я візьму за нього. Я відповів, що він поводився зі мною так великодушно, що я ні в якому разі не буду призначати ціни за баркас і цілком покладусь на нього. Тоді він сказав, що дасть писане зобов'язання сплатити мені в Бразилії вісімдесят «вісьмериків»[1], а коли, по приїзді туди, мені запропонують більше, то й він дасть більше. Крім того, він запропонував мені шістдесят «вісьмериків» за Ксурі. Я не хотів брати цих грошей не тому, що боявся віддати Ксурі капітанові, а тому, що мені шкода було продавати волю бідолашного хлопця, що так віддано допомагав мені здобути свою волю. Коли я виклав усі ці міркування капітанові, він визнав їх справедливість, але порадив не відмовлятись від угоди, кажучи, що видасть хлопчикові зобов'язання відпустити його на волю через десять років, якщо той прийме християнську віру. Ксурі сказав, що він сам хоче перейти до нього, і я віддав його капітанові.

Ми доїхали до Бразилії щасливо і після двадцятидвохденного плавання увійшли в бухту Тодос-лос-Сантос, чи то бухту Всіх Святих. Отже, я ще раз урятувався з найжалюгіднішого становища, в яке будь-коли може потрапити людина. Тепер мені треба було подумати, що робити далі.

Я ніколи не забуду, як великодушно повівся зі мною капітан. Він не захотів нічого взяти з мене за проїзд, дав мені двадцять дукатів[2] за леопардову шкуру й сорок за лев'ячу, що були в мене на баркасі, і наказав вернути мені геть усе, що було мого на кораблі. Він купив у мене все, що я згодився продати, в тому числі й скриньку з пляшками, дві з моїх рушниць та частину воску, решту якого я витратив на свічки. Одно слово, за весь свій вантаж я вторгував двісті двадцять «вісьмериків» і з цим капіталом зійшов на берег Бразилії. Невдовзі капітан увів мене в дім такої ж гарної і чесної людини, як і він сам. То був власник, як вони кажуть «engenho», тобто цукрової плантації з цукроварнею. Я прожив у нього досить довго, завдяки чому познайомився з культурою цукрової тростини та виробництвом цукру. Бачивши, як гарно живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив поклопотатись про дозвіл оселитись тут остаточно й самому зробитись плантатором. Разом з тим я намагався добрати способу одержати з Лондона гроші, які там переховувались для мене. Коли мені пощастило дістати документи про бразильське підданство, я на всі свої гроші купив ділянку необробленої землі й почав складати план своєї майбутньої плантації та садиби, погоджуючи його з розміром капіталу, який я мав одержати з Англії.

У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць з походження, Уеллс на прізвище, що жив у майже однакових зо мною умовах. Я зву його своїм сусідом тому, що наші плантації межували, і ми дуже заприятелювали. Капітал у мене був так само невеликий, як і в нього, і перші два роки ми ледве могли прохарчуватись з наших плантацій. Далі наші ґрунти почали родити, а ми — багатіти; на третій рік ми посадили тютюн і обробили кожен по великій ділянці землі під цукрову тростину на наступний рік. Але нам потрібні були робочі руки, тільки тепер мені стало ясно, як неправильно я зробив, розлучившися з хлопчиком Ксурі.

Та ба! З моїх заходів ніколи не виходило нічого доброго, отож не диво, що так воно було й цього разу. Я вплутався в підприємство, яке зовсім не відповідало моєму хистові й суперечило тому життю, ради якого я покинув дім свого батька, знехтувавши всі його поради. Більше того, я сам прийшов до тієї золотої середини, до того вищого ступеня середнього стану, вибрати який радив мені батько і якого я міг би так само досягти, залишившись на батьківщині й не втомлюючи себе блуканням по світу. Я часто тепер казав собі, що міг би робити це ж саме і в Англії, живучи серед друзів, не забиваючись за п'ять тисяч миль від батьківщини до чужинців та дикунів, у дику країну, куди ніколи не дійде до мене навіть звістка з тих частин земної кулі, де мене хоч трохи знають.

Отак з гірким жалем думав я про своє становище. Мені ні з ким було поговорити, хіба що з моїм сусідом. Усю роботу я робив власними руками й звичайно казав, що живу, наче закинутий на безлюдний острів, де немає нікого, крім мене самого. Ах! Так воно й сталося, і кожна людина, порівнюючи своє теперішнє становище з іншими, ще гіршими становищами, мусить пам'ятати, що небо завжди може зробити зміну й показати нам, які щасливі ми були раніше. Так воно й сталося, кажу, мені справді судилось самотнє існування на безрадісному острові, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє життя, яке, коли б я не кинув розпочатої справи, привело б мене, напевне, до величезного багатства.

Я до певної міри вже здійснив свої плани щодо плантації, коли мій любий друг капітан зібрався вертатись назад. Його судно простояло в Бразилії місяців з три, поки він чекав нового вантажу й готувався до подорожі. Коли я розказав йому, що в мене в Лондоні залишився невеличкий капітал, він дав мені таку дружню й щиру пораду:

— Сеньйоре інглесе, — сказав він (він завжди так мене називав), — дайте мені формальне доручення і напишіть тій особі, у якої переховуються ваші гроші. Попросіть, щоб для вас купили підхожих для цієї країни товарів і надіслали їх до Лісабона на адресу, яку я вам скажу. Коли бог допоможе, я вернусь і Приставлю їх вам. Але справи людські підпадають різним змінам та лихам, тому я радив би вам взяти на перший раз тільки сто фунтів стерлінгів, тобто половину вашого капіталу, і рискнути тільки ним. Коли вони дійдуть щасливо, ви зможете розпорядитись другою половиною так само, а коли вони пропадуть, то матимете принаймні другу половину в запасі.

Це була така розумна й щира порада, що я одразу ж пристав на неї. Отже, я видав португальському капітанові, як він того бажав, формальне доручення і написав листа до вдови англійського капітана, якій віддав на схов свої гроші.

Я докладно описав їй усі свої пригоди — рабство, втечу й зустріч на морі з португальським капітаном, що так людяно повівся зі мною, а також своє теперішнє становище. До цього я додав потрібні вказівки щодо закупівлі товарів для мене. Коли мій друг капітан прибув до Лісабона, він через англійських купців переслав одному купцеві в Лондон не лише замовлення на товари, а й докладну звістку про мене. Той повідомив удову, і вона не тільки видала мої гроші, а ще й з власної кишені переслала португальському капітанові щедрий подарунок за його людяне, співчутливе ставлення до мене.

Лондонський купець, закупивши, за вказівками капітана, на всі мої сто фунтів англійських товарів, переслав їх йому до Лісабона, а той щасливо приставив їх мені в Бразилію. Серед інших речей — вже без моїх вказівок, бо я був іще надто недосвідчений, щоб подумати про це, — він привіз мені різноманітне знаряддя та залізні вироби, потрібні для моєї плантації; всі вони дуже мені придались.

Коли цей вантаж прибув, я нестямився з радощів, гадаючи, що моє майбутнє забезпечене. Мій добрий опікун-капітан витратив і ті п'ять фунтів стерлінгів, які подарувала йому моя приятелька, привізши мені наймита, який зобов'язався працювати в мене шість років. Він не захотів ніякої нагороди, і я спромігся лише умовити його прийняти трохи тютюну мого виробу.

Але це було ще не все. Весь мій вантаж складався з англійської мануфактури — з полотна, сукна та байки, і взагалі, з речей, які в цих краях особливо цінились і на які завжди був попит; тому я продав усе це з великим зиском. Скажу, що я дістав учетверо більше, ніж коштував весь мій перший вантаж, і набагато випередив мого бідного сусіда щодо поширення плантації. Бо перше, що я зробив, це купив негра-невільника і взяв другого наймита-європейця. Я кажу — другого, маючи на увазі того, якого каштан привіз мені з Лісабона:

Але не гаразд ужите багатство часто призводить до великих невдач; так було й зо мною. Другого року я щасливо продовжував працювати на своїй плантації і зібрав п'ятдесят великих паків тютюну, крім тих, що роздав сусідам в обмін на речі першої потреби. Всі ці п'ятдесят паків, вагою по сто фунтів кожний, лежали в мене готові, дожидаючи повороту кораблів із Лісабона. Підприємство моє ширилось, і в міру того, як я багатів, голова моя сповнялась планами та проектами, нездійсненними при тих засобах, що були в моєму розпорядженні. Такі плани часто спричинялися до банкрутства найбільших багачів. Коли б я лишився в своєму тодішньому становищі, я, мабуть, дочекався б тих радощів життя, про які так переконливо говорив мені мій батько, як про постійних супутників такого тихого, скромного існування та середнього стану в суспільстві. Та доля судила мені інше: як і раніше, я сам був винний в усіх моїх нещастях. І мовби для того, щоб збільшити мою помилку та подвоїти каяття (а для нього я мав у своїй майбутній біді багато дозвілля), всі мої невдачі були виключно наслідком мого непоборного нахилу до подорожей, якому я віддавався з шаленою впертістю, хоч перед моїми очима завжди була найяскравіша картина корисного й щасливого життя. Треба було тільки продовжувати те, що я почав, скориставшись усіма благами, якими так щедро обдаровували мене природа та провидіння, і виконувати свої обов'язки.

Як і тоді, коли я тікав від батьків, я й тепер не був вдоволений. Я відмовився від можливого достатку, а може, й багатства з своєї нової плантації тільки через те, що мене охопило нерозсудливе й нестримне бажання піднестись вище, ніж припускала природа речей. Таким чином, я знову кинувся в найглибший вир нещасть людських, у який, мабуть, не падала жодна людина і з якого навряд чи можна було вийти живому та здоровому.

Переходжу тепер до подробиць цієї частини мого оповідання. Не дивно, що, проживши в Бразилії майже чотири роки і значно збільшивши вартість своєї плантації, я не тільки навчився місцевої мови, але й познайомився та заприятелював з моїми товаришами-плантаторами, а також із купцями з Сан-Сальвадора, найближчого до нас порту. Зустрічаючися з ними, я часто розповідав про свої дві подорожі до Гвінеї, про торгівлю з тамтешніми неграми та про те, як легко купити там за дрібничку — намисто, іграшки, ножі, ножиці, сокири, скельця тощо — не тільки золотий пісок, зерно і слонову кість, але й багато невільників для роботи в Бразилії.

Вони завжди дуже повільно слухали мої оповідання, особливо коли мова йшла про купівлю невільників. За тих часів торгівля ними була дуже обмежена й потребувала так званого «асієнто», тобто дозволу від іспанського або португальського короля; тому негрів привозили рідко, і вони були надзвичайно дорогі.

Трапилось так, що після дуже серйозної розмови на цю тему в товаристві кількох купців та плантаторів із числа моїх знайомих троє з них другого дня вранці завітали до мене й сказали, що, обміркувавши гаразд усе сказане мною напередодні, вони прийшли зробити мені таємну пропозицію. Взявши з мене слово честі, що наша розмова лишиться в секреті, вони сказали, що мають на думці вирядити до Гвінеї корабель за неграми. Всі вони, як і я, мають плантації й нічого не потребують так, як робочих рук. Торгувати невільниками надто непевна справа, і вони не зможуть одверто продавати негрів, вернувшись до Бразилії, а тому хочуть зробити тільки один рейс, потай привезти негрів і розподілити їх між собою для своїх плантацій. Одно слово, питання полягало в тому, чи згоджусь я поступити до них на корабель наглядачем, щоб узяти на себе торгову частину справи на берегах Гвінеї. Вони запропонували мені однакову з іншими кількість негрів, причому з мого боку не треба було нічого вкладати в цю справу.

Це була, слід визнати, чудова пропозиція, коли б її зробили людині, що не має власної плантації, яку треба доглядати і яка забрала вже багато капіталу, обіцяючи в майбутньому стати дуже прибутковою. Я саме й мав таку плантацію, і мені треба було тільки попрацювати ще три або чотири роки, виправити з Англії; останні сто фунтів стерлінгів і розширяти плантацію: далі, - разом з цими грішми я мав би тисячі чотири фунтів, і мій капітал дедалі б зростав. Отже, для мене думка про таку подорож була просто злочином.

Та мені на роду було написано бути причиною своєї власної загибелі. Як і раніше, коли я не мав сили подолати свій нахил до подорожей і добрі поради мого батька пропали марно, так і тепер я не міг опиратись зробленій мені пропозиції. Я відповів, що охоче поїду, коли на час моєї відсутності вони візьмуться доглядати мого майна та порядкувати ним за моїми вказівками. Вени урочисто пообіцяли мені, скріпивши свою обіцянку писаним зобов'язанням. Я ж написав формальний заповіт на випадок своєї смерті. Плантацію та рухоме майно я відписав капітанові корабля, що врятував моє життя, зобов'язавши його половину мого рухомого майна відіслати до Англії.

Одно слово, я вжив усіх заходів, щоб зберегти своє рухоме майно й підтримати порядок на плантації. Коли б я виявив хоч половину такої мудрої обачності щодо своєї власної користі, коли б я так само яскраво уявляв те, що я повинен і чого не повинен робити, я, певне, не кинув би цього вдало розпочатого діла, не знехтував би такими сприятливими перспективами і не пустився б у море з його повсякчасними небезпеками, не кажучи вже про те, що в мене були особливі підстави сподіватись усякого лиха від майбутньої подорожі. Та на мене натиснули, і я сліпо скорився велінням своєї фантазії, а не розуму. Отже, корабель був споряджений, навантажений відповідними товарами, і все було влаштовано за взаємною угодою учасників подорожі. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я вступив на корабель. Це було того самого дня, якого я, вісім років тому, втік від батька та матері в Гулль, того, дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.

Наше судно мало щось із сто двадцять тонн місткості. На ньому було шість гармат і чотирнадцять чоловік екіпажу, не рахуючи капітана, юнги та мене. Важкого вантажу в нас не було, бо весь вантаж складався з різних дрібних виробів, годящих для торгівлі з неграми, — намиста, шматочків скла, черепашок, люстерок, ножів, ножиць, сокир тощо.

Того ж самого дня, коли я вступив на корабель, ми знялися з якоря й попливли вздовж побережжя, гадаючи повернути до африканського берега, коли досягнемо десятого або дванадцятого градуса північної широти. Такий був тоді звичайний курс кораблів. Весь час, поки ми держались наших берегів, до самого мису Св. Августіна, стояла гарна година, тільки було дуже жарко. Від мису Св. Августіна ми повернули у чисте море і скоро перестали бачити землю. Ми йшли приблизно на острів Фернандо-де-Норонья. тобто на північно-північний схід, залишаючи острів на сході. Тримаючись цього курсу, ми перейшли екватор десь на дванадцятий день і, за нашими останніми спостереженнями, були вже на сьомому градусі двадцяти двох мінутах північної широти, коли несподівано налетів на нас міцний торнадо, чи то ураган. Він знявся на південному сході, потім повернув і, нарешті, задув з південного заходу з такою страшною силою, що протягом дванадцяти днів ми тільки носились за вітром і, пустившись напризволяще, пливли туди, куди нас гнала люта стихія. Нема чого й казати, що протягом цих дванадцяти діб я щодня сподівався смерті і ніхто на кораблі не надіявся врятувати своє життя.

Та мучив нас не тільки жах перед бурею. Один чоловік помер від тропічної пропасниці, а ще одного та юнгу змило в море. На дванадцятий день шторм почав стихати, і капітан проробив якомога точніші — виміри, причому виявилось, що ми були приблизно під одинадцятим градусом північної широти, але нас віднесло на двадцять два градуси на захід від мису Св. Августіна. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани, або північної частини Бразилії, за рікою Амазонкою, коло ріки Оріноко, або, як її звуть звичайно, Великої Ріки. Капітан порадився зі мною, якого курсу держатись; а оскільки судно почало протікати й навряд чи було придатне для далекого плавання, він. гадав, що краще повернути назад до берегів Бразилії.

Але я рішуче запротестував. Нарешті, розглянувши карти берегів Америки, ми побачили, що аж до Караїбських островів ми не зустрінемо ніякої залюдненої країни, де можна було б знайти допомогу, і тому вирішили держати курс на Барбадос, до якого, за нашими розрахунками, можна було добратись приблизно за п'ятнадцять днів, бо нам довелося б трохи збочити, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. До берегів Африки ми зараз пливти не могли: наш корабель зазнав ушкодження, і треба було поповнити команду.

Отже, ми змінили курс і почали посуватись далі на північно-західний захід. Ми мали на думці добратись до котрогось із англійських островів і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли дванадцятого градуса й вісімнадцятої мінути північної широти, на нас налетів другий шторм, який так само навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що якби ми й урятували своє життя від моря, то потрапили б до рук людожерам; вернутись на батьківщину не було надії.

Під ту лиху годину, коли вітер усе ще лютував, один із наших матросів крикнув: «Земля!» — і не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Він відразу спинився, і вода ринула на палубу з такою силою, що ми подумали, що зразу всі загинемо, і побігли мерщій до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.

Важко тому, хто ніколи не був у такому становищі, уявити собі, у який ми вдалися відчай. Ми не знали, де ми, до якої землі нас прибило, острів це чи материк, заселений він чи ні. Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не надіялись, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться. Одно слово, ми сиділи, поглядаючи один на одного і кожної хвилини чекаючи смерті. Кожен готувався перейти до іншого світу, бо в цьому світі нам уже не було чого робити. Втішало нас тільки те, що, всупереч нашим сподіванням, судно ще не розбилось і капітан сказав нам, ніби вітер починає стихати.

Хоч нам і здавалось, що вітер стихає, але корабель настільки вгруз у пісок, що не було надії зрушити його з місця. У цьому безпорадному становищі нам лишалось тільки спробувати врятувати своє життя хоч будь-якою ціною. У нас була шлюпка, що висіла над кормою, але під час шторму її розбило об стерно, а потім зірвало й потопило або ж занесло в море. Була на кораблі ще одна шлюпка, та чи можна буде спустити її на воду-важко було сказати. Але зволікати не можна було: кожної хвилини корабель міг розколотись надвоє; дехто говорив навіть, що він уже дав тріщину.

В цю страшну хвилину помічник капітана підійшов до шлюпки і з допомогою решти людей перекинув її за борт. Всі ми — одинадцятеро чоловік — спустилися в шлюпку, відчалили й здалися на боже милосердя та па волю скажених хвиль. Дарма що шторм помітно стихав, на берег набігли страшенні вали, і море справедливо можна було назвати den wild zee — дике море, як голландці звуть його під час шторму.

Тепер становище наше було зовсім безнадійне. Перед нами морські хвилі підіймались так високо, що, здавалось, шлюпка не витримає і ми неминуче потонемо. Йти під парусом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б з нього ніякої користі. Ми гребля до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розіб'є її на тисячу скалок. Проте ми доручили наші душі богові і під сприятливим вітром власноручно почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега.

Який був перед нами берег — скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий, — ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилювання менше і де ми могли б сховатись під берег з затишного боку. Та спереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче ми підходили до берега, тим більше земля здавалась нам ще страшнішою, ніж море.

Коли ми відпливли або, вірніше, коли нас, за моїм підрахунком, віднесло від корабля милі на чотири, несподівано величезний вал, з гору завбільшки, набіг з корми на нашу шлюпку, ніби збираючись поховати нас у морській безодні. Набіг він з такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відкинувши нас від шлюпки та одне від одного, не дав часу й скрикнути «о боже!». За мить ми були вже під водою.

Не можна описати збентеження, що охопило мене, коли я пірнув у воду. З мене добрий плавець, а проте я не зміг відразу виринути і мало не задихнувся. Хвиля ж, підхопивши мене, покотилась далеко в напрямі до берега, де вона розбилась і відлинула назад, залишивши мене на землі півмертвим від води, якої я наковтався. Я не розгубився і, побачивши себе ближче до землі, ніж сподівався, схопився на ноги й мерщій кинувся бігти, намагаючись дібратись до суходолу раніше, ніж набіжить і підхопить мене друга хвиля. Та скоро я побачив, що мені від неї не втекти. Хвиля йшла горою і наздоганяла мене, мов розлютований ворог, змагатися з яким я не мав ні сили, ні засобів. Мені лишилось тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі й щосили пливти до берега. Найбільше старався я, щоб хвиля, піднісши мене ближче до берега, не захопила мене знову, вертаючись у море.

Хвиля, що набігла знову, відразу поховала мене футів на двадцять-тридцять під водою. Я відчув, як вода підхопила мене і з надзвичайною силою та швидкістю понесла до берега. Але я затримав подих і поплив за водою, щосили допомагаючи течії. Я вже задихався, коли раптом відчув, що підіймаюсь угору. Незабаром мої руки й голова виринули з води, і, хоч я міг продержатись на поверхні не більше як дві секунди, я встиг усе-таки передихнути, і це надало мені сили та мужності. Вода знову на деякий час покрила мене, але ненадовго. Коли хвиля розбилась і покотилася до моря, я не дав їй потягти мене назад і намацав ногами ґрунт. Я постояв кілька секунд, щоб віддихнути, і, зібравши останні сили, прожогом кинувся бігти до берега. А втім, і тепер я ще не втік від розлюченої хвилі, що знову нагнала мене. Ще двічі підхоплювала вона мене й несла далі до положистого берега.

Останній вал трохи не став для мене фатальним. Підхопивши мене, хвиля винесла або, вірніше, викинула мене на скелю з такою силою, що я знепритомнів і став зовсім безпорадним. Удар у бік та в груди зовсім забив мені дух, і коли б море знову підхопило мене, я неминуче захлинувся б. На щастя, я очуняв невдовзі перед новою хвилею і, бачачи, що зараз мене знову покриє вода, міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши скількимога подих, вирішив перечекати, поки хвиля спаде. Ближче до берега хвилі були вже не такі високі, і я, переждавши одну, знову кинувся бігти й опинився так близько від берега, що друга хвиля хоч і перекотилась через мене, але не могла вже підхопити й винести мене назад у море. Пробігши ще трохи, я, на велику радість, почув себе на суходолі і, видершись на прибережні скелі, сів на траву, далеко від води та небезпеки.

Опинившись на березі непошкодженим, я звів очі до неба й подякував богові за те, що він врятував мені життя, та ще й саме в ту мить, коли я вже втратив був останню надію; здається, нема таких слів, якими можна було б правдиво змалювати захоплення і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили. Мене не дивує той звичай, за яким, коли оголошують помилування злочинцеві, що стоїть уже з петлею на шиї й має зараз повиснути в ній, завжди приводять лікаря, щоб пустити йому кров, бо несподіванка може відразу збурити всі тваринні почуття в його серці й приголомшити його.

Неждана радість, як і жаль, вражають розум.

Я ходив по берегу, зводив руки до неба, і вся моя істота була, так би мовити, переповнена думками про моє визволення. Я робив тисячу жестів і рухів, яких не можу описати. Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо, крім мене, не врятувався жоден; принаймні я не бачив більше ні їх самих, ні їхніх речей, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків.

Глянувши в той бік, де, на мілині стояв наш корабель, ледве помітний за високим прибоєм, такий він був далекий, я подумав собі: «Боже, яким дивом вибрався я на берег!»

Заспокоївши себе думками про своє щастя, я почав роздивлятись навкруги, щоб довідатись, куди потрапив і що маю робити, і мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від дальших страхів та лих. Я змок до рубця, переодягнутись не було в що. Я не мав нічого ні їсти, ні пити, а в майбутньому мені доведеться померти з голоду або потрапити в пазури хижих звірів. Найбільше ж засмучувало мене те, що я не мав зброї і не міг ні полювати на дичину для свого прожитку, ні боронитись від хижаків, які, в свою чергу, захочуть пополювати на мене. Одно слово, у мене не було нічого, крім ножа, люльки та коробочки з тютюном. Це було, все моє майно. Це завдало мені такого розпачу, що я довго бігав мов божевільний по берегу. Коли впала ніч, я із завмиранням серця питав себе, що станеться зо мною, коли тут водяться хижі звірі, що вночі завжди виходять на полювання.

Єдине, що мені здалось можливим, було вилізти на товсте дерево поблизу, подібне до ялини, але з колючками: на ньому я вирішив пересидіти ніч та обміркувати, якою смертю мені померти завтра, бо я гадав, що жити тут неможливо. Я пройшов з чверть милі в глиб країни подивитись, чи не натраплю де на прісну воду, і, на велику свою радість, знайшов її. Напившись і поклавши в рот трохи тютюну, щоб угамувати голод, я вернувся до дерева, зліз на нього й постарався вмоститись так, щоб не впасти, заснувши. Потім я вирізав для самооборони коротеньку палицю, влаштувався вигідніше на своєму місці і від надмірної втоми міцно заснув.(1) Я спав так солодко, як, гадаю, небагато хто спав би, бувши в моєму становищі, і, здалося, ніколи ще не про» кидався таким свіжим і бадьорим.

Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілось. Погода прояснилась, вітер стих, і море вже не лютувало й не здіймалось. Але мене найбільше здивувало те, що вночі корабель принесло припливом з мілини майже до тієї скелі, об яку мене так ударила хвиля. Він стояв тепер за милю від того місця, де я перебув ніч; держався він майже прямо, отже, я вирішив побувати на ньому і врятувати хоч що-небудь із корисних для мене речей.

Спустившись з свого пристанища на дереві, я ще раз озирнувся навкруги й найперше побачив нашу шлюпку, що лежала милі за дві праворуч від мене на березі, куди її викинуло море. Я пішов у тому напрямі, гадаючи дійти до неї, але виявилось, що між мною і шлюпкою була маленька затока чи бухточка, з півмилі завширшки. Тоді я повернув назад, бо мені важливіше було потрапити якнайшвидше на корабель, де я сподівався знайти яку-небудь їжу й одяг.

Невдовзі після полудня хвилювання на морі зовсім заспокоїлось, і відплив був такий низький, що мені пощастило по сухому підійти до корабля на чверть милі. Тут я відчув новий напад горя, бо ясно побачив, що ми всі врятувалися б, якби залишились на кораблі. Пересидівши бурю, ми щасливо перебралися б на берег, і я не був би тепер такий нещасний, не маючи ні допомоги, ні товариства. Це знову викликало в мене сльози на очах. Та знаючи, що сльозами горя не здолаєш, я вирішив по змозі добратись до корабля. Скинувши з себе одежу (день був дуже жаркий), я ввійшов у воду й поплив. Та коло корабля зустріла мене нова перешкода:- я не знав, як на нього злізти. Він стояв на мілині високо над водою, і мені не було за що вчепитись. Я двічі обплив його і за другим разом побачив кінець каната (дивно, як я не помітив його раніше) так низько над водою, що мені, хоч і з великими труднощами, пощастило злізти по ньому на бак корабля. Тут я побачив, що корабель протікає: в трюмі було дуже багато води. Проте він так загруз у піщаній, чи скорше мулкій, мілині, що корма піднялась, а ніс осів трохи не весь у веду. Отже, вся кормова частина судна була вільна від води, і там нічого не підмочило. Я зрозумів це відразу, бо, цілком природно, мені насамперед хотілось дізнатись, що саме попсувалось і що залишилось непошкодженим. Виявилось, що весь корабельний запас був сухий; тому я, добре зголоднівши, передусім набив кишені сухарями і їв їх на ходу, бо мусив поспішати. Я знайшов також у кают-компанії — дуже до речі — кілька пляшок рому і випив чималу порцію, щоб підбадьоритись для. дальшої роботи. Тепер я потребував тільки човна, щоб перевезти на берег речі, дуже потрібні мені, як я передбачав, на майбутнє.

Даремно було сидіти спокійно та мріяти про те, чого я не міг дістати; нужда збудила всі мої здатності. У нас було на кораблі кілька запасних рей, дерев'яних брусів та щогл. Я вирішив зробити з них пліт і, вибравши кілька легших брусів, перекинув їх через борт, перев'язавши попереду канатом, щоб їх не віднесло водою. Зробивши це, я спустився з корабля, притяг до себе чотири бруси й міцно зв'язав їх з обох кінців, скріпивши їх ще навхрест двома-трьома короткими дошками. Я побачив, що цим плотом я плаватиму дуже легко, але він не придасться для великого вантажу, бо бруси були надто легкі. Тоді я знову взявся до роботи і з допомогою пилки нашого корабельного тесляра розпиляв запасну щоглу на три частини та приладнав їх до свого плоту, а це завдало мені чимало праці й муки. Але надія постачити собі все потрібне допомогла мені зробити те, чого я не міг би зробити в інших умовах.

Мій пліт був тепер досить міцний і міг витримати чималу вагу. Далі мені треба було поклопотатись, щоб навантажити його і зберегти всі речі від прибою; але це було вже легше. Насамперед я поклав на пліт усі дошки, що були на кораблі, а на дошки поставив три матроські скриньки, зламавши з них попереду замки та спорожнивши їх. Добре зваживши, що мені найбільше потрібне, я склав в одну з них харчі: рис, сухарі, три голландські сири, п'ять великих шматків в'яленої козлятини, що була — нашою основною їжею, і рештки зерна: його ми везли для птиці, яка була на судні і яку ми давно вже порізали. Це був ячмінь з пшеницею. Та, на превелике моє розчарування, його пошкодили пацюки. Я знайшов також кілька ящиків вина і п'ять чи шість галонів араку[3], що належали нашому шкіперові. Всі ці ящики я поставив прямо на пліт, бо в скрині вони не вмістились. Поки я робив це, почався приплив, і я з жалем побачив, як мою жилетку, сорочку й куртку, що я поклав на березі, понесло в море. Тепер у мене лишились тільки полотняні штани до колін та панчохи, в яких я плив на корабель. Це примусило мене поклопотатись про одяг. Його я знайшов чимало, але взяв не більше, ніж було мені на той час потрібно, бо мене спокушало багато чого іншого, і насамперед — інструменти для праці на березі. Після довгих розшуків я знайшов ящик нашого тесляра, і це була для мене справді коштовна знахідка, куди цінніша в той час, ніж цілий корабель золота. Я поставив цей ящик на пліт, так як він був, навіть не зазирнувши в нього, бо знав, що в ньому було.

Найбільше клопотався я, щоб запастися зброєю та набоями. В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами. Я знав, що на кораблі було три бочки пороху, тільки не знав, де їх ховав наш канонір. Але, пошукавши добре, я знайшов їх. Дві були зовсім сухі, а третя підмокла. Ці дві я переправив на пліт разом із зброєю. Тепер він був досить навантажений, і я почав думати, як мені добратись до берега без паруса, весел та стерна, бо найменший порив вітру в одну мить перекинув би все моє спорудження.

Три обставини допомагали мені: перша — рівне та тихе море, друга — приплив, що мав гнати пліт до берега, і третя — невеличкий вітрець, що дув до суходолу. Отже, знайшовши два-три зламані весла від корабельної шлюпки і взявши ще дві пилки, сокиру та молоток, крім того знаряддя, що було в ящику, я з цим вантажем пустився в море. З милю мій пліт ішов чудово. Я помітив лише, що його відносить від того місця, куди море викинуло мене напередодні. З цього я зробив висновок, що там мала бути берегова течія і що я можу натрапити на якусь маленьку затоку або річку, де мені з моїм вантажем буде зручно причалити.

Сталося так, як я й передбачав. Незабаром спереду показалась маленька бухта, і мене швидко понесло до неї. Я правив, як умів, стараючись держатись середини течії.

Але тут я трохи не зазнав аварії вдруге, і якби вона сталася, я, їй-право, помер би з горя. Я не знав берегів, і мій пліт несподівано наскочив одним краєм на мілину і дуже перехилився, бо другий край його не мав на що спертись. Ще трохи — і весь мій вантаж зсунувся б і впав би у воду. Я щосили підпер спиною та руками свої скриньки й намагався вдержати їх на місці, але, незважаючи на всі мої зусилля, не міг зіпхнути плоту. Не сміючи поворухнутись, я простояв так з півгодини, поки приплив не підняв трохи того краю плоту, що осів у воду, а за той час вода піднялася ще вище, і пліт сам зійшов з мілини: Тоді я відіпхнувся веслом на середину течії і, здавшись на неї, опинився нарешті в гирлі невеликої річки з високими берегами. Я почав озиратись, шукаючи, де краще пристати. Мені не хотілось віддалятись від моря, бо я сподівався побачити коли-небудь на ньому корабель, і тому вирішив держатись якнайближче до берега.

Аж ось на правому березі я побачив невеличку затоку й скерував до неї свій пліт. З великими труднощами провів я його поперек течії і ввійшов у затоку, впираючись веслом у дно. Але тут я знову мало не потопив усього мого вантажу, бо берег був такий крутий, що коли б мій пліт наїхав на нього одним краєм, то другий неминуче нахилився б і мій вантаж потрапив би в небезпеку. Лишалось тільки почекати найвищої води, а поки що, упершись веслом у дно, триматись, мов на якорі, коло рівної площадки, якою в одному місці кінчався берег; я гадав, що приплив покриє її. Так воно й сталося. Ледве я побачив, що води досить, — мій пліт сидів майже на фут у воді, - я підіпхнув його до площадки й там закріпив двома зламаними веслами, встромивши їх у дно з обох боків. Так стояв я, поки не настав відплив, а тоді мій пліт з усім вантажем опинився в безпеці на березі.

Тепер мені треба було оглянути околиці й обрати собі вигідне місце для житла, де я міг би скласти своє добро й зберегти його від усяких несподіванок. Я досі не знав, де я — на континенті чи на острові, в заселеній чи незаселеній країні; не знав, чи загрожує мені небезпека від хижих звірів, чи ні. Не далі, як на півмилі від мене був горбок, крутий та високий. Як видно, він був найвищий у пасмі горбків, що тяглось на північ. Я взяв одну з своїх мисливеьких рушниць, один пістоль та ріг з порохом і пішов на розвідку. Насилу видершись на вершину горба, я з великим жалем побачив свою долю, тобто побачив, що я на острові, оточеному звідусюди морем, без ніяких ознак землі за ним, коли не рахувати кількох скель, що стояли віддалік, та двох ще менших островів миль за десять на захід.

Я виявив також, що земля на моєму острові не оброблялась, а самий острів, за всіма ознаками, був заселений хіба що хижаками. Проте я їх не бачив; зате побачив силу птиці, тільки не знав, якої вона породи, і коли мені пізніше траплялось забити яку-небудь, я не міг знати, чи годиться вона на їжу. Вертаючись назад, я підстрелив величезного птаха, якого побачив на дереві край великого лісу. То був, певне, перший постріл, що пролунав там від початку світу. Я ледве встиг вистрелити, як над усім лісом з криком знялись угору незліченні зграї птахів різних порід. Кожне кричало по-своєму, але жоден крик не був подібний до тих, що я чув раніше. Забитий мною птах, скільки мені здалося, був з породи нашого шуліки. Кольором та дзьобом він був дуже подібний до нього, лише кігті в нього були коротші. Його м'ясо смерділо падлом і було неїстівне.

Задовольнившись цим відкриттям, я вернувся до плоту й заходився переносити свій вантаж на берег, на що витратив решту дня. Як і де примоститись мені на ніч — я не знав, а лягти просто на землю боявся, не бувши певний, що мене не розірве який-небудь хижак, хоч, як я побачив згодом, страх цей був безпідставний.

Я обгородив себе якнайкраще скриньками та ящиками, що переніс на берег, і зробив собі для ночівлі щось подібне до куреня. Щодо їжі, то я досі не знав, як знайти її, бо бачив тільки дві-три тварини, схожі на зайця, що вибігли з лісу, коли я застрелив птицю.

Тепер я почав міркувати, як забрати з корабля все, що там лишилось і що могло мені придатись, насамперед реї, паруси тощо. Я вирішив зробити ще один рейс до корабля, коли мені ніщо не стане на перешкоді. А знаючи, що перший же шторм розіб'є його вщент, я вирішив відкласти всі інші справи, поки не перевезу на берег усього, що зможу взяти. Я пішов до голови по розум — чи брати мені пліт, чи ні. Брати його здавалось непрактичним, і, дочекавшись відпливу, я пустився в путь, як і раніше. Та цього разу я роздягся в своєму курені й залишився в спідній клітчастій сорочці, полотняних підштанках та пантофлях на босу ногу.

Як і раніше, я зліз на корабель по канату і збудував новий пліт, але, навчений першою спробою, зробив його менш незграбним і менше навантажив його. Проте я перевіз ним багато корисних для мене речей, а насамперед усе, що знайшлось із теслярського припасу, а саме: дві чи три торби з цвяхами та костилями, великий домкрат, десятків з два сокир. Крім того, я взяв найкориснішу річ — точило. Все це я забрав із комори нашого каноніра, а до того ще й багато інших речей: три залізні ломи, два барила з кулями для рушниці, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю, трохи пороху, велику торбу з дробом та рулон листового свинцю. Але свинець був такий важкий, що я не мав сили підняти його й спустити на пліт.

Крім перелічених речей, я забрав з корабля весь знайдений мною одяг, запасний парус, гамак та кілька постель. Все це я навантажив на пліт і, на велике своє задоволення, перевіз на берег непошкодженим.

Я трохи побоювався, щоб під час моєї відсутності які-небудь хижаки не знищили моїх харчових запасів; але, вернувшись на берег, я не знайшов ніякої ознаки гостей. Тільки на одній скриньці сиділо якесь звірятко, подібне до дикої кішки: коли я наблизився, воно відбігло трохи вбік, зупинилось, присіло на задні лапи й спокійнісінько дивилось мені просто в вічі, ніби показуючи, що хоче познайомитись зі мною. Я націлився на нього з рушниці, але воно, не зрозумівши цього, нітрохи не злякалось і навіть не ворухнулось. Після цього я кинув йому шматочок сухаря, хоч то було марнотратство при моїх дуже невеликих запасах. Проте я дав йому той шматочок, і воно, наблизившись, обнюхало його, з'їло й облизалося з задоволеним виглядом, ніби сподіваючись ще одного. Та я не міг дати більше, і воно пішло собі геть.

Приставивши на берег другу партію вантажу, я хотів був відкрити бочки з порохом і попереносити його частинами, бо вони були надто важкі та великі. Проте спершу я заходився споруджувати невеликий намет із паруса та жердин, які вирубав для цього в лісі. До намету я переніс усе, що могло попсуватись від сонця та дощу, а навколо нагромадив порожні ящики та барила на випадок несподіваного нападу людей чи звірів.

Після цього я загородив вхід до намету, зсередини заклавши його дошками, а зокола поставивши боком велику скриню; розстелив долі постіль, в головах поклав два пістолі, а коло себе — рушницю і ліг. З того дня, як розбився корабель, я вперше лежав на постелі. Від великої втоми я міцно проспав до самого ранку, бо минулої ночі спав дуже мало і весь день працював, переносячи речі з корабля на пліт, а потім перевозячи їх на берег.

Мабуть, ні в кого не було більшого запасу різних речей, як тоді у мене. Але я не задовольнявся цим, бо, поки корабель був цілий і стояв на старому місці, поки на ньому залишилась хоч єдина річ, яку я міг би використати, я вважав за потрібне поповнювати свої запаси. Щодня під час відпливу я виряджався на корабель і привозив що-небудь з собою. Найщасливішою була моя третя поїздка: я розібрав усі щогли й забрав з собою всі мотузки та канати, що могли вміститись на плоті, величезний клапоть парусини, що зберігся для лагодження парусів, та бочку з підмоклим порохом, яку я раніш залишив був на кораблі. Нарешті я переправив на берег усі паруси — від першого до останнього. Мені довелось лише порізати їх на шматки й перевозити частинами, бо паруси мали для мене ціну лише як матеріал.

Але найбільше я зрадів, коли після п'яти чи шести таких поїздок, уже думаючи, що на кораблі немає чим поживитись, я несподівано знайшов велику бочку з сухарями, три барильця рому, ящик цукру й барило чудової крупчатки. Це була приємна несподіванка. Я не сподівався вже натрапити на кораблі на щось їстівне й гадав, що решта запасів підмокла. Сухарі я вийняв із бочки й переніс на пліт частинами, загортаючи їх у парусину. Все це пощастило мені перевезти на берег непошкодженим.

Другого дня зробив ще одну поїздку. Забравши з корабля стільки речей, скільки під силу було одній людині, я взявся до канатів і порізав їх на частини такого розміру, щоб мені було не дуже важко орудувати ними; я перевіз на берег два скручені канати та швартов[4]. Крім того, я взяв з корабля всі залізні частини, які тільки міг захопити. Потім, обрубавши реї на блінді й на бізані, я спорудив новий, більший пліт, навантажив його всіма цими речами й пустився назад. На цей раз щастя мене зрадило: мій пліт був такий незграбний і такий перевантажений, що керувати ним було дуже важко. Увійшовши в бухточку, де лежала решта мого майна, я не зумів провести його так добре, як раніше: пліт перекинувся, і я впав у воду з усім своїм вантажем. Щодо мене, то лихо було невелике, бо це трапилось недалеко від берега, але мій вантаж, принаймні значна частина його, загинув. Головне — загинуло залізо, яке дуже придалося б мені; за ним я найбільше жалкував. Правда, коли вода спала, я на превелику силу повитягав на берег майже всі канати й частину заліза. Мені довелось поринати, шукаючи їх, і я дуже втомився. Після цього я щодня відвідував корабель і щоразу забирав усе, що міг добути.

Я жив на острові вже тринадцять днів; за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки могла перетягти одна пара рук. Я певний, що, коли б тиха погода тривала далі, я перевіз би частинами весь корабель, але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирядився на корабель. Під час попередніх рейсів я так ґрунтовно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось. Але цього разу я вперше помітив шафку з двома шухлядами — в одній були три бритви, великі ножиці і з півдюжини добрих ножів та виделок, а в другій — гроші, частково європейською, частково бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів.

Я посміхнувся, побачивши ці гроші: «О, непотрібний мотлох! — сказав я вголос. — Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий усієї купи. Я не знаю, що з тобою робити; так залишайся ж там, де лежиш, і йди на морське дно, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, роздумавшись, я взяв їх і, загорнувши в шмат парусини, хотів був спорудити новий пліт. Та поки я збирався, нахмарило; вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись. Отож я кинувся у воду й поплив. Чи то через вагу речей на мені, чи то через противну хвилю, в мене ледве вистачило сил перепливти невеличку смугу води," що відокремлювала корабель від бухточки. Вітер швидко міцнішав і ще перед початком відпливу перейшов у справжню бурю.

Але на той час я був уже вдома, в своєму маленькому наметі, де й лежав цілком безпечно з усіма моїми скарбами. Цілу ніч дув міцний вітер, і, коли на ранок я визирнув із намету, корабля не було вже видно. Це засмутило мене, але я потішив себе думкою, що я, не марнуючи часу й не шануючи сил, добув звідти все, що могло мені придатись, і коли б я навіть мав більше часу, мені однаково майже не лишалось уже чого брати.

Я не думав більше ні про корабель, ні про те, що на ньому лишалось, хоч вітер міг іще пригнати до берега деякі уламки. Так воно після і сталося, але всі ті речі були для мене малокорисні.

Тепер мене страшенно клопотало питання, як убезпечити себе від дикунів, якщо вони з'являться, та від хижаків, коли вони водяться на острові. Я дуже довго думав, як це зробити і як найкраще влаштувати своє житло: чи викопати печеру, а чи розп'ясти великий намет та добре його укріпити — й вирішив зробити й те, і друге. Розповім тут, як це я робив, і опишу моє житло.

Я скоро переконався, що обране мною місце не годиться для житла: то була низина біля самого моря, з багнистим ґрунтом і, напевне, шкідлива для здоров'я. А головне, не було поблизу прісної води. Зваживши все це, я вирішив пошукати іншого місця, здоровішого й придатнішого для житла.

При цьому я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше — здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге — захисток від спеки; по-третє — безпека від хижаків — людей чи звірів і по-четверте — вид на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось.

Шукаючи підхожого місця, я нарешті знайшов невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною, так що зверху мені ніщо не загрожувало. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери чи проходу в скелі не було.

На цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я вирішив розкинути свій намет. Площадка мала завширшки не більше як сто ярдів, а завдовжки — приблизно вдвоє більше, а в мене перед дверима розлягався немов моріжок. В кінці галявини гора дуже нерівно спускалася в низину до моря. Лежала ця площадка на північно-західному схилі гори й була в холодку цілий день, поки сонце не досягало південного заходу, де воно сідає в тих краях.

Перше ніж розкинути намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і з двадцять — діаметром. У це півколо я понабивав двома рядами міцних кілків, загнавши їх глибоко в землю. Верхні кінці кілків я загострив. Частокіл вийшов щось із п'ять з половиною футів заввишки, а між обома рядами кілків було не більше як шість дюймів.

Проміжки між кілками я заповнив до самого верху кусками каната, нарізаними на кораблі, поклавши їх шарами один на один. Зсередини я укріпив огорожу підпорками із кілків на два з половиною фути завдовжки. Огорожа ця вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її. Ця робота відібрала в мене багато часу та праці; найважче було рубати в лісі кілки, переносити їх на площадку та забивати в землю.

Вхід туди, я зробив не через двері, а короткою драбиною через частокіл. Увійшовши до себе, я забирав драбину; я гадав, що таким чином укріпився й цілком відгородився від усього світу. Тепер я спокійно спав уночі, чого в інших умовах не міг би робити, а проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти ворогів були непотрібні.

Працюючи без краю й над силу, я перетягав до себе, в цю загорожу чи фортецю, всі свої багатства: харчі, зброю та запаси, про які розповім вам вище. Я розкинув великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже великі й довготривалі. Намет я зробив подвійний, тобто розкинув спочатку менший, а над ним більший, ще й накрив зверху брезентом, який я взяв з корабля разом з парусами.

Тепер я спав уже не на принесеній мною на берег постелі, а в дуже доброму гамаку, що належав колись помічникові капітана.

До намету я переніс увесь харчовий припас і взагалі все, що могло попсуватись від вогкості, і коли все моє добро лежало вже в огорожі, я щільно забив вхід, що був досі відкритий, і почав ходити до себе з допомогою драбини, про яку вже казав.

Зробивши це, я заходився копати в горі заглибину. Каміння та землю я виносив крізь намет у двір і зробив таким чином всередині огорожі насип на півтора фута заввишки: печера була якраз за наметом і правила за льох для моєї господи.

Я витратив багато праці та часу, поки закінчив усе це, тому мушу розказати про деякі інші важливі в моєму житті події. Саме тоді, як я готувався розкидати намет і копати печеру, несподівано набігла темна хмара, почався заливний дощ, блиснула блискавка і вдарив страшний грім. Мене не так вразила блискавка, як думка, що промайнула в моєму мозку прудкіше за блискавку: «Мій порох!» У мене завмерло серце, коли я подумав, що один удар блискавки може знищити весь мій порох — порох, що мусив не тільки охороняти мене, а й постачати мені їжу. Мене далеко менше турбувала моя власна небезпека, хоч, коли б порох вибухнув, я вже не мав би часу турбуватись про це.

Цей випадок так вразив мене, що, як тільки минула гроза, я відклав на якийсь час усі роботи для влаштування й зміцнення мого житла і взявся робити торбинки та ящики, щоб розподілити порох на невеликі частини й зберігати його в різних місцях, щоб він не вибухнув весь відразу і щоб окремі частини його не могли зайнятись одна від одної. Цю роботу я закінчив приблизно за два тижні й поділив порох, — а його було фунтів двісті сорок, — мабуть, не менше, як на сто частин. Щодо бочки з підмоклим порохом, то я, не вбачаючи в ній небезпеки, поставив її в печері, яку я в думках звав своєю «кухнею». Решту я сховав у щілинах скель, куди не проходила вогкість, і дуже ретельно позначив місця схову.

Під час роботи я принаймні раз на день виходив з рушницею, щоб розважитись, забити яку-небудь дичину й познайомитись, скільки можна, з тим, що родить цей острів. Першого ж разу я відкрив, що на острові водяться кози, і це дуже втішило мене. Та, на великий жаль, кози були страшенно боязкі, сторожкі й такі прудконогі, що підійти до них було найтруднішою річчю в світі. Однак це не турбувало мене, бо я був певний, що зможу коли-не-коли стріляти їх, як це і сталося згодом. Вистеживши місця, де вони збираються, я помітив, що, побачивши мене в долині, коли самі вони були на горі, кози страшенно лякались і втікали. А коли вони паслись у долині, а я був на горі, кози не звертали на мене ніякої уваги. З цього я зробив висновок, що це був наслідок особливої будови їхніх очей — їхній зір, напевне, був спрямований униз, так що вони нічого над собою не могли бачити. Відтоді я додержувався такого способу: спочатку злазив на скелю, щоб бути над ними, і тоді часто влучав у них.

Першого разу, як я вистрелив у цих тварин, я забив самку; при ній був маленький сосунець, і це дуже засмутило мене. Доли мати впала, козеня смирненько стояло коло неї, поки я не підійшов і не взяв її. Та це ще не все: коли я взяв стару козу на плечі й поніс її додому, мале бігло за мною до самого намету. Я поклав її на землю перед огорожею, взяв на руки козеня й пересадив його через частокіл, сподіваючись вигодувати його й приручити; та воно не могло ще їсти само, і я мусив забити його і з'їсти. Ці дві кози настачили мені м'яса на довгий час, бо їв я мало і якомога ощаджував свої запаси, особливо хліб.

Влаштувавши остаточно своє житло, я вважав за необхідне відвести місце для вогнища й запасти палива. Як я впорався з цим, як поширив свій льох і помалу оточив себе всякими вигодами, я розповім у відповідному місці, а раніше мушу розказати дещо про себе й поділитись думками, яких, звичайно, було в мене немало.

Майбутнє моє було темне, бо мене закинуло на острів, що лежав далеко від шляху нашої подорожі і ще далі, не менше як за кілька сот миль, від звичайного торговельного шляху, і я мав багато підстав гадати, що це був вирок неба і що тут, у цьому відлюдді й самотині, я муситиму скінчити своє життя. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому провидіння занапащає свої ж створіння і робить їх безнадійно нещасними, покинутими, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи хто-небудь подякував би за таке життя. Та завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло мені за них. Одного дня, коли я, глибоко замислившись про своє становище, блукав з рушницею по берегу, голос розсудку заговорив у мені так: «Ти в скруті, це правда; але згадай, де решта? Вас же сіло в шлюпку одинадцятеро. Де ж десять? Чому вони не врятувались, а ти лишився живий? Чому тебе відзначено? І де краще бути — тут чи там?» І я показав на море. В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати пре гірше, що могло б статися.

Я ясно уявив собі, як добре я забезпечений всім потрібним для життя і що було б зі мною, коли б не сталося так (а це буває один раз на сто тисяч), що корабель знявся з того місця, де він став спершу, і приплив ближче до берега, а я мав час забрати з нього всі ті речі. Що було б зі мною, коли б мені довелось жити на цьому острові так, як перебув я на ньому цю ніч, без усього потрібного для життя й без засобів дістати все це самому. «Особливо, — сказав я собі вголос, — що робив би я без рушниці, без набоїв та знаряддя для праці, без одягу та постелі, без намету чи притулку?»

А тепер усього цього було в мене досить і я міг постачити собі їжу без рушниці, коли б зостався без набоїв. Передо мною, до кінця мого життя, було стерпне існування, без нестатків; з перших же днів я почав клопотатись, як забезпечити себе від усяких можливих випадків, і не лише на той час, коли в мене не буде набоїв, а й на тоді, коли моє здоров'я та сили почнуть підупадати.

Признаюсь, я зовсім не подумав про те, що весь мій вогневий припас може згинути за одним разом, тобто, що блискавка може висадити мій порох. Ось чому, коли блиснула блискавка й загуркотів грім, думка про це, як я вже згадував, так вразила мене.

І тепер, беручись докладно описувати тихе й сумне життя, про яке, певне, ще не чувано на світі, я почну з перших днів і буду розповідати все підряд.

Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів за моїми підрахунками, 30 вересня, під час осіннього рівнодення, коли сонце стоїть майже прямо над головою. За моїми спостереженнями, острів лежав на дев'ятому градусі двадцять другій мінуті північної широти. Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю лік дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив величезний стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев'яній дошці великими літерами напис: «Тут я ступив на цей берег 30 вересня 1659 року», прибив її навхрест до стовпа.